Категорія: Загальне

«Замість того щоб кидати виклик усталеним дискримінаційним гендерним нормам і практикам, шкільна освіта в багатьох суспільствах зміцнює гендерні стереотипи та підтримує патріархальний порядок суспільства, що виражається через відтворення жіночої/чоловічої ієрархії підпорядкування/домінування».

Загальна рекомендація № 36 «Про доступ до освіти жінок і дівчат» Комітету ООН з виконання Конвенції ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок

Коли я навчалася у 8 класі української загальноосвітньої школи, ця дуже загальна фраза цілком реалістично втілилася для мене в темі «Протидія сексуальному насильству» з предмета «Основи здоров’я».

Тема припала на період пандемії, і матеріал ми опрацьовували самостійно. Мене дуже зачепило, що автор(к)и відкрито звинувачують у провокуванні насильства саме постраждалих. Пошукала інформацію і знайшла численні міжнародні документи, які Україна зобов’язалася виконувати, але перед очима в підручнику стояло: «надто коротка спідниця, відкрите декольте, яскравий макіяж можуть створити про вас хибне враження і спровокувати ґвалтівника», — все це автор(к)и п’ятьох різних підручників називали «віктимною поведінкою»¹.

У лютому 2023-го українському суспільству вкотре нагадали, яке популярне в нас обвинувачення постраждалих. Випадок блогерів з Івано-Франківська, котрі запрошували дівчат до себе додому, доводили до несвідомого стану алкоголем і наркотиками, вчиняли сексуальне насильство над ними, знімали це на відео й поширювали у своєму телеграм-каналі, добре це демонструє. Адже аудиторія не засуджувала хлопців, а якраз обвинувачувала постраждалих.

У день викриття злочину, 1 лютого 2023 року, слідчі Національної поліції змогли висунути підозру лише за ч. 3 ст. 301 ККУ про виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів, а підозру за ст. 153 ККУ про сексуальне насильство оголосили тільки 22 березня ². Це сталося тому, що жодна зі постраждалих не звернулася до поліції в день викриття злочину, а без приватного обвинувачення поліція не могла відкрити справу за цією статтею. Безліч коментарів у соцмережах, у яких дорікали саме дівчатам, пояснюють, чому у випадках гендерно-зумовленого насильства так багато постраждалих не наважуються заявити про злочин. Мало того, постраждалі самі себе звинувачують і шукають відповідь на питання, що вони зробили не так чи що не те вдягнули.

На жаль, шкільні підручники спонукають до самозвинувачення. Це шкідливо і в мирний час, а нині, коли триває війна, це може ще дужче посилити травму жінок і дівчат, котрі постраждали від сексуального насильства з боку російських військових.

Важливо вимагати кардинальної зміни шкільного простору в усіх школах незалежно від розміру населеного пункту і форми власности (приватна, державна, церковна школа). Школи повинні терміново змінити свій підхід до гендерних стереотипів у навчальному процесі, особливо приділити увагу протидії гендерно-зумовленому насильству. Не можна чекати від однієї навчальної години у 8 класі, навіть за виправленим підручником, масштабних соціальних змін.

Чому треба змінити шкільні підручники

У жовтні 2022 року Україна звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (Convention on Elimination of All Forms of Discrimination Against Women (CEDAW).

Я проаналізувала, які зміни відбулися в підручниках «Основи здоров’я» для 8 класу протягом 2019–2022 років у висвітленні теми протидії сексуальному насильству. Було кілька причин особливої увагу до змісту цих підручників.

По-перше, комітет CEDAW ще 2017 року в прикінцевих зауваженнях сформулював рекомендацію № 35. Комітет рекомендує державі-учасниці:

(a) Посилити свої зусилля з перегляду шкільних навчальних програм і підручників та усунути негативні стереотипи щодо жінок і дівчат.

(b) Переконатися, що однакова навчальна програма застосовується до хлопців і дівчат, що вона пропонує однакові «уроки життєвих навичок» (уроки праці) для хлопців і дівчат, зокрема шляхом використання тимчасових спеціальних заходів.

По-друге, у 2017 і 2021 роках було ухвалено зміни до ст. 152 ККУ, зокрема з’явилися доповнення про «згоду на секс», стаття 156-1 «Домагання дитини для сексуальних цілей».

Нагадаю, що згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин. Підручники, які я аналізувала для звіту, вийшли 2021 року, тож логічно було припустити, що в них уже неодмінно має бути про добровільну згоду на сексуальні стосунки.

По-третє, підручники отримали гриф Міністерства освіти і науки України «для використання в навчальному процесі». Це означає, що вони пройшли комплексну експертизу, яка передбачає науково-методичний, психолого-педагогічний і антидискримінаційний складники. Порядок надання грифів навчальній літературі і навчальним програмам, затверджений наказом № 931 Міністерства освіти і науки України від 20 липня 2020 року, зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 1119/35402 11 листопада 2020 року, містить такий пункт:

«13. Відсутність різних видів дискримінації

Аналіз навчального видання за цим критерієм встановлює відсутність в текстовому (конкретних завданнях, вправах, коментарях, примітках, звертаннях тощо) та ілюстративному компонентах видання дискримінаційних (у т. ч. стереотипних) положень (зображень) за ознаками: раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками.

У виданні має використовуватися недискримінаційна мова, тобто формулювання, позбавлені андроцентризму, сексизмів і будь-яких інших дискримінаційних форм і смислів. Обов’язковим є використання термінології, яка відповідає не лише законодавству, а й вимогам, що висуваються групами людей, які об’єднані певними ознаками»³.

Я проаналізувала три підручники, видані 2021 року:

1. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / І. Д. Бех, Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко, С. В. Страшко. — 2-ге вид., перероб. — К.: Алатон, 2021. — 163 с.: іл.

2. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Т. Бойченко, І. Василашко, О. Гурська, Н. Коваль. — 2-ге вид., перероб. — К.: Генеза, 2021. — 144 с.: іл.

3. Тагліна О. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу закладів заг. серед. освіти. — 2-ге вид., перероб. — Х.: Ранок, 2021. — 160 с.: іл.

Що змінилося в нових підручниках з предмета «Основи здоров’я», виданих після 2017 року

Спойлер: термін «віктимна поведінка» з підручників прибрали. Очевидно, що 2020 року на це вплинули діяльність експертної спільноти й увага народної депутатки України Інни Совсун до висвітлення протидії сексуальному насильству. Проте є істотне «але»: підручники, видані 2021 року, фактично один в один повторюють контекст із порадами для дівчат, як не спровокувати своєю поведінкою, макіяжем і одягом ґвалтівника.

Для прикладу порівняймо підручники авторського колективу І. Д. Бех, Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко, С. В. Страшко 2016 і 2021 років видання.

Як бачите, незважаючи на рекомендації уникати стереотипів і звинувачення постраждалих, підручник, який отримує гриф до друку, повторює тезу про те, що кривдника може спровокувати поведінка, речі або жести. Також антидискримінаційна експертиза вимагає обов’язково використовувати термінологію, що відповідає законодавству, але підручник не дає посилання на ст. 153 ККУ «Сексуальне насильство», посилання на обов’язковість «добровільної згоди».

Пам’ятка 2021 року фактично дублює текст підручника 2016 року. У підручнику 2016 року і так само 2021 року автор(к)и звертаються лише до дівчат. Дають рекомендації, від якого одягу й поведінки варто утриматись. На цих сторінках неприховано зчитується обвинувачення жертви.

Рекомендації Комітету CEDAW та зміни до законів і Кримінального кодексу України не спричинили істотних змін у підходах і змісті навчальних матеріалів. Процедура проведення антидискримінаційної експертизи або була формальною, або фахівці/чині, які її здійснювали, не побачили в зазначених вище рекомендаціях обвинувачення постраждалих і гендерно упередженого підходу.

Наступний для порівняння — підручник ще одного авторського колективу 2016 року та 2021 років видання:

1. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Т. Є. Бойченко, І. П. Василашко, О. К. Гурська та ін. — К.: Генеза, 2016. — 144 с.: іл.

2. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Т. Бойченко, І. Василашко, О. Гурська, Н. Коваль. — 2-ге вид., перероб. — К.: Генеза, 2021. — 144 с.: іл.

У підручнику 2016 року автор(к)и застерігають від «віктимної поведінки», а «це вчинки або дії людини, які провокують злочинця на скоєння злочину». «Трапляється, що дівчата поводяться легковажно, фліртують з випадковими знайомими. Така поведінка може спровокувати чи не найтяжчий злочин — сексуальне насилля. Психологічна травма, що її зазнає жертва сексуальних злочинів, залишається надовго. Варто навчитися не провокувати злочинця та протидіяти сексуальним домаганням». Порада: добирати одяг, аксесуари, зачіску, макіяж відповідно до віку. Не провокувати залицяння, особливо в малознайомих компаніях.

Підручник 2021 року містить ті самі картинки й повідомлення, крім зміни терміна: замість «віктимної поведінки» там уживається термін «провокативна поведінка».

Як бачимо, у підручнику 2021 року описано ситуацію: хлопець — агресор, а дівчина має «ввічливо, упевнено і гідно» відмовлятися. Про освіту хлопців, про те, щоб навчити їх не тиснути на дівчат, не йдеться. Табличку з порадами, як поводитись (рожевий і зелений стовпчик), автор(к)и просто скопіювали з підручника 2016 року в його перевидання 2021-го.

Юридичного визначення сексуального насильства з ККУ і порад, куди звертатися постраждалим для медичної й психологічної допомоги та притягнення насильника до відповідальности немає. Натомість є звинувачення жертви: «Трапляється, що дівчата поводяться легковажно, фліртують з випадковими знайомими. Така поведінка може спровокувати чи не найтяжчий злочин — сексуальне насильство». Термін «віктимна поведінка» замінили на «провокаційну поведінку».

Наступний підручник — «Основи здоров’я» для 8 класу Ольги Тагліної (2-ге перероб. вид.; Х.: Ранок, 2021) — теж рекомендовано Міністерством освіті і науки до використання 2021 року.

У підручнику є сторінка, присвячена кримінальній відповідальності за сексуальне насильство. На відміну від попередніх, він не містить визначень провокативної поведінки та прикладів обвинувачення постраждалих, натомість дає визначення кривдників і сексуального насильства, які не відповідають визначенням з Кримінального кодексу України, що існували на момент видання підручника.

Ось цитата з підручника: «Законодавчо заборонено сексуальне насильство. Злочини сексуального характеру є тяжкими злочинами. Згідно із законом, сексуальні злочини мають своїм об’єктом статеву свободу особистості або статеву недоторканість неповнолітніх. За законом, суб’єктом зґвалтування — безпосереднім виконавцем злочину — може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку. Тобто саме з цього віку настає кримінальна відповідальність за сексуальні злочини. Співучасницею сексуального злочину може бути й жінка.

Будь-які форми небажаної вербальної (тобто за допомогою слів), невербальної чи фізичної поведінки сексуального характеру, яка порушує гідність особи, створює загрозливе, принизливе, образливе середовище, теж є сексуальним насильством».

Насправді ст. 152 і 153 ККУ не містять визначення суб’єкта зґвалтування як особи чоловічої статі. Мало того, у ст. 153 сексуальне насильство визначено як: «1. Вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи (сексуальне насильство)».

Хоча в підручнику немає обвинувачення постраждалих у провокації насильства прямим текстом, у кінці розділу є така вправа: «Знайдіть необхідну інформацію і дайте відповідь на запитання. Як ви вважаєте, чи є універсальний алгоритм поведінки, який дає можливість не привертати до себе увагу злочинців? Поясніть». Не можу сказати, натякає авторка підручника, що треба все-таки уникати «провокативної поведінки», чи, навпаки, сподівається, що учні й учениці дійдуть висновку, як важливо говорити про уникання примушування до сексуальних стосунків.

Немає інформації, куди звертатися постраждалим для медичної і психологічної допомоги та притягнення насильника до відповідальности.

Які проблеми виявив аналіз підручників

1. Отже, як бачимо, жоден підручник 2021 року не містить оновлених визначень термінів «зґвалтування» і «сексуальне насильство», які було внесено до законодавства 2017 року з важливими змінами. Жоден підручник 2021 року не містить важливої інформації і посилання на ст. 156-1 ККУ «Домагання дитини для сексуальних цілей, в т. ч. через онлайн ресурси».

2. У підручниках немає обговорення з хлопцями й дівчатами, що таке згода на сексуальні стосунки. Натомість дівчат навчають, як уникати насильства і не «провокувати» «необережною поведінкою».

Підручники містять пояснення, «як уникнути насильства», але не дають рекомендацій, «як не коїти насильство». Такий підхід легітимізує насильство, показує його як неодмінну частину світу або чоловічої «природи», що її повинні остерігатися саме дівчата. Педагоги не працюють над запровадженням культури згоди і не-насильства серед підлітків.

3. Проблемність обвинувачення постраждалих узагалі не обговорюється.

4. Відсутня інформація для дітей, як діяти в разі насильства. Я пишу «дітей», тому що хлопці теж можуть постраждати від сексуального насильства.

5. Насильство представляється як учинене людьми зовні: немає інформації, що робити, якщо насильство чиниться в родині, це може бути домашнє насильство і сексуальне насильство.

Мета цієї статті — продемонструвати, що формальне виконання навіть ідеальних рекомендацій і правових рамок не змінить ситуацію без якісного контролю з боку громадських організацій та самих школярів і школярок, адже теперішній Закон України «Про освіту» містить широкі можливості для шкільного самоврядування.

Важливо проаналізувати, чому нормативні акти наразі неефективні та як саме цю тему викладають у школах. Як учителі й учительки обговорюють її з хлопцями й дівчатами в класі? Нав’язують уявлення «сама винна» чи борються з цим підходом? З якою думкою про насильство і згоду на стосунки виходять з класу учні й учениці? Яка роль шкільних психологів/инь у виявленні різних форм гендерно-зумовленого насильства (наприклад, домашнього насильства, сексуальних домагань, сексуального насильства, зґвалтування)? Адже існують рекомендації МОН для шкіл, як виявляти випадки насильства щодо учнів/учениць.

Ми не знаємо, чи говорили про нульову толерантність до сексуального насильства у Верхньоворітській ЗЗСО І–ІІІ ступенів імені Софії Малильо в маленькому селі на Закарпатті. Дівчинка, яка постраждала від сексуального насильства, скоєного хлопцями зі своєї школи, про це нікому не розповідала, відчуваючи страх і сором. Мало того, хлопці зняли насильство, яке коїли, на відео, щоб шантажувати ним постраждалу дівчинку: мовляв, якщо комусь розкаже, покажуть усій школі. Тобто вони знали, що постраждала цього соромитиметься. А отже, на уроках з основ здоров’я у 8 класі, у всій школі щось пішло не так.

У судовому рішенні в цій справі (провадження № 1-кп/936/13/2023 за кримінальним правопорушенням проти статевої свободи і статевої недоторканості особи) є позитивні характеристики хлопців-злочинців. «Законний представник неповнолітнього обвинуваченого ОСОБА_9 під час розгляду справи ствердила, що пояснити причину вчинення злочину її сином не може. За характером він є спокійним та врівноваженим, ніколи не виявляв схильність до протиправних дій, виховується в добрих побутово-матеріальних умовах».

Цікава примітка: «Призначаючи обвинуваченому міру покарання, суд враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, дані про особу винуватого: раніше не судимий, позитивно характеризується по місцю проживання та навчання, виховується в сім’ї з обома батьками, матеріально-побутові умови хороші» ⁴.

Чому суд бере до уваги гарні умови проживання і наявність обох батьків — не відомо, але суддя Касаційного кримінального суду в складі Верховного суду Надія Стефанів визнає проблему трактування суддями поведінки постраждалих. «Кілька років у Кримінальному кодексі України існує стаття, що передбачає кримінальну відповідальність за сексуальні домагання, однак на практиці насправді маємо відсутність такої категорії справ у судах.

На мою думку, це пов’язано з існуванням певних стереотипів щодо віктимної поведінки потерпілих від цього злочину. Жінки-потерпілі не повідомляють про такі випадки, бояться втратити роботу, бояться осуду знайомих, які можуть не зрозуміти її поведінки та звинуватити в провокації. Крім наявности стереотипів, також є неправильне ставлення до місця жінок у родині, на роботі та відсутність знань у жінок щодо їхніх прав. Це призводить до того, що жінки не оскаржують такі дії, бо їм соромно й тому, що вони впевнені в негативній упередженій реакції з боку представників правоохоронних органів» ⁵.

На прикладі справ про сексуальне насильство (ст. 152 і 153 ККУ), про які суспільство дізналося взимку й навесні, бачимо, що дівчата боялися звертатися по допомогу, бо були переконані, що причину насильства шукатимуть у їхній поведінці, яка не відповідала очікуванням суспільства.

Експерти й експертки визнають, що злочини гендерно-зумовленого насильства (особливо сексуальні) фіксуються не всі, тому що жертви не повідомляють про них правоохоронним органам через недовіру і травму. А починається все з родини і школи.

В ідеальному світі міжнародних рекомендацій, закони України та Порядок надання грифів навчальній літературі і навчальним програмам, затвердженим наказом МОН, підручники і шкільний простір мали б захищати постраждалих. Проте в нашому випадку вони транслюють міфи про правильну і неправильну поведінку дівчат і взагалі не працюють з хлопцями.

Що далі?

Важливо згадати про ще один крок, який зробила Верховна Рада України. Група народних депутатів України на чолі з Інною Совсун ініціювала внесення змін до Закону України «Про освіту» в плані вдосконалення науково-методичного забезпечення освіти та якости навчальної літератури.

Відповідні зміни до закону було ухвалено 14 грудня 2021 року, вони набрали чинности 5 липня 2022-го. Закон встановлює перелік принципів, яким має відповідати навчальна література, що використовується в освітньому процесі в закладах освіти, та визначає явища, неприпустимі в навчальній літературі.

«3. В освітньому процесі не може використовуватися навчальна література, що містить академічний плагіат, фабрикацію та/або фальсифікацію, твердження, які суперечать визначеним цим Законом засадам державної політики у сфері освіти та принципам освітньої діяльності, а також навчальна література, що містить ознаки дискримінації, крім випадків, якщо відповідні матеріали використовуються для ілюстрування чи пояснення явищ дискримінації» ⁶.

Народна депутатка Інна Совсун, яка активно адвокатувала ухвалення цього закону і моніторить його виконання, говорить, що «потрібно перезапустити інституції, які цим займаються (антидискримінаційною експертизою) під міністерством. Інакше нічого не буде. Ми далі будемо битися з цим підручником із цією віктимною чи необережною поведінкою і купою іншої дурні. Це ж не єдині проблеми з підручниками, які потрібно вирішувати».

Інна Совсун ставить питання не тільки до підручників, а й до вчителів, зокрема тих, хто дали позитивні характеристики хлопцям із Верхньоворітської ЗЗСО І–ІІІ ступенів імені Софії Малильо, а також питання підвищення вимог до атестації вчителів: «Я агітую за обов’язкову сертифікацію. І в процесі цієї сертифікації просто перевіряти, чи вчителі знають, як це викладати. Тому що це єдиний спосіб нашого контролю їхньої кваліфікації, в тому числі їхнього розуміння того, як викладати такі чутливі питання, які стосуються сексуальности, гендеру і так далі. Допоки ми будемо гратися в те, що “ой, ну, можна лишити атестацію, як є, тому що обов’язкова сертифікація непопулярна і так далі, і так далі. Так, непопулярна, але потім ми будемо отримувати вчителів, які пишуть схвальні відгуки про хлопців, які зґвалтували чотирнадцятилітню дівчинку».

У червні минулого року Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Стаття 14 Конвенції говорить, що країни зобов’язані «включити адаптований до рівня розвитку учнів навчальний матеріал з таких питань, як рівність між жінками й чоловіками, нестереотипні гендерні ролі, взаємна повага, вирішення конфліктів у міжособистісних стосунках без застосування насильства, насильство щодо жінок за гендерною ознакою та право на особисту цілісність, у формальні навчальні плани на всіх рівнях навчання».

Як може бути краще?

На своєму прикладі я побачила, що означає навчатися в просторі з нульовою толерантністю до насильства.

У 2020 році я отримала стипендію на навчання в школі для дівчат Emma Willard School і була вражена, як багато і яка доступна інформація про протидію різним формам насильства щодо дівчат і жінок. Наприклад, на кожному поверсі є стенди, до кого звернутися в разі насильства, є діаграми про згоду на сексуальні стосунки. У школі є особа, відповідальна за реалізацію принципів рівности, інклюзивности і розмаїття. На уроках, звичайно, ми говорили про різноманітні стосунки, які можуть бути між людьми незалежно від статі й сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичности. Нижче є приклади постерів.

Обурення через нещодавні випадки насильства, про які дізналася громадськість, довело, що частина суспільства вимагає справедливости, а інша частина досі живе з упередженнями «сама винувата», «навіщо хлопцям ламати життя» та «дурні діти, самі розберуться».

Держава, яку представляють учительство та авторські колективи підручників «Основи здоров’я», в плані протидії сексуальному насильству мають ті самі упередження. Рекомендації міжнародних організацій виконувалися формально, система захисту постраждалих може бути сліпою до порушення прав, допускає ретравматизацію.

Усі ці недопрацювання і формальне виконання слід виправити для реалізації рекомендацій Стамбульської конвенції і Стратегії впровадження гендерної рівности у сфері освіти до 2030 року, яку затвердило Міністерство освіти і науки ⁷.

Я вірю, що підлітки дівчата й хлопці самі повинні брати участь у створенні навчальної літератури з цієї теми. Байдуже, що у нас немає ще наукових ступенів, головне — у нас є запит на створення шкільного простору з нульовою толерантністю до насильства.

---

1. Див.: Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / І. Д. Бех, Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко, С. В. Страшко. — К.: Алатон, 2016. — 184 с.; Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закладів / Т. Є. Бойченко, І. П. Василашко, О. К. Гурська та ін. — К.: Генеза, 2016. — 144 с.: іл.; Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Н. І. Гущина, С. В. Василенко, Л. П. Колотій. — Х.: Фоліо, 2016. — 176 с.: іл.; Поліщук Н. М. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. — 224 с.: іл.; Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закладів / Т. Є. Бойченко, І. П. Василашко, Н. С. Коваль. — К.: Генеза, 2008. — 160 с.: іл. [↩]
2. Офіс Генерального прокурора https://gp.gov.ua/ua/posts/seksualne-nasilstvo-nad-zinkami-povidomleno-pro-pidozru-tretyomu-ucasniku-ta-organizatoru-blogerskix-vecirok [↩]
3. ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти» 27 січня 2021 року. Протокол № 1. Методичні рекомендації «Про здійснення комплексної експертизи об’єктів грифування (крім електронних) та критеріїв їх оцінювання з метою надання оцінки доцільності надання відповідного грифа Міністерства освіти і науки України» // https://drive.google.com/file/d/10tSZkU3ubExSo5CeJ2wMiZNBYoOAHKpb/view [↩]
4. Реєстр судових рішень https://reyestr.court.gov.ua/Review/109612279?fbclid=IwAR1961FIMcHFpV8LIQ32BwxRXKrXu83H56-vuI89VVSFG1mbv-MPCUsZixI [↩]
5. Судова влада України. Надія Стефанів: «У кримінальному праві жінки частіше зустрічаються як потерпілі, ніж як правопорушниці» https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/zmi/1199273/ [↩]
6. Про внесення змін до Закону України “Про освіту” щодо вдосконалення науково-методичного забезпечення освіти та якості навчальної літератури https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1951-20?find=1&text=%D0%B4%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%80#w1_1 [↩]
7. Стратегія впровадження гендерної рівности у сфері освіти до 2030 року та затвердження операційного плану заходів на 2022–2024 роки з її реалізації, п. 33 // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1163-2022-%D1%80#n198 [↩]

Політики підтримки розмаїття на робочому місці — це не примха, а допомога працівникам та працівницям якнайкраще реалізувати свій професійний потенціал. Це особливо актуально для Збройних сил України, які ведуть активні бойові дії і не мають розкоші «розкидатися» людським ресурсом через індивідуальні ознаки, що безпосередньо не стосуються виконання професійних обов’язків.

За даними досліджень, щонайменше 3 % людей у США ідентифікують себе як ЛГБТ+, 8–11 % повідомляли про досвід гомосексуальної поведінки або усвідомлення гомосексуального потягу ¹. На українському матеріалі таких досліджень наразі не існує, проте можна припустити, що відсоток людей негетеросексуальної орієнтації — це не щось специфічне для країни, отже, в Україні десь така сама пропорція.

В Україні гомо- чи бісексуальність не є підставою для дискваліфікації від служби, одностатеві романтичні чи сексуальні стосунки не караються кримінальним законодавством і не є порушенням дисципліни на рівні військового законодавства. Отож можна припустити, що в українську армію гомосексуальні та бісексуальні особи потрапляють рівномірно відповідно до відсотка їх у популяції. Це означає, що принаймні 3 % від особового складу Збройних сил України (понад 9 тисяч осіб станом на початок 2022 року, до масової мобілізації на протидію повномасштабному вторгненню Російської Федерації, і набагато більше після його початку) — гомосексуальні або бісексуальні особи. Отже, всі вони цільова аудиторія потенційних антидискримінаційних політик.

Права військових ЛГБТ+ у країнах ЄС і США

З 2018 року в усіх країнах Євросоюзу люди ЛГБТ+ можуть вільно служити у війську. Політика НАТО забороняє дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, а також від 2002 року поширює можливості для родин військовослужбовців на одностатеві родини. Із 2019-го НАТО має план дій щодо розмаїття й інклюзії до 2023 року, сфокусований головно на гендерній рівності та національній рівності в рамках організації, але також із 2020 року запроваджує офіційне відзначення Міжнародного дня боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією (17 травня).

У 2021 році у штаб-квартирі НАТО відбулася перша внутрішня конференція щодо ЛГБТК перспектив на робочому місці ². Генеральний секретар Єнс Столтенберг виступив із промовою ³ , у якій зазначив, що «кожен представник ЛГБТК спільноти в НАТО — цінний член нашого персоналу і нашої родини».

Цій інклюзії передувала боротьба, передусім за визнання спільноти ЛГБТ+ як такої. У цьому тексті я стисло зупинюся на прикладах із двох країн — США та Німеччини.

Американське суспільство після Другої світової війни було достатньо консервативним і не передбачало доступність медіапродукції, відверто націленої на гомосексуальних чоловіків. Тому останні були цільовою аудиторією журналів про фізкультуру і здоров’я, у яких публікувалися візуальні матеріали з чоловічою тілесністю. В один із таких журналів, «Фізик пікторіал» (Physique Pictorial), 1956 року надіслав свої малюнки фінський художник Тоуко Валіо Лааксонен і підписав їх «Том». У 1957 році їх уперше опублікували під псевдонімом «Том із Фінляндії» (Tom of Finland), що його вигадав редактор. Відтоді творчість Тома стала культовою і великою мірою вплинула на квір-культуру взагалі і на еротичне мистецтво. Том малював еротику за участи чоловіків на свій смак — високих, міцних, зайнятих фізичною працею, в уніформі поліцейського або в однострої моряка чи військового. Його роботи вплинули на самосвідомість і образну систему гомосексуальної спільноти, де доти панувала радше чоловіча фемінність, і, ймовірно, опосередковано доклалися до інклюзії ЛГБТ+ спільноти в силові структури.

Паралельно в рамках власне правозахисного «треку» ветеран В’єтнамської війни Леонард Матлович став другим відомим відкритим геєм після Гарві Мілка. Матлович, будучи білим, почав з антирасистського активізму, а згодом усвідомив подібність між расовою дискримінацією та дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації. У 1975 року він зробив камінгаут спочатку безпосередньому керівництву, а тоді й у ЗМІ, потрапивши на першу шпальту «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) та обкладинку «Тайм» (Time).

Паралельно йому довелося в судовому порядку обстоювати своє право залишитися в армії. Спочатку йому запропонували це за умови, що він більше ніколи не практикуватиме гомосексуальність, на що Матлович не погодився. Судовий процес тривав до 1980 року, зрештою, Матлович його виграв — отримав присуд про відновлення на службі і навіть підвищення. Натомість армія запропонувала йому звільнитися з фінансовою компенсацією. Зважаючи на ризики бути звільненим ще раз з іншої довільної причини, а також на можливу апеляцію в консервативному Верховному суді, Матлович обрав узяти гроші. На військовій пенсії він зайнявся бізнесом і далі займався активізмом, зокрема боровся за права ВІЛ-позитивних людей, до яких від 1986-го належав і сам.

У 1993 році антигомосексуальна кадрова політика дещо пом’якшилася — було запроваджено компромісний принцип «Не питай і не розповідай» (Don’t ask don’t tell). Передбачалося, що закриті гомо- і бісексуальні чоловіки можуть служити за умови збереження закритости, а їхнє керівництво не може їх розпитувати чи в інший спосіб провокувати на розкриття. Цю політику скасували лише 2011 року, лише тоді гомо- і бісексуальні люди здобули можливість бути відкритими на службі.

У Німеччині боротьба ЛГБТ-спільноти за визнання, зокрема у війську, теж має довгу історію, обтяжену дванадцятьма роками нацистської диктатури. Біополітика Третього рейху не зводилася лише до антисемітизму й расизму, вона передбачала жорсткі вимоги до здоров’я та сімейно-репродуктивної поведінки. Взагалі в суспільстві і до 1930-х років «аморальність» і змова часто ототожнювалися, а геїв описували в тих самих негативних висловах, що і євреїв. Параграф 175 Кримінального кодексу 1871 року, що експліцитно криміналізував дії сексуального характеру між двома чоловіками, 1935-го відкоригували так, щоб він охоплював усю гомосексуальну поведінку разом із знайомством і фліртом. Нерідко співробітники СС навіть прикидалися геями, щоб відловити справжніх. З 1933-го по 1945 рік за новою версією параграфу 175 було заарештовано понад сто тисяч осіб. Після падіння Третього рейху і звільнення людей із концтаборів до влади прийшов консервативний уряд Аденауера, який не прагнув принципових змін, отож осіб із цієї групи повторно засуджували до тюремного ув’язнення. У НДР гомосексуальність було декриміналізовано 1968 року; у ФРН 1969-го відмовилися від нацистської редакції параграфу 175, але повністю його скасували лише 1994 року. Скасуванню передувала тривала боротьба за визнання прав.

Консервативність суспільства впливала на офіційну політику Бундесверу. Вважалося, що геї на керівних посадах негативно впливають на мораль і становлять безпекову загрозу. У 1984-му через підозру в гомосексуальності змушений був піти з посади генерал Гюнтер Кісслінг. Дискримінація на нижчих рівнях відбувалася набагато масовіше і менш публічно.

Проте боротьба спільноти за свої права тривала, зокрема в судовому порядку. Наприкінці 1990-х щонайменше двоє німецьких військовослужбовців — Вінфрід Штехер і Вернер Бузан — намагалися боронити своє право на службу через суд ⁴.

Лише 2000 року Бундесвер дозволив службу жінкам (до цього вони могли служити лише на медичних посадах) і дозволив відкритим геям обіймати керівні посади. У 2002 році було засновано неофіційну групу Queer BW, яка вимагала офіційних вибачень та реабілітації постраждалих від такої дискримінаційної політики. Вибачень довелося чекати вісімнадцять років — до 2020-го ⁵. Нині військовослужбовці, котрі зазнали утисків на службі, можуть подавати заявки на компенсацію завданих збитків.

Військові ЛГБТ+ в арміях світу

Країни Латинської Америки ще не сягнули топу індексів інклюзивности, але останніми роками швидко прогресують у правах спільноти ЛГБТ+. Прайд у бразильському Сан-Паулу вважається найбільшим у світі, а шлюбні права одностатевих пар у війську гарантовано ⁶. Проте бразильське військове законодавство забороняє секс на службі як такий. У Мексиці гомосексуальність декриміналізовано з другої половини XIX століття, а служити в армії гомосексуальним людям дозволено з 2012 року. Однак побутова гомофобія в цих країнах досі становить помітну проблему. Натомість Аргентина — чемпіонка з прав людей ЛГБТ+ у регіоні, тут заборону гомосексуальним людям служити в армії скасовано 2009 року.

Китайська політика інклюзивности щодо військових ЛГБТ+ нечітка, а інформацію на цю тему почасти закрито ⁷. Проте відомо, що кадрова політика армії КНР прагне залучити до служби якнайбільше громадян і, найімовірніше, закриті гомосексуальні люди повноцінно перебувають на службі, тоді як відкриті гомосексуальні особи ризикують бути звільненими.

Консервативні і гомофобні країни Азії й Африки (в Уганді до гомосексуальних людей потенційно застосовується смертна кара, в Ірані гомосексуальна поведінка часто тягне за собою примусовий перехід у жіночу стать) не можуть похвалитися інклюзією спільноти у військовій сфері.

Військові ЛГБТ+ в СРСР та в Україні

Після повалення царату нова радянська влада скасувала все імперське кримінальне законодавство, яке, зокрема, за німецьким зразком криміналізувало гомосексуальну поведінку. При цьому ставлення до ЛГБТ+ людей у Російській імперії було умовно терпимим як на ті часи, без гучних кримінальних процесів (згадаймо процес Оскара Вайлда у Великій Британії). Для публічних та/або впливових людей суспільна нетолерантність обмежувалася у кращому разі чутками, в гіршому разі адміністративними засобами (звільнення з посади, висилка із столиці). Кримінальні процеси стосувалися лише звичайних людей, ініціювали їх переважно за скаргами третіх осіб.

Нова більшовицька влада відкинула цю помірну нетолерантність: і через пряме скасування імперського законодавства, і через занепад впливу церкви, і через загальні налаштування на емансипацію й лібералізацію в гендерних та сексуальних питаннях. Проголошена гендерна рівність і афірмативна дія «жінвідділів», легалізація абортів, «теорія склянки води», яка відокремлювала секс від кохання, розбудова системи «дитячих вогнищ» (дитсадків подовженого перебування) закономірно супроводжувалися толерантнішим ставленням до гомосексуальности.

З часом емансипативна програма перших років радянської влади почала поступово згортатися, і 1933 року в СРСР знову було криміналізовано гомосексуальність. Стаття кримінальних кодексів радянських республік «Мужолозтво» передбачала покарання за статеві зносини чоловіка з чоловіком. Паралельно в тюремному світі розвинулися практики встановлення ієрархії через сексуальне домінування й ритуальну нечистоту, яку приписували постраждалим від такого домінування і предметам тюремного побуту, яких вони торкалися. Це міцно закріпило негативні асоціації щодо гомосексуальности. Після серії табірних повстань на початку 1950-х і відносної лібералізації радянської політики після смерти Сталіна у другій половині 1950-х поступово було демонтовано систему ГУЛАГу: велика кількість в’язнів вийшла на волю і реінтегрувалася в суспільство. Гомофобія, принесена ними з тюремного середовища, швидко поширилася далі.

Експліцитних заборон на службу гомосексуальних чоловіків у радянській армії не було. Однак засуджених за відповідною кримінальною статтею в армію не призивали, а зізнання в гомосексуальності на медичній комісії на практиці могло бути кваліфіковано як психіатричний розлад і увільняло від служби. А проте закриті гомосексуальні люди, очевидно, потрапляли до армії на загальних підставах. Спеціально цю тему мало досліджували через її велику табуйованість, але логічно припустити, що в поєднанні з «дідівщиною» (практика цькування в армії, надзвичайно поширена всюди) найменші натяки на гомосексуальність, найімовірніше, каралися принаймні неформально.

У незалежній Україні кримінальне покарання за «мужолозтво» було скасовано 1991 року. Нормативно-правова база Збройних сил України як спадкоємиця радянської так само не містить експліцитних заборон на службу. Перший камінгаут у Збройних силах України здійснив 2016 року ветеран Іловайська Олег Копко. Тоді все обмежилося матеріалом у ЗМІ ⁸ у рамках проєкту «Журналістика толерантности», а для громадськости камінгаут пройшов непоміченим. Другий, уже помічений, камінгаут у Збройних силах України зробив 2018 року Віктор Пилипенко, ветеран батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Під час фотовиставки Антона Шебетка «Ми були тут» ⁹ присвячену учасникам бойових дій із числа ЛГБТ+, Віктор дав відеоінтерв’ю, у якому розповів про себе. Того ж таки року утворилося об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права», а наступного року колона військових ЛГБТ+ і їхніх союзників взяла участь у Марші рівности в Києві ¹⁰.

Об’єднання висуває більше як десяток різних вимог, серед них юридичне визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо спільноти ЛГБТ+ армійських норм і статутів. Потреба врегулювати права партнера на випадок загибелі військовослужбовця актуалізувалася на тлі повномасштабної війни. Петиція про це до Президента України 2022 року набрала 25 тисяч голосів, і її було розглянуто.

Стаття 51 Конституції України експліцитно визначає шлюб як такий, що «ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка», а протягом воєнного стану вносити зміни в Конституцію неможливо, тому шлюбної рівности доведеться чекати щонайменше до завершення воєнного стану.

Однак перешкод немає для впровадження інституту реєстрованих цивільних партнерств, це близький аналог шлюбу. Відповідний законопроект за № 9103 зареєстровано у Верховній Раді, на момент написання цього тексту він перебуває на розгляді. Утім, Міністерство оборони України його не підтримує, покликаючись на статтю 51 Конституції України і те, що право командирів реєструвати союз, де один чи обидва партнери — військовослужбовці, не належить до їхніх обов’язків відповідно до Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Що заважає доопрацювати статут, міністерство не уточнило. Також у міністерстві констатували, що даних про кількість військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити одностатеве партнерство, немає ¹¹.

На момент проведення дослідження існувала фактична заборона служити для трансгендерних осіб. Відповідно до 10-ї версії Міжнародної класифікації хвороб (МКХ–10), яка діє в Україні, трансгендерність належить до розладів особистости й емоцій (п. F64 — «розлад статевої ідентифікації»). Згідно зі ст. 18 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України ¹² розлади особистости й емоцій F50–F69 є підставою для визнання особи непридатною або обмежено придатною до служби. Проте до початку трансгендерного переходу й отримання діагнозу трансгендерна людина теж цілком може служити у війську. З 1 січня 2022 року Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує перейти на новий класифікатор МКХ–11, де трансгендерність із групи психічних розладів перенесено в стани, що стосуються сексуального здоров’я, під назвою «гендерна невідповідність».

В Україні перехід на новий класифікатор на момент написання цього тексту ще не відбувся і відповідні зміни до нормативних актів теж не внесено. Обмежена придатність у воєнний час дозволяє трансгендерним людям служити в армії, і, наскільки відомо авторці цього тексту, такі прецеденти в реальності є.

Люди з діагнозом ВІЛ офіційно визнаються непридатними або обмежено придатними до служби відповідно до ст. 5 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України ¹².

Наявність проблеми гомофобії, біфобії чи трансфобії у Збройних силах України визнають поступово і повільно. Ще на початку нульових її «не існувало», скажімо, 2000 року в офіційній відповіді Міністерства оборони України на інформаційний запит громадської організації «Наш світ» стверджувалося: «Програм психологічної підтримки військовослужбовців-геїв і лесбійок у Збройних силах України у цей час не існує у зв’язку з відсутністю цієї проблеми […] Що стосується заняття посад, пов’язаних із вихованням особистого складу i просуванням по службі, то гомосексуальність може розглядатися як обмеження в сукупності з іншими морально-діловими якостями військовослужбовця».

Однак у відповідь на пізніші запити, зокрема 2017 року, в Головному управлінні морально-психологічного забезпечення ЗСУ відписували принципово інше: «У рамках проведення правової підготовки з особовим складом Збройних сил України в обов’язковому порядку вивчаються питання щодо дотримання прав та свобод військовослужбовців, порядку проходження військової служби, а також механізм реалізації соціальних та правових гарантій вказаних категорій громадян України. Також необхідно зазначити, що Державною програмою розвитку Збройних сил України до 2020 року, затвердженою Указом Президента України від 22.03.2017 №73/2017, передбачено створення необхідних умов для поступової зміни ментальности військовослужбовців Збройних сил України на основі європейських цінностей. З метою реалізації вказаного передбачається внесення змін до законодавства України, якими планується усунення будь-яких форм дискримінації в питаннях проходження військової служби» ¹³.

Дослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні

На початку 2022 року я проводила мінідослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні. Це було перше дослідження в Україні, сфокусоване на цій темі, адже й сам рух військових ЛГБТ+ сформувався порівняно недавно. Однак тему неправомірного ставлення до колег по службі через гомофобію чи трансфобію порушували респонденти дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні», у якому взяли участь один гомосексуальний чоловік і одна трансгендерна жінку, яка завершила військову службу до початку свого переходу. Тоді респонденти назвали серед проблем цькування й упередження військовослужбовців їхніми колегами на підставі їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, зокрема, помітне погіршення ставлення до негетеросексуальної людини після камінгауту без жодних інших підстав для такого погіршення, позірно безадресні погрози, гомофобне ставлення до людей, яких підозрюють у гомосексуальній орієнтації через брак видимої сексуальної уваги до жінок ¹⁴.

У рамках дослідження 2022 року я провела 10 інтерв’ю із 7 чоловіками та 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ і є чинними військовослужбовцями ¹⁵. Респонденти й респондентки повідомили, що стикалися з фактами гомофобії особисто і знають про такі випадки. Методологія дослідження не дозволяє встановити фактичний ступінь поширености таких випадків, але суб’єктивно респонденти й респондентки відзначали їх як поширені, як загальну норму ставлення до людей із групи ЛГБТ+. Високий рівень гомофобії, низьке розуміння, що таке гомосексуальна орієнтація, низький рівень загальної культури створюють щонайменше відчутний дискомфорт на службі.

«І дальше ти в обід ідеш у столову. Всі на тебе дивляться, кажуть: “о, це він, це той самий”. І кожен божий день я їм і на мене тикають пальцем, і встигають якимось словом промелькнути про мене, і я чую це. Потім на курилці такі, знаєте, питання скользкі задають типу “а шо?”, “а хто?”, типу намагаються вивести на якусь правду, але це моя особиста справа, чи хочу я цим ділитись, чи не хочу. Але мене бісить загалом, що мене взяли і розкрили». (Респондент 1)

«Говорили, що “от таким чином ти дискредитуєш армію, ти показуєш, що всі тут такі”». (Респондент 6)

В іншому випадку людині може загрожувати звільнення, побиття і навіть доведення до суїциду. Що нижчий ранг військовослужбовця, то важче йому бути відкритим щодо власної орієнтації. Респонденти не рекомендують солдатам-строковикам та іншим нижчим рангам якось афішувати свою орієнтацію взагалі, радять видаляти особисті дані з телефону тощо. Проблеми на ґрунті гомофобії респонденти нині сприймають як такі, яких у разі відкритости уникнути майже неможливо. Військовослужбовці, відповідальні за морально-психологічне забезпечення, наразі не можуть системно надавати кваліфіковану допомогу людям ЛГБТ+ через низьку загальну кваліфікацію, завантаженість паперовою роботою, відсутність знань про специфіку ЛГБТ+ спільноти, навіть якщо хочуть допомогти.

«І якщо так станеться, що всі будуть проти, ну я, м’яко говорячи, виражаюсь, якщо командири частин цього не одобрять, відділення і так далі, то буде дуже тяжко. Дуже-дуже тяжко буде, і ніхто тобі не поможе в цьому плані». (Респондент 3)

«Але скажу так, якби пішли ціленаправлені цькування, ну, напевно, довго би я не витримав. Я би почав зриватися». (Респондент 4)

«Що саме відбудеться: його можуть побити, його можуть принизити, його можуть перед усім взводом принизити, йому просто не дадуть тут жити, словами ображати. Я не знаю… Я просто напряму з цим не стикалася, але, в принципі, я розумію зі слів тих самих хлопців, з якими я спілкуюся просто, що вони зроблять з геєм — це просто жах». (Респондентка 7)

Інклюзивність для ЛГБТ+ на військовому робочому місці

Гаазький центр стратегічних студій визначає інклюзію як керівний принцип, що дозволяє максимізувати позитивні сторони і мінімізувати ризики розмаїття ¹⁶. Це найкращий варіант серед інших керівних принципів порівняно з прийняттям, толерантністю, виключенням та переслідуванням. Центр виділяє такі типи інклюзивної політики:

• Лідерство, тренування і кодекси поведінки. Підхід «згори донизу» оптимально працює саме в армії через її ієрархічність. Політика, яка йде від лідера, протидіє ризикам цькування. У статутних документах має бути експліцитно зазначено взаємоповагу.
• Мережі підтримки і менторство. Об’єднання, які надають підтримку своїм членам і членкиням, можуть бути джерелом ресурсу. Подекуди такі об’єднання можуть навіть фінансуватися з державного бюджету.
• Протидія дискримінації. Заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности має бути експліцитно зазначено і нормативно закріплено.
• Визнання стосунків. Одностатеві стосунки має бути визнано державою через інститут шлюбу та/або реєстрованого партнерства. Цей пункт особливо актуальний для сьогоднішньої України, де ведуться активні бойові дії.
• Визнання гендеру. Трансгендерні індивіди можуть хотіти визнання своєї гендерної ідентичности державою й іншими інституціями, серед яких і армія. Процедурні питання, пов’язані зі зміною документів, доступністю замісної гормональної терапії та процедурами хірургічного перепризначення статі, повинні узгоджуватися з нормативною базою і внутрішньою логікою служби.

Центр відзначає, що наразі ці практики в різних арміях світу впроваджуються несистемно і не перевіряються на ефективність, тому важко виділяти якісь країни, на чиї best practices варто рівнятися. На противагу цьому, дослідницька команда Центру спробувала сформулювати три стратегії, які дали б фокусованіше бачення.

• Мейнстримінг — розвиток нових політик інклюзивности та збільшення інклюзивности для старих політик
• Управління — цілеспрямоване докладання зусилля та підхід, що передбачає відповідальність.
• Вимірювання — відстежування прогресу та його оцінювання.

Також 2014 року Гаазький центр стратегічних студій проранжував армії 103 країн світу за інклюзивністю щодо спільноти ЛГБТ+. Україна в цьому індексі опинилася на 52 місці (дослідження проводилося один раз, тому індекс не оновлюється). Перше місце посідає Нова Зеландія, далі йдуть Нідерланди, Велика Британія, Швеція й Австралія. Інклюзія людей ЛГБТ+ до війська, як вказує дослідження, корелює із ступенем людського розвитку (human development) та індикаторами демократії і, звичайно, із загальносуспільним прийняттям спільноти ЛГБТ+. В окремих країнах, як-от Хорватія, Ізраїль чи Південна Африка, у війську людей ЛГБТ+ приймають краще, ніж у суспільстві загалом.

Рекомендації для України

Підсумовуючи, рекомендую, крім якнайшвидшого ухвалення законопроєкту № 9103 та розробки загальної стратегії інклюзії ЛГБТ+ у ЗСУ, такі конкретні напрями роботи:

• зміцнювати організаційну культуру в Збройних силах України, виховувати взаємну повагу;
• збільшити рівень поінформованости військовослужбовців і військовослужбовиць про права людини;
• розробити і впровадити етичний кодекс для військовослужбовців і військовослужбовиць, який міститиме пункти про неприпустимість дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації;
• оновити військові статути, додавши пункти про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації;
• забезпечити фахову юридичну і психологічну допомогу військовослужбовцям, які постраждали від дискримінації на підставі сексуальної орієнтації на робочому місці. Підвищувати кваліфікацію заступників командирів із морально-психологічного забезпечення, зменшувати паперове навантаження на них;
• створити гарячу лінію для військових ЛГБТ+;
• проводити регулярні репрезентативні анонімні дослідження про поширеність дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у військовій сфері;

Ілюстрації: Tom of Finland, Time, Deutsche Welle, Queer BW, Радіо Свобода, Суспільне, Громадське.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

1. https://williamsinstitute.law.ucla.edu/publications/how-many-people-lgbt/ [↩]
2. https://www.nato.int/cps/en/natohq/news_182424.htm [↩]
3. https://www.nato.int/cps/en/natohq/opinions_182432.htm [↩]
4. https://taz.de/Schwuler-Offizier-bleibt-in-der-Warteschleife/!1273027/ [↩]
5. https://www.dw.com/en/germany-gay-military-apology/a-54110940 [↩]
6. https://memoria.ebc.com.br/agenciabrasil/noticia/2011-05-06/forcas-armadas-vao-garantir-direitos-de-casais-gays-diz-jobim [↩]
7. https://jamestown.org/program/gay-in-the-pla-chinese-military-views-on-homosexuals-serving-in-the-armed-forces/ [↩]
8. https://www.radiosvoboda.org/a/27860769.html [↩]
9. https://www.youtube.com/watch?v=sTkch9dAlUY [↩]
10. https://hromadske.ua/posts/ponad-30-lgbt-vijskovih-vijshli-na-marsh-rivnosti [↩]
11. Пропозиції Міністерства оборони України до проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств» від 13.03.2023 // https://www.kmu.gov.ua/storage/app/bills_documents/document-3304940.pdf [↩]
12. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08#Text [↩] [↩]
13. Райдужна книга. — К.: Центр «Наш світ», 2018. — С. 79–80. [↩]
14. Див.: Невидимий батальйон 3.0: Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / Тамара Марценюк та ін. — К.: Інститут гендерних програм, 2021. [↩]
15. У рамках дослідження 2022 року було проведено 10 глибинних напівструктурованих інтерв’ю із 7 чоловіками і 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ та є чинними військовослужбовцями. Їх кількість було об’єктивно обмежено повномасштабною військовою агресією РФ в Україні: при підготовці до повномасштабної війни респонденти і респондентки були вельми зайняті на роботі та обмежені у можливостях конфіденційно спілкуватися, а після її початку ці можливості у них зникли зовсім. Інтерв’ю проводилися у січні-лютому 2022 року. Вибірка дослідження формувалася методом «снігової кулі», тобто респонденткам і респондентам пропонували повідомити про дослідження інших особам, які могли б узяти в ньому участь. Застосований метод має обмеження: люди, які не підтримують зв’язок із спільнотою військових ЛГБТ+, не могли бути охоплені таким методом побудови вибіркової сукупности. Утім, виявлені проблеми можуть бути і в тих, хто не мали можливости відповісти на питання. [↩]
16. The Hague Centre for Strategic Studies. LGBT Military Personnel: A Strategic Vision for Inclusion. — 2014. — Р. 43. [↩]

У травні 2023 року на сайті Кабінету Міністрів України з’явилася петиція із закликом скасувати рецептурний відпуск препаратів екстреної контрацепції (далі — ЕК). Вона набрала необхідні 25 тисяч підписів і була передана на розгляд уряду. Хоча збір підписів уже завершено, питання доступності екстреної контрацепції без рецепта залишається актуальним. Саме тому ми зберігаємо цю статтю та пояснюємо, чому така зміна є важливою.

Екстрена контрацепція дозволяє уникнути аборту чи небажаної вагітности після незахищеного статевого акту. Засоби ЕК входять до комплексу заходів допомоги постраждалим від зґвалтування. Препарати ЕК найбільш ефективні протягом перших 12 годин після статевого акту, тобто протягом пів доби, далі їхня дієвість знижується десь на 70 %.

Україна запроваджує суворіший контроль за відпуском рецептурних препаратів. Активно обговорювати цей процес почали 1 квітня, коли в Україні набрав чинности новий закон, що дозволяє продаж ліків не лише за паперовим, а й за електронним рецептом. Завдяки цьому багато громадян і громадянок дізналися, що звичні їм ліки, до яких наразі є вільний доступ в аптеках, насправді рецептурні.

До списку рецептурних препаратів входять також засоби ЕК, наприклад найпопулярніший препарат «аварійної» контрацепції постинор.

До квітня цього року працівники медичної сфери не звертали уваги на те, що засоби ЕК рецептурні. Суворіший контроль за обігом ліків суттєво обмежує доступ до пігулок ЕК, а разом із ним репродуктивні права жінок. З феміністичного погляду, перешкоджання в доступі до контрацепції — це серйозне порушення права жінки розпоряджатися власним тілом. Зважаючи на той факт, що засоби ЕК слід приймати терміново після незахищеного статевого акту, через часові обмеження, створені вимогою рецептів на отримання ЕК, в Україні може зрости рівень незапланованих вагітностей та переривання вагітности.

Як часові обмеження суперечать невідкладності ситуацій, коли жінкам необхідна екстрена контрацепція, та проблему географічних і соціальних бар’єрів для доступу, що її створює вимога рецептів на ЕК, коментує феміністична активістка Ольга Гайович:

«Наслідки ускладнень від можливого неправильного застосування ЕК мають менш негативний вплив на здоров’я і добробут, ніж аборт чи небажана вагітність. Профілактикою неправильного застосування ЕК може бути роз’яснення від провізора, розміщення інформації в лікарнях. 

Вимога рецептів в Україні ускладнить доступ жінкам і підліткам до таблеток екстреної контрацепції. Час їх застосування — 72 години, ефективність знижується, потрібно вжити їх якомога раніше. Не скрізь в Україні жінка має змогу швидко потрапити на прийом чи сконтактувати з лікарем для отримання рецепта, особливо в сільській місцевості. Лікар може бути один на весь населений пункт, мати вихідний, бути на лікарняному, у відпустці. 

На жаль, існують некомпетентні і релігійні лікарі, які відмовляються виписувати рецепт, а шукати іншого спеціаліста не буде часу. Підлітки можуть соромитися звертатися до батьків. 

Обов’язковий рецепт на ЕК гарантовано спричинить зростання кількости абортів і небажаних вагітностей у підлітковому віці. Жінки не можуть чекати, поки буде вирішено проблеми в системі охорони здоров’я, тим паче в нашій країні поки що не забезпечено можливість негайного візиту до лікаря».

Крім петиції на сайті Кабміну, Ользі Гайович разом з іншими активістками вдалося створити лист до Держлікслужби з вимогою скасувати рецепти на ЕК. Ольга Гайович підкреслює, що це звернення має велике значення, адже саме Держлікслужба визначає статус препаратів. Активістка закликає всіх охочих долучитися і підписати лист тут: що більше буде підписів, то ймовірніше державна установа відреагує на думку громади.

Слід зазначити, що багато українок у соцмережах обурювалися впровадженням рецептів на засоби ЕК. А от думки лікарів/ок щодо цього питання розділилися.

У соцмережах серед прихильниць/ків скасування рецепта на ЕК набрало популярности висловлювання гінекологині Наталії Лелюх, блогерки, засновниці «Жіночого клубу». Після ухвалення закону «Про ліки» Лелюх у своєму інстаграмі назвала заборону продавати екстрену контрацепцію без рецепта злочинним законом нарівні з кримінальним абортом і заявила, що «прикриватися законом в прогалинах статевого виховання серед жінок та чоловіків», на її думку, — злочин.

Пізніше на своїй сторінці у фейсбуці Наталія розповіла про проблеми доступу до контрацепції під час війни і про те, що треба насамперед учити людей правильно користуватися засобами ЕК, які повинні бути доступними так само, як презервативи:

«Заборона продавати без рецепта засоби екстреної контрацепції — це злочинний закон. Вони тому і мають назву “екстрені”, щоб застосовувати їх максимально швидко, щоб запобігти настанню небажаної вагітности. В умовах відсутности медичної допомоги 24/7, обмежених ресурсів, особливо на прифронтових і деокупованих територіях, для мене це жахлива реальність… Треба вчити людей користуватися контрацептивами, треба говорити з підлітками про контрацепцію, пояснювати, як працює екстрена контрацепція. І вона має бути доступною, як презервативи».

«Українська правда» опублікувала статтю Романа Ісмаілова, онкогінеколога медичної мережі «Добробут». Ісмаілов підтримує запровадження рецепта на ЕК і стверджує, що проблем із доступом до ЕК не буде. За його словами, «В Україні, завдяки вільному доступу до медичного обслуговування та розвиненій мережі приватних і державних лікарень таких проблем, як, наприклад, у Європі, немає».

Ісмаілов наводить приклад Польщі, досвід якої, на його думку, засвідчує, що «доступ до медицини в країнах ЄС не такий “простий”, як у нас», і розповідає історію про те, як його пацієнтка через неможливість вчасно отримати ЕК у Польщі мусила терміново їхати до Львова, щоб купити пігулки ЕК.

Медик уважає переконливою підставою для запровадження рецепта на ЕК побічні дії (нудота, головний біль, кровотеча, біль у нижніх відділах живота) та протипоказання до використання (індивідуальна непереносимість до компонентів препарату, вагітність, важкі захворювання печінки, ШКТ). Ісмаілов описує випадок зі своєї практики, коли пацієнтка з хворобою Крона, яка суттєво знижує дію препарату, була змушена перервати небажану вагітність, бо ЕК не спрацювала.

Ці аргументи вагомі, але чи достатні для рецептурности препарату? Проблема, по-перше, в тому, що доступ до ЕК — це не тільки питання здоров’я жінки, а ще і її право на власне тіло та репродуктивну свободу. По-друге, наслідки від запровадження рецепта на ЕК: небажані вагітності, аборти — будуть не менш серйозними.

Варто пам’ятати також, що не в кожної українки є фінансова можливість боротися з такими наслідками. Скажімо, підлітки в такій ситуації часто повністю залежні від рішення батьків і тому зазнають репродуктивного тиску. Вельми спірне і твердження про те, нібито в нашій країні є «вільний доступ до медичного обслуговування та розвиненої мережі приватних і державних лікарень». Насправді рівень життя в сільській місцевості в Україні дуже відстає від показників добробуту, які нині стали нормою в місті. До цього додаються труднощі доступу до аптек під час війни.

Окремо я хочу зупинитися на тому факті, що Ісмаілов наводить у своїй статті Польщу як приклад країни, яка демонструє, що «доступ до медицини в країнах ЄС не такий “простий”, як у нас». Чому досвід Польщі не можна вважати репрезентативним, а тим паче прогресивним?

Польща — одна з небагатьох у Європі держав із сильним впливом церкви на владу і на права жінок. З 2016 року в країні майже повністю заборонено аборти (дозволені вони лише у двох випадках — зґвалтування та загроза життю і здоров’ю матері). Влада і церква активно обмежують доступ до контрацепції, пояснюючи, що вони борються за «життя ненароджених». Тимчасом ці обмеження вже призвели до трагічної смерти жінок з ускладненими вагітностями через ненадання вчасної лікарської допомоги.

За даними Європейського парламентського форуму про сексуальні і репродуктивні права, у Польщі найнижчий показник доступности контрацепції для жінок (35,1 %) серед європейських країн. Також важливо згадати, що минулого року на засіданні 7 липня Європейський парламент ухвалив резолюцію, у якій засудив регрес у галузі прав жінок щодо їхнього репродуктивного здоров’я у США й окремих країн ЄС (серед них Польща).

Крім того, узагальнення Ісмаілова, нібито в країнах ЄС доступ до екстреної контрацепції складний, неправдиве. У більшості держав ЄС засоби ЕК залишаються у вільному доступі. За даними Європейського консорціуму з питань екстреної контрацепції, ці ліки безрецептурні у 84 країнах світу.

Європейський консорціум екстреної контрацепції сприяє стандартизації надання послуг з ЕК для забезпечення рівного доступу в усьому регіоні, спростовує міфи про пігулки ЕК та підкреслює, що такі препарати безпечні. На сайті організації ви знайдете інформацію про статус ЕК у будь-якій країні Європи та світу.

Мало того, нині в країнах ЄС спостерігається тенденція до спрощення доступу до ЕК та до безкоштовного її надання. У Німеччині засоби ЕК доступні в аптеках без рецепта. Жінкам, які не досягли 20 років, страхові компанії оплачують екстрену контрацепцію за наявности рецепта.

У Франції з 1 січня 2023 року екстрена контрацепція доступна в аптеках без медичного рецепта та без попередньої оплати для будь-якої неповнолітньої чи дорослої особи. Цього ж року Франція зробила презервативи безкоштовними для всіх осіб до 25 років. Ще з 2022 року контрацептиви (зокрема, пігулки ЕК) у країні стали безкоштовними для жінок віком від 18 до 25 років.

Витрати на контрацепцію і пов’язані з нею процедури у Франції покриває медичне страхування. Рішення зробити контрацептиви безкоштовними для жінок тодішній міністр охорони здоров’я Олів’є Веран аргументував так: «Існує зниження використання контрацепції серед певної кількости молодих жінок, і головна причина цього — фінансові обставини. Вона коштує надто дорого. Неприпустимо, що жінки не можуть захистити себе, не мають змоги мати контрацепцію, якщо це їхній вибір, тому що вони не можуть собі цього дозволити».

Тепер про країни, де є обмеження на доступ до екстреної контрацепції. В Угорщині, так само як у Польщі, ці перешкоди існують через вплив консервативних і релігійних сил на державу. Експертний орган з прав жінок при ООН СEDAW 2013 року закликав Угорщину скасувати рецепти на екстрену контрацепцію.

Українські переселенки, які пережили сексуальне насильство з боку російських окупантів, стикаються з перешкодами в процедурі переривання вагітности, тому що закони Польщі й Угорщини майже повністю забороняють аборти.

У США, де останні роки триває наступ на право на аборт, екстрена контрацепція залишається безрецептурною в усіх 50 штатах. Однак під впливом консерваторів у лютому цього року в Техасі підліткам заборонили доступ до всіх засобів контрацепції без дозволу батьків, а в Айові на початку квітня призупинили оплату екстреної контрацепції й абортів для постраждалих від сексуального насильства.

Обмеження на доступ до екстреної контрацепції — це не про прогресивність і турботу про здоров’я жінок, а про контроль над жіночим тілом і репродуктивними правами, який найчастіше прагнуть здійснювати консервативні і релігійні рухи.

Примітка редакції (оновлено): Матеріал містить інформацію про петицію 2023 року. Кампанія зі збору підписів завершена, однак стаття збережена як пояснення, чому питання доступності екстреної контрацепції без рецепта є важливим.

Тлом майже всього мого життя, починаючи з підліткового віку, була боротьба із «зайвою вагою». У якісь періоди — з тією, що існувала лише в моїй уяві, а не в реальності. Шлях до того, щоб відпустити цю напругу, лежав через багато годин психотерапії і рефлексій. Я зуміла навчитися бути щасливою в тих різних формах мого тіла, яких воно прибирало останні десять років, і стати амбасадоркою «бодіпозитиву здорової людини» для багатьох українських жінок.

Та всі, хто мали схожий досвід, знають: цей внутрішній хробачок ніколи не щезає, тільки засинає. Періодично він нагадує про себе думками «може, схуднути б трошки», «напевне, не братиму цей купальник, він надто відвертий для мого тіла/віку», «мабуть, я недостатньо красива для…». І часто він прокидається, щоб гризти зсередини саме тоді, коли це найменш доречно і найбільш абсурдно.

Багато років більш-менш регулярно я фантазувала про те, як добре було б усе-таки трохи схуднути. У березні 2022-го, геть виснажена після перших днів бойових дій на Київщині, без нормальної їжі й електрики, після важкої дороги я дивилася на себе в дзеркало нашої нової домівки у Європі…

Я дуже схудла. Нарешті не було більше щік і другого підборіддя, тільки великі перелякані очі. Нарешті не було більше живота, який так бентежив мене все життя. Проте й радости від того теж зовсім не було. Лише вдячність тілу за те, що йому довелося пережити, і сум за те, що це довелося робити.

І саме в ту мить я відчула буквально всією собою: я більше ніколи не скажу жодного поганого слова і не подумаю жодної поганої думки на адресу свого тіла. Більше ніколи.

Та вже за кілька тижнів після вторгнення реклама в соцмережах знову понесла хвилю «схудни до літа», цього разу під псевдопатріотичним гаслом «україночки найгарніші!» (тому повинні відповідати, україночки, і не псувати статистику).

Заклики сідати на обмежувальну дієту та приєднуватись до фітнес-марафонів звучали абсурдно й недоречно на тлі боїв, які далі тривали. На тлі очікування новин від друзів, у яких немає ніякого зв’язку. На тлі розповідей знайомих про тижні виживання в окупації на дивних продуктах (і добре, коли вони були), про перебіжки між дворами під дулами російських солдатів.

А ще через пару тижнів одне ЗМІ попросило мене прокоментувати повернення моди на «героїновий шик» і відповідно нові вимоги до жіночого тіла. Говорячи з ними, я відчувала фізичну відразу до того, що навіть у таких апокаліптичних умовах жінка знову і знову повинна щось із собою робити, щоб «відповідати».

І якщо раніше «маркетологи курця», які експлуатують одвічний жіночий страх перед неідеальною зовнішністю, викликáли у мене зневагу, то тепер, під час повномасштабної війни, годувати цього хробака, що зжирає зсередини так багато дівчат і жінок, мені здавалося ледь не злочином.

Невже нам ще недостатньо погано? Невже нам замало стресу від тривог, сирен, утрат і повного зламу життя? Людина, яка хоче — свідомо чи ні — додавати ще більше болю і так травмованому суспільству, — моральний ґвалтівник і садист.

Цей рік дався всім нам так важко, а випробування триватимуть ще невідомо як довго. Щоб витримувати все це, ми відчайдушно потребуємо спокою, впевнености і миру, хоча б у душі. Тому нині нам як ніколи потрібен бодіпозитив, хай там як дивно це звучить.

Бодіпозитив — це рух, який спонукає людей приймати своє тіло таким, як воно є, без упереджень і критики.

Так, нам не завжди подобатиметься наше тіло. І ми можемо сумувати з цього приводу. Ми не зобов’язані цілодобово випромінювати ентузіазм і впевненість у собі. Просто жити трохи легше, коли ми спокійні: «Так, зараз моє тіло ось таке. Це не добре і не погано, воно просто є».

Бодіпозитив «здорової людини» — це не «негайно любіть мене таким і такою, як я є».

Вимагати любові від оточення — взагалі погана ідея. На що ми точно маємо право в будь-якому тілі, віці і з будь-якою зовнішністю — це на повагу і самоповагу. Наша зовнішність не визначає нашу цінність, нашу гідність, нашу здатність любити.

Бодіпозитив «здорової людини» — це передусім свідоме рішення в стосунках із самою собою:

припинити згризати себе зсередини лише за те, що тіло зараз не відповідає певним очікуванням.

Бодіпозитив, який так потрібен нам нині, — це власна свобода і повага до чужої свободи.

Це світогляд, який допускає існування багатьох варіантів краси та право людей робити чи не робити з власним тілом усе, що вони вважають за потрібне. Спокуса «зливати» стрес і напругу, критикуючи інших, надзвичайно велика. Та коли ми знаходимо в собі сили їй протистояти і виявляємо повагу до чужих кордонів, ми робимо наше суспільство трохи менш токсичним і ментально віддаляємося від сусіда-агресора.

Через усі біди і травми війни ми можемо почуватися самотніми і відокремленими одне від одного. Хіба ж можна ще завдавати болю одне одному непотрібною критикою? Чи, може, навпаки, варто підтримувати, берегти і «комфортити» тих, хто поруч.

Бодіпозитив нині — це визнання, що не все перебуває в зоні нашого контролю.

Дивовижно, що велика війна, яка змусила кожну людину усвідомити — не все в зоні мого контролю, не на все я можу вплинути, будь-який мій план може змінитися, не навчила нас розуміти те саме про наше тіло.

Хіба не дивно, що ми навчилися жити в умовах повної невизначености (усі ці «зустрінемося за тиждень, якщо не й*бне») і при цьому вимагаємо від себе зберігати повний контроль над тілом. Ще й повністю ігноруємо вплив стресових гормонів, які руйнують усе — від колагену пружної шкіри до регуляції апетиту — і в яких ми буквально купаємося весь цей час. Ніби наше бажання може перекрити той кортизоловий фонтан, що нині змінює наші тіла. Ніби силою думки ми можемо вимкнути генетичну програму «в разі небезпеки набирай і запасай», що допомогла нашим прабабусям пережити Голодомор, розкуркулення, війни й окупації.

Бодіпозитив — це свідомо розподіляти свої ресурси, зокрема на зміни свого тіла і зовнішности.

І це велике щастя й свобода, коли замість застосовувати якісь б’юті-практики автоматично, тому що «так усі роблять», ми можемо свідомо обирати, «яка з них принесе мені найбільшу користь і радість зараз».

Бодіпозитив — це дозволити собі жити просто зараз, не відкладаючи радість на потім — «коли схудну», «коли підкачаюсь», «коли відрощу волосся».

Хіба ж не цього ми такою дорогою ціною вчилися цього року? Жити повним життям, не відкладаючи нічого на завтра, яке може не настати…

І нарешті, бодіпозитив — це не лише добрі чи нейтральні думки про себе. Це ще й конкретні дії.

Яку найкращу з доступних тут-і-тепер турботу про себе я можу дати собі (і своєму тілу) просто зараз? Які маленькі кроки я можу робити щодня, щоб почуватися краще у своєму тілі просто зараз?

Відповіді можуть бути дуже різні.

• Купити нову білизну
• Виходити в обід подихати повітрям хоча б на балкон
• З’їдати на один фрукт у день більше
• Мазатися кремом
• Частіше обіймати коханих

Ми не знаємо, скільки ще нам доведеться жити з війною. Ми не знаємо, скільки ще тривог, небезпек і невизначености попереду. Тому хай хоча б наші думки стануть осередком спокою, безпеки і прийняття. Хай наше ставлення до себе буде не ще одним чинником виснаження, а навпаки, тим, що відновлює сили і дає підтримку.

Багато з нас втратили свої домівки, але головний наш Дім, який завжди з нами, — це наші тіла. І ми можемо берегти їх, поважати й турбуватися про них.

…Через пару місяців після переїзду до Європи мої форми і об’єми повернулися. І на диво, вперше в житті я не сумувала через набрану вагу. Я відчувала вдячність своєму тілу за все, що воно витримало. За те, що я можу робити все те, що я так люблю, — подовгу гуляти, працювати, співати, обіймати коханих, відкриватися новому досвіду і зберігати спогади про все, за чим я так сумую.

Для всіх цих справ та безлічі інших моє тіло не має бути ідеальним. Усе це я можу робити просто зараз. А головне — я можу відчувати себе живою. І ви теж.

Коли мене питають, яка я тепер феміністка, я кажу, що практична. Ситуативно-практична.

Світлана Дубіна, організація «Вісь»

Ескалація війни і повномасштабне вторгнення рф в Україну внесли корективи в повсякдення кожної і кожного з нас. Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми змушені швидко перебудувати свої плани, буденну діяльність і звичний світогляд.

Громадські об’єднання, феміністичні організації, спільноти, що займаються питаннями ЛГБТ+, — це люди, які постійно протидіють насиллю, нерівності й дискримінації. Війна посилила ці моменти, виявивши нові перешкоди, сформувавши нові виклики. Ми поспілкувалися з українськими феміністичними та ЛГБТ+ організаціями і розповідаємо, чим вони займаються нині та як їм можна допомогти.

«Феміністична майстерня»

Захід України став притулком для багатьох людей. Евакуаційні потяги долали тисячі кілометрів і перевозили найвразливіші категорії населення, рятуючи людей від постійних вибухів і ракетних атак. Гостинний Львів, що зазвичай асоціюється зі старими будівлями й просякнутою ароматом кави площею Ринок, у війну ніби весь зосередився на вокзалі. Сюди приїздили зі сходу країни, звідси виїжджали до Польщі, тут зустрічали гарячою їжею волонтери.

Саме у Львові з 2014 року існує «Феміністична майстерня». Нині громадська організація, яка ініціювала й активізувала формування феміністичної спільноти у Львові, відома багатьом. У мирний час дівчата вели просвітницьку діяльність серед тинейджерів/-ок, знімали відеоблог, організовували фемшколи.

Ще 2019 року «Феміністична майстерня» почала діалог про складність сприйняття мілітаризації крізь фемоптику. Проєкт «(не) на часі» аналізував і критикував різні форми насилля та можливості протидіяти йому в умовах тотальної мілітаризації. Тепер це так само актуально, активістки зосередилися на безпосередній допомозі жінкам із дітьми, літнім жінкам, долучилися до інформаційної війни. Передусім треба забезпечити житлом жінок, котрі опинилися в скрутній ситуації, а також фемактивісток, змушених евакуюватися у Львів. Знайти житло одразу й на довгий час дуже складно, місто переповнено, але дівчата створили фемквартиру, де можна безкоштовно проживати до пів року.

Іванка — одна з волонтерок, які недавно приєдналися до команди, — допомагає доглядати за дітьми. Жінкам психологічно важко приділяти дітям достатньо уваги і при цьому не бути в постійній напрузі. Крім того, їм доводиться вирішувати купу проблем, які з’являються при переселенні, — пошук житла, роботи, оформлення довідок та гуманітарної допомоги. Усе це набагато легше робити, коли є на кого залишити дитину, з якою тим часом поспілкуються, пограються, позаймаються.

У полі уваги дівчат також літні жінки, теж дуже вразлива категорія з обмеженими можливостями. Вік поступово дається взнаки: обмежені пропозиції роботи, якщо вони взагалі є, проблеми зі здоров’ям, як наслідок — потреба в медикаментах і догляді. Літні люди фізично не можуть вистояти довгу чергу за гуманітарною допомогою тощо, тому скооперувавшись, організували забезпечення їх необхідними продуктами. Крім харчів, це ще допомога в побуті, якщо хтось цього потребує, налагодження зв’язків, емоційна підтримка.

Така активна діяльність вимагає постійного підкріплення. Якщо ви хочете долучитись як волонтер/-ка, напишіть про це команді. Задонатити на підтримку проєктів та організації гуманітарної допомоги можна за посиланням.

«Жіночі перспективи»

Ще одна команда, яка з моменту заснування веде діяльність у Львові, — «Жіночі перспективи». Зареєстрована ще 1998 року, вона стала однією з перших феморганізацій України. За період роботи реалізовано понад 30 проєктів, надано допомоги більше як 5 тисячам людей. Пріоритетні напрями діяльности — гендерна рівність, протидія домашньому насильству й торгівлі людьми, підтримка жіночих і правозахисних організацій. З початком повномасштабної війни пріоритети не змінилися, змінилися форми їхнього прояву й організації.

Майже одразу команда знайшла велике приміщення, яке їм передали в користування власники бізнесу. Типовий офісний центр перетворився на притулок для жінок і дітей. Тут люди могли перечекати ніч перед дорогою далі або залишитися на довший час: отримати медикаменти і їжу, психологічну консультацію (для дорослих і дітей). Важливо відзначити, що для дітей існує окрема опція — з ними проводять заняття з неформальної освіти. Команда усвідомлює, що велика кількість людей в одному місці — це важко не лише для них, а й для самих людей. Тому їх переспрямовують у безпечні регіони України, не так густозаселені, як Львів, організовують для них трансфер у притулок для внутрішньо переміщених осіб.

Війна триває, кількість притулків з часом зменшується, дедалі важче знайти гуманітарну допомогу й житло. Хоча в окремих регіонах і містах, як-от Київ, стало спокійніше порівняно з лютим, багато територій досі залишаються небезпечною зоною бойових дій. Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв обстрілюють часто, і повертатися туди, тим паче з дітьми, не можна, а багатьом ще й немає куди. Усвідомлюючи ці нові виклики війни, які не зникнуть самі собою, «Жіночі перспективи» хочуть створити ще два притулки. На відміну від цього, що є, вони функціонуватимуть не як тимчасові, а як шелтери для тривалого й комфортного перебування жінок із дітьми, які не можуть повернутися додому.

Організація потребує приміщень, гаджетів і медикаментів для переселенок/-ців. Задонатити можна за посиланням.

У Львові нині тісно й активно. Сюди евакуюються організації, об’єднання, цілі культурні проєкти, через Львів їдуть гуманітарні вантажі, тут відпочивають перед тим, як перетнути кордон і намагаються спланувати життя далі.

«Інсайт» і «Марш жінок»

Громадська організація «Інсайт» та ініціатива «Марш жінок» не залишилися осторонь під час війни. «Інсайт» завжди були спрямовані на підтримку ЛГБТ+ спільноти, і нині це їхнє основне актуальне завдання. Та якщо до війни це був інформаційний підтримувальний блог, то тепер це блок питань на сторінці у фейсбуці, з якими можна звернутися. Серед них пошук притулку, медична і психологічна допомога. Якщо до війни це налагоджена співпраця, підтримка в транспереході тощо, то тепер ці процеси постали перед новими викликами.

«Марш жінок» ніколи не позиціонували себе як волонтерська організація, а тільки як феміністична ініціатива про жінок і для жінок. На цих засадах ґрунтується їхня робота і тепер, і хоча багато хто вважає це волонтерською діяльністю, самі представниці говорять про допомогу, яку просто не можуть не надати.

З перших днів організації працюють у шаленому ритмі. Було створено дві телефонні лінії для допомоги і психологічної підтримки: одна — для ЛГБТ+ спільноти, друга — для жінок. Передусім це кризова психологічна допомога та психологічні консультації, для звернень по них створили прості форми, можливі також консультації з юридичних питань, як-от утрата житла, оформлення документів, виїзд за кордон тощо.

«З перших днів війни ми почали шукати приміщення на заході України для притулків, де люди могли б переночувати або залишитися на довший термін, отримати необхідні речі й ліки. Нині працюють три такі простори: два у Львові, один у Чернівцях», — розповідає Таїсія Герасімова.

У команді семеро людей, додатково є 12 волонтерів, які постійно долучаються до команди, допомагають з організацією, пошуком житла, координацією людей, наданням гуманітарної допомоги.

«Серйозний виклик — організація гуманітарної допомоги. Запитів надходить дуже багато, особливо від жінок з дітьми, літніх жінок, тих, які не мають змоги купити найнеобхідніше. Це люди, які евакуювалися з небезпечних районів, утратили роботу й дім. Щодня команда волонтерок розсилає 100–130 посилок у різні куточки України, куди можлива доставка.

Ми пробували різні підходи, збираючи запити на допомогу. Якийсь час форма для заявки була відкрита постійно, іноді за день приходило три тисячі запитів. Ані фінансово, ані фізично ми не можемо обробити таку кількість. Тому дійшли до того, що відкриваємо форму на певний час. За 40 хвилин відкритої заявки збирається десь 150 запитів.

Окремо хочу розповісти про волонтерську команду гуманітарного хабу — це майже 60 людей! Усі вони переїхали до Львова через війну. Більшість знайшли організацію через наші сторінки в соцмережах або через репости наших оголошень про пошук волонтерок. Дехто прийшли за компанію з подругою, кілька людей живуть у наших притулках».

Організація гуманітарної допомоги — це маленький окремий світ, де в кожної свої завдання — знайти людей, які займатимуться закупівлею, фасуванням, доставкою; одні обробляють і розподіляють запити, інші опікуються людьми. Є ті, хто займається цим в Україні, ті, хто працює з-за кордону. Нові виклики постали перед кожною і кожним.

Таїсія Герасімова окремо зазначає, що їхня спрямованість на підтримку трансгендерних людей з війною ускладнилася, але механізм роботи так само чіткий. Це надання медикаментів, які неможливо купити в аптеках, консультація про перетин кордону, допомога з іншими медичними і юридичними питаннями, які виникають в процесі. Поступово діяльність усіх сфер в Україні налагоджується, але в перші тижні війни було непросто, адже виникало безліч питань і запитів, які терміново треба було вирішувати.

Незважаючи на вищий рівень толерантности у Європі, ЛГБТ-персони стикаються з безліччю проблем. Це і загальні, як-то пошук житла й роботи, оформлення документів, і локальні, як-то реєстрація (не всюди можна жити разом, якщо ви офіційно не зареєстровані як пара), отримання специфічної медичної допомоги (для трансперсон, наприклад), психологічна підтримка. З усім цим допомагає розібратися команда «Інсайт» у співпраці з європейськими організаціями, які долучилися за час війни, використовуючи власні ресурси.

«Інсайт» і «Марш жінок» працюють за власний кошт. Це окремий виклик — знайти фінансування для оренди житла і на придбання продуктів. Перший місяць дуже допомагали приватні пожертви з України і з усього світу. Та час іде, інтерес світової спільноти поступово спадає, адже у світі не уявляють масштаби гуманітарної кризи, яка спіткала українське суспільство. Якщо ви хочете долучитися і допомогти, задонатити «Інсайту» й «Маршу жінок» можна тут і тут.

«Сфера» і «ХарківПрайд»

«Сфера» і «ХарківПрайд» працюють так само, як «Інсайт» і «Марш жінок». У них теж два напрями діяльности — жінки і феміністична оптика, а також ЛГБТ+ спільнота. Наразі в команді 11 працівниць, розкиданих не лише по Україні, а й по світу. Є ті, хто, попри щоденні обстріли Харкова, залишилися там, є й ті, хто мусили виїхати, тож більшу частину проєктів організовано дистанційно.

Багато проєктів, які почалися до повномасштабного вторгнення, з ескалацією війни переформатувалися. Частина ідей нині здається менш актуальною, інші ж потребують чималого фінансування. Бюджет перерозподілено з урахуванням нагальних потреб, кошти спрямовано на гуманітарну допомогу. Гуманітарна допомога, яку надає команда цих проєктів, складається з предметів першої необхідности та грошових переказів, які покривають вартість базових речей для жінок і представників/-ниць ЛГБТ+ спільноти.

За час війни створено чати підтримки для ЛГБТ+, з часом з’явилися аналогічні групи для жінок. Усе це відбувається у форматі «рівна — рівній», адже головний тригер, що його проробляють, — війна. До початку повномасштабного вторгнення психологічна допомога була одним із напрямів роботи й особливо не виділялася серед інших, тепер же це головне завдання. Єдиний момент, із яким не працюють у групах підтримки та при професійних психологічних консультаціях, — це зґвалтування на війні.

Серед напрямів гуманітарної допомоги, яку вдалося надати, — підтримка жінок на фронті: контрацепція, менструальні чаші, засоби особистої гігієни (прокладки, тампони), тести на вагітність, медикаменти тощо. Доправити цю допомогу бійчиням і цивільним жінкам у зоні бойових дій допомагали поліція і волонтери.

Наразі «Сфера» і «ХарківПрайд» поступово відновлюють свою звичну діяльність. Підтримують власний проєкт-хаб, проводять розмовні клуби українською, розмовні клуби англійською, психологічні групи підтримки, освітні ефіри на актуальні теми. Підтримати їх можна за посиланням.

La Strada

Українські спільноти працюють на всіх фронтах. Важлива не лише фізична підтримка — посидіти з дітьми, принести продукти, перевезти, важливе й інше, насамперед психологічна, юридична та інформаційна підтримка. Організація La Strada — саме про це. Інформування й протидія насильству, дискримінації, торгівлі людьми — головний напрям їхньої діяльности. У La Strada декларують феміністичні цінності і невпинно працюють, не зупинялися під час спалахів COVID’у і продовжують допомагати в найважчі часи.

«Війна докорінно змінила нашу роботу», — розповідає Альона Кривуляк, директорка департаменту «гарячих ліній». Таких ліній дві — національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації та національна «гаряча лінія» для дітей і молоді.

Війна поставила нові перешкоди. Досі всі працювали в офісі в Києві, тепер людей розкидано по всьому світу. Важливо було залишити актуальними ті самі номери, впевнитися, що кожна людина в безпеці, що є стабільний інтернет і психологічні можливості для роботи. До офісного формату так і не змогли повернутися, бо це досі небезпечно. Перші три тижні війни консультували тільки через сторінки в мережі, відповідали на запити й повідомлення. Так з’явився цілий цикл публікацій з інформацією про те, як правильно евакуюватися в різні країни ЄС. З 11 березня лінії відновили роботу, працюють 24/7 із залученням усіх можливих ресурсів.

Ключові питання не змінилися — проблеми насилля, як домашнього, так і гендерно-зумовленого, захист інтересів і прав дітей. Однак у період війни кількість звернень суттєво зросла. Це зумовлено загальною напругою, розширенням кола тих, у кого є доступ до зброї; збільшенням випадків насилля, психологічного і сексуального. Наслідок — буквально цілодобова робота «гарячих ліній», соціальних мереж і електронної пошти.

До початку повномасштабної війни національна «гаряча лінія» для дітей і молоді працювала з 9-ї до 21 години. Тепер працює цілодобово, бо величезні виклики для суспільства, для дітей, які потребують психологічної допомоги, має бути належно опрацьовано.

Зросла кількість звернень і на «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. Жінки частіше зазнають насилля, частіше відчувають страх, адже зброя стала доступнішою і якщо раніше сварка могла закінчитися бійкою, тепер додалися цілком реальні погрози зброєю.

Основна категорія звернень — постраждалі від війни. Із внутрішньо переміщеними особами в La Strada є досвід роботи з 2014 року, тому вони не стали новою категорією, а от кількість звернень від них набагато зросла. Наразі дуже багато запитів про те, як евакуюватися із зони активних бойових дій, як виїхати на підконтрольну Україні територію з тимчасово окупованих територій, як зареєструвати статус ВПО, як отримати цей статус та як оформити соціальні виплати від держави, як безпечно виїхати за кордон і не зіткнутися з можливою торгівлею людьми, як вивезти дітей за кордон, як адаптуватися за кордоном, який статус оформити тощо.

На жаль, домашнє насилля не стало менш актуальним, таких звернень досі велика кількість. Є також багато супутніх чинників, пов’язаних безпосередньо з війною, які негативно впливають на вирішення проблем осіб, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, у зоні активних бойових дій жінці, яка зазнала домашнього насильства, майже немає до кого звернутися. Так само немає можливости пройти судово-медичну експертизу, щоби потім щось доводити, адже лікарні або розгромлено, або окупанти використовують їх для своїх цілей.

Можливість постійних телефонних консультацій дуже важлива. Це допомагає супроводжувати постраждалих на кожному етапі. La Strada намагається організувати все так, щоб постраждала від насильства людина ніяк не комунікувала з окупаційною владою, виняток — невідкладна медична допомога.

Звичайно, війна в країні зміщує акценти. Надважливими стали підтримка військових і захист територій. Інше ніби не на часі, і зосередження на зовнішньому ворогові заважає вирішувати внутрішні проблеми. Ситуація, коли поліція неохоче і неякісно виконувала свою роботу, а іноді навіть ігнорувала звернення жінок з приводу домашнього насильства, була й до війни, нині ж ця статистика зросла. Вважається, що власна безпека не на часі, ба навіть самі постраждалі жінки під час повномасштабної війни соромляться звертатися по допомогу, апелюючи до того, що поки в Україні війна, усі структури мають працювати на те, щоб зберігати країну, підтримувати військових, захищати від ворога.

Окрема проблема — зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Досі таких звернень було небагато, але вони є. Представниці організації вважають їхню вибірку таких випадків нерепрезентативною, бо не всі виживають після зґвалтування, не в усіх є змога виїхати з окупованих територій і не всі наважуються звернутися по допомогу.

Якщо ви хочете підтримати організацію La Strada, зробити це можна за посиланням.

«ЮрФем»

Якщо для La Strada юридичні консультації — лише один із напрямів діяльности, то для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це основна програма. «ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. В Асоціації є умови членства, мета, завдання і статут.

За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.

Серед питань, які висвітлює організація, — насильство, сексуальні домагання тощо. На сайті є статті про те, що робити, якщо з вами сталося сексуальне насилля або ви стали його свідком, як усе це правильно зафіксувати, до кого звернутися по допомогу. Крім того, можна зателефонувати на «гарячу лінію», яка працює з випадками зґвалтування. Якщо звертається постраждала від сексуального насильства особа, їй надають правову консультацію, підбирають професійну адвокатку у відповідному регіоні, за потреби складають індивідуальний план безпеки і надають інформацію про притулки, громадські організації та психологинь/-ів у конкретному регіоні.

Допомогти «ЮрФем» можна в кілька способів: поширте їхні статті й контакти, долучіться, якщо ви фахівчиня юридичної справи, задонатьте на підтримку проєкту.

«Вісь»

Ще одне місто, яке прийняло багато людей, — Вінниця. Вона теж зазнала ворожих ударів, але поки що тут порівняно спокійно, є можливість прогулятися затишними вулицями, побавитися на дитячих майданчиках, пройтися вздовж Південного Бугу чи помилуватися світломузичним фонтаном. Вінниця радо зустрічає, дарує затишок і спокій, але все це створюють руки громадських діячок, організацій і волонтерів/-ок. Серед них громадська організація «Вісь».

«Вісь» ведуть активну діяльність з 2010 року. Первісною метою організації було забезпечувати рівні права і можливості для діяльности й існування людей в абсолютно всіх сферах життя. Поступово завдання сформулювали чіткіше — підтримка дівчат і жінок та їхнього лідерства; інформаційна і просвітницька діяльність у сфері прав людей, підвищення обізнаности в проблемах протидії різним видам насилля; розвиток волонтерства, сприяння у працевлаштуванні осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. Останнє завдання під час війни стало одним із пріоритетних.

До війни «Вісь» у співпраці з «Жіночими перспективами» проводила феменкемп для дівчат віком 18–23 роки. За підтримки Українського жіночого фонду реалізувала інформаційні проєкти. Крім того, їхня діяльність — це боти інформації і підтримки для дівчат, адвокаційна кампанія з протидії насильству, участь у жіночих маршах, форумах тощо. Тривала і дієва співпраця протягом багатьох років із різними ГО, фондами, організаціями сприяла широкому розголосу й підтримці.

У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Через тиждень після 24 лютого почали звертатися донорські організації, які й раніше були пов’язані з феміністичним напрямом діяльности, пропонували свою допомогу й ресурси. Гуманітарний центр, що первісно виник майже стихійно, згодом систематизувався. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба; можливість вибору сприяє ще й психологічно: замість постійно стояти в черзі за незмінним набором базових продуктів, яких із плином війни меншає, а відтак і кількість найменувань у соціальному наборі зменшується, вони можуть обрати необхідне.

Вінниця — велике місто, тут працює багато організацій, і державних, і приватних громадських. Усі вони з перших днів війни реорганізували свою діяльність і зосередилися на предметній допомозі людям відповідно до нових потреб. Проте однаково залишаються прогалини, яким і стали приділяти увагу в організації «Вісь». Наприклад, часто гуманітарну допомогу надають тільки зареєстрованим внутрішньо переміщеним особам; поки люди не встигли це зробити, вони не можуть претендувати на допомогу, але потреба в харчах, ліках, засобах гігієни, дитячому харчуванні не може зачекати. Крім того, багато фондів допомагають разово. Це рятує, якщо надалі людина може знайти роботу і по-новому влаштувати життя, однак актуальних вакансій не так багато, а базові потреби залишаються. Проблема з житлом теж актуальна у Вінниці. Шелтерів мало, більшість людей мусять винаймати квартиру, на це йде більша частина їхніх коштів, а тому їм важко забезпечувати себе іншим.

Виникла ще одна проблема — жінок і дітей у невеликих селах. Якщо міста вже більш-менш зорганізовано в плані надання допомоги, простіша ситуація з продуктами харчування і психологічною підтримкою, то в області таких можливостей банально немає. Отож «Вісь» хоче зосередитися на цій проблемі, бо, за даними організації, на цей час (інтерв’ю із Світланою Дубіною, представницею організації «Вісь», записувалося 16 травня) у Вінницькій області проживає близько 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це тільки зареєстрованих. Ситуація навіть із гуманітарною допомогою в області складна, більшу частину ресурсів задіяно в самому місті, до сіл мало що доходить.

Окрема проблема — психологічна підтримка. Єдине, що залишається людям в області, — онлайн-консультації і «гарячі лінії» служб психологічної підтримки, але не всі знають про існування таких ліній або ж не певні, що ті працюють. Доступ до інформації — це надзвичайно важливо в наш час, тому тепер це вельми актуальне питання — забезпечити інформаційною і психологічною підтримкою всі можливі вразливі категорії населення незалежно від того, де вони перебувають. З такою місією Світлана Дубіна й команда планують поїхати селами Вінницької области.

Загальна інформаційно-просвітницька діяльність, яка до війни була одним із основних напрямів «Вісі», нині дещо скоротилася. Кампанії, заплановані до 8 Березня, через війну довелося скасувати. Утім, наприклад, феміністичний календар, який підготувала команда, таки залишився і тепер його екземпляри роздають небайдужим.

Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.

«Ресурси є, були б сили їх виконувати», — каже Світлана Дубіна. З розвитком війни увага світу, на жаль, зменшується, а кількість проблем збільшується. Стежити за діяльністю «Вісі» та долучитися до їхньої підтримки можна за посиланням.

Український жіночий фонд

Серед тих, хто допоміг «Вісі» на початку повномасштабної війни, був Український жіночий фонд, який працює на підтримку жіночих і феміністичних організацій. Представниці фонду втілюють власні ідеї в Україні і за її межами та долучаються до підтримки схожих за тематикою проєктів. Зазвичай це фінансування суспільно важливих ініціатив, так чи так пов’язаних із жінками: навчальні курси, просвітницькі й інформаційні флешмоби та заходи, соціологічні і соціокультурні дослідження. Війна трохи змістила акценти, але не змінила суть діяльности команди.

Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.

Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок. Окрема категорія — активістки, які залишились у своїх містах і далі працюють, навіть попри обстріли. Повний перелік об’єднань, яким надали допомогу, фонд не оприлюднює з метою безпеки. Представниці цих об’єднань щодня виконують свою роботу. Фонд сприяє структуризації цієї підтримки і чіткому наданню коштів на реальні потреби.

Якщо ви хочете підтримати Український жіночий фонд, а разом з ним чимало феміністичних українських організацій, зробити це можна за посиланням.

ГО «Дівчата»

За підтримки Українського жіночого фонду, а також ЮНІСЕФ Україна і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні працює ГО «Дівчата». Це невелика команда соціально-просвітницького проєкту для дівчат-підліток. Наразі головний акцент — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.

Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям. «Дівчата» не займаються закупівлею і постачанням товарів військового призначення.

До повномасштабного вторгнення завдяки діяльності «Дівчат» було проведено чимало просвітницьких заходів, освітніх лекцій на відкритих майданчиках, у школах, хабах тощо. Їхня головна мета — спонукати дівчат до свідомої побудови життя, до пізнання себе, свого тіла, своєї фізіології, до психологічної зрілости. Нині пріоритет — інформаційна війна в соціальних мережах та реальна підтримка тих, хто цього потребує.

Підтримати ГО «Дівчата» можна донатами за посиланням або замовивши лекцію.

GenderZed

Нині на заході України стало більше різних організацій: крім тих, які працювали там завжди, з’явилися ті, які туди евакуювалися. Однак і в інших регіонах країни не припиняються життя й активізм. Скажімо, хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля. Окрему увагу завжди приділяли правам жінок і феміністичним цінностям. Ще один напрям роботи — профілактика ВІЛ-інфекцій та інфекцій, які передаються статевим шляхом. У просторі GenderZed завжди можна пройти тестування на ВІЛ-інфекцію, безкоштовно отримати сейф-бокс здоров’я для чоловіків, у який входять оральний тест на ВІЛ, коробка презервативів, лубрикант та інформаційний буклет.

У мирний час GenderZed брали активну участь у всіх подіях, пов’язаних із ЛГБТ+ спільнотою. Це інформаційна підтримка, поступова дестигматизація через просвітницьку діяльність, участь у прайдах тощо. З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації. Це стало можливим завдяки потужній підтримці міжнародної спільноти, яка поширює інформацію і жертвує кошти на потреби ЛГБТ+ людей.

Наразі вся команда у вільний від основних обов’язків час обробляє заявки на допомогу. Так робота стала майже цілодобовою, це важко передусім емоційно, але й ресурсно теж. Дуже багато звернень із тимчасово окупованих територій та з постраждалих від ракетних обстрілів регіонів. Масштаб трагедії величезний, навіть якщо іноді здається, що стає спокійніше, потреба людей у психологічній підтримці зростає, бо війна досі триває.

Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С. До лінії фронту занадто близько, але проблеми, актуальні до повномасштабної війни, нікуди не зникли після ескалації.

До повномасштабного вторгнення організація планувала новий проєкт для лесбійок і бісексуалок під назвою Girls for Girls. 24 лютого поставило ці наміри на паузу, але тепер проєкт нарешті стартував. У ньому розповідають про гігієну й жіноче тіло, про безпечний секс між дівчатами та важливість цього. Додатково спеціально для лесбійок і бісексуалок зробили телеграм-бот, де є можливість пройти квест із жіночого здоров’я, підвищити обізнаність та отримати фем-бокс на зразок того, що вже є в організації для чоловіків.

На своїх сторінках у соціальних мережах GenderZed публікує інформацію, яка може бути корисною під час війни: пошук притулку, гуманітарної допомоги, можливості допомогти армії тощо. Усе це систематизується й узагальнюється для швидкого і зрозумілого доступу будь-якої миті.

Якщо ви хочете підтримати діяльність GenderZed у Запоріжжі, це можна зробити за посиланням.

KyivPride

Свого часу GenderZed долучилися до організації першого прайду в Запоріжжі, але ЗапоріжжяПрайд не встиг стати абсолютно незалежним і достатньо відомим проєктом. Наразі в Україні ведуть активну діяльність KyivPride і KharkivPride.

Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. Звичайно, найактуальнішою залишилася інформаційна робота, зокрема через соціальні мережі, а це співпраця з відомими виданнями й агентствами новин із більше як 15 країн світу. Серед таких видань BBC News, TIME Magazine, New York Times, GAY Times, Pink News. У Європі панує багато стереотипних і навіть жахливих уявлень про стан ЛГБТ+ спільноти в Україні, бо він ніколи якісно не висвітлювався. Війна і поширення інформації посприяли зменшенню стереотипів та організації допомоги спільноті.

За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати, форма заявки залишається актуальною.

У Києві разом із ГАУ відкрили власний шелтер для ЛГБТ+ і їхніх сімей. Це важливо не тільки через те, скільки людей могли втратити житло, а й з огляду на психологічний стан. Не всі і не скрізь, на жаль, готові здати квартиру гомосексуальній парі або поселити до себе таких людей. Водночас не всі хочуть залишатися в місті, тим паче довгий час після 24 лютого перебувати в Києві теж було небезпечно. Тому KyivPride почали організовувати власні евакуаційні рейси для виїзду на захід України і за кордон.

Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.

KyivPride не лише ресурсно допомагає, а й тримає у фокусі уваги свою первісну мету. 25 червня планується спільний КиївПрайд і ВаршаваПрайд. Прайди об’єднаються й проведуть спільний марш за мир і свободу України та проти російської агресії. У звичному форматі провести КиївПрайд немає можливости, бо це небезпечно, але спільнота Варшави підтримала ходу проти війни, за свободу і права людини.

«Ми надаємо простір голосам, яким потрібно звучати гучніше».

Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми всі перебудували свої плани і щоденну діяльність, усі відмовилися від звичного заради потрібного. Кожен і кожна невпинно працюють, забезпечуючи притулок і базові потреби. Кожен і кожна, хто цього потребують, можуть по це звернутися.

Підтримати феміністичні та ЛГБТ-організації України

Потребую притулку або гуманітарної допомоги

Потребую психологічної або юридичної допомоги

Ілюстрація Олени Іванків

Сексуальне насильство — інструмент війни, яким російські окупанти намагаються завдати шкоди українському населенню, придушити спротив та демотивувати армію. Одні історії про зґвалтування стали відомі після деокупації населених пунктів, інші нам ще доведеться почути після звільнення східних регіонів України. Проте подекуди жінки й чоловіки, навіть перебуваючи на окупованих територіях і в зоні бойових дій, шукають можливости розповісти про насильство, вчинене військовими рф.

Важливо розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без згоди однієї зі сторін. Сюди належать примусові оголення, примус дивитися на сексуальну наругу, сексуальне рабство, проституція, каліцтво статевих органів тощо. Усі перераховані дії — воєнний злочин, порушення законів і звичаїв війни.

Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда — Україна», зазначає, що багато тих, хто пережили сексуальне насильство з боку окупантів, наразі відкинули цю травму на другий план. Поки що вони задовольняють базові потреби або вирішують нагальні проблеми: переїзд, адаптація, отримання гуманітарної допомоги, працевлаштування тощо.

Що відомо про злочини російських окупантів

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну почали з’являтися новини про те, що солдати рф ґвалтують жінок, чоловіків і дітей. Сексуальне насильство на окупованих територіях має масовий характер, але поки що порахувати кількість випадків неможливо.

Такі організації, як ООН, Human Rights Watch і La Strada — Ukraine, документують сексуальне насильство в Україні.

«Випадки, які ми задокументували, показують неймовірну навмисну жорсткість і насильство щодо мирних жителів України. Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають під окупацією російських сил, повинні розслідуватися як воєнні дії», — заявив Г’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch у Європі й Центральній Азії.

Через те що бойові дії тривають, а багато міст і селищ досі окуповані й ізольовані, документувати всі твердження про насильство та отримати нові свідчення постраждалих важко. Повідомлення про звірства щодо цивільних надходять від людей, які змогли покинути захоплені території або після звільнення певних районів.

На початку березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів про численні випадки сексуального насильства в окупованих містах. Після цього українські депутати теж почали повідомляти, що російські солдати навмисно і цілеспрямовано стріляли в жінок та дітей, бо Україна не здалася. За їхніми словами, що жінки різного віку — від наймолодших до літніх — зазнавали групових зґвалтувань, а іноді після цього їх убивали.

Оприлюднені у ЗМІ випадки вражають жорстокістю і нелюдськістю: окупанти вбивали чоловіків і ґвалтували їхніх дружин у сусідній кімнаті, змушували людей дивитися на насильство над їхніми рідними тощо. Дехто з жінок і неповнолітніх дівчат завагітніли внаслідок сексуального насильства, вчиненого окупантами.

На «гарячу лінію» психологічної допомоги надходять повідомлення про зґвалтування дітей — і дівчаток, і хлопчиків. Часто від отриманих травм діти гинуть, а насильство навмисно чиниться на очах батьків. Прикметно, що сексуальне насильство росіяни чинять і з чоловіками, і з літніми людьми.

Людмила Денісова, яка з березня 2018 року до травня 2022 року виконувала обов’язки уповноваженої з прав людини, говорить, що рф використовує зґвалтування і сексуальне насильство в інших формах як тактику ведення війни, систематично, повсюдно і з приголомшливою жорстокістю. Тому ці випадки не можна пояснювати хибами окремих людей. Окупанти також вихваляються своїми звірствами перед родичами й друзями в росії, про це свідчать розмови, які перехоплює Служба безпеки України.

Дехто з дружин окупантів підтримують і заохочують їх чинити звірства. Записана розмова, де дружина військового рф «дозволяла» йому ґвалтувати українських жінок за умови, що він користуватиметься презервативами і нічого їй не розповідатиме. Дружина іншого окупанта детально описувала йому, як і сама хотіла б долучитися до знущань: калічила б жінкам статеві органи та вирізала б зірки на спинах.

Навіщо військові ґвалтують цивільних людей

У Міжнародному протоколі з документування й розслідування сексуального насильства в конфліктах виділяють мотиви агресора, серед яких — досягнення воєнних цілей. Ідеться про те, що подекуди сексуальне насильство набирає масового характеру, і тоді воно вважається частиною широкомасштабного нападу на мирне населення або є актом геноциду. Такі злочини можуть здійснюватися за прямого чи непрямого наказу командування, а також коли командири систематично «заплющують очі» на порушення правил їхніми підлеглими.

Крім того, сексуальне насильство може застосовуватися для послаблення громади і здобуття контролю над нею. Воно може бути формою катувань, застосовуючи яку агресор прагне покарати, принизити або залякати постраждалих чи змусити їх видати якусь інформацію.

Прикметно, що сексуальне насильство, вчинене над цивільними, може виступати нагородою для солдатів. А ще це метод, завдяки якому бійці стають співучасниками злочинів, і відтоді вони прив’язані до групи.

Дара Кей Коен, авторка книжки «Зґвалтування під час громадянської війни» (Rape During Civil War), пише, що іноді в збройних конфліктах групові зґвалтування стають своєрідним ритуалом, покликаним привчити бойовиків-початківців до насильства. Це особливо актуально в патріархальних суспільствах, де зрілість і мужність асоціюються з насильством і домінуванням.

Дослідниця зазначає, що зґвалтування часто використовують як форму насильницької соціалізації у тих військових формуваннях, які не добровільні, а сформовані через примусовий призов. Серед військових, які створюють армії з власного бажання, зґвалтування як метод ведення війни куди менш поширені.

Серед особистих чинників можна назвати те, що військові під час бойових дій зазнають стресу і прагнуть вивільнити його. Ними можуть керувати ненависть до ворога, бажання помститися за полеглих товаришів, прагнення проявити владу над слабшими і в такий спосіб наче повернути контроль над власним життям.

Що каже світова статистика

Зґвалтування чинили солдати під час різних воєн ХХ сторіччя в різному масштабі і з різною мотивацією. Це бувало внаслідок прямого наказу командування (як стратегічний інструмент війни, для залякування громадянського населення противника і для деморалізації ворожих військ) і внаслідок учинків особового складу. Поширення і масовість цього воєнного злочину вражає. Кілька найвідоміших прикладів.

• Так зване «зґвалтування Нанкіна» в грудні 1937 року — облога китайського міста японською армією, шість тижнів убивств і масових зґвалтувань. Щонайменше 20 000 жінок, дітей і людей старшого віку було зґвалтовано під час окупації.
• У 1945 році Красна армія вчинила майже 2 000 000 зґвалтувань у завойованій нею частині Німеччини, зокрема понад 100 000 під час взяття Берліна. Радянське командування ігнорувало й замовчувало ці факти.
• За дослідженнями історика з університету Північного Кентуккі Боба Ліллі, який отримав доступ до архівів військових судів США, у 1942–1945 роках американські солдати вчинили в Англії, Франції і Німеччині майже 14 тисяч зґвалтувань. Це стало проблемою військової дисципліни, з якою активно боролися.

Масові зґвалтування відбувалися під час Югославських воєн у 1990-х, під час війни в Ліберії (1989–2003), в інших країнах. Повідомляють про зґвалтування як спосіб ведення війни під час Тиграйської війни в Ефіопії (2020–2021).

Зґвалтування як типовий інструмент війни російських солдатів

Сексуальні злочини, що їх чинять російські військові, мають системний і невипадковий характер. Протягом 30 років вони відбувалися в Чечні, Грузії, Сирії й інших країнах. Поведінка російських солдатів скрізь однакова.

Ічкерія. Зґвалтування жінок під час обох воєн за незалежність Ічкерії мали масовий і публічний характер. Командири рф спостерігали за цим, а іноді й приєднувалися до вчинення насильства. Виявити й документально зафіксувати випадки зґвалтувань чеченських жінок, як зазначає Human Rights Watch, було дуже важко, бо в чеченському суспільстві домагання — табуйована тема, тому багато жертв замовчували факт насильства.

А проте окремі свідчення таки вдалося записати. Жительки міста Алди розповіли, що військові рф спочатку ґвалтували чеченських жінок, а потім їх убивали. Відомо також, що зґвалтування повторювалися: для цього жінок водили з одного двору в інший.

Як розповіли жителі села Серноводського, російські військові у відкритому полі зґвалтували кілька десятків чоловіків. Нічого такого в Ічкерії раніше не було, відомо лише про окремі випадки сексуального насильства над чоловіками в місцях ув’язнення, але масових і публічних злочинів такого роду військовослужбовці ще не вчиняли. Інформацію про зґвалтування оприлюднили з великим запізненням, адже саме цей вид насильства над особистістю вважається на Кавказі одним із найтяжчих.

Журналісти і правозахисники, які висвітлювали події в Ічкерії, повідомляли, що на початку Другої чеченської війни 1999 року в Ічкерію перевели великі підрозділи табірної охорони — офіцерський і рядовий склад. Саме ці люди систематично практикували зґвалтування в таборах, а потім і щодо цивільних. Це старий ГУЛАГівський метод знищення особистости. На війні проти чеченців його застосували свідомо і сплановано.

Грузія. Під час збройного конфлікту в Південній Осетії 2008 року російські військові викрадали молодих дівчат і хлопців, ґвалтували та вбивали їх. Це зафіксовано в розповідях очевидців. Відомо також, що одна грузинська жінка, ім’я якої не розголошували, звернулася в Суд Європейського Союзу. За її словами, під час російсько-грузинської війни у її дім неподалік зони конфлікту ввірвалися військові негрузинської національности. Вони зґвалтували і пограбували жінку.

Сирія. Згідно з доповіддю ООН, у Сирії російські «миротворці» разом із сирійськими провладними силами ґвалтували дітей, жінок і чоловіків з метою покарати опозиційні спільноти. Мирних жителів спочатку ґвалтували під час обшуків будинків і наземних воєнних операцій, а потім на блокпостах та в місцях утримання під вартою. Хлопчиків і чоловіків змушували вступати в статевий зв’язок один з одним та з іншими родичами. Їх також ґвалтували різними предметами.

Чому про сексуальне насильство мало говорять

Ще у 2014–2015 роках жителі східних регіонів почали заявляти про зґвалтування жінок у зоні АТО/ООС. Офіційної статистики зґвалтувань у східних регіонах України, вчинених за вісім років бойових дій і окупації, досі немає. Зафіксувати всі злочини надзвичайно складно — частина жертв загинули. Частина тих, хто вже перебуває в безпеці, бояться або соромляться розповісти про пережите. Кривдників, які перебувають у зоні окупації або на території рф, важко притягнути до відповідальности.

Про скоєні окупантами сексуальні злочини регулярно повідомляла донедавна уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Проте це не репрезентативна статистика: оприлюднені дані не відповідають масштабу явища, який наразі важко оцінити. Це може пояснюватися кількома причинами.

За словами Альони Кривуляк, перша й засаднича перешкода для розголосу — величезний страх заявляти про такі злочини. Багато людей, які постраждали від сексуального насильства, вчиненого військовими рф, не готові про це говорити, бо не впевнені у своїй безпеці та в ситуації в країні загалом. Навіть якщо населений пункт, де стався злочин, уже деокуповано, у містян(ок) однаково є страх, що росіяни можуть повернутися.

Друга причина — гендерні стереотипи, які під час війни нікуди не поділися. Люди бояться засудження і того, що про них скажуть інші. Дехто з постраждалих від статевого насильства з боку російських солдатів могли стикнулися з обвинуваченнями жертви, поширеними в українському суспільстві.

«Ла Страда» працює з темою сексуального насильства на війні з 2014 року, працівниці організації свідчать, що і до, і після повномасштабного вторгнення рф звернень було небагато. Хоча нині держава робить великий внесок у те, щоб фіксувати й документувати випадки насилля, а медіа всіляко сприяють видимості цієї проблеми, сором і страх говорити на цю тему залишаються.

Що кажуть міжнародне й українське законодавство

За сексуальне насильство, яке чинять військові, передбачено відповідальність. Її призначають за результатами розгляду судових справ у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, створеними трибуналами або національним судом України. Відтак важливо фіксувати злочини та збирати максимум доказів для притягнення винних до відповідальности.

Лілія Олійник, адвокатка й учасниця ініціативи «ЮрФем: Підтримка щодо допомоги постраждалим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації», розповідає, що є різні міжнародні й національні інструменти регулювання питання злочинів сексуального характеру під час війни.

Наприклад, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949) в статті 14 передбачає, що військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й чести. Також там зазначено, що «з жінками слід поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю».

Засади Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), а саме стаття 27, передбачають, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (1977), у статті 75 забороняє «знущання над людською гідністю, зокрема принизливе і образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 також постулює безпосередній захист жінкам від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».

Що стосується національного законодавства, то відповідальність за порушення законів і звичаїв війни встановлено в Кримінальному кодексі України. Як наголошує Лілія Олійник, стаття 438, зокрема, гарантує покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, а також за застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни. Такі дії караються позбавленням волі на термін від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, караються позбавленням волі на термін від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Кримінальний кодекс в окремій статті 442 передбачає також відповідальність за злочин геноциду. Останній трактується як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».

Залежно від обставин вчинення статевого насильства військовими його можна також кваліфікувати як інші воєнні злочини, а саме умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних ушкоджень, що спричиняють смерть чи серйозно загрожують здоров’ю таких осіб, зазіхання на особисту гідність, зокрема образливе і принизливе поводження.

До того ж, зазначає експертка, треба, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Цей документ сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства та забезпечуватиме розслідування таких злочинів і покарання винних. Крім того, конвенція удоступнить юридичну, психологічну допомогу, послуги з подолання наслідків психологічної травми для людей, які зазнали сексуального насильства, зокрема пов’язаного з конфліктом.

Як українські урядовиці протидіють сексуальному насиллю

Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Ольга Стефанішина наразі працює над переорієнтацією урядових ресурсів на створення центрів з надання психологічної, медичної, медикаментозної і правової допомоги громадян(к)ам, які зазнали злочинів сексуального характеру з боку російських окупантів.

Уповноважена з прав людини (на момент написання статті це Людмила Денісова) займається збором і фіксацією випадків сексуального насильства, яке вчиняють військові рф на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. У квітні запрацювала спеціальна телефонна лінія для надання психологічної допомоги, на якій консультують п’ять професійних фахівців і фахівчинь. Прикметно, що в травні 2022 року українські медійниці підписали відкрите звернення до Денісової із закликом змінити риторику в повідомленнях про сексуальні злочини під час війни, що їх поширюють на її офіційних сторінках, та уникати надмірної деталізації.

Урядова уповноважена з ґендерної політики. Катерина Левченко, зокрема, створює пам’ятки й буклети про те, що робити, якщо ви стали свідком зґвалтування або самі пережили статеве насильство. Наразі вона порушує питання створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для потерпілих.

Психологічні поради: як захиститися, вижити і пережити

Зґвалтування в мирний час і під час війни мають зовсім різну мету, тому й правила допомоги постраждалим від насильства потрібні інші, бо старі вже не діють.

Психологиня й волонтерка, яка працює з людьми, котрі пережили насильство з боку військових рф, пропонує такі поради. Важливо зазначити, що будь-які поради не гарантують порятунку. Організм людини може по-різному реагувати на стрес, але в жодному разі не можна звинувачувати себе.

1. Наявна наразі інформація свідчить, що окупантів нічого не зупиняє від сексуального насильства. Вік, стать, зовнішній вигляд, присутність дітей поруч не є стримувальними чинниками. В окупованому місті варто намагатися не потрапляти на очі окупантам, за можливости перебувати в укриттях.

2. У ситуації, яка загрожує перерости в насильство, треба спробувати оцінити баланс сил і ступінь загрози. Пручання, агресія до насильників можуть призвести до травмування або загибелі. Життя — це найвища цінність, його збереження має бути пріоритетом.

3. У гострих стресових ситуаціях вмикається захисний механізм, який називається дисоціація — відчуття нереальности, ніби мозок існує окремо від тіла. Це відчуття можна використати для самозбереження, спробувати підсилити. Максимальне емоційне й фізичне відсторонення допомагають пережити травматичні події.

4. Уцілілим від насильства треба одразу покинути місце події, щойно з’явиться така можливість. Якщо поруч є варті довіри люди, попросити про допомогу.

5. У безпечному місці слід подбати про себе. Якщо доступна вода, треба прийняти душ, скористатися вологими серветками (але тільки не на спиртовій основі), подбати про базову медичну допомогу. Можна полежати в позі ембріона, щоб відчути заземлення і прийти до тями.

6. Важлива допомога людей, які викликають довіру. Це можуть бути родичі, друзі, психологи чи волонтери.

7. За можливости і наявности особистих сил і ресурсів варто зберегти речі і все, що може допомогти при розслідуванні злочину. Після стабілізації стану організму і психіки, варто звернутися із заявою до поліції, щоб зафіксувати вчинення злочину і збільшити шанси притягнення кривдників до відповідальности. Слід бути особливо обережними при цьому і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, виникне небезпека для людини.

8. Якщо ви знаєте чи бачите, що ваша близька або знайома людина зазнала насильства, треба запропонувати їй свою допомогу. Це слід робити максимально обережно, запитати про те, що саме потрібно, не розпитувати про те, що сталося. Якщо нічого не треба, то просто побути поруч.

Що робити, якщо немає можливости звернутися до лікаря

Ініціатива Євромайдан SOS та Асоціація правників України разом з акушеркою-гінекологинею Наталією Лелюх розробили рекомендації для постраждалих від зґвалтування в разі недоступности медичної допомоги.

Лікування травм статевих органів

Можна використовувати неспиртові антисептики, розчин соди (1 чайна ложка на 0,5 літра води), чисту воду, дитячі безспиртові вологі серветки, мазь тридерм, мазь левомеколь, мазь триакутан, мазь бепантен або одноразово використати хлоргексидин.

Не можна використовувати спиртові антисептики і серветки, перекис водню, пантенол, олію та інші масляні розчини.

Якщо є якісь вагінальні антисептичні або антибактеріальні свічки, проставити їх 5–6 днів. Якщо є травми слизової, кровотечі чи гематоми, бажано починати ставити свічки через добу.

Увага! Дозування всіх ліків указано для дорослих. Для підлітків потрібна консультація лікаря щодо корекції дози (у разі неможливости отримати консультацію треба уважно вичитувати інструкцію до ліків).

Профілактика інфекційних захворювань (гонореї, хламідіозу, трихомоніазу). За можливости слід ужити такі ліки: метронідазол 500 мг — двічі на день протягом 7 днів; цефтриаксон 1 г — внутрішньом’язово укол одноразово; азитроміцин 2 г — одноразово. Усі препарати можна вживати під час вагітности в будь-якому триместрі.

Захист від небажаної вагітности. Прийняти будь-які гормональні контрацептиви в такому дозуванні (вказано діючі речовини, які є в більшости марок контрацептивів): 0,1 мг етинілестрадіолу + не менше як 0,5 мг левоноргестрелу (дроспіренон, дієногест). Через 12 годин повторити ту саму дозу. Така контрацепція максимально ефективна, якщо вжити препарат у перші 24–72 години після незахищеного контакту.

Як зафіксувати докази сексуального насильства, вчиненого окупантами

На окупованій території та в зоні бойовий дій загалом важко говорити про фіксацію злочинів, тим паче сексуального характеру. Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», наголошує, що відповідно до міжнародної практики, свідчення постраждалих можуть бути достатніми доказами скоєння злочину сексуального насильства. Це можливо за відсутности будь-якого іншого додаткового підтвердження фактами від інших свідків, документів, медичних документів, фотографій або будь-яких інших потенційно підтверджувальних доказів.

У мирний час іноді важко зафіксувати злочини сексуального характеру, бо йдеться про експертизи й медичні розслідування. Однак у справах про сексуальне насильство, вчинене військовими рф під час війни, стандарт доказування дещо інший — біологічні чи судово-медичні експертизи не вимагаються.

Важливо знати, що не обов’язково одразу звертатися до правоохоронних органів, бо це теж може крити певну небезпеку, якщо постраждала/ий перебуває на окупованій території. Діяти треба насамперед з огляду на безпеку, з увагою до особистого фізичного і психологічного стану.

Як зазначає експертка, у процедурі доказування фокус зміщується з питання згоди потерпілої особи (її наявности чи відсутности) на наявність примусових обставин. Тобто не потрібно доводити застосування сили злочинцем, щоб підтвердити відсутність згоди чи того факту, що чинився опір. Натомість ідеться про пошук достатніх доказів, які свідчать про наявність примусових обставин. Наприклад, окупація — та обставина, яка унеможливлює надання справжньої згоди.

Юристки «Ла Страда — Україна» у співпраці з Міністерством внутрішніх справ України та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики підготували інструкцію, як зібрати докази сексуального насильства під час війни.

Експерт(к)и радять за можливости задокументувати злочин — зробити фото і відеофіксацію, взяти контакти можливих свідків. Крім того, потрібно записати або запам’ятати такі деталі: місце злочину, дату і хоча б приблизний час, деталі про військових, які вчинили насильство, — їхні імена чи позивні, приблизний вік, зовнішність, ранги, а також їхні розмови один з одним.

Важливо! Слід бути при цьому особливо обережними і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, людина потрапить у небезпеку.

Наступний крок — звернення до правоохоронних органів (у поліцію або прокуратуру, контакти нижче). Тут важливо переконатися, що звернення зареєстровано і відкрито кримінальне провадження. Далі, можливо, потрібно буде відвідати заклад охорони здоров’я, щоб задокументувати результати насильства. У лікарні варто взяти медичну довідку і зберегти її. У разі звернення по психологічну допомогу теж треба отримати висновки з описом психологічного стану внаслідок пережитої травми.

Ці матеріали стануть доказовою базою для судів у Гаазі та для українських суддів, щоб загарбники були покарані, а вцілілі отримали право на належну компенсацію.

Куди звертатися по допомогу

Якщо відбулося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.

Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції — 102, Генеральної прокуратури — 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію — 1547.

Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту conflict2022.ua@gmail.com.

Передати інформацію для дальшого розслідування можна на сайті Офісу Генерального прокурора України чи через телеграм-боти @stop_russian_war_bot та @war_crime_bot.

По юридичну допомогу можна звернутися в Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103, в Асоціацію жінок-юристок «Юрфем» — 38 068 145 55 90 або до правозахисної ініціативи Євромайдан SOS у телеграм @ESOSdoc чи на пошту evromaidansos@gmail.com.

По психологічну і правову допомогу можна звернутися на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335.

Онлайн-платформа «Аврора» надає спеціалізовану психотерапевтичну підтримку людям, які зазнали насильства, зокрема й сексуального, пов’язаного з війною. На платформі можна отримати комплексну підтримку психотерапевтів/ок для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги і внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Також можна звернутися по консультацію до медичних фахівців/чинь для вирішення нагальних питань збереження здоров’я та отримати професійну допомогу юристів/ок. Звернутися по безкоштовну підтримку можуть усі незалежно від статі й віку, для цього треба заповнити анонімну форму на сайті «Розірви коло».

ГО «Дівчата» надає безкоштовну психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. Звернення можна писати на пошту helpgodivchata@gmail.com або зателефонувати за номером 38 073 460 38 60.

Отримати психологічну підтримку від проєкту Маші Єфросініної можна, звернувшись на пошту a.kariakina@mashafund.org. Для психологічної допомоги від організації «Розкажи мені» слід писати на пошту tellmecomua@gmail.com.

Отримати консультацію лікарів-психіатрів ГО «Форпост» можна за номером 38 096 839 76 17 або на цьому самому номері в телеграмі: @forpostcenter.

Колективна травма українського суспільства

Акушерка-гінекологиня й дослідниця теми сексуального насильства Галина Майструк уважає, що українська система охорони здоров’я була не готова до того, що відбувалося на тимчасово окупованих росіянами територіях.

«Лише тепер Міністерство охорони здоров’я України починає розробляти форми й анкети, за якими лікарі зможуть описувати і фіксувати випадки сексуалізованого насильства. У мирний час лікар міг тільки встановити та описати факт зґвалтування, а після однаково потрібний був висновок судово-медичного експерта, адже без нього доказова база в суді не працюватиме. Тепер лікар повинен не просто зафіксувати, а й матиме можливість підтвердити цю ситуацію. Процес ускладнюється тим, що в мирний час лікарі рідко мали справу з груповими зґвалтуваннями. І навіть якщо кривдників ніколи не зможуть ідентифікувати, для того щоб це ввійшло до складу військових злочинів, має бути достатньо лише висновку лікаря», — пояснює експертка.

Галина Майструк додає, що через бойові дії, які тривають, перевірити такі злочини російських військових надзвичайно важко, а отримання статистичних даних для позовів у міжнародних судах може затягнутися на роки. На її думку, українське суспільство отримає тяжку колективну травму, яку доведеться дуже довго долати.

Як ЗМІ писати про сексуальне насильство

Багато історій уцілілих після сексуального насильства стали відомі завдяки медіа. Проте заявляти й відкрито розповідати подробиці дій окупантів нині ризикують далеко не всі. Іноді медіа женуться за клікбейтом і всіляко намагаються зловити хвилю уваги коштом історій людей, які пережили зґвалтування або стали свідками цього.

«Громадське радіо» і Divoche.media створили спільний матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства екологічніше. Експертки — правозахисниця Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко — дають, зокрема, такі поради.

1. Керуватися принципом «не нашкодь», навіть якщо здається, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
2. Ґрунтуватися на принципі довіри. Журналіст/ка має вислухати болісну історію людини, яка довірилася, але при цьому не повинен/на перетворюватися на слідчого.
3. Коли йдеться про верифікацію історії, треба уважно її фіксувати, але не влаштовувати з цього журналістське розслідування. Згідно з міжнародно-правовим правосуддям, правильно задокументована історія вцілілої після сексуального насильства людини не потребує інших підтверджень.
4. Медіа не повинні навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, до цього треба бути готовими і не лякатися.
5. Не варто намагатися ловити на обмовках. Навіть якщо співрозмовник/ця плутається у своїй історії або забуває якісь моменти, це не означає, що людина бреше. Суперечливі чи незрозумілі моменти можна і треба уточнювати, але робити це делікатно.
6. Слід пам’ятати про захист персональних даних: не публікувати фото і відео, які можуть розкрити людину або місце її перебування, не постити посилання на особисті соцмережі, не робити фотографій рідних людей співрозмовника/ці.
7. Крім того, важливо переконатися, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертости.

Варто нагадати й ті аспекти, що їх завважили медійниці, котрі звернулися до обмудсменки з проханням змінити риторику у висвітленні питань насильства. Зокрема, вони просять про таке.

1. Оприлюднювати тільки ту інформацію, щодо якої є досить доказів. Перед публікацією перевіряти факти.
2. Перевіряти й ретельно продумувати кожне слово, щоб уникнути сенсаційности в повідомленнях.
3. Уникати надмірної деталізації злочинів.
4. Користуватися коректною термінологію, наприклад уживати слово «вцілілі» або «потерпілі» замість «жертви».
5. Дбати про конфіденційність і безпеку потерпілих, пам’ятати, що потерпілих можуть ідентифікувати, якщо вони живуть у невеликих селах чи містечках.
6. Нагадувати про мережі підтримки потерпілих (правозахист, професійна психологічна допомога).

Волонтерка психологічної кризової служби, психологиня Галина Гук в експертному коментарі для «Гендер в деталях» виділила сім принципів того, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру.

1. Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, у безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет щодо потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
2. Інформована згода та її зворотність. Фахівці/чині, залучені до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинні заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії. Отриману згоду може бути відкликано на будь-якому етапі. Навіть якщо матеріал готовий, робота проведена, людина має право сказати «стоп».
3. Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або висвітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу…» досить поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
4. Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження мають захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя.
5. Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости варто уникати оприлюднення історій людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
6. Неупереджене і недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема про злочини проти сексуальної недоторканности особистости, треба дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів про різний ступінь травмування осіб різної статі чи віку.
7. Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію, яка зачіпає чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Слід фокусуватися не на поодиноких випадках, а на просвітництві аудиторії, пояснювати причини і наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації й корисні джерела інформаційної та фахової, за потреби юридичної підтримки.

Підсумки

Сексуальне насильство використовується як зброя війни. Для окупантів це легкий і вигідний спосіб досягнути мети — знищити моральний дух і патріотичний поклик українського суспільства. Коли солдати рф ґвалтують цивільне населення, йдеться не про сексуальний інтерес, а про садистську «перемогу», контроль і спосіб хоч у якомусь сенсі виграти війну. Зґвалтування й сексуальне насильство в умовах конфлікту — це не про секс, це втілення практикування влади, домінування та приниження.

Життя — найбільша цінність, і його збереження має бути пріоритетом. Так само безумовним пріоритетом є добробут уцілілих.

Після того як буде забезпечено виживання та добробут громадянок і громадян, метою суспільства і влади має стати досягнення справедливости і покарання кривдників на міжнародному рівні. А також припинення ганебної практики сексуального насилля як зброї війни в планетарному масштабі — раз і назавжди.

Розпад СРСР 1991 року не означав остаточний кінець усього радянського. Нові держави успадкували елементи радянської культури, менталітету, свідомости, повсякденних практик і, звичайно, стереотипи. Усе це потребувало й потребує осмислення та перегляду. Гендерні упередження, засвоєні з попередньої доби, досі залишаються частиною нашого повсякдення. Часто ми відтворюємо ці елементи, не усвідомлюючи їхнє походження. Якими, наприклад, були образ жінки та гендерні ролі в радянській культурі?

У СРСР склалися два стереотипи про соціальні ролі чоловіка й жінки. Радянська конституція гарантувала рівні можливості незалежно від статі. На практиці ж гендерні ролі розподілялися цілком традиційно: чоловіки займалися управлінням, наукою і виробництвом, а жінки мали передусім дбати про побут і виховання дітей, поєднуючи це із зароблянням грошей. Другий стереотип — жінок при цьому часто вважали працівницями «другого сорту», бо вони претендували на пільги через свої родинні обов’язки. Тому офіційна радянська риторика мала одночасно стверджувати рівність статей і засуджувати все, що цьому заважало. Тобто навіть в ідеологізованих текстах відбувалося опосередковане визнання гендерної нерівности.

До «перебудови», яка почалася 1985 року, радянська офіційна риторика пройшла шлях від заперечення до прийняття своєї невідповідности повсякденним уявленням про місце жінки в суспільстві. Зрештою, двомислення (стан, коли людина одночасно дотримується протилежних поглядів) стало характерним для суспільства в СРСР. Воно уможливлювало існування будь-яких суперечностей між офіційно декларованим і неофіційно наявним та чинним.

Особливо яскраво протиріччя між ідеологією і реальними гендерними стереотипами відбилися на сторінках радянських журналів сатири й гумору. «Крокодил», «Перець», «Вожик», «Чаян» та інші сатиричні видання мали стати «зброєю партії» і боротися засобами гумору із суспільними вадами. Саме таку роль відводили сатирі й гумору в СРСР ¹.

Читачі й читачки однаково сприймали карикатури, фейлетони й гуморески радше як розвагу. Тому редколегіям сатиричних журналів доводилося шукати баланс між гумором як засобом виховання радянського громадянства та гумором, який відповідав би читацьким очікуванням, тобто був би смішним і зрозумілим. Так офіційний гумор мимоволі наближався до свого конкурента — неофіційної сміхової культури, як-от анекдоти, де гендерні стереотипи були майже обов’язковим елементом.

Гумористам доводилося робити ставку на типові образи — це гарантувало їм упізнаваність і досягнення сміхового ефекту. Тому в період застою цензурована сатира впритул наближається до фольклору за тематикою, формами і, звичайно, наявністю гендерних стереотипів. Цей процес посилювався внаслідок повністю чоловічого складу редколегій гумористичних журналів. Так було і в журналі «Перець», про який тут поговоримо.

«Перець» — український журнал сатири й гумору, який виходив з 1941 року (його попередника, «Червоний перець», офіційно закрили 1934-го). У період застою це видання завоювало вагоме місце серед «серйозних» видань, стало одним із найпопулярніших журналів Радянської України, тиражі якого сягали 3 млн примірників. За підрахунками багатолітнього головного редактора «Перця» Федора Маківчука, кожний випуск журналу 1977 року читало щонайменше 15 млн читачів і читачок ².  «Перець», з одного боку, підважував культурні норми й стереотипи, а з іншого — відбивав їх, адже будь-яке культурне явище є продуктом свого середовища і впливає на нього.

Передусім виникає питання, наскільки важливою була гендерна тематика для творців «Перця» і як часто гумористи вказували стать персонажів сатиричних творів. А ситуація в текстах і карикатурах різна.

У фейлетонах і гуморесках стать персонажа/-ки переважно не акцентували, лише вказували ім’я і прізвище. Часто це робилося тільки для того, щоб прив’язати якусь суспільну проблему до окремої персони і показати негативне явище як «перегини на місцях», а не прояв суспільної кризи.

У карикатурах художники в кожному разі мусили малювати персонажа/-ку як чоловіка або жінку. Якщо проаналізувати співвідношення чоловічих і жіночих персонажів/-ок, то вийде 80 % на 20 % відповідно. Це співвідношення майже не мінялося до 1991 року, що зайвий раз свідчить про закоріненість гендерних стереотипів навіть в офіційній риториці. Якщо гумористи зображали якусь типову суспільну проблему, то її пов’язували переважно з типовим носієм, тобто з чоловіком.

Чоловіки частіше за жінок виступали як негативні персонажі і носії суспільних вад. Жінки здебільшого фігурували як нейтральні або позитивні персонажки, жертви «перегинів на місцях». А проте це свідчило лише про тенденцію зображати чоловіків соціально активнішими.

Що більше персонаж сатиричного твору був залучений у суспільні процеси, пов’язані з управлінням, виробництвом, творчістю, то більше проблем він уособлював. А сатира — це гострий гумор, який висміює якісь вади. І хоча «Перець» мав відтворювати офіційну гендерну політику рівности, на сторінках журналу поставало переважно патріархальне суспільство. Чи завжди було так і в яких контекстах зустрічалися жіночі образи?

Робітниці сталінської доби

У добу сталінізму (середина 1920-х — початок 1950-х років), коли з’явився «Перець», радянська влада активно нав’язувала суспільству єдину ідеологію і зображала радше бажане майбутнє, ніж сувору реальність. Автори «Перця» активно пробували зруйнувати стереотип про вторинність жінок на виробництві і в суспільному житті. Жінок зображали кращими робітницями на заводі, доярками-рекордсменками, здобувачками освіти, депутатками тощо. Перевиконання плану навіть стало тією «рисою характеру», що її хлопці оцінюють у дівчатах ³.

Часто в карикатурах доби сталінізму образ соціально активної жінки поєднувався з традиційністю. Жінка поставала як носійка української культури. Яскравий приклад — обкладинка журналу «Перець» за 1948 рік, присвячена образу Радянської України ⁴. На ньому УРСР виступає як металургиня, шахтарка й колгоспниця. Останній образ показує читацькій публіці Україну як щось традиційне й аграрне.

Гендерна політика доби «застою» (1965–1985)

Поступово радянська ідеологія почала втрачати контексти своєї реалізації. Наприклад, у добу застою — це 1965–1985 роки — такі важливі для радянської міфології події, як більшовицький переворот і Друга світова війна, згадувалися переважно у відповідні пам’ятні дати. Їм присвячували обкладинки журналів і передовиці газет. В інші дні преса, радіо й телебачення зосереджувалися головно на типових проблемах повсякдення. Те саме можна сказати про образ робітниць-рекордсменок, науковиць і зрідка директорок — жінок, «емансипованих радянською владою». Днем, коли варто згадати досягнення гендерної політики радянської влади, очікувано стало 8 березня ⁵.

Зазвичай п’яті номери «Перця» (виходив двічі на місяць) присвячували святу 8 Березня або Шевченковому дню (в разі ювілею). До періоду «застою» зі святкових чисел майже зникли сюжети, у яких жінки боролися за свої права. Задля «галочки» гумористи вміщували дружні шаржі на рекордсменок виробництва, а потім вкорінювали свято в побутовий контекст. Обкладинки святкових випусків було сповнено побутовими сюжетами, у яких чоловік і жінка мінялися своїми стереотипними ролями. Відтак на багатьох карикатурах чоловік 8 березня безуспішно намагається виконати «жіночу працю» на кухні саме «в цей день» ⁶.

Такі сюжети, які мали розважити читачів і читачок на свято, тільки підкреслювали стереотипний гендерний розподіл ролей чоловіка й жінки. Чоловік, який миє посуд, жінка, яка відчуває свою перевагу (нехай навіть у побутовому контексті), — це події-винятки, характерні лише для 8 Березня. Інший сюжет, який активно розвивали у святкових карикатурах і текстах, — подарунки дружині від чоловіка. Стереотипний подарунковий набір складався з квітів, цукерок, парфумів ⁷.

Виконання чоловіком «жіночих обов’язків» і стандартні подарунки — типовий комплекс «ритуалів» на 8 Березня, який у 1970–1980-х роках утратив свій первісний сенс. Гумористичне видання, яке часто робило ставку на типові образи, лише підкреслювало цю тенденцію.

У 1960–1980-х у побутову площину перейшов не тільки образ 8 Березня, а й переважна більшість жіночих образів. Саме в побутовій тематиці часто реалізовувався розважальний гумор, сповнений гендерних стереотипів. Відтак жінка частіше виступала в ролі дружини, матері або бабусі, яка займається домашнім господарством, одягом і зачісками, вихованням дітей ⁸.

Звісно, інколи гумористи намагалися переосмислити несправедливий розподіл гендерних ролей і висміяти чоловіків, які не беруть участи в хатніх справах і вихованні дітей ⁹. Проте неоднозначна роль гумору завжди полягала в тому, що ми можемо змиритися з проблемою, яку висміюємо, адже сміх знімає стрес і допомагає «випускати пару». Тому, хоч як це дивно, висміювання гендерних стереотипів часто-густо може призвести до зворотного ефекту — закріплення стереотипів у свідомості.

Задля сатиричного переосмислення гендерного розподілу ролей гумористи іноді міняли місцями чоловіка й жінку на побутовому рівні не тільки в контексті 8 Березня. Наприклад, у рубриці «Картини життя первісної людини» С. Герасимчук зобразив родинні стосунки часів матріархату, коли чоловік, готуючи їжу й доглядаючи дітей, скаржиться на жінку, яка щойно прийшла з роботи й одразу сіла читати кам’яну газету з цигаркою в роті ¹⁰.

Побутовий гумор у «Перці» незмінно виконував роль розваги на противагу таким «серйозним» темам, як зовнішня політика чи виробнича тематика. Офіційний гумор часто намагався використати елементи фольклору або псевдофольклору (жарти, що їх вигадали насправді професійні гумористи). У «Перці» такі тексти були частиною рубрики «Народні усмішки». Сюжети цих «усмішок» розгорталися в традиційному аграрному суспільстві, щоб засвідчити їхню «народність». Тому в них висміювали панів, церковників і родинні стосунки. Наприклад:

Батько до сина:

— Щасливий ти, синку!

— Чому, тату? Адже весілля завтра.

— Саме тому, сину… ¹¹.

Сатиричні твори, у яких жінка виступала суто побутовою персонажкою, нерідко стосувалися таких проблем, як неправильне виховання дітей, конфлікт поколінь, алкоголізм чоловіків, надмірне споживацтво тощо.

У сімейних проблемах здебільшого звинувачували чоловіків. Сатирики висміювали безвідповідальних членів суспільства, які кидали дружину з дітьми й шукали щастя з іншими жінками ¹². Показово, що нову пасію чоловіка зображали привабливішою порівняно з пригніченою побутом і вихованням дітей покинутою дружиною, яка будь-що намагається повернути чоловіка.

Образ нещасливої дружини й матері часто правив за тло для критики алкоголізму (в абсолютній більшості випадків чоловічого). Типовий сюжет — завжди п’яний батько, який псує життя працьовитій жінці, котра тягне на собі дітей ¹³.

Безвідповідальними матерями змальовували й жінок, але в таких випадках не протиставлялися погана мати і взірцевий батько, а поганими батьками зображувалося сімейну пару. Найчастіше такі батьки передавали виховні функції або іншим інституціям, або іншим родичам, головно бабусям. У такому разі протиставлялися не статі, а покоління, до того ж старше покоління стереотипно поставало в образі похилої жінки. Щоб підкреслити ненормальність таких родинних стосунків, недбайливих батьків «нагороджували» ще й іншими негативними рисами, як-от надмірне споживацтво, пристрасть до іноземних брендів одягу й техніки. Те саме стосувалося вже дорослих дітей, які незалежно від статі не розуміли, навіщо їм тепер бабуся ¹⁴.

Серед найбільш стереотипних професій, з якими пов’язувалися жіночі образи поза святом 8 Березня, — секретарки, вчительки, прибиральниці і, звичайно, продавчині. Останнім дісталися найтиповіші риси непривабливих осіб жіночої статі: неввічливі особи, які сенсом свого життя вважали облаяти покупця (найчастіше саме чоловіка) ¹⁵.

У межах названих професій жінки на сторінках «Перця» мали змогу не просто домінувати над чоловіками, а й принижувати їх. Як, наприклад, прибиральниця в гуморесці «Дефіцитна професія», яка натякає на виняткову потрібність своєї професії і безглуздість діяльности інженерів інституту ¹⁶ , або офіціантки, котрі вважають себе господарками в ресторані ¹⁷.

Схожу ситуацію, коли залежно від контексту одна стать домінує над іншою, а часто й принижує, навряд чи назвеш здоровими гендерними відносинами, навіть якщо їх не було актуалізовано в гумористичному творі.

Негативні жіночі персонажі з’являлися переважно в контексті моди (особливо західної або безглуздої з погляду авторів журналу ¹⁸ ) або бажання вдало вийти заміж. Ці два сюжети поєднувалися в карикатурах, які гротескно зображали модниць, котрі укладають шлюб із чоловіками похилого віку через бажання мати предмети споживчого ідеалу (насамперед автомобіль) ¹⁹.

«Перебудова» і сексуальна революція

Доба «перебудови» в сатиричних виданнях породила ще один контекст, у якому розкривалися жіночі образи. Це сексуальна революція ²⁰ яка сталася в радянській офіційній культурі після десятиліть заборони на еротику в літературі, кінематографі й пресі.

Сексуальна революція відбувалася головно за рахунок оголення жіночого тіла, яке з’являлося на одних карикатурах з одягненими чоловіками і було об’єктом бажання. Якщо, скажімо, в «Крокодилі» оголене жіноче тіло просто ставало тлом для жартів, то в «Перці» роздягнена жінка частіше фігурувала в контексті гострих соціальних проблем (товарного дефіциту чи проституції), нових для офіційної сатири ²¹.

А що сьогодні?

Навіть «смілива» офіційна радянська риторика демонструвала патріархальність радянської культури, яка перейшла в спадок пострадянському суспільству. Журнал «Перець» видавався в традиційному паперовому форматі до 2014 року і після закриття та спроби повернутися до випуску перейшов в онлайн-простір. З кінця 1980-х працівники журналу шукали новий формат і зміст видання, щоб пристосувати його до нових політичних реалій і досягли в цьому чималих успіхів, попри різке падіння популярности видання (журнал, імовірно, не витримав конкуренції з новими медіа і не зміг одразу позбутися стереотипного зв’язку з Комуністичною партією). Змінивши об’єкти висміювання у сфері політики, журнал продовжив створювати гумор із потужним стереотипним ядром щодо ролі жінки в суспільстві, нормативности її поведінки й зовнішности. Такий радянський спадок не підлягав ревізії, адже не лежав на поверхні суспільних перетворень.

Сучасна сміхова культура відтворює гендерні стереотипи, підкріплені свого часу радянським повсякденням: переважно побутовий контекст діяльности жінки, погляд на неї передусім як на сексуальний об’єкт, її вторинність порівняно з чоловіком в інтелектуальному, культурному й суспільному плані. Крім того, відтворюється образ жінки-жертви, на якому через гумористичний формат зосереджується увага, а відтак зменшується бажання боротися з гендерною нерівністю, адже одна з функцій гумору — зняти стрес, «випустити пару», сублімувати. Інакше кажучи, висміюючи негативне явище, ми його частково прощаємо. Недаремно майже всі радикальні рухи, спрямовані на кардинальні суспільні перетворення, намагалися оминати розважальний сміх і визнавали тільки викривальний гумор.

Гумор — це розвага, яка все-таки відтворює суспільні негаразди і стереотипи, зокрема гендерні. Коли ми сміємося над жартом, ми розслабляємося і можемо легко засвоїти й почасти прийняти сексизм та нерівність. Цю функцію гумору радянська влада свого часу використовувала, щоб прищепити ідеологію населенню. Так гумор працює й нині, зокрема у сфері уявлень про гендер.

Чи означає це, що нам не можна сміятися і жартувати? Зовсім ні! Сміх і гумор — це щось властиве людині і її культурі. Тож просто будьте обачними, і якщо жарт містить гендерні стереотипи, елементи сексизму й дискримінації, пам’ятайте, що несприйняття такого жарту яскраво свідчитиме про ваші погляди та слугуватиме формуванню оточення однодумців/-иць (якщо згадати про потужну інтегрувальну функцію гумору), встановленню нових соціальних правил і норм.

Пропоную читачам і читачкам поділитися своїми спостереженнями про побутування гумору, у якому відбиваються гендерні проблеми, в соцмережах, виданнях та просто в щоденних комунікаціях. Де саме ви чули й читали жарти з гендерними стереотипами? Чи можна їх уважати небезпечними? Чи можна вигадати «контржарти» про гендерні стереотипи і чи може гумор бути зброєю проти сексизму?

1. Див.: Єремєєва К. «Перчити і приперчувати!»: завдання радянських сатиричних видань (на прикладі журналу «Перець») // Український історичний журнал. — 2018. — № 1. — C. 127. [↩]
2. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. — Ф. 668. — Оп. 1. — Спр. 231. — Арк. 1. [↩]
3. Гливенко В. Карикатура // Перець. — 1948. — № 5. — С. 1. [↩]
4. Карикатура // Перець. — 1948. — № 1. — С. 1. [↩]
5. Напр.: Арутюнянц А., Бойко Ю. Наші кращі люди трудящі // Перець. — 1977. — № 5. — С. 3. [↩]
6. Арутюнянц А. Карикатура // Перець. — 1977. — № 5. — С. 1; Монастирський О. Карикатура // Перець. — 1980. — № 5. — С. 16. [↩]
7. Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1978. — № 5. — С. 1. [↩]
8. Горбачов В. Без слів // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9. [↩]
9. Василенко А. Карикатура // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9. [↩]
10. Герасимчук С. У період матріархату // Перець. — 1976. — № 10. — С. 5. [↩]
11. Найщасливіший день // Перець. — 1980. — № 10. — С. 11. [↩]
12. Зелінський В. Страшна помста // Перець. — 1971. — № 7. — С. 1. [↩]
13. Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1974. — № 10. — С. 4. [↩]
14. Арутюнянц А. Внуки здивовані… // Перець. — 1982. — № 17. — С. 5. [↩]
15. Заруба К. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5. [↩]
16. Круковець О. Дефіцитна професія // Перець. — 1974. — № 1. — С. 6. [↩]
17. Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1972. — № 14. — С. 6. [↩]
18. Див.: Корнієнко О. Періодика УРСР 1950-1980-х рр. як інструмент впливу на моду та повсякденне життя // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». — Харків, 2018. — Вип. 27. — С. 77–88. [↩]
19. Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5. [↩]
20. Див.: Зіньчук С. «Оголений погляд на гласність»: гендерні аспекти сексуального перевороту в друкованих виданнях середини 1980 — початку 1990-х років // Гендерна політика очима української молоді: ХІІІ Регіональний науковий конкурс молодих учених. — Харків: ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2019. — С. 45–57. [↩]
21. Василенко А. Карикатура // Перець. — 1989. — № 5. — С. 2. [↩]

Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе? З ким пов’язала вона свою долю і чи зреалізувала вповні свій творчий хист? Які її головні здобутки і втрати? І чи вдалося їй створити канон високої української кухні?

Пролог. Кинджал і три перстені

Химерна панночка з малиновими устами, у великому білому панамському капелюсі. Вона була зажурена і маломовна. Донька священика з провінційного галицького містечка, де й на початку ХХ століття панували старосвітські звичаї, вона була занадто добре вихована для того, щоб приймати знаки чоловічої уваги, коли не впевнилася у своїх почуттях…

Він дарував їй дивні подарунки: кубанський кинджал, знайдений у бою над Стрипою, і три перстеники — знак вічного кохання. Перстеники вона повернула разом із короткою, як постріл, запискою: «Не можу бути твоєю». Кинджал залишила собі. А все ж таки… Коли він удосвіта вийшов за ворота, своїми глибокими сірими очима пильно стежила з-за фіранки, як він відходив у невідомість.

Ця історія могла б стати прологом до великого — і так і не написаного! — роману, а могла б згубитися в непам’яті… Проте склалося геть інакше.

За який десяток літ та химерна панночка стала найвідомішою галицькою кулінаркою, авторкою справжніх бестселерів із куховарства й гастрономічної культури, які досі перевидають великими накладами. А гарячий хлопець, якому вона дала одкоша, став… її чоловіком. І ще багато ким став. Їй не раз доводилося проводжати його поглядом у невідомість.

Хто вона така, ота панночка в білому капелюсі? Чому її ім’я не згубилося в забутті? І чому роман її (їхнього) життя так і не було дописано?

Ми знаємо її як Ольгу Франко, авторку знаменитої «Практичної кухні». Знаємо — і не знаємо заразом. Адже й досі часто-густо доводиться чути: «Дружина письменника Івана Франка була видатною кулінаркою!» Та це не про неї, бо вона не дружина, а невістка автора «Каменярів» і «Мойсея». Невістка, яка насправді, мабуть, жодного разу не бачила свого свекра наживо, лише на портретах. Вони розминулися в часі: у травні 1916 року Франко навіки спочив на Личаківському цвинтарі, а 1919 року вона вийшла заміж за Петра, наймолодшого сина письменника. Того четаря легіону Українських січових стрільців, якому колись так рішуче відмовила і з яким невдовзі пов’язала свою долю.

Її ім’я не згубилося в непам’яті, а все-таки немовби опинилося в затінку славетного прізвища. Була вона лише «пані Франковою» чи таки «пані Франко»? Лише дружиною свого чоловіка чи сильною і певною себе жінкою, якій судилося стати всім для своєї родини і зреалізуватися як самостійна творча особистість? Як проліг її шлях від примхливої панночки до статечної пані дому? І чи провадив той шлях її далі — до себе самої? Про все по черзі.

Попівна: аромати дитинства і юности

У розпал гарячого, спекотного літа наприкінці позаминулого століття в родині греко-католицького священика народилася дівчинка. Сталося це в Австро-Угорській імперії, у селі Вирові Кам’янецького повіту (нині Камʼянка-Бузький район Львівської области) 23 липня 1896 року, якраз у переддень пам’яти святої рівноапостольної княгині Ольги. Тож дівчинку, як і велів християнський звичай, назвали Ольгою. При хрещенні вона отримала ще й друге ім’я — Марія.

Ольга-Марія була четвертою, наймолодшою дитиною в сім’ї отця Теодора Білевича та Ольги з Базилевичів. Її дитинство минуло в селах Вирові і Побужани в колі великої священицької родини. Її мати, Ольга з Базилевичів, теж донька священика. Священиком був і стрийко (рідний брат тата) Михайло, зі священицької родини походила і стрийна Аделя. За священика вийшла невдовзі заміж найстарша сестра Анізія. Такі шлюби в той час характерні для представників духовенства і вважалися доброю «партією» для попівен.

Отож виховувалася Ольга в глибоко релігійному середовищі, де було заведено щонеділі ходити до церкви, відзначати свята християнського церковного календаря: колядувати на Різдво, пекти паски на Великдень, запрошувати гостей на храмовий празник і на іменини. Про цей період життя Ольги Білевич збереглося мало відомостей. Не знаємо, як ретельно вона молилася і як уважно слухала в церкві проповіді свого батька, але з певністю можна сказати, що саме з батьківського дому вона винесла оте замилування куховарством. Особливим чаром для неї, ще малої дитини, були знамениті приготування на кухні до Різдва, Великодня чи храмового празника, коли всі діти мали відповідальне заняття: чистили горіхи, вирізали з тіста медяники, накладали варення на печиво і потім вилизували його! А вся хата наповнювалася ароматами крухого печива, м’ясної печені, гострої вудженини (копченостей) та всіляких інших смакот.

Хай там як, а на цьому етапі її життя все вказувало на те, що їй теж визначено долю їмости (дружини священика). Тоді юна попівна про це ще не думала.

З 1911 року сім’я замешкала в невеличкому містечку Буську (за 50 км від Львова). Тут отець Теодор став парохом-деканом церкви Святого Миколая. А його донька Ольга навчалася в українській реальній приватній гімназії імені Маркіяна Шашкевича. Це був час, коли не всі батьки розуміли потребу навчати дівчат у гімназіях. Лише п’яту частину від усієї кількости учнівства Буської гімназії становили дівчата. І те, що серед гімназисток була наймолодша донька буського пароха, не випадково, адже о. Теодор — один із тих ентузіастів, чиїми стараннями і з’явилася в Буську українська реальна приватна гімназія імені Маркіяна Шашкевича ¹. Він узагалі був людиною дуже діяльною і небайдужою: активний просвітянин і член Руського педагогічного товариства, він добре розумів потребу освіти для своїх краян. Можливо, тому що походив із родини сільських мельників і завдяки своїй наполегливості й таланту «вибився в люди», здобувши духовну освіту.

У вільні від навчання години дівчина захоплювалася модною тоді руханкою (фізичними вправами, гімнастикою), особливо їй подобався теніс («ситківка», як тоді називали цей вид спорту). Та найбільше Ольга-Марія любила експериментувати на кухні, творити алхімію нових смаків і дивувати рідних.

У жовтні 1911 року на відкритті пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Білій Горі біля Підлисся п’ятнадцятилітня панночка познайомилася з гімназійним товаришем свого старшого брата Олександра Петром Франком. Енергійний, добре виспортований юнак виявився сином знаного українського письменника Івана Франка. Того погожого осіннього дня вона зміряла його критичним поглядом, ввічливо усміхнулася і подала руку для привіту, зовсім не підозрюючи, що саме він стане її долею. Вихована на суворих приписах галицької добропорядности, була навчена не виявляти надміру своїх почуттів. Настільки, аж навіть сама собі не одразу зізналася, що їй таки подобається товариство того балакучого братового приятеля. Від часу їхнього знайомства пройде понад сім років до моменту, коли попівна скаже своє сакраментальне «так» і стане пані сотниковою.

За той час сплине чимало води. Перша світова війна перекроїть мапу світу. Зникнуть одні імперії, а на їхньому місці народжуватимуться інші. Смерть і руїна стануть головними ознаками тогочасного життя. Діти передчасно осиротіють, тисячі жінок овдовіють, а наречені так і не дочекаються своїх коханих…

З початком Першої світової війни Ольга Білевич утратила батька. Він захворів на тиф і 17 жовтня 1914 року помер. 28 травня 1916 року відійшов в інший світ і батько її коханого Петра — Іван Франко. А сам Петро воював у лавах українських січових стрільців.

Фото з автографом Петра Франка, що його він надіслав своїй коханій Ользі (Дзюні) Білевич. Бл. 1916 року

Вона ж уперто чекала звісток від нього. У вирі війни листи надходили так хаотично і нерегулярно, що вона не раз затерпає від невідання і лише тихо молиться, щоб її Петро повернувся живим. Картає себе за свою гордість і пильно вдивляється у вікно… А ще — іде працювати. У 1918–1919 роках Ольга Білевич викладала українську мову в жіночій школі в Буську.

І вона таки дочекалася. 4 лютого 1919 року парох села Полонична Михайло Білевич (рідний брат покійного о. Теодора) благословив шлюб своєї небоги Ольги із сотником, командантом летунського відділу УГА Петром Франком.

Перші місяці після одруження молода сім’я прожила в Красному. Якби це була казка, то на цьому історія попівни з провінційного містечка, напевно, закінчилася б. Залишалося б тільки додати, що «жили вони довго й щасливо». Та все було геть не так, як у казці, бо з одруженням історія Ольги Франко насправді тільки починалася.

Пані сотникова: дух і запах столиці

Шлюб із Петром Франком відкрив Ользі можливості й перспективи власної реалізації. Почувалася щасливою і відкритою до світу, вільною для реалізації своєї мрії, повною сил і відваги. На початку 1920 року Ольга Франко переїхала з Буська до Відня, до столиці колишньої Австро-Угорської монархії. Самої імперії вже не існувало, але традиції і дух епохи Габсбургів досі витали в повітрі, немов аромати віденського мелянжу й круасанів.

Про Відень того часу Дмитро Дорошенко згадував: «По рестораціях годовано дуже скупо, і щоб з’їсти добрий обід, треба було заплатити великі гроші. По крамницях ніде не видно було їстівних продуктів, таких як ковбаси, сир, хліб; за масло або за сало й згадувати не доводилось. Каву давали скрізь лише чорну, з червоним, нерафінованим цукром. Одинокий порівнюючи дешевий продукт був вино. Поза тим скрізь панував “Ersatz” і по каварнях непідроблену та нефальсифіковану подавали саму лишень воду, котра, як звісно, у Відні дуже добра й здорова. Але все-таки Відень бавився, як звичайно; театри, концерти, кіно, каварні були повні» ².

Навіть по війні Відень не втрачав свого шарму. Він залишався містом великої кулінарної культури. Тут, як ніде, повітря було насичено запаморочливим духом свободи.

У Відні, тогочасній гастрономічній столиці старої Європи, Ольга отримала змогу фахово підійти до свого захоплення кулінарією, професіоналізувати своє хобі і матеріалізувати дівочі мрії. У цьому прагненні її підтримував і Петро (на той час дипломатичний представник уряду УНР). Тож пані Франкова записалася на дворічні курси кулінарії при Вищій школі сільського господарства (відділ кулінарії). Напевно, саме тоді і зродився у неї задум зібрати найкращі рецепти й упорядкувати кулінарну книгу, яка зафіксувала б куховарський досвід українського народу. Натхненна цією ідеєю молода пані почала працювати. Амбіції авторки в той час виявляє анонс кулінарної книжечки «Кухня в таборі», що мала з’явитися тут-таки у Відні в новозаснованому видавництві її чоловіка «Франко Син і спілка» як четвертий випуск у серії «Пластовий книгозбір». Це видання так і не побачило світ, але свого наміру Ольга не покинула.

Життя внесло корективи в мрії і плани молодої пані Франкової. Вона готувалася стати мамою. У травні 1922 року Ольга з чоловіком повернулися до Галичини. Якийсь час мешкала в селі Полоничній у своїх родичів, де в січні 1923 року народилася її старша донька Віра-Марія. А ще через два роки, у січні 1925-го, в Коломиї народилася молодша донечка Іванна-Олександра (в родині її лагідно кликали Асею). Разом із чоловіком Ольга-Марія виховувала доньок, активно займалася спортом, брала участь у крайових тенісних змаганнях серед жінок і навіть два роки поспіль, у вересні 1927-го та у вересні 1928-го, здобувала перемогу в парних матчах з великого тенісу ³. І звичайно, куховарила.

Пані смаку: кухня як філософія

Хоча роль жінки-куховарки, здавалося б, дуже традиційна, але спосіб, у який Ольга Франко утверджувалася в цій ролі, дуже особливий. Вона була не просто куховаркою, а справжньою мисткинею високої кухні. І не лише стояла біля печі чи мліла над баняками, а піднімалася до рівня рефлексії, творчого мислення, ба навіть філософських узагальнень. Кухня стала її філософією буття. І це була не рутина, а творчість, не сірий побут, а високе мистецтво. Раптом кухня з узвичаєного простору традиції обернулася на простір модернізації, креативности й сміливих експериментів.

Кулінарія була для Ольги Франко не щоденною рутинною повинністю і не лише формою піклування про своїх найближчих, а й способом самовираження, улюбленим заняттям, яке щоразу окрилювало і наповнювало позитивними емоціями. Для молодої пані дому кухня стала місцем її творчости, територією її свободи і реалізації. Тож у коломийський період свого життя (1923 — липень 1930) «домова господиня» (саме так значилося в паспорті Ольги в графі, де вказували професію) наполегливо працювала над кулінарною книгою. У цей час Ольга Франко ретельно призбирувала і записувала рецепти старих і нових страв, випробовувала їх, перевіряла на власній кухні, запроваджувала в домашній стравоспис, частувала ними своїх рідних і знайомих, експериментувала зі смаками й інгредієнтами, упорядковуючи всі ці матеріали в книгу. Відтак 1929 року в коломийському видавництві «Рекорд» вийшла у світ велика книга рецептів пані Франкової «Перша українська загально-практична кухня».

Це було серйозне видання обсягом понад 500 сторінок, що, як сказано у вступному слові, мало на меті заповнити «болючу прогалину нашої практичної літератури» ⁴. Звісно, галицька кулінарна традиція не починалася з цієї книги. І слово «перша» в назві було радше вдалим маркетинговим ходом, що мав привернути увагу й заінтригувати читачів і читачок. Передвісницями цієї книжки були видання Леонтини Лучаківської «Домашня кухня. Як варити і печи» (Львів, 1910), Зіновії Клиновецької «Страви й напитки на Україні» (Київ–Львів, 1911). Майже одночасно з нею вийшли куховарські видання Осипи Заклинської «Нова кухня вітамінова» (Львів, 1928) та Віри Ящинської «Розумне харчування. Кухарська книжка» (Київ, 1928).

Водночас книга Ольги-Марії Франко вдало систематизувала й актуалізувала галицький кулінарний досвід у форматі ґрунтовного і практичного, особисто перевіреного порадника. Тож не дивно, що видання здобуло велику популярність і серед досвідчених господинь, і серед куховарок-початківок. Гарно проілюстрована зображеннями річкових і морських риб, їстівних і отруйних грибів, різних видів ярини (тобто овочів) і спецій, кухонного начиння, способів сервірувати стіл, книга містила понад 1400 переписів страв на всякий смак і будь-який гаманець. Книга пані Франкової пропонувала окремо стравосписи для вегетаріанців (тобто «безм’ясну кухню»), людей у часі недуги, вагітних жінок і матерів, які годують груддю, малих дітей.

Ілюстрації з книги Ольги Франко «Перша українська загально-практична кухня» (Коломия, 1929)

Найбільше рецепти «Практичної кухні» відбивали «все найцінніше, головно з української та німецької кухні» ⁴. І тут ішлося передусім про австрійсько-український діалог кулінарних традицій, характерний для Галичини, яка довгий час входила до складу імперії Габсбургів. Водночас книга репрезентувала і властиву галицькій кухні мультикультурність, бо подавала страви й інших народів, як-от італійська печеня, флячки по-французьки, еспанська і голяндська підливи, зрази по-англійськи, печеня по-грецьки, яйця по-сербськи, литовський бігос, щупак по-жидівськи (цитата з книги за правописом оригіналу. — Прим. ред.), польські зрази та ін.

Саму ж галицьку кухню авторка мислила не як окреме явище, а як важливу частину кухні загальноукраїнської. Тут, очевидно, слід нагадати, що книга вийшла в період бездержавности України (її територію було поділено між Польщею, Румунією, Чехословаччиною й СРСР). Тому слово «українська», винесене в заголовок, не лише свідчило про високий рівень національної свідомости авторки, а й про її бажання об’єднати українців на тривкому ґрунті кулінарної культури. Отож у цій книзі природно сусідять галицький і київський борщі, закарпатська гарбузівка, харківська юшка, снятинська начинка, телятина по-коломийськи.

Важливо також, що книга пані Франкової була не лише величезним компендіумом рецептів національної кухні, а й продовжувала традицію родинної кулінарії, засвідчуючи зв’язок поколінь і тяглість кулінарного спадку роду Франків. Її авторка володіла дивовижною здатністю запам’ятовувати смаки людей, яких любила і знала. Вона була не просто пані кухні (чи пані на кухні), а справжня пані смаку. Тож і її opus magnum — не тільки кулінарна енциклопедія, а й енциклопедія доброго смаку. І не лише смаку до добрих страв — смаку до життя!

Композиційної стрункости й концептуальної цілісности цій кулінарній книзі надавала і передмова, автором якої був чоловік Ольги — інженер Петро Франко. Це був доволі незвичний «хід конем» на той час. Бо ж панові дому не пасувало «пхатися на кухню», у, здавалося б, традиційно «жіночу» сферу. Та подружжя Ольги і Петра Франків руйнувало ці усталені гендерні стереотипи, демонструючи в такий спосіб принцип паритетности і взірець продуктивного подружнього партнерства — «дібраної пари». Цікаво, що це кулінарне видання містило також добірку куховарських дотепів, один із яких так і називався — «Дібрана пара»:

«Один: І як се ви радите собі, ти письменник — і жінка письменниця. Другий: Бачиш, одного дня я варю обід, а жінка пише, а на другий день я пишу, а жінка варить».

Чи достеменно так було в Ольги і Петра Франків, напевне сказати важко. Хоча точно відомо, що Петро Франко часом підміняв дружину на кухні. Зокрема, дуже вміло смажив налисники, так що вони робили блискавичне фігурне сальто в повітрі й акуратно лягали знову на пательню.

Сьогодні кулінарна книга Ольги Франко сприймається не лише як енциклопедія, а й як культурологічний і філософський трактат періоду міжвоєння. Її популярність визначили не тільки рецепти смачних страв, а й особлива філософія куховарства.

Епіграфом до книги були слова: «Порадник для усіх, що хочуть довго жити». Тобто це був практичний довідник не лише з куховарства, а й із довголіття! І більше як дев’яностолітнє життя його авторки — чи не найкраще підтвердження його успішности й ужитковости.

Промоція здорового харчування, що стала основою цієї книги, випливала з родинної філософії здорового способу життя. Хоча кулінарія була для Ольги Франко простором експерименту, творчої фантазії і свободи, вона все-таки застерігала: «Кухні не легковаж, але нею не одушевляйся!» ⁵ У поєднанні з корисними практичними порадами — споживати їжу на свіжому повітрі, не їсти надто гарячого, не пересолювати, вживати замість оцту сік із цитрини, добре пережовувати й особливо «перестати їсти, коли ще міг би дещо з’їсти» ⁵ (!) — ця книга відповідала на питання не лише ЩО їсти, але і ЯК їсти та чого НЕ їсти. Більш ніж промовисті міркування авторки про міцні напої. У розділі «Горівки» написано коротко і чітко: «не поручаю [тобто не рекомендую. — Н. Т.] сих напитків» ⁶ . Натомість пані Франкова пропонувала замінити міцний алкоголь, скажімо, поживним квасом.

Ця книга надовго забезпечила Ользі Франко статус гросмайстрині галицького кулінарного мистецтва. На ній зростало не одне покоління господинь, котрі вважали її авторку кулінарною гуру і жінкою-легендою. Сама ж Ольга невдовзі відчула, що творіння її рук і розуму немовби не встигає за викликами часу, які дедалі сильніше обмежували політ її фантазії…

Пані директорова: присмак ощадности

У 1931–1936 роках Ольга Франко разом із чоловіком і доньками замешкала в Харкові, де Петро Франко як інженер-хімік і винахідник працював у Науково-дослідному інституті прикладної фізико-хімії та в Інституті молочної промисловости. Це були страшні роки, коли Ольга Франко стала очевидицею Голодомору. Звісно, сама вона і її сім’я як польські громадяни в тогочасній столиці УРСР не потерпали від голоду, бо жили у відгородженій зоні зі спеціальною крамницею для іноземців, яку охороняли солдати. А проте виснажені голодом немічні люди, опухлі діти, яких вона бачила щодня на вулицях Харкова, не залишали її байдужою. Потайки ділилася харчами з тими, хто їх потребували. І так нікому й не подарувала тих кілька примірників своєї книги, які привезла із собою. Доба сталінських репресій і терору гомерично реготала над її мистецтвом кулінарії…

Повернувшись із Харкова, Ольга Франко підготувала й видала ще одну кулінарну книжку під назвою «Всенародня кухня». Це видання вийшло 1937 року у Львові накладом Петра Франка. Було воно набагато скромніше і за обсягом, і за кількістю переписів. На відміну від «Практичної кухні», рецепти страв тут згруповано за порами року (весна, літо, осінь і зима) та часом дня (сніданки, обіди й вечері) і зорієнтовано на сімейне ощадне харчування. Такий підхід більше відповідав духові часу й тогочасним суспільним запитам. Прикметно також, що з приходом радянської влади на терени Галичини «Всенародня кухня» Ольги Франко, а також кулінарно-господарські порадники її чоловіка «Городина та її вирощування» і «Перерібка ягід та овочів» (Львів, 1939) потрапили в поле зору й інтересів Київського науково-дослідного інституту харчування. Радянські дослідники, очевидно, не раз послуговувалися цими виданнями, хоча імен їхніх авторки й автора воліли не згадувати.

З осені 1939 року (від часу приєднання Західної України до УРСР) сім’я Ольги Франко несподівано для себе отримала великі преференції від радянської влади, найперше завдяки чоловікові — синові прихильного до соціалізму класика Івана Франка. За якихось півтора року (з жовтня 1939 до червня 1941) Петро Франко став делегатом Народних зборів до Москви й Києва, депутатом Верховної Ради УРСР, деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та першим директором новоствореного музею Івана Франка у Львові. Це був холодний прагматичний розрахунок радянського режиму, який ховаючись за маскою привілеїв, мав намір надовго осісти в Україні і використати її гідних людей для своїх цілей. Час був дуже непевний. Влада публічно говорила одне, а насправді всю свою силу спрямовувала на виявлення небезпечних для сталінського режиму елементів, переслідувала й саджала в тюрми тисячі безневинних українців і українок. Ольга і Петро Франки це бачили, але повороту назад не було. Втекти із «золотої клітки» не могли, та все-таки не сиділи бездіяльно.

На свій страх і ризик Ольга Франко як дружина депутата допомагала жінкам «ворогів народу». Її добру душу з вдячністю згадували Ірина Радловська і Марія Струтинська, чоловіки яких перебували під арештом за антирадянську діяльність і сиділи в той час у тюрмах на Лонцького та в Бригідках. Попри так звану «неблагонадійність» цих жінок в очах радянської влади, Петро Франко як директор не побоявся взяти їх на роботу. Ольга ж передавала їм таємно виклопотані перепустки на побачення з чоловіками. Її образ «гарної, молодої ще білявки з тонким обличчям, незвичайно елеґантно вдягнутої» періоду 1940–1941 років змалювала згодом Марія Струтинська (відома також як письменниця під псевдо Віра Марська) у своєму романі «Буря над Львовом» (1952).

У той час Ольга Франко працювала в музеї Івана Франка: збирала матеріали для експозиції, часом їздила в пошукові експедиції, наглядала за ремонтом вілли письменника та облаштуванням прибудинкової території. Нерідко як «пані директорова» й заступниця директора Музею Івана Франка у Львові мусила спілкуватися з журналістами-сексотами, кадебістькими шпигами та іншими неприємними «типами», які регулярно навідувалися до музею відомого класика, вистежуючи «ворогів народу» і «буржуазних націоналістів». Один із таких візитів добре запам’ятався тогочасній працівниці музею письменниці Марії Струтинській, яка згадувала:

«Він [журналіст-сексот Коллін. — Н. Т.] заявляв, наприклад, дружині директора, яка відмовляла йому права шниряти по музею:

“Ольга Федорівна, про ваш музей погане говорять”.

“А що саме?” — питалася холодно вона. — “Говоріть ясно”.

“Кажуть, що у вас тут висить фото ворога народу, що книжки у вас якісь недозволені, що тут працюють петлюрівці”.

“Ви не турбуйтеся нашими фото та книжками, це річ Н[ародного] К[омісаріату] О[світи], якому ми підлягаємо. А що ще там кажуть — хіба варто це повторяти? От про вас кажуть, наприклад, що ви покрали якісь автомашини, що їздите сюди й туди, торгуєте одягом. А хіба це правда?..”» ⁷.

Пані без пана: (не)солом’яна вдова

Початок Другої світової війни докорінно змінив плин життя Ольги-Марії Франко. Об 11 годині 28 червня 1941 року, саме в день народження її чоловіка, подружня історія Ольги і Петра Франків обірвалася. Того фатального дня радянська влада «евакуювала» Петра Франка в невідомому напрямку. Через кілька днів буде лише одна невимовно коротка телефонна розмова. «Я в Києві», — повідомив Петро Франко. Далі довгий гудок і пауза. Пауза тривалістю в усе наступне життя Ольги Франко.

Вона чекатиме і не втрачатиме надії. Оксана Сенатович у передмові до перевидання книги галицької кулінарки 1991 року писала: «Ольга Федорівна Франко прожила довге життя. Ще на своє 90-річчя готувала гостину для своїх рідних: дочок, внуків і правнуків. До 91-го року життя Ольга Федорівна варила і пекла, весь час чекаючи, що відчиняться двері і на порозі з’явиться її чоловік» ⁸. Одначе вона так ніколи і не довідалася, що сталося з її Петром. Найновіші документи з московських спецархівів з грифом «совершенно секретно» сьогодні свідчать, що Петра Франка було знищено на початку липня 1941 року ⁹. Проте тоді Ольга цього не знала. Не знала, чи мертвий він, чи живий. Почувалася солом’яною вдовою.

З утратою чоловіка Ольга втратила і велику частину себе. У свої 45 років була спустошена і вщент розбита. Її світ руйнувався.

У вересні 1941 року фашисти заарештували і відправили в централізовану тюрму на Лонцького її старшу доньку Віру. Ольгу як матір не раз викликали на допити, у її помешканні робили обшуки. Історія Віри Франко стала ще однією драмою розбитого серця Ольги Франко. Вісімнадцятилітньою дівчиною Віра Франко потрапила до німецького концтабору Равенсбрюк, а повернувшись додому, за іронією долі, 1946 року знову опинилася в тюрмі в Києві, відтак була засуджена на п’ять років таборів у Воркуті та довічне заслання в Сибіру. Додому вона змогла повернутися аж після смерти Сталіна 1953 року.

У старшому віці Ольга Франко зазнала ще однієї непоправної втрати, яку переживала невимовно болісно, — смерть улюбленої доньки Асі, яка відійшла 20 травня 1978 року після важкої онкохвороби. Материнське серце розривалося від болю й розпуки. Після цієї смерти, згадує її онучка Іванна Міліянчук, «ця сильна, строга, вольова жінка ураз змінилася, вона якось відразу стала стара, змучена і не та баба, яку я тільки що привела у лікарню» ¹⁰.

Особисту історію Ольги Франко тісно вплетено в історію її подружнього і сімейного життя. Справді, неможливо розповісти історію цієї жінки, вийнявши її з контексту родини. Як неможливо розповісти історію її сім’ї, не вписавши її в історію України. Водночас сказати, що Ольга Франко була взірцевою донькою, дружиною і матір’ю, — це, мабуть, сказати занадто мало…

Пані дому: королева без трону

Майже півстоліття Ольга Франко прожила в радянському Львові. Випускниця вищих кулінарних курсів у Відні, мисткиня високої кухні опинилася в країні «общепиту» і всезагального дефіциту. У нових умовах кулінарна культура попередньої доби виявилася непотрібною і навіть неможливою. «Панська» кухня королівської Галичини поступилася пролетарським забігайлівкам совєтської епохи.

Вона так більше й не написала жодної книжки. Мало того, прийшло гостре усвідомлення, що її кулінарні секрети нікому не потрібні. Тож якось коли її доня гортала «Практичну кухню», захоплюючись її стилем і багатством рецептів, Ольга скептично похитала головою і промовила з гіркою іронією: «Кому то зараз треба? Що з того, що написано в тій книзі, сьогодні можна купити?» Вона почувалася окрушиною незворотно минулої доби. Хоча неймовірно тішилася, коли вдавалося до святвечірнього столу роздобути справжніх, «порядних» оселедців.

Та знову віднайшла простір свободи у своїй родині і на своїй кухні. Тоталітарна машина забрала в неї чоловіка, любов усього її життя, та вона зберегла за собою право бути вільною бодай там і бодай у такий спосіб.

Жінка, яка на позір перебувала в замкненому трикутнику горезвісних «трьох К» (Kinder, Küche, Kirche), віднайшла в ньому власне «я» і сенс життя. Парадокс: кухня, яка була «малою тюрмою» для величезної маси жінок протягом багатьох століть, в умовах «великої тюрми» радянського тоталітаризму стала притулком, оазою, територією персональної свободи і творчої самореалізації. І для Ольги Франко теж.

Кухня стала її маленькою фортецею. Вона не могла змінити правил гри у великому і чужому для неї світі, але могла тримати лад у своєму домі і на своїй кухні. Тут вона була королевою, нехай і без трону, і без корони. Бо тільки тут вона могла бути вповні собою.

Ольга стала Великою Матір’ю (матріархинею) Франкового роду. Доля подарувала їй довгий вік: померла на 91 році життя 27 березня 1987 року (похована у Львові в родинному гробівці на 69 полі Личаківського цвинтаря). Ольга-Марія Франко діждала онуків, а їх у неї було семеро: Надія й Іванка — доньки Віри; Люба, Петро, Ірина-Орися, Адріана, Мар’яна — діти Іванни. Щаслива бабуся діждала і правнуків. Тішилася всім цим дітлахам невимовно, хоча й не показувала цього з виду. Онучка Іванна Міліянчук згадує:

«Завжди наша баба була для мене і, думаю, для всіх гарною, високою, дуже акуратною жінкою. Відколи пам’ятаю, мала сиве — зовсім біле волосся, гарно зачесане. Ніколи я не бачила її у шляфроці [халаті. — Н. Т.] чи капцях. Коли ми вставали, вона була гарно вбрана і зачесана. Баба рідко усміхалася, а ще рідше сміялася, і це був тихий, короткий сміх. Баба не любила пестливі слова, це теж передалося нам. Коли брала когось із дітей на руки, тулила до себе, але не сюсюкала, не любила, коли хтось говорив “бабуня” чи “бабуся”, казала: “Я — баба”. Деколи Петро говорив до неї “бабуня”, але це бабі не дуже подобалося».

Онуки стали сенсом її життя, наповнювали його радістю і щоденними клопотами. У 1957 році родина переїхала з вул. Снопківської в будинок на вул. Запорізькій, біля якого ріс сад. Справжній рай для дітвори. Із фруктів цього саду варила різні конфітури й мармоляди. «Решта, що було їй забагато, особливо аличу, роздавала сусідам. Мабуть, уся вулиця приходила за сливками. Яблука виставляла за паркан, щоб діти з інших хат не лазили через паркан, коли захочуть яблук», — розповідає онучка Іванка.

Для онуків готувала різноманітні смаколики, вміла догодити кожній дитині, бо перфектно знала кулінарні вподобання всіх членів своєї родини. У музеї в той час уже не працювала (хоча ретельно водила туди своїх онучат, щоб не забували свого коріння, щоб знали і пам’ятали, якого вони роду і чиї нащадки!), займалася винятково домашнім господарством та вихованням онучат. А проте ЯК займалася! Ось невеличка замальовка з життя Ольги Франко як бабуні і домогосподині в домашньому жартівливому журналі для дітей «Наша хата» (журнал виходив щомісяця в одному екземплярі, головним редактором і автором матеріалів був зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політв’язень Богдан Сітницький (1914–1997)) під назвою «Наша Баба не працює!»:

«Кожного дня рано всі дорослі в нашій хаті збираються і йдуть на роботу. Дома лишається Баба, яка не працює. Цікаво, як виглядає день нашої непрацюючої Баби. Про те нам вдалося зібрати доволі точні й достовірні відомості.

Баба встає коло години шостої, коли ще всі сплять, сходить до саду пильнувати, коли буде йти молочарка. З молоком біжить до кухні пражити, рівночасно ставить варити каву, для Петруся манну кашу, Ганю [служниця. — Н. Т.] посилає на Поліклініку за діточим молоком для Орисі. Смарує маслом булку для вуйка Мирона, хліб для Асі, цідить через ситко молоко і подає сніданок.

За той час приходить Ганя, баба летить на базар. Деколи мусить бігти на Галицький базар, або Краківський, якщо на Стрийськім нема того, що потрібно, і приносить з базару повну сітку продуктів.

Починається варення обіду в двадцяти риночках. Борщ для вуйка Мирона [Мирон Галущак, чоловік Іванни (Асі), зять Ольги Франко. — Н. Т.] з малою фасолькою, ціджений без капусти, моркви і помідорів; борщ для тети Асі з великою фасолькою, з капустою, без цибулі, мʼяско без жилок і без товщиків; для Петруся — шницель; для Віри — густий борщ з обома сортами фасолі. Обід відносить бабці на Радянську [йдеться про матір Ольги Франко, яка мешкала на вул. Радянській, тепер вул. Винниченка, і про яку теж піклувалася відома кулінарка. — Н. Т.], і зараз бігом назад, бо треба йти з Любкою на балет, а перед тим дати теті Асі підвечірок: чай з молоком, булку з маслом і з медом, Петрусеві — чорний хліб, Любці — чайочок.

В міжчасі покрикує на дітей, щоби були чемні і не галасували.

Пополудні Баба йде до себе нагору відпочити. За хвилю чути з долини голос вуйка Мирона: “Мамо, прошу мені налити чаю”. Баба йде на долину наливати вуйкові Миронові чай.

Там вже лишається варити вечерю. Вечерю треба також подати, бо ніхто собі нічого не візьме. По вечері скоро приголомшує дітей спати і знову йде нагору, щоби самій положитися. Нараз дзвінок. Це Віра пізно вернулася з міста. Баба йде відчиняти двері, бо всі інші вже сплять.

Так приблизно виглядає кожний день нашої непрацюючої Баби».

Так минали будні відомої галицької кулінарки Ольги Франко. Крім цього, вона неподалік від хати мала городець, на якому вирощувала всіляку ярину, бо ретельно дбала за якість продуктів, які мала споживати її родина. Тримала курочок, качечок та індиків. Готувала тільки сама, не любила, коли їй допомагали. Служниця могла виконати лише підготовчу роботу — помити й почистити, але страву готувала лише Ольга Франко. Щодня свіжу і смачну. Це була її стихія, її натхнення і її шедеври!

У неділю і свята Ольга Франко дуже любила, щоб на столі було щось солоденьке. Пекла його власноруч на той випадок, щоб мати чим почастувати гостя, якби такий раптом зайшов до хати.

«Пекла торти, любила цвібаковий з цитриновою масою, горіховий з кавовою, крутий з галяреткою, порічковою власної роботи і горіховою масою. Торти не мали бути високі, бо це міщанство, говорила баба, — свідчить онучка Іванка Міліянчук. — Прикрашала дуже гарно, переважно один край, гарно викладала горішки, райські яблучка, смажені за власним переписом, мандаринки чи порічки, це було дуже кольорове і гарне, а головне — оригінально. Залежно від свят пекла французькі тістечка з чудовим кремом; такого доброго крему я більше ніколи не їла, він був особливий, а може, як кажуть мої діти, голодне дитинство. Робила нуґат [десерт із збитих білків, заварених сиропом, і з горіхів. — Н. Т.] з горіхами в сам раз, не пересушений і не рідкий, обов’язково білого кольору. Крухі пляцки з яблуками чи крухий, политий чеколядою з горіхами. Дріжджове тісто, яке місила годину, було знамените. Пампухи — просто чудо! А паски чи просто булочки… Смакота! На кожен день теж було солодке, але переважно медівники посередині з горіхом чи бішкоптики до чаю».

Оцей смачний спогад про майстерність пані Франкової буде неповним, якщо не згадати й того, що любляча бабуся вміла неабияк потішити своїх онучат, бо пекла ще малесенькі кексики для ляльок з нагоди їхніх «уродин»! «Кексики були сховані нагорі в її чудовому креденсі; нам, дітям, вона давала по кілька, самому брати було заборонено», — згадувала онучка пані Іванка Міліянчук. Онук Петро Галущак назавжди запам’ятав смак кругленьких пухкеньких медяників із горішком усередині, якими пригощала його Баба. Була маломовна, не завжди могла говорити з дітьми відверто, але її кулінарія була промовистіша за будь-які слова.

Іменини Ольги-Марії Франко, що збігалися з її уродинами, були справжнім родинним святом, на яке сходилися всі — великі і малі. На свято Ольга-Марія Франко виймала з креденсу родинне срібло і вишукано сервірувала ним стіл, що мав бути застелений білосніжним обрусом (скатертиною). На скатертину акуратно ставила вазу зі свіжими квітами. Дуже любила гладіолуси, айстри, жоржини, бузок, які росли у її садку. У її кімнаті завжди стояв букет свіжих квітів.

Усю себе віддавала родині, рідко відпочивала. Часом їздила з онуками до Косова чи в село Дори (нині у складі м. Яремче). Дуже любила такі хвилини на лоні природи. Любила ходити лісом і, як усі Франки, збирати гриби. На грибах зналася перфектно і завжди назбирувала найбільше.

У спогадах своїх онуків і правнуків Ольга Франко назавжди залишилася доброю бабусею, символом їхнього щасливого і смачного дитинства, хранителькою роду і кулінарних традицій. Образ, який вимальовується зі спогадів, що їх залишили про неї сучасники, — класичний взірець «порядної галицької ґаздині» — акуратної, зі смаком вбраної й охайно зачесаної, суворої в питаннях хатньої чистоти, стриманої й інтелігентної, дбайливої й ощадливої у веденні домашнього господарства, уважної у ставленні до рідних і привітної до гостей, господині, у якої завжди смачно пахне на кухні, у господі й на городі теж усе до ладу. Пам’ять про пані Франкову живе в душах не тільки її прямих нащадків, а й усіх тих, хто користалися з її переписів та послуговувалися її кулінарними книгами.

Ольга Франко зуміла зберегти і передати в спадок своїм нащадкам не просто рецепти смаколиків, а цілий пласт культури, цілу галерею смаків української кухні, смаків утраченої епохи, бо й сама вона була символом цієї епохи.

Епілог. Два листи і білий обрус

Коли він спав важким вояцьким сном, вона поклала йому під подушку листа. Це був, мабуть, найважчий лист у його житті. І не тільки тому, що в конверті, крім аркушика паперу з кількома словами, що обпікали, мов жар, лежали три перстеники. Просто той лист пробив його гаряче стрілецьке серце бойовим кубанським кинджалом. «Зранена гордість гнала його все дальше й дальше від пригоди до пригоди. Веліла шукати все нових небезпек, та все-таки стрілець, з печаттю любих уст на своїх і в коханні й ненависті, все мусів думати і згадувати любу примховату суджену» ¹¹.

А за якийсь час, по численних небезпечних пригодах і далеких мандрах, той-таки остовпілий четар триматиме в руках геть іншого листа: «Любий, чому не вертаєш? Дзюнка».

І він полетить до ясних очей тієї химерної далекої дівчини.

Стрімголов.

Ми достеменно не знаємо — і навряд чи колись знатимемо, чи все воно було так насправді. Історія кохання четаря УСС і химерної панночки в білому панамському капелюсі — лише уривчаста, пунктирна додаткова сюжетна лінія в історичній пригодницькій повісті «Від Стрипи до Дамаску», яку написав Петро Франко. Та що там лінія, — епізод, яких кілька абзаців. І міру їхньої автобіографічности не змога виміряти без методологічного лота, що мав би сягнути фактологічної тверді. Та наразі цей лот годі відшукати без надійних мемуарних, епістолярних і документальних джерел (досі, на жаль, не віднайдених), а мозаїку фактів розбито на окрушини, з яких складно зібрати повну картину.

Ми взагалі більше про неї не знаємо, ніж знаємо. Що вона почувала, коли із затишку батьківського дому подалася в широкий світ разом із сотником УГА, організатором галицької військової авіації? А коли він був у полоні? А коли мешкали разом у Бадені біля Відня чи в «червоному» Харкові під пресом сталінського терору? А коли він став деканом, директором і депутатом, а вона — його пані директоровою? І коли він востаннє її обійняв і рушив у невідомість у супроводі суворих чоловіків у формі НКВД?

Вона більше мовчала, ніж говорила. Маломовна панночка мусила стати ще маломовнішою жінкою, мамою і бабусею. Та ні, не бабусею, — Бабою. Життя навчило її суворости.

Вона промовляє до нас не так власним голосом (бо наразі не маємо доступних ні листів, ні щоденників), як скупими свідченнями з офіційних документів і нечисленних спогадів найрідніших.

Чи була вона жінкою, котра торувала нові шляхи? І так, і ні. Можливо, за якихось інших обставин, у якійсь іншій державі, у якомусь іншому житті вона стала би всесвітньовідомою шеф-кухаркою, гастрономічною критикесою чи власницею модного «мішленівського» ресторану. Або ще кимось. У неї було досить снаги і хисту, щоб стати тою, ким запрагнула б. Тою, ким хотіла. Та вона таки торувала один новий шлях. Це був її власний шлях до себе. Мабуть, таки найважливіший.

Шлях від химерної панночки в білому панамському капелюсі — до певної себе, владної і трохи суворої Пані Дому. Дому, у якому майже півстоліття вже не було її Пана, — він рушив у невідомість. А вона залишилася. І чекала його повернення — день у день, ніч у ніч, щохвилини, щомиті! За галицьким звичаєм застеляючи стіл білим обрусом.

«Любий, чому не вертаєш? Дзюнка».

Ні, вона була вже не Дзюнка. І не тільки пані Франкова. А таки пані Франко.

Ольга-Марія Франко.

Статтю проілюстровано світлинами і матеріалами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, ЦДІА України у Львові, приватних архівів родин Білевичів і Галущаків, родинних архівів Іванки Міліянчук та світлої пам’яті Надії Франко.

---

1. Див.: Савчин, Іван. Буськ у вирі століть. — Львів: Львівські новини, 1996. — С. 83. [↩]
2. Дорошенко, Дмитро. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). — К.: Темпора, 2007. — С. 457–458. [↩]
3. Див.: Краєві ситківкові змагання // Нова хата. — 1927. — Ч. 10. — С. 5; Ситківкові змагання // Нова хата. — 1928. — Ч. 11 (листопад). — С. 19. [↩]
4. Франко, Ольга-Марія. І-ша українська загально-практична кухня. — Коломия: Рекорд, 1929. — С. 5. [↩] [↩]
5. Франко, Ольга-Марія. І-ша українська загально-практична кухня. — Коломия: Рекорд, 1929. — С. 37. [↩] [↩]
6. Франко, Ольга-Марія. І-ша українська загально-практична кухня. — Коломия: Рекорд, 1929. — С. 447. [↩]
7. С[трутинська], М[арія]. З-поза лаштунків радянської журналістики («Коллі» і «Зельма») // Українські щоденні вісті. — 1941. — Ч. 43 (24 серпня). — С. 6. Див.: Тихолоз, Наталя. «Про ваш музей погане говорять…»: Дім Франка під оком «журналістів у цивільному» (1940–1941 рр.) // Сайт «Франко:Наживо», 28.07.2020. [↩]
8. Сенатович, Оксана. Серце кухні // Франко, Ольга. Практична кухня. — Львів: Каменяр, 1991. — С. 7. [↩]
9. Див.: Тихолоз, Наталя. «Расстрелян за националистическую деятельность…»: таємниця смерті Петра Франка // Сайт «Франко:Наживо», 24.08.2020. Також те саме: Сайт «Історична правда», 14.09. 2020. [↩]
10. Міліянчук, Іванна. Спомини про дитинство та мою бабу Ольгу Франко. [Машинопис]. [↩]
11. Франко, Петро. Від Стрипи до Дамаску. Пригоди четаря УСС. — Львів: Видавець Іван Тиктор, 1937. — С. 7. [↩]

Існують різні підходи та теорії, які скеровують логіку дослідження.

Феміністський підхід — це водночас оптика, стратегія та теорія дослідження. Вона важлива, тому що працює з системами соціальних нерівностей, сприяє розширенню прав та можливостей вразливих груп.

Феміністський підхід критикує та має відмінності від класичних досліджень.

У першу чергу, феміністки роблять досвід жінок* видимим.

Здебільшого на уроках історії викладають темпоральні зміни політики, економіки, а не сім’ї, сексуальності. Стандартний погляд на хронологію війни — погляд з позиції військових та їх героїчних вчинків, в той час як детальний опис життя в тилу оминають. Це пов’язано з домінуванням чоловіків у цих сферах політики й економіки, а також і в науці. Оскільки загальний дискурс сформований здебільшого чоловіками, конвенційно жіночі теми висвітлюються менше, а коли це відбувається — презентуються меншовартісними. Героїчні вчинки традиційно вважаються більш вагомими, ніж емоційні переживання.

Таким чином, феміністські дослідження роблять видимим досвід груп, який зазвичай замовчується.

Рефлексивність

У класичних соціологічних роботах заведено вважати, що дослідни_ця є незаангажованою та об’єктивно дивиться на досліджувану реальність. Натомість феміністський підхід закликає бути чутливим до власного досвіду.

Кожна дослідни_ця має свої цінності, погляди, певний соціальний статус, привілеї та обмеження. Суб’єкт завжди контекстуальний. Усвідомлення всього цього сприяє кращому розумінню дослідницьких обмежень та можливостей.

Наприклад, у дослідженні Венді Луттрелл  щодо того, як білошкірі та чорношкірі жінки робітничого класу визначають знання ¹ , авторка окреслює власні позиції: її повна вища освіта може впливати на відмінність у теоретичній інтерпретації понять у порівнянні з жінками з неповною середньою освітою.

Рефлексивність щодо власного досвіду та загалом щодо дослідження сприяє покращенню його якості. Рефлексивність у дослідженнях — це не проблема, а науковий ресурс, який сприяє «сильнішій» об’єктивності ².

У 2017 році вийшла монографія соціологині Олени Стрельник «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» ³. Рефлексивність та чутливість щодо власного досвіду материнства посприяли написанню цієї роботи та допомогли у спілкуванні з інформантками ⁴.

Партисипативність

Партисипативність передбачає зміну «класичного» процесу дослідження.

Це проявляється у ставленні до жінок (чи іншої групи) не як до об’єкта дослідження, а як до суб’єкта. Дослухатись до того, що вам говорять. Отримана інформація з вашої групи — важлива, репрезентує людський досвід та може контрастувати з панівною думкою. Можна використовувати bottom-up техніки. Це передбачає рух знизу: не пояснювати досліджуваний процес чи явище макротеорією спочатку, а брати до уваги отриману інформацію та поєднувати її з макротеорією, вирішувати невелику проблему та рухатись до фундаментального рішення. Тобто індуктивно: від невеликого до загального.

Варто враховувати, що позиція дослідни_ці є владною стосовно групи, яка досліджується. Важливо рефлексувати про це, а також намагатись зменшити дистанцію.

Одне з перших феміністських досліджень, яке провела Бетті Фрідан, виявило, що жінки з вищою освітою, які є домогосподарками, — незадоволені своїм становищем. Це знання було відмінним від того, яке було поширеним у суспільстві, а також від соціологічних пояснень, наприклад статусно-рольового підходу (що жінки та чоловіки виконують певну функцію).

В 2019 році аналітичний центр Cedos провів дослідження проблем доступу іммігранток до українського ринку праці ⁵. Ця робота є гарним прикладом застосування принципу партисипативності. В рамках дослідження авторки Анастасія Фітісова, Наталія Ломоносова, Ліліана Філіпчук провели 16 глибинних інтерв’ю з мігрант_ками та 14 інтерв’ю з представни_цями громадських організацій, наукови_цями тощо. Таким чином, авторки врахували думку самих мігрант_ок. Корисно дослухатись до думок експерт_ок, але вони мають більш привілейоване становище і можуть не володіти повною інформацією або давати власні інтерпертації, які можуть бути відмінними від досвіду досліджуваної групи.

Владні ієрархії

Феміністські дослідження критикують не відмінності між чоловіками та жінками, а нерівності, які позначаються у різних можливостях. Така ситуація є наслідком соціально сконструйованих нерівностей між чоловіками та жінками, де чоловіки частіше та більшою мірою ніж жінки мають владні позиції.

Таким чином, відносини між жінками та чоловіками ієрархічні з нерівномірним розподілом символічної влади.

Важливо оприявнювати владні стосунки у дослідженнях. Це стосується не лише гендерної нерівності, а й інших: за матеріальним, регіональним станом тощо.

У 2018 році у виданні «Урбанізм та фемінізм» ⁶ опублікували дослідження, в якому аналізували різні аспекти функціонування публічного простору Поштової площі в Києві, зокрема стосовно гендерної чутливості простору. Дослідни_ці звернули увагу, що різні групи людей мають різний доступ та можливості перебування у просторі. Важливо, що ці відмінності породженні владними нерівностями між різними групами: чоловіками, жінками, людьми з інвалідністю, літніми людьми тощо. Водночас, відсутність чутливості до різних груп закріплює та укорінює наявні нерівності у практиках користування та перебування у просторі.

Дослідження як політична дія

Феміністські дослідження не можуть бути осторонь політики. Вони критично дивляться на теперішній стан речей та пропонують зміни.

Феміністські проєкти спрямовані на зменшення гендерної нерівності, тому вони нерозривно пов’язані із чинними політиками, їх критичним осмисленням та пропозиціями щодо змін наявного порядку. У той час як соціологічні дослідження займаються описом чинної дійсності, феміністські дослідження розмірковують над тим, як її змінити.

Наприклад, досліджуючи міський простір через гендерну призму, дослідни_ці прийшли до висновку, що жінки відчувають страх, повертаючись вночі додому ⁷. Для того, щоб жінки відчували менше страху, міські політики можуть змінювати наявні публічні простори, а при плануванні нових — уникати тунелів чи підземних переходів, освітлювати вулиці.

Таким чином, у феміністських дослідженнях важливі зміни, які вони можуть запропонувати.

У 2020 році Оксана Дутчак, Олена Стрельник та Олена Ткаліч провели дослідження: «Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності» ⁸. За результатами дослідження були сформульовані рекомендації для органів центральної та місцевої влади, профспілок та громадських організацій стосовно покращення умов та оплати праці працівниць закладів дошкільної освіти, рівного доступу до дитсадків, рівня догляду, безпеки тощо. Тож авторки не лише розкрили проблеми дошкільної освіти, а й запропонували конкретні кроки, які можуть покращити ситуацію.

Інтерсекційність

Розвиток феміністських академічних досліджень тісно пов’язаний з активістськими практиками. Якщо друга хвиля фемінізму розкрила гендерну нерівність між чоловіками та жінками, третя хвиля показала, що ні жінки, ні чоловіки не є гомогенними групами. Такі ознаки, як вік, клас, наявність/відсутність інвалідності, місце проживання, сексуальна орієнтація тощо мають зв’язок із можливостями або обмеженнями людини у різних сферах життєдіяльності. Так, жінка, яка зазнає дискримінації за гендерною ознакою, може бути дискримінованою й за іншими ознаками.

Окрім систем нерівностей за різними ознаками, якостями, характеристиками, інтерсекційний підхід звертає увагу на владні стосунки.

На кожному етапі дослідження варто звертати увагу на різноманітність досліджуваних груп або групи. Якщо не вдається забезпечити різноманіття цих груп у дослідженні, це можна зазначити як обмеження. Особливу увагу варто звернути при розробці дизайну дослідження: чи дійсно соціальна група гомогенна? Досвід жінок та чоловіків з цієї групи має відмінності? 

При інтерпретації результатів варто чітко зазначати, на кого спрямовані результати. Треба окреслювати обмеження: про які групи не вийшло зібрати інформацію, де було, а де не було виявлено перехресності нерівностей, яка є потреба у подальших дослідженнях.

Жінки — велика різноманітна група, усього різноманіття досвідів неможливо досягнути, проте можна зрозуміти, на яку групу екстраполювати результати.

Наприклад, потрібно зробити оцінку викладання предметів в загальній школі. Чи можемо ми припустити, що можуть бути відмінності у викладанні для дівчаток та хлопчиків? А для мешкан_ок села та міста? Чи можемо ми це покрити у нашому дослідженні або ж зазначимо в обмеженнях?

Якими бувають дослідження?

Дослідження можна поділити на гендерні, гендерно чутливі та гендерно сліпі.

Гендерні дослідження — це ті, в яких об’єкт дослідження пов’язаний із гендерною нерівністю.

Гендерно чутливі — ті, в яких гендерна нерівність розглядається як один з можливих факторів, які мають зв’язок або вплив на об’єкт дослідження.

Гендерно сліпі — ті, в яких відсутня гендерна перспектива, а результати інтерпретуються з позицій статево-рольової теорії.

Як зробити дослідження гендерно чутливим?

Можна користуватись вищезазначеними засадами, а також:

• На кожному етапі дослідження звертати увагу на дотримання балансу між жінками, чоловіками, іншими групами. Приділяти увагу проблемам гендерної нерівності. Наприклад, на етапі утворення команди: звернути увагу на кількість жінок, чоловіків, які будуть працювати над дослідженням. Який досвід дослідницької команди? Які це дає обмеження, можливості?
• При формуванні вибірки: чи не оминаємо ми маргіналізовані групи, які можуть мати відмінний, але корисний для нашого дослідження досвід? Які наші переваги, які обмеження, на яку групу ми можемо поширити отримані результати?
• На етапі формування інструментарію перевірити, чи не відтворює він гендерні стереотипи? Чи рівномірно в питаннях представлені чоловіки та жінки? (Можливо, варто вжити фемінітиви?)
• При зборі даних: чи точно ми охопили всіх суб’єктів дослідження, яких хотіли? Чи не залишився хтось не почутим?
• При зборі та аналізі результатів: чи не відтворюємо ми гендерні стереотипи? Розкриваємо проблеми гендерної нерівності?

Наприклад, розглянемо спосіб інтерпретувати одне і те ж явище:

1. Жінки мають менше часу на дозвілля, ніж чоловіки, тому що вони виконують своє призначення: готують їжу та прибирають у квартирі.
2. Жінки, на відміну від чоловіків, конвенційно більше залучені до неоплачуваної роботи по дому та догляду, через що в них залишається менше часу на дозвілля.

Тут маємо одну й ту саму ситуацію. У жінок менше часу на дозвілля, ніж у чоловіків, і це має зв’язок із роботою по дому та догляду. У першому випадку відтворюється гендерний стереотип про «справжнє призначення жінки». Інтерпретація йде з есенціалістських засад: біологічній обумовленості занять жінок та чоловіків.

У другому ж випадку ситуація описується з позицій соціального конструктивізму: «конвенційний», «неоплачувана робота по дому та догляду». Підважується теза про те, що дії жінок та чоловіків обумовлені біологічними відмінностями, акцентується увага на штучності та створенні певної моделі поведінки в залежності від соціальних чинників.

Робити дослідження гендерно чутливими важливо.

Завдяки рефлексивності, партисипативності, соціальній дії, вони оприявнюють проблеми вразливих груп, надають голос тим, хто не вписаний у домінуючий дискурс, сприяють розширенню можливостей жінок. Все це сприяє зменшенню наявних соціальних нерівностей.

Рівні можливості забезпечують справедливий доступ різних груп людей до благ у різноманітних сферах життєдіяльності.

*жінки — авторка цієї роботи поважає розмаїтість досвідів та ідентичностей людей з приписаною чи обраною жіночою ідентичністю, термін використаний для теоретичного спрощення.

---

1. Luttrell W. Working Class Women’s Way of Knowing: Effects of Gender, Race & Class. Sociology of Education. 1989. 62.:33—46 [↩]
2. Letherby G. Feminist research in theory and practice. Library of Congress Cataloging-in-Publication Data. 2003 [↩]
3. Стрельник О. Турбота як робота : материнство у фокусі соціології: монографія. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. 2017. C. 280. [↩]
4. Стрельник О. Гендерна соціологія: як фемінізм робить дослідження вірогіднішими. 13.09.2020 [↩]
5. Аналітичний центр Cedos. Жінки-іммігрантки в Україні: проблеми та бар’єри у доступі до гідної праці. 2019. C. 44. [↩]
6. Шліпченко C., Агеєва В.(упоряд.) Урбанізм і Фемінізм Урбаністичні Студії IV. Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, Центр Урбаністичних Студій. 2018. С. 226. [↩]
7. Valentine G. Women’s fear and the design of public space. Built Environment. 1990. 288-303. [↩]
8. Дутчак О., Стрельник О., Ткаліч О. Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності. 2020. С. 96. [↩]

«Я хочу запропонувати вам теорію, це теорія пораненого цілителя.

Припускаю, що ми зціляємо інших за допомогою своїх ран».

Ролло Мей

За вікном 1980 рік. Популярні професії оператора ЕОМ, лікаря, вчителя і космонавта. Звернутися по психологічну допомогу — історія з далекого майбутнього. Можливо, ця п’ятирічна дівчинка теж звідти? Сьогодні вона говорить, що тоді, в дитинстві, їй снилося, чим вона займатиметься у свої 45. Сни були незрозумілими, але давали відчуття підготовки до чогось важливого, що проявиться пізніше. Вона пам’ятає ці сни й тепер.

За вікном 2021 рік. Світлані Ройз 45 років. Вона сімейна і дитяча психологиня з майже 20-річним стажем, яка подарувала українським батькам чарівну паличку від вигорання і яка називає себе «нічним жахом маркетолога», бо не пам’ятає, скільки всього видано її книжок (правильна відповідь — дев’ять). Цьогоріч у Світлани вийде ще п’ять книжок-практикумів для дітей, у яких буде порушено дорослі теми, наприклад, що таке смерть.

Світлана приймає у власній психологічній студії, навчає педагогів/-инь і психологів/-инь дитинознавства, консультує сценаристів/-ок дитячих програм на телеканалі «ПлюсПлюс» і веде колонку на сайті НВ. Разом із фондом «Крок за кроком» долучилась до розробки платформи розвитку дошкільнят НУМО (у партнерстві з ЮНІСЕФ) — це онлайн помічник у спілкуванні з дитиною віком 3–6 років удома або в садочку з виховательками.

Її блог у фейсбуці читають більше 90 тисяч людей, до неї щодня звертаються сім’ї, які хочуть краще зрозуміти себе і своїх дітей. У 2018 році Світлана стала лауреаткою премії «Жінка України» і ввійшла до сотні найвпливовіших жінок України за версією журналу «Фокус». У 2021-му місце в сотні найвпливовіших Світлані віддав журнал «Новое время».

Світлана Ройз — одна з перших українських психологинь, хто вийшла з кабінету до широкого загалу і почала говорити про стосунки батьків і дітей просто й відверто. Вона не боїться публічно визнавати помилки у вихованні власних дітей і закликає не ідеалізувати батьківство й материнство.

Сни маленької дівчинки здійснилися. Пазл склався.

Сімейна Історія

— Світлано, кажуть, що вибір професії дитячої психологині — це спосіб допомогти своїй внутрішній дитині подорослішати…

— Є така версія, що перші 100 клієнтів у психолога — про нього самого. Насправді інші тисячі теж. Я багато думаю про те, як наш життєвий шлях, який, по суті, є історією власного зцілення, перетинається із сімейною історією. Де зустрічаються доля людини, родини, країни? Я вірю, що через кожну дитину, а в майбутньому і через кожну дорослу людину сімейна система шукає шлях до зцілення. Адже в кожної сім’ї власні рани, разом вони складають рáневу поверхню землі.

Моя сім’я пережила багато болю: єврейські погроми, репресії, Голодомор, війни. Водночас у мене були свої індивідуальні особливості, які я з раннього віку вчилася «опановувати». Це як у тому бородатому анекдоті: «Чим психолог відрізняється від свого клієнта? — Він почав раніше». Кожен симптом може виявитися Даром, інструментом для допомоги собі й іншим.

— Якою ви були в дитинстві і як це вплинуло на ваше професійне становлення?

— Я була дуже хворобливою дитиною з гіперактивною дзеркальною системою, інакше кажучи, з надзвичайно розвиненою здатністю до емпатії, із заниженим больовим порогом, синестезією. Я й досі часто думаю і говорю римами.

Робота з болем і психосоматика — мій живий досвід, а не сухі знання з навчальних курсів і книжок. Психологиня — це не численні сертифікати на стіні кабінету. Я шкірою відчуваю те, що відчувають гіперчутливі діти, і можу допомогти їхнім батькам зрозуміти їх.

У дев’ятому класі я боялася вийти до дошки. Мій тодішній дитячий і підлітковий страх публічних виступів важко уявити нині, коли я проводжу семінари для тисячних аудиторій. Тому коли тепер я готую дітей до виходів на сцену, я можу сказати їм щиро: «Якщо я впоралася, ви точно впораєтеся». І в цьому не буде ні дрібки фальші.

— Чи підтримували батьки ваш вибір?

— Коли я заявила батькам, що хочу бути психологинею, абсолютно закономірно, що їм із цим було непросто. Я перший гуманітарій у родині, хоча у нас усі пишуть вірші. Однак тато — енергетик, мама — економістка. Вони тривожилися і хотіли, щоб професія була «в руках». Як бачите, я вмію бути переконливою.

Я без кінця повторювала, що хочу бути психологинею. А тоді в Радянському Союзі був лише один психолог — Володимир Леві, автор книжок «Мистецтво бути собою», «Мистецтво бути іншим», «Нестандартна дитина». Їх приніс додому брат, старший за мене на шість років. Коли я читала ці книжки, годі було уявити, що Володимир Львович стане для мене вчителем, другом, частиною моєї професійної історії. Досі пам’ятаю, як уперше отримала від нього відповідь на мій лист.

— А як тепер складаються ваші стосунки з батьками?

—  Ми всією великою родиною дуже близькі. Під час першого локдауну я вперше з часів дитинства пів року жила з батьками. Ми всією сім’єю виїхали на дачу, щоб уберегти їх від можливого зараження. Ми намагалися адаптуватися одне до одного в нових дорослих ролях, вибудовували кордони — сімейні, домашні ролі та компетенції. Мені було надзвичайно цікаво спостерігати за своїми реакціями і тригерами.

А останній Новий рік у нас на дачі зустрічала вся сім’я: батьки, брат із дружиною, племінник з дівчиною, мій старший син із дівчиною, ми з чоловіком і донькою. І я ловила себе на тому, що це моя радість і величезний ресурс — збирати і бачити їх усіх разом. Це справді щастя, коли контакт із сім’єю відбувається з твого щирого щасливого вибору, а не з примусу.

Мама для своєї внутрішньої дитини

«Я — одна з тих дорослих, які й досі намагаються втримати дитинство за косичку.

З кожною новою свічкою на святковому торті це стає дедалі важче.

Мене вже ніхто не вкладає спати вдень і не змушує їсти на обід манну кашу. (Хоча їсти мене й досі змушують — і я для годиться опираюся.)

Але, як і тобі, мені часто доводиться робити те, чого зовсім не хочеться.

І це сумне й незрозуміле слово «треба» засмучує мене так само, як і тебе.

Я вже давно живу у світі дорослих, але насправді він дуже схожий на світ школи, пісочниці чи дитячого садка.

Просто він трохи більший — наче дивишся крізь збільшувальне скло.»

Світлана Ройз. «Чарівна паличка для батьків»

Як писав британський психоаналітик Дональд Вудст Віннікот, «психотерапія там, де перетинаються простір гри пацієнта з простором гри терапевта». Якщо клієнт не вміє грати, завдання терапевта — навчити його цього.

Студію Світлани Ройз ніби створено для гри, а сотні клаптикових янголів, привезених із подорожей і подарованих, здається, завжди не проти зіграти на твоєму боці. У цьому місці сили відбуваються не лише індивідуальні сімейні консультації. Сюди приходять на тренінги й семінари вчителі/-ки і батьки, щоб дізнаватися нове й щодня відкривати для себе світ своїх дітей. А почалося все з того, що вже доросла Світлана познайомилася з тією самою п’ятирічною дівчинкою, яка марила психологією.

— Психолог не перша ваша професія…

— Так, у юності я не лише навчалася й працювала одночасно, а ще й поєднувала дві освіти — на режисерку телебачення і психологиню. Починала із закадрової роботи на телеканалі, коли телеіндустрія в Україні робила свої перші кроки, — набирала тексти інтерв’ю, асистувала режисерові – була «подаваном». До речі, саме на телебаченні зустріла першого чоловіка, батька сина Михайла. Люди, з якими ми товаришували тоді, у 1993–1995 роках, — нині справжня телееліта.

У ті часи мене роздирали великі сумніви, чи ризикувати практикувати: психологиня без життєвого досвіду, лише з багажем знань — так собі затія… Тепер для роботи психотерапевтом/-кою обов’язкові особиста терапія і супервізії, а тоді я була від цього далекою.

Психолога/-иню передусім робить глибина власної терапії, сміливість подивитися у вічі внутрішнім демонам. Як глибоко ми опанували себе, так глибоко ми можемо супроводжувати тих, хто нам довірилися. Щоб працювати чесно, не використовувати клієнтів для власного зцілення, потрібна особиста робота зі своїм терапевтом. Щоб відстежувати свої контрпереноси, тобто усвідомлювати, що відбувається в терапевтичному процесі, потрібні супервізії. Усе це і є «техніка безпеки» психолога/-ині, якої треба дотримуватися, щоб виконувати принцип «не нашкодь».

Думаю, для того щоб людина легко дозволила собі практикувати, маючи за спиною лише багаж теоретичних знань, потрібно або страждати на синдром Даннінґа — Крюґера (гіпотеза про нездатність некомпетентних людей тверезо оцінювати свої сили й помилки. — Прим. авт.), або ж володіти природною глибиною і безстрашністю. Мабуть, тоді я не мала ні першого, ні другого.

— Коли вдалося повернутися до дитячої мрії?

— Коли стала справді дорослою. Мій професійний шлях у психотерапії починався, звичайно, з підліковування і контакту з моєю внутрішньою дитиною. Поясню більше. За теорією транзакційного аналізу Еріка Берна, у нас є три найважливіші внутрішні частини — внутрішня Дитина, внутрішній Дорослий і внутрішній Батько (англ. Parent — мається на увазі спільна батьківська роль, а не татівство). Якщо ми дивимося на світ лише очима внутрішньої Дитини, ми інфантильні, залежні, схильні всіх обожнювати або знецінювати; ми весь час спираємося або підживлюємося. Якщо ми ототожнюємо себе лише з внутрішніми Батьками, то щодо себе ми або суворі критики, не здатні на гнучкість, чутливість і творчість, або вдаємося до протилежної крайности — гіперопіки.

У терапії ми знаходимо роль Дорослого — він перебуває в контакті з теперішнім моментом і всіма його ресурсами. У цій ролі ми можемо бути грайливими і пристрасними (дітьми), коли це важливо, або контролерами і відповідальними (батьками), коли це потрібно.

— Чи може внутрішня дитина бути джерелом ресурсів?

— Поясню на прикладі. Якщо уявити, що всі три ролі — такий собі комод із шухлядами, то ми — це вміст шухляди «Дитина», тобто те, що пов’язано з болем, тривогою, страхом, злістю. Але там же живе і радість, творчість, спонтанність і безпосередність. 

Повертаючи собі можливість відкривати цю шухляду, ми стаємо підтримкою самим собі. У ролі Дорослого ми впорядковуємо, перебираємо, чистимо, переписуємо, проводимо в цю шухляду світло — і ось те, що вже прояснено, усвідомлено, вилікувано, вже стає не тягарем, а нашою силою. Натомість, інфантильність — це коли ми провалюємося в шухляду «Дитина» під дією тригерів. Тому контакт із внутрішньою дитиною — це збереження чутливости й емоційности без відчуття болючої вразливости. І контакт з своєю творчою, дуже ресурсною і радісною частиною.

— Як ці ролі проявляються у повсякденному житті і в роботі психотерапевтки?

— У транзактному аналізі є версія — інші звертаються до нас із ролі, яка доповнює нашу. Тобто якщо я дивлюся на світ з ролі Дитини, світ дивитиметься на мене з ролі Батьків. Тому «підрощування» своїх внутрішніх частин і підрощування суспільства взагалі — взаємопов’язані процеси.

Для мене клієнт(к)и — це ті, хто залишаються в активній позиції, бо роль пацієнта/-ки пасивна. Мені ж важливо, щоб клієнт(к)и брали відповідальність за своє життя, щоб ми були рівноправними. Пацієнт(к)и — це ті, за кого я беру відповідальність. Із клієнт(к)ами ми йдемо пліч-о-пліч.

Паралельно з особистою терапією я глибоко досліджувала духовні традиції різних народів. Не від високодуховности — мені потрібно було знайти методи, щоб упоратися з больовим синдромом. Десь на межі духовного досвіду і конкретних академічних знань народжується психотерапевтична майстерність. Зовсім недавно, буквально місяць тому, я вирішила пройти тест на толерантність до невизначености. При максимальному показникові в 60 балів, я набрала в результаті 63: за 20 років практики і власної психотерапії я міцно підлікувала свою тривожну дитячу частину.

Психотерапія як служіння

Питання: який найцінніший інструмент психотерапевта?

Відповідь (і в цьому ніхто не помиляється): його власна особистість.

Ірвін Ялом. «Дар психотерапії»

— Як далася зміна професії у зрілому віці?

— Не можу сказати, що мій вік і стан тоді були зрілими. Пересідання з крісла клієнтки в крісло терапевтки відбувалося через особистісну кризу, через усвідомлення себе, через хворобу. Пересідання в прямому сенсі цього слова, бо я почала працювати в тому самому психологічному центрі, клієнткою якого спершу була. Хоча телебачення однаково залишилося в моєму житті, недаремно кажуть, що піти з телебачення неможливо. Щоправда, тепер я тут в іншій якості — консультую дитячий телеканал. Розуміючи процеси телевізійного світу, можу додавати в них психологічний складник.

Останні шість років Світлана Ройз — головна експертка дитячого телеканалу «ПлюсПлюс». Усе, що стосується власного виробництва, проходить її експертизу — теми, сценарії, образи. Завдання Світлани — перевірити контент, кольорову гаму, звукоряд за критеріями безпеки й користи для аудиторії. Один із проєктів телеканалу, «Корисні підказки», було створено у тому числі і за матеріалами семінарів Світлани.

Перші терапевтичні сесії у мене були з дорослими клієнтами. Звичайно, я дуже хвилювалася, пам’ятаю, як тремтіли ноги під столом. Далі стали приходити діти. Тоді я ще не мала сина. Думку, нібито неможливо працювати з дітьми, якщо не маєш дитини, або не можна працювати сімейним психотерапевтом/-кою, якщо не маєш сім’ї, вважаю безпідставною. Звісно, особистий досвід збагачує практику, але абсолютно не зумовлює. Я знаю психологів/-инь, які завдяки своїм кризам, своїм відкриттям і без власної сім’ї стають потужними провідниками.

Згодом я перейшла на роботу із сім’ями, тоді це було в новинку. Мені важливо було одночасно сфокусуватись на багатьох речах — подивитись не лише на дитину і на ставлення до неї, але й на розподіл ролей у сім’ї, у кому може критися заряд напруги, чому в дитини ті чи ті симптоми. Як виявилося, причиною можуть бути стосунки батьків, мами і няні.

— Як вам вдається балансувати між покликанням і необхідністю заробляти гроші?

— За 20 років роботи я жодного разу не давала реклами, навіть свій сайт не створила — працювала лише через «сарафанне радіо», і завжди щастило з клієнтами.

Марк Воронов, мій учитель, колись узяв з мене слово, що я не покину працювати з дітьми і не піду ні до кого в наймані працівниці. Ця розмова відбулася, коли я переходила від роботи в приватному психологічному центрі до власної практики (і я вдячна йому за ту обіцянку — багато разів я знаходила підтвердження в його побажаннях). Усе-таки центр — це бізнес-процеси, і хочеш ти чи ні, а маєш бути в них залученою.

Це був непростий період. Психологія існує на межі матеріального й нематеріального. Та при цьому вона для мене єдине джерело прибутку, тож я мушу щонайменше думати про те, як щомісяця платити за оренду студії. А проте в якийсь момент я вирішила, що не ставитимуся до своєї роботи як до бізнесу.

Це завжди підтримка балансу, адже психотерапія має бути супроводом, творчістю, а не просто способом заробітку, — я за цим дуже уважно пильную. Був у мене в житті момент, коли я відточила цю навичку пильнування. Я сама себе налякала. Мені треба було виплачувати дуже великий кредит, оплачувати синові школу. І ось я спіймала себе на тому, що дивлюся на клієнта і рахую, скільки він мені заплатить. Це абсолютно людське відчуття, але тоді це мене так налякало, що я зрозуміла: ніколи не дивитимуся на людей як на закривання дірок у моєму бюджеті.

— Чи доводилося вам переживати вигорання?

— У професії, у якій я… ні, не працюю — живу, вік — це цінність. Ти дедалі заглиблюєшся всередину себе, збагачуючи знання про себе з кожною новою людиною — клієнтом/-кою. Проте синдром вигорання мені дуже добре знайомий. З роками я зрозуміла, що такі моменти стаються, коли я ототожнюю себе з рятівницею.

Мені здається, психологи/-ні і лікарі/-ки засадничо схильні до ролі тих, хто рятує. І я часто запитую себе: з якої ролі ти зараз пишеш цей матеріал? З якої ролі ти задумуєш цей проєкт? Роль рятівниці — це, схоже, таке собі моє домашнє завдання на все життя, ще не вивчений урок.

Дочка питає: мамо, чому ти так багато працюєш? У мене лише одна відповідь: мені дуже цікаво те, чим я нині займаюся. Я побудувала своє життя так, що cама обираю процеси, у які вмикаюся, і проєкти, які ціннісно збігаються зі мною. Моя професійна ідентичність пов’язана зі служінням.

— Ви пов’язуєте психотерапію зі служінням?

— Є у мене одна історія про таксиста, яку я розповідаю на семінарах. Колись я сіла в таксі й одразу відчула себе дуже комфортно. Здивувалася. Таксист, який тимчасом завершував телефонну розмову, говорить до дружини: «Ти вже закінчила служіння? А я їду на служіння». Питаю його: «Ви зараз їдете на службу в церкву? — Ні, — відповідає, — я зараз на служінні». Тоді я зрозуміла, що всі ми — таксист(к)и. Я таксистка на внутрішній території, служу людям, які хочуть дістатися з відправної точки до місця, де почуватимуться щасливішими.

Служити не означає прислуговувати. Служити — це те, що йде від сили, а не від слабкости, не від честолюбства, не від необхідности доводити свою значимість.

Книги і діти

Світлана демонструє сотні нотаток на мобільному: замальовки, болванки, чернетки для тренінгів, статей, книжок. Каже, що працює швидко, адже тим, про що говорить і пише, буквально горить, залишається тільки перенести іскри на аркуш.

— Як ви почали писати книжки?

— Я зовсім не планувала писати книжки. Однак у якийсь момент вирішила створити методичку для батьків маленьких клієнтів/-ок, щоб поки я працюю з дитиною індивідуально, батькам було чим зайнятися.

Я тоді саме проходила навчальний курс і вирішила показати методичку своєму керівникові. Переглянувши її, він схопив мене за руку, щоб я не втекла, почав комусь телефонувати і казати: «До тебе підійде дівчина, це треба друкувати». Виявилося, він говорив із керівником видавництва «Ніка-Центр», де 2005 року і вийшла моя перша книжка — «Чарівна паличка для батьків».

Тепер я ставлюся до «Палички» з пересторогою, можливо, як і більшість авторок до своїх дебютів. Згодна з усім, що в ній написано, але сьогодні замість авторського дистанціювання я писала б її з позиції «Ми йдемо разом».

Другу книжку, «Де живе янгол», ми створили у співавторстві з колишнім чоловіком Олександром Корешковим – геніальним художником, який намалював для неї ілюстрації. «Янгола» я написала за півгодини, щойно повернувшись із поїздки. Ми з Мішиним батьком подорожували сакральною Індією з провідником, і там зі мною відбулося щось неусвідомлено важливе. Таке важливе, що коли ми ледь приїхали з аеропорту, я одразу сіла писати. І щойно поставила крапку, в мене розірвався на руці браслет із камінцями, які символізують планети Сонячної системи – ми купили його саме в Індії. Я негайно надіслала чернетку книжки своєму першому рецензенту, і він відповів: «Обов’язково публікуй і напиши таку саму для дорослих».

Усього в мене вийшло дев’ять книжок, шість із яких перекладено українською.

Розлучена психологиня

«Діти — напрочуд відповідальні й здатні до самопожертви. Їм не потрібно, щоб ми заради них щось терпіли чи страждали, лише заради них підтримували видимість стосунків, які вже вичерпали себе, або жертвували власною самореалізацією та щастям.

Дитина (її підсвідомість) не може дозволити собі бути щасливою, якщо батьки нещасливі. Для неї важливо, щоб у нас був власний сенс життя.

Щоб їй не доводилося здійснювати те, що ми не встигли або не змогли реалізувати самі.

Для неї важливо, щоб ми дали їй право на її власну долю, а для цього нам дуже важливо постаратися бути щасливими».

Світлана Ройз. «Практичне дитинознавство»

— Розкажіть про свій досвід розлучення і чи переживали ви критику оточення як «психологиня, яка не зберегла сім’ю»?

— Ви пам’ятаєте дослідження про те, що вважають щастям люди в різних країнах? В Україні щастя — це лише щасливі діти. Сумно і навіть небезпечно. Це означає, що ми не можемо прожити своє життя, ми з ним просто не в контакті. Як писав Ерік Фромм у «Мистецтві любити»: «Якби хтось узявся вивчати вплив матері, яка любить себе по-справжньому, він зміг би побачити, що немає нічого сприятливішого за прищеплення дитині досвіду любови, радости і щастя, ніж любов до нього матері, яка любить себе». Я тут тільки виправила б слово «мати» на «батьки».

Психолог(иня) — це людина, яка усвідомлює, що відбувається, і чесна із собою. Для нас із першим чоловіком було непросто, але важливо чесно сказати одне одному: «У цих стосунках ми дали одне одному все, що могли. Дозвольмо собі бути щасливими».

Саша — художник, він продовжував ілюструвати мої книжки і після розлучення. Хоча малюнки до останніх книжок я створювала вже в співавторстві з іншими митцями, розумію, що Саша завжди відчував, що саме я маю на увазі, адже ми 12 років були разом. Він був свідком мого професійного народження і підтримував мене.

Розлучення для батьків — це не просто вихід зі стосунків, адже з них неможливо вийти, якщо у вас є дитина. Це збереження такого контакту, що дозволяє відчувати близькість, до якої готові обидві вже нові сімейні системи. У сімейній психології заведено говорити про зміни першого і другого порядку. Зміни першого порядку — коли просто переставляються люди, йдуть, розлучаються, переїздять. Зміни другого порядку відбуваються всередині кожного учасника/-ці системи. Саме вони ведуть до трансформації стосунків і нас самих.

Психолог(иня), напевно, — це людина, яка свідомо стежить у своєму житті за двома цими рівнями. Проте це жива людина, яка проходитиме свої кризи, але потім цей досвід зможе принести в роботу з клієнтами. До речі, коли я розлучалася, мій супервізор порадив таке: поки я проходжу власну кризу, не працювати із сімейними парами, щоб не «зберігати свою сім’ю» через них або не вносити в їхню терапію свій досвід розлучення. У той момент я працювала тільки з дітьми.

Звичайно, мені говорили все те саме — «тижпсихологиня», «що люди скажуть?». Я відповідала: так, саме тому я прийшла до цього рішення. Тепер у нас із першим чоловіком окремі щасливі сім’ї. Наш син має прізвище тата.

Досить хороша vs ідеальна

«Коли я бачу рекламу чергового “тренінгу” — “як стати ідеальними батьками”, “як виростити слухняну / успішну / знамениту дитину, я знову і знову мрію створити вакцину від цього вірусу ідеальности».

Світлана Ройз. «Практичне дитинознавство. Продовжуємо розмову».

— Чи стикаєтеся ви як мати і психологиня із суспільним тиском і вимогою бути ідеальною?

— «Тижмати» і «тижпсихолог» — вічні теми. Тільки ми нині живемо в добу бі-перентінг — нам важливо підключати і «тижтат» теж. Прийняття своєї неідеальности починається з моменту, коли вже згадувана внутрішня дитина раптом починає вірити, що її можуть любити і від неї не відмовляться, навіть якщо вона помилиться, вкакається, отримає двійку, забуде вірш, упаде в калюжу. Починається з того, що ми вчимося фокусуватися на теперішньому моменті, відстежувати свої домінантні типи реакцій (у всіх нас є улюблені домінанти — звички розуму — агресивні, тривожні чи депресивні), пробуємо давати собі підтримку, вчимося домовлятися зі своїми критиками. А ще дозволяємо собі зайняти своє місце.

Знаєте, будь-який мій семінар і взагалі контакт із дорослими починається зі слів «Сядьте, будь ласка, зручно. Займіть місце на стільці так, ніби ви сидите на троні. На троні свого життя». Це звучить просто, але це справді важливе вміння, з якого взагалі починається віра в те, що у мене є СВОЄ місце і я маю право на власні потреби. І я займаю своє місце — мами. Не ідеальної. Живої.

— А як узагалі вдається «домовитися» з внутрішніми демонами і критиками?

— Я й досі інколи почуваюся поганою психологинею. Робота з власними сумнівами в собі — історія на все життя. Є навіть така гарна легенда, що слово «сатан» перекладається як «сумнів», той, хто примушує нас сумніватися. Щойно ми наближаємося до «внутрішнього Бога» — до впевнености у своїй силі, компетентності, з’являються внутрішні сумніви, внутрішній сатана, критик. Можливо, саме це стимулює постійний розвиток?

Я довго вчилася розрізняти критику конструктивну і неконструктивну. Реагую на критику тих, хто для мене авторитети, приймаю те, що готова прийняти. Я також розумію, що за кожним агресивним випадом криється потреба, яка знайшла саме таке вираження. Це допомагає сприймати агресію менш персоніфіковано, менше ранитися. Хоча, звичайно, приємніше, коли говорять компліменти.

— Особисте зростання може спонукати критично оцінювати власне минуле. Чи бачите ви свої колишні помилки і чи шкодуєте про них?

— Питання про те, що я могла зробити краще, ставлю собі регулярно. От сьогодні говорили вранці із сином. Я сказала: «Знаєш, мені так шкода, що коли я тебе виховувала, у мене не було тих знань і того досвіду, тієї техніки безпеки, вмонтованої цільности, яка в мене є тепер». Я часто жартую про це в інтерв’ю: здається, у моїх дітей не лише різні татусі, а й матусі. Таке враження, що за ці 12 із половиною років я не просто прожила віковий цикл, а стала зовсім іншою мамою.

Нині я даю сучасним батькам знання про те, чого я точно не могла закласти у свого сина тоді. І він виріс прекрасним. Завдяки собі. І нашій любові. Неідеальній великій любові. Проте він тепер може взяти в мене те, у чому тоді я не відчувала своєї сили. У цьому моя печаль і моя мудрість. Хоча моє неідеальне материнство принесло свою користь. Коли мій син був маленьким і його не було з ким залишити, він їздив зі мною на тренінги й семінари. Я жартую, що йому вже час визначатися з напрямом психотерапії. Його досвід особистої терапії і обсяг знань наразі більші, ніж у багатьох практикуючих психологів/-инь.

— Чи простіше стало з досвідом будувати стосунки?

— З Дашиним батьком ми дуже різні: він раціональний, я ірраціональна, — але коли ми починаємо жартувати, стає зрозуміло, що в нас однакова культурна прошивка. І наші стосунки з часом тільки глибшають. Ми пройшли крізь серйозні випробовування, і наші стосунки стали не просто глибшими, а й легшими. Знаєте, буває, що в стосунках накопичується важкість, а в нас накопичується легкість.