Категорія: Загальне

Тлом майже всього мого життя, починаючи з підліткового віку, була боротьба із «зайвою вагою». У якісь періоди — з тією, що існувала лише в моїй уяві, а не в реальності. Шлях до того, щоб відпустити цю напругу, лежав через багато годин психотерапії і рефлексій. Я зуміла навчитися бути щасливою в тих різних формах мого тіла, яких воно прибирало останні десять років, і стати амбасадоркою «бодіпозитиву здорової людини» для багатьох українських жінок.

Та всі, хто мали схожий досвід, знають: цей внутрішній хробачок ніколи не щезає, тільки засинає. Періодично він нагадує про себе думками «може, схуднути б трошки», «напевне, не братиму цей купальник, він надто відвертий для мого тіла/віку», «мабуть, я недостатньо красива для…». І часто він прокидається, щоб гризти зсередини саме тоді, коли це найменш доречно і найбільш абсурдно.

Багато років більш-менш регулярно я фантазувала про те, як добре було б усе-таки трохи схуднути. У березні 2022-го, геть виснажена після перших днів бойових дій на Київщині, без нормальної їжі й електрики, після важкої дороги я дивилася на себе в дзеркало нашої нової домівки у Європі…

Я дуже схудла. Нарешті не було більше щік і другого підборіддя, тільки великі перелякані очі. Нарешті не було більше живота, який так бентежив мене все життя. Проте й радости від того теж зовсім не було. Лише вдячність тілу за те, що йому довелося пережити, і сум за те, що це довелося робити.

І саме в ту мить я відчула буквально всією собою: я більше ніколи не скажу жодного поганого слова і не подумаю жодної поганої думки на адресу свого тіла. Більше ніколи.

Та вже за кілька тижнів після вторгнення реклама в соцмережах знову понесла хвилю «схудни до літа», цього разу під псевдопатріотичним гаслом «україночки найгарніші!» (тому повинні відповідати, україночки, і не псувати статистику).

Заклики сідати на обмежувальну дієту та приєднуватись до фітнес-марафонів звучали абсурдно й недоречно на тлі боїв, які далі тривали. На тлі очікування новин від друзів, у яких немає ніякого зв’язку. На тлі розповідей знайомих про тижні виживання в окупації на дивних продуктах (і добре, коли вони були), про перебіжки між дворами під дулами російських солдатів.

А ще через пару тижнів одне ЗМІ попросило мене прокоментувати повернення моди на «героїновий шик» і відповідно нові вимоги до жіночого тіла. Говорячи з ними, я відчувала фізичну відразу до того, що навіть у таких апокаліптичних умовах жінка знову і знову повинна щось із собою робити, щоб «відповідати».

І якщо раніше «маркетологи курця», які експлуатують одвічний жіночий страх перед неідеальною зовнішністю, викликáли у мене зневагу, то тепер, під час повномасштабної війни, годувати цього хробака, що зжирає зсередини так багато дівчат і жінок, мені здавалося ледь не злочином.

Невже нам ще недостатньо погано? Невже нам замало стресу від тривог, сирен, утрат і повного зламу життя? Людина, яка хоче — свідомо чи ні — додавати ще більше болю і так травмованому суспільству, — моральний ґвалтівник і садист.

Цей рік дався всім нам так важко, а випробування триватимуть ще невідомо як довго. Щоб витримувати все це, ми відчайдушно потребуємо спокою, впевнености і миру, хоча б у душі. Тому нині нам як ніколи потрібен бодіпозитив, хай там як дивно це звучить.

Бодіпозитив — це рух, який спонукає людей приймати своє тіло таким, як воно є, без упереджень і критики.

Так, нам не завжди подобатиметься наше тіло. І ми можемо сумувати з цього приводу. Ми не зобов’язані цілодобово випромінювати ентузіазм і впевненість у собі. Просто жити трохи легше, коли ми спокійні: «Так, зараз моє тіло ось таке. Це не добре і не погано, воно просто є».

Бодіпозитив «здорової людини» — це не «негайно любіть мене таким і такою, як я є».

Вимагати любові від оточення — взагалі погана ідея. На що ми точно маємо право в будь-якому тілі, віці і з будь-якою зовнішністю — це на повагу і самоповагу. Наша зовнішність не визначає нашу цінність, нашу гідність, нашу здатність любити.

Бодіпозитив «здорової людини» — це передусім свідоме рішення в стосунках із самою собою:

припинити згризати себе зсередини лише за те, що тіло зараз не відповідає певним очікуванням.

Бодіпозитив, який так потрібен нам нині, — це власна свобода і повага до чужої свободи.

Це світогляд, який допускає існування багатьох варіантів краси та право людей робити чи не робити з власним тілом усе, що вони вважають за потрібне. Спокуса «зливати» стрес і напругу, критикуючи інших, надзвичайно велика. Та коли ми знаходимо в собі сили їй протистояти і виявляємо повагу до чужих кордонів, ми робимо наше суспільство трохи менш токсичним і ментально віддаляємося від сусіда-агресора.

Через усі біди і травми війни ми можемо почуватися самотніми і відокремленими одне від одного. Хіба ж можна ще завдавати болю одне одному непотрібною критикою? Чи, може, навпаки, варто підтримувати, берегти і «комфортити» тих, хто поруч.

Бодіпозитив нині — це визнання, що не все перебуває в зоні нашого контролю.

Дивовижно, що велика війна, яка змусила кожну людину усвідомити — не все в зоні мого контролю, не на все я можу вплинути, будь-який мій план може змінитися, не навчила нас розуміти те саме про наше тіло.

Хіба не дивно, що ми навчилися жити в умовах повної невизначености (усі ці «зустрінемося за тиждень, якщо не й*бне») і при цьому вимагаємо від себе зберігати повний контроль над тілом. Ще й повністю ігноруємо вплив стресових гормонів, які руйнують усе — від колагену пружної шкіри до регуляції апетиту — і в яких ми буквально купаємося весь цей час. Ніби наше бажання може перекрити той кортизоловий фонтан, що нині змінює наші тіла. Ніби силою думки ми можемо вимкнути генетичну програму «в разі небезпеки набирай і запасай», що допомогла нашим прабабусям пережити Голодомор, розкуркулення, війни й окупації.

Бодіпозитив — це свідомо розподіляти свої ресурси, зокрема на зміни свого тіла і зовнішности.

І це велике щастя й свобода, коли замість застосовувати якісь б’юті-практики автоматично, тому що «так усі роблять», ми можемо свідомо обирати, «яка з них принесе мені найбільшу користь і радість зараз».

Бодіпозитив — це дозволити собі жити просто зараз, не відкладаючи радість на потім — «коли схудну», «коли підкачаюсь», «коли відрощу волосся».

Хіба ж не цього ми такою дорогою ціною вчилися цього року? Жити повним життям, не відкладаючи нічого на завтра, яке може не настати…

І нарешті, бодіпозитив — це не лише добрі чи нейтральні думки про себе. Це ще й конкретні дії.

Яку найкращу з доступних тут-і-тепер турботу про себе я можу дати собі (і своєму тілу) просто зараз? Які маленькі кроки я можу робити щодня, щоб почуватися краще у своєму тілі просто зараз?

Відповіді можуть бути дуже різні.

• Купити нову білизну
• Виходити в обід подихати повітрям хоча б на балкон
• З’їдати на один фрукт у день більше
• Мазатися кремом
• Частіше обіймати коханих

Ми не знаємо, скільки ще нам доведеться жити з війною. Ми не знаємо, скільки ще тривог, небезпек і невизначености попереду. Тому хай хоча б наші думки стануть осередком спокою, безпеки і прийняття. Хай наше ставлення до себе буде не ще одним чинником виснаження, а навпаки, тим, що відновлює сили і дає підтримку.

Багато з нас втратили свої домівки, але головний наш Дім, який завжди з нами, — це наші тіла. І ми можемо берегти їх, поважати й турбуватися про них.

…Через пару місяців після переїзду до Європи мої форми і об’єми повернулися. І на диво, вперше в житті я не сумувала через набрану вагу. Я відчувала вдячність своєму тілу за все, що воно витримало. За те, що я можу робити все те, що я так люблю, — подовгу гуляти, працювати, співати, обіймати коханих, відкриватися новому досвіду і зберігати спогади про все, за чим я так сумую.

Для всіх цих справ та безлічі інших моє тіло не має бути ідеальним. Усе це я можу робити просто зараз. А головне — я можу відчувати себе живою. І ви теж.

Коли мене питають, яка я тепер феміністка, я кажу, що практична. Ситуативно-практична.

Світлана Дубіна, організація «Вісь»

Ескалація війни і повномасштабне вторгнення рф в Україну внесли корективи в повсякдення кожної і кожного з нас. Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми змушені швидко перебудувати свої плани, буденну діяльність і звичний світогляд.

Громадські об’єднання, феміністичні організації, спільноти, що займаються питаннями ЛГБТ+, — це люди, які постійно протидіють насиллю, нерівності й дискримінації. Війна посилила ці моменти, виявивши нові перешкоди, сформувавши нові виклики. Ми поспілкувалися з українськими феміністичними та ЛГБТ+ організаціями і розповідаємо, чим вони займаються нині та як їм можна допомогти.

«Феміністична майстерня»

Захід України став притулком для багатьох людей. Евакуаційні потяги долали тисячі кілометрів і перевозили найвразливіші категорії населення, рятуючи людей від постійних вибухів і ракетних атак. Гостинний Львів, що зазвичай асоціюється зі старими будівлями й просякнутою ароматом кави площею Ринок, у війну ніби весь зосередився на вокзалі. Сюди приїздили зі сходу країни, звідси виїжджали до Польщі, тут зустрічали гарячою їжею волонтери.

Саме у Львові з 2014 року існує «Феміністична майстерня». Нині громадська організація, яка ініціювала й активізувала формування феміністичної спільноти у Львові, відома багатьом. У мирний час дівчата вели просвітницьку діяльність серед тинейджерів/-ок, знімали відеоблог, організовували фемшколи.

Ще 2019 року «Феміністична майстерня» почала діалог про складність сприйняття мілітаризації крізь фемоптику. Проєкт «(не) на часі» аналізував і критикував різні форми насилля та можливості протидіяти йому в умовах тотальної мілітаризації. Тепер це так само актуально, активістки зосередилися на безпосередній допомозі жінкам із дітьми, літнім жінкам, долучилися до інформаційної війни. Передусім треба забезпечити житлом жінок, котрі опинилися в скрутній ситуації, а також фемактивісток, змушених евакуюватися у Львів. Знайти житло одразу й на довгий час дуже складно, місто переповнено, але дівчата створили фемквартиру, де можна безкоштовно проживати до пів року.

Іванка — одна з волонтерок, які недавно приєдналися до команди, — допомагає доглядати за дітьми. Жінкам психологічно важко приділяти дітям достатньо уваги і при цьому не бути в постійній напрузі. Крім того, їм доводиться вирішувати купу проблем, які з’являються при переселенні, — пошук житла, роботи, оформлення довідок та гуманітарної допомоги. Усе це набагато легше робити, коли є на кого залишити дитину, з якою тим часом поспілкуються, пограються, позаймаються.

У полі уваги дівчат також літні жінки, теж дуже вразлива категорія з обмеженими можливостями. Вік поступово дається взнаки: обмежені пропозиції роботи, якщо вони взагалі є, проблеми зі здоров’ям, як наслідок — потреба в медикаментах і догляді. Літні люди фізично не можуть вистояти довгу чергу за гуманітарною допомогою тощо, тому скооперувавшись, організували забезпечення їх необхідними продуктами. Крім харчів, це ще допомога в побуті, якщо хтось цього потребує, налагодження зв’язків, емоційна підтримка.

Така активна діяльність вимагає постійного підкріплення. Якщо ви хочете долучитись як волонтер/-ка, напишіть про це команді. Задонатити на підтримку проєктів та організації гуманітарної допомоги можна за посиланням.

«Жіночі перспективи»

Ще одна команда, яка з моменту заснування веде діяльність у Львові, — «Жіночі перспективи». Зареєстрована ще 1998 року, вона стала однією з перших феморганізацій України. За період роботи реалізовано понад 30 проєктів, надано допомоги більше як 5 тисячам людей. Пріоритетні напрями діяльности — гендерна рівність, протидія домашньому насильству й торгівлі людьми, підтримка жіночих і правозахисних організацій. З початком повномасштабної війни пріоритети не змінилися, змінилися форми їхнього прояву й організації.

Майже одразу команда знайшла велике приміщення, яке їм передали в користування власники бізнесу. Типовий офісний центр перетворився на притулок для жінок і дітей. Тут люди могли перечекати ніч перед дорогою далі або залишитися на довший час: отримати медикаменти і їжу, психологічну консультацію (для дорослих і дітей). Важливо відзначити, що для дітей існує окрема опція — з ними проводять заняття з неформальної освіти. Команда усвідомлює, що велика кількість людей в одному місці — це важко не лише для них, а й для самих людей. Тому їх переспрямовують у безпечні регіони України, не так густозаселені, як Львів, організовують для них трансфер у притулок для внутрішньо переміщених осіб.

Війна триває, кількість притулків з часом зменшується, дедалі важче знайти гуманітарну допомогу й житло. Хоча в окремих регіонах і містах, як-от Київ, стало спокійніше порівняно з лютим, багато територій досі залишаються небезпечною зоною бойових дій. Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв обстрілюють часто, і повертатися туди, тим паче з дітьми, не можна, а багатьом ще й немає куди. Усвідомлюючи ці нові виклики війни, які не зникнуть самі собою, «Жіночі перспективи» хочуть створити ще два притулки. На відміну від цього, що є, вони функціонуватимуть не як тимчасові, а як шелтери для тривалого й комфортного перебування жінок із дітьми, які не можуть повернутися додому.

Організація потребує приміщень, гаджетів і медикаментів для переселенок/-ців. Задонатити можна за посиланням.

У Львові нині тісно й активно. Сюди евакуюються організації, об’єднання, цілі культурні проєкти, через Львів їдуть гуманітарні вантажі, тут відпочивають перед тим, як перетнути кордон і намагаються спланувати життя далі.

«Інсайт» і «Марш жінок»

Громадська організація «Інсайт» та ініціатива «Марш жінок» не залишилися осторонь під час війни. «Інсайт» завжди були спрямовані на підтримку ЛГБТ+ спільноти, і нині це їхнє основне актуальне завдання. Та якщо до війни це був інформаційний підтримувальний блог, то тепер це блок питань на сторінці у фейсбуці, з якими можна звернутися. Серед них пошук притулку, медична і психологічна допомога. Якщо до війни це налагоджена співпраця, підтримка в транспереході тощо, то тепер ці процеси постали перед новими викликами.

«Марш жінок» ніколи не позиціонували себе як волонтерська організація, а тільки як феміністична ініціатива про жінок і для жінок. На цих засадах ґрунтується їхня робота і тепер, і хоча багато хто вважає це волонтерською діяльністю, самі представниці говорять про допомогу, яку просто не можуть не надати.

З перших днів організації працюють у шаленому ритмі. Було створено дві телефонні лінії для допомоги і психологічної підтримки: одна — для ЛГБТ+ спільноти, друга — для жінок. Передусім це кризова психологічна допомога та психологічні консультації, для звернень по них створили прості форми, можливі також консультації з юридичних питань, як-от утрата житла, оформлення документів, виїзд за кордон тощо.

«З перших днів війни ми почали шукати приміщення на заході України для притулків, де люди могли б переночувати або залишитися на довший термін, отримати необхідні речі й ліки. Нині працюють три такі простори: два у Львові, один у Чернівцях», — розповідає Таїсія Герасімова.

У команді семеро людей, додатково є 12 волонтерів, які постійно долучаються до команди, допомагають з організацією, пошуком житла, координацією людей, наданням гуманітарної допомоги.

«Серйозний виклик — організація гуманітарної допомоги. Запитів надходить дуже багато, особливо від жінок з дітьми, літніх жінок, тих, які не мають змоги купити найнеобхідніше. Це люди, які евакуювалися з небезпечних районів, утратили роботу й дім. Щодня команда волонтерок розсилає 100–130 посилок у різні куточки України, куди можлива доставка.

Ми пробували різні підходи, збираючи запити на допомогу. Якийсь час форма для заявки була відкрита постійно, іноді за день приходило три тисячі запитів. Ані фінансово, ані фізично ми не можемо обробити таку кількість. Тому дійшли до того, що відкриваємо форму на певний час. За 40 хвилин відкритої заявки збирається десь 150 запитів.

Окремо хочу розповісти про волонтерську команду гуманітарного хабу — це майже 60 людей! Усі вони переїхали до Львова через війну. Більшість знайшли організацію через наші сторінки в соцмережах або через репости наших оголошень про пошук волонтерок. Дехто прийшли за компанію з подругою, кілька людей живуть у наших притулках».

Організація гуманітарної допомоги — це маленький окремий світ, де в кожної свої завдання — знайти людей, які займатимуться закупівлею, фасуванням, доставкою; одні обробляють і розподіляють запити, інші опікуються людьми. Є ті, хто займається цим в Україні, ті, хто працює з-за кордону. Нові виклики постали перед кожною і кожним.

Таїсія Герасімова окремо зазначає, що їхня спрямованість на підтримку трансгендерних людей з війною ускладнилася, але механізм роботи так само чіткий. Це надання медикаментів, які неможливо купити в аптеках, консультація про перетин кордону, допомога з іншими медичними і юридичними питаннями, які виникають в процесі. Поступово діяльність усіх сфер в Україні налагоджується, але в перші тижні війни було непросто, адже виникало безліч питань і запитів, які терміново треба було вирішувати.

Незважаючи на вищий рівень толерантности у Європі, ЛГБТ-персони стикаються з безліччю проблем. Це і загальні, як-то пошук житла й роботи, оформлення документів, і локальні, як-то реєстрація (не всюди можна жити разом, якщо ви офіційно не зареєстровані як пара), отримання специфічної медичної допомоги (для трансперсон, наприклад), психологічна підтримка. З усім цим допомагає розібратися команда «Інсайт» у співпраці з європейськими організаціями, які долучилися за час війни, використовуючи власні ресурси.

«Інсайт» і «Марш жінок» працюють за власний кошт. Це окремий виклик — знайти фінансування для оренди житла і на придбання продуктів. Перший місяць дуже допомагали приватні пожертви з України і з усього світу. Та час іде, інтерес світової спільноти поступово спадає, адже у світі не уявляють масштаби гуманітарної кризи, яка спіткала українське суспільство. Якщо ви хочете долучитися і допомогти, задонатити «Інсайту» й «Маршу жінок» можна тут і тут.

«Сфера» і «ХарківПрайд»

«Сфера» і «ХарківПрайд» працюють так само, як «Інсайт» і «Марш жінок». У них теж два напрями діяльности — жінки і феміністична оптика, а також ЛГБТ+ спільнота. Наразі в команді 11 працівниць, розкиданих не лише по Україні, а й по світу. Є ті, хто, попри щоденні обстріли Харкова, залишилися там, є й ті, хто мусили виїхати, тож більшу частину проєктів організовано дистанційно.

Багато проєктів, які почалися до повномасштабного вторгнення, з ескалацією війни переформатувалися. Частина ідей нині здається менш актуальною, інші ж потребують чималого фінансування. Бюджет перерозподілено з урахуванням нагальних потреб, кошти спрямовано на гуманітарну допомогу. Гуманітарна допомога, яку надає команда цих проєктів, складається з предметів першої необхідности та грошових переказів, які покривають вартість базових речей для жінок і представників/-ниць ЛГБТ+ спільноти.

За час війни створено чати підтримки для ЛГБТ+, з часом з’явилися аналогічні групи для жінок. Усе це відбувається у форматі «рівна — рівній», адже головний тригер, що його проробляють, — війна. До початку повномасштабного вторгнення психологічна допомога була одним із напрямів роботи й особливо не виділялася серед інших, тепер же це головне завдання. Єдиний момент, із яким не працюють у групах підтримки та при професійних психологічних консультаціях, — це зґвалтування на війні.

Серед напрямів гуманітарної допомоги, яку вдалося надати, — підтримка жінок на фронті: контрацепція, менструальні чаші, засоби особистої гігієни (прокладки, тампони), тести на вагітність, медикаменти тощо. Доправити цю допомогу бійчиням і цивільним жінкам у зоні бойових дій допомагали поліція і волонтери.

Наразі «Сфера» і «ХарківПрайд» поступово відновлюють свою звичну діяльність. Підтримують власний проєкт-хаб, проводять розмовні клуби українською, розмовні клуби англійською, психологічні групи підтримки, освітні ефіри на актуальні теми. Підтримати їх можна за посиланням.

La Strada

Українські спільноти працюють на всіх фронтах. Важлива не лише фізична підтримка — посидіти з дітьми, принести продукти, перевезти, важливе й інше, насамперед психологічна, юридична та інформаційна підтримка. Організація La Strada — саме про це. Інформування й протидія насильству, дискримінації, торгівлі людьми — головний напрям їхньої діяльности. У La Strada декларують феміністичні цінності і невпинно працюють, не зупинялися під час спалахів COVID’у і продовжують допомагати в найважчі часи.

«Війна докорінно змінила нашу роботу», — розповідає Альона Кривуляк, директорка департаменту «гарячих ліній». Таких ліній дві — національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації та національна «гаряча лінія» для дітей і молоді.

Війна поставила нові перешкоди. Досі всі працювали в офісі в Києві, тепер людей розкидано по всьому світу. Важливо було залишити актуальними ті самі номери, впевнитися, що кожна людина в безпеці, що є стабільний інтернет і психологічні можливості для роботи. До офісного формату так і не змогли повернутися, бо це досі небезпечно. Перші три тижні війни консультували тільки через сторінки в мережі, відповідали на запити й повідомлення. Так з’явився цілий цикл публікацій з інформацією про те, як правильно евакуюватися в різні країни ЄС. З 11 березня лінії відновили роботу, працюють 24/7 із залученням усіх можливих ресурсів.

Ключові питання не змінилися — проблеми насилля, як домашнього, так і гендерно-зумовленого, захист інтересів і прав дітей. Однак у період війни кількість звернень суттєво зросла. Це зумовлено загальною напругою, розширенням кола тих, у кого є доступ до зброї; збільшенням випадків насилля, психологічного і сексуального. Наслідок — буквально цілодобова робота «гарячих ліній», соціальних мереж і електронної пошти.

До початку повномасштабної війни національна «гаряча лінія» для дітей і молоді працювала з 9-ї до 21 години. Тепер працює цілодобово, бо величезні виклики для суспільства, для дітей, які потребують психологічної допомоги, має бути належно опрацьовано.

Зросла кількість звернень і на «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. Жінки частіше зазнають насилля, частіше відчувають страх, адже зброя стала доступнішою і якщо раніше сварка могла закінчитися бійкою, тепер додалися цілком реальні погрози зброєю.

Основна категорія звернень — постраждалі від війни. Із внутрішньо переміщеними особами в La Strada є досвід роботи з 2014 року, тому вони не стали новою категорією, а от кількість звернень від них набагато зросла. Наразі дуже багато запитів про те, як евакуюватися із зони активних бойових дій, як виїхати на підконтрольну Україні територію з тимчасово окупованих територій, як зареєструвати статус ВПО, як отримати цей статус та як оформити соціальні виплати від держави, як безпечно виїхати за кордон і не зіткнутися з можливою торгівлею людьми, як вивезти дітей за кордон, як адаптуватися за кордоном, який статус оформити тощо.

На жаль, домашнє насилля не стало менш актуальним, таких звернень досі велика кількість. Є також багато супутніх чинників, пов’язаних безпосередньо з війною, які негативно впливають на вирішення проблем осіб, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, у зоні активних бойових дій жінці, яка зазнала домашнього насильства, майже немає до кого звернутися. Так само немає можливости пройти судово-медичну експертизу, щоби потім щось доводити, адже лікарні або розгромлено, або окупанти використовують їх для своїх цілей.

Можливість постійних телефонних консультацій дуже важлива. Це допомагає супроводжувати постраждалих на кожному етапі. La Strada намагається організувати все так, щоб постраждала від насильства людина ніяк не комунікувала з окупаційною владою, виняток — невідкладна медична допомога.

Звичайно, війна в країні зміщує акценти. Надважливими стали підтримка військових і захист територій. Інше ніби не на часі, і зосередження на зовнішньому ворогові заважає вирішувати внутрішні проблеми. Ситуація, коли поліція неохоче і неякісно виконувала свою роботу, а іноді навіть ігнорувала звернення жінок з приводу домашнього насильства, була й до війни, нині ж ця статистика зросла. Вважається, що власна безпека не на часі, ба навіть самі постраждалі жінки під час повномасштабної війни соромляться звертатися по допомогу, апелюючи до того, що поки в Україні війна, усі структури мають працювати на те, щоб зберігати країну, підтримувати військових, захищати від ворога.

Окрема проблема — зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Досі таких звернень було небагато, але вони є. Представниці організації вважають їхню вибірку таких випадків нерепрезентативною, бо не всі виживають після зґвалтування, не в усіх є змога виїхати з окупованих територій і не всі наважуються звернутися по допомогу.

Якщо ви хочете підтримати організацію La Strada, зробити це можна за посиланням.

«ЮрФем»

Якщо для La Strada юридичні консультації — лише один із напрямів діяльности, то для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це основна програма. «ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. В Асоціації є умови членства, мета, завдання і статут.

За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.

Серед питань, які висвітлює організація, — насильство, сексуальні домагання тощо. На сайті є статті про те, що робити, якщо з вами сталося сексуальне насилля або ви стали його свідком, як усе це правильно зафіксувати, до кого звернутися по допомогу. Крім того, можна зателефонувати на «гарячу лінію», яка працює з випадками зґвалтування. Якщо звертається постраждала від сексуального насильства особа, їй надають правову консультацію, підбирають професійну адвокатку у відповідному регіоні, за потреби складають індивідуальний план безпеки і надають інформацію про притулки, громадські організації та психологинь/-ів у конкретному регіоні.

Допомогти «ЮрФем» можна в кілька способів: поширте їхні статті й контакти, долучіться, якщо ви фахівчиня юридичної справи, задонатьте на підтримку проєкту.

«Вісь»

Ще одне місто, яке прийняло багато людей, — Вінниця. Вона теж зазнала ворожих ударів, але поки що тут порівняно спокійно, є можливість прогулятися затишними вулицями, побавитися на дитячих майданчиках, пройтися вздовж Південного Бугу чи помилуватися світломузичним фонтаном. Вінниця радо зустрічає, дарує затишок і спокій, але все це створюють руки громадських діячок, організацій і волонтерів/-ок. Серед них громадська організація «Вісь».

«Вісь» ведуть активну діяльність з 2010 року. Первісною метою організації було забезпечувати рівні права і можливості для діяльности й існування людей в абсолютно всіх сферах життя. Поступово завдання сформулювали чіткіше — підтримка дівчат і жінок та їхнього лідерства; інформаційна і просвітницька діяльність у сфері прав людей, підвищення обізнаности в проблемах протидії різним видам насилля; розвиток волонтерства, сприяння у працевлаштуванні осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. Останнє завдання під час війни стало одним із пріоритетних.

До війни «Вісь» у співпраці з «Жіночими перспективами» проводила феменкемп для дівчат віком 18–23 роки. За підтримки Українського жіночого фонду реалізувала інформаційні проєкти. Крім того, їхня діяльність — це боти інформації і підтримки для дівчат, адвокаційна кампанія з протидії насильству, участь у жіночих маршах, форумах тощо. Тривала і дієва співпраця протягом багатьох років із різними ГО, фондами, організаціями сприяла широкому розголосу й підтримці.

У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Через тиждень після 24 лютого почали звертатися донорські організації, які й раніше були пов’язані з феміністичним напрямом діяльности, пропонували свою допомогу й ресурси. Гуманітарний центр, що первісно виник майже стихійно, згодом систематизувався. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба; можливість вибору сприяє ще й психологічно: замість постійно стояти в черзі за незмінним набором базових продуктів, яких із плином війни меншає, а відтак і кількість найменувань у соціальному наборі зменшується, вони можуть обрати необхідне.

Вінниця — велике місто, тут працює багато організацій, і державних, і приватних громадських. Усі вони з перших днів війни реорганізували свою діяльність і зосередилися на предметній допомозі людям відповідно до нових потреб. Проте однаково залишаються прогалини, яким і стали приділяти увагу в організації «Вісь». Наприклад, часто гуманітарну допомогу надають тільки зареєстрованим внутрішньо переміщеним особам; поки люди не встигли це зробити, вони не можуть претендувати на допомогу, але потреба в харчах, ліках, засобах гігієни, дитячому харчуванні не може зачекати. Крім того, багато фондів допомагають разово. Це рятує, якщо надалі людина може знайти роботу і по-новому влаштувати життя, однак актуальних вакансій не так багато, а базові потреби залишаються. Проблема з житлом теж актуальна у Вінниці. Шелтерів мало, більшість людей мусять винаймати квартиру, на це йде більша частина їхніх коштів, а тому їм важко забезпечувати себе іншим.

Виникла ще одна проблема — жінок і дітей у невеликих селах. Якщо міста вже більш-менш зорганізовано в плані надання допомоги, простіша ситуація з продуктами харчування і психологічною підтримкою, то в області таких можливостей банально немає. Отож «Вісь» хоче зосередитися на цій проблемі, бо, за даними організації, на цей час (інтерв’ю із Світланою Дубіною, представницею організації «Вісь», записувалося 16 травня) у Вінницькій області проживає близько 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це тільки зареєстрованих. Ситуація навіть із гуманітарною допомогою в області складна, більшу частину ресурсів задіяно в самому місті, до сіл мало що доходить.

Окрема проблема — психологічна підтримка. Єдине, що залишається людям в області, — онлайн-консультації і «гарячі лінії» служб психологічної підтримки, але не всі знають про існування таких ліній або ж не певні, що ті працюють. Доступ до інформації — це надзвичайно важливо в наш час, тому тепер це вельми актуальне питання — забезпечити інформаційною і психологічною підтримкою всі можливі вразливі категорії населення незалежно від того, де вони перебувають. З такою місією Світлана Дубіна й команда планують поїхати селами Вінницької области.

Загальна інформаційно-просвітницька діяльність, яка до війни була одним із основних напрямів «Вісі», нині дещо скоротилася. Кампанії, заплановані до 8 Березня, через війну довелося скасувати. Утім, наприклад, феміністичний календар, який підготувала команда, таки залишився і тепер його екземпляри роздають небайдужим.

Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.

«Ресурси є, були б сили їх виконувати», — каже Світлана Дубіна. З розвитком війни увага світу, на жаль, зменшується, а кількість проблем збільшується. Стежити за діяльністю «Вісі» та долучитися до їхньої підтримки можна за посиланням.

Український жіночий фонд

Серед тих, хто допоміг «Вісі» на початку повномасштабної війни, був Український жіночий фонд, який працює на підтримку жіночих і феміністичних організацій. Представниці фонду втілюють власні ідеї в Україні і за її межами та долучаються до підтримки схожих за тематикою проєктів. Зазвичай це фінансування суспільно важливих ініціатив, так чи так пов’язаних із жінками: навчальні курси, просвітницькі й інформаційні флешмоби та заходи, соціологічні і соціокультурні дослідження. Війна трохи змістила акценти, але не змінила суть діяльности команди.

Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.

Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок. Окрема категорія — активістки, які залишились у своїх містах і далі працюють, навіть попри обстріли. Повний перелік об’єднань, яким надали допомогу, фонд не оприлюднює з метою безпеки. Представниці цих об’єднань щодня виконують свою роботу. Фонд сприяє структуризації цієї підтримки і чіткому наданню коштів на реальні потреби.

Якщо ви хочете підтримати Український жіночий фонд, а разом з ним чимало феміністичних українських організацій, зробити це можна за посиланням.

ГО «Дівчата»

За підтримки Українського жіночого фонду, а також ЮНІСЕФ Україна і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні працює ГО «Дівчата». Це невелика команда соціально-просвітницького проєкту для дівчат-підліток. Наразі головний акцент — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.

Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям. «Дівчата» не займаються закупівлею і постачанням товарів військового призначення.

До повномасштабного вторгнення завдяки діяльності «Дівчат» було проведено чимало просвітницьких заходів, освітніх лекцій на відкритих майданчиках, у школах, хабах тощо. Їхня головна мета — спонукати дівчат до свідомої побудови життя, до пізнання себе, свого тіла, своєї фізіології, до психологічної зрілости. Нині пріоритет — інформаційна війна в соціальних мережах та реальна підтримка тих, хто цього потребує.

Підтримати ГО «Дівчата» можна донатами за посиланням або замовивши лекцію.

GenderZed

Нині на заході України стало більше різних організацій: крім тих, які працювали там завжди, з’явилися ті, які туди евакуювалися. Однак і в інших регіонах країни не припиняються життя й активізм. Скажімо, хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля. Окрему увагу завжди приділяли правам жінок і феміністичним цінностям. Ще один напрям роботи — профілактика ВІЛ-інфекцій та інфекцій, які передаються статевим шляхом. У просторі GenderZed завжди можна пройти тестування на ВІЛ-інфекцію, безкоштовно отримати сейф-бокс здоров’я для чоловіків, у який входять оральний тест на ВІЛ, коробка презервативів, лубрикант та інформаційний буклет.

У мирний час GenderZed брали активну участь у всіх подіях, пов’язаних із ЛГБТ+ спільнотою. Це інформаційна підтримка, поступова дестигматизація через просвітницьку діяльність, участь у прайдах тощо. З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації. Це стало можливим завдяки потужній підтримці міжнародної спільноти, яка поширює інформацію і жертвує кошти на потреби ЛГБТ+ людей.

Наразі вся команда у вільний від основних обов’язків час обробляє заявки на допомогу. Так робота стала майже цілодобовою, це важко передусім емоційно, але й ресурсно теж. Дуже багато звернень із тимчасово окупованих територій та з постраждалих від ракетних обстрілів регіонів. Масштаб трагедії величезний, навіть якщо іноді здається, що стає спокійніше, потреба людей у психологічній підтримці зростає, бо війна досі триває.

Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С. До лінії фронту занадто близько, але проблеми, актуальні до повномасштабної війни, нікуди не зникли після ескалації.

До повномасштабного вторгнення організація планувала новий проєкт для лесбійок і бісексуалок під назвою Girls for Girls. 24 лютого поставило ці наміри на паузу, але тепер проєкт нарешті стартував. У ньому розповідають про гігієну й жіноче тіло, про безпечний секс між дівчатами та важливість цього. Додатково спеціально для лесбійок і бісексуалок зробили телеграм-бот, де є можливість пройти квест із жіночого здоров’я, підвищити обізнаність та отримати фем-бокс на зразок того, що вже є в організації для чоловіків.

На своїх сторінках у соціальних мережах GenderZed публікує інформацію, яка може бути корисною під час війни: пошук притулку, гуманітарної допомоги, можливості допомогти армії тощо. Усе це систематизується й узагальнюється для швидкого і зрозумілого доступу будь-якої миті.

Якщо ви хочете підтримати діяльність GenderZed у Запоріжжі, це можна зробити за посиланням.

KyivPride

Свого часу GenderZed долучилися до організації першого прайду в Запоріжжі, але ЗапоріжжяПрайд не встиг стати абсолютно незалежним і достатньо відомим проєктом. Наразі в Україні ведуть активну діяльність KyivPride і KharkivPride.

Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. Звичайно, найактуальнішою залишилася інформаційна робота, зокрема через соціальні мережі, а це співпраця з відомими виданнями й агентствами новин із більше як 15 країн світу. Серед таких видань BBC News, TIME Magazine, New York Times, GAY Times, Pink News. У Європі панує багато стереотипних і навіть жахливих уявлень про стан ЛГБТ+ спільноти в Україні, бо він ніколи якісно не висвітлювався. Війна і поширення інформації посприяли зменшенню стереотипів та організації допомоги спільноті.

За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати, форма заявки залишається актуальною.

У Києві разом із ГАУ відкрили власний шелтер для ЛГБТ+ і їхніх сімей. Це важливо не тільки через те, скільки людей могли втратити житло, а й з огляду на психологічний стан. Не всі і не скрізь, на жаль, готові здати квартиру гомосексуальній парі або поселити до себе таких людей. Водночас не всі хочуть залишатися в місті, тим паче довгий час після 24 лютого перебувати в Києві теж було небезпечно. Тому KyivPride почали організовувати власні евакуаційні рейси для виїзду на захід України і за кордон.

Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.

KyivPride не лише ресурсно допомагає, а й тримає у фокусі уваги свою первісну мету. 25 червня планується спільний КиївПрайд і ВаршаваПрайд. Прайди об’єднаються й проведуть спільний марш за мир і свободу України та проти російської агресії. У звичному форматі провести КиївПрайд немає можливости, бо це небезпечно, але спільнота Варшави підтримала ходу проти війни, за свободу і права людини.

«Ми надаємо простір голосам, яким потрібно звучати гучніше».

Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми всі перебудували свої плани і щоденну діяльність, усі відмовилися від звичного заради потрібного. Кожен і кожна невпинно працюють, забезпечуючи притулок і базові потреби. Кожен і кожна, хто цього потребують, можуть по це звернутися.

Підтримати феміністичні та ЛГБТ-організації України

Потребую притулку або гуманітарної допомоги

Потребую психологічної або юридичної допомоги

Ілюстрація Олени Іванків

Сексуальне насильство — інструмент війни, яким російські окупанти намагаються завдати шкоди українському населенню, придушити спротив та демотивувати армію. Одні історії про зґвалтування стали відомі після деокупації населених пунктів, інші нам ще доведеться почути після звільнення східних регіонів України. Проте подекуди жінки й чоловіки, навіть перебуваючи на окупованих територіях і в зоні бойових дій, шукають можливости розповісти про насильство, вчинене військовими рф.

Важливо розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без згоди однієї зі сторін. Сюди належать примусові оголення, примус дивитися на сексуальну наругу, сексуальне рабство, проституція, каліцтво статевих органів тощо. Усі перераховані дії — воєнний злочин, порушення законів і звичаїв війни.

Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда — Україна», зазначає, що багато тих, хто пережили сексуальне насильство з боку окупантів, наразі відкинули цю травму на другий план. Поки що вони задовольняють базові потреби або вирішують нагальні проблеми: переїзд, адаптація, отримання гуманітарної допомоги, працевлаштування тощо.

Що відомо про злочини російських окупантів

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну почали з’являтися новини про те, що солдати рф ґвалтують жінок, чоловіків і дітей. Сексуальне насильство на окупованих територіях має масовий характер, але поки що порахувати кількість випадків неможливо.

Такі організації, як ООН, Human Rights Watch і La Strada — Ukraine, документують сексуальне насильство в Україні.

«Випадки, які ми задокументували, показують неймовірну навмисну жорсткість і насильство щодо мирних жителів України. Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають під окупацією російських сил, повинні розслідуватися як воєнні дії», — заявив Г’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch у Європі й Центральній Азії.

Через те що бойові дії тривають, а багато міст і селищ досі окуповані й ізольовані, документувати всі твердження про насильство та отримати нові свідчення постраждалих важко. Повідомлення про звірства щодо цивільних надходять від людей, які змогли покинути захоплені території або після звільнення певних районів.

На початку березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів про численні випадки сексуального насильства в окупованих містах. Після цього українські депутати теж почали повідомляти, що російські солдати навмисно і цілеспрямовано стріляли в жінок та дітей, бо Україна не здалася. За їхніми словами, що жінки різного віку — від наймолодших до літніх — зазнавали групових зґвалтувань, а іноді після цього їх убивали.

Оприлюднені у ЗМІ випадки вражають жорстокістю і нелюдськістю: окупанти вбивали чоловіків і ґвалтували їхніх дружин у сусідній кімнаті, змушували людей дивитися на насильство над їхніми рідними тощо. Дехто з жінок і неповнолітніх дівчат завагітніли внаслідок сексуального насильства, вчиненого окупантами.

На «гарячу лінію» психологічної допомоги надходять повідомлення про зґвалтування дітей — і дівчаток, і хлопчиків. Часто від отриманих травм діти гинуть, а насильство навмисно чиниться на очах батьків. Прикметно, що сексуальне насильство росіяни чинять і з чоловіками, і з літніми людьми.

Людмила Денісова, яка з березня 2018 року до травня 2022 року виконувала обов’язки уповноваженої з прав людини, говорить, що рф використовує зґвалтування і сексуальне насильство в інших формах як тактику ведення війни, систематично, повсюдно і з приголомшливою жорстокістю. Тому ці випадки не можна пояснювати хибами окремих людей. Окупанти також вихваляються своїми звірствами перед родичами й друзями в росії, про це свідчать розмови, які перехоплює Служба безпеки України.

Дехто з дружин окупантів підтримують і заохочують їх чинити звірства. Записана розмова, де дружина військового рф «дозволяла» йому ґвалтувати українських жінок за умови, що він користуватиметься презервативами і нічого їй не розповідатиме. Дружина іншого окупанта детально описувала йому, як і сама хотіла б долучитися до знущань: калічила б жінкам статеві органи та вирізала б зірки на спинах.

Навіщо військові ґвалтують цивільних людей

У Міжнародному протоколі з документування й розслідування сексуального насильства в конфліктах виділяють мотиви агресора, серед яких — досягнення воєнних цілей. Ідеться про те, що подекуди сексуальне насильство набирає масового характеру, і тоді воно вважається частиною широкомасштабного нападу на мирне населення або є актом геноциду. Такі злочини можуть здійснюватися за прямого чи непрямого наказу командування, а також коли командири систематично «заплющують очі» на порушення правил їхніми підлеглими.

Крім того, сексуальне насильство може застосовуватися для послаблення громади і здобуття контролю над нею. Воно може бути формою катувань, застосовуючи яку агресор прагне покарати, принизити або залякати постраждалих чи змусити їх видати якусь інформацію.

Прикметно, що сексуальне насильство, вчинене над цивільними, може виступати нагородою для солдатів. А ще це метод, завдяки якому бійці стають співучасниками злочинів, і відтоді вони прив’язані до групи.

Дара Кей Коен, авторка книжки «Зґвалтування під час громадянської війни» (Rape During Civil War), пише, що іноді в збройних конфліктах групові зґвалтування стають своєрідним ритуалом, покликаним привчити бойовиків-початківців до насильства. Це особливо актуально в патріархальних суспільствах, де зрілість і мужність асоціюються з насильством і домінуванням.

Дослідниця зазначає, що зґвалтування часто використовують як форму насильницької соціалізації у тих військових формуваннях, які не добровільні, а сформовані через примусовий призов. Серед військових, які створюють армії з власного бажання, зґвалтування як метод ведення війни куди менш поширені.

Серед особистих чинників можна назвати те, що військові під час бойових дій зазнають стресу і прагнуть вивільнити його. Ними можуть керувати ненависть до ворога, бажання помститися за полеглих товаришів, прагнення проявити владу над слабшими і в такий спосіб наче повернути контроль над власним життям.

Що каже світова статистика

Зґвалтування чинили солдати під час різних воєн ХХ сторіччя в різному масштабі і з різною мотивацією. Це бувало внаслідок прямого наказу командування (як стратегічний інструмент війни, для залякування громадянського населення противника і для деморалізації ворожих військ) і внаслідок учинків особового складу. Поширення і масовість цього воєнного злочину вражає. Кілька найвідоміших прикладів.

• Так зване «зґвалтування Нанкіна» в грудні 1937 року — облога китайського міста японською армією, шість тижнів убивств і масових зґвалтувань. Щонайменше 20 000 жінок, дітей і людей старшого віку було зґвалтовано під час окупації.
• У 1945 році Красна армія вчинила майже 2 000 000 зґвалтувань у завойованій нею частині Німеччини, зокрема понад 100 000 під час взяття Берліна. Радянське командування ігнорувало й замовчувало ці факти.
• За дослідженнями історика з університету Північного Кентуккі Боба Ліллі, який отримав доступ до архівів військових судів США, у 1942–1945 роках американські солдати вчинили в Англії, Франції і Німеччині майже 14 тисяч зґвалтувань. Це стало проблемою військової дисципліни, з якою активно боролися.

Масові зґвалтування відбувалися під час Югославських воєн у 1990-х, під час війни в Ліберії (1989–2003), в інших країнах. Повідомляють про зґвалтування як спосіб ведення війни під час Тиграйської війни в Ефіопії (2020–2021).

Зґвалтування як типовий інструмент війни російських солдатів

Сексуальні злочини, що їх чинять російські військові, мають системний і невипадковий характер. Протягом 30 років вони відбувалися в Чечні, Грузії, Сирії й інших країнах. Поведінка російських солдатів скрізь однакова.

Ічкерія. Зґвалтування жінок під час обох воєн за незалежність Ічкерії мали масовий і публічний характер. Командири рф спостерігали за цим, а іноді й приєднувалися до вчинення насильства. Виявити й документально зафіксувати випадки зґвалтувань чеченських жінок, як зазначає Human Rights Watch, було дуже важко, бо в чеченському суспільстві домагання — табуйована тема, тому багато жертв замовчували факт насильства.

А проте окремі свідчення таки вдалося записати. Жительки міста Алди розповіли, що військові рф спочатку ґвалтували чеченських жінок, а потім їх убивали. Відомо також, що зґвалтування повторювалися: для цього жінок водили з одного двору в інший.

Як розповіли жителі села Серноводського, російські військові у відкритому полі зґвалтували кілька десятків чоловіків. Нічого такого в Ічкерії раніше не було, відомо лише про окремі випадки сексуального насильства над чоловіками в місцях ув’язнення, але масових і публічних злочинів такого роду військовослужбовці ще не вчиняли. Інформацію про зґвалтування оприлюднили з великим запізненням, адже саме цей вид насильства над особистістю вважається на Кавказі одним із найтяжчих.

Журналісти і правозахисники, які висвітлювали події в Ічкерії, повідомляли, що на початку Другої чеченської війни 1999 року в Ічкерію перевели великі підрозділи табірної охорони — офіцерський і рядовий склад. Саме ці люди систематично практикували зґвалтування в таборах, а потім і щодо цивільних. Це старий ГУЛАГівський метод знищення особистости. На війні проти чеченців його застосували свідомо і сплановано.

Грузія. Під час збройного конфлікту в Південній Осетії 2008 року російські військові викрадали молодих дівчат і хлопців, ґвалтували та вбивали їх. Це зафіксовано в розповідях очевидців. Відомо також, що одна грузинська жінка, ім’я якої не розголошували, звернулася в Суд Європейського Союзу. За її словами, під час російсько-грузинської війни у її дім неподалік зони конфлікту ввірвалися військові негрузинської національности. Вони зґвалтували і пограбували жінку.

Сирія. Згідно з доповіддю ООН, у Сирії російські «миротворці» разом із сирійськими провладними силами ґвалтували дітей, жінок і чоловіків з метою покарати опозиційні спільноти. Мирних жителів спочатку ґвалтували під час обшуків будинків і наземних воєнних операцій, а потім на блокпостах та в місцях утримання під вартою. Хлопчиків і чоловіків змушували вступати в статевий зв’язок один з одним та з іншими родичами. Їх також ґвалтували різними предметами.

Чому про сексуальне насильство мало говорять

Ще у 2014–2015 роках жителі східних регіонів почали заявляти про зґвалтування жінок у зоні АТО/ООС. Офіційної статистики зґвалтувань у східних регіонах України, вчинених за вісім років бойових дій і окупації, досі немає. Зафіксувати всі злочини надзвичайно складно — частина жертв загинули. Частина тих, хто вже перебуває в безпеці, бояться або соромляться розповісти про пережите. Кривдників, які перебувають у зоні окупації або на території рф, важко притягнути до відповідальности.

Про скоєні окупантами сексуальні злочини регулярно повідомляла донедавна уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Проте це не репрезентативна статистика: оприлюднені дані не відповідають масштабу явища, який наразі важко оцінити. Це може пояснюватися кількома причинами.

За словами Альони Кривуляк, перша й засаднича перешкода для розголосу — величезний страх заявляти про такі злочини. Багато людей, які постраждали від сексуального насильства, вчиненого військовими рф, не готові про це говорити, бо не впевнені у своїй безпеці та в ситуації в країні загалом. Навіть якщо населений пункт, де стався злочин, уже деокуповано, у містян(ок) однаково є страх, що росіяни можуть повернутися.

Друга причина — гендерні стереотипи, які під час війни нікуди не поділися. Люди бояться засудження і того, що про них скажуть інші. Дехто з постраждалих від статевого насильства з боку російських солдатів могли стикнулися з обвинуваченнями жертви, поширеними в українському суспільстві.

«Ла Страда» працює з темою сексуального насильства на війні з 2014 року, працівниці організації свідчать, що і до, і після повномасштабного вторгнення рф звернень було небагато. Хоча нині держава робить великий внесок у те, щоб фіксувати й документувати випадки насилля, а медіа всіляко сприяють видимості цієї проблеми, сором і страх говорити на цю тему залишаються.

Що кажуть міжнародне й українське законодавство

За сексуальне насильство, яке чинять військові, передбачено відповідальність. Її призначають за результатами розгляду судових справ у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, створеними трибуналами або національним судом України. Відтак важливо фіксувати злочини та збирати максимум доказів для притягнення винних до відповідальности.

Лілія Олійник, адвокатка й учасниця ініціативи «ЮрФем: Підтримка щодо допомоги постраждалим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації», розповідає, що є різні міжнародні й національні інструменти регулювання питання злочинів сексуального характеру під час війни.

Наприклад, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949) в статті 14 передбачає, що військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й чести. Також там зазначено, що «з жінками слід поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю».

Засади Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), а саме стаття 27, передбачають, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (1977), у статті 75 забороняє «знущання над людською гідністю, зокрема принизливе і образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 також постулює безпосередній захист жінкам від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».

Що стосується національного законодавства, то відповідальність за порушення законів і звичаїв війни встановлено в Кримінальному кодексі України. Як наголошує Лілія Олійник, стаття 438, зокрема, гарантує покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, а також за застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни. Такі дії караються позбавленням волі на термін від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, караються позбавленням волі на термін від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Кримінальний кодекс в окремій статті 442 передбачає також відповідальність за злочин геноциду. Останній трактується як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».

Залежно від обставин вчинення статевого насильства військовими його можна також кваліфікувати як інші воєнні злочини, а саме умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних ушкоджень, що спричиняють смерть чи серйозно загрожують здоров’ю таких осіб, зазіхання на особисту гідність, зокрема образливе і принизливе поводження.

До того ж, зазначає експертка, треба, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Цей документ сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства та забезпечуватиме розслідування таких злочинів і покарання винних. Крім того, конвенція удоступнить юридичну, психологічну допомогу, послуги з подолання наслідків психологічної травми для людей, які зазнали сексуального насильства, зокрема пов’язаного з конфліктом.

Як українські урядовиці протидіють сексуальному насиллю

Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Ольга Стефанішина наразі працює над переорієнтацією урядових ресурсів на створення центрів з надання психологічної, медичної, медикаментозної і правової допомоги громадян(к)ам, які зазнали злочинів сексуального характеру з боку російських окупантів.

Уповноважена з прав людини (на момент написання статті це Людмила Денісова) займається збором і фіксацією випадків сексуального насильства, яке вчиняють військові рф на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. У квітні запрацювала спеціальна телефонна лінія для надання психологічної допомоги, на якій консультують п’ять професійних фахівців і фахівчинь. Прикметно, що в травні 2022 року українські медійниці підписали відкрите звернення до Денісової із закликом змінити риторику в повідомленнях про сексуальні злочини під час війни, що їх поширюють на її офіційних сторінках, та уникати надмірної деталізації.

Урядова уповноважена з ґендерної політики. Катерина Левченко, зокрема, створює пам’ятки й буклети про те, що робити, якщо ви стали свідком зґвалтування або самі пережили статеве насильство. Наразі вона порушує питання створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для потерпілих.

Психологічні поради: як захиститися, вижити і пережити

Зґвалтування в мирний час і під час війни мають зовсім різну мету, тому й правила допомоги постраждалим від насильства потрібні інші, бо старі вже не діють.

Психологиня й волонтерка, яка працює з людьми, котрі пережили насильство з боку військових рф, пропонує такі поради. Важливо зазначити, що будь-які поради не гарантують порятунку. Організм людини може по-різному реагувати на стрес, але в жодному разі не можна звинувачувати себе.

1. Наявна наразі інформація свідчить, що окупантів нічого не зупиняє від сексуального насильства. Вік, стать, зовнішній вигляд, присутність дітей поруч не є стримувальними чинниками. В окупованому місті варто намагатися не потрапляти на очі окупантам, за можливости перебувати в укриттях.

2. У ситуації, яка загрожує перерости в насильство, треба спробувати оцінити баланс сил і ступінь загрози. Пручання, агресія до насильників можуть призвести до травмування або загибелі. Життя — це найвища цінність, його збереження має бути пріоритетом.

3. У гострих стресових ситуаціях вмикається захисний механізм, який називається дисоціація — відчуття нереальности, ніби мозок існує окремо від тіла. Це відчуття можна використати для самозбереження, спробувати підсилити. Максимальне емоційне й фізичне відсторонення допомагають пережити травматичні події.

4. Уцілілим від насильства треба одразу покинути місце події, щойно з’явиться така можливість. Якщо поруч є варті довіри люди, попросити про допомогу.

5. У безпечному місці слід подбати про себе. Якщо доступна вода, треба прийняти душ, скористатися вологими серветками (але тільки не на спиртовій основі), подбати про базову медичну допомогу. Можна полежати в позі ембріона, щоб відчути заземлення і прийти до тями.

6. Важлива допомога людей, які викликають довіру. Це можуть бути родичі, друзі, психологи чи волонтери.

7. За можливости і наявности особистих сил і ресурсів варто зберегти речі і все, що може допомогти при розслідуванні злочину. Після стабілізації стану організму і психіки, варто звернутися із заявою до поліції, щоб зафіксувати вчинення злочину і збільшити шанси притягнення кривдників до відповідальности. Слід бути особливо обережними при цьому і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, виникне небезпека для людини.

8. Якщо ви знаєте чи бачите, що ваша близька або знайома людина зазнала насильства, треба запропонувати їй свою допомогу. Це слід робити максимально обережно, запитати про те, що саме потрібно, не розпитувати про те, що сталося. Якщо нічого не треба, то просто побути поруч.

Що робити, якщо немає можливости звернутися до лікаря

Ініціатива Євромайдан SOS та Асоціація правників України разом з акушеркою-гінекологинею Наталією Лелюх розробили рекомендації для постраждалих від зґвалтування в разі недоступности медичної допомоги.

Лікування травм статевих органів

Можна використовувати неспиртові антисептики, розчин соди (1 чайна ложка на 0,5 літра води), чисту воду, дитячі безспиртові вологі серветки, мазь тридерм, мазь левомеколь, мазь триакутан, мазь бепантен або одноразово використати хлоргексидин.

Не можна використовувати спиртові антисептики і серветки, перекис водню, пантенол, олію та інші масляні розчини.

Якщо є якісь вагінальні антисептичні або антибактеріальні свічки, проставити їх 5–6 днів. Якщо є травми слизової, кровотечі чи гематоми, бажано починати ставити свічки через добу.

Увага! Дозування всіх ліків указано для дорослих. Для підлітків потрібна консультація лікаря щодо корекції дози (у разі неможливости отримати консультацію треба уважно вичитувати інструкцію до ліків).

Профілактика інфекційних захворювань (гонореї, хламідіозу, трихомоніазу). За можливости слід ужити такі ліки: метронідазол 500 мг — двічі на день протягом 7 днів; цефтриаксон 1 г — внутрішньом’язово укол одноразово; азитроміцин 2 г — одноразово. Усі препарати можна вживати під час вагітности в будь-якому триместрі.

Захист від небажаної вагітности. Прийняти будь-які гормональні контрацептиви в такому дозуванні (вказано діючі речовини, які є в більшости марок контрацептивів): 0,1 мг етинілестрадіолу + не менше як 0,5 мг левоноргестрелу (дроспіренон, дієногест). Через 12 годин повторити ту саму дозу. Така контрацепція максимально ефективна, якщо вжити препарат у перші 24–72 години після незахищеного контакту.

Як зафіксувати докази сексуального насильства, вчиненого окупантами

На окупованій території та в зоні бойовий дій загалом важко говорити про фіксацію злочинів, тим паче сексуального характеру. Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», наголошує, що відповідно до міжнародної практики, свідчення постраждалих можуть бути достатніми доказами скоєння злочину сексуального насильства. Це можливо за відсутности будь-якого іншого додаткового підтвердження фактами від інших свідків, документів, медичних документів, фотографій або будь-яких інших потенційно підтверджувальних доказів.

У мирний час іноді важко зафіксувати злочини сексуального характеру, бо йдеться про експертизи й медичні розслідування. Однак у справах про сексуальне насильство, вчинене військовими рф під час війни, стандарт доказування дещо інший — біологічні чи судово-медичні експертизи не вимагаються.

Важливо знати, що не обов’язково одразу звертатися до правоохоронних органів, бо це теж може крити певну небезпеку, якщо постраждала/ий перебуває на окупованій території. Діяти треба насамперед з огляду на безпеку, з увагою до особистого фізичного і психологічного стану.

Як зазначає експертка, у процедурі доказування фокус зміщується з питання згоди потерпілої особи (її наявности чи відсутности) на наявність примусових обставин. Тобто не потрібно доводити застосування сили злочинцем, щоб підтвердити відсутність згоди чи того факту, що чинився опір. Натомість ідеться про пошук достатніх доказів, які свідчать про наявність примусових обставин. Наприклад, окупація — та обставина, яка унеможливлює надання справжньої згоди.

Юристки «Ла Страда — Україна» у співпраці з Міністерством внутрішніх справ України та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики підготували інструкцію, як зібрати докази сексуального насильства під час війни.

Експерт(к)и радять за можливости задокументувати злочин — зробити фото і відеофіксацію, взяти контакти можливих свідків. Крім того, потрібно записати або запам’ятати такі деталі: місце злочину, дату і хоча б приблизний час, деталі про військових, які вчинили насильство, — їхні імена чи позивні, приблизний вік, зовнішність, ранги, а також їхні розмови один з одним.

Важливо! Слід бути при цьому особливо обережними і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, людина потрапить у небезпеку.

Наступний крок — звернення до правоохоронних органів (у поліцію або прокуратуру, контакти нижче). Тут важливо переконатися, що звернення зареєстровано і відкрито кримінальне провадження. Далі, можливо, потрібно буде відвідати заклад охорони здоров’я, щоб задокументувати результати насильства. У лікарні варто взяти медичну довідку і зберегти її. У разі звернення по психологічну допомогу теж треба отримати висновки з описом психологічного стану внаслідок пережитої травми.

Ці матеріали стануть доказовою базою для судів у Гаазі та для українських суддів, щоб загарбники були покарані, а вцілілі отримали право на належну компенсацію.

Куди звертатися по допомогу

Якщо відбулося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.

Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції — 102, Генеральної прокуратури — 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію — 1547.

Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту conflict2022.ua@gmail.com.

Передати інформацію для дальшого розслідування можна на сайті Офісу Генерального прокурора України чи через телеграм-боти @stop_russian_war_bot та @war_crime_bot.

По юридичну допомогу можна звернутися в Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103, в Асоціацію жінок-юристок «Юрфем» — 38 068 145 55 90 або до правозахисної ініціативи Євромайдан SOS у телеграм @ESOSdoc чи на пошту evromaidansos@gmail.com.

По психологічну і правову допомогу можна звернутися на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335.

Онлайн-платформа «Аврора» надає спеціалізовану психотерапевтичну підтримку людям, які зазнали насильства, зокрема й сексуального, пов’язаного з війною. На платформі можна отримати комплексну підтримку психотерапевтів/ок для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги і внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Також можна звернутися по консультацію до медичних фахівців/чинь для вирішення нагальних питань збереження здоров’я та отримати професійну допомогу юристів/ок. Звернутися по безкоштовну підтримку можуть усі незалежно від статі й віку, для цього треба заповнити анонімну форму на сайті «Розірви коло».

ГО «Дівчата» надає безкоштовну психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. Звернення можна писати на пошту helpgodivchata@gmail.com або зателефонувати за номером 38 073 460 38 60.

Отримати психологічну підтримку від проєкту Маші Єфросініної можна, звернувшись на пошту a.kariakina@mashafund.org. Для психологічної допомоги від організації «Розкажи мені» слід писати на пошту tellmecomua@gmail.com.

Отримати консультацію лікарів-психіатрів ГО «Форпост» можна за номером 38 096 839 76 17 або на цьому самому номері в телеграмі: @forpostcenter.

Колективна травма українського суспільства

Акушерка-гінекологиня й дослідниця теми сексуального насильства Галина Майструк уважає, що українська система охорони здоров’я була не готова до того, що відбувалося на тимчасово окупованих росіянами територіях.

«Лише тепер Міністерство охорони здоров’я України починає розробляти форми й анкети, за якими лікарі зможуть описувати і фіксувати випадки сексуалізованого насильства. У мирний час лікар міг тільки встановити та описати факт зґвалтування, а після однаково потрібний був висновок судово-медичного експерта, адже без нього доказова база в суді не працюватиме. Тепер лікар повинен не просто зафіксувати, а й матиме можливість підтвердити цю ситуацію. Процес ускладнюється тим, що в мирний час лікарі рідко мали справу з груповими зґвалтуваннями. І навіть якщо кривдників ніколи не зможуть ідентифікувати, для того щоб це ввійшло до складу військових злочинів, має бути достатньо лише висновку лікаря», — пояснює експертка.

Галина Майструк додає, що через бойові дії, які тривають, перевірити такі злочини російських військових надзвичайно важко, а отримання статистичних даних для позовів у міжнародних судах може затягнутися на роки. На її думку, українське суспільство отримає тяжку колективну травму, яку доведеться дуже довго долати.

Як ЗМІ писати про сексуальне насильство

Багато історій уцілілих після сексуального насильства стали відомі завдяки медіа. Проте заявляти й відкрито розповідати подробиці дій окупантів нині ризикують далеко не всі. Іноді медіа женуться за клікбейтом і всіляко намагаються зловити хвилю уваги коштом історій людей, які пережили зґвалтування або стали свідками цього.

«Громадське радіо» і Divoche.media створили спільний матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства екологічніше. Експертки — правозахисниця Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко — дають, зокрема, такі поради.

1. Керуватися принципом «не нашкодь», навіть якщо здається, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
2. Ґрунтуватися на принципі довіри. Журналіст/ка має вислухати болісну історію людини, яка довірилася, але при цьому не повинен/на перетворюватися на слідчого.
3. Коли йдеться про верифікацію історії, треба уважно її фіксувати, але не влаштовувати з цього журналістське розслідування. Згідно з міжнародно-правовим правосуддям, правильно задокументована історія вцілілої після сексуального насильства людини не потребує інших підтверджень.
4. Медіа не повинні навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, до цього треба бути готовими і не лякатися.
5. Не варто намагатися ловити на обмовках. Навіть якщо співрозмовник/ця плутається у своїй історії або забуває якісь моменти, це не означає, що людина бреше. Суперечливі чи незрозумілі моменти можна і треба уточнювати, але робити це делікатно.
6. Слід пам’ятати про захист персональних даних: не публікувати фото і відео, які можуть розкрити людину або місце її перебування, не постити посилання на особисті соцмережі, не робити фотографій рідних людей співрозмовника/ці.
7. Крім того, важливо переконатися, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертости.

Варто нагадати й ті аспекти, що їх завважили медійниці, котрі звернулися до обмудсменки з проханням змінити риторику у висвітленні питань насильства. Зокрема, вони просять про таке.

1. Оприлюднювати тільки ту інформацію, щодо якої є досить доказів. Перед публікацією перевіряти факти.
2. Перевіряти й ретельно продумувати кожне слово, щоб уникнути сенсаційности в повідомленнях.
3. Уникати надмірної деталізації злочинів.
4. Користуватися коректною термінологію, наприклад уживати слово «вцілілі» або «потерпілі» замість «жертви».
5. Дбати про конфіденційність і безпеку потерпілих, пам’ятати, що потерпілих можуть ідентифікувати, якщо вони живуть у невеликих селах чи містечках.
6. Нагадувати про мережі підтримки потерпілих (правозахист, професійна психологічна допомога).

Волонтерка психологічної кризової служби, психологиня Галина Гук в експертному коментарі для «Гендер в деталях» виділила сім принципів того, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру.

1. Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, у безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет щодо потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
2. Інформована згода та її зворотність. Фахівці/чині, залучені до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинні заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії. Отриману згоду може бути відкликано на будь-якому етапі. Навіть якщо матеріал готовий, робота проведена, людина має право сказати «стоп».
3. Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або висвітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу…» досить поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
4. Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження мають захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя.
5. Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости варто уникати оприлюднення історій людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
6. Неупереджене і недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема про злочини проти сексуальної недоторканности особистости, треба дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів про різний ступінь травмування осіб різної статі чи віку.
7. Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію, яка зачіпає чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Слід фокусуватися не на поодиноких випадках, а на просвітництві аудиторії, пояснювати причини і наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації й корисні джерела інформаційної та фахової, за потреби юридичної підтримки.

Підсумки

Сексуальне насильство використовується як зброя війни. Для окупантів це легкий і вигідний спосіб досягнути мети — знищити моральний дух і патріотичний поклик українського суспільства. Коли солдати рф ґвалтують цивільне населення, йдеться не про сексуальний інтерес, а про садистську «перемогу», контроль і спосіб хоч у якомусь сенсі виграти війну. Зґвалтування й сексуальне насильство в умовах конфлікту — це не про секс, це втілення практикування влади, домінування та приниження.

Життя — найбільша цінність, і його збереження має бути пріоритетом. Так само безумовним пріоритетом є добробут уцілілих.

Після того як буде забезпечено виживання та добробут громадянок і громадян, метою суспільства і влади має стати досягнення справедливости і покарання кривдників на міжнародному рівні. А також припинення ганебної практики сексуального насилля як зброї війни в планетарному масштабі — раз і назавжди.

Розпад СРСР 1991 року не означав остаточний кінець усього радянського. Нові держави успадкували елементи радянської культури, менталітету, свідомости, повсякденних практик і, звичайно, стереотипи. Усе це потребувало й потребує осмислення та перегляду. Гендерні упередження, засвоєні з попередньої доби, досі залишаються частиною нашого повсякдення. Часто ми відтворюємо ці елементи, не усвідомлюючи їхнє походження. Якими, наприклад, були образ жінки та гендерні ролі в радянській культурі?

У СРСР склалися два стереотипи про соціальні ролі чоловіка й жінки. Радянська конституція гарантувала рівні можливості незалежно від статі. На практиці ж гендерні ролі розподілялися цілком традиційно: чоловіки займалися управлінням, наукою і виробництвом, а жінки мали передусім дбати про побут і виховання дітей, поєднуючи це із зароблянням грошей. Другий стереотип — жінок при цьому часто вважали працівницями «другого сорту», бо вони претендували на пільги через свої родинні обов’язки. Тому офіційна радянська риторика мала одночасно стверджувати рівність статей і засуджувати все, що цьому заважало. Тобто навіть в ідеологізованих текстах відбувалося опосередковане визнання гендерної нерівности.

До «перебудови», яка почалася 1985 року, радянська офіційна риторика пройшла шлях від заперечення до прийняття своєї невідповідности повсякденним уявленням про місце жінки в суспільстві. Зрештою, двомислення (стан, коли людина одночасно дотримується протилежних поглядів) стало характерним для суспільства в СРСР. Воно уможливлювало існування будь-яких суперечностей між офіційно декларованим і неофіційно наявним та чинним.

Особливо яскраво протиріччя між ідеологією і реальними гендерними стереотипами відбилися на сторінках радянських журналів сатири й гумору. «Крокодил», «Перець», «Вожик», «Чаян» та інші сатиричні видання мали стати «зброєю партії» і боротися засобами гумору із суспільними вадами. Саме таку роль відводили сатирі й гумору в СРСР ¹.

Читачі й читачки однаково сприймали карикатури, фейлетони й гуморески радше як розвагу. Тому редколегіям сатиричних журналів доводилося шукати баланс між гумором як засобом виховання радянського громадянства та гумором, який відповідав би читацьким очікуванням, тобто був би смішним і зрозумілим. Так офіційний гумор мимоволі наближався до свого конкурента — неофіційної сміхової культури, як-от анекдоти, де гендерні стереотипи були майже обов’язковим елементом.

Гумористам доводилося робити ставку на типові образи — це гарантувало їм упізнаваність і досягнення сміхового ефекту. Тому в період застою цензурована сатира впритул наближається до фольклору за тематикою, формами і, звичайно, наявністю гендерних стереотипів. Цей процес посилювався внаслідок повністю чоловічого складу редколегій гумористичних журналів. Так було і в журналі «Перець», про який тут поговоримо.

«Перець» — український журнал сатири й гумору, який виходив з 1941 року (його попередника, «Червоний перець», офіційно закрили 1934-го). У період застою це видання завоювало вагоме місце серед «серйозних» видань, стало одним із найпопулярніших журналів Радянської України, тиражі якого сягали 3 млн примірників. За підрахунками багатолітнього головного редактора «Перця» Федора Маківчука, кожний випуск журналу 1977 року читало щонайменше 15 млн читачів і читачок ².  «Перець», з одного боку, підважував культурні норми й стереотипи, а з іншого — відбивав їх, адже будь-яке культурне явище є продуктом свого середовища і впливає на нього.

Передусім виникає питання, наскільки важливою була гендерна тематика для творців «Перця» і як часто гумористи вказували стать персонажів сатиричних творів. А ситуація в текстах і карикатурах різна.

У фейлетонах і гуморесках стать персонажа/-ки переважно не акцентували, лише вказували ім’я і прізвище. Часто це робилося тільки для того, щоб прив’язати якусь суспільну проблему до окремої персони і показати негативне явище як «перегини на місцях», а не прояв суспільної кризи.

У карикатурах художники в кожному разі мусили малювати персонажа/-ку як чоловіка або жінку. Якщо проаналізувати співвідношення чоловічих і жіночих персонажів/-ок, то вийде 80 % на 20 % відповідно. Це співвідношення майже не мінялося до 1991 року, що зайвий раз свідчить про закоріненість гендерних стереотипів навіть в офіційній риториці. Якщо гумористи зображали якусь типову суспільну проблему, то її пов’язували переважно з типовим носієм, тобто з чоловіком.

Чоловіки частіше за жінок виступали як негативні персонажі і носії суспільних вад. Жінки здебільшого фігурували як нейтральні або позитивні персонажки, жертви «перегинів на місцях». А проте це свідчило лише про тенденцію зображати чоловіків соціально активнішими.

Що більше персонаж сатиричного твору був залучений у суспільні процеси, пов’язані з управлінням, виробництвом, творчістю, то більше проблем він уособлював. А сатира — це гострий гумор, який висміює якісь вади. І хоча «Перець» мав відтворювати офіційну гендерну політику рівности, на сторінках журналу поставало переважно патріархальне суспільство. Чи завжди було так і в яких контекстах зустрічалися жіночі образи?

Робітниці сталінської доби

У добу сталінізму (середина 1920-х — початок 1950-х років), коли з’явився «Перець», радянська влада активно нав’язувала суспільству єдину ідеологію і зображала радше бажане майбутнє, ніж сувору реальність. Автори «Перця» активно пробували зруйнувати стереотип про вторинність жінок на виробництві і в суспільному житті. Жінок зображали кращими робітницями на заводі, доярками-рекордсменками, здобувачками освіти, депутатками тощо. Перевиконання плану навіть стало тією «рисою характеру», що її хлопці оцінюють у дівчатах ³.

Часто в карикатурах доби сталінізму образ соціально активної жінки поєднувався з традиційністю. Жінка поставала як носійка української культури. Яскравий приклад — обкладинка журналу «Перець» за 1948 рік, присвячена образу Радянської України ⁴. На ньому УРСР виступає як металургиня, шахтарка й колгоспниця. Останній образ показує читацькій публіці Україну як щось традиційне й аграрне.

Гендерна політика доби «застою» (1965–1985)

Поступово радянська ідеологія почала втрачати контексти своєї реалізації. Наприклад, у добу застою — це 1965–1985 роки — такі важливі для радянської міфології події, як більшовицький переворот і Друга світова війна, згадувалися переважно у відповідні пам’ятні дати. Їм присвячували обкладинки журналів і передовиці газет. В інші дні преса, радіо й телебачення зосереджувалися головно на типових проблемах повсякдення. Те саме можна сказати про образ робітниць-рекордсменок, науковиць і зрідка директорок — жінок, «емансипованих радянською владою». Днем, коли варто згадати досягнення гендерної політики радянської влади, очікувано стало 8 березня ⁵.

Зазвичай п’яті номери «Перця» (виходив двічі на місяць) присвячували святу 8 Березня або Шевченковому дню (в разі ювілею). До періоду «застою» зі святкових чисел майже зникли сюжети, у яких жінки боролися за свої права. Задля «галочки» гумористи вміщували дружні шаржі на рекордсменок виробництва, а потім вкорінювали свято в побутовий контекст. Обкладинки святкових випусків було сповнено побутовими сюжетами, у яких чоловік і жінка мінялися своїми стереотипними ролями. Відтак на багатьох карикатурах чоловік 8 березня безуспішно намагається виконати «жіночу працю» на кухні саме «в цей день» ⁶.

Такі сюжети, які мали розважити читачів і читачок на свято, тільки підкреслювали стереотипний гендерний розподіл ролей чоловіка й жінки. Чоловік, який миє посуд, жінка, яка відчуває свою перевагу (нехай навіть у побутовому контексті), — це події-винятки, характерні лише для 8 Березня. Інший сюжет, який активно розвивали у святкових карикатурах і текстах, — подарунки дружині від чоловіка. Стереотипний подарунковий набір складався з квітів, цукерок, парфумів ⁷.

Виконання чоловіком «жіночих обов’язків» і стандартні подарунки — типовий комплекс «ритуалів» на 8 Березня, який у 1970–1980-х роках утратив свій первісний сенс. Гумористичне видання, яке часто робило ставку на типові образи, лише підкреслювало цю тенденцію.

У 1960–1980-х у побутову площину перейшов не тільки образ 8 Березня, а й переважна більшість жіночих образів. Саме в побутовій тематиці часто реалізовувався розважальний гумор, сповнений гендерних стереотипів. Відтак жінка частіше виступала в ролі дружини, матері або бабусі, яка займається домашнім господарством, одягом і зачісками, вихованням дітей ⁸.

Звісно, інколи гумористи намагалися переосмислити несправедливий розподіл гендерних ролей і висміяти чоловіків, які не беруть участи в хатніх справах і вихованні дітей ⁹. Проте неоднозначна роль гумору завжди полягала в тому, що ми можемо змиритися з проблемою, яку висміюємо, адже сміх знімає стрес і допомагає «випускати пару». Тому, хоч як це дивно, висміювання гендерних стереотипів часто-густо може призвести до зворотного ефекту — закріплення стереотипів у свідомості.

Задля сатиричного переосмислення гендерного розподілу ролей гумористи іноді міняли місцями чоловіка й жінку на побутовому рівні не тільки в контексті 8 Березня. Наприклад, у рубриці «Картини життя первісної людини» С. Герасимчук зобразив родинні стосунки часів матріархату, коли чоловік, готуючи їжу й доглядаючи дітей, скаржиться на жінку, яка щойно прийшла з роботи й одразу сіла читати кам’яну газету з цигаркою в роті ¹⁰.

Побутовий гумор у «Перці» незмінно виконував роль розваги на противагу таким «серйозним» темам, як зовнішня політика чи виробнича тематика. Офіційний гумор часто намагався використати елементи фольклору або псевдофольклору (жарти, що їх вигадали насправді професійні гумористи). У «Перці» такі тексти були частиною рубрики «Народні усмішки». Сюжети цих «усмішок» розгорталися в традиційному аграрному суспільстві, щоб засвідчити їхню «народність». Тому в них висміювали панів, церковників і родинні стосунки. Наприклад:

Батько до сина:

— Щасливий ти, синку!

— Чому, тату? Адже весілля завтра.

— Саме тому, сину… ¹¹.

Сатиричні твори, у яких жінка виступала суто побутовою персонажкою, нерідко стосувалися таких проблем, як неправильне виховання дітей, конфлікт поколінь, алкоголізм чоловіків, надмірне споживацтво тощо.

У сімейних проблемах здебільшого звинувачували чоловіків. Сатирики висміювали безвідповідальних членів суспільства, які кидали дружину з дітьми й шукали щастя з іншими жінками ¹². Показово, що нову пасію чоловіка зображали привабливішою порівняно з пригніченою побутом і вихованням дітей покинутою дружиною, яка будь-що намагається повернути чоловіка.

Образ нещасливої дружини й матері часто правив за тло для критики алкоголізму (в абсолютній більшості випадків чоловічого). Типовий сюжет — завжди п’яний батько, який псує життя працьовитій жінці, котра тягне на собі дітей ¹³.

Безвідповідальними матерями змальовували й жінок, але в таких випадках не протиставлялися погана мати і взірцевий батько, а поганими батьками зображувалося сімейну пару. Найчастіше такі батьки передавали виховні функції або іншим інституціям, або іншим родичам, головно бабусям. У такому разі протиставлялися не статі, а покоління, до того ж старше покоління стереотипно поставало в образі похилої жінки. Щоб підкреслити ненормальність таких родинних стосунків, недбайливих батьків «нагороджували» ще й іншими негативними рисами, як-от надмірне споживацтво, пристрасть до іноземних брендів одягу й техніки. Те саме стосувалося вже дорослих дітей, які незалежно від статі не розуміли, навіщо їм тепер бабуся ¹⁴.

Серед найбільш стереотипних професій, з якими пов’язувалися жіночі образи поза святом 8 Березня, — секретарки, вчительки, прибиральниці і, звичайно, продавчині. Останнім дісталися найтиповіші риси непривабливих осіб жіночої статі: неввічливі особи, які сенсом свого життя вважали облаяти покупця (найчастіше саме чоловіка) ¹⁵.

У межах названих професій жінки на сторінках «Перця» мали змогу не просто домінувати над чоловіками, а й принижувати їх. Як, наприклад, прибиральниця в гуморесці «Дефіцитна професія», яка натякає на виняткову потрібність своєї професії і безглуздість діяльности інженерів інституту ¹⁶ , або офіціантки, котрі вважають себе господарками в ресторані ¹⁷.

Схожу ситуацію, коли залежно від контексту одна стать домінує над іншою, а часто й принижує, навряд чи назвеш здоровими гендерними відносинами, навіть якщо їх не було актуалізовано в гумористичному творі.

Негативні жіночі персонажі з’являлися переважно в контексті моди (особливо західної або безглуздої з погляду авторів журналу ¹⁸ ) або бажання вдало вийти заміж. Ці два сюжети поєднувалися в карикатурах, які гротескно зображали модниць, котрі укладають шлюб із чоловіками похилого віку через бажання мати предмети споживчого ідеалу (насамперед автомобіль) ¹⁹.

«Перебудова» і сексуальна революція

Доба «перебудови» в сатиричних виданнях породила ще один контекст, у якому розкривалися жіночі образи. Це сексуальна революція ²⁰ яка сталася в радянській офіційній культурі після десятиліть заборони на еротику в літературі, кінематографі й пресі.

Сексуальна революція відбувалася головно за рахунок оголення жіночого тіла, яке з’являлося на одних карикатурах з одягненими чоловіками і було об’єктом бажання. Якщо, скажімо, в «Крокодилі» оголене жіноче тіло просто ставало тлом для жартів, то в «Перці» роздягнена жінка частіше фігурувала в контексті гострих соціальних проблем (товарного дефіциту чи проституції), нових для офіційної сатири ²¹.

А що сьогодні?

Навіть «смілива» офіційна радянська риторика демонструвала патріархальність радянської культури, яка перейшла в спадок пострадянському суспільству. Журнал «Перець» видавався в традиційному паперовому форматі до 2014 року і після закриття та спроби повернутися до випуску перейшов в онлайн-простір. З кінця 1980-х працівники журналу шукали новий формат і зміст видання, щоб пристосувати його до нових політичних реалій і досягли в цьому чималих успіхів, попри різке падіння популярности видання (журнал, імовірно, не витримав конкуренції з новими медіа і не зміг одразу позбутися стереотипного зв’язку з Комуністичною партією). Змінивши об’єкти висміювання у сфері політики, журнал продовжив створювати гумор із потужним стереотипним ядром щодо ролі жінки в суспільстві, нормативности її поведінки й зовнішности. Такий радянський спадок не підлягав ревізії, адже не лежав на поверхні суспільних перетворень.

Сучасна сміхова культура відтворює гендерні стереотипи, підкріплені свого часу радянським повсякденням: переважно побутовий контекст діяльности жінки, погляд на неї передусім як на сексуальний об’єкт, її вторинність порівняно з чоловіком в інтелектуальному, культурному й суспільному плані. Крім того, відтворюється образ жінки-жертви, на якому через гумористичний формат зосереджується увага, а відтак зменшується бажання боротися з гендерною нерівністю, адже одна з функцій гумору — зняти стрес, «випустити пару», сублімувати. Інакше кажучи, висміюючи негативне явище, ми його частково прощаємо. Недаремно майже всі радикальні рухи, спрямовані на кардинальні суспільні перетворення, намагалися оминати розважальний сміх і визнавали тільки викривальний гумор.

Гумор — це розвага, яка все-таки відтворює суспільні негаразди і стереотипи, зокрема гендерні. Коли ми сміємося над жартом, ми розслабляємося і можемо легко засвоїти й почасти прийняти сексизм та нерівність. Цю функцію гумору радянська влада свого часу використовувала, щоб прищепити ідеологію населенню. Так гумор працює й нині, зокрема у сфері уявлень про гендер.

Чи означає це, що нам не можна сміятися і жартувати? Зовсім ні! Сміх і гумор — це щось властиве людині і її культурі. Тож просто будьте обачними, і якщо жарт містить гендерні стереотипи, елементи сексизму й дискримінації, пам’ятайте, що несприйняття такого жарту яскраво свідчитиме про ваші погляди та слугуватиме формуванню оточення однодумців/-иць (якщо згадати про потужну інтегрувальну функцію гумору), встановленню нових соціальних правил і норм.

Пропоную читачам і читачкам поділитися своїми спостереженнями про побутування гумору, у якому відбиваються гендерні проблеми, в соцмережах, виданнях та просто в щоденних комунікаціях. Де саме ви чули й читали жарти з гендерними стереотипами? Чи можна їх уважати небезпечними? Чи можна вигадати «контржарти» про гендерні стереотипи і чи може гумор бути зброєю проти сексизму?

1. Див.: Єремєєва К. «Перчити і приперчувати!»: завдання радянських сатиричних видань (на прикладі журналу «Перець») // Український історичний журнал. — 2018. — № 1. — C. 127. [↩]
2. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. — Ф. 668. — Оп. 1. — Спр. 231. — Арк. 1. [↩]
3. Гливенко В. Карикатура // Перець. — 1948. — № 5. — С. 1. [↩]
4. Карикатура // Перець. — 1948. — № 1. — С. 1. [↩]
5. Напр.: Арутюнянц А., Бойко Ю. Наші кращі люди трудящі // Перець. — 1977. — № 5. — С. 3. [↩]
6. Арутюнянц А. Карикатура // Перець. — 1977. — № 5. — С. 1; Монастирський О. Карикатура // Перець. — 1980. — № 5. — С. 16. [↩]
7. Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1978. — № 5. — С. 1. [↩]
8. Горбачов В. Без слів // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9. [↩]
9. Василенко А. Карикатура // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9. [↩]
10. Герасимчук С. У період матріархату // Перець. — 1976. — № 10. — С. 5. [↩]
11. Найщасливіший день // Перець. — 1980. — № 10. — С. 11. [↩]
12. Зелінський В. Страшна помста // Перець. — 1971. — № 7. — С. 1. [↩]
13. Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1974. — № 10. — С. 4. [↩]
14. Арутюнянц А. Внуки здивовані… // Перець. — 1982. — № 17. — С. 5. [↩]
15. Заруба К. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5. [↩]
16. Круковець О. Дефіцитна професія // Перець. — 1974. — № 1. — С. 6. [↩]
17. Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1972. — № 14. — С. 6. [↩]
18. Див.: Корнієнко О. Періодика УРСР 1950-1980-х рр. як інструмент впливу на моду та повсякденне життя // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». — Харків, 2018. — Вип. 27. — С. 77–88. [↩]
19. Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5. [↩]
20. Див.: Зіньчук С. «Оголений погляд на гласність»: гендерні аспекти сексуального перевороту в друкованих виданнях середини 1980 — початку 1990-х років // Гендерна політика очима української молоді: ХІІІ Регіональний науковий конкурс молодих учених. — Харків: ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2019. — С. 45–57. [↩]
21. Василенко А. Карикатура // Перець. — 1989. — № 5. — С. 2. [↩]

Існують різні підходи та теорії, які скеровують логіку дослідження.

Феміністський підхід — це водночас оптика, стратегія та теорія дослідження. Вона важлива, тому що працює з системами соціальних нерівностей, сприяє розширенню прав та можливостей вразливих груп.

Феміністський підхід критикує та має відмінності від класичних досліджень.

У першу чергу, феміністки роблять досвід жінок* видимим.

Здебільшого на уроках історії викладають темпоральні зміни політики, економіки, а не сім’ї, сексуальності. Стандартний погляд на хронологію війни — погляд з позиції військових та їх героїчних вчинків, в той час як детальний опис життя в тилу оминають. Це пов’язано з домінуванням чоловіків у цих сферах політики й економіки, а також і в науці. Оскільки загальний дискурс сформований здебільшого чоловіками, конвенційно жіночі теми висвітлюються менше, а коли це відбувається — презентуються меншовартісними. Героїчні вчинки традиційно вважаються більш вагомими, ніж емоційні переживання.

Таким чином, феміністські дослідження роблять видимим досвід груп, який зазвичай замовчується.

Рефлексивність

У класичних соціологічних роботах заведено вважати, що дослідни_ця є незаангажованою та об’єктивно дивиться на досліджувану реальність. Натомість феміністський підхід закликає бути чутливим до власного досвіду.

Кожна дослідни_ця має свої цінності, погляди, певний соціальний статус, привілеї та обмеження. Суб’єкт завжди контекстуальний. Усвідомлення всього цього сприяє кращому розумінню дослідницьких обмежень та можливостей.

Наприклад, у дослідженні Венді Луттрелл  щодо того, як білошкірі та чорношкірі жінки робітничого класу визначають знання ¹ , авторка окреслює власні позиції: її повна вища освіта може впливати на відмінність у теоретичній інтерпретації понять у порівнянні з жінками з неповною середньою освітою.

Рефлексивність щодо власного досвіду та загалом щодо дослідження сприяє покращенню його якості. Рефлексивність у дослідженнях — це не проблема, а науковий ресурс, який сприяє «сильнішій» об’єктивності ².

У 2017 році вийшла монографія соціологині Олени Стрельник «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» ³. Рефлексивність та чутливість щодо власного досвіду материнства посприяли написанню цієї роботи та допомогли у спілкуванні з інформантками ⁴.

Партисипативність

Партисипативність передбачає зміну «класичного» процесу дослідження.

Це проявляється у ставленні до жінок (чи іншої групи) не як до об’єкта дослідження, а як до суб’єкта. Дослухатись до того, що вам говорять. Отримана інформація з вашої групи — важлива, репрезентує людський досвід та може контрастувати з панівною думкою. Можна використовувати bottom-up техніки. Це передбачає рух знизу: не пояснювати досліджуваний процес чи явище макротеорією спочатку, а брати до уваги отриману інформацію та поєднувати її з макротеорією, вирішувати невелику проблему та рухатись до фундаментального рішення. Тобто індуктивно: від невеликого до загального.

Варто враховувати, що позиція дослідни_ці є владною стосовно групи, яка досліджується. Важливо рефлексувати про це, а також намагатись зменшити дистанцію.

Одне з перших феміністських досліджень, яке провела Бетті Фрідан, виявило, що жінки з вищою освітою, які є домогосподарками, — незадоволені своїм становищем. Це знання було відмінним від того, яке було поширеним у суспільстві, а також від соціологічних пояснень, наприклад статусно-рольового підходу (що жінки та чоловіки виконують певну функцію).

В 2019 році аналітичний центр Cedos провів дослідження проблем доступу іммігранток до українського ринку праці ⁵. Ця робота є гарним прикладом застосування принципу партисипативності. В рамках дослідження авторки Анастасія Фітісова, Наталія Ломоносова, Ліліана Філіпчук провели 16 глибинних інтерв’ю з мігрант_ками та 14 інтерв’ю з представни_цями громадських організацій, наукови_цями тощо. Таким чином, авторки врахували думку самих мігрант_ок. Корисно дослухатись до думок експерт_ок, але вони мають більш привілейоване становище і можуть не володіти повною інформацією або давати власні інтерпертації, які можуть бути відмінними від досвіду досліджуваної групи.

Владні ієрархії

Феміністські дослідження критикують не відмінності між чоловіками та жінками, а нерівності, які позначаються у різних можливостях. Така ситуація є наслідком соціально сконструйованих нерівностей між чоловіками та жінками, де чоловіки частіше та більшою мірою ніж жінки мають владні позиції.

Таким чином, відносини між жінками та чоловіками ієрархічні з нерівномірним розподілом символічної влади.

Важливо оприявнювати владні стосунки у дослідженнях. Це стосується не лише гендерної нерівності, а й інших: за матеріальним, регіональним станом тощо.

У 2018 році у виданні «Урбанізм та фемінізм» ⁶ опублікували дослідження, в якому аналізували різні аспекти функціонування публічного простору Поштової площі в Києві, зокрема стосовно гендерної чутливості простору. Дослідни_ці звернули увагу, що різні групи людей мають різний доступ та можливості перебування у просторі. Важливо, що ці відмінності породженні владними нерівностями між різними групами: чоловіками, жінками, людьми з інвалідністю, літніми людьми тощо. Водночас, відсутність чутливості до різних груп закріплює та укорінює наявні нерівності у практиках користування та перебування у просторі.

Дослідження як політична дія

Феміністські дослідження не можуть бути осторонь політики. Вони критично дивляться на теперішній стан речей та пропонують зміни.

Феміністські проєкти спрямовані на зменшення гендерної нерівності, тому вони нерозривно пов’язані із чинними політиками, їх критичним осмисленням та пропозиціями щодо змін наявного порядку. У той час як соціологічні дослідження займаються описом чинної дійсності, феміністські дослідження розмірковують над тим, як її змінити.

Наприклад, досліджуючи міський простір через гендерну призму, дослідни_ці прийшли до висновку, що жінки відчувають страх, повертаючись вночі додому ⁷. Для того, щоб жінки відчували менше страху, міські політики можуть змінювати наявні публічні простори, а при плануванні нових — уникати тунелів чи підземних переходів, освітлювати вулиці.

Таким чином, у феміністських дослідженнях важливі зміни, які вони можуть запропонувати.

У 2020 році Оксана Дутчак, Олена Стрельник та Олена Ткаліч провели дослідження: «Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності» ⁸. За результатами дослідження були сформульовані рекомендації для органів центральної та місцевої влади, профспілок та громадських організацій стосовно покращення умов та оплати праці працівниць закладів дошкільної освіти, рівного доступу до дитсадків, рівня догляду, безпеки тощо. Тож авторки не лише розкрили проблеми дошкільної освіти, а й запропонували конкретні кроки, які можуть покращити ситуацію.

Інтерсекційність

Розвиток феміністських академічних досліджень тісно пов’язаний з активістськими практиками. Якщо друга хвиля фемінізму розкрила гендерну нерівність між чоловіками та жінками, третя хвиля показала, що ні жінки, ні чоловіки не є гомогенними групами. Такі ознаки, як вік, клас, наявність/відсутність інвалідності, місце проживання, сексуальна орієнтація тощо мають зв’язок із можливостями або обмеженнями людини у різних сферах життєдіяльності. Так, жінка, яка зазнає дискримінації за гендерною ознакою, може бути дискримінованою й за іншими ознаками.

Окрім систем нерівностей за різними ознаками, якостями, характеристиками, інтерсекційний підхід звертає увагу на владні стосунки.

На кожному етапі дослідження варто звертати увагу на різноманітність досліджуваних груп або групи. Якщо не вдається забезпечити різноманіття цих груп у дослідженні, це можна зазначити як обмеження. Особливу увагу варто звернути при розробці дизайну дослідження: чи дійсно соціальна група гомогенна? Досвід жінок та чоловіків з цієї групи має відмінності? 

При інтерпретації результатів варто чітко зазначати, на кого спрямовані результати. Треба окреслювати обмеження: про які групи не вийшло зібрати інформацію, де було, а де не було виявлено перехресності нерівностей, яка є потреба у подальших дослідженнях.

Жінки — велика різноманітна група, усього різноманіття досвідів неможливо досягнути, проте можна зрозуміти, на яку групу екстраполювати результати.

Наприклад, потрібно зробити оцінку викладання предметів в загальній школі. Чи можемо ми припустити, що можуть бути відмінності у викладанні для дівчаток та хлопчиків? А для мешкан_ок села та міста? Чи можемо ми це покрити у нашому дослідженні або ж зазначимо в обмеженнях?

Якими бувають дослідження?

Дослідження можна поділити на гендерні, гендерно чутливі та гендерно сліпі.

Гендерні дослідження — це ті, в яких об’єкт дослідження пов’язаний із гендерною нерівністю.

Гендерно чутливі — ті, в яких гендерна нерівність розглядається як один з можливих факторів, які мають зв’язок або вплив на об’єкт дослідження.

Гендерно сліпі — ті, в яких відсутня гендерна перспектива, а результати інтерпретуються з позицій статево-рольової теорії.

Як зробити дослідження гендерно чутливим?

Можна користуватись вищезазначеними засадами, а також:

• На кожному етапі дослідження звертати увагу на дотримання балансу між жінками, чоловіками, іншими групами. Приділяти увагу проблемам гендерної нерівності. Наприклад, на етапі утворення команди: звернути увагу на кількість жінок, чоловіків, які будуть працювати над дослідженням. Який досвід дослідницької команди? Які це дає обмеження, можливості?
• При формуванні вибірки: чи не оминаємо ми маргіналізовані групи, які можуть мати відмінний, але корисний для нашого дослідження досвід? Які наші переваги, які обмеження, на яку групу ми можемо поширити отримані результати?
• На етапі формування інструментарію перевірити, чи не відтворює він гендерні стереотипи? Чи рівномірно в питаннях представлені чоловіки та жінки? (Можливо, варто вжити фемінітиви?)
• При зборі даних: чи точно ми охопили всіх суб’єктів дослідження, яких хотіли? Чи не залишився хтось не почутим?
• При зборі та аналізі результатів: чи не відтворюємо ми гендерні стереотипи? Розкриваємо проблеми гендерної нерівності?

Наприклад, розглянемо спосіб інтерпретувати одне і те ж явище:

1. Жінки мають менше часу на дозвілля, ніж чоловіки, тому що вони виконують своє призначення: готують їжу та прибирають у квартирі.
2. Жінки, на відміну від чоловіків, конвенційно більше залучені до неоплачуваної роботи по дому та догляду, через що в них залишається менше часу на дозвілля.

Тут маємо одну й ту саму ситуацію. У жінок менше часу на дозвілля, ніж у чоловіків, і це має зв’язок із роботою по дому та догляду. У першому випадку відтворюється гендерний стереотип про «справжнє призначення жінки». Інтерпретація йде з есенціалістських засад: біологічній обумовленості занять жінок та чоловіків.

У другому ж випадку ситуація описується з позицій соціального конструктивізму: «конвенційний», «неоплачувана робота по дому та догляду». Підважується теза про те, що дії жінок та чоловіків обумовлені біологічними відмінностями, акцентується увага на штучності та створенні певної моделі поведінки в залежності від соціальних чинників.

Робити дослідження гендерно чутливими важливо.

Завдяки рефлексивності, партисипативності, соціальній дії, вони оприявнюють проблеми вразливих груп, надають голос тим, хто не вписаний у домінуючий дискурс, сприяють розширенню можливостей жінок. Все це сприяє зменшенню наявних соціальних нерівностей.

Рівні можливості забезпечують справедливий доступ різних груп людей до благ у різноманітних сферах життєдіяльності.

*жінки — авторка цієї роботи поважає розмаїтість досвідів та ідентичностей людей з приписаною чи обраною жіночою ідентичністю, термін використаний для теоретичного спрощення.

---

1. Luttrell W. Working Class Women’s Way of Knowing: Effects of Gender, Race & Class. Sociology of Education. 1989. 62.:33—46 [↩]
2. Letherby G. Feminist research in theory and practice. Library of Congress Cataloging-in-Publication Data. 2003 [↩]
3. Стрельник О. Турбота як робота : материнство у фокусі соціології: монографія. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. 2017. C. 280. [↩]
4. Стрельник О. Гендерна соціологія: як фемінізм робить дослідження вірогіднішими. 13.09.2020 [↩]
5. Аналітичний центр Cedos. Жінки-іммігрантки в Україні: проблеми та бар’єри у доступі до гідної праці. 2019. C. 44. [↩]
6. Шліпченко C., Агеєва В.(упоряд.) Урбанізм і Фемінізм Урбаністичні Студії IV. Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, Центр Урбаністичних Студій. 2018. С. 226. [↩]
7. Valentine G. Women’s fear and the design of public space. Built Environment. 1990. 288-303. [↩]
8. Дутчак О., Стрельник О., Ткаліч О. Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності. 2020. С. 96. [↩]

На початку року я побачила великий плакат на будівлі Львівської обласної ради. Уже тоді знала, що готуватиму текст про Олену Степанів для проєкту «Гендер в деталях» і похапцем зробила фото.

За сім років моїх досліджень про українок, які служили в лавах Українських січових стрільців, я помітила, що найбільше в інформаційному полі присутня саме Олена Степанів.

• Не раз бачила її зображення на різних виставках на вулицях Львова й Києва.
• Про неї пишуть у шкільних підручниках.
• На її честь названо вулиці, гімназії, школи.
• Вона патронеса одного з куренів Пласту.
• У Львові встановлено меморіальну дошку, в Івано-Франківську обіцяють встановити пам’ятник.
• Із 2015 року у Львові існує спеціальна відзнака імені Степанів.
• Про неї знімають відеоролики з нагоди якоїсь чергової річниці ¹.
• Про неї регулярно з’являються короткі замітки в ЗМІ ² , про неї пишуть наукові статті і дисертації.

Я навіть натрапила на окрему сторінку в інстаграмі під назвою olenka_stepaniw, де є кілька її фото. І хоча цю сторінку не ведуть з 2019 року, вона чудово підсумовує ключові меседжі всіх форм репрезентацій Олени Степанів у сучасній Україні — #героїняукраїни #першажінкаофіцер.

Олена Степанів залишила скупі спогади про своє життя, писала їх уже в старшому віці, тому з відстані часу могла щось забути, переплутати чи зумисно не зазначити. Прожила вона довге і складне життя — народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик, померла 11 липня 1963-го у Львові, переживши дві світові війни, ажіотаж публічности, сталінські табори. Про неї написано безліч текстів різних жанрів — від спогадів до пісень. Більшість із них дають оцінку її діяльности, але не торкаються емоцій і почуттів жінки. Не вдалося мені віднайти хоча б якесь листування Олени, яке могло би бути найвідвертішим джерелом. Переконана, що не можливо достеменно зрозуміти, якою була «справжня» Степанівна, поза її суспільним образом, і все-таки спробую розповісти про цю жінку.

На початку ХХ століття Галичиною називали північно-східну провінцію Габсбурзької (Австро-Угорської) імперії. Ця провінція — частина колишньої польсько-литовської Речі Посполитої, яка наприкінці XVIII століття внаслідок кількох поділів зникла з політичної карти Європи. Головними етнічними групами в австрійській Галичині були поляки, українці та євреї. У західній частині провінції (з центром у Кракові) переважну більшість населення становили поляки, у східній (з центром у Львові) — українці. Головна лінія політичної напруги лежала в площині українсько-польських відносин. Перша світова війна, хоч і була передбачуваною, якось несподівано «ввірвалася» в спокійний і розмірений (в Австро-Угорщині особливо) європейський світ початку ХХ століття. У 1918–1919 роках після розпаду Австро-Угорської імперії у Східній Галичині, де українці проголосили національну державу — Західноукраїнську Народну Республіку, точилася польсько-українська війна. Галичина стала театром воєнного суперництва двох народів, зусилля яких спрямовувалися на реалізацію національно-державницьких інтересів. Переможцями з цієї війни вийшли поляки. Питання політичного статусу Східної Галичини в складі Польської держави було врегульоване щойно Ризьким мирним договором 1921 року і рішеннями Ради послів країн Антанти в Парижі 1923 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жіноча історія: чому важливо дізнаватися про досвіди жінок минулого

Перша світова війна, яку спочатку називали Великою, фактично стерла різницю між фронтом і тилом. Це була принципово нова війна з усіх поглядів — соціального, політичного, військово-технічного, а також за масштабами руйнувань і впливом на життя людини та цілих суспільств. У стратегічних розрахунках Німеччини, Австро-Угорщини й Росії Галичина займала одне з чільних місць, адже мала вигідне географічне розташування, чималий військово-економічний потенціал і людські ресурси. А проте важливим чинником політичного життя були національні прагнення українців і поляків, які очікували на війну і сподівалися в її ході здобути незалежність. Велика частина населення на початку війни виступала з лояльними заявами. Українці в Австро-Угорщині декларували австро-німецьку орієнтацію. Таких поглядів дотримувалася і Олена Степанів. У 1912 році вона разом із колежанками з Жіночої громади ³  ухвалили резолюцію, у якій було сказано, щоби «загал жіноцтва краю … звертало симпатії загалу мас, на случай оружного конфлікту з Росією, в сторону Австрії, як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національними достоїнствами» ⁴.

Перед війною: активна студентка

Іноді думаю, чи знали б ми нині щось про Олену Степанів, якби її батько — збіднілий священик із Вишнівчика — навчатися до Львова послав не доньку, а старшого сина? На початку ХХ століття, коли жінкам відводили роль дружини, матері, господині, юній Олені випав шанс пізнати інше життя.

Роки 1910–1912. Олена Степанів — учениця Українського педагогічного товариства у Львові. У цей час її цікавило все — від науки до музики. Захоплювалася руханками (фізкультурою), які проводив Боберський у домівці «Сокола-батька». Тренувала в собі «відвагу, певність і свободу». Знайомилася з творчістю польських письменників, щоб мати свій погляд на польсько-українські відносини в Галичині. Зачитувалася книжками з жіночого питання, бо була прихильницею жіночої рівноправности. Вступила до таємної організації середньошкільників, бо хотіла більше займатися самоосвітою, вивчати українську історію, літературу, соціологію, економіку.

У 1911 році комендант коша січових стрільців Іван Чмола створив перший пластовий осередок, до складу якого разом з учнями академічної гімназії й торговельної школи ввійшли слухачки семінарії сс. Василіянок та студенти університету. Олена Степанів долучилася до пластової організації, де навчилася стріляти з браунінга (пістолета) й вивчила кріс Манліхера ⁵. У великій бібліотеці середньошкільників дівчина познайомилася з головними ідеями соціалізму, анархізму, прочитала про жінок французької революції і російський революційний рух. Можливо, саме тоді вона прийняла ідеї індивідуалістичного анархізму. Згодом український політичний і громадський діяч Осип Назарук писав, що «вимріяний устрій» ⁶ цієї течії Степанів уважала за ідеал. Учасниця пластового осередку Ганна Дмитерко згадувала слова, які почула на перших зборах: «Наш Пласт не має бути забавкою, а з нього має зародитися рідне українське військо» ⁷. Товариства «Пласт», «Січ» і «Сокіл» сприяли громадській активності жінок і стали своєрідною «школою емансипації», підваживши усталені гендерні ролі. У цих організаціях Степанів та інші дівчата отримували перший досвід військової підготовки, а згодом вони з’явилися на фронті.

Рік 1912. Олена Степанів почала вивчати історію й географію на філософському факультеті Львівського університету. Дівчина пильно стежила за перебігом Балканської війни й, очевидно, відчувала наближення світового конфлікту. Вона стала активною учасницею І секції (студенток) Українського студентського союзу, академічної громади, просвітнього гуртка. Олена поділяла погляди тієї частини студентства, яка виступала за мілітарну підготовку української молоді на випадок війни з Російською імперією.

Дещо глузливо ставилася до тих, хто «поза своєю особою не займався ніякими загальними справами». Коли війна здавалася неминучою, Олена разом з іншими колежанками спробували мобілізувати українське жіноцтво діяти активніше. У 1912 і 1913 роках Жіночий комітет підготував дві відозви до українських жінок. Перша закликала долучатися до діяльности в секціях комітету (санітарна, агітаційна, скарбова та ін.), друга — складати пожертви на «потреби України». Обидві відозви не надто зацікавили українок. Олена обурювалася, що коли одні спрямовують усі сили на підготовку до воєнного часу, інших «опанувала дурійка two-steep-y» (танці). Уже тоді Олена й інші пластун(к)и з’являлися серед «балевиків» в одностроях і просили кошти на організацію стрілецтва.

Січень 1914 року. Олена Степанів стала коменданткою жіночої чоти при «Січових стрільцях ІІ» ⁸. Дівчата вчилися військової майстерности, стріляти з кріса, доглядати і перев’язувати поранених, слухали теоретичні лекції на військову тематику. Навіть склали присягу на Кайзервальді. Однак під час Шевченківського здвигу (зустрічі) ⁹ 28 червня 1914 року вони не брали участи ні як стрільні, ні як санітарний відділ. Та й на фронт як окрема чота дівчата на пішли.

Жінка на Великій війні

До війська Олена Степанів потрапила з великими труднощами. Наприкінці серпня 1914 року Степанів у стрілецькому однострої, підібравши волосся під капелюх, пішла у фотоательє знятися для стрілецького посвідчення. Фотограф упізнав у ній жінку і викликав поліцію. Завдяки Володимиру Старосольському й поліцейському комісарові, який пам’ятав її з різних студентських зборів, Степанів вибралася з поліцейської будівлі через задній хід, сховавшись натовпу, що звинувачував її в шпигунстві. Потім згадувала, що це допомогло їй уникнути Талергофу ¹⁰. Після цього випадку Степанів намагалася потрапити на фронт. Жіночу чоту воювати не пустили, тому жінка приєдналася до сотні Івана Чмоли. Перед відправленням потяга командант УСС Михайло Галущинський заборонив Степанів їхати на фронт, але за неї заступився Чмола, сказавши: «я взяв її на свою відповідальність, не можу лишити саму серед таких непевних обставин і відходжу з нею». Із Чмолою Степанів зазнайомилася ще 1911 року, коли обоє належали до таємної пластової організації. Імовірно, обоє розуміли, що якщо Степанів залишиться у Львові, то або потрапить бу Талергоф, або її заарештує російська влада ¹¹ і вишле в Сибір, як її подругу Костянтину Малицьку. Тому, попри всі протести чоловіків, фронт був для неї чи не одиноким шляхом до порятунку.

Інші учасниці жіночої чоти воювали в складі різних відділів УСС. Ірену Кузь після служби в Червоному Хресті призначили до кінного загону УСС. Ганна Дмитерко брала участь у бойових операціях у травні-вересні 1915 року, згодом її перевели до коша УСС. Софія Галечко несла сторожову службу в сотні Носковського й стала розвідницею чоти. Бойовий шлях і функції Степанів на фронті важко відстежити, бо джерела про це мовчать. У кожному разі жінки в лавах Українських січових стрільців не були готові до «чоловічого побуту» війни: мусили пішки долати багатокілометрові відстані, нести важкі наплічники, у яких, як згадувала Степанів, лежали «білля, легкі черевики, щітки, дві запасові консерви, 1 том Ніцше і Коран. Нагорі припнятий ремінцями плащ і їдунка, під сподом звичайний коц, і в малій ташці приписана кількість набоїв. Набоями наповнені ще усі чотири малі набійниці, насилені спереду на ремінь» ¹².

Досвід українок на фронті не унікальний. Олена Степанів згадувала про вплив польок на виникнення українських мілітарних жіночих організацій: «Почування сорому стало просто невиносиме для кожної з нас, коли дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях польського війська. Польки виручували мущин у кожному свойому уряді та слали їх на фронт. Творили жіночі військові частини, які проганяли нас з нашої рідної землі» ¹³. Жінки воювали на фронті і в російській армії: відомий батальйон Марії Бочкарьової, також 1917 року було створено допоміжний жіночий армійський корпус, у якому 1918 року служило 40 тисяч жінок.

Умови фронтового життя не ділили людей в УСС на кращих і гірших, освічених і неосвічених, чоловіків і жінок, тому жінкам доводилося діяти нарівні з чоловіками. Степанів згадувала, що «не мала найменших полегшень, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів — мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної ватри і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи не такту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю» ¹⁴. Проте існувала різниця в ставленні до жінок рядових і старшин. За твердженням Степанів, рядові бійці, зазвичай сільські хлопці, ставилися до жінок як до старшин, адже «знали, що ми на свій старшинський ступінь заслужили» ¹⁵. Натомість з боку амбітних старшин-інтелігентів «ми, жінки, зустрічались по відношенні до себе навіть з об’явом карности». Крім бойових моментів і побутових труднощів, жінкам доводилося, як зазначала Ганна Дмитерко, переживати «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів» ¹⁶.

Згодом Олена Степанів роздумувала про те, чому їм не вдалося воювати одноцільно, попри однакову військову підготовку з чоловіками: «ми не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в часі світової війни, ані в листопадових днях 1918 року ¹⁷. Ми хапали, що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни — відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил» ¹⁸.

Від початку її військової служби за Степанів пильно стежила громадськість. Про неї писали в українсько-, німецько- і російськомовній пресі. Так почався процес героїзації її особи в різних площинах — національній, соціальній, гендерній. Кому це було вигідно? Найперше самій Степанів. Крім того, що вона врятувалася від таборів, це був шанс виразити свій погляд на жіноче питання. Своїм прикладом вона прагнула здолати традиційні обмеження, які суспільство накладало на жінку.

Роздумуючи про те, чому війна манила жінок, Степанів писала: «ми потрапимо бути жінками, матерями, товаришами в різних ділянках праці, не тільки послушними, але й творчими, не тільки виконавцями чиєїсь волі, але відповідальними одиницями, що самі комбінують, організовують та приводять у життя свої думки. Вміємо бути рішучими, меткими, відпорними, впертими й непоступливими» ¹⁹.

Припускаю, війна дала Степанів ілюзію можливости швидко здобути рівноправність, подолати упередження консервативного галицького суспільства. Увага до її особи переводила у фокус уваги і становище жінки в суспільстві взагалі, наче вивільняла жінку з традиційного чоловічого світу.

Образ Степанів як жінки-легенди творився і з легкої руки чоловіків-командирів. Її ставили в приклад стрільцям як взірець мужности й чести. Публічне нагородження медаллю за хоробрість мало на меті справити вплив на стрільців. Крім того, в історіях і піснях про участь Степанів у реальних боях на передовій легіон січових стрільців теж поставав як легенда, що забезпечували приплив матеріальної допомоги.

Там до наступу, до бою

Ішла Степанівна.

Не знайдеться ж в Европі

Дівчина, їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,

Панна, як лелія:

«Ідім вперід, стрільці мої,

На вас вся надія».

Була потреба і в продовженні традицій жіночого чину в історії України, а також нових живих зразків для патріотичного виховання українського жіноцтва. У національній площині імена Олени Степанів та її подруг Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Ольги Підвисоцької міцно асоціювалися з образом українки-патріотки. Однак ніколи не йшлося про те, що випущена рукою жінки куля теж несла смерть.

Російський полон

Для героїзації Олени Степанів «вигідною» стала й історія її російського полону, у який вона потрапила 31 травня 1915 року під Болеховом разом із двома сотнями УСС. До табору військовополонених у Ташкенті їх везли через Київ, Вольськ, Оренбург.

Преса полювала за найменшою звісткою про її перебування в Ташкенті. Степанів стала «дивом» мало не для всього світу, бо про жінку в полоні ще не чув ніхто. Навіть сьогодні фото Степанів, яка повертається з полону, викликає захват серед користувачів фейсбуку.

Поза цим «успіхом» залишилася історія її конфлікту зі стрільцями. З Києва до Пензи Степанів довелося їхати в товарному вагоні, вона переживала, «що мала бути завадою для своїх товаришів як женщина». Два офіцери-поляки запропонували пересісти в офіцерський вагон. Хтось із колег-підхорунжих зчинив скандал стрілецьким офіцерам, що, мовляв, нею опікуються поляки. Відтоді «вони чули невиправданий жаль, що я буцімто воліла їхати з поляками» ²⁰.

У таборі Степанів якийсь час жила серед чехів, які негативно ставилися до українських добровольців. (Частина чехів була позитивно налаштована до Російської імперії і засуджувала українців, які воювали на боці Австро-Угорської корони. Через це їм вдалося організувати для себе окремий табір з правом виходити в місто.) З причин безпеки Степанів мусила ходити тільки під конвоєм. При спробі переселити Олену в табір зі слов’янами, які не солідаризувалися з чехами, проти виступив (імовірно, через непорозуміння Степанів з українськими офіцерами) колишній український гімназійний учитель із Коломиї, який нарікав на перевантаження табору, а вступився за неї серб-русофіл, який рекрутував у таборі добровольців до російського війська. Степанів уважала, що конфлікт між чоловіками стався через політичні вподобання. Їй таки вдалося отримати маленьку кімнату при канцелярії, де вона прожила три місяці.

Після початку російської революції 1917 року і ліквідації таборів повернутися додому Олені допомогли німецька сестра милосердя графиня Горн та полковник Пішелі, а супроводжував її польський офіцер. Для мене досі загадка, чому українці захоплювалися Степанів, але поверненням її опікувалися не українські офіцери. Після полону Степанів більше не пішла на фронт. Син Ярослав Дашкевич згадував, що Олена не хотіла розповідати подробиці, чому вона не відновила військову діяльність, лише казала, що звільнення її з УСС — це «наслідок інтриг».

По війні: спроба мирного життя

Яким був результат Першої світової війни для Олени Степанів? Відомостей про її дальшу кар’єру практично немає. Лише син згадував, що як членкиня Начальної команди Української Галицької армії ²¹ вона вела таємні переговори з Павлом Скоропадським, була організаторкою Листопадових днів 1918 року і пройшла бойовий шлях четарки ²² УГА. Тоді вона змінила своє ставлення до участи жінок на фронті, про це свідчить один випадок.

Рік 1919. Начальник штабу при Начальній команді УГА полковник Віктор Курманович відрядив Олену Степанів в одне галицьке село організувати жіночий військовий відділ, бо там самі жінки начебто зголосилися до війська. Степанів опиралася, бо на той час була проти участи жінок у воєнних діях, але їй довелося виконати наказ. Під час зустрічі із селянками вона зрозуміла, що їхнє рішення було поспішним і насправді ніхто воювати не хоче, противниками цього були й місцеві чоловіки. Степанів вийшла із ситуації: сказала, що жінки дуже потрібні на місці, в рідному селі, щоб господарювати на користь війська, агітувати чоловіків воювати, допомагати голодним, пораненим, хворим ²³.

У цій історії два цікаві факти. Образ Степанів як жінки-героїні, котра боролася за самостійну Україну, хотіли використати для мобілізації жінок. Це не спрацювало, але підтверджувало факт героїзації жінки. З іншого боку, сама Степанів, яка начебто все життя мріяла воювати, заявила про негативне ставлення до збройної участи жінок у війні: «Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні…» ²³.

Після цих подій Олена здобувала освіту у Віденському університеті, стала докторкою філософії. У липні 1921 року вийшла заміж за підполковника січових стрільців, співорганізатора Української військової організації Романа Дашкевича. Повернулася до Львова, до 1935 року вчителювала в гімназії сестер Василіянок. З 1925 року зовсім відійшла від політичних справ. У грудні 1926-го народила сина Ярослава. На допиті 1950 року Степанів розповіла, що 1926-го розлучилася з чоловіком і більше з ним не жила. Цікавий факт, про який згадувала Лідія Лугова, колишня учениця й онука хрещеного батька Олени: Степанів мусила розстатися з тим, «кого серце любило. Це був професор Іван Чмола, з яким неждано через якусь малу дрібницю розійшлася перед вінчанням». Інших відомостей про особисте життя Олени немає.

Спектр діяльности Олени Степанів у міжвоєнний період широкий. До 1939 року займалася організацією лікарняних кооперативів («кооператива здоров’я»), до 1941-го вчителювала в середній школі, потім була керівницею статистичного бюро у Львові, викладала в гімназії. У 1944–1946 роках старша наукова співробітниця і завідувачка сектора економіки промисловости Львівського відділу економіки Академії наук, потім два роки працювала старшою науковою співробітницею відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук. До арешту була науковою співробітницею Природничого музею у Львові. Спогадів про цей період життя Степанів не залишила. В інтерв’ю українській письменниці Ірині Вільде (опубліковане 1939 року) Олена зізналася, що їй було дуже важко звикнути до мирного життя: «привикала до спідниці, але, повірте, зразу приходило мені то дуже тяжко. Почувала себе зовсім неповоротно в жіночім одязі. І знаєте, попросту не знала, що було зробити з особистою свободою… наче б заважала вона. Довгого-довгого часу потрібно було, щоб знову “тілом і душею” повернутися до нормального стану…»

Легенда Олени Степанів

Паралельно з реальним життям Олени Степанів у міжвоєнний час існувало інше її життя — віртуальне, як ми назвали б його тепер, яке творила не жінка, а суспільство. Якийсь час довкола її особи залягла інформаційна тиша. Імовірно, це було пов’язано із загальним патріархальним прагненням суспільства повернути жінок до традиційних ролей. Культ героїнь, які віддають життя за Україну, вже був не на часі. Такі практики «повернення до нормальности» жінок притаманні і для Другої світової війни, і для нинішньої війни на сході України. Історію Олени Степанів якраз використали як яскравий зразок, щоб «призупинити» емансипацію жінок і їхній вихід у широкий світ. Ці патріархальні погляди добре ілюструє п’єса Олеся Бабія «Олена Степанів», яку проаналізувала моя колега Оксана Дудко ²⁴.

Суть п’єси зводиться до протистояння між Оленою Степанів і дідичем Петром Жарським, який мав намір з нею одружитися й «навернути» до традиційних жіночих ролей «дружини, матері, господині»: «Сподіваюся, що Ви зміните свою думку про ваші завдання, пляни в життю і зрозумієте, що призначенням жінки є материнство, любов і полем бою жінки є дитяча колиска». Пан Жарський під час війни втратив дружину, самостійно виховував доньку і пропонував Степанів стати для неї мамою.

Автор п’єси показував різні погляди на збройну участь Степанів у війні — від насмішок до захоплення. У тексті чітко простежується дві тези. Перша полягає в тому, що заслуги жінки на війні не заперечуються: на думку героїв п’єси, Олена зробила достатньо, щоб покинути фронт і відпочивати. Один із персонажів навіть каже: «таку цінну жінку, як Олена Степанів, треба зберігати як національний скарб». І ця героїзація, створення культу м’яко підводили до другої тези про те, що жінці більше не місце на фронті (і це відбивало тогочасні суспільні погляди). П’єса ж закінчується тим, що Олена залишає дім дідича і вирушає на фронт боротися за незалежну Україну. Підозрюю, такий фінал віддзеркалює особисті погляди Олеся Бабія, що жінкам таки є місце на фронті.

Образ Олени Степанів до сьогодні залишається радше в символічній площині. Звідусіль говорять тільки про її героїзм і майже нічого не кажуть про неї як про людину з різним спектром емоцій, почуттів, переживань, бажань тощо. Про неї говорять як про першу жінку-офіцера, але Олена була лише підхорунжою — це військове звання, яке не прирівнювалося до офіцерського. Мені поки не вдалося відстежити, відколи саме її почали називати офіцером. Хоча, можливо, через використання її історії за життя в пропагандистських цілях вона й виступала проти участи жінок у війні? Бо втратила своє реальне? І чи в таких умовах хотіла вона бути героїнею?

«Степанив Елену Ивановну … заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет»

1949 рік. Олені Степанів 57 років, вона працює науковою співробітницею в Природничому музеї АН УРСР. У грудні того року її заарештували на підставі кількох фактів: шлюб із Романом Дашкевичем, дружба з Євгеном Коновальцем, добровільний вступ до лав Українських січових стрільців 1914 року. Давнішня слава в радянський час зіграла злий жарт з Оленою, а її спогади «Напередодні великих подій» про участь у мілітарних товариствах (опубліковані 1930 року) відтепер «свідчили» проти неї.

Степанів приписували співпрацю з ОУН. Як аргумент наводили її «антисоветскую клеветническую» статтю «За правильний підхід» у журналі «Ідея і чин», де вона описувала завдання політичної боротьби українців за самостійну Україну. У її квартирі знайшли літературу «антисоветского содержания». Справу доповнили списком із майже сотні українських книжок (серед них праці Франка, Грушевського, Кордуби, Возняка, Чикаленка), понад 1000 примірників різної преси — української, польської, німецької. Усе це спалили. Олена відбула кілька допитів. Голова відділу Природничого музею АН УРСР у Львові (де вона працювала з 1948 року) в характеристиці написав, що Степанів «давала продукцію низької якості», асоціальна, замкнута, не брала участи в громадсько-політичному житті.

Колишню героїню звинуватили в пропаганді націоналістичних ідей і засудили до 10 років виправних таборів. Вона потрапила 6-й табірний пункт у Мордовії, де працювала на торфорозробках, а згодом через хворобу її перевели в палітурний цех.

У таборі Степанів кілька разів подавала скаргу і вимагала переглянути справу, писала Хрущову, але всі скарги відхилили. Звільнили Олену 1956 року, як вказано у звіті, за хорошу поведінку і добросовісне ставлення до праці. Можливо, цьому посприяла і хвороба — дистрофія. Проте звільнили її лише після розвінчання культу особи Сталіна.

Повернувшись до Львова, Степанів мусила винаймати квартиру, бо залишилася без дому. До наукової діяльности повернутися не могла. Жила на пенсію 89 карбованців, трохи допомагали давні знайомі, колишні учні, товаришки з табору, приходили посилки з-за океану. Побутові умови були погані: у домі не було ні води, ні газу. У цей час багато листувалася з друзями (з ким точно і чи збереглися листи — невідомо). Восени 1962 року Степанів проводила екскурсію по Львову своїй давній товаришці Надії Суровцовій, із якою вчилася у Відні. Та була в захваті від того, як добре Олена знає місто, а ще більше від їхнього спілкування. Суровцова згадувала: «ми сидимо поруч у тіні зелених дерев львівських парків, бульварів, кладовищ, нанизуємо намисто спогадів, але важко згадати те все, що миналося десятиріччями, важко воскресити одразу всіх тих, що повмирали. Повільно, одна за одною встають картини, постаті і стоять, як живі, перед очима; життя переломлюється в світлі нелегкого досвіду минувших років». Жінки домовилися зустрітися наступного року, але незабаром хвороба забрала Олену Степанів.

«Треба розбудити в народі потребу плекати своє здоровля»

Рік 2021. Увесь світ другий рік говорить про пандемію, карантин і віруси. Щойно моя увага фокусувалася лише на образі Степанів як жінки-воячки, а потім згадала, як у мордовських таборах жінка дбала не лише про своє здоров’я, а й допомагала іншим — примушувала робити зарядку, підбадьорювала морально. За цю підтримку жінки вишили сорочку для її сина голкою з риб’ячої кістки.

Ця, здавалося б, дрібна подія привела мене до книжки Олени Степанів «Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія» 1938 року. На 35 сторінках авторка детально розписала всі деталі організації «кооператива здоровля» — від ідеї до покрокових етапів створення реального «Дому здоровля». Для мене показово, що 83 роки тому Степанів серед головних обов’язків лікарів/ок бачила запобігання недугам та «просвітлення» людей про здоров’я і способи уникнути хвороб. Аналізуючи різні життєві ситуації Олени Степанів, я зрозуміла, що вона повсякчас дбала про своє здоров’я — і фізичне, і моральне. Напевно, інакше їй не вдалося б пережити випробування, які випали на її долю. Можливо, тому вона й хотіла навчити всіх, «що не достаток, а здорове тіло і освічений розум мають залишити батьки дитині по своїй смерти» ²⁵.

Замість висновків

Вважається, що історики/-ні повинні відсторонено ставитися до свої героїв і героїнь, але мені здається, це майже неможливо. Ти однаково «прив’язуєшся» до людини, історію якої досліджуєш й історію якої хочеш розповісти. І тут мені дуже імпонує думка Ольги Токарчук про співвідчування, оживлення і «надавання існування всім окрушинам світу, якими є людські досвіди, пережиті ситуації, спогади». Тому я не раз приміряла на себе життя Олени Степанів і намагалася зрозуміти, як це — бути однією з перших, хто пробувала протистояти патріархальному світові? Як це — бути на фронті в складних польових умовах? Як це — повертатися до мирного життя? Як це — бути героїзованою за життя? Як це — існувати в символічному, а не реальному просторі? Як це — бути засудженою за свої погляди, вчинки? Як це — бути в таборах у старшому віці і не бути почутою в проханні допомогти? І таких питань у мене безліч, усі вони викликають двоякі почуття…

Із життя Олени Степанів можна винести багато уроків, для кожної людини вони будуть різні. Для себе я виділила два ключових, це радше риторичні питання, ніж відповіді. Спостерігаючи одночасно за прославлянням збройної участи Олени Степанів у Першій світовій війни по всіх усюдах і за дискусіями про нинішню війну на сході України, я трохи дивуюся відсутности консенсусу в ставленні до місця жінки на війні в наш час. Степанів боролася за самостійну Україну і вона героїня, а сучасні жінки ні? Вони повинні виборювати право на геройство?

Інший вектор моїх думок стосується того, що для мене біографія Степанів — приклад того, як людина змінює себе, свої погляди, сферу діяльности, інтереси протягом усього життя. Її історія прекрасно ілюструє, як на неї начепили безліч ярликів, наклали багато соціальних ролей та оцінювали й оцінюють її особистість винятково крізь їхню призму, ігноруючи почуття, переживання, бажання самої людини.

У цьому контексті маю кілька питань. Чи можемо ми сприймати людей лише крізь призму інформаційного поля? Чи можемо ми применшувати таланти й успіхи тих, із ким наші погляди не збігаються? Відколи ми стали сприймати людей за «поглядами»? Кожен етап життя Олени Степанів хтось уважає правильним, хтось засуджує, одні давали нагороди, інші за те саме засилали в табори. І ніхто не дивився на її життя як на процес трансформацій, які варто поважати. Думаю, саме про повагу до свого вибору мріяла Олена Степанів, і саме поваги її історія навчила мене.

1. Див. на YouTube: «Олена Степанів», «Люди свободи. Олена Степанів», «“Історична правда” з Вахтангом Кіпіані: Героїчна Олена Степанівна», документальний цикл «Шлях до незалежності: Перша світова». [↩]
2. У більшості текстів вона постає як героїня й легенда. Це видно із самих назв: «Легендарна Степанівна з галицького грона», «Олена Степанів: жінка-науковець, дипломат і… воїн», «Українська героїня Олена Степанів — перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера», «Олена Степанів: я залишаюся зі своїм народом» тощо. [↩]
3. Заснована 1900 року. Під час війни членкині організації займалися доброчинністю: організовували допомогові комітети, збирали кошти потерпілим від воєнних дій, влаштовували безплатні кухні для голодних і солдатів, шили білизну, працювали в шпиталях тощо. У період ЗУНР організували курси медсестер (42 учениці). Хворими й пораненими опікувався Комітет пань Червоного Хреста, який діяв при Жіночій громаді. Згодом спілчанки організації ввійшли до Союзу українок. [↩]
4. Степанів, Олена. Напередодні великих подій. Власні переживання і думки (1912–1914 рр.) // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 36. [↩]
5. Гвинтівка Манліхера — австро-угорський карабін із ковзним затвором. На озброєнні австро-угорської армії до 1916 року, коли його, попри низку переваг, замінили на німецький карабін Маузера. [↩]
6. Спогади з російського полону (31 травня 1915 — 7 серпня 1917 рр.). Осип Назарук. Вступна замітка // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 62. [↩]
7. Дмитерко, Ганна. Тайний пласт перед війною // Нова хата. — Львів, 1930. — Ч. 22. — С. 10. [↩]
8. «Січові стрільці» поділялися на частини «Січові стрільці І», до якої входили старшини, та «Січові стрільці ІІ», до яких належали рядові. Це парамілітарні організації Галичини, які діяли перед Великою війною. Товариство «Українські січові стрільці» створив Кирило Трильовський у березні 1913 року у Львові при Українському січовому союзі. Кадри цього товариства відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 року і стали основою Українських січових стрільців — українського національного військового формування в складі австро-угорської армії. [↩]
9. Відомий також як Великий здвиг. Крайовий здвиг руханкових, пожежних і стрілецьких товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт» «Січові стрільці» на честь сторіччя з дня народження Тараса Шевченка. За задумом організаторів, ця подія мала засвідчити організаційну й фізичну готовність українців Галичини до майбутньої війни на тлі наростання українсько-польської напруги. [↩]
10. Талергоф — концентраційний табір, один із перших у Європі у XX столітті, закладений австро-угорською владою 4 вересня 1914 року, на початку Першої світової війни, в піщаній долині біля підніжжя Альп у районі м. Грац (Штирія). Сюди депортували громадян Австро-Угорської імперії, головно українців-москвофілів з Галичини й Буковини, які симпатизували Російській імперії. Сюди потрапляли й національно свідомі українці. [↩]
11. У ході Галицької битви 10 серпня — 13 вересня 1914 року територію Галичини, Буковини і Надсяння захопила російська армія. Російська влада контролювала ці території до середини 1915 року. [↩]
12. Степанів, Олена. Моя торністра // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. — Львів, 1934. — С. 17. [↩]
13. Українські жінки у Львові в листопаді 1918 року // Наше життя. — 1944. — Листопад. — С. 2. [↩]
14. Степанів, Олена. Напередодні великих подій… — С. 51. [↩]
15. Вільде, Ірина. Олена Степанів колись і тепер // Жіноча доля. — 1939. — Ч. 9/10. — 1–15 вересня. — С. 14. [↩]
16. Дмитерко-Ратич, Ганна. Із зброєю в руках (Пам’яті Софії Галечко) // Наше життя. — 1958. — № 10 (Листопад). — С. 4. [↩]
17. Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання) — українське повстання, організоване вночі проти 1 листопада 1918 року силами УСС у Львові з метою встановити владу Української Держави (названої згодом Західноукраїнською Народною Республікою) на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка почала польсько-українську війну 1918–1919 років. може, варто вказати, що це з Вікі? я звірила, і це саме так, викинуто кілька слів [↩]
18. Степанів, Олена. Напередодні великих подій… — С. 47 [↩]
19. Жінка-вояк // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 81. [↩]
20. Зі споминів Олени Степанівної, хорунжої Українських січових стрільців // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 65. [↩]
21. УГА — назва регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки. Основою УГА були Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, сформовані з українців. [↩]
22. Четар/-ка — посадова особа молодшого старшинського (офіцерського) складу, яка керує чотою. [↩]
23. Жінка-вояк // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 82. [↩] [↩]
24. https://www.youtube.com/watch?v=iJ0-mzGUzyw&feature=emb_logo [↩]
25. Степанів, Олена. Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія. — Львів, 1938. — С. 15. [↩]

Жінки — це половина людства. Це факт, і так було в усі часи, а інколи, після великих воєн, жіноцтво навіть становило більшість. То чому ж, гортаючи шкільні підручники, читаючи книжки з історії на будь-яку тему, переглядаючи документальні й художні фільми на історичну тематику, ми не бачимо там рівноцінно представленого жіночого історичного досвіду? Згадки про жінок в історичних творах радше принагідні, повідомлення лаконічні, описи надто загальні й поверхові, а біографії видатних жінок шаблонні й іконографічні…

Доступні для широкого загалу інформаційні ресурси не дозволяють дізнатися і зрозуміти, як саме переживали жінки різного віку ту чи ту історичну подію, щó означала для жінок певної верстви чи регіону та чи та історична доба, як змінювалося життя жінок різних етнічних груп під впливом історичних трансформацій і катаклізмів, як жінки долучалися до загального поступу людства і що вони робили для окремих спільнот. Чи справді культура, цивілізація, прогрес, технології — це результат діяльности чоловіків, яким жінки лише користуються, відсторонено спостерігаючи зусилля чоловічої частини людства? Чи відсутність жінок на сторінках літописів має іншу причину?

His-Story: чому історія «людства», яку ми знаємо, — це насправді історія тільки невеликої групи привілейованих чоловіків?

Довгий час величезний дисбаланс історичної науки наче не помічали: від початків свого існування і до 1970-х років історія була майже суто чоловічою цариною. Її писали чоловіки (літописці і науковці), документуючи насамперед діяльність сильних, багатих і впливових чоловіків.

Тисячоліттями в усіх відомих великих цивілізаціях світу саме чоловіки мали владу (політика і закони) і силу (військо), володіли ресурсами (майно) і знаннями (наука й освіта), визначали ідеологію і мораль (релігія, судочинство). Чоловіки ухвалювали доленосні рішення на всіх рівнях — від сім’ї і сільської громади до міського магістрату, князівства чи імперії. Інакше кажучи, правили світом, визначали його розвиток і встановлювали правила. І саме цю діяльність описували в історичних хроніках літописці й історики.

Жінки — незалежно від епохи, культури й верстви — перебували на другорядних щодо чоловіків ролях, їхнє соціальне становище і можливості визначалися насамперед статусом чоловіків, яким ті жінки належали (їхніх батьків, чоловіків, братів). У патріархальних суспільствах жінок не просто усунули від важелів влади, інструментів сили, доступу до ресурсів і знань, позбавили впливу на ідеології — їхнє життя минало непоміченим і недооціненим у межах нецікавого для істориків приватного простору (дому й родини).

На скрижалях історії записано імена лише тих жінок, яким вдалося — завдяки своїм винятковим здібностям, але часто всупереч обставинам — увійти й успішно реалізувати себе в одній із «чоловічих» сфер, інколи навіть під чоловічими іменами (цариця Клеопатра, учена Гіпатія, полководиця Жанна д’Арк, письменниця Марко Вовчок та ін.). Отож уся світова (чи національна) історія до середини ХХ століття писалася як звіт про діяння порівняно невеликої групи чоловіків із привілейованих верств. Читаючи історичні монографії й підручники з історії, помічаємо, що в них докладно висвітлюються саме ті царини людської діяльности, де переважали чоловіки, — історія воєн і дипломатії, державотворення, революції, технічний прогрес, високе мистецтво, географічні відкриття й колонізація, натомість сфери жіночої самореалізації в них майже не представлено.

Можна запитати: яка різниця? Так, несправедливо, що жінок було витіснено в приватний простір, але ж вони нічого значущого не зробили, то про що говорити? Говорити треба, адже розмова про жіночий досвід може кардинально змінити нашу оцінку історичних подій і цілих епох. Наприклад, в епоху Відродження, яку сприймають як добу поступу культури й цивілізації, жінки у Європі втратили економічні важелі, для них це час затворництва і полювання на відьом. Хоча національним символом Французької революції стала Маріанна — втілення богині Свободи, насправді реальних жінок усунули з числа тих, кого стосувалося гасло «Свобода, рівність, братерство», натомість революція «подарувала» їм дуже консервативний правовий кодекс, наслідки якого відчувалися аж до 1950-х років. А от Перша і Друга світові війни, крім страждань, руйнувань і втрат, створили нові можливості для жіночої самореалізації й розширення прав жінок у тих «чоловічих» сферах, які досі для них було закрито.

Через специфіку своїх гендерно-обумовлених соціальних ролей і статусів жінки інакше, ніж чоловіки, досвідчили поворотні моменти всесвітньої історії. Ключові політичні події й соціально-економічні перетворення інакше вплинули на життя жінок, ніж на життя чоловіків. Якщо ми хочемо вивчати історію людства в цілому, врахування особливостей жіночого досвіду вимагає переглянути усталені оцінки різних історичних подій.

Джоан Скотт, одна з головних теоретикинь гендерних досліджень в історії, писала: «Історію розвитку людства розказано головно через чоловічу участь: ідентифікація чоловіка з людством найбільше спричинилася до зникнення жінок із записів минулого […] Жінки забуті чи проігноровані, сховані від історії» ¹.

Цю тенденцію історичної науки — «не помічати» життя жінок — ще у 1920-х роках критикувала українська антропологиня Катерина Грушевська.

Відмежовуючись від однобічної історії, яка розповідала майже винятково про чоловічий історичний досвід, феміністки 1970-х назвали це явище «його-історією» (HisStory) і закликали виправити цю несправедливість — створити натомість власне жіночу історію, «її-історію» (HerStory), яка всебічно й неупереджено вивчала б і висвітлювала життя та діяльність жінок у минулому.

Її історія (HerStory)

Хоча історики різних країн і епох спорадично писали про жінок у своїх трактатах, власне жіноча історія як напрям досліджень з’явилася порівняно недавно — на початку 1970-х років. Поштовхом до цього стало піднесення жіночого руху (так звана друга хвиля фемінізму) у Європі і США. Необхідність зрозуміти історичні джерела патріархату та механізми підтримання дискримінації жінок протягом тисячоліть історії людства спонукала історикинь-феміністок активно вивчати становище й досвіди жінок у різні часи і в різних народів.

Від самого початку жіноча історія була не тільки науковим, а й політичним проєктом. Як писала Джудіт Беннетт, «Установивши природу і причини гноблення жінок у минулому, ми можемо безпосередньо посилити феміністські стратегії на майбутнє» ². Тобто жіноча історія розглядалася як засіб і аргумент для дальших соціальних трансформацій — зміни суспільного статусу жінок.

Надзвичайно важливо було відмовитися від андроцентричної (орієнтованої на чоловіків) ієрархії «важливості» різних сфер людської діяльности, через що царини, де традиційно переважали і реалізувалися жінки, виявилися маргіналізованими і знеціненими. Жінок мали перестати вважати «другою статтю», за влучним означенням Симони де Бовуар, діяльність якої нібито така малозначуща, що не заслуговує на місце в Історії.

Підривний, революційний характер феміністського підходу в історичних дослідженнях підкреслювала Ґерда Лернер: «Жіноча історія кидає виклик історичній науці. Вона підважує засадниче припущення, що чоловік — мірило всього значущого і що діяльність чоловіків за означенням важлива, тоді як жіноча другорядна […] Нова історія має ґрунтуватися на усвідомленні, що жінки становлять половину людства і завжди були неодмінними учасницями процесу творення історії» ³.

Властива історичній науці тенденція зосереджувати увагу головно на чоловічій діяльності має своїм наслідком недооцінку ролі жінок навіть там, де їхній внесок справді суттєвий і значущий. Наведу близький нам приклад: стереотипно сприймаючи війну як чоловічу справу, а боротьбу — насамперед як збройні сутички, історики українського націоналістичного підпілля 1940–1950-х років висвітлюють у своїх працях переважно діяльність політичного проводу ОУН та військові стратегії і операції УПА. Хоча в повстанському русі десятки тисяч жінок, відомості про них доволі скупі, поверхові і загальні.

Жінки справді не посідали керівних позицій у жодній із цих організацій, але були масово залучені в ролі зв’язкових, розвідниць, санітарок, друкарок; вони забезпечували харчування, дбали про гігієну повстанців, вели низову пропаганду серед місцевого населення. Ця робота на вигляд прозаїчна і буденна, але в умовах підпілля вона була пов’язана з величезними ризиками, чималими фізичними зусиллями і психологічним навантаженням, вимагала цілої низки навичок і знань.

Чи треба вважати, що годуючи й лікуючи повстанців, перучи й лагодячи їхній одяг, передруковуючи пропагандистські листівки і доправляючи повідомлення, жінки лише «допомагали» чоловікам-борцям у їхній боротьбі за українську державність? Чи ці жінки були повноцінними учасницями боротьби, виконуючи в ній інші, немілітарні, функції?

Маємо визнати: насправді своєю працею жінки забезпечували боєздатність підпілля і злагодженість дій різних підрозділів, а без їхньої «негероїчної» праці підпілля дуже швидко зазнало б краху. Радянські репресивні органи добре це усвідомлювати, бо карали жінок, які співпрацювали з підпіллям, найбільшими термінами ув’язнення, а їхні родини депортували. Чому ж історики досі не готові визнати рівноцінність, попри відмінність, внеску жінок у національно-визвольну боротьбу?

У пошуках власного минулого: проблема джерельної бази

Свою головну місію історикині-феміністки вбачали в писанні власної жіночої історії, яка мала стати не лише засобом для відновлення історичної справедливости, а й знаряддям у боротьбі за права жінок: «Для жінок систематичне документування їхніх життєвих історій має такий ефект. Вони більше не є в полоні своїх минулих і сучасних страждань та помилок, а можуть, якщо захочуть, винести уроки зі свого минулого заради майбутнього […] Лише коли жінки можуть використати свою задокументовану, проаналізовану, осмислену і опубліковану історію як зброю в боротьбі за себе і за всіх жінок, лише тоді вони стануть суб’єктами своєї історії», — писала Марія Майз ⁴.

Історикині-феміністки переслідували подвійну мету — насамперед повернути жінкам належне їм місце у світовій (і національній) історії та повернути жінкам власну жіночу історію — так звану жіночу генеалогію. Перерваний досвід, відсутність діалогу з попередницями — трагедія жіноцтва протягом історії людства. Кожна видатна жінка починала ніби з нуля, мусила обстоювати саме право своєї статі займатися наукою й політикою, відбиватися від спроб знецінення і зрештою опинялася десь на маргінесах історії, яку писали чоловіки. Кожна бунтарка повставала проти накинутих патріархатом моделей поведінки ніби вперше, не знаючи про своїх посестер, які торували цей шлях до неї.

Навіть тепер, боронячи права жінок в Україні, як часто ми згадуємо про феміністок кінця ХІХ — початку ХХ століття? А ще ж 1893 року Євгенія Ярошинська писала: «…єслиби природа була вправді сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчинами на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежнісь жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи».

Не знаючи досвіду своїх попередниць, маючи неповне або спотворене уявлення про нього, жінки не можуть адекватно усвідомити й оцінити свій стан та вибудувати ефективні стратегії на майбутнє. Щоб зробити «видимими» всіх невідомих досі «статисток» світової історії і дати голос усім безмовним досі очевидицям та учасницям історичних подій, передусім треба було збільшити кількість досліджень про жінок минулого. Уже в 1970-х роках з’явилися численні публікації на основі аналізу архівних документів, автобіографій, листів, щоденників окремих жінок і жіночих громад. Вони заклали підвалини жіночої історії, розкриваючи становище жінок у різні епохи і різних соціальних верств.

Обкладинки знакових праць із жіночої історії

Серйозною перешкодою стала майже повна відсутність інформації про жінок у традиційних історичних документах, адже століттями не вважалося за потрібне зберігати записи про життя жінок, їх надзвичайно мало навіть у родинних архівах. Мало того, жінки набагато частіше за чоловіків були неписьменними (наприклад, згідно з переписом населення в Російській імперії наприкінці ХІХ століття, серед українців лише 4 % жінок були письменними, тоді як серед українських чоловіків читати і писати вміли 23 %), тому не залишали по собі ні щоденників, ні листів чи інших власноручних свідчень.

Довелося шукали альтернативні джерела інформації про жіноче минуле. Виявилося, що іноді «почути» голоси жінок минулого можливо в документах юридично-правового характеру. Як продемонстрували дослідження Наталії Старченко, багатий матеріал для розуміння гендерних відносин серед шляхти в XVI столітті дають заповіти українських шляхтянок і судові справи про спадщину ⁵. Іванна Черчович показала проблему позашлюбного материнства серед домашніх служниць на матеріалі кримінальних справ проти жінок, які вчинили аборт, підкинули або вбили своє немовля у Львові на межі ХІХ–ХХ століть ⁶. Андреа Пето, котра вивчала сексуальне насильство червоноармійців проти місцевих угорських жінок у Будапешті наприкінці Другої світової війни, виявила, що найповнішу інформацію про це містять медичні записи гінекологів і венерологів, по допомогу до яких зверталися жертви зґвалтувань ⁷.

Потенціал усної історії

Найпліднішою для жіночої історії стала методика усноісторичних досліджень — живе інтерв’ювання очевидиць і учасниць подій, запис особистих спогадів жінок, які пережили і досвідчили певні явища минулого. Можливість безпосередньо довідатися про ті чи ті сторони життя жінок у конкретних обставинах (війни, голод, репресії, окупація, материнство, освіта, професійна праця і кар’єра, родинні стосунки, побут тощо) відкривала нові перспективи для розуміння значення жіночого минулого і для самих жінок, і для суспільства, у якому вони жили й діяли. Відтак усна жіноча історія стала потужним інструментом для надання голосу жінкам як суб’єкткам історичного процесу й історіописання ⁸.

Та не кожне дослідження і не кожну розповідь про жіноче минуле можна автоматично вважати жіночою історією. Основні ознаки феміністського підходу такі:

• фокус саме на жіночому досвіді (жінки, їхня діяльність, долі, переживання в центрі дослідницької уваги);
• використання насамперед історичних джерел, створених жінками (жіночі свідчення, мемуари, листи, спогади, щоденники та ін.);
• пильна увага до висловлених самими жінками інтерпретацій своїх ідентичностей, досвіду, взаємодій і соціального простору та вироблення знань, які допомагають жінкам краще розуміти своє нинішнє становище.

У 1970-х роках було сформульовано головне кредо феміністської жіночої історії — «жінки вивчають жінок задля жінок».

Вивчення особистих спогадів свідків і учасниць/-ків подій дуже швидко показали, що тут існують виразні гендерні відмінності. Виявилося, що навіть у тих самих обставинах жінки й чоловіки фіксують і зберігають у пам’яті різні аспекти пережитого, а їхні розповіді про це відрізняються за структурою, змістом, стилем викладу ⁹.

Гендерні особливості спогадів полягають не в тому, хто краще пам’ятає, а в тому, що різні люди звертають увагу на різні речі — ті, які для них більше знайомі чи більше значущі, — і саме про них згодом розповідають. Наприклад, чоловічі спогади містять більше фактичної інформації (імена, кількісні дані, дати, географічні назви, відстані й напрямки), тоді як жінки точніше описують деталі повсякдення і побуту, психологічний стан та особисті переживання учасників подій, говорять про людську ціну пережитого.

Жіночі розповіді емоційно насиченіші, зосереджені на людях, частіше вибудувані навколо особисто значущих подій (родинної історії). Це наслідок гендерної соціалізації жінок, яких змалку вчать турбуватися про інших, уважно стежити за станом людей довкола, співпереживати, опікуватися повсякденними сторонами життя (харчування, одяг, житло, здоров’я тощо).

Гендерні відмінності спогадів можна добре простежити, порівнявши чоловічі й жіночі мемуари про те, що було пережито разом. Учасниця націоналістичного підпілля Марія Савчин-Пискір і її чоловік Василь Галаса, один із чільних провідників ОУН, майже десять років провели в глибокому підпіллі. Після арешту доля назавжди їх роз’єднала і розвела по різних країнах. І Марія, і Василь згодом опублікували свої мемуари про пережите. Вадим Прокопов проаналізував ці спогади і виявив у них чимало гендерних відмінностей, не так у хронології подій чи у фактах, як у смислових акцентах, в увазі до певних сторін діяльности підпілля, в деталізації розповіді тощо ¹⁰.

Що робити з уже написаним: критика попередніх досліджень про жінок

Критикуючи попередні історичні дослідження «про жінок», історикині-феміністки вказували на специфічну тематичну спрямованість таких праць, які висвітлювали головно 1) біографії видатних жінок, 2) жіночий внесок і досягнення в престижних «чоловічих» галузях, 3) історію жіночого руху.

Проблема в тому, що видатні жінки (які викликають гордість і захоплення) найчастіше походили з привілейованих суспільних верств і їхні біографії жодним чином не представляють досвід ширших груп жіноцтва. Історії жіночого успіху в певних галузях, хоч і важливі як приклад для наслідування, залишають поза увагою суто жіночі сфери і види діяльности. Так само історія боротьби жінок за свої права віддзеркалює лише досвід невеликої частини політично-активного жіноцтва, тоді як більшість не тільки не усвідомлювала свою безправність, а й сама була залучена до підтримання гендерних нерівностей.

Обкладинки знакових праць з історії українського жіночого руху

Такі дослідження мають свою цінність, але цього замало, якщо ми справді зацікавлені пізнати все розмаїття життя жінок різних верств. Практики материнства, традиційні жіночі заняття (побутові й виробничі), жіноча освіта, жіноча сексуальність, жіноча злочинність, народна медицина, відьмацтво, проституція та багато інших тем не менш важливі для розуміння жіночого досвіду минулого, ніж історія жіночих організацій та життєписи княгинь і письменниць.

З іншого боку, існує спокуса надмірної глорифікації (прославляння) окремих видатних жінок минулого, яких замість всебічно вивчати перетворюють на такі собі «ікони» для решти жіноцтва. Така «канонізація» шкідлива, бо «ретушовані» біографічні портрети породжують ілюзію ідеальної особистости і бездоганної історії успіху. Ці відполіровані біографії не дозволяють звичайним, «земним» жінкам відчувати свою спільність і спорідненість із героїнею, щоб уважати себе її спадкоємицею чи послідовницею. Ідеал відштовхує своєю недосяжністю. Насправді ж видатні жінки минулого, як і кожна людина тоді чи тепер, були складними особистостями, зі своїми слабкостями й вадами, своїми проблемами в стосунках, вони теж могли помилятися, зазнавати невдач, потерпати від несправедливости або самі її чинити…

Коли у видатній українці минулого ми побачимо не величний бронзовий монумент, а людину з усіма її суперечностями, тоді ми зможемо використати її досвід як повчальний життєвий урок, а її саму — як взірець для наслідування.

Проблема вибірковости в погляді на українське минуле стосується не лише окремих персоналій, а й жіноцтва загалом. Нам хочеться бачити і наголошувати позитивні сторони історичного минулого жінок, підкреслювати переваги правового становища українок порівняно із сусідніми народами, демонструвати виняткове ставлення до жінок в українській культурі. А проте твердження про споконвічну матріархальність українців не витримують критики, якщо звернутися до історичних фактів.

Коли пильніше придивитися до щоденного життя жінок у селянській сім’ї і сільській громаді (до кінця ХІХ століття більше як 90 % українців жили в селах), стає зрозуміло, що українське суспільство було наскрізь патріархальним: у сім’ї дружина мала коритися волі чоловіка, якого вважали головою родини і власником основного майна (землі, поля, худоби й реманенту), а насильство було звичною частиною подружнього життя.

Притаманна українським сім’ям багатодітність, яку часто використовують як аргумент поборники «традиційних сімейних цінностей», аж ніяк не була свідомим вибором жінок у минулому, бо за відсутности засобів контрацепції кожний статевий акт міг призвести до вагітности. Лише всебічне вивчення тогочасних суспільних уявлень про материнство та реальних практик догляду і виховання малят дає змогу зрозуміти, наскільки неоднозначним було ставлення і до материнства, і до дітей, і як мало спільного між іконописною берегинею з немовлям та звичайною сільською жінкою якісь 150 років тому. Схильність радше міфологізувати минуле, видаючи бажане за дійсне, аніж вивчати реальний, хай болючий і неприємний історичний досвід жіноцтва не лише закриває від нас наше минуле, а й заважає зрозуміти джерела наших нинішніх проблем, щоб ефективно їх вирішувати.

Жінка чи жінки?

Ще одна проблема традиційного історіописання — тенденція узагальнювати розмаїття жіночого досвіду, зводячи його до однієї універсальної категорії «Жінка», неначе життя й доля всіх жінок однакові і зумовлені їхніми спільними вродженими характеристиками.

Таке узагальнення створювало враження, ніби Жінка — якась містична позаісторична сутність, її буття залишається незмінним крізь епохи, країни і верстви, попри всі економічні, культурні й політичні трансформації. Проте від початку систематичних феміністських досліджень з жіночої історії стало очевидно, що відрізняється не лише досвід жінок від досвіду чоловіків, а й досвід жінок різних соціальних верств, вікових, етнічних, расових, професійних, освітніх та інших груп теж може бути дуже різним.

Гізела Бок цілком слушно вказувала: «Відмінність між жіночою й чоловічою історією не означає, що історія жінок була тотожною для всіх жінок: не всі жінки мають однакову історію. Усвідомлення інакшости, відмінности, нерівности між чоловічою й жіночою історією треба доповнити усвідомленням інакшости, відмінностей і нерівностей між самими жінками […] Інакше кажучи, історію жінок можна осягнути лише в множині, а не в однині, але це розмаїття існує в контексті цілісної історії жіночої статі» ¹¹.

Справді, життя української шляхтянки XVI століття докорінно відрізнялося від життя української кріпачки, навіть якщо вони були одного віку, сімейного стану і жили в тій самій місцевості в той самий час — їхні права, можливості, ресурси були надто відмінними, щоб описувати цих жінок одним поняттям «українська жінка XVI століття». Так само вживаючи загальники «радянська жінка» чи «сучасна українка» ми потрапляємо в пастку невиправданих узагальнень і стереотипів, адже радянською жінкою була і дружина партапаратника, який керував насильницьким розкуркуленням, і селянка, яка в той самий час вмирала з голоду в селі у 1932–33 роках; а сучасна українка — це і гламурна супермодель, і дівчина з інвалідністю, яка живе в притулку, і заможна бізнес-леді, і багатодітна мати-одиначка, яка ледь зводить кінці з кінцями.

Під час нацистської окупації досвіди жінок різного етнічного і соціального походження могли бути діаметрально протилежними. Якщо для єврейки окупація фактично означала неминучу смерть, то для жінки з родини німецьких колоністів (фольксдойче) вона відкривала нові можливості й перспективи; жінки з розкуркулених і репресованих більшовикам сімей з надією дивилися на німецьку владу, сподіваючись на повернення втраченого майна і соціального статусу, а партійні активістки очікували переслідувань. «Жіночий досвід окупації» — це порожній вислів, бо таких досвідів було безліч. Жінки завжди були і є дуже різними, їхні історичні досвіди так само дуже відмінні. Звести зовсім різних жінок в одну категорію «жінка» означало б не визнавати ці разючі відмінності й ігнорувати зумовлені ними різні досвіди.

Чорно-білий погляд на минуле, притаманний пострадянській історичній науці, впливає й на те, як оцінюють життя та вчинки тих чи тих персоналій минулого. Часто одних жінок звеличують як героїнь або ж таврують як зрадниць, ігноруючи всю складність і суперечливість їхнього життя і обставин, де не завжди можна провести чітку межу між правдою і кривдою.

Показовий приклад — доля Єлизавети Бірюкової (1914–1992) з Маріуполя, про яку пише у своїй книжці Олена Стяжкіна ¹². Перед війною молода жінка була технологом харчового виробництва, тому окупаційна німецька влада призначила її директоркою місцевого рибоконсервного заводу. У 1941–1943 роках Бірюкова працювала на окупантів, отже, була колаборанткою, за що й була засуджена після вигнання нацистів 1944 року. Та цей вирок викликав обурення місцевих жителів — місто стало на захист жінки, бо, як виявилося, використовуючи свою посаду, вона зробила багато добра: рятувала євреїв і військовополонених, годувала й підтримувала земляків, допомагала уникнути вивезення в Німеччину. Нечуваний випадок стався в розпал сталінізму: під тиском громадськости 1948 року відбувся повторний суд, який зняв більшість обвинувачень, і Бірюкову звільнили. Проте повна реабілітація відбулася лише 1992 року. То ця жінка була зрадницею чи героїнею?

Жертва чи дієвиця?

Серед інших вад традиційного способу представляти жіноче минуле — шаблонність оцінок жіночого досвіду. Найчастіше історики схильні вбачати в жінках безпомічних жертв історичних катаклізмів (війн, репресій, геноцидів), описуючи насамперед їхні страждання і втрати. Навіть загальнонаціональну трагедію Голодомору візуалізують образом жінки: у пам’ятниках та ілюстраціях про Голодомор виснажена матір або знесилена голодна дівчинка уособлюють жахіття трагедії. Так у суспільній свідомості вкотре закріплюється стійка асоціація між жінкою і жертвою.

Віктимізація жіночого історичного досвіду не дає змоги бачити в жінках дієвиць історичних подій. Проблема в тому, що розглядаючи життя жінок винятково крізь призму їхньої безправности й залежности, дослідники часто не помічають або недооцінюють активну і дієву (хай і не завжди помітну на перший погляд) роль жінок у різних ситуаціях, їхню здатність неформально впливати на хід подій, забезпечувати свої потреби і реалізувати свої інтереси в несприятливих для себе обставинах. Жіночі досвіди Голодомору дають чимало прикладів такої жіночої дієздатности ¹³, а неупереджений аналіз тих, чия діяльність спричинилася до голоду, засвідчує, що жінки були й серед призвідників трагедії ¹⁴.

Для дослідниць-феміністок важливо виявляти також жіночі стратегії виживання та практики активного й пасивного спротиву або пристосування до критичних обставин, навіть в умовах тотального обмеження прав і можливостей. Наприклад, українки-політв’язні, засуджені на багаторічні терміни в таборах ГУЛАГу, об’єктивно були жертвами сталінських репресій і справді зазнали неймовірних страждань у неволі, велика частина їх загинула. Проте розповіді тих, хто вижили, засвідчують, що навіть у нелюдських умовах жінки чинили спротив системі, яка прагнула їх знищити морально й фізично. Цей спротив мав вигляд малопомітних, але масових і щоденних порушень табірних правил і заборон: жінки співали, віршували, вишивали і малювали, дбали про гігієну й належний вигляд, впорядковували житло, займалися самоосвітою, молилися, відзначали Різдво і Великдень, турбувалися одна про одну і т. д. Усі ці позірно дрібні практики — це акти непокори, які допомагали їм протистояти тоталітарній системі на особистому рівні, оберігаючи тіло і психіку від руйнування, щоб залишатися людьми (жінками, українками, християнками, націоналістками) ¹⁵.

Отже, позбавлені прав, можливостей і ресурсів невільниці все-таки були дієвицями історії і підважували тоталітарний режим на персональному рівні. Виявляти й вивчати таку жіночу дієздатність треба, щоб зрозуміти різні форми і способи участи в історичному процесі. Тому Джудіт Беннет і підкреслювала: «Це розділення поміж жінками як жертвами та жінками як дієвими суб’єктами фальшиве: жінки завжди були одночасно і жертвами, і дієвими суб’єктами» ¹⁶.

То навіщо нам жіноча історія?

Навіщо нам занурюватися в минуле жіноцтва, коли сучасні українки мають стільки актуальних проблем у сьогоденні? Як дослідниця я бачу чимало користи у вивченні жіночого історичного досвіду саме для того, щоб краще розуміти джерела сучасних проблем, адже більшість із них виникли не сьогодні і не вчора, а мають глибоке історичне коріння. Як бур’ян, якого годі позбутися, зриваючи тільки шкідливу рослину, так патріархатні гендерні відносини не зникнуть лише в результаті усунення дискримінаційних норм у законодавстві — важливо знайти і видалити коріння!

Дізнаючись, як жінки переживали різні історичні події, особливо ж найдраматичніші моменти минулого, ми раз по раз переконуємося: жінки — не слабка стать! Жінки демонструвати неабияку відвагу, гнучкість, витривалість, стійкість, винахідливість, силу духу, наполегливість, коли опинялися в умовах, де їхні права, можливості й ресурси було радикально обмежено, вони пристосовувалися до надзвичайно складних обставин, чинили спротив насильству, застосовували різноманітні нестандартні стратегії для виживання.

Саме жіночий досвід ефективного протистояння насильству й успішного виживання в нелюдських умовах переконливо демонструє дієвість жіночої солідарности. Завдяки мережам взаємопідтримки і згуртованости жінкам вдавалося досягати своїй цілей, долати несправедливість, захищати свою гідність, забезпечувати свої інтереси — чи то боронячи права жінок у дорадянських жіночих організаціях, під час Голодомору чи в таборах ГУЛАГу.

Пізнання життя реальних жінок різних верств у минулому дозволяє розвіяти міфи про «золоту добу» українського жіноцтва, а відтак із полегшенням відмовитися від нав’язаного українкам фіктивного ідеалу берегині.

Жіноча історія також показує нам, що зміни на краще можливі і реальні. За останні 150 років становище жінок докорінно змінилося: жінки здобули права й можливості, яких не мали попередні тисячоліття світової історії! Жіноча історія дає нам безліч прикладів для натхнення і наслідування, розкриваючи не лише механізми дискримінації, а й ефективні способи їх долати на різних рівнях.

Пізнаючи минуле, ми краще розуміємо наше нинішнє суспільство і становище жінок у ньому, краще усвідомлюємо причини наявних нерівностей, отож можемо успішніше їх долати. А ще ми дізнаємося про досвід наших посестер із минулого, невідомих українок, завдяки яким ми є такими, якими ми є.

Завдяки яким ми є.

---

1. Joan W. Scott. The Problem of Invisibility. Retreiving Women’s History. Changing Perceptions of the Role of Women in Politics and Society ed. by S. Jay Kleinberg. UNESCO, 1992, p. 5–6. [↩]
2. Judith M. Bennett. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), p. 256, 266. [↩]
3. Lerner Gerda. The majority finds its past. Current History. Vol. 70 (416), 1976, p. 231. [↩]
4. Maria Mies M. Towards a methodology of women’s studies. Institute of social studies. Occasional Papers. 1979, Vol. 77, p. 21–22. [↩]
5. Наталія Старченко. Жіночий підступ, чоловіча влада: подружні вбивства в середовищі волинської шляхти. Україна модерна. 29 квітня 2017. https://uamoderna.com/md/starchenko-marital-murders [↩]
6. Іванна Черчович. Бідні і вагітні у Львові кінця ХІХ століття: досвіди виживання. Youtube, 9 грудня 2020. [↩]
7. Andrea Peto. Memory and the narrative of rape in Budapest and Vienna in 1945. Life After Death: Approaches to a Cultural and Social History of Europe During The 1940s and 1950s. Cambridge University Press, 2010, p. 129–148. [↩]
8. Оксана Кісь. Усна жіноча історія як феміністський проект: західні теорії, пострадянські контексти, українські практики. Народознавчі зошити. 2015, № 6 (126), с. 1386–1405. [↩]
9. Оксана Кісь. Гендерні аспекти практики усноісторичних досліджень: особливості жіночого досвіду, пам’яті і нарації. Суспільні злами і поворотні моменти: макроподії крізь призму автобіографічної розповіді: Матеріали Міжнар. наук. конф., [м. Львів] 25–26 вересня 2014 р. / [Упорядники: О. Р. Кісь, Г. Г. Грінченко, Т. Пастушенко]. Львів, ІН НАН України, 2014, с. 11–41. [↩]
10. Вадим Прокопов. Василь Галаса та Марія Савчин: гендерні особливості сприйняття підпільної боротьби ОУН. Український визвольний рух. Т. 18. Львів, 2013. [↩]
11. Gisela Bock. Women’s history and gender history: aspects of an international debate. Gender and History. 1989, Vol. 1 (1), р. 8. [↩]
12. Олена Стяжкіна. Стигма окупації: радянські жінки у самобаченні 1940-х років. Київ: Дух і літера, 2019. 384 с. [↩]
13. Оксана Кісь. Українські жінки в умовах Голодомору: безправність vs дієздатність. Україна модерна. 4 листопада 2018. https://uamoderna.com/md/kis-women-holodomor [↩]
14. Дарія Маттінглі. «Жінки в колгоспах — велика сила»: хто вони — українські призвідниці Голодомору? Україна модерна. 20 вересня 2018. https://uamoderna.com/md/mattingly-women-in-kolkhoz [↩]
15. Оксана Кісь. Українки в Гулагу: вижити значить перемогти. Дрогобич: Коло, 2020, 300 с. [↩]
16. Judith M. Bennet. Feminism and History. Gender and History. 1989, Vol. 1 (3), р. 262. [↩]

Є в мене сусід Коля, який

– кличе «киць-киць», коли я прохожу повз,

– свистить мені вслід,

– пропонує сходити разом на пиво,

– просить посміхнутися, бо «такій гарній дівчині не личить бути похмурою»,

– питає, чи мамі не потрібен зять,

– бомбить блискучими гіфками і недоречними компліментиками в соцмережах.

Я перепробувала все: ігнор, агресію, жарти і «Коль, ну, ти не мій типаж. Точно ні. Ніколи. Навіть на пиво, Коль. Припини. Нізащо. Ні!». Нічого не діяло. Тоді мені спало на думку скористатися допомогою Пілар. Це іспанська медсестра, хлопець якої ось-ось вийде з в’язниці.

Ми з Пілар познайомилися на муніципальних мовних курсах у передмісті Кельна. Я студентка з України, вона медсестра з Іспанії. У нашій групі було багато іноземців, чиї країни і цінності дуже далеко від європейських. Вони безцеремонно чіплялися до дівчат, випробовували на нас найтупіші підкати типу «твої батьки часом не кондитери?» і спамили «романтичними» повідомленнями в соцмережах. Словом, поводилися, наче мій сусід Коля.

Від такого «залицяння» потерпали всі, крім Пілар. Спочатку я думала, що це через її красу. Пілар схожа на акторку з мелодрам: висока, з гострими вилицями, густим блискучим волоссям, смаглявою шкірою, низьким голосом і сліпучою посмішкою. Офіційно заявляю: я ніколи не бачила красивішої жінки.

— Не дивно, що ви боїтеся до неї підходити, — казала я Емре, айтішнику з Туреччини, який твердо намірився знайти собі на курсах наречену.

— Узагалі-то, до неї ніхто не підходить через її хлопця.

Це мене здивувало. Бо «у мене є хлопець» — перша фраза, яку говорили дівчата, щоб від них відчепилися. Спершу це діяло, а потім ішли запитання «То чому він тебе таку гарну відпускає ввечері саму?». І чіпляння тривали, набираючи обертів.

— Він ось-ось вийде з в’язниці. Може, теж приєднається до нас на заняттях. Пілар каже, німецька в нього кульгає, — пояснював Емре.

Оце так сюрприз. Молода красива медсестра, багато сміється, легко сходиться з людьми, дивиться «Ріка і Морті» на перервах — і така драма! Хлопець у в’язниці! Моя уява малювала, як після уроків красива і респектабельна Пілар заливає зошит слізьми, пишучи листи небезпечному бандиту, який рахує дні до моменту, коли вони возз’єднаються і разом учитимуть німецьку в нашій групі.

— Не вірю, що якомусь зеку може пощастити бути поруч з такою жінкою, як Пілар, — пліткували дівчата на перекурах.

— Ну, чому, декому з бандитів щастить навіть президентами ставати, — згадувала я тодішнього очільника своєї батьківщини.

— Президентом — я ще повірю, але зустрічатися з Пілар…

Може, через те що Пілар була мені цікавою, може, через спільну любов до «Ріка і Морті» ми потоваришували. Допомагали одна одній з домашніми завданнями, разом вправлялися в діалогах, коли треба було працювати в парах. На щастя, компанія Пілар віднаджувала від мене Емре і його друзів — вони побоювалися Пілар, тож і поруч зі мною їхній настирливий романтичний настрій зникав.

Якось Пілар покликала мене на вино. «Ось він, той день, коли я дізнаюся все про її кінематографічні драматичні стосунки», — подумала я.

Я допивала третій келих червоного сухого, намагаючись вибрати між допитливістю і коректністю. Ну, бо в людини біда, чи варто мучити її, просто щоб задовольнити свою цікавість? Та запитань було багато. Скільки він відсидів? За що? Чи схоже це на стосунки на відстані? Як часто їм дозволяють побачення?

Поки я наважувалася, до нас підійшов високий білявий красень. Він сказав Пілар, що в неї найчарівніший сміх у цьому місті. Пілар театрально засміялася. Він спитав, чи не будемо ми ввечері в клубі на сусідній вулиці. Пілар відповіла, що не збиралися, але тепер вагаємось. Завершилося тим, що вона дала йому номер свого мобільного.

— Так а що, твій хлопець, не розгнівається, коли ось-ось вийде на свободу?

— А в нього довічне, — сказала Пілар. І, знаєте, у неї справді найкрасивіший сміх у місті.

Є чоловіки, для яких ми маємо цінність лише як чиясь донька, сестра, дівчина чи дружина. Наше «ні» важить лише тоді, коли є небезпека перейти кордони іншого чоловіка. Проте не наші власні кордони (у всесвіті таких мужчин у нас просто немає кордонів). Чи можемо ми не хотіти Емре або Колю, навіть коли у нас немає бойфренда? Можемо. Чи варто відповідати їм правду на питання «А в тебе є хлопець?»? Варто, якщо віриш, що ти більше, ніж чиясь власність. Не варто, якщо при цьому поспішаєш і хочеш швидко відшити надокучливого залицяльника.

Я хочу, щоб настав день, коли моє «ні» сприйматиметься однозначно і безумовно. А поки що мені іноді доводиться користуватися лайфгаком іспанської медсестри Пілар.

— То коли вже ми підемо на пиво? — це була Коліна остання спроба. Я відмовила, бо мій бойфренд мав ось-ось вийти з в’язниці.

Друга світова війна — трагічний злам для фемруху в Україні. Дехто з очільниць жіночого руху загинули під час сталінських репресій на Галичині й Волині у 1939–1941 роках, як-от волинська сенаторка в польському Сеймі, членкиня української національної секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи Олена Левчанівська, яку 1940 року розстріляло НКВС. Когось знищив гітлерівський режим під час окупації в 1941–1944 роках, скажімо, 1943 року гестапівці розстріляли відому феміністку і теж учасницю української національної секції при МЖЛМіС Харитю Кононенко. Головну представницю націоналістичного жіночого руху Олену Телігу нацисти розстріляли в Києві 1942 року. Хто вціліли, емігрували на Захід, як Мілена Рудницька.

Відтак у 1940-х роках організований фемрух на теренах України, по суті, остаточно припинив свою діяльність. Націоналізм майже зник із середини 1950-х років, після загибелі в бою 1950 року Романа Шухевича і захоплення в полон радянським КДБ 1954 року останнього головного командира УПА Василя Кука. «Майже», бо окремі локальні підпільні націоналістичні організації, особливо на Галичині, виникали й пізніше (наприклад, Український національний фронт у 1964–1967 роках).

Проте на еміграції і феміністичний, і націоналістичний рухи існували й далі, до того ж зазнавши помітних трансформацій і почавши несподівано зближуватися. Про причини цього згодом, а поки що трохи історії. У 1948 році на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії постала Світова федерація українських жіночих організацій. Первісно вона об’єднала десять організацій, серед них і відверто пронаціоналістичні та консервативні, зокрема Організацію українок ім. Ольги Басараб та Лігу українських католицьких жінок Канади (згодом до СФУЖО приєдналися Жіноче товариство ім. Олени Теліги в Англії та Об’єднання українських православних сестрицтв в Америці). Як зазначала одна з нинішніх очільниць СФУЖО Марта Кебало, Конгрес від початку підніс гасла і феміністичні, і націоналістичні (звичайно, в широкому, а не інтегральному розумінні) з наміром продовжувати український жіночий рух, впливати на громадську думку про Україну в міжнародних жіночих організацій та чинити посильний тиск на комуністичну владу Радянського Союзу.

Характерно, що чимало західноукраїнських провідниць-демократок фемруху, які пережили воєнне лихоліття, вже не мали якогось впливу на повоєнні процеси в діаспорі. Хоча першою очільницею СФУЖО 1948 року стала колишня організаторка-референтка СУ, членкиня УНДО й сенаторка Олена Кисілевська, багато більш ліберальних феміністок відійшли від керівних ролей. Наприклад, Мілена Рудницька 1950 року виїхала із Західної Європи до США (саме там і в Канаді сформувався центр громадського життя українок у діаспорі), де намагалася влитися в жіночий рух, але не вписалася в нові контексти. Попрацювавши у 1950–1958 роках у нью-йоркській газеті «Свобода», Рудницька повернулася назад і осіла в західнонімецькому Мюнхені.

У зв’язку з націоналізмом треба ще пригадати мельниківське крило ОУН. Після Другої світової війни мельниківці на еміграції теж переживали світоглядну кризу, але, на відміну від ОУН(р), до відкритого протистояння між ортодоксальними прихильниками ідей Сціборського і націонал-демократами справа не дійшла. Адже й сам Мельник, живучи в країнах демократичного Заходу, які перебували в стані Холодної війни з СРСР, поступово почав де-факто відходити від інтегрального світогляду, хоч і не так послідовно, як Лев і Дарія Ребети. Тому зміни в проводі ОУН(м) відбувалися радше еволюційно і не без впливу давніших націоналістичних діаспорних організацій, які на практиці вже стояли на націонал-демократичних позиціях. Почався цей процес 1947 року на ІІІ Великому зборі українських націоналістів, на якому Мельник закликав омолодити ПУН. Згодом мельниківці ініціювали реальний діалог і співпрацю з ідеологічно різними діаспорними українськими партіями й громадськими організаціями, зокрема й жіночими.

У 1957 році Мельник ініціював процес об’єднання (в сенсі спільної координації) ПУН ОУН(м) та союзних їй діаспорних націоналістичних організацій. Нарешті, 1964 року було створено Світову координаційну раду ідеологічно споріднених націоналістичних організацій. Первісно до неї ввійшло чотирнадцять організацій, серед них і Організація українок ім. Ольги Басараб. До речі, саме її очільниця Стефанія Савчук запропонувала назву ІСНО ¹. Одночасне членство в жіночих і націоналістичних організаціях теж стало поширеною практикою в повоєнній діаспорі. Та ж таки Стефанія Савчук у 1972–1977 роках очолювала СФУЖО. Проводилися спільні акції, наприклад громадсько-допомогова жіноча організація Золотий Хрест та Організація українок ім. Ольги Басараб 1968 року збирали кошти для Комітету допомоги і оборони українських політичних в’язнів у СРСР при ІСНО ².

Організація й участь в акціях проти переслідування комуністичною владою дисиденток і дисидентів у СРСР були важливою ланкою в діяльності діаспорних українських жіночих організацій. Наприклад, коли ООН проголосив 1975-й Міжнародним роком жінки, організації СФУЖО провели масштабну правозахисну кампанію на підтримку жінок-політв’язнів з метою добитися амністії українських жінок, репресованих радянською владою, — від маніфестації за участи представниць багатьох жіночих організацій до збору підписів на захист ув’язнених у СРСР українських дисиденток і передачі їх в ООН.

Українські феморганізації великою мірою зосереджувалися на боротьбі за національні права українок та проти радянської тоталітарної системи, але не треба думати, ніби діаспорний український жіночий рух у 1960–1970-х повністю «випав» із тих змін, які породила на Заході друга хвиля фемінізму. Українки в діаспорі жили переважно в американсько-канадському середовищі, де жінки повели активну боротьбу за збільшення своєї присутности в усіх структурах управління суспільством, за право отримувати роботу, рівні можливості просування по кар’єрних щаблях, рівну оплату за рівну працю, і вони теж не стояли осторонь цих процесів.

Особливо це помітно серед українок у Канаді, де українська діаспора найчисельніша у світі і становила певну політичну вагу в загальноканадській політиці. Наприклад, у 1970–1973 роках багаторічна керівниця Союзу українок Канади Галина Гнатишин навіть очолювала Національну раду жінок Канади. Коли канадські жіночі організації в рамках фемінізму другої хвилі почали активну діяльність з інтеграції жінок у політичний рух, українки не пасли задніх. З метою об’єднати зусилля у проведенні реформ, які максимально відповідали б інтересам жіноцтва на федеральному і на провінційному рівнях, канадські жінки 1971 року заснували потужну громадську організацію Комітет національної дії статусу жінок, до якого ввійшли й українські жіночі організації, що теж стали учасницями загальноканадського руху за надання жінкам рівних можливостей із чоловіками ³.

А проте не полишає враження, що українки у США й Канаді так само більшою мірою розвивали, хай і з виразним фемакцентом, націонал-визвольну тематику. Тоді сама специфіка українського жіночого руху була такою, що якщо менше акцентувати національне питання, власне український жіночий рух міг би зникнути, асимілювавшись на загальноамериканському і загальноканадському тлі. Будучи етнокультурною меншиною, українки гостро відчували свою українську ідентичність як представниці великого народу без держави. Отож інтерсекційний перетин дискримінації їх як жінок і як представниць українства, якому в перспективі могло загрожувати зникнення, існував і в діаспорі.

Через це, зокрема, в дисидентському середовищі УРСР так і не виникли підпільні феміністичні організації. Попри лібералізацію життя після десталінізації, українському народу й надалі загрожувала денаціоналізація. 1970-ті роки — період активного мусування брежнєвсько-сусловської концепції (хоча вперше її проголосив ще Хрущов 1961 року на XXII з’їзді КПРС) зближення і злиття всіх народів СРСР в одну нову історичну спільноту — радянський народ. Тобто в перспективі українська нація мала зникнути як самодостатня спільнота, розчинившись у радянській, а по суті — в російській. Процеси русифікації зайшли вже далеко, і самій ідентичності українки/українця загрожувала небезпека.

Унаслідок цього український дисидентський рух практично не мав сили вийти за межі правозахисних і національних вимог. В УРСР існувало хіба ще релігійне дисидентство, ото й усе. І велика плеяда українських дисиденток  ⁴ лише в загальному контексті іноді згадувала про суто жіночі проблеми в СРСР, як то сексизм, майже повна відсутність жінок на чільних ролях у політиці і на престижній роботі, гендерно зумовлене насилля тощо. Із 1965 року 8 Березня формально стало вихідним «жіночим днем», а на практиці комуністична система перетворила його на «свято весни», яке, по суті, знівелювало його первісну суть як Дня боротьби за права жінок ⁵.

Характерно, що в Радянській Росії дисидентський рух охоплював ширше коло проблем. Скажімо, наприкінці 1970-х у Ленінграді вийшов жіночий самвидавний альманах «Жінка і Росія», а на початку 1980-х активістки заснували жіночий клуб «Марія», який видавав однойменний журнал. Не згодна з прохристиянською позицією «Марії» частина учасниць згодом заходилася видавати окреме видання «Далеке-близьке». Що казати, якщо 1983 року в Ленінграді навіть виникла підпільна ЛГБТ+ організація «Голуба лабораторія» (до речі, заснував її киянин Олександр Заремба), до якої входили і профеміністично налаштовані лесбійки. Одна з них, Ольга Краузе, на початку 1980-х організувала там-таки в Ленінграді підпільний «Клуб незалежних жінок». В Україні в цей час нічого такого не було.

Справа в тому, що російське дисидентство не клопоталося про збереження своєї національної ідентичности: росіянам як титульній у СРСР нації не загрожувало зникнення. Бути росіянином/росіянкою або принаймні говорити російською мовою означало мати привілеї. Натомість українське дисиденство гостро відчувало своє дискриміноване становище саме як українське. І перед загрозою втратити національну ідентичність у його учасниць і учасників у боротьбі з мегапотужною комуністичною системою просто не вистачало сил на щось інше, крім магістральних правозахисних і національних напрямів. Бо тут така діалектика: не буде української ідентичности, не буде й українського жіночого руху.

У цьому контексті цікава історія з виступом у США дисидентки Надії Світличної, яка у 1973–1976-му відсиділа в брежнєвських таборах, а 1978 року її депортували з СРСР. У вересні 1979-го на запрошення Об’єднаних жіночих організацій вона виступила з промовою «Сучасне становище жінки в Україні» на відкритті виставки оригіналів самвидаву в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго ⁶. Світлична говорила про «становище жінок, матерів, сестер ув’язнених, політичних в’язнів», про практичні проблеми борчинь із тоталітарною системою в УРСР, які мало збігалися із середньостатистичним життям жінок у демократичних США і Канаді. По цей бік «залізної завіси» був інший світ, де проблеми білих жінок середнього американського класу, на яких тоді магістрально фокусувався фемінізм другої хвилі, мало розуміли.

Крім діяльности дисиденток у повоєнних СРСР і УРСР, існували ініційовані і підконтрольні КПРС Комітет радянських жінок, хрущовські жіночі ради, де повістку встановлювали не їхні членкині, а компартійні чиновники, а також жіночі видання «Робітниця», «Селянка», «Радянська жінка». Проте назвати ці проєкти хоча б ліво-феміністичними язик не повертається. Лівий фемінізм — це рух за свободу особистости в рамках соціал-демократії, соціалізму й анархізму, а не радянського тоталітарного комунізму. Сам термін «феминизм» у «Большой советской энциклопедии» визначався не інакше як «женское движение за уравнение женщин в правах с мужчинами в рамках буржуазного строя», а феморганізації, звісно ж, «обычно не касаются актуальных проблем современности». Радянський офіційний жіночий рух від середини 1920-х був радше додатком до компартійної ідеології і не вживав щодо себе термін «фемінізм». Тут не втримаюся і вкажу на відверту маніпуляцію багатьох сучасних речників українського модерного націоналізму, які вороже ставлення комуністичних діячок до українського національного питання в рамках крайнього лівого жіночого руху постійно переносять на весь різноманітний спектр фемінізму.

Лише в горбачовську «перебудову» 1985–1991 років починається поступова реанімація справжнього жіночого руху в Україні. І перші відроджені в УРСР жіночі організації були виразно націонал-демократичного спрямування. У 1989 році в структурі щойно заснованого як опозиція до КПУ–КПРС Народного руху України одразу виникає Жіноча громада. Своєю назвою вона апелювала до історичних традицій: організація Жіноча громада існувала в Західній Україні в 1890–1920-х роках. Того самого року у Львові вкотре поновлює свою діяльність СУ, тоді ще як галицька регіональна ініціатива, а від 1991 року знову всеукраїнська громадська організація з осередком у Києві. Покращення становища жінок ЖГ і СУ пов’язували з національним відродженням, із творенням незалежної держави та громадянського суспільства.

Крім традиційних жіночих організацій національного спрямування в останні роки СРСР виникають в Україні й соціально орієнтовані. У 1989 році на постафганській антивоєнній хвилі в Запоріжжі виник перший Комітет солдатських матерів. Ініціатива поширилася по всіх регіонах. У результаті 14 липня 1990-го в Запоріжжі відбувся Форум солдатських матерів країни, а 8 вересня об’єднаний установчий з’їзд 12 регіональних комітетів заснував Організацію солдатських матерів України. Діяльність ОСМУ мала політичний характер. Головною її метою було запровадження мережі жіночого громадського контролю в армії. Активна діяльність ОСМУ, зокрема лобіювання держорганів і публічне апелювання до громадськости, змусила Верховну Раду УРСР в липні 1990 року ухвалити постанову про впорядкування призову українців за межі республіки. Однак указ президента СРСР від 1 грудня 1990 року фактично скасував цей юридичний акт.

За таких умов ОСМУ почала тісно співпрацювати з громадськими організаціями націонал-демократичного спрямування і поставила спільну мету — незалежність України і формування самостійної армії, щоб кремлівська влада не змушувала українців брати участь у збройних конфліктах за межами УРСР. У жовтні 1990-го під зверненням II Всеукраїнських зборів НРУ до народу України «Про службу в армії» свої підписи поставили представниці не лише СУ і ЖГ, а й ОСМУ. Звернення закликало виконати згадану липневу постанову ВР УРСР ⁷. Як бачимо, в роки «перебудови» жіночі організації тісно співпрацювали з націонал-демократичними силами.

Уже в добу незалежности, від середини 1990-х років, в Україні починає формуватися ідейний фемінізм другої і третьої хвиль. Так само поруч із ліберально-демократичним з національним забарвленням фемінізмом заново постає український лівий фемрух, базований на гуманістичних принципах.

Отже, до часу проголошення незалежности України фемінізм і націоналізм перегорнули непрості сторінки взаємодії. З ХІХ століття і до 1920-х років український ліберально-демократичний, а почасти й соціал-демократичний фемінізм особливо не конфліктував із націоналізмом. Накладання дискримінації за національною ознакою вело до усвідомлення можливостей співпрацювати. Проте оформлення крайнього правого інтегрального націоналізму, який чітко (а не спектрально розмито, як це було доти) відмежувався від правоцентризму, породило його конфронтацію з фемрухом у 1930-х роках. Адже пріоритети інтегрального націоналізму — це колективізм, коли (в цьому випадку) інтереси нації і націоналістичної партії стоять вище за особистість і права людини, та коли постулюється теза про те, що в кожної нації «своя правда». У фемінізмі при всьому розмаїтті його напрямів інтереси жодної групи не можуть стояти вище за права людини, а загальнолюдські гуманістичні цінності не можуть нівелюватися на догоду інтересам нації, партії чи держави.

Тому фемінізм міг співпрацювати з націоналізмом лише на таких позиціях, що право на національну ідентичність — це право кожної людини, а не вроджена й незмінна характеристика певної етнічної групи людей. Отож коли ідентичності українки загрожувало зникнення, частина фемруху співпрацювала з тим націоналізмом, який де-факто був націонал-демократією, і зрідка з націонал-консерватизмом: згадаймо, що в українському контексті він із часів Липинського поєднувався не так із національним визначенням «по крові», як із прийняттям культури народу, на території якого ти живеш.

Замість післямови. Роздуми про фемінізм і націоналізм сьогодні

За фахом я історикиня, а не дослідниця сучасних громадсько-політичних рухів, і ще громадська активістка, тому не втримаюся і на завершення хоча б коротко скажу про взаємозв’язок історії й сучасности у взаємодії між фемінізмом і націоналізмом. Дослідниці фемінізму вже озвучували цю проблему під різними теоретичними кутами зору. Пропоную свій оригінальний аналіз і я — як післямову до мого історико-публіцистичного нарису.

Є така метафорична філософська модель, яка поєднує лінійний і циклічний погляди на розвиток людства і згідно з якою історія рухається по спіралі. У цій спіралі, умовно кажучи, процеси у верхньому часовому кільці часто дещо схожі на ті, що відбувалися в нижній частині спіралі, але внаслідок впливу попереднього розвитку вони або досконаліші, або регресивніші. Зрештою, в цьому контексті треба згадати діалектичну тріаду теза–антитеза–синтез, у якій остання фаза по-різному може комбінувати те нове, що вистояло в протистоянні зі старим, із тими старими підходами і проблемами, які з різних причин досі виявилися життєздатними. На мою думку, нинішній виток, фрагмент історичної спіралі як моделі взаємовідносин націоналізму й фемінізму химерно «завис» над попереднім витком другої половини 1930-х років.

Після відродження в другій половині 1980-х — у 2000-х роках в Україні націоналізму й фемінізму, між ними знову почалося жорстке ідеологічне протистояння, яке нині ми спостерігаємо й нині. На це є низка причин. З одного боку, націоналізм зробив апгрейд за рахунок сучасного євро-американського праворадикального руху з його опозицією ідеям неієрархічного суспільства рівности (а отже, з ідейним несприйняттям фемінізму) та «священною війною» проти гендерної теорії, ЛГБТ+ людей, глобалізації й мігрантів. А подекуди ще й із залученням ідей «загальнослов’янського братства», щоправда, після початку російської агресії в України крайні праві сили воліють про це не згадувати. З іншого боку, націоналістичні організації зробили таку собі контрревізію («назад до Сціборського й Донцова!») і знову відкрито апелюють до ідей інтегрального націоналізму саме зразка 1930-х років як до формального підґрунтя своєї ідеології.

У ХХІ столітті фемінізм в Україні пішов уперед у своєму розвитку, розцвів різними напрямами, став більше озвучувати сучасні проблеми жінок, а не лише апелювати до історичної націонал-визвольної традиції. Проте нині Україна в стані гібридної війни, поразка у якій загрожує країні втягненням в орбіту путінського авторитарного «русского міра», що, по суті, є транскордонним російським націоналізмом. Тому українське національне питання досі актуальне й важливе. І все-таки Україна — незалежна держава, а належати до українства — це тепер означає належати до титульної нації. На цьому тлі жінки в Україні більше обстають і борються за суто жіночі права, не приносячи їх (із мантрою на вустах «не на часі») у «вічну жертву» винятково національним інтересам. Загроза ідентичності українки порівняно з минулим нині менша, а от становище жінки кричуще відстає від реалій демократичних суспільств Заходу.

Водночас фемінізм виступає на передовій прогресивних суспільних змін, бо залишається в руслі первісного гуманістичного імпульсу пробуджених жіночих голосів, які з часом звучать як поліфонія. Дедалі глибше розробляються методи протидії дискримінаційним явищам щодо жінок, із якими досі український фемрух боровся мало або й узагалі ігнорував. Наприклад, більше уваги тепер приділяється становищу маргіналізованих груп жінок (найдратівливіший для ультраправих приклад — ЛБТ-жінки і заснування їхніх організацій, як-от «Інсайт» у Києві, «Сфера» в Харкові та ін.), а не універсалізуються всі проблеми жіноцтва під умовну середньостатистичну українку. Та все це ще не значить, що за новими суспільними викликами український фемінізм «забув» про національний складник: феміністка й одночасно патріотка — це нормальна, адекватна життєва реалія.

Ще дозволю собі припустити, що сучасна постпомаранчева і постєвромайданівська Україна в плані фемруху дещо нагадує пореволюційну Західну Україну у 1920–1930-х роках. Тоді українкам і українцям не вдалося втримати незалежність, на відміну від сьогодні, сусіди окупували все, а не лише Крим і Донбас. Та які не які демократія і громадянське суспільство в тодішній Польщі, як тепер у незалежній Україні (теж, по-моєму, «які не які»), дозволили жіночому руху бурхливо розвинутися, збагатитися різними напрямами, гарячими внутрішніми і зовнішніми дискусіями, законодавчими досягненнями. Головне, щоб нині, на відміну від «тоді», демократію на наших теренах укотре не зруйнували в той чи той спосіб.

Чи можлива тепер хоч якась співпраця між націоналізмом і фемінізмом, перетин інтересів? Тут, мені здається, обов’язково треба уточнити — ми говоримо про націоналізм у широкому чи ідеологічно вузькому розумінні. Націоналізм, фактично націонал-демократія, як і колись, може підтримувати феміністичні вимоги. Тому прагматична співпраця фемінізму з націонал-демократією в національному питані, питаннях прав і свобод українських громадянок була і є можлива. І ще треба згадати про релятивістське побутове сприйняття націоналізму в окремих регіонах Україні. У цьому контексті важливо розуміти, що історична традиція в колективній свідомості — вперта штука. Тому в Західній Україні націоналізм на побутовому рівні досі часто-густо ототожнюється не те що з націонал-демократією, а ще розмитіше — з національно-визвольною боротьбою і громадянським патріотизмом як таким узагалі.

Про це слід пам’ятати, коли ви, скажімо, жителька Запоріжжя і спілкуєтеся на Волині з людиною, яка каже вам, що вона «націоналістка». У цьому культурному контексті це не обов’язково корелюватиметься з припущенням, що ця особа — прихильниця модерного націоналізму і голосує за котрусь із сучасних крайніх правих партій. Насправді це може також означати, що ця людина вважає себе патріоткою, що вона шанує діячів і діячок національно-визвольного українського руху минулого та дотримується в широкому розумінні правого світогляду. Далі в розмові ви можете несподівано з’ясувати, що ця людина на виборах віддає свій голос за правоцентристські партії демократичного спрямування та обстоює фундаментальні цінності дотримання прав людини.

Тому стоячи на засадах інтерсекційної фемтеорії, треба розуміти, що взаємодія з націоналізмом може відбуватися на різних рівнях. І не кожна людина, яка скаже вам, що вона націоналіст/націоналістка, — це конче противник чи противниця фемінізму, на зразок тих, хто з кулаками виходять на контракції проти фемруху. Так званий громадянський націоналізм далеко не тотожний ультраправому радикалізму.

У рідкісних випадках можливий діалог і з неоконсерватизмом — з його поміркованим крилом. Маємо такий парадокс: з одного боку, під гаслами консерватизму в нас виступає багато запеклих противників Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок, з другого боку — випадок, коли на останніх президентських виборах 2019 року єдиним кандидатом, який не лише публічно висловився за її ратифікацію, а й визнав правильним феміністичне гасло «моє тіло — моє діло» і навіть підтримав право ЛГБТ+ спільноти (а отже, ЛБТ-жінок) на публічні акції та на офіційно зареєстроване партнерство, був Роман Безсмертний ⁸. Напередодні цих виборів він очолив новостворену партію РУХ +380, яку він проголосив ідеологічно неоконсервативною і базованою на цінностях християнського гуманізму. Звісно, це такий собі маргінальний приклад невдалого політпроєкту, але факт сам по собі однаково цікавий. Ще в українському фемрусі існує християнський фемінізм, представниці якого не бояться називатися феміністками, а не просто учасницями жіночого руху ⁹.

Що ж до релігійного ультраконсерватизму, то світова практика вже знає й негативні приклади співпраці між ним і радикальним фемінізмом, коли певна феморганізація спільно з консерваторами дискримінує права котроїсь із соціально вразливих груп, по суті, відходячи від ідеї рівности прав. Наприклад, коли трансексклюзивна радфемівська організація «Фронт визволення жінок» відкрито співпрацює з американськими «релігійними правими», а саме з «Альянсом у захисті свободи», який виступає проти абортів і прав ЛГБТ+ людей у США. Головна ж їхня співпраця полягає в блокуванні законів, які захищають права транслюдей. Разом вони роблять усе можливе для ліквідації вже наявних соціальних програм і послуг для трансгендерних жінок і чоловіків. Чи можлива така співпраця у нас, скажімо, на ґрунті трансфобії? Будемо сподіватися, що ні.

Узагалі, між націоналізмом у його вузькому вираженні як крайньої правої ідеології та фемінізмом адекватна співпраця неможлива. Це майже так само справедливо і щодо ультраконсерватизму та фемінізму. Проте характерно, що і в 1930-х роках, і тепер крайні праві рухи намагаються створити альтернативний фемінізму жіночий рух у рамках своєї ідеологічної парадигми, засадничо базованої на ієрархічно-патріархальному світогляді. Однак помічено, що жіноцтво в лавах модерного націоналізму й ультраконсерватизму при утворенні будь-яких жіночих організацій категорично уникає самого слова «фемінізм» як лайливого. І це теж простий маркер для розуміння того, що фемінізм і націоналізм у вузькому ідеологічному визначенні несумісні.

Ось приклад. Нині існує таке явище як альт-фемінізм, альтернативність якого полягає в ідеях «фемінізму для білих» та в біологізаторському антигендерному підході до проблеми взаємовідносин чоловіче–жіноче. Прихильниці так званого альт-фемінізму вже є й у нас. Однак його ідейна натхненниця Лана Локтефф категорично відкидає цю спопуляризовану назагал назву нового руху. Вона прямо зазначає, що вона не феміністка, і самé слово на «ф» для неї неприйнятне. Локтефф позиціонує себе як націоналістку (хоча в реальності її погляди близькі до неонацизму) в жіночому русі, який є складовою частиною більшого світового руху альт-райт — «нові праві».

На мою думку, свобода народам, право на національну ідентичність — це нормально, а національно-визвольна боротьба — це природне право людей зі спільною культурно-етнічною ідентичністю боронити свій спосіб життя, свою рівність з іншими націями. Проте національна ідентичність не повинна ставитися вище за інші ідентичності і позбавляти людей прáва на рівність за гендерною приналежністю, сексуальною орієнтацією, релігійними переконаннями (атеїзмом), інакшою етнокультурною чи будь-якою іншою ознакою. І вже точно національна українська ідентичність не дорівнює апріорно вищості чоловіків над жінками та не означає нерівности їхніх прав.

---

1. Акименко, Катерина. Історія створення світової координаційної ради ідеологічно споріднених націоналістичних організацій // Сторінки історії: Збірн. наук. праць. — 2018. — Вип. 47. — С. 52–60: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/29838 [↩]
2. Ващук, Людмила. Правозахисна діяльність українських жіночих організацій за кордоном (1960–1980-ті рр.): джерелознавчий аспект // Ucraina magna. — 2017. — Vol. 2. — С. 286–296: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ucrmag_2017_2_19 [↩]
3. Шолота, Христина. Участь українського жіноцтва Канади у загальноканадському жіночому русі ХХ ст. // Гілея: Науковий вісник. — 2015. — Вип. 95. — С. 151–156: https://intrel.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/gileya_2015_95_38.pdf [↩]
4. Лісова, Віра. Жінки в русі опору сімдесятих років («Сімдесятниці») // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні»: http://museum.khpg.org/index.php?id=1202337115 [↩]
5. Лишка, Яна. Міжнародний жіночий день: дата компартійна чи феміністична? // https://update.com.ua/likbez_tag/mzhnarodnii-zhnochii-den-data-kompartina-chi-femnstichna_n4315 [↩]
6. Якименко, Людмила. Інтертекстуальні виміри фемінного дискурсу публіцистики Надії Світличної й Соломії Павличко // Гілея: Науковий вісник. — 2017. — Вип. 116. — С. 262–266: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=gileya_2017_116(1)__66 [↩]
7. Бесчастний, Віктор. Типологія сучасного жіночого руху в Україні // Громадські об’єднання в Україні: Навч. посіб. / За ред. В. Бесчастного. — К.: Знання, 2007: https://pidru4niki.com/18421120/pravo/tipologiya_suchasnogo_zhinochogo_ruhu_ukrayini [↩]
8. На «10 незручних питань» відповідає кандидат в президенти Роман Безсмертний // Українська Гельсінська спілка з прав людини. — 7 березня 2019: https://helsinki.org.ua/articles/na-10-nezruchnyh-pytan-vidpovidaje-kandydat-v-prezydenty-roman-bezsmertnyj/ [↩]
9. Християнський фемінізм в Україні // https://www.facebook.com/groups/1124884147573401/?fref=nf&__tn__=C-R#_=_ [↩]

Друга світова війна поклала кінець протистоянню ОУН з організованим фемрухом, але не суперечкам про практичні й теоретичні аспекти «жіночого питання» всередині націоналістичного середовища. Проблема участи українського жіноцтва в лавах ОУН та Української Повстанської Армії у 1939–1954 роках непроста. З одного боку, дослідники і дослідниці підкреслюють, що жінок у націоналістичному підпіллі було багато.

Проте що це значить, і яка роль відводилася жінкам в ОУН–УПА? Як свідчать архівні матеріали, на які у своєму дослідженні ¹ посилається історикиня Леся Онишко, в націоналістичному підпіллі було організовано жіночу мережу, в компетенції якої входило розповсюдження агітпродукції, магазинування продуктів, одягу, канцтоварів, проведення релігійних свят у націоналістичному дусі. Для роз’яснення ролі жінки в ОУН–УПА проводилися бесіди на теми про жінку — сестру-жалібницю, санітарку, розвідницю, зв’язкову, кухарку, кравчиню. Крайовою провідницею жіночої мережі ОУН(р) у 1941–1943 роках була Катерина Зарицька.

Цей перелік нагадує продовження теми інтегрального націоналізму про жінку як своєрідну «молодшу» помічницю чоловіка. Жінок не допускали до реально вагомих керівних посад, відводили їм традиційно жіночі сфери діяльности. Щодо участи жінок у військових підрозділах у тій-таки націоналістичній Конституції 1939 року зазначалося: «Всі громадяни Української Держави мужеського пола зобов’язані до військової служби» і лише «У випадку потреби громадяни Української Держави жіночого полу зобов’язані до допомогової служби для оборони Держави» (арт. 1, розд. VІІІ).

Тут чимало читачок і читачів можуть резонно нагадати про разючі винятки. Серед довірених осіб Романа Шухевича, який 1943 року очолив ОУН–УПА, були Катерина Зарицька (організаторка й очільниця з того самого року Українського Червоного Хреста УПА), Галина Дидик, Одарка Гусяк, які виконували особливо важливі завдання зі встановлення зв’язку між членами Проводу, стежили за виконанням доручень і розпоряджень Шухевича. А 1944 року до президії новоствореної Української Головної Визвольної Ради — своєрідного підпільного парламенту й уряду одночасно, організованого з ініціативи Шухевича, — ввійшла Дарія Ребет, яка брала участь і в розробці програмних документів УГВР.

Важливо розуміти, що в умовах Другої світової війни ОУН в Україні до 1943 року і після — це дві великі різниці. Узагалі, ОУН об’єднувала харизматичних людей із дуже різним баченням націоналізму, що призводило і до конфліктів. Після вбивства Коновальця 1938 року в ОУН стався розкол: старше покоління (зокрема, Сціборський) пішло здебільшого за Андрієм Мельником, а молодше — за Степаном Бандерою, утворивши 1940 року ОУН (революційну), яку ще часто називають бандерівською. Цей перший розкол був не ідеологічний, а радше через різні методи боротьби і конфлікт поколінь. А от від 1943-го і до 1954 року тривав внутрішній конфлікт в ОУН(р), який, зрештою, завершився другим розколом. У цьому конфлікті був ідеологічний складник, що його дослідники і дослідниці чомусь часто опускають. На мою думку, цей складник важливий і для розуміння, чому із 1943 року жінок стали більше допускати до окремих керівних посад в ОУН–УПА і взагалі до підпільної боротьби.

У 1943 році на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(р) головні політичні компоненти ідеології націоналістів-революціонерів було піддано ревізії. Важко сказати, чому новий голова проводу ОУН(р) на українських землях Шухевич — доти прихильник інтегрального націоналізму, який 1941-го очолював батальйон «Нахтігаль», а в 1941–1943-му — 201-й батальйон шуцманшафту, — змінив свої погляди на ідеологію націоналізму. Можливо, побачив нацистський праворадикалізм у дії. (А може, пожартую, згадав свою бабусю, феміністку Герміну Шухевич-Любович ², у якої жив у юності і яка була послідовницею емансипаційного руху Наталі Кобринської, ініціаторкою і співзасновницею Клубу русинок у Львові (1893, перша і довголітня голова) та Жіночої спілки промислової «Труд» (1900–1914).)

Отож 1943 року замість «Україна для українців» на перший план виходить нове гасло «Свобода народам і людині». Було змінено програму і статут ОУН(р), проголошено боротьбу як проти більшовизму, так і проти німецького нацизму. За мету боротьби обрали будівництво в перспективі демократичної за суттю, соціально орієнтованої держави, а не тоталітарної на засадах вождизму й однопартійности. Створена 1944 року УГВР логічно продовжила зміни: вона стала політичною надбудовою ОУН–УПА, до неї ввійшли представники різних довоєнних партій, а президентом УГВР узагалі обрали колишнього українського соціаліста-революціонера і члена УЦР Кирила Осьмака. За такої фактичної відмови від інтегрального націоналізму і дрейфу в бік націонал-демократії, очевидно, й жінки в підпіллі здобули більше можливостей.

Проте на еміграції ОУН(р) очолював не Шухевич, а Бандера. До загибелі Шухевича 1950 року внутрішній конфлікт у партії тлів, але стримувався, а після того яскраво спалахнув. Бандера і його прихильники (серед них позапартійний Донцов) уважали постанови III Надзвичайного збору ОУН 1943 року разом з уточненнями конференції ОУН(р) на українських землях 1950 року чинними, але наполягали, щоб програмні поступки на користь демократії і світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується основних принципів революційного націоналізму, базованих на постулатах Донцова й авторитарних поглядах самого Бандери. Їхні опоненти, головно послідовники «пізнього» Шухевича Лев Ребет, Дарія Ребет та Зиновій Матла заперечували такий підхід і наполягали, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і повинні бути засадничими елементами ідеології ОУН(р) ³.

У протистоянні «демократії» і «провідництва» центральну роль нарівні зі своїм чоловіком відігравала Дарія Ребет. Власне, вона ще з 1938 року виступала проти посилення авторитаризму в ОУН, а із 1944-го взагалі почала гостру полеміку із самим Бандерою. У 1950–1951 роках Дарія Ребет звернулася до нього з кількома листами, у яких звинуватила Бандеру у вождизмі, незаконному на післявоєнній еміграції присвоєнні звання провідника ОУН(р) та у відході від світоглядно-ідеологічних і програмних постанов III Надзвичайного великого збору ОУН(р). Тимчасом в Україні новий (після загибелі Шухевича) головний командир УПА і голова проводу ОУН(р) на українських землях Василь Кук видав директиву зняти ім’я Бандери з гасел підпілля ⁴.

У 1954 році ОУН(р) остаточно розкололася. Інтегральною частиною й далі керував Бандера, а націонал-демократичну за суттю ОУН (тепер з означенням «закордонна», бо на той час більшість уцілілих націоналістичних лідерів опинилася в діаспорі) очолив Лев Ребет. У 1957 році агент КГБ Богдан Сташинський убив Ребета, а 1959 року — Бандеру. Так завершилося протистояння двох очільників революційного націоналізму, але не їхніх послідовників.

Щодо жіночого питання ОУН(б) й надалі залишалася на позиціях інтегрального (чинного) націоналізму. У 1971 році, аналізуючи причини «застою» в націоналістичному середовищі, син Мілени Рудницької, історик української суспільно-політичної думки і публіцист Іван Лисяк-Рудницький у гострому полемічному тоні писав про «неподолану спадщину тоталітарного націоналізму» ⁵. Про ОУН(з) варто згадати, що в 1979–1991 роках її очолювала Дарія Ребет, яка відзначалася активністю і в розбудові жіночого руху в діаспорі ⁶. У 1945 році вона взяла участь у І З’їзді українського жіноцтва в Німеччині, де її обрали до головної управи. За участи Дарії Ребет було створено міжнародну Лігу жінок в екзилі (вигнанні), у якій, крім українок, об’єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей і постійним секретарем якої вона стала. Дарія Ребет писала теоретичні статті і так само ґрунтовані на власному досвіді — як про націоналізм, так і про жіночий рух. Як побачимо далі, це непоодинокий випадок поєднання двох таких іпостасей у повоєнні десятиліття.

---

1. Онишко, Леся. Роль жінки в українському національно-визвольному русі середини XX століття // Український визвольний рух: Наук. збірн. — Львів, 2004. — Збірн. 3. — С. 30–38: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/67012/05-Onishko.pdf?sequence=1 [↩]
2. Криштопа, Олег. Роман Шухевич: як онук першої галицької феміністки став на захист української державності // 5 канал. — 18 червня 2020: https://www.5.ua/suspilstvo/roman-shukhevych-iak-onuk-pershoi-halytskoi-feministky-stav-na-zakhyst-ukrainskoi-derzhavnosti-217269.html [↩]
3. Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 32–39: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par6 [↩]
4. Зайцев, Олександр. Дарія Ребет і боротьба за демократизацію ОУН // Дарія Ребет. Спогади. — Львів, 2018. — С. 7–16: http://www.pwin.pl/ksiazki%20z%20Ukrainy/zajcew.pdf [↩]
5. Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 44–51: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par8 [↩]
6. Безсмертний-Анзіміров, Андрій. Дарія Ребет // День. — 26 лютого 2015 [↩]