Категорія: Загальне

Поразка УНР та входження українських територій до складу Радянської Росії (й утворення квазідержавної УРСР), Польщі, Чехословаччини й Румунії жодним чином не придушили ні фемрух, ні націоналізм. Ба більше, саме 1920-ті й особливо 1930-ті на Західній Україні (тут і далі маються на увазі Галичина і Волинь у складі Польщі; фемрух на Закарпатті ¹ , Буковині й південній Ізмаїльщині був надто локальним) стали періодом кристалізації й піднесення і фемінізму, і націоналізму. У Радянській Україні, підконтрольній Москві, з націоналізмом одразу все було ясно, а ліводемократичний жіночий рух після короткого розвою в першій половині 1920-х сталінський режим просто розчавив. Формально влада й надалі декларувала «рівність» у правах чоловіків і жінок, тимчасом засилаючи в табори українських феміністок (як-от діячку Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, марксистську феміністку Надію Суровцову 1927 року), відновивши заборону абортів і обмеживши підстави для розлучення. Згадана Євгенія Бош, яка була троцькісткою (а отже, в опозиції до сталінізму) й ідейною революціонеркою, внутрішньо зламалася і 1925 року наклала на себе руки. Її доньку Ольгу Коцюбинську-Бош у 1930-х роках репресували, вона вісім років провела в таборах на Колимі.

У порівняно демократичній (принаймні до середини 1930-х років) Польщі українки мали змогу далі боротися за свою емансипацію. Жіночих організацій тут існувало чимало, а найвпливовішою і найчисельнішою став Союз українок, який на піку своєї діяльности нараховував 60 тисяч членкинь ². Зрозуміло, що при такій великій кількості СУ об’єднував жінок різних політичних уподобань. Та все-таки керманички організації, зокрема найвідоміша її очільниця Мілена Рудницька, прагнули, щоб СУ стояла на позиціях ідейного фемруху і демократичних цінностей.

Однак із формуванням у 1920-х роках інтегрального націоналізму і створенням 1929 року Організації українських націоналістів (ОУН) між фемінізмом і націоналізмом визрів конфлікт. У 1980-х за цю тему однією з перших узялася Марта Богачевська-Хом’як, сучасні ґрунтовні наукові дослідження про це належать відомій історикині Марті Гавришко й іншим з Української асоціації дослідників жіночої історії. Тут я спробую лише коротко проаналізувати суть протистояння (чи й співпраці теж?) фемруху й інтегрального націоналізму, під кутом зору і теорії, і практики їхньої взаємодії.

У 1920-х роках, поки інтегральний (чинний) націоналізм ще викристалізовувався, феміністки майже не стикалися з неприхованою ворожістю з боку націоналістів. Ба більше, як у дореволюційні й революційні часи, представники і представниці обох таборів у контексті боротьби за визволення українського народу часто ставилися одні до одних із взаємною повагою. (Укотре нагадаю, що я опускаю антагонізм між лівим жіночим рухом і націоналізмом, тим паче в Західній Україні у 1920–1930-х домінував не він, а таки фемрух ліберал-демократичного спрямування.)

Дмитро Донцов ще навіть 1931 року в розвідці «Олена Пчілка: проба реабілітації» ³ героїзував постать Олени Пчілки і в позитивному ключі згадував її співпрацю з «піонеркою жіночого руху» Наталею Кобринською в контексті її діяльности в жіночому русі до революції і революційного часу. Проте завважмо, як саме хвалить Пчілку Донцов: «З давних давен і свої, і чужі, подорожники, завважили, що на Україні стрічається більше жінок-мужчин, ніж чоловіків-мужчин. Деякі з учених, як Щербаківський, зв’язували цей факт з довго існувавшою в нашій землі системою матріархату. Чи це факт, чи здогад, але Ольга Косачева всією своєю діяльністю, а була вона дуже різнородна, належала якраз до цього типу жінок-мужчин, з твердим характером, невгнутими переконаннями».

Тобто, за Донцовим, жінка лише тоді може бути героїнею, коли за характером вона чоловік. Така собі типова андроцентрична похвала жінки одночасно із завуальованою мізогінією. Не без сарказму відзначу: здається, ще трішки і патріарх інтегрального націоналізму виведе першу в історії обґрунтовану концепцію гендерної небінарности «жінок-мужчин». Я, звичайно, утрирую й жартую.

І все-таки у 1920-х роках взаємні випади були поодинокими. Що казати, якщо дружина Дмитра Донцова Марія Бачинська короткий час навіть очолювала СУ (1926–1927). Культовою постаттю і для націоналістичного, і для фемруху 1920-х була Ольга Басараб — членкиня націоналістичної Української Військової Організації й одночасно СУ, котру за її діяльність 1924 року закатувала польська поліція. Усе змінилося зі створенням 1929 року ОУН, яка на теоретичній базі Донцова (парадокс: сам Донцов так і не вступив в ОУН) і тогочасного європейського праворадикального руху розробила чітку ідеологію, у якій інтереси нації і партії ОУН стояли вище за будь-які інші, зокрема й за права жінок. Задля справедливости треба відзначити, що й СУ 1928 року вирішив не брати участи в діяльності націоналістичного підпілля, зберігаючи демократичний принцип вільного права вибору своїми членкинями тієї чи тієї політичної партії (або ж безпартійности).

У дійсності через ідеологічні розбіжності між СУ і ОУН почалася конфронтація. Щоб сформулювати позицію ОУН, окреслю теоретичні засади інтегрального націоналізму в «жіночому питанні». На сторінках націоналістичних часописів фемінізм розмежовували з жіночим рухом: перший уважали анахронізмом, який приносить інтернаціоналізм, насправді жіноче питання може вирішити лише націоналізм. Однак «жіноче питання» теоретики ОУН сприймали по-біологізаторськи й ієрархічно: українська жінка у них виступала радше як «молодша» партнерка чоловіка в його боротьбі на національному фронті, котра повинна беззастережно виконувати свою репродуктивну місію. Ось як про це теоретизував у своїй праці «До питання призначення української жінки» М. Рак: «Ми дійшли до основних питань призначення українського жіноцтва, це: а) дати якнайбільше й якнайздоровіше молоде покоління та б) підготовлятися до зриву й державного будівництва» ⁴.

Такий підхід у Європі 1930-х років типовий для праворадикальних рухів, які відкидали ідею рівних прав жінок. Наприклад, у німецькій НСДАП жінок було лише 5 %, а після приходу нацистів до влади 1933 року з 35 депутаток німецького Рейхстагу 30 заарештували, а четверо в очікуванні репресій учинили самогубство ². Під впливом таких ідей (щоправда, більше італійського фашизму, ніж німецького нацизму) один із головних ідеологів ОУН Микола Сціборський видав досі культову в середовищі крайніх націоналістів книгу «Націократія» (1935) ⁵. У цій праці він, попри критику окремих надмірностей у засадах європейського фашизму, загалом його схвалив: «Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинности вони поклали здорові принципи авторитарности проводу нації, ієрархії, обов’язку й дисципліни». Демократію Сціборський гостро розкритикував, зокрема як «звульгаризований лібералістичний культ особистости (“ціль всього — людина!”)», зазначивши натомість, що «націоналізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя й гуманізму». Він іще раз проголосив уже відоме «Нація понад усе!» і що владу в Україні здійснюватиме «Вождь Нації, найкращий з найкращих її синів».

Звісно, така авторитарна й наскрізь андроцентрична ідеологія не могла не викликати опору з боку феміністок. Мілена Рудницька критикувала підхід ОУН, згідно з яким «Для націоналістичної доктрини носієм нових ідей, творчим, єдино рішальним чинником в громадянстві і державі є лише мужчина. По їхньому, жінка має себе здійснювати тільки в материнстві, одиноким полем її діяльности є тільки родина, її вартість міриться скількістю дітей приведених нею на світ. Материнські завдання націоналізм зводить виключно до біологічної функції» (цитата з її виступу на конгресі СУ 1937 року) ⁶.

Цікаво, що конфлікт націоналізму й фемінізму точився і всередині СУ та ОУН. Остання як дуже чисельна організація об’єднувала у своїх лавах жінок із різною політичною орієнтацією. Ті з них, хто в 1930-х роках підтримували ОУН, почали відмежовуватися від терміна «фемінізм» і нейтрально називати свою діяльність жіночим рухом. За узагальненими даними польських поліційних органів, які Марта Гавришко наводить у ґрунтовній статті «Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках» ⁷ залежно від місцевих осередків подекуди до 10 % членкинь СУ у 1934–1935 роках належали до ОУН. Тому націоналістична опозиція в СУ не раз виступала проти Рудницької й інших ідейних феміністок. Не дивно, що й Рудницька 1937 року в листі до видатної феміністки часів революції й емігрантки Софії Русової виражала занепокоєння «моральним спустошенням» молоді в Галичині під впливом антидемократичних ідеологій.

Проте й прихильниці націоналізму подекуди мали відвагу критикувати антифеміністичну політику. Знаменитим став текст «Якими нас прагнете?» ⁸ поетеси й націоналістки Олени Теліги (надрукований у «Віснику» Донцова 1935 року). Теліга засуджувала сліпе перенесення в український націоналізм «поглядів фашистів на роль жінки», заперечувала звуження місця жінки до «чотирьох К» (Kinder, Küche, Kirche, Kleider — діти, кухня, церква, плаття) і називала це «старопруським поглядом». Теліга також рішуче відкидала три óбрази, що їх нав’язували жіноцтву чоловіки — «жінки-рабині», «жінки-вамп» і «жінки-товаришки». Вона різко завважила: «Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині», — і вимагала відійти від постулату «жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси».

Парадоксально, але по суті заперечуючи погляди провідників ОУН на жінок, Теліга формально не визнає, що критикує саме інтегральний націоналізм. Натомість вона робить антифеміністичну ремарку: «Треба ще більш рішуче відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К». Це ніби спроба протягнути ідеали фемінізму в інтегральний націоналізм через «чорний хід», як такий собі «нефеміністичний фемінізм» (каламбур мій). Задля справедливости зазначу, що навіть таку непряму критику ОУН Теліга могла публічно висловити лише тому, що формально вона вступила до лав партії 1939 року і за кілька років до того могла дозволити собі відкрито критикувати жіноче питання в праворадикальному русі.

Поляризація поглядів демократичного фемінізму й інтегрального націоналізму вочевиднилася після вбивства 1938 року голови ОУН Євгена Коновальця, після чого партія ще більше радикалізувалася. Наступного року концепцію націократії Сціборського поклали в основу політичної програми ОУН ⁹, а в першій статті (артикулі) першого розділу проєкту націоналістичної Конституції Української Держави ¹⁰ авторства того ж таки Сціборського було записано: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Очолювати державу мав «Голова Держави — Вождь Нації», який мав бути «водночас Головою Проводу Українських Націоналістів» (арт. 10, розд. ІХ). Також зазначалося: «Існування політичних партій, ґруп, орґанізацій та ідеольоґічних вільних гуртів — заборонене в Українській Державі. Одинокою ідеольоґією, що виховує громадян Української Держави, є ідеольоґія Українського Націоналізму, а одинокою формою політичної орґанізації суспільства є Орґанізація Українських Націоналістів» (арт. 7–8, розд. ІХ).

Становище жінки в такій тоталітарній Українській Державі визначалося специфічно. З одного боку, потужний жіночий рух у Західній Україні і, як наслідок, участь у партії освічених ідейних українок зумовили формальну поступку з боку ОУН: «Всі громадяни Української Держави, як чоловіки, так і жінки, рівні перед державними законами… Жінка в Українській Державі має всі цивільні та політичні права нарівні з чоловіками» (арт. 5, розд. Х). Ще цікаво, що жіночий рух добився широкого вживання фемінітивів у Західній Україні і Сціборський використовує їх у тексті Конституції, а не лише чоловічий рід як загальний.

З іншого боку, про участь жінок у владі в Конституції Сціборського було сказано таке: «Послом до Державного Сойму може бути кожний/а/ український/ка/ громадянин/ка/, що має цивільні й політичні права та досягнув/нула/ 25 років життя. Право обирати послів до Державного Сойму мають усі українські громадяни/ки/, що посідають цивільні й політичні права та досягнули 21 рік життя» (арт. 3–4, розд. IV). Й одночасно: «У спосіб, передбачений окремими законом виборчої ординації, кандидатів на Послів до Державного Сойму визначають Виборчі Комісії, зложені з Мужів Довірря» (арт. 2, розд. IV). Виходило по-тоталітарному химерно: громадянки, як і громадяни, мали право бути депутатками Сойму, але тільки коли їхні кандидатури схвалять якісь «мужі» з націоналістичних виборчих комісій. Лише з «мужів довір’я» мала складатися і «Верховна Рада Національної Праці» (арт. 5, розд. ІХ). Звичайно, Голову Держави — Вождя Нації теж описано лише в чоловічому роді.

1938–1939 роки стали піком у протистоянні фемруху й інтегрального націоналізму ще з однієї причини. Саме тоді, після того як польська влада на якийсь час заборонила СУ, Рудницька заснувала вже виразно ідейно феміністичну, а не широку жіночу організацію. До того ж не громадську, а партію під назвою «Дружина княгині Ольги». ОУН розгорнуло кампанію проти ДКО, називаючи її інтернаціоналістичною, космополітичною, антисімейною. Феміністки ж критикували ОУН за тоталітарний світогляд і нехтування правами жінки як людини, а не просто помічниці чоловіка.

Лише початок Другої світової війни у вересні 1939-го перервав гострий ідеологічний конфлікт ОУН з ДКО. І все-таки, треба зауважити, теорія і практика — це не завжди одне й те саме. Тут я знову повернуся до інтерсекційного підходу. Більшість західноукраїнських феміністок переживали подвійну дискримінацію — як власне жінок і як українок. І не просто переживали, а й усвідомлювали її та намагалися боротися проти обох видів утиску їхніх прав. Тому демагогія ОУН про інтернаціоналістичність, космополітизм і антисімейність фемінізму (до речі, нічого не нагадує вам із сучасних обвинувачень модерним націоналізмом фемінізму?) була несправедливою щодо ДКО й СУ.

У дійсності до 1938 року СУ й ОУН, попри всі ідеологічні розбіжності, не раз співпрацювали, коли йшлося про національно-визвольну боротьбу українського народу. ОУН і СУ спільно протистояли репресивній пацифікації (від лат. pacificatio — заспокоєння), яку в 1930–1931 роках провадила польська влада проти українського населення на Галичині, гостро протестували проти організованого сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років в УРСР. Для координації спільних дій у цих питаннях Мілена Рудницька листувалася навіть із самим головою ОУН Євгеном Коновальцем. Щоправда, сам Коновалець, на відміну від свого оточення, мав вельми помірковані ідеологічні позиції: його дратував непідконтрольний йому процес радикалізації ОУН і він якось прямо сказав, що «помиляється, хто шукає для націоналізму взорів у фашизмі або гітлєризмі» ⁹.

Згадаю також, що коли 1935 року легальне Українське націонал-демократичне об’єднання (попри назву, радше ліберал-демократичне) виступило за політику нормалізації з польським урядом, його активна членкиня Мілена Рудницька (посол до польського Сейму від УНДО в 1928–1935 роках, де працювала в освітній і закордонних справ комісіях) разом із СУ відмовилася підтримувати тоді ще свою партію. З ухваленням нової Конституції Польща переходила від демократичного до авторитарного ладу, скажімо, відтепер президент назначав третину сенаторів і керував і Сеймом, і збройними силами, і навіть судами. У результаті на цих парламентських виборах не було обрано жодної української жінки (як і націоналіста, адже ОУН була нелегальною і, звичайно, теж саботувала вибори) — фемрух бойкотував антиукраїнські й антидемократичні вибори, щоб не легітимізувати польський авторитаризм.

Так, ОУН і СУ кооперувалися лише з тактичних міркувань, але й це ставить під сумнів тотально антагоністичний характер протистояння націоналізму й фемінізму в Західній Україні, принаймні в першій половині і середині 1930-х років. Хоча це не заперечує, а лише корелює його реальний градус у рамках діалектичного й інтерсекційного методологічних підходів. На завершення розгляду проблеми фемінізму й націоналізму на західноукраїнських землях у 1920–1930-х наведу розлогу цитату ідейної противниці ОУН, на позір ліберал-демократичної феміністки Мілени Рудницької з її статті в першому номері часопису «Жінки» (1935): «…не можна заперечити, що хоча невідрадні умови національного життя зупиняють процес громадського назрівання українського жіноцтва, то одночасно саме завдяки ним, завдяки цим невідрадним умовам зв’язок між українською жінкою і Нацією став за останні роки нерозривний. Важке положення, в якому опинився Нарід, пробудило в широких масах жіноцтва зацікавлення громадськими справами, “політикою”. Воно каже нам призадуматися над українською дійсністю та вглиблюючись в її причини, шукати коренів лиха. Вона, ця жахлива українська дійсність, потрясає нашим сумлінням, виводить нас із круга еґоїстичних родинних інтересів та єднає нас у почуваннях болю і сорому, тривоги і бунту з цілістю Нації» ¹¹.

---

1. Ґабор, Василь. Жіночий рух у Карпатській Україні: національні, соціально-політичні та культурно-освітні аспекти (За матеріалами жіночої преси Галичини 1938–1939 рр.) // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. — 2017. — Вип. 7. — С. 197–217: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ZPNDZP_2017_7_13 [↩]
2. Гавришко, Марта. Галицькі феміністки 1930-х: нацистське «Кухня–Церква–Діти» не для нас // Історична правда. — 29 грудня 2012: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/29/11244/view_print/ [↩] [↩]
3. Донцов, Дмитро. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) (1958) (перше видання «Олена Пчілка: проба реабілітації», 1931) // https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/DviLiteratury/OlenaPchilka.html [↩]
4. Цит. за: Кісь, Оксана. Між особистим і політичним: ґендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західно-українських землях у 1940–1950-х роках // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4. — С. 591–599 [↩]
5. Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1935) [↩]
6. Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf [↩]
7. Гавришко, Марта. Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2014. — Вип. 24. — С. 85–97: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Uks_2014_24_8 [↩]
8. Теліга, Олена. Якими нас прагнете? (1935) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14045 [↩]
9. Зайцев, Олександр. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. — 2012. — № 1. — С. 89–101: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=UIJ_2012_1_7 [↩] [↩]
10. Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1939) // https://constituanta.blogspot.com/2012/04/1939.html [↩]
11. Цит. за: Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf [↩]

Вибуховий ефект для національного й жіночого рухів в Україні мала Українська революція 1917–1921 років, яка почалася на тлі Першої світової війни, що тривала з 1914-го. Більшість жіночих організацій підтримали революційні події від самого початку — після зречення імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року. Однак сформований Тимчасовий уряд спершу проігнорував головну вимогу фемінізму першої хвилі — дати жінкам виборчі права. Тоді ВЛРЖ 1 квітня (19 березня за ст. ст.) вивів на вулицю понад 40 000 жінок, яких очолили керівниця ВЛРЖ Поліксена Шишкіна-Явейн та Віра Фігнер. (Остання, до речі, в політичному плані підтримувала соціал-ліберальних конституційних демократів; це до поширеного нині націоналістичного міфу про суто більшовицький характер жіночого руху в роки революції.) Після цього Державна Дума внесла поправку у свій маніфест — про виборчі права «без різниці статі». Отож українки в Російській імперії здобули виборчі права ще до того, як восени 1917 року владу в Петрограді захопили більшовиків, про що нині чомусь не згадують. Ну, а українки в Австро-Угорщині користувалися виборчим правом ще з 1907 року, правда, з обмеженнями через майновий і освітній ценз.

В Україні фемінізм першої хвилі поляризувався: на одному полюсі — прихильниці інтернаціоналізму, на другому — ті, хто, крім емансипації жіноцтва, виступили за національне визволення. Донедавна про феміністок інтернаціонального крила говорилося більше, це якоюсь мірою зрозуміло. Скажімо, «залізна леді» українських більшовиків, уродженка Херсонщини Євгенія Бош — фактично перша в історії України жінка, яка очолила уряд: з грудня 1917-го по квітень 1918-го вона керувала Народним Секретаріатом Української Народної Республіки Рад у Харкові (з лютого в Києві). Та й знаменита Олександра Коллонтай з українського роду Домонтовичів, одна з організаторок більшовицьких жіночих відділів, 1919 року жила і діяла в Україні.

Однак проголошена більшовиками рівність чоловіків і жінок не була їхнім винаходом. Як уже сказано, жіночий рух добився цього сам ще на світанку революційних подій. Так само соціалісти в УНР, які виступали спершу за автономію, а в січні 1918-го проголосили повну незалежність України, солідаризувалися з вимогами фемруху. До того ж багато українських феміністок підтримували УНР. Це було строкате представництво: безпартійні демократки, соціал-лібералки, соціалістки національного спрямування… Узагалі, від початку в Центральній Раді зі 115 депутатів було 11 жінок, серед них Марія Грушевська-Вояківська, Софія Русова, Зінаїда Мірна, Людмила Старицька-Черняхівська. Зі зростанням чисельности УЦР збільшилося і представництво в ній депутаток — до 21 особи. До складу Малої Ради (первісно 20 осіб), виконавчого органу УЦР, входило троє жінок — Валерія О’Коннор-Вілінська, Зінаїда Мірна і Людмила Старицька-Черняхівська.

Як зазначає дослідниця Ірина Тишко, в УЦР жінки становили тільки 3,2 % від загальної кількости депутатів. Для порівняння: у Верховній Раді I скликання незалежної України жінок було 2,5 % (12 із 475 депутатів), ІІ скликання — 4,1 % (18 із 436 депутатів) ¹. Як для першого в історії України парламенту, де жінки отримали право бути депутатками, УЦР таки дуже прогресивна. А от показники Верховної Ради незалежної України яскраво свідчать, що з часів революції у СРСР із реальними політичними правами жінок біда.

Кілька слів про Марію і Михайла Грушевських. Марія Грушевська дружила й співпрацювала з Наталею Кобринською, яка стояла біля джерел українського фемінізму, ба навіть 1886 року була на вінчанні Марії і Михайла Грушевських. Останній у статті «Наталія Кобринська» (1900) підтримав становлення українського жіночого руху. Тож феміністкою була не лише Марія, а й Михайло — один із перших українських феміністів. Аналізуючи історичні причини соціальної нерівности видатний науковець Грушевський, зокрема, зазначав, солідаризуючись із фемінізмом: «першим актом нерівности всередині роду племені являється поневолення жінки» ². Свої ідеї батьки прищепили й дочці, науковиці Катерині Грушевської, яка у 1920–1930-х роках гостро критикувала андроцентризм у гуманітарних дослідженнях. Катерину було репресовано, не в останню чергу за її фемпідходи в науці, вона загинула 1943 року на засланні.

Повернімося до Української революції і жіночого питання в ній. В параграфі 11 Конституції вже незалежної УНР ³ (в її основу було покладено проєкт Основного Закону авторства Грушевського 1905 року) зазначалося: «Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає». На той час через цю та низку інших засад щодо прав людини Конституція УНР була однією з найпрогресивніших у світі. Гірка іронія історії в тому, що 29 квітня 1918 року УЦР затвердила цю Конституцію і того ж таки дня правий монархіст Павло Скоропадський за підтримки німців здійснив переворот, проголосив себе Гетьманом і скасував Конституцію. Після повалення Гетьманату квітнева Конституція формально визнавалася чинною в «другій» УНР, а потім у діаспорі аж до 1992 року. Наприклад, у проєкті Акта УНР 1989 року про перспективи створення нового уряду в Україні Конституцію УНР 1918 року пропонувалося визнати чинною і в «перебудовній» УРСР.

У роки революції більшість українських феміністок долучилися до національно-визвольної боротьби УНР та ЗУНР. Піком же завоювань національного жіночого руху став 1919 рік. Тоді у тимчасовій столиці УНР Кам’янці-Подільському було створено Національну Раду Українських Жінок, першою керівницею Президії якої на короткий термін була обрана Марія Грушевська та Союз Українок на чолі з Євгенією Мулик-Макарушко, який постав з однойменної галицької ініціативи утвореної ще в 1917 році. Відтепер український фемінізм оформлюється у виразно національний рух. НРЖУ у 1920 році було прийнято до Міжнародної Жіночої Ради, а СУ судилося стати найпотужнішою жіночою організацією в Західній Україні у 1920-х–1930-х роках та (спойлер) вперше стати у відкриту конфронтацію з українським націоналізмом.

Отже, під час революції більшість феміністок в Україні підтримували національно-визвольну боротьбу українського народу, як і націоналістичні та проукраїнські консервативні кола. Націоналізм як такий був ще слабким. Щоправда, вночі проти 4 липня 1917 року Другий український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка, який контролювали самостійники на чолі з Міхновським, пробував учинити заколот, але його придушили вірні УЦР військові сили. А от націонал-консервативні сили за підтримки німецьких військовиків 29 квітня 1918 року таки захопили на сім із лишком місяців владу і проголосили гетьманом Павла Скоропадського.

Ставлення «гетьманського націоналізму» до жіночого руху — складне питання. З одного боку, націонал-консерватори, на відміну від соціалістів, традиційно були за «традиційність» (пробачте мені цю тавтологію), а не за ідеї рівности, і прагнули відновити становий «козацький» уклад в Україні. З іншого боку, на практиці тих жінок, хто за часів УНР отримали посади в різних державних відомствах, не звільняли і вони без жодних питань працювали собі далі. Чому так? Можливо, справа в традиціях роду Скоропадських. Умовна «матріархальна» вираженість його на тлі козацько-дворянського традиціоналізму стала своєрідним історичним парадоксом. Наприклад, у підручниках з історії України XVIII століття школярам розповідають про гетьмана Івана Скоропадського, але (андроцентризм рулить) не згадують, що де-факто козацькою державою керувала його дружина, «гетьманша» Анастасія Скоропадська-Маркович. У народі так і казали: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Цікаво, що навіть після смерти чоловіка 1722 року Анастасія Скоропадська до кінця днів своїх носила титул «ясновельможної пані гетьманової».

У ХІХ столітті тітка Павла, графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська, організувала у своєму маєтку в Полтаві справжній український культурно-просвітницький центр та профінансувала створення у Львові літературно-наукового товариства імені Шевченка. Про українську «самостійницю» 1862 року писала газета «Незалежність Бельгії» (L’Indépendance Belge): «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. І обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову керуватиме гетьман, як за часів Мазепи» ⁴. От тільки гетьманшею, як колись Анастасію, іноді називали саме графиню. Енергійна Єлизавета якнайбільше підходила на цю роль, але за її життя суспільна ситуація не сприяла реалізації таких масштабних мрій.

Павло Скоропадський в «Актах про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства» затвердив, що жінки мають право претендувати на гетьманство. Після загибелі гетьмана і передчасної смерти його синів націонал-консервативний Союз гетьманців-державників на еміграції послідовно очолювали три доньки Павла Скоропадського — Марія Монтрезор-Скоропадська, Єлисавета Кужим-Скоропадська та Олена Отт-Скоропадська. Проте їхня участь у жіночому русі майже не простежується. Хіба що Єлисавета Кужим-Скоропадська з 1923 року працювала в Українському товаристві допомоги біженцям, яким на еміграції в Німеччині керувала її мати Олександра Скоропадська-Дурново, а 1929-го очолила ще й доброчинну організацію Комітет допомоги голодним в Україні. Той факт, що на чолі цих доброчинних організацій стояли представниці гетьманського роду, сприяв приєднанню еміграційного жіноцтва до українського громадського руху.

Варто згадати також, що Олександра Скоропадська-Дурново була поміркованою прихильницею жіночої емансипації. Гетьманівна Олена згадувала, як її мама прагнула всупереч традиціям дати дочкам добру професійну освіту: «Мати хотіла дати своїм донькам ці можливості також для того, щоб визволити їх із гетто їхнього класу. В колах, де оберталися мої батьки, такі погляди вважалися революційними. Але й із власним чоловіком теж довелося проводити деяку роботу з переконання, поки він дозволив, аби його обидві доньки відвідували публічну гімназію», бо «кожна людина, чи то хлопець, чи дівчина, мусить мати свій фах». Зазначу, що в цитаті йдеться про дореволюційну добу в Російській імперії, а третя донька Павла й Олександри Скоропадських народилася вже в еміграції.

---

1. Як змінювався гендерний склад Ради останні 30 років // Слово і Діло. — 5 березня 2020: https://www.slovoidilo.ua/2020/03/06/infografika/polityka/yak-zminyuvavsya-hendernyj-sklad-rady-ostanni-30-rokiv [↩]
2. Лишка, Яна. Жінки у керівництві держави від часів Київської Русі до Української революції: Марія Грушевська // Update. — К., 2018: https://update.com.ua/istorii_tag/zhnki-u-kervnitctv-derzhavi-vd-chasv-kivsko-rus-do-ukransko-revoliutc_n4276/ [↩]
3. Конституція Української Народньої Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) (1918) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0002300-18#Text [↩]
4. Цит. за: Черняков, Сергій. Єлизавета Милорадович (Скоропадська). Меценатка української культури // Деснянська правда. — 2010. — 13 лютого: https://eukraina.com/publ/education/elizaveta_miloradovich_skoropadska_mecenatka_ukrajinskoji_kulturi/11-1-0-190 [↩]

Націоналізм і фемінізм… У сучасному українському суспільстві ці два поняття одразу викликають масу взаємопов’язаних асоціацій: стать — гендер, заборона абортів — «моє тіло — моє діло», «традиційні» сімейні цінності — право жінок на емансипацію, ігнорувати Стамбульську конвенцію з запобігання домашньому насиллю й ухвалювати національні закони з цього приводу — ратифікувати Стамбульську конвенцію тощо. Впевнена, кожна з цих пар уже породила у читачок і читачів набір рефлексій, особистих думок і переживань, а можливо, й сильні емоції.

З часів Цицерона крилатою стала фраза historia magistra vitae — з латині «історія — вчителька життя». Тож чи не криються в сучасному протистоянні українських феміністичних і модерних націоналістичних рухів задавнені історичні конфлікти? Чи, може, справа лише в принциповій несумісності двох світоглядних парадигм? Без осмислення минулого одразу й не відповіси.

Нині проблеми взаємодії фемінізму і націоналізму висвітлюють нерідко: за останні десятиліття з’явилася низка досліджень про націоналізм і жіночий рух у різні часові періоди. У цій статті, базуючись на дослідження інших історикинь та істориків, хочу зробити великий узагальнювальний аналіз протистояння та/або взаємодії фемінізму й націоналізму в минулому — від середини ХІХ століття й аж до розпаду СРСР 1991 року.

Теми протистояння інтернаціоналістичного і взагалі лівого жіночого руху з націоналізмом я торкатимуся лише побіжно. Натомість у фокусі моєї уваги буде та частина фемруху, яка притримувалася право-демократичних і центристських соціал-ліберальних поглядів, визнаючи при цьому важливість національно-визвольної боротьби.

Насамперед означу засадничі поняття і значення, які я в них вкладатиму в цій статті, адже терміни «фемінізм» і «націоналізм» різні люди сприймають дуже по-різному. Ба більше, міжнародні (західні) теорії теж містять чималі розбіжності з українською практикою.

У контексті української історії слід розуміти, що представниці далеко не всіх жіночих рухів називали себе саме феміністками. Уважається, що вперше цей термін наприкінці XVIII століття вжив в одній своїй праці соціаліст-утопіст (а це вже подразник для багатьох сучасних ідейних націоналістів) Шарль Фур’є, щоправда, він писав про «феміністів» — чоловіків, які виступали за права жінок. На думку історикині Карен Оффен, термін «фемінізм» як усвідомлення дійсної боротьби жінок за свої права почали використовувати з 1882 року, коли феміністкою назвалася учасниця руху жінок за виборче право у Франції Губертіна Оклер. Зокрема, так вона означала себе в статтях у газеті «Громадянка» (La Citoyenne). Після першого феміністського конгресу 1892 року в Парижі термін «фемінізм» став популярним і до 1894-го з’явився на сторінках періодичних видань Великої Британії, Іспанії, Італії, Німеччини, США.

Треба зазначити, що із 1860-х і до 1920-х років жіночі рухи на Заході так само часто використовували термін «суфражизм» ¹ (від англ. suffrage — голос, виборче право), який підкреслював головну вимогу першої хвилі фемінізму. Лише з 1960–1970-х років, коли почалася друга хвиля фемінізму, остаточно утверджується термін «фемінізм». В Україні ж здебільшого говорилося просто про жіночий рух, а терміни «суфражизм», «фемінізм» уживалися дещо рідше. У Російській імперії цьому сприяла потужна «чорна» піаркампанія консерваторів, які «роз’яснювали», що фемінізм дорівнює чоловіконенависництву. Дійшло до того, що феміністки, щоб уникнути негативних конотацій, мусили вигадати термін «рівноправки», а взагалі говорили про себе нейтрально як про учасниць жіночого руху. У цій статті я всі жіночі рухи, які цілком усвідомлено або ж за суттю поділяли ідейні позиції суфражизму й фемінізму, трактуватиму як феміністичні і заради простоти називатиму фемрухами.

Термін «націоналізм» застосовували і досі застосовують у різноманітних значеннях. Уперше його вжив (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х років німецький філософ-богослов Йоганн Готфрід Гердер. Узагальнено-коротке означення поняття: націоналізм — це ідеологія і напрям політики, для яких засаднича теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдности та її первинности в державотворчому процесі. В українській історії ідеологію націоналізму сформував відомий політичний діяч Дмитро Донцов. Зокрема, у своїй праці «Націоналізм» (1926) ² він так окреслив засади українського «чинного націоналізму» (названого пізніше інтегральним). Нація — абсолютна цінність. Політичні партії, класи повинні об’єднатися заради Вищої мети. Вища мета — незалежність держави. Мета виправдовує всі засоби. Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич із майже необмеженою владою. Соціально-економічні питання другорядні.

У вузькому значенні в українській політичній думці до 1991 року саме націоналізм інтегрального типу вважався власне націоналізмом. Із широким означенням усе непросто. У ХХ столітті, не без впливу марксистсько-ленінської комуністичної ідеології й агітації під означення націоналізму потрапляли мало не всі українські рухи, які прагнули реальної незалежности України. Ярлик «буржуазний націоналізм» клеїли і членам та членкиням ОУН з їхнім інтегральним націоналізмом, і націонал-консерваторам гетьманцям, і дисидентам та дисиденткам доби брежнєвського застою, і «рухівцям» та «рухівкам» горбачовської «перебудови» (більшість із яких обстоювали радше націонал-демократичні позиції), а то й представникам та представницям соціалістичних партій часів Української Народної Республіки, адже вони боролися за національне визволення України. Слід завважити, що й самі діячки та діячі українського визвольного руху іноді переприсвоювали собі більшовицький ярлик «націоналіст»/«націоналістка», хоча в чіткому розумінні могли дотримуватися зовсім інших політичних поглядів.

Також важливі поняття в цьому дослідженні — націонал-демократія і консерватизм. Націонал-демократія — це, по суті, націоналізм, поєднаний із демократичною ідеологією, тобто такий собі проміжний стан у політико-ідеологічному спектрі між націоналізмом і ліберал-демократією. Що ж до традиційного українського консерватизму, то його ідейний натхненник В’ячеслав Липинський свого часу дав йому й іншу назву — «український гетьманський націоналізм». Хоча різниця між українськими інтегральним націоналізмом і націонал-консерватизмом таки була концептуально відчутною. Перший спирався на ідею етнічности Донцова (а подекуди Донцов писав і про расовість) як засадничої есенціальности української нації. А за Липинським, українська нація формується на ґрунті територіального патріотизму, тобто солідарности й культурної єдности всіх постійних жителів української землі на чолі з традиційною аристократією (ідея станової класократії) незалежно від їхнього етнічного походження. У пізнішій традиції західних досліджень націоналізму наприкінці ХХ століття ці ідеологічні напрями назвуть «етнічним» і «політичним» націоналізмом.

Ось у такому широкому і розмаїтому тлумаченні націоналізму, який, зрештою, став вагомою частиною сучасного українського світогляду (особливо на заході нашої держави), я й розглядатиму діяльність фемрухів до 1991 року.

Націоналізм і фемінізм з’явилися на теренах України майже одночасно — в другій половині ХІХ століття. І це не випадковість. Якщо подивитися в минуле крізь аналітичну призму сучасного інтерсекційного фемінізму, ми побачимо, що становище жіноцтва на українських землях було не таке вже й однорідне. Дискримінація жінок за статево-гендерною приналежністю могла по-різному комбінуватися з дискримінаціями за національною, класовою та іншими ознаками.

Українці були одним із найбільших народів у Європі без своєї держави, розділені між Російською й Австро-Угорською імперіями. Особливо важким було становище українок у Російській імперії, до складу якої входила більшість етнічних українських земель. Валуєвський циркуляр 1863 року скасував друк релігійних, навчальних і освітніх видань «малоросійською» мовою. Емський указ імператора Олександра ІІ 1876 року взагалі заборонив використовувати українську мову в усіх сферах, крім побутової. У класовому плані більшість українок були селянками, а до 1861 року — взагалі кріпачками.

З іншого боку, за гендерною ознакою жінок в Україні дискримінували не менше, ніж за національною чи класовою. Жінки не мали доступу не те що до органів влади, а навіть до освіти. Цікаво, що перше в ХІХ столітті виразно українське таємне товариство — Кирило-Мефодієвське братство (1846–1847) — не лише ставило собі за мету визволення або принаймні автономію українського народу, а й уперше в Україні порушило питання прав жінок. Великий вплив на публічне обговорення важкого соціального становища жінок у середині ХІХ століття справила творчість Тараса Шевченка, одного з братчиків. А один із документів цієї організації авторства Миколи Савича називався «Визволення жінки»: Відштовхуючись від ідей французьких просвітителів, Савич закликав до емансипації жінок. Історично це, мабуть, перша така праця в Україні.

Водночас не можна не відзначити зверхньо-поблажливе ставлення Савича до українського жіноцтва. У своїй розвідці він, зокрема, писав: «Якщо жінки хочуть піднятися до становища і прав чоловіків, вони повинні також піднятися до такого ж ступеню почувань та ідей» ³. Савича навряд чи назвеш феміністом — радше представником упривілейованого класу, який розумів несправедливість становища жінок, але внаслідок свого патріархального виховання ще не був готовий вийти за межі андроцентризму — практики ототожнення чоловічого погляду на життя із загальнолюдськими поглядами на світ як «універсально-нормативної».

Нарешті й саме жіноцтво почало створювати свої організації, щоб говорити про свої проблеми власними голосами. У ХІХ столітті це переважно організації освітнього плану. Ще до Кирило-Мефодієвського братства в Харкові постало Товариство допомоги вищій жіночій освіті як відгалуження всеросійських жіночих і громадських організацій, які виборювали жінкам право доступу до вищої освіти (1840). Хоча це була не перша жіноча організація, адже жіночі доброчинні товариства діяли й раніше, але саме харківська ініціатива поставила собі за мету розширити права жінок, принаймні в такій важливій сфері, як освіта.

Знаковим для становлення в Україні фемінізму першої хвилі став 1884 рік. У Києві Аделаїда Жекуліна заснувала Вищі жіночі курси, а Олена Доброграєва створила в середовищі активісток жіночий гурток. На цісарській Галичині в Станіславові (нині Івано-Франківськ) Наталя Кобринська ініціювала «Товариство руських женщин», яке ставило собі за мету долучити інтелігентних жінок до культурно-освітніх процесів та популяризувати нові суспільні ідеї жіночої емансипації. З часом товариство перетворилося на доброчинну організацію, через що Наталя Кобринська, яку по праву називають однією з перших справжніх феміністок в Україні і яка обстоювала економічне й політичне визволення жінок з-під влади чоловіків, за кілька років покинула посаду голови організації. У 1887 році вона разом з Оленою Пчілкою видала перший суто жіночий літературний альманах «Перший вінок».

Уже на світанку формування жіночих організацій свідомі українки добре розуміли свій подвійний дискримінаційний тягар — за гендерною (тоді, звичайно, в термінології лише статі) і за національною ознакою. Олена Доброграєва, наприклад, стояла на національно-народницьких позиціях і поруч із боротьбою проти дискримінації жінок активно виступала проти порушення їхніх прав саме як українок, представниць українського народу. Ще більшою мірою це стосується Наталі Кобринської, яка вважала, що шлях до жіночих прав українок пролягає через національне визволення. Підкреслюючи важливість появи «Першого вінка», вона зазначала, що її діяльність спрямовано на те, щоб жінка одночасно «упімнулася о свої права національні і громадські» ⁴. Погляди Кобринської на фемінізм як рух, що має поєднуватися з українською національною ідеєю, остаточно оформилися в 1890-х роках після конфлікту з галицькою соціалістичною Русько-українською радикальною партією, яку вона критикувала за «підтягування» жіночого питання під суто класовий момент партійної ідеології та за «поступливість поляків» і нечітке наголошування українського національного питання ⁵.

На мою суб’єктивну думку, щоб зрозуміти процеси першої хвилі фемінізму в Україні, треба звернутися до методології третьої хвилі з її інтерсекційним підходом, ґрунтованим на визнанні того факту, що різні форми дискримінації перетинаються з дискримінацією за ознакою статі й гендеру та можуть підсилювати її. Такий підхід на теоретичному рівні сформулювала 1989 року афроамериканська активістка Кімберлі Креншоу, яка звернула увагу, що дискримінації за ознакою статі й раси розглядаються як абсолютно різні питання ⁶. На думку Креншоу, вивчати їх окремо одна від одної немає сенсу, бо, наприклад, кольорові жінки зазнають одразу подвійний дискримінації. У своїх працях науковиця стверджувала, що в питаннях дискримінації за ознакою статі досвід кольорових жінок не враховується, адже всі дослідження обмежуються вивченням досвіду привілейованих у США білих жінок.

Такий підхід, як на мене, важливий в історичному ракурсі для аналізу дискримінації жінок, які представляли колоніальні етноси, зокрема він актуальний для українок до 1991 року. Українські феміністки першої хвилі добре розуміли на практиці, без чіткого теоретичного осмислення, що вони борються за емансипацію не просто як жінки, а ще і як українки. Це був момент певної дотичности фемінізму й націоналізму в широкому (не вузькому, про що трохи згодом) розумінні останнього поняття.

Не переказуючи далі факти з формування першої хвилі фемінізму на українських теренах, зазначу, що переломним моментом стала Перша російська революція 1905 року. На революційній хвилі виникла Всеросійська спілка рівноправности жінок ⁷, головною метою якої була боротьба за політичне рівноправ’я жінок. ВСРЖ поділяла позицію міжнародного феміністичного руху, який розглядав виборчі права жінок як найефективніший шлях боротьби за інтереси жінок, і відповідно до цих засад ВСРЖ треба вважати першою політичною організацією жінок. Програма ВСРЖ містила вимоги демократичних свобод, скликання Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права без різниці статі, національности й віри. Вимога рівних прав жінок і чоловіків стосувалася всіх сфер життя і всіх верств суспільства.

Також 1905 року чи не вперше жінку було обрано до неофіційного громадсько-політичного представництва, яке виступало від імені всіх українців і українок. Прогресивні українські громадсько-політичні кола делегували Олену Пчілку і трьох представників-чоловіків до Санкт-Петербурга на перемовини з головою Ради міністрів Російської імперії графом Сергієм Вітте, щоб добитися скасування багаторічної заборони на україномовні друк і шкільництво. Як бачимо, на повістці стояло саме національне питання.

Нову хвилю боротьби за рівні права жіноцтво почало під час передвиборчої кампанії 1907 року. 24 березня часопис «Рідний край» опублікував заяву Всеросійської спілки рівноправности жінок та звернення Олени Пчілки до жінок України, у якому, зокрема, говорилося: «Тепер, коли для всієї держави переробляється усе життя, коли складаються нові правові відносини — саме на часі почути рішучий голос нашого громадянства і про рівні права жіноцтва… Пора й українському жіноцтву і всій Україні подати свій голос. Невелика родина, сім’я українська — так званий український індивідуалізм, і багато чого іншого вже здавна виробили у нас кращі обставини громадського життя для жіноцтва (…) Друкуючи відозву жіноцтва, бажаємо найшвидше бачити всіх жінок держави, так само і українку вільною і повноправною людиною — громадянкою!» ⁸.

Олена Пчілка, з одного боку, апелює тут до діалектично двоєдиного визволення жінок в Україні саме як українок. З іншого боку, бачимо кардинальне в майбутньому розходження між українським фемінізмом та інтегральним націоналізмом і консерватизмом. Завважмо, Пчілка пише про індивідуалізм як позитивну рису українського народу, на якому можуть будуватися «кращі обставини» для емансипації жінок. Визнання пріоритету індивідуальних прав людини лежало в основі фемінізму від самих його початків. Однак Донцов у теорії інтегрального націоналізму висуне тезу про пріоритет інтересів нації над правами особистости. Тому «моє тіло — моє діло» і «нація понад усе» згодом стануть взаємосуперечними принципами, які й досі зумовлюють протистояння феміністичних та націоналістичних рухів.

У 1908 році членкині ВСРЖ організували грандіозний Перший Всеросійський жіночий з’їзд. Наддніпрянську Україну на ньому представляли 60 делегаток з 11 міст. Усі вони сповідували різні погляди й ідеології: поруч із тими, хто поєднували емансипацію жіноцтва з національним визволенням, були й ті, хто другу проблему або ігнорували, або виступали з класових позицій інтернаціоналізму і вважали дискримінацію за національною ознакою другорядною порівняно з класово-економічною. Ці протиріччя заклали підвалини різкої конфронтації всередині першої хвилі українського фемінізму вже в роки Української революції (1917–1921). Зазначу також, що у 1910–1917 роках Всеросійську лігу рівноправности жінок (ВЛРЖ) очолювала уродженка південноукраїнського Миколаєва Поліксена Шишкіна-Явейн, яка не акцентувала увагу на поєднанні жіночого питання з національним.

Натомість в Австро-Угорській імперії фемінізм чітко поділявся саме за національною ознакою. На Галичині, крім просвітництва Кобринської і перших українських жіночих ініціатив, активно діяв польський фемрух, чи не потужніше навіть за західноукраїнський. Очільниця польського суфражизму Пауліна Кучальська-Рейншміт у 1895–1896 роках організувала у Львові видання жіночого часопису «Ster», ідеї якого стали гаслами цілого феміністичного руху в Польщі. У 1908 році там-таки у Львові виник Komitet Równouprawnienia Kobiet, який висунув кількох полячок кандидатками в депутатки Сейму, а 1912 року — феморганізація Komitet Pracy Obywatelskoj Kobiet ⁹. І саме через національне питання польський і український фемрухи на Галичині структурно ніяк не поєднувалися.

А що ж націоналізм? Як уже сказано, в ту пору його трактували дуже широко. Наприклад, Борис Грінченко одним із перших у своїх «Листах з України Наддніпрянської» (1892–1893) аналізував явище українського націоналізму (листи ХІ–ХІІ) ¹⁰. Націоналістів він ділив на «формальних», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки…», «радикалів», які є «соціалістичного кольору» та «на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить» та «свідомих … націонал-народолюбців», які «вважають руськовкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, себто права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй».

Питання жіноцтва Грінченко майже не торкався. Однак у ХІІІ листі побіжно критикував тих галицьких інтелігентів, які виступали проти жіночої емансипації, з чого можна виснувати, що для нього конфлікту між національним питанням і фемінізмом першої хвилі не існувало. Сам Грінченко 1904 року очолив наддніпрянську Українську радикальну партію, яка через рік об’єдналася з Українською демократичною партією в єдину УДРП, що загалом стояла на націонал-демократичних позиціях.

Біля джерел українського націоналізму стояв також Микола Міхновський. У своїй брошурі «Самостійна Україна» (1900) ¹¹ він окреслив загальні засади ідеології «самостійництва» (націоналізму) та проголосив знамените «Україна для українців». Хоча Міхновський, безперечно, вплинув на обґрунтування Донцовим українського інтегрального націоналізму, він спочатку дотримувався радше націонал-демократичних позицій (до осені 1917 року, як очільник Української народної партії), а потім націонал-консервативних (відколи вступив до Української демократично-хліборобської партії, членом якої був і Липинський).

Щоб зрозуміти ставлення поміркованого націоналіста Міхновського до жіночого руху в Україні та фемінізму першої хвилі, варто звернутися до його проєкту Конституції майбутньої самостійної України, який називається «Основний Закон Самостійної України — Спілки народу українського» (1905) ¹². Для нас тут важливі статті 11, 51 і 21, у яких сказано: «Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіцияльних обов’язків на Вкраїні» (ст. 11); «…право вибирати належиться кожному громадянинови чи громадянці, які мають 25 років сповна і живуть у тій самій громаді не менше року» (ст. 51); «Шлюб єсть річ цілком приватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатись в шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежить від доброї волі заінтересованих осіб і утворюються через просте оголошення події» (ст. 51).

Щоб оцінити прогресивність цих засад, згадаймо, що до 1905 року загальні виборчі права жінки здобули лише в Новій Зеландії, Австралійському Союзі (за винятком жінок корінних народів) та в кількох штатах США.

Підсумовуючи, відзначимо, що провісники українського націоналізму не бачили підстав для прямої конфронтації з фемінізмом першої хвилі. Фемрух же об’єднував жінок різних політичних уподобань, а тому напряму теж не конфліктував із націоналістичними ідеями. Хоча феміністки, котрі одночасно представляли ліві партії, могли критикувати націоналізм з інших приводів, адже конфлікт між соціалістичними й націоналістичними (і те, і те в широкому розумінні) ідеями набирав обертів.

Наприклад, майбутній очільник УНР, фемініст (про це згодом) і соціаліст-революціонер демократичного спрямування Михайло Грушевський у статті «Ще про великий і малий націоналізм» (1916) засудив останній, ідейно розмежувавши поняття «національне» як патріотизм, який прагне визволення свого народу, але визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, та «націоналістичне», яке ставить інтереси нації понад усе, а отже, часто заперечує права людини. Означення Грушевського згодом стане провідним для низки феміністок у їхньому відмежуванні від інтегрального націоналізму. Схожі міркування (хоча я не впевнена, чи вони це запозичили саме в Грушевського) я не раз чула і від сучасних українських феміністок.

---

1. Суфражизм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016 // http://a-z-gender.net/ua/sufrazhizm.html [↩]
2. Донцов, Дмитро. Націоналізм (1926) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16829 [↩]
3. Цит. за: Андрусяк, Ірина. Ідея ґендерної рівності у творчості Тараса Шевченка // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2014. — Вип. 60. — С. 3–10 // http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/law/article/view/263/259 [↩]
4. Михальський, Юрій. Наталія Кобринська та ідеологія жіночої емансипації кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Ю. Михальський, А. Прокіп // Вісник Львівського тороговельно-економічного університету. Серія : Гуманітарні науки. — 2016. — Вип. 14. — С. 29–34: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Vlca_Gum_2016_14_4 [↩]
5. Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 184–195: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf [↩]
6. Інтерсекційний фемінізм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016: http://a-z-gender.net/ua/intersekcijnij-feminizm.html [↩]
7. Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 184–195: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf [↩]
8. Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 181: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf [↩]
9. Ніколаєнко, Ольга. Жіночий рух у Польщі на початку ХХ ст. // Україна–Європа–Світ: Міжнар. збірн. наук. праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. — 2013. — Вип. 11. — С. 143–149: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Ues_2013_11_15 [↩]
10. Грінченко, Борис. Листи з України Наддніпрянської // Борис Грінченко — Михайло Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994: http://litopys.org.ua/drag/drag206.htm [↩]
11. Міхновський, Микола. Самостійна Україна (1900) // https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/16536/file.pdf [↩]
12. Міхновський, Микола. Основний Закон «Самостійної України» спілки народу українського (1905) // https://constituanta.blogspot.com/2011/08/1905_05.html [↩]

Поняття, що їх використовують у щоденному спілкуванні, часто знецінюються, ніби тканина знебарвлюється від багаторазового прання. Зрада, перемога, депресія — перелік можна продовжувати. Травма як психологічний термін не виняток. Буквальний переклад слова «травма» з грецької — рана. І якщо з медичним означенням усе зрозуміло, то що таке психічна травма, чим вона відрізняється від стресу та чому її наслідки можуть переслідувати нас усе життя, не даючи проживати його повноцінно, очевидно не для всіх.

Психічну травму може викликати як об’єкт (наприклад, людина, яка чинить психологічне чи фізичне насильство), так і подія (війна, катастрофа, смерть близької людини). Ще 1895 року Фройд у праці «Дослідження істерії» писав: «травматичний вплив може мати будь-яка подія, яка викликає болісне почуття страху, сорому, душевного болю». Сила чинника, потрібна для виникнення психічної травми, суб’єктивна. За аналогією з хворобою, травма може бути гострою або хронічною.

На відміну від травми, стрес — реакція на менш драматичні для особистости події, що зазвичай має два відомі виходи — бийся-біжи або замри. Травма настає там, де емоційний процес або афект такі великі, що жодна з цих стратегій не спрацьовує. Якщо стрес — неодмінна частина нашого життя, травма — це те, що загрожує функціонуванню. Простіше кажучи, стрес — це вм’ятина від удару на гнучкій поверхні, що згодом розправляється і набирає попередньої форми, травма — вм’ятина на металі.

Досліджуючи травму на практиці, Фройд дійшов висновку, що її переживання сягають корінням раннього дитинства. Тоді й формуються так звані примітивні стратегії психічного виживання. Примітивні, бо для дитини ще не доступний широкий діапазон гнучкіших реагувань. Дитячі травми закріплюють ці механізми відповіді на травмувальний чинник на все життя, тому і в дорослому віці людина так само вдається до примітивних захистів.

Витіснення

Одна з особливостей психоаналізу, яка відрізняє його від інших напрямів психотерапії, — визнання несвідомого як частини психічного апарату. Велику увагу приділяється вивченню захисних механізмів, які діють на рівні несвідомого і захищають Его (або свідомість) від «дискомфортного зовнішнього світу, створюють такий його образ, у якому людина могла би безстрашно діяти». Отож психологічні захисти мають два протилежні аспекти. З одного боку, бережуть свідомість від «пошкодження», якого можуть завдати нестерпні почуття, що виникають у відповідь на несвідомі імпульси або взаємодію із зовнішнім світом. З іншого боку, модифікують реальність, позбавляють контакту з нею та доступу до власних переживань. «Якщо сприйняття реальности викликає незадоволення, то істина приноситься в жертву». Стикаючись із травматичним переживанням, психіка не має кращого варіанту, як «спотворити» картинку реальности або вдатися до прийому «не пам’ятаю, значить не було».

Витіснення — один із засадничих захисних механізмів, який полягає в евакуації й дальшому утриманні в несвідомому нестерпних почуттів. Американська психоаналітикиня Ненсі Мак-Вільямс підкреслювала, що витіснення відрізняється від простого забування тим, що йому підлягають лише небезпечні для психічної сталости переживання. Отже, витіснення становить собою запобіжник, який спрацьовує, коли рівень напруги загрожує сталости психіки. Схоже працює дисоціація — відщеплення болісних почуттів — страху, сорому, злости, відчуття непричетности до того, що відбулося. Багато постраждалих від стихійного лиха чи насильства кажуть, що бачили себе під час травматичної події з боку і не відчувають.

Здавалося б, витіснення виконало свою захисну роль і людина може жити собі далі. Проте цього не відбувається і витіснена травма продовжує впливати. По-перше, психічне самозбереження, покликане захистити від дальшої травматизації, на думку сучасного психоаналітика Дональда Калшеда, починає «грати роль головного чинника спротиву будь-яким спонтанним проявам Я у взаємодіях із зовнішнім світом». А що відбувається з витісненим переживанням? Розвиваючи теорію травми, Фройд зазначав, що «психічна травма […] діє як чужорідне тіло, яке після проникнення всередину ще довго залишається дієвим чинником».

Чому так важко подолати наслідки травми і не ретравматизуватися знову?

Часто основна проблема психологічної ретравматизації — неможливість припинити дію травматичного чинника. Особливо це стосується травматизації жінок, які перебувають у токсичних стосунках. Спричинюють це як зовнішні, так і внутрішні фактори — наявність агресора та психологічні захисти від ситуації. Продовжуючи тему спотворення реальности примітивними захисними механізмами, варто згадати про поняття «згода на невдоволення», яке описав угорський психоаналітик Шандор Ференці. Так він означив процес, який відбувається в психіці, коли вона опиняється в травматичній ситуації. Це компромісне рішення, яке маскує незадоволення під так звану «норму», щоб уникнути почуттів, пов’язаних із переживанням цього незадоволення. Тобто психіка вдає, що стосунки з агресором «нормальні».

Інший захисний механізм, за Ференці, — ідентифікація (або ототожнення) з агресором. Тлумачення цього механізму близьке до відомого «стокгольмського синдрому» — поняття, яке сформувалося після подій 1973 року в столиці Швеції. Озброєний Ян Ерік Улсон увірвався в приміщення банку і взяв у заручники чотирьох людей, вимагаючи гроші, свободу своєму співкамернику й авто. Пізніше заручники, визволяти яких довелося за допомогою газової атаки, зокрема, говорили, що боялися дій не злочинців (Улсона й співкамерника, якого привезли на його вимогу до захопленої будівлі), а поліції. Ба більше, пізніше вони допомагали Улсону і його другові найняти адвоката для суду.

Чому так відбувається? Як уже сказано, створюючи відчуття катастрофічної нестабільности й небезпеки, травма відкидає психіку назад, тобто викликає психологічний регрес, змушуючи несвідомо звертатися до захисних механізмів, які в дитинстві гарантували індивіду захист. Згідно з теорією Ференці, страх дитини, яка зазнає насильства, такий нестерпний, що змушує її психіку взагалі ліквідувати агресора з об’єктивної реальности і зробити частиною свого Я. Напади на особистість переходять із зовнішнього на внутрішнє поле бою. Дитина ніби мімікрує під того, хто завдає їй болю, намагається вгадати його бажання й відповідати їм. Водночас вона бере на себе почуття провини аб’юзера — така ілюзія дозволяє психіці врятуватися від переживання повної втрати контролю над ситуацією. Зважаючи на регрес дорослої психіки в разі травми, ідентифікація з агресором може відбуватися в будь-якому віці. Це почасти пояснює, чому важко піти від людини, яка чинить домашнє насильство: адаптація жінки до пригнічення в її сім’ї, якому часто передує насильство в батьківській сім’ї і системне пригнічення патріархального суспільства, не дає побачити себе окремо, мало того, змушує вважати себе винною. Ідентифікацію з агресором можна вважати причиною категоричної незгоди окремих жінок із феміністичною повісткою в розрізі актуальности проблеми домашнього насилля, об’єктивації й базової нерівности. Порівняймо: стокгольмські заручники відмовлялися свідчити проти Улсона і його товариша.

Наштовхуючись на нерозуміння і неприйняття своїх почуттів, дитина може вирішити, що причина її болю — власний «дефект». Це хибне уявлення травмована людина може пронести крізь усе життя, звинувачуючи лише себе та підміняючи свою суб’єктивну реальність чужою. Як і у випадку ідентифікації з агресором, так вдається зберегти зв’язок, наприклад із нечуйним партнером.

Теоретики об’єктних відносин припустили, що значимі люди, які оточують нас у дитинстві, репрезентуються в психіці, стаючи її складниками. За аналогією з ототожненням, стосунки з цими людьми продовжують розвиватися внутрішньопсихічно. Якщо над дитиною чинили насильство, такі об’єкти розміщуються в психіці і стають «нападниками» — такими, що знущаються все життя (найпростіший приклад цього — «внутрішній критик»). Як і під час ідентифікації з агресором, людина може надалі ідеалізувати «погані внутрішні об’єкти», щоб упоратися з їхньою нестерпністю. З цього виникає плутанина: яке поводження з нею вважати прийнятним, а яке — ні? Отже, захисні механізми хоч і дозволяють зберегти психічний гомеостаз, роблять при цьому ведмежу послугу, не дозволяючи вийти із замкненого кола травми.

Термін «навчена безпорадність» (learned helplessness) запровадив американський психолог-позитивіст Мартін Селлігман, досліджуючи причини і способи подолання депресії. У 1967 році він здійснив серію експериментів над собаками, які отримували легкі розряди струму. Усі собаки мали доступ до кнопок, на які могли тиснути головою, з тією різницею, що частина собак могла в такий спосіб припинити дію струму, а для іншої частини собак натискання кнопок ні до чого не призводило. Наступного дня собак помістили в клітку, яка складалася з двох відсіків, розділених невеликим бар’єром. До підлоги першого подавався струм. Собаки, які навчилися контролювати дію струму в перший день, почали перестрибувати через бар’єр, щоб утекти в другий відсік. А ті, які не мали впливу на ситуацію під час першого раунду дослідження, навіть не намагалися подолати цю перешкоду.

Згодом Селлігман провів низку експериментів за участи студентів, використовуючи шумовий подразник, і отримав подібні результати з тією різницею, що люди, почуваючись безпомічними, питали себе, чому так сталося. Психолог назвав це «пояснювальним стилем» (explanatory style). Як показало дослідження, певний відсоток людей уважав, що погані речі траплятимуться й далі, адже вони самі їх спричинили. Така відповідь завдає удару по мотивації (людина більше навіть не намагається щось змінити), емоційній і когнітивній сферах (негативний досвід екстраполюється на інші ситуації). Проте Селігман вірив у так званий навчений оптимізм, який досягається, коли людині показують альтернативні способи реагувати. На відміну від психоаналітичних теорій, ця тяжіє до когнітивно-біхевіорального підходу, висуваючи на перший план не роботу з несвідомим, а навчання нових стратегій. Такі методи показують причини неможливости вийти з травми, послуговуючись лише власним досвідом і почуттями.

Вплив чоловічої і жіночої соціалізації на переживання травми

Психічне здоров’я тісно пов’язано з гендерною соціалізацією як чинником, що впливає на можливості особистої реалізації, відчуття безпеки й соціально-економічне становище. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, загальний показник кількости психічних розладів майже однаковий для чоловіків і жінок, але на депресію страждає майже вдвічі більше жінок у різних країнах світу. Ризик захворіти на депресію, за даними експертів ВООЗ, утричі-вчетверо вищий у жінок, які потерпали від гендерно-зумовленого насильства в дитинстві або в дорослому віці. Скажімо, після зґвалтування майже в кожної третьої жінки розвивається посттравматичний стресовий розлад.

Розглядаючи особливості реагування жінок на травму, важливо усвідомлювати їхні соціальні передумови. Довгий час психоаналізу закидали надмірне зосередження на внутрішньому та ігнорування впливу негативних зовнішніх чинників. Завдяки розвитку феміністичної думки й поширенню інтердисциплінарного підходу вдалося досягти балансу між оцінкою впливу на ситуацію чинників об’єктивної реальности, як-от матеріальна залежність, пригнічення, нерівномірний доступ до ресурсів, культура й соціальні норми, та суб’єктивної або психічної реальности. Адже, за Гайдеґґером, не буває просто суб’єкта, без світу.

Традиційне означення жінки через сім’ю, а чоловіка через професію, закріплення за жінкою сфери приватного й емоційного, а за чоловіком — публічного й раціонального окреслило певні гендерні очікування способу психологічного реагування. Наприклад, теорія про «блукаючу матку», яка є причиною істерії, на багато років обумовила жіночу психологічну неповноцінність і зверхнє ставлення до перших феміністичних виступів. Психіатрію використовували також як спосіб проявити владу, приборкавши норовливу дружину або дочку. Цей стереотип визначив ставлення до розладів психіки внаслідок травм у жінок як до хвороб, детермінованих статтю. Водночас досвід переживання психічних травм у людей із чоловічою соціалізацією стигматизувався й замовчувався, заважаючи їм звернутися по професійну допомогу.

Феміністична психотерапія висунула на передній план генезису травми у жінок системну дискримінацію. Зокрема, представниця феміністичної психології Міріам Грінспен підкреслювала негативний вплив інтерналізованого гніву, оберненого на себе. Патріархальна культура закріпила право на вираження агресії за чоловіками і табуювала жіночу агресію, яка, звісно, нікуди не зникла, а через описану вище ідентифікацію з агресором перетворилася на автоагресію. Цитуючи роман Джозефа Геллера «Щось трапилося», «дівчата, яким не виповнилося 25, згодливі та милі. Після 25 років дівчата ще більш згодливі, але сумні, а це вже не так мило».

У ситуації панівного патерналізму, який відводить жінкам роль дитини, а чоловік — це дорослий, табу на агресію унеможливлює автономію. Адже щоб відділитися від батьків, побачити себе окремою особистістю, яка без них виживе, на них треба розізлитися. До речі, вимушена й небажана економічна залежність від чоловіків відтворює ситуацію фактичного неповноліття жінки, як це було за часів, коли контакт із зовнішнім світом жінкам забезпечував опікун (батько або чоловік). Психоаналітикиня Еліс Міллер пише: «психодинамічні стратегії націлено на зростання розуміння клієнтками контекстуальних чинників і досвідів, які є причиною пригніченої фрустрації й агресії». Ці стратегії актуальні, зокрема, для терапії травм.

Важливо зазначити, що вміння усвідомлювати й виражати агресію без почуття провини важливе в роботі з будь-якою травмою, зокрема спричиненою катастрофою або смертю близької людини. Адже у нас забрали щось дуже цінне, похитнули нашу безпеку і віру в те, що на нас чекає щось хороше. Коли кажуть, що фемінізм робить жінок агресивними, варто завважити у відповідь, що він урівнює їх із чоловіками в праві на здорове вираження емоцій.

Середовище, яке зцілює

Руйнуючи ілюзію безпеки, травма пробуджує базові тривоги — страх смерти, страх утрати, страх того, що все може зруйнуватися будь-якої миті. Саме відчуття того, що світ людей, які пережили травму, відрізняється від інших світів і принципово неспівмірний із ними, призводить до ізоляції, відчуження й самотности. Психотерапевтична робота — це одночасно віра в те, що можна бути зрозумілими і почутими, а також спосіб ідентифікуватися з тими, хто може пережити травму й одужати. Тоді набагато легше доторкнутися до переживань, які здавалися вбивчими, або принаймні прочинити двері й зазирнути в їхню кімнату. Якщо говорити про жіночі психічні травми, схожу з психотерапією роль відіграє підтримувальне середовище, досвід інших жінок та можливість порівняти себе з ними.

В есе «Фемінізм замість психотерапії: історія однієї жінки» Луїза Рассел виступила з критикою традиційної психотерапії, коли чоловік-психотерапевт не зважає на досвід жіночої соціалізації й зовнішні чинники. У результаті такого підходу її мачуха продовжує бути жертвою аб’юзу й шукає причини поведінки чоловіка в собі. Рассел на противагу наводить приклад жіночої групи підтримки: «Коли жінки збираються разом, ми можемо ставати сильнішими й боротися за зміни, які впливають на наше життя. Ми пропонуємо іншу емоційну підтримку. Ми доглядаємо дітей одна одної і підвозимо одна одну на машині. Ми об’єднуємось для участи в акціях протесту і пікетах та для впливу на ЗМІ, відмовляємося від того, щоб чоловіки визначали, якими ми повинні бути, ми створюємо власні ідеї… Якщо психотерапія не допомагає, корисно усвідомити, що досвід насилля не унікальний, це досвід, який мають майже всі жінки».

Сестринська підтримка, приклади жінок, які пережили те саме, але встояли і змогли подивитися своїм страхам у вічі, відчуття причетности до їхньої групи та ототожнення з нею створюють підґрунтя для появи нових внутрішніх об’єктів і завершення внутрішньої війни з привидами подій, які завдали болю.

Чому важливо говорити?

Що роблять психотерапевти і психотерапевтки в психодинамічному підході, працюючи з травмою? Як писав Фройд, для проживання травми «психічний процес, який розвивався від початку, потрібно відтворити якомога яскравіше, довести до status nascendi (стану народження), а потім проговорити». У терапевтичних стосунках людину підтримують, травмі дають бути промовленою, а далі здійснюють інтервенції, які дозволяють конфронтувати клієнта або клієнтку, тобто показують, що травматична ситуація, яку вони пережили чи переживають, не є нормою. По суті, написане в межах феміністичного флешмобу #яНеБоюсьСказати робить те саме. «Образа, на яку вдалося відповісти хоча б словами, згадується інакше, ніж те, що довелося стерпіти», — зазначив Фройд. Навіть якщо відповідь на образу промовлено не буквально до об’єкта, який її завдав, вона переносить травму з німого приватного в публічний простір.

Пропрацювання травми через публічну вербалізацію і спроба самим почути її голос — болісний процес. Однак він, як пише психоаналітикиня Еліна Трішкіна, «дає жінці можливість перетворитися з об’єкта зловживання на суб’єкт впливу». А це повертає відчуття контролю над своїм життям, який, на відміну від ілюзії контролю, створеної під дією психічних захистів і неусвідомленої травми, веде до застосування гнучкіших психічних захистів та відкритішої взаємодії зі світом.

Схожі процеси відбуваються в суспільстві в розрізі колективної травми. Коли історичні події, які вплинули на мільйони людей, або сучасні структури системної дискримінації виносяться на суспільне обговорення, вони з витіснених у колективне несвідоме через реконструкцію травми перетворюються на усвідомлені. Це означає, що якоюсь мірою вони перестають тяжіти як над цілими расами, націями, статями і сексуальностями, так і над окремо взятою людиною безпосередньо.

Фемінізм займається таким публічним проговоренням уже понад 150 років. Саме завдяки цьому в багатьох країнах доступними для критичного аналізу стали явища, які раніше вважалися нормою, — гендерно-зумовлене і репродуктивне насилля, розрив у розмірі оплати праці, очікування, пов’язані з материнством, наслідки об’єктивації й сексуальна експлуатація. Зміни об’єктивної реальности відбуваються особливо повільно там, де системну дискримінацію жінок вписано в культурний код і присутність жіночих голосів у публічному просторі мінімальна. Важко повірити, але донедавна в Марокко ґвалтівникові можна було одружитися з неповнолітньою дівчиною, щоб не прийняти кару за зґвалтування. Та навіть у цій країні жінки почали виходити на вулиці і вголос заявляти про неможливість шлюбів із ґвалтівниками, протестувати проти заборони абортів і позашлюбних зв’язків. На жаль, зменшення стигми й дискримінації щодо жінок у світі не зможе одночасно стерти їхні негативні наслідки з психічної реальности. Доказ тому — внутрішня мізогінія і комплекс меншовартости, який відтворює травматичний досвід жіночої соціалізації з покоління в покоління. До того ж, на відміну від таких травм поколінь, як-от Голокост, травматичні чинники, пов’язані з переживанням жіночої соціалізації, далі циркулюють у соціумі. Переосмислювати їхній вплив і боротися проти них доводиться одночасно.

Одне із завдань психотерапії — допомогти людям стати авторами й авторками свого життя, а тому залишатися осторонь зловживань держави владою, політичних і суспільних процесів, які завдають людям масові психічні травми, спеціалісти і спеціалістки допомогових професій просто не можуть. І наша солідарність з активістськими рухами — важливий крок до гуманнішого і справедливішого суспільства.

Джерела ілюстрацій: NPR.org, Slideshare.net, blog.cognifit.com, New Ideal, Middle East Eye, IdeasTed.com, The Mighty

У травні 2020 року я в складі групи дослідниць долучилася до проєкту «Хто (по)турбується: інфраструктура догляду за дітьми дошкільного віку в контексті гендерної нерівности» ¹ у рамках якого було проведено онлайн-опитування матерів дітей дошкільного віку і працівниць дитсадків та серію інтерв’ю з ними.

Традиційно у жінок і чоловіків в Україні дуже різні досвіди батьківства, особливо коли йдеться про догляд за маленькими дітьми. Відтак практики взаємодії жінок і чоловіків з дитсадками можуть бути настільки різними, що це вимагало б скорегувати дизайн дослідження. Зважаючи на гендерно-чутливу тему й контекст, ми з теоретичних і практичних міркувань вирішили обмежити дослідження опитуванням жінок-матерів і… наразилися на звинувачення в сексизмі, мовляв, чому ми не опитуємо чоловіків.

Цей та інші подібні досвіди спонукали мене шукати теоретичне обґрунтування для феміністських досліджень і практичних викликів проведення таких досліджень, зокрема в соціології. Бути соціологинею-феміністкою на практиці означає не тільки досліджувати досвіди жінок чи проблеми гендерної нерівности, а й сповідувати певні принципи дослідження, які часом підважують класичні підходи до побудови наукового знання.

Феміністський підхід до дослідження: трохи теорії

Феміністський підхід у соціальних науках критикує «класичний» підхід у наукових дослідженнях. Останній постулює принципи об’єктивности, раціональности, ціннісної нейтральности й універсальности наукового знання, тобто те, з чим зазвичай асоціюють науку. Що з цим може бути не так?

На противагу «класичному», феміністський підхід ґрунтується на визнанні контекстуальности знання, залежности виробництва знання від позиції дослідника / дослідниці та від відносин влади, вбудованости ідеології в науку. Наголошується також на важливости взаємодії дослідниць і дослідників з людьми, досвіди яких вони вивчають. Підвалини цього підходу заклали Сандра Гардінґ, Енн Оклі, Донна Гаравей, Патрісія Гілл Коллінз, Герда Лернер, Керолін Елліс, Дороті Сміт та інші ². Засадничі принципи феміністських соціальних досліджень такі.

По-перше, дослідницькі питання стосуються досвідів жінок та гендерної нерівности в суспільстві.

По-друге, ці дослідження мають ідеологічну й політичну мету — допомогти пригнобленим усвідомити свою позицію в суспільстві і виробити стратегію звільнення або їх уповноваження (empowerment). Соціальні дослідження вважаються механізмом емансипації і здобуття сили жінками та іншими групами, досвід яких становить соціальне виключення.

По-третє, методи збору інформації орієнтуються на етику турботи, що передбачає емоційну роботу, формування довірчих відносин, скорочення дистанції, діалог з інформант(к)ами. Йдеться також про принципи так званого партисипативного дослідження, яке передбачає взаємодію дослідни(ків)ць з людьми, чий досвід вони вивчають ³.

По-четверте, стверджується, що науковців неможливо відділити від дослідження. Тому має значення рефлексивність щодо дослідницької ситуації, а вона передбачає дискусію про вплив позиції й особистости дослідника чи дослідниці на процес дослідження та його результати. Вони повинні усвідомлювати свою позицію, свою можливу упередженість, зумовлену культурними, політичними і соціальними обставинами ⁴.

Феміністські дослідження на практиці

Окреслю виклики й можливості феміністського підходу на прикладі власних досліджень.

Досвіди жінок і гендерні питання — у фокусі

Феміністські дослідниці стверджують, що особливі жіночі досвіди й практики не потрапляють у сферу наукового знання, яке зазвичай андроцентричне (зосереджене на досвіді чоловіків) і раціоналізоване. Ці досвіди й практики стосуються, наприклад, емоцій, тілесности й сексуальности, дітонародження, етики турботи та піклувальної праці.

Конвенційні (узвичаєні) практики академічних соціологічних досліджень в Україні доволі нечутливі до жіночого досвіду. Це, зокрема, наслідок ідеї про домінування публічного на приватним. «Серйозними» вважаються теми з історії, теорії й методології соціології, економіки, політики. Натомість питання «приватного» — сім’ї, гендерних відносин, материнства і дитинства — досі сприймаються як другорядні, не варті наукової уваги. Тож свій проєкт, присвячений соціології материнства, я задумала саме як спробу розхитати конвенційне уявлення про те, що тема материнства не може бути предметом докторської дисертації (подейкували, що кулуарно про мою тему так і говорили).

Визнання важливости досвідів жінок-дослідниць

Багато моїх дослідницьких проєктів так чи так пов’язано з моїм особистим досвідом як жінки, який сформував у мене чутливість до тем гендерної нерівности й дискримінації. Звичайно, власний досвід не обов’язково є запорукою успішного дослідження. Утім, так склалося, що досвід материнства став основою мого докторського проєкту «Материнство як соціальна практика: структурно-діяльнісна концепція» та монографії «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології». Саме з цього досвіду виросло бажання його концептуалізувати, і саме він допоміг визначити проблеми, «больові точки» материнського повсякдення та спілкуватися з моїми інформантками.

У практиці наукових досліджень і дисертацій в Україні не заведено писати про власний досвід, навіть якщо він тісно пов’язаний із темою проєкту. Натомість феміністські дослідниці використовують такий метод дослідження, як автоетнографія — описують своє життя, концептуалізують свій досвід, порівнюють його з іншими ⁵.

Гендерна тематика часом вимагає особливих підходів до дизайну й вибірки дослідження.

Будь-яке дослідження вимагає ресурсів, передусім часу й грошей. У соціології традиційно кількісні методи (ті, які оперують кількісними даними) і репрезентативні вибірки вважаються надійнішими. Справді, іноді саме кількісні й репрезентативні дослідження критично важливі, наприклад для вивчення громадської думки про актуальні питання, для пронозу результатів виборів тощо. Ці дослідження вимагають чималих ресурсів, які недоступні для багатьох, якщо не для переважної більшости українських дослідниць і дослідників, а також академічних інституцій, які переживають не кращі часи. Наприклад, останнє комплексне загальноукраїнське дослідження, присвячене становищу сім’ї в Україні, Інститут демографії і соціальних досліджень провів 2009 року! Очевидно, перепису населення як цінного джерела інформації ми теж не дочекаємося в найближчі роки.

На вивчення електоральних настроїв населення, особливо напередодні виборів, куди більше охочих виділити гроші, ніж на опитування виховательок дитсадків, матерів, сільських жінок, людей з інвалідністю та інших груп, які рідко потрапляють у фокус уваги академічних досліджень. Чи не єдине джерело підтримки таких проєктів — міжнародні структури й фонди. За останні роки реалізовано низку таких досліджень — маскулінности, гендерно обумовленого насильства, впливу COVID–19 на потреби жінок, становища жінок-військовослужбовиць і ветеранок, працівниць фабрик, котрі шиють одяг для західних брендів (підтримували ООН Жінки, ПРООН, Фонд ООН у галузі народонаселення, Український жіночий фонд, Фонд Рози Люксембург).

Вимоги фізично дистанціюватися через пандемію COVID–19 і карантинні заходи підштовхнули активно використовувати онлайн-методики опитувань. У них, звичайно, свої обмеження і вони програють класичним методам збору інформації (передусім через відсутність репрезентативности). А проте іноді онлайн-методика — чи не одинока можливість зібрати інформацію на чутливі темі (наприклад, розпитати дівчат і жінок про досвід сексуальних домагань і насильства), отримати доступ до певної категорії респондентів або досягти максимально можливого рівня відвертости.

Часом намагання виконати суворі вимоги до репрезентативности вибірки перетворює дослідження на гендерно сліпе. У 2017 році ми з доброю подругою затіяли невелике онлайн-опитування в Полтаві про стан дитячих майданчиків. Ми не обмежували стать наших респондентів і запрошували до участи в опитуванні батьків дітей віком до 12 років. Одначе так сталося, що серед опитних 84 % були жінки.

Якби ми керувалися «священною коровою» репрезентативности соціологічних опитувань і опитали б матерів та батьків відповідно до їх пропорційної частки в населенні, формально наші дані були б коректнішими з погляду вимог до вибірок опитування. Та чи дозволили б тоді наші дані з’ясувати реальний стан справ із майданчиками, зважаючи, що піклування про маленьких дітей (і прогулянки з ними) в сучасній Україні — це переважно відповідальність жінок? Чоловіки могли б оцінити стан дитмайданчиків у місті, але чи була би їхня думка достатньо «компетентною»? Інакше кажучи, якби вони сказали, що їх влаштовує стан дитмайданчиків у місті, то це тому, що майданчики справді хороші чи просто чоловіки рідше гуляють з дітьми на цих майданчиках?

Отже, суворе дотримання правил і дослідницька негнучкість можуть нашкодити. Іноді краще керуватися дослідницькою інтуїцією, щоб досягти результату. Проте в кожному разі варто чесно описувати всі особливості дослідження та обмеження інтерпретації його результатів. Адже спокуса назвати дослідження репрезентативним навіть тоді, коли воно таким не є, шкодить репутації соціології.

Схожий досвід я мала ще в кількох проєктах. У межах згаданого дослідження «Хто (по)турбується» з використанням онлайн-анкети ми опитали працівниць державних дитсадків. Якби ми йшли класичним шляхом, нам довелося б шукати доступу до наших респонденток через офіційні канали — департаменти освіти й адміністрації дитсадків. У такому разі ми навряд чи отримали б чесні відповіді на питання анкети про умови праці наших респонденток. Той самий виклик стосується доступу до матерів дітей дошкільного віку. Єдина можливість сконтактувати з ними — звернутися, знову-таки, до адміністрацій дитсадків (а для цього потрібні офіційні дозволи, що може надзвичайно ускладнити дослідження). З теоретичного погляду, ми керувалися феміністським підходом у проведенні нашого дослідження, адже у фокусі нашої уваги — досвіди жінок і тема гендерної нерівности.

Не врахувати різні структурні умови досвіду матерів і татів у догляді за маленькими дітьми та взаємодії з дитсадками в дизайні дослідження означало б зробити наш проєкт непослідовним і гендерно сліпим на етапі збору інформації та її аналізу. Фокус нашого дослідження — не просто оцінка роботи дитсадків, а й перспектива гендерної нерівности, адже дитсадки вважаються чи не найважливішою умовою економічної активности жінок і гендерної рівности. Однак я ніде й ніколи не бачила зв’язку дитсадків з економічною активністю і можливостями на ринку праці чоловіків-батьків (можу натомість припустити, що брак дитсадків і випадання з ринку праці партнерки стимулює економічну активність чоловіків, які мусять працювати «за двох»).

Отож такі структурні умови і різний досвід жінок і чоловіків можуть потребувати на етапі проведення опитування додаткових питань-фільтрів, щоб виокремити нечисельну групу чоловіків, залучених до щоденного (саме щоденного, а не у форматі «вихідного дня») догляду за дітьми ясельного і дошкільного віку. Скажімо, в анкеті у нас було питання «Через який час після народження дитини (або наймолодшої з них) ви приступили або повернулися до роботи в режимі повної або часткової зайнятости?». Частка жінок, які не припиняли працювати після народження дитини, в нашому опитуванні склала 5 % (серед матерів загалом вона може бути меншою, бо ми опитували переважно користувачок фейсбуку). Скільки чоловіків переривають свою кар’єру через народження дитини і скільки їх потрапило б у нашу вибірку? Скільки з них мають досвід щоденного піклування про дітей дошкільного віку та комунікації з дитсадками?

Такі міркування привели до висновку, що з практичного погляду було простіше опитувати матерів, ніж опитувати всіх батьків, а потім вилучати з вибірки ту несуттєву частку татів, які, по-перше, зацікавилися б темою опитування і заповнили б анкету, по-друге, тих із них, які добре знають ситуацію з дитсадками (харчування, стан дитмайданчиків, ставлення виховательок до дітей, забезпеченість іграшками тощо).

Загалом, коли фокус на жінках критикують з позиції «чому ви не говорите про проблеми чоловіків» – посилання на Малес, це, на мою думку, не вияв турботи про чоловіків, а радше нехтування проблемами жінок та небажання про ці проблеми говорити.

Досвід жінок часом вимагає особливої конструкції питань і техніки проведення інтерв’ю.

Вивчаючи питання неоплачуваної доглядової праці, замало просто запитати «хто у вашій сім’ї готує їсти» чи «хто переважно займається вихованням дітей», тому що спектр доглядової праці насправді набагато ширший. Абстрактне «виховання дитини» не відбиває різноманітні повсякденні практики догляду за дітьми, як то приготування їжі, допомога з навчанням, прогулянки, емоційна підтримка, супровід на заняття в гуртках і секціях тощо.

У квітні 2020 року соціологічна група «Рейтинг» провела опитування «Емоції та поведінка на карантині українців». Одне з питань стосувалося видів діяльности, яким респонденти почали більше приділяти часу під час карантину. Серед них були такі, як перегляд фільмів, саморозвиток, спорт, хобі, спілкування з друзями, сон, їжа, слухання музики, секс, читання книжок та інші. Перелік занять за замовчуванням стосувався тих, хто не мусить щодня піклуватися про інших і має більше вільного часу; і лише дві позиції стосувалися доглядової праці — приготування їжі та прибирання. Тому відповіді не дозволили побачити те, що з’ясували інші, гендерно-чутливі опитування: внаслідок карантину зросло навантаження з хатньої і доглядової праці передусім на жінок ⁶.

В інтерв’юванні феміністська техніка заохочує гнучкість і діалогічний характер спілкування, побудований на емпатії, довірі та емоційній залученості. Уперше основи такої техніки використала і описала британська соціологиня Енн Оуклі на основі опитування жінок — майбутніх матерів.

Існує дві техніки проведення інтерв’ю — жорстка і м’яка. При жорсткій техніці неможливо відступити від переліку питань, їх послідовности і формулювань, переважають питання з варіантами відповіді, спілкування відбувається у форматі «питання-відповідь». М’яка техніка передбачає більшу гнучкість та емпатію. Якось одна з моїх інформанток, відповідаючи на питання про свої материнські будні, спитала мене: «А як у вас?» У разі класичного жорсткого підходу до інтерв’ю я мала би повідомити, що не можу відповідати на її питання, але тоді я втратила б тонкий зв’язок з інформанткою і довіру, які виникли між нами. Тому я порушила правила і відповіла їй. Так при перебігу мого дослідження мені довелося бути не просто дослідницею, а й жінкою з досвідом материнства.

Дослідження повинно слугувати соціальним змінам та уповноваженню вразливих груп.

У широкому сенсі йдеться про зв’язок науки з практикою й активізмом. У рамках згаданого проєкту «Хто (по)турбується?» ми за тиждень опитали 5 тис. працівниць дитячих садочків! Це був цілком несподіваний результат, на який ми не сподівалися навіть у найсміливіших своїх мріях. Одна з причин — ми порушили болючу тему, бо працівниці дитсадків майже ніколи не потрапляють у фокус досліджень чи політичної повістки. Ми отримали чимало слів вдячности за те, що вивчаємо цю тему, та, сподіваюся, створили і надалі створюватимемо привід для суспільної дискусії й критичної рефлексії наших респонденток та інших стейкхолдерів щодо умов праці в державних дитсадках.

Зворотний зв’язок і турбота про тих, кого ми досліджуємо.

Стандартні процедури проведення соціологічних досліджень регламентують дотримання конфіденційности й захисту персональних даних. Однак ці стандартах нічого не кажуть про зворотний зв’язок із респодент(к)ами.

Під час докторського дослідження я запитувала своїх інформанток, чи хотіли б вони дізнатися про його результати, і завжди надсилала охочим посилання на медійні публікації та інтерв’ю за матеріалами проєкту (в університетах цього не вчать, але так мені підказала моя інтуїція, бо тоді я мало знала про феміністську соціологію).

У рамках проєкту «Хто (по)турбується» ми запропонували респонденткам формат «вільного рядка» — щоб вони могли висловити наболіле, якщо опитувальник не зачіпав якісь важливі для них теми. Ще ми запропонували залишити свої контакти тим, хто хотіли б дізнатися про перші результати опитування ⁷ і не забували (!) пересилати їм цю інформацію.

Тим часом зворотний зв’язок, емпатія і діалог криють певні виклики й ризики. Дослідниці можуть відчувати відповідальність перед інформантками, котрі часом очікують, що дослідження змінить ситуацію, яка їх непокоїть (це, до слова, може також мотивувати їх брати участь в опитуванні). Іноді інтерв’ю з інформантками були дуже щирими, емоційно залученими, аж до того що дехто з нашої команди плакали, слухаючи записи. Іноді нам доводилося вирішувати етичні питання, скажімо, про (не)можливість допомогти одній з інформанток, яка перебувала в складних життєвих обставинах. У моєму особистому досвіді були випадки, коли респондентки з вразливих груп просили допомогти з пошуком роботи. З одного боку, це вияв довіри, з іншого — етично складне, емоційно навантажене питання балансування дослідниці між професійним і особистим.

10 порад як зробити соціальне дослідження як зробити соціальне дослідження гендерно чутливим

Як помітили уважні читачки й читачі, особливо з дослідницького середовища, багато принципів феміністського дослідження стосуються не лише фемінізму — насправді це частина гуманістичного й критичного повороту в науці. Ця перспектива ґрунтується на засадах чутливости до нерівности й дискримінації, визнання внеску науки в соціальні зміни й уповноваження вразливих груп, критичної рефлексії щодо процесів виробництва наукового знання і процедури дослідження.

Ви можете не позиціонувати себе як феміністську дослідницю чи дослідника, але окремі принципи феміністського підходу можуть бути корисними для будь-яких соціальних досліджень. Щоб зробити дослідницький проєкт більш гендерно-чутливим і антропоцентричним, можна скористатися ось цими простими порадами.

1. Вживайте фемінітиви в тексті опитувальника (наприклад, «шановні учасники й учасниці дослідження»).
2. Пам’ятайте, що опитувальник конструює уявлення про проблеми. Тому намагайтеся уникати відтворення гендерних стереотипів у формулюванні питань. Часом це важко, особливо коли вивчаються власне гендерні стереотипи (бо як їх вивчити, якщо не назвати?). Проте іноді такі формулювання надто непрофесійні, як-от нещодавнє опитування компанії Gradus із питанням «Чи винна жертва інциденту в поїзді Київ—Маріуполь, що залишила двері в купе незамкненими?».
3. Подбайте про своїх респондентів і респонденток, зробіть їхню участь у дослідженні комфортною (щонайменше зробіть зручну й охайну анкету чи онлайн-опитувальник), подбайте про зворотний зв’язок із ними.
4. Комбінуйте кількісні і якісні (глибинні) методи дослідження, щоб отримати глибші результати.
5. Використовуйте м’яку техніку проведення інтерв’ю, яка нагадує звичайну розмову і передбачає гнучкість, діалог та емпатію.
6. Подумайте, як залучити представників і представниць групи, яку ви досліджуєте (особливо якщо це група з відмінним від вашого досвідом), до процесу дизайну дослідження, конструкції опитувальників. Це збагатить ваше дослідження.
7. Подумайте і сформулюйте, яка практична користь вашого дослідження, чи може воно покращити становище окремих груп людей. Якщо дозволяють ресурси, сплануйте адвокаційну кампанію, поширюйте результати своїх досліджень.
8. Будьте чутливими до досвідів жінок і чоловіків, особливо пов’язаних із дискримінацією, нерівністю, насильством; уважно слухайте. Дослідження можуть бути тісно пов’язані з особистістю дослідників, але намагайтеся уникати ситуацій, коли ваші особисті упередження впливають на інтерпретацію результатів. Скажімо, навряд чи варто братися за вивчення теми сексуальних домагань і сексуального насильства щодо жінок, якщо ви послідовний прихильник чи прихильниця віктимології.
9. Думайте, рефлексуйте над своїм дослідницьким досвідом, обговорюйте цей досвід із колегами.
10. Не забувайте дбати про себе, адже такі дослідження ресурсозатратні і можуть призвести до втоми та вигорання.

---

1. Проєкт реалізує Центр соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду Рози Люксембург. Група дослідниць: Оксана Дутчак, Ніна Потарська, Олена Стрельник, Олена Ткаліч. [↩]
2. В Україні цей підхід реалізується в галузі досліджень з жіночої історії (Оксана Кісь, Марта Гавришко, Олена Стяжкіна, Ірина Ігнатенко, Марина Вороніна, Катерина Кобченко та інші). Більше про феміністську епістемологію можна прочитати в книжці Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму». [↩]
3. В Україні принципи партисипативного дослідження вивчає Тетяна Семигіна на прикладі соціальної роботи. Див.: Семигіна, Тетяна. Клієнти соціальної роботи як співдослідники // Міжгалузеві диспути: динаміка та розвиток сучасних наукових досліджень: Матеріали Міжнар. наук. конф. — Вінниця: МЦНД, 2020. — Т. 2. С. 33–35. [↩]
4. Див.: Здравомыслова Елена, Темкина Анна. Феминистские рефлексии о полевом исследовании // Laboratorium. — 2014. — № 6 (1). [↩]
5. Кровлі, Сара. Автоетнографія як феміністичне самоінтерв’ювання // Критика феміністична. — 2017: https://feminist.krytyka.com/ua/articles/avtoetnohrafiya-yak-feministychne-samointervyuvannya [↩]
6. Оперативна гендерна оцінка впливу COVID–19 на становище та потреби жінок // ООН Жінки в Україні. Червень 2020 року: https://www.auc.org.ua/sites/default/files/report_rga_covid-19_ukr_0.pdf [↩]
7. Про перші результати див.: https://texty.org.ua/fragments/101145/?fbclid=IwAR3ntrzIZ5w2wLCmWU9X6ShU1UfF0m-Qqn8cKNS5M5BG-EECBgQdJ2zOBIY, https://life.pravda.com.ua/society/2020/07/27/241754/ [↩]

Атланта–1996. Я давно хотіла знову подивитися ті Олімпійські ігри, адже перший перегляд — коли мені було лише три роки — давно стерся з пам’яті. Аж тут під час карантину Olympic Channel вирішив потішити повними записами з тієї Олімпіади на ютубі, зокрема зі спортивної гімнастики, що в моєму всесвіті пріоритетів просто must watch. Не тільки через нашу Лілію Подкопаєву, а й через «чудову сімку» (Magnificent Seven), як називали американську жіночу збірну з гімнастики.

Знаючи наперед переможниць командного фіналу, я однаково отримувала величезний кайф від старих кадрів. Однак лише до останнього стрибка змагань. Тут я згадала, що буде далі і хто неминуче з’явиться в кадрі. Зараз Керрі Страґ пошкодить ногу, і до неї на допомогу прийде лікар збірної Ларрі Нассар. Лікар, який пізніше виявиться педофілом і який ґвалтував гімнасток уже тоді, у 1990-х.

Це була перша Олімпіада з чотирьох, на яких Нассар працював з командою. Його насильство залишалося безкарним ще двадцять років після Атланти і майже десять років до неї. У 2017–2018 роках його визнали винним у зберіганні дитячої порнографії (60 років в’язниці) та в десяти випадках сексуальних злочинів проти неповнолітніх (175 років за сім із них + від 40 до 125 років за інші три). «Десять» — це формулювання для офіційного вироку, насправді, за даними на початок 2020 року, за три десятиліття Нассар зґвалтував щонайменше 517 дівчат і жінок. Це лише ті спортсменки, які наважилися розповісти про свій досвід.

24 червня на Netflix вийшов документальний фільм про цю наймасштабнішу в історії спорту справу про домагання під назвою «Athlete A». Торік канал HBO випустив документальний фільм на цю тему — «At the Heart of Gold: Inside the USA Gymnastics Scandal».

Справа Нассара далеко не перша і не єдина, але вона стала переломною. Принаймні гучність і активність розмов про домагання в спорті різко виросли. Для кардинальних змін знадобиться ще багато часу, але те, що спортивна спільнота порушує мовчання, визнає проблему і безжально (не завжди, але до цього ще прийдемо) викошує ряди насильників/-иць, — це вже крок уперед.

За статистикою ChildHelp ¹ , від 40 до 50 % спортсменів/-ок стикаються з певною формою насильства, 2–8 % — із сексуальним. Згідно з дослідженнями Ради Європи в рамках проєкту Start to Talk ² , присвяченому захисту дітей від насильства в спорті, сексуальні домагання переживає кожна п’ята дитина. А за даними INSPQ ³ , 98 % гарасменту дітей вчиняють їхні тренер(к)и, вчителі/-льки або інструктор(к)и.

Причини: атмосфера страху та бульбашки з маніпуляціями

Безумовно, причина № 1 — це насильник/-ця. Проте чому спорт — такий сприятливий майданчик для їх паразитування?

Насамперед тому, що слово «насильство» досі часто є синонімом до слова «спорт». Особливо якщо йдеться про так званий спорт високих досягнень — зі змаганнями й гонитвою за результатом і медалями. Коли атлет(к)и постійно перебувають в атмосфері емоційного й фізичного тиску, вони до нього звикають і можуть не ідентифікувати його як шкідливий. Крики, лайка, удари по різних частинах тіла — це «норма», від якої нині у світі намагаються відходити, але яку виправдовують як частину «дисциплінування» учнів і учениць на пострадянських теренах, де зазвичай працюють або тренери й тренерки, котрі починали шлях у СРСР, або ті, хто виросли в цій системі і не хочуть від неї відмовлятися. Третіх — прогресивних, які вболівають за зміни, — одиниці.

Сексуальному насильству часто передують психологічне й фізичне. Його можуть здійснювати не одні й ті самі люди, але атмосфера тривоги, страху і звикання до того, що неприємно й боляче буває майже щодня, — ідеальне підґрунтя, щоб додати до цього набору ще один вид гарасменту, а на шляху до олімпійської мрії — ще один пункт у графі «жертви на вівтар спорту», які (не) були того варті.

Наступні причини — закритість і непоінформованість. Більшу частину життєвого часу в період занять спортом атлет(к)и проводять у своїй спортивній бульбашці — серед людей, які розділяють ті самі досвіди, які живуть за тими самими правилами й переконаннями. У спортивної спільноти своя норма. І поки людина не виходить за межі цієї бульбашки і не починає обмінюватися досвідом із жителями й жительками інших бульбашок, вона може не підозрювати, що те, до чого вона звикла, хтось уважає токсичним.

Найвразливіші в цьому випадку діти, які можуть елементарно не знати, що є сексуальним насильством, просто тому що з ними ніхто про це раніше не говорив. Дитина, а тим паче дитина, яка займається спортом, змалечку призвичаюється до того, що її тіло їй не належить. До неї постійно торкаються — хоче вона цього чи ні. Від батьків і родичів до тренерів/-ок і лікарів/-ок. У випадку останніх це може супроводжуватися болем та іншими неприємними відчуттями, тому розрізнити, які з цих дотиків виправдані, а які неприйнятні, дитині складно. Лише тепер у суспільстві починають потроху усвідомлювати необхідність сексуальної освіти й поваги до особистих кордонів, зокрема дітей.

Ну, й одна з головних причин — повага і страх перед авторитетом. Піти проти тренера/-ки чи іншої керівної особи для багатьох немислимо. Працює типова установка «тренер — закон». Їхні дії не піддаються сумніву, на їхньому боці інші такі самі авторитети-колеги. Проте нерідко буває так, що спортсмен(к)и не мають справи з відверто агресивними коучами чи іншими спортивними особами, які вмикають режим абсолютного зла 24/7. Типова маніпулятивна тактика насильників/-иць — маскувати акти агресії за піклуванням, застосовувати так званий грумінг, який надзвичайно збиває з пантелику дітей і підлітків. Та сама людина може проявляти любов до своїх підопічних, усіляко їх задобрювати, жартувати з ними, цікавитися їхнім життям, робити компліменти, нишком частувати смаколиками, що їх забороняють інші тренер(к)и, бути привітними з батьками. Це викликає думки на зразок: «Гм, то, може, вони не такі вже й погані, а це я щось не так зрозуміла/-в». А довколишнім буде ще важче повірити, що така нібито приязна особа має потяг до насильства.

Усі ці причини ми чуємо майже в кожній новій історії про домагання в спорті. І про ці кейси, починаючи з Нассара, не завадить нагадати ще раз — Netflix не образиться.

«Скільки варта маленька дівчинка?»: переломна справа в гімнастиці

У спортивній медицині Ларрі Нассар пустив коріння ще на початку кар’єри — 1978 року. Зрештою він доробився до головного лікаря збірної США зі спортивної гімнастики, до команди якої приєднався 1986 року, був лікарем-остеопатом у Мічиганському державному університеті (MSU) та інших спортивних клубах і школах. Протягом 18 років (до 2014-го) ця людина була національним медичним координатором усієї федерації гімнастики США (USA Gymnastics, або USAG), до якої входить не лише спортивна гімнастика, а й художня, акробатична, стрибки на батуті та інші види гімнастики. Тобто доступ і вплив Нассара поширювався на всю медичну систему організації.

Зазвичай домагання відбувалися в його кабінеті або будинку (декому зі спортсменок він пропонував приватне «лікування»). Під час виїзних змагань, зокрема на Олімпійських іграх, він запрошував гімнасток до себе в номер. Упоравшись із необхідними медичними процедурами, Нассар переходив, за його власним означенням, до «особливих методів лікування»: встромляв пальці у вагіну й анус, торкався грудей, мастурбував, ховаючись у кутку, або робив це на очах у спортсменок. Часто він примудрявся ґвалтувати дівчат у присутності їхніх батьків, стаючи так, щоб ті не могли бачити, яких саме частин тіла він торкається.

Заяви про насильство з боку Нассара — усні й письмові — надходили до керівництва федерації гімнастики й окремих клубів десятиліттями, але дієвою виявилася лише та, яку 2015 року подала Сара Янтзі, тренерка гімнастки Меґі Ніколс. Жінка почула, як її учениця обговорювала з подругою методи «лікування» Нассара, і дізналася, що той активно надсилав Меґі повідомлення з компліментами про її зовнішність. Ця історія призвела до того, що Нассара нарешті звільнили з USA Gymnastics. «Мічиган» зробив це лише 2016 року, коли звинувачення на адресу Нассара набрали широкого розголосу.

«1997, 1998, 1999, 2000, 2004, 2011, 2013, 2014, 2015, 2016. Це ті роки, коли ми говорили про домагання Ларрі Нассара», — з цього переліку почала свою промову гімнастка, олімпійська чемпіонка Елі Рейзман, коли разом з іншими спортсменками, які пережили насильство Нассара, отримувала премію ESPYS «За відвагу» імені Артура Еша. Пізніше стало відомо, що заяви надходили ще до 1997-го. «Усі ці роки нам відповідали: “Ти помиляєшся. Ти не так зрозуміла. Він лікар. Це нормально. Не хвилюйся, в нас усе під контролем…” Напевне, найбільша трагедія цього кошмару в тому, що його можна було уникнути. Хижаків живить мовчання… Усе, що нам було потрібно, — це одна доросла людина, у якої вистачило б порядности стати між нами й Ларрі Нассаром», — сказала Рейзман.

Голос, який нарешті почули, належав Рейчел Денголландер — юристці і колишній гімнастці, яка у вересні 2016 року розповіла свою історію газеті «The Indianapolis Star». Разом із нею досвідом поділилася «атлетка А», якою згодом виявилася та сама Меґі Ніколс. Це журналістське розслідування лягло в основу фільму «Athlete A», що незабаром вийде на екрани.

Нассар почав ґвалтувати Денголландер, коли їй було 15: дівчина прийшла до нього через біль у спині. «Щоразу, як я лежала на тому столі й намагалася примиритися з тим, що відбувається, я була впевнена в трьох речах, — ділилася Денголландер уже під час судового слухання. — По-перше, було очевидно, що Ларрі робив це регулярно. По-друге, саме з цієї причини я була переконана: неможливо, щоб хоча б якісь жінки й дівчата не розповідали про це офіційним особам MSU та USAG. По-третє, я вважала, що якщо цим людям було відомо про те, що робить Ларрі, і вони його не зупинили, я не мала ставити під сумнів легітимність його лікування. Певно, проблема в мені, — думала я. Тож я продовжувала нерухомо лежати. Тоді я цього не знала, але я була права стосовно перших двох пунктів».

Рейчел нагадала, що 2016-го вона не просто розповіла пресі в графічних деталях, що з нею робив Нассар, а й подала заяву в поліцію зі стосом документів-доказів, медичними поясненнями, як насправді має відбуватися лікування тазового дна, яким прикривався Нассар, аналізом законів штату Мічиган, які було порушено, свідченнями інших жертв, списком експертів, готових свідчити, та особистими щоденниками, де Денголландер описувала, як насильство вплинуло на неї психологічно, — щоденники, які мав нагоду прочитати і сам Нассар як частину справи. Цікаво, чи керівні особи USA Gymnastics та MSU очікували подібної підготовки від дітей, щоб їм повірити?

Хоча навіть це не змусило керівництво Мічиганського університету поставитися до звинувачень серйозно, і там спершу підтримали колегу. А Брук Лемон, одна з лікарок, яка стала на бік Нассара і давала свідчення під час розслідувань, заявила, що ніякої пенетрації не було і що дівчині так лише здалося, бо «коли тобі 15, ти думаєш, що все, що в тебе між ногами, — це вагіна». Схожі аргументи чули й інші дівчата, які намагалися повідомити про насильство.

Через три місяці після виходу статті Нассара заарештували. ФБР знайшло в його будинку понад 37 тисяч порнографічних фото з дітьми та відео сексуальних актів, зокрема самого Нассара з неповнолітніми дівчатами.

Протягом наступного року ще більше спортсменок знайшли в собі сміливість розповісти про свій травматичний досвід із Нассаром і водночас указати на безвідповідальність керівництва федерації та Мічиганського університету, які весь цей час заплющували очі на насильство, що відбувалося в них перед носом.

До того ж Нассар не єдиний, кого покривала USAG. Організація роками ігнорувала скарги про домагання Вільяма Маккейба і ще півсотні тренерів. Декого з них не просто не притягнули до відповідальности — вони й далі працювали з дітьми. Маккейба заарештували 2016 року після того, як мати однієї з гімнасток звернулася напряму до ФБР.

Олімпійська чемпіонка Маккейла Мароні заявила, що USA Gymnastics заплатила їй $1,25 млн за нерозголошення інформації про домагання, яких вона зазнавала. А тривали вони вісім років. «Усе почалося, коли мені було 13 чи 14, — заявила Маккейла в письмовому зверненні до суду ⁴. — Здавалося, коли і де тільки цей чоловік мав нагоду, він мене “лікував”. Це відбувалося в Лондоні, перед тим як ми з командою виграли олімпійське золото, це відбувалося перед тим, як я виграла там срібло. Найстрашніша ніч мого життя сталася, коли мені було 15. Цілий день і цілу ніч я летіла з командою в Токіо. Він дав мені таблетку снодійного для перельоту, і наступне, що я пам’ятаю, — я опинилася наодинці з ним у його номері і він мене “лікував”. Я думала, що помру тієї ночі… Люди повинні розуміти, що сексуальне насильство відбувається не лише в Голлівуді, в медіа чи в стінах Конгресу. Це відбувається скрізь. Схоже, де тільки є позиція влади, там є і потенціал для насильства. У мене була мрія потрапити на Олімпійські ігри, але речі, які мені довелося пережити, щоб цього добитися, були невиправданими й огидними».

Коли настали слухання у справі Нассара в січні й лютому 2018 року (раніше він уже отримав вирок за порнографію у федеральному суді), кількість охочих висловитися ще зросла. Замість запланованих 88 заяв у суді протягом дев’яти днів заслухали 204 заяви потерпілих. Частина надіслала письмові звернення, частина зголосилася прийти до зали суду. Спортсменки зізнавалися, що їх мотивував приклад тих, хто наважилися подивитися Нассару в очі в перші дні слухань. Замість однієї гімнастки виступала її мати: дочка наклала на себе руки після років депресії й психологічних травм. Батько двох атлеток просив у суду дозволу «дати йому п’ять хвилин у роздягальні з цим демоном» і намагався прорватися до Нассара, але його зупинила охорона.

Після одного з таких емоційних судових днів Нассар звернувся з проханням припинити вислуховувати заяви, бо йому «надто важко їх слухати», і звинуватив суддю, що вона «влаштовує цирк для медіа». Суддя Розмарі Аквіліна йому, звісно, відмовила.

Останньою в суді Інґема виступала Денголландер. Її риторичне питання до присяжних «Скільки варта маленька дівчинка?» підсумувало весь цей процес. «Коли Ларрі був сексуально збуджений, коли він отримував насолоду від наших страждань, його дії були лихими й неправильними, — вкотре наголосила Рейчел. — Я прошу вас ухвалити рішення, яке продемонструє, що те, що з нами сталося, має значення. Що ми варті всього — найбільшого захисту, який закон здатний нам дати».

Наслідки справи Нассара: зміни в законодавстві і перенавантаження системи

Покаранням самого Нассара справа не закінчилася. Судові позови посипалися на федерацію гімнастики й Олімпійський комітет США (USOC), на гімнастичний клуб «Twistars» і Мічиганський університет. Усе керівництво федерації на чолі з президентом Стівом Пенні пішло у відставку (щоправда, зі скреготом — під тиском Олімпійського комітету), так само очільниця «Мічигану» Лу Анна Саймон. Стіва Пенні пізніше затримали за підозрою в приховуванні доказів у справі Нассара, а Саймон — за надання поліції неправдивої інформації.

USAG усунула від роботи головного тренера олімпійської команди–2012, власника «Twistars» Джона Ґеддерта — близького друга Нассара, відомого агресивною поведінкою й жорсткими методами тренувань. За свідченнями однієї гімнастки, якось він став свідком «лікувань» колеги, але просто вийшов з кабінету, бовкнувши якийсь жарт.

У 2018-му зачинили «Ранчо Каролі» — головний центр підготовки збірної США, що його заснували й очолювали з 1981 року Бела й Марта Каролі. Вважається, що саме тут було створено найсприятливіші умови для насильницьких дій Ларрі Нассара. Батькам сюди доступ заборонявся, а гімнастки, за численними зізнаннями, жили в атмосфері залякування, булінгу, часто мусили тренуватися із серйозними травмами й доводили себе до харчових розладів через надміру суворі дієти. Очевидно, що про жодну довіру до старших не йшлося. Багато хто стверджує, що Каролі знали про дії Нассара, але спортивне подружжя ці звинувачення відкидає. Розслідування щодо їхньої причетности триває.

Найбільшим зрушенням унаслідок скандалу з Нассаром стало ухвалення у США закону «Про безпечний спорт» 2017 року ⁵ , який зобов’язав спортивні організації одразу повідомляти про всі випадки насильства правоохоронним органам та сприяв створенню незалежного центру SafeSport. Організація нині займається винятково справами про насильство — емоційне, фізичне й сексуальне — в американському спорті та розробляє тренінги й навчальні матеріали на цю тему.

Проте дуже швидко стало зрозуміло, що бюджету на таку програму виділяють замало. Щомісяця до центру надходить у середньому 230 заяв про домагання, але щоб відреагувати на них усі, бракує ресурсів. У центрі працює 40 людей, 24 з них — суто над розглядом справ. На початок 2020-го у SafeSport велося 1200 активних розслідувань. На недофінансування скаржилася й перша очільниця SafeSport Шеллі Пфоль, яка торік покинула цю посаду. Тепер боротьбу продовжує її наступниця Джу Різ Колон.

SafeSport отримує $11,3 млн на рік, згідно з даними 2019-го, це вдвічі більше, ніж на початку його існування. Гроші йдуть переважно з кишені Олімпійського комітету США та від спортивних федерацій. Через такі джерела фінансування центр часто критикують і ставлять під сумнів його незалежність, адже мета організації — моніторинг і розслідування роботи тих самих федерацій, які їх годують. Єдині гроші, які надходять центру від держави, — це гранти на освітні програми.

За три роки роботи SafeSport наклала санкції на більш ніж 600 осіб, яких підозрювали в насильницьких діях. Щоправда, ці цифри не відбивають реальну кількість людей, притягнутих до відповідальности. В окремих випадках санкції, які наклав центр, навіть пожиттєві, довелося зняти через рішення суду. Зокрема, покарання скасували або суттєво зменшили для тренера з фігурного катання Річарда Калагана, братів-тхеквондистів Жана й Стівена Лопесів та важкоатлета Коліна Бернса.

Дальше розслідування щодо організацій, які допустили ситуацію з Нассаром, теж затягуються. У лютому 2020 року Олімпійський комітет США і федерація гімнастики запропонували виплатити всім постраждалим від насильства Нассара $215 млн і закрити їхні позови, не завершивши розгляд справ. Тобто звільнити від відповідальности і самі організації, і особисто Стіва Пенні та Каролі. Гімнастки, серед них Симона Байлз (сьогодні № 1 у цьому виді спорту) й Елі Рейзман, потрактували цей крок як бажання «зам’яти» проблему напередодні Олімпіади в Токіо, яка мала відбутися цього літа, але її перенесли через пандемію коронавірусу.

Згідно зі звітом 2019 року сенаторів Джеррі Морана й Річарда Блюменталя ⁶ , у ФБР, USOC, USAG і MSU були всі докази, щоб зупинити насильство Нассара раніше — щонайменше за рік до того, як це сталося насправді. Автори звіту також запропонували законопроєкт про додатковий захист спортсменок/-ів від насильства, який уповноважив би Конгрес розформовувати Олімпійський і Паралімпійський комітети США та затвердити фінансування для SafeSport у розмірі $20 млн на рік ⁷.

Кампанію за його ухвалення нині активно веде триразова олімпійська чемпіонка з плавання, правозахисниця Ненсі Гоґсгед-Макар, яка сама пережила зґвалтування, коли їй було 19. Нині ексспортсменка очолює організацію Champion Women, що адвокатує за безпечний спорт, гендерну рівність і подолання дискримінації проти ЛГБТ+ спільноти. Гоґсгед-Макар підтримала створення SafeSport і співпрацює з Child USA, що бореться з насильством проти дітей.

Узагалі, згідно з базою SafeSport ⁸ , на момент написання цієї статті тимчасово або назавжди відсторонено за різні види насильства 1235 спортивних осіб. Найбільше заборон у гімнастиці (227), плаванні (186) і хокеї (117). І якщо раптом перекіс у висвітленні випадків насильства з боку чоловіків вас дивує або викликає дискомфорт, зверніть увагу, що в гімнастиці, де їх найбільше, у цьому списку 219 чоловіків і 8 жінок. Це пояснюється й тим, що досі переважна більшість тренерського й керівного складу спортивних організацій — чоловіки. За підрахунками Міжнародного олімпійського комітету ⁹ , на Олімпіаді–2016 у Ріо-де-Жанейро 89 % акредитованих тренерів/-ок були чоловіками.

Рішення SafeSport датуються з початку 1980-х і стосуються лише США. І треба розуміти, що тут не враховано професійні спортивні ліги, як-от НБА/ВНБА чи НФЛ, адже вони не входять до юрисдикції центру.

Інші справи: натхненні поваленням авторитетів

Приклад американських гімнасток і хвиля #MeToo, що припала якраз на пік розгляду справи Нассара, мотивували інших спортсменок і спортсменів теж розповісти про насильство, яке вони пережили.

Для білоруської чотириразової олімпійської чемпіонки 1970-х Ольги Корбут це стало стимулом знову заговорити про те, що тренер Ренальд Книш її ґвалтував. Уперше Корбут розповіла про це 1999 року, заявивши, що почувалася «секс-рабинею». Її підтримали гімнастки Галина Чесновська й Людмила Рябкова, яких цей тренер теж домагався. В інтерв’ю «Радіо Свобода» ¹⁰ вони згадували, що після тренувань Книш розвозив дівчат по домівках, а ту, котру залишав останньою, віз до лісу й ґвалтував. На тренуваннях нерідко сипав жартами із сексуальним підтекстом, показував порножурнали й секс-іграшки. Кажуть, всі про це знали і називали їх «гаремом Книша», але нічого, щоб це припинити, не робилося. Батькам дівчата не розповідали, бо «було соромно», а тренер уважався авторитетом: якщо хотіли їздити на змагання — мусили слухатися. Книш, який торік помер, називав усе це наклепом, але водночас заявляв, що для гімнасток природно бути «прихильницями» тренера і що кожна «хоче стати його коханкою або дружиною».

Про насильство розповіла й українська олімпійська чемпіонка — гімнастка Тетяна Гуцу, котра нині живе у США. За її словами, 1991 року, коли їй було 15, тоді 19-річний білорус Віталій Щербо зґвалтував її в готельному номері й наказав нікому не говорити. Тетяна стверджує, що намагалася поговорити з Віталієм про цей інцидент 2012 року, але вибачень не отримала. Щербо подав на Ґуцу в суд і звинуватив у наклепі. Серед аргументів на свій захист він навів і той, що «найвеличніший спортсмен в історії спорту» не міг бути «настільки ментально нестабільним і хворим на голову, щоб таке зробити». Конфлікт закінчився тим, що Ґуцу й Щербо досягли домовлености не давати коментарі одне про одного у ЗМІ.

За щонайменше 45 випадків сексуального насильства над неповнолітніми хлопчиками відбуває термін екстренер з американського футболу Джері Сандаскі. Ця історія сталася ще до Нассара і багато в чому схожа з ним. Жертвами Сандаскі були учасники програми «Друга миля» (The Second Mile) — доброчинної організації при Стейт-Коледжі Пенсильванії, яку він заснував для підтримки малозабезпечених підлітків, а, згідно з гаслом, ще щоб давати і «надію». Домагань з боку Сандаскі зазнав навіть його син. Як і у випадку з Нассаром, повідомлення про інциденти почали з’являтися задовго до повноцінного розслідування — з 1998 року, але керівництво університету це замовчувало. Згідно з пізнішими заявами, аб’юз відбувався ще в 1960-х. Ув’язнили ж Сандаскі лише 2012-го. Своєї провини він так і не визнав і намагався добитися повторного суду.

Низка обвинувачень у домаганнях охопила й американську збірну з плавання. Минулого тижня чергові позови на федерацію США подали ще шестеро спортсменок, які стверджують, що керівництво знало про насильство з боку колишніх тренерів і не зробило нічого, щоб їх спинити. Плавчині заявили, що пережили гарасмент з боку Мітча Айві й Еверетта Учіями, яких федерація вже усунула, але вони досі на волі, та Ендрю Кінга, котрий наразі сидить за ґратами за педофілію. Сюзет Моран заявила, що насилля з боку Айві почалося, ще коли їй було 12, а незадовго до відбору на Олімпіаду–1984 17-річна Сюзет завагітніла від тренера і той примусив її зробити аборт. Роки ґвалтувань призвели до депресії, панічних атак і зруйнували любов до плавання. Раніше пожиттєвий бан від USA Swimming отримав тренер Шон Гатчінсон, після того як його звинуватила в домаганнях чемпіонка світу Аріана Кукорс Сміт.

Хоча американські справи часто стають найгучнішими й новини про них розлітаються на весь світ, тільки там ця проблема, звичайно, не концентрується. Невдовзі після перших публічних заяв про домагання Нассара про сексуальне насильство над дітьми заговорили в британському футболі. Сценарій той самий: відбувалося це давно й довго, щонайменше з 1970-х років. Завдяки великому потоку охочих розповісти правду за півтора року виявили триста тренерів і скаутів, підозрюваних у домаганнях, у 340 футбольних клубах країни. Усього було ув’язнено 12 осіб. Майкл Карсон наклав на себе руки до початку суду.

Нові звинувачення отримав тренер Баррі Беннел, який працював у юнацьких клубах «Кру Александра» й «Манчестер Сіті» і раніше вже тричі відбував покарання за зґвалтування неповнолітніх у в’язницях США й Великої Британії. Колеги називали його стармейкером і були зачаровані його талантом знаходити потенційних зірок чоловічого футболу. Беннел тимчасом використовував мрії юнаків, обіцяючи, що «стосунки» з ним позитивно вплинуть на їхню дальшу кар’єру. Від його насилля постраждало понад сотню футболістів.

Продовжуючи тему футболу: ФІФА торік назавжди відсторонила президента федерації Афганістану Керамуддіна Керама від будь-якої футбольної діяльности. Усе через сексуальні домагання, фізичне насильство й погрози спортсменкам збірної. На додаток до й так не вельми позитивного ставлення суспільства до жінок, котрі грають у футбол. Багато спортсменок не наважувалися говорити про те, що коїлося, бо за сексуальні контакти поза шлюбом в Афганістані можна отримати й смертну кару. Крім того, Керам погрожував убити їхніх родичів і поширював чутки, нібито вони лесбійки, що для цієї країни теж украй небезпечно. Про насильство спортсменки повідомили «The Guardian» ¹¹ анонімно, хвилюючись за безпеку своїх сімей. Вони також розповіли, що у Керама на спортивній базі є таємна кімната, куди він заманює спортсменок і яку можна відчинити тільки відбитками його пальців.

Полетіли голови й у фігурному катанні. Особливо це зачепило збірну Франції. Наприкінці минулого року з’явилися підозри, що призер чемпіонату світу Морґан Сіпре домагався неповнолітньої фігуристки, з якою він тренувався на одній ковзанці. Дівчина і її батьки заявляють, що француз надсилав їй фото свого пеніса (за словами журналістів «USA Today» ¹² , які бачили ці повідомлення, фото надійшли з верифікованого акаунту Сіпре в інстаграмі), а тренери Джон Циммерман і Сильвія Фонтана залякували дівчину, просили нічого не розповідати, адже Сіпре з партнеркою Ванессою Джеймс тоді саме готувалися до Олімпіади, та звинувачували її в тому, що сталося, бо вона «гарна дівчина, а в чоловіків є потреби». Мало того, батьки фігуристки стверджують, що інший тренер, Вінні Діспенца, змусив її і ще одну ученицю написати Морґану повідомлення з проханням надіслати інтимні фото в обмін на… піцу від самого Діспенци.

Скандальний президент Федерації фігурного катання Франції Дідьє Ґаяґе, який раніше фігурував у корупційних аферах, назвав учинок Сіпре «дурним» і незабаром покинув свою посаду через власну дурницю. Як стало відомо, Ґаяґе роками покривав сексуальне насильство з боку тренера Жиля Баєра. Серед жертв останнього були Елен Ґодар і призерка чемпіонату світу Сара Абітболь, яка написала про це в автобіографії. Обидві на момент аб’юзу були неповнолітніми.

Торік після хвилі заяв про численні випадки насильства, особливо в шорттреку, масштабне розслідування сексуальних домагань у спорті запустила Південна Корея. Дворазова олімпійська чемпіонка Сім Сок Хі і ще кілька шорттрекісток звинуватили Чо Чже Бома й інших тренерів у сексуальному й фізичному насильстві. Чо сів у в’язницю за побиття Сім на 18 місяців, але від звинувачень у зґвалтуванні відхрещується. «Якщо я критикуватиму свого тренера, мою кар’єру закінчено. Якщо я обвинувачу свого тренера в якихось злочинах, мене не візьмуть в університет або в професійну команду. Так це працює», — пояснила, чому вона довго це терпіла, анонімна спортсменка в інтерв’ю CNN ¹³. У сексуальних домаганнях визнали винним олімпійського чемпіона з шорттреку Ліма Хе Джуна, а місяць тому затримали віцечемпіона Олімпіади з дзюдо Ван Гі Чхуна.

Початок сходження: як порушили мовчанку в Україні

А що в Україні? Довгий час уважалося, що про сексуальні домагання в нашому спорті анічичирк. Та величезним прогресом, хоч як цинічно це звучить, став нещодавній скандал у федерації скелелазіння. Не тому, що це щось позитивне, звичайно, а тому що про це нарешті почали говорити і публічно вказувати на проблеми та їхніх винуватців. Торік скелелаз Павло Векла заявив, що коли був неповнолітнім, його багато років домагався тренер Артур Печій. «У Німеччині дітям ще в школі кажуть, що таке педофілія. І якщо хоч найменший натяк — до батьків і заява в поліцію, — каже Павло, який нині живе в Німеччині. — У нас, на жаль, інакше. Це слово я знайшов лише багато років потому, коли вже вчився в університеті».

На початку 2020-го Веклу підтримали колеги по команді — семеро спортсменів і спортсменок, серед них лідери команди Даниїл Болдирєв і Євгенія Казбекова. Вони зібрали свідчення ¹⁴ , у яких детально розповіли про досвід роботи з коучем, і добилися його повноцінного звільнення з федерації, у якій він залишався віцепрезидентом і далі тренував навіть після офіційного усунення від тренерської діяльности.

Учні й учениці Печія переживали моральне насильство, шантаж, заборону на особисте життя, вимагання грошей, некоректні тренувальні навантаження й ігнорування техніки безпеки, що призводили до травм. За словами Федора Самойлова, Печій робив хлопцям масаж, під час якого брав їх рукою за пеніс, бо «йому так було зручно» або «встромляв палець у задній прохід», а ще «по десять разів на день питав хлопчиків, коли й скільки вони мастурбували», давав поради, як це робити, розповідав, як він це робить сам. Раніше Самойлов висловлював підтримку тренеру, але змінив думку після переосмислення свого досвіду і вибачився перед Павлом Веклою.

Про поведінку Печія скелелази повідомляли тренерській раді й раніше — 2013 року, але їх, за словами Векли, «тільки висміяли». Сам Печій, очікувано, назвав усе брехнею й піаром та подав зустрічний позов.

Після всіх цих історій може скластися враження, ніби спорт — це всемогутнє зло й джерело неминучої небезпеки. Поки що до повного вирішення проблеми справді далеко: міцно усталену систему важко зламати за рік чи навіть за кілька років, хай яким потужним був би ефект спортивних «вайнштейнів». Ще й довіра до правоохоронних органів підкачала, і не всі верстви суспільства дозріли до обговорення та серйозного сприйняття цієї теми.

Проте важливо, що, хоч як повільно це відбувається, ми цю проблему починаємо не просто бачити, а й розуміти та реагувати на неї. Тому одинокий спосіб уберегти себе і своїх дітей, які займаються спортом, — це говорити. Говорити про свої досвіди, говорити про чужі досвіди. Долати дискомфорт і говорити з дітьми про тіло. Долати страх і сором і говорити про насильство, яке ми пережили або свідками якого стали. Підтримувати якнайширше впровадження сексуальної освіти в суспільстві.

У нас ще немає свого аналогу SafeSport, та незалежно від сфери, у якій відбулося насильство, ви можете звернутися до поліції або до громадських організацій, які на цьому спеціалізуються, як-от «Ла Страда Україна».

---

1. https://www.childhelp.org/subs/speak-safe-athletes/ [↩]
2. https://www.coe.int/en/web/human-rights-channel/stop-child-sexual-abuse-in-sport [↩]
3. https://www.inspq.qc.ca/en/sexual-assault/fact-sheets/sexual-abuse-young-people-sport [↩]
4. https://assets.documentcloud.org/documents/4355081/Victim-Impact-Statement-of-McKayla-Maroney.pdf [↩]
5. https://www.govinfo.gov/content/pkg/PLAW-115publ126/pdf/PLAW-115publ126.pdf [↩]
6. https://www.moran.senate.gov/public/_cache/files/c/2/c232725e-b717-4ec8-913e-845ffe0837e6/FCC5DFDE2005A2EACF5A9A25FF76D538.2019.07.30-the-courage-of-survivors–a-call-to-action-olympics-investigation-report-final.pdf [↩]
7. https://www.congress.gov/bill/116th-congress/senate-bill/2330/text [↩]
8. https://uscenterforsafesport.org/response-and-resolution/disciplinary-database/ [↩]
9. https://stillmed.olympic.org/media/Document%20Library/OlympicOrg/News/2018/03/IOC-Gender-Equality-Report-March-2018.pdf?fbclid=IwAR3kcBLctJX67uyuMz7Eiy7wsAH_x3DEepJODtpn4rv88ajIWJLDMBfDk8g#_ga=2.115545988.363975592.1581282866-779726042.1581282866 [↩]
10. https://www.svaboda.org/a/gymnasts-accuse-trainer-korbut-harrasment/29226593.html [↩]
11. https://www.theguardian.com/football/2018/dec/27/sexual-abuse-allegations-afghan-fa-president-keramuudin-karim [↩]
12. https://www.usatoday.com/story/sports/olympics/2019/12/10/sexual-abuse-olympic-figure-skater-coaches-being-investigated/2629777001/ [↩]
13. https://edition.cnn.com/2019/01/18/asia/south-korea-skating-abuse-intl/index.html [↩]
14. https://www.facebook.com/groups/186517761367144/permalink/2981945825157643/?xts[0]=68.ARB_yX5hOUSPGLmz0B2WIhhk7dcSReK3baKqeSIxFgAJqWnlSXojGsbj8i4gM5oJzRKHBAGoK6xuzOLvS4CsqfkZA1vGnQn5_YQ_aXjkCtOKISferUCmjPtzLd-HnOlEc3JhlK1AuwKtYbjjtkSmySbgj9HCJS1tkUHafLWCLXe1iIcMb0vwSuGHk8YRIi9KCzpLpp01ubx_6ph6&tn=H-R [↩]

— Розкажіть, як вам вдається стільки працювати і підтримувати таку гарну форму?

Ніколи не подумала б, що поставлю таке запитання під час інтерв’ю. Той випадок, коли цікавість бере гору над сором’язливістю. Навпроти мене — Роман Вінтонів, який грає Майкла Щура у відомому youtube-проєкті «Телебачення Торонто». Він амбасадор руху HeForShe. Це кампанія ООН, яка залучає чоловіків до боротьби з гендерною нерівністю, на що красномовно натякає назва «Він для неї». Вінтонів став тим «he», який публічно декларує свою солідарність із «she». А я знімаю про це сюжет для новин.

Як я докотилася до такого запитання? Прокрутимо час на годину назад.

Я сиділа в кав’ярні з Лесею. Це моя подруга, яка не вірить у чоловічий фемінізм. Ми перебирали можливі сценарії інтерв’ю, плавно звертаючи розмову на суперечку, чи може чоловік бути феміністом.

— Чоловік-фемініст — це як російський ліберал, — каже Леся. — Теоретично існує, а на практиці однаково прокльовується якийсь сексизм (або імперіалізм).

Леся розповідає історії про те, як одного разу чоловік, котрий назвався феміністом, лайкнув сексистський пост у фейсбуку. Або розказав анекдот про блондинку. Або перестав бути феміністом після завершення грантового проєкту. Леся не вірить у чоловічий фемінізм, тож Майклові Щуру пощастило, що інтерв’ю в нього братиме не вона.

Леся каже:

— Жінкам легше бути феміністками, бо вони виборюють права, щоб покращити своє життя. А для чоловіків фемінізм — це, навпаки, ділитися привілеями. Відчуваєш різницю? — питає вона.

— Відчуваю, що ти налаштовуєш мене проти спікера, — нарікаю я.

Я знаю типову риторику, яку озвучуватиме чоловік, котрий називає себе феміністом. Це стандартні тези про справедливість і рівні права. Можливо, згадають ще про коханих, мам, доньок, за яких уболівають. Однак мені з голови не йде Лесина ідея про привілеї. Що як вони викривляють оптику чоловіків і роблять їхній фемінізм інакшим, ніж наш?

Ми з Лесею не гендерні експертки чи соціологині, у нас немає правильних відповідей. Є лише роздуми, які не полегшують мені підготовку до зйомки новинного сюжету, де має бути інтерв’ю з чоловіком-феміністом. Чи чоловіком-«феміністом»?

Раптом у нас із Лесею народжується ідея.

За пів години до інтерв’ю я спостерігаю за бекстейджем зйомок програми «Телебачення Торонто». Там харизматичний і розкутий Майкл Щур верещить, жартує і кривляється на камеру. Щойно ми починаємо інтерв’ю, у ньому відбувається різка зміна. Переді мною вже інша людина — Роман Вінтонів. І я, переступаючи через сором’язливість, ставлю те саме перше запитання.

— Розкажіть, як вам вдається стільки працювати і підтримувати таку гарну форму?

— Я не погоджуюся з тим, що в мене гарна форма, — відповідає мій співрозмовник. У його очах неприхований подив. Мабуть, не чекав, що розмова буде про його зовнішність. Діалог поступово стає дедалі абсурднішим.

— У вас така публічна робота, дружина дозволяє, відпускає на ефіри?

У моєму арсеналі ще десяток типових питань, які зазвичай чують фахівчині і професіоналки під час інтерв’ю. Це називається «дзеркало сексизму» — коли звичний досвід жінок ретранслюють на чоловіків. Так легше продемонструвати безглуздість усталених норм.

Нам обом некомфортно. Вінтонів не розуміє, що відбувається. Експеримент триває.

— У вас є донька, як вдається поєднувати батьківство і роботу?

Він терпляче і стримано відповідає на мої питання. Морщить лоба, переминається з ноги на ногу, але не здогадується, про що мені йдеться. Його відповіді коротшають, а в голосі з’являється дедалі більше недовіри. Якоїсь миті після чергового ідіотського питання про вибір одягу і догляд за собою я не стримуюсь і починаю сміятись.

— Це типові запитання, які ставлять жінкам під час інтерв’ю незалежно від їхньої професії.

Роман полегшено зітхає:

— Дякую, що ви це зі мною зробили.

Тепер нам простіше говорити про чоловічий фемінізм, розуміння проблеми нерівности, про чутливість до дискримінації. Чи відчувають чоловіки, про що йдеться жінкам, в умовах патріархату? Чи розуміють, за що і з чим жінки борються, як почуваються? Зрештою, наш діалог переконає мене — чоловічий фемінізм існує. Роман каже:

— Я переважно говоритиму одне й те саме: шановні жінки, я максимально відкритий. Скажіть мені, як? Ось вам історія. Ось, як я вчинив. Це було правильно чи неправильно?

Фемінізм — це не догма, яку дано осягнути лише обраним. Фемінізм — це не іспит, на якому тебе можуть завалити суворі експертки. Не існує еталонного фемінізму, як і еталонних феміністів. Існує вибір дослухатися і поважати. І я вірю в те, що існують і чоловіки, який цей вибір роблять і дотримуються його.

Чоловіки дотепніші, ніж жінки. Звістка, яка розбила мої мрії стати успішною комедіанткою (а може, й президенткою, зважаючи на тренди). Словом, у мене є вагіна і вона, на думку аналітиків БіБіСі, пожирає мої вдалі жарти. Зараз поясню.

У підліткові роки я була фанаткою гумористичної вікторини QI на БіБіСі. Я знала напам’ять усі випуски, тримала в рамці на журнальному столику фото її ведучого Стівена Фрая (колишній зо два роки думав, що це мій батько). Працювала я на телеканалі «Чернівці» і БіБіСі вважала вінцем телевізійної еволюції, а програму QI — прямим доказом, що бог існує і має офігенне почуття гумору (але не вагіну, якщо вірити аналітикам).

Що більше випусків вікторини я дивилася, то чіткіше впадало у вічі, що туди рідко запрошують жінок, надто в перших сезонах. Із чотирьох гостей троє, а то й усі четверо зазвичай були чоловіками. Потім я побачила коментар самого сера Стівена Фрая, який пояснив, що це свідоме рішення менеджменту вікторини. Знаєте, чому? Бо жінки, за їхніми дослідженнями, жартують не так смішно, як чоловіки.

Минуло кілька днів, і я натрапила на інтерв’ю однієї британської письменниці. Вона казала, що видавці просили її писати ім’я на книжці ініціалами, щоб читачі не розуміли, що авторка — жінка. Так, мовляв, вони продадуть більше накладів, бо вони дослідили, що продажі пригодницької літератури чоловічого авторства набагато вищі.

Я почала думати про ідею другосортності жінок. Хіба справді моя стать робить із мене нікудишню комедіантку чи авторку? Згодом я дізналася про існування слова «сексизм». Мій світ перекинувся. Ось що спільного в усіх «аналітиків», які пов’язують стать зі здатністю жартувати, писати, мати керівну посаду, водити машину, лікувати, займатися кар’єрою — потрібне підкреслити.

Обговорюючи це відкриття зі своїм бойфрендом (який думав, що його майбутній тесть Стівен Фрай), я наштовхнулася на потужний опір. «Хіба могли помилятися на БіБіСі?» — єхидно питав він. Ми гаряче сперечалися. «Час розставить усе на свої місця», — підсумував бойфренд і мав рацію. Власне, це єдине, в чому він мав рацію в тій суперечці.

Сексизм — це упередження або дискримінація людей через їхню стать або гендер, — каже словник. Сексизм — це термін для ображених на правду життя, — казав мій (дякувати богу, колишній) хлопець. Сексизм — це ілюзія, що регулярний борщ — призначення жінки, доки ти займаєшся серйозними справами, — казала я. На щастя, писала і жартувала я краще, ніж варила борщ. Мій колишній не вмів нічого з вищезгаданого, хоч і був чоловіком. Цікаво, що сказали б на це шановні «аналітики».

Та це вже не важливо. Кейс із письменницею, яку просили писати на книжках ініціали замість імені довів, що сексизм не має шансів. Як багато з вас здогадалися, ідеться про Джей Кей Роулінг. Тобто Джоан, адже попри ініціали на обкладинці її ім’я однаково дізнався весь світ. Уявляю, яким ідіотом почувається видавець, який змусив Джоан Роулінг придумати середнє ім’я (middle name), щоб тільки не видати справжню стать авторки «Гаррі Поттера». Вона взяла ім’я своєї бабусі Кетлін, щоб мати в ініціалах ось це «Кей» і не підписуватися як Джоан.

Як і обіцяв мій колишній, час розставив усе на свої місця й у випадку з моєю улюбленою вікториною. Тепер її ведуча — феміністка і відкрита лесбійка Сенді Токсвіг. Вона акторка, письменниця і комікеса. У студії зазвичай порівно чоловіків і жінок, а в окремих випусках жінок навіть більше. Рейтинги програми не обвалилися, це досі одне з найуспішніших комедійних шоу на БіБіСі.

Аналітики помилялися. І це доводить, що сексисти менш розумні, ніж люди, котрі сповідують рівноправність.

Ніяк.

Гаразд, я це пишу, маючи на увазі одну специфічну категорію родичів. Її еталонний представник у моєму родинному колі — дядя Діма-постмодерніст. Таке прізвисько він отримав за свою любов поєднувати непоєднувані речі. Спортивні штани і туфлі з гострим носком, наприклад.

Проте родичі бувають різні, як і наші з ними розмови про фемінізм. Спробуймо їх класифікувати. Для зручности я візьму за приклад своїх рідних і розділю їх на три умовні категорії.

1. Потенційні феміністки. Це родички, котрі поводяться як феміністки, але бояться цього слова. Вони впевнено заявляють, що не схвалюють фемінізм, хоча на ділі бачимо, що живуть за його канонами. Яскрава представниця цієї категорії — моя мама. Вони з татом чітко розподіляють обов’язки по дому: вона куховарить, він прибирає і прасує. Мама — центр ухвалення рішень у родині, вона вживає фемінітиви і вважає, що анекдоти про блондинок — для тупих (і для дяді Діми-постмодерніста). Та щойно заходить мова про фемінізм, мама поспішає повідомити, що вона не феміністка.

Рецепт спілкування з такими родичками дуже простий.

– Крок перший: дізнаємося, чому фемінізм — це погано. Моя мама, наприклад, була впевнена, що феміністки ненавидять чоловіків. Вона хоче, щоб чоловіки відкривали перед жінками двері, відсували стільчик, подавали пальто і поступалися місцем у громадському транспорті. І вважає, що фемінізм знищить ці приємні ритуали.

– Крок другий: висловлюємо свій погляд на це. Я розповіла мамі, що агресія і чоловіконенависництво феміністок — це стереотип. І поділилася роздумами, чому фемінізм вигідний обом статям. Я розповіла, що патріархат, як і будь-яка інша ідеологія, не може існувати лише завдяки обмеженням. Жінки часто отримують меншу зарплатню за ту саму роботу, що й чоловіки, вони мають додаткові неоплачувані години хатньої роботи, а кожна третя жінка стикалася в житті з насиллям. Однак! Перед ними відчиняють двері і подають пальто. Це сумнівні плюси патріархату, які порівняно з мінусами не такі вже й переконливі. Та якщо обидві сторони почуваються комфортно, такі традиції не обов’язково викреслювати зі свого життя. Я, наприклад, рада, коли чоловік поступається місцем у трамваї, якщо у мене менструація.

– Крок третій: наводимо в приклад відомих феміністів і феміністок. Розповіла мамі про фемінізм Кіри Найтлі та її улюблениці Меріл Стріп. Хіба вони навіжені чоловіконенависниці?

2. Другий тип — противники і противниці фемінізму. Наприклад, моя бабуся Ліда. В її уявленні про ідеальний світ чоловік повинен заробляти гроші, а жінка — бути домогосподаркою. Бабуся Ліда вже давно не в тому віці, щоб змінювати світогляд. Вона пече найсмачніші у світі пиріжки з вишнями і вважає, що онуки бабусь-феміністок ходять голодні, а онучки не вміють зварити борщу. Ось мої лайфхаки, як говорити з бабусею Лідою (можете підставити сюди ім’я своєї бабусі, тітки чи тата) про фемінізм.

– Не перетворювати розмову про фемінізм на дебати, чиї цінності цінніші. Вам доведеться спростовувати стереотипи і проговорювати речі, які, на вашу думку, відомі всім. Робіть це терпляче, не заперечуючи слів співрозмовниці, а лише ділячись власними думками і почуттями.

– Наводити факти. «Мій досвід проти твого» у розмові з бабусею Лідою — це дорóга в нікуди. Зазвичай я заходжу на сторінку «Гендер в деталях» або «Update» і дізнаюся звідти потрібні цифри про розрив у зарплатах, статистику жертв насилля тощо, щоб не апелювати до емоцій, а оперувати конкретними даними. Є речі, з якими не посперечаєшся.

– Можна пограти в гру «якби не фемінізм…». Саме це остаточно розтопило серце моєї бабусі і змінило її ставлення до слова на літеру «ф». Якби не фемінізм, бабусю, ми з вами не мали б права голосу. Якби не фемінізм, мама не водила б авто. Якби не фемінізм, я не могла б без супроводу чоловіка повертатися з роботи додому, та й працювати не мала б права. Як і навчатися, і носити штани, наприклад. А ви з мамою за можливість удвох подорожувати на море теж повинні подякувати феміністкам.

– І найголовніше: фемінізм — це не догма, а свобода вибирати. Феміністки теж можуть пекти пиріжки з вишнями і доглядати дітей, доки чоловік працює, — кажу я бабусі і спостерігаю, як її брови вигинаються дугою. — А можуть і не робити цього. Це визначає не їхній чоловік і не суспільство, а вони самі.

Я розповідаю, що феміністка, котра мріє про класичне материнство, як у бабусі Ліди, — вона його матиме. Тільки з повивальними столиками в громадських місцях, з гідними умовами декретної відпустки і захистом від домашнього насилля. Це про свободу бути собою і про гідність. З пиріжками чи без — як сама жінка захоче. Єдина умова: ніхто не має права вирішувати за неї — ні суспільство, ні батьки, ні чоловік. Бабуся з розумінням киває.

3. І нарешті, третя категорія — токсичні мудаки. Її еталонний представник — дядя Діма-постмодерніст. Загальні характеристики: фамільярність, жарти в стилі «який фемінітив від слова “стіл”», анекдоти про блондинок і репліки «сама винна» в розмовах про насилля над жінками.

Якщо всі ваші родичі приємні і приязні люди, я щиро за вас радію. Проте, на жаль, у родинному колі часто трапляються токсичні мудаки, як дядя Діма. Зараз я спробую вберегти вас від помилок у комунікації з його братами по виду.

– Дядю Діму не переконаєш фактами. Його стратегія — заперечити все, сказане вами. На всі цифри і приклади він реагує примітивним тролінгом. Моя вам порада: не починайте дискусію. Він не вартий ваших зусиль!

– Якщо після третьої чарки на Йордана токсичний мудак сам наполегливо зав’язує розмову про фемінізм і уникнути її неможливо, жартуйте. Тільки іронія і сарказм порятують вас від енергетичного вампіризму. Наші з дядею Дімою діалоги відбуваються десь так.

«Чому феміністки не йдуть працювати на шахти?» — «Чому ВИ не йдете працювати на шахти, дядя Діма? До речі, в депресивних регіонах, де мужики бухають так, як ви, на шахтах часто працюють саме жінки».

«Де твоя жіночність?» — «Де ваші біцухи?»

«Тобі мужика нормального треба». — «Це ви до своєї дружини звертаєтесь?»

Зазвичай такі пересварки тривають недовго, після третього питання дядя Діма відступає, а потім дружина відвозить його додому. Вона, до речі, сама керує великим домогосподарством і дозовано видає своєму дяді Дімі гроші, щоб він не програв усе в автоматах. Мачо-мужик дядя Діма не заперечує, він же постмодерніст.

— «Журналістка» на візитці? Ти, мабуть, жартуєш? — Леонід Петрович казав, що я радше втрачу роботу, ніж на моїй візитці надрукують «журналістка». Бо «не буває таких візиток». Мені вручили стос карток, і я до третьої ночі дописувала до слова «журналіст» літери «КА» на кожній.

Леонід Петрович був моїм редактором десять років тому. Старий радянський філолог, який звертався до сорокарічних журналісток «дівчата» і змушував їх писати про кулінарію і здоров’я, навіть коли йшлося про крутих професіоналок, які розбираються в економіці і фінансах краще, ніж Леонід Петрович у свої найкращі роки. «Краса — ваша найважливіша зброя», — казав Леонід Петрович у своїх тостах на відзначенні 8 Березня. Бородавка на його підборідді починала трястися, і він ліз до всіх обійматися, супроводжуючи процес масними компліментами.

Леонід Петрович приносив мені великий словник болотного кольору з розпанаханою палітуркою, розгортав на літері «Ж» і кричав: «Знайди там слово “журналістка”. “Журналіст” є, а “журналістки“ нема, бачиш?»

— І я ж вам про те саме! — намагалася я достукатися до Леоніда Петровича. — Я є, а слова немає?

Боротися за фемінітиви десять років тому — зовсім не те саме, що робити це тепер. Я сперечалася з кожним випусковим редактором за право написати «керівниця» замість «керівник». А іноді сперечалася з «керівницями», яким фемінітив у титрах здавався знущальним і образливим.

Що ж зі мною не так? Люди, які не поділяють мого ставлення до фемінітивів, але дочитали до цього місця, я вам поясню. Я не збираюся вдавати, що фемінітиви — це винятково лінгвістична площина. Це не впертість заради впертости. Це не мода (хоча, благаю небеса, нехай би така мода з’явилася!). Фемінітиви — це про мою видимість у мові. Якщо є я, то мусить бути і слово, яке мене називає. В українській мові іменники мають рід, пам’ятаєте? У слові «журналіст» цей рід чоловічий. Я не називатимусь «журналістом», бо існує слово, яке чітко вказує, хто я є.

Усі ми знаємо, що не так давно жінки не мали права голосу, права на освіту й участь у публічній діяльності. Тому жодних «журналісток» не було як таких, лише «журналісти». Зате були «коханки» і «кухарки». Так, так, це теж фемінітиви, щодо яких різні Леоніди Петровичі нічого не мають проти. Мені дуже не хотілося б користуватися мовою, у якій я можу бути «служницею» й «офіціанткою», але не «керівницею» і «лікаркою». Мені боляче і шкода, що є люди, які не розуміють, чому такий підхід несправедливий. Якщо у вас немає проблем із «прибиральницею», нехай не буде і з «філософинею». Надто коли для української мови ці форми іменників питомі.

Від часів холіварів з Леонідом Петровичем минуло десять, а то й більше років. Я працюю в новинах на телебаченні. У титрах я підписую жінок назвами посад у жіночому роді. У країні, де я живу, є не тільки міністри, а й міністерки. Зрештою, рік тому в Україні ухвалили нову редакцію правопису, у якій узаконено фемінітиви в мові. Тепер, щоб гендерно коректно описувати реальність, більше не треба йти всупереч словникам, Леоніде Петровичу!

Я так звикла, що фемінітиви стали частиною моєї дійсности, що не була готовою до мороки, яка трапилася кілька тижнів тому. Один сайт, для якого я писала книжкові огляди, почав виправляти фемінітиви в моїх текстах: «авторку» робили «автором», а «письменницю» — «письменником». Про такі порядки мене ніхто не попередив, правки помітила вже в опублікованому матеріалі.

— Леоніде Петровичу, — подумала я, — ви вилікували цироз і переїхали в столицю?

Редактор видання, молодий чоловік, пояснив:

— Фемінітиви суперечать стилістиці сайту.

Погортавши тамтешні матеріали, я з подивом з’ясувала, що редакція не проти фемінітивів. Наприклад, «стриптизерка», «співачка», «актриса» нікого бентежать. Проте «комунікаційниця», «популяризаторка» чи «авторка» суперечать їхній незбагненній «стилістиці». Після моєї спроби переконати редактора залишити фемінітиви в статті її без попередження просто видалили.

Можливо, той редактор стрижеться в барбершопі, п’є лавандове лате і літає в Італію у відпустку. Та щоразу, коли його бачу, мені ввижається бородавка на підборідді, точно як у Леоніда Петровича.

Чи засмутилася я? Хіба трохи. Річ у тім, що фемінітиви — законна і невилучна частина мови. Вони інтегрувалися в більшості вітчизняних ЗМІ, ними користуються дедалі частіше і впевненіше, для майбутніх поколінь це буде найприродніший спосіб назвати жіночу професію.

До речі, сьогодні на моїх візитках написано «журналістка». Як і на візитках усіх моїх подруг з авторитетних видань. Ні, я не жартую, Леоніде Петровичу!