Категорія: Загальне

У 1999 році Генеральна асамблея ООН постановила відзначати 25 листопада Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Боротьба з гендерною дискримінацією та розширення прав і можливостей жінок привели до парадоксальних наслідків — ми дедалі частіше чуємо про різні прояви насильства і дискримінації. Коли впала завіса мовчання, новини про торгівлю жінками і сексуальне рабство в місцях воєнних конфліктів, петиції голлівудських актрис про дискримінацію за доходами та багатотисячні флешмоби знову й знову нагадують нам, що насильство багатолике і цю проблему ще рано знімати з порядку денного.

Часто можна почути, що в Україні роль жінки не зводилася до беззастережного підпорядкування, навпаки, «чоловік — голова, а жінка — шия». Та водночас прислів’я «Жінка бита, бо хата не мита», «Небита жінка —  як коса неклепана», «Люби, як душу, а тряси, як грушу», «Б’є, отже, любить» — вагома частина словесного побуту і культурної норми, яку поділяють і чоловіки, і жінки.

За даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 27 % жінок уважають проявом насильства образи, 32 % — приниження, 49 % — побої, 56 % — зґвалтування [1]. У зв’язку з цим виникає логічне питання: який вигляд має насильство над жінками в Україні сьогодні? І, згідно з цифрами, чи можемо ми зробити висновок, що зґвалтувати жінку — це злочин, а побити і образити її можна, бо для неї самої це прийнятно?

Відповідь на цю гостру полеміку дали самі українці. Жінки і чоловіки в тисячах історій і коментарів розповіли про те, яке ж воно — насильство по-українськи, і що це означає для них, у рамках одного з найчисленніших і найцікавіших флешмобів в історії України #яНеБоюсьСказати.

Будь-яке спірне, гостре суспільне питання ніколи не матиме однозначну реакцію. Одні поділилися своїми історіями, інші висловили підтримку і заявили про переосмислення, треті засудили за спекуляцію на складній темі з метою самопіару.

У сучасному суспільстві для закріплення і відтворення культурної норми особливе значення має письмове слово. Колись таку культуротворчу роль виконував фольклор — вище я наводила народні прислів’я про насилля над жінками. Літератори і літераторки — одні з тих, хто творить сьогодні культурну норму, транслює сучасні уявлення народу про себе. На відміну від журналістів і журналісток, людей науки чи законотворців, у письменниць і письменників більша свобода висловлювання, та чи усвідомлюють вони свою відповідальність? Наскільки чутливими до питання насильства виявилися українські поети й поетеси, авторки й автори прозових творів — ті, кого ми називаємо культурною та інтелектуальною елітою, хто надихає і до кого прислухаються?

Для початку хочеться відзначити тих, для кого ця акція стала особистим одкровенням, можливістю поділитися своїми переживаннями і трагедіями. Показовий момент полягає в тому, що підтримка #яНеБоюсьСказати в цих історіях вилилася не тільки в індивідуальні сповіді, а й захопила важливі соціальні та політичні теми, як-от насильство і війна, насильство в сім’ї, вседозволеність у правоохоронних органах і багато іншого.

У цьому контексті постає й історія Олени Герасим’юк, поетеси й громадської активістки.

«Одного разу треба було занести заяву у відділок, підписати якусь хрінь. Зайшла в кабінет до слідчого, сподіваючись за хвилину вийти звідти. Він обсипав мене малоприємними компліментами типу “Вашей мамє зять нє нужен?”, поржав і пішов до сейфу діставати печатку. Але на півдорозі розвернувся, закрив двері на ключ і сховав його до кишені. Подзвонив другові, довго описував, як я виглядаю, який на мені одяг, які у мене ноги, груди, обличчя, запрошував друга приїхати (“Та не спіши, куда вона дінеться, я двері закрив”). Слідчий ходив кімнатою і розповідав другові, що і як вони будуть зі мною робити».

«Кілька років я потерпала від домашнього насильства — фізичного та психологічного. Тривале знущання, фізичне виснаження, секс, після якого кілька днів боляче ходити (яке це насильство, ви ж зустрічаєтесь!), обмеження моєї фінансової свободи (забороняв влаштовуватись на роботу, яка йому не подобалась, одного разу навіть порвав мій гонорар за статтю і намагався запхати порвані купюри мені до рота), постійні приниження, проганяння з дому… залякування, контроль, який чергується з повним ігнором і різкими проявами любові, які ти щоразу трактуєш однаково: все в порядку! Якщо є оця дрібна любов, значить, все в порядку!..» [2].

Олена Стяжкіна, українська журналістка, письменниця:

«Я не боюсь сказати. Майже не боюсь. Компульсивне миття Донецька, його й теперішня дивовижна чистота — це про зґвалтування. Про щоденне масове насильство, від якого відмивається — аж до крові й кісток — моє колись щасливе місто», — Олена Стяжкіна для DW [3].

Проблему насилля під час війни, а саме сексуального рабства в Слов’янську, порушила Оксана Забужко.

«яНеБоюсьСказатиПроСлов’янськ.

Оскільки я все ще за 6 часових поясів від батьківщини й інфу з дому отримую лише від кореспондентів, то могла пропустити, тому питаю тут: чи в рамках того флешмобу, де учасники (а насправді учасниці) діляться своїми травмами від сексуального насильства, вже пролунали ГОЛОСИ ЗІ СЛОВ’ЯНСЬКА?

Бо от уже, рахувати, 2 роки, відколи наша армія звільнила місто, а ніхто чомусь не спішить розслідувати цю історію», — написала вона у Facebook [4].

Вікторія Амеліна, українська письменниця:

«Я люблю вас тепер ще більше: і тих, хто не побоявся, і тих, хто досі боїться, і тих, хто думає, що мовчанкою береже нас від чогось надто страшного, і тих, хто знаходить слова підтримки, і тих, хто мовчки ставить свій лайк, і тих, хто більше не може навіть читати все це. Мені, здається, 15. Машина з п’яними хлопцями ганяє мене темними вулицями, мов дичину. На мені біла куртка — я в темряві добра здобич. Мисливці сміються. Коли я ховаюся в порожній тролейбус, один з них заходить мені пояснити: ти поїдеш із нами, точно, бо ми так вирішили. Ні, не хвилюйтеся, вони не впіймають мене. Ніколи» [5].

Однак чи не найбільше дискусій в українському сегменті Facebook викликали негативні відгуки.

Критично поставився до флешмобу #яНеБоюсьСказати український поет Олександр Ірванець.

«Тут чудова Олена Савінова дещо поясняє. Як колись боротьба жінок за право відчувати оргазм обернулася на обов’язок його імітувати. Так і тепер шляхетна місія з толерування чужого негативного досвіду на наших очах перетворюється на непристойну моду на демонстрацію реальних і вигаданих душевних травм, забоїв і стигм» [6].

«У мене склалося враження, що майбутнім ступенем відвертості на ФБ буде пощення всраних трусів, а під фотами співчутливі коменти: розумію тебе, поділяю твій біль…» [7].

«Ти морожено вкусне купив тоді, 

І заставив мене лизати.

І текло солодке по бороді. 

Янебоюсьсказати», — написав він навіть вірш [6].

Реакцією на цей допис стали не лише закиди у несвоєчасності і неадекватності такого «жарту», а й звинувачення самого Ірванця в тому, що він теж був персонажем чиїхось історій, написаних під тегом #яНеБоюсьСказати.

Уже за два дні поет написав:

«Перепрошую саме за свою маскулінну товстошкірість — я мусив передбачити, що у жінок подібні враження аж ніяк не веселі… Недооцінив силу слова, так його й перетак» [8].

Не менш прямолінійно висловилися брати Капранови, котрі відзначили популістський характер флешмобу й охарактеризували його тему як «лайно»:

«Потелефонували з ТСН 1+1, запрошують у новини прокоментувати істеричний флешмоб. Коли вийшла “Забудь-річка”, вони не запрошували, коли на Дні Києва була літсцена, їм було пофіг, щойно запахло лайном — вони прилетіли. Довелося зізнатися, що ми нікого не ґвалтували і не є головними героями зазначеної акції» [9].

Підтримав колег по цеху прозаїк Андрій Кокотюха.

«Я не боюся сказати. За дівчатами в шкільній роздягальні не підглядав. Жодної спроби зґвалтування не вчинив. На пляжах не дрочив. Шланга в парку не показував. У ліфтах нікого не підстерігав. Хоча — да, порнофільми дивився і Хастлер читав. От же ж я сволоч!» [10].

Неоднозначний допис з порушеної теми залишив Юрій Винничук:

«Новий флешмоб мене зворушив. Згадав, як був немовлям, і навіть те, що тоді думав. З’явилося нестримне бажання знову припасти до цілющого джерела. Як писав московський поет 18 ст. “О женщина, о мать! Позволь себя лобзать!”» [19].

Цю чоловічу компанію розбавила жінка, яка не просто поділяла думки цитованих авторів, — її активно цитували двоє згаданих письменників як «правильну жіночу реакцію» на цей флешмоб. Дописи на персональних сторінках у Facebook Юрія Винничука («Отак пишуть мої круті учениці. Вчіться» [12]) й Андрія Кокотюхи («Якби це написав я, феміністки скинулися б, як панни у фільмі “Непрощенний”, аби мене спершу вбили, потім відрізали єство. Підпишуся під усім тут» [11]) не могли не привернути уваги до того, що думає в авторському блозі Олена Концевич про #яНеБоюсьСказати: «Говорімо про сексуальні домагання. На все горло. На всі мережі. На всі заставки. З односторонньої, суто жіночої перспективи». Флешмоб для Концевич — «типовий приклад анонімного (дякувати комп’ютерним технологіям!) жіночого ексгібіціонізму, шанс привернути увагу, можливість оголити струни своєї душі. А те, що жінкам не дай торт на ніч з’їсти, дай оголити струни душі в пошуку романтичних переживань, знають усі. Так само, як про те, що “50 відтінків сірого” — не література, а порно для жінок, котрі соромляться дивитися redtube. А хочеться» [13].

Серед інших реакцій — свідчення відгуку, переосмислення, зміни тощо. Багато чоловіків і жінок відкрили для себе питання насильства з нового боку, читаючи історії, вони змогли не тільки усвідомити масштаби проблеми, а й переоцінити власні стандарти, як-от прозаїк Артем Чапай:

«Оце, почитавши #яНеБоюсьСказати, нарешті усвідомив МАСШТАБ і зрозумів, чого це з таким милим та інтелігентним мною кілька разів явно відмовлялися їхати в ліфті жінки, наприклад, тепер понятно» [14].

Найбільше вражає “буденність” отого всього. Вже кілька разів жінки розповідали, як вони були дітьми і як мінімум оці вічні фетишисти чи ексгібіціоністи, як максимум — описане в пості, усе те, що якось проходить повз більшість хлопчиків…» [15].

Отар Довженко, український журналіст і письменник:

«Багато хто дивується масштабам #яНеБоюсьСказати — що сексуального насильства навколо нас так багато. Я знав, мені як істоті не надто маскулінній і взагалі неплотоядній жінки часто довіряли і розповідали. Добре, що тепер будуть знати й інші.

Головний момент, про який варто замислитися, — щоб регулярно ґвалтувати й харасити мільйони жінок, потрібні мільйони чоловіків. Не серійні чікатіли це роблять, а звичайні пацани і мужики, яким вбили в голову, що мужність — це ставлення до жінки як до речі, і що треба проявляти “ініціативу”, бо жінкам це подобається, і ще багато подібних фігонь. Вбили в голову не тільки чоловікам, на жаль. Це не знімає провини з ґвалтівників, але додає відповідальності всім іншим. План мінімум для кожної порядної людини — не бути такою і не дати своїй дитині такою вирости» [16].

Йому вторить український поет Марк Оплачко:

«Просто почитайте і полайкайте записи з хештегом #яНеБоюсьСказати. Нарешті українці знайшли спосіб саморефлексувати та знайти людей, які мали проблеми із сексуальним насиллям чи іншими важкими психологічними травмами» [17].

Підсумовуючи викладене, хочеться зазначити, що в добу інтернету кожен наш допис, кожен коментар і перепост, підкреслюючи нашу індивідуальність, назавжди залишаються в історії, яка характеризуватиме нас і після того, як новий контент поглине наші сторінки. Українські письменники і письменниці зреагували дуже по-різному. Наведені вище цитати демонструють осуд, іронію, зневагу, бажання дистанціюватися, знецінити страждання іншої групи людей і водночас емпатію, відвагу проговорити власні досвіди, соціально-критичний аналіз, бажання допомагати, готовність змінюватися самим і змінювати суспільство.

У сучасній публіцистиці часто зустрічаємо метафору двох Україн, межа між якими пролягає не по осі Схід–Захід, а в головах людей, і визначається їх розумінням суті демократичних змін та готовністю ці зміни втілювати. Одна з сутнісних рис демократії — увага до досвіду інших, уміння почути про потреби різних груп людей і їх забезпечити. Сексуального й гендерного насильства у нашому суспільстві зазнають переважно жінки, і говорити про це — неодмінний перший крок до зміни ситуації. Хто і як почули ці історії? Не хотілося б розставляти акценти так очевидно і ділити письменників на різні «табори», адже при цьому неможливо уникнути суб’єктивних суджень. Тому закінчимо цитатою української письменниці Тані Малярчук, яка втілила свої думки з приводу #яНеБоюсьСказати у чудовий і, без сумніву, повчальний текст:

«Хто кого б’є, той того любить, — додала вона раптом, і її слова застрягли мені в горлі, ніби кістка. Не існує гіршої української приказки, ніж ця. Ґвалтівники й розбійники менш страшні, бо їхня зла дія свідома. Ґвалтуючи і нападаючи на іншого/іншу, вони знають, що чинять злочин, за який, якщо будуть піймані, будуть покарані. Але скільки насильства навкруги і всередині, яке чинять, будучи переконаними, що це любов» [18].

1. Щороку в Україні від домашнього насильства помирають близько 15 тисяч жінок [Електронний ресурс]. 
2. Олена Герасим’юк [Електронний ресурс]. 
3. Олена Стяжкіна: Я не боюсь сказати. Майже не боюсь [Електронний ресурс]. 
4. Оксана Забужко [Електронний ресурс]. 
5. Вікторія Амеліна [Електронний ресурс]. 
6. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. 
7. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. 
8. Олександр Ірванець [Електронний ресурс]. 
9. Брати Капранови [Електронний ресурс]. 
10. Андрій Кокотюха [Електронний ресурс]. 
11. Андрій Кокотюха [Електронний ресурс]. 
12. Юрій Винничук [Електронний ресурс]. 
13. Олена Концевич. Я не боюсь сказати. А треба? [Електронний ресурс]. 
14. Артем Чапай [Електронний ресурс]. 
15. Артем Чапай [Електронний ресурс].
16. Отар Довженко [Електронний ресурс]. 
17. Марк Оплачко [Електронний ресурс]. 
18. Таня Малярчук. Хто кого б’є, той того любить. [Електронний ресурс]. 
19. Юрій Винничук. [Електронний ресурс]. 

«Я хочу двадцять чотири години перемир’я, під час якого не відбудеться жодного зґвалтування», — ці слова Андреа Дворкін змушують замислитися над буденністю гендерно зумовленого насильства. Чи може здійснитися її мрія і, якщо так, коли це станеться? У цьому тексті спробуємо розібратися з причинами насильства щодо жінок. Що лежить в основі насильства? Якою має бути феміністська протидія насильству? А феміністська психотерапія для жертви насильства? Про це та інше — далі в цьому тексті.

Теорії про насильство

Викорінити певне явище можна, тільки розібравшись у його суті. Дослідники з різних дисциплін (соціологія, психологія, криміналістика, філософія тощо) не раз зверталися до вивчення глибинних причин насильства.

Соціологія, культурологія, філософія, дослідження влади та ідеології

Два найвідоміші соціологічні експерименти ХХ сторіччя пов’язано саме з темою насильницької поведінки. Перший — це експеримент Мілгрема: його учасники били акторів струмом, силу якого поступово збільшували, вимірювався відсоток відмови і тривалість «проходження». Хоча до цього досліду є критичні зауваження (учасники могли передбачити, що їм не дозволять експериментувати зі справжнім насильством, та могли вважати себе учасниками розіграшу), результати експерименту шокували і громадськість, і самого дослідника. Схожий із ним стенфордський в’язничний експеримент, у якому було зімітовано в’язницю, а добровольці виконували в ній роль тюремників. В обох випадках фактичним предметом дослідження була насильницька поведінка учасників експерименту, обидва рази було зроблено такі висновки: задана експериментатором ситуація, яка схиляє піддослідного здійснювати насильство, впливає на поведінку індивіда більше, ніж його особисті якості. Ці експерименти були своєрідним проривом у розумінні теми, адже доти проблема насильства розглядалася з моралістичних позицій, як прояв якоїсь злоякісності індивіда, котрий це насильство здійснює.

У дальшому розвитку західної соціологічної і філософської думки важливі праці Луї Альтюссера, який зробив внесок у теорію поняття «ідеологія». У контексті теми насильства нас цікавить його твердження про те, що будь-який владний апарат і його практики завжди матеріально втілюють якусь систему ідей, а отже, система владних відносин і набір ідей у головах індивідів, які належать до цієї системи відносин, не існують окремо одне від одного, а навпаки, вони прямо пов’язані.

Згодом соціолог Юхан Галтунг запровадив поняття «структурне насильство», відрізняючи його від «персонального» відсутністю суб’єкта, який здійснює насильство, натомість причини його мають структурний (економічний чи політичний) характер. Це не конче має бути цілеспрямоване пригнічення через нав’язування несправедливих правил, — структурне насильство може бути наслідком загальної недосконалості системи відносин. Категорія населення, яка системно страждає від голоду і хвороб, і є така потерпіла від структурного насильства.

Цей самий підхід реалізовано в класичних роботах із соціології насильства — дослідженнях Мішеля Фуко. Розглядаючи владу як щось, властиве не лише певним суспільним інститутам, а й закорінене у свідомості членів суспільства, Фуко переносить акцент із суб’єктів, котрі здійснюють владу над якимись об’єктами, на самі суспільні відносини, які і є носіями влади. Фуко пише про тюрми й лікарні як інститути, які здійснюють владу і покарання, і зазначає, що ці моделі засвоює свідомість покараного чи пацієнта, а самі уявлення про норму і ненорму зумовлено соціальним контекстом. Зокрема, у лікарні Сальпетрієр, розповідає він, часто доводилося спостерігати божевільних жінок, які «в жоден із періодів своєї хвороби не виявляли жодного викривлення здатності до розуміння й одержимі були лише своєрідним інстинктом буйства, ніби у них було уражено лише емоційні здібності»[1]. Ця цитата яскраво ілюструє патріархальну заборону жінкам чинити опір і взагалі виявляти бодай якусь агресію. Аналогічно П’єр Бурдьє запровадив поняття символічного насильства як атрибута влади[2] — остання нав’язує підкореним вигідні їй смисли. Відтак система владних відносин сприймається як легітимна і не усвідомлюється як така, що її можна змінити.

Отже, насильство в сучасній соціології і політичній філософії розглядається як системне явище, одне з джерел якого — суспільні відносини. Усі ці теоретичні підходи легко застосовуються до поняття патріархату і гендерно зумовленого насильства як його неодмінного складника. Подолати патріархат і перейти до феміністської утопії без насильства й дискримінації можливо, якщо усвідомлювати, як цю систему насильства сконструйовано.

Одна з найновіших соціологічних праць — «Насильство: мікросоціологічна теорія» Рендала Коллінза. У фундаментальній праці автор розглядає мікрорівень більше як тридцяти різних видів насильства, зокрема домашнє насильство, і розбирає сценарії, за якими відбуваються конфлікти. Серед форм партнерського насильства Коллінз виділяє короткострокове гендерно симетричне насильство і довгострокове з домінуванням чоловіка.

«Різниця між звичайним парним насильством і серйозними насильницькими відносинами полягає в тому, що перший вид протистояння спрямовується у захищене, обмежене насильство; тоді як останнє розвивається у схему ситуаційної напруги і раптового скидання напруги, що призводить до насильницького надмірного прискорення паніки або тривалого застосування тортур»[3].Психологі

Психологія

Структура суспільних відносин не позбавляє індивіда свободи волі, і за кожним актом насильства стоїть відповідальність дорослої дієздатної особистості. Тому важливо розглянути не лише структурний, а й індивідуальний рівень насильства. Психологічні дослідження за весь час існування цієї науки шукали ключі до розуміння поведінки жертв і агресорів.

Дослідження «жіночої істерії» і саме поняття психотерапевтичної роботи з психологічними проблемами виникло у XIX сторіччі в працях Жана-Мартена Шарко, а потім Зигмунда Фройда[4]. Останній установив зв’язок між дитячими психологічними травмами і психологічними проблемами в дорослому віці. Проте вважається, що він не зміг повірити в масштаби сексуального насильства над дітьми і жінками, які йому відкрилися, тому зрікся своїх попередніх теорій, а запропоновані ним нові пояснення були невдалими. Утім, праці Фройда і його послідовників заклали базу для того, щоби зцілювати психологічні труднощі, з’явилася психотерапія, яка ставала дедалі доступнішою послугою.

Пацієнтка Йозефа Броєра, колеги Фройда, Анна О. (Берта Паппенгайм) була визначною активісткою свого часу. Її особистий спротив насильству, якого вона зазнала, перетворився на тривалу політичну боротьбу проти жорстокого поводження з жінками і дівчатами, вона засновувала притулки і феміністські організації[5]. Від середини ХХ століття психоаналіз почав набирати феміністського виміру. Тут слід відзначити, зокрема, Ненсі Чодороу, яка в дослідженні «Відтворення материнства» аналізує механізм відтворення гендерно-рольових відмінностей у західному суспільстві, та Джулієт Мітчелл, чия робота «Психоаналіз і фемінізм» радикально переоцінила класичну версію психоаналізу.

Із сучасних психологічних теорій, найцікавіших у контексті насильства, слід згадати висновок про те, що поведінка агресора чи жертви може бути подібною і повторюваною. Дослідження Еріка Берна вказують, що одна з передумов для повторюваності певної ситуації (не обов’язково насильницької) — сценарна поведінка, тобто така, що відтворюється за одним сценарієм із різними людьми. Знання про цю відтворюваність принесло у психотерапію можливість для клієнта вийти зі сценарію і сформувати у нього нові, конструктивніші способи поведінки. Цю концепцію розвиває далі концепція трикутника Карпмана — психологічна і соціальна модель взаємодії людей, яка передбачає, що в системі стосунків є три ролі: «Жертва», «Переслідувач» і «Рятівник», — і вони динамічно змінюють одна одну (про це детальніше далі)[6].

Психологи почали уважніше досліджувати теми насильства і його наслідків під час і після В’єтнамської війни, яка хронологічно збіглася з другою хвилею фемінізму. Феміністки також перевизначили зґвалтування як акт насильства і політичного контролю, а опитування показали величезні масштаби поширення цього явища[7].

Серед помітних праць на цю тему слід згадати книжки Джудіт Герман «Психологічна травма та шлях до видужання» і «Батьківсько-дочірній інцест». Вони постали на основі тривалої роботи авторки з жертвами сексуального й сімейного насильства і представляють теорію психологічної травми та практику психотерапії травми з феміністських позицій. Психолог Ланді Банкрофт у книжці «Чому він це робить» узагальнює свою роботу з чоловіками, які чинять домашнє насильство. На його думку, проблема полягає передусім у чоловіках і саме вони відповідальні за припинення насильства в родині. Приниження партнерки, пише Банкрофт, не є результатом динаміки стосунків, і зміна її поведінки чи спроби краще зрозуміти партнера не призводять до змін на краще. Він наполягає, що корегувати в цьому разі потрібно чоловіків, і не їхні емоції, а їхню поведінку та систему цінностей[8]. Із ним погоджується Майкл Кауфман, котрий запроваджує поняття тріади чоловічого насильства як сукупності насильства проти жінок, насильства проти чоловіків та насильства проти самих себе. Кауфман визнає агресію токсичною частиною маскулінності, вбудованою суспільством і вихованням у структуру чоловічої психіки, та пропонує її позбуватися[9].

Здобула популярність і книжка Робін Норвуд «Жінки, які кохають занадто сильно», хоча у феміністок вона врешті-решт заробила негативну славу як така, що (поруч із діяльністю авторчиної групи підтримки) спричиняла злоякісні зміни у житті постраждалих жінок[10]. Норвуд визнає поширеність проблеми насильства і вбачала його причини у психіці жінок, котрі, на її думку, надто залежні від чоловіків. Програма самодопомоги, розроблена на основі програми «дванадцяти кроків» руху анонімних алкоголіків, пропонувала змінити лише власне сприйняття себе як жертви. Проте чоловік, на відміну від пляшки, суб’єкт, а не об’єкт, ігнорування його відповідальності за насильство і відмова від активних спроб вимагати від нього кращого ставлення до себе — це не адекватна відповідь на проблему. Жінка, котра відвідувала програму самодопомоги Норвуд, як і раніше, залишалася пасивною, але тепер іще й зміцнювалася в цій пасивності ідейно.

У постмодерній культурній критиці насилля як явище розглядають здебільшого крізь призму політичного та функціонування влади, а також у контексті психоаналізу мистецтва і комунікативної практичної філософії. Проте насильство як дія — реальна проблема, з якою люди зіштовхуються щодня. Насильство набирає різних форм з огляду на те, які динаміки взаємозалежності у стосунках між людьми.

Психологічне насильство: що, де, коли

Тут і далі – ілюстрації runefisker.com

«Насильство» як поняття асоціюється найперш із фізичною агресією. Проте сприймання насильства винятково як завдання фізичних ушкоджень не вичерпне. Менш помітні, але не менш шкідливі такі види насилля, як сексуальне, економічне та психологічне. Психологічне насильство, на відміну від фізичного, сексуального чи економічного, набагато важче ідентифікувати через низку особливостей, які розглянемо далі.

Під психологічним насиллям мається на увазі вплив на близьку людину з метою встановити контроль за її поведінкою і ствердити свою владу над нею. Психологічне насильство може бути скрізь, де є близькі стосунки чи авторитет однієї людини для іншої. Наприклад, однокласни_ки, однокурсни_ки, співробітни_ки, вчителі, керівни_ки можуть вчиняти психологічне насильство, адже мають авторитет, жертва змушена з ними спілкуватися; хоча такі стосунки не обов’язково близькі в сенсі «інтимні, довірливі» чи «сімейні».

Феномен психологічного насилля робить видимим низку інших проблем, які можна віднести до особистого як політичного. Одна з них — загальний низький рівень психологічної культури, відсутність відчуття власних «кордонів» та поваги до «кордонів» інших (партнерів, дітей, родичів).

«Родичівське бінго» авторства Наталії Сліпенко — картинка-мем, яку поширюють в українських соцмережах перед кожним традиційним святом, — збірка типових проявів психологічного тиску на молодих жінок з боку їхніх родин.

Ще одна вагома проблема — гендерований характер насильства. Жінки й чоловіки вдаються до психологічного насилля по-різному і страждають від різних його проявів залежно від нормативних гендерних ролей.

Однак не варто стверджувати, що психологічне насильство існує лише в гетеронормативних стосунках, бо тільки в них є «традиційний» розподіл ролей. Психологічне насилля в інтимних стосунках ґрунтується на тому, що одна людина в цих стосунках неначе делегує право на себе іншій людині. Здебільшого це пов’язано з уявленнями про «справжню» чи «жертовну» любов.

Про вплив християнської традиції

«Справжня любов», уявлення про яку спираються на середньовічні християнські традиції, відводить особливе місце жертовності в сім’ї («сім’я — це хрест»), неможливості змінити свою «долю» через розлучення, яке не вітається. Жертвою у стосунках зазвичай є жінка. Цікаво, що жертву-жінку можна порівняти радше з вівцею, яку забивають на жертовній плиті сімейного щастя й добробуту, ніж із головним образом шляхетної жертовності в християнстві — Ісусом Христом.

Незважаючи на секуляризацію, релігійну свідомість неможливо викорінити до кінця, особливо в тих сферах життя, які цілковито було їй підкорено. Церква довгий час контролювала сімейне і сексуальне життя саме через релігійну свідомість, на фундаменті якої сучасні традиціоналісти і будують свою риторику. Один з основних постулатів релігійної свідомості — безумовна віра в істину як першооснову Сущого. У цьому контексті матримоніальні моногамні взаємини з обов’язковим зачаттям дітей уважаються єдиною правильною формою співжиття чоловіка і жінки. Сама собою така форма сім’ї мала стати моделлю, яка в мініатюрі відтворює панівну в патріархальному суспільстві ієрархію: Бог панує над можновладцями, можновладці — над простими людьми, чоловіки — над жінками, жінки — над дітьми. Щоб громадянин корився, у його свідомості має бути вкорінено модель покори перед Вищим.Заголовок тестЗаголовок тестЗаголовок тес

Про традиційні цінності

Усі «традиційні» родинні цінності майже неможливі без психологічного насилля — вони ґрунтуються на домінуванні чоловіка над жінкою, що саме собою є насиллям над вільним людським духом.

Прояви і цикли

Психологічне насильство може здійснюватись у вигляді агресії, заборон, контролю, засудження, погроз, залякування, приниження, ігнорування, дорікань, шантажу, лайки, маніпуляцій, висміювання тощо. Загалом, психологічним насильством може бути будь-який словесний акт, спрямований на підрив психоемоційного стану людини. Проте не кожна сварка — це приклад психологічного насильства.

Психологічне насильство має свої характерні риси, серед них циклічність, яка відрізняє насилля від конфлікту. Перша фаза — зростання напруги, далі йде фаза безпосереднього насильства і завершується все фазою перемир’я, яке з часом знову переходить у наростання напруги. Остання фаза, перемир’я, може містити навіть справді щиросердне каяття насильника, яке при систематичному повторюванні перетворюється на ще одну маніпуляцію. Жертва бачить у зловживачі образ людини, яку вона покохала, і прощає цьому образу все. Прощати психологічне насильство спонукає також віра у власну провину. Часто можна почути фрази, які вже стали усною народною творчістю: «сама винна», «знала, за кого виходила» тощо. Звинувачення жертви в насильстві — прикмета патріархального режиму і культури зґвалтування. Ще одна причина прощати психологічне насильство — суспільне нормування такого насильства: «ревнує, отже любить», «це він так піклується про тебе», «чоловіку видніше», «поступися, будь мудрішою», «а кому нині легко?».

Психологічне насилля важко виявити, адже його можна сплутати, наприклад, із турботою:

 «Хлопець забороняв мені одягати короткі спідниці, бо турбувався, що про мене подумають люди» (Світлана, 36 років, Дніпро)[1].

Заборона свідчить про те, що це психологічне насилля: одна людина намагається обмежувати дії іншої — обирати самостійно одяг, коло знайомих, вид діяльності тощо. Справжня турбота має викликати відчуття комфорту, спокою, захищеності; вона не повинна викликати негативні відчуття, адже турбота покликана зробити чиєсь життя кращим.

«Моя колишня дівчина не дозволяла мені з друзями ходити в гей-клуб, а зі мною йти відмовлялася, бо не любить таких місць. Вона казала, що в таких місцях мене швидко хтось “підчепить”, бо туди тільки для цього й ходять. Я слухала її, адже мені здавалося, що вона була права, публіка там справді буває специфічна, хоча мені було прикро, що вона мені не довіряла» (Христина, 26 років, Запоріжжя).

Ця ситуація ілюструє, як партнерка намагалася раціоналізувати психологічне насильство. У багатьох випадках забороні як різновиду психологічного насильства можна знайти логічне обґрунтування, але немає такого обґрунтування, яке стверджувало би право обмежувати свободу іншої людини.

Із заборонами тісно пов’язано ще одну особливість психологічного насильства — ізоляцію. Ізоляція жертви яскраво проявляється в родинах, де жінка змушена з певних причин не працювати. Така ситуація полегшує процес ізоляції від навколишнього світу, залишаючи жертву наодинці зі своїми переживаннями. Психологічне насильство завжди спрямовано на те, щоб жертва втратила можливість самозахисту.

Про криве дзеркало

Заборони супроводжуються контролем за їх виконанням. Щоб жертва дотримувалася встановлених для неї правил, застосовуються певні маніпуляції, шантаж, погрози. Людина, яка прагне домінувати, робитиме все, щоб підірвати самооцінку і впевненість жертви у своїй правоті, щоб позбавити її підстав для протидії. Зазвичай партнер чи партнерка користуються авторитетом, а тому його/її думку сприймають на віру. У такий спосіб жертва інфантилізується, повертається до «стадії дзеркала» (за Лаканом). «Я» жертви реконструюється через дорікання, засудження, висміювання у дзеркалі, яким стає для неї партнер/партнерка. Реальне «Я» підміняється новим «Я» жертви.

Психологічне насильство важко розпізнати ще й тому, що, на відміну від фізичного насильства, його мало обговорюють у публічному просторі; випадки психологічного насильства важко довести через відсутність видимих ознак насилля, як-от синці від побоїв. На державному рівні психологічне насилля не здається актуальною проблемою, бо тему психологічного здоров’я на тлі політичних маніпуляцій і воєнних дій подають як меншовартісну.

Психологічне насильство вигідно замовчувати. У суспільстві, яке закриває очі на такі явища, легко присвоїти психоемоційній ситуації статус надуманої, переконати жінку, що її переживання і відчуття — лише ілюзія. Насправді емоційні переживання і реакції постулюють самобутність особистості; відмова в них означає, що у жертви не буде своєї особистості, отже, її набагато легше контролювати. Одна з форм психологічного насилля — маніпулятивна поведінка (gaslighting), коли одна людина намагається змусити іншу сумніватися у своїй адекватності, у власних спогадах, емоціях тощо. Таку форму насилля спрямовано якраз на те, щоб знецінити досвід партнера/партнерки, щоб примусити жертву нормалізувати, прийняти насильство, перестати сприймати його як насильство.

Про чоловіків і жінок (узагальнюючи)

Насильником може бути будь-яка людина незалежно від статі. Однак жінки більше за чоловіків потерпають від психологічного насилля. Водночас вони частіше за чоловіків вдаються саме до психологічного насилля, а не до якогось іншого виду. Такі показники цілком закономірні, адже чоловік згідно зі своєю «традиційною» гендерною роллю і фізичними можливостями має більше способів впливати на жінку, а для жінки згідно з її роллю і можливостями психологічне насильство залишається одним із небагатьох доступних способів тиснути.

Для чоловіка психологічне насилля може виконувати різні функції, серед головних — підтримання свого образу як «домінантного» та ствердження власної маскулінності. Психологічне насилля стає одним із виявів мачизму. «Справжній чоловік жінку не вдарить», тому психологічне насилля стає способом ствердити свою силу в рамках моделі «справжнього чоловіка». Крім того, чоловік через психологічне насильство може сублімувати приниження і переживання, з якими він зіштовхується в соціальній сфері поза родиною.

Чоловік частіше виступає агресором, дратується, кричить, бо зазвичай хлопчиків учать так реагувати ще з дитинства. Таку саму поведінку дівчаток, навпаки, дуже не схвалюють — їх привчають до миролюбності, мудрості, розуміння, прийняття. Агресія може бути й одиноким виходом для емоцій, адже «справжній чоловік» не має права якось інакше виражати свої почуття чи взагалі їх мати. У феміністичній літературі багато уваги приділяють поняттю «емоційної роботи» — вмінню розпізнавати, враховувати, узгоджувати свої власні емоції та емоції інших людей, і це зазвичай «жіноча справа».

Інфантилізований егоцентричний чоловік може проявляти насильство в ситуації, коли його потреби не безумовно і не завжди задоволено. Наприклад, такий чоловік звик, що мама для нього готувала, прибирала за ним, брала на себе будь-яку відповідальність за нього. У дорослому житті він може бути прикро здивований, не знайшовши того самого у власних стосунках, і тоді він починає робити все, щоб повернути лад із дитинства.

Жінку, своєю чергою, виховують переважно як жертву, яка повинна мати «жіночу мудрість», приймати, заспокоювати («жінка відповідальна за мир у родині»); як доповнення-помічницю чоловіка; як піклувальницю-обслугу інтересів членів сім’ї. Велику роль грає те, що жінку, не «реалізовану» в сім’ї, суспільство сприймає як неповноцінну; особистісні досягнення жінок уважаються необов’язковими, знецінюються.

Відсутність власної самості нерідко штовхає жінку не лише на те, щоб бути жертвою, а й на те, щоб бути агресором. Це може проявлятися в претензіях до чоловіка через його неуспішність (які насправді є претензіями до себе), у гіперопіці, реалізації через дитину, нав’язуванні молодшому поколінню сценаріїв особистого життя тощо.

Глибинні причини насильства

«Я забороняла своєму хлопцеві багато різних речей. Мені зовсім не хотілося його контролювати, я просто не могла впоратись із ревнощами та образою за те, що він не хотів мені доводити свою любов. Це ж не важко — перестати спілкуватися з іншими дівчатами, якщо любиш. Так тривало близько двох років, із численними сварками через це. Якось, просто миючи посуд і вкотре аналізуючи себе, я дійшла приголомшливого висновку, яким мені так і кортіло поділитися зі своєю психотерапевткою. Батько, незважаючи на вмовляння близьких і мої сльози, так і не кинув пити. Маленька я, мабуть, подумала, що батько недостатньо мене любить, щоб перестати пиячити. І тепер я змушую всіх обмеженнями доводити свою любов…» (Регіна, 23 роки, Київ).

Це не просто приклад психологічного насильства, — ця історія окремо порушує питання глибинних причин насильства. Кожна історія індивідуальна, але є загальне правило: агресивна поведінка — наслідок певних ситуацій дитинства, впливу родини і соціального оточення, які стали основою поведінкової моделі та психологічних реакцій.

Насильство стає неусвідомленим «говорінням» людини, яку колись не почули. Навіть якщо жертва не почує, що до неї або через неї намагається донести насильник, то принаймні сам насильник задовольнить свою потребу висловитись. Людині не завжди треба бути почутою, інколи достатньо висловитись.

Замість висновків: кілька теорій

Насильство з’являється там, де є бездіяльність. Філіп Зімбардо пише про так звані «ситуаційні ролі». Суть цієї теорії в тому, що кожна людина у взаємодії з іншою мусить брати на себе ту роль, яка їй залишається. Поведінкові ролі — це завжди два боки однієї медалі. Тобто в ситуації, де є насильник, інша людина завжди буде жертвою, якщо її воля слабша.

Насильство може бути викликано певними подразниками, які запускають ту чи ту модель поведінки. Людину з дитинства могли виховувати як жертву чи як зловживача. Згідно з когнітивно-поведінковим підходом, наприклад, вона перебуває в «зачарованому колі»: через певну травматичну ситуацію було сформовано глибинне твердження, яким людина керується протягом життя. Глибинне твердження формує певні когніції (думки, переконання), які викликають афекти (почуття, емоції), тіло, своєю чергою, реагує на них певними відчуттями, що призводять до певної поведінки (дії). Дія породжує нові когніції. Усі компоненти впливають один на одного і породжують нові й нові «зачаровані кола», які й забезпечують циклічність насильства.

В інших дослідників, зокрема у Клода Леві-Стросса, є теза про те, що природа не має законів, законам підкоряється розум, а тому він переносить їх на природу, бо не може сприймати її інакше. Власне, це твердження пояснює, чому людська свідомість на соціальному рівні функціонує саме так, а не інакше. Насильство, агресія, домінування — це не «природний закон» чи «норма». Психологічне насилля в культурологічному розрізі — одна з рушійних сил пригноблення, яке утверджує панівний ієрархізований суспільний лад через людські взаємини.

Різні підходи пропонують різні пояснення, проте впевнено можна стверджувати, що причини психологічного насильства криються глибоко в психіці, а тому працювати треба насамперед із власною свідомістю, щоб не стати ні жертвою, ні насильником, і далі — із загальним соціальним тлом, яке може ігнорувати, нормалізувати прояви насильства або, навпаки, розпізнавати і викорінювати це явище.

---

[1]          Наведені цитати — історії з реального життя, імена героїв змінено.

Матеріали кампанії «A CALL TO MEN» («Заклик до чоловіків)». Організація A CALL TO MEN просуває здорову та респектабельну маскулінність, яку не можуть уразити такі соціальні захворювання, як насилля щодо жінок та дітей, сексуальні домагання, агресивне домінування тощо.

Текст з журналу «Я» № 41 (2016) «Гендер і насильство» 

У сфері забезпечення гендерної рівності США відомі, зокрема, серед міжнародної спільноти, як країна, що успішно працює із питанням подолання гендерного насильства. Так, Національна коаліція проти домашнього насильства вже понад 30 років займається подоланням насильства в сім’ї. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів цієї проблеми. Досвід США щодо боротьби з гендерним насильством є цінним з погляду на його довготривалість і масштабність. Ще в 1960-70-х роках проблема гендерного насильства актуалізувалася завдяки активісткам другої хвилі фемінізму. Тепер це – цілий рух проти насильства, який об’єднує велику кількість державних структур і громадських організацій. Важливою ознакою активності є те, що чоловіки на рівні із жінками долучилися до діяльності з подолання насильства, зайнявши свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement).

Проблема гендерного насильства: статистичні дані

У США, як і у світі загалом, питання насильства проти жінок залишається актуальною проблемою. Маючи тридцятилітній досвід попередження і подолання насильства, американці ретельно підраховують масштаби проблеми та ризики, пов’язані з нею.

Згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, 25 % жінок зазнають домашнього насильства протягом життя¹. З’ясовано, що жінки віком 20-24 роки мають найбільшу вірогідність зазнати насильства з боку інтимного партнера. Близько 2/3 усіх зґвалтувань у США відбувалися з боку особи, яку жертва знала². Кожна шоста жінка протягом життя була жертвою зґвалтування чи спроби зґвалтування.

Чоловіки-активісти та чоловічі організації проти насильства

Чому певні чоловіки вирішили присвятити своє життя активізму задля жінок? Вони почали помічати, що насильство, у тому числі й сексуальне, чиниться переважно проти жінок, а агресорами є чоловіки. Тому, якщо чоловіки – значна частина цієї проблеми, можливо, вони повинні щось зробити, аби її зрозуміти і розв’язати. Такою є передісторія створення чоловічих організацій, у тому числі й «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування», заснованої у 1997 році у Вашингтоні.

Активісти чоловічого руху проти насильства добре знають, що насильство з боку інтимного партнера – одна з найбільш поширених форм насильства проти жінок. Координатор тренінгів чоловічої організації «Чоловіки можуть зупинити зґвалтування» (Men Can Stop Rape) Джозеф Самалін зазначає: «85-90 % сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає (звісно, незнайомці теж це роблять, але рідко). Тобто, найчастіше сексуальне насильство відбувається у контексті усталених відносин». Саме про таке насильство значно важче повідомляти, адже воно є радше приватною справою. Питанням довіри, яку обмануто. Тому домашнє насильство, передусім сексуальне, досить рідко ідентифікується органами державної влади та громадськими організаціями. Про нього жертви найчастіше мовчать. І завдання руху проти насильства – розірвати цей ланцюг мовчання.

85-90% сексуального насильства в США чиниться з боку особи, яку жертва знає.

Співзасновник організації «Звернення до чоловіків» (A Call To Men3) Тед Банч⁴ переконаний: чоловіки завжди долучалися до жіночого руху, що боровся проти домашнього насильства. Просто чоловіки були менш помітною силою. Наразі в США ситуація змінюється: чоловіки звертаються до інших чоловіків щодо глобальної проблеми насильства проти жінок. Подібних організацій, які проводять освітні тренінги, інформаційні кампанії, безпосередню роботу в спільнотах чимало: окрім уже згаданих, це «Залучення чоловіків» (Men Engage), «Чоловіки зупиняють насильство» (Men Stopping Violence) та інші.

Стратегічно важливим є використання так званого типу освіти «рівний рівному», коли саме чоловіки пояснюють іншим чоловікам, у чому проблема. Коли чоловіки мають змогу сісти і поговорити, чому вони є агресивними, сильними і неемоційними. Що означає бути чоловіком? Що очікує американське суспільство від американського чоловіка? Що очікує їхня локальна спільнота та родина? Чи зручно почуваються хлопці й чоловіки у суспільстві, де сила та влада проявляються шляхом пригнічення слабших, які найчастіше є жінками?

Активіст Джексон Катц⁵ працює з підлітками в школах, показує їм навчальний фільм «Круті хлопці: насильство, медіа і криза маскулінності» (Tough Guise: Violence, Media & the Crisis in Masculinity⁶) і обговорює потім проблемні аспекти фільму – що означає бути справжнім чоловіком в американському суспільстві і як цей образ зображується засобами масової інформації.

Значний вплив на розвиток чоловічої активності в США мала «Кампанія білої стрічки» (White Ribbon Campaign⁷), яка започаткована в Канаді у 1991 році. У 1989 році в одній із шкіл Монреаля у результаті стрілянини загинуло 14 жінок. Як виявилося, агресор здійснив цей злочин на ґрунті ненависті до жінок і фемінізму. Чоловіки, які підтримують гендерну рівність, вирішили об’єднатися задля попередження подібної мізогінії. Наразі ця ініціатива діє в 60-ти країнах світу. Кампанія символізує намір чоловіків ніколи не чинити насильства, не сприяти йому чи не залишатися байдужими до питання на сильства проти жінок.

Досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством проти жінок набуває все більшого розповсюдження загалом у світі. Так, Генеральний секретар ООН у 2009 р. заснував Міжнародну мережу чоловіків-лідерів, які протистоять насильству проти жінок⁸. До мережі залучені письменник Паоло Коельо, екс-міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні, екс-президент Чилі Рікардо Лагос та інші. Серед них і двоє відомих американських активістів чоловічого руху проти гендерного насильства.

Інформаційні кампанії з протидії гендерному насильству

Фахівці/-чині стверджують, що важливо проводити масштабні інформаційні кампанії через медіа. Окрім «16 днів протидії насильству», у США створено окремі кампанії для привернення уваги до груп ризику насильства. Наприклад, президент Барак Обама оголосив лютий 2011 року місяцем привернення уваги до насильства серед підлітків, які зустрічаються (Teen Dating Violence Awareness and Prevention Month). Квітень вважається місяцем уваги до сексуального насильства (Sexual Assault Month), а жовтень – до проблеми домашнього насильства (Domestic Violence Month).

Якщо ж звернутися до проблеми насильства серед підлітків, то, згідно із статистичними даними, кожен / кожна третій/-тя зазнає насильства чи знущання з боку однолітків. Громадські організації постійно готують інформаційні та освітні матеріали для шкіл, аби привернути увагу до проблеми знущання. Наприклад, одна з кампаній мала слоган «Допоможи розірвати цикл насильства» і закликала учнівство поширювати інформацію про проблему у своїх навчальних закладах.

Активістська спільнота переконана, що спільними зусиллями можливо донести до різних чоловіків – незалежно від віку, етнічної приналежності, рівня доходу та регіону – проблему, яка стосується кожного. Адже чоловіки мають мам, сестер, доньок, і не хочуть, аби вони страждали. Тед Банч захоплено каже, що за 5 років діяльності його організація «Звернення до чоловіків» залучила 25 тисяч чоловіків. Вони переконані, що справжня людина не повинна чинити насильство та принижувати гідність інших. На сайті організації було розміщено заклик до 10 дій, які чоловіки можуть зробити, аби попередити домашнє та сексуальне насильство:

1. Визнай, що чоловіче домінування є основою домашнього і сексуального насильства.
2. Не підтримуй і не мовчи стосовно чоловіків, які чинять насильство.
3. Не виконуй ті соціально сконструйовані ролі, які передбачають насильство.
4. Мовчання – це підтримка. Коли ти мовчиш щодо фактів домашнього насильства, свідками яких стаєш, ти таким чином сам підтримуєш насильство.
5. Виховуй синів і молоде покоління чоловіків щодо попередження домашнього насильства.
6. «Звільнися від чоловічої клітки (man box)» – кинь виклик традиційним стереотипам про маскулінність, які базуються на прояві сили та насильства.
7. Прийми факт того, що насильство проти жінок не скінчиться, якщо чоловіки не стануть частиною розв’язання проблеми.
8. Не підтримуй хибні уявлення про те, що причиною домашнього насильства є психічні хвороби, хімічна залежність, психологічна нестабільність, стрес тощо. Коріння насильства – це чоловіче домінування та відповідна соціалізація чоловіків.
9. Візьми відповідальність за створення ефективних шляхів поширення інформації про проблему домашнього і сексуального насильства.
10. Створи відповідальну чоловічу підтримку у власній спільності задля подолання насильства проти жінок.

З проблемою сексуального насильства намагаються боротися як на загальнодержавному, так і на локальному рівнях. Зокрема, Далласький кризовий центр з питань зґвалтувань (Dallas Area Rape Crisis Center) створив просвітницький ролик «It’s Time-Sexual Assault Awareness Month» для мешканців/-ок свого штату Техас⁹. В інформації до ролика зазначено цифри, які не залишають байдужими: кожна п’ята жінка та кожен двадцятий чоловік у штаті Техас були жертвами сексуального насильства. Відео заохочує свідомих мешканців/-ок: «Настав час створити спільноту, де сексуальне насильство не толерується».

Вдалий приклад іншого відеоролика – увага до «мовчання друзів» щодо проблеми сексуального насильства¹⁰. Ще один приклад інформаційної кампанії – Коаліція проти сексуального насильства штату Колорадо (Colorado Coalition against Sexual Assault) розробила на перший погляд досить простий, але змістовний ролик із використанням годинників, які активно «цокають» і потім дзвонять, символізуючи «настання часу» до дій¹¹.

Ситуація із чоловічими організаціями в Україні

Україна не стала винятком щодо підтримки ініціативи залучення чоловіків до питань гендерної рівності та боротьби із насильством. Звісно, масштаби далекі від американських, але ще все попереду. У 2009 році в рамках Національної кампанії «Стоп насильству!» в Україні було створено Національну мережу чоловіків-лідерів проти насильства, які об’єдналися задля привернення уваги суспільства та подолання цього ганебного явища. До складу мережі увійшли українські політики, спортсмени, митці, громадські діячі, які беруть активну участь у суспільному житті країни. Громадські центри «Чоловіки проти насильства» утворилися у низці областей за підтримки Програми рівних можливостей ООН (у Вінниці, Києві, Луганську, Ужгороді, Херсоні)¹². Деякі організації малоактивні наразі, інші – активніші. У 2002 році на базі Школи рівних можливостей започатковано молодіжний рух «Юнаки проти насильства». Будемо мати надію, що з часом американський досвід залучення чоловіків до боротьби із насильством активно пошириться і в Україні.

---

[1] – National Coalition Against Domestic Violence, Domestic Violence National Statistic.
[2] – Дані Rape, Abuse and Incest National Network, USA. 
[3] – Онлайн-сторінка організації «A Call to Men».
[4] – Детальніша інформація про Теда Банча.
[5] – Онлайн-сторінка активіста Джексона Катца.
[6] – Детальніша інформація про фільм.
[7] – Онлайн-сторінка кампанії.
[8] – Детальніше дивіться на UNiTE, an international network of male leaders working to end violence against women.
[9] – Дивіться відео «It’sTime-Sexual Assault Awareness Month 2011».
[10] – Дивіться відео «Speak Up, April is Sexual Assault Awareness Month».
[11] – Дивіться відео «It’s Time to Get Involved».
[12] – Детальніше в інформації «Юнаки проти насильства».