Категорія: Загальне

Жінки — це половина людства. Це факт, і так було в усі часи, а інколи, після великих воєн, жіноцтво навіть становило більшість. То чому ж, гортаючи шкільні підручники, читаючи книжки з історії на будь-яку тему, переглядаючи документальні й художні фільми на історичну тематику, ми не бачимо там рівноцінно представленого жіночого історичного досвіду? Згадки про жінок в історичних творах радше принагідні, повідомлення лаконічні, описи надто загальні й поверхові, а біографії видатних жінок шаблонні й іконографічні…

Доступні для широкого загалу інформаційні ресурси не дозволяють дізнатися і зрозуміти, як саме переживали жінки різного віку ту чи ту історичну подію, щó означала для жінок певної верстви чи регіону та чи та історична доба, як змінювалося життя жінок різних етнічних груп під впливом історичних трансформацій і катаклізмів, як жінки долучалися до загального поступу людства і що вони робили для окремих спільнот. Чи справді культура, цивілізація, прогрес, технології — це результат діяльности чоловіків, яким жінки лише користуються, відсторонено спостерігаючи зусилля чоловічої частини людства? Чи відсутність жінок на сторінках літописів має іншу причину?

His-Story: чому історія «людства», яку ми знаємо, — це насправді історія тільки невеликої групи привілейованих чоловіків?

Довгий час величезний дисбаланс історичної науки наче не помічали: від початків свого існування і до 1970-х років історія була майже суто чоловічою цариною. Її писали чоловіки (літописці і науковці), документуючи насамперед діяльність сильних, багатих і впливових чоловіків.

Тисячоліттями в усіх відомих великих цивілізаціях світу саме чоловіки мали владу (політика і закони) і силу (військо), володіли ресурсами (майно) і знаннями (наука й освіта), визначали ідеологію і мораль (релігія, судочинство). Чоловіки ухвалювали доленосні рішення на всіх рівнях — від сім’ї і сільської громади до міського магістрату, князівства чи імперії. Інакше кажучи, правили світом, визначали його розвиток і встановлювали правила. І саме цю діяльність описували в історичних хроніках літописці й історики.

Жінки — незалежно від епохи, культури й верстви — перебували на другорядних щодо чоловіків ролях, їхнє соціальне становище і можливості визначалися насамперед статусом чоловіків, яким ті жінки належали (їхніх батьків, чоловіків, братів). У патріархальних суспільствах жінок не просто усунули від важелів влади, інструментів сили, доступу до ресурсів і знань, позбавили впливу на ідеології — їхнє життя минало непоміченим і недооціненим у межах нецікавого для істориків приватного простору (дому й родини).

На скрижалях історії записано імена лише тих жінок, яким вдалося — завдяки своїм винятковим здібностям, але часто всупереч обставинам — увійти й успішно реалізувати себе в одній із «чоловічих» сфер, інколи навіть під чоловічими іменами (цариця Клеопатра, учена Гіпатія, полководиця Жанна д’Арк, письменниця Марко Вовчок та ін.). Отож уся світова (чи національна) історія до середини ХХ століття писалася як звіт про діяння порівняно невеликої групи чоловіків із привілейованих верств. Читаючи історичні монографії й підручники з історії, помічаємо, що в них докладно висвітлюються саме ті царини людської діяльности, де переважали чоловіки, — історія воєн і дипломатії, державотворення, революції, технічний прогрес, високе мистецтво, географічні відкриття й колонізація, натомість сфери жіночої самореалізації в них майже не представлено.

Можна запитати: яка різниця? Так, несправедливо, що жінок було витіснено в приватний простір, але ж вони нічого значущого не зробили, то про що говорити? Говорити треба, адже розмова про жіночий досвід може кардинально змінити нашу оцінку історичних подій і цілих епох. Наприклад, в епоху Відродження, яку сприймають як добу поступу культури й цивілізації, жінки у Європі втратили економічні важелі, для них це час затворництва і полювання на відьом. Хоча національним символом Французької революції стала Маріанна — втілення богині Свободи, насправді реальних жінок усунули з числа тих, кого стосувалося гасло «Свобода, рівність, братерство», натомість революція «подарувала» їм дуже консервативний правовий кодекс, наслідки якого відчувалися аж до 1950-х років. А от Перша і Друга світові війни, крім страждань, руйнувань і втрат, створили нові можливості для жіночої самореалізації й розширення прав жінок у тих «чоловічих» сферах, які досі для них було закрито.

Через специфіку своїх гендерно-обумовлених соціальних ролей і статусів жінки інакше, ніж чоловіки, досвідчили поворотні моменти всесвітньої історії. Ключові політичні події й соціально-економічні перетворення інакше вплинули на життя жінок, ніж на життя чоловіків. Якщо ми хочемо вивчати історію людства в цілому, врахування особливостей жіночого досвіду вимагає переглянути усталені оцінки різних історичних подій.

Джоан Скотт, одна з головних теоретикинь гендерних досліджень в історії, писала: «Історію розвитку людства розказано головно через чоловічу участь: ідентифікація чоловіка з людством найбільше спричинилася до зникнення жінок із записів минулого […] Жінки забуті чи проігноровані, сховані від історії» ¹.

Цю тенденцію історичної науки — «не помічати» життя жінок — ще у 1920-х роках критикувала українська антропологиня Катерина Грушевська.

Відмежовуючись від однобічної історії, яка розповідала майже винятково про чоловічий історичний досвід, феміністки 1970-х назвали це явище «його-історією» (HisStory) і закликали виправити цю несправедливість — створити натомість власне жіночу історію, «її-історію» (HerStory), яка всебічно й неупереджено вивчала б і висвітлювала життя та діяльність жінок у минулому.

Її історія (HerStory)

Хоча історики різних країн і епох спорадично писали про жінок у своїх трактатах, власне жіноча історія як напрям досліджень з’явилася порівняно недавно — на початку 1970-х років. Поштовхом до цього стало піднесення жіночого руху (так звана друга хвиля фемінізму) у Європі і США. Необхідність зрозуміти історичні джерела патріархату та механізми підтримання дискримінації жінок протягом тисячоліть історії людства спонукала історикинь-феміністок активно вивчати становище й досвіди жінок у різні часи і в різних народів.

Від самого початку жіноча історія була не тільки науковим, а й політичним проєктом. Як писала Джудіт Беннетт, «Установивши природу і причини гноблення жінок у минулому, ми можемо безпосередньо посилити феміністські стратегії на майбутнє» ². Тобто жіноча історія розглядалася як засіб і аргумент для дальших соціальних трансформацій — зміни суспільного статусу жінок.

Надзвичайно важливо було відмовитися від андроцентричної (орієнтованої на чоловіків) ієрархії «важливості» різних сфер людської діяльности, через що царини, де традиційно переважали і реалізувалися жінки, виявилися маргіналізованими і знеціненими. Жінок мали перестати вважати «другою статтю», за влучним означенням Симони де Бовуар, діяльність якої нібито така малозначуща, що не заслуговує на місце в Історії.

Підривний, революційний характер феміністського підходу в історичних дослідженнях підкреслювала Ґерда Лернер: «Жіноча історія кидає виклик історичній науці. Вона підважує засадниче припущення, що чоловік — мірило всього значущого і що діяльність чоловіків за означенням важлива, тоді як жіноча другорядна […] Нова історія має ґрунтуватися на усвідомленні, що жінки становлять половину людства і завжди були неодмінними учасницями процесу творення історії» ³.

Властива історичній науці тенденція зосереджувати увагу головно на чоловічій діяльності має своїм наслідком недооцінку ролі жінок навіть там, де їхній внесок справді суттєвий і значущий. Наведу близький нам приклад: стереотипно сприймаючи війну як чоловічу справу, а боротьбу — насамперед як збройні сутички, історики українського націоналістичного підпілля 1940–1950-х років висвітлюють у своїх працях переважно діяльність політичного проводу ОУН та військові стратегії і операції УПА. Хоча в повстанському русі десятки тисяч жінок, відомості про них доволі скупі, поверхові і загальні.

Жінки справді не посідали керівних позицій у жодній із цих організацій, але були масово залучені в ролі зв’язкових, розвідниць, санітарок, друкарок; вони забезпечували харчування, дбали про гігієну повстанців, вели низову пропаганду серед місцевого населення. Ця робота на вигляд прозаїчна і буденна, але в умовах підпілля вона була пов’язана з величезними ризиками, чималими фізичними зусиллями і психологічним навантаженням, вимагала цілої низки навичок і знань.

Чи треба вважати, що годуючи й лікуючи повстанців, перучи й лагодячи їхній одяг, передруковуючи пропагандистські листівки і доправляючи повідомлення, жінки лише «допомагали» чоловікам-борцям у їхній боротьбі за українську державність? Чи ці жінки були повноцінними учасницями боротьби, виконуючи в ній інші, немілітарні, функції?

Маємо визнати: насправді своєю працею жінки забезпечували боєздатність підпілля і злагодженість дій різних підрозділів, а без їхньої «негероїчної» праці підпілля дуже швидко зазнало б краху. Радянські репресивні органи добре це усвідомлювати, бо карали жінок, які співпрацювали з підпіллям, найбільшими термінами ув’язнення, а їхні родини депортували. Чому ж історики досі не готові визнати рівноцінність, попри відмінність, внеску жінок у національно-визвольну боротьбу?

У пошуках власного минулого: проблема джерельної бази

Свою головну місію історикині-феміністки вбачали в писанні власної жіночої історії, яка мала стати не лише засобом для відновлення історичної справедливости, а й знаряддям у боротьбі за права жінок: «Для жінок систематичне документування їхніх життєвих історій має такий ефект. Вони більше не є в полоні своїх минулих і сучасних страждань та помилок, а можуть, якщо захочуть, винести уроки зі свого минулого заради майбутнього […] Лише коли жінки можуть використати свою задокументовану, проаналізовану, осмислену і опубліковану історію як зброю в боротьбі за себе і за всіх жінок, лише тоді вони стануть суб’єктами своєї історії», — писала Марія Майз ⁴.

Історикині-феміністки переслідували подвійну мету — насамперед повернути жінкам належне їм місце у світовій (і національній) історії та повернути жінкам власну жіночу історію — так звану жіночу генеалогію. Перерваний досвід, відсутність діалогу з попередницями — трагедія жіноцтва протягом історії людства. Кожна видатна жінка починала ніби з нуля, мусила обстоювати саме право своєї статі займатися наукою й політикою, відбиватися від спроб знецінення і зрештою опинялася десь на маргінесах історії, яку писали чоловіки. Кожна бунтарка повставала проти накинутих патріархатом моделей поведінки ніби вперше, не знаючи про своїх посестер, які торували цей шлях до неї.

Навіть тепер, боронячи права жінок в Україні, як часто ми згадуємо про феміністок кінця ХІХ — початку ХХ століття? А ще ж 1893 року Євгенія Ярошинська писала: «…єслиби природа була вправді сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчинами на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежнісь жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи».

Не знаючи досвіду своїх попередниць, маючи неповне або спотворене уявлення про нього, жінки не можуть адекватно усвідомити й оцінити свій стан та вибудувати ефективні стратегії на майбутнє. Щоб зробити «видимими» всіх невідомих досі «статисток» світової історії і дати голос усім безмовним досі очевидицям та учасницям історичних подій, передусім треба було збільшити кількість досліджень про жінок минулого. Уже в 1970-х роках з’явилися численні публікації на основі аналізу архівних документів, автобіографій, листів, щоденників окремих жінок і жіночих громад. Вони заклали підвалини жіночої історії, розкриваючи становище жінок у різні епохи і різних соціальних верств.

Обкладинки знакових праць із жіночої історії

Серйозною перешкодою стала майже повна відсутність інформації про жінок у традиційних історичних документах, адже століттями не вважалося за потрібне зберігати записи про життя жінок, їх надзвичайно мало навіть у родинних архівах. Мало того, жінки набагато частіше за чоловіків були неписьменними (наприклад, згідно з переписом населення в Російській імперії наприкінці ХІХ століття, серед українців лише 4 % жінок були письменними, тоді як серед українських чоловіків читати і писати вміли 23 %), тому не залишали по собі ні щоденників, ні листів чи інших власноручних свідчень.

Довелося шукали альтернативні джерела інформації про жіноче минуле. Виявилося, що іноді «почути» голоси жінок минулого можливо в документах юридично-правового характеру. Як продемонстрували дослідження Наталії Старченко, багатий матеріал для розуміння гендерних відносин серед шляхти в XVI столітті дають заповіти українських шляхтянок і судові справи про спадщину ⁵. Іванна Черчович показала проблему позашлюбного материнства серед домашніх служниць на матеріалі кримінальних справ проти жінок, які вчинили аборт, підкинули або вбили своє немовля у Львові на межі ХІХ–ХХ століть ⁶. Андреа Пето, котра вивчала сексуальне насильство червоноармійців проти місцевих угорських жінок у Будапешті наприкінці Другої світової війни, виявила, що найповнішу інформацію про це містять медичні записи гінекологів і венерологів, по допомогу до яких зверталися жертви зґвалтувань ⁷.

Потенціал усної історії

Найпліднішою для жіночої історії стала методика усноісторичних досліджень — живе інтерв’ювання очевидиць і учасниць подій, запис особистих спогадів жінок, які пережили і досвідчили певні явища минулого. Можливість безпосередньо довідатися про ті чи ті сторони життя жінок у конкретних обставинах (війни, голод, репресії, окупація, материнство, освіта, професійна праця і кар’єра, родинні стосунки, побут тощо) відкривала нові перспективи для розуміння значення жіночого минулого і для самих жінок, і для суспільства, у якому вони жили й діяли. Відтак усна жіноча історія стала потужним інструментом для надання голосу жінкам як суб’єкткам історичного процесу й історіописання ⁸.

Та не кожне дослідження і не кожну розповідь про жіноче минуле можна автоматично вважати жіночою історією. Основні ознаки феміністського підходу такі:

• фокус саме на жіночому досвіді (жінки, їхня діяльність, долі, переживання в центрі дослідницької уваги);
• використання насамперед історичних джерел, створених жінками (жіночі свідчення, мемуари, листи, спогади, щоденники та ін.);
• пильна увага до висловлених самими жінками інтерпретацій своїх ідентичностей, досвіду, взаємодій і соціального простору та вироблення знань, які допомагають жінкам краще розуміти своє нинішнє становище.

У 1970-х роках було сформульовано головне кредо феміністської жіночої історії — «жінки вивчають жінок задля жінок».

Вивчення особистих спогадів свідків і учасниць/-ків подій дуже швидко показали, що тут існують виразні гендерні відмінності. Виявилося, що навіть у тих самих обставинах жінки й чоловіки фіксують і зберігають у пам’яті різні аспекти пережитого, а їхні розповіді про це відрізняються за структурою, змістом, стилем викладу ⁹.

Гендерні особливості спогадів полягають не в тому, хто краще пам’ятає, а в тому, що різні люди звертають увагу на різні речі — ті, які для них більше знайомі чи більше значущі, — і саме про них згодом розповідають. Наприклад, чоловічі спогади містять більше фактичної інформації (імена, кількісні дані, дати, географічні назви, відстані й напрямки), тоді як жінки точніше описують деталі повсякдення і побуту, психологічний стан та особисті переживання учасників подій, говорять про людську ціну пережитого.

Жіночі розповіді емоційно насиченіші, зосереджені на людях, частіше вибудувані навколо особисто значущих подій (родинної історії). Це наслідок гендерної соціалізації жінок, яких змалку вчать турбуватися про інших, уважно стежити за станом людей довкола, співпереживати, опікуватися повсякденними сторонами життя (харчування, одяг, житло, здоров’я тощо).

Гендерні відмінності спогадів можна добре простежити, порівнявши чоловічі й жіночі мемуари про те, що було пережито разом. Учасниця націоналістичного підпілля Марія Савчин-Пискір і її чоловік Василь Галаса, один із чільних провідників ОУН, майже десять років провели в глибокому підпіллі. Після арешту доля назавжди їх роз’єднала і розвела по різних країнах. І Марія, і Василь згодом опублікували свої мемуари про пережите. Вадим Прокопов проаналізував ці спогади і виявив у них чимало гендерних відмінностей, не так у хронології подій чи у фактах, як у смислових акцентах, в увазі до певних сторін діяльности підпілля, в деталізації розповіді тощо ¹⁰.

Що робити з уже написаним: критика попередніх досліджень про жінок

Критикуючи попередні історичні дослідження «про жінок», історикині-феміністки вказували на специфічну тематичну спрямованість таких праць, які висвітлювали головно 1) біографії видатних жінок, 2) жіночий внесок і досягнення в престижних «чоловічих» галузях, 3) історію жіночого руху.

Проблема в тому, що видатні жінки (які викликають гордість і захоплення) найчастіше походили з привілейованих суспільних верств і їхні біографії жодним чином не представляють досвід ширших груп жіноцтва. Історії жіночого успіху в певних галузях, хоч і важливі як приклад для наслідування, залишають поза увагою суто жіночі сфери і види діяльности. Так само історія боротьби жінок за свої права віддзеркалює лише досвід невеликої частини політично-активного жіноцтва, тоді як більшість не тільки не усвідомлювала свою безправність, а й сама була залучена до підтримання гендерних нерівностей.

Обкладинки знакових праць з історії українського жіночого руху

Такі дослідження мають свою цінність, але цього замало, якщо ми справді зацікавлені пізнати все розмаїття життя жінок різних верств. Практики материнства, традиційні жіночі заняття (побутові й виробничі), жіноча освіта, жіноча сексуальність, жіноча злочинність, народна медицина, відьмацтво, проституція та багато інших тем не менш важливі для розуміння жіночого досвіду минулого, ніж історія жіночих організацій та життєписи княгинь і письменниць.

З іншого боку, існує спокуса надмірної глорифікації (прославляння) окремих видатних жінок минулого, яких замість всебічно вивчати перетворюють на такі собі «ікони» для решти жіноцтва. Така «канонізація» шкідлива, бо «ретушовані» біографічні портрети породжують ілюзію ідеальної особистости і бездоганної історії успіху. Ці відполіровані біографії не дозволяють звичайним, «земним» жінкам відчувати свою спільність і спорідненість із героїнею, щоб уважати себе її спадкоємицею чи послідовницею. Ідеал відштовхує своєю недосяжністю. Насправді ж видатні жінки минулого, як і кожна людина тоді чи тепер, були складними особистостями, зі своїми слабкостями й вадами, своїми проблемами в стосунках, вони теж могли помилятися, зазнавати невдач, потерпати від несправедливости або самі її чинити…

Коли у видатній українці минулого ми побачимо не величний бронзовий монумент, а людину з усіма її суперечностями, тоді ми зможемо використати її досвід як повчальний життєвий урок, а її саму — як взірець для наслідування.

Проблема вибірковости в погляді на українське минуле стосується не лише окремих персоналій, а й жіноцтва загалом. Нам хочеться бачити і наголошувати позитивні сторони історичного минулого жінок, підкреслювати переваги правового становища українок порівняно із сусідніми народами, демонструвати виняткове ставлення до жінок в українській культурі. А проте твердження про споконвічну матріархальність українців не витримують критики, якщо звернутися до історичних фактів.

Коли пильніше придивитися до щоденного життя жінок у селянській сім’ї і сільській громаді (до кінця ХІХ століття більше як 90 % українців жили в селах), стає зрозуміло, що українське суспільство було наскрізь патріархальним: у сім’ї дружина мала коритися волі чоловіка, якого вважали головою родини і власником основного майна (землі, поля, худоби й реманенту), а насильство було звичною частиною подружнього життя.

Притаманна українським сім’ям багатодітність, яку часто використовують як аргумент поборники «традиційних сімейних цінностей», аж ніяк не була свідомим вибором жінок у минулому, бо за відсутности засобів контрацепції кожний статевий акт міг призвести до вагітности. Лише всебічне вивчення тогочасних суспільних уявлень про материнство та реальних практик догляду і виховання малят дає змогу зрозуміти, наскільки неоднозначним було ставлення і до материнства, і до дітей, і як мало спільного між іконописною берегинею з немовлям та звичайною сільською жінкою якісь 150 років тому. Схильність радше міфологізувати минуле, видаючи бажане за дійсне, аніж вивчати реальний, хай болючий і неприємний історичний досвід жіноцтва не лише закриває від нас наше минуле, а й заважає зрозуміти джерела наших нинішніх проблем, щоб ефективно їх вирішувати.

Жінка чи жінки?

Ще одна проблема традиційного історіописання — тенденція узагальнювати розмаїття жіночого досвіду, зводячи його до однієї універсальної категорії «Жінка», неначе життя й доля всіх жінок однакові і зумовлені їхніми спільними вродженими характеристиками.

Таке узагальнення створювало враження, ніби Жінка — якась містична позаісторична сутність, її буття залишається незмінним крізь епохи, країни і верстви, попри всі економічні, культурні й політичні трансформації. Проте від початку систематичних феміністських досліджень з жіночої історії стало очевидно, що відрізняється не лише досвід жінок від досвіду чоловіків, а й досвід жінок різних соціальних верств, вікових, етнічних, расових, професійних, освітніх та інших груп теж може бути дуже різним.

Гізела Бок цілком слушно вказувала: «Відмінність між жіночою й чоловічою історією не означає, що історія жінок була тотожною для всіх жінок: не всі жінки мають однакову історію. Усвідомлення інакшости, відмінности, нерівности між чоловічою й жіночою історією треба доповнити усвідомленням інакшости, відмінностей і нерівностей між самими жінками […] Інакше кажучи, історію жінок можна осягнути лише в множині, а не в однині, але це розмаїття існує в контексті цілісної історії жіночої статі» ¹¹.

Справді, життя української шляхтянки XVI століття докорінно відрізнялося від життя української кріпачки, навіть якщо вони були одного віку, сімейного стану і жили в тій самій місцевості в той самий час — їхні права, можливості, ресурси були надто відмінними, щоб описувати цих жінок одним поняттям «українська жінка XVI століття». Так само вживаючи загальники «радянська жінка» чи «сучасна українка» ми потрапляємо в пастку невиправданих узагальнень і стереотипів, адже радянською жінкою була і дружина партапаратника, який керував насильницьким розкуркуленням, і селянка, яка в той самий час вмирала з голоду в селі у 1932–33 роках; а сучасна українка — це і гламурна супермодель, і дівчина з інвалідністю, яка живе в притулку, і заможна бізнес-леді, і багатодітна мати-одиначка, яка ледь зводить кінці з кінцями.

Під час нацистської окупації досвіди жінок різного етнічного і соціального походження могли бути діаметрально протилежними. Якщо для єврейки окупація фактично означала неминучу смерть, то для жінки з родини німецьких колоністів (фольксдойче) вона відкривала нові можливості й перспективи; жінки з розкуркулених і репресованих більшовикам сімей з надією дивилися на німецьку владу, сподіваючись на повернення втраченого майна і соціального статусу, а партійні активістки очікували переслідувань. «Жіночий досвід окупації» — це порожній вислів, бо таких досвідів було безліч. Жінки завжди були і є дуже різними, їхні історичні досвіди так само дуже відмінні. Звести зовсім різних жінок в одну категорію «жінка» означало б не визнавати ці разючі відмінності й ігнорувати зумовлені ними різні досвіди.

Чорно-білий погляд на минуле, притаманний пострадянській історичній науці, впливає й на те, як оцінюють життя та вчинки тих чи тих персоналій минулого. Часто одних жінок звеличують як героїнь або ж таврують як зрадниць, ігноруючи всю складність і суперечливість їхнього життя і обставин, де не завжди можна провести чітку межу між правдою і кривдою.

Показовий приклад — доля Єлизавети Бірюкової (1914–1992) з Маріуполя, про яку пише у своїй книжці Олена Стяжкіна ¹². Перед війною молода жінка була технологом харчового виробництва, тому окупаційна німецька влада призначила її директоркою місцевого рибоконсервного заводу. У 1941–1943 роках Бірюкова працювала на окупантів, отже, була колаборанткою, за що й була засуджена після вигнання нацистів 1944 року. Та цей вирок викликав обурення місцевих жителів — місто стало на захист жінки, бо, як виявилося, використовуючи свою посаду, вона зробила багато добра: рятувала євреїв і військовополонених, годувала й підтримувала земляків, допомагала уникнути вивезення в Німеччину. Нечуваний випадок стався в розпал сталінізму: під тиском громадськости 1948 року відбувся повторний суд, який зняв більшість обвинувачень, і Бірюкову звільнили. Проте повна реабілітація відбулася лише 1992 року. То ця жінка була зрадницею чи героїнею?

Жертва чи дієвиця?

Серед інших вад традиційного способу представляти жіноче минуле — шаблонність оцінок жіночого досвіду. Найчастіше історики схильні вбачати в жінках безпомічних жертв історичних катаклізмів (війн, репресій, геноцидів), описуючи насамперед їхні страждання і втрати. Навіть загальнонаціональну трагедію Голодомору візуалізують образом жінки: у пам’ятниках та ілюстраціях про Голодомор виснажена матір або знесилена голодна дівчинка уособлюють жахіття трагедії. Так у суспільній свідомості вкотре закріплюється стійка асоціація між жінкою і жертвою.

Віктимізація жіночого історичного досвіду не дає змоги бачити в жінках дієвиць історичних подій. Проблема в тому, що розглядаючи життя жінок винятково крізь призму їхньої безправности й залежности, дослідники часто не помічають або недооцінюють активну і дієву (хай і не завжди помітну на перший погляд) роль жінок у різних ситуаціях, їхню здатність неформально впливати на хід подій, забезпечувати свої потреби і реалізувати свої інтереси в несприятливих для себе обставинах. Жіночі досвіди Голодомору дають чимало прикладів такої жіночої дієздатности ¹³, а неупереджений аналіз тих, чия діяльність спричинилася до голоду, засвідчує, що жінки були й серед призвідників трагедії ¹⁴.

Для дослідниць-феміністок важливо виявляти також жіночі стратегії виживання та практики активного й пасивного спротиву або пристосування до критичних обставин, навіть в умовах тотального обмеження прав і можливостей. Наприклад, українки-політв’язні, засуджені на багаторічні терміни в таборах ГУЛАГу, об’єктивно були жертвами сталінських репресій і справді зазнали неймовірних страждань у неволі, велика частина їх загинула. Проте розповіді тих, хто вижили, засвідчують, що навіть у нелюдських умовах жінки чинили спротив системі, яка прагнула їх знищити морально й фізично. Цей спротив мав вигляд малопомітних, але масових і щоденних порушень табірних правил і заборон: жінки співали, віршували, вишивали і малювали, дбали про гігієну й належний вигляд, впорядковували житло, займалися самоосвітою, молилися, відзначали Різдво і Великдень, турбувалися одна про одну і т. д. Усі ці позірно дрібні практики — це акти непокори, які допомагали їм протистояти тоталітарній системі на особистому рівні, оберігаючи тіло і психіку від руйнування, щоб залишатися людьми (жінками, українками, християнками, націоналістками) ¹⁵.

Отже, позбавлені прав, можливостей і ресурсів невільниці все-таки були дієвицями історії і підважували тоталітарний режим на персональному рівні. Виявляти й вивчати таку жіночу дієздатність треба, щоб зрозуміти різні форми і способи участи в історичному процесі. Тому Джудіт Беннет і підкреслювала: «Це розділення поміж жінками як жертвами та жінками як дієвими суб’єктами фальшиве: жінки завжди були одночасно і жертвами, і дієвими суб’єктами» ¹⁶.

То навіщо нам жіноча історія?

Навіщо нам занурюватися в минуле жіноцтва, коли сучасні українки мають стільки актуальних проблем у сьогоденні? Як дослідниця я бачу чимало користи у вивченні жіночого історичного досвіду саме для того, щоб краще розуміти джерела сучасних проблем, адже більшість із них виникли не сьогодні і не вчора, а мають глибоке історичне коріння. Як бур’ян, якого годі позбутися, зриваючи тільки шкідливу рослину, так патріархатні гендерні відносини не зникнуть лише в результаті усунення дискримінаційних норм у законодавстві — важливо знайти і видалити коріння!

Дізнаючись, як жінки переживали різні історичні події, особливо ж найдраматичніші моменти минулого, ми раз по раз переконуємося: жінки — не слабка стать! Жінки демонструвати неабияку відвагу, гнучкість, витривалість, стійкість, винахідливість, силу духу, наполегливість, коли опинялися в умовах, де їхні права, можливості й ресурси було радикально обмежено, вони пристосовувалися до надзвичайно складних обставин, чинили спротив насильству, застосовували різноманітні нестандартні стратегії для виживання.

Саме жіночий досвід ефективного протистояння насильству й успішного виживання в нелюдських умовах переконливо демонструє дієвість жіночої солідарности. Завдяки мережам взаємопідтримки і згуртованости жінкам вдавалося досягати своїй цілей, долати несправедливість, захищати свою гідність, забезпечувати свої інтереси — чи то боронячи права жінок у дорадянських жіночих організаціях, під час Голодомору чи в таборах ГУЛАГу.

Пізнання життя реальних жінок різних верств у минулому дозволяє розвіяти міфи про «золоту добу» українського жіноцтва, а відтак із полегшенням відмовитися від нав’язаного українкам фіктивного ідеалу берегині.

Жіноча історія також показує нам, що зміни на краще можливі і реальні. За останні 150 років становище жінок докорінно змінилося: жінки здобули права й можливості, яких не мали попередні тисячоліття світової історії! Жіноча історія дає нам безліч прикладів для натхнення і наслідування, розкриваючи не лише механізми дискримінації, а й ефективні способи їх долати на різних рівнях.

Пізнаючи минуле, ми краще розуміємо наше нинішнє суспільство і становище жінок у ньому, краще усвідомлюємо причини наявних нерівностей, отож можемо успішніше їх долати. А ще ми дізнаємося про досвід наших посестер із минулого, невідомих українок, завдяки яким ми є такими, якими ми є.

Завдяки яким ми є.

---

1. Joan W. Scott. The Problem of Invisibility. Retreiving Women’s History. Changing Perceptions of the Role of Women in Politics and Society ed. by S. Jay Kleinberg. UNESCO, 1992, p. 5–6. [↩]
2. Judith M. Bennett. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), p. 256, 266. [↩]
3. Lerner Gerda. The majority finds its past. Current History. Vol. 70 (416), 1976, p. 231. [↩]
4. Maria Mies M. Towards a methodology of women’s studies. Institute of social studies. Occasional Papers. 1979, Vol. 77, p. 21–22. [↩]
5. Наталія Старченко. Жіночий підступ, чоловіча влада: подружні вбивства в середовищі волинської шляхти. Україна модерна. 29 квітня 2017. https://uamoderna.com/md/starchenko-marital-murders [↩]
6. Іванна Черчович. Бідні і вагітні у Львові кінця ХІХ століття: досвіди виживання. Youtube, 9 грудня 2020. [↩]
7. Andrea Peto. Memory and the narrative of rape in Budapest and Vienna in 1945. Life After Death: Approaches to a Cultural and Social History of Europe During The 1940s and 1950s. Cambridge University Press, 2010, p. 129–148. [↩]
8. Оксана Кісь. Усна жіноча історія як феміністський проект: західні теорії, пострадянські контексти, українські практики. Народознавчі зошити. 2015, № 6 (126), с. 1386–1405. [↩]
9. Оксана Кісь. Гендерні аспекти практики усноісторичних досліджень: особливості жіночого досвіду, пам’яті і нарації. Суспільні злами і поворотні моменти: макроподії крізь призму автобіографічної розповіді: Матеріали Міжнар. наук. конф., [м. Львів] 25–26 вересня 2014 р. / [Упорядники: О. Р. Кісь, Г. Г. Грінченко, Т. Пастушенко]. Львів, ІН НАН України, 2014, с. 11–41. [↩]
10. Вадим Прокопов. Василь Галаса та Марія Савчин: гендерні особливості сприйняття підпільної боротьби ОУН. Український визвольний рух. Т. 18. Львів, 2013. [↩]
11. Gisela Bock. Women’s history and gender history: aspects of an international debate. Gender and History. 1989, Vol. 1 (1), р. 8. [↩]
12. Олена Стяжкіна. Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років. Київ: Дух і літера, 2019. 384 с. [↩]
13. Оксана Кісь. Українські жінки в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність. Україна модерна. 4 листопада 2018. https://uamoderna.com/md/kis-women-holodomor [↩]
14. Дарія Маттінглі. «Жінки в колгоспах — велика сила»: хто вони — українські призвідниці Голодомору? Україна модерна. 20 вересня 2018. https://uamoderna.com/md/mattingly-women-in-kolkhoz [↩]
15. Оксана Кісь. Українки в Гулагу: вижити значить перемогти. Дрогобич: Коло, 2020, 300 с. [↩]
16. Judith M. Bennet. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), р. 262. [↩]

До ХХ століття робота жінок у юридичній сфері була винятком. Справа не лише в здобутті освіти і професійній праці — у більшості країн набувати й відчужувати майно, бути в суді позивачем чи відповідачем тощо жінки могли лише з дозволу чоловіка-опікуна.

Довгий час жінок не допускали до навчання на юридичних факультетах (як і взагалі до вищої освіти). Уперше жінка вступила на юридичний факультет у Франції 1887 року, в Естонії — 1905-го, в Шотландії — 1906-го, в Польщі — 1915-го. Перша жінка-адвокатка з’явилася в Нідерландах 1903 року, у Швеції — 1918-го, в Англії — 1920-го, в Польщі — 1925-го. Жінка вперше стала суддею в Данії 1933 року, в Естонії — 1945-го, в Італії — 1963-го, в Португалії — 1974-го. Уперше жінка здобула науковий ступінь у галузі права в Естонії 1939 року, у Фінляндії — 1961-го, в Німеччині — 1965-го ¹.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття, коли ці обмеження було знято, першопроходиці юриспруденції зазнавали осуду й дискримінації. Часто вершиною їхньої кар’єри ставали посади секретарок або помічниць чоловіків-юристів. Довгий час підготовчу інтелектуальну й паперову роботу виконували жінки, а документи підписували чоловіки, адже жінки не мали права підпису, не могли виступати в суді або наражалися на жорстку негативну реакцію за свою публічну професійну активність.

Показові історії перших юристок.

Арабелла Менсфілд (Arabella Mansfield, Belle Aurelia Babb) народилася 23 травня 1846 року біля Берлінгтона в штаті Айова. Американська педагогиня стала першою жінкою, яку допустили до юриспруденції у США.

У 1866 році Арабелла закінчила Весліянський університет в Айові. Викладала політологію, англійську та історію в коледжі Симпсона в місті Індіанола в Айові аж до одруження 1868 року з Джоном Мелвіном Менсфілдом, професором-природознавцем з Весліянського університету в Айові. Того ж таки року Арабелла почала працювати в університеті як викладачка англійської мови й історії. Разом із чоловіком вивчала право, обоє 1869 року подали заявку на вступ до колегії адвокатів.

За законами штату Айова, вступити в адвокатську колегію могла «будь-яка біла особа чоловічої статі». Ліберальний суддя, який очолював районний суд, вирішив, що це правило не обов’язково виключає Менсфілд, і призначив двох експертів, так само прогресивних поглядів. Улітку 1869 року Арабелла Менсфілд склала іспит з високими балами і стала першою жінкою-юристкою в Америці ². Екзаменатори відзначили, що її відповіді на іспиті — це «найкраща можлива відсіч закидам, нібито жінки не можуть претендувати на практику у сфері права» ³.

Менсфілд, однак, не практикувала право, а зосередилася на викладацькій і активістській діяльності. У 1893 році вона стала деканкою факультету мистецтв Університету ДеПо в місті Ґрінкасл, штат Індіана, а наступного року очолила музичний факультет там-таки.

У 2002 році було засновано премію імені Арабелли Менсфілд для відзначення видатних юристок штату Айова.

Не менш цікава історія нашої співвітчизниці Катерини Абрамівни Флейшиць. Українська і російська правознавчиня, докторка юридичних наук, професорка, перша адвокатка в царській Росії, заслужена діячка науки РРФСР народилася 28 січня 1888 року в Кременчуці Полтавської губернії в родині юриста ⁴.

Закінчивши гімназію 1904 року із золотою медаллю, Катерина вирішила продовжити навчання у Франції, на юридичному факультеті Сорбонни (Паризького університету), де й отримала диплом 1907 року. У Петербурзі її чекало перше розчарування: клопотання про зарахування помічницею присяжного повіреного відхилили через закордонний диплом. Дівчина вирішила скласти екстерном іспити за чотирирічний курс місцевого юридичного факультету. З великими труднощами здобувши дозвіл, Флейшиць склала іспити в Санкт-Петербурзькому університеті і стала першою адвокаткою в Російській імперії.

Її перша спроба виступити в суді 5 листопада 1909 року викликала обурення прокурора, який прирівняв видачу ліцензії присяжного повіреного жінці до видачі ліцензії божевільним, неповнолітнім або ж іноземним підданим, і покинув залу суду. Після цього випадку міністр юстиції звернувся в Сенат по роз’яснення, і законодавці мусили попотіти, шукаючи причин відмовити жінці. Нарешті, у якомусь судовому статуті знайшли анекдотичну причину для відмови: присяжний повірений мав носити на лацкані фрака значок свого університету, а позаяк жінки не одягали фрак, то й не могли виступати перед судом як присяжні повірені.

З 1917-го й аж до смерті 1968 року Катерина Флейшиць викладала в провідних університетах та розробляла громадянське законодавство СРСР і РСФСР. Пізніше зазнала переслідувань під час боротьби з космополітами.

Чи змінилася ситуація тепер, через більше як сто років, відколи Арабелла Менсфілд і Катерина Флейшиць стали першими адвокатками у своїх країнах? Чи зникли упередження, які нині є можливості та чи досягнуто рівности в юридичних професіях? Щоб відповісти на ці питання, я вивчила статистику і поговорила з колегами про їхнє буття юристками в сучасній Україні.

Як юристка я маю понад п’ять років юридичної практики, працюю у сфері прав людини, зокрема жінок, а також у сфері міграційного права і юридичних перекладів (юридичної англійської), тому в цій статті я спираюся і на власний досвід.

Моїми інформантками стали Анастасія Апетик, експертка Експертного центру з прав людини; Оксана Санагурська, поліцейська у місті Львові; Оксана Фіткаленко, лейтенантка поліції в місті Одесі; Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», ексюрисконсультка Департаменту сім’ї, молоді і спорту Луцької міської ради; та інші юристки, які виявили бажання залишитися анонімними. Усі цитати взято з особистих розмов та інтерв’ю з респондентками. Я щиро дякую кожній за те, що наважилися поділитися своїм досвідом. У статті я часто цитую поліцейських; завважу, що певні посади в цьому правоохоронному органі вимагають грамотного знання законодавства, а також юридичної освіти, які становлять базу для відповідних повноважень і обов’язків, особливо коли йдеться про захист прав людини.

У статті використано також дослідження «Жінки в юридичній професії» Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», для якого було опитано 365 юристок з усієї України.

Юристки сьогодні

Статистика демонструє, що до рівности ще далеко. За даними Єдиного реєстру адвокатів України, станом на 2018 рік серед осіб, які займаються адвокатською діяльністю, жінки становлять десь 30 %. «Жіночими» юридичними професіями вважаються головно нотаріат, викладання в університеті, віднедавна це почасти ще й судова система та адвокатура, хоча жінок воліють брати переважно в помічниці і точно не в кримінальному праві, бо ж «навіщо жінкам мати справу з убивцями і ґвалтівниками».

У США склалася цікава ситуація: на правничі факультети вперше вступило більше жінок, ніж чоловіків. Попри те у приватній практиці США дві третини адвокатів — чоловіки. У США жінки становлять 21 % серед партнерів(-ок)-співвласників(-ць) (еquity partners), а 12 % жінок займають лідерські позиції в юридичному бізнесі. Під час дослідження 360 юридичних фірм США виявлено, що майже в 40 компаніях жінки є керуючими партнерками, головами або СЕО ⁵.

У 2017 році асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела дослідження «Жінки у юридичній професії», у якому взяли участь 365 респонденток — юристок із практикою з усієї України (коментарі анонімні). 51,9 % респонденток із тих, хто працюють у юридичній фірмі, де серед партнерів є і жінки, і чоловіки, відповіли, що участь у керівництві чоловіки й жінки беруть НЕ однаковою мірою. Із цих респонденток 39,6 % уважають, що чоловікам належить більша роль у керівництві компанією, ніж жінкам. І лише 30,4 % опитаних відповіли, що чоловіки й жінки беруть участь у керівництві компанією однаковою міроюю.

Цитати з дослідження:

«У компанії близько 20 партнерів, серед них тільки три жінки, тому загалом більшу участь у керівництві беруть чоловіки».

«Серед керівництва більший відсоток становлять чоловіки. Я думаю, це пов’язано з тим, що чоловіки переважно не йдуть у декретні відпустки, а планомірно просуваються кар’єрними сходами, натомість такі самі розумні жінки йдуть у декрет, а після виходу з нього вже не так переймаються кар’єрним зростанням».

Різниця в оплаті праці — це поширена практика не лише в Україні, а й у цілому світі, варіюється лише цифра розриву в платні. Точних даних про сферу юриспруденції немає. Загальний гендерний розрив в оплаті праці в Україні 2018 року становив близько 21 %, що вище, ніж у більшості країн Європейського Союзу (середній показник у ЄС — 16 %).

Цитати зі згаданого дослідження «ЮрФем»:

«На посаді юриста на підприємстві я отримувала заробітну плату на третину меншу, ніж чоловік-попередник, і вдвічі меншу, ніж мій наступник».

«Більше працюють жінки, а чоловіки мало організовують, “вирішують питання”, перекладають роботу на жінок, собі мають премію за рахунок інших».

Рівні умови праці чи мінне поле стереотипів? Історії сучасниць

На додаток до статистики розповім історії моїх колег, що показують, як працює дискримінація — тут і зараз в Україні.

Із сексизмом юристки стикаються ще під час навчання.

«Викладачі могли нам сказати фрази типу “ти розповідаєш, як справжня жінка”, “таких, як ти, рятує тільки заміжжя”, “тобі то не треба — підеш нотаріусом працювати, то якраз жіноча лінія”»,

— ділиться спогадами про навчання Оксана Фіткаленко, юристка, рядова поліції в Одесі.

Соломія (ім’я змінено) вчилася зі мною на одному курсі юридичного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка. Сказати, що навчання на юрфаці було складним, — це нічого не сказати. Спілкуватися ближче ми почали під час написання і здачі магістерської роботи навесні-влітку 2018 року.

На той час ми обидві вже працювали за фахом: я — у “ЮрФем”, Соломія — в одній провідній юридичній компанії Львова; рівень заробітної плати в нас був десь однаковий. Я працювала дистанційно, і хоча мала безліч відряджень, у мене залишався час для інших проєктів і заочного навчання. Соломія ж працювала 24/7, часто залишалася в офісі до півночі і виходила на роботу у вихідні. Після моїх довгих лекцій і розмов з нею подруга наважилася попросити підвищити оплату праці. Зарплату їй підняли, але навантаження в неї ще збільшилося.

Щоб надавати клієнтам послуги оперативно і якісно, компанія просила працівників паралельно вести ФОПівську діяльність. З часом усі колеги, зареєстровані як фізичні особи — підприємці, звільнилися, отож Соломія, яка залишилася одна на посаді юристки (в компанії є умовний поділ на старшого юриста, юриста і молодшого юриста), запропонувала зареєструвати себе як ФОПа. І почула відмову, бо «вона дівчина, а з хлопцями простіше вести бізнес».

Від початку карантину Соломії не виплачують заробітну плату взагалі, хоча в дистанційному форматі вона працює ще більше. Компанія згідно з внутрішньою політикою не розголошує рівень зарплати кожної і кожного з працівників, але порівнюючи очевидні факти (завдань від окремих клієнтів у період карантину стало, навпаки, більше; компанія не обмежила презентаційні витрати; колеги-чоловіки не змінили свій спосіб життя), Соломія припускає, що працівникам чоловічої статі роботодавець усе-таки платить зарплату, а працівницям жіночої статі — ні.

Соломія вже п’ятий рік поспіль намагається вибороти ставлення до себе нарівні з іншими працівниками. Що таке її історія — проблеми одного окремо взятого колективу чи системне явище?

«Жінкам у поліції не місце», «Ти її захищаєш через жіночу солідарність», «Коли водили службовий автомобіль, то доволі часто напарник казав, що жінка за кермом — це як мавпа з гранатою», — розповідали про свій досвід юристки під час анонімного дослідження «ЮрФем».

«Чого тільки вартує почути “дєтачка, та я тебе на нуль помножу”, “знову та маладьож у суд пре” від захисника позивача перед судовим засіданням. Мені такі фрази дають ще більше мотивації безперервно навчатися і вигравати справи в опонентів. На жаль, нині серед юристів-чоловіків сексистські жарти стали нормою, і це прикро. А коли робиш зауваження, у відповідь чуєш “ти знову про свої феміністські жарти”»,

— ділилася зі мною Анастасія Апетик, юристка Експертного центру з прав людини, ексюристка патрульної поліції Львова.

«Одного разу в суді мені суддя сказав: “Та ви ж жінка, а жінки нормально не вміють керувати автомобілем, то як ви можете знати правила дорожнього руху? ” Я не розгубилася і відповіла: «Класно, ви теж вивчаєте це питання, а можна ознайомитись із джерелом інформації, яку ви озвучили? Бо за останніми дослідженнями страхових компаній у світі, які я читала, жінки набагато рідше порушують ПДР і вп’ятеро менше вчиняють ДТП, ніж чоловіки. Можу вам скинути останні дослідження на цю тему, якщо захочете». Суддя, звісно, зніяковів і змінив тон розмови, почавши детально вивчати матеріали справи»,

— розповідає Анастасія Апетик.

Оксана Санагурська — юристка і поліцейська. Її кар’єрний шлях починався з поліцейської в патрульній поліції: «У професійній діяльності мені “щастило” на дискримінацію і вислови типу “ну, ти ж жінка, ти не можеш водити”. Це був перший день моєї роботи в патрульній поліції. Історія була така, що після присяги командир роти в усіх новачків запитав, чи у нас є посвідчення водія. Серед колег-чоловіків у більшости були посвідчення водія, але майже ні в кого не було досвіду водіння. Одні бігом під час первинної підготовки навчалися в автошколах, у когось посвідчення було ще з армійських часів, коли ж дійшла черга до мене, я відповіла, що воджу щодня протягом семи років, але у відповідь отримала ось таку фразочку від командира», — згадує в інтерв’ю зі мною Оксана Санагурська.

Недавно Оксана Санагурська повернулася зі Сходу, де теж не обійшлося без сексизму:

«У перший день, коли ми приїхали в ООС і я прийшла на пост, де за графіком несла службу, мене на пост не пропустили. Через дві години мене покликали, і перше питання, яке прозвучало, — “а что, мальчики кончились?”. Уже згодом мої колеги місцеві сказали, що були вражені тим, що їм на пост відрядили жінку».

Це далеко не всі стереотипи, з якими стикаються юристки через свою стать. «Були клієнти, які висловлювали думку, що як жінка я не маю сил протистояти чоловікам, особливо в суді, що, напевно, моє місце вдома, з дітьми, з чоловіком».

«Або коли відбуваються якісь переговори, то навіть за умови однакового рівня посад більше однаково говоритимуть чоловіки. 75/25»,

— розповідає моя ексодногрупниця Софія (ім’я змінено), юристка в одній із чільних юркомпаній Києва.

Сексуальні домагання і токсичне середовище в юридичній спільноті

Оксана Санагурська згадує: «Якось на “круглому столі”, присвяченому 16 дням проти насильства, одна запрошена — як згодом виявилося, суддя — запитала мене, чи стикалася я із сексуальними домаганнями на робочому місці. На мій подив, почувши відповідь «так», вона запитала, як я ходжу на роботу — у формі чи в цивільному одязі. Дізнавшись, що в цивільному, вона сказала: “Мабуть, варто у формі…”

Пізніше, вже на іншій посаді, доволі часто в робочому колі, де я була одинокою жінкою, лунали жарти про декольте, дупи або, що найбільше мене дратувало, анекдоти про жінок. Був один поліцейський, дядько поважного віку, який щоразу звертався до мене по імені, розповідав, що мені краще задуматися про сім’ю і дитину, що жінка в поліції кар’єру не зробить, а час іде і я старію. Був дуже здивований, коли почув, що я набагато старша, ніж він думав, і що виховую вже не маленьку доньку».

«Ми з дівчатами перед корпоративами збиралися на кухні і розповідали новеньким, кого краще уникати, бо може чіплятися, — розповідає Софія, юристка в одній із чільних юркомпаній Києва. — Я, до речі, обрала собі стратегію не виділятися зовнішньо на роботі. Менше макіяжу, гарного одягу, заплетене волосся. Тоді менше звертають увагу на зовнішність і більше прислухаються. Одначе так не повинно бути, зовнішність не повинна грати ролі взагалі, але…»

Материнство і юридична діяльність

«Що стосується поєднання материнства і роботи, то тут справді був дуже серйозний виклик не лише для мене, а для всієї сім’ї. Ми з донькою жили вдвох, а мені часто доводилося жертвувати вихідними і позаробочим часом, щоб устигнути все, щоб виїхати на виклик (байдуже в який час), щоб перевірити, чи підтверджується інформація. 

Проте моя сім’я завжди з розумінням ставилася до всіх ситуацій. Було таке, що коли я їхала перевіряти скаргу серед ночі в райцентр за 100 км від дому, то просила батьків, щоб вони постійно говорили з донькою по відеозв’язку і мені писали смс, чи в неї все гаразд. Це, мабуть, не найкращий приклад, але таке було. 

Особисто мене перешкоди не зупиняли в реалізації себе як юристки чи поліцейської, але раз на рік все так набридало, що хотілося звільнитися, щоб не тонути далі в негативі, бруді і плітках»,

— зізнається Оксана Санагурська.

Анна (ім’я змінено) навчалася зі мною й Соломією на юрфаці, згодом працювала юристкою в юридичній компанії у Львові. Вона розповідає: «Коли завагітніла, мій тодішній роботодавець замість порадіти за мене сказав щось у стилі “Як ти могла?! У мене були на тебе плани…”». Хоча Анна повідомила роботодавцеві про вагітність, щойно сама про це дізналася, і працювала аж до сьомого місяця вагітности, роботодавець мав до неї низку претензій. Ба більше, він постійно запитував її, мовляв, як ти збираєшся далі жити, коли плануєш вертатися на роботу, та заявляв, що юрист без практики не юрист.

Працювала Анна точно так само, як до вагітности. «Роботодавець був неодружений, дітей у нього теж не було», — зазначає Анна. Можливо, це була одна з першопричин такої його реакції на ситуацію. «Я почувалася, ніби якась малолітка, котра “залетіла”», — зізнається Анна, хоча тоді у свої 23 роки вона була порівняно давно заміжня.

Сьогодні моїй колезі 25 і ось що вона радить нашим читачкам: «Лайфхак один: я туди не повернулася. Тепер маю дуже класного роботодавця. При першій зустрічі з ним я одразу вибудувала особисті кордони, повідомила, що маю дитину. І все чудово, поки проблем немає. Побачу, як буде далі». Нині Анна працює юристкою в компанії керування активами.

Анна пригадує ще один цікавий інцидент, який стався, коли вона прийшла на судове засідання на сьомому місяці вагітности. Опоненти заявили вимогу, щоб суддя відклав засідання, а юридична особа надала іншого представника. Як вирішила цю ситуацію моя колега? «Сказала, що в мене є всі повноваження на представництво юридичної особи і що не існує такої підстави для відкладення засідання як вагітність», — відповіла Анна.

У цьому розділі я хочу поділитися й особистим досвідом. Я офіцерка запасу, отримала звання молодшої лейтенантки, маю досвід роботи юристкою і ще вільно володію англійською мовою. Це спонукало мене податися на конкурс на посаду в одному з правоохоронних органів Львова. І хоча я пройшла відбір, на кожній співбесіді (а їх була енна кількість, із різними начальниками і всі без винятку чоловічої статі) мене знову й знову запитували, коли я планую виходити заміж, чи є у мене хлопець, чи не станеться такого, що я підпишу контракт, а потім вирішу будувати сім’ю і завагітнію в найближчі п’ять років. Більшість питань стосувалася мого особистого життя і можливого майбутнього материнства, а не моїх знань як юристки, перекладачки чи професіоналки. Я передбачила дискримінацію, з якою можу зіткнутися на цій роботі, і вирішила не ризикувати.

Історії моїх колег підштовхують до висновку, що все дуже залежить від конкретного колективу. Оксана Фіткаленко, рядова поліції в Одесі, розповідає:

«Важко реалізувати себе в приватній сфері. На конкурсі в держструктури мене ні разу не спитали, чи планую я вагітніти, з ким живу, хто мої батьки, чи збираюся заміж найближчим часом. У приватних такі питання чула постійно. Вважається, ніби в чоловіка більше шансів, бо як працівник він надійніший, мовляв, навіщо йому декрети… Згадала ще історію, яку часто розповідаю колежанкам. На стажуванні в адвокатському об’єднанні мене поставили перед фактом: «Значить так, завтра судове засідання, текст у мене є, твоє завдання — одягнути спідницю і підбори, бо мене не обов’язково слухатимуть».

Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», навпаки, зіткнулася з тим, що керівники намагалися «видати» її заміж, бо «тобі ж треба заміж, дітей пора родити».

Сучасні виклики і шляхи їх подолання

Юристки стикаються із сексизмом ще в університетах. Сумніви в жіночих здібностях, поділ спеціалізацій на «жіночі» й «чоловічі» дають про себе знати й надалі, в професійному житті. Негативно впливають на жінок загальна корумпованість і роль «зв’язків», часті ситуації, коли жінки виконують рутинну роботу, а колеги-чоловіки «вирішують питання».

Поки я писала цю статтю, мала нагоду спробувати себе в передвиборчих перегонах у депутат(к)и ОТГ. Мене зовсім не здивував факт програшу чи те, що в нас обрали і головою, і депутатами майже одних чоловіків; мене найбільше вразили сексизм і дискримінація, з якими мені довелося зіштовхнутися протягом цих тижнів, а особливо в день виборів і наступного дня. «Пані Катерино, сідайте. Тільки тут немає де сісти, тому можете сісти панові Руслану на коліна», — почути таке на виборчій дільниці від опонента — це лише один із прикладів наших реалій. У групі нашої ОТГ у фейсбуку я читала в коментарях про себе, мовляв, «таку кралю впускати в сільську раду не можна, бо решта депутатів не зможуть нормально справи вирішувати, а тільки на неї дивитимуться».

Важко вірити в себе, коли із самого дитинства ти тільки й чуєш, що «жінка не може бути розумною», що «ніхто не любить сильних дівчат», що «добитися чогось можна лише за свою красоту або через ліжко чи зв’язки», а «головне — це добре вийти заміж».

У юристок часто синдром самозванок, адже:

«Щодня потрібно доводити професіоналізм». «Зазвичай, запрошуючи чоловіка-адвоката в справу, клієнт до певного моменту навіть не задумується про його професіоналізм, чого не можу сказати про жінок».

«І хай там як я примушувала себе порівнювати себе із собою і ставати кращою, ніж є… У мене завжди було питання до себе: ну, якщо в чоловіків вийшло, а я цього не можу, то, може, я гірша? Може, я тупіша? Я себе гризу вічно, що чогось не знаю. Купую платні вебінари, глибоко вникаю в дрібусінькі мікротеми, навіть те, що виходить за межі моєї галузі»,

— розповідає Соломія.

Я й сама постійно, скільки себе пам’ятаю, борюся із самозванкою в собі. І хоча об’єктивно усвідомлюю реальні обставини й ситуації, суб’єктивно дуже багато йде сил на боротьбу — і з власними внутрішніми сумнівами, і з постійними атаками ззовні, від родичів, колег, клієнтів, знайомих.

Шерил Сендберґ у книжці «Включайся! Жінки, робота і воля вести за собою» посилається на низку досліджень, які оприявнюють той факт, що жінки через їхнє виховання з дитинства і насаджені в суспільстві гендерні стереотипи схильні сумніватися в собі, своїх силах і знаннях. У чоловіків же статистика засвідчує протилежне: вони впевнені в собі і схильні переоцінювати власні сили й знання, навіть коли не відповідають певним вимогам (наприклад, до обійманої посади). Шерил Сендберґ радить жінкам включатися, не вважати скромність за чесноту, не чекати, поки інші «самі оцінять» (бо можуть і не оцінити) та активніше добиватися уваги, визнання і кар’єрного успіху.

Олександра Мавродій, начальниця тендерно-договірного відділу ДП «Служба місцевих автомобільних доріг у Волинській області», заохочує:

«Коли колеги, сáме юристи, знають, що ти феміністка, то починають фільтрувати, що вони говорять. Адже вони знають, що я можу зробити зауваження і сказати, що їхні висловлювання некоректні або це явний сексизм».

* * *

Підсумовуючи дослідження й особистий досвід, яким поділилися мої посестри-юристки, скажу, що змінити ситуацію на краще допоможуть такі кроки:

– сестринство, дружність, об’єднання з колежанками, юристками, жертвами булінгу, сексуальних домагань тощо;

– говорити, не мовчати, заявляти про себе; коментувати, робити зауваження; наводити фокус на відповідні проблеми, сексистські жарти, харасмент чи булінг;

– просвітництво, як у межах юридичної спільноти, так і за її межами, на локальному й державному рівнях;

– пробувати, «включатись», заявляти про себе, свій досвід, свої знання і можливості; не опускати руки;

– досягати кар’єрних вершин, бути прикладом для інших жінок, менторити молодших колег;

– працювати із собою, своєю самооцінкою, працювати над упевненістю в собі, займатися неформальною освітою, прокачувати свої soft skills тощо.

Виклики	Шляхи подолання
Відсутність можливости навчатися на стаціонарі та/або роботи з ненормованим робочим графіком для молодих мам; тих, хто доглядає за родичами або потребує заробітку	Особисті рішення:- заочне навчання,- підтримка родичів (допомога з дитиною або фінансово), няня,- дистанційна підтримка комунікації з дитиноюСистемні рішення:- поширення дистанційного навчання,- надання працедавцями можливости працювати дистанційно і за гнучким графіком
Токсична ситуація на робочому місці, сексистське ставлення колег, роботодавця, клієнтів, колег, суддів, прокурорів та ін.	Особисті рішення:- жорсткий вербальний спротив такому ставленню,- максимальна особиста обізнаність у відповідній сфері, щоб завжди мати змогу спростувати сексистські жарти чи стереотипи статистичними даними і фактами,- збір доказів, якщо ситуація виходить з-під контролю (записи, скріни),- скарга керівникові або іншій відповідальній особі на поведінку когось із працівників,- зміна місця працевлаштування,- сестринство, об’єднання з іншими постраждалими від сексистського ставлення для дальших спільних дійСистемні рішення:- жіночі об’єднання і солідарність,- жорстка, бажано групова реакція на такі явища,- прописування цих пунктів у договорі,- нетворкінги, профспілки,- суспільна дискусія,- відстежування гендерного балансу в організації,- вихід на публічні медіа і правозахисні організації, якщо немає реакції роботодавця на скарги,- контроль з боку роботодавця,- правоосвітні кампанії, державні зобов’язання щодо системної політики протидії дискримінації, державні вимоги до роботодавця щодо дотримання гендерно-чутливого середовища на робочому місці,- тренінги для колег у межах робочого місця,- запровадження безпосередньої відповідальности роботодавця за недотримання відповідних зобов’язань
Сексуальні домагання, сексизм, булінг	Особисті рішення:- сестринство, об’єднання з іншими постраждалими, важливо знайти друзів і однодумців серед колег та колежанок (з метою актуалізації питання, збору доказової бази, акумуляції сил),- зміна стилю одягу, зачіски, макіяжу,- зміна робочого місця,- консультація в психотерапевта,- письмові скарги всередині установи та до відповідних органів, якщо ситуація виходить з-під контролюСистемні рішення:- реакція керівництва і менеджменту: зауваження, розмови з працівниками,- тімбілдинг, регулярні тренінги,- наявність внутрішніх політик реагування на ситуації,- ознайомлення працівників і їхнє зобов’язання виконувати відповідні інструкції, гендерні політики при прийомі на роботу,- прописування в правилах внутрішнього розпорядку дотримання поважного ставлення до жінок та інших вразливих груп,- відстежування гендерного балансу в організації,- передбачення покарання в разі недотримання цих правил
Синдром самозванця, нечесна конкуренція, тиск	Особисті рішення:- консультація в психотерапевта,- неформальна освіта, самоосвіта, тренінги,- сестринство, пошук однодумців серед колег і колежанокСистемні рішення:- зміна гендерних стереотипів у суспільстві,- просвітницька діяльність у школах і вишах

---

1. https://goo.gl/14Te5i [↩]
2. https://www.encyclopedia.com/women/encyclopedias-almanacs-transcripts-and-maps/mansfield-arabella-1846-1911 [↩]
3. https://www.britannica.com/biography/Arabella-Mansfield [↩]
4. https://cbsbook.com.ua/vidznachaemo/1778-persha-led-advokat.html [↩]
5. https://www.law360.com/corporate/articles/1047285 [↩]

Є в мене сусід Коля, який

– кличе «киць-киць», коли я прохожу повз,

– свистить мені вслід,

– пропонує сходити разом на пиво,

– просить посміхнутися, бо «такій гарній дівчині не личить бути похмурою»,

– питає, чи мамі не потрібен зять,

– бомбить блискучими гіфками і недоречними компліментиками в соцмережах.

Я перепробувала все: ігнор, агресію, жарти і «Коль, ну, ти не мій типаж. Точно ні. Ніколи. Навіть на пиво, Коль. Припини. Нізащо. Ні!». Нічого не діяло. Тоді мені спало на думку скористатися допомогою Пілар. Це іспанська медсестра, хлопець якої ось-ось вийде з в’язниці.

Ми з Пілар познайомилися на муніципальних мовних курсах у передмісті Кельна. Я студентка з України, вона медсестра з Іспанії. У нашій групі було багато іноземців, чиї країни і цінності дуже далеко від європейських. Вони безцеремонно чіплялися до дівчат, випробовували на нас найтупіші підкати типу «твої батьки часом не кондитери?» і спамили «романтичними» повідомленнями в соцмережах. Словом, поводилися, наче мій сусід Коля.

Від такого «залицяння» потерпали всі, крім Пілар. Спочатку я думала, що це через її красу. Пілар схожа на акторку з мелодрам: висока, з гострими вилицями, густим блискучим волоссям, смаглявою шкірою, низьким голосом і сліпучою посмішкою. Офіційно заявляю: я ніколи не бачила красивішої жінки.

— Не дивно, що ви боїтеся до неї підходити, — казала я Емре, айтішнику з Туреччини, який твердо намірився знайти собі на курсах наречену.

— Узагалі-то, до неї ніхто не підходить через її хлопця.

Це мене здивувало. Бо «у мене є хлопець» — перша фраза, яку говорили дівчата, щоб від них відчепилися. Спершу це діяло, а потім ішли запитання «То чому він тебе таку гарну відпускає ввечері саму?». І чіпляння тривали, набираючи обертів.

— Він ось-ось вийде з в’язниці. Може, теж приєднається до нас на заняттях. Пілар каже, німецька в нього кульгає, — пояснював Емре.

Оце так сюрприз. Молода красива медсестра, багато сміється, легко сходиться з людьми, дивиться «Ріка і Морті» на перервах — і така драма! Хлопець у в’язниці! Моя уява малювала, як після уроків красива і респектабельна Пілар заливає зошит слізьми, пишучи листи небезпечному бандиту, який рахує дні до моменту, коли вони возз’єднаються і разом учитимуть німецьку в нашій групі.

— Не вірю, що якомусь зеку може пощастити бути поруч з такою жінкою, як Пілар, — пліткували дівчата на перекурах.

— Ну, чому, декому з бандитів щастить навіть президентами ставати, — згадувала я тодішнього очільника своєї батьківщини.

— Президентом — я ще повірю, але зустрічатися з Пілар…

Може, через те що Пілар була мені цікавою, може, через спільну любов до «Ріка і Морті» ми потоваришували. Допомагали одна одній з домашніми завданнями, разом вправлялися в діалогах, коли треба було працювати в парах. На щастя, компанія Пілар віднаджувала від мене Емре і його друзів — вони побоювалися Пілар, тож і поруч зі мною їхній настирливий романтичний настрій зникав.

Якось Пілар покликала мене на вино. «Ось він, той день, коли я дізнаюся все про її кінематографічні драматичні стосунки», — подумала я.

Я допивала третій келих червоного сухого, намагаючись вибрати між допитливістю і коректністю. Ну, бо в людини біда, чи варто мучити її, просто щоб задовольнити свою цікавість? Та запитань було багато. Скільки він відсидів? За що? Чи схоже це на стосунки на відстані? Як часто їм дозволяють побачення?

Поки я наважувалася, до нас підійшов високий білявий красень. Він сказав Пілар, що в неї найчарівніший сміх у цьому місті. Пілар театрально засміялася. Він спитав, чи не будемо ми ввечері в клубі на сусідній вулиці. Пілар відповіла, що не збиралися, але тепер вагаємось. Завершилося тим, що вона дала йому номер свого мобільного.

— Так а що, твій хлопець, не розгнівається, коли ось-ось вийде на свободу?

— А в нього довічне, — сказала Пілар. І, знаєте, у неї справді найкрасивіший сміх у місті.

Є чоловіки, для яких ми маємо цінність лише як чиясь донька, сестра, дівчина чи дружина. Наше «ні» важить лише тоді, коли є небезпека перейти кордони іншого чоловіка. Проте не наші власні кордони (у всесвіті таких мужчин у нас просто немає кордонів). Чи можемо ми не хотіти Емре або Колю, навіть коли у нас немає бойфренда? Можемо. Чи варто відповідати їм правду на питання «А в тебе є хлопець?»? Варто, якщо віриш, що ти більше, ніж чиясь власність. Не варто, якщо при цьому поспішаєш і хочеш швидко відшити надокучливого залицяльника.

Я хочу, щоб настав день, коли моє «ні» сприйматиметься однозначно і безумовно. А поки що мені іноді доводиться користуватися лайфгаком іспанської медсестри Пілар.

— То коли вже ми підемо на пиво? — це була Коліна остання спроба. Я відмовила, бо мій бойфренд мав ось-ось вийти з в’язниці.

Друга світова війна — трагічний злам для фемруху в Україні. Дехто з очільниць жіночого руху загинули під час сталінських репресій на Галичині й Волині у 1939–1941 роках, як-от волинська сенаторка в польському Сеймі, членкиня української національної секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи Олена Левчанівська, яку 1940 року розстріляло НКВС. Когось знищив гітлерівський режим під час окупації в 1941–1944 роках, скажімо, 1943 року гестапівці розстріляли відому феміністку і теж учасницю української національної секції при МЖЛМіС Харитю Кононенко. Головну представницю націоналістичного жіночого руху Олену Телігу нацисти розстріляли в Києві 1942 року. Хто вціліли, емігрували на Захід, як Мілена Рудницька.

Відтак у 1940-х роках організований фемрух на теренах України, по суті, остаточно припинив свою діяльність. Націоналізм майже зник із середини 1950-х років, після загибелі в бою 1950 року Романа Шухевича і захоплення в полон радянським КДБ 1954 року останнього головного командира УПА Василя Кука. «Майже», бо окремі локальні підпільні націоналістичні організації, особливо на Галичині, виникали й пізніше (наприклад, Український національний фронт у 1964–1967 роках).

Проте на еміграції і феміністичний, і націоналістичний рухи існували й далі, до того ж зазнавши помітних трансформацій і почавши несподівано зближуватися. Про причини цього згодом, а поки що трохи історії. У 1948 році на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії постала Світова федерація українських жіночих організацій. Первісно вона об’єднала десять організацій, серед них і відверто пронаціоналістичні та консервативні, зокрема Організацію українок ім. Ольги Басараб та Лігу українських католицьких жінок Канади (згодом до СФУЖО приєдналися Жіноче товариство ім. Олени Теліги в Англії та Об’єднання українських православних сестрицтв в Америці). Як зазначала одна з нинішніх очільниць СФУЖО Марта Кебало, Конгрес від початку підніс гасла і феміністичні, і націоналістичні (звичайно, в широкому, а не інтегральному розумінні) з наміром продовжувати український жіночий рух, впливати на громадську думку про Україну в міжнародних жіночих організацій та чинити посильний тиск на комуністичну владу Радянського Союзу.

Характерно, що чимало західноукраїнських провідниць-демократок фемруху, які пережили воєнне лихоліття, вже не мали якогось впливу на повоєнні процеси в діаспорі. Хоча першою очільницею СФУЖО 1948 року стала колишня організаторка-референтка СУ, членкиня УНДО й сенаторка Олена Кисілевська, багато більш ліберальних феміністок відійшли від керівних ролей. Наприклад, Мілена Рудницька 1950 року виїхала із Західної Європи до США (саме там і в Канаді сформувався центр громадського життя українок у діаспорі), де намагалася влитися в жіночий рух, але не вписалася в нові контексти. Попрацювавши у 1950–1958 роках у нью-йоркській газеті «Свобода», Рудницька повернулася назад і осіла в західнонімецькому Мюнхені.

У зв’язку з націоналізмом треба ще пригадати мельниківське крило ОУН. Після Другої світової війни мельниківці на еміграції теж переживали світоглядну кризу, але, на відміну від ОУН(р), до відкритого протистояння між ортодоксальними прихильниками ідей Сціборського і націонал-демократами справа не дійшла. Адже й сам Мельник, живучи в країнах демократичного Заходу, які перебували в стані Холодної війни з СРСР, поступово почав де-факто відходити від інтегрального світогляду, хоч і не так послідовно, як Лев і Дарія Ребети. Тому зміни в проводі ОУН(м) відбувалися радше еволюційно і не без впливу давніших націоналістичних діаспорних організацій, які на практиці вже стояли на націонал-демократичних позиціях. Почався цей процес 1947 року на ІІІ Великому зборі українських націоналістів, на якому Мельник закликав омолодити ПУН. Згодом мельниківці ініціювали реальний діалог і співпрацю з ідеологічно різними діаспорними українськими партіями й громадськими організаціями, зокрема й жіночими.

У 1957 році Мельник ініціював процес об’єднання (в сенсі спільної координації) ПУН ОУН(м) та союзних їй діаспорних націоналістичних організацій. Нарешті, 1964 року було створено Світову координаційну раду ідеологічно споріднених націоналістичних організацій. Первісно до неї ввійшло чотирнадцять організацій, серед них і Організація українок ім. Ольги Басараб. До речі, саме її очільниця Стефанія Савчук запропонувала назву ІСНО ¹. Одночасне членство в жіночих і націоналістичних організаціях теж стало поширеною практикою в повоєнній діаспорі. Та ж таки Стефанія Савчук у 1972–1977 роках очолювала СФУЖО. Проводилися спільні акції, наприклад громадсько-допомогова жіноча організація Золотий Хрест та Організація українок ім. Ольги Басараб 1968 року збирали кошти для Комітету допомоги і оборони українських політичних в’язнів у СРСР при ІСНО ².

Організація й участь в акціях проти переслідування комуністичною владою дисиденток і дисидентів у СРСР були важливою ланкою в діяльності діаспорних українських жіночих організацій. Наприклад, коли ООН проголосив 1975-й Міжнародним роком жінки, організації СФУЖО провели масштабну правозахисну кампанію на підтримку жінок-політв’язнів з метою добитися амністії українських жінок, репресованих радянською владою, — від маніфестації за участи представниць багатьох жіночих організацій до збору підписів на захист ув’язнених у СРСР українських дисиденток і передачі їх в ООН.

Українські феморганізації великою мірою зосереджувалися на боротьбі за національні права українок та проти радянської тоталітарної системи, але не треба думати, ніби діаспорний український жіночий рух у 1960–1970-х повністю «випав» із тих змін, які породила на Заході друга хвиля фемінізму. Українки в діаспорі жили переважно в американсько-канадському середовищі, де жінки повели активну боротьбу за збільшення своєї присутности в усіх структурах управління суспільством, за право отримувати роботу, рівні можливості просування по кар’єрних щаблях, рівну оплату за рівну працю, і вони теж не стояли осторонь цих процесів.

Особливо це помітно серед українок у Канаді, де українська діаспора найчисельніша у світі і становила певну політичну вагу в загальноканадській політиці. Наприклад, у 1970–1973 роках багаторічна керівниця Союзу українок Канади Галина Гнатишин навіть очолювала Національну раду жінок Канади. Коли канадські жіночі організації в рамках фемінізму другої хвилі почали активну діяльність з інтеграції жінок у політичний рух, українки не пасли задніх. З метою об’єднати зусилля у проведенні реформ, які максимально відповідали б інтересам жіноцтва на федеральному і на провінційному рівнях, канадські жінки 1971 року заснували потужну громадську організацію Комітет національної дії статусу жінок, до якого ввійшли й українські жіночі організації, що теж стали учасницями загальноканадського руху за надання жінкам рівних можливостей із чоловіками ³.

А проте не полишає враження, що українки у США й Канаді так само більшою мірою розвивали, хай і з виразним фемакцентом, націонал-визвольну тематику. Тоді сама специфіка українського жіночого руху була такою, що якщо менше акцентувати національне питання, власне український жіночий рух міг би зникнути, асимілювавшись на загальноамериканському і загальноканадському тлі. Будучи етнокультурною меншиною, українки гостро відчували свою українську ідентичність як представниці великого народу без держави. Отож інтерсекційний перетин дискримінації їх як жінок і як представниць українства, якому в перспективі могло загрожувати зникнення, існував і в діаспорі.

Через це, зокрема, в дисидентському середовищі УРСР так і не виникли підпільні феміністичні організації. Попри лібералізацію життя після десталінізації, українському народу й надалі загрожувала денаціоналізація. 1970-ті роки — період активного мусування брежнєвсько-сусловської концепції (хоча вперше її проголосив ще Хрущов 1961 року на XXII з’їзді КПРС) зближення і злиття всіх народів СРСР в одну нову історичну спільноту — радянський народ. Тобто в перспективі українська нація мала зникнути як самодостатня спільнота, розчинившись у радянській, а по суті — в російській. Процеси русифікації зайшли вже далеко, і самій ідентичності українки/українця загрожувала небезпека.

Унаслідок цього український дисидентський рух практично не мав сили вийти за межі правозахисних і національних вимог. В УРСР існувало хіба ще релігійне дисидентство, ото й усе. І велика плеяда українських дисиденток  ⁴ лише в загальному контексті іноді згадувала про суто жіночі проблеми в СРСР, як то сексизм, майже повна відсутність жінок на чільних ролях у політиці і на престижній роботі, гендерно зумовлене насилля тощо. Із 1965 року 8 Березня формально стало вихідним «жіночим днем», а на практиці комуністична система перетворила його на «свято весни», яке, по суті, знівелювало його первісну суть як Дня боротьби за права жінок ⁵.

Характерно, що в Радянській Росії дисидентський рух охоплював ширше коло проблем. Скажімо, наприкінці 1970-х у Ленінграді вийшов жіночий самвидавний альманах «Жінка і Росія», а на початку 1980-х активістки заснували жіночий клуб «Марія», який видавав однойменний журнал. Не згодна з прохристиянською позицією «Марії» частина учасниць згодом заходилася видавати окреме видання «Далеке-близьке». Що казати, якщо 1983 року в Ленінграді навіть виникла підпільна ЛГБТ+ організація «Голуба лабораторія» (до речі, заснував її киянин Олександр Заремба), до якої входили і профеміністично налаштовані лесбійки. Одна з них, Ольга Краузе, на початку 1980-х організувала там-таки в Ленінграді підпільний «Клуб незалежних жінок». В Україні в цей час нічого такого не було.

Справа в тому, що російське дисидентство не клопоталося про збереження своєї національної ідентичности: росіянам як титульній у СРСР нації не загрожувало зникнення. Бути росіянином/росіянкою або принаймні говорити російською мовою означало мати привілеї. Натомість українське дисиденство гостро відчувало своє дискриміноване становище саме як українське. І перед загрозою втратити національну ідентичність у його учасниць і учасників у боротьбі з мегапотужною комуністичною системою просто не вистачало сил на щось інше, крім магістральних правозахисних і національних напрямів. Бо тут така діалектика: не буде української ідентичности, не буде й українського жіночого руху.

У цьому контексті цікава історія з виступом у США дисидентки Надії Світличної, яка у 1973–1976-му відсиділа в брежнєвських таборах, а 1978 року її депортували з СРСР. У вересні 1979-го на запрошення Об’єднаних жіночих організацій вона виступила з промовою «Сучасне становище жінки в Україні» на відкритті виставки оригіналів самвидаву в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго ⁶. Світлична говорила про «становище жінок, матерів, сестер ув’язнених, політичних в’язнів», про практичні проблеми борчинь із тоталітарною системою в УРСР, які мало збігалися із середньостатистичним життям жінок у демократичних США і Канаді. По цей бік «залізної завіси» був інший світ, де проблеми білих жінок середнього американського класу, на яких тоді магістрально фокусувався фемінізм другої хвилі, мало розуміли.

Крім діяльности дисиденток у повоєнних СРСР і УРСР, існували ініційовані і підконтрольні КПРС Комітет радянських жінок, хрущовські жіночі ради, де повістку встановлювали не їхні членкині, а компартійні чиновники, а також жіночі видання «Робітниця», «Селянка», «Радянська жінка». Проте назвати ці проєкти хоча б ліво-феміністичними язик не повертається. Лівий фемінізм — це рух за свободу особистости в рамках соціал-демократії, соціалізму й анархізму, а не радянського тоталітарного комунізму. Сам термін «феминизм» у «Большой советской энциклопедии» визначався не інакше як «женское движение за уравнение женщин в правах с мужчинами в рамках буржуазного строя», а феморганізації, звісно ж, «обычно не касаются актуальных проблем современности». Радянський офіційний жіночий рух від середини 1920-х був радше додатком до компартійної ідеології і не вживав щодо себе термін «фемінізм». Тут не втримаюся і вкажу на відверту маніпуляцію багатьох сучасних речників українського модерного націоналізму, які вороже ставлення комуністичних діячок до українського національного питання в рамках крайнього лівого жіночого руху постійно переносять на весь різноманітний спектр фемінізму.

Лише в горбачовську «перебудову» 1985–1991 років починається поступова реанімація справжнього жіночого руху в Україні. І перші відроджені в УРСР жіночі організації були виразно націонал-демократичного спрямування. У 1989 році в структурі щойно заснованого як опозиція до КПУ–КПРС Народного руху України одразу виникає Жіноча громада. Своєю назвою вона апелювала до історичних традицій: організація Жіноча громада існувала в Західній Україні в 1890–1920-х роках. Того самого року у Львові вкотре поновлює свою діяльність СУ, тоді ще як галицька регіональна ініціатива, а від 1991 року знову всеукраїнська громадська організація з осередком у Києві. Покращення становища жінок ЖГ і СУ пов’язували з національним відродженням, із творенням незалежної держави та громадянського суспільства.

Крім традиційних жіночих організацій національного спрямування в останні роки СРСР виникають в Україні й соціально орієнтовані. У 1989 році на постафганській антивоєнній хвилі в Запоріжжі виник перший Комітет солдатських матерів. Ініціатива поширилася по всіх регіонах. У результаті 14 липня 1990-го в Запоріжжі відбувся Форум солдатських матерів країни, а 8 вересня об’єднаний установчий з’їзд 12 регіональних комітетів заснував Організацію солдатських матерів України. Діяльність ОСМУ мала політичний характер. Головною її метою було запровадження мережі жіночого громадського контролю в армії. Активна діяльність ОСМУ, зокрема лобіювання держорганів і публічне апелювання до громадськости, змусила Верховну Раду УРСР в липні 1990 року ухвалити постанову про впорядкування призову українців за межі республіки. Однак указ президента СРСР від 1 грудня 1990 року фактично скасував цей юридичний акт.

За таких умов ОСМУ почала тісно співпрацювати з громадськими організаціями націонал-демократичного спрямування і поставила спільну мету — незалежність України і формування самостійної армії, щоб кремлівська влада не змушувала українців брати участь у збройних конфліктах за межами УРСР. У жовтні 1990-го під зверненням II Всеукраїнських зборів НРУ до народу України «Про службу в армії» свої підписи поставили представниці не лише СУ і ЖГ, а й ОСМУ. Звернення закликало виконати згадану липневу постанову ВР УРСР ⁷. Як бачимо, в роки «перебудови» жіночі організації тісно співпрацювали з націонал-демократичними силами.

Уже в добу незалежности, від середини 1990-х років, в Україні починає формуватися ідейний фемінізм другої і третьої хвиль. Так само поруч із ліберально-демократичним з національним забарвленням фемінізмом заново постає український лівий фемрух, базований на гуманістичних принципах.

Отже, до часу проголошення незалежности України фемінізм і націоналізм перегорнули непрості сторінки взаємодії. З ХІХ століття і до 1920-х років український ліберально-демократичний, а почасти й соціал-демократичний фемінізм особливо не конфліктував із націоналізмом. Накладання дискримінації за національною ознакою вело до усвідомлення можливостей співпрацювати. Проте оформлення крайнього правого інтегрального націоналізму, який чітко (а не спектрально розмито, як це було доти) відмежувався від правоцентризму, породило його конфронтацію з фемрухом у 1930-х роках. Адже пріоритети інтегрального націоналізму — це колективізм, коли (в цьому випадку) інтереси нації і націоналістичної партії стоять вище за особистість і права людини, та коли постулюється теза про те, що в кожної нації «своя правда». У фемінізмі при всьому розмаїтті його напрямів інтереси жодної групи не можуть стояти вище за права людини, а загальнолюдські гуманістичні цінності не можуть нівелюватися на догоду інтересам нації, партії чи держави.

Тому фемінізм міг співпрацювати з націоналізмом лише на таких позиціях, що право на національну ідентичність — це право кожної людини, а не вроджена й незмінна характеристика певної етнічної групи людей. Отож коли ідентичності українки загрожувало зникнення, частина фемруху співпрацювала з тим націоналізмом, який де-факто був націонал-демократією, і зрідка з націонал-консерватизмом: згадаймо, що в українському контексті він із часів Липинського поєднувався не так із національним визначенням «по крові», як із прийняттям культури народу, на території якого ти живеш.

Замість післямови. Роздуми про фемінізм і націоналізм сьогодні

За фахом я історикиня, а не дослідниця сучасних громадсько-політичних рухів, і ще громадська активістка, тому не втримаюся і на завершення хоча б коротко скажу про взаємозв’язок історії й сучасности у взаємодії між фемінізмом і націоналізмом. Дослідниці фемінізму вже озвучували цю проблему під різними теоретичними кутами зору. Пропоную свій оригінальний аналіз і я — як післямову до мого історико-публіцистичного нарису.

Є така метафорична філософська модель, яка поєднує лінійний і циклічний погляди на розвиток людства і згідно з якою історія рухається по спіралі. У цій спіралі, умовно кажучи, процеси у верхньому часовому кільці часто дещо схожі на ті, що відбувалися в нижній частині спіралі, але внаслідок впливу попереднього розвитку вони або досконаліші, або регресивніші. Зрештою, в цьому контексті треба згадати діалектичну тріаду теза–антитеза–синтез, у якій остання фаза по-різному може комбінувати те нове, що вистояло в протистоянні зі старим, із тими старими підходами і проблемами, які з різних причин досі виявилися життєздатними. На мою думку, нинішній виток, фрагмент історичної спіралі як моделі взаємовідносин націоналізму й фемінізму химерно «завис» над попереднім витком другої половини 1930-х років.

Після відродження в другій половині 1980-х — у 2000-х роках в Україні націоналізму й фемінізму, між ними знову почалося жорстке ідеологічне протистояння, яке нині ми спостерігаємо й нині. На це є низка причин. З одного боку, націоналізм зробив апгрейд за рахунок сучасного євро-американського праворадикального руху з його опозицією ідеям неієрархічного суспільства рівности (а отже, з ідейним несприйняттям фемінізму) та «священною війною» проти гендерної теорії, ЛГБТ+ людей, глобалізації й мігрантів. А подекуди ще й із залученням ідей «загальнослов’янського братства», щоправда, після початку російської агресії в України крайні праві сили воліють про це не згадувати. З іншого боку, націоналістичні організації зробили таку собі контрревізію («назад до Сціборського й Донцова!») і знову відкрито апелюють до ідей інтегрального націоналізму саме зразка 1930-х років як до формального підґрунтя своєї ідеології.

У ХХІ столітті фемінізм в Україні пішов уперед у своєму розвитку, розцвів різними напрямами, став більше озвучувати сучасні проблеми жінок, а не лише апелювати до історичної націонал-визвольної традиції. Проте нині Україна в стані гібридної війни, поразка у якій загрожує країні втягненням в орбіту путінського авторитарного «русского міра», що, по суті, є транскордонним російським націоналізмом. Тому українське національне питання досі актуальне й важливе. І все-таки Україна — незалежна держава, а належати до українства — це тепер означає належати до титульної нації. На цьому тлі жінки в Україні більше обстають і борються за суто жіночі права, не приносячи їх (із мантрою на вустах «не на часі») у «вічну жертву» винятково національним інтересам. Загроза ідентичності українки порівняно з минулим нині менша, а от становище жінки кричуще відстає від реалій демократичних суспільств Заходу.

Водночас фемінізм виступає на передовій прогресивних суспільних змін, бо залишається в руслі первісного гуманістичного імпульсу пробуджених жіночих голосів, які з часом звучать як поліфонія. Дедалі глибше розробляються методи протидії дискримінаційним явищам щодо жінок, із якими досі український фемрух боровся мало або й узагалі ігнорував. Наприклад, більше уваги тепер приділяється становищу маргіналізованих груп жінок (найдратівливіший для ультраправих приклад — ЛБТ-жінки і заснування їхніх організацій, як-от «Інсайт» у Києві, «Сфера» в Харкові та ін.), а не універсалізуються всі проблеми жіноцтва під умовну середньостатистичну українку. Та все це ще не значить, що за новими суспільними викликами український фемінізм «забув» про національний складник: феміністка й одночасно патріотка — це нормальна, адекватна життєва реалія.

Ще дозволю собі припустити, що сучасна постпомаранчева і постєвромайданівська Україна в плані фемруху дещо нагадує пореволюційну Західну Україну у 1920–1930-х роках. Тоді українкам і українцям не вдалося втримати незалежність, на відміну від сьогодні, сусіди окупували все, а не лише Крим і Донбас. Та які не які демократія і громадянське суспільство в тодішній Польщі, як тепер у незалежній Україні (теж, по-моєму, «які не які»), дозволили жіночому руху бурхливо розвинутися, збагатитися різними напрямами, гарячими внутрішніми і зовнішніми дискусіями, законодавчими досягненнями. Головне, щоб нині, на відміну від «тоді», демократію на наших теренах укотре не зруйнували в той чи той спосіб.

Чи можлива тепер хоч якась співпраця між націоналізмом і фемінізмом, перетин інтересів? Тут, мені здається, обов’язково треба уточнити — ми говоримо про націоналізм у широкому чи ідеологічно вузькому розумінні. Націоналізм, фактично націонал-демократія, як і колись, може підтримувати феміністичні вимоги. Тому прагматична співпраця фемінізму з націонал-демократією в національному питані, питаннях прав і свобод українських громадянок була і є можлива. І ще треба згадати про релятивістське побутове сприйняття націоналізму в окремих регіонах Україні. У цьому контексті важливо розуміти, що історична традиція в колективній свідомості — вперта штука. Тому в Західній Україні націоналізм на побутовому рівні досі часто-густо ототожнюється не те що з націонал-демократією, а ще розмитіше — з національно-визвольною боротьбою і громадянським патріотизмом як таким узагалі.

Про це слід пам’ятати, коли ви, скажімо, жителька Запоріжжя і спілкуєтеся на Волині з людиною, яка каже вам, що вона «націоналістка». У цьому культурному контексті це не обов’язково корелюватиметься з припущенням, що ця особа — прихильниця модерного націоналізму і голосує за котрусь із сучасних крайніх правих партій. Насправді це може також означати, що ця людина вважає себе патріоткою, що вона шанує діячів і діячок національно-визвольного українського руху минулого та дотримується в широкому розумінні правого світогляду. Далі в розмові ви можете несподівано з’ясувати, що ця людина на виборах віддає свій голос за правоцентристські партії демократичного спрямування та обстоює фундаментальні цінності дотримання прав людини.

Тому стоячи на засадах інтерсекційної фемтеорії, треба розуміти, що взаємодія з націоналізмом може відбуватися на різних рівнях. І не кожна людина, яка скаже вам, що вона націоналіст/націоналістка, — це конче противник чи противниця фемінізму, на зразок тих, хто з кулаками виходять на контракції проти фемруху. Так званий громадянський націоналізм далеко не тотожний ультраправому радикалізму.

У рідкісних випадках можливий діалог і з неоконсерватизмом — з його поміркованим крилом. Маємо такий парадокс: з одного боку, під гаслами консерватизму в нас виступає багато запеклих противників Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок, з другого боку — випадок, коли на останніх президентських виборах 2019 року єдиним кандидатом, який не лише публічно висловився за її ратифікацію, а й визнав правильним феміністичне гасло «моє тіло — моє діло» і навіть підтримав право ЛГБТ+ спільноти (а отже, ЛБТ-жінок) на публічні акції та на офіційно зареєстроване партнерство, був Роман Безсмертний ⁸. Напередодні цих виборів він очолив новостворену партію РУХ +380, яку він проголосив ідеологічно неоконсервативною і базованою на цінностях християнського гуманізму. Звісно, це такий собі маргінальний приклад невдалого політпроєкту, але факт сам по собі однаково цікавий. Ще в українському фемрусі існує християнський фемінізм, представниці якого не бояться називатися феміністками, а не просто учасницями жіночого руху ⁹.

Що ж до релігійного ультраконсерватизму, то світова практика вже знає й негативні приклади співпраці між ним і радикальним фемінізмом, коли певна феморганізація спільно з консерваторами дискримінує права котроїсь із соціально вразливих груп, по суті, відходячи від ідеї рівности прав. Наприклад, коли трансексклюзивна радфемівська організація «Фронт визволення жінок» відкрито співпрацює з американськими «релігійними правими», а саме з «Альянсом у захисті свободи», який виступає проти абортів і прав ЛГБТ+ людей у США. Головна ж їхня співпраця полягає в блокуванні законів, які захищають права транслюдей. Разом вони роблять усе можливе для ліквідації вже наявних соціальних програм і послуг для трансгендерних жінок і чоловіків. Чи можлива така співпраця у нас, скажімо, на ґрунті трансфобії? Будемо сподіватися, що ні.

Узагалі, між націоналізмом у його вузькому вираженні як крайньої правої ідеології та фемінізмом адекватна співпраця неможлива. Це майже так само справедливо і щодо ультраконсерватизму та фемінізму. Проте характерно, що і в 1930-х роках, і тепер крайні праві рухи намагаються створити альтернативний фемінізму жіночий рух у рамках своєї ідеологічної парадигми, засадничо базованої на ієрархічно-патріархальному світогляді. Однак помічено, що жіноцтво в лавах модерного націоналізму й ультраконсерватизму при утворенні будь-яких жіночих організацій категорично уникає самого слова «фемінізм» як лайливого. І це теж простий маркер для розуміння того, що фемінізм і націоналізм у вузькому ідеологічному визначенні несумісні.

Ось приклад. Нині існує таке явище як альт-фемінізм, альтернативність якого полягає в ідеях «фемінізму для білих» та в біологізаторському антигендерному підході до проблеми взаємовідносин чоловіче–жіноче. Прихильниці так званого альт-фемінізму вже є й у нас. Однак його ідейна натхненниця Лана Локтефф категорично відкидає цю спопуляризовану назагал назву нового руху. Вона прямо зазначає, що вона не феміністка, і самé слово на «ф» для неї неприйнятне. Локтефф позиціонує себе як націоналістку (хоча в реальності її погляди близькі до неонацизму) в жіночому русі, який є складовою частиною більшого світового руху альт-райт — «нові праві».

На мою думку, свобода народам, право на національну ідентичність — це нормально, а національно-визвольна боротьба — це природне право людей зі спільною культурно-етнічною ідентичністю боронити свій спосіб життя, свою рівність з іншими націями. Проте національна ідентичність не повинна ставитися вище за інші ідентичності і позбавляти людей прáва на рівність за гендерною приналежністю, сексуальною орієнтацією, релігійними переконаннями (атеїзмом), інакшою етнокультурною чи будь-якою іншою ознакою. І вже точно національна українська ідентичність не дорівнює апріорно вищості чоловіків над жінками та не означає нерівности їхніх прав.

---

1. Акименко, Катерина. Історія створення світової координаційної ради ідеологічно споріднених націоналістичних організацій // Сторінки історії: Збірн. наук. праць. — 2018. — Вип. 47. — С. 52–60: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/29838 [↩]
2. Ващук, Людмила. Правозахисна діяльність українських жіночих організацій за кордоном (1960–1980-ті рр.): джерелознавчий аспект // Ucraina magna. — 2017. — Vol. 2. — С. 286–296: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ucrmag_2017_2_19 [↩]
3. Шолота, Христина. Участь українського жіноцтва Канади у загальноканадському жіночому русі ХХ ст. // Гілея: Науковий вісник. — 2015. — Вип. 95. — С. 151–156: https://intrel.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/gileya_2015_95_38.pdf [↩]
4. Лісова, Віра. Жінки в русі опору сімдесятих років («Сімдесятниці») // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні»: http://museum.khpg.org/index.php?id=1202337115 [↩]
5. Лишка, Яна. Міжнародний жіночий день: дата компартійна чи феміністична? // https://update.com.ua/likbez_tag/mzhnarodnii-zhnochii-den-data-kompartina-chi-femnstichna_n4315 [↩]
6. Якименко, Людмила. Інтертекстуальні виміри фемінного дискурсу публіцистики Надії Світличної й Соломії Павличко // Гілея: Науковий вісник. — 2017. — Вип. 116. — С. 262–266: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=gileya_2017_116(1)__66 [↩]
7. Бесчастний, Віктор. Типологія сучасного жіночого руху в Україні // Громадські об’єднання в Україні: Навч. посіб. / За ред. В. Бесчастного. — К.: Знання, 2007: https://pidru4niki.com/18421120/pravo/tipologiya_suchasnogo_zhinochogo_ruhu_ukrayini [↩]
8. На «10 незручних питань» відповідає кандидат в президенти Роман Безсмертний // Українська Гельсінська спілка з прав людини. — 7 березня 2019: https://helsinki.org.ua/articles/na-10-nezruchnyh-pytan-vidpovidaje-kandydat-v-prezydenty-roman-bezsmertnyj/ [↩]
9. Християнський фемінізм в Україні // https://www.facebook.com/groups/1124884147573401/?fref=nf&__tn__=C-R#_=_ [↩]

Друга світова війна поклала кінець протистоянню ОУН з організованим фемрухом, але не суперечкам про практичні й теоретичні аспекти «жіночого питання» всередині націоналістичного середовища. Проблема участи українського жіноцтва в лавах ОУН та Української Повстанської Армії у 1939–1954 роках непроста. З одного боку, дослідники і дослідниці підкреслюють, що жінок у націоналістичному підпіллі було багато.

Проте що це значить, і яка роль відводилася жінкам в ОУН–УПА? Як свідчать архівні матеріали, на які у своєму дослідженні ¹ посилається історикиня Леся Онишко, в націоналістичному підпіллі було організовано жіночу мережу, в компетенції якої входило розповсюдження агітпродукції, магазинування продуктів, одягу, канцтоварів, проведення релігійних свят у націоналістичному дусі. Для роз’яснення ролі жінки в ОУН–УПА проводилися бесіди на теми про жінку — сестру-жалібницю, санітарку, розвідницю, зв’язкову, кухарку, кравчиню. Крайовою провідницею жіночої мережі ОУН(р) у 1941–1943 роках була Катерина Зарицька.

Цей перелік нагадує продовження теми інтегрального націоналізму про жінку як своєрідну «молодшу» помічницю чоловіка. Жінок не допускали до реально вагомих керівних посад, відводили їм традиційно жіночі сфери діяльности. Щодо участи жінок у військових підрозділах у тій-таки націоналістичній Конституції 1939 року зазначалося: «Всі громадяни Української Держави мужеського пола зобов’язані до військової служби» і лише «У випадку потреби громадяни Української Держави жіночого полу зобов’язані до допомогової служби для оборони Держави» (арт. 1, розд. VІІІ).

Тут чимало читачок і читачів можуть резонно нагадати про разючі винятки. Серед довірених осіб Романа Шухевича, який 1943 року очолив ОУН–УПА, були Катерина Зарицька (організаторка й очільниця з того самого року Українського Червоного Хреста УПА), Галина Дидик, Одарка Гусяк, які виконували особливо важливі завдання зі встановлення зв’язку між членами Проводу, стежили за виконанням доручень і розпоряджень Шухевича. А 1944 року до президії новоствореної Української Головної Визвольної Ради — своєрідного підпільного парламенту й уряду одночасно, організованого з ініціативи Шухевича, — ввійшла Дарія Ребет, яка брала участь і в розробці програмних документів УГВР.

Важливо розуміти, що в умовах Другої світової війни ОУН в Україні до 1943 року і після — це дві великі різниці. Узагалі, ОУН об’єднувала харизматичних людей із дуже різним баченням націоналізму, що призводило і до конфліктів. Після вбивства Коновальця 1938 року в ОУН стався розкол: старше покоління (зокрема, Сціборський) пішло здебільшого за Андрієм Мельником, а молодше — за Степаном Бандерою, утворивши 1940 року ОУН (революційну), яку ще часто називають бандерівською. Цей перший розкол був не ідеологічний, а радше через різні методи боротьби і конфлікт поколінь. А от від 1943-го і до 1954 року тривав внутрішній конфлікт в ОУН(р), який, зрештою, завершився другим розколом. У цьому конфлікті був ідеологічний складник, що його дослідники і дослідниці чомусь часто опускають. На мою думку, цей складник важливий і для розуміння, чому із 1943 року жінок стали більше допускати до окремих керівних посад в ОУН–УПА і взагалі до підпільної боротьби.

У 1943 році на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(р) головні політичні компоненти ідеології націоналістів-революціонерів було піддано ревізії. Важко сказати, чому новий голова проводу ОУН(р) на українських землях Шухевич — доти прихильник інтегрального націоналізму, який 1941-го очолював батальйон «Нахтігаль», а в 1941–1943-му — 201-й батальйон шуцманшафту, — змінив свої погляди на ідеологію націоналізму. Можливо, побачив нацистський праворадикалізм у дії. (А може, пожартую, згадав свою бабусю, феміністку Герміну Шухевич-Любович ², у якої жив у юності і яка була послідовницею емансипаційного руху Наталі Кобринської, ініціаторкою і співзасновницею Клубу русинок у Львові (1893, перша і довголітня голова) та Жіночої спілки промислової «Труд» (1900–1914).)

Отож 1943 року замість «Україна для українців» на перший план виходить нове гасло «Свобода народам і людині». Було змінено програму і статут ОУН(р), проголошено боротьбу як проти більшовизму, так і проти німецького нацизму. За мету боротьби обрали будівництво в перспективі демократичної за суттю, соціально орієнтованої держави, а не тоталітарної на засадах вождизму й однопартійности. Створена 1944 року УГВР логічно продовжила зміни: вона стала політичною надбудовою ОУН–УПА, до неї ввійшли представники різних довоєнних партій, а президентом УГВР узагалі обрали колишнього українського соціаліста-революціонера і члена УЦР Кирила Осьмака. За такої фактичної відмови від інтегрального націоналізму і дрейфу в бік націонал-демократії, очевидно, й жінки в підпіллі здобули більше можливостей.

Проте на еміграції ОУН(р) очолював не Шухевич, а Бандера. До загибелі Шухевича 1950 року внутрішній конфлікт у партії тлів, але стримувався, а після того яскраво спалахнув. Бандера і його прихильники (серед них позапартійний Донцов) уважали постанови III Надзвичайного збору ОУН 1943 року разом з уточненнями конференції ОУН(р) на українських землях 1950 року чинними, але наполягали, щоб програмні поступки на користь демократії і світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується основних принципів революційного націоналізму, базованих на постулатах Донцова й авторитарних поглядах самого Бандери. Їхні опоненти, головно послідовники «пізнього» Шухевича Лев Ребет, Дарія Ребет та Зиновій Матла заперечували такий підхід і наполягали, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і повинні бути засадничими елементами ідеології ОУН(р) ³.

У протистоянні «демократії» і «провідництва» центральну роль нарівні зі своїм чоловіком відігравала Дарія Ребет. Власне, вона ще з 1938 року виступала проти посилення авторитаризму в ОУН, а із 1944-го взагалі почала гостру полеміку із самим Бандерою. У 1950–1951 роках Дарія Ребет звернулася до нього з кількома листами, у яких звинуватила Бандеру у вождизмі, незаконному на післявоєнній еміграції присвоєнні звання провідника ОУН(р) та у відході від світоглядно-ідеологічних і програмних постанов III Надзвичайного великого збору ОУН(р). Тимчасом в Україні новий (після загибелі Шухевича) головний командир УПА і голова проводу ОУН(р) на українських землях Василь Кук видав директиву зняти ім’я Бандери з гасел підпілля ⁴.

У 1954 році ОУН(р) остаточно розкололася. Інтегральною частиною й далі керував Бандера, а націонал-демократичну за суттю ОУН (тепер з означенням «закордонна», бо на той час більшість уцілілих націоналістичних лідерів опинилася в діаспорі) очолив Лев Ребет. У 1957 році агент КГБ Богдан Сташинський убив Ребета, а 1959 року — Бандеру. Так завершилося протистояння двох очільників революційного націоналізму, але не їхніх послідовників.

Щодо жіночого питання ОУН(б) й надалі залишалася на позиціях інтегрального (чинного) націоналізму. У 1971 році, аналізуючи причини «застою» в націоналістичному середовищі, син Мілени Рудницької, історик української суспільно-політичної думки і публіцист Іван Лисяк-Рудницький у гострому полемічному тоні писав про «неподолану спадщину тоталітарного націоналізму» ⁵. Про ОУН(з) варто згадати, що в 1979–1991 роках її очолювала Дарія Ребет, яка відзначалася активністю і в розбудові жіночого руху в діаспорі ⁶. У 1945 році вона взяла участь у І З’їзді українського жіноцтва в Німеччині, де її обрали до головної управи. За участи Дарії Ребет було створено міжнародну Лігу жінок в екзилі (вигнанні), у якій, крім українок, об’єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей і постійним секретарем якої вона стала. Дарія Ребет писала теоретичні статті і так само ґрунтовані на власному досвіді — як про націоналізм, так і про жіночий рух. Як побачимо далі, це непоодинокий випадок поєднання двох таких іпостасей у повоєнні десятиліття.

---

1. Онишко, Леся. Роль жінки в українському національно-визвольному русі середини XX століття // Український визвольний рух: Наук. збірн. — Львів, 2004. — Збірн. 3. — С. 30–38: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/67012/05-Onishko.pdf?sequence=1 [↩]
2. Криштопа, Олег. Роман Шухевич: як онук першої галицької феміністки став на захист української державності // 5 канал. — 18 червня 2020: https://www.5.ua/suspilstvo/roman-shukhevych-iak-onuk-pershoi-halytskoi-feministky-stav-na-zakhyst-ukrainskoi-derzhavnosti-217269.html [↩]
3. Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 32–39: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par6 [↩]
4. Зайцев, Олександр. Дарія Ребет і боротьба за демократизацію ОУН // Дарія Ребет. Спогади. — Львів, 2018. — С. 7–16: http://www.pwin.pl/ksiazki%20z%20Ukrainy/zajcew.pdf [↩]
5. Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 44–51: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par8 [↩]
6. Безсмертний-Анзіміров, Андрій. Дарія Ребет // День. — 26 лютого 2015 [↩]

Поразка УНР та входження українських територій до складу Радянської Росії (й утворення квазідержавної УРСР), Польщі, Чехословаччини й Румунії жодним чином не придушили ні фемрух, ні націоналізм. Ба більше, саме 1920-ті й особливо 1930-ті на Західній Україні (тут і далі маються на увазі Галичина і Волинь у складі Польщі; фемрух на Закарпатті ¹ , Буковині й південній Ізмаїльщині був надто локальним) стали періодом кристалізації й піднесення і фемінізму, і націоналізму. У Радянській Україні, підконтрольній Москві, з націоналізмом одразу все було ясно, а ліводемократичний жіночий рух після короткого розвою в першій половині 1920-х сталінський режим просто розчавив. Формально влада й надалі декларувала «рівність» у правах чоловіків і жінок, тимчасом засилаючи в табори українських феміністок (як-от діячку Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, марксистську феміністку Надію Суровцову 1927 року), відновивши заборону абортів і обмеживши підстави для розлучення. Згадана Євгенія Бош, яка була троцькісткою (а отже, в опозиції до сталінізму) й ідейною революціонеркою, внутрішньо зламалася і 1925 року наклала на себе руки. Її доньку Ольгу Коцюбинську-Бош у 1930-х роках репресували, вона вісім років провела в таборах на Колимі.

У порівняно демократичній (принаймні до середини 1930-х років) Польщі українки мали змогу далі боротися за свою емансипацію. Жіночих організацій тут існувало чимало, а найвпливовішою і найчисельнішою став Союз українок, який на піку своєї діяльности нараховував 60 тисяч членкинь ². Зрозуміло, що при такій великій кількості СУ об’єднував жінок різних політичних уподобань. Та все-таки керманички організації, зокрема найвідоміша її очільниця Мілена Рудницька, прагнули, щоб СУ стояла на позиціях ідейного фемруху і демократичних цінностей.

Однак із формуванням у 1920-х роках інтегрального націоналізму і створенням 1929 року Організації українських націоналістів (ОУН) між фемінізмом і націоналізмом визрів конфлікт. У 1980-х за цю тему однією з перших узялася Марта Богачевська-Хом’як, сучасні ґрунтовні наукові дослідження про це належать відомій історикині Марті Гавришко й іншим з Української асоціації дослідників жіночої історії. Тут я спробую лише коротко проаналізувати суть протистояння (чи й співпраці теж?) фемруху й інтегрального націоналізму, під кутом зору і теорії, і практики їхньої взаємодії.

У 1920-х роках, поки інтегральний (чинний) націоналізм ще викристалізовувався, феміністки майже не стикалися з неприхованою ворожістю з боку націоналістів. Ба більше, як у дореволюційні й революційні часи, представники і представниці обох таборів у контексті боротьби за визволення українського народу часто ставилися одні до одних із взаємною повагою. (Укотре нагадаю, що я опускаю антагонізм між лівим жіночим рухом і націоналізмом, тим паче в Західній Україні у 1920–1930-х домінував не він, а таки фемрух ліберал-демократичного спрямування.)

Дмитро Донцов ще навіть 1931 року в розвідці «Олена Пчілка: проба реабілітації» ³ героїзував постать Олени Пчілки і в позитивному ключі згадував її співпрацю з «піонеркою жіночого руху» Наталею Кобринською в контексті її діяльности в жіночому русі до революції і революційного часу. Проте завважмо, як саме хвалить Пчілку Донцов: «З давних давен і свої, і чужі, подорожники, завважили, що на Україні стрічається більше жінок-мужчин, ніж чоловіків-мужчин. Деякі з учених, як Щербаківський, зв’язували цей факт з довго існувавшою в нашій землі системою матріархату. Чи це факт, чи здогад, але Ольга Косачева всією своєю діяльністю, а була вона дуже різнородна, належала якраз до цього типу жінок-мужчин, з твердим характером, невгнутими переконаннями».

Тобто, за Донцовим, жінка лише тоді може бути героїнею, коли за характером вона чоловік. Така собі типова андроцентрична похвала жінки одночасно із завуальованою мізогінією. Не без сарказму відзначу: здається, ще трішки і патріарх інтегрального націоналізму виведе першу в історії обґрунтовану концепцію гендерної небінарности «жінок-мужчин». Я, звичайно, утрирую й жартую.

І все-таки у 1920-х роках взаємні випади були поодинокими. Що казати, якщо дружина Дмитра Донцова Марія Бачинська короткий час навіть очолювала СУ (1926–1927). Культовою постаттю і для націоналістичного, і для фемруху 1920-х була Ольга Басараб — членкиня націоналістичної Української Військової Організації й одночасно СУ, котру за її діяльність 1924 року закатувала польська поліція. Усе змінилося зі створенням 1929 року ОУН, яка на теоретичній базі Донцова (парадокс: сам Донцов так і не вступив в ОУН) і тогочасного європейського праворадикального руху розробила чітку ідеологію, у якій інтереси нації і партії ОУН стояли вище за будь-які інші, зокрема й за права жінок. Задля справедливости треба відзначити, що й СУ 1928 року вирішив не брати участи в діяльності націоналістичного підпілля, зберігаючи демократичний принцип вільного права вибору своїми членкинями тієї чи тієї політичної партії (або ж безпартійности).

У дійсності через ідеологічні розбіжності між СУ і ОУН почалася конфронтація. Щоб сформулювати позицію ОУН, окреслю теоретичні засади інтегрального націоналізму в «жіночому питанні». На сторінках націоналістичних часописів фемінізм розмежовували з жіночим рухом: перший уважали анахронізмом, який приносить інтернаціоналізм, насправді жіноче питання може вирішити лише націоналізм. Однак «жіноче питання» теоретики ОУН сприймали по-біологізаторськи й ієрархічно: українська жінка у них виступала радше як «молодша» партнерка чоловіка в його боротьбі на національному фронті, котра повинна беззастережно виконувати свою репродуктивну місію. Ось як про це теоретизував у своїй праці «До питання призначення української жінки» М. Рак: «Ми дійшли до основних питань призначення українського жіноцтва, це: а) дати якнайбільше й якнайздоровіше молоде покоління та б) підготовлятися до зриву й державного будівництва» ⁴.

Такий підхід у Європі 1930-х років типовий для праворадикальних рухів, які відкидали ідею рівних прав жінок. Наприклад, у німецькій НСДАП жінок було лише 5 %, а після приходу нацистів до влади 1933 року з 35 депутаток німецького Рейхстагу 30 заарештували, а четверо в очікуванні репресій учинили самогубство ². Під впливом таких ідей (щоправда, більше італійського фашизму, ніж німецького нацизму) один із головних ідеологів ОУН Микола Сціборський видав досі культову в середовищі крайніх націоналістів книгу «Націократія» (1935) ⁵. У цій праці він, попри критику окремих надмірностей у засадах європейського фашизму, загалом його схвалив: «Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинности вони поклали здорові принципи авторитарности проводу нації, ієрархії, обов’язку й дисципліни». Демократію Сціборський гостро розкритикував, зокрема як «звульгаризований лібералістичний культ особистости (“ціль всього — людина!”)», зазначивши натомість, що «націоналізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя й гуманізму». Він іще раз проголосив уже відоме «Нація понад усе!» і що владу в Україні здійснюватиме «Вождь Нації, найкращий з найкращих її синів».

Звісно, така авторитарна й наскрізь андроцентрична ідеологія не могла не викликати опору з боку феміністок. Мілена Рудницька критикувала підхід ОУН, згідно з яким «Для націоналістичної доктрини носієм нових ідей, творчим, єдино рішальним чинником в громадянстві і державі є лише мужчина. По їхньому, жінка має себе здійснювати тільки в материнстві, одиноким полем її діяльности є тільки родина, її вартість міриться скількістю дітей приведених нею на світ. Материнські завдання націоналізм зводить виключно до біологічної функції» (цитата з її виступу на конгресі СУ 1937 року) ⁶.

Цікаво, що конфлікт націоналізму й фемінізму точився і всередині СУ та ОУН. Остання як дуже чисельна організація об’єднувала у своїх лавах жінок із різною політичною орієнтацією. Ті з них, хто в 1930-х роках підтримували ОУН, почали відмежовуватися від терміна «фемінізм» і нейтрально називати свою діяльність жіночим рухом. За узагальненими даними польських поліційних органів, які Марта Гавришко наводить у ґрунтовній статті «Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках» ⁷ залежно від місцевих осередків подекуди до 10 % членкинь СУ у 1934–1935 роках належали до ОУН. Тому націоналістична опозиція в СУ не раз виступала проти Рудницької й інших ідейних феміністок. Не дивно, що й Рудницька 1937 року в листі до видатної феміністки часів революції й емігрантки Софії Русової виражала занепокоєння «моральним спустошенням» молоді в Галичині під впливом антидемократичних ідеологій.

Проте й прихильниці націоналізму подекуди мали відвагу критикувати антифеміністичну політику. Знаменитим став текст «Якими нас прагнете?» ⁸ поетеси й націоналістки Олени Теліги (надрукований у «Віснику» Донцова 1935 року). Теліга засуджувала сліпе перенесення в український націоналізм «поглядів фашистів на роль жінки», заперечувала звуження місця жінки до «чотирьох К» (Kinder, Küche, Kirche, Kleider — діти, кухня, церква, плаття) і називала це «старопруським поглядом». Теліга також рішуче відкидала три óбрази, що їх нав’язували жіноцтву чоловіки — «жінки-рабині», «жінки-вамп» і «жінки-товаришки». Вона різко завважила: «Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині», — і вимагала відійти від постулату «жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси».

Парадоксально, але по суті заперечуючи погляди провідників ОУН на жінок, Теліга формально не визнає, що критикує саме інтегральний націоналізм. Натомість вона робить антифеміністичну ремарку: «Треба ще більш рішуче відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К». Це ніби спроба протягнути ідеали фемінізму в інтегральний націоналізм через «чорний хід», як такий собі «нефеміністичний фемінізм» (каламбур мій). Задля справедливости зазначу, що навіть таку непряму критику ОУН Теліга могла публічно висловити лише тому, що формально вона вступила до лав партії 1939 року і за кілька років до того могла дозволити собі відкрито критикувати жіноче питання в праворадикальному русі.

Поляризація поглядів демократичного фемінізму й інтегрального націоналізму вочевиднилася після вбивства 1938 року голови ОУН Євгена Коновальця, після чого партія ще більше радикалізувалася. Наступного року концепцію націократії Сціборського поклали в основу політичної програми ОУН ⁹, а в першій статті (артикулі) першого розділу проєкту націоналістичної Конституції Української Держави ¹⁰ авторства того ж таки Сціборського було записано: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Очолювати державу мав «Голова Держави — Вождь Нації», який мав бути «водночас Головою Проводу Українських Націоналістів» (арт. 10, розд. ІХ). Також зазначалося: «Існування політичних партій, ґруп, орґанізацій та ідеольоґічних вільних гуртів — заборонене в Українській Державі. Одинокою ідеольоґією, що виховує громадян Української Держави, є ідеольоґія Українського Націоналізму, а одинокою формою політичної орґанізації суспільства є Орґанізація Українських Націоналістів» (арт. 7–8, розд. ІХ).

Становище жінки в такій тоталітарній Українській Державі визначалося специфічно. З одного боку, потужний жіночий рух у Західній Україні і, як наслідок, участь у партії освічених ідейних українок зумовили формальну поступку з боку ОУН: «Всі громадяни Української Держави, як чоловіки, так і жінки, рівні перед державними законами… Жінка в Українській Державі має всі цивільні та політичні права нарівні з чоловіками» (арт. 5, розд. Х). Ще цікаво, що жіночий рух добився широкого вживання фемінітивів у Західній Україні і Сціборський використовує їх у тексті Конституції, а не лише чоловічий рід як загальний.

З іншого боку, про участь жінок у владі в Конституції Сціборського було сказано таке: «Послом до Державного Сойму може бути кожний/а/ український/ка/ громадянин/ка/, що має цивільні й політичні права та досягнув/нула/ 25 років життя. Право обирати послів до Державного Сойму мають усі українські громадяни/ки/, що посідають цивільні й політичні права та досягнули 21 рік життя» (арт. 3–4, розд. IV). Й одночасно: «У спосіб, передбачений окремими законом виборчої ординації, кандидатів на Послів до Державного Сойму визначають Виборчі Комісії, зложені з Мужів Довірря» (арт. 2, розд. IV). Виходило по-тоталітарному химерно: громадянки, як і громадяни, мали право бути депутатками Сойму, але тільки коли їхні кандидатури схвалять якісь «мужі» з націоналістичних виборчих комісій. Лише з «мужів довір’я» мала складатися і «Верховна Рада Національної Праці» (арт. 5, розд. ІХ). Звичайно, Голову Держави — Вождя Нації теж описано лише в чоловічому роді.

1938–1939 роки стали піком у протистоянні фемруху й інтегрального націоналізму ще з однієї причини. Саме тоді, після того як польська влада на якийсь час заборонила СУ, Рудницька заснувала вже виразно ідейно феміністичну, а не широку жіночу організацію. До того ж не громадську, а партію під назвою «Дружина княгині Ольги». ОУН розгорнуло кампанію проти ДКО, називаючи її інтернаціоналістичною, космополітичною, антисімейною. Феміністки ж критикували ОУН за тоталітарний світогляд і нехтування правами жінки як людини, а не просто помічниці чоловіка.

Лише початок Другої світової війни у вересні 1939-го перервав гострий ідеологічний конфлікт ОУН з ДКО. І все-таки, треба зауважити, теорія і практика — це не завжди одне й те саме. Тут я знову повернуся до інтерсекційного підходу. Більшість західноукраїнських феміністок переживали подвійну дискримінацію — як власне жінок і як українок. І не просто переживали, а й усвідомлювали її та намагалися боротися проти обох видів утиску їхніх прав. Тому демагогія ОУН про інтернаціоналістичність, космополітизм і антисімейність фемінізму (до речі, нічого не нагадує вам із сучасних обвинувачень модерним націоналізмом фемінізму?) була несправедливою щодо ДКО й СУ.

У дійсності до 1938 року СУ й ОУН, попри всі ідеологічні розбіжності, не раз співпрацювали, коли йшлося про національно-визвольну боротьбу українського народу. ОУН і СУ спільно протистояли репресивній пацифікації (від лат. pacificatio — заспокоєння), яку в 1930–1931 роках провадила польська влада проти українського населення на Галичині, гостро протестували проти організованого сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років в УРСР. Для координації спільних дій у цих питаннях Мілена Рудницька листувалася навіть із самим головою ОУН Євгеном Коновальцем. Щоправда, сам Коновалець, на відміну від свого оточення, мав вельми помірковані ідеологічні позиції: його дратував непідконтрольний йому процес радикалізації ОУН і він якось прямо сказав, що «помиляється, хто шукає для націоналізму взорів у фашизмі або гітлєризмі» ⁹.

Згадаю також, що коли 1935 року легальне Українське націонал-демократичне об’єднання (попри назву, радше ліберал-демократичне) виступило за політику нормалізації з польським урядом, його активна членкиня Мілена Рудницька (посол до польського Сейму від УНДО в 1928–1935 роках, де працювала в освітній і закордонних справ комісіях) разом із СУ відмовилася підтримувати тоді ще свою партію. З ухваленням нової Конституції Польща переходила від демократичного до авторитарного ладу, скажімо, відтепер президент назначав третину сенаторів і керував і Сеймом, і збройними силами, і навіть судами. У результаті на цих парламентських виборах не було обрано жодної української жінки (як і націоналіста, адже ОУН була нелегальною і, звичайно, теж саботувала вибори) — фемрух бойкотував антиукраїнські й антидемократичні вибори, щоб не легітимізувати польський авторитаризм.

Так, ОУН і СУ кооперувалися лише з тактичних міркувань, але й це ставить під сумнів тотально антагоністичний характер протистояння націоналізму й фемінізму в Західній Україні, принаймні в першій половині і середині 1930-х років. Хоча це не заперечує, а лише корелює його реальний градус у рамках діалектичного й інтерсекційного методологічних підходів. На завершення розгляду проблеми фемінізму й націоналізму на західноукраїнських землях у 1920–1930-х наведу розлогу цитату ідейної противниці ОУН, на позір ліберал-демократичної феміністки Мілени Рудницької з її статті в першому номері часопису «Жінки» (1935): «…не можна заперечити, що хоча невідрадні умови національного життя зупиняють процес громадського назрівання українського жіноцтва, то одночасно саме завдяки ним, завдяки цим невідрадним умовам зв’язок між українською жінкою і Нацією став за останні роки нерозривний. Важке положення, в якому опинився Нарід, пробудило в широких масах жіноцтва зацікавлення громадськими справами, “політикою”. Воно каже нам призадуматися над українською дійсністю та вглиблюючись в її причини, шукати коренів лиха. Вона, ця жахлива українська дійсність, потрясає нашим сумлінням, виводить нас із круга еґоїстичних родинних інтересів та єднає нас у почуваннях болю і сорому, тривоги і бунту з цілістю Нації» ¹¹.

---

1. Ґабор, Василь. Жіночий рух у Карпатській Україні: національні, соціально-політичні та культурно-освітні аспекти (За матеріалами жіночої преси Галичини 1938–1939 рр.) // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. — 2017. — Вип. 7. — С. 197–217: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ZPNDZP_2017_7_13 [↩]
2. Гавришко, Марта. Галицькі феміністки 1930-х: нацистське «Кухня–Церква–Діти» не для нас // Історична правда. — 29 грудня 2012: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/29/11244/view_print/ [↩] [↩]
3. Донцов, Дмитро. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) (1958) (перше видання «Олена Пчілка: проба реабілітації», 1931) // https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/DviLiteratury/OlenaPchilka.html [↩]
4. Цит. за: Кісь, Оксана. Між особистим і політичним: ґендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західно-українських землях у 1940–1950-х роках // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4. — С. 591–599 [↩]
5. Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1935) [↩]
6. Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf [↩]
7. Гавришко, Марта. Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2014. — Вип. 24. — С. 85–97: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Uks_2014_24_8 [↩]
8. Теліга, Олена. Якими нас прагнете? (1935) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14045 [↩]
9. Зайцев, Олександр. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. — 2012. — № 1. — С. 89–101: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=UIJ_2012_1_7 [↩] [↩]
10. Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1939) // https://constituanta.blogspot.com/2012/04/1939.html [↩]
11. Цит. за: Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf [↩]

Вибуховий ефект для національного й жіночого рухів в Україні мала Українська революція 1917–1921 років, яка почалася на тлі Першої світової війни, що тривала з 1914-го. Більшість жіночих організацій підтримали революційні події від самого початку — після зречення імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року. Однак сформований Тимчасовий уряд спершу проігнорував головну вимогу фемінізму першої хвилі — дати жінкам виборчі права. Тоді ВЛРЖ 1 квітня (19 березня за ст. ст.) вивів на вулицю понад 40 000 жінок, яких очолили керівниця ВЛРЖ Поліксена Шишкіна-Явейн та Віра Фігнер. (Остання, до речі, в політичному плані підтримувала соціал-ліберальних конституційних демократів; це до поширеного нині націоналістичного міфу про суто більшовицький характер жіночого руху в роки революції.) Після цього Державна Дума внесла поправку у свій маніфест — про виборчі права «без різниці статі». Отож українки в Російській імперії здобули виборчі права ще до того, як восени 1917 року владу в Петрограді захопили більшовиків, про що нині чомусь не згадують. Ну, а українки в Австро-Угорщині користувалися виборчим правом ще з 1907 року, правда, з обмеженнями через майновий і освітній ценз.

В Україні фемінізм першої хвилі поляризувався: на одному полюсі — прихильниці інтернаціоналізму, на другому — ті, хто, крім емансипації жіноцтва, виступили за національне визволення. Донедавна про феміністок інтернаціонального крила говорилося більше, це якоюсь мірою зрозуміло. Скажімо, «залізна леді» українських більшовиків, уродженка Херсонщини Євгенія Бош — фактично перша в історії України жінка, яка очолила уряд: з грудня 1917-го по квітень 1918-го вона керувала Народним Секретаріатом Української Народної Республіки Рад у Харкові (з лютого в Києві). Та й знаменита Олександра Коллонтай з українського роду Домонтовичів, одна з організаторок більшовицьких жіночих відділів, 1919 року жила і діяла в Україні.

Однак проголошена більшовиками рівність чоловіків і жінок не була їхнім винаходом. Як уже сказано, жіночий рух добився цього сам ще на світанку революційних подій. Так само соціалісти в УНР, які виступали спершу за автономію, а в січні 1918-го проголосили повну незалежність України, солідаризувалися з вимогами фемруху. До того ж багато українських феміністок підтримували УНР. Це було строкате представництво: безпартійні демократки, соціал-лібералки, соціалістки національного спрямування… Узагалі, від початку в Центральній Раді зі 115 депутатів було 11 жінок, серед них Марія Грушевська-Вояківська, Софія Русова, Зінаїда Мірна, Людмила Старицька-Черняхівська. Зі зростанням чисельности УЦР збільшилося і представництво в ній депутаток — до 21 особи. До складу Малої Ради (первісно 20 осіб), виконавчого органу УЦР, входило троє жінок — Валерія О’Коннор-Вілінська, Зінаїда Мірна і Людмила Старицька-Черняхівська.

Як зазначає дослідниця Ірина Тишко, в УЦР жінки становили тільки 3,2 % від загальної кількости депутатів. Для порівняння: у Верховній Раді I скликання незалежної України жінок було 2,5 % (12 із 475 депутатів), ІІ скликання — 4,1 % (18 із 436 депутатів) ¹. Як для першого в історії України парламенту, де жінки отримали право бути депутатками, УЦР таки дуже прогресивна. А от показники Верховної Ради незалежної України яскраво свідчать, що з часів революції у СРСР із реальними політичними правами жінок біда.

Кілька слів про Марію і Михайла Грушевських. Марія Грушевська дружила й співпрацювала з Наталею Кобринською, яка стояла біля джерел українського фемінізму, ба навіть 1886 року була на вінчанні Марії і Михайла Грушевських. Останній у статті «Наталія Кобринська» (1900) підтримав становлення українського жіночого руху. Тож феміністкою була не лише Марія, а й Михайло — один із перших українських феміністів. Аналізуючи історичні причини соціальної нерівности видатний науковець Грушевський, зокрема, зазначав, солідаризуючись із фемінізмом: «першим актом нерівности всередині роду племені являється поневолення жінки» ². Свої ідеї батьки прищепили й дочці, науковиці Катерині Грушевської, яка у 1920–1930-х роках гостро критикувала андроцентризм у гуманітарних дослідженнях. Катерину було репресовано, не в останню чергу за її фемпідходи в науці, вона загинула 1943 року на засланні.

Повернімося до Української революції і жіночого питання в ній. В параграфі 11 Конституції вже незалежної УНР ³ (в її основу було покладено проєкт Основного Закону авторства Грушевського 1905 року) зазначалося: «Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає». На той час через цю та низку інших засад щодо прав людини Конституція УНР була однією з найпрогресивніших у світі. Гірка іронія історії в тому, що 29 квітня 1918 року УЦР затвердила цю Конституцію і того ж таки дня правий монархіст Павло Скоропадський за підтримки німців здійснив переворот, проголосив себе Гетьманом і скасував Конституцію. Після повалення Гетьманату квітнева Конституція формально визнавалася чинною в «другій» УНР, а потім у діаспорі аж до 1992 року. Наприклад, у проєкті Акта УНР 1989 року про перспективи створення нового уряду в Україні Конституцію УНР 1918 року пропонувалося визнати чинною і в «перебудовній» УРСР.

У роки революції більшість українських феміністок долучилися до національно-визвольної боротьби УНР та ЗУНР. Піком же завоювань національного жіночого руху став 1919 рік. Тоді у тимчасовій столиці УНР Кам’янці-Подільському було створено Національну Раду Українських Жінок, першою керівницею Президії якої на короткий термін була обрана Марія Грушевська та Союз Українок на чолі з Євгенією Мулик-Макарушко, який постав з однойменної галицької ініціативи утвореної ще в 1917 році. Відтепер український фемінізм оформлюється у виразно національний рух. НРЖУ у 1920 році було прийнято до Міжнародної Жіночої Ради, а СУ судилося стати найпотужнішою жіночою організацією в Західній Україні у 1920-х–1930-х роках та (спойлер) вперше стати у відкриту конфронтацію з українським націоналізмом.

Отже, під час революції більшість феміністок в Україні підтримували національно-визвольну боротьбу українського народу, як і націоналістичні та проукраїнські консервативні кола. Націоналізм як такий був ще слабким. Щоправда, вночі проти 4 липня 1917 року Другий український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка, який контролювали самостійники на чолі з Міхновським, пробував учинити заколот, але його придушили вірні УЦР військові сили. А от націонал-консервативні сили за підтримки німецьких військовиків 29 квітня 1918 року таки захопили на сім із лишком місяців владу і проголосили гетьманом Павла Скоропадського.

Ставлення «гетьманського націоналізму» до жіночого руху — складне питання. З одного боку, націонал-консерватори, на відміну від соціалістів, традиційно були за «традиційність» (пробачте мені цю тавтологію), а не за ідеї рівности, і прагнули відновити становий «козацький» уклад в Україні. З іншого боку, на практиці тих жінок, хто за часів УНР отримали посади в різних державних відомствах, не звільняли і вони без жодних питань працювали собі далі. Чому так? Можливо, справа в традиціях роду Скоропадських. Умовна «матріархальна» вираженість його на тлі козацько-дворянського традиціоналізму стала своєрідним історичним парадоксом. Наприклад, у підручниках з історії України XVIII століття школярам розповідають про гетьмана Івана Скоропадського, але (андроцентризм рулить) не згадують, що де-факто козацькою державою керувала його дружина, «гетьманша» Анастасія Скоропадська-Маркович. У народі так і казали: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Цікаво, що навіть після смерти чоловіка 1722 року Анастасія Скоропадська до кінця днів своїх носила титул «ясновельможної пані гетьманової».

У ХІХ столітті тітка Павла, графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська, організувала у своєму маєтку в Полтаві справжній український культурно-просвітницький центр та профінансувала створення у Львові літературно-наукового товариства імені Шевченка. Про українську «самостійницю» 1862 року писала газета «Незалежність Бельгії» (L’Indépendance Belge): «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. І обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову керуватиме гетьман, як за часів Мазепи» ⁴. От тільки гетьманшею, як колись Анастасію, іноді називали саме графиню. Енергійна Єлизавета якнайбільше підходила на цю роль, але за її життя суспільна ситуація не сприяла реалізації таких масштабних мрій.

Павло Скоропадський в «Актах про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства» затвердив, що жінки мають право претендувати на гетьманство. Після загибелі гетьмана і передчасної смерти його синів націонал-консервативний Союз гетьманців-державників на еміграції послідовно очолювали три доньки Павла Скоропадського — Марія Монтрезор-Скоропадська, Єлисавета Кужим-Скоропадська та Олена Отт-Скоропадська. Проте їхня участь у жіночому русі майже не простежується. Хіба що Єлисавета Кужим-Скоропадська з 1923 року працювала в Українському товаристві допомоги біженцям, яким на еміграції в Німеччині керувала її мати Олександра Скоропадська-Дурново, а 1929-го очолила ще й доброчинну організацію Комітет допомоги голодним в Україні. Той факт, що на чолі цих доброчинних організацій стояли представниці гетьманського роду, сприяв приєднанню еміграційного жіноцтва до українського громадського руху.

Варто згадати також, що Олександра Скоропадська-Дурново була поміркованою прихильницею жіночої емансипації. Гетьманівна Олена згадувала, як її мама прагнула всупереч традиціям дати дочкам добру професійну освіту: «Мати хотіла дати своїм донькам ці можливості також для того, щоб визволити їх із гетто їхнього класу. В колах, де оберталися мої батьки, такі погляди вважалися революційними. Але й із власним чоловіком теж довелося проводити деяку роботу з переконання, поки він дозволив, аби його обидві доньки відвідували публічну гімназію», бо «кожна людина, чи то хлопець, чи дівчина, мусить мати свій фах». Зазначу, що в цитаті йдеться про дореволюційну добу в Російській імперії, а третя донька Павла й Олександри Скоропадських народилася вже в еміграції.

---

1. Як змінювався гендерний склад Ради останні 30 років // Слово і Діло. — 5 березня 2020: https://www.slovoidilo.ua/2020/03/06/infografika/polityka/yak-zminyuvavsya-hendernyj-sklad-rady-ostanni-30-rokiv [↩]
2. Лишка, Яна. Жінки у керівництві держави від часів Київської Русі до Української революції: Марія Грушевська // Update. — К., 2018: https://update.com.ua/istorii_tag/zhnki-u-kervnitctv-derzhavi-vd-chasv-kivsko-rus-do-ukransko-revoliutc_n4276/ [↩]
3. Конституція Української Народньої Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) (1918) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0002300-18#Text [↩]
4. Цит. за: Черняков, Сергій. Єлизавета Милорадович (Скоропадська). Меценатка української культури // Деснянська правда. — 2010. — 13 лютого: https://eukraina.com/publ/education/elizaveta_miloradovich_skoropadska_mecenatka_ukrajinskoji_kulturi/11-1-0-190 [↩]

Націоналізм і фемінізм… У сучасному українському суспільстві ці два поняття одразу викликають масу взаємопов’язаних асоціацій: стать — гендер, заборона абортів — «моє тіло — моє діло», «традиційні» сімейні цінності — право жінок на емансипацію, ігнорувати Стамбульську конвенцію з запобігання домашньому насиллю й ухвалювати національні закони з цього приводу — ратифікувати Стамбульську конвенцію тощо. Впевнена, кожна з цих пар уже породила у читачок і читачів набір рефлексій, особистих думок і переживань, а можливо, й сильні емоції.

З часів Цицерона крилатою стала фраза historia magistra vitae — з латині «історія — вчителька життя». Тож чи не криються в сучасному протистоянні українських феміністичних і модерних націоналістичних рухів задавнені історичні конфлікти? Чи, може, справа лише в принциповій несумісності двох світоглядних парадигм? Без осмислення минулого одразу й не відповіси.

Нині проблеми взаємодії фемінізму і націоналізму висвітлюють нерідко: за останні десятиліття з’явилася низка досліджень про націоналізм і жіночий рух у різні часові періоди. У цій статті, базуючись на дослідження інших історикинь та істориків, хочу зробити великий узагальнювальний аналіз протистояння та/або взаємодії фемінізму й націоналізму в минулому — від середини ХІХ століття й аж до розпаду СРСР 1991 року.

Теми протистояння інтернаціоналістичного і взагалі лівого жіночого руху з націоналізмом я торкатимуся лише побіжно. Натомість у фокусі моєї уваги буде та частина фемруху, яка притримувалася право-демократичних і центристських соціал-ліберальних поглядів, визнаючи при цьому важливість національно-визвольної боротьби.

Насамперед означу засадничі поняття і значення, які я в них вкладатиму в цій статті, адже терміни «фемінізм» і «націоналізм» різні люди сприймають дуже по-різному. Ба більше, міжнародні (західні) теорії теж містять чималі розбіжності з українською практикою.

У контексті української історії слід розуміти, що представниці далеко не всіх жіночих рухів називали себе саме феміністками. Уважається, що вперше цей термін наприкінці XVIII століття вжив в одній своїй праці соціаліст-утопіст (а це вже подразник для багатьох сучасних ідейних націоналістів) Шарль Фур’є, щоправда, він писав про «феміністів» — чоловіків, які виступали за права жінок. На думку історикині Карен Оффен, термін «фемінізм» як усвідомлення дійсної боротьби жінок за свої права почали використовувати з 1882 року, коли феміністкою назвалася учасниця руху жінок за виборче право у Франції Губертіна Оклер. Зокрема, так вона означала себе в статтях у газеті «Громадянка» (La Citoyenne). Після першого феміністського конгресу 1892 року в Парижі термін «фемінізм» став популярним і до 1894-го з’явився на сторінках періодичних видань Великої Британії, Іспанії, Італії, Німеччини, США.

Треба зазначити, що із 1860-х і до 1920-х років жіночі рухи на Заході так само часто використовували термін «суфражизм» ¹ (від англ. suffrage — голос, виборче право), який підкреслював головну вимогу першої хвилі фемінізму. Лише з 1960–1970-х років, коли почалася друга хвиля фемінізму, остаточно утверджується термін «фемінізм». В Україні ж здебільшого говорилося просто про жіночий рух, а терміни «суфражизм», «фемінізм» уживалися дещо рідше. У Російській імперії цьому сприяла потужна «чорна» піаркампанія консерваторів, які «роз’яснювали», що фемінізм дорівнює чоловіконенависництву. Дійшло до того, що феміністки, щоб уникнути негативних конотацій, мусили вигадати термін «рівноправки», а взагалі говорили про себе нейтрально як про учасниць жіночого руху. У цій статті я всі жіночі рухи, які цілком усвідомлено або ж за суттю поділяли ідейні позиції суфражизму й фемінізму, трактуватиму як феміністичні і заради простоти називатиму фемрухами.

Термін «націоналізм» застосовували і досі застосовують у різноманітних значеннях. Уперше його вжив (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х років німецький філософ-богослов Йоганн Готфрід Гердер. Узагальнено-коротке означення поняття: націоналізм — це ідеологія і напрям політики, для яких засаднича теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдности та її первинности в державотворчому процесі. В українській історії ідеологію націоналізму сформував відомий політичний діяч Дмитро Донцов. Зокрема, у своїй праці «Націоналізм» (1926) ² він так окреслив засади українського «чинного націоналізму» (названого пізніше інтегральним). Нація — абсолютна цінність. Політичні партії, класи повинні об’єднатися заради Вищої мети. Вища мета — незалежність держави. Мета виправдовує всі засоби. Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич із майже необмеженою владою. Соціально-економічні питання другорядні.

У вузькому значенні в українській політичній думці до 1991 року саме націоналізм інтегрального типу вважався власне націоналізмом. Із широким означенням усе непросто. У ХХ столітті, не без впливу марксистсько-ленінської комуністичної ідеології й агітації під означення націоналізму потрапляли мало не всі українські рухи, які прагнули реальної незалежности України. Ярлик «буржуазний націоналізм» клеїли і членам та членкиням ОУН з їхнім інтегральним націоналізмом, і націонал-консерваторам гетьманцям, і дисидентам та дисиденткам доби брежнєвського застою, і «рухівцям» та «рухівкам» горбачовської «перебудови» (більшість із яких обстоювали радше націонал-демократичні позиції), а то й представникам та представницям соціалістичних партій часів Української Народної Республіки, адже вони боролися за національне визволення України. Слід завважити, що й самі діячки та діячі українського визвольного руху іноді переприсвоювали собі більшовицький ярлик «націоналіст»/«націоналістка», хоча в чіткому розумінні могли дотримуватися зовсім інших політичних поглядів.

Також важливі поняття в цьому дослідженні — націонал-демократія і консерватизм. Націонал-демократія — це, по суті, націоналізм, поєднаний із демократичною ідеологією, тобто такий собі проміжний стан у політико-ідеологічному спектрі між націоналізмом і ліберал-демократією. Що ж до традиційного українського консерватизму, то його ідейний натхненник В’ячеслав Липинський свого часу дав йому й іншу назву — «український гетьманський націоналізм». Хоча різниця між українськими інтегральним націоналізмом і націонал-консерватизмом таки була концептуально відчутною. Перший спирався на ідею етнічности Донцова (а подекуди Донцов писав і про расовість) як засадничої есенціальности української нації. А за Липинським, українська нація формується на ґрунті територіального патріотизму, тобто солідарности й культурної єдности всіх постійних жителів української землі на чолі з традиційною аристократією (ідея станової класократії) незалежно від їхнього етнічного походження. У пізнішій традиції західних досліджень націоналізму наприкінці ХХ століття ці ідеологічні напрями назвуть «етнічним» і «політичним» націоналізмом.

Ось у такому широкому і розмаїтому тлумаченні націоналізму, який, зрештою, став вагомою частиною сучасного українського світогляду (особливо на заході нашої держави), я й розглядатиму діяльність фемрухів до 1991 року.

Націоналізм і фемінізм з’явилися на теренах України майже одночасно — в другій половині ХІХ століття. І це не випадковість. Якщо подивитися в минуле крізь аналітичну призму сучасного інтерсекційного фемінізму, ми побачимо, що становище жіноцтва на українських землях було не таке вже й однорідне. Дискримінація жінок за статево-гендерною приналежністю могла по-різному комбінуватися з дискримінаціями за національною, класовою та іншими ознаками.

Українці були одним із найбільших народів у Європі без своєї держави, розділені між Російською й Австро-Угорською імперіями. Особливо важким було становище українок у Російській імперії, до складу якої входила більшість етнічних українських земель. Валуєвський циркуляр 1863 року скасував друк релігійних, навчальних і освітніх видань «малоросійською» мовою. Емський указ імператора Олександра ІІ 1876 року взагалі заборонив використовувати українську мову в усіх сферах, крім побутової. У класовому плані більшість українок були селянками, а до 1861 року — взагалі кріпачками.

З іншого боку, за гендерною ознакою жінок в Україні дискримінували не менше, ніж за національною чи класовою. Жінки не мали доступу не те що до органів влади, а навіть до освіти. Цікаво, що перше в ХІХ столітті виразно українське таємне товариство — Кирило-Мефодієвське братство (1846–1847) — не лише ставило собі за мету визволення або принаймні автономію українського народу, а й уперше в Україні порушило питання прав жінок. Великий вплив на публічне обговорення важкого соціального становища жінок у середині ХІХ століття справила творчість Тараса Шевченка, одного з братчиків. А один із документів цієї організації авторства Миколи Савича називався «Визволення жінки»: Відштовхуючись від ідей французьких просвітителів, Савич закликав до емансипації жінок. Історично це, мабуть, перша така праця в Україні.

Водночас не можна не відзначити зверхньо-поблажливе ставлення Савича до українського жіноцтва. У своїй розвідці він, зокрема, писав: «Якщо жінки хочуть піднятися до становища і прав чоловіків, вони повинні також піднятися до такого ж ступеню почувань та ідей» ³. Савича навряд чи назвеш феміністом — радше представником упривілейованого класу, який розумів несправедливість становища жінок, але внаслідок свого патріархального виховання ще не був готовий вийти за межі андроцентризму — практики ототожнення чоловічого погляду на життя із загальнолюдськими поглядами на світ як «універсально-нормативної».

Нарешті й саме жіноцтво почало створювати свої організації, щоб говорити про свої проблеми власними голосами. У ХІХ столітті це переважно організації освітнього плану. Ще до Кирило-Мефодієвського братства в Харкові постало Товариство допомоги вищій жіночій освіті як відгалуження всеросійських жіночих і громадських організацій, які виборювали жінкам право доступу до вищої освіти (1840). Хоча це була не перша жіноча організація, адже жіночі доброчинні товариства діяли й раніше, але саме харківська ініціатива поставила собі за мету розширити права жінок, принаймні в такій важливій сфері, як освіта.

Знаковим для становлення в Україні фемінізму першої хвилі став 1884 рік. У Києві Аделаїда Жекуліна заснувала Вищі жіночі курси, а Олена Доброграєва створила в середовищі активісток жіночий гурток. На цісарській Галичині в Станіславові (нині Івано-Франківськ) Наталя Кобринська ініціювала «Товариство руських женщин», яке ставило собі за мету долучити інтелігентних жінок до культурно-освітніх процесів та популяризувати нові суспільні ідеї жіночої емансипації. З часом товариство перетворилося на доброчинну організацію, через що Наталя Кобринська, яку по праву називають однією з перших справжніх феміністок в Україні і яка обстоювала економічне й політичне визволення жінок з-під влади чоловіків, за кілька років покинула посаду голови організації. У 1887 році вона разом з Оленою Пчілкою видала перший суто жіночий літературний альманах «Перший вінок».

Уже на світанку формування жіночих організацій свідомі українки добре розуміли свій подвійний дискримінаційний тягар — за гендерною (тоді, звичайно, в термінології лише статі) і за національною ознакою. Олена Доброграєва, наприклад, стояла на національно-народницьких позиціях і поруч із боротьбою проти дискримінації жінок активно виступала проти порушення їхніх прав саме як українок, представниць українського народу. Ще більшою мірою це стосується Наталі Кобринської, яка вважала, що шлях до жіночих прав українок пролягає через національне визволення. Підкреслюючи важливість появи «Першого вінка», вона зазначала, що її діяльність спрямовано на те, щоб жінка одночасно «упімнулася о свої права національні і громадські» ⁴. Погляди Кобринської на фемінізм як рух, що має поєднуватися з українською національною ідеєю, остаточно оформилися в 1890-х роках після конфлікту з галицькою соціалістичною Русько-українською радикальною партією, яку вона критикувала за «підтягування» жіночого питання під суто класовий момент партійної ідеології та за «поступливість поляків» і нечітке наголошування українського національного питання ⁵.

На мою суб’єктивну думку, щоб зрозуміти процеси першої хвилі фемінізму в Україні, треба звернутися до методології третьої хвилі з її інтерсекційним підходом, ґрунтованим на визнанні того факту, що різні форми дискримінації перетинаються з дискримінацією за ознакою статі й гендеру та можуть підсилювати її. Такий підхід на теоретичному рівні сформулювала 1989 року афроамериканська активістка Кімберлі Креншоу, яка звернула увагу, що дискримінації за ознакою статі й раси розглядаються як абсолютно різні питання ⁶. На думку Креншоу, вивчати їх окремо одна від одної немає сенсу, бо, наприклад, кольорові жінки зазнають одразу подвійний дискримінації. У своїх працях науковиця стверджувала, що в питаннях дискримінації за ознакою статі досвід кольорових жінок не враховується, адже всі дослідження обмежуються вивченням досвіду привілейованих у США білих жінок.

Такий підхід, як на мене, важливий в історичному ракурсі для аналізу дискримінації жінок, які представляли колоніальні етноси, зокрема він актуальний для українок до 1991 року. Українські феміністки першої хвилі добре розуміли на практиці, без чіткого теоретичного осмислення, що вони борються за емансипацію не просто як жінки, а ще і як українки. Це був момент певної дотичности фемінізму й націоналізму в широкому (не вузькому, про що трохи згодом) розумінні останнього поняття.

Не переказуючи далі факти з формування першої хвилі фемінізму на українських теренах, зазначу, що переломним моментом стала Перша російська революція 1905 року. На революційній хвилі виникла Всеросійська спілка рівноправности жінок ⁷, головною метою якої була боротьба за політичне рівноправ’я жінок. ВСРЖ поділяла позицію міжнародного феміністичного руху, який розглядав виборчі права жінок як найефективніший шлях боротьби за інтереси жінок, і відповідно до цих засад ВСРЖ треба вважати першою політичною організацією жінок. Програма ВСРЖ містила вимоги демократичних свобод, скликання Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права без різниці статі, національности й віри. Вимога рівних прав жінок і чоловіків стосувалася всіх сфер життя і всіх верств суспільства.

Також 1905 року чи не вперше жінку було обрано до неофіційного громадсько-політичного представництва, яке виступало від імені всіх українців і українок. Прогресивні українські громадсько-політичні кола делегували Олену Пчілку і трьох представників-чоловіків до Санкт-Петербурга на перемовини з головою Ради міністрів Російської імперії графом Сергієм Вітте, щоб добитися скасування багаторічної заборони на україномовні друк і шкільництво. Як бачимо, на повістці стояло саме національне питання.

Нову хвилю боротьби за рівні права жіноцтво почало під час передвиборчої кампанії 1907 року. 24 березня часопис «Рідний край» опублікував заяву Всеросійської спілки рівноправности жінок та звернення Олени Пчілки до жінок України, у якому, зокрема, говорилося: «Тепер, коли для всієї держави переробляється усе життя, коли складаються нові правові відносини — саме на часі почути рішучий голос нашого громадянства і про рівні права жіноцтва… Пора й українському жіноцтву і всій Україні подати свій голос. Невелика родина, сім’я українська — так званий український індивідуалізм, і багато чого іншого вже здавна виробили у нас кращі обставини громадського життя для жіноцтва (…) Друкуючи відозву жіноцтва, бажаємо найшвидше бачити всіх жінок держави, так само і українку вільною і повноправною людиною — громадянкою!» ⁸.

Олена Пчілка, з одного боку, апелює тут до діалектично двоєдиного визволення жінок в Україні саме як українок. З іншого боку, бачимо кардинальне в майбутньому розходження між українським фемінізмом та інтегральним націоналізмом і консерватизмом. Завважмо, Пчілка пише про індивідуалізм як позитивну рису українського народу, на якому можуть будуватися «кращі обставини» для емансипації жінок. Визнання пріоритету індивідуальних прав людини лежало в основі фемінізму від самих його початків. Однак Донцов у теорії інтегрального націоналізму висуне тезу про пріоритет інтересів нації над правами особистости. Тому «моє тіло — моє діло» і «нація понад усе» згодом стануть взаємосуперечними принципами, які й досі зумовлюють протистояння феміністичних та націоналістичних рухів.

У 1908 році членкині ВСРЖ організували грандіозний Перший Всеросійський жіночий з’їзд. Наддніпрянську Україну на ньому представляли 60 делегаток з 11 міст. Усі вони сповідували різні погляди й ідеології: поруч із тими, хто поєднували емансипацію жіноцтва з національним визволенням, були й ті, хто другу проблему або ігнорували, або виступали з класових позицій інтернаціоналізму і вважали дискримінацію за національною ознакою другорядною порівняно з класово-економічною. Ці протиріччя заклали підвалини різкої конфронтації всередині першої хвилі українського фемінізму вже в роки Української революції (1917–1921). Зазначу також, що у 1910–1917 роках Всеросійську лігу рівноправности жінок (ВЛРЖ) очолювала уродженка південноукраїнського Миколаєва Поліксена Шишкіна-Явейн, яка не акцентувала увагу на поєднанні жіночого питання з національним.

Натомість в Австро-Угорській імперії фемінізм чітко поділявся саме за національною ознакою. На Галичині, крім просвітництва Кобринської і перших українських жіночих ініціатив, активно діяв польський фемрух, чи не потужніше навіть за західноукраїнський. Очільниця польського суфражизму Пауліна Кучальська-Рейншміт у 1895–1896 роках організувала у Львові видання жіночого часопису «Ster», ідеї якого стали гаслами цілого феміністичного руху в Польщі. У 1908 році там-таки у Львові виник Komitet Równouprawnienia Kobiet, який висунув кількох полячок кандидатками в депутатки Сейму, а 1912 року — феморганізація Komitet Pracy Obywatelskoj Kobiet ⁹. І саме через національне питання польський і український фемрухи на Галичині структурно ніяк не поєднувалися.

А що ж націоналізм? Як уже сказано, в ту пору його трактували дуже широко. Наприклад, Борис Грінченко одним із перших у своїх «Листах з України Наддніпрянської» (1892–1893) аналізував явище українського націоналізму (листи ХІ–ХІІ) ¹⁰. Націоналістів він ділив на «формальних», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки…», «радикалів», які є «соціалістичного кольору» та «на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить» та «свідомих … націонал-народолюбців», які «вважають руськовкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, себто права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй».

Питання жіноцтва Грінченко майже не торкався. Однак у ХІІІ листі побіжно критикував тих галицьких інтелігентів, які виступали проти жіночої емансипації, з чого можна виснувати, що для нього конфлікту між національним питанням і фемінізмом першої хвилі не існувало. Сам Грінченко 1904 року очолив наддніпрянську Українську радикальну партію, яка через рік об’єдналася з Українською демократичною партією в єдину УДРП, що загалом стояла на націонал-демократичних позиціях.

Біля джерел українського націоналізму стояв також Микола Міхновський. У своїй брошурі «Самостійна Україна» (1900) ¹¹ він окреслив загальні засади ідеології «самостійництва» (націоналізму) та проголосив знамените «Україна для українців». Хоча Міхновський, безперечно, вплинув на обґрунтування Донцовим українського інтегрального націоналізму, він спочатку дотримувався радше націонал-демократичних позицій (до осені 1917 року, як очільник Української народної партії), а потім націонал-консервативних (відколи вступив до Української демократично-хліборобської партії, членом якої був і Липинський).

Щоб зрозуміти ставлення поміркованого націоналіста Міхновського до жіночого руху в Україні та фемінізму першої хвилі, варто звернутися до його проєкту Конституції майбутньої самостійної України, який називається «Основний Закон Самостійної України — Спілки народу українського» (1905) ¹². Для нас тут важливі статті 11, 51 і 21, у яких сказано: «Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіцияльних обов’язків на Вкраїні» (ст. 11); «…право вибирати належиться кожному громадянинови чи громадянці, які мають 25 років сповна і живуть у тій самій громаді не менше року» (ст. 51); «Шлюб єсть річ цілком приватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатись в шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежить від доброї волі заінтересованих осіб і утворюються через просте оголошення події» (ст. 51).

Щоб оцінити прогресивність цих засад, згадаймо, що до 1905 року загальні виборчі права жінки здобули лише в Новій Зеландії, Австралійському Союзі (за винятком жінок корінних народів) та в кількох штатах США.

Підсумовуючи, відзначимо, що провісники українського націоналізму не бачили підстав для прямої конфронтації з фемінізмом першої хвилі. Фемрух же об’єднував жінок різних політичних уподобань, а тому напряму теж не конфліктував із націоналістичними ідеями. Хоча феміністки, котрі одночасно представляли ліві партії, могли критикувати націоналізм з інших приводів, адже конфлікт між соціалістичними й націоналістичними (і те, і те в широкому розумінні) ідеями набирав обертів.

Наприклад, майбутній очільник УНР, фемініст (про це згодом) і соціаліст-революціонер демократичного спрямування Михайло Грушевський у статті «Ще про великий і малий націоналізм» (1916) засудив останній, ідейно розмежувавши поняття «національне» як патріотизм, який прагне визволення свого народу, але визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, та «націоналістичне», яке ставить інтереси нації понад усе, а отже, часто заперечує права людини. Означення Грушевського згодом стане провідним для низки феміністок у їхньому відмежуванні від інтегрального націоналізму. Схожі міркування (хоча я не впевнена, чи вони це запозичили саме в Грушевського) я не раз чула і від сучасних українських феміністок.

---

1. Суфражизм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016 // http://a-z-gender.net/ua/sufrazhizm.html [↩]
2. Донцов, Дмитро. Націоналізм (1926) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16829 [↩]
3. Цит. за: Андрусяк, Ірина. Ідея ґендерної рівності у творчості Тараса Шевченка // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2014. — Вип. 60. — С. 3–10 // http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/law/article/view/263/259 [↩]
4. Михальський, Юрій. Наталія Кобринська та ідеологія жіночої емансипації кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Ю. Михальський, А. Прокіп // Вісник Львівського тороговельно-економічного університету. Серія : Гуманітарні науки. — 2016. — Вип. 14. — С. 29–34: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Vlca_Gum_2016_14_4 [↩]
5. Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 184–195: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf [↩]
6. Інтерсекційний фемінізм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016: http://a-z-gender.net/ua/intersekcijnij-feminizm.html [↩]
7. Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 184–195: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf [↩]
8. Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 181: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf [↩]
9. Ніколаєнко, Ольга. Жіночий рух у Польщі на початку ХХ ст. // Україна–Європа–Світ: Міжнар. збірн. наук. праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. — 2013. — Вип. 11. — С. 143–149: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Ues_2013_11_15 [↩]
10. Грінченко, Борис. Листи з України Наддніпрянської // Борис Грінченко — Михайло Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994: http://litopys.org.ua/drag/drag206.htm [↩]
11. Міхновський, Микола. Самостійна Україна (1900) // https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/16536/file.pdf [↩]
12. Міхновський, Микола. Основний Закон «Самостійної України» спілки народу українського (1905) // https://constituanta.blogspot.com/2011/08/1905_05.html [↩]

Поняття, що їх використовують у щоденному спілкуванні, часто знецінюються, ніби тканина знебарвлюється від багаторазового прання. Зрада, перемога, депресія — перелік можна продовжувати. Травма як психологічний термін не виняток. Буквальний переклад слова «травма» з грецької — рана. І якщо з медичним означенням усе зрозуміло, то що таке психічна травма, чим вона відрізняється від стресу та чому її наслідки можуть переслідувати нас усе життя, не даючи проживати його повноцінно, очевидно не для всіх.

Психічну травму може викликати як об’єкт (наприклад, людина, яка чинить психологічне чи фізичне насильство), так і подія (війна, катастрофа, смерть близької людини). Ще 1895 року Фройд у праці «Дослідження істерії» писав: «травматичний вплив може мати будь-яка подія, яка викликає болісне почуття страху, сорому, душевного болю». Сила чинника, потрібна для виникнення психічної травми, суб’єктивна. За аналогією з хворобою, травма може бути гострою або хронічною.

На відміну від травми, стрес — реакція на менш драматичні для особистости події, що зазвичай має два відомі виходи — бийся-біжи або замри. Травма настає там, де емоційний процес або афект такі великі, що жодна з цих стратегій не спрацьовує. Якщо стрес — неодмінна частина нашого життя, травма — це те, що загрожує функціонуванню. Простіше кажучи, стрес — це вм’ятина від удару на гнучкій поверхні, що згодом розправляється і набирає попередньої форми, травма — вм’ятина на металі.

Досліджуючи травму на практиці, Фройд дійшов висновку, що її переживання сягають корінням раннього дитинства. Тоді й формуються так звані примітивні стратегії психічного виживання. Примітивні, бо для дитини ще не доступний широкий діапазон гнучкіших реагувань. Дитячі травми закріплюють ці механізми відповіді на травмувальний чинник на все життя, тому і в дорослому віці людина так само вдається до примітивних захистів.

Витіснення

Одна з особливостей психоаналізу, яка відрізняє його від інших напрямів психотерапії, — визнання несвідомого як частини психічного апарату. Велику увагу приділяється вивченню захисних механізмів, які діють на рівні несвідомого і захищають Его (або свідомість) від «дискомфортного зовнішнього світу, створюють такий його образ, у якому людина могла би безстрашно діяти». Отож психологічні захисти мають два протилежні аспекти. З одного боку, бережуть свідомість від «пошкодження», якого можуть завдати нестерпні почуття, що виникають у відповідь на несвідомі імпульси або взаємодію із зовнішнім світом. З іншого боку, модифікують реальність, позбавляють контакту з нею та доступу до власних переживань. «Якщо сприйняття реальности викликає незадоволення, то істина приноситься в жертву». Стикаючись із травматичним переживанням, психіка не має кращого варіанту, як «спотворити» картинку реальности або вдатися до прийому «не пам’ятаю, значить не було».

Витіснення — один із засадничих захисних механізмів, який полягає в евакуації й дальшому утриманні в несвідомому нестерпних почуттів. Американська психоаналітикиня Ненсі Мак-Вільямс підкреслювала, що витіснення відрізняється від простого забування тим, що йому підлягають лише небезпечні для психічної сталости переживання. Отже, витіснення становить собою запобіжник, який спрацьовує, коли рівень напруги загрожує сталости психіки. Схоже працює дисоціація — відщеплення болісних почуттів — страху, сорому, злости, відчуття непричетности до того, що відбулося. Багато постраждалих від стихійного лиха чи насильства кажуть, що бачили себе під час травматичної події з боку і не відчувають.

Здавалося б, витіснення виконало свою захисну роль і людина може жити собі далі. Проте цього не відбувається і витіснена травма продовжує впливати. По-перше, психічне самозбереження, покликане захистити від дальшої травматизації, на думку сучасного психоаналітика Дональда Калшеда, починає «грати роль головного чинника спротиву будь-яким спонтанним проявам Я у взаємодіях із зовнішнім світом». А що відбувається з витісненим переживанням? Розвиваючи теорію травми, Фройд зазначав, що «психічна травма […] діє як чужорідне тіло, яке після проникнення всередину ще довго залишається дієвим чинником».

Чому так важко подолати наслідки травми і не ретравматизуватися знову?

Часто основна проблема психологічної ретравматизації — неможливість припинити дію травматичного чинника. Особливо це стосується травматизації жінок, які перебувають у токсичних стосунках. Спричинюють це як зовнішні, так і внутрішні фактори — наявність агресора та психологічні захисти від ситуації. Продовжуючи тему спотворення реальности примітивними захисними механізмами, варто згадати про поняття «згода на невдоволення», яке описав угорський психоаналітик Шандор Ференці. Так він означив процес, який відбувається в психіці, коли вона опиняється в травматичній ситуації. Це компромісне рішення, яке маскує незадоволення під так звану «норму», щоб уникнути почуттів, пов’язаних із переживанням цього незадоволення. Тобто психіка вдає, що стосунки з агресором «нормальні».

Інший захисний механізм, за Ференці, — ідентифікація (або ототожнення) з агресором. Тлумачення цього механізму близьке до відомого «стокгольмського синдрому» — поняття, яке сформувалося після подій 1973 року в столиці Швеції. Озброєний Ян Ерік Улсон увірвався в приміщення банку і взяв у заручники чотирьох людей, вимагаючи гроші, свободу своєму співкамернику й авто. Пізніше заручники, визволяти яких довелося за допомогою газової атаки, зокрема, говорили, що боялися дій не злочинців (Улсона й співкамерника, якого привезли на його вимогу до захопленої будівлі), а поліції. Ба більше, пізніше вони допомагали Улсону і його другові найняти адвоката для суду.

Чому так відбувається? Як уже сказано, створюючи відчуття катастрофічної нестабільности й небезпеки, травма відкидає психіку назад, тобто викликає психологічний регрес, змушуючи несвідомо звертатися до захисних механізмів, які в дитинстві гарантували індивіду захист. Згідно з теорією Ференці, страх дитини, яка зазнає насильства, такий нестерпний, що змушує її психіку взагалі ліквідувати агресора з об’єктивної реальности і зробити частиною свого Я. Напади на особистість переходять із зовнішнього на внутрішнє поле бою. Дитина ніби мімікрує під того, хто завдає їй болю, намагається вгадати його бажання й відповідати їм. Водночас вона бере на себе почуття провини аб’юзера — така ілюзія дозволяє психіці врятуватися від переживання повної втрати контролю над ситуацією. Зважаючи на регрес дорослої психіки в разі травми, ідентифікація з агресором може відбуватися в будь-якому віці. Це почасти пояснює, чому важко піти від людини, яка чинить домашнє насильство: адаптація жінки до пригнічення в її сім’ї, якому часто передує насильство в батьківській сім’ї і системне пригнічення патріархального суспільства, не дає побачити себе окремо, мало того, змушує вважати себе винною. Ідентифікацію з агресором можна вважати причиною категоричної незгоди окремих жінок із феміністичною повісткою в розрізі актуальности проблеми домашнього насилля, об’єктивації й базової нерівности. Порівняймо: стокгольмські заручники відмовлялися свідчити проти Улсона і його товариша.

Наштовхуючись на нерозуміння і неприйняття своїх почуттів, дитина може вирішити, що причина її болю — власний «дефект». Це хибне уявлення травмована людина може пронести крізь усе життя, звинувачуючи лише себе та підміняючи свою суб’єктивну реальність чужою. Як і у випадку ідентифікації з агресором, так вдається зберегти зв’язок, наприклад із нечуйним партнером.

Теоретики об’єктних відносин припустили, що значимі люди, які оточують нас у дитинстві, репрезентуються в психіці, стаючи її складниками. За аналогією з ототожненням, стосунки з цими людьми продовжують розвиватися внутрішньопсихічно. Якщо над дитиною чинили насильство, такі об’єкти розміщуються в психіці і стають «нападниками» — такими, що знущаються все життя (найпростіший приклад цього — «внутрішній критик»). Як і під час ідентифікації з агресором, людина може надалі ідеалізувати «погані внутрішні об’єкти», щоб упоратися з їхньою нестерпністю. З цього виникає плутанина: яке поводження з нею вважати прийнятним, а яке — ні? Отже, захисні механізми хоч і дозволяють зберегти психічний гомеостаз, роблять при цьому ведмежу послугу, не дозволяючи вийти із замкненого кола травми.

Термін «навчена безпорадність» (learned helplessness) запровадив американський психолог-позитивіст Мартін Селлігман, досліджуючи причини і способи подолання депресії. У 1967 році він здійснив серію експериментів над собаками, які отримували легкі розряди струму. Усі собаки мали доступ до кнопок, на які могли тиснути головою, з тією різницею, що частина собак могла в такий спосіб припинити дію струму, а для іншої частини собак натискання кнопок ні до чого не призводило. Наступного дня собак помістили в клітку, яка складалася з двох відсіків, розділених невеликим бар’єром. До підлоги першого подавався струм. Собаки, які навчилися контролювати дію струму в перший день, почали перестрибувати через бар’єр, щоб утекти в другий відсік. А ті, які не мали впливу на ситуацію під час першого раунду дослідження, навіть не намагалися подолати цю перешкоду.

Згодом Селлігман провів низку експериментів за участи студентів, використовуючи шумовий подразник, і отримав подібні результати з тією різницею, що люди, почуваючись безпомічними, питали себе, чому так сталося. Психолог назвав це «пояснювальним стилем» (explanatory style). Як показало дослідження, певний відсоток людей уважав, що погані речі траплятимуться й далі, адже вони самі їх спричинили. Така відповідь завдає удару по мотивації (людина більше навіть не намагається щось змінити), емоційній і когнітивній сферах (негативний досвід екстраполюється на інші ситуації). Проте Селігман вірив у так званий навчений оптимізм, який досягається, коли людині показують альтернативні способи реагувати. На відміну від психоаналітичних теорій, ця тяжіє до когнітивно-біхевіорального підходу, висуваючи на перший план не роботу з несвідомим, а навчання нових стратегій. Такі методи показують причини неможливости вийти з травми, послуговуючись лише власним досвідом і почуттями.

Вплив чоловічої і жіночої соціалізації на переживання травми

Психічне здоров’я тісно пов’язано з гендерною соціалізацією як чинником, що впливає на можливості особистої реалізації, відчуття безпеки й соціально-економічне становище. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, загальний показник кількости психічних розладів майже однаковий для чоловіків і жінок, але на депресію страждає майже вдвічі більше жінок у різних країнах світу. Ризик захворіти на депресію, за даними експертів ВООЗ, утричі-вчетверо вищий у жінок, які потерпали від гендерно-зумовленого насильства в дитинстві або в дорослому віці. Скажімо, після зґвалтування майже в кожної третьої жінки розвивається посттравматичний стресовий розлад.

Розглядаючи особливості реагування жінок на травму, важливо усвідомлювати їхні соціальні передумови. Довгий час психоаналізу закидали надмірне зосередження на внутрішньому та ігнорування впливу негативних зовнішніх чинників. Завдяки розвитку феміністичної думки й поширенню інтердисциплінарного підходу вдалося досягти балансу між оцінкою впливу на ситуацію чинників об’єктивної реальности, як-от матеріальна залежність, пригнічення, нерівномірний доступ до ресурсів, культура й соціальні норми, та суб’єктивної або психічної реальности. Адже, за Гайдеґґером, не буває просто суб’єкта, без світу.

Традиційне означення жінки через сім’ю, а чоловіка через професію, закріплення за жінкою сфери приватного й емоційного, а за чоловіком — публічного й раціонального окреслило певні гендерні очікування способу психологічного реагування. Наприклад, теорія про «блукаючу матку», яка є причиною істерії, на багато років обумовила жіночу психологічну неповноцінність і зверхнє ставлення до перших феміністичних виступів. Психіатрію використовували також як спосіб проявити владу, приборкавши норовливу дружину або дочку. Цей стереотип визначив ставлення до розладів психіки внаслідок травм у жінок як до хвороб, детермінованих статтю. Водночас досвід переживання психічних травм у людей із чоловічою соціалізацією стигматизувався й замовчувався, заважаючи їм звернутися по професійну допомогу.

Феміністична психотерапія висунула на передній план генезису травми у жінок системну дискримінацію. Зокрема, представниця феміністичної психології Міріам Грінспен підкреслювала негативний вплив інтерналізованого гніву, оберненого на себе. Патріархальна культура закріпила право на вираження агресії за чоловіками і табуювала жіночу агресію, яка, звісно, нікуди не зникла, а через описану вище ідентифікацію з агресором перетворилася на автоагресію. Цитуючи роман Джозефа Геллера «Щось трапилося», «дівчата, яким не виповнилося 25, згодливі та милі. Після 25 років дівчата ще більш згодливі, але сумні, а це вже не так мило».

У ситуації панівного патерналізму, який відводить жінкам роль дитини, а чоловік — це дорослий, табу на агресію унеможливлює автономію. Адже щоб відділитися від батьків, побачити себе окремою особистістю, яка без них виживе, на них треба розізлитися. До речі, вимушена й небажана економічна залежність від чоловіків відтворює ситуацію фактичного неповноліття жінки, як це було за часів, коли контакт із зовнішнім світом жінкам забезпечував опікун (батько або чоловік). Психоаналітикиня Еліс Міллер пише: «психодинамічні стратегії націлено на зростання розуміння клієнтками контекстуальних чинників і досвідів, які є причиною пригніченої фрустрації й агресії». Ці стратегії актуальні, зокрема, для терапії травм.

Важливо зазначити, що вміння усвідомлювати й виражати агресію без почуття провини важливе в роботі з будь-якою травмою, зокрема спричиненою катастрофою або смертю близької людини. Адже у нас забрали щось дуже цінне, похитнули нашу безпеку і віру в те, що на нас чекає щось хороше. Коли кажуть, що фемінізм робить жінок агресивними, варто завважити у відповідь, що він урівнює їх із чоловіками в праві на здорове вираження емоцій.

Середовище, яке зцілює

Руйнуючи ілюзію безпеки, травма пробуджує базові тривоги — страх смерти, страх утрати, страх того, що все може зруйнуватися будь-якої миті. Саме відчуття того, що світ людей, які пережили травму, відрізняється від інших світів і принципово неспівмірний із ними, призводить до ізоляції, відчуження й самотности. Психотерапевтична робота — це одночасно віра в те, що можна бути зрозумілими і почутими, а також спосіб ідентифікуватися з тими, хто може пережити травму й одужати. Тоді набагато легше доторкнутися до переживань, які здавалися вбивчими, або принаймні прочинити двері й зазирнути в їхню кімнату. Якщо говорити про жіночі психічні травми, схожу з психотерапією роль відіграє підтримувальне середовище, досвід інших жінок та можливість порівняти себе з ними.

В есе «Фемінізм замість психотерапії: історія однієї жінки» Луїза Рассел виступила з критикою традиційної психотерапії, коли чоловік-психотерапевт не зважає на досвід жіночої соціалізації й зовнішні чинники. У результаті такого підходу її мачуха продовжує бути жертвою аб’юзу й шукає причини поведінки чоловіка в собі. Рассел на противагу наводить приклад жіночої групи підтримки: «Коли жінки збираються разом, ми можемо ставати сильнішими й боротися за зміни, які впливають на наше життя. Ми пропонуємо іншу емоційну підтримку. Ми доглядаємо дітей одна одної і підвозимо одна одну на машині. Ми об’єднуємось для участи в акціях протесту і пікетах та для впливу на ЗМІ, відмовляємося від того, щоб чоловіки визначали, якими ми повинні бути, ми створюємо власні ідеї… Якщо психотерапія не допомагає, корисно усвідомити, що досвід насилля не унікальний, це досвід, який мають майже всі жінки».

Сестринська підтримка, приклади жінок, які пережили те саме, але встояли і змогли подивитися своїм страхам у вічі, відчуття причетности до їхньої групи та ототожнення з нею створюють підґрунтя для появи нових внутрішніх об’єктів і завершення внутрішньої війни з привидами подій, які завдали болю.

Чому важливо говорити?

Що роблять психотерапевти і психотерапевтки в психодинамічному підході, працюючи з травмою? Як писав Фройд, для проживання травми «психічний процес, який розвивався від початку, потрібно відтворити якомога яскравіше, довести до status nascendi (стану народження), а потім проговорити». У терапевтичних стосунках людину підтримують, травмі дають бути промовленою, а далі здійснюють інтервенції, які дозволяють конфронтувати клієнта або клієнтку, тобто показують, що травматична ситуація, яку вони пережили чи переживають, не є нормою. По суті, написане в межах феміністичного флешмобу #яНеБоюсьСказати робить те саме. «Образа, на яку вдалося відповісти хоча б словами, згадується інакше, ніж те, що довелося стерпіти», — зазначив Фройд. Навіть якщо відповідь на образу промовлено не буквально до об’єкта, який її завдав, вона переносить травму з німого приватного в публічний простір.

Пропрацювання травми через публічну вербалізацію і спроба самим почути її голос — болісний процес. Однак він, як пише психоаналітикиня Еліна Трішкіна, «дає жінці можливість перетворитися з об’єкта зловживання на суб’єкт впливу». А це повертає відчуття контролю над своїм життям, який, на відміну від ілюзії контролю, створеної під дією психічних захистів і неусвідомленої травми, веде до застосування гнучкіших психічних захистів та відкритішої взаємодії зі світом.

Схожі процеси відбуваються в суспільстві в розрізі колективної травми. Коли історичні події, які вплинули на мільйони людей, або сучасні структури системної дискримінації виносяться на суспільне обговорення, вони з витіснених у колективне несвідоме через реконструкцію травми перетворюються на усвідомлені. Це означає, що якоюсь мірою вони перестають тяжіти як над цілими расами, націями, статями і сексуальностями, так і над окремо взятою людиною безпосередньо.

Фемінізм займається таким публічним проговоренням уже понад 150 років. Саме завдяки цьому в багатьох країнах доступними для критичного аналізу стали явища, які раніше вважалися нормою, — гендерно-зумовлене і репродуктивне насилля, розрив у розмірі оплати праці, очікування, пов’язані з материнством, наслідки об’єктивації й сексуальна експлуатація. Зміни об’єктивної реальности відбуваються особливо повільно там, де системну дискримінацію жінок вписано в культурний код і присутність жіночих голосів у публічному просторі мінімальна. Важко повірити, але донедавна в Марокко ґвалтівникові можна було одружитися з неповнолітньою дівчиною, щоб не прийняти кару за зґвалтування. Та навіть у цій країні жінки почали виходити на вулиці і вголос заявляти про неможливість шлюбів із ґвалтівниками, протестувати проти заборони абортів і позашлюбних зв’язків. На жаль, зменшення стигми й дискримінації щодо жінок у світі не зможе одночасно стерти їхні негативні наслідки з психічної реальности. Доказ тому — внутрішня мізогінія і комплекс меншовартости, який відтворює травматичний досвід жіночої соціалізації з покоління в покоління. До того ж, на відміну від таких травм поколінь, як-от Голокост, травматичні чинники, пов’язані з переживанням жіночої соціалізації, далі циркулюють у соціумі. Переосмислювати їхній вплив і боротися проти них доводиться одночасно.

Одне із завдань психотерапії — допомогти людям стати авторами й авторками свого життя, а тому залишатися осторонь зловживань держави владою, політичних і суспільних процесів, які завдають людям масові психічні травми, спеціалісти і спеціалістки допомогових професій просто не можуть. І наша солідарність з активістськими рухами — важливий крок до гуманнішого і справедливішого суспільства.

Джерела ілюстрацій: NPR.org, Slideshare.net, blog.cognifit.com, New Ideal, Middle East Eye, IdeasTed.com, The Mighty

У травні 2020 року я в складі групи дослідниць долучилася до проєкту «Хто (по)турбується: інфраструктура догляду за дітьми дошкільного віку в контексті гендерної нерівности» ¹ у рамках якого було проведено онлайн-опитування матерів дітей дошкільного віку і працівниць дитсадків та серію інтерв’ю з ними.

Традиційно у жінок і чоловіків в Україні дуже різні досвіди батьківства, особливо коли йдеться про догляд за маленькими дітьми. Відтак практики взаємодії жінок і чоловіків з дитсадками можуть бути настільки різними, що це вимагало б скорегувати дизайн дослідження. Зважаючи на гендерно-чутливу тему й контекст, ми з теоретичних і практичних міркувань вирішили обмежити дослідження опитуванням жінок-матерів і… наразилися на звинувачення в сексизмі, мовляв, чому ми не опитуємо чоловіків.

Цей та інші подібні досвіди спонукали мене шукати теоретичне обґрунтування для феміністських досліджень і практичних викликів проведення таких досліджень, зокрема в соціології. Бути соціологинею-феміністкою на практиці означає не тільки досліджувати досвіди жінок чи проблеми гендерної нерівности, а й сповідувати певні принципи дослідження, які часом підважують класичні підходи до побудови наукового знання.

Феміністський підхід до дослідження: трохи теорії

Феміністський підхід у соціальних науках критикує «класичний» підхід у наукових дослідженнях. Останній постулює принципи об’єктивности, раціональности, ціннісної нейтральности й універсальности наукового знання, тобто те, з чим зазвичай асоціюють науку. Що з цим може бути не так?

На противагу «класичному», феміністський підхід ґрунтується на визнанні контекстуальности знання, залежности виробництва знання від позиції дослідника / дослідниці та від відносин влади, вбудованости ідеології в науку. Наголошується також на важливости взаємодії дослідниць і дослідників з людьми, досвіди яких вони вивчають. Підвалини цього підходу заклали Сандра Гардінґ, Енн Оклі, Донна Гаравей, Патрісія Гілл Коллінз, Герда Лернер, Керолін Елліс, Дороті Сміт та інші ². Засадничі принципи феміністських соціальних досліджень такі.

По-перше, дослідницькі питання стосуються досвідів жінок та гендерної нерівности в суспільстві.

По-друге, ці дослідження мають ідеологічну й політичну мету — допомогти пригнобленим усвідомити свою позицію в суспільстві і виробити стратегію звільнення або їх уповноваження (empowerment). Соціальні дослідження вважаються механізмом емансипації і здобуття сили жінками та іншими групами, досвід яких становить соціальне виключення.

По-третє, методи збору інформації орієнтуються на етику турботи, що передбачає емоційну роботу, формування довірчих відносин, скорочення дистанції, діалог з інформант(к)ами. Йдеться також про принципи так званого партисипативного дослідження, яке передбачає взаємодію дослідни(ків)ць з людьми, чий досвід вони вивчають ³.

По-четверте, стверджується, що науковців неможливо відділити від дослідження. Тому має значення рефлексивність щодо дослідницької ситуації, а вона передбачає дискусію про вплив позиції й особистости дослідника чи дослідниці на процес дослідження та його результати. Вони повинні усвідомлювати свою позицію, свою можливу упередженість, зумовлену культурними, політичними і соціальними обставинами ⁴.

Феміністські дослідження на практиці

Окреслю виклики й можливості феміністського підходу на прикладі власних досліджень.

Досвіди жінок і гендерні питання — у фокусі

Феміністські дослідниці стверджують, що особливі жіночі досвіди й практики не потрапляють у сферу наукового знання, яке зазвичай андроцентричне (зосереджене на досвіді чоловіків) і раціоналізоване. Ці досвіди й практики стосуються, наприклад, емоцій, тілесности й сексуальности, дітонародження, етики турботи та піклувальної праці.

Конвенційні (узвичаєні) практики академічних соціологічних досліджень в Україні доволі нечутливі до жіночого досвіду. Це, зокрема, наслідок ідеї про домінування публічного на приватним. «Серйозними» вважаються теми з історії, теорії й методології соціології, економіки, політики. Натомість питання «приватного» — сім’ї, гендерних відносин, материнства і дитинства — досі сприймаються як другорядні, не варті наукової уваги. Тож свій проєкт, присвячений соціології материнства, я задумала саме як спробу розхитати конвенційне уявлення про те, що тема материнства не може бути предметом докторської дисертації (подейкували, що кулуарно про мою тему так і говорили).

Визнання важливости досвідів жінок-дослідниць

Багато моїх дослідницьких проєктів так чи так пов’язано з моїм особистим досвідом як жінки, який сформував у мене чутливість до тем гендерної нерівности й дискримінації. Звичайно, власний досвід не обов’язково є запорукою успішного дослідження. Утім, так склалося, що досвід материнства став основою мого докторського проєкту «Материнство як соціальна практика: структурно-діяльнісна концепція» та монографії «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології». Саме з цього досвіду виросло бажання його концептуалізувати, і саме він допоміг визначити проблеми, «больові точки» материнського повсякдення та спілкуватися з моїми інформантками.

У практиці наукових досліджень і дисертацій в Україні не заведено писати про власний досвід, навіть якщо він тісно пов’язаний із темою проєкту. Натомість феміністські дослідниці використовують такий метод дослідження, як автоетнографія — описують своє життя, концептуалізують свій досвід, порівнюють його з іншими ⁵.

Гендерна тематика часом вимагає особливих підходів до дизайну й вибірки дослідження.

Будь-яке дослідження вимагає ресурсів, передусім часу й грошей. У соціології традиційно кількісні методи (ті, які оперують кількісними даними) і репрезентативні вибірки вважаються надійнішими. Справді, іноді саме кількісні й репрезентативні дослідження критично важливі, наприклад для вивчення громадської думки про актуальні питання, для пронозу результатів виборів тощо. Ці дослідження вимагають чималих ресурсів, які недоступні для багатьох, якщо не для переважної більшости українських дослідниць і дослідників, а також академічних інституцій, які переживають не кращі часи. Наприклад, останнє комплексне загальноукраїнське дослідження, присвячене становищу сім’ї в Україні, Інститут демографії і соціальних досліджень провів 2009 року! Очевидно, перепису населення як цінного джерела інформації ми теж не дочекаємося в найближчі роки.

На вивчення електоральних настроїв населення, особливо напередодні виборів, куди більше охочих виділити гроші, ніж на опитування виховательок дитсадків, матерів, сільських жінок, людей з інвалідністю та інших груп, які рідко потрапляють у фокус уваги академічних досліджень. Чи не єдине джерело підтримки таких проєктів — міжнародні структури й фонди. За останні роки реалізовано низку таких досліджень — маскулінности, гендерно обумовленого насильства, впливу COVID–19 на потреби жінок, становища жінок-військовослужбовиць і ветеранок, працівниць фабрик, котрі шиють одяг для західних брендів (підтримували ООН Жінки, ПРООН, Фонд ООН у галузі народонаселення, Український жіночий фонд, Фонд Рози Люксембург).

Вимоги фізично дистанціюватися через пандемію COVID–19 і карантинні заходи підштовхнули активно використовувати онлайн-методики опитувань. У них, звичайно, свої обмеження і вони програють класичним методам збору інформації (передусім через відсутність репрезентативности). А проте іноді онлайн-методика — чи не одинока можливість зібрати інформацію на чутливі темі (наприклад, розпитати дівчат і жінок про досвід сексуальних домагань і насильства), отримати доступ до певної категорії респондентів або досягти максимально можливого рівня відвертости.

Часом намагання виконати суворі вимоги до репрезентативности вибірки перетворює дослідження на гендерно сліпе. У 2017 році ми з доброю подругою затіяли невелике онлайн-опитування в Полтаві про стан дитячих майданчиків. Ми не обмежували стать наших респондентів і запрошували до участи в опитуванні батьків дітей віком до 12 років. Одначе так сталося, що серед опитних 84 % були жінки.

Якби ми керувалися «священною коровою» репрезентативности соціологічних опитувань і опитали б матерів та батьків відповідно до їх пропорційної частки в населенні, формально наші дані були б коректнішими з погляду вимог до вибірок опитування. Та чи дозволили б тоді наші дані з’ясувати реальний стан справ із майданчиками, зважаючи, що піклування про маленьких дітей (і прогулянки з ними) в сучасній Україні — це переважно відповідальність жінок? Чоловіки могли б оцінити стан дитмайданчиків у місті, але чи була би їхня думка достатньо «компетентною»? Інакше кажучи, якби вони сказали, що їх влаштовує стан дитмайданчиків у місті, то це тому, що майданчики справді хороші чи просто чоловіки рідше гуляють з дітьми на цих майданчиках?

Отже, суворе дотримання правил і дослідницька негнучкість можуть нашкодити. Іноді краще керуватися дослідницькою інтуїцією, щоб досягти результату. Проте в кожному разі варто чесно описувати всі особливості дослідження та обмеження інтерпретації його результатів. Адже спокуса назвати дослідження репрезентативним навіть тоді, коли воно таким не є, шкодить репутації соціології.

Схожий досвід я мала ще в кількох проєктах. У межах згаданого дослідження «Хто (по)турбується» з використанням онлайн-анкети ми опитали працівниць державних дитсадків. Якби ми йшли класичним шляхом, нам довелося б шукати доступу до наших респонденток через офіційні канали — департаменти освіти й адміністрації дитсадків. У такому разі ми навряд чи отримали б чесні відповіді на питання анкети про умови праці наших респонденток. Той самий виклик стосується доступу до матерів дітей дошкільного віку. Єдина можливість сконтактувати з ними — звернутися, знову-таки, до адміністрацій дитсадків (а для цього потрібні офіційні дозволи, що може надзвичайно ускладнити дослідження). З теоретичного погляду, ми керувалися феміністським підходом у проведенні нашого дослідження, адже у фокусі нашої уваги — досвіди жінок і тема гендерної нерівности.

Не врахувати різні структурні умови досвіду матерів і татів у догляді за маленькими дітьми та взаємодії з дитсадками в дизайні дослідження означало б зробити наш проєкт непослідовним і гендерно сліпим на етапі збору інформації та її аналізу. Фокус нашого дослідження — не просто оцінка роботи дитсадків, а й перспектива гендерної нерівности, адже дитсадки вважаються чи не найважливішою умовою економічної активности жінок і гендерної рівности. Однак я ніде й ніколи не бачила зв’язку дитсадків з економічною активністю і можливостями на ринку праці чоловіків-батьків (можу натомість припустити, що брак дитсадків і випадання з ринку праці партнерки стимулює економічну активність чоловіків, які мусять працювати «за двох»).

Отож такі структурні умови і різний досвід жінок і чоловіків можуть потребувати на етапі проведення опитування додаткових питань-фільтрів, щоб виокремити нечисельну групу чоловіків, залучених до щоденного (саме щоденного, а не у форматі «вихідного дня») догляду за дітьми ясельного і дошкільного віку. Скажімо, в анкеті у нас було питання «Через який час після народження дитини (або наймолодшої з них) ви приступили або повернулися до роботи в режимі повної або часткової зайнятости?». Частка жінок, які не припиняли працювати після народження дитини, в нашому опитуванні склала 5 % (серед матерів загалом вона може бути меншою, бо ми опитували переважно користувачок фейсбуку). Скільки чоловіків переривають свою кар’єру через народження дитини і скільки їх потрапило б у нашу вибірку? Скільки з них мають досвід щоденного піклування про дітей дошкільного віку та комунікації з дитсадками?

Такі міркування привели до висновку, що з практичного погляду було простіше опитувати матерів, ніж опитувати всіх батьків, а потім вилучати з вибірки ту несуттєву частку татів, які, по-перше, зацікавилися б темою опитування і заповнили б анкету, по-друге, тих із них, які добре знають ситуацію з дитсадками (харчування, стан дитмайданчиків, ставлення виховательок до дітей, забезпеченість іграшками тощо).

Загалом, коли фокус на жінках критикують з позиції «чому ви не говорите про проблеми чоловіків» – посилання на Малес, це, на мою думку, не вияв турботи про чоловіків, а радше нехтування проблемами жінок та небажання про ці проблеми говорити.

Досвід жінок часом вимагає особливої конструкції питань і техніки проведення інтерв’ю.

Вивчаючи питання неоплачуваної доглядової праці, замало просто запитати «хто у вашій сім’ї готує їсти» чи «хто переважно займається вихованням дітей», тому що спектр доглядової праці насправді набагато ширший. Абстрактне «виховання дитини» не відбиває різноманітні повсякденні практики догляду за дітьми, як то приготування їжі, допомога з навчанням, прогулянки, емоційна підтримка, супровід на заняття в гуртках і секціях тощо.

У квітні 2020 року соціологічна група «Рейтинг» провела опитування «Емоції та поведінка на карантині українців». Одне з питань стосувалося видів діяльности, яким респонденти почали більше приділяти часу під час карантину. Серед них були такі, як перегляд фільмів, саморозвиток, спорт, хобі, спілкування з друзями, сон, їжа, слухання музики, секс, читання книжок та інші. Перелік занять за замовчуванням стосувався тих, хто не мусить щодня піклуватися про інших і має більше вільного часу; і лише дві позиції стосувалися доглядової праці — приготування їжі та прибирання. Тому відповіді не дозволили побачити те, що з’ясували інші, гендерно-чутливі опитування: внаслідок карантину зросло навантаження з хатньої і доглядової праці передусім на жінок ⁶.

В інтерв’юванні феміністська техніка заохочує гнучкість і діалогічний характер спілкування, побудований на емпатії, довірі та емоційній залученості. Уперше основи такої техніки використала і описала британська соціологиня Енн Оуклі на основі опитування жінок — майбутніх матерів.

Існує дві техніки проведення інтерв’ю — жорстка і м’яка. При жорсткій техніці неможливо відступити від переліку питань, їх послідовности і формулювань, переважають питання з варіантами відповіді, спілкування відбувається у форматі «питання-відповідь». М’яка техніка передбачає більшу гнучкість та емпатію. Якось одна з моїх інформанток, відповідаючи на питання про свої материнські будні, спитала мене: «А як у вас?» У разі класичного жорсткого підходу до інтерв’ю я мала би повідомити, що не можу відповідати на її питання, але тоді я втратила б тонкий зв’язок з інформанткою і довіру, які виникли між нами. Тому я порушила правила і відповіла їй. Так при перебігу мого дослідження мені довелося бути не просто дослідницею, а й жінкою з досвідом материнства.

Дослідження повинно слугувати соціальним змінам та уповноваженню вразливих груп.

У широкому сенсі йдеться про зв’язок науки з практикою й активізмом. У рамках згаданого проєкту «Хто (по)турбується?» ми за тиждень опитали 5 тис. працівниць дитячих садочків! Це був цілком несподіваний результат, на який ми не сподівалися навіть у найсміливіших своїх мріях. Одна з причин — ми порушили болючу тему, бо працівниці дитсадків майже ніколи не потрапляють у фокус досліджень чи політичної повістки. Ми отримали чимало слів вдячности за те, що вивчаємо цю тему, та, сподіваюся, створили і надалі створюватимемо привід для суспільної дискусії й критичної рефлексії наших респонденток та інших стейкхолдерів щодо умов праці в державних дитсадках.

Зворотний зв’язок і турбота про тих, кого ми досліджуємо.

Стандартні процедури проведення соціологічних досліджень регламентують дотримання конфіденційности й захисту персональних даних. Однак ці стандартах нічого не кажуть про зворотний зв’язок із респодент(к)ами.

Під час докторського дослідження я запитувала своїх інформанток, чи хотіли б вони дізнатися про його результати, і завжди надсилала охочим посилання на медійні публікації та інтерв’ю за матеріалами проєкту (в університетах цього не вчать, але так мені підказала моя інтуїція, бо тоді я мало знала про феміністську соціологію).

У рамках проєкту «Хто (по)турбується» ми запропонували респонденткам формат «вільного рядка» — щоб вони могли висловити наболіле, якщо опитувальник не зачіпав якісь важливі для них теми. Ще ми запропонували залишити свої контакти тим, хто хотіли б дізнатися про перші результати опитування ⁷ і не забували (!) пересилати їм цю інформацію.

Тим часом зворотний зв’язок, емпатія і діалог криють певні виклики й ризики. Дослідниці можуть відчувати відповідальність перед інформантками, котрі часом очікують, що дослідження змінить ситуацію, яка їх непокоїть (це, до слова, може також мотивувати їх брати участь в опитуванні). Іноді інтерв’ю з інформантками були дуже щирими, емоційно залученими, аж до того що дехто з нашої команди плакали, слухаючи записи. Іноді нам доводилося вирішувати етичні питання, скажімо, про (не)можливість допомогти одній з інформанток, яка перебувала в складних життєвих обставинах. У моєму особистому досвіді були випадки, коли респондентки з вразливих груп просили допомогти з пошуком роботи. З одного боку, це вияв довіри, з іншого — етично складне, емоційно навантажене питання балансування дослідниці між професійним і особистим.

10 порад як зробити соціальне дослідження як зробити соціальне дослідження гендерно чутливим

Як помітили уважні читачки й читачі, особливо з дослідницького середовища, багато принципів феміністського дослідження стосуються не лише фемінізму — насправді це частина гуманістичного й критичного повороту в науці. Ця перспектива ґрунтується на засадах чутливости до нерівности й дискримінації, визнання внеску науки в соціальні зміни й уповноваження вразливих груп, критичної рефлексії щодо процесів виробництва наукового знання і процедури дослідження.

Ви можете не позиціонувати себе як феміністську дослідницю чи дослідника, але окремі принципи феміністського підходу можуть бути корисними для будь-яких соціальних досліджень. Щоб зробити дослідницький проєкт більш гендерно-чутливим і антропоцентричним, можна скористатися ось цими простими порадами.

1. Вживайте фемінітиви в тексті опитувальника (наприклад, «шановні учасники й учасниці дослідження»).
2. Пам’ятайте, що опитувальник конструює уявлення про проблеми. Тому намагайтеся уникати відтворення гендерних стереотипів у формулюванні питань. Часом це важко, особливо коли вивчаються власне гендерні стереотипи (бо як їх вивчити, якщо не назвати?). Проте іноді такі формулювання надто непрофесійні, як-от нещодавнє опитування компанії Gradus із питанням «Чи винна жертва інциденту в поїзді Київ—Маріуполь, що залишила двері в купе незамкненими?».
3. Подбайте про своїх респондентів і респонденток, зробіть їхню участь у дослідженні комфортною (щонайменше зробіть зручну й охайну анкету чи онлайн-опитувальник), подбайте про зворотний зв’язок із ними.
4. Комбінуйте кількісні і якісні (глибинні) методи дослідження, щоб отримати глибші результати.
5. Використовуйте м’яку техніку проведення інтерв’ю, яка нагадує звичайну розмову і передбачає гнучкість, діалог та емпатію.
6. Подумайте, як залучити представників і представниць групи, яку ви досліджуєте (особливо якщо це група з відмінним від вашого досвідом), до процесу дизайну дослідження, конструкції опитувальників. Це збагатить ваше дослідження.
7. Подумайте і сформулюйте, яка практична користь вашого дослідження, чи може воно покращити становище окремих груп людей. Якщо дозволяють ресурси, сплануйте адвокаційну кампанію, поширюйте результати своїх досліджень.
8. Будьте чутливими до досвідів жінок і чоловіків, особливо пов’язаних із дискримінацією, нерівністю, насильством; уважно слухайте. Дослідження можуть бути тісно пов’язані з особистістю дослідників, але намагайтеся уникати ситуацій, коли ваші особисті упередження впливають на інтерпретацію результатів. Скажімо, навряд чи варто братися за вивчення теми сексуальних домагань і сексуального насильства щодо жінок, якщо ви послідовний прихильник чи прихильниця віктимології.
9. Думайте, рефлексуйте над своїм дослідницьким досвідом, обговорюйте цей досвід із колегами.
10. Не забувайте дбати про себе, адже такі дослідження ресурсозатратні і можуть призвести до втоми та вигорання.

---

1. Проєкт реалізує Центр соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду Рози Люксембург. Група дослідниць: Оксана Дутчак, Ніна Потарська, Олена Стрельник, Олена Ткаліч. [↩]
2. В Україні цей підхід реалізується в галузі досліджень з жіночої історії (Оксана Кісь, Марта Гавришко, Олена Стяжкіна, Ірина Ігнатенко, Марина Вороніна, Катерина Кобченко та інші). Більше про феміністську епістемологію можна прочитати в книжці Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму». [↩]
3. В Україні принципи партисипативного дослідження вивчає Тетяна Семигіна на прикладі соціальної роботи. Див.: Семигіна, Тетяна. Клієнти соціальної роботи як співдослідники // Міжгалузеві диспути: динаміка та розвиток сучасних наукових досліджень: Матеріали Міжнар. наук. конф. — Вінниця: МЦНД, 2020. — Т. 2. С. 33–35. [↩]
4. Див.: Здравомыслова Елена, Темкина Анна. Феминистские рефлексии о полевом исследовании // Laboratorium. — 2014. — № 6 (1). [↩]
5. Кровлі, Сара. Автоетнографія як феміністичне самоінтерв’ювання // Критика феміністична. — 2017: https://feminist.krytyka.com/ua/articles/avtoetnohrafiya-yak-feministychne-samointervyuvannya [↩]
6. Оперативна гендерна оцінка впливу COVID–19 на становище та потреби жінок // ООН Жінки в Україні. Червень 2020 року: https://www.auc.org.ua/sites/default/files/report_rga_covid-19_ukr_0.pdf [↩]
7. Про перші результати див.: https://texty.org.ua/fragments/101145/?fbclid=IwAR3ntrzIZ5w2wLCmWU9X6ShU1UfF0m-Qqn8cKNS5M5BG-EECBgQdJ2zOBIY, https://life.pravda.com.ua/society/2020/07/27/241754/ [↩]