Категорія: Загальне

Вступ

Антропологиня Кeтрін Вердері якось завважила, що коли вона готувалася до польового дослідження в Румунії доби Чаушеску, то антропологічних досліджень Східної Європи існувало так мало, що станом на 1970-ті роки цей регіон «антропологи вивчили гірше, ніж Нову Гвінею» (Verdery 1996, 5). Східна Європа була таким собі таємничим, екзотичним Іншим, який доповнював Захід. Ситуація почала потроху змінюватися в 1990-х: після розпаду Радянського Союзу і Югославії чимало західних дослідників кинулися це виправляти. Різко зріс інтерес до досліджень так званого постсоціалістичного (або посткомуністичного) простору, а це якраз Східна й Центральна Європа, особливо ж до досліджень гендеру й сексуальности після соціалізму[1]. Озираючись назад через майже тридцять років, ми бачимо, що частина з тих перших студій на теми гендеру й сексуальности (особливо на тему сексуальности) у Східній Європі були дещо некритичними і не спромоглися зрозуміти місцеві реалії. Ба більше, показово й важливо, які місця в Центральній і Східній Європі (або ж постсоціалістичному просторі) найчастіше привертали увагу дослідників, а які так і не потрапили в їхнє поле зору. Цей дисбаланс оприявнює, наскільки все-таки неоднорідна Центрально-Східна Європа, та розкриває місцеві просторові й культурні ієрархії.

Останнім часом дослідників і дослідниць цікавить питання темпоральностей, зокрема темпоральностей сексуальности. Інакше кажучи, як можна теоретизувати (гомо)сексуальність на постсоціалістичному просторі та чи доречно застосовувати «західні» сексуальні ідентичності як спільні знаменники, що уможливлюють порівняння? У 1990-х Лорі Ессіґ заявляла про неспівмірність російських і західних сексуальностей. Вона доводила відсутність фіксованих сексуальних ідентичностей у Росії і наголошувала, що російські квіри «вимагають публічного простору для взаємодії, але не для політичної дії» (Essig 1990, 80), бо їхня сексуальність «не є окреслена певними кордонами чи зафіксована. Це не ідентичність, а радше практика» (Essig 1990, 95). Попри свою спокусливість, ці висновки виявилися передчасними (Moss 2001; Stella 2015) і, найпевніше, були результатом труднощів перекладу (Stella 2015). А проте місцеві дослідники/ці часто використовували «західні» сексуальні ідентичності як спільний знаменник, зокрема для теоретизування спадку соціалізму та його впливу на сучасні сексуальні суб’єктивності (Кон 1997; Кондаков 2017; Темкина и Здравомыслова 2002; Kondakov 2013; Martsenyuk 2012 і 2016).

Намагаючись змістити фокус уваги із західних сексуальностей на центрально- і східноєвропейські сексуальності й темпоральності, Роберт Кульпа і Йоанна Мізелінська, наприклад, пропонують відмовитися від наративу «трансформації», «крізь яку Центрально-Східна Європа нібито проходить» (Mizielinska and Kulpa 2010, 17–18). На їхню думку, такий наратив допомагає Заходу завжди бути на один крок попереду і прирікає Центрально-Східну Європу на нескінченний марафон і наздоганяння. Застосування цього лінійного наративу до місцевих реалій не тільки не виводить із тіні локальні історії, а й, на думку дослідників/ць, «підносить американську історію до статусу універсального зразка» (Mizielinska 2010, 102).

У цій статті ми спираємося на попередні спроби проаналізувати Центрально-Східну Європу і зрозуміти цей простір «зсередини», які відмовлялися використовувати західні сексуальності як спільний знаменник і віддавали перевагу локальним історіям та перспективам (Burawoy and Verdery 1999; Hörschelmann and Stenning 2008; Mizielinska and Kulpa 2010; Stella 2015). Отож у цій статті ми намагаємось помислити (не)застосовність квір-теорії й ідеї гомонаціоналізму для аналізу східноєвропейських реалій. Спершу обговоримо контекст виникнення ідеї гомонаціоналізму і покажемо, що логіка, яка лежить в основі цього поняття, спирається на ідею расового конфлікту як засадничого соціального конфлікту, а тому погано пояснює східноєвропейські реалії. Далі ми коротко опишемо генеалогію українських ЛГБТІ-рухів і їхню позицію в контексті державних інституцій. Варто підкреслити, що приклад України, на який ми спираємося в цій статті, може не бути застосовним до реалій усіх східноєвропейських країн. Проте, фокусуючи увагу на Україні в контексті постсоціалістичного простору, ми сподіваємося почати діалог про (не)застосовність гомонаціоналізму для розуміння постсоціалістичних країн.

Де, коли і чому виникло поняття «гомонаціоналізм»

Відтоді як дослідники й дослідниці з другого й третього світу почали сумніватися у здатності вироблених на Заході теорій пояснити локальні реалії, пройшло вже кілька десятиліть (Abu-Lughod 2002; Ang 2001; Cerwonka 2008; Gqola 2001; Mohanty 1988; Msimang 2002; Petö 2001). Одна з основних ідей, навколо якої зосереджувалися ці критичні зусилля, звучала десь так: автори й авторки з першого світу послуговуються бінарностями. Отож дослідниці застерігали, що в західних теорій доволі обмежено придатність, коли йдеться про пояснення незахідних реалій, адже вони часто універсалізують свій західний контекст, а відповідно, часто бачать незахідне населення як Іншого. Нас надихає ця традиція, ми, своєю чергою, вважаємо, що пора застерегти проти придатности і пояснювальної здатности квір-теорії: ми зосередимося передусім на обговоренні сформульованого Джазбір Пуар поняття «гомонаціоналізм» (Puar 2007; 2013; 2017). Його добре прийняли у Східній Європі, швидко почали його вживати і водночас зловживати ним (LeBlanc 2013 та 2015; Martsenyuk 2016; Teteriuk 2016; Пагуліч 2016).

На думку Пуар, гомонаціоналізм — це не ідентичність і не характеристика. Гомонаціоналізм — це радше «одна з граней модерности» й «історичний зсув, що позначився наданням (певним) гомосексуальним тілам захисту з боку нації-держави та докорінною переорієнтацією стосунків між державою, капіталізмом і сексуальністю» (Puar 2013, 337). Інакше кажучи, гомонаціоналізм — це кластер різних сил, які разом створюють специфічний і однобічний наратив модерности й прогресу; у цьому наративі прийняття державою ЛГБТ-людей і визнання ЛГБТ-прав — це певний орієнтир, який використовують для замірювання рівня модерности держави і її права називатися модерною (Puar 2007). Завважмо, що гомонаціоналізм як ідея — продукт дуже конкретного місця й часу — це США після 11 вересня. Проте, стверджує Пуар, гомонаціоналізм основоположний у творенні гегемонного розуміння модерности і всі ми в певному сенсі продукти гомонаціоналізму. Та чи гомонаціоналізм справді настільки неминучий?

Щоб відповісти на це питання, потрібно взяти до уваги дві речі: контекст, у якому виникло поняття гомонаціоналізму, і логіку, що лежить в його основі. По-перше, термін «гомонаціоналізм» — продукт дуже специфічного північноамериканського контексту — суспільства, яке структуровано навколо расового конфлікту. Теоретизуючи ідеї винятковости, від яких відштовхується ідея гомонаціоналізму, Пуар наголошує, що ідеї сексуальної винятковости і «ліберальні дискурси мультикультуралізму й ідентичности […] продукуються завдяки расовому й національному розрізненню» (Puar 2007, 77). Беручи до уваги дискурси навколо 11 вересня і дальше залучення американських військовиків у воєнні дії на Близькому Сході та американську підтримку Ізраїлю, Пуар висновує, що історія євро-американських ЛГБТ-студій і квір-теорії «породили розкол між квірністю, завжди білошкірою, і расою, завжди гетеросексуальною і гомофобною» (Puar 2007, 78). Отже, підсумовує Пуар, існування гомонаціоналізму зав’язано на існуванні його протилежности — расово іншованого тіла. Ця логіка ще вочевиднюється в пізніших працях Пуар (Puar 2013). Вона ясно стверджує, що гомонаціоналізм — це грань модерности, і наводить Ізраїль як приклад західної ісламофобії й орієнталізму. Ця пізніша стаття Пуар ще випрозорює ідею, що неодмінна умова існування гомонаціоналізму — існування небілих ісламських тіл, адже гомонаціоналізм виникає в опозиції до останніх і примарної загрози, яку вони нібито несуть.

По-друге, важливо детальніше розібратися в логіці, на якій ґрунтується ідея гомонаціоналізму. Пуар презентує читачеві бінарність білого гея/квіра супроти огидного небілого мусульманина. Ці дві категорії взаємозалежні, адже існування однієї — це неодмінна умова існування іншої. Інакше кажучи, включений, інкорпорований у глобальний капітал білий квір (адже, якщо вірити Пуар, «зваба глобальним капіталом відбувається, зокрема, за рахунок расової амнезії поміж інших форм забуття» (Puar 2007, 26)) не може існувати без свого відповідника — ще-не-включеного в глобальний капітал расиалізованого Іншого. Аналізуючи цю логіку, важливо пам’ятати, що цей Інший не невключений, а лише досі-не-включений, адже цілком можливо, що цей самий потворний Інший у майбутньому буде включений у глобальний капітал (і, звісно, це включення відбудеться за рахунок іншої непривілейованої групи).

Не так давно окремі дослідники писали про іншість гомосексуальних людей і обов’язкову гетеросексуальність капіталістичної модерности і націй-держав (див., напр.: Nagel 1998; Peterson 1999; Yuval-Davis 1997) та підкреслювали емансипативний і звільнювальний потенціал гомосексуальности, адже остання загрожувала системі нуклеарної сім’ї й репродукції (Rich 1980; Weeks 1980; Wittig 1993). Однак тепер, у часи гомонормативности, в часи палких суперечок про те, чи гей-шлюби — справді прогресивний крок, за який мають виступати квір-люди (Warner 2000), в часи пінквошингу, стверджувати емансипативний і звільнювальний потенціал ЛГБТІ-рухів щонайменше іронічно. Перефразовуючи важливу заувагу Ненсі Фрейзер у дебатах із Джудіт Батлер, щоб полагодити ці перешкоди і включити ЛГБТІ-людей у капіталістичну модерність, не потрібно повалювати капіталізм (Fraser 1997). Тому проблема з логікою, яка лежить в основі гомонаціоналізму, глибша, ніж здається на перший погляд, бо передусім маємо справу з проблемою бінарностей.

Отже, якщо ця логіка відштовхується від раси як основоположного поняття, то яку пояснювальну здатність має поняття гомонаціоналізму, коли його застосовують до суспільств, в основі яких лежить не расовий, а класовий конфлікт, як-от на пострадянському просторі? Ми стверджуємо, що коли вийняти ідею гомонаціоналізму з оригінального контексту і застосувати її до реалій другого світу, втрачається і теоретична корисність цього поняття, і пояснювальна здатність. Інакше кажучи, коли цей імпортований північноамериканський наратив некритично застосовується до локальних реалій, це витісняє з дискусії місцеві історії боротьби за визнання ЛГБТІ-людей і призводить до деполітизації самої ідеї гомонаціоналізму.

Тож повернімося до питання, яке ми поставили вище: чи справді гомонаціоналізм неминучий?

На нашу думку, твердження Пуар, нібито «держави, не зацікавлені в гомонаціоналізмі, не є домінантними формами модерности» (Puar 2017), саме по собі колоніальне, адже воно не бере до уваги можливість існування інших модерностей. Мало того, це твердження імпліцитно засновується на ідеї лінійного прогресу: так само як пересічний американський обиватель розказує про свою «гей-фазу» в коледжі, концепт гомонаціоналізму мовчазно передбачає, що анти-ЛГБТІ політики — це просто фаза, яку держава обов’язково переросте на своєму шляху до справжньої модерности. Тому нам важливо відзначити таке: концепти «гомонаціоналізм» і «квір» закорінено в специфічному північноамериканському контексті (Warner 1995), тому модерності другого світу можуть існувати без того, щоб бути квірними, неквірними чи гомонаціоналістичними. Концепт гомонаціоналізму просто нездатний описати місцеві складнощі і віддати належне місцевій історії. Для порівняння можна подивитися на критику західного мілітаризму (тобто американського імперіалізму). Більшу частину цієї критики сформульовано на Заході й адресовано об’єкту критики — державі США. Проте застосовувати цю саму критику, помислену й написану крізь західну оптику, щоб зрозуміти постколоніальну війну й насильство, — марна справа: ця оптика просто недоречна в інших реаліях і не дозволяє постколоніальним суб’єктам виразити й оцінити свої реалії. Пояснення постколоніального досвіду крізь оптику західного фемінізму неминуче спотворює картину.

Контекстуалізуючи гомонаціоналізм в Україні

Десь від 2015 року в Україні можна нерідко чути, нібито щорічний ЛГБТ-фестиваль «КиївПрайд» і Марш рівности недостатньо радикальні й гомонаціоналістичні. Таку думку висловлювало багато місцевих квір- і лівих активістів. Звісно, дискурс гомонаціоналізму в Україні можна простежити і до 2015-го, наприклад ці ідеї вирували вже під час Євромайдану, коли ЛГБТ-люди підтримали протести (Martsenyuk 2015). А десь із 2015 року звинувачення квір-активістами мейнстримних ЛГБТ-активістів у гомонаціоналізмі стали звичними. Скажімо, 2015 року у відповідь на прохання організаторів Маршу рівности прийти на ходу в повсякденному одязі без карнавальних атрибутів квір-група ФРАУ опублікувала на своїй фейсбук-сторінці серію картинок про гомонаціоналізм. Одну з картинок, на якій було зображено офіційно вбраного в костюм і вишиванку чоловіка супроводжував підпис «Гомонаціоналізм — це виглядати “нормально”, а не як фріки». Чоловіка у вишиванці на малюнку оточували перекреслені зображення Кончити Вюрст, Майкла Джексона, Бориса Мойсеєва і квір-людини з обкладинки книжки Джека Галберстама про жіночу маскулінність.

У 2016 році, відповідаючи на таку критику, члени оргкомітету «КиївПрайд», відомі ЛГБТ-активісти Зорян Кісь і Руслана Панухник заявили, що «КиївПрайд» не є ні лівим, ані правим. «КиївПрайду» йдеться радше про видимість ЛГБТ-людей, а не про політичні поділи на правих і лівих. Та попри таку позицію організаторів, після Маршу рівности 2017 року лівий квір-активіст Фрітц фон Кляйн зазначив, що захід видався гомонаціоналістичний через використання риторики, яка підкреслювала, що «серед геїв теж є патріоти» та що ЛГБТ-люди теж беруть участь в АТО. Крім того, 2017 року колектив ФРАУ закликав критикувати марш з квір-перспективи і запропонував кілька гасел, серед них і «Гомонаціоналізм — з ультраправими компроміс». Це лише кілька прикладів використання дискурсу гомонаціоналізму в Україні, які спали на думку, та вони ілюструють дві речі. Вони показують, по-перше, наскільки популярний дискурс гомонаціоналізу в певних (вузьких) квір-колах, по-друге, наскільки ідеї гомонаціоналізму приписуються різні значення і політичні повістки. Інакше кажучи, гомонаціоналізм в Україні функціонує як порожній означник: він не має закріпленого референта і закоріненого значення. Проте саме ця невизначеність і багатозначність роблять цей концепт вартим уваги.

Гомонаціоналізм чи гомонеолібералізм? Питання раси і класу

Наша критика непридатности концепту гомонаціоналізму для аналізу українських і пострадянських реалій ґрунтується на ідеї, що в Україні (і в певних інших пострадянських країнах) суспільство організовує, структурує не расовий, а класовий конфлікт. Для початку погляньмо на позицію України у світ-системі. Адже пишучи з позицій першого світу, Пуар та інші прихильники й прихильниці універсальности гомонаціоналізму імпліцитно передбачають, по-перше, існування постійних міграційних потоків у країну, по-друге, наявність дієвого й функціонального державного апарату з «паноптичним поглядом» (Foucault 1977), здатного вправно виконувати функції перерозподілу і покарання. Однак ці засновки не дуже відповідають дійсності, коли йдеться про Україну.

Що ж до існування функціонального державного апарату, то для багатьох соціальних дослідників уже стало звичним теоретизувати Україну як приклад «слабкої держави» з високим рівнем неформальности (Davies and Polese 2014; Polese 2015 і 2016). На думку декого з них, Україна — приклад «провалу держави загального добробуту» (Polese 2016, 149), і цей провал — форма «прихованого насильства» (Gilbert and Ponder 2013), бо фактично держава покинула громадян. Відмінність України від держав першого світу ще вочевиднюється, якщо поглянути на макросоціологічний рівень. Спираючись на світ-системний підхід Іммануїла Валерстайна, соціологи Чейз-Данн, Кавано і Бруер проаналізували структурну глобалізацію й інтеграцію різних держав у світ-систему. На основі свого дослідження автори вибудовують ієрархічну схему центру й периферії, через яку пояснюють позицію певної країни у світі. Відповідно до економічної, політичної і воєнної потужностей, Чейз-Данн, Кавано й Бруер поділили країни на три групи: країни центру, напівпериферії та периферії. Те, що Україна — країна глобальної периферії, відповідно до цих авторів, не дивує (2000b). Енгельс у ХІХ столітті назвав слов’ян народами «без історії» (Rozdolski and Himka 1986). Не дивно, що у ХХІ столітті характеристика «без історії» перетворилася на «глобальну периферію».

Позицію України у світ-системі можна також проілюструвати за допомогою підходу «структурного насилля». Цей термін запропонував норвезький дослідник Йоганн Ґальтунґ (Galtung 1969). На його думку, структурне насилля — «причина різниці між потенціальним і актуальним; між тим, що могло би бути, і тим, що є» (1969, 168). Спрощуючи цю ідею, можна сказати так: якщо людина помирає від невиліковної хвороби, це не структурне насильство; якщо ж людина помирає від хвороби, якій можна було запобігти і яку можна вилікувати, перед нами приклад структурного насилля. Спираючись на Ґальтунґа, медичний антрополог Пол Фармер висловив відому тезу про те, що структурне насилля — «це один зі способів описати організацію соціальних відносин, яка заподіює шкоду індивідам і народам. Така організація соціальних відносин структурна, бо вписана в політичне й економічне життя нашого соціального світу; водночас вона також насильницька, бо заподіює людям шкоду» (Farmer et al. 2006, 1686). Стверджуючи, що «структурне насилля — природне віддзеркалення нашого політичного й економічного ладу» (Farmer 2004), Фармер натякає на структурні нерівності, які існують у світ-системі. Наприклад, в одних країнах люди досі страждають від виліковних хвороб і бідности, натомість інші країни або майже повністю викорінили такі випадки, або відчутно зменшили кількість людей, незахищених від таких хвороб. Інакше кажучи, рівень бідности країни корелює з поширеністю виліковних хвороб або хвороб, яким можна легко запобігти. Якщо ж застосувати ідеї Ґальтунґа й Фармера до України, можна доволі легко побачити її місце у світі і рівень структурного насилля. Наприклад, за даними Всесвітньої організації здоров’я (ВОЗ), «Україна — одна з 18 країн із високим пріоритетом боротьби з туберкульозом у європейському регіоні ВОЗ та одна з 30 країн, де питання боротьби з полірезистентним туберкульозом стоїть особливо гостро». У 2015–2016 роках в Україні стався спалах поліомієліту — хвороби, яку вважали давно викоріненою. Крім того, за даними об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІД, в Україні «один із найвищих рівнів зараження ВІЛ у Європі»; ба більше, в Україні якийсь час розвивалася «одна з найстрімкіших епідемій ВІЛ у Східній Європі і Центральній Азії». Можна множити такі приклади, але з уже наведених очевидно, що в України досить високий рейтинг серед країн, населення яких страждає від структурного насилля. У підсумку є підстави стверджувати, що в межах чинної світ-системи Україна — це бідна країна периферії.

Нарешті, щоб зміцнити свій аргумент, хочемо наголосити, що в українському суспільстві зберігається дуже високий рівень соціально-економічної нерівности. Хоча в Україні непогані економетричні показники нерівности (як-от індекс Джині, децильний і квінтильний коефіцієнти), ці показники не відбивають реальний стан справ через велику роль неформальностей у трудових відносинах, оподаткуванні, перерозподілі благ і неможливість вести адекватний статистичний контроль. Цей факт дає підстави говорити, що в Україні саме клас, а не раса, — засадничий чинник структурування соціальних нерівностей. Отже, якщо припускати, що ЛГБТІ+ рухи в Україні можуть підтримувати наявні відносини нерівности або намагатися влаштуватися в систему владних відносин і норм, то такі ризики варто оцінювати з погляду класової, а не расової проблематики і говорити треба радше про небезпеку гомонеолібералізму, ніж гомонаціоналізму.

У тематичній літературі під гомонеолібералізмом часто розуміють поступову відмову мейнстримного ЛГБ-руху від радикальної антикапіталістичної повістки, прагнення підлаштуватися під чинну систему соціально-економічних нерівностей, а іноді ще й знайти вигідну позицію в ній. Отже, гомонеолібералізм як поняття тісно пов’язано з такими термінами, як пінквошинг, або «рожевий капіталізм», і використовують його для критики практик і дискурсів сучасних мейнстримних ЛГБ-рухів, наприклад комерціалізації ЛГБ-руху і його масових заходів, використання ЛГБТ-повістки компаніями й корпораціями як репутаційного важеля, розвиток ЛГБТ-бізнесу, віра в унікальну спроможність капіталізму забезпечити права і свободи ЛГБТІ+ людей, підтримка й розвиток споживацьких практик усередині ЛГБТІ+ спільнот, нарешті, монолітизація ЛГБТІ+ спільноти або руху шляхом маргіналізації голосів і потреб тих ЛГБТІ+ людей, котрі опинилися на нижчих щаблях соціоекономічної драбини.

Чи можливий гомонаціоналізм за відсутности гомонаціоналістичного політичного суб’єкта?

Сам термін «гомонаціоналізм» багато разів обростав новими або додатковими значеннями після того, як його вперше було представлено в книжці Пуар 2007 року. Наприклад, Шоттен (Schotten 2016) розглядає всі трансформації терміна і нові значення цього слова. Вона також аналізує проблему суб’єктности ЛГБТІ+ спільнот і рухів як критерій гомонаціоналістичних політик. У своїй книжці «Terrorist Assemblages» Пуар стверджує, що гомонаціоналізм — це «зіткнення гомосексуальности з американським націоналізмом, що його генерують як національна риторика патріотичної інклюзії, так і гей- та квір-суб’єкти одночасно» (2007, 39). Одна з проблем, яку є сенс розглянути тут окремо, — це проблема «патріотичної інклюзії». Проаналізувавши твердження Пуар та її прихильників і прихильниць, ми дійдемо висновку, що сама можливість гомонаціоналізму як політичного явища вимагає передусім долучення квір-повістки в націоналістичний або патріотичний дискурс і толерування квір-спільнот та практик у правому політичному середовищі. У такому разі можна говорити про нормалізацію ЛГБТІ+, коли ЛГБТІ+ спільноти стають політичним суб’єктом за рахунок маргіналізації нового Іншого. Мало того, націоналістичні політики маргіналізації, що є неодмінним складником гомонаціоналізму, вимагають наявности суб’єкта політичного впливу або влади. Отже, якщо ми розглядаємо гомонаціоналізм як політику маргіналізації, патріотизму, етнічної і релігійної ексклюзивности й антиімміграційних сентиментів, то вона стає можливою лише за певних умов.

1. Локальна ЛГБТІ+ спільнота в певній країні (або принаймні її найбільш нормативна частина — громадян(к)и й носії гегемонної культури) стає повністю нормалізованим суб’єктом в очах нації-держави, мало того, визнається вразливою групою, яка потребує державного захисту. У такому разі спільноту може бути втягнуто у співпрацю з нацією-державою і її інститутами насилля, а також із правими націоналістичними силами для консолідації отриманого політичного впливу з його наступним використанням з метою маргіналізації, наприклад іммігрантів, які можуть сприйматися як гомофоби або трансфоби. Таке явище можна спостерігати, скажімо, в Нідерландах, де ультраправа Партія свободи прагне підтримки ЛГБТІ+ виборців і пояснює «необхідність» заборонити імміграцію задля підтримки «традиційних голландських» цінностей толерантности, лібералізму й секуляризму від «агресивних іноземців», маючи на увазі не лише іммігрантів-мусульман, а й вихідців зі Східної Європи.
2. Нація-держава та націоналістичні і патріотичні групи, які підтримують її експансію, висловлюють толерування (але не толерантність) ЛГБТІ+ і, маніпулюючи антиіммігрантською повісткою, розраховують на пасивну підтримку ЛГБТІ+ осіб. За приклад такої ситуації можуть правити президентські вибори у США 2016 року (Huang et al. 2016). Тут ми маємо ситуацію, коли певні ЛГБ групи відмовляються від частини своєї ідентичности, політичної повістки, вимог і прагнень до дальшої емансипації, щоб зберегти чинний стан нації-держави та її інституцій, гегемонію гетеронормативности, інститут сім’ї і культурні упередження через страх підвищення рівня гомофобії і трансфобії внаслідок масової імміграції.

Проте якщо ми говоримо про другу інтерпретацію, то українська квір-критика часто недоречно оперує терміном «гомонаціоналізм», насправді описуючи явища, артикульовані і теоретизовані під іншими іменами й назвами. Наприклад, коли проаналізувати позицію Феміністичного Радикального Анонімного Угруповання (ФРАУ) проти «гомонаціоналізму», стає зрозумілим, що під гомонаціоналізмом вони мають на увазі цілу низку різних політик і явищ: від сексуального націоналізму в означенні Еріка Фасена (Fassin 2011) — феномен расування іммігрантів з іншим культурним бекграундом як ультраконсервативних, гомофобних і трансфобних агентів — до гомонормативности (поліціювання сексуальних і гендерних практик усередині ЛГБТІ+ спільнот з метою асиміляції квір-людей у мейнстримну гегемонну культуру (Kacere 2015)).

Отже, згідно з визначенням Пуар і Шоттен, лише нормалізація ЛГБТІ+ людей та їх толерування нацією-державою і правим політичним середовищем дозволяють ЛГБТІ+ спільнотам перетворитися з маргіналізованого об’єкта на маргіналізуючий суб’єкт. Українська ЛГБТІ+ спільнота наразі не досягла жодного з вищезазначеного і навіть не стала носієм політичної суб’єктности, тому сприймати її як суб’єкт гомонаціоналістичної політики неможливо апріорі. Відтак українська ЛГБТІ+ спільнота не має можливости бути залученою в державну або праву політичну суб’єктність та в державні або праві політики; крім того, через опір ЛГБТІ+ руху з боку ультраправих і через нездатність чи небажання держави визнати ЛГБТІ+ рух процес формування політичної суб’єктности самого ЛГБТІ+ руху в Україні і на пострадянському просторі вельми ускладнюється й уповільнюється.

Ба більше, ширші тлумачення терміну «гомонаціоналізм» проблематизують факт політичної орієнтиру українського і східноєвропейських ЛГБТІ+ рухів на країни глобального Заходу або глобальної Півночі як орієнтиру на впливовий політичний суб’єкт, який має гарантувати захист прав ЛГБТІ+ у всьому світі. Така проблематизація, поширена і в академічних, і в активістських колах, зазвичай підкріплюється пуарівським твердженням про гомонаціоналізм як «історичну зміну, яка характеризується тим, що певні гомосексуальні тіла стають гідними захисту з боку держави» (2007, 2). Ця критика проблематизує той факт, що закликаючи західні країни підтримувати і допомагати, український і східноєвропейські ЛГБТІ+ рухи інвестують у західну гегемонію, в ідею західної винятковости (exceptionalism) і в західну експансію. У певному сенсі це можна розглядати як приватний випадок гомонаціоналістичних політик, однак таке твердження не можна обґрунтувати, посилаючись на наявні означення гомонаціоналізму у згаданих авторок. Адже, на думку Пуар, така стратегія американських ЛГБТІ+ спільнот гомонаціоналістична, тому що вони інвестують в експансію і почуття винятковости держави, громадян(к)ами якої вони є, зловживаючи своїми привілеями громадянства та посилюючи маргіналізацію тих, кого з цього громадянства вилучено. Водночас українські і східноєвропейські ЛГБТІ+ спільноти можуть інвестувати у винятковість і експансію західного світу, будучи вилученими з їхнього громадянства і не маючи можливости скористатися його привілеями. Мало того, часто такі дії, навпаки, сприяють дальшій маргіналізації українських і східноєвропейських квір-осіб: сьогодні у Східній Європі, де панує дискурс про гомосексуальність як західний «винахід» та інструмент західного імперіалізму, таке загравання локальних квір-спільнот із глобальним Заходом дає можливість урядам і правим політичним групам продовжувати наступ на квір-рухи під виглядом «боротьби за національний суверенітет» і «проти західної експансії» (Moss 2014). Хоча в Україні цей тренд наразі не такий яскравий, але це явище добре помітно в сусідніх Угорщині, Польщі, Росії, де, сприймаючи глобальний Захід як суперника, ворога й Великого Іншого, урядові інституції ще більше відчужують ЛГБТІ+ осіб від повного громадянства, атакують, репресують і маргіналізують квір-людей та спільноти, маркуючи їх як «іноземних агентів», часто через їхню політичну орієнтацію на країни глобального Заходу (Wilkinson 2014; Buyantuyeva 2017).

Ксенофобія, расування й український ЛГБТІ+ рух

Повертаючись до розмови про антимігрантський сентимент у білій ЛГБТІ+ спільноті як один із ключових компонентів гомонаціоналізму (Puar 2007, 83), хочемо навести ще один аргумент, чому недоречно застосовувати цей термін в українських квір-студіях чи квір-активізмі. У книжці Пуар, так само як і в працях її послідовниць і послідовників, історична епоха гомонаціоналізму характеризується схильністю держави до антиімміграційних політик, расування, «режиму затримання й депортації» та підтримкою білих ЛГБТІ+ спільнот цих політик. Логічно, що гомонаціоналістичні політики сприяють расуванню частини самих ЛГБТІ+ людей; це добре вивчено на прикладі ЛГБТІ+ вихідців із переважно мусульманських країн у США після 11 вересня. Тому в цій секції, щоб розібратися, чому термін «гомонаціоналізм» незастосовний до українського контексту, пропонуємо проаналізувати дані про міграційні потоки з України та в Україну, а також про певні популярні українські дискурси, що протиставляють образи західного світу і Росії / пострадянського простору та конструюють спрощене уявлення про соціальний прогрес.

Щоб зрозуміти навіть потенційну можливість українського ЛГБТІ+ руху продукувати антиміграційний сентимент або підтримувати державні практики затримання й депортації, було б корисним поглянути на місце України в міжнародних міграційних потоках та порівняти міграційні показники України з показниками розвинутих країн, де йдеться про гомонаціоналістичні політики. Якщо порівняти міграційне сальдо різних країн, починаючи з 1991 року, ми побачимо, що західні країни весь цей час зберігали позитивне міграційне сальдо, натомість в Україні воно було і залишається негативним. Це дозволяє нам зробити перший висновок: Україна — передусім донор, а не реципієнт міграційних потоків. Отже, можна припустити, що, найпевніше, вихідці з України стають радше маргіналізованими об’єктами в країнах прибуття, ніж маргіналізуючими суб’єктами в Україні. Хоча Україна, особливо у 1990-х роках, зберігала високий показник кількости натуралізованих громадян, народжених за кордоном, у своїй більшості це були етнічні українці, які репатріювалися в країну після розпаду СРСР, отож їхні шанси стати расованими об’єктами в Україні невисокі. Звісно, решта іммігрантів — переважно вихідці із Середньої Азії, країн Кавказу й Росії — мають більше шансів бути расованими в українському суспільстві.

Термін «гомонаціоналізм» можуть також використовувати для позначення процесу конструювання категорії «вата»/«ватники» в українському ЛГБТІ+ середовищі (Пагуліч 2016). Як уже добре відомо українській аудиторії, цей термін метафорично позначає людей з авторитарними соціальними, політичними й культурними цінностями, орієнтацією на «русскій мір» або євразійський простір та прагненням до відновлення єдиного політичного, соціального й культурного утворення радянського або російсько-імперського формату на території Східної Європи, Кавказу і Центральної Азії. З демографічного погляду можна припустити, що в публічній уяві цей термін позначає російськомовних жителів України, часто з невисоким рівнем освіти й доходів. Головна мета такого расування — дискваліфікація гомофобних і трансфобних поглядів шляхом приписування їм походження від маргінальних політичних ідей, як-от радянська ностальгія або проросійська орієнтація, апелюючи в такий спосіб до антиколоніального сентименту в сучасному українському суспільстві, який посилився під час політики декомунізації.

Тут важливо підкреслити одну деталь: така практика расування — один із небагатьох випадків, коли суб’єктом расування є сама деколонізована спільнота, а власне практика расування — це спротив намаганням колишньої метропольної нації відновити колоніальні відносини й імперську експансію. Така практика розрізнювального расування відбиває дискурсивну й ідеологічну війну з імперською ідентичністю колонізаторів, їхніми реваншистськими і неоколоніальними прагненнями та із залишками їхніх мовних і культурних привілеїв. Ба більше, якщо наразі категорія «ватників» позначає маргіналізовані ідеології й орієнтири, то до 2013 року такі політичні орієнтири й цінності були добре представлені й артикульовані та сприймалися в публічному дискурсі як одна з трьох можливих політичних, геополітичних і культурних альтернатив. Також важливо наголосити, що власне термін «ватник» сформулював російський ліберальний опозиційний блогер Антон Чадський за два роки до початку Євромайдану (Чадский 2014) і здебільшого його вживали російські опозиційні ліберальні активісти на позначення великої частини російського суспільства, яка поєднує радянську й неосталіністську ностальгію, авторитарні політичні цінності та культурний і соціальний консерватизм (разом із гомофобною і трансфобною повісткою).

Позаяк у цьому дискурсі представників цієї категорії зображають головно як людей із низьким рівнем освіти й доходу, цей термін можна вважати маркером соціального расизму, так само як культурного й етнічного іншування. Велику дискусію викликали плакати «Гомофобія — це ватництво» і «Трансфобія — це ватництво» на кількох ЛГБТІ+ акціях. Зважаючи на те, що ці меседжі було задіяно для просування «прогресивних західних цінностей» через їх протиставлення «радянському, авторитарному, консервативному способу мислення», є сенс говорити про використання терміна для побудови нових бінарностей, у яких оперують пострадянські ЛГБТІ+ рухи.

Мало того, проблемности використанню терміна «ватник» як гомонаціоналістичного маркера додає і той факт, що в українському ЛГБТІ+ дискурсі останніх років вживали й інший термін — «вишиватник». У цьому слові частина «ватник» зберігає попереднє смислове навантаження, але префікс «виши-» вказує на українську етнічну й культурну ідентичність. Коротко кажучи, цей термін описує людей з українською націоналістичною або патріотичною ідентичністю, які дотримуються соціально-консервативних і політично-авторитарних поглядів. Почасти появу такого терміна можна розглядати як дискурсивну спробу ліберальних активістів і активісток дискваліфікувати націоналістичних активістів і активісток. З огляду на те, що українські і російські ліберальні кола прихильно ставилися до українських націоналістичних груп через їхню антиросійську і прозахідну позицію (принаймні до початку 2010-х), виникнення терміна «вишиватник» можна вважати першою спробою демаркації лібералізму й націоналізму в українському політичному дискурсі. Ба більше, просування цього терміна можна вважати спробою створити дихотомію «поганого» і «хорошого» націоналізму в Україні та дискваліфікувати «поганий» український націоналізм, який «не відрізняється» від російського, бо теж базується на гомофобній і трансфобній риториці замість бути схожим на поміркованіші західні націоналістичні рухи, які вже взяли на озброєння повістку прав ЛГБТІ+. Термін спрямовано на характеристику осіб з тотожною етнокультурною ідентичністю до тих, хто цей термін уживає, і в нього немає класових імплікацій, тому було б дуже передчасно вважати його проявом політики расування. Водночас слід завважити, що потенційно цей термін може означати появу певних гомонаціоналістичних тенденцій в українському ЛГБТІ+ русі, адже одна з його інтерпретацій здатна конструювати дихотомічне уявлення про різницю між «хорошим» (прозахідним, квір-дружнім, антиросійським, антимусульманським) і «поганим» (російським, авторитарним, консервативним, гомофобним, трансфобним) націоналізмом. Відтак стає очевидно, що застосування терміна «гомонаціоналізм» для критики певних практик українського ЛГБТІ+ руху дуже спрощує реальну картину й універсалізує західний контекст.

Звичайно, описана аргументація жодним чином не заперечує факти прояву расизму або політик расування в Україні, найяскравішими вираженнями яких були, наприклад, спротив побудові тимчасового центру перебування біженців під Яготином (2016), серія антиромських погромів (2016–2018) чи протести проти спорудження кримськими татарами-переселенцями мечеті у Львові (2016). Проте наразі немає жодних доказів, що ЛГБТІ+ спільнота якимось чином залучена чи включена в ці практики або підтримує їх пасивно. Інакше кажучи, немає жодних підстав стверджувати, що українська ЛГБТІ+ спільнота підтримує або ретранслює відповідні практики держави або ультраправих кіл, адже мейнстримні й інституціоналізовані ЛГБТІ+ організації — одні з небагатьох агентів, які послідовно висловлюють антирасистську й антиксенофобну позицію.

Гомонаціоналізм і антимілітаристський квір-рух: випадок України

Окрема риса сучасного українського ЛГБТІ+ руху, яку квір-критика часто розглядає як прояв гомонаціоналістичних політик, — консенсус щодо воєнних дій на Сході України, починаючи з 2014 року, підтримка українських збройних сил і волонтерських організацій та залучення до процесу антитерористичної операції, а від 2018 року ще операції об’єднаних сил. Одна з головних мішеней такої критики — це процес формування «патріотичної» гей-/лесбі-/транс- або бі- ідентичностей, який стартував одразу після початку бойових дій 2014 року. Наприклад, певні ЛГБТІ+ медіа поширювали історії людей з ЛГБТІ+ спільноти, які брали участь у бойових діях, або ж заручалися підтримкою ветеранів і ветеранок АТО, котрі не належать до ЛГБТІ+ спільноти, однак знали ЛГБТІ+ людей в армії, як легітимізацію повістки прав ЛГБТІ+ і, наприклад, прайд-маршів. Така критика посилається на твердження Пуар про самонормалізацію американських ЛГБ-осіб у рамках нації-держави шляхом їх залучення у «війну проти тероризму». Крім того, мілітаристські настрої в ЛГБ-середовищі розглядаються як одна з рис гомонаціоналізму у впливовій роботі Діна Спейда «Нормальне життя» (Spade 2011, 49–50). Тут треба ще раз завважити, що намагаючись побороти західноцентризм і дискурсивний неоколоніалізм, квір-критика вкотре відтворює цей неоколоніальний дискурс, універсалізуючи досвід західних, передусім американських квір-рухів. Антимілітаристський сентимент в американському квір-русі спричинено насамперед тим, що протягом останнього століття, особливо по завершенні Другої світової війни, США було залучено до розв’язання багатьох воєн та імперіалістичних воєнних протистоянь. Крім того, самі США за останнє століття ні разу не ставали об’єктом воєнної інтервенції інших держав. Саме тому для американського квір-руху власне категорія «війни» репрезентує ідеї імперіалізму, неоколоніалізму й експансії.

Однак, як наглядно демонструє досвід України, глобальна система воєнного насилля зовсім не обмежується імперіалістичними експансіями США й інших західних держав та спротивом цим експансіям. Важливо також розуміти, що можливість займатися антивоєнним активізмом замість бути залученими у воєнні дії — привілей, доступний лише тим, хто (1) не проживає на території або в країні, де тривають активні воєнні дії, (2) належить або ідентифікує себе зі спільнотою, яка здійснює воєнну агресію, а не зі спільнотою, на яку її спрямовано. Мало того, у країнах другого і третього світу, де ЛГБТІ+ особи легко можуть стати жертвами переслідування політичних режимів, які може бути встановлено в разі воєнної перемоги певних країн, як-от Росія, на підконтрольних територіях, їх виживання безпосередньо залежить від можливости чинити опір, зокрема озброєний. Звісно, не можна заперечувати той факт, що проукраїнська і промілітаристська риторика може бути потужним інструментом самонормалізації й асиміляції української ЛГБТІ+ спільноти, проте в самій спільноті така стратегія розглядається радше як механізм колективного виживання.

Отже, самонормалізація шляхом конструювання і вираження патріотичної ідентичности українська ЛГБТІ+ спільнота використовує для того, щоб вижити в конкретній системі обставин. І така стратегія не може сприйматися як прояв гомонаціоналізму через низку причин: у плані громадянства українська ЛГБТІ+ спільнота асоціює себе з об’єктом воєнної агресії (Україною), а не з її суб’єктом (Росією). Відтак залучення у воєнні дії українські ЛГБТІ+ сприймають як спротив імперіалістичній політиці, а не її підтримку. До того ж ЛГБТІ+, котрі проживають на території воєнних дій або недалеко від них, можуть мати цілком обґрунтовані страхи у зв’язку з можливими гомофобними і трансфобними переслідуваннями, якщо режими терористичних угруповань «ЛНР» і «ДНР» розширять межі тимчасово непідконтрольних Україні територій. Ці чинники допомагають нам зрозуміти, у чому специфіка конструювання і вираження патріотичної ідентичности серед ЛГБТІ+ людей в Україні та чому така стратегія часто сприймається як одинока можливість колективного виживання.

Висновки

Підсумовуючи, хочемо зазначити, що хоча поняття гомонаціоналізму може бути корисним для критичного аналізу розвитку ЛГБТІ+ рухів у західних / «розвинутих» країнах, застосовувати його для аналізу й критики українського і східноєвропейських ЛГБТІ+ рухів проблематично з двох причин — теоретичної і нормативної.

З теоретичного погляду, як ми намагалися довести в цій статті, сам концепт не чутливий до різних соціальних і політичних контекстів, що робить його застосування в українському і східноєвропейському регіоні недоцільним.

З нормативного погляду, такий підхід шкодить українському і східноєвропейському ЛГБТІ+ активізму та створює перешкоди для дальшої емансипації ЛГБТІ+ в регіоні. Неактуальне теоретизування мейнстримних моделей ЛГБТІ+ ідентичностей і рухів як «західних» не лише породжує дихотомічне бачення протистояння «толерантного» і «ліберального» Заходу проти «комунітарного» і «традиційного» Сходу, а й «присвоює» та «приватизує» ці ідентичності і моделі активізму глобальному Заходу. Попри той факт, що з наукового і матеріалістичного погляду вони радше модерні, а не західні, отже, радше універсальні, ніж географічно і культурно локалізовані. Дослідниця Ель Амін, критикуючи сприйняття концепції «прав людини» як західної, стверджує, що «спільний феномен модерности має скеровувати наше мислення… поза категорії Заходу і Сходу, щоби більше не есенціалізовувати Схід і Захід у порівняльній політичній теорії та в суміжних дослідницьких дисциплінах. Мій аргумент базується на баченні модерности як передусім матеріального й інституційного, а не культурного чи філософського, явища» (El Amine 2016, 106). Отже, якщо ми аналізуємо мейнстримні ЛГБТІ+ ідентичності й рухи з погляду матеріалістичного бачення модерности (замість аналізувати їх з позицій культурного есенціалізму і цивілізаційного підходу), ми можемо зрозуміти їхнє походження й особливості їхнього розвитку і трансформації в менш нормативному ключі та з більшою чутливістю до їхнього контексту існування.

Ба більше, з погляду постколоніальної епістемології ми можемо проблематизувати це питання ще з одного боку. Концепт гомонаціоналізму і тісно пов’язані з ним терміни квір-критики виникли в північноамериканських і західноєвропейських політичних, соціальних, культурних контекстах, їх виробили західні інтелектуальні середовища. Гегемонія західної академії і відсутність можливости у незахідних дослідників і дослідниць продукувати знання про суспільства, у яких вони функціонують, перетворює процес виробництва знань на асиметричні владні відносини. В умовах величезного дефіциту соціальних досліджень Східної Європи ми маємо справу з явищем нав’язування теоретичних знань, вироблених на Заході і націлених на західну аудиторію, контекстуально нечутливих до умов східноєвропейського регіону і його різних країн. Як ми проаналізували в цій статті, головними такими контекстуальними відмінностями можуть бути чинники, які структурують і організують соціальну нерівність, політична (не)суб’єктність ЛГБТІ+ спільнот або умови, спричинені воєнними діями. Отже, дуже важливо, щоб постсоціалістичні квір-дослідження виробили власний базовий категоріальний апарат, який висвітлював би особливості соціального, політичного і культурного ландшафту в різних постсоціалістичних суспільствах.

---

Abu-Lughod, Lila. 2002. «Do Muslim Women Really Need Saving? Anthropological Reflections on Cultural Relativism and its Others» American Anthropologist 104, no. 3: 783–790.

Ang, Ien. 2001. On not speaking Chinese: Living between Asia and the West. London and New York: Routledge, 2001.

Baer, Brian J. 2002. «Russian Gays/Western Gaze: Mapping (Homo)Sexual Desire in Post-Soviet Russia». GLQ: A Journal Of Lesbian And Gay Studies no. 4: 499.

Burawoy, Michael and Katherine Verdery. 1999. Uncertain Transition: Ethnographies of Change In the Postsocialist World. Lanham: Rowman & Littlefield.

Buyantueva, Radzhana. 2017. «LGBT Rights Activism and Homophobia in Russia». Journal of Homosexuality 65, no. 4: 456–483.

Cerwonka, Allaine. 2008. «Traveling Feminist Thought: Difference and Transculturation in Central and Eastern European Feminism». Signs, 33 (4): 809–832.

Chase-Dunn, Christopher, Yukio Kawano, and Benjamin D. Brewer. 2000a. «Trade Globalization since 1795: Waves of Integration in the World-System». American Sociological Review 65, no. 1: 77–95. Appendix.

Chase-Dunn, Christopher, Yukio Kawano, and Benjamin D. Brewer. 2000b. Appendix to «Trade Globalization since 1795: Waves of Integration in the World-System». http://www.irows.ucr.edu/cd/appendices/asr00/asr00app.htm#Table%20A2

Davies, Thom and Abel Polese. 2015. «Informality and survival in Ukraine’s nuclear landscape: Living with the risks of Chernobyl». Journal Of Eurasian Studies 6, 34–45.

El Amine, Loubna. 2016. «Beyond East and West: Reorienting Political Theory through the Prism of Modernity». Perspectives On Politics 14, no. 1: 102–120.

Essig, Laurie. 1999. Queer In Russia: a Story of Sex, Self, and the Other. Durham, NC: Duke University Press.

Farmer, Paul. 2004. «An Anthropology of Structural Violence». Current Anthropology 45, no. 3: 305–325.

Farmer, Paul et al. 2006. «Structural violence and clinical medicine». PLoS Medicine 3, no. 10: 1686–1691.

Fassin, Eric. 2011. «From Criticism to Critique». History of the Present 1, no. 2: 265–274.

Foucault, Michel. 1977. Discipline and Punish: The Birth of the Prison. New York: Pantheon Books.

Fraser, Nancy. 1997. «Heterosexism, Misrecognition, and Capitalism: A Response to Judith Butler». Social Text, no. 52/53: 279–289.

Galtung, Johan. 1969. «Violence, Peace, and Peace Research». Journal of Peace Research 6, no. 3: 167–191.

Gqola, Pumla Dineo. 2001. «Ufanele Uqavile: Blackwomen, Feminisms and Postcoloniality in Africa». Agenda, no. 50: 11–22.

Gilbert, Emily, and Corey Ponder. 2014. «Between tragedy and farce: 9/11 compensation and the value of life and death». Antipode 46, no. 2: 404–425.

Hörschelmann, Kathrin and Alison Stenning. 2008. «Ethnographies of Postsocialist Change», Progress in Human Geography 32, no. 3: 339–361.

Huang, Jon et al. 2016. «Election 2016: Exit Polls». The New York Times. November 8. https://www.nytimes.com/interactive/2016/11/08/us/politics/election-exit-polls.html

Kacere, Laura. 2015. «Homonormativity 101: What It Is and How It’s Hurting Our Movement». Everyday Feminism. Accessed July 27, 2018. https://everydayfeminism.com/2015/01/homonormativity-101/

Kondakov, Alexander. 2013. «Resisting the Silence: The Use of Tolerance and Equality Arguments by Gay and Lesbian Activist Groups in Russia», Canadian Journal of Law and Society 28, no. 3: 403–424.

LeBlanc, Fred Joseph. 2013. «Sporting Homonationalism: Russian Homophobia, Imaginative Geographies & The 2014 Sochi Olympic Games». Sociology Association of Aotearoa New Zealand Annual Conference 2013. 1–14.

LeBlanc, Fred Joseph. 2015. «Between a Rock and a Hard Place: Why the Ukrainian Crisis is a Queer Issue». International Norms and East European Nations Conference 5 February 2015, Victoria University of Wellington.

Martsenyuk, Tamara. 2016. «Sexuality and Revolution in Post‐Soviet Ukraine: LGBT Rights and the Euromaidan Protests of 2013–2014». Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society 2, no. 1: 49–74.

Martsenyuk, Тamara. 2012. «The State of the LGBT Community and Homophobia in Ukraine». Problems of Post Communism 59, no. 2: 51–62.

Mizielińska, Joanna. 2010. «Travelling Ideas, Travelling Times: On the Temporalities of LGBT and Queer Politics in Poland and the ‘West’». In De-Centring Western Sexualities: Central and Eastern European Perspectives, edited by Joanna Mizielińska and Robert Kulpa, 85–105. London: Ashgate Press.

Mizielińska, Joanna and Robert Kulpa. 2010. «‘Contemporary Peripheries’: Queer Studies, Circulation of Knowledge and East/West Divide». In De-Centring Western Sexualities: Central and Eastern European Perspectives, edited by Joanna Mizielińska and Robert Kulpa, 11–26. London: Ashgate Press.

Mohanty, Chandra Talpade. 1988. «Under Western Eyes: Feminist Scholarship and Colonial Discourses» Feminist Review, no. 30: 61–88.

Moss, Kevin. 2014. «Split Europe: Homonationalism and homophobia in Croatia». In LGBT Activism and the Making of Europe: A Rainbow Europe, edited by Phillip M. Ayoub and David Paternotte, 212–232. London: Palgrave Macmillan.

Moss, Kevin. 2001. Book Review of Laurie Essig, Queer in Russia: A Story of Sex, Self, and the Other. Slavic and East European Journal 45, no. 1: 160–161.

Msimang, Sisonke. 2002. «Reflections on politics made personal». Agenda, no. 54: 3–15.

Nagel, Joane. 1998. «Masculinity and nationalism: gender and sexuality in the making of nations». Ethnic and Racial Studies 21, no. 2: 242–269.

Sexing Political Identities/nationalism as Heterosexism». International Feminist Journal of Politics 1 (1): 34–65.

Petö, Andrea. 2001. «An empress in a new-old dress» Feminist Theory 2, no. 1: 89–93.

Polese, Abel. 2015. «Informality Crusades: Why Informal Practices are Stigmatized, Fought and Allowed in Different Contexts according to an Apparently Ununderstandable Logic». Caucasus Social Science Review 2, no. 1: 1–26.

Polese, Abel. 2016. Limits of a Post-Soviet State: How Informality Replaces, Renegotiates, and Reshapes Governance in Contemporary Ukraine. Stuttgart: ibidem-Verlag.

Puar, Jasbir K. 2007. Terrorist Assemblages: Homonationalism In Queer Times. Durham: Duke University Press.

Puar, Jasbir K. 2013. «Rethinking homonationalism». International Journal Of Middle East Studies 45, no. 2: 336–339.

Puar, Jasbir K. 2017. «Homonationalism in Trump Times». (Public Lecture, IV European Geographies of Sexualities Conference, Barcelona, Spain, September 15, 2017).

Rich, Adrienne. 1980. «Compulsory Heterosexuality and Lesbian Existence». Signs: Journal of Women in Culture and Society 5, no. 4: 631–660.

Rozdolski, Roman., and John-Paul Himka. 1986. Engels and the «Nonhistoric» Peoples: The National Question In the Revolution of 1848. Glasgow: Critique Books.

Schotten, C. Heike. 2016. «Homonationalism: from critique to diagnosis, or, We are all homonational now». International Feminist Journal of Politics 18, no. 3: 351–370.

Spade, Dean. 2011. Normal Life: Administrative Violence, Critical Trans Politics, and the Limits of Law. Brooklyn, NY: South End Press.

Stella, Francesca. 2015. Lesbian lives in Soviet and Post-Soviet Russia: post/socialism and gendered sexualities. New York: Palgrave Macmillan.

Teteriuk, Maria. 2016. «Between ‘the Russian World’ and ‘the Ukrainian Nation’: Kyiv Pride before and after Euromaidan». Institut für die Wissenschaften vom Menschen. http://www.iwm.at/transit/transit-online/between-the-russian-world-and-the-ukrainian-nation-kyiv-pride-before-and-after-euromaidan/#_edn15

Verdery, Katherine. 1996. What Was Socialism, and What Comes Next?. Princeton, N.J.: Princeton University Press.

Warner, Michael. 1995. «Something Queer About the Nation-State». In After Political Correctness: The Humanities And Society In The 1990s, edited by Christopher Newfield, 361–371. Boulder: Westview Press.

Warner, Michael. 2000. Trouble with normal: sex, politics, and the ethics of queer life. Cambridge, MA.: Harvard University Press.

Weeks, Jeffrey. 1980. «Capitalism and the Organization of Sex» In Homosexuality: Power and Politics, edited by Gay Left Collective, 11–20. London: Allison and Busby.

Wilkinson, Cai. 2014. «Putting «traditional values» into practice: The rise and contestation of anti-homopropaganda laws in Russia». Journal of Human Rights, 13: 363–379.

Wittig, Monique. 1993. «One is Not Born a Woman» In The Lesbian and Gay Studies Reader, edited by Henry Abelove, Michele Aina Barale, and David M. Halperin, 103–109. New York: Routledge.

Yuval-Davis, Nira. 1997. Gender & Nation. London: Sage Publications.

Koн, Игорь. 1997. Клубничка на березке: сексуальная культура в России. Москва: О.Г.И.

Кондаков, Александр. 2017. «Конфигурации права: как действует закон о «пропаганде» в школах». Журнал социологии и социальной антропологии 20 (5): 187–206.

Пагуліч, Леся. 2016. «Чи можливо квірити націю: інтерсекційність і квір-політики». Політична критика. http://ukraine.politicalcritique.org/2016/07/11/chi-mozhlivo-kviriti-natsiyu-intersektsijnist-i-kvir-politiki/

Темкина, Анна и Елена Здравомыслова. 2002. В поисках сексуальности. СПб.: Дмитрий Буланин.

Чадский, Антон. 2014. «Как я стал русофобом». Сноб. https://snob.ru/selected/entry/82278

---

[1] Огляд західних досліджень на тему сексуальности в Східній Європі (передусім у Росії) до початку 2000-х див.: Baer 2002.

Пам’ятаєш, як у дитячому садочку одягалися на новорічне свято дівчатка й хлопчики? Щось на зразок «дівчатка-сніжинки», а «хлопчики-зайчики». І так рік у рік.

А яка у тебе була улюблена іграшка? У мене лялька Любашка. Мені взагалі тільки ляльок і дарували — з довгим волоссям у рожевих платтячках. А тепер розберемося, чи причетні до цього гендерні стереотипи.

Гендер і стать — різні речі

Між поняттями «стать» і «гендер» є і спільне, і відмінне. Обидва терміни — це характеристики людини. Головна відмінність полягає в тому, що стать є не тільки у людей, а й у тварин (птахів, риб) та рослин. Проте квітки чи котики не можуть мати гендерних характеристик.

Отож стать — це біологічний чинник. Тобто стать — це про те, якими статевими ознаками наділено людину. Зазвичай новонароджена дитина — або хлопчик, або дівчинка. Проте є ще й третій варіант, який трапляється набагато рідше, — інтерсекс. Це не означає, що у людини наявні всі ознаки обох статей: інтерсекс-люди можуть мати будь-які характеристики, які відрізняють їх від двох типових статей (наприклад, кількість статевих хромосом, гормональний рівень і розвиток репродуктивних органів). До речі, існують такі конфігурації хромосом, з якими інтерсексність може не проявлятися зовні і точно визначити її можна тільки за допомогою спеціальних аналізів. Згідно зі статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я, інтерсекс-люди становлять від 0,5 до 1,7 % населення планети.

Гендер — це поняття соціальне і культурне. Воно визначає риси й характеристики, які начебто повинна мати людина тієї чи тієї статі. Наприклад, в українській культурі вважається, що жінкам притаманні такі якості, як турботливість, емоційність, співчутливість, а чоловікам — витривалість, суворість, стриманість.

Слід розуміти, що очікування соціуму не завжди справедливі, і насильно підлаштовуватися під них, щоб справдити чиїсь сподівання (батьків, друзів, учителів, інших) не варто. Краще бути таким/такою, як тобі комфортно, адже немає нічого поганого в тому, що хлопчик може бути ніжним і лагідним, а дівчинка — навпаки.

«Справжні» чоловіки і жінки — лише в стереотипах

Стандартний набір якостей «справжніх» жінок і «справжніх» чоловіків закладається у свідомості дитини ще в ранньому дитинстві.

Наприклад, коли вихователька в дитсадочку сварить дівчаток за те, що вони бешкетують і граються нібито в «хлопчачі» ігри (перегони, стрілялки тощо). Насправді не існує жодного офіційного поділу на «хлопчачі» й «дівчачі» ігри, це все — гендерні стереотипи.

Ця сама історія триває в школі, коли вчителька, перевіряючи зошити відзначає, що «у Марини почерк жахливий, ніби у хлопчака». Так учителька звертає увагу на те, що дівчата повинні бути охайнішими, відповідальнішими в плані навчання, згідно з гендерним стереотипом.

А коли говорити про таку шкільну дисципліну, як «Трудове навчання», то тут ситуація ще дивніша. Хай там як цього хочеться керівництву школи, але не всі дівчата люблять готувати й вишивати хрестиком, так само як не всі хлопці люблять ремонтувати меблі. Не забуваймо, що це сформована десятиліттями система освіти. Нещодавно поділ на уроках праці зробили необов’язковим, але школам важко швидко змінити підходи. Якщо вивчення азів швейного виробництва, кулінарії чи виготовлення металевих деталей викликає у тебе дискомфорт, радимо тобі, бажано разом із батьками, домовитися з керівництвом школи або вчителем про пошук альтернативних занять, як-от орігамі чи пап’є-маше.

Обмежує можливість самовираження і шкільна форма, адже, згідно з установленими шкільними правилами (які, щоправда, в різних школах можуть відрізнятися), дівчата повинні носити спідниці і блузки, а хлопчики — діловий костюм. Щоб почуватися в цій формі зручно і комфортно, варто підійти до вибору одягу дуже відповідально. Спідницю можна замінити на ділові брюки (звісно, попередньо обговоривши це питання з батьками і класним керівником чи керівницею), доповнювати образ стильними сорочками й кофтинками різноманітних відтінків, які відповідатимуть офіційному стилю. Так само діловий костюм хлопців може виходити за рамки чорних штанів і білої сорочки, хоча таки має відповідати встановленому дрескоду.

Гендерні ролі

Ти прокидаєшся вранці — ти донька або син, ідеш до школи — ти учень або учениця, дорогою забігаєш у крамницю — ти покупець або покупчиня, увечері йдеш на прогулянку з товаришами — ти друг або подруга. Усе це і багато іншого — гендерні ролі, які ти виконуєш щодня.

Згадай типові умови задач із математики: «щоб приготувати борщ, мама купила в крамниці 3 морквини, 2 буряки і 10 картоплин», а «тато під час ремонту використав 7 рулонів шпалер і 3 відерця фарби». Навіть тут простежуються чіткий розподіл гендерних ролей. Мати — домогосподарка, яка постійно готує, прибирає, допомагає з домашніми завданнями, зустрічає батька з роботи. Натомість головна місія тата — утримувати родину, захищати її та вирішувати складні побутові проблеми.

Насправді це не «норма» і не обов’язок. Імовірно, твоїх дідусів і бабусь, маму і тата виховували, формуючи таке уявлення про ідеальні сімейні стосунки. Можливо, твої мама з татом домовилися про такий розподіл обов’язків, бо їм просто так зручно. А може, у вашій сім’ї все інакше?

Існують родини, у яких чоловік бере декретну відпустку, а жінка продовжує працювати. І працює вона, наприклад, слюсаркою. Є сім’ї, у яких роботу по господарству виконують обоє батьків порівну. І це теж абсолютно нормально. Головне, щоб усім членам родини було зручно в таких умовах.

Отже, не треба засуджувати, наприклад, дівчаток, котрі грають у футбол, і хлопців, які займаються бальними танцями. Так само не варто сміятися з чоловіків, які виконують так звану «жіночу» роботу, і навпаки. Не варто обмежувати себе чи когось іншого у його чи її вподобаннях.

Про дорослішання, прийняття себе та особисті кордони

Період від 10 до 20 років інколи називають «десятиріччям змін». Це тому що до 10 років діти — і хлопчики, і дівчатка — фізично розвиваються приблизно однаково: вони майже одного зросту, мають ідентичну будову тіла. Після 10 років відбувається пубертатний стрибок зросту, і дитина, вже майже підліток, може вирости на 7–12 сантиметрів за рік. Дівчата в цьому віці зазвичай переганяють однолітків-хлопців у зрості й розвитку. У дівчаток стрибок відбувається в середньому в 10–11 років, у хлопчиків — у 13 років.

Із початком статевого дозрівання у дівчаток розширюється таз, помітно округлюються стегна й сідниці, збільшуються молочні залози, починається оволосіння інтимних зон і пахв.

Перша менструація настає між 9 і 15 роками, найчастіше у 12–14 років. До речі, цього не треба боятися, варто просто бути готовою до цього — мати при собі індивідуальні засоби для критичних днів (прокладки), вологі й сухі серветки, за потреби знеболювальні пігулки. Так, інколи менструація може проходити дещо болісно — може «тягнути» спину й низ живота.

Перший рік (чи трохи більше) цикл може бути нерегулярним — зазвичай від 22 до 34 днів. Повноцінний менструальний цикл характеризується також і наявністю овуляції. Овуляція – це явище, при якому яйцеклітина виходить з фолікула. Далі яйцеклітина виходить з яєчника і підхоплюється матковою трубою. Після чого яйцеклітина поступово рухається по матковій трубі та якщо на шляху вона зустріне сперматозоїд, то відбудеться запліднення і запуститься процес формування ембріона. Після першої менструації бажано звернутися до гінеколога, адже в організмі відбулися певні зміни: ти подорослішала, стала дівчиною, отже, з моменту появи овуляції, після сексуального контакту можна завагітніти.

Фізіологічні і психологічні зміни, що відбуваються у підлітковому віці, природно проявляються через підвищений інтерес до сексу, до книг і фільмів на цю тему, до протилежної статі, високу сексуальну збудливість, мастурбацію. Це є нормальним явищем, як для хлопчиків, так і для дівчат.

Тілесні зміни можуть заскочити підлітків зненацька, засмутити чи налякати. Статура хлопця набирає типових чоловічих рис: плечі стають ширшими, а стегна — вужчими, м’язи грудей і спини — рельєфними. Може навіть спостерігатися тимчасове (!) набухання грудних залоз і сосків. У період, коли хлопчик дорослішає і стає підлітком, у нього виникають перші полюції — мимовільне виверження сперми під час сну вночі і вранці, нерідко це супроводжується еротичними сновидіннями. Хлопці часто сприймають цей процес як хворобу і дуже переймаються, але це абсолютна норма.

Ти ростеш, і це нормально, що твоя вага може бути більшою або меншою від ваги твоїх друзів. Радимо не обмежувати себе в їжі, а займатися спортом та підтримувати водний баланс. Іноді спрагу можна сплутати з почуттям голоду. «Шкідливу» їжу краще замінити на корисну: на перерві у школі перекусити овочевим салатом із котлеткою, а не чипсами чи бургерами, а ввечері, сидячи перед телевізором, краще з’їсти фруктову нарізку, а не кілограм морозива.

Можуть виникнути певні проблеми зі шкірою — висипи й акне (чорні цятки). І дівчата, і хлопці можуть звернутися по консультацію до дієтолога й дерматолога, відвідати косметолога. Важливий елемент у боротьбі з висипами — догляд за шкірою в домашніх умовах: очищення, тонізування, зволоження. Немає нічого смішного чи ганебного в тому, що хлопець користуватиметься масками і кремами для обличчя, адже повага до себе і піклування про своє тіло не залежать від статі.

Саме в цьому віці постає вибір: соромитися себе (комплексувати, сидіти на дієтах, приховувати своє тіло під речами більшого розміру, замальовувати висипи на шкірі тональними засобами) чи приймати себе з усіма особливостями (так, саме особливостями, а не вадами!) свого тіла. Прийняття свого тіла таким, як воно є (незалежно від ваги, кольору шкіри і волосся, довжини ніг, шрамів чи вроджених вад), називається бодіпозитивом. Гасло цього руху — «Моє тіло — моє діло».

До речі, про тіло й діло. Важливо вибудовувати чіткі особисті кордони. Як тобі пояснювали ще в дитинстві, ніхто не може торкатися тебе, якщо тобі неприємно. Це з розряду: «Йди цьомни бабусю, вона ж тебе так давно не бачила!» — а тобі зовсім не хочеться з нею цілуватися, і на те можуть бути різні причини.

У таких випадках треба коректно (!) пояснювати, чому ти не хочеш. Батьки й бабуся можуть образитися, але це твій особистий простір, і вони так чи так повинні його прийняти. Спробуй поговорити (поговорити, а не посваритися) і пояснити свою позицію, тоді батьки обов’язково підуть тобі назустріч, зрозуміють і підтримають, адже ти вже не маленька дитина, а особистість, яка має право обирати, кого і коли «цьомати» (ну, то як приклад).

Ресурси для підлітків (і не тільки) про сексуальну освіту і дорослішання:

ТікТок:

@serhiyfrolov — поради й відповіді на питання лікаря акушера-гінеколога про жіноче інтимне здоров’я

Інстаграм:

@gendeindetail — про гендерну ідентичність і фемінізм

@vpershe – медіа про сексуальну освіту для молоді

@gender.z — про розмаїття гендерних відносин, ЛГБТ+ та рівні права

@uaspec.network – блог про асексуальність та аромантичність

@teenergizer – ресурс для підлітків про ВІЛ/СНІД, сексосвиту, психологічну підтримку, активізм

@podcast11a – подкаст для підлітків про секс і стосунки з собою та іншими

Може, ти знаєш ще якісь круті блоги? Напиши нам в інста @gendeindetail!

Шпаргалка по гендеру:

— Та поцілуй ти йому руку, не сперечайся! Ти ж дівчинка!

У 14 років я боролася з патріархатом. У релігійному і світському значенні слова. Батьки були за кордоном на заробітках, я жила в дідуся з бабусею і не хотіла цілувати руку отцю Макарію. А бабуся і дідусь якраз навпаки — дуже хотіли, щоб я цілувала йому руку. «Ти маєш бути покірною, ти ж дівчинка», — казала бабуся. «Ти ж дівчинка» — фраза, після якої розумієш, ти — погана дівчинка, неправильна, бракована, якщо робиш / хочеш / виглядаєш не так, як оце «ти ж дівчинка» передбачає. Мого двоюрідного брата до поцілунків не примушували. На відміну від мене, він не мусив бути покірним.

Хто не в курсі, цілування руки батюшці — це такий ритуал благословення. Дехто з парафіян уважає, що цілуючи руку священика, насправді цілуєш Господа. Щоб ви розуміли, на Джуда Лоу, прекрасного молодого папу з однойменного серіалу, священики схожі лише в таких серіалах і ще, може, в еротичних снах.

Від отця Макарія смерділо квашеною капустою і потом. Він голосно плямкав, коли залишався у дідуся з бабусею на обід, і пив самогон навіть у піст. Отець Макарій любив повчати. Дізнавшись, що я дописую в місцеву газету, він провів зі мною довгу бесіду про моє призначення. Як ви здогадуєтесь, воно полягало в тому, щоб стати дружиною і матір’ю, а не журналісткою. У нас швидко зав’язалася цілком щира і взаємна неприязнь. Тепер розумієте, як важко мені було того ранку, коли я пообіцяла, що поцілую ту руку, чорт би її… Ой!

Я не хотіла прикладатися устами до руки батюшки не з атеїстичних міркувань, яких у 14-річному віці ще й не мала. Крім фізіологічної огиди, я лютувала, що мені впарювали ідею про покірність, яка суперечила моєму характеру і поглядам на світ. Це історія не про віру і навіть не про церкву, тож патріархат релігійний має до неї опосередкований стосунок. Це історія про патріархат у світському значенні цього слова.

Відкладімо розв’язку цієї цілувальної оповіді і з’ясуймо, що ж таке патріархат, про який усі говорять.

Патріархат — це коли жінки отримують на чверть меншу зарплатню, ніж чоловіки, за ту саму роботу. Це коли жінки витрачають від трьох до п’яти годин щодня на неоплачувану хатню працю. Це коли в медіа лише третина експертів — жінки. Це коли вісім із десяти ректорів вишів — чоловіки, а серед академіків одна жінка на сто чоловіків. Це коли 60 % суддів, прокурорів і поліціантів уважають, що жінка сама винна в домашньому насиллі. Патріархат — це коли всі цифри й факти у відкритому доступі, на відстані кількох кліків, але більше як половина українців однаково переконана, що з правами жінок в Україні все добре.

Патріархат — це казки, де рольова модель для дівчаток — покірна красива принцеса, для якої хепіенд — це заміжжя із сильним і багатим принцом. Патріархат — це носити в дитинстві платтячка, у яких незручно залізти на дерево. Це світ, у якому одним не можна плакати, бо вони ж хлопчики, а іншим — бігати, бо вони ж дівчатка. Це про нерівномірний розподіл влади і ресурсів. Це про домінування й покору.

Мені дуже некомфортно писати цей текст. Я відкладала, видаляла, придумувала причини змінити тему. Зрештою, він виявився для мене терапевтичним. Бо з’ясувалося, що я просто боюся говорити про патріархат. Ця тема викликає в мене букет емоцій із сорому і безсилля.

«Ти ж дівчинка», — без кінця повторювала мені мама. Я не відповідала її уявленням про охайність. У старших класах мені завжди ставили нижчу оцінку через неохайний зошит. Я мала жахливий почерк і збочене просторове мислення, яке вперто не хотіло відступати три клітинки від полів. Навіть після першого місця на міській олімпіаді з англійської мені поставили за чверть лише 10, бо я неохайно вела словник. Хлопчикам-відмінникам охоче пробачали загнуті сторінки і нерозбірливі закарлюки.

Я почувалася незграбною і зацькованою «тиждівчинкою» у світі, де була купа нещасних «тижхлопчиків». Патріархат шкодить чоловікам не менше, ніж жінкам. Він забороняє їм проявляти емоції, створює в суспільній уяві образ «справжнього чоловіка» — сильного лідера, мисливця і переможця. Припустімо, переможцем стає один із десяти. На решту чекає фрустрація і порівняння на зразок «не мужик, а баба».

Тієї неділі перед походом до церкви я вкотре почула це ненависне «ти ж дівчинка». Мені не випадало сперечатися, я мусила цілувати руку отцю Макарію. Наприкінці служби я вийшла до вбиральні, дістала із сумочки дзеркальце і подивилася в нього на «тиждівчинку». Я відчувала таку втому і гнів, що просто не уявляла, як змусити себе коритися. Той момент, мабуть, визначив моє ставлення до «тиждівчинки» (і патріархату, про який я тоді нічого не знала) — на все життя. Відбиток у дзеркальці усміхався: до біса покірність. Я вийшла з тієї вбиральні з чітким розумінням: краще бути поганою дівчинкою, ніж нещасною.

Швидкою ходою я рушила до огрядного бородатого отця Макарія, щоб отримати його благословення. Бабуся проводжала мене суворим і пильним поглядом. Отець простяг руку, і я рішуче приклалася до неї губами. Після поцілунку на великій волохатій руці превелебного залишився чіткий слід від яскраво-червоної помади, якою я нафарбувала губи у вбиральні. Бундючність і зверхність отця Макарія моментально змінилися на здивовану безпорадність. Тієї миті ми двоє розуміли: це не просто витівка, а спланований бунт.

Ніколи більше після того випадку мене не змушували отримувати благословення священика. Бабуся мене насварила, але після чергового «тиждівчинка» я побачила усмішку в її очах і кутиках вуст. Усмішку, без якої вона досі не може згадувати той ранок.

— Знаєш, тобі жилося б легше, якби в юності ти не вдарилась у фемінізм, — каже Павлик, колишній одногрупник з університету. — Через цей фемінізм у тебе з’явилося багато зайвого, що заважає тобі бути щасливою.

— Право голосу, наприклад? — Павлику мої жарти несмішні.

— Чому феміністки такі агресивні? — питає він.

Розмови про агресивних феміністок навчили мене любити ближнього і позіхати із закритим ротом. Це прикрий стереотип. Будь-яка феміністка, котра мусить відповідати на такі питання дев’ять разів, на десятий переконає співрозмовника, що він має рацію. І так доведе поширену думку про те, що феміністки… — теж люди.

А чи сама я часом не одна з тих феміністок, яких уважають агресивними? Раптом я почала подумки перебирати ситуації з минулого, коли своєю агресивною поведінкою ставила тавро на світлій справі фемінізму. І що ви думаєте? Виявляється, я і є та сама агресивна феміністка. Павлику, ти мав рацію, рятуйся!

Років десять тому я працювала на радіо в парі з одним ведучим. Коли до студії приходили гості, робити каву завжди посилали мене. Якось після чергового «Приготуй нам з гостями кави» я запропонувала напарнику зробити це самому. І зручно вмостилася теревенити з гостями студії, як це зазвичай перед ефіром робив він. На жаль, виявилося, що мій співведучий не вмів користуватися кавомашиною. Після ефіру редактор пояснив, що як дівчині й хазяйці ефіру мені не личило так поводитись. Я запропонувала навчити напарника користуватися кавомашиною, щоб ми пригощали гостей по черзі. Це був перший, але не останній раз, коли я здобула звання «агресивної феміністки». Отже, я агресивна феміністка, бо не хочу виконувати функцію обслуги, ніби це винятково «жіноча» робота.

Вдруге це сталося на пресконференції, коли посадовець, почувши від мене незручне питання, почав свою відповідь зі звертання «сонечко». Я його виправила, мовляв, «сонечко» — це не моє ім’я. «Вона грається у фемінізм», — перепрошували за мене старші журналістки. Отже, я агресивна феміністка, бо не почуваюся комфортно, коли малознайомі чоловіки звертаються до мене в пестливій формі.

Якось в університеті я була не в гуморі. Викладач підійшов зі словами: «Посміхнися, такій гарній дівчині негоже бути похмурою». Я йому сказала, що декан сьогодні дуже набурмосений. Чому б йому не підійти і не повторити деканові те саме, що він щойно сказав мені. Отже, я агресивна феміністка, бо не хочу посміхатися на замовлення.

Якби у всіх трьох історіях на моєму місці був темпераментний мачо, як-от Павлик, ніхто не назвав би його агресивним. Бо з розбитою губою важко говорити.

Чи існують агресивні феміністки? Існують, Павлику. Так само як існують феміністки з четвертою групою крові, руді феміністки і феміністки з родимками. Бо це люди, і вони бувають різними. Однак, друже, мені здається, що ти часто приймаєш за агресію відмову грати за правилами, до яких ти звик через життя в патріархальному суспільстві.

— А в юності ти мені подобалася, — каже Павлик. — Якби не весь цей фемінізм, може, у нас щось вийшло б.

— Якби не весь цей фемінізм, ми з тобою не познайомилися б, — відповідаю я Павлику, своєму колишньому одногрупнику з університету.

Цілий шквал емоцій породив новий Закон України ¹ «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України з метою реалізації положень Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами» від 6 грудня 2017 року, який набрав чинности 11 січня 2019 року.

Конвенцію Ради Європи (Стамбульська конвенція, 2011) розроблено задля боротьби з гендерною нерівністю, проявами домашнього насильства та злочинами на сексуальному ґрунті. Країни, які підписали Конвенцію, серед них і Україна, зобов’язані узгодити національні законодавства з її нормами.

Однією з новацій згаданого вище закону стало нове юридичне означення поняття «зґвалтування». Спершу пропоную порівняти дефініції з попередньої й чинної редакцій статті 152 Кримінального кодексу України.

Санкція (покарання) за цей злочин не змінилася (карається позбавленням волі на термін від трьох до п’яти років). Що ж тоді викликало таку хвилю обурення й чому?

Змінено концептуальний підхід до визначення терміна «зґвалтування». Раніше в національній теорії і практиці кримінального права насильство як ознака сексуальних злочинів нерідко тлумачилося через категорію «опору» ² , тобто для кваліфікації злочину необхідно було довести застосування фізичного насильства, погрози його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Тепер же для кваліфікації діяння як зґвалтування досить відсутности добровільної згоди потерпілої особи.

Також змінено загальний підхід до поняття «сексуальне насильство»: відтепер це вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням у тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи.

Законодавчі новації породжують низку питань, на які я спробую відповісти.

Як зрозуміти, коли, згідно з чинним законодавством, не було вільного волевиявлення особи?

Відповідно до новел Кримінального кодексу, згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин.

Що мається на увазі під «супутніми обставинами»?

У Кримінальному кодексі не розтлумачено поняття супутніх обставин. Мінімальний стандарт добровільної згоди полягає у такому:

– особа здатна розуміти характер і значення своїх діянь (дій і бездіяльности) та їхніх наслідків;

– особа досягнула віку сексуальної згоди, адже згода особи, яка не досягнула 16 років, в очах законодавця не має жодного юридичного значення;

Більше про вік сексуальної згоди читайте в статті Олени Зайцевої.

– особа здатна фізично, вербально чи іншими конклюдентними діями проявляти свободу сексуального волевиявлення;

– така згода мала місце без застосування погроз, насильства, обману, психічного впливу в інших формах, тощо.

Наприклад, якщо особа перебувала (фізично, економічно, психологічно) в залежному або підпорядкованому стані (студент—викладач», працівник—керівник»), що не дає їй можливости вільно висловити свою згоду на секс, така згода не є добровільною. Те саме стосується безпорадного стану особи, через який вона не могла вільно висловити свою згоду на секс, та домашнього чи іншого насильства з боку кривдника.

Що це означає на практиці?

Тепер, згідно з чинним законодавством, усе, що не було чітким «так», констатується як «ні» (так звана «культура згоди») і підпадає під кваліфікацію ст. 152 Кримінального кодексу України.

Суспільні відносини видозмінюються, а з ними міняється і формується право — це цілком закономірно й логічно. Тепер насильство тлумачиться ширше, і культура згоди охоплює філософію рівности й поваги до статевої автономії кожної людини. На жаль, українське суспільство не було вповні готове до таких змін, тому й пішла хвиля обурення та осуду.

Жарти про «розписку на секс», які ширилися в українських соцмережах, неактуальні й недоречні. По-перше, особа має право в будь-який момент змінити свою думку, навіть під час статевого акту, якщо в неї, наприклад, пропало бажання, стало неприємно чи боляче. Тому жодна письмова згода не відбирає в особи право змінити свою думку. По-друге, довести факт, що таку «розписку» було написано добровільно, майже неможливо. Як наслідок, суд не повинен приймати її як доказ.

Важливо зазначити, що процес розгляду справи в суді не змінився і презумпція невинуватости так само діє. Це державний обвинувач має доводити факт зґвалтування й вину особи, а не обвинувачений — свою невинуватість.

Чому й навіщо запровадили такий підхід?

У світовій практиці такий підхід до кваліфікації зґвалтування сформувався порівняно давно. Найбільший резонанс у Європейському суді з прав людини здобула справа MC vs. Bulgaria (2003) ³ про те, що поліція закрила справу про зґвалтування, не знайшовши «достатніх доказів застосування фізичного примусу». За результатами розгляду цієї справи ЄСПЛ зазначив, що у Європі склалася тенденція вимагати доказів насильства у випадках зґвалтування замість зосередитися на тому, чи дала потерпіла особа згоду.

Сучасний стандарт полягає в тому, щоб карати за недобровільні статеві акти, не вимагаючи підтвердження фізичного опору. «У жорсткому підході до притягнення до відповідальности за сексуальні злочини, як-от вимога доказів фізичного опору за будь-яких обставин, крився ризик залишити певні види зґвалтування безкарними, а отже, це ставило під загрозу ефективний захист сексуальної автономії людини», — сказано в рекомендаціях ЄСПЛ ⁴.

Крім того, Рекомендація Rec (2002)5 Комітету Міністрів Ради Європи щодо захисту жінок від насильства містить рекомендацію державам-членам ухвалити і практично впровадити у найприйнятніший для кожної країни спосіб низку заходів з подолання насильства над жінками. У пункті 35 Додатку до Rec (2002)5 зазначено, що у сфері кримінального права держави-члени повинні, зокрема, «забезпечити покарання законом будь-який статевий акт проти особи, яка не дає на нього згоди, навіть якщо вона не виявляє ознак опору; […] забезпечити покарання законом будь-яке зловживання виконавцем злочину своєю позицією, особливо позицією дорослого стосовно дитини». 

Чому ще важливе поняття згоди?

У масовій свідомості живе популярний стереотип про «ґвалтівника в кущах», який нападає на жертву несподівано і застосовує примус. Однак, згідно з оцінками фахівців, у вісьмох із десяти випадках зґвалтування потерпіла особа знала людину, яка вчинила над нею сексуальне насильство ⁵. Це може бути друг сім’ї, знайомий знайомих, колега по роботі. Мало того, ґвалтівником може бути навіть шлюбний партнер.

За статистичними даними, зґвалтування в шлюбі визнається злочином лише в 51 країні світу ⁶. Згідно з новим Законом України, зґвалтування в межах подружжя відрізняється від інших злочинів лише тим, що цю ознаку віднесено до кваліфікуючих ознак цього злочину і вона виступає обтяжувальною обставиною.

А які норми діють в інших країнах?

У багатьох демократичних державах підхід до означення зґвалтування ще більш застарілий, ніж у вітчизняному законодавстві, і поки що залишається незмінним. Наприклад, стаття 190 Кримінального кодексу Швейцарської конфедерації (1937 року, зі змінами від листопада 2019 року) трактує зґвалтування так: «кожна особа, яка змушує особу жіночої статі погрозами або насильством, психологічним тиском чи зробивши її неспроможною чинити опір до вступу в статевий акт, підлягає покаранню у вигляді позбавлення волі на термін від одного до десяти років» ⁷.

Тимчасом новий підхід уже діє щонайменше в десяти країнах Європи, зокрема в Бельгії, Швеції, Німеччині, Великій Британії та ін.

Наприклад, кваліфікації зґвалтування в законодавстві Британії:

«Особа (А) вчиняє злочин, якщо:

(а) він навмисно проникає в піхву, анальний отвір або рот іншої людини (B) своїм пенісом,

(b) B не погоджується на проникнення, і

(c) А неправильно вважає, що B погоджується.

(2) Чи є переконання обґрунтованим, слід визначити, беручи до уваги всі обставини, зокрема і будь-які кроки особи А, яких було вжито, щоб з’ясувати, чи особа В погоджується ⁸.

Читайте більше про законодавства країн світу в статті Закон і сексуальне насилля у різних країнах світу: захист чи фікція? (дані станом на 2017 рік).

Чи є потенційні проблеми в новому визначенні?

Завважмо той елемент кваліфікації зґвалтування в українському законодавстві, згідно з яким кваліфікація злочину має місце тоді, коли дії пов’язано з вагінальним, анальним або оральним проникненням у тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета. Отже, згідно з вітчизняним Кримінальним кодексом, жертвою зґвалтування може бути будь-яка особа, незалежно від статі і, відповідно, гендерної самоідентифікації. Проте якщо жінка не проникала в чоловіка, а такий варіант зґвалтування можливий, таке діяння не містить складу злочину.

У багатьох країнах у тексті законодавства досі прописано, що жертвою зґвалтування може бути винятково особа жіночої статі, як це видно з наведених вище уривків законів окремих країн. В Україні така однобокість у кваліфікації зґвалтування зберігалася ще з часів Радянського Союзу і давно втратила актуальність. Я вважаю дивним і неефективним те, що ми знову повернулися до такої ґендерно-дискримінаційної норми.

Цікавий і той факт, що закону прирівнює чоловічий статевий орган до «предметів», якими користується насильник, що теж доволі неоднозначно.

Підсумки

Новели Кримінального кодексу імплементували в чинне законодавство України засади Стамбульської конвенції. Згідно з цими змінами, зґвалтування кваліфікується в разі відсутности добровільної згоди потерпілої особи, і відсутність такої згоди не пов’язується лише із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосувати або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, як це було раніше.

Міфи й жарти про «розписку на секс» недоречні й безпідставні, бо процедура доведення вини кривдника не змінилася. Ба більше, жодна розписка не позбавляє особу права змінити своє «так» на «ні» в будь-який момент, навіть безпосередньо під час статевого акту. Тому одинокий спосіб уникнути непорозумінь — це навчитися чути свого партнера/партнерку і поважати його/її рішення.

Концептуальні зміни в законодавстві полягають у тому, що раніше жертвам потрібно було доводити суду, що вони чинили активний фізичний опір насильнику, тепер такої потреби немає, і це на крок наблизило Україну до рекомендацій Ради Європи та Європейського суду з прав людини. Відповідаючи на запитання, винесене в заголовок цієї статті, для українського законодавства це однозначний поступ уперед. А проте закон розроблено не досконало, потрібні його редакції, зокрема щоб усунути дискримінаційні моменти щодо чоловіків та прописати на законодавчому рівні «супутні обставини». Це дозволить надалі уникнути колізій у судовій практиці.

---

1. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2227-19 [↩]
2. https://jurliga.ligazakon.net/analitycs/183309_khlb-lyubov–fantazya-abo-notatki-na-polyakh-stambulsko-konvents-ta-krimnalnogo-kodeksu-chastina-2 [↩]
3. https://www.casebriefs.com/blog/law/criminal-law/criminal-law-keyed-to-kadish/homicide/m-c-v-bulgaria/ [↩]
4. https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=0900001680593fc4 [↩]
5. https://www.nsvrc.org/sites/default/files/publications_nsvrc_factsheet_media-packet_statistics-about-sexual-violence_0.pdf [↩]
6. http://obljustif.gov.ua/wp-content/uploads/2013/10/Mizhn-dosvid-protidiyi-domashnomu-nasilstvu-2014.pdf [↩]
7. https://www.legislationline.org/download/id/8561/file/Swiss_CC_1937_am112019_en.pdf [↩]
8. http://www.legislation.gov.uk/ukpga/2003/42/part/1/crossheading/rape [↩]

Скільки відомих жінок-архітекторок ви знаєте, які зробили себе самі? А скільки чоловіків? Що чекає студенток-архітекторок після закінчення університету? З якими труднощами та ризиками доводиться стикатись жінкам в архітектурній професії? Чи є можливість себе захистити в небезпечних чи сумнівних ситуаціях на робочому місці? Чи підтримають колеги та колежанки?

Про міжнародний та український досвід жіночих колаборацій та об’єднань жінок в архітектурі та урбаністиці, про випадки MeToo під час співпраці із зірковими і не тільки архітекторами-чоловіками, ідеями та успіхами поділяться спікерки:

• Марія Полтораченко, архітекторка, активістка;

• Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня.

Публічна лекція та дискусія “Чому так мало жінок в архітектурі?” відбулася на Платформі Острів. Пропонуємо конспект двох доповідей що прозвучали в рамках цієї події: про видатних жінок-архітекторок кількох останніх сторіч, видимість жінок в архітектурі, їх відсоток серед осіб, які приймають рішення, соціокультурні та історичні чинники, які впливали представлення жінок в архітектурній професії. Дискусію проводили ще посеред лютого, перед 8 березня, а вже через пару тижнів після заходу стало відомо, що дві жінки, Івон Фарелл і Шеллі Макнамара, стали володарками Прітцеківської премії (що в сумі дає вже 5 жінок, які отримали цю найвищу нагороду серед архітекторів).

Напередодні 8 березня ми зібралися поговорити про відомих жінок-архітекторок, де вони всі ховаються, чому ми так мало про них знаємо, чому ми пам’ятаємо тільки про Заху Хадід, чому більше нікого не згадуємо і чи є взагалі така проблема, що так мало жінок в архітектурі, чи існують якісь шаблони? Чи це просто не вистачає нам інформації або нашим керівникам або щось хтось не зрозумів?

Почну з висвітлення трьох жінок-модерністок, які жили протягом 20ст і розпочали свій шлях ще на його початку, в 30-х рр. Перша – це француженка Шарлотта Пер’єн, вона тісно співпрацювала з Лє Корбюз’є, крісло її авторства знаходиться в музеї Vitra, її авторства інтер’єр представництва Air France Agency в Лондоні, приклад проекту бази відпочинку в горах Les Arcs ski resort, розроблений в партнерстві, тобто приклади дизайну меблів, дизайну інтер’єру та об’ємна архітектура, нормальні, сильні проекти.

Ще одне відкриття – Мінетт де Сільва, останнім часом про неї розповсюджують статті в різноманітних виданнях, таких як Guardian, різноманітні феміністичні ініціативи, в тому числі архітектурні, її відкопують і це є здивуванням, оскільки Мінетт де Сільва походить зі Шрі-Ланки, її батько був відомим політичним діячем, по світу ходить фото, там де вони з батьком представлені 1948 року на Світовому Конгресі Інтелектуалів на Захист Миру, тобто вони були свого часу відмічені. Спочатку Мінетт де Сільва розпочала свій шлях в Великобританії, в Лондоні, тобто в неї була можливість навчатися і розпочати свою роботу там. Оскільки Шрі-Ланка була однією з країн-колоній Commonwealth, але в 1948 році вони отримали незалежність і з того часу Мінетт повернулася додому і продовжувала свою діяльність в місті Коломбо, Шрі-Ланка, здебільшого це проекти приватних житлових будинків. Чим вона теж дуже відзначилась: вона була однією з перших двох жінок у світі, які відкрили своє бюро, під своїм власним іменем. Вона ніколи не виходила заміж і вся її діяльність – це її особистий внесок.

Теж одна з жінок, якій вдалося вклинитися в цю “чоловічу” сферу, вже наша співвітчизниця – це Наталія Чмутіна. Більша частина її життя пройшла в 20 ст., тобто вона одна з перших, і я про неї дізналася як раз на схожій лекції про жінок в архітектурі цього літа, яку проводила теж інша жінка-архітекторка. в якої є своя фірма і от вона поділилася своїми враженнями ще під час навчання, що як оце жінка може бути архітекторкою, для неї це був шок-контент чомусь, розрив шаблонів, бо створюється враження чомусь, що це дуже “чоловіча” справа, що тільки чоловіки відомі зірки, а от коли їй під час навчання трапилась Наталія Чмутіна з сильними проектами: це і готель “Дніпро” на Європейській площі в колаборації з іншими чоловіками, теж дуже відомий проект готелю “Либідь”, який ми всі знаємо, теж в співпраці розроблений, а от чим вона найбільш відзначилась – це Київський центральний будинок меблів, це вінець її кар’єри, можна так сказати, принаймні за радянських часів, це згадується в багатьох публічних джерелах, але не у всіх відбилося в голові, що автором саме цього проекту є жінка.

– Київський центральний будинок меблів ще діє, так, і завдячуємо цьому, що там знаходиться салон дорогих меблів “жлобських”, а з іншого боку, я вчилась в художній академії, як раз коли там викладала Чмутіна і були ще дві жінки які там викладали: була Лариса Павлівна Скорик, була Олена Добровольська, дружина Добровольського. Чмутіна, до речі, до дівчат ставилась так, більш ніж спокійно, в неї був дуже високий конкурс, в неї дійсно була найкраща майстерня, потім була майстерня Приймака, а спочатку була Чмутіна, вона вибирала тільки хлопців до себе в програму, і це справді була жінка така авторитарна, але жила в комуналці, одній з Заболотним на старості літ, ось таке життя. Ще один її об’єкт – це турбаза в Черкасах, тоді в 60-х рр була “пошесть” будувати турбази та річкові вокзали. (С. Шліпченко)

– Чим Ви поясните те, що вона обережно ставилась до навичок жінок, а не навпаки розвиваючи тих, хто мав перспективи? (В. Базан)

– В неї був дуже складний характер, це була дуже авторитарна жінка, дуже такий сильний характер. Чому? Бо відбувається так: або жінки перебирають манеру повадки чоловіків, а вона ж пробивалась сама руками і зубами, як уміла, і думаю, що в цьому середовищі це було ах, як непросто зробити. Тому що в Лариси Павлівни Скорик був чоловік був чоловік композитор, з якою він розлучився, бо не витримав її характер, але там була якась паралельна сила, а вона була, так би мовити, все робила сама, це self-made woman. (С. Шліпченко)

І теж, якщо подивитися Мінетт де Сільва, то в неї була підтримка з боку батька, в неї батько був все-таки відомий політичний діяч – Інакше вона б не поїхала вчитись в Британію, в неї не було б коштів. (С. Шліпченко) Так, їй пощастило з батьком, в якого були зв’язки, через якого вона змогла вийти на Лє Корбюз’є, Пабло Пікассо, Джо Девідсона.

Особисте життя Шарлотти Пер’єн я не досліджувала, але їй теж пощастило співпрацювати з Лє Корбюз’є. – Значить, дивіться, я люблю розказувати одну історію: одна жінка з Гарварду намагалася зробити з нею інтерв’ю. От всі жінки-архітектори і чоловіки, всі Німеєри живуть по 100 і більше років. І от наприкінці життя вона не дуже хотіла говорити, коли її діставали питаннями “От Ви жінка-архітектор, я к Вам співпрацювати з Корбюзє, він же ж теж авторитарна людина? Надзвичайно авторитарна особа”. От вона не сильно хотіла це коментувати, бо коли вона прийшла до нього на роботу в майстерню, а він сказав “ага, дівчино, ми тут подушки для диванів не вишиваємо, майте на увазі”. (C. Шліпченко)

В цілому ми бачимоабсолютно нормальні, сильні проекти, різного масштабу, і самостійні і в співпраці з іншими чоловіками, але по суті, так, вони прожили життя по 90 з гаком років, майже все життя протягом 20 ст, вони жінки свого часу.

Питання “Чому так мало жінок в архітектурі?” періодично виникає, в 2018 році вийшла стаття в New York Times і основне зауваження авторки було саме до кількості жінок в управлінні фірмами. Тобто, ми маємо вже ситуацію, коли добра половина студентів – дівчата, навчатися досить просто в цьому плані. Досить реально вступити плюс-мінус, досить реально закінчити навчання в різних країнах, немає якихось квот, як це було раніше в Америці до 70-х рр, було законодавче обмеження щодо тих чи інших професій, і архітектури це стосувалося також. Зараз маємо вже ситуацію, коли добра половина навчається дівчат, в Польщі, коли я навчалася, вже було більшість дівчат і декілька хлопців, тобто ландшафтна архітектура вже як “жіноча” професія сприймалась, але по факту, коли ми дивимось на представлення директорів фірм, топ-менеджмент, лідуючі архітектори, вони зазвичай чоловіки, а жіноча “невидима квота” – це максимум 20%, тобто в районі плюс-мінус 20% жінок, які приймають рішення, якщо голова – чоловік, більше дуже важко зустріти.

І одразу реакція на цю статтю від молодих архітекторок “Перестаньте запитувати – пишіть про нас” Зауваження таке, що нас багато молодих-активних, а про нас не пишуть. Тобто, увага нас не зачіпає. Увага медіа, увага професійного середовища.

Класична ситуація про подружжя. Дуже часто подружня пара організовує своє бюро, і разом досягають якогось успіху і дуже часто жінка зникає в тіні свого чоловіка, зазвичай чоловік приймає на себе всю увагу тим чи іншим способом, тобто це органічно і він справді цього заслуговує, але дуже часто жінок якось так витискають, вбік або назад, іноді це в офісах досить видно, в мене був такий випадок, коли я працювала в невеличкому сімейному бюро в Польщі. При чому та фірма була частково польська, частково іспанська – іспанець чоловік, дружина полячка. І що він робив: він так методично намагався свою дружину витиснути, що в їх кабінеті його стіл був в два рази більший  за її стіл, і він дотиснув її до такого, що вона працює в іншій фірмі, а приходить тільки раз на тиждень в своє бюро, яке вони заснували разом, щоб вести якусть адміністративну роботу: це бухгалтерія, перевірка якихось документів, бо їй нібито “простіше” це зробити. І от виникла свого часу історія з Італії, коли Доріану Фуксас, дружину архітектора Массіміліано Фуксас, з яким вони працювали в чотири руки не відзначила місцева спілка архітекторів і виникла ціла петиція та рух на її підтримку, і в цьому випадку чоловік, як раз теж підтримав дружину, щоб вона отримала однакове визнання, а не витискав її.

Ще один дуже свіжий кейс – випадки сексуальних домагань. New York Times дуже цю тему підтримує цю тему і це шок контент, бо будівлі Річарда Мейера такі легкі, світлі, прозорі, відчувається ніби в людини така чиста свідомість, а от він виявився “прозорим” не тільки в цьому плані, бо поскаржилися співробітниці на те, що він був трошки ексгібіціоністом і скандал базувався на тому, що він міг напівголим міг приймати своїх співробітниць, а коли дівчині 20 років і це перша робота, це шок контент, коли авторитет вже постає перед тобою не в тому вигляді, це абсолютно інший імідж, шокуюча ситуація. І от реакція спільноти, оскільки подібні ситуації зазвичай закінчуються звільненнями, або дівчата-жінки самі йдуть з роботи або якщо систематично керівник домагається тебе, а ти відмовляєш, то скоріше за все він тебе звільнить і це випадок дискримінаційний і часто жінкам після цього, особливо є якийсь розголос, якісь звернення чи скарги, то дуже важко знайти потім роботу. І те ж пішла реакція “а що ж робити?”. І працювати в таких умовах неможливо і вирішувати треба проблему, мовчати ж нема сенсу. І ось трапилась ініціатива Архітектурного Лоббі, яке базується в Брукліні, Нью Йорку, 2018 року. Дуже цікавий підхід: створення мережі солідарності для постраждалих від випадків сексуальних домагань або дискримінації на робочому місці. Якщо зайти на той сайт у вкладку Solidarity Bloc, то там якщо прокрутити, нижче є форма для анкети постраждалих, яку можна заповнити і ніхто тебе не буде засуджувати, так само є фірми, архітектори, які декларують, що зможуть підтримати, принаймні спробують, але створення такої мережі все-таки збільшує шанси, що вдасться знайти якісь дружні контакти, щоб це не була ситуація вигнанця, коли ти втрачаєш роботу, в тебе моральна і фізична травма, в тебе немає фінансів, тобто створюють такий простір солідарності, де тебе приймуть, принаймні не будуть тебе ще гнобити через твою важку ситуацію. Хороша ідея реакції на подібні випадки. Бо інакше життя перетворюється на турецький серіал “1001 ніч”, на моральні тортури. Ми навіть зі знайомою юристкою запустили просвітницький медіа-проект зображень сексуальних домагань в художніх роботах та медіа, так само як поширення правової обізнаності.

Якщо все в порядку, то є інший ризик – видимість архітекторок. Якщо є проекти, є активна діяльність, то не завжди є відзнаки, не завжди жінок приймають і запам’ятовують як архітекторок, саме. Помітила, що зараз пішла тенденція саме створювати медійні платформи, сайти, рухи, будь-яких форматів, там де фокус саме на жінках-архітекторках: Madame Architect – фокусуються на тому, щоб відзначати жінок в архітектурі різних поколінь, з різних сфер, дотичних до архітектури, урбаністики чи досліджень; RebelArchitette – італійська ініціатива, саме вони вимагали визнання заслуг Доріани Фуксас, випускають статті про окремих жінок, збирають статистичні дані; WPS Prague (Жіночий Публічний Простір) – сайт про жінок та місто, про жінок в архітектурі та урбаністиці, жінок та міське середовищі, як вони можуть впливати та мати свої голоси, хороша ідея донесення голосів жінок з тих чи інших сфер в міське середовище; Modernistki – приклад вже нашої, місцевої української ініціативи.                               

– А чи не склалося так, що дівчата, жінки йдуть з професії бо вибирають предметний дизайн, дизайн інтер’єрів і декор, а не більш такий об’єктний, більш видимий і маніфестний? Тому це більш такий “чоловічий” ризик того, що треба брати відповідальність за те, що ти створив великий об’єкт і можливо жінки свідомо відмовляються від цієї відповідальності? (В. Базан)

– Я помітила, що є тенденція йти з великих фірм, в яких є пірамідальна структура і де ти як на фабриці і засновують свої власні маленькі бюро або працюють як самозайняті

– А от з якими об’єктами вони працюють? (В. Базан)

– Початки завжди маленькі: приватні будинки, інтерєри, якщо це ландшафтна архітектура, то присадибні ділянки, і на конкурси постійно подаються

–  Йдеться про те, що традиційні речі: інтер’єр, обстановка, декорування – все це “жіноче”, а створення – це “чоловіча” справа. Також Ви жодним чином не сказали про те, що жінка врешті-решт вирішує народжувати дитину, постає проблема: як працювати, як суміщувати дуже серйозну роботу, коли є нічні бдіння і купа роботи, і напруження і все, щоб мати родину, наприклад якщо чоловік не архітектор, або якщо чоловіка взагалі немає і це є взагалі серйозний виклик, жінка робить серйозний вибір цей, тоді вона зменшує свою присутність професійну, жертвує чимось, заради дому. (С. Шліпченко)

– Якщо ми вертаємося ще до тих великих жінок, про яких йшла мова, то вони всі відмовилися від шлюбу та дітей? (В. Базан)                  

– В них не було дітей. У Чмутіної була дочка, а в інших ні. (С. Шліпченко)

– А в Захи Хадід? (В. Базан)

– Нікого не було.

Велика рідкість жінки, які самі заснували своє бюро і одноосібно головують. Хотіла обійти Заху, бо зазвичай її всі знають

– Це як раз і незвично, бо вона емігрантка, як раз вчилась і викладала в лондонській Школі Архітектури при Асоціації Архітектури одній з найпрестижніших шкіл світових, вона дуже довго, як ці всі концептуалісти не будувала свої проекти, її перший реалізований проект був 1999 року і потім вже воно пішло (С. Шліпченко)

Так, її називали “паперовим архітектором”. – Як і всю плеяду їхню

Представленість жінок-архітекторок на ринку. Якщо проаналізувати публічні події накшталт “Архітектурна практика” 2018 року, то гендерний баланс витримано, серед усіх учасників приблизно 50% жінок, а в 2019 році навіть більше 60% жінок в процентному співвідношенні. При цьому архітектурний бізнес чомусь подається як “чоловіча” справа, навіть для графічних промо зображень використовують саме чоловічий образ, який може відштовхувати багатьох жінок, дівчат, які лише планують свою кар’єру.

В свіжому номері журналу української урбаністики А:1 ми відкриваємо і бачимо результати Ukrainian Urban Awards. Серед міжнародного складу членів жюрі ми бачимо лише дві жінки з семи членів, що дає 28%. Вони є головними архітекторками Стокгольма (Кароліна Кейзер) і Копенгагена (Тіна Сабю). Це світовий контекст, якщо ми беремо кваліфікаційну раду нашу місцеву, то це теж дві жінки з шести членів, 25%. Головна архітекторка Харкова (Тетяна Поліванова) і архітекторка-власниця (Наталія Олексієнко), що дає нам “невидиму квоту” в 20-30%.

Серед самих учасників конкурсу живіша ситуація: тільки жінки 25% складають і жінки, учасниці в складі команд, теж 25%, тобто разом жінок в представленні набереться 50%. Дискримінаційної тенденції не відчувається. 

Проте, якщо ми поглянемо на афішу на наступний рік, то вже одна жінка лишилася в складі кваліфікаційної комісії, лише головна архітекторка Харкова. Коли жінка лишається одна серед приймаючих рішення – це вже турбуюча, тривожна тенденція.

Є з чим працювати, не все так погано: жінки-архітекторки є, є головні архітекторки наших та зарубіжних міст, але все ще відчувається в нас цей момент, що якщо йдеться мова про великий капітал, прийняття рішень, то там жінок дуже-дуже мало, максимум ми бачили 25-28%. Якщо проаналізувати структуру будь-якої організації по відкитих сайтах, по відкритих джерелах, то теж подібне побачимо, що на нижчих щаблях ми побачимо досить багато спеціалісток, тобто ось ці от 50% ми знайдемо, а потім вже питання власності, прийняття рішень, якогось топ-менеджменту – це вже цікаві речі відбуваються, оті от скляну стелі і вискакують.

Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня

Є Міжнародний День Дівчат і Жінок в Науці. Дослідниці історії мистецтв або історії архітектури, архітектурної критики потрапляють туди, до урбанізму, коли ж архітектори, помічники архітекторів туди не потрапляють. Є Міжнародний День Архітектури, він такий наче гендерно нейтральний, але все одно ми його повязуємо з мейнстримом чоловічим. І от у мене таке риторичне питання: чи треба взагалі відзначати якісь спеціальні дні?

Остання хвиля публікацій в історії архітектури, дослідження присутності в ній жінок-архітекторок, а до мейнстріму потрапляє мало матеріалів на цю тему. Лінія та доробок жінок-архітекторок виглядає такою “дотичною” або “паралельною” до головного канону і генеральної лінії, там де великі чоловіки в архітектурі, світовий канон. І от жінки починають творити свою історію так би мовити паралельно, а не “підважувати”, так би мовити, цей головний канон.

Канон взагалі в нашому випадку, українських реалій, до критеріїв цієї підпорядкованості, субординованості, трапляється питання посколоніальної перспективи.

20-ті, 30-ті рр працювала над проектом “Новий Харків”, вже тоді були жінки, були доробки, їм було складніше.

Взагалі подібні студії в інших дисциплінах привели до того, що канон переглянули і підважили, наприклад літературний канон, там де жінки розсунули чоловіків і стали поруч в мейнстрімовому каноні. Я вважаю, що ми маємо працювати над цим, а не створювати паралельну історію: “жіночу” і “чоловічу” архітектуру.  

Перша асоціація до теми сьогоднішньої зустрічі “Чому так мало жінок в архітектурі?” – це книжка Лінди Ноклін та цитата Джорджа Стюарта Мілля “Все, що є звичайним здається нам природнім і тому підпорядкування жінки чоловікові, будучи універсальним звичаєм і будь-які відхилення від цього цілком природньо здається неприродім.” Що тут можна сказати?

Хоча коли Вєра Агєєва розповідала про Марка Вовчка, то вона згадала, що Марко Вовчок перша переклала Джорджа Мілля російською мовою.

То чому було так мало жінок в архітектурі? Для мене перша конотація яка виникає – це Лінда Ноклін, американська історикиня мистецтва, яка на початку 70-х рр написала таку книгу: “Чому не було в історії великих жінок художниць?”, “Women, Art & Power”, “Politics of Vision”.

Одним з її аргументів – це був інституційний аргумент. “Природне призначення” жінок та чоловіків, “жіночі” та “чоловічі” професії, суспільні цінності, культурна ситуація, історична ситуація і все таке інше. Але інституційні речі, це такі як в університети жінки почали потрапляти тільки під кінець 19 ст.  В Академії де Боссар жінки були присутні в класах малювання ще з 70-х рр, але чоловічу оголену натуру їм дозволили малювати тільки в кінці 80-х рр 19 ст., їх в клас не пускали. Тому як ми можемо говорити про те, що жінки не могли реалізувати себе в тому суспільстві? Ні вчитися, ні працювати. Власне, були “жіночі” професії, там де жінки починали працювати, бути самостійними: щось шити, писати.

І ось ми стикаємося ще з одним важливим моментом: питання присутності жінок в архітектурі іде поруч з питанням феміністично ангажованої чи гендерної перспективи погляду на архітектуру і репрезентацію.

З одного боку є архітектура, з іншого боку є суб’єкт – ті, для кого створюється архітектура, а паралельно ті, хто створюють цю архітектуру, і також зважаємо культурну ситуацію, всі наші уявлення про стать, культурну стать або гендер, про соціальні ролі чоловіків та жінок, приписані суспільством на даний момент, про оці нормативні уявлення про чоловіків та жінок і про родину, і про те як виглядає родина, як виглядає місто.

Власне, в 70-х відбувся серйозний переворот в архітектурній критиці, в архітектурі він почався наприкінці 70-х і, власне, розпочався пік уваги до феміністичної перспективи в архітектурі і період сплеску публікацій в архітектурі на цю тему – це період 80-х та 90-х рр 20 ст.

Даян Агрес, архітекторка, теоретикиня, дружина … Її книжка “The Sex of Architecture”, “Sexuality & Space” – це колекція есеїв, антологія “Gender, Space & Architecture”, це публікація “City & Gender”, “Урбанізм і фемінізм”, і відповідь “STUD – Architecture of Masculinity”. Коли ми говоримо про гендерно ангажований підхід, чому ми маємо говорити обовязково про жінок, чому ми не говоримо про іншу частину бінарної пари жінка-чоловік? Жінки відвойовують місце, бо були підпорядкованими. Мені здається, важливо про це говорити.

Далі ми перейшли до тем стійкого розвитку, інклюзивного дизайну, урбанізації і тд. І ці питання: гендер, простір, архітектура, те що я назвала антологією, часто супроводжуються або і змішуються з дискусіями на тему жінок-архітекторок і альтернативні прочитання простору, вони і підходять до проектування, але не менш важливими є дослідження альтернативного розуміння самої професії архітектора.

Архітектура є залежною від загальної культурної ситуації, тобто ми зважаємо на культурний, на історичний контекст. Аналізують форми, аналізують поетику, якийсь соціально-культурний і історичний контекст якось у нас вибивається. Питання архітектурної критики – це взагалі окреме питання, про яке говорити варто. 

Дослідження архітектури та фемінізму родом з 80-х, а от архітектурний канон переписувати не поспішають. Знаходяться все більше жінок-архітекторок доводять цей факт. Жінки-архітекторки, вже троє на сьогоднішній день, мають архітектурну Прітцкерівську премію, тобто відбуваються деякі зрушення, а от канон залишається маскулінно орієнтований.

І тут у нас ще один нюанс: визначення або дефініція жінок, проблеми чи меншини з метою пояснити їхню відсутність. Тобто поруч з іншими проблемами і меншинами: жінки, раса, клас і сексуальність.

Тут ще важливо ставити правильні питання: якщо ми говоримо про 19 ст, про першу половину 20 ст, про часи раніше – чи могли відбутися великі жінки? Де? В яких царинах? А чому жінки-архітекторки були нечисленними? А чому нечисленні і досі залишаються невидимими? Ось на цій невидимості ми і маємо акцентувати питання, мені здається це досить важливо.

Тобто, більш-менш видимими вони стають з кінця 60-х і цей висновок базується на тому, що і до того було досить важко оцінити присутність жінок в фірмах, хоча вони і були в архітектурних практиках, в архітектурному процесі проектування. Розглядались індивідуальні досягнення особи і мірялось за “чоловічою” шкалою успішності. Тобто воно було трошки вирване з загального контексту архітектурної професії. Йдеться про оцю переоцінку мабуть, таку як ми займаємось архітектурою, перевизначення заняття архітектурою, і про інституцію і про освіту і про природу організації архітектурної практики проектування.

На жінок-архітекторок в історії ми дивимось як на успішних жінок-архітекторок, які заснували власну практику, тобто це конвенційна шкала базована на порівняннях з досягненням чоловіків в архітектурі з мейстріму архітектурної історії. Тобто міряємо тою самою шкалою. Я думаю, що ми можемо тут запозичити той самий інструментарій і з архітектурної критики і теорії.

Я зупинюсь на кількох постатях зараз.

Джейн Джейкобс не мала архітектурної освіти, не була ні архітекторка, ні дизайнерка. Її критикували за те, що вона жінка, що вона не має спеціальної освіти, а власне всі ці ідеї про місто, яке треба зберігати і про “хороше” місто, якими ми користуємося до сих пір і які лягли в основу “Справедливого міста” з книги “Життя та смерть американських міст”, а виникла ця книжка з її боротьби з девелопером Робертом Мозесом, який будував хайвей через Нью-Йорк і який хотів знищити місце, де вона мешкала, Грінвіч Вілладж, яке вона в результаті відстояла.

Інша жінка в архітектурі, про яку сьогодні говорили – це Шарлотта Пер’єн, яка врешті стала партнеркою практики Корбюзє, яка вступала до нього в майстерню і якій він зневажливо сказав: “Ми тут подушок не вишиваємо на дивані, це не жіноча справа – архітектура”.

Інша жінка відома, відоме подружжя Роберт Вентурі і Деніз Скотт Браун. Роберту Вентурі дали Прітцкерівську премію, а Деніз Скотт Браун не дали і зараз там цілий рух, щоб дати їй цю премію врешті-решт, бо вона на неї заслуговує.

Ще одна відома жінка в архітектурі Маделон Врізендорп, дружина Рема Колхаса, співзасновниця ОМА, про неї часто забувають говорити.

Грета Шютте-Лихоцкі, яка працювала над проектом Франкфуртської Кухні. Вона проектувала також і дитячі садки і публічні простори. Перша австрійська жінка-архітекторка, перша випускниця Univercity of Applied Arts

Айно Аалто, дизайнерка, архітектрка, дружина Адара Аалто. Їхня спільна робота – фінський павільйон на Нью-Йоркській світовій виставці.

Без Захи Хадід не обійдемось, оскільки жінки в архітектурі продовж кількох столітть постають в різних ролях, і як практикуючі архітекторки, і аматорки (любительки), освітянки і замовниці (патронесси) архітектурних обєктів. А коли замовник прауює з архітектором і це плідна співпраця, то це половина успіху того, що робить архітектор.

Архітектура стає окремою професією всередині 19 ст, і кількість жінок тих часів там невелика. Наприкінці 19 ст більшість університетів дозволяють приймати жінок і архітектурним школам дозволяється набирати жінок, але лише в 1980 році жінка-архітекторка Розарія П’ямеллі отримує посаду архітектурної школи City University of New York.

Картина на сьогодні є більш оптимістичною. Є троє жінок, які мають Прітцкерівську премію: це Заха Хадід перед усім відома, це Кадзуйо Седзіма, японка, і партнер по практиці (2010 рік), це Карме Піжем, та двоє чоловіків-партнерів по архітектурній фірмі (2017).

Є декілька цікавих жінок: Оділь Дека, дуже ексцентрична, Маріон Маоні Гріффін, одна з перших ліцензованих жінок-архітекторок світу, Кейтлін Елін Морей Грей  – піонерка модерністського руху в архітектурі, випускниця Массачусетської програми архітектури і Майя Лін, авторка проекту Vietnam War Memorial у Вашингтоні – делікатна інтервенція в ландшафт і простір, так само зробили і наші авторки Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові Ірина Волинець та Марія Процик.   

Ветерани Вєтнамської війни не могли повірити, що 20-річна Майя Лін, жінка азійського походження сама створила проект меморіалу у Вашингтоні і заходили до неї в гуртожиток, щоб перевірити це.

Перші задокументовані жінки, дотичні до архітектури, які займалися архітектурою: Катрін Брісоне (Kathrine Briconnet), Франція, кін. 16 ст, дружина Дома Боєр, наглядала за будівельними роботами замку Шенонсо; Плаутілла Бріччі, 17 ст, Італія, працювала разом зі своїм братом, оскільки сама не могла практику започаткувати, здійснювала нагляд і проектувала і палаццо і каплиці разом проектували з братом; леді Елізабет Вілбрайам, 17 ст, Великобританія, вивчала роботи Паладіо в Венето,авторка дюжини власних помість, зокрема Уоттон Хаус та Вестон Парк, чисельних церков, щонайменше 18 церков в Лондоні бути спроектовано саме нею; до недавнього часу вважалася патронесою, але дослідники з’ясували, що вона вчила самого сера Крістофера Рена, не виключена її участь в проекті Собору Святого Павла.

Коли ми говоримо про жінок-архітекторок, вони як щось незвичне, незвичні рамки якісь порушують, які боролись з дискримінацією, трохи незвичні як Джейн Джейкобс, але важливі фактори, на які ми маємо зважати – це доступ до освіти, в університети жінки масово потрапляють лише наприкінці 19 ст. Не варто забувати ще про чинники воєн, коли після І Світової війни, після ІІ Світової війни, коли відкрились вакансії, коли чоловіки були на фронті і відкрились можливості, те що ми називаємо “вікно можливостей”, а потім жінки заступали чоловіків в їх “чоловічих” професіях і не варто забувати, хочу на цьому наголосити, про традиційні гендерні ролі і уявлення про “природне” призначення чоловіків і жінок, які серйозно впливали на вибір професії. І сьогодні ми маємо pain in the ass з фемінітивами, тому що люди є а назв немає і як його називати? Є проблема.

І для того, щоб з’ясувати для чого жінки нечисленні, невидимі. Чим є архітектор в уявленні? Як працювала ця практика? Десь до середини 20 ст вважається, що це чоловік, один автор цієї споруди “майбутнього”, а всі інші – ці архітектори, ці креслярі допомагають та виконують, тобто роботою бюро керує одна людина або партнерство. Поступово природа архітектурного проектування змінюється, модель ускладнюється і сьогодні це не індивідуальна, це командна робота, навіть під брендом якимось, але це командна робота, це десятки людей в великій фірмі: дослідження, технологія, конструкторське забезпечення, візуалізація, документація технічна різна, тексти. Якщо ми згадаємо всі ці совєцькі інститути, коли була ціла купа жінок безіменних і тоді ми говорим, що ця специфічна модель знеособлення архітектури і говорили про те, що social standing архітектора падала в 60-ті, 70-ті рр, потім вони знову набули голос в публічній сфері і про це писали на Заході, у нас, на жаль, архітектори мовчать, мало хто з них говорить. Ось це знеособлення архітектора та безіменних жінок в проектних інститутах. Сучасна колективна архітектура стархітектів також.

Окрема тема – це партисипативна, учасницька архітектура, де архітектор допомагає висловитись іншим і тоді ми говоримо, що тут жінки можуть бути активними.

Сексизм у рекламі — (не)страшно?

Як часто ми чуємо й бачимо дискримінаційні фрази, двозначні зображення, сексистські стереотипи в рекламі? Телебачення, білборди, листівки, радіо — усе це переповнюють патріархальні упередження, дискримінація жінок, об’єктивація жіночого тіла, аж ми звикли заплющувати на це очі і ніяк не реагувати.

Чому це погано? Комітет ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок у своїх підсумкових зауваженнях до восьмої періодичної доповіді України ¹  зазначив, що, як і раніше, стурбований тим, що в політичному дискурсі, ЗМІ й суспільстві зберігаються глибоко вкорінені патріархальні погляди та дискримінаційні стереотипи щодо ролі та обов’язків жінки й чоловіка в сім’ї, які увічнюють підлегле становище жінки в сім’ї і в суспільстві. Ці погляди визначають вибір жінок у сфері освіти й професійної діяльности, їхню низьку участь у політичному і громадському житті, нерівне становище на ринку праці та в сімейних відносинах. Комітет укотре нагадав, що такі дискримінаційні стереотипи — ключові причини насильства щодо жінок, та висловив стурбованість у зв’язку з тим, що його держава-учасниця дотепер не вживала постійних заходів для зміни або усунення дискримінаційних стереотипів і негативних традиційних підходів.

Комітет сформулював для України кілька рекомендацій.

1. Без зволікання впровадити комплексну стратегію, яка передбачає активні й послідовні заходи, орієнтовані на жінок і чоловіків з усіх верств суспільства з метою ліквідувати дискримінаційні стереотипи і патріархальні уявлення про роль та обов’язки жінок і чоловіків у сім’ї і в суспільстві.
2. Вживати новаторських заходів, спрямованих на засоби масової інформації, для поглиблення розуміння реальної рівности жінок і чоловіків та для посилення позитивного і нестереотипного уявлення про жінок у всіх сферах, з особливим акцентом на систему освіти.

Ідентифікація сексизму в рекламі

Фахівці з недискримінації пояснюють, що сексизм породжує сексуальну експлуатацію жінок і насильство над ними, бо формує споживацьке й зневажливе ставлення до жінки ². Гендерна експертка Тамара Марценюк у своїй книжці «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» виділяє кілька видів сексизму в рекламі:

• об’єктивація жіночого тіла (репрезентації жінки, жіночого тіла як частини рекламованого товару, розрахованого на споживача-чоловіка),
• еротизація (оголення частин тіла, закріплення в підсвідомості підлеглости жінок чоловікам),
• фейсизм (різні способи зображати чоловіків і жінок: у першому випадку акцентуються голова і обличчя, в другому — тіло і його частини),
• мачизм (підкреслення чоловічого домінування над жінками, наголошення традиційних ознаках маскулінности).

Як же зрозуміти, чи справді реклама порушує принцип недискримінації за ознакою статі? З цим нам допоможе національне законодавство та Стандарт організацій України, який розробили Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація маркетингу», Центр гендерно-правової освіти УАМ за участю й експертно-консультаційного сприяння Всеукраїнської рекламної коаліції та інших організацій. Призначений він для органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, які розробляють, експортують, перевіряють і застосовують стандарти.

Цей документ поширюється на різні види, форми й засоби реклами, серед них і засоби масової інформації, які впливають на формування суспільного ставлення і моделей соціоекономічних відносин, та містить основні критерії визначення дискримінаційної і недискримінаційної реклами за ознакою статі.

• Реклама не повинна принижувати права чи применшувати значущість обов’язків, очікувань, відносин і суспільних ролей людей тієї чи тієї статі відповідно до чинного законодавства України.
• Реклама не повинна нав’язувати або пропагувати негативні стереотипи щодо соціальних і статевих ролей жінок і чоловіків.
• Реклама не повинна пропагувати сексуальні образи й насильство.
• Реклама не повинна нав’язувати або пропагувати негативні стереотипи, особливо відкритого або прихованого статевого змісту, щодо дітей і не може використовувати образи дітей у рекламі.

Відповідно до цього стандарту в рекламі не вільно вживати двозначні вислови, які можна витлумачити як образу людини певної статті. Слід обережно використовувати моделі та образи, які впливають на формування нездорового способу життя або можуть викликати загрозу життю жінок і чоловіків, а особливо молоді й дітей (моделі з анорексією, булімією). Реклама повинна намагатися демонструвати реалістичні образи, зовнішність, поведінку жінок і чоловіків та запобігати приниженню жінок і чоловіків, у яких зайва вага, будь-які психофізіологічні особливості/відмінності тощо.

Реклама, у якій не дотримано вказаних правил, не лише дискримінаційна, а й недобросовісна. До осені 2021 року Закон надавав виключно визначення  недобросовісної реклами, через поняття якої ми визначали сексистську рекламу як таку, що порушує Закон України «Про рекламу». 

Законом “Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» щодо протидії дискримінації за ознакою статі”, який набуває чинності від 08.01.2022 надано дефініції понять «дискримінаційна реклама» та «дискримінаційна реклама за ознакою статі».

Законодавство відносить до дискримінаційної реклами таку, що вміщує чи використовує твердження та/або зображення, які є дискримінаційними за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками щодо особи та/або групи осіб.

Таким чином, недобросовісна реклама є ширшим поняттям і охоплює собою поняття дискримінаційної реклами. А це означає, що дискримінаційна реклама завжди буде недобросовісною, в той час коли недобросовісна реклама не завжди є дискримінаційною.

Також новий Закон окремо виділяє поняття дискримінаційна реклами за ознакою статі. До такої відноситься реклама, що містить твердження та/або зображення щодо інтелектуальної, фізичної, соціальної чи іншої переваги однієї статі над іншою та/або щодо стереотипності ролі чоловіка та жінки, що пропагує принизливе та зневажливе ставлення; принижує гідність людини за ознакою статі; демонструє насильство за ознакою статі; використовує зображення тіла людини (частини тіла) виключно як сексуального об’єкта з метою привернення уваги споживача та/або посилання (слова, звуки, зображення) на сексуальні стосунки, що не стосуються рекламованого продукту чи способу його споживання.

Відповідальність за таку рекламу несе рекламодавець, а рішення щодо визнання реклами недобросовісною або дискримінаційною прийматимуть державні органи, визначені у статті 26 закону «Про рекламу» ³.

Недобросовісна реклама — це реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточности, недостовірности, двозначности, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження (визначення із Закону України «Про рекламу») ⁴. Тому боротися із сексизмом у рекламі можна і треба. Більше того, законодавець посилив відповідальність за порушення законодавства та захист прав споживачів.

Куди і як звернутися

У протидії сексизму в рекламі важливі активність і солідарність громадян та громадянок. Насамперед можна в соцмережах звернути увагу компанії-замовника на дискримінаційну рекламу: написати коментар, поставити низьку оцінку сторінці тощо, в екстремальних випадках — написати скаргу на порушення стандартів соцмережі. Одночасно можна оприлюднити рекламу у фейсбук-групі Сексизм і мізогінія та закликати однодумиць і однодумців до солідарних дій. Агрегує приклади сексистської реклами і подає на них скарги ГО «Ліга захисту прав жінок “Гармонія Рівних”».

Є ще один простий і дієвий спосіб: зафіксувати рекламу (зробити фото/відео) і, якщо це актуально, записати адресу, за якою вона міститься. На сайті Індустріального гендерного комітету з реклами заповнити відповідну форму для подання скарги. Комітет розглядає скарги і спрямовує в Державну службу України з питань безпечности харчових продуктів та захисту споживачів. Можна також звернутися безпосередньо в Держпродспоживслужбу або — це вже як важка артилерія — в Антимонопольний комітет України, посилаючись на дискримінаційну та недобросовісну рекламу.

Останній важіль впливу, на мою думку, — омбудсперсон, а саме Управління з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівности секретаріату Уповноваженого(ї) Верховної Ради України з прав людини. Ще одна «висока» інстанція — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, до якої можна звернутися з приводу реклами на телебаченні або радіо. Ці органи уповноважено накладати штрафи, ухвалювати рішення про зняття чи зупинення поширення такої реклами, анулювати ліцензії телеканалів (за позовом Нацради) та ін.

Абзацом четвертим «Права об’єднань громадян, об’єднань підприємств у галузі реклами» статті 29 Закону тепер надано право звертатись із даним питанням безпосередньо у суд: «звертатися з позовом до суду в інтересах рекламодавців, виробників, розповсюджувачів та споживачів реклами у разі порушення їх прав, передбачених законодавством».

Експерт Микола Ябченко зазначив: «Будь-який закон може виконуватися більш або менш добре. Потрібно простежити у найближчий час, як судді будуть трактувати положення закону. Тоді стане видно, чи достатньо чіткі такі формулювання. Закони не в камені карбують, тому можна буде адаптувати норму, якщо практика покаже, що адвокати знайшли “лазівку”, — каже експерт. — Зміни лише конкретизували те, що і так було вже закріплено в законі. Але враховуючи, що ця тема для судів доволі нова, явна артикуляція термінів буде однозначно помічною. Буде легше вести досудові розмови з рекламниками, які не хочуть вірити, що сексизм є дискримінацією. Тепер можна буде посилатись на конкретні положення в законі, де чітко вказано, що сексистська реклама заборонена» ³.

Ось зразок універсального звернення в усі названі вище органи

Назва органу, до якого надсилається скарга

поштова адреса

Прізвище, ім’я, по батькові заявника(ці)

поштова адреса,

контактний номер телефону

ЗВЕРНЕННЯ

(Дата) у (назва населеного пункту й адреса) я, (ПІБ), виявив(ла) рекламу (назва суб’єкта, що рекламує), яка містить ознаки дискримінації і яка поширюється на носіях зовнішньої реклами / у метрополітені / в ефірі телеканалу / у друкованому виданні тощо (вибрати потрібний варіант).

У цій рекламі зображено (короткий опис змісту реклами).

Вищезгадана реклама вміщує твердження та/або зображення щодо інтелектуальної, фізичної, соціальної чи іншої переваги однієї статі над іншою та/або щодо стереотипності ролі чоловіка та жінки, що пропагує принизливе та зневажливе ставлення; принижує гідність людини за ознакою статі; демонструє насильство за ознакою статі; використовує зображення тіла людини (частини тіла) виключно як сексуального об’єкта з метою привернення уваги споживача та/або посилання (слова, звуки, зображення) на сексуальні стосунки, що не стосуються рекламованого продукту чи способу його споживання/ описує жінку як сексуальний об’єкт / містить натяки на статеві стосунки й сексуальність, що ніяк не пов’язано з рекламованим продуктом і не має прямих асоціацій зі споживанням рекламованого продукту / зображує насильство представника однієї статі над іншою (вибрати потрібний варіант).

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 8 Закону України «Про рекламу», в рекламі заборонено вміщувати твердження та/або зображення дискримінаційні за ознаками походження людини, її соціального і майнового стану, расової і національної належности, статі, освіти, політичних поглядів, ставлення до релігії, за мовними ознаками, родом і характером занять, місцем проживання, а також такі, що дискредитують товари інших осіб.

Крім того, відповідно до частини 3 статті 7 Закону України «Про рекламу», реклама не повинна містити інформацію або зображення, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойности.

Згідно зі Стандартом організацій України 21708654-002-2011 «Недискримінаційна реклама за ознакою статі», реклама вважається дискримінаційною за ознакою статі та порушує добросовісну маркетингову практику, якщо:

а) Реклама зображує чи описує жінку або чоловіка як прикрасу чи сексуальний об’єкт, містить натяки на статеві стосунки і сексуальність людей, що ніяк не пов’язано з рекламованим продуктом і не має прямих асоціацій зі споживанням рекламованого продукту, товару, послуг тощо; порушення посилюється, якщо сексуальність людини зображується чи описується принизливо, зневажливо, наклепницьким чином (для людської гідности) через мову, позування, вербальні або невербальні натяки тощо).

б) Реклама вважається дискримінаційною за ознакою статі та порушує добросовісну маркетингову практику, якщо вона стверджує або натякає, що роль однієї статі в соціальному, економічному і культурному житті нижча, ніж іншої.

Прошу здійснити перевірку викладеної інформації та в межах ваших повноважень вжити заходів з метою зупинити поширення відповідної реклами у зв’язку з тим, що вона дискримінаційна за ознакою статі, та притягнути до відповідальности вищезгаданого рекламодавця.

Про розгляд мого звернення прошу повідомити мені в письмовому вигляді.

Додаток на __ арк. (роздрукувати та додати фото виявленої вами реклами)

Дата                                                    Підпис                                                            ПІБ

---

1. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (Convention on the Elimination of all Forms of Discrimination Against Women, CEDAW) — міжнародний договір, який 1979 року ухвалила Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй. Його ще називають міжнародним «біллем про права» жінок. Договір ратифікували 189 держав. Україна підписала Конвенцію 17 липня і ратифікувала 19 грудня 1980 року, отож зобов’язана звітувати про її виконання. [↩]
2. https://zmina.info/articles/plata_za_seksizm_chi_dopomozhe_novij_zakon_poboroti_diskriminacijiu_v_reklami/ [↩]
3. https://detector.media/infospace/article/191937/2021-09-13-shtraf-za-seksyzm-yak-zminytsya-zakon-pro-reklamu/ [↩] [↩]
4. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/270/96-%D0%B2%D1%80/ed20130101/find?text=%CD%E5%E4%EE%E1%F0%EE%F1%EE%E2%B3%F1%ED%E0+%F0%E5%EA%EB%E0%EC%E0 [↩]

Жінки становили майже половину тих, хто брали участь у Євромайдані. Хоча через гендерні стереотипи жінкам на Майдані відводили допоміжні ролі (побутові роботи, розваги тощо), а чоловікам — бойові (барикади, охорона), у реальності спектр робіт, якими займалися і чоловіки, і жінки, не було настільки сегреговано. Жінки брали участь і в силовому протистоянні та формували Жіночі сотні, а чоловіки виконували і побутову працю.

Три місяці Євромайдану і п’ять років війни, яка досі триває, потребували від суспільства такої кількости фінансових і людських ресурсів, що самі лише чоловіки не змогли б стільки забезпечити. Фактично мобілізація суспільства на нові важливі для нього процеси стала структурним чинником перетворень у соціальних ролях чоловіка й жінки. Філософиня Тамара Злобіна називає цей процес «гендерним розпадом» ¹  — коли відмирають старі гендерні ролі Барбі (гламурної жінки) й Берегині (жінки, котрі виконують репродуктивну працю вдома) і в суспільній свідомості закріплюються як нова норма емансиповані образи жіночности.

Жінки, які з Євромайдану поїхали у добровольчі батальйони, стали волонтерками, громадськими активістками і політикинями, поступово, але послідовно змінюють свої сфери діяльности. Про гендерні зміни, які сталися в українській армії, далі в статті.

Несподівана війна

14 квітня 2014 року, після військової операції Росії із захоплення Кримського півострову і введення російських військ на територію Донецької й Луганської областей, Рада національної безпеки та оборони України розпочала так звану антитерористичну операцію (далі — АТО). 22 травня 2014 року Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» було поширено на учасників АТО. 30 квітня 2018 року правовий статус українських бойових дій на подолання російської агресії змінився: АТО було завершено і почалася так звана операція об’єднаних сил (далі — ООС).

АТО здійснювали Збройні сили України, Національна гвардія України і так звані добровольчі батальйони — військові підрозділи, які формувалися на низовій основі. Фактично добровольчі підрозділи стали першою хвилею, яка чинила опір агресії, не чекаючи, доки ЗСУ розгорнуть свої військові можливості. Участь в АТО у складі офіційних збройних формувань відбувалася на мобілізаційній і на контрактній основі, охочі також могли вступити на службу офіційно. З часом майже всі добровольчі формування ввійшли до складу НГУ або ЗСУ, і їх учасники й учасниці підписали офіційні контракти. Великою мірою добровольчі й офіційні підрозділи утримувалися силами волонтерського руху — людей, котрі на волонтерській основі купували все необхідне для ведення бойових дій і відвозили це у військові частини. І у волонтерських, і в добровольчих ініціативах суттєву роль відіграли жінки. У яку армію вони потрапили?

Історія питання: жінки в Радянській армії

Дати в одній статті повний огляд участи українських жінок у різних збройних формуваннях у різні часи надзвичайно складно, тому тут ітиметься насамперед про теперішнє становище жінок у війську та про передумови актуального стану справ. Безпосередній і найважливіший попередник Збройних сил України — радянська армія: від неї було успадковано інфраструктуру, законодавчу базу і поведінкові норми, які мають значення дотепер.

У роки громадянської війни жінки-комуністки воювали на фронті головно як медсестри й політруки, але лише зрідка на бойових посадах (це стосувалося і цивільної партійної роботи — переважно паперова чи адміністративна праця на низьких посадах, лише жінки з жінвідділів досягали якихось лідерських позицій) ². У повісті Олексія Толстого «Гадюка» (1928) та в її екранізації 1965 року показують, як учасницю бойових дій цькують у мирному житті, аж вона вдається до вбивства.

Дальші гендерні стратегії радянської влади було спрямовано водночас на емансипацію жінок і на використання їх тоталітарним політичним режимом як економічного ресурсу. Конституція СРСР 1936 року зрівняла жінок і чоловіків у праві на працю та в обов’язку працювати, і частка жінок у промисловості у 1920–1930 роках суттєво зросла: з 27 % 1927 року до майже 42 % 1939 року.

Історикиня Катерина Кобченко підкреслює, що коріння активної участи жінок у Другій світовій війні слід шукати в довоєнних стратегіях мобілізації жінок на оплачувану працю на виробництві, зокрема у важкій промисловості, у спорт і авіацію, які були складниками загального проєкту жіночої емансипації, а також до навчання оборонних заходів і надання першої медичної допомоги, які відтоді майже повністю передали жінкам. Останні дві сфери — це фактично репродуктивна праця: не та, що створює якийсь новий стан справ, а та, що відтворює необхідний. Закріплення цієї репродуктивної праці за жінками великою мірою збереглося в нормативних документах і надалі.

Хоча влада не мала чіткого проєкту із залучення жінок саме до військової справи, вона загалом не заперечувала проти добровільної участи жінок у бойових діях ³. У 1942 році СРСР провів масову мобілізацію жінок на службу — на посади зв’язківок, водійок, телефоністок, розвідниць, кулеметниць, кухарок. Попри сотні тисяч мобілізованих, очевидний і феномен добровільної участи жінок.

Варто зазначити, що ситуація по той бік фронту принципово відрізнялася від радянської: Третій Рейх в ідеалі бачив жінок лише матерями. «Будучи чоловіком, я згорів би із сорому, якби в разі війни бодай одна жінка потрапила на фронт. У жінки є власне поле бою. Народжуючи на світ дитину, вона веде битву за всю націю. Якщо чоловік стоїть за народ, то жінка — за сім’ю», — проголошував Гітлер перед націонал-соціалістським жіночим конгресом. Утім, ці ідеали втілювалися не повністю: жінки працювали на обслужувальних посадах у концтаборах і навіть операторками радарів у спостережних вежах.

Плакати з жінкою за сім’ю у часи націонал-соціалізму

Радянські плакати про жінок і війну

Відсутність такого чіткого проєкту, крім авіаційної галузі, означала передусім невизнання внеску жінок у бойові дії, що надалі вилилося в соціальну стигматизацію фронтовичок після демобілізації. Світлана Алексієвич у книжці «У війни не жіноче обличчя» показує жіночий і гуманістичний бік війни й окремо постійно акцентує тему повернення до мирного життя. Наведу кілька розлогих цитат.

«Кому я могла сказати, що я поранена, контужена? Спробуй скажи — а хто тебе потім на роботу візьме, хто заміж покличе? Ми мовчали, як риби. Нікому не зізнавалися, що воювали на фронті. Лише між собою підтримували зв’язок, листувалися. Це вже потім нас почали вшановувати — через тридцять років… Запрошувати на зустрічі… А спочатку ми приховували своє минуле, навіть нагород не носили. Чоловіки носили, а жінки — ні. Чоловіки — переможці, герої, наречені, у них була війна, а на нас дивилися зовсім іншими очима. Зовсім іншими… У нас, скажу я вам, забрали перемогу. Тихенько виміняли її на звичайне жіноче щастя. Перемогу з нами не розділили. І було прикро… Незрозуміло…» ⁴.

«Ми поїхали до Кінешми, що в Івановській області, до його батьків. Я їхала як героїня, ніколи не думала, що дівчину-фронтовичку можуть так зустріти. Адже ми стільки всього пройшли, стільки матерям урятували дітей, а дружинам — чоловіків. І раптом… Я зазнала приниження, почула образливі слова. До того я не чула нічого, окрім «рідненька сестричко», «дорога сестричко». А я ж не абихто була, я була гарненька. Мені навіть видали нову форму.

Увечері сіли пити чай. Мати відвела сина на кухню й плаче: «На кому ти одружився? На фронтовичці… У тебе ж дві молодші сестри. Хто тепер їх заміж візьме?» І зараз, коли про це згадую, хочеться плакати. Уявляєте, я привезла платівку, дуже її любила. Там були такі слова: «І ти теж по праву маєш ходити в наймодніших туфельках…» Це було про дівчину-фронтовичку. Я поставила її, а старша сестра підійшла й у мене на очах розбила, мовляв, у вас немає жодних прав. Вони знищили всі мої фронтові фотографії… Ох, моя ж ти діамантова, для цього немає слів… У мене просто немає слів…»

«Лише через десятки років відома журналістка Віра Ткаченко написала про нас у центральній газеті «Правда», про те, що ми теж були на війні. І що є жінки-фронтовички, які залишилися самотніми, так і не змогли влаштувати своє життя й досі не мають власного житла. А ми перед цими святими жінками в боргу. І тоді потроху на жінок-фронтовичок почали звертати увагу. Їм було по сорок-п’ятдесят років, вони жили в гуртожитках. Нарешті їм почали давати окремі квартири.

Моя подруга… Не називатиму її прізвища, раптом образиться… Військова фельдшерка… Тричі поранена. Закінчилася війна, вона вступила до медичного інституту. Нікого з рідних не знайшла — усі загинули. Страшенно бідувала, ночами мила під’їзди, щоб прогодуватися. Але нікому не зізнавалася, що є людиною з інвалідністю внаслідок війни й має право на пільги, — усі документи порвала. Я питаю: «Навіщо ти їх порвала?» Вона плаче: «А хто б мене заміж узяв?» — «Ну що ж, — кажу, — правильно зробила». Вона заплакала ще дужче: «Тепер ці папери мені дуже знадобилися б. Я тяжко хворію». Уявляєте? Плаче» ⁴.

Героїзувалися окремі випадки участи жінок у бойових діях як диверсанток (Зоя Космодем’янська) та підпільниць (Раїса Окіпна, молодогвардійки Уляна Громова і Любов Шевцова). Проте основні форми комеморативних практик, як-от марші на 9 травня та запрошення ветеранів у школи для виступів, фактично усували жінок. Історикиня Ольга Ніконова вказує, що максимальна ритуалізованість і повторюваність останньої практики, зумовлені її виховним завданням, не давали можливости репрезентувати погляд і досвід, відмінні від офіційних. При цьому навіть за офіційними даними загальна кількість жінок, котрі брали участь у війні на боці СРСР, становить 800 тисяч осіб. Як припускає Ніконова, фронтовички стали «фігурою замовчування» через промову голови президії Верховної Ради СРСР Михайла Калініна, який у липні 1945 року рекомендував жінкам не вихвалятися своїми заслугами. Відновлення видимости жіночого внеску розпочалося лише з виходом книжки Світлани Алексієвич 1984 року. Перше видання було помітно відцензуровано, але й у цьому варіанті чітко помітно антитоталітарний ракурс, зосередженість на індивідуальностях респонденток. У пізнішому нецензурованому виданні сталінізм уже взагалі прямо критикується.

Унаслідок Другої світової війни країна втратила величезний людський ресурс, тому заходів для стимулювання народжуваности почали вживати ще до її завершення. Скажімо, 8 липня 1944 року було ухвалено Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про збільшення державної допомоги вагітним жінкам, багатодітним і самотнім матерям, підсилення охорони материнства й дитинства, про встановлення почесного звання “Мати-героїня” та впровадження ордену “Материнська слава” і медалі “Медаль материнства”, який розширив фінансову підтримку материнства.

Плакати тих років про матерів-героїнь

Десь у 1960-х роках наука радянського трудового права починає бути гендерно чутливою. У 1970 році Віра Толкунова захистила докторську дисертацію на тему «Соціально-правові проблеми праці жінок у СРСР». Напрацювання цієї дослідниці великою мірою було використано в Кодексах законів про працю союзних республік, де з’явилися окремі розділи про працю жінок, а в них — рамкові засади про обмеження праці жінок уночі та ін. Акцент на необхідності відновлювати й підтримувати народжуваність закріпив за жінками репродуктивну працю, залишивши армію чоловікам.

У 1968 році в загальноосвітніх школах і середніх спеціальних навчальних закладах запровадили предмет «Початкова військова підготовка». Класи ділилися на хлопців і дівчат, з дівчат готували санітарних дружинниць, хлопців навчали стріляти. Основи цивільної оборони викладалися однаково в обох групах. Це теж закріпило гендерний розподіл і «скляну стелю», встановивши її досить низько. Військова служба й кар’єрне зростання стали можливими для жінок лише на відповідних спеціальностях на зразок психологічних.

Ця логіка експлуатувала жінок і чоловіків не лише як людський ресурс мілітарної держави, а й закріплюючи за ними обов’язкові фіксовані гендерні ролі без урахування особистих бажань і потреб. При цьому якщо за чоловіками принаймні визнавали здобутки і право на кар’єру, то жінок позбавили й цього, додаючи до експлуатації додатковий вимір.

Українська пострадянська армія

У Збройних силах України жінки служили від самого початку незалежности.

Експертка Наталія Дубчак зазначає, що здебільшого в Збройних силах України проходили військову службу дружини, доньки та інші родички військовослужбовців ⁵. На жаль, у цьому питанні бракує офіційних даних і досліджень; Дубчак на підставі власного аналізу проходження військової служби жінками-військовослужбовицями в Збройних силах України у 2001–2006 роках указує, що при зменшенні загальної чисельности військовослужбовців кількість жінок-військовослужбовиць демонструвала динаміку зростання в усіх категоріях. Якщо 2001 року жінки-офіцерки становили 0,7 % від усього офіцерського складу, то 2006 року це вже 2,25 %. Динаміка представництва жінок у сфері оборони, як зазначає експертка, була позитивною, але це пов’язано не з престижем служби, а передусім із небажанням чоловіків обіймати малооплачувані посади ⁵.

Проте традиційно ЗСУ залишалися надзвичайно консервативним соціальним інститутом, що відбивалося не лише на гендерних питаннях, а й узагалі — на початок 2014 року армія існувала в напіврозваленому стані. Самому цьому інституту не приділялося достатньо ні суспільної, ні державної уваги, не йшлося навіть про підтримання його на функціональному рівні, не кажучи вже про реформування і стратегічне планування. Гендерні реформи в армії стали частиною реформ у секторі безпеки загалом.

До 2014 року ЗСУ не просто не функціонували належним чином, а й розпродували своє майно ⁶. Експерти відзначали, що військово-адміністративна реформа 2013 року не пішла армії на користь ⁷. Корупція й кумівство, які мали місце в армії, не сприяють жінкам як низькоресурсній категорії населення. Сама структура й логіка армії не змінювалися з радянських часів і так само передбачали витіснення жінок на обслужувальні й непрестижні ролі. Інших можливостей передбачено не було.

Військові посади, що їх можуть заміщати жінки-військовослужбовиці рядового, сержантського і старшинського складу, було наведено в Тимчасовому переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу з урахуванням тих, на які дозволяється призначати військовослужбовців-жінок, та відповідних їм військових звань і тарифних розрядів посад, затвердженому наказом міністра оборони України № 337 від 27.05.2014. Цей перелік не спирається на жодні попередні документи, тому виходить, що лише з початком війни питання співвідношення військово-облікових спеціальностей, військових звань і тарифних розрядів було бодай якось урегульовано.

Військово-облікові спеціальності жінкам надавалися відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку спеціальностей, за якими жінки, що мають відповідну підготовку, можуть бути взяті на військовий облік» від 14 жовтня 1994 року. Вони поділялися на сім категорій із красномовними назвами: «Медична», «Зв’язок», «Обчислювальна техніка», «Оптичні та звукометричні засоби вимірювання і метрології», «Картографія, топогеодезія, фотограметрія й аерофотослужба», «Поліграфія», «Кінорадіомеханіки». Лише в цьому спектрі занять жінку могли взяти на військовий облік і далі призначити на відповідну посаду.

Така парадигма участи жінок у Збройних силах України випливала з послідовної радянської концепції охорони материнства й дитинства, згідно з якою материнство — велика цінність для всього суспільства, і це накладає відповідні обмеження на жіночу працю взагалі, безвідносно до того, чи бажає жінка народжувати. Так само нова українська парадигма охорони праці усувала жінок від великої частини посад, які передбачають фізичні навантаження. Нормативно-правова база, розроблена ще за СРСР, накладає для жінок обмеження на чималу частину професій, як цивільних, так і військових.

Розділ XII Кодексу законів про працю України спеціально регулює працю жінок. Зокрема, стаття 174 КзПП стверджує, що «забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню). Забороняється також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми». Стаття 175 КЗпП стверджує, що залучення жінок до робіт у нічний час не допускається. Ці засади досі чинні.

На ділі це означало, що жінки виконують ту саму роботу, що й чоловіки, але без офіційного оформлення на посаду. Дослідження умов роботи жінок на шахтах Ірини Когут 2013 року показало, що, попри декларації, нібито жінки в принципі не можуть і не повинні виконувати важку й шкідливу «чоловічу» роботу, в реальності жінки її виконують неофіційно й отримують при цьому суттєво меншу платню (вдвічі-втричі меншу за середню по підприємству) ⁸.

Унаслідок традиційних стереотипів про чоловіка, який захищає жінок і виконує продуктивну працю, тоді як жінка виконує репродуктивну — не лише народжує й виховує, а і обслуговує, — розподіл доступних для чоловіків і жінок посад у ЗСУ було чітко гендерно марковано аналогічно із ситуацією на цивільному ринку праці. Жінка могла бути медичкою, кухаркою, швачкою, начальницею бані, виконувати інші типи репродуктивної праці, але не могла бути стрільцем, гранатометником чи командиром екіпажу, тобто обіймати командні і бойові посади. Обмежений доступ до військової освіти, необхідної для офіцерських посад, створював «скляну стелю».

Перші дрібні кроки на шляху досягнення гендерної рівности в ЗСУ робилися ще в середині 2000-х років. Зокрема, було визначено, що на одного із заступників міністра оборони України покладено обов’язок із забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків відповідно до Указу Президента України «Про вдосконалення роботи центральних і місцевих органів виконавчої влади щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» від 26 липня 2005 року. У Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка курсантам, які навчаються за спеціальностями «Психологія» і «Політологія», читали курс лекцій «Гендерні дослідження» (36 годин) ⁵. Проте цього було дуже мало.

Доступу для жінки посад льотчиці і штурманки незадовго до початку війни власними зусиллями добилася військовослужбовиця Надія Савченко, але цього, очевидно, було замало. Дівчина чотири рази намагалася вступити до Харківського університету повітряних сил, і це їй вдалося лише після контрактної служби в армії радисткою й десантницею та стрільчинею в миротворчому контингенті України в Іраку. Вона вимагала в міністра оборони його особистого дозволу стати льотчицею і зрештою отримала його.

Жінки — агентки змін

Перша хвиля добровольчої участи у війні почалася навесні 2014 року. Суспільство відреагувало швидше, ніж держава, і для жінок відкрилося нове вікно можливостей. Усупереч переконанню частини феміністок, буцімто війни — це просто «мачистські ігри», багато жінок не поділяють таких поглядів і займають активну політичну позицію, що виражається в добровольчій участі в бойових діях. Мотивація цих жінок різна — від загальногромадянської до приватної.

Бійчиня добровольчого підрозділу «Айдар» Вікторія Дворецька розповідає про початок своєї участи в бойових діях:

«Я не згадаю вже зараз, чи ми себе тоді називали добровольцями чи ще якось. Не пригадаю і щоб хтось сумнівався, чи треба їхати на Донбас.

Але я пам’ятаю нас зеленими, смішними, розгубленими, рідними, щирими. Тими, хто в кросівках і з автоматом (кому пощастило) бігли вперед. Я пам’ятаю часи, коли найбільшою честю було захищати свою землю. Пам’ятаю всі перші шикування.

На моїх очах багато хто з вас став справжніми воїнами, професіоналами, багато хто досі на передовій».

Юлія Толопа (Валькірія) — росіянка, яка у 18 років приїхала в Україну з переконань і одразу вирушила на фронт. Після перерви, пов’язаної з народженням дитини, вона повернулася на службу. Протягом п’яти років вона добивалася українського громадянства, і лише 28 червня 2019 року президент України підписав указ, яким надав громадянство Толопі та іншим іноземним добровольцям.

Ляна Кромбет, колишня працівниця контакт-центру «Ощадбанку», на війну хотіла піти із самого початку, але офіційно змогла влаштуватися на службу лише в лютому 2015 року, ще за рік підписала контракт із Національною гвардією України як стрільчиня ⁹.

Фахова журналістка Олена Максименко провела одну ротацію в складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова і чотири ротації в складі медичного підрозділу «Госпітальєри» Добровольчого українського корпусу. На службі виконувала не лише медичні обов’язки, а й документувала діяльність підрозділу, згодом повернулася до свого основного фаху, нині займається воєнною журналістикою.

Активістка ВГО «Національний альянс» Майя Москвич воювала з перших днів війни в складі кількох батальйонів, а після демобілізації 2018 року виборола золоті медалі в індивідуальному і командному заліку на ветеранських змаганнях «Ігри нескорених», що відбувалися в Австралії.

Олена Герасим’юк від початку війни займалася волонтерством, а 2018 року, після загибелі двоюрідного брата, вирішила підписати контракт.

Усі ці й інші жінки стали активними агентками змін, власним прикладом руйнуючи патріархальні стереотипи. У 2019 році було засновано Жіночий ветеранський рух — самоорганізовану ініціативу жінок, які повернулися до мирного життя, але прагнуть далі діяти, щоб «жінки-ветеранки отримали підтримку, можливість комунікації та спільнодії». Існує також жіночий проєкт «Ветеранська дипломатія», у рамках якого ветеранки розповідають в інших країнах про те, що відбувається в Україні.

Є жінки і серед загиблих. 2 липня 2019 року біля селища Водяне загинула військова медичка Ірина Шевченко, яка вивозила поранених. 2 квітня 2019 року внаслідок прямого потрапляння міни в бліндаж загинула кулеметниця Яна Червона. Посмертно її нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Потреби доброволиць і «Невидимий батальйон»

Проєкт «Невидимий батальйон» стартував улітку 2015 року, через рік після початку збройного конфлікту, як спроба жінок-військовослужбовиць окреслити коло проблем, з якими вони стикаються на службі, і домогтися їх вирішення. Адвокаційна кампанія охоплювала соціологічне дослідження ¹⁰ ,зйомку фотосерії для виставок та роботу із зацікавленими сторонами. Після того як дослідження виявило, що жінки стикаються з юридичними перешкодами у своїй службі і спеціальні умови служби для них теж не передбачені, необхідність повної гендерної рівности в секторі безпеки та знищення «скляної стелі» стали предметом суспільного обговорення.

Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» містить довгий список пільг для учасників і учасниць бойових дій у зоні АТО/ООС. Проте для доступу до них потрібен відповідний статус, який жінки, не оформлені офіційно, не могли отримати. Схожі труднощі виникали у жінок, які фактично обіймали командирські і бойові посади, а оформлено їх було на обслужувальні посади.

Юридична невидимість тягнула за собою невидимість інфраструктурну, що відбивалося в браку форми, взуття, гінекологічного обслуговування, забезпечення засобами гігієни тощо. Лише 2017 року Міністерство оборони України потурбувалося про білизну для жінок-військовослужбовиць, але відповідна розробка виявилася вкрай неякісною і не призначеною для носіння в умовах інтенсивних фізичних навантажень. Формалізація добровольчих батальйонів допомогла більшій, ніж раніше, частині жінок-військовослужбовиць влаштуватися на контракт, але зміни в парадигмі матеріально-технічного забезпечення не встигали за кількістю жінок, які хотіли служити.

Адвокаційна кампанія «Невидимого батальйону» та зміни законодавства

«Невидимий батальйон» — це приклад низового руху, який зміг налагодити співпрацю з владою і досягти стратегічно важливого політичного результату в порівняно короткі терміни — за кілька років. За це треба подякувати особисто аеророзвідниці й активістці Марії Берлінській, а також Українському жіночому фонду і місцевому представництву ООН Жінки.

3 червня 2016 року Міністерство оборони України внесло зміни до Тимчасового переліку штатних посад рядового, сержантського і старшинського складу, затвердженого наказом Міністерства оборони України № 337 від 27.05.2014. Наказ суттєво (більше як на 100 спеціальностей) розширив перелік бойових посад для військовослужбовців-жінок, які проходять військову службу за контрактом.

Міжфракційне депутатське об’єднання «Рівні можливості» підготувало законопроєкт № 6109 «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків під час проходження військової служби у Збройних силах України та в інших військових формуваннях». 12 жовтня 2018 року закон підписав президент України. Закон закріплює рамковий принцип рівности, хоча деталізує небагато конкретних засад. До Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» додано експліцитну позицію про те, що жінки проходять військову службу на рівних засадах із чоловіками, що передбачає прийом на військову службу за контрактом, призначення на посади, отримання військових звань, виконання завдань військової служби та ін. Відтепер на військову службу за контрактом приймають жінок не віком 18–40 років, а таких, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі. Військовозобов’язані жінки більше не зараховуються до запасу другого розряду. Зі статуту внутрішньої служби Збройних сил України вилучено пункт про те, що жінки не призначаються до складу добового наряду.

21 грудня 2017 року Міністерство охорони здоров’я скасувало свій наказ № 256, який встановлював перелік із 450 професій, заборонених для жінок.

Станом на літо 2017 року в Збройних силах України служило понад 20 тисяч жінок, що становить 8,5 % від загальної кількости військовослужбовців ЗСУ ¹¹. За рік їх кількість зросла до 55 тисяч ¹². За даними Національної поліції України, жінки становлять 21 % серед персоналу взагалі і 15 % серед патрульних підрозділів. Це непогані показники, але в більшості випадків ідеться про посади нижньої ланки. У 2018 році лише друга жінка в Україні, співробітниця СБУ Людмила Шугалей, отримала звання генерала. До цього 2004 року генералом стала глава департаменту громадських зв’язків МВС Тетяна Подашевська.

Однак досягнення тих чи тих кількісних показників не має бути формальним, і просте залучення яких-небудь жінок в армію — це недостатня, якщо не шкідлива, практика.

Медіарепрезентація і видимість військовослужбовиць

Глянцеве видання «L’Officiel» вирішило в рубриці «Біла сорочка» дати матеріал про Надію Савченко, а позаяк військовослужбовиця на той час перебувала у в’язниці в Російській Федерації і сфотографувати її в білій сорочці було неможливо, редакція просто зробила фотоколаж. І хоча цей хід у соціальних мережах оцінили як недоречний, публікація таки побачила світ, а редакція не визнала, що припустилася помилки. Самé голодування Надії Савченко часто дискурсивно обговорювалося через приписування їй маскулінних рис, як-то «жінка з яйцями», «справжній мужик» тощо.

Як показує дослідження «Невидимий батальйон» ¹³ , засоби масової інформації нерідко акцентували увагу на доброзичливому і турботливому ставленні солдатів до жінок, які воюють разом із ними. Це якоюсь мірою відтворення патріархальних ролей, коли чоловік — захисник жінки, навіть якщо жінка перебуває в тих самих умовах, що й він. У багатьох публікаціях, проаналізованих у рамках дослідження «Невидимий батальйон», оприявнюється саме таке ставлення до жінок. Це має на меті викликати схвальне ставлення аудиторії, а насправді це прояв «доброзичливого сексизму».

На основі матеріалу, зібраного влітку-восени 2015 року і проаналізованого дослідницями, у засобах масової інформації можна виділити три основні образи жінки в АТО: жінка-воїн, турботлива помічниця та революціонерка. При цьому інформації про спеціальні потреби жінок-військовослужбовиць у ЗМІ майже немає.

Із початком адвокаційної кампанії «Невидимого батальйону» специфіка жіночого досвіду і жіночих потреб поступово з’явилася і в медіа. Календар 2016 року «Невидимий батальйон», створений агентством «Mex Advertising», здобув гран-прі ІХ Національного фестивалю соціальної реклами. У 2017 році було знято два документальні фільми, присвячені жінкам-військовослужбовицям, — «Невидимий батальйон» і «Явних проявів немає». 

Перший фільм присвячено шести героїням, котрі в різний час воювали або й досі воюють. Другий фільм — детальніша розповідь про повернення до мирного життя однієї з цих шести жінок, заступниці командира батальйону по роботі з особовим складом 30 ОМБр, майора Оксани Якубової.

Додаток від редакції, травень 2020:

Роман, якого довго бракувало сучасній українській літературі, з центральною персонажкою-учасницею бойових дій на Сході, теж з’явився під завісу 2019 року і теж наробив галасу, до того ж «позитивніше» маркованого. Книжка «Доця», дебютна для авторки Тамари Горіха Зерня, розповідає саме про таку персонажку, доволі деталізовано, з елементами репортажу/документування. «Доцю» одразу було відзначено однією з найавторитетніших українських літературних премій «Книга року BBC». Узагалі, і книжка, і авторка здобули неабияку увагу і професійної спільноти (зокрема, про роман дуже позитивно відгукнулася Оксана Забужко), і читацького загалу.

Маємо також повноцінний жіночий ветеранський репортаж — журналістка Євгенія Подобна в книжці «Дівчата зрізають коси» зібрала спогади 25 жінок-військових, котрі брали участь у бойових діях на Сході у 2014–2018 роках. І так, тут теж не обійшлося без гучної відзнаки (теж цілком справедливої): 2020 року авторка отримала за книжку Шевченківську премію в галузі публіцистики і журналістики.

Більше про зміни в українській літературі після Євромайдану читайте у статті Ірини Ніколайчук «Гендер і українська література після Євромайдану: явне, що стало явним».

Актуальні проблеми: освіта й реінтеграція

У 2014 році жінки з добровольчих батальйонів навчалися військової справи самостійно і на практиці, але цього замало на рівні інституцій. Доступ жінок до середньої спеціальної і вищої військової освіти донедавна було ускладнено. Наприклад, прес-офіцерці мотопіхотної бригади Поліні Кравченко відмовили у вступі на програму навчання офіцерів Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного через те, що вона жінка. Лише з вересня 2019 року планується надати дівчатам доступ до здобуття освіти у військових ліцеях. Щойно тепер скасовано обмеження на прийом осіб жіночої статі на навчання до вищих військових навчальних закладів та військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти. Станом на сьогодні кількість жінок, які навчаються у вищих військових навчальних закладах і військових навчальних підрозділах закладів вищої освіти, становить 8 % від загального числа зарахованих на навчання. Стратегії з підвищення цієї цифри наразі не існує.

Улітку-восени 2018 року колектив соціологинь дослідив повернення українських ветеранок до мирного життя, що допомогло, зокрема, зрозуміти функціонування національної системи реінтеграції ветеранок на практиці.

Результати дослідження продемонстрували низьку якість державних послуг із працевлаштування, медичної допомоги та психологічної реабілітації, а також недостатній доступ до пільг, передбачених Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту».

Суттєві перешкоди на шляху до реінтеграції ветеранок у цивільне життя створює стигматизація ветеранок у суспільстві, упереджене ставлення до їхнього внеску в захист суспільної безпеки та їхньої мотивації виконувати військові обов’язки (зокрема, існує стереотип про те, що на фронт пішли ті, хто більше ні на що не здатні або ж зацікавлені в пошуку чоловіка).

Цю стигматизацію ветеранки відчувають не лише з боку суспільства, яке й до чоловіків-ветеранів практикує стереотипне упереджене ставлення, а й з боку осіб, до чиїх посадових обов’язків безпосередньо належить робота з ветеранками, — з боку лікарів і працівників військкоматів, служб зайнятости й органів соціального захисту. У дослідженні (ще не опубліковане) наведено приклади, коли військкомат повертав жінці її пакет документів із супровідним текстом, з якого випливало, що її сприйняли за чоловіка, тобто не відкривали пакет. Жінки, які повернулися до мирного життя через народження дитини, не мають можливости поєднувати виховання дитини з поверненням на службу ¹⁴.

5 грудня 2018 року Кабінет Міністрів України затвердив Державну цільову програму з фізичної, медичної, психологічної реабілітації і соціальної та професійної реадаптації учасників антитерористичної операції та осіб, які брали участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, на період до 2022 року. У програмі зазначено, що особливості жінок і чоловіків ураховуватимуться в адмініструванні потреб ветеранів, а завдання й заходи програми здійснюватимуться з дотриманням принципу забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок. Станом на сьогодні інформації про якість реалізації цієї програми ще немає.

Улітку 2018 року в Київській області відбулася установча зустріч жіночого ветеранського руху. Необхідність у такому зумовлено не лише потребою захищати специфічні жіночі інтереси, які нині недозахищені, а й формуванням практики участи в процесах ухвалення рішень та адвокації інтересів.

День захисника і захисниці

З плином часу змінилося і сприйняття загальнодержавного свята Дня захисника вітчизни 14 жовтня. Донедавна це був дубль 23 лютого (у добу СРСР День Радянської армії і Військово-морського флоту) і за пострадянською інерцією цього дня вітали чоловіків, однак після початку війни нетотожність чоловіка й захисника почали проговорювати.

«Багато хто в Україні став уважати День захисника України заміною Дня захисника отєчества, яке на пострадянському просторі стало святом усіх, хто народився чоловіком. Але вітати в такий день абикого значить паплюжити святе звання Захисника України. Вітань у це свято достойні бійці АТО та інші військові і правоохоронці. Ветерани Другої світової й УПА — і ті, і ті боролися проти ворогів за свою рідну землю. Співробітники оборонпрому і взагалі всі, хто працює на забезпечення потреб армії. Волонтери».

Зростання видимости жінок у секторі безпеки внесло додаткові корективи в це трактування. Задіяні у волонтерській діяльності і в безпосередньому виконанні військової служби жінки також здобули право називатися захисницями вітчизни, і в суспільстві це почали осмислювати та проговорювати.

«14 жовтня має носити назву День захисників України. Воюють не лише чоловіки. Офіційно службу проходить 20 тисяч жінок. Є також волонтери та волонтерки. Фільм “Невидимий батальйон” у допомогу. День захисника за назвою зміщує акцент. Із захисту України на чоловіка. Такий собі 8 Березня для мужичка. Особливо тих, які і пороху не нюхали, але вже готуються до черги за святковий стіл» ¹⁵.

Сексуальне насильство в секторі безпеки

Дослідниця Марта Гавришко стверджує, що сексуальне насильство у військових структурах — загалом поширене явище через різні причини: мілітарна культура, культ гегемонної маскулінности, мала присутність жінок у владній вертикалі, позиція командування, яке приховує і покриває злочини. Певну роль у замовчуванні насильства, переконана Гавришко, відіграють самі жертви, які соромляться, бояться стигматизації і переслідувань, звинувачень у наклепі.

Гавришко переповідає досвід своєї інформантки, бійчині спершу добровольчого батальйону, а потім Збройних сил України, яка підкреслює, що жінки в стосунках із командуванням вразливі, надто це стосується чоловіків-командирів старшого, «радянського» покоління: «Вони думали, що дівчата прийшли на війну, щоб їх розважати… Вони заважають жінкам воювати» ¹⁶.

Відкритої офіційної статистики про злочини на сексуальному ґрунті в зоні АТО/ООС немає. Проте час від часу окремі випадки потрапляють у ЗМІ, як-от зґвалтування 24-річної жінки двома військовослужбовцями-контрактниками в частині на Яворівському полігоні в травні 2016 року ¹⁷. Спеціальної системи протидії і попередження сексуального насильства в лавах ЗСУ і Національної гвардії поки що не існує. Працівниці сектора безпеки повинні мати механізм, який дав би їм можливість безпечно подати скаргу на своїх колег у разі сексуального насильства (наприклад, скаржитися не безпосередньо керівникові, який і може бути тим самим насильником, а особі, спеціально уповноваженій приймати такі скарги і проводити внутрішні розслідування. При цьому якщо такою особою є чоловік, який погано обізнаний у проблемі і не сприймає її серйозно, вона так само не вирішиться). Це стосується не лише зґвалтувань, а й сексуальних домагань — даних про поширеність проблеми немає, розуміння проблеми обмежено, формалізовані процеси ефективного подання скарг і реагування на такі скарги відсутні. Це негативно впливає на внутрішню культуру у відомствах сектора безпеки і не сприяє зростанню числа військовослужбовиць.

Наразі відомо кілька випадків, коли жінки самі заявляли про домагання. Скажімо, лейтенантка Валерія Сікал звинуватила в домаганнях командира своєї військової частини полковника Віктора Іваніва. Жінка стверджує, що він намагався її обіймати і гладити та прямо заявляв, що вона повинна його сексуально задовольняти. Домагання лейтенантка терпіла майже рік, а згодом мусила перевестися в іншу частину. Журналісти з’ясували, що від цього чоловіка постраждало щонайменше вісім жінок ¹⁸. Проте він не зазнав покарання, навпаки, його підвищили до службовця Генерального штабу ЗСУ.

Жінки — постраждалі від війни

За окремими оцінками, дві третини внутрішньо переміщених осіб становлять жінки. Часто жінки-переселенки — єдині годувальниці й доглядачки за дітьми та старшими членами родини. Більше жінок, ніж чоловіків, безробітні, у них обмежений доступ до зайнятости. Узагалі, жінки з числа внутрішньо переміщених осіб зазнають множинної дискримінації і перебувають в економічно вразливішому становищі, ніж чоловіки-переселенці, — стверджує дослідження, що його провів Офіс Уповноваженого Верховної Ради з прав людини в партнерстві з громадськими організаціями восени 2017 року.

Жінки в зоні бойових дій — теж вразлива група, зокрема щодо сексуального насильства. У доповіді управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВПКЛ) сказано, що випадки сексуального насильства в зоні бойових дій в Україні трапляються по обидва боки лінії фронту. І на території, непідконтрольній українському уряду, і на підконтрольній зґвалтування переважно залишаються без належного розслідування й покарання.

Щодо території, яка перебуває під контролем уряду України, УВКПЛ повідомляє про випадки сексуального насильства й погроз у місцях тримання під вартою осіб, яких підозрюють у сепаратизмі, з метою їх покарання, приниження або визнання провини. І хоча жертвами таких дій ставали здебільшого молоді чоловіки, погрози застосовувалися також до жінок — членів їхніх родин. На непідконтрольних територіях зафіксовано аналогічні злочини: бойовики самопроголошених республік застосовували сексуальне насильство до затриманих ідеологічних супротивників — громадян з проукраїнською позицією. На блокпостах так само відбуваються домагання до жінок: і до цивільних осіб, і до гуманітарних працівниць. Більшості постраждалих доводиться регулярно перетинати лінію зіткнення, тому вони, як правило, побоюються розповідати про такі випадки. Крім того, постраждалі від подібних злочинів переважно не мають доступу до якісної психологічної й медичної допомоги ¹⁹.

Також у зоні бойових дій істотно зросла кількість жінок, залучених до комерційного сексу, за експертними спостереженнями, мінімум на 20 %. Сталося це, зокрема, за рахунок жінок-переселенок і жінок, які за сприятливіших обставин ніколи не пішли б у цей бізнес. Із початком воєнних дій бійці Збройних сил України стали для багатьох секс-працівниць головним джерелом доходу. Військові аптечки не укомплектовуються засобами захисту від ЗПСШ, тому ризики інфікування дуже зросли для обох сторін таких контактів ²⁰.

Міжнародний досвід і стандарти НАТО

Україна визнає важливість ухваленої 2000 року резолюції Ради Безпеки ООН № 1325 «Жінки, мир, безпека». Документ зосереджено на питаннях військової служби жінок та гендерно зумовленого насильства під час воєнних конфліктів. Потребу в такому документі зумовлено тим, що жінки, з одного боку, непропорційно страждають від воєнних конфліктів і їх наслідків, а з іншого боку, недостатньо представлені в процесах ухвалення рішень у межах національних, регіональних і міжнародних інститутів та механізмів запобігання, регулювання й вирішення конфліктів. Резолюція не ратифікується, але зобов’язує державу-члена ООН розробити національний план дій на її виконання. У лютому 2016 року Україна затвердила такий Національний план дій (НПД) на період до 2020 року. Україна стала першою країною, де такий документ ухвалено під час збройного конфлікту. Документ передбачає, зокрема, що частка жінок на керівних посадах у секторі безпеки, оборони і силових структурах до 2020 року має зрости до 10 %, а частка жінок, які беруть участь у переговорних групах, за цей самий період має зрости до 30 % ²¹.

В українському НПД є певні обмеження. Держава виділяє замало коштів на впровадження НПД і тягар його фінансування покладає головно на громадянське суспільство та міжнародні організації. Вада цього документа — ще й те, що він досить неконкретний і спрямований радше на моніторинг проблем, ніж на їх практичне вирішення. Проте на рівні декларації сама наявність його важлива і дозволяє апелювати до нього при здійсненні певних проєктів, спрямованих на досягнення гендерної рівности чи забезпечення інших специфічних інтересів жінок.

На виконання резолюції 1325 та покращення взаємодії із суспільством у відомствах сектора безпеки має регулярно проводитися гендерний аудит — аналіз функціонування відомства за низкою чинників, серед яких виконавча ефективність, політика і планування, підзвітність і нагляд, управління людськими ресурсами та інституційна культура. Високі показники за всіма цими ознаками мають бути стратегічною метою всіх відомств сектора безпеки в Україні. В умовах тривалої відсічі воєнній агресії залучення жіночого ресурсу стає питанням не лише справедливости, а й ефективного ведення війни.

Внутрішні документи НАТО містять керівництво з гендерного мейнстримінгу (2007), мілітарні рекомендації з попередження й подолання сексуального та гендерно зумовленого насильства (2016) і багато інших. Ці документи прямо вказують, що гендер людини соціально сконструйований і вивчений, отже, може бути змінений, а кінцеве завдання гендерного мейнстримінгу — досягнути гендерної рівности так, щоб жінки й чоловіки мали однакову вигоду, а нерівність зникла. Чотири принципи, якими керується НАТО, активно просуваючи політику розмаїття всередині організації:

• забезпечення чесности в наборі на службу і просуванні;
• забезпечення високої якости персоналу НАТО;
• повага до розмаїття всіх членів НАТО;
• домовленість ставити лише ті цілі та використовувати лише ті методи, які містять обґрунтовані виклики.

Висновки

У 1996 році соціолог Юхан Ґалтунґ запропонував дихотомію — «негативний» і «позитивний» мир. «Негативний мир» розуміється як відсутність насильства й війни, наприклад, коли вступає в дію перемир’я. «Позитивний мир» — поняття із складнішим наповненням: це відновлення втрачених зв’язків, створення соціальних інститутів та конструктивне вирішення конфлікту. Цю концепцію активно використовували в дослідженнях миротворчости, аж доки 2015 року дослідник у галузі стратегічної миротворчости Пітер Валленстін не запропонував в однойменній книжці концепцію «якісного миру» (quality peace) ²². Під цим терміном він має на увазі набір стратегій, спрямованих на те, щоб завершені воєнні дії більше не повторювалися, і наполягає при цьому на знятті дихотомії між «негативним» і «позитивним» миром.

Для українського суспільства поняття миротворчости заплямовано його маніпулятивним використанням у російській пропаганді, проте слід зважати і на нейтральне значення слова. Побудова «якісного миру» передбачає не лише відновлення української влади над територіями, які сьогодні непідконтрольні, а й створення комплексної системи захисту від нових спроб агресії.

Інституційні зміни в армії України урухомилися лише з початком АТО. Пострадянська армія продовжувала парадигму радянської, і тільки нагальна потреба у функціональних бойових підрозділах спричинила різкий рух до ефективности. Роль гендерної рівности важлива саме для ефективности, адже стереотипне і дискримінаційне ставлення до жінок відкидає можливість користуватися їхніми навиками та залучати їхній людський ресурс.

Станом на сьогодні міра гендерної рівности в Збройних силах України і загалом у секторі безпеки суттєво покращилася порівняно з 2014 роком. Важливі позитивні зміни відбулися в нормативно-правовій базі і в суспільному сприйнятті. Поступово в секторі безпеки впроваджується гендерно-чутливий підхід, і тут варто ще раз наголосити, що жінки-війсковослужбовиці самі боролися за ці зміни, що ці зміни їм не дала влада «згори». Становище жінок у секторі безпеки повинно й надалі покращуватися. Спеціальні потреби жінок-військовослужбовиць і ветеранок поки що не повністю забезпечено.

Стисло сформулюю рекомендації для держави:

• забезпечити не лише юридичну, а й фактичну доступність середньої спеціальної та вищої військової освіти для жінок;
• надати ветеранкам і ветеранам, котрі служили в добровольчих батальйонах, посвідчення учасника бойових дій та всі пільги, які випливають із такого статусу;
• створити якісні програми психологічної (включаючи психотерапевтичну й психіатричну) реабілітації для ветеранок і ветеранів, а також окремо для сімей учасників і учасниць АТО/ООС;
• проводити постійний аналіз потреб ветеранок і ветеранів у питаннях соціального захисту;
• внести відповідні зміни до Національного плану дій щодо резолюції ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», виділити достатнє фінансування на їх виконання.

Поступові зміни в логіці побудови і структурі армії, які ми спостерігаємо в реальному часі, глибокі й масштабні. Через радянську і пострадянську інерцію «домайданна» армія залишалася патріархальною. Нагальна потреба в якісній армії нового типу спричинила прихід на службу мотивованих і, наскільки це можливо, кваліфікованих жінок, що загалом позитивно позначилося на стані сектора безпеки і на гендерній рівності. Ці процеси розвитку тривають і через п’ять років після початку війни.

Розбудова «якісного миру» для України повинна охоплювати активні реформи сектора безпеки, що передбачає також розбудову гендерної чутливости на рівні сектора загалом та окремих інституцій зокрема. Кваліфікованим працівницям і працівникам ніщо не повинно заважати ефективно виконувати свою роботу.

---

1. Лекція «Гендерний розпад» // https://www.youtube.com/watch?v=RN7-9PVzJYc [↩]
2. Див.: Clements, Barbara Evans. Working-Class and Peasant Women in the Russian Revolution, 1917–1923 // Signs: Journal of Women in Culture and Society. — 1982. — Vol. 8. — № 2. — Р. 215–235. [↩]
3. Див.: Кобченко, Катерина. Жінки як військовий ресурс тоталітарної влади: радянські гендерні стратегії воєнного часу. / Жінки Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні: гендерна специфіка досвіду в часи екстремального насильства. — К., 2015. — С. 61–78. [↩]
4. Алексієвич, Світлана. У війни не жіноче обличчя. [↩] [↩]
5. Див.: Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми ґендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9). — С. 187–192. [↩] [↩] [↩]
6. https://apostrophe.ua/articles/massovyie-hischeniya-v-armii-o-chem-umolchala-genprokuratura.html [↩]
7. https://zbruc.eu/node/15494 [↩]
8. Когут, Ірина. «Давно вже є закон, що жінок на шахті нема… Ну як же нема, коли ми є!» // https://commons.com.ua/uk/davno-vzhe-ye-zakon-shho-zhinok-na-shahti-ne/ [↩]
9. https://theukrainians.org/lyana-strilets/ [↩]
10. Марценюк Тамара, Квіт Анна, Гриценко Ганна. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО (соціологічне дослідження). — К., 2015  [↩]
11. В українській армії служать 20 123 жінки, — Ірина Геращенко // https://censor.net.ua/ua/news/443531/v_ukrayinskiyi_armiyi_slujat_20_123_jinky_iryna_geraschenko [↩]
12. В українській армії служать 55 тис. жінок, — Порошенко // https://censor.net.ua/ua/news/3091255/v_ukrayinskiyi_armiyi_slujat_55_tys_jinok_poroshenko [↩]
13. Марценюк Тамара, Квіт Анна, Гриценко Ганна. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО (соціологічне дослідження). — К., 2015 [↩]
14. Марценюк Тамара, Квіт Анна, Гриценко Ганна. «Невидимий батальйон 2.0»: повернення ветеранок до мирного життя. Соціологічне дослідження. Не опубліковано. [↩]
15. https://www.facebook.com/petro.okhotin/posts/1761388107237040 [↩]
16. Гавришко, Марта. «Вони думали, що дівчата прийшли на війну, щоб їх розважати»: сексуальне насильство і армія // http://uamoderna.com/blogy/marta-havryshko/sexual-violence-women-ato-upa [↩]
17. Військові жорстоко зґвалтували свою колегу на Львівщині // https://24tv.ua/viyskovi_zhorstoko_zvaltuvali_svoyu_kolegu_na_lvivshhini_n689258 [↩]
18. Секс-скандал у Збройних Силах: про домагання полковника заявили вже вісім жінок // https://tsn.ua/ukrayina/seks-skandal-u-zbroynih-silah-leytenant-zvinuvatila-komandira-chastini-v-domagannyah-1288482.html [↩]
19. ООН: ґвалтування в зоні АТО залишається безкарним // https://www.dw.com/uk/оон-ґвалтування-в-зоні-ато-залишається-безкарним/a-37605097 [↩]
20. Корба, Галина. У ліжку з війною. Зона АТО стала епіцентром розповсюдження проституції // https://nv.ua/ukr/publications/zona-ato-stala-epitsentrom-poshirennja-prostitutsiji-82840.html [↩]
21. Національний план дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека» на період до 2020 року // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/113-2016-р [↩]
22. Wallensteen, Peter. Quality Peace: Peacebuilding, Victory, and World Order. — Oxford, 2015. [↩]

У міжнародних звітах про забезпечення гендерної рівності Україна посідає низькі місця передусім через показник політичної залученості жінок. Візьмімо найвідоміший документ, який засвідчує стан гендерних відносин у світі — щорічний Звіт про глобальний гендерний розрив 2018 року (Global Gender Gap Report 2019), що його підготував Світовий економічний форум (World Economic Forum). У цьому документі величина гендерного розриву (gender gap) оцінюється за чотирма важливими показниками нерівності між чоловіками й жінками: економічна участь, рівень освіти, політичне представництво та сфера здоров’я.

У 2018 році Україна посідала 65 місце  зі 149 досліджуваних країн. Очевидно, що найгірша ситуація з політичним складником (участю жінок у процесі ухвалення рішень) — 97 місце зі значенням індексу, яке майже наближається до нуля і засвідчує майже суцільну гендерну нерівність.

Ще гірше місце нашої держави в глобальному рейтингу «Жінки в національних парламентах світу» від Міжпарламентської спілки^[1]. Зокрема, Україна посідає аж 146 місце серед 187 країн світу, маючи лише 12 % жінок у Верховній Раді.

Звичайно, така статистика не сприяє позитивному іміджу України на міжнародній арені. Крім того, беручи різноманітні зобов’язання із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, наша держава їх не виконує. Наприклад, згідно з Цілями Розвитку Тисячоліття, визначеними на Саміті тисячоліття ООН 2000 року і встановленими до 2015 року, Україна серед шести своїх цілей узялася досягнути гендерної рівності. Наша держава зобов’язалася до 2015 року «забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 тієї чи іншої статі в представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади». Як бачимо, Україна не виконала це завдання, адже станом на 2015 рік в українському парламенті жінок було далеко менша кількість від обіцяних 30 %.

Щоб пояснити недолугу ситуацію з низьким рівнем представництва жінок у «великій політиці», пропоную розглянути її на трьох рівнях аналізу:

1. макрорівні — суспільному, гендерної політики, громадської думки, гендерних стереотипів тощо;
2. мезорівні — партійному чи організаційному, із проблематикою сексистських висловлювань тощо;
3. мікрорівні — підтримки, бажання, навичок тощо.

Суспільний рівень залучення жінок (1): виклики гендерної політики в Україні

В українському законодавстві прописано рівні права і можливості жінок і чоловіків загалом і в політиці зокрема. Передусім у Конституції України громадянам гарантовано рівні конституційні права і свободи: «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (стаття 24). По-друге, окремий Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) містить визначення таких понять, як рівні права і рівні можливості жінок і чоловіків, дискримінація за ознакою статі, позитивні дії, сексуальні домагання тощо. А у статті 3 сказано: «державна політика щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована на утвердження гендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків»^[2]. До речі, Тамара Мельник спостерегла, що: «Україна — перша країна в СНД, де 1999 року до парламенту було подано проект цільового закону із гендерної рівності»^[3].

За роки незалежності де-юре в Україні відбулося чимало зрушень у сфері забезпечення гендерної рівності на рівні державної політики і створення так званого національного механізму. Україна пройшла еволюційний шлях від постановки і розгляду у 1990-х роках так званого «жіночого питання» (це передусім материнство і дитинство) до дальшого його розширення до «рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». З 2000 року почалося поступове оформлення гендерної політики як самостійного напряму державної політики. Суттєвіші зрушення відбулися після Помаранчевої революції, коли було ухвалено перший на пострадянському просторі окремий закон про рівні права і можливості жінок і чоловіків, запроваджено окрему державну програму для забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві до 2010 року. 2007 рік було названо роком гендерної рівності^[4].

Звичайно, окреме питання — ефективність і виконання законів. Де-факто з цим залишається низка проблем. Крім того, незважаючи на приєднання до міжнародних угод та ухвалення національного законодавства про рівні права й можливості жінок і чоловіків, у країні спостерігається брак політичної волі для реалізації гендерних перетворень на рівні керівників законодавчого і виконавчих органів та на рівні місцевої влади^[5]. Певні зміни у сфері забезпечення гендерної рівності відбуваються радше завдяки українським громадським організаціям, міжнародним організаціям і проектам, що їх фінансують зовнішні донори.

Суперечливу ситуацію у сфері гендерної політики відзначила у своєму виступі в Давосі в січні 2019 року віце-прем’єр-міністерка з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Уперше в історії незалежної України гендерні питання було пріоритезовано в Програмі дій уряду на 2018 рік. Усі заплановані торік завдання виконано. У щоденній роботі міністерств гендерна проблематика проходить через їх тематичне профілювання. Цей тренд продовжено і в Програмі дій уряду на 2019 рік»^[6]. Політикиня додала, що «маніпуляції навколо гендерної політики залишаються частиною гібридної війни». Про подібні виклики, зокрема про антигендерні рухи як прояв гібридної війни, урядова уповноважена з питань гендерної політики Катерина Левченко пише в окремому розділі своєї книжки «Гендерне тяжіння»: «Антигендерні рухи — це навколополітичні рухи, які виконують замовлення своїх хазяїв. І, схоже, напередодні виборів 2019 року починають перетворюватися на політичні. Вони маніпулюють свідомістю громадян в умовах дефіциту інформації про реальні цілі та цінності гендерної політики, її змісту, напрямків»^[7].

Зрозуміло, що в такій ситуації неоднозначності непросто просувати ідеї гендерної рівності, серед яких позитивні дії, як-от гендерні квоти, реалізація законодавчих норм тощо. Не меншу роль відіграє також суспільне ставлення до присутності жінок у політиці, на що варто подивитися детальніше.

Суспільний рівень залучення жінок (2): громадська думка і публічні висловлювання

Результати проаналізованих мною раніше репрезентативних опитувань громадської думки (1999, 2005, 2007 роки) свідчать про те, що ставлення українського суспільства до участі жінок у політичному житті країни далі залишається суперечливим, але його більше спрямовано в бік гендерної рівності, ніж ставлення і реальні дії політиків та управлінців різних рівнів влади^[8]. З одного боку, українці схильні висловлювати патріархатні погляди, мовляв, політика — то чоловіча справа. З іншого боку, вони вважають, що жінки здатні покращити стан справ у структурах влади і держава повинна надавати рівні права й можливості чоловікам і жінкам брати участь у політичному житті.

Хочу висловити критичний коментар про з’ясування стереотипних суджень шляхом якраз стереотипно сформульованих питань на зразок «Для дружини важливіше підтримувати кар’єру чоловіка, ніж робити свою власну» або «Більшість чоловіків краще підходять для політики, ніж більшість жінок». Очевидно, що такі судження пересічні українці радше підтримають, адже вони стосуються повсякденного життя, про яке ми рідко задумуємося. На мій погляд, формулювання питань через гендерно-стереотипні твердження спонукає підтримувати ці твердження, зокрема на суспільному рівні.

Тому, щоби підтримувати радше егалітарні тенденції у формуванні громадської думки, наведу результати по двох питаннях із нещодавнього дослідження, яке провів Київський міжнародний інститут соціології протягом 28 серпня — 24 вересня 2018 року^[9]. У результаті польового етапу було зібрано 2026 анкет.

Як видно з таблиці 1, переважна більшість українців уважає, що серед депутатів Верховної Ради України жінки повинні становити не менше як третину, а 31 % опитаних підтримує ідею паритетного представництва жінок у парламенті. Однак теперішня ситуація у Верховній Раді геть відрізняється від громадської думки дорослого населення України.

Не менш егалітарні варіанти відповідей на твердження про те, що влада повинна більше уваги приділяти питанням рівних можливостей чоловіків і жінок у суспільстві (див. табл. 2). Переважна більшість — 66 % опитаних — загалом підтримують цю думку, не підтримують лишень 10 % респондентів.

Варіанти відповіді	%
Не згоден	4,1
Скоріше не згоден, ніж згоден	5,3
Важко сказати напевно	21,1
Скоріше згоден, ніж не згоден	24,2
Згоден	41,9
Немає відповіді	3,4
Разом	100

Крім родини, освіти, середовища спілкування, громадську думку формують також публічні люди і ЗМІ. Суспільству складно підтримувати ідею залучення жінок у велику політику, коли високопосадовці у ЗМІ висловлюють патріархатні погляди. Як пам’ятаємо, апофеозом публічного сексизму стали висловлювання тодішнього Президента України Віктора Януковича. Ще під час передвиборчої кампанії на початку 2010 року він зробив сексистську заяву про жінок. Відмовляючи в дебатах своїй конкурентці Юлії Тимошенко, Янукович сказав: «Те, що мені кажуть, ніби з жінкою даремно сперечатися, неправильно, я з цим не згоден. Я насамперед уважаю, що вона прем’єр-міністр і повинна нести відповідальність за кожне своє слово. А якщо вона жінка, то повинна йти на кухню і показувати там свої примхи»^[10]. Тобто чинний Президент України відверто висловився про те, що місце жінок на кухні, а не в політиці. Сексистські висловлювання і дії політиків не рідкість і за останній період^[11], що теж становить перешкоду для жінок на шляху в політику.

Структурний рівень залучення жінок: ситуація в робочому середовищі

У 2017–2018 роках я провела гендерний аналіз Верховної Ради України^[12], у результаті якого з’ясувала, що коли аналізувати ВРУ як робоче середовище, то жінки в ньому стикаються з проблемою гендерної сегрегації на ринку праці, як вертикальної, так і горизонтальної. Під вертикальною сегрегацією мається на увазі нерівність між чоловіками й жінками в плані посад на кар’єрних сходах. Горизонтальна сегрегація — це окремі «ніші» для наповнення переважно жінками чи переважно чоловіками. У політиці стереотипно вважається, що «серйозна політика» (hard politics) — це радше для чоловіків (сфери оборони, будівництва тощо), а «м’яка політика» (soft politics) — це, відповідно, для жінок (охорона здоров’я, освіта, культура тощо).

Склад комітетів ВРУ свідчить, що радше так званими «жіночими» сферами в політиці є міжнародні відносини (очевидно, щоби продемонструвати міжнародній спільноті увагу до виконання міжнародних зобов’язань із забезпечення рівних прав і можливостей) і соціальна сфера (соціальна політика й охорона здоров’я). Крім того, жінки недопредставлені в керівництві постійних делегацій ВРУ. Гендерний склад членства в делегаціях теж далекий від паритету.

На момент обрання за партійними списками найбільш гендерно-збалансованою виявилася політична партія «Об’єднання “Самопоміч”», серед представників якої у ВРУ жінки становлять 34,4 %. На другому місці — Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (29,4 %), на третьому — Блок Петра Порошенка (23,8 %). Найменший відсоток жінок у політичних партіях «Опозиційний блок» (11,1 %), Радикальній партії Олега Ляшка (14,3 %) і «Народний фронт» (17,2 %). Загалом жодна з чільних політичних партій України не дотримується ідеї гендерного паритету, тобто представництва жінок і чоловіків 50/50. Добровільні партійні гендерні квоти — непопулярний серед політичних партій України механізм залучення жінок у політику. Навпаки, жінок ставлять радше в непрохідній частині закритих партійних списків.

Не може не тішити діяльність із просування ідей гендерної рівності Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» та Громадської ради з гендерних питань при ньому.

Індивідуальний рівень: час та інші ресурси для залучення в політику

Крім розглянутих вище структурних чинників залученості жінок у політику, які спричиняють і поширюють гендерні стереотипи, існують ще так звані індивідуальні чинники, які передбачають, що жінка реалізовує своє бажання і мотивацію працювати в політиці.

Чому у жінок рідше, ніж у чоловіків, виникають такі бажання? Зокрема, бажання активніше просуватися по кар’єрних щаблях і йти у велику політику, на рівень ухвалення рішень.

Саме за жінками в нашому суспільстві закріплено доглядову працю (за дітьми, людьми літнього віку, людьми з інвалідністю, хворими родичами) і підтримку домогосподарства, тому у них менше часу, щоби присвятити його роботі в політичній сфері, яка часто понаднормова і передбачає відрядження тощо. Отже, такий ресурс, як час, вельми важливий у цьому випадку.

Політика передбачає ризик, орієнтацію на успіх, командну роботу — риси, які змалечку виховують головно у хлопчиків. У результаті такої диференційної соціалізації хлопці в середньому більше вірять у свої сили порівняно з дівчатами і краще оцінюють свої компетенції.

Про подібні приклади розповідають жінки, котрі досягли успіхів у певній сфері. Наприклад, операційна директорка «Фейсбук» Шеріл Сендберг розмірковує в TED-промові, чому так мало жінок серед лідерів^[13]. Один із головних викликів для жінок — поєднати роботу і сімейні обов’язки. Крім того, у жінок менше зв’язків порівняно з чоловіками, вони меншою мірою залучені в соціальні мережі^[14]. Ще у них набагато менше грошових ресурсів, щоби пройти в політику самостійно.

Є поодинокі приклади відомих жінок у політиці — Маргарет Тетчер, Індіра Ганді, Ангела Меркель, а тому ідея так званої американської мрії — self-made women — вельми живуча. Та щоб пробити цю «скляну стелю», яка в політиці так само поширена, як у бізнесі й інших сегментах ринку праці, потрібно дуже багато зусиль. Скло часто виявляється бетоном із шарами стереотипів і глузувань, які непросто долати на рівні індивідуальної комунікації.

Тому дуже важливо говорити про солідарність між жінками, які, будучи чисельною більшістю, насправді є так званою «меншиною», якщо говорити про їхні права і можливості. Підтримка і натхнення від інших жінок — це те, що дає сили рухатися вперед і змінювати суспільну реальність.

---

^[1] Станом на 1 листопада 2018 року. Узято 24 січня 2019 року з бази даних: Women in National Parliaments / Inter-Parliamentary Union // http://www.ipu.org/wmn-e/world.htm

^[2] Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» № 2866–IV від 8 вересня 2005 року // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15

^[3] Мельник, Тамара. Творення суспільства гендерної рівності: міжнародний досвід. Закони зарубіжних країн з гендерної рівності. — 2-ге вид., доп. — К.: Стилос, 2010. — С. 379.

^[4] Марценюк, Тамара. Українська політика — іменник нежіночого роду? // Критика. — 2012. — № 7/8. — С. 8–12.

^[5]Див.: Гендерна політика та інституційні механізми її реалізації в Україні: Національний огляд виконання Україною Пекінської декларації та Платформи дій і заключних документів Двадцять третьої спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН / Укл. М. Корюкалов; за сприяння Програми ООН Жінки «Підсилення підзвітності у фінансуванні гендерної рівності. Партнерство ЄС і ООН з гендерної рівності» в Україні, Представництва Фонду Фрідріха Еберта в Україні та Українського жіночого фонду. — К., 2014. — 120 с.

^[6] Іванна Климпуш-Цинцадзе в Давосі: Маніпуляції довкола гендеру — частина гібридної війни // Жінки — це 50 % успіху України, 24.01.2919: https://50vidsotkiv.org.ua/ivanna-klimpush-tsintsadze-v-davosi-manipulyatsiyi-navkolo-gendernoyi-politiki-chastina-gibridnoyi-vijni/?fbclid=IwAR3JJnUeeSMwyMTbtUX_iK9EvAureVoHqg3RRs1hQX0Pk9CWYiBYSBBLQFw

^[7] Левченко, Катерина. Гендерне тяжіння. — К.: Фоліо, 2019. — С. 179.

^[8] Марценюк, Тамара. Українська політика – іменник нежіночого роду? // Критика. — 2012. — № 7/8. — С. 11.

^[9] Польовий етап тривав з 08 по 23 вересня 2018 року. Опитування проводилося в 109 населених пунктах у всіх областях України, окрім автономної республіки Крим. У Донецькій і Луганській областях опитування проводилися тільки на територіях, що контролюються Україною.

^[10] Янукович советует Тимошенко пойти на кухню и показывать там свои прихоти // УНІАН, 20.01.2010: http://www.unian.net/rus/news/news-358158.html

^[11] Марценюк, Тамара. Повернення публічного сексизму, або Як «убити» словами // Повага: кампанія проти сексизму. 18 серпня 2016 року: http://povaha.org.ua/povernennya-publichnoho-seksyzmu-abo-yak-ubyty-slovamy

^[12] Марценюк, Тамара. Жінки у «великій політиці»: гендерний аналіз Верховної Ради України // Наукові записки НаУКМА. Соціологія. — 2018. — Т. 1. — С. 43–53.

^[13] Сандберг, Шерил. Чому у нас так мало жінок-лідерів? // https://www.ted.com/talks/sheryl_sandberg_why_we_have_too_few_women_leaders?language=uk#t-3585

^[14] Костюченко Тетяна, Марценюк Тамара, Оксамитна Світлана. Жінки в політиці в Україні та Грузії: громадська думка і мережева підтримка // Наукові записки НаУКМА. — 2014. — Т. 161: Соціологічні науки. — С. 72–83.

Що таке гендерне насильство?

Під гендерним насильством (gender-based violence) мається на увазі насильство, яке чинять переважно чоловіки проти переважно жінок. Загалом агресивну поведінку очікують від саме чоловіків, тому чоловіки — це та група, яка переважно чинить насильство будь-якого типу (хоча й сама страждає від насильства у війнах, розбоях, вуличному насильстві тощо). Тобто передусім чоловіки є агресорами, які коять насильство проти жінок, дітей та інших чоловіків. Жіноча гендерна роль «пасивної» і «слабкої» статі, гендерна нерівність, нерівні можливості на ринку праці тощо роблять жінок групою, вразливішою до насильства.

Більше про насильство як частину чоловічої гендерної ролі читайте в статті Майкла Кауфмана “Конструювання маскулінності та тріада чоловічого насильства”.

Коли і як почали обговорювати гендерне насильство: генеалогія теми

Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція) — це перший юридично обов’язковий інструмент у цьому питанні на європейському рівні, а також один із найперспективніших міжнародних договорів у цій галузі. Конвенція стверджує абсолютну неприпустимість насильства щодо жінок і домашнього насильства та постулює його гендерний характер і зв’язок з гендерною нерівністю. Попри чималі позитивні зрушення в державних політиці й практиці, різні форми насильства щодо жінок і далі залишаються поширеною проблемою на всіх рівнях суспільства в усіх державах-членах Ради Європи, зокрема і в Україні ¹.

Більше про міжнародні конвенції у статті Олени Зайцевої. Захист прав жінок: чому міжнародні конвенції погано працюють

Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві

Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, якщо говорити мовою українського законодавства.

За результатами соціологічного дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» (2006), найпоширенішим видом насилля було названо насильство в сім’ї з боку партнера по шлюбу ². Жінки зазнають його вчетверо частіше за чоловіків. Тому в Україні ще більше як десять років тому почали вживати заходи для допомоги жертвам насилля і попередження цього явища.

У 2001 році у відповідь на стурбованість рівнем насильства в сім’ї в Україні було ухвалено закон «Про попередження насильства в сім’ї» ³.  — перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукає до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — будь-якi умиснi дiї фiзичного, сексуального, психологiчного чи економiчного спрямування одного члена сiм’ї стосовно iншого члена сiм’ї, якщо цi дiї порушують конституцiйнi права i свободи члена сiм’ї як людини та громадянина i завдають йому моральну шкоду, шкоду його фiзичному чи психiчному здоров’ю. Крім того, в цьому законі виділено чотири типи насильства в сім’ї: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне.

У 2010 році розпорядженням Кабінету Міністрів України затверджено план заходів з проведення національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року ⁴.

Україна підписала Стамбульську конвенцію 7 листопада 2011 року. Головне завдання проекту — підготовка до ратифікації та сприяння імплементації Стамбульської конвенції. Основним завданням проекту Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) було дати українським органам влади точну картину в певних сферах (законодавство, політика і практика) та визначити сфери, які потребують реформування. Мета — забезпечити відповідність стандартам ЄС, зокрема вимогам Стамбульської конвенції, а також запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством як поширеним проявом порушення прав людини. У рамках проекту було проведено низку досліджень і підготовлено публікації (українською й англійською мовами) ⁵. Наприклад, Звіт про кращі міжнародні практики й стандарти у сфері протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству ⁶.

Процес ратифікації Стамбульської конвенції в Україні сповільнився через опір консервативної групи народних депутатів, які заперечують вживання слова «гендер» у тексті закону.

Дізнайтеся більше про регулювання проблеми гендерного насильства в українському праві в статті Олени Зайцевої “Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві”.

Чим гендерне насильство відрізняється від інших видів насильства?

1. Найчастіше це насильство здійснюється в приватному просторі (домашнє насильство), тому його погано розпізнають і карають органи правосуддя.

2. Це проблема ХХІ століття, актуальна для всіх країн світу, немає жодної країни, де цю проблему була б вирішено.

3. Насильство може пояснюватися «культурою», наприклад, так звані «вбивства честі» (родина звинувачує жінку в непокорі і небажанні «зберігати сімейні традиції» та вбиває за те, що жінка мала стосунки з чоловіком без згоди сім’ї, часто з чоловіком з іншої культури; такі випадки трапляються у Єгипті, Ємені, Пакистані, Туреччині й інших країнах). В окремих країнах гендерне насильство закріплено в законодавстві.

4. Проблема перейшла з «приватної» сфери у публічну (тобто особисте стало політичним), тому наразі вирішується на державному рівні.

5. Потрібні спільні зусилля дослідників, політиків, громадських активістів і ЗМІ, щоб його подолати.

Більше про закони проти жінок в статті Катерини Чистофорової “Закони проти жінок”. 

Види гендерного насильства

Найпоширенішими видами гендерного насильства у світі вважаються зґвалтування, домашнє насильство (або насильство в сім’ї), проституція, секс-торгівля, сексуальні домагання.

Існують також приклади гендерного насильства, які пояснюють так званою культурою, традиціями і звичаями, наприклад, ранні або дитячі (часто примусові) шлюби, обрізання жіночих статевих органів, убивство честі.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) окрему увагу звертає на сексуальне насильство щодо жінок з боку інтимного партнера (intimate partner and sexual violence against women) ⁷. ВООЗ наводить таку класифікацію видів насильства відповідно до життєвого циклу жінки (див. табл. 1).

Таблиця 1. Типи насильства відповідно до віку жінок (класифікація ВООЗ).

№	Віковий цикл	Типи насильства
1	До народження	Селективні за статтю аборти
2	Дитинство	Жіноче дітовбивство;фізичне, сексуальне і психологічне насильство
3	Дівоцтво	Дитячий шлюб; обрізання жіночих статевих органів;фізичне, сексуальне і психологічне насильство;інцест; дитяча проституція і порнографія
4	Підлітковий вік і повноліття	Насильство в процесі залицяння і зустрічей (наприклад, зґвалтування від інтимного партнера, обливання кислотою); сексуальні стосунки через економічну необхідність; інцест; зґвалтування; сексуальні домагання; примус до проституції і порнографії; торгівля жінками; примусовий секс у шлюбі; насильство з боку партнера; вбивство з боку партнера; психологічне насильство; зловживання жінками з інвалідністю; примусова вагітність
5	Літній вік	Примусове «самогубство» або вбивство вдів з економічних причин; сексуальне, фізичне і психологічне насильство

Певні типи гендерного насильства можуть бути як з боку партнера, так і з боку держави, як-от примусовий аборт чи примусова стерилізація. Найчастіше цей тип насильства відбувається в приватному просторі, тому заведено говорити про «насильство в сім’ї» (домашнє насильство).

Більше про глибинні засади насильства як явища, з яким стикаються у жінки, у статті Ганни Гриценко “Розбираємося з насильством: соціологія і психологія явища”. 

Фізичне насильство

Фізичне насильство в сім’ї — умисне завдання одним членом сiм’ї iншому члену сiм’ї побоїв, тiлесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смертi постраждалого, порушення фiзичного чи психiчного здоров’я, завдання шкоди його честi й гiдностi ⁸.

Згідно з даними правозахисників, фізичне і психологічне насильство — найпоширеніші види насилля, на які припадає 95 % випадків ⁹.

В Україні правоохоронці найбільшою мірою ідентифікують фізичне насилля. Згідно з опитуванням громадської думки 2009 року ¹⁰ , 21 % українців стикалися з фізичним насильством (побиття, замикання, зв’язування, примушування стояти нерухомо).

Психологiчне насильство

Психологiчне насильство в сiм’ї — насильство, пов’язане з дiєю одного члена сiм’ї на психiку iншого члена сiм’ї шляхом словесних образ або погроз, переслiдування, залякування, якими навмисно спричиняється емоцiйна невпевненiсть, нездатнiсть захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психiчному здоров’ю ¹¹.

Як і фізичне насильство, психологічне теж досить поширене. Наприклад, за вісім місяців 2010 року майже половина випадків (25649 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосується психологічного насильства в сiм’ї ⁹.

Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹² , 35 % українців стикалися з психологічним насильством (найчастіше це постійне приниження і контроль).

Про психологічне насильство з позицій філософії, культурології та психології дізнайтеся з матеріалу Валерії Зубатенко “Нотатки про психологічне насильство”. 

Економiчне насильство

Економiчне насильство в сiм’ї — умисне позбавлення одним членом сiм’ї iншого члена сiм’ї житла, їжi, одягу та iншого майна чи коштiв, на якi постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смертi, викликати порушення фiзичного чи психiчного здоров’я ¹³.

Цей тип насильства набагато рідше фіксують відповідні органи. Наприклад, за вісім місяців 2010 року лише 3 % випадків (1755 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосуються економічного насильства в сiм’ї ⁹.

Хоча згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹² , 17 % українців стикалися з економічним насильством (примушення звітувати за кожну копійку, присвоєння обманним шляхом чи знищення майна).

Про економічний тиск на жінок читайте у статті Любові Жарової “В деталях: економічна дискримінація та економічне насильство“. 

Сексуальне насильство

Сексуальне насильство в сiм’ї — протиправне посягання одного члена сiм’ї на статеву недоторканнiсть iншого члена сiм’ї, а також дiї сексуального характеру щодо неповнолiтнього члена сiм’ї ¹⁴.

Найбільш табуйований вид насильства, який важко виявити. Згідно з даними звіту «Права людини 2009–2010», за вісім місяців 2010 року не зафіксовано жодного випадку сексуального насильства в сiм’ї, пов’язаного з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС ⁹ . Одиничні статистичні випадки, що їх МВС зафіксувало в минулі роки, не означають, що це явище поширено в Україні. Правоохоронним органам дуже важко виявити сексуальне насильство в сiм’ї, адже ця тема вважається приватною і тому замовчується.

Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року ¹⁰ , 1 % українців стикався із сексуальним насильством (примушення силою до статевого акту). Опитування громадської думки свідчать, що сексуальне насильство найчастіше коїли чоловіки стосовно своїх дружин.

Торгівля жінками

Ще один актуальний для українського суспільства тип гендерного насильства — торгівля людьми, зокрема жінками. Торгівля людьми — серйозна проблема в галузі прав людини в Україні, яка є джерелом походження, транзитною територією і країною призначення для чоловіків, жінок і дітей. Міжнародна організація з міграції (МОМ) працює з жертвами торгівлі людьми в Україні з 2000 року; через відсутність централізованої національної системи збору даних найчастіше використовують саме статистику МОМ, зокрема й український уряд.

У період з 2000-го до березня 2015 року МОМ надала допомогу 11 086 жертвам торгівлі людьми в Україні ¹⁵ , хоча загальна кількість жертв, імовірно, набагато більша. МОМ уважає, що після здобуття незалежності 1991 року понад 120 тис. чоловіків, жінок і дітей стали жертвами торгівлі людьми ¹⁶ . З 2004 року, коли почали враховувати і звертати увагу на стать жертв, більше як дві третини постраждалих виявилися жінками. Там, де мета торгівлі сексуальна, переважну більшість жертв становлять жінки: 99 % жертв, яким з 2007 року надано допомогу, — це жінки (2190 осіб порівняно з 25 чоловіками) ¹⁵.

Якщо жертви з різних країн продаються в Україну або через неї, власне українських жертв вивозять не тільки до інших країн, головно Європи й Азії, а й у інші регіони України. Найбільш вразливі в аспекті торгівлі людьми молоді самотні жінки з низьким рівнем життя. У них часто обмежений доступ до можливостей працевлаштування, тому вони незмінно є об’єктом полювання з боку вербувальників-українців, які здобувають їх шляхом шахрайства, примусу чи боргового рабства. Чи призводить проституція до торгівлі жінками?

Про це більше у наступних матеріалах: 

Дафна Рачок. Секс-робота і всі-всі-всі: принципи та втілення легалізації і декриміналізації.

Олена Зайцева. Шведська модель боротьби з проституцією: протидія, а не комфортизація.

Боротьба з торгівлею жінками

З кінця 1990-х років українська влада зробила низку кроків, спрямованих на боротьбу з торгівлею людьми, зокрема жінками. Разом із загальною криміналізацією торгівлі людьми через статтю 149 Кримінального кодексу (яка встановлює кримінальну відповідальність за торгівлю людьми для сексу й праці) від 1999 року уряд затвердив низку планів дій, а 2011 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про протидію торгівлі людьми» ¹⁷  з метою знизити її рівень та надати підтримку жертвам.

У 2012 році було затверджено Державну цільову соціальну програму протидії торгівлі людьми на період до 2015 року ¹⁸ . Організація «Ла Страда — Україна» запровадила національну «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. МОМ підтримує окрему національну довідкову безкоштовну лінію з питань міграції і протидії торгівлі людьми ¹⁹.

Розвідувальна журналістика про торгівлю жінками

У 2005 році канадський журналіст Віктор Маларек презентував ²⁰  україномовний переклад своєї книжки «Наташі: сучасна світова секс-торгівля» про торгівлю жінками ²¹. В анотації зазначено: «Відомий канадський журналіст Віктор Маларек, спираючись на матеріали власних журналістських розслідувань, описує масштаби поширення у світі торгівлі жінками для потреб проституції. Жертвами ділків останніми роками найчастіше стають вихідці зі Східної та Центральної Європи, зокрема українки, росіянки, молдаванки, чешки. Аналізуючи це ганебне явище, автор вказує його глибинні причини й пропонує шляхи його усунення. Для осіб, які планують поїхати на роботу за кордон, їхніх родичів, друзів і знайомих, а також усіх тих, кому не байдужа проблема торгівлі людьми».

Сексуальні домагання: означення поняття

Специфіка сексуальних домагань полягає в тому, що вони відбуваються не у приватній сфері (вдома), а в публічній, наприклад у робочому середовищі або в громадському транспорті. Тобто гендероване насильство в робочому середовищі називають сексуальними домаганнями.

У статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) ²²  наведено означення сексуальних домагань: «дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування».

І хоча означення деталізує дії сексуального характеру, воно вважається неповним, бо передбачає лише вертикальні відносини (підпорядкування типу начальник—підлеглий) і не охоплює відносини горизонтального типу (між колегами), серед яких теж трапляються випадки сексуальних домагань. Мало того, дані міжнародних досліджень свідчать, що сексуальні домагання частіше бувають серед колег, аніж у відносинах начальник—підлеглі.

Дослідження сексуальних домагань

Проблему сексуальних домагань як форми гендерної дискримінації вивчають передусім різні громадські організації в рамках міжнародних проектів. Наприклад, моніторинг ситуації щодо сексуальних домагань здійснювався в міжнародному проекті «Зупинимо насилля проти жінок» (Stop Violence against Women). Про сексуальні домагання в Україні там сказано, що, незважаючи на статтю 154 Кримінального кодексу України, до суду доходить дуже мало випадків сексуальних домагань (або не доходить жодного).

Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи» (Львів) провів дослідження проблем сексуальних домагань на робочому місці з боку керівників і колег по роботі (2005). Згідно з його результатами, серед жінок і чоловіків у віці від 18 до 59 років, котрі живуть у Львові і Львівській області, фактично кожна десята опитана людина стикалася на роботі з небажаними неформальними поплескуваннями й погладжуваннями сексуального характеру з боку начальства. Стільки само людей зазнавали небажаної сексуальної ініціативи з боку колег, які стоять на одному з ними щаблі в офісній ієрархії.

Опитування громадської думки, яке 2008 року проводила «Ла Страда — Україна» разом з Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить, що 96 % громадян України погоджуються з фактом існування сексуальних домагань; 43 % українців бачать проблему сексуальних домагань актуальною для України; 62 % жінок і 38 % чоловіків уважають, що «сексуальні домагання — це можливість просунутися по кар’єрних сходах».

Про історію законодавчого означення поняття сексуальних домагань дізнайтеся в статті Катерини Вітер “Що таке сексуальні домагання?“. 

Дитячі (ранні) шлюби: у чому проблема?

Міжнародна спільнота стурбована світовими масштабами дитячих (або ранніх) шлюбів та їхніми наслідками для здоров’я і благополуччя дівчаток і хлопчиків ²³. Фонд народонаселення ООН реалізує всесвітню кампанію «Зупинимо дитячий шлюб» ²⁴ мета якої — інформувати і попередити ранні шлюби серед вразливих категорій населення.

Згідно з Конвенцією про права дитини (1989), «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше». Тому дитячий (або ранній) шлюб — це офіційний або неофіційний союз двох людей, коли принаймні одній із них ще не виповнилося 18 років. Ранній шлюб — це гендероване явище, яке чинить неоднаковий вплив на дівчаток і хлопчиків. Загалом у світі кількість хлопців у ранніх шлюбах набагато менша, ніж кількість дівчат. Щороку 14 мільйонів дівчаток виходять заміж у віці до 18 років, а в розвиткових країнах кожна сьома дівчина виходить заміж у віці до 15 років.

Міжнародна правозахисна спільнота переконана, що дитячі шлюби (які, крім того, можуть бути ще й примусовими) слід визнавати порушенням прав людини і прав дітей. Дівчата в ранніх шлюбах вразливі до насильства в сім’ї і сексуального насильства в стосунках, які не є рівними. Якщо вони вагітніють, то часто стикаються з ускладненнями під час вагітності й пологів, адже їхні тіла не готові до дітонародження. Вступивши в ранній шлюб, хлопці й дівчата часто змушені кидати освіту, щоб заробляти гроші чи виконувати хатні обов’язки. Виконавчий директор Фонду народонаселення ООН Бабатунде Осотімехін зазначив: «Рішення вийти заміж чи одружитися має робитися добровільно; це поінформоване рішення, яке ухвалюють без страху, примусу чи надмірного тиску. Це рішення дорослої людини, яке слід робити, коли людина справді готова до нього».

Про вік сексуальної згоди  й наслідки прив’язки до стану сексуальної зрілості читайте в статті Олени Зайцевої “Вік сексуальної згоди: кого і від чого захищаємо”. 

Ранні шлюби в Україні ²⁵.

Кількість ранніх шлюбів в Україні поступово зменшується і характеризується малими масштабами. Загалом ранні шлюби притаманні більше жінкам, ніж чоловікам. Згідно з даними Державного комітету статистики України за 2012 рік, заміжні жінки у віковій групі до 18 років включно становили 2,62 % від усіх заміжніх жінок, а чоловіків відповідної вікової групи майже всемеро менше — лише 0,4 %.

Дитячі шлюби притаманні радше сільській місцевості, ніж міській. Зокрема, в селах підлітки віком 15–19 років одружуються вдвічі частіше, ніж у містах. Лише кожна друга жителька міста і кожна третя жителька сільської місцевості користується сучасними методами контрацепції. Крім того, існує безпосередній зв’язок між рівнем освіти молоді, матеріальним становищем та одруженням.

Серед причин вступу в ранній шлюб слід виділити поширені в суспільстві гендерні стереотипи. В Україні ранні шлюби пов’язано з ранніми сексуальними стосунками і незапланованою вагітністю. Вразливою соціальною категорією для ранніх шлюбів вважається ромська національна меншина України, особливо роми, які проживають компактно. Дитячі шлюби серед дівчат і хлопців ромської меншини спричинено патріархальними традиціями та бідністю.

Протидія гендерному насильству: світовий досвід

Щорічна міжнародна кампанія «16 днів протидії гендерному насильству»

25 листопада починається всесвітня кампанія «16 днів активних дій з подолання насильства проти жінок», що її запровадив генеральний секретар ООН Пан Гі Мун. Кампанія триває до іншої знакової для міжнародної спільноти дати — Дня прав людини (10 грудня). Кампанія з глобальним гаслом «Разом подолаємо насильство щодо жінок» закликає уряди всіх держав, громадянське суспільство, молодь, жіночі організації, бізнес-структури, журналістів та інших об’єднатися і дати відсіч глобальній епідемії насильства над жінками й дівчатами.

Про звинувачення жертви в злочинах насильства читайте в матеріалах Анни Лигіної: 

Анна Лигіна. Звинувачуйте ґвалтівників — і поверніть жінкам парки, вулиці та їхні власні домівки

Анна Лигіна. «Вона сама (не)винна»: соціальні і психологічні причини звинувачення жертви

Приклад інформаційних кампаній із боротьби з сексуальним насильством у США

Найвідоміший у світі інфопривід для привернення уваги до питання гендерного насильства — так звані «16 днів протидії гендерному насильству». Світова спільнота щороку долучається до цієї акції під егідою ООН з 25 листопада (Міжнародний день боротьби з гендерним насильством) до 10 грудня (Міжнародний день прав людини).

Цікавий досвід інших кампаній, які теж можуть бути корисними в Україні. У сфері забезпечення гендерної рівності Сполучені Штати відомі у світі як країна, яка успішно працює з подоланням насильства проти жінок. Національна коаліція проти домашнього насильства вже більше як тридцять років бореться з насиллям у сім’ї. Крім «16 днів протидії насильству», у США організовано окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів проблеми. З 2001 року квітень — це офіційно місяць боротьби із сексуальним насильством ²⁶ , коли по всій країні, в різних спільнотах проводиться низка заходів і кампаній.

Досвід США у боротьбі з домашнім насильством цінний з погляду його тривалості і масштабності. Ще в 1960–1970-х роках проблему гендерного насильства актуалізували активіст(к)и так званої другої хвилі фемінізму. Тепер це величезний інституціоналізований рух проти насилля, який об’єднує багато державних структур і громадських організацій. Родзинка цієї активності — те, що чоловіки нарівні з жінками долучилися до діяльності з подолання насильства і зайняли свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement) ²⁷.

Гасло однієї з кампаній з подолання сексуального насильства — «Час долучитися до вирішення проблеми» (It’s time… to get involved). У ній акцент роблять на тому, щоб залучити до превентивних заходів кожного / кожну з нас та привернути увагу до проблем сексуального насильства чи то в школі, університеті, робочому середовищі, чи у своїй спільноті, районі проживання. Головна мета кампанії — інформувати про проблему та спонукати пересічних її свідків не мовчати.

Традиційно вважалося, що про сексуальне насильство соромно говорити, зізнаватися в ньому, що воно стосується когось, але не нас. Натомість, як свідчать результати досліджень цієї проблеми, воно притаманне всім прошаркам суспільства і соціальним групам. Близько двох третин усіх зґвалтувань у США скоювала особа, яку жертва знала ²⁸. Кожна шоста жінка у США протягом життя була жертвою зґвалтування або його спроби. Крім того, згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, у США 25 % жінок зазнають домашнього насильства за життя ²⁹. Також результати дослідження виявили, що у жінок у віці 20–24 роки найвища імовірність зазнати насильства з боку інтимного партнера.

Занепокоєність проблемою сексуального насильства у США виявив навіть президент країни. Барак Обама звернувся до американського суспільства з промовою «Національний місяць боротьби із сексуальним насильством у США». Обама не лише висловився про серйозність проблеми, а й заявив, що задля ефективнішого її вирішення в Держбюджеті на 2011 рік удвічі збільшено фінансування програми служб із питань подолання сексуального насильства (Sexual Assault Services Program).

Про нішу чоловіків у боротьбі з гендерним насильством у США читайте в матеріалі Тамари Марценюк. 

Протидія гендерному насильству: український досвід

Ціна насильства для українського суспільства

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» 2008 року порахував вартість одного випадку домашнього насильства (за оцінками респонденток). У ході дослідження опитували жінок, які постраждали від насильства в сім’ї, і детально вивчали витрати по кожному з показників. Це дозволило вивести середню вартість одного випадку насильства в сім’ї в Україні — 7306,38 грн. І цей уже досить високий показник не містить оцінку морального збитку. Хоча жінкам складно було оцінити його масштаб, середня компенсація, яку вони вважають гідною за завданий їм і їхнім дітям моральний збиток, становить 31152,53 грн.

У 2017 році схоже дослідження «Економічні наслідки насильства щодо жінок в Україні» провів Фонд ООН у галузі народонаселення. Згідно з його розрахунками, сукупні економічні втрати українського суспільства від насильства щодо жінок можуть сягати $208 млн на рік (0,23 % ВВП країни 2015 року). Ці оцінки представляють результати моделювання за даними соціологічних опитувань, які характеризують рівень поширення насильства серед жінок, та показники звернень постраждалих по допомогу. Модельні розрахунки перевищують економічний еквівалент вартості офіційно облікованих випадків гендерно зумовленого насильства ($10,8 млн) майже вдвадцятеро, а ймовірна кількість потерпілих від фізичного й сексуального насильства жінок серед усього населення зростає до 1,1 млн осіб.

Робота громадських організацій з проблемами гендерного насильства:

«Ла Страда — Україна»

Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» з 1997 року працює в напрямі запобігання торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства в суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, гендерної рівності й захисту прав дітей. Матеріали з протидії насильству в сім’ї розміщено в рубриці «Бібліотека» на веб-сторінці «Ла Страда» ³⁰.

У журналі соціальної критики «Спільне» 2015 року вміщено інтерв’ю з працівницею «Ла Страда — Україна» Катериною Бороздіною ³¹. На питання, як діяти в разі насильства в сім’ї, експертка відповіла: «Якщо жертва хоче покарати кривдника та готова робити певні кроки, насамперед їй слід звернутися до працівників поліції за номером 102. Є жінки, котрі не готові доводити до судового розгляду цю справу, а потребують лише психологічної і соціальної підтримки. У такому випадку вони можуть звернутися до центру соціальної служби сім’ї та дітей, які є в кожному районі й місті, або до неурядових організацій за місцем проживання. Що ж до дітей, які потерпіли від насильства або загрози насильства, то навіть якщо дитина була просто свідком насильства, її вважають потерпілою. Для таких випадків є служба в справах дітей. Система державних закладів у нас дуже розгалужена, і в кожному районі й місті є куди звертатися. Питання в тому, чи фахово нададуть допомогу, тому що тільки зараз починаються навчання спеціалістів, тренінги для них».

Також можна звертатися на національну дитячу «гарячу» лінію для запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми і гендерній дискримінації (0 800 500 335 або 116 123 (з мобільних).

Інші організації

В Україні чимало організацій працюють у сфері попередження і боротьби з гендерним насильством. Наприклад, громадська організація «Жіночі перспективи», заснована 1998 року у Львові, займається проблемами безробітних жінок, жінок, які потерпають від насильства в сім’ї, торгівлі людьми, дискримінації, несприятливих життєвих обставин. Уже два десятки років організація допомагає жінкам дати собі раду на ринку праці, боротися з насильством і гендерною дискримінацією. Детальніше про її діяльність розповідає в інтерв’ю активістка Марта Чумало ³².

Інші міжнародні проекти з попередження гендерного насильства в Україні

У рамках проекту Європейського Союзу «Права жінок та дітей в Україні — комунікаційний компонент» у 2010–2012 роках було проведено десятки інформаційних кампаній, громадських акцій і освітніх заходів, покликаних змінити гендерні стереотипи й підвищити рівень обізнаності суспільства про подолання насильства в сім’ї і сприяння гендерній рівності.

Інформаційна браслетна кампанія «Залишайся людиною» мала на меті змінити стереотипи і подолати стіну мовчання навколо домашнього насильства.

У 2015 році МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» (УФГЗ) було обрано партнером Фонду народонаселення ООН для впровадження компонента проекту «Посилення гуманітарної відповіді на потреби найбільш вразливих категорій жінок і дівчат-підлітків в умовах збройного конфлікту на сході України: зміцнення міжвідомчої системи попередження й подолання гендерно-обумовленого насильства».

У рамках проекту в п’ятьох східних регіонах України (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська та підконтрольні Україні території Донецької і Луганської областей) УФГЗ створила 21 мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги. Cоціальні працівники і психологи мобільних бригад надають екстрену допомогу потерпілим від гендерно-обумовленого й домашнього насильства.

Існує також проект Національної поліції «Поліна» для протидії домашньому насильству. Працівники і працівниці мобільних груп мережі «Поліна» пройшли навчання на базі Дніпропетровського університету внутрішніх справ. Цей курс підготовки допомагає якісніше і професійніше надавати допомогу потерпілим від домашнього насильства. Також 2018 року курс підготовки пройдуть оператори телефонної лінії «102».

Практичні рекомендації з протидії гендерному насильству в Україні

Що робити у випадку насильства в сім’ї

Українська Гельсінська спілка з прав людини радить, що робити у випадку насильства в сім’ї.

Заздалегідь складіть собі план дій: що робити, куди піти в разі небезпеки. Якщо треба піти з дому, підготуйтеся: зберіть найпотрібніші речі, ліки, одяг, ключі, особисті документи і документи, які підтверджують ваші права власності на житло, машину тощо. Якщо з вами будуть діти, так само підготуйте все потрібне.

Визначте не одне, а кілька місць, де ви могли б сховатися, якщо підете з дому. Пам’ятайте адреси, номери телефонів людей, яким ви можете довіритися в разі загрози вчинення насильства, або організацій, до яких маєте намір звернутися.

Куди звертатися по допомогу в разі проявів насильства:

– до дільничного інспектора міліції;

– у кримінальну міліцію у справах дітей;

– у центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді;

– в управління сім’ї і молоді районної, міської чи обласної держадміністрацій;

– до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.

Рекомендації для практичної роботи із тематикою гендерного насильства

Розроблено чимало рекомендацій для роботи з тематикою гендерного насильства. Зокрема, в рамках проектів ОБСЄ в Україні підготовлено публікації на тему протидії насильству в сім’ї ³³ :

• Методичний посібник для фахівців, які впроваджують корекційні програми для осіб, котрі вчинили насильство в сім’ї.
• Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Навчально-методичний посібник до спеціалізованого курсу з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів.
• Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Додаток до навчально-методичного посібника (курс з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів).
• Програма корекційної роботи з особами, які вчинили насильство в сім’ї, та основні засади її реалізації.
• Методичні рекомендації щодо організації роботи дільничних інспекторів міліції з протидії насильству в сім’ї.

У рамках проектів Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні так само підготовлено чимало публікацій ³⁴  на теми попередження і боротьби з гендерним насильством:

• Система органів та установ, які надають соціальні послуги жертвам насильства в сім’ї в Україні.
• Протидія насильству в сім’ї: пам’ятка для дільничного інспектора міліції.
• Стандарти надання соціальних послуг особам, які постраждали від насильства в сім’ї: міжнародний досвід та рекомендації для України.
• Запобігання насильству в сім’ї. Посібник для дільничних інспекторів міліції.
• Ефективне запобігання та реагування на випадки насильства в сім’ї. Методичний посібник для тренерів з проведення тренінгів для дільничних інспекторів міліції.

У рамках реалізації проекту «Свобода від насильства: розширення прав і можливостей дівчат і жінок у складних життєвих обставинах», який спільно з Міністерством соціальної політики України реалізовував МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», за фінансової підтримки Агенції ООН Жінки, було розроблено Комплексну програму корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику ³⁵. Крім того, розроблено Комплексну програму корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення ³⁶.

Посібник для працівників поліції європейських країн перекладено на українську мову ³⁷. Ліз Келлі розглядає різні види гендерного насильства і відзначає роль поліції у боротьбі з цим явищем.

Вивчення тематики гендерного насильства у світі

Журнал про міжособистісне насильство (Journal of Interpersonal Violence) виходить 20 разів на рік і присвячений дослідженням та роботі з жертвами і кривдниками міжособистісного насильства, усуненню причин, наслідків, лікуванню і профілактиці всіх видів насильства. Це також форум для спілкування між фахівчинями, які працюють з тематикою домашнього насильства, сексуального насильства над дітьми, зґвалтування і сексуального насильства, жорстокого поводження з дітьми, фізичного насильства і насильницьких злочинів.

«Сексуальне насильство: Журнал досліджень і лікування» (Sexual Abuse: A Journal of Research and Treatment)— академічний майданчик для новітніх оригінальних досліджень і наукових оглядів з клінічних і теоретичних аспектів явища сексуального насильства.

Блогерка і гендерна експертка Марія Дмитрієва здійснила огляд закордонних і вітчизняних книжок про гендерне насильство та різні його форми ³⁸.

У 1970-х роках у США вийшла книжка Сюзан Браунміллер «Проти нашої волі. Чоловіки, жінки і зґвалтування» ³⁹. Авторка «підірвала поширене в суспільстві уявлення, нібито зґвалтування — це щось, що трапляється дуже рідко і лише з тими жінками, які порушили неписані правила поведінки».

Джудіт Герман у книжці «Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору» ⁴⁰ пропонує опис механізму травми з прикладами та її подолання в різних контекстах. Ця книжка буде корисною і психологам, і людям, які пережили насильство в будь-якій формі, і членам родин тих, хто пережили насильство.

Марія Дмитрієва описує також колективну монографію 1993 року «Насильство проти жінок. Криваві сліди» ⁴¹. У ній феміністські соціологині, користуючись, зокрема, напрацюваннями жіночих груп підвищення самосвідомості та притулків для жертв домашнього насильства, підготували збірку статей про різні види насильства, що його зазнають жінки, — вбивства, сексуальні домагання на роботі, переслідування (stalking), примус до сексу з боку родичів, та про інституційний контекст насильства проти жінок.

Слід згадати і новішу колективну монографію 2007 року «Гендерне насильство: міждисциплінарна перспектива» ⁴². Першу частину чималенької книжки присвячено чинникам насильства з боку чоловіків та віктимізації жінок. Далі розглядаються різні форми сексуального насильства (сексуальні домагання, зґвалтування, побиття в інтимних стосунках, насильство проти дітей), не оминається тема комодифікації тілесності — порнографія, сексторгівля, проституція. Остання третя частина стосується творення соціальної зміни, трансформації гендерних стосунків.

Вивчення тематики гендерного насильства в Україні

У 2015 році на платформі Прометеус стартував масовий онлайн-курс «Жінки і чоловіки: гендер для всіх» ⁴³ який містить окрему тему «Гендерне насильство». За бажанням можна прослухати окремі лекції саме з цієї теми.

У Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Савчук викладає окремий курс про соціальну роботу з жінками, які зазнали домашнього насильства.

Дисертаційні дослідження на тему гендерного насильства в Україні

На теми гендерного насильства в Україні захищено низку дисертацій. Зокрема, Ніна Аніщук з Національного університету «Одеська юридична академія» 2008 року захистила докторську дисертацію з юридичних наук «Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз» ⁴⁴ а перед тим 2007 року видала монографію «Гендерне насильство у правовому житті України» ⁴⁵.

Олександр Бойко 2003 року захистив кандидатську дисертацію із соціології «Насильство у сім’ї: соціологічний аналіз явища».

Героїня проекту «Правозахисниці, які змінюють Україну», експертка з гендерного насильства Алла Блага ⁴⁶ 2015 року захистила дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук на тему «Насильство в сім’ї: кримінологічний вимір, детермінація, запобігання».

Соціологічні дослідження гендерного насильства в Україні

Перш ніж здійснювати певну державну політику, треба фахово й ретельно вивчити питання, з яким працюватимемо. Явище домашнього насильства не виняток. Не випадково в Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами ⁴⁷ (ратифікація якої — частина міжнародних зобов’язань України) окрема стаття 11 називається «Збір даних і дослідження» та стосується (1) регулярного збору відповідних дезагрегованих статистичних даних про випадки всіх форм насильства, (2) підтримки досліджень щодо всіх форм насильства, (3) проведення регулярних опитувань населення для оцінки поширення й тенденцій усіх форм насильства, (4) забезпечення доступу громадськості до інформації (це важливий аспект визнання проблеми з боку держави).

Говорячи про соціологічні дослідження домашнього насильства, слід виділити такі два аспекти. По-перше, доцільно розглядати методологічні засади загалом соціологічних досліджень. По-друге, варто звернути окрему увагу на специфіку досліджуваного явища — гендерного насильства загалом і домашнього насильства зокрема. Це чутлива для респонденток і респондентів, так звана «приватна» тема, вивчати яку — виклик для соціологічної спільноти.

У матеріалах до Міжнародної конференції «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції» (3–4 вересня 2015 року, Київ) соціологиня Тамара Марценюк розглядає методологічні засади дослідження гендерного насильства ⁴⁸.

Дослідження домашнього насильства з використанням кількісних методів — це передусім опитування громадської думки. Наприклад, у рамках реалізації «Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні» (проекту, який впроваджувала Програма розвитку ООН в Україні за підтримки Європейського Союзу) у листопаді-грудні 2009 року було взято інтерв’ю в 1800 осіб у межах національного репрезентативного опитування населення України віком від 18 років і старше ⁴⁹. Для вимірювання поширення насильства в сім’ї в анкеті було використано метод прямої (особистий досвід) і непрямої (досвід родичів і близьких) оцінок. Результати презентують радше загальні тенденції поширення різних форм насильства в сім’ї.

Вивчення ж домашнього насильства з використанням якісних методів — це етнографічні дослідження (різнобічний аналіз щоденної практики певної спільноти з погляду її культури, що зазвичай відрізняється від культури основної маси), кейс-стаді, експертні опитування, групова дискусія (фокус-групи), життєві історії, глибинні інтерв’ю тощо. Крім статистичних даних, цифр, відсотків, важливо почути конкретні історії жертв домашнього насильства, як це зазначено у фаховій літературі. Так само на основі радше якісних методів проводяться дослідження з метою виявити й поширити так звані успішні (кращі) практики вирішення проблеми, як-от вивчення американського досвіду залучення чоловіків до боротьби з гендерним насильством ⁵⁰.

У серпні 2015 року було представлено величезний за обсягом і тематикою правозахисний звіт «На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні», у якому домашнє насильство представлено як частина розділу «Дискримінація за ознакою статі» ⁵¹.

На замовлення Фонду народонаселення ООН компанія GfK Ukraine в серпні-вересні 2014 року провела національне репрезентативне опитування про досвід насильства серед жінок і дівчат. Відсутність актуальної інформації про поширення й характеристики насильства стосовно жінок і дівчат — один із найбільш значущих чинників, які стримують розробку та впровадження цільових програм попередження насильства. Тому мета дослідження — отримати свідчення й конкретні дані про рівень поширеності насильства щодо дівчат і жінок, про контекст насильства і чинники ризику, які стосуються як індивідів, так і домогосподарств ⁵².

Домашнє насильство виділено в окрему тему в комплексному дослідженні становища жінок, які проживають у сільській місцевості, що його 2014 року проводила компанія GfK Ukraine для ПРООН та уповноваженого Верховної Ради з прав людини ⁵³.

Дослідження насильства, пов’язаного з конфліктом на Сході Україні

Управління Верховного Комісара ООН з прав людини підготувало аналітичний звіт «Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом в Україні 14 березня 2014 року — 31 січня 2017 року» ⁵⁴. Як відомо з міжнародного досвіду, сексуальне насильство в період воєнних дій може застосовуватися як одна з тактик ведення війни. У звіті зазначається: «Відповідно до випадків, задокументованих УВКПЛ у період з 14 березня 2014 року по 31 січня 2017 року, немає підстав уважати, що сексуальне насильство використовується в стратегічних чи тактичних цілях урядовими силами або озброєними групами в східних областях України чи Російською Федерацією в Автономній Республіці Крим. Незалежно від масштабів сексуальне насильство, особливо в контексті конфлікту, є серйозним порушенням особистої недоторканності і може за певних умов становити катування або інше жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Окремі із задокументованих випадків, будучи пов’язаними зі збройним конфліктом, можуть становити воєнні злочини».

Психологічні, юридичні та інші аспекти гендерного насильства

Окремі дослідження присвячено комплексному вивченню стану системи попередження насильства в сім’ї в Україні ⁵⁵.

Наукові праці з питань гендерного насильства пише юристка і гендерна експертка Катерина Левченко ⁵⁶.

Вивчаються також регіональні аспекти домашнього насильства. Наприклад, у статті «Насильство в сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим)» (2012) проаналізовано окреслену проблему в АР Крим ⁵⁷ розглянуто гендерні аспекти проблеми насильства в сім’ї, причини й основні форми цього явища. Також охарактеризовано роль державного регулювання у вирішенні проблеми сімейного насильства, наведено позитивні приклади попередження насильства в сім’ї.

Інформацію про гендерне насильство в Україні варто шукати в міжнародних звітах, як-от Доповіді про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок ⁵⁸.

Висновки

Попри чималі зусилля, що їх докладають громадські організації і держава для привернення уваги та протидії гендерному насильству, ця проблематика у світі взагалі і в Україні зокрема далі залишається актуальною.

Вище наведено далеко не весь перелік досліджень і проектів щодо боротьби з різними формами гендерного насильства. В Україні є ще низка аспектів, які потребують додаткового вивчення і вирішення. Тому треба продовжувати досліджувати тематику гендерного насильства і практично працювати на покращення ситуації.

---

1. Проект Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) // http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/vaw-dv-project [↩]
2. Рівність заради демократії: інформаційний бюлетень з актуальних питань ґендерних перетворень в Україні / [упоряд. текстів С. Губін]. — К.: Програма розвитку ООН в Україні, 2006. — 15 c. // http://gender.org.ua/images/lib/rivnist_zarady_demokratii.pdf [↩]
3. Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
4. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затверджено плану заходів з проведення Національної кампанії “Стоп насильству!” на період до 2015 року» № 2154-р від 01.12.2010 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2154-2010-%D1%80 [↩]
5. Публікації проекту: http://www.coe.int/uk/web/stop-violence-against-women-ukraine/publications/project [↩]
6. Куевас Хав’єр Тручеро, Христова Ганна. Запобігання та боротьба з насильством щодо жінок і домашнім насильством: кращі міжнародні практики та стандарти. — К.: Рада Європи, 2015. — 61 с. // https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=0900001680488676 [↩]
7. http://www.who.int/mediacentre/factsheets/fs239/en/ [↩]
8. Див.: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 // http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2789-14 [↩]
9. Дані взято зі звіту «Права людини в Україні 2009–2010», з розділу XX «Проблеми насильства в сім’ї» // http://www.khpg.org/index.php?id=1298361851 [↩] [↩] [↩] [↩]
10. Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше [↩] [↩]
11. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001 [↩]
12. Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
    [↩] [↩]
13. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001.
    [↩]
14. Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001. [↩]
15. Див.: Combating trafficking in human beings in Ukraine, Statistics on 31 March 2015 [↩] [↩]
16. Див.: Combating Human Trafficking / International Organization for Migration, Mission in Ukraine [↩]
17. Див.: Закон України «Про протидію торгівлі людьми» № 3739-VI від 20.09.2011 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3739-17 [↩]
18. Див.: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року» від 21.03.2012 // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/350-2012-%D0%BF
    [↩]
19. Інформація для мігрантів https://san-francisco.mfa.gov.ua/news/hot-line-trafficking [↩]
20. Див.: http://www.radiosvoboda.org/a/931600.html [↩]
21. Див.: Маларек, Віктор. Наташі: сучасна світова секс-торгівля / Пер. з англ. Віктор Морозов. — К., 2004. [↩]
22. Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» № 2866-IV від 08.09.2005 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2866-15 [↩]
23. Див.: Марценюк, Тамара. Проблема ранніх шлюбів в Україні та світі // Повага: кампанія проти сексизму. — 28 березня 2016 року. [↩]
24. https://www.unfpa.org/child-marriage [↩]
25. Див.: Марценюк, Тамара. Ранні шлюби в Україні: хто і чому одружується в ранньому віці // Наукові записки НаУКМА. — 2014. — Т. 161: Соціологічні науки. — С. 83–90. [↩]
26. Детальніша інформація на сайті ініціативи: http://www.nsvrc.org/saam [↩]
27. Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012. [↩]
28. Дані Rape, Abuse and Incest National Network, USA [↩]
29. National Coalition Against Domestic Violence https://assets.speakcdn.com/assets/2497/domestic_violence-2020080709350855.pdf?1596828650457=&utm_source=chatgpt.com [↩]
30. Бібліотека: https://la-strada.org.ua/biblioteka?tx_wpdmcategory=protydiya-nasylstvu-v-simyi [↩]
31. Гендерне насильство в Україні: інтерв’ю з експерткою Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда — Україна» // http://commons.com.ua/genderne-nasilstvo-v-ukrayini-interv-yu-z-ekspertkoyu-mizhnarodnogo-zhinochogo-pravozahisnogo-tsentru-la-strada-ukrayina/ [↩]
32. Див.: Інтерв’ю з Мартою Чумало // Громадський простір, 02.04.2015: http://www.prostir.ua/?focus=v-ukrajinskomu-sotsiumi-buty-ne-takymy-duzhe-skladno-marta-chumalo [↩]
33. Публікації із тематики протидії насильству у сім’ї, ОБСЄ http://www.osce.org/node/75928 [↩]
34. Бібліотека проектів Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні http://gender.org.ua/ [↩]
35. Див.: Комплексна програма корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику: інформаційно-методичні матеріали / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 528 с. [↩]
36. Див.: Комплексна програма корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення: інформаційно-методичні матеріли / За заг. ред. В. М. Бондаровської, Т. В. Журавель, Ю. В. Пилипас. — К.: Видавничий дім «Калита», 2014. — 284 с. [↩]
37. Див.: Келлі, Ліз. Насильство щодо жінок і дітей. Новий погляд на поліцейську діяльність, її інноваційність та професіоналізм: Посібник для Ради Європи. — Львів: Астролябія, 2011. — 175 с. [↩]
38. Див.: Дмитрієва, Марія. Книжки про гендерне насильство // Читомо. 19.07.2016 http://www.chytomo.com/issued/knizhki-pro-genderne-nasilstvo [↩]
39. Див.: Brownmiller, Susan. Against Our Will. Men, Women and Rape. — New York: Simon & Schuster, 1975. — 472 р. [↩]
40. Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. О. Лизак, О. Наконечної, О. Шлапака. — Львів: ВСЛ, 2015. — 416 с. [↩]
41. Див.: Violence Against Women: the Bloody Footprints / Ed. by Pauline E. Bart and Eileen Geil Moran. — London: SAGE Publications, 1993. — 312 p. [↩]
42. Див.: Gender Violence: Interdisciplinary Perspective / Ed. by Laura L. O’Toole, Jessica R. Schiffman, Margie L. Kiter Edwards. — NY: New York University Press, 2007. — 530 p. [↩]
43. Див.: http://courses.prometheus.org.ua/courses/IRF/101/2015_T2/about [↩]
44. Див.: Аніщук Н. В. Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз. Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Нац. ун-тет «Одеська юридична академія». — Одеса, 2008. — 36 с.: http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/943 [↩]
45. Див.: Аніщук, Ніна. Гендерне насильство у правовому житті України: Монографія. — Одеса: Юридична література, 2007. [↩]
46. Див.: https://helsinki.org.ua/articles/analityk-uhspl-alla-blaha-prava-lyudyny-u-tsilomu-j-henderna-problematyka-zokrema-potrebuyut-postijnoji-systemnoji-uvahy/ [↩]
47. Див.: Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами: Офіційний переклад. — 50 с. [↩]
48. Марценюк, Тамара. Соціологічні дослідження домашнього насильства: методологічні засади: [препринт] // Міжнародна конференція «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції», Київ, 3–4 вересня 2015 року. — [К., 2015]. — С. 1–11. [↩]
49. Див.: Проблема насильства в українських сім’ях. Соціологічне опитування / За ред. С. О. Павлиш. — К., Запоріжжя: Друкарський світ, 2010. — 52 с. // http://gender.org.ua/images/lib/2010_opinion_poll_violence.pdf [↩]
50. Див.: Марценюк, Тамара. Чоловіки проти насильства: досвід США // Гендерний музей, 2012.
    [↩]
51. Див.: Дискримінація за ознакою статі // На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні / The Equal Rights Trust Country Report Series: 5. — Лондон, 2015. — С. 29–65. [↩]
52. Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Міханчук Д., Марценюк Т. Дослідження поширеності насильства щодо дівчат та жінок. — К., 2014. — 57 с. [↩]
53. Див.: Волосевич І., Коноплицька Т., Костюченко Т., Марценюк Т. Комплексне дослідження становища жінок, які проживають у сільській місцевості. — К.: ВАІТЕ, 2015. — 88 с. [↩]
54. http://www.ohchr.org/Documents/Countries/UA/ReportCRSV_UA.pdf [↩]
55. Див.: Стан системи попередження насильства в сім’ї в Україні: правові, соціальні, психологічні та медичні аспекти / За заг. ред. Олени Кочемировської. — ФОП Клименко Ю. Я., 2010. — 372 с. http://gender.org.ua/images/lib/stan_systemy_2011.pdf [↩]
56. Див.: Левченко, Катерина. Чи готова Українська держава до захисту прав жінок? // Українознавчий альманах. — 2011. — № 6. — С. 118–123; Левченко К. Б., Легенька М. М. Повноваження органів охорони здоров’я у впровадженні роботи із попередження насильства в сім’ї // Вісник Кримінологічної асоціації України. — 2015. — № 2. — С. 187–195. [↩]
57. Див.: Марценюк Т. О., Хуткий Д. О. Насильство у сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2012. — № 999: Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — С. 154–160. [↩]
58. Див.: Доповідь про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Восьма періодична доповідь. — К.: Міністерство соціальної політики України, Фонд народонаселення ООН, 2014. — 84 с. [↩]