Категорія: Загальне

Ми знайомі з Оленою Масалітіною з 2013 року. Доля звела нас у громадській діяльності, де ми тривалий час разом шукали (і робимо це досі) найдієвіші форми реалізації недискримінаційного підходу в освіті: здійснювали дослідження, працювали над посібниками для освітян, проводили тренінги й консультації. За час, що минув з дня знайомства, не втомлююся дивуватися тому натхненню і сміливості, з якими Олена торує абсолютно новий шлях просування цієї теми в освіті і публічному просторі — здається, до неї так системно цим мало хто займалися.

Для мене як соціолога вона хрестоматійний приклад вертикальної мобільности. Народившись, як тоді казали, в «простій» родині, випускниця звичайної сільської школи пройшла (читай — промчала) приголомшливий «вертикальний» шлях. Вступила до університету і з успіхом його закінчила, а паралельно створила родину й народила дитину. Її запросили до аспірантури, і згодом вона захистила кандидатську дисертацію, довго викладала. Фахово «пірнула» в непросту гендерну теорію, що врешті-решт дозволило їй стати однією з найвідоміших в Україні дослідниць і популяризаторок фемінітивів, а також недискримінаційного підходу в освіті, створила один із перших університетських гендерних центрів. Перейшла на роботу в громадський сектор, де у двох різних командах (іноді паралельно) керувала або принаймні була дотичною до (без перебільшення) десятків інноваційних проєктів. Виступила співрозробницею реформи Нової української школи, співавторкою методології антидискримінаційної експертизи (наразі Олена безпосередній «локомотив» її інституціоналізації в Україні). Нарешті, дві каденції поспіль працювала як радниця міністерок освіти й науки України, звичайно, в площині гендерної рівности й недискримінації. Символічним проміжним підсумком усього зробленого Оленою Масалітіною на ниві освіти стала отримана нею торік у номінації «Середня освіта» Національна незалежна премія «Жінка року України 2020». Того ж року вона потрапила до рейтингу «100 найвпливовіших жінок України (на 68 позиції) за версією журналу «Фокус».

За ці роки я бачив Олену різною. А проте вона завжди щира й відкрита, тому взяти в неї інтерв’ю виявилося і легко, і неймовірно цікаво — так буває, коли те, про що говоримо, проходило майже все в тебе на очах. Протягом розмови в голові весь час крутилося питання: що ж саме стало «фактором успіху» Олени Масалітіної? Моя особиста відповідь — наприкінці матеріалу.

«Спочатку “світло знань”, потім допомога по господарству»

Олена народилася і до кінця 1 класу прожила в Лозовій — другому за розміром місті Харківської области. Згодом у зв’язку з роботою родина перебралася до радгоспу «Червоний степ» Сахновщинського району.

«Я тільки пішла в музичну школу, мріяла ходити на танці. А тут ми раптом їдемо в село, а там немає нічого. Я потрапила у вир звичайного сільського життя».

Олена пішла в місцеву дев’ятирічку, але обмежувати своє навчання дев’ятьма класами не хотіла, тому після її закінчення переїхала до бабусі й дідуся в село Огіївка неподалік, де пішла в 10 клас, а за два роки закінчила школу із «золотою» медаллю.

«Більшість сільських педагогів були прекрасними і багато мені дали. Та коли я вступила до університету, відчула, що за глибиною і широтою знань я багато в чому поступаюся міським дівчатам (особливо в німецькій мові), тож довелося наздоганяти. На високому рівні була моя українська, і це визначило моє життя. Насправді шкільні успіхи багато в чому залежать від підтримки родини. У нас навчання завжди було в пріоритеті, чимось “святим”: спочатку “світло знань”, потім допомога по господарству. А в багатьох сільських родинах було навпаки».

Олена погано пам’ятає тата (він загинув), головною чоловічою фігурою усе її свідоме життя, до самої його смерти, був дідусь, якого вона називає фантастичною людиною. А стрижнем усієї великої родини був «жіночий клан» — мама, бабуся, тітка. Їхні стосунки і тоді, і тепер можна охарактеризувати так — це справжня жіноча підтримка. Коріння сильної особистости Олени бере початок звідти. Хтозна, можливо, вони заклали і перші підвалини її майбутньої феміністичної позиції.

«Я народилася першою дитиною в родині, першою онучкою, бажаною й оточеною любов’ю. І якось у нас було заведено, що одна до одної ми ставилися з особливою увагою, з турботою, завжди жили як справжня сім’я, де почуття важливі. Взагалі, так заведено було, що навіть сусідки підтримували одна одну: ділилися хлібом і якимись речами, допомагали, гляділи дітей. 

Перший шлюб мами сім’я не дуже хотіла, але ніхто слова кривого не сказали. І її дуже підтримали при розлученні».

Ким стати? Між пробірками і мікроскопами, якими Олена відверто захоплювалася десь до 9 класу, й архітектурою, інтерес до якої в неї пробудив дідусь (він був майстром, художником і скульптором), вона обрала… українську мову, що згодом стала її покликанням і професією. Ключову роль зіграла сільська вчителька української мови й літератури Огіївської школи.

«Лариса Анатоліївна Клименко відкрила в мене талант до мови, який ніхто раніше не помічали. Готувала до олімпіад, приносила свої книжки (у мене досі зберігається два зшитки з віршами), так закохала в українську, що в 11 класі у мене вже не було сумнівів, куди вступати. Як медалістку мене всюди брали за співбесідою. Огіївський радгосп наполягав, щоб я йшла в юридичну академію, навіть був готовий оплачувати навчання. Та я відмовилася, бо відчувала, що то не моє. У селі ще довго про це говорили».

«Коли я тільки ступила в будівлю Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, було відчуття, наче я вдома. А декан філфаку мене так душевно прийняв, що я остаточно вирішила — навчатимуся тут».

«Донька дуже добре пам’ятає, як засинала під стукіт клавіатури»

Після 2 курсу Олена завагітніла, несподівано і для себе, і для чоловіка, з яким вони тоді ще не планували дітей.

«Я була не готова до материнства, у мене була істерика, було страшно. Я втратила вагу, почався жахливий токсикоз: щоб доїхати до університету, наривала зеленого листя і яблук, і поки їхала, жувала їх. Лише згодом я звикла до вагітности і врешті-решт заспокоїлася».

У вищій школі викладацький склад по-різному сприймає «студентську вагітність»: хтось із розумінням, заплющуючи очі на пропуски й нездані роботи, хтось, навпаки, виявляє суворість і принциповість. Так було і з деким із Олениних викладачок: «Я змогла, і ти давай!».

«Я сама в шоці, не розумію, як я тоді впоралася. “Академку” не брала. До принципових викладачок бігла на пари, з інших предметів оформила індивідуальний план. Дівчата з групи приносили мені конспекти додому, і або я, або чоловік їх переписували вечорами, нерідко під свічкою, бо тоді часто вимикали світло. З дитиною залишалися всі, хто могли, — чоловік, свекруха, молодший брат, бабуся, сусідка, сестри друзів чоловіка, дівчина брата чоловіка. Я зціджувала молоко і бігла на заняття. Та молока було багато. Моя деканка Ірина Вікторівна, побачивши мокрі плями від молока, відіслала годувати дитину і пригрозила, що відрахує, якщо в найближчі півроку побачить на пáрах».

Після закінчення університету Олену запросили до аспірантури на кафедру української мови. Донька Рія вже трохи підросла, тож була змога відвідувати всі заняття. За кілька років Олена захистила дисертацію.

«Дисертацію писала ночами. Донька дуже добре пам’ятає, як засинала під стукіт клавіатури. Тоді ми жили вже вдвох. Я кохала першого чоловіка, але тепер розумію, що вберегти шлюб у нас було мало шансів: ми не жили “своє життя”, а наче грали якісь задані наперед ролі. А згодом зрозуміли, що вже не хочемо».

Рія Малахова, донька, студентка Харківського національного медичного університету
Я ідеалізувала маму в дитинстві. Потім, дорослішаючи, почала бачити в ній те, що не дуже подобалося, згодом стала ідеалізувати її ще більше. Мама для мене — це людина № 1.
Я справді засинала під стукіт клавіатури, а також під треки «Scorpions» і «The Rasmus». Уранці прокидалася, мама заплітала мені волосся, і я знову лягала спати, бо це була тільки шоста ранку. А ввечері вона приходила і знову сідала за комп’ютер. Мама вже тоді запам’яталася мені людиною, яка багато працює. Ще я завжди відчувала її мудрість.
Коли я підросла, вона розказувала, що робить на роботі, про студентство. Якщо я хворіла (а це було часто, і не завжди мама могла взяти лікарняний), щоб мені було чим себе зайняти, вона залишала мені завдання — розбирати речення за його членами, розбирати слова. Мені дуже подобалися такі завдання, і коли вдавалося визначити в слові нульову морфему, я почувалася щасливою. Однолітки завжди вважали, що в мене найкраща мама, бо у мене була вседозволеність (у розумних межах, звісно). Мабуть, саме тому мені насправді нічого «такого» не хотілося.
Коли я перейшла в іншу школу, часу на контакти з мамою стало ще менше. Ніхто цього не розумів, мовляв, як так можна, це ж погано. Коли я виросла, то збагнула, що хоч мама і приділяла мені небагато часу, але це було таке якісне спілкування (вона в такі моменти встигала і виховувати мене, і розповісти щось про себе), що мені цього вистачало, я розуміла: мама поруч. Саме вона навчила мене самостійно сприймати цей світ і працювати над собою. Вона сама приклад того, як можна змінити світ: завжди шукала щось нове і стільки всього зробила! У мене перед очима її приклад, тому я вірю в себе і точно знаю, що можу вплинути і на себе, і на світ. Хоча розумію, що це непросто, бачила, скільки часу й зусиль це потребує, скільки нервів витрачається. Проте я можу вчитися на її помилках, наприклад якісніше розподіляти час.

«Я розумію людей, які не вживають фемінітиви»

Університет — «вертикальна» структура, у якій багато що залежить від твого формального статусу. Олену запросили викладати на кафедрі, де вона виявилася наймолодшою, що, безумовно, не могло не позначитися на ставленні до неї.

«Дитячий садок починав працювати о 8:30, а пари починалися о 8:00. Дорога до роботи забирала ледь не півтори години. Я будила Рію о 6 ранку, і наступні дві години вона сиділа або в сусідки, або в мами одного хлопчика з групи, потім її відводили в садок. Коли я стала кандидаткою наук, розклад почали підлаштовувати під мене. Та дитина вже виросла, і мені це вже було не так потрібно».

Довгий час я не міг збагнути, як нашій героїні вдалося так вдало «проштовхнути» в дискурс патріархатного за своєю суттю університету гендерну тематику та ще й створити один із перших в українській вищій освіті гендерний центр у ХНПУ імені Г. С. Сковороди (відкрився він у символічну дату — 11.11.2011). Зі спогадів Олени випливає, що її статус в університеті дуже швидко пішов угору.

«Так вийшло, що я стала правою рукою людини, яка курувала проєкт зі створення в школах університетських кафедр. Була перед очима, мою роботу дуже цінувало керівництво університету. І одного разу я пішла до проректора з наукової роботи й переконала його у важливості створення гендерного центру. Посади такої не було, але мені на це дали аж 200 годин на рік. План роботи довелося розробляти самій, потім долучилися викладачки з інших кафедр, студентство. Ми робили колосально важливі й цікаві проєкти. Гендерним центром я керувала до моменту, коли пішла з університету».

Тема фемінітивів сама знайшла Олену: в плюс, як бачиться тепер, зіграв випадок і той самий статус наймолодшої на кафедрі.

«Відкрили нову спеціальність “Редагування освітніх видань”, у навчальному плані якої була дисципліна “Гендерна лінгвістика”. Мене як наймолодшу покликали і сказали: “Ти молодчинка. Ось тобі нова дисципліна, бери і розробляй”».

Це був 2010/2011 навчальний рік. Інформації з гендерної лінгвістики не було майже ніякої, тож дисципліну довелося конструювати «з нуля». Випадково Олена побачила по телевізору виступ Тетяни Ісаєвої, директорки Гендерного ресурсного центру і Гендерного музею, і зустрілася з нею. На тому першому етапі занурення в гендерну теорію Тетяна дуже допомогла з потрібною інформацією. Саме тоді, поєднавши цю інформацію і знання всіх розділів української мови, Олена пережила момент еврики, бо усвідомила «масштаб жаху» щодо фемінітивів. Це був новий шалений науковий інтерес! А поринути в тему допомогли праці Марії Дмитрієвої та Олени Синчак. Відтоді Олена вже ніколи не виходила з цього предметного поля, а з часом стала однією з його найвідоміших розробниць. Мало того, саме Олену особисто я і багато інших людей уважаємо ледь не головною просувачкою теми фемінітивів в український публічний, зокрема освітній, дискурс. Вражає, як швидко це вдалося зробити!

«Погоджуюся з тобою, це сталося доволі швидко, хоча я готова була покласти на досягнення цієї мети все своє життя. Думаю, спрацювало кілька чинників, найголовніше — мої щире захоплення і віра. Другий чинник — мій особистий авторитет і досвід як лінгвістки. Нарешті, третій — мені пощастило оце своє захоплення передати в потрібний час потрібним людям. Особливо хочу подякувати Світлані Войцеховській, очільниці МФО «Рівні можливості» за попереднього скликання парламенту, і Катерині Левченко, Урядовій уповноваженій з питань гендерної політики. Вони обидві ставили чимало запитань про фемінітиви і при цьому довіряли мені, моїм судженням і аргументам. Саме їм, я вважаю, вдалося так фантастично просунути фемінітиви в публічний простір. І поява в новому правописі фемінітивних суфіксів — це теж результат цього просування».

Від себе додам цікаве спостереження про Олену: щороку її дедалі менше засмучують випадки невживання фемінітивів. На початку цієї теми, як вона сама зізнається, їй хотілося всіх «ощасливити», а тому було прикро, коли фемінітиви не вживалися там, де потрібно, через що Олена всіх поправляла і пропагувала новий тренд. Тепер же її ставлення більш філософське:

«Я розумію людей, які не вживають фемінітиви. Усі ми продукти того суспільства, у якому живемо. Усім потрібен свій час це зрозуміти».

«Весь мій попередній професійний шлях був тільки підготовкою до того, що почав робити “ЕдКемп”»

Громадська діяльність Олени пов’язана з двома організаціями: «ЕдКемп Україна» (останні роки Олена обіймає посаду віцеголови Ради) та Гендерний інформаційно-аналітичний центр «КРОНА» (тут у різні роки вона була координаторкою проєкту, гендерною експерткою і тренеркою, літературною редакторкою).

«Я дуже добре пам’ятаю свій прихід у “КРОНУ” (початок 2013 року. — О. М.). Для мене “КРОНА” завжди була вершиною, такою собі Кремнієвою долиною. На одному заході я познайомилася з Людмилою Гусляковою (у 1997–2014 роках — директорка «КРОНИ». — О. М.), яка й запропонувала мені стати літературною редакторкою «Гендерного журналу “Я”», що його видавала організація. Ця подія стала новим витком у моїй роботі, спрямувала мій професійний і особистий шлях. Я багато чого навчилася. Побачила інший формат взаємин у колективі — неієрархічний, з повагою до кожної людини. Перший експертний і тренерський досвід я теж здобула в “КРОНІ”».

У 2015 році Олена познайомилася з Олександром Елькіним, увійшла до команди, яка організувала Першу національну (не)конференцію для шкільних педагогів EdCamp Ukraine 2015, а згодом стала незамінною в новоствореній організації ГО «ЕдКемп Україна».

«Я одразу закохалася в едкемп-формат (дискусійний формат спілкування освітян з метою взаємного професійного розвитку. — О. М.). І готова була робити все, що треба. Я зрозуміла, що весь мій попередній професійний шлях був підготовкою до того, що почав робити “ЕдКемп”».

Олександр Елькін, голова Ради ГО «ЕдКемп Україна», член Консультативної ради з питань сприяння розвитку системи загальної середньої освіти при Президентові України, кандидат технічних наук
Олена Масалітіна зіграла одну з чільних ролей у становленні ГО «ЕдКемп Україна». По-перше, вона приєдналася до руху ЕдКемп майже одразу після того, як почалася підготовка до Першої національної (не)конференції EdCamp Ukraine 2015. По-друге, вона пройшла найскладніший етап, коли організація ще не була зареєстрована, а існувала радше як волонтерська ініціатива, що забирала багато часу й зусиль, потребувала віддачі, і Олена Анатоліївна завжди вірила в успіх цієї ініціативи.
Нині вона є обличчям організації, її співтворчинею, людиною, яка виводить будь-які стандарти на рівень «Бог», визначає її політику, веде проєкти. Я знаю, що можу на неї покластися. Вона завжди захищатиме інтереси ЕдКемпу, навіть ціною власних.
Олена дуже щира, у неї болить серце за вчительську спільноту. І якщо до неї звернеться хтось із педагогів, вона знайде хвилинку і прийде на допомогу.
Говорячи про її діяльність за межами ГО «ЕдКемп Україна», слід згадати все, що стосується просування теми недискримінації в освіті, культури вживання фемінітивів. Тепер уже нікого не здивуєш табличкою на дверях із написом «Директорка», навіть не зрозуміло, як може бути інакше. А це багато в чому результат її копіткої роботи. Слід згадати і про посаду радниці з питань політики гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті двох міністерок освіти і науки України: чимало питань, про які насправді мало би турбуватися МОН, вона «витягувала» на своїх плечах.

Запитую, що Олена вважає своїми найбільшими досягненнями за п’ять років роботи в ГО «ЕдКемп Україна», і сам розмірковую над цим. І наші відповіді майже збігаються. Перше, що називає Олена, — це власне розбудова спільноти ЕдКемп (сьогодні це понад 35 000 активних освітян), унікального простору, де педагоги знаходять підтримку для свого професійного розвитку, просувають зміни в шкільній освіті, стають тією «кров’ю», що творить освітню політику.

Другим пунктом я пропоную демонополізацію процесу підвищення педагогічної кваліфікації, адже саме ГО «ЕдКемп Україна» та особисто Олена і Олександр були тим локомотивом, який у співпраці з Міністерством освіти і науки України буквально «протаранив» давню й довгу державну монополію на підвищення кваліфікації вчительства, а нині такі послуги можуть надавати й інші стейкхолдери. Олена погоджується з винятковою важливістю цього результату, скаржиться, що місць у її топ-списку тільки три. Своєю чергою, пригадує іншу важливу перемогу — участь разом з Олександром у розробці концепції Нової української школи. На першій робочій зустрічі, де відбулося історичне знайомство з тодішньою міністеркою освіти й науки України Лілією Гриневич, довелося взяти слово і сказати, що обговорювана на той момент концепція реформи не відповідає найголовнішому — принципу дитиноцентризму. Лілія Михайлівна одразу запросила Олександра й Олену приєднатися до спільної роботи. Коли кардинально оновлену концепцію НУШ було фіналізовано, ГО «ЕдКемп Україна» доклала багато зусиль для її популяризації серед освітян, обстоювання на різних рівнях.

«А третє… Мабуть, Робоча група МОН і антидискримінаційна експертиза підручників».

«Якщо ти перебуваєш на рівні державного управління, то не можеш ігнорувати жодної альтернативної позиції»

Улітку 2015 року вперше в історії української освіти почала працювати Робоча група Міністерства освіти і науки України, покликана опікуватися питаннями гендерної рівности та недискримінації в освіті. Олена Масалітіна стала її співголовою.

Ніхто точно не пам’ятає, кому належала ідея створити таку групу. Найпевніше, вона виникла колективно під час чергової зустрічі Всеукраїнської мережі осередків гендерної освіти ВНЗ (створена 2012 року, охоплювала понад 30 осередків, серед них і Гендерний центр ХНПУ імені Г. С. Сковороди, який тоді очолювала Олена. — О. М.), коли вирішили відрядити «делегацію» в МОН. Тетяна Ісаєва, на той момент координаторка Всеукраїнської мережі, підготувала й надіслала в міністерство відповідний лист. Наступний крок — зустріч з Інною Совсун (з березня 2014-го до серпня 2016-го — заступниця міністра освіти і науки України Сергія Квіта. — О. М.).

«Ми з’їздили раз, другий — не пробилися, поїхали втретє — нам сказали, що Інну Романівну терміново викликали до Верховної Ради. А ми ж їздили з різних куточків країни своїм коштом, і справа не рухалася. “Ви як хочете, — кажу, — а я сяду під дверима Совсун і чекатиму її, доки не прийде, потяг на Харків вночі”. На щастя, до ночі чекати не довелося: Інна Романівна повернулася, і буквально за п’ять хвилин усе вирішилося — вона дуже підтримала нашу ініціативу, бо повністю її поділяла. Невдовзі вийшов наказ МОН про створення Робочої групи».

Мабуть, найважливіший результат її роботи полягав у тому, що тему недискримінації в освіті вперше було виведено не просто в публічний простір, а поставлено на порядок денний освітньої політики. До складу групи ввійшли представниці і представники міністерства, була хороша співкоординація, партнерство. І коли, наприклад, Україна готувала самозвіт про реалізацію Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (CEDAW), Міністерство освіти і науки України дуже предметно долучилося до цієї аналітичної роботи, а Олена Масалітіна увійшла до урядової делегації в Женеву для представлення тієї доповіді.

Друге досягнення — впровадження та інституціоналізація антидискримінаційної експертизи підручників, знову вперше в історії української освіти. Це було ключове завдання новоствореної Робочої групи, і Олена стала лідеркою цього процесу.

«Процес почався, коли ми з Олександром Елькіним познайомилися з Наталією Вяткіною (2016 року — директорка Інституту модернізації змісту освіти, відповідального за конкурси підручників. — О. М.). Вона дуже позитивно сприйняла важливість такої експертизи, скоординувала нас із колегами з Інституту, для яких ми згодом провели навчання з питань недискримінації в освіті. Того року ми навіть зробили пробну експертизу».

Та справжня інституціоналізація антидискримінаційної експертизи почалася тоді, коли міністеркою освіти і науки України стала Лілія Гриневич (з квітня 2016 року. — О. М.).

«Лілія Михайлівна — дуже масштабна, потужна особистість, треба мати внутрішню силу, щоб щось пропонувати їй, а тим паче дискутувати з нею. Вона погодилася, що діяльність Робочої групи треба продовжувати (заступник міністра освіти й науки України Роман Греба став її співголовою) і розпорядилася додати в наказ про конкурс підручників антидискримінаційну експертизу».

Антидискримінаційна експертиза продемонструвала свою високу ефективність. У період з 2016 по 2021 роки в рамках конкурсів проєктів підручників для різних класів було експертовано більше як 1000 книжок (на предмет дискримінації за ознаками віку, раси, кольору шкіри, статі, місця проживання, етнічної приналежности, майнового стану, інвалідности, релігійних переконань та ін.). І якщо 2016 року не враховували недискримінаційний підхід 86 % (!) проєктів підручників, то з 2019 року цей показник не перевищує 2 %, що можна вважати фантастичним проривом!

Декого антидискримінаційна експертиза роздратувала, у червні 2018-го вийшла ціла серія критичних публікацій. Написане і сказане переважно не відповідало дійсності і не відбивало суть того, що таке насправді антидискримінаційна експертиза. І Олена, і всі ми, хто входили до експертного кола, щодня тільки те й робили, що давали коментарі медіа, консультували міністерський апарат, готували довідки для інших владних структур. Ми вистояли! І Олена, звичайно, була на передовій.

«Я пережила все це завдяки підтримці Лілії Гриневич. Поруч із нею багато чого навчилася. Я захоплювалася витримкою Лілії Михайлівни, особливо під час очної зустрічі з пані Турчиновою (одна з авторок критичних матеріалів на адресу експертизи. — О. М.). Тоді відбулася дуже складна розмова: черкни — і буде вибух! Проте Лілія Михайлівна виявляла чітку позицію: якщо ти перебуваєш на рівні державного управління, то не можеш ігнорувати жодної альтернативної позиції».

Відкрию секрет: ми з Оленою впевнені, що на саму експертизу той хайп стратегічно вплинув позитивно. Було багато охочих приєднатися до процесу, у нас самих виникло чимало свіжих думок щодо розвитку недискримінаційного підходу, вийшла низка справді глибоких і коректних медіапублікацій, завдяки яким про експертизу нарешті дізналося ширше освітянське коло.

«Іноді я з будівлі міністерства за ворота буквально виповзала»

Жовтень 2016-го. Мені зателефонувала Олена і сказала, що щойно вийшла з будинку МОН — її призначили радницею на громадських засадах міністерки освіти і науки України Лілії Гриневич з питань політики гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті. Її кандидатуру з двох, які представила Робоча група, обрала сама Лілія Михайлівна. Дуже добре пам’ятаю Оленину фразу під кінець розмови: «У мене таке враження, наче дитинство скінчилося…»

«Так, я просто відчула тоді весь тиск відповідальности — коли мені дали “корочку” радниці. Що за мною наче стоять багато інших людей, дотичних до теми недискримінації в освіті. Дуже часто мені було страшно, як перед іспитом, коли в животі все стискається: постійно доводилося адвокувати складну тему, яку чимала частина суспільства відверто не сприймає, бо люди ще не розібралися в ній. Та очі бояться, а руки роблять».

Олена була радницею майже три з половиною роки, попрацювала на цій посаді з двома міністерками — Лілією Гриневич і Ганною Новосад. Звичайно, я запитав, чим відрізнялися ці дві каденції, з ким із них було важче чи, навпаки, простіше. У відповідь Олена виявила всю свою сформовану на цій посаді дипломатичну натуру.

«Не можу сказати, коли було простіше. Для мене взагалі працювати з першими особами — це якась фантастика, і я вдячна долі за цю можливість. Водночас це постійне колосальне напруження. Моя робота ще й збіглася з реформою НУШ, на яку багато нападалися, що додавало труднощів. Коли бачила несправедливі звинувачення (особливо на адресу Лілії Михайлівни), мені це дуже боліло. Іноді я з будівлі міністерства за ворота буквально виповзала — така була виснажена».

Катерина Левченко, Урядова уповноважена з питань гендерної політики, докторка юридичних наук, кандидатка філософських наук, професорка
Я дуже шкодую, що пані Олена наразі не працює на посаді радниці на громадських засадах з питань гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті міністра освіти й науки України. Саме за її каденції це міністерство зробило дуже багато важливих речей, як-от впровадження антидискримінаційної експертизи проєктів шкільних підручників, розробка Стратегії гендерної рівности в освіті тощо.
Уже коли я стала Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики, на багато питань, які виникали у сфері освіти, я завжди могла отримати відповіді у пані Олени, і це хороша, правильна співпраця між різними урядовими структурами. Чимало документів, які ухвалювалися на рівні Кабміну і стосувалися освіти, було вдосконалено з урахуванням принципу забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, зокрема завдяки нашим спільним консультаціям з пані Оленою і спільним зусиллям. Таким прикладом було затвердження нової редакції українського правопису, у якому вперше приділено окрему увагу фемінітивам.
Пані Олена завжди багато займалася розвитком компетенцій учительства. У цій площині у нас завжди була спільна робота, тепер її продовжує ГО «ЕдКемп Україна», і дуже важливо, що в цю діяльність залучено гендерний складник, недискримінація. Бажаю успіхів пані Олені!
Вважаю, що Міністерство освіти і науки України нині конче потребує радника/-цю з питань політики гендерної рівности та протидії дискримінації в освіті й Олена Масалітіна — найкраща кандидатура!

«Я дуже щаслива, що втілилася саме в цей час, у цій країні і саме жінкою»

Олена називає себе феміністкою, але так було не завжди. Пам’ятаю, коли ми з нею познайомилися, вона ще якийсь час заперечувала приналежність до фемінізму, потім почала визнавати це, але при цьому наче вибачалася (особливо перед студентством) за високі підбори, довге волосся і користування досягненнями індустрії краси. Так вона намагалася дещо зняти напругу в аудиторії при входженні в тему.

«Так, це був мій шлях. Тепер я можу точно сказати, що я феміністка, бо користуюся правом бути різною, бути такою, як я хочу і коли хочу. Феміністом є і мій другий чоловік (він навіть активно пропагує феміністські погляди у себе на роботі), а донька за поглядами взагалі ближча до радикального фемінізму. Я ж радше ліберальна феміністка. Мій досвід засвідчив, що всьому є свій час і своє місце. Колись я “стояла на танку”, нині виконую радше споглядальну роль. Коли є запит, я готова пояснювати свою позицію, але вже не бігаю за кожною людиною».

Олена і її другий чоловік Андрій зійшлися не одразу. Спершу не вийшло — Олена фактично втекла від повторення примусу до «жіночих» домашніх обов’язків. Проте кохання таки взяло гору, і за півтора роки вони все почали спочатку, намагаючись побудувати вже справжні партнерські взаємини. 

«Ми змінилися, зрозуміли, що для нас набагато важливіше бути разом, хоча як люди ми дуже різні. У нас такі взаємини, про які я завжди говорю на тренінгах. Ми перестали сваритися. Ми виконуємо стосовно одне одного різні ролі, залежно від ситуації, відчуваємо й пізнаємо одне одного. З часом наше почуття любові розгорається. Я завжди відчуваю колосальну підтримку чоловіка. Коли, наприклад, на мене робили “фотожаби” і слали їх у “приват”, я вистояла завдяки його підтримці».

Мої запитання вичерпалися, наша тригодинна розмова завершується. Я думаю про те, скільки корисного для української освіти вже зробила моя співрозмовниця (а скільки ще, сподіваюся, попереду), як їй було непросто в її МОНівські часи і чи оцінить колись її зусилля громадськість, зокрема освітянське коло. Як своєрідна квінтесенція цих роздумів народжується останнє питання: «Скажи, а ти задоволена тим, ким ти є?»

Не вагаючись, відповідає. І наче вгадує мої думки:

«Ти знаєш, так, я дуже задоволена тим, ким я є. Я дуже щаслива, що втілилася саме в цей час, у цій країні і саме жінкою. Хоча розумію, що люди сприймають мене по-різному. Хтось як енерджайзерку, яка все може. Для декого з жінок я стала рольовою моделлю і натхненницею (для доньки, наприклад): вона може — і ми зможемо! Є ті, хто мене сприймає негативно: вискочка, багатійка (бо за чутками, я живу в Києві), з ким переспала, щоб стати радницею, скільки грошей вбухала в косметолога й підтяжки (сміється: ти ж знаєш, я живу в Харкові в однокімнатній квартирі, і підтяжок не робила ще)… Та більшість тих, із ким я спілкуюся, все-таки сприймають мене просто як хорошу, відповідальну, професійну людину й колегу, з якою приємно поспілкуватися».

Повертаючись до початку матеріалу, спробую відповісти на запитання, що ж саме стало «фактором успіху» Олени Масалітіної. На мою думку, таких чинників три: перший — її сильна особистість, другий — постійне тяжіння до професійного саморозвитку, третій — підтримка близьких (і не тільки) людей тоді, коли це найпотрібніше.

Неймовірна удача для української освіти, що ці «три кити» зійшлися і стали поруч.

Поки ви читаєте цю статтю, десятки (а може, й сотні) користувачок фейсбуку пишуть у постах і коментарях щось на зразок: «У 2021 році фемінізм не потрібен, у жінок уже все є, і ніхто їх ні в чому не обмежує!» Парадоксально, але абсолютно всі умови для того, щоб середньостатистична користувачка фейсбуку могла таке (або будь-що інше) написати, — це досягнення і результат діяльности феміністичного руху і феміністок у всьому світі. Так-так, разом із тим, щоб узагалі вміти читати й писати.

Ясна річ, освіта не гарантія успіху й щасливого життя, але шлях до них стає набагато простішим, якщо цю освіту таки мати. У 2021 році мало кого здивуєш фактом, що жінкам у всьому світі середня й вища освіта почала ставати доступною лише із середини ХІХ століття. Як і тим, що потребу в освіті для жінок усвідомлювали й озвучували насамперед жінки. Як і тим, що на шляху до доступної середньої й вищої освіти для жінок виникало безліч перешкод, і створювали їх спільноти, держави та установи, репрезентовані чоловіками. Тож чи здивує когось те, що доступ до освіти жінки в усьому світі отримали головно завдяки іншим жінкам — активісткам, які повсякчас озвучували і доносили потрібні меседжі, а там і вчителькам, просвітницям та очільницям навчальних закладів?

Можна тільки уявити, як важко це було — ставати першопроходицями в цій сфері, раз у раз стикаючись із несправедливою критикою, суспільним осудом та несприйняттям колег. Зате нині користувачки фейсбуку можуть писати свої пости й коментарі (а я — цю статтю), отже, півтора століття тому цим жінкам усе вдалося.

Христина Алчевська, одна з ключових фігур для жіночої освіти в Україні, — персона загалом неоднозначна. Одні джерела свідчать, що вона була конфліктною й жорсткою (а чи можна було інакше робити зміни і досягати чогось у сфері, за яку вона взялася?). Інші, навпаки, дорікають компромісом, на який вона свого часу мусила піти. Зупинимося на цьому докладніше, щоб і ви могли дійти свого висновку. Хай там як, саме ця жінка, крім того що представниця однієї з найвпливовіших українських родин зламу століть (так, назва міста Алчевськ зовсім не випадкова), стала однією з перших українських педагогинь, просвітниць і організаторок народної освіти. Саме вона півтора століття тому написала: «Кажуть, що у кожної людини буває свій “пункт божевілля”. Моїм виявилося бажання навчити грамоти якомога більше жінок».

Дитинство і юність: підслухані уроки

Народилася Христина Алчевська (до заміжжя Журавльова) 16 квітня 1841 року в містечку Борзна Чернігівської губернії. У 1843 році її батька, Данила Журавльова, котрий учителював у повітовій школі, перевели на роботу до Курська — там і минули дитинство і юність роки дівчини. Про батька в пізніших спогадах Христина писала, що він був жорстокою людиною і, попри вчительську професію, ненавидів дітей. Пригадує, як він не раз підіймав руку на її братів, дівчат і жінок — кріпачок своєї дружини, принижував її саму. А от про свою матір, онуку молдавського господаря, Алчевська писала так: «Вона зробила те, що в старовину називалося mesallianse: донька заслуженого генерала, героя дванадцятого року (війни з Наполеоном 1812 року. — І. Н.), котра здобула блискучу освіту в Смольному інституті, мала чималі кошти й чудовий голос (навчаючись у Смольному, навіть кілька разів співала при дворі), вона принесла це в дар скромному вчителю, хоч той і був надзвичайної вроди й неабиякого розуму. Я обожнювала свою матір як істоту люблячу, пристрасну, яка мала світлий розум і дар “приваблювати серця людей”». Певно, донька бідного, але жорстокого й принципового повітового вчителя та делікатної й освіченої, але засліпленої коханням аристократки не мала шансів не вирости бунтаркою. І цей шлях почався для Христини з найраніших років.

Батько-вчитель, ясна річ, усвідомлював, що його дітям потрібна освіта, але, цілком очікувано, лише для хлопців. Не подіяли ні материні вмовляння, ні доньчині сльози: під час уроків з учителем, якого найняли для братів, Христина не могла перебувати в кімнаті. Дівчинка скорилася і протягом занять сиділа під дверима — в буквальному сенсі, уважно слухаючи, що відбувається по той бік. «Батько вважав абсолютно зайвим навчати мене, дівчинку, грамоти. Та мені так хотілося цього, що я навчилася читати, підслуховуючи їхні уроки, і читала краще за моїх братів», — згадувала згодом Христина. І не лише читати навчилася, а й усі домашні завдання виконувала, зрештою, брати почали в неї списувати! Проте офіційну освіту, навіть шкільну, Христині здобути так і не вдалося: таланти, які у неї відкрилися, не те що не переконали, а навіть ще більше роздратували свавільного батька. Тож надалі самоосвітою дівчині довелося займатися потай.

Жага до знань вкупі з підтримкою матері виявилися сильнішими. Навчившись читати, Христина стала справжнім «книжковим черв’яком». Читала все, що тільки могла знайти в батьківській бібліотеці. Найбільше полюбила твори Тараса Шевченка (аж так, що, як сама зізнавалася, не раз плакала над його віршами), а згодом ще й почала влаштовувати імпровізовані читання для кріпаків і селян. Можливість із головою поринути в книжки допомогла Христині пережити перше велике життєве потрясіння — смерть матері (на той момент дівчині було 16).

Далі — більше: Христина почала відвідувати молодіжні літературні гуртки, де не раз обговорювали заборонену літературу і вели політичні дискусії, і віршувати, а 1859 року наважилася написати живому класикові — Алєксандру Герцену. На диво, класик відповів дівчині, і між ними зав’язалося таємне листування. У листах Христина не лише висловлювала письменникові враження від його творчости та ділилася своєю, а й викладала свої міркування про народну освіту (точніше, її відсутність), питала порад щодо організації недільних шкіл. У 1860 році вірші й статті Христини під псевдонімом «Українка» з’явилися на сторінках революційної газети «Колокол», яку Герцен видавав у Лондоні. І так уже сталося, що число цієї газети з публікацією Христини трапилося на очі молодому підприємцю Олексію Алчевському.

«Хлопець із двома класами школи»: знайомство з Олексієм Алчевським

Майбутній чоловік Христини, один із перших і найвідоміших українських бізнесменів та меценатів, батько-засновник цілого міста на Донеччині, народився 1835 року на Сумщині в родині бакалійника. Батьки змогли дати синові двокласну шкільну освіту та кілька років у Сумському повітовому училищі, і це заохотило амбітного й здібного хлопця. Не маючи змоги продовжити навчання, Олексій поринув у самоосвіту, читав книжки й газети і, зрештою, вирішив, як батько, піти в комерцію. У 1860 році 25-річний Алчевський переїхав до Харкова, де на позичені гроші відкрив чайну крамницю, справи потихеньку йшли вгору. У перші ж роки в Харкові Олексієві вдалося знайти й однодумців у царині українства — так виникло харківське товариство «Громада», що стало черговою ланкою в «русі громад» 1860–1870-х років. Природно, що молодий підприємець задумувався над потребою розширяти бізнес — та життєвих змін.

Достеменно не відомо, що більше зачепило Алчевського — натхненні вірші чи полум’яні статті 19-річної «Українки». Та хай там як, він узяв у виданні адресу дівчини і написав їй. У листування з’ясувалося, що в Олексія й Христини надзвичайно багато спільного: обоє молоді й палкі, обоє амбітні і прагнуть творити зміни, та й ідеї українства (і творчість Шевченка) обом неабияк симпатичні. Тож обмін листами швидко переріс у роман, що протривав трошки менше ніж два роки. А вже 1862-й став для закоханої пари роком великих змін: вони вирішили одружитися, що означало для Христини переїзд до Харкова. Місто чуже й майже незнайоме обом, але тут було набагато більше шансів втілити всі амбітні плани, які назріли в Олексія і Христини Алчевських.

Харків, товариство «Громада» та перша в Україні недільна школа для жінок

Молоде подружжя опинилося в дуже правильному місці в найправильніший час. На хвилі індустріалізації населення Харкова стрімко зростало ще з 1850-х років, одне за одним відкривались нові підприємства. Амбітний Олексій Алчевський, відкривши свій перший бізнес на позику, вирішив зайнятися кредитуванням. Засноване ним Товариство взаємного кредиту зрештою розрослося до Харківського торгового банку, який відкрився 1868 року, а потім до одного з перших земельних банків у Російській імперії. Не відставала й Христина, точніше, навіть трохи випередила чоловіка. Приїхавши до Харкова в травні 1862 року, вона вже восени втілила свою найпалкішу юнацьку мрію (на той момент їй 21 рік) — першу безкоштовну жіночу недільну школу в Російській імперії. І викладати в ній почала українською.

Як вдалося зробити це так швидко? Завдяки любові до української культури й хорошим зв’язкам. Олексій тісно спілкувався з харківським культурно-освітнім товариством «Громада» — українською інтелігенцією, яка захоплювалася народницькими ідеалами, зокрема просувала ідею освіти для народу. У різний час його учасниками були мовознавець Олександр Потебня, поет Василь Мова (Лиманський), письменник та історик Гнат Хоткевич. Згодом харківська «Громада» почала приймати гостей із Києва — літераторів і громадських діячів Миколу Вороного, Пантелеймона Куліша, Тадея Рильського та інших.

Долучилася до товариства й Христина, кінець кінцем подружжя стало одними з його очільників та меценатів. І чи варто казати, що ідею створення україномовної школи гаряче підтримали в «Громаді», ще й зважаючи на авторитет Алчевських у цих колах, який зростав прямо пропорційно до збільшення статків подружжя. Частина майбутнього колективу школи навіть погодилася викладати в ній безкоштовно. Заняття почалися вдома в Алчевських, і так було наступні вісім років.

Перший набір школи становив близько 50 учениць, серед них були представниці найрізноманітніших верств населення і професій: прибиральниці, продавчині, куховарки… Різнилися й «вихідні дані», насамперед вік учениць та рівень їхньої грамотности. Тож перше, що слід було розробити, — алгоритм розподілу їх на групи. Кожна учениця перед початком занять мала пройти співбесіду і вступне тестування. У школі існував віковий розподіл (малолітні — 10–12 років, підлітки — 12–15 років і дорослі — 16 років і старші) та розподіл за грамотністю (неписьменні; малограмотні, хто вміли читати, але не вміли писати, та письменні, яким треба було покращувати свої навички). Вивчали правознавство, фізику, хімію, географію, історію України, письмо й математику. Українську мову викладала сама Христина Алчевська за граматикою Пантелеймона Куліша.

З часом штат школи розрісся до понад 100 педагогів і педагогинь, з’явилася її «філія» в селі Олексіївка. У 1896 році збудували навіть окреме приміщення, яке спроєктував архітектор Бекетов і яке Христина Алчевська передала у власність школи (безпрецедентний тоді випадок). Та щоб цього досягти, в наступні роки «народній вчительці» і педагогині довелося піти на не один болючий компроміс.

Між Валуєвським циркуляром і Емським указом: компроміси

Першим каменем спотикання стало те, що недільна школа Алчевської від початку була фактично напівлегальною. Причин тому існувало дві — відсутність у її засновниці профільної освіти й права викладати та виразна орієнтованість навчання на українську мову й культуру. І те, і те не могло сподобатись імперському керівництву, тому заняття в школі відбувалися таємно. Авторитет Олексія Алчевського як впливового підприємця вберігав Христину і колектив школи від серйозних санкцій, але вже 1863 року існування школи в такому форматі стало загрозливим: 18 липня вийшов сумнозвісний Валуєвський циркуляр. Це таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, яке, зокрема, повністю забороняло видання релігійної, навчальної і наукової літератури (залишили тільки художню) «малоросійською», тобто українською мовою, а також діяльність недільних громадських шкіл з українською мовою викладання.

Христина Алчевська постала перед складним вибором. Вона й раніше розуміла, що офіційний дозвіл на викладання — запорука дальшого існування школи, але, що гірше, щоб отримати цей дозвіл, треба було повністю відмовитися від української мови й україномовних підручників у стінах школи. І Алчевська таки вирішила, що потреба отримати базову освіту для жінок, які не зможуть отримати її в інакший спосіб, важливіша. І чи нам нині її судити?

У перші місяці 1870 року Христина Алчевська таки склала іспити і здобула право викладати. Це означало, що школу нарешті можна відкрити офіційно, що й зробили урочисто 22 березня. Христина Алчевська й на цьому етапі заручилася підтримкою громади: почесною попечителькою школи стала Ганна Вернадська, майбутня мати академіка Володимира Вернадського.

Станом на 1871 рік у школі навчалося вже 154 учениці і працювало 24 педагогині й педагоги, а навчання відбувалося з 10 по 14 годину в приміщенні Першого повітового училища. Школа стала простором для власних педагогічних експериментів і розробок Алчевської, що згодом ляжуть в основу чи не всієї системи середньої освіти в Російській імперії й Радянському Союзі. Зокрема, цікавим винаходом Алчевської були щоденники для учениць, але не ті, до яких ми звикли, — з домашніми завданнями й оцінками, а з персональними даними та фіксуванням прогресу кожної учениці. На думку Христини, такий щоденник сприяв «з’ясуванню ставлення вчителя до школи, до учениць і, зрештою, допомагав з’ясувати характер, здібності, індивідуальні особливості кожної учениці». Алчевська також активно студіювала праці з педагогіки та впроваджувала розробки, які їй здавалися найвдалішими. Так уроки доповнилися методами бесіди і пояснення, а граматику почали викладати звуковим методом (як це, власне, відбувається й нині). Фактично Христина Алчевська заклала підвалини структури шкільного уроку в сучасній українській школі.

Уже в 1870-х роках у школі з’явилася власна бібліотека. Книжки добирали дуже ретельно, на основі бесід з ученицями, а згодом навіть виникла окрема Комісія з розгляду нових книг. Наявність бібліотеки дозволила запровадити позакласні читання та обговорення прочитаного, що дуже припало до душі ученицям. А наприкінці 1880-х і в 1890-х роках Христина Алчевська підготувала до друку тритомний покажчик книжок «Что читать народу?», який — увага! — містить понад 4 тисячі рецензій, відгуків і анотацій на твори світової, російської й української літератури, написаних її колегами — педагогами й науковцями. І трошки — 1150 — написала сама Христина. Наприкінці століття покажчик було відзначено на міжнародних педагогічних виставках в Антверпені, Чикаго й Парижі.

Тут мусимо ненадовго покинути індустріальний Харків і перенестися на нинішню Луганщину, в село Олексіївка. Тут 1879 року, за три роки після ще одного імперського «закручування гайок» усьому українському у вигляді Емського указу (що передбачав уже цілковиту заборону української мови в культурному й публічному просторі в будь-якому вигляді), Христина Алчевська відкрила філію своєї школи. Цікаво, що з того вийшло.

Школа в Олексіївці і «двоєдушіє»

Треба ще розуміти, що недільні школи в Харкові й Олексіївці були далеко не одинокими освітніми проєктами Алчевських. Вони систематично жертвували кошти на діяльність безлічі навчальних закладів та ініціатив, як-от Гірничий інститут у Катеринославі (нині Дніпро), Харківський сільськогосподарський інститут, Сумська й Харківська публічні бібліотеки та багато інших. Кошти, що їх вдалося залучити завдяки Торговому банку і наступним бізнес-ініціативам Олексія Алчевського в гірничовидобувній й агропромисловій галузі (а сума в якийсь момент сягнула 4 млн крб., що в сучасному світі еквівалентно близько 400 млн доларів США), дозволили родині втілювати свої освітні й культурні плани в життя. Алчевські отримали вплив, кошти і визнання, але замість просто множити свої статки й насолоджуватися «красивим життям» у доступному на той час варіанті вони активно вкладали їх у розвиток та освіту громад. Наприклад, крім школи його дружини, фактично на кошти Алчевського було створено ще чимало навчальних закладів: гірниче училище в Катеринославі, комерційне училище і сільськогосподарський інститут у Харкові, низка шкіл.

Будівлю школи в Олексіївці звели повністю на гроші Алчевських, і Христина стала її попечителькою. Від початку школа задумувалася як однокласна і, за свідченнями очевидців, «більше нагадувала будинок культури, ніж школу». Олексіївка стала місцем, де народницькі й просвітницькі ідеали Алчевських якщо не розбилися вщент, то суттєво надщербилися об реальність українського села. Учнів ніяк не вдавалося привчити до дисципліни, прищепити їм бажання вчитися, і вчителі, які теж спочатку працювали в школі на громадських засадах, один за одним почали звільнятися. У 1887 році Христина Алчевська познайомилася з українським письменником, лексикографом і педагогом-ентузіастом Борисом Грінченком — і в ньому та в його дружині Марії, теж педагогині й перекладачці, вгледіла «рятівну соломинку» для Олексіївської школи. Алчевська запросила родину Грінченків до Олексіївки, виділила їм окремий будинок, встановила вчительську платню в 300 крб і ще 100 зверху та дала майже повну свободу у викладанні й наповненні уроків.

Про цей період життя родини Грінченків та спілкування їх із «патронами» Алчевськими, котрі проводили в Олексіївці майже кожне літо, добре відомо зі «Спогадів» Марії Грінченко, що їх вона видала під псевдонімом Марія Загірня. З цих мемуарів дуже виразно видно, як із часом змінювалися взаємини між Грінченками й Алчевськими. Скажімо, Борис Грінченко не надто задоволений умовами в Олексіївській школі, але його попервах дуже тішить прихильне ставлення Алчевської і її прихильність до української ідеї. Тимчасом Марія Грінченко в спогадах одразу ледь не прямо називає українство Алчевських шароварщиною і лицемірством, не раз висміює показну пафосність і помпезність самих Алчевських та «українофільських» заходів, що їх вони влаштовували в Олексіївці. Ці мемуари цінні ще й тим, що вони великою мірою вони віддзеркалюють ставлення сучасників до Алчевських та їхньої громадянської позиції — і тут справді було що критикувати.

Скажімо, в багатьох джерелах є згадки про те, що у своїй садибі в Харкові Алчевські, незважаючи на перестороги й заборони, 1899 року встановили погруддя Шевченка роботи скульптора Володимира Беклемішева. Фактично це був перший пам’ятник Шевченкові, бо статус і статки Алчевського, очевидно, дозволяли навіть таку конфронтацію з чиновниками. Гіпсовий бюст поета ще раніше прикрасив їхню олексіївську резиденцію. А ось як цю подію, що відбулася влітку 1888 року, описує Марія Грінченко: «Напередодні їх приїзду дід Бруско, що стеріг їх будинок, поставив у квітнику перед будинком чималий гіпсовий бюст Шевченка. Колись-бо, в початку 60-х років подружжя Алчевських було членами української Громади в Харкові, що складалася з 80 людей. Христина Данилівна в ті часи навіть ходила по Харкову в очіпку і в білій свитині. Але недовго побули вони в Громаді: “Убедились, что все это прекрасно, но уже мертво; и хотя еще не похоронено, но уже никогда не воскреснет”. І від колишнього “украинофильства” зосталася пошана до Шевченка та до його “Кобзаря”, …ще зосталася любов до української пісні, та ще про Олексія Кириловича Христина Данилівна казала, що він “в душе и теперь украинофил”. Але це виявлялося хіба тим, що разів зо два, ходячи ввечері по садку, він і Христина Данилівна співали вдвох “Котилися вози з гори”». (Лишу за собою право не коментувати етичність висловлювань Марії Грінченко, але дозволю собі відзначити стиль «Спогадів» і порекомендувати їх за нагоди до прочитання).

Незважаючи на прихильність і заступництво Алчевської (одного разу вона буквально врятувала Грінченка від арешту: він отримав на олексіївську адресу кореспонденцію не на своє прізвище, а на псевдонім «Чайченко», що спонукало жандармів думати, що Грінченко має два паспорти), протиріччя між нею і подружжям Грінченків через «двоєдушіє», за яке вони їй раз у раз дорікали, тільки наростали. Школа, попри очікування Грінченків, офіційно так і залишилася «московською», хоча уроки Борис і Марія вели переважно українською. Це породжувало бурхливі суперечки між ними й Алчевською, у яких вони, втім, так чи так доходили компромісів наступні кілька років.

Різка критика Грінченка на адресу другого тóму посібника «Что читать народу?» теж неприємно зачепила Алчевську, але спонукала її взяти в третій том твори української літератури і 300 українських пісень. Та коли Грінченко, який в роки викладання в школі тісно спілкувався із селянами, в одному листі відкрито звинуватив Алчевську в лицемірстві, мовляв, ви ніби хочете для народу просвіти, а селяни працюють на вас по 15–16 годин і просто не мають на неї ні часу, ні сил, це стало причиною припинити співпрацю між Грінченками й Алчевською. Патронеса не приховувала, що лист її глибоко зачепив і образив (хоча конструктивних висновків вона з нього, очевидно, не зробила).

Згодом із Грінченкових «Листів з України Наддніпрянської» дізнаємося і про його дуже критичну реакцію на святкування 30-річчя діяльности Христини Алчевської: «Тридцять років назад подружжя Олексія та Христину Алчевських можна було побачити як щирих та палких членів української громади в Харкові. З того часу багато змінилося, і зовсім в іншому становищі бачимо ми тепер Христину Алчевську. Тридцять років уже поминуло, як зреклася вона свого рідного краю і працює досить щиро, щоб змоскалити наш народ. Вона заводить московські школи на Вкраїні, читає та розповсюджує московські книжки поміж українським народом і доводить у своїх писаннях, що сей народ чудово розуміє всю московську літературу по-московському… Христина Алчевська мала щирий замір послужити просвіті. Але що ж вийшло з того? Вона тридцять років деморалізувала народ і, думаючи, що служить просвіті, послужила темній темряві, послужила ідеї пожирання меншого більшим. Та й не самий народ вона деморалізувала: погані приклади деморалізують й інтелігенцію, а Христина Алчевська давала поганий приклад, бо її вчинок був — ренегатство, зрада».

У 1893 році на повітових зборах Олексіївську школу відзначили як зразкову, наголосивши, що це заслуга Бориса й Марії Грінченків. Та саме того року Алчевська поставила їх перед фактом, що вона розриває з ними домовленості, хоча рік ще не закінчився. Надалі жодних зв’язків з Алчевською Грінченки не підтримували. Навіть коли на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Харкові 1903 року Христина Алчевська підійшла до них привітатися, то «зустріла відповідь увічливу, але холодну». Та й решта інтелігенції з «великої України», присутня на відкритті, вітала Алчевських не набагато тепліше: схоже, що попри заслуги попередніх років, сучасники їм так і не пробачили «двоєдушність» і нездатність тримати проукраїнську лінію до кінця.

Будинок на Мироносицькому, великі надії та великі потрясіння

Хай там як, просвітницька діяльність Христини Алчевської тривала. Недільна школа в Харкові розросталася і вдосконалювалася. Ще 1885 року педколектив спільно підготував «Програми з усіх предметів навчання в Недільній школі для дорослих і малолітніх учнів». У 1890-х роках паралельно з посібником «Что читать народу?» Христина Алчевська взялася розробляти «Книги взрослых» — підручник для навчання дорослих учнів. У 1893 році кількість учениць школи перевалила за три сотні, вісім кімнат повітового училища для неї стали затісними, і Алчевська вирішила розширити школу, присвоїти їй статус гімназії та нарешті мати власне приміщення.

Проєкт будівлі доручили архітекторові Олексію Бекетову, а збудувати його вирішили в Мироносицькому провулку (пізніше вулиця Раднаркомівська, нині — Жон Мироносиць, 9). На будівництво витратили 50 тис. карбованців, а будівлю передали у власність школи — і це був один такий прецедент на всю Російську імперію. Ця школа проіснувала до 1919 року, її штат нараховував 100 вчителів, а закінчило її в різний час 17 тисяч жінок і дівчат.

На той час Христина Алчевська — визнана й поважана педагогиня. До неї приїздять обмінюватися досвідом педагоги з усіх кінців імперії. Вона організовує освітянські виставки, літературні салони (у яких беруть участь, зокрема, Микола Вороний, Максим Рильський, Гнат Хоткевич, Олександр Олесь) та представляє школу на міжнародних виставках в Антверпені, Празі, Брюсселі, Парижі й навіть Чикаго. У приміщенні гімназії вона відкрила музей навчального посібника, де було виставлено підручники, таблиці, контурні карти й інші допоміжні матеріали. У 1896 році музей налічував 424 експонати, окремі з них були одні у своєму роді. Здавалося б, усе на своїх місцях — можна провадити просвітницьку діяльність і бути спокійною. Та саме в такі моменти стаються болючі злами.

Заняття з Христиною Алчевською в Харківській гімназії. 1890-ті роки

У 1899 році вибухнула економічна криза. Олексію Алчевському відмовили в державній позиці (дехто пов’язує це із «зухвалим» встановленням пам’ятника Шевченку). Давати раду з фінансовими труднощами родині дедалі важче. 7 травня 1901 року Олексія Алчевського знайшли мертвим на залізничних коліях. Обставини його загибелі не з’ясовано досі. Ця подія, звичайно, підкосила Христину Алчевську, але наступні 20 років вона й далі підтримувала діяльність школи та боролася з власними труднощами.

З 1902 року Алчевська активно друкувалася в періодиці: публікувала педагогічні праці (зокрема, «Полгода из жизни воскресной школы»), літературознавчі розвідки, доповнювала «Книгу взрослых». Крім того, вона почала чи то пак відновила, бо почала її ще в 19-річному віці, з отих юнацьких статей-відозв у газеті «Колокол», політичну діяльність. Того-таки 1902 року Христина Алчевська разом із донькою Христею стали членкинями Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок (Христя ж Алчевська була однією з 15 учасниць комітету, який керував організацією, що нараховувала кількасот, а згодом і понад тисячу жінок). Саме завдяки діяльності цього товариства 1917 року жительки Харкова фактично отримали активне й пасивне виборче право — раніше, ніж інші жінки в Російській імперії. У 1912 році Алчевська випустила мемуари «Передуманное и пережитое», звідки й маємо докладні відомості про її життя в різні періоди, про заснування й функціонування школи, зв’язки і побут родини Алчевських.

У цей період великою підтримкою для Христини Алчевської стали її діти, зокрема донька Христя, яка з 1903 року викладала в гімназії пліч-о-пліч із матір’ю, вела активну літературну й політичну діяльність. З 1915 року вдома в Алчевських відбувалися зібрання молодіжного літературно-політичного гуртка на зразок того, до яких свого часу ходила юна Христина, тільки дедалі частіше під проводом своєї наймолодшої доньки Христі. 1917 рік став ще одним великим потрясінням для Алчевських: на гастролях у Баку просто на сцені від менінгіту помер син Іван. Того самого року більшовики виселили родину Алчевських із власного будинку. Проте історія родини тривала й після смерти Христини Алчевської 15 серпня 1920 року.

«Шість талантів»: діти Алчевських

Крім особистих досягнень і внесків, Олексій і Христина Алчевські виховали шістьох дітей, кожна і кожен із яких стали знаними митцями, фахівцями в обраній справі чи сфері. Найстарший син Дмитро став науковцем, кандидатом природничих наук. Іван уславився як оперний співак, тенор. За 16 років він виконав 55 оперних партій, найвидатніша з яких — Герман з «Пікової дами» Чайковського. Іван Алчевський виступав в Україні й за кордоном, у його репертуарі були твори Миколи Лисенка, Ярослава Степового, твори брата — композитора Григорія Алчевського, українські народні пісні. Микола й Ганна Алчевські присвятили себе педагогічній діяльності: Ганна викладала в Харківській недільній школі (і згодом у гімназії), а Микола писав посібники, зокрема створив перший україномовний буквар для дорослих. Згаданий щойно Григорій Алчевський став композитором, створив обробки українських і російських народних пісень, поклав на музику вірші Шевченка («Чого мені тяжко, чого мені нудно»), Франка («Безмежнеє поле»), Лесі Українки («Не дивися на місяць весною», «Стояла я і слухала весну»), своєї сестри Христі Алчевської («Конвалія», «Гей, на бій»). Зручно й, певно, не нудно було рости в такому колі!

Окремо хочу зупинитися на постаті найменшої доньки Алчевських, Христини, більше відомої як Христя. І не тільки тому, що її часто плутають із матір’ю. «Христя Христинівна» Алчевська — чи не найбагатогранніший талант з усіх шістьох молодших Алчевських. У дитинстві товаришувала з Настею Грінченко, в юності брала участь у літературних салонах матері поруч із живими літературними класиками, навчалася в Харківській гімназії (власне, материній), жила в Парижі, де вивчила французьку, а згодом викладала її в гімназії. У 1903–1907 роках активно друкувала свої вірші в журналах і газетах, а 1907-го вийшла її перша збірка «Туга за сонцем». Іван Франко, котрий, як відомо, мусив відкоментувати все, що відбувалося в той час в українській літературі, про дебютну книжку Христі висловився так: «Авторка якось так природно мимоволі рисує перед нами вдачу, трохи тужливу, трохи меланхолійну та в основі більше веселу та артистичну… з тим усім у авторки видно талант і деякий розмах фантазії, та треба їй багато працювати над собою, щоб розвити ті задатки її природи». І молода поетка таки прислухалася: після цієї збірки в наступні роки вийшло ще 11, а разом із прозовими творами її загальний творчий доробок нараховує понад 4 тисячі творів.

Крім Харківського товариства взаємодопомоги трудящих жінок, Христя була членкинею Українського товариства драматургів і композиторів, узагалі мала активну громадянську й політичну позицію, ясна річ, проукраїнську. А ще майже до кінця існування Харківської гімназії викладала там і, напевно, єдина з родини Алчевських уповні пережила і занепад гімназії, і крах сім’ї. На її очах помирають батьки й троє братів, а наприкінці життя (померла Христя 1931 року від серцевого нападу в неповні 50 років) вона залишилася фактично без засобів до існування. І хай яким сумним вийшов цей завершальний акорд, ця «гілочка» родинного дерева Алчевських справді квітуча. Чимало у її творчості наївного й епігонського (дуже вже вона надихалася доробком сучасників), але, гадаю, це ще один творчий спадок, який нам варто нині перепрочитати.

Висновок

На позір Христина Алчевська може здатися такою собі «мері сью» (тобто персонажкою, у якої все складається так неправдоподібно добре, що й не хочеться їй співпереживати), яка до того ж підтверджує своєю історією шкідливі патріархальні стереотипи. Ну, так, дитинство було не найпростіше, але ж потім зустріла правильного чоловіка (надихала його щосили, щоб він досягнув успіху), от і змогла стільки всього реалізувати, і жила, горя не знаючи, всім би так.

Проте Алчевські — це зовсім не історія про «він багатий, а вона красива». І Олексій, і Христина докладали неабияких зусиль, та ще й з дуже юних літ, щоб отримати те, що мали, і зрештою зробили безмірно багато не лише для себе самих, а й для української економіки та культури взагалі. Про Олексія Алчевського сучасна історіографія говорить як про першого українського бізнесмена західного типу, який великою мірою заклав підвалини того, як будується бізнес в Україні й нині (і якби ця традиція не перервалася в радянський час, хтозна якою була б наша економіка нині). Про Христину ж незмінно говоримо як про видатну педагогиню, зачинательку жіночої шкільної освіти й керівницю навчального закладу, за зразком якого зрештою почали функціонувати школи й училища по всій Російській імперії та в Радянському Союзі.

Проте і радянська, і сучасна українська та подекуди російська історіографія переважно оминають увагою суперечливі ідеологічні моменти. Російські джерела не раз називають Христину Алчевську «першою російською феміністкою-просвітницею», попри очіпки й погруддя Шевченка, а українські, навпаки, наголошують на Шевченкові й громадівстві та не дуже заглиблюються в спогади й листи Грінченків, уникають аналізувати, якою була Алчевська в усіх цих ролях — педагогині, попечительки навчальних закладів, поміщиці. А про це варто й хотілося б почитати більше.

Христину Алчевську, як і майже кожну персону, яка проявляється в публічному просторі, є за що судити й критикувати. Найпевніше, закиди Грінченків у «двоєдушності» цілком правдиві, але чи аж так багато було можливостей для іншого сценарію в той час? Та і її педагогічні методи, хай які інноваційні, не унеможливлювали надмірної часом суворости. Водночас правда й те, що 17 тисяч жінок на Східній Україні завдяки Христині Алчевській і її діяльності здобули освіту, розширили свої горизонти, зрештою, змогли більше.

І хоча Христина Алчевська справді могла жити, ні в чому не знаючи потреби, виховувати дітей і носити красиві сукні, вона все життя поклала на те, щоб утілити мрію маленької дівчинки, яка сиділа під дверима. Мрію, щоб жодна жінка, яка прагне здобути освіту, більше не мусила сидіти під дверима і щоб ця освіта стала доступною якомога більшій кількості жінок.

Альона Казанська — ромська активістка і правозахисниця. Їй 24 роки. Вона адвокатує права меншин, зокрема жінок та представниць і представників ЛГБТ у ромських спільнотах. Альона cтала співавторкою сценарію художнього фільму «Чачьо» про ромського гея і мусила переховуватися у друзів після погроз. А документальний фільм «Romani Dance», де Альона розповіла про весільну ромську традицію перевірки цноти, яка стала насиллям для неї і її чоловіка на власному весіллі, остаточно розірвав її зв’язки зі спільнотою. Для «Гендер в деталях» правозахисниця розповіла, чому ромські жінки постають перед вибором — я або ромська спільнота, і чому важливо говорити на табуйовані теми.

«Їй не можна довіряти»

Альона народилася й виросла в Чернігові. У сім’ї були тільки жінки: мама, бабуся і молодша сестра. Мама займалася бізнесом: продавала золоті прикраси, одяг, взуття, запускала маршрутки в місті — бізнеси були різні, часто змінювалися і дозволяли сім’ї жити забезпечено.

Батьки розлучилися, коли Альоні не виповнилося й року, дівчина не знає чому. У дитинстві вона ще трохи спілкувалася з батьком, але зрештою комунікація зійшла нанівець — уже багато років вони не підтримують зв’язок узагалі. Особливої ролі у вихованні, каже Альона, батько не відігравав.

Мама Альони свого часу закінчила школу і здобула вищу освіту, одна з перших у своїй спільноті.

«Мама ніколи детально не розповідала про своє життя, були якісь мініісторії. Її вибір їхати на навчання викликав несприйняття, претензії до її матері, моєї бабусі. Однак її мати постановила дати їй освіту, і вона все-таки пішла в коледж. Слідом за нею в коледж вступила її подруга. Це було дуже прогресивно як на той час — поїхати одній далеко від родини здобувати освіту»,

— каже Альона.

Отож для родини було важливо, щоб Альона теж вивчилася. Дівчина ходила в школу і з перших класів усім розповідала, що вона ромка: вона цим пишалася, цього вчили з дитинства.

«У мене не дуже звична, як для ромки, зовнішність: світле волосся, світла шкіра. Коли в 4–5 класі в мене питали, хто моя родина і хто я, ніхто не вірив, що я ромка — я нагадувала радше вірменку або грузинку. Я ж била себе в груди — мені було дуже важливо, щоб мене називали ромкою»,

— розповідає Альона.

Однокласниці повірили тільки тоді, коли на батьківські збори прийшла мама дівчинки і все підтвердила особисто.

Класу до сьомого-восьмого в школі було добре й дружньо. Потім усе змінилося. Про поняття «булінг», каже Альона, тоді ще не знали, але почалися системні й регулярні приниження в класі. Дівчині ховали рюкзак, не пускали на урок, оголошували бойкот, рвали й топтали її речі. Якось зіпсували нову улюблену куртку — дівчина заледве знайшла її, порвану і брудну, десь у кутку.

«Я була скромною, правильною відмінницею, тому вчителі призначили мене скарбником класу. Я мала збирати гроші на різні подарунки і свята. Однокласниці й однокласники постали проти цього, мовляв, я ж ромка, мені не можна розпоряджатися грішми, і довіряти мені не можна»,

— згадує Альона.

Після 9 класу дівчина втекла в коледж — не хотіла залишатися в школі. Спеціалізацію обирала з доступних варіантів: можна було стати економісткою, технологинею, юристкою, лікаркою або музиканткою. Останні два варіанти відпали одразу, бо з медициною і музикою Альона точно не мала нічого спільного. Зупинилася на юридичному — вирішувати треба було швидко, а вибір невеликий.

Справдити очікування

Субгрупа ромів, до якої належить родина Альони, називається руська рома. Від інших вона трохи відрізняється діалектом, ставленням до дівчини в сім’ї, обрядами й традиціями на весіллях та десятками обмежень. Найчутливіше в спільноті ставляться до явища цноти. До заміжжя дівчина повинна справджувати головне очікування від неї — бути скромною, чесною, не давати громаді приводів думати про неї зайве, не водитися з хлопцями.

У Чернігові ромські родини жили неподалік одна від одної, тож усі могли контролювати всіх. Бачитися з хлопцями Альоні було заборонено. І заборонено, і страшно.

«Мені не можна було йти з коледжу самій у компанії одногрупника чи кількох хлопців. Я завжди просила когось із дівчат приєднатися до нас, щоб хоча б одна була в нашій компанії, крім мене. Чернігів — маленьке місто, мене могли побачити»,

— згадує Альона.

Після пар вона ходила на курси англійської. Їй дозволили відвідувати заняття, бо англійську викладали недалеко від дому. Проте за якийсь час офіс переїхав, і Альона це приховала, бо інакше їй заборонили б вивчати мову. Зрештою, це однаково сталося — дівчину побачили пізно ввечері на зупинці в іншому районі. Подруга бабусі прийшла в гості і спитала, що молода дівчина робить у такий час в чужому районі. Після цього Альону на курсах більше не бачили.

«Скільки себе пам’ятаю, я завжди намагалася виходити за рамки — за рамки того, що від мене очікують. Я щось приховувала, якісь правила обходила. Глобальним поясненням будь-яких заборон було “ти ж ромська дівчина, повинна відрізнятися від інших”. Свого часу я намагалася запитувати, з чим пов’язано те чи те обмеження. Та завжди все закінчувалося тим, що я ромська дівчина, а не якась там… інша. Усе зводилося до упередження, що дівчата поза спільнотою розбещені, вільні в стосунках з хлопцями»,

— каже Альона.

Те, що в сім’ї не було батька, накладало ще більше відповідальности. Альоні постійно казали:

«Тебе виховують у сім’ї, де одні жінки. Тому ти повинна бути ще правильнішою, ніж інші».

Справджувати всі очікування не виходило. Альоні натякали, що вона «інопланетянка» серед своїх: не любила золото, не хотіла танцювати на весіллях, не любила збиратися на свята, не особливо спілкувалася з іншими ромськими дівчатами.

«І попри все це, у мене було відчуття гордости, що я належу до ромської етнічної спільноти, — каже Альона. — Я і пишалась, і хотіла втекти».

Заміжжя як обов’язок

Жінки в Альониній сім’ї завжди були прогресивними як на свій час, — розповідає дівчина. Мама сама — чи не перша в спільноті — здобула базову й вищу освіту, тому їй було важливо, щоб донька теж мала доступ до знань.

«Мама взагалі була революціонеркою. Після навчання вона поїхала заробляти за кордон. Сама, хоча тоді дівчині майже нереально було поїхати кудись самій. Потім займалася різними бізнесами»,

— каже Альона.

Її мама, Марина Казанська, стала однією з героїнь документального фільму «Сім історій успішних жінок». Вона громадська діячка, очолює Чернігівську громадську організацію «Романо дром».

Поки Альона навчалася, заміжжя їй не нав’язували: для сім’ї було принципово, щоб у майбутньому дівчина була фінансово незалежною від чоловіка. У свої 19 років Альона одна була незаміжньою серед усіх дівчат свого віку в ромській спільноті в Чернігові.

Ще в коледжі Альона почала волонтерити в місцевих організаціях, потрапила на правозахисну школу і зацікавилася правами етнічних меншин. Вона зосередилася на дослідженні злочинів на ґрунті ненависти і присвятила цьому кілька років. Як активістка й правозахисниця відкрито підтримувала теми, неприйнятні для ромської спільноти, — фемінізм та ЛГБТ-рух.

«Я розуміла, що можу займатися різними правозахисними проблемами, але сильніша там, де щось пережила сама. Мені найближчими були права дівчат усередині ромських спільнот»,

— каже Альона.

Ще під час стажування вона зрозуміла, що правозахист ромів — це комплексна проблема, яка охоплює, зокрема, упередження й іншування.

«Я була на правозахисному стажуванні, і коли йшла на роботу й піднімалася в ліфті, від мене ховали сумки. А коли я починала говорити ромською, то могла почути щось на зразок “я думала, ти наша”»,

— згадує Альона.

Тепер, додає, вона відчуває, що може здаватися дивакуватою і для ромів, і для не-ромів:

«Я виросла в цій культурі, в мені є поведінкові штуки, яких немає в інших. Наприклад, я не можу собі дозволити тісних контактів із чоловіками, не можу навіть одягти мініспідницю, бо для мене це досі неприйнятно. Я розумію, що це внутрішні поведінкові моделі, які важко змінити».

Після коледжу Альона вступила в столичний університет на юридичний факультет і переїхала до Києва. Рік мешкала в гуртожитку, але потім сім’я це виправила: їй зняли квартиру, щоб поруч могла жити мама. Нікому не подобалося, що Альона надто відверто говорить про ромські традиції чи піддає сумніву традиційні обмеження. Проте контролювати вдалося не все.

Альона далі займалася правами людини й познайомилася з майбутнім чоловіком, Володимиром Селіваненком, котрий працює координатором освітніх програм в Amnesty International. Він не ром, та шансів, що його прийме родина Альони, було небагато.

«Хоча мама була досить прогресивною, вона однаково боялася, що я перестану бути ромкою, бо виходжу не за ромського хлопця. А якщо ти щось робиш неправильно, не за традиціями, тебе вилучають із спільноти. Люди цього дуже бояться»,

— пояснює Альона.

Більшість ромських дівчат, розповідає вона, виходять заміж за ромських хлопців — це найприйнятніший варіант для їхніх родин, бо «традиції буде збережено». Серед інших національностей більш-менш лояльно ставляться до азербайджанців, вірменів, грузинів та євреїв. У цих народів, пояснює Альона, схоже ставлення до жінки, схожі елементи в спілкуванні, традиціях. Навіть на весіллях, так само як у ромів, створюють окремі зони для чоловіків і жінок, а сім’я й діти все життя залишаються в пріоритеті.

«Нам пощастило, бо Вова єврейського походження. Це зіграло вагому роль — у ромів панує лояльне і поважне ставлення до євреїв. Звісно, мене не раз перепитували, чи справді я впевнена і чи не підібрати мені якогось “свого”, ромського хлопця. Та загалом до чоловіка поставилися добре. З моєю сім’єю він завжди поводився виховано й чемно. І не протестував, як це робила я, тому іноді на нього реагували навіть краще, ніж на мене»,

— додає дівчина.

Насилля під виглядом традиції

На традиційному ромському весіллі наполягала сім’я Альони. Це був єдиний допустимий варіант, питання, чи хтось із пари цього хоче, навіть не стояло. На той час, розповідає Альона, вона вже знала чимало історій про те, що буває, якщо дівчина виходить заміж за чужинця, не організовує весілля або тікає, — це ганьба родині на всю громаду.

«Я боялася, що в разі моєї відмови святкувати за ромськими традиціями постраждає моя молодша сестра. І мене цим лякали, мовляв, я старша й відповідальна за неї та за її “жіночу долю”. Тому я вмовила чоловіка, а для нього це взагалі було щось із паралельного світу»,

— каже Альона.

Ромські весілля зазвичай масштабні, розповідає дівчина, запрошують кількасот людей. І її весілля не стало винятком. За традицією молодят спершу благословляють на подружнє життя. Вони стають навколішки на шубу і чекають благословення від родичів з іконами.

«Я з першої хвилини стримувалася, щоб не засміятись. Для мене все це було штучним. Потім треба було перетанцювати окремо з кожним гостем, а їх сотні. На підборах. Це тривало весь день і всю ніч»,

— згадує вона.

Весілля ділиться на дві основні частини — до шлюбної ночі і після. Публічно про традиції, пов’язані з перевіркою дівчини до шлюбної ночі, майже не розповідали, уточнює Альона, тому для неї суттєві деталі про те, що відбувалося, стали несподіванкою. І травмою.

«За ромською традицією, на весіллі мають перевірити, чи дівчина справді цнотлива. Для цього кілька малознайомих жінок — у моєму випадку їх було четверо — заводять дівчину в кімнату, де має відбутися шлюбна ніч. Я думала, все закінчується тим, що жінки стелять біле простирадло і виходять. Проте було не так»,

— каже Альона.

Спершу вони роздягли дівчину і почали перевірку її на цноти пальцями.

«Це було дуже принизливо і травматично. Усе це роблять чотири жінки, яких я майже не знаю. Пускати родичок було заборонено — для чистоти експерименту. Весь простір контролювали ці свашки — від сукні на вішаку до ліфчика й простирадла. Пронести якусь пляшечку з кров’ю абощо неможливо. До того ж з дитинства лякають тим, що ця кров інша і її легко перевірити. Мовляв, потім на неї виливають горілку, і якщо вона зблідла, то це ок, якщо ні — це інша кров. Попри свій вік і освіту, я теж у це вірила. Мені так часто про це розповідали, що я навіть не ставила таке під сумнів»,

— згадує Альона.

Важливо, щоб у дівчини в цей день не було місячних, інакше це вирішують медикаментозно і ліки затримують менструацію.

Після «процедури» в кімнату заходить наречений, а свашки виходять і чекають під дверима. На секс відведено кілька годин.

«У таких умовах ми намагалися зайнятися сексом уперше, про збудження, звісно, не йшлося. Коли ми були вже в процесі, свашка відчинила двері, спробувала заглянути й спитала, чи ми вже все, бо щось довго. Ми дуже боялися, що крові немає. Думали: “Блять, що робити?” Щоб кров була, секс мав бути досить жорстким — так і вирішили це питання. Про те, що в когось просто фізіологічно може не бути крові в цей момент, — такий варіант навіть не розглядають»,

— каже Альона.

Коли все закінчилося й Альона вдягнулася, жінки повернулися до неї в кімнату. Вони роздягли її повторно — перевірили, сказали, що крові мало і треба сісти на простирадло, щоб її було більше. Потім простирадло склали в кошик, обв’язали червоними стрічками, обклали пелюстками троянд і винесли до гостей — з тостами про те, яка наречена чиста й порядна, та з вдячністю за це її батькам. Це відбувалося в Україні 2018 року.

Альону вбрали в червону сукню — це символізувало втрату цноти і трансформацію в жінку.

Те, що цей обряд був насиллям, Альона усвідомила лише через рік. Спершу вона просто не розуміла, що з нею відбулося. Лише пригадувала, як у дитинстві ненароком підслухала розмову мами з подругою про цю саму «процедуру» в мами. У її випадку дефлорацію взагалі виконали свашки, не дотримуючись жодних санітарних умов і травмуючи її.

«Після весілля єдине, що я відчувала до бабусі і мами, — це тотальне відчуження. Я не вважала їх рідними, не могла їм ні вірити, ні довіряти. Не було жодного бажання прикидатися, що все добре або що в мене є до них якісь почуття. Я не хотіла бути кимось іншим»,

— каже Альона.

Водночас у сім’ї намагалися вдавати, ніби нічого не відбулося. Мама й бабуся цікавилися життям Альони і намагалися скерувати його в правильне русло — туди, де вона не займається незручними для спільноти темами.

«Я наївно сподівалася, що після весілля буду вільною від того, що від мене очікує моя сім’я. Та вони постійно хотіли від мене щось своє: що в мене буде правильна родина, я часто їздитиму на весілля, хрестини, підтримуватиму всі ці традиції, будуватиму плани на дітей».

За рік після весілля Альона розірвала всі контакти з родиною.

Продертися крізь жах

У 2020 році Альона як консультантка, співавторка сценарію та перекладачка разом із режисером Віталієм Гавурою зняли фільм «Чачьо» (з ромської «чесний») — короткометражну художню стрічку про ромського хлопця Януша, який на своєму весіллі зізнається, що він гей.

Узялася за цю тему, бо геї в ромських спільнотах — чи не найбільш утискувана група людей. Якщо точно, «їх узагалі не існує». «До хлопця ставляться набагато суворіше, ніж до дівчини, якщо сумніваються в його “мужності” або є підозри, що він затісно спілкується з якимось хлопцем. Наслідок — вилучення, погрози, насилля з боку однолітків. Людина зрештою просто мусить кудись виїхати, щоб залишитися в безпеці та собою», — розповідає Альона.

Вона знає історії, коли хлопці тікали в релігію або одружувалися, щоб приховати свою сексуальну орієнтацію, а потім жили чужим життям.

«Я знаю випадок, коли хлопець-гей одружився, а жінка його запідозрила у зраді. І в нас є такий звичай — клятва. До неї вдаються, якщо людина заперечує звинувачення, й інакше не можливо вирішити конфлікт. І от людина, яку запідозрили в зраді, повинна стати навколішки і перед іконами присягнути, що цього не робила. Мені було смішно, коли почула, що хлопець присягався, що в нього немає жінки на стороні. Хлопець був, а жінки ні — тут він не збрехав. Виходить, що або ти приховуєш і живеш подвійним життям, переробляєш себе, або тебе виганяють із спільноти. Ну, або ти покидаєш її сам. У ромській громаді геїв “не існує”»,

— розповідає правозахисниця.

Фільм «Чачьо» — художня інтерпретація, якою може бути ця історія в ромській громаді в Україні, розповідає правозахисниця.

Коли ромська спільнота дізналася, що Альона консультує і співпрацює над цим фільмом, їй почали погрожувати і всіма можливими способами тиснути на неї, щоб вона відмовилася брати в цьому участь. Найактивнішу позицію зайняла родина:

«Це було дуже дивно, мені погрожувала моя сім’я. Мама й бабуся казали: якщо ти не перестанеш, то будеш причиною того, що наша сім’я розпадеться, ти ніколи не побачиш свою молодшу сестру, її ніхто не візьме заміж, тебе переслідуватимуть і врешті-решт поб’ють»,

— згадує Альона.

На питання, як же її знайдуть, мама відповідала: «сама дам твою адресу».

Зрозуміти, наскільки погрози реальні, було важко, тому Альона з чоловіком кілька тижнів переховувалися в різних областях: спершу в одних друзів, потім в інших.

«Цей проєкт крив ризик, що ромська громада зречеться моєї сім’ї. А це те, на чому тримаються всі закриті консервативні групи, — на базових страхах людини бути вигнаною з групи і страху невідомого — хто ти й де ти будеш. Цей страх працює ефективно й сильно».

Фільм відзначили на Одеському міжнародному кінофестивалі: він виборов нагороду Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ) як найкращий український короткометражний фільм. Презентації, зокрема серед ромської молоді, планують, але пізніше. Наразі фільм можна подивитися в онлайн-кінотеатрі українського кіно Takflix.

Етап

Говорити про внутрішні проблеми ромської спільноти, коли ззовні ромів дискримінують, — це ходити по тонкій кризі, каже Альона.

«Не можна говорити “давайте займатися освітою ромських дітей”, але не говорити про те, як формуються зв’язки всередині ромської спільноти. Я, мабуть, досить егоїстично ставлюся до того, що роблю, бо я займаюся лише тим, що важливо особисто для мене. І те, про що, як на мене, часто бояться говорити інші. Водночас це дуже хитка поверхня. З одного боку, ти маєш говорити про протидію дискримінації щодо ромів. А з іншого — про баги всередині спільноти, і люди можуть будь-якої миті сказати, що це погіршує ситуацію. Проте мені дуже важлива глибинна трансформація, тому я не мовчу»,

— додає правозахисниця.

Ромські жінки зіштовхуються з дискримінацією й утисками на багатьох рівнях. Наприклад, коли звертаються в поліцію щодо домашнього насилля.

«Рівень довіри до поліції в суспільстві і так невисокий, але коли ромки звертаються, то їх узагалі можуть ігнорувати або хейтити. Особливо це помітно в малих містах, де ромським жінкам можуть навіть не надавати медичну допомогу під час пологів чи вагітности».

У ромській спільноті є багато класних речей, наголошує Альона, наприклад, повага до старших, до традицій, безпека, теплі родинні стосунки. Проте спільнота руйнує сама себе через намагання бути консервативною і не сприймати трансформації, які відбуваються у світі.

«На молоде покоління покладають відповідальність за збереження цієї консервативности й закритости, чітко визначених ролей. І це руйнує людей зсередини»,

— каже Альона.

Восени 2020 року Альона Казанська взяла участь у найважливішому для неї правозахисному проєкті. Це був документальний короткометражний фільм режисера Віталія Гавури «Romani Dance» — про її життя. Фільм знято на основі особистих щоденників Альони, і тут вона намагається, зокрема, переосмислити свій травматичний досвід весілля та зрозуміти, як він вплинув на її цінності. У публічному доступі стрічки теж поки що немає, вона з’явиться, щойно фільм закінчить їздити по фестивалях.

«Якби я не повірила в права людини і це не стало частиною мене, не впевнена, що я змогла б глянути на проблеми поза системою. Я була всередині неї. Ще до того як я познайомилася з правами людини, я розуміла, що мене щось не влаштовує, але не розуміла що. Я хотіла бути правильною ромською дівчиною, старалася, налагоджувала стосунки, реагувала на зауваження, дуже старалася бути чесною зі своєю родиною. Та в якийсь момент зрозуміла, що іноді це було на межі з психологічним і економічним насиллям — якщо я чинила спротив. Я зрозуміла, що це все не дає мені бути собою, відчувати свою гідність, це принижує»,

— каже правозахисниця.

Ці два фільми — про себе і ромського гея — поставили крапку. Альона змогла спокійно публічно поговорити про те, що її турбує. Додає, що вірила і продовжує вірити в ці проєкти, хоча вже очевидно, що докорінно і за раз вони не змінять світогляд цілих громад. Крім того, Альона переконана, що і правозахисний ромський рух залишиться досить консервативним; для того щоб ромські громадські діячі відкрилися до всього спектра тем (наприклад, права секспрацівниць чи ЛГБТ-спільноти), потрібен час.

Та це і не було її метою:

«Я хотіла поговорити. Якщо показуєш щось публічно, воно існує. Якщо щось із покоління в покоління відбувається за зачиненими дверима, то це просто коло, яке щоразу відтворюватиметься».

Нині Альона шукає роботу, не пов’язану з правозахистом. Усвідомлює, що не потягне проєктів, які потребують такого самого повного залучення й навантаження — і фізичного, і емоційного.

«Я довго мусила балансувати між тим, у що я вірю, і тим, що важливо для моєї сім’ї. Це були два різні світи. І це забрало дуже багато ресурсів. Тепер цих ресурсів немає, але моє минуле сформувало в мені звичку боротися. Я звикла вигризати для себе те, у що вірю. Тому нині у мене ступор: є можливості, умови, підтримка, але я розгублена і не знаю, що з цим усім робити»,

— каже Альона.

Вона не спілкується із сім’єю другий рік, не сумує, але інколи виникає бажання, щоби поруч була рідня, яка підтримуватиме в усьому, за що вона береться.

«Моя історія склалася так, що я не змогла стати елементом цієї системи. Для моєї родини важливо попри все зберегти традиції і залишитися правильними для спільноти, навіть якщо доведеться пожертвувати стосунками з доньками. Моя тітка, мама, бабуся живуть так і можуть бути щасливими. Я не змогла».

Альона контактує лише з молодшою сестрою. Їй вісімнадцять, вона обирає університет, куди вступатиме, де працюватиме, живе з батьком або часом  бачиться і живе  з мамою та бабусею.

«Я завжди виборювала собі право говорити і бути почутою, незважаючи на очікування. Відверто кажучи, я не вірила, що мене почує ціла спільнота, тому що насамперед я знаю, що не достукаюся і не докричуся до старшого покоління, яке все вирішує. Та я знаю, що мене можуть почути дівчата й молоді хлопці. Якщо хтось мене почує, хоч одна дівчина, і це дасть їй зрозуміти, що в неї є вибір, я вже цьому дуже рада. Кожна дівчина повинна мати право будь-коли сказати своє “ні”, своє “так”. Це про культуру згоди. І коли я знаю, що моя молодша сестра може сказати своє “ні”, для мене це найцінніше з того, що я вже зробила».

Шефіка Гаспринська — одна з ініціаторок кримськотатарського жіночого руху на зламі ХІХ–ХХ століть, що став унікальним явищем в ісламському світі. Політична і громадська діячка, редакторка першого мусульманського жіночого журналу «Алем-і Нісван», архіви якого нині зберігаються в різних державах світу, зокрема в Туреччині, Азербайджані, Єгипті. Шефіку Гаспринську завдяки її активній позиції і діяльності згадують поряд із лідерами кримськотатарського національного руху Номаном Челебіджіханом, Джафером Сейдаметом, Сеїтджелілем Хаттатовим.

Ім’я Шефіки Гаспринської тісно пов’язано з поширенням ідей емансипації і прав жінок, просвітництва й активізації жінок у Криму. Вона стала лідеркою кримськотатарського жіночого руху, була заступницею голови Центрального комітету мусульманських жінок у Криму і директоркою Сімферопольської педагогічної школи. Один із найяскравіших періодів життя Шефіки-ханум — це доба державотворчих процесів у Криму і її політичної діяльности. У 1917 році її обрали делегаткою першого Курултаю кримськотатарського народу в Криму і вона стала єдиною жінкою в президії Курултаю. Вершина просування ідей емансипації і прав жінок у суспільстві — законодавче закріплення рівности чоловіків і жінок у Конституції Кримської Народної Республіки 1917 року.

Життєвий шлях Шефіки Гаспринської пролягав через три держави: народилася вона і сформувалася як особистість у Криму, одружилася з азербайджанським національним лідером, а після встановлення радянської влади переїхала до Туреччини, де прожила решту життя. У Туреччині про неї видають книжки, там зберігається її архів — статті, листи, щоденники. Пам’ять про Шефіку Гаспринську жива і в Азербайджані. В Україні ж її спадщину і внесок щойно починають досліджувати.

1886–1905. Скрутні й щасливі роки дитинства

Щоб краще зрозуміти значення Шефіки Гаспринської для Криму, розпочнімо зі становища кримських татар у Криму до її народження. Після першої анексії Криму 1783 року почалася доба його колоніального поневолення Російською імперією. Для кримських татар було обмежено національну й мусульманську освіту. Російська імперія розробила особливу стратегію виселення свідомої частини кримських татар із Криму й асиміляції тих, хто залишилися, й оголосила татарам «холодну війну». Крим поступово перетворювався на край, де кримським татарам немає місця.

Політика царату полягала в тому, щоб ускладнити татарам доступ до знань і освіти, перешкоджати їхньому пробудженню та роз’єднувати народ усіма можливими засобами. З кінця ХVІІІ століття почалося велике переселення татар. Згідно з турецькими джерелами, з 1,5 мільйона татар, котрі на той час проживали в Криму, на початку ХХ століття залишилося 250 тисяч. Кримських татар було обмежено в правах. У системі освіти залишилися тільки початкові школи, схоластичні медресе та російсько-татарські школи. Так само царський уряд тричі «реформував» релігійне життя мусульман — 1794, 1796 і 1831 року.

Після анексії Криму Російською імперією 1783 року і все ХІХ століття кримськотатарська жінка залишалася безправною й ізольованою від зовнішнього світу, вела закритий спосіб життя, її спілкування обмежувалося родинним колом. Ці «темні часи» негативно вплинули на розвиток національної ідеї кримських татар, на суспільні відносини і становище жінки в Криму.

З другої половини ХІХ століття в культурному, освітньому і політичному житті Криму спостерігається помітне піднесення, головно завдяки зусиллям просвітників і лідерів кримських татар Ісмаїла Гаспринського та муфтія Номана Челебіджіхана. Обидва розуміли, що національним ідеям потрібна суспільна підтримка, розуміли значення освіти й культурного життя, а тому були великими прихильниками політики емансипації. Вони прагнули поєднати демократичні свободи з релігійними догмами ісламу і виступали за рівні права жінок і чоловіків.

З 1879 року Ісмаїл Гаспринський кілька разів пробував заснувати газету кримськотатарською мовою, як-от «Файдаль еглендже» (1879–1880), «Закон» (1881). Однак його прохання відхиляв міністр внутрішніх справ Лев Марков. Те саме спіткало прохання Гаспринського видавати газету для дітей «Мектеб» і літературно-інформаційний листок «Канун».

У 1882 році Ісмаїл Гаспринський одружився із Зухрою Акчуріною (Акчура). Їхній шлюб був не просто сімейним союзом. Із різних джерел відомо, як Зухра-ханум підтримувала діяльність чоловіка. У 1883 році, після кількох років листування і перемовин із чиновниками, Гаспринському вдалося отримати дозвіл на видання газети «Терджиман» («Перекладач»). Зухра вклала свої статки у видавничу справу чоловіка, перекладала тексти для його газети з російської мови кримськотатарською, вела листування і писала статті ¹.

Гаяз Ісхакі згадував про події 1883 року: «Коли почали випускати “Терджиман”, Ісмаїл-бей разом із Зухрою-ханум ²  по черзі вручну крутили допотопну друкарську машину. Надрукувавши, самі складали (фальцювали) газету, самі надписували адреси, наклеювали марки, відносили на пошту. Відіславши номер адресатам, двоє друзів-однодумців починали готувати матеріали для наступного числа. Ісмаїл-бей писав, Зухра-ханум правила текст, намагаючись зробити його зрозумілішим, додавала слова, виправляла, перекладала татарською мовою…».

У кінці 1880-х років на сторінках газети «Терджиман» дедалі частіше зринала проблема жіночої освіти.

У 1884 році Ісмаїл Гаспринський у кварталі Кайтаз-Ага в Бахчисараї відкрив школу з новими методами навчання. Тут учили читати й писати та вели інші уроки за простими практичними методиками, і це був революційний прорив для мусульманських шкіл у царській Росії. Ісмаїл-бей Гаспринський уважав, що в системі освіти слід передусім навчати рідної мови і поряд із релігійними знаннями давати світські. Цю систему він назвав «усуль джадид мектебе» — новий метод навчання, а для потреб навчального процесу видав хрестоматію «Ходжа-і-субян» (1888).

Гаспринський був також піонером у сфері навчання дівчат-мусульманок. Його реформаторська програма передбачала розвиток і оновлення освіти дівчаток у тюрксько-мусульманському світі, ґрунтувалася на підвищенні соціального статусу жінки в суспільстві, містила механізми дотримання рівних прав чоловіків і жінок. Адже основа рівноправности — це однакова можливість здобути освіту.

Питання освіти жінок займає одне з найважливіших місць у дидактичній системі Ісмаїла-бей Гаспринського. Він заохотив свою сестру Селіме Пембе-ханум Болатукову, яка 1894 року відкрила в Бахчисараї у кварталі Шахболат на горішньому поверсі двоповерхової будівлі першу школу для дівчаток «усуль-і-джадид», яка поєднувала світсько-релігійне і професійне навчання.

На початку ХХ століття, 1906 року, в Бахчисараї існувало 13 шкіл для дівчаток. У 1906 році почала функціонувати професійна жіноча школа в Алупці. Там-таки в Алупці діяв навчальний заклад змішаного типу, де так само за новою методикою разом навчалися хлопчики і дівчатка.

Зусилля Ісмаїла Гаспринського і його послідовників принесли суттєвий, помітний неозброєним оком результат. Через 12 років кількість кримськотатарських навчальних закладів зросла втричі, а учнів і учениць у них — учетверо. Якщо 1881 року в Таврійській губернії було 190 кримськотатарських традиційних шкіл, де навчалося 3 722 учні, то 1892 року нараховувалося вже понад 500 шкіл — і традиційних, і «нових», що їх відвідували 13 600 учнів і учениць.

На початку ХХ століття в Таврійській губернії діяло 535 кримськотатарських навчальних закладів, 505 мектебе й медресе відомства департаменту духовних справ, 21 міські і сільські школи Міністерства народної освіти, чотири школи грамоти, дві п’ятничні школи для дорослих і три вечірні для дорослих. Вплив нових шкіл настільки зріс, що 1910 року кримська влада наказала закрити їх і всім повернутися до традиційної освіти ³.

21 листопада 1886 року в сім’ї Гаспринських народилася Шефіка. Вона була другою з восьми дітей Ісмаїла-бей і Зухри-ханум Гаспринських. У неї було сім братів і сестер — Айдер, Мансур, Нікіяр, Даніал, Лейла, Бехіє, Рефат. Зі щоденників Шефіки відомо про ранню смерть брата Лейла, яку вона, будучи дитиною, тяжко переживала ⁴.

Зухра Акчуріна-Гаспринська в день весілля. 1882 рік. Ісмаїл Гаспринський. Париж, 1872 рік. Джерело фото: İSMAİL BEY GASPIRALI

Зазвичай у біографіях Шефіки згадують про визначальний вплив батька на її виховання, освіту і дальшу діяльність, а її мати, Зухра Гаспринська, несправедливо залишається в тіні. Зухра-ханум походила з відомого татарського роду, із заможної сім’ї промисловця й торговця Асфандіяра Акчуріна. Її дядько по матері Юсиф Акчура (1876–1935) — видатний мислитель, татарський і турецький політичний діяч, один з ідеологів пантюркізму й близький соратник Кемаля Ататюрка. Батько Зухри був проти її шлюбу з Гаспринським, який переживав фінансову скруту, але доньку це не зупинило. Зухра-ханум вийшла заміж за Ісмаїла-бей, а він на весіллі зобов’язався не брати другу дружину. (У Гаспринського це був другий шлюб, із першою дружиною сімейні стосунки не склалися, зокрема через конфлікт із тестем.)

Наприкінці ХІХ століття Ісмаїл Гаспринський і його соратники почали боротьбу за освіту народних мас. Гаспринський добачав у ній порятунок народу від тиранії і доклав усіх зусиль для пробудження загальнотюркської і загальномусульманської свідомости. Надзвичайно важливу роль у справі народної просвіти відіграла його газета «Терджиман», яка виходила під гаслом «Єдність у слові, у справі, у думці». Ідеї Гаспринського про освіту, науку, пробудження народу за допомогою знання і розбудову національно свідомого громадянського суспільства 1917 року втілили в життя делегати першого Курултаю кримськотатарського народу ⁵. Молоде покоління кримських татар формувалося під впливом молодотурецької революції 1908 року, тісних зв’язків із Туреччиною і турецької освіти. Саме з нього вийшли лідери кримськотатарського національного руху. Їхня головна мета полягала в тому, щоб відновити державність Криму, зруйновану Росією 1783 року, і побудувати на всій території Криму демократичну державу. Апогеєм стало ухвалення 1917 року Конституції Кримської Народної Республіки, яка проголосила загальні рівні права чоловіків і жінок, зокрема виборчі.

Дослідники й дослідниці різних країн вивчають вплив і значення газети «Терджиман» на розвиток педагогіки, політики, літератури, громадської і релігійної думки в Криму, а також у Російській імперії й Туреччині. Газета мала інформаційний і просвітницький характер. Гаспринський працював над розширенням кола читачів, збільшенням накладу, підтримкою газети. Незабаром «Терджиман» почав виходити щодня тиражем близько 16 тисяч примірників. Останнє число «Терджиман» вийшло 23 лютого 1918 року, вихід газети припинився у зв’язку з окупацією Криму більшовиками. Для історії цей недовгий період — одна мить. А проте саме вона «відкрила очі кримськотатарському народу, прибравши завісу згуби, запалила серця», — пише Юнус Кандим у книжці «Не заросте травою поле бою».

Після анексії Криму Російською імперією 1783 року кримськотатарська жінка протягом століття залишалася ізольованою і безправною, вела закритий спосіб життя, а коло її спілкування обмежувалося родиною. Не буде перебільшенням сказати, що емансипація стала певним викликом для кримськотатарського народу, рушійною силою змін, допомогла сформувати плеяду жінок-лідерок, лягла в основу ідеї кримськотатарської нації і її майбутнього.

Хоча кримські татарки на той час не мали доступу до вищої освіти⁶ Шефіка отримала хорошу домашню освіту. Її першою вчителькою була молодша сестра батька Селіме Пембе-ханум Болатукова — засновниця і перша вчителька «новометодної» школи для дівчат (мектеб) у Бахчисараї. Далі Шефіку навчала Ольга Джелаковська з Польщі. Так дівчинка опанувала кримськотатарську і російську мови.

Багато часу вихованню і спілкуванню присвячували батьки, які створили інтелектуальне й освітнє середовище. З дитинства Шефіка-ханум поділяла ідеї батьків щодо просвітництва й національного руху кримськотатарського народу, емансипації жінок, видавничої справи. Навчалася вона в педагогічному ліцеї, але переривала навчання, щоб допомагати батькові в його роботі. У 1905 році Шефіка закінчила ліцей і поринула у видавничу справу ⁷.

1905–1917. Яскрава зірка Шефіки. Крим

Це період професійного становлення, доленосних зустрічей, переплетення громадського і політичного шляху з родинною історією.

Сімейна видавнича справа

З 15 років Шефіка разом із братом Рефатом брала активну участь у підготовці до видання газети «Терджиман», листувалася з кореспондент(к)ами й автор(к)ами. А 1903 року написала першу статтю. З цього почався її самостійний шлях у видавничій справі, який продовжився в громадській і політичній діяльності.

Інтерес Шефіки до творчости не обмежувався журналістикою. За наполягання своєї вчительки Ольги Джелаковської вона ще в шкільні роки почала збирати фольклор — кримськотатарські народні казки, прислів’я, пісні.

У 1905 році, після скасування цензури, 20-річна Шефіка заснувала перше в мусульманському світі спеціалізоване видання для мусульманок кримськотатарською мовою — журнал «Алем-і Нісван» («Жіночий світ»). Спершу він виходив як додаток до газети «Терджиман» і позиціонувався як літературне й навчальне видання. Шефіка Гаспринська була редакторкою журналу, а права власника належали Ісмаїлу Гаспринському. У журналі порушувалися теми, покликані, серед іншого, підвищити соціальний статус жінок, як-от ранні шлюби і сімейне право, жіноче здоров’я, пов’язане, зокрема, з материнством, дитяча смертність і виховання дітей, звичаї і релігія. Журнал друкував історії відомих жінок, фотографії, статті про етику й мораль, вірші й прозу, історичні й подорожні нариси.

Окрему увагу «Алем-і Нісван» присвячував темі освіти дівчат і жінок, формував образ освіченої жінки. Журнал узяв на себе важливу місію розбудовувати кримськотатарський жіночий рух, який виходив за межі Криму. До сьогодні цей журнал величезної історичної цінности не втратив своєї актуальности і зберігається в архівах різних країн світу.

Одночасно відбувалися помітні зміни в суспільних настроях. Після молодотурецької революції 1908 року відчутно посилилася секуляризація татарського життя, почалося активне розкріпачення жінок, упав авторитет мулл. Саме ліберальні зрушення і революція в Туреччині стимулювали прогресивні зміни в середовищі кримських татар. Ці зміни передвоєнного періоду забезпечили несподіваний, на перший погляд, розмах жіночого руху бурхливого 1917 року. А розкутість і високий освітній рівень жінок — без сумніву, важливий компонент пробудження нації, могутній стимул до формування національної спільности. Цим подіям передувала тривала робота.

У 1906 році з’явилося чотири номери «Алем-і Нісван», а в 1908–1910 роках журнал не виходив. В останньому числі 1907 року Шефіка написала: «Вирішено призупинити видання журналу, щоб дати можливість відпочити “Терджиману”». У 1910 році вийшло 26 чисел, 1911 року — 49. Журнал перетворився на щотижневе видання, а вектор його наповнення став науково-просвітницьким. Читали його навіть далеко за межами Криму — в Туркестані, Єгипті й інших країнах. Проте надалі російська влада заборонила «Алем-і Нісван» без жодних пояснень. Усі спроби відродити журнал 1917 року не увінчалися успіхом.

Шлюб

Із майбутнім чоловіком Насіб-беком Юсіфбейлі Шефіка Гаспринська познайомилася 1902 року завдяки професійній діяльності. Група студентів Одеського університету вирішила подивитися Крим, відвідати Бахчисарай і зустрітися з легендарним Ісмаїлом Гаспринським. Серед цих студентів і був Насіб-бек Юсіфбейлі — один із майбутніх лідерів Азербайджану, засновник Азербайджанської Народної Демократичної Республіки, прем’єр-міністр країни (1919–1920).

Про першу зустріч із майбутнім чоловіком Шефіка згадувала в щоденнику: «У грудні 1902 року члени Об’єднання тюркських студентів Одеського університету (азербайджанці, північнокавказці, кримчаки та ін.) приїхали в Крим, щоб побачитися, познайомитися, поділитися думками. У Бахчисараї й Акмечеті на їхню честь було влаштовано бенкети, проведено збори. Кримська молодь брала в зустрічах активну участь». На той момент Шефіці виповнилося 16 років, а Насіб-беку — 21.

Наступного 1903 року сталося кілька переломних і трагічних подій. Напередодні 20-річного ювілею газети «Терджиман» померла мати Шефіки. Насіб-бек у листах підтримував і втішав юну Шефіку. Водночас ці листи сповнюють не тільки теплі почуття — молоді люди обговорюють і суспільно-політичні питання. Скажімо, в листі від 16 липня 1905 року Насіб-бек ділиться враженнями від статті Шефіки, опублікованої в газеті «Терджиман». На його думку, за безліччю витягів і цитат не можливо розгледіти позицію самої авторки, натомість його найбільше тішать і сповнюють гордістю за Шефіку-ханум її самостійні статті з винятково власними міркуваннями. Їхній епістолярій майже без втрат зберігся до наших днів і нині перебуває в приватному архіві Джафера Сейдамета, турецького дослідника спадщини Шефіки Гаспринської.

У 1905 році Ісмаїл-бей благословив доньку на шлюб із Насібом, хоча він тривожився за її майбутнє, зокрема через переїзд до Азербайджану. Сімейне життя Шефіки й Насіб-бека було коротким, подружжя зазнало більше горя, ніж радости, але саме любов і спільна діяльність, принципи й ідеали поєднали молодих людей.

Наступні кілька років Шефіка Гаспринська-Юсіфбейлі жила на дві домівки — Крим і Азербайджан. У цей час ширився національний рух, активізувалася видавнича справа, Шефіка працювала спільно з батьком і чоловіком. Тоді ж таки народила двох дітей — доньку й сина. Фактично шлюб Шефіки тривав шість років, допоки Насіб-бек не взяв кябін (релігійний шлюб) з іншою жінкою. Попри любов і розкаяння чоловіка, Шефіка не змогла його пробачити: наприкінці 1912 року вона повернулася в Крим і знову взяла своє дівоче прізвище Гаспринська. Формально вони з Насіб-беком залишалися подружжям.

Лідерка жіночого мусульманського руху

У 1917 році Шефіка Гаспринська ініціювала кримськотатарський жіночий рух Виконавчий комітет мусульманок Криму (Qadınlar Günü), який своїми завданнями бачив визнання за жінками-мусульманками всіх прав, захист материнства і дитинства, входження мусульманок у всі сфери суспільної і професійної діяльности.

Важлива участь Шефіки в поширенні ідей емансипації, рівних прав жінок і чоловіків. Виступаючи 1917 року на мітингах і в пресі, вона вказувала дві головні причини дискримінації жінок — відсутність права на батьківщину і помилкове тлумачення ісламу.

У квітні 1917 року в Бахчисараї відбувся перший жіночий мітинг, на якому Шефіку обрали головою міського жіночого мусульманського комітету. У різних джерелах наводять цитату з її записів: «Цей мітинг став знаменним початком змін у становищі тюркської жінки. Уперше в історії тюрків та ісламу жінку покликали до суспільного життя, вона випросталася і сказала собі: “І я піду”». Протягом квітня–травня 1917 року мусульманські жіночі комітети з’явилися у Євпаторії, Феодосії, Керчі, інших містах і поселеннях Криму ⁸.

У 1917 році рішенням Національного уряду кримськотатарського народу Шефіку Гаспринську призначили директоркою Сімферопольського жіночого педагогічного училища (Дар-уль-муаллімін).

У серпні 1917-го в Сімферополі відбувся З’їзд делегаток мусульманських жіночих комітетів Криму. Понад 50 його учасниць ухвалили низку пропозицій щодо захисту прав жінок та утворили Кримський обласний жіночий комітет (інша назва — Центральний комітет мусульманських жінок). Головою комітету обрали Ільхаміє Тохтар, заступницею голови — Шефіку Гаспринську, секретаркою — Зейнеп Амірхан.

Мусульманський виконавчий комітет надав Центральному комітету мусульманських жінок приміщення в користування і забезпечив його членкиням платню. Регіональні й місцеві мусульманські комітети в Криму не раз брали на себе витрати жіночих мусульманських комітетів. А їх кількість уже за кілька місяців зросла до 24. Тимчасовий кримсько-мусульманський виконавчий комітет не обмежувався організаційно-фінансовою підтримкою жіночого руху. Комітет оприлюднив заклик до татарок за підписом Номана Челебіджіхана зняти чадру. Також Челебіджіхан як муфтій дозволив спільне богослужіння для жінок і чоловіків у мечетях. Підтримка ідей емансипації на офіційному рівні надзвичайно багато важила для розвитку жіночого руху.

1 листопада 1918 року в Сімферополі з ініціативи Шефіки Гаспринської й Ільхаміє Тохтарової в приміщенні Татарського парламенту відкрилася жіноча мусульманська учительська семінарія. В урочистостях з цієї нагоди взяли участь генерал Роберт фон Кош, Джафер Сейдамет, Абдулла Лятіф-заде. Вітання надіслали Таврійський університет, російський жіночий клуб, союз російських учительок. Кримськотатарський рух робив кроки до емансипації жінки, попри всі політичні катаклізми ⁹.

Єдина жінка в президії

У 1917 році на півострові завирувало політичне життя, яке захопило й Шефіку Гаспринську. Після Лютневої революції 1917 року в Росії було створено Тимчасовий уряд, що його очолив Олександр Керенський. У новому політичному періоді постала низка питань про відносини між російською державою і кримськими татарами. Розглядалося кілька їх варіантів: культурна автономія в складі російської держави, окрема автономія у федерації з російською державою та незалежна Кримська держава і повна відокремленість від Росії. За короткий проміжок — з 25 березня 1917 року до січня 1918 року — кримські татари спробували всі ці варіанти.

Одночасно відбувалися важливі події в політичному і культурному житті кримських татар. У ханському палаці було відкрито національний музей, а в середньому медресе — педагогічний інститут імені Ісмаїла Гаспринського та школу національного мистецтва ¹⁰.

На урочистому зібранні в ханському палаці в Бахчисараї виступив Номан Челебіджіхан, на той час голова кримського Мусульманського виконкому. Його промова, у якій окреслено не тільки завдання того часу, стала дороговказом для наступних поколінь у Криму: «Щоб захистити Крим, установити в ньому свої закони й порядок, ми ухвалили скликати Курултай кримських мусульман. Курултай — добре відома тюркам протягом століть законодавча інституція забезпечення порядку й справедливости. Він приносив світло не тільки тюркам, а й іншим народам. Курултай не прагне тільки того, щоб установити свою владу, він мріє працювати і з іншими жителями Криму» ¹⁰.

У жовтні 1917 року в Сімферополі учасницями з’їзду громадських і народних організацій, під час якого вирішено було скликати Перший Курултай кримськотатарського народу, стали 20 жінок. З’їзд проголосив програму, яка дозволяла жінкам разом із чоловіками брати участь у виборах.

У листопаді 1917 року на виборах до першого Курултаю кримськотатарського народу було обрано 76 осіб, із них чотири жінки: Ільхаміє Тохтар, Хатідже Авджи (Ялтинський повіт), Аніфе Боданинська (Сімферопольський повіт) і Шефіка Гаспринська (Євпаторійський повіт). Це перший випадок у тюркському й ісламському світі, коли до законодавчого органу могли обирати і обиралися жінки, мало того, вони здобули перемогу. Шефіку Гаспринську обрали також до президії Курултаю ¹¹. На той час вона вже стала самостійною впливовою фігурою в Криму, соратницею першого президента Кримської Народної Республіки, лідера кримськотатарського народу Номана Челебіджіхана.

Ще одна знакова подія того періоду — включення в Конституцію Кримської Народної Республіки, проголошеної в грудні 1917 року, статті про рівні права чоловіка й жінки, зокрема політичні ¹⁰. За формою і змістом Конституція кримських татар була реалізацією права на самовизначення кримськотатарського народу у вигляді національно-персональної автономії, а не конституцією територіального державного утворення. Проголошення Кримської Народної Республіки було актом ініціювання процесу її створення, а не власне актом її утворення. За своєю природою і призначенням етнонаціональна конституція має бути обов’язковою для представників саме конкретного етносу (хоча примусових механізмів для цього відверто бракувало), а тому її дія не мала б поширюватися на іноетнічне населення ⁹.

Після незаконної анексії Криму РФ 2014 року дискусії про кримську автономію загострилися. Кримськотатарська національно-територіальна автономія в складі України базується на реалізації права на самовизначення кримських татар, що гарантуватиме розвиток мови, культури, політичне представництво кримськотатарського народу, комплексні права інших національних груп у Криму. Прихильники цієї позиції вимагають відновити історичну справедливість, адже кримську автономію 1921 року було скасовано після депортації кримськотатарського народу. У 1989 році, під час «перебудови», в радянських документах, зокрема в постанові Верховної Ради СРСР, була рекомендація відновити права кримських татар через відновлення автономії з урахуванням їхніх інтересів, але під час конституювання Автономної Республіки Крим думку саме кримських татар не було враховано ¹².

У 1918 році з приходом більшовиків ситуація на півострові різко змінилася. 13 січня відбулося засідання Курултаю. У кімнаті для відпочинку Номан Челебіджіхан у присутності кількох людей, серед яких була й Шефіка Гаспринська, визнав, що справу програно і для боротьби за Крим доведеться виїхати в Туреччину. Та його план реалізувати не вдалося.

У момент захоплення більшовиками Сімферополя в приміщення, де засідав Курултай, прибули голова Сімферопольського військово-революційного комітету Жан Міллер та Ісмаїл Фірдевс. Вони запропонували голові Кримськотатарського національного парламенту Асану Айвазову укласти мир і сповістити про це населення.

Шефіка Гаспринська описала в щоденнику атмосферу, у якій проходили переговори про мир у кримськотатарському парламенті: «Раптом відчинилися двері будинку, які вели в сад, через них увалилася юрба севастопольських матросів. Кулі, розбиваючи скло, залітали всередину приміщення. Зал перетворився на авансцену війни. Дехто з друзів попадали на землю, дехто ховалися під столом президії… Матроси ж, заповнивши зал, дісталися на верхній поверх будівлі. І провели там обшук. Нас же вишикували в ряд і з’ясовували, хто належить до керівництва. Цей обшук будівлі парламенту вони проводили під приводом того, що надійшла інформація, нібито тут склад зброї. Якби вони знайшли хоча б одну одиницю зброї, наше становище дорівнювало б загибелі» ¹³.

Уже наприкінці січня 1918 року ліворадикальний диктаторський режим на чолі з більшовиками і лівими есерами заборонив діяльність органів кримськотатарського національного самоврядування. Припинено було й випуск газет «Міллет» та «Голос Татар». Частину членів Директорії і Курултаю заарештували. Уночі проти 14 січня 1918 року більшовики затримали кримськотатарського лідера Номана Челебіджіхана. Увечері наступного дня Шефіка Гаспринська й інші депутати зустрілися з головою Сімферопольського ВРК Жаном Міллером і просили звільнити Челебіджіхана. Частина депутатів Курултаю покинула Крим, інші переховувалися в гірських і степових селах, які більшовицька влада контролювала лише умовно, ще частина парламентарів проживала на легальному становищі.

Більшовики захопили типографію «Терджиман». В умовах відсутности свободи слова, свободи преси, браку паперу видавати газету стало неможливо. Уночі проти 23 лютого 1918 року зібралися на нараду Шефіка Гаспринська з братами, дописувачі газети та ще кілька людей, тісно пов’язані не лише з Кримом, і постановили закрити «Терджиман». Шефіка так пояснила це рішення: «Ми воліли померти, а не бути вбитими» ¹³. Незабаром затримали її брата Айдера, який з пістолетом у руках намагався перешкодити продажу сімейної друкарні.

При першій же нагоді Айдер і Мансур Гаспринські виїхали в Стамбул. Шефіка як письменниця, політична діячка, керівниця жіночого руху не залишилася поза увагою більшовиків, їй теж загрожувала небезпека. Та найбільше Шефіку-ханум тривожило майбутнє її дітей.

Встановлення більшовицького режиму в Криму коштувало набагато більше життів, ніж у Петрограді чи в Москві. Опорою демократичного розвитку регіону був кримськотатарський рух, тому кримські татари зазнали відчутних утрат. Більшовики часто називали своїх опонентів «татарами», що призводило до міжнаціонального відчуження, розбрату і конфліктів, підживлювало старі негативні етнополітичні стереотипи. Російські газети навіть писали про «російсько-татарську війну» в Криму.

1919–1920 роки в Криму пройшли під знаком «білих» диктатур і «червоного» терору. Узимку 1920/1921 року не вдалося відновити навіть національно-культурну автономію. У жовтні 1921-го було утворено автономну Кримську СРР. Максимально реалізувати свої державницькі прагнення кримськотатарському народу не дали різні причини, серед яких слід назвати брак досвіду в політичної еліти, малу кількість підготовлених фахівців/-чинь у питаннях державного управління й фінансів. Та засаднича причина, крім зовнішньої агресії, — низька демографічна вага кримських татар серед населення півострова: в результаті політики Російської імперії корінний народ перетворився на меншину в Криму ¹³.

1917–1975. Життя в еміграції. Азербайджан і Туреччина

Коли Крим захопили більшовики, Насіб-бек Юсіфбейлі написав Шефіці і наполягав, щоб вона з дітьми переїхала до нього. Задля порятунку дітей Шефіка-ханум мусила забути образи: улітку 1919 року разом із дітьми вона залишила Крим і перебралася в Азербайджан. У Баку Шефіка прибула з двома валізами, де лежали одяг, дитячі іграшки та ювелірні прикраси її матері Зухри-ханум. На той час Насіб-бек Юсіфбейлі був прем’єр-міністром Азербайджанської Народної Демократичної Республіки.

В Азербайджані Шефіка-ханум продовжила працювати, поруч із чоловіком брала участь у розбудові держави: допомагала чоловікові з перекладами в його політичній діяльності, долучалася до роботи парламенту, обстоюючи ідеї виборчого права для жінок і політики рівноправности. Ще вона заснувала тримісячні курси для персоналу дитячих садків. За короткий час їй вдалося залучити до навчання близько сорока дівчат і жінок. Перевагу віддавали тим, хто мали хоч якусь освіту. На базі курсів планувалося створити педагогічну школу, але на це забракло часу, до цієї ідеї Шефіка повернулася вже в Туреччині.

Однак спокійне життя і азербайджанський період тривали недовго. У країну вдерлася Червона Армія, і після перевороту 28 квітня 1920 року більшовики почали полювати за лідерами республіки. Залишатися в Баку було небезпечно, Шефіка з дітьми виїхала в Стамбул. Там вона дізналася про смерть Насіб-бека, якого розстріляли за невідомих обставин. Це один із найтрагічніших і найважчих періодів у її житті.

У Туреччині Шефіка Гаспринська провела майже половину свого життя. Однак про цей період відомо дуже мало. Її головними заняттями в цей час стали участь у житті кримськотатарської діаспори, доброчинність та родинні справи. Зокрема, на еміграції вона взяла на себе турботу про молодших братів Айдера і Мансура та сестру Нікіяр.

Найбільше дізнаємося про життя Шефіки-ханум з її щоденників. У фінансовому плані їй жилося дуже скрутно. Попервах фінансову допомогу їй запропонував друг сім’ї Хаміт-бей. Згодом вона мусила шукати роботу, тимчасом орендувала житло й утримувала дітей, продаючи коштовності — спадок від матері. Недовго працювала медсестрою в лікарні, шила, вчилася друкувати на машинці. Потім працювала в сиротинці, а коли його закрили, знову залишилася без роботи.

У 1925 році її брат Мансур звернувся по допомогу до їхнього дядька по материній лінії, професора Юсуфа Акчури, тоді депутата Великих національних зборів Туреччини і радника Мустафи Кемаля Ататюрка. Шефіка опинилася в скрутному матеріальному становищі, заборгувала за житло. Юсуф Акчура допоміг їй знайти тимчасову роботу в організації Хілал Ахмар (Червоний Півмісяць, аналог Червоного Хреста) зі щомісячною платою 40 лір. Так минули перші роки життя в Туреччині.

Попри труднощі, які спіткали родину, Шефіка не відступилася від ідеалів свого батька, Ісмаїла Гаспринського, і від справи, у яку вірила. Вона далі займалася проблемами кримськотатарських емігрантів і доброчинністю. У 1930 році заснувала й очолила Союз кримськотатарських жінок, покликаний об’єднати турецьких жінок кримськотатарського походження та розповідати про жорстоке поводження з кримськими татарами в Криму. Її брат Айдер Гаспринський — один із засновників Асоціації іммігрантів із Криму, яка займалася проблемами кримських біженців. Шефіка писала: «Це релігійне переслідування, яке офіційно й законно здійснює уряд, з роками обернеться страшним і моторошним». На жаль, вона не помилилася: через 14 років радянське керівництво депортувало кримських татар із Криму ⁷.

Брат Айдер Гаспринський закінчив медичний університет у Стамбулі й отримав призначення в муніципальну лікарню в турецькому місті Кайсері. Брат Мансур Гаспринський закінчив літературно-географічний факультет, якийсь час працював державним чиновником, пізніше перейшов на приватну службу. Сестра Нікіяр Гаспринська вийшла заміж і присвятила себе родині. Син Шефіки Ніязі закінчив вищу школу й отримав місце викладача в Ерзурумі на північному сході Туреччини, а донька Зухра після жіночого ліцею в Еренкой у Стамбулі продовжила навчання на літературному факультеті. Студенткою Зухра одружилася з азербайджанським інтелектуалом, випускником Берлінського університету, доктором з агрономії Мірзою Гекгелем. У їхній сім’ї народилося четверо дітей, потім шестеро онуків. Шефіка Гаспринська переїхала до дочки, допомагала їй по дому та виховувати дітей. У 1946 році вона перебирається до брата Айдера, у нього й жила якийсь час після важкої операції.

До кінця днів Шефіки-ханум не давала їй спокою трагічна доля чоловіка, Насіб-бека Юсіфбейлі. Усе життя вона намагалася з’ясувати обставини його загибелі, адже його тіло так і не знайшли. У 1950-х роках Шефіка-ханум записала в щоденнику: «Хай там де ти, Насіб, у воді чи на землі, хай навколо тебе буде світло!» І вперше через багато років вона знову почала підписуватися як Гаспринська-Юсіфбейлі.

26 лютого 1961 року на церемонії вшанування пам’яти Номана Челебіджіхана в Стамбулі зачитали статтю Шефіки Гаспринської «Челебіджіхан шеадеті» («Загибель Челебіджіхана»).

У 1965 році не стало сина Ніязі. Звістка про його смерть підірвала здоров’я Шефіки, але вона знаходить у собі сили до життя. Шефіка-ханум Гаспринська померла 31 серпня 1975-го у віці 88 років. Її архів — щоденники й епістолярій — зберігаються в приватній колекції Джафера Сейдамета. Їй присвячено книжку «Şefika Gaspirali ve Rusya’da Turk Kadin Hareketleri (1893–1920)» (1998; «Шефіка Гаспринська і тюркський жіночий рух у Росії (1893–1920)») турецького дослідницького подружжя Шенгул і Неджипа Хаблемітоглу.

Мінара Алієва Цинар. «Листи від Насіба Юсіфбейлі до Шефіки Гаспринської»; Шенгул Хаблемітоглу і Неджип Хаблемітоглу. «Шефіка Гаспринська і тюркський жіночий рух у Росії (1893–1920)»; Мерієм Айбіке Сінан. «Шефі»

* * *

Шефіка Гаспринська залишила по собі величезний спадок. Її діяльність стала її життям, а її доля вибрала її шлях. Дочка свого батька і свого народу, вона крізь усе життя пронесла ідеї Ісмаїла Гаспринського. Шефіка-ханум боролася за Крим і за рівноправність жінок, хай там де вона перебувала — в Криму, в Азербайджані чи в Туреччині. За кожною перемогою її наздоганяли удари долі, які вона мужньо витримувала і не здавалася до останніх днів.

---

1. Бекірова, Гульнара. Шефіка Гаспринська — достойна дочка великого батька // КримРеалії. — 2020. — 8 березня: https://ua.krymr.com/a/shefika-gasprynska-dostoyna-dochka-velykogo-batka/30476102.html [↩]
2. Бей — загальнотюркський титул, у сучасності в Криму, Азербайджані, Туреччині побутує як форма шанобливого звертання до особи чоловічої статі. Ханум — у тюркських народів шанобливе звертання до особи жіночої статі. [↩]
3. Див.: Бикова, Тетяна. Розвиток національно-визвольного руху кримських татар // Кримська світлиця. — 2018. — № 34/35. — С. 24. [↩]
4. Див.: Uysal Burcu. Şefika Gaspirali’nin Hayati Ve Rusyada Türk Kadin Hareketi. Lisans Bitirme Tezi. — Ocak, 2019: https://www.academia.edu/39610011/_%C5%9EEF%C4%B0KA_GASPIRALININ_HAYATI_VE_RUSYADA_T%C3%9CRK_KADIN_HAREKET%C4%B0_BURCU_NUR_UYSAL_L%C4%B0SANS_B%C4%B0T%C4%B0RME_TEZ%C4%B0 [↩]
5. Див.: Кандим, Юнус. Не заросте травою поле бою. — Ічня: ПП «Формат», 2017. — 363 с. [↩]
6. У Російській імперії жінки отримали право на вищу освіту 1915 року. [↩]
7. Див.: Uysal Burcu. Şefika Gaspirali’nin Hayati Ve Rusyada Türk Kadin Hareketi. Lisans Bitirme Tezi. — Ocak, 2019.: https://www.academia.edu/39610011/_%C5%9EEF%C4%B0KA_GASPIRALININ_HAYATI_VE_RUSYADA_T%C3%9CRK_KADIN_HAREKET%C4%B0_BURCU_NUR_UYSAL_L%C4%B0SANS_B%C4%B0T%C4%B0RME_TEZ%C4%B0 [↩] [↩]
8. Іванець, Андрій. Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного парламенту (1917–1918 рр.). — К.: Кліо, 2018. — 159 с. [↩]
9. Див.: Іванець Андрій, Когут Андрій. Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб. — К.: К.І.С., 2019. — 448 с. [↩] [↩]
10. Див.: Кандим, Юнус. 1917 р. Курултай. Як це було. — Ічня: ПП «Формат», 2016. — 32 с. [↩] [↩] [↩]
11. Див.: Іванець, Андрій. Перший Курултай: від кримськотатарських установчих зборів до національного парламенту (1917–1918 рр.). — К.: Кліо, 2018. — 159 с. [↩]
12. Див.: Тищенко, Юлія. Чи треба звільненому Криму автономія? // Главком. — 2017. — 25 травня: https://glavcom.ua/publications/chi-treba-zvilnenomu-krimu-avtonomiya–417064.html [↩]
13. Цит. за: Іванець Андрій, Когут Андрій. Кримськотатарський національний рух у 1917–1920 рр. за архівами комуністичних спецслужб. — К.: К.І.С., 2019. — С. 126. [↩] [↩] [↩]

«Відрізала косу і пішла на війну», — такий романтичний образ намагалися створити Марії Берлінській українські медіа. «Давайте я вам краще розповім, як аеророзвідка рятує життя на фронті», — відповідала активістка. Марія стала відомою через події, які воліла б не досвідчити, — через війну у своїй країні. До столиці вона приїхала звичайною дівчиною з провінційного міста, але протести і згодом воєнні дії сприяли розкриттю не одного її таланту.

Запальна ораторка, харизматична організаторка, смілива волонтерка, вона зібрала навколо себе однодумиць і однодумців та очолила низку ініціатив, запроваджених в Україні вперше. Серед них Центр підтримки аеророзвідки, адвокаційна кампанія «Невидимий батальйон», Жіночий ветеранський рух. Разом із колежанками вона порушила важливе, але часто замовчуване питання гендерної дискримінації у війську, добилася змін у законодавстві і доклалася до руйнування стереотипів. Своєю відвертістю, принциповістю, а часом просто впертістю Марія багатьох людей обурювала, але ще більше надихнула.

Пролог

«Як тобі бути включеною до проєкту “житія святих”?» — питаю Марію Берлінську про те, як вона почувається серед впливових жінок в історії й сучасності України. Я можу дозволити собі трохи легкої іронії, бо дружу з Машею — саме так я її кличу — вже сім років. Наша перша зустріч теж почалася з дружньої іронії, але з боку Маші. Зустрівшись зі мною для першого інтерв’ю, вона з ходу запитала: «То це ти британська вчена?» Так ми і спілкуємося всі ці роки: дружні кпини дозволяють нам не сприймати себе надто серйозно, але ставитися з усією серйозністю одна до одної.

У свої тридцять два Марія Берлінська дала численні інтерв’ю, які часто збирають десятки, якщо не сотні тисяч переглядів. Усі вони різні, але в чомусь дуже схожі. У них ми бачимо молоду харизматичну, часто розгнівану несправедливістю, віддану своїй справі волонтерку-ветеранку. Вона говорить палкі слова, які резонують із настроями суспільства, але їх мало хто наважується промовляти вголос.

Образ Берлінської — це якоюсь мірою образ бунтарки: молода жінка, котра рветься на фронт, розповідає на кожному перехресті про права жінок, трохи «дивна» на вигляд, трохи «інакше» говорить, завжди вистрибує з шухлядки, у яку її намагаються вкласти. Дивачка. Ми любимо за такими спостерігати, допоки вони не порушують наш комфорт.

Берлінська справді виняток із правил. Та хіба винятки існують не для того, щоб доводити правила? Хіба про бунтарок не розповідають якраз для того, щоб упевнитися, щоб інші не пішли їх шляхом? Мені пощастило пізнати трохи іншу Берлінську — вразливу, невпевнену, втомлену, але від того аж ніяк не менш витривалу чи рішучу. Саме про таку Берлінську, про Машу, ця розповідь.

Публічний образ бунтарки

«Усі ці списки — суб’єктивні речі», — відповідає Марія на моє питання про те, як вона сприймає включення її до списку жінок, котрі торують нові стежки. «Коли я побачила себе в рейтингу “Топ–100 найвпливовіших жінок України”, я добре розуміла, що це дуже суб’єктивно. Я не знайшла там тих жінок, яких уважаю набагато впливовішими за себе».

«Мій публічний образ — не те, ким я є, а те, як це ретранслюється зовні — нині дуже помічний», — продовжує Маша і нагадує мені, що я була серед свідків конструювання цього образу із самого початку. Справді, наприкінці Євромайдану, напередодні війни, я зустріла розгублену, стривожену і травмовану студентку, яка готувалася писати дисертацію, а опинилася на барикадах. А вже за кілька місяців вона стала героїнею розповідей про жінок на війні.

«Цей образ накладається на час: жінка, молода, приходить війна в її країну, вона бере в руки зброю. Вона смілива, емансипована, говорить речі, які розхитують базові суспільні підвалини. А коли цю картинку ще можна домалювати!..» — зі сміхом додає Маша. Вона усвідомлює, що в період випробувань її історія стала привабливою для ЗМІ, тому за першим інтерв’ю потяглося багато інших. «Жінка на війні — це завжди цікаво, бо це про заборону, про руйнування традиційного, це про виклики», — підсумовує Марія.

Такий аналіз своєї слави Берлінська здатна запропонувати вже після неабиякого досвіду публічности і часу для роздумів про неї. А коли увага до неї виникла вперше, вона захопила молоду волонтерку, як вихор. І невідомо, як ця історія могла б розгорнутися, бо, як каже сама Маша, несподівана слава може «вдарити в голову». Та в якийсь момент Марія зрозуміла, що публічність — це просто інструмент впливу, її можна конвертувати в щось інше.

Конвертація слави в порятунок життя, зміни в законодавстві та виклик стереотипам

Марія визначає три головні напрями, у які їй вдалося конвертувати свою публічність. Насамперед вона заснувала Центр підтримки аеророзвідки — організацію, яка з 2015 року тренувала фахівців/-чинь для фронту. Сама вона теж навчилася оперувати дронами і регулярно їздила на фронт як волонтерка-аеророзвідниця.

Центр підтримки аеророзвідки — громадська організація, що з січня 2015 року займається спеціалізованою підготовкою фахівців/-чинь з аеророзвідки для фронту. Перші практичні заняття з курсант(к)ами пройшли в жовтні 2014-го, а в січні 2015-го було створено Центр, де почалося системне навчання.

«Коли журналіст(к)и вкотре мене запитували, чому я обрізала косу, коли пішла на війну, я усвідомила, що можу не відповідати очевидні речі (бо це непрактично — мати довге волосся на передовій), а говорити те, що я вважаю за потрібне. Тому я казала: “Ви знаєте, я вам краще розкажу, чому важливі дрони”»,

— пояснює Марія.

Отак інтерес ЗМІ до «дівчини-бунтарки, яка обрізала косу» вона спрямовувала на ті теми, які вважала важливими. За роки війни Берлінська часто наголошувала значення аеророзвідки: маючи «очі» на передовій, українська армія може зберегти життя бійців і бійчинь. Згодом самі журналіст(к)и почали цікавитися цими питаннями і вже запрошували говорити спочатку про аеророзвідку, а потім про обрізану косу.

Упізнаваність і репутація людини, яка називає речі своїми іменами, забезпечили певний кредит довіри. Це означало, що коли в соціальних мережах Марія писала, що треба зібрати кошти на дрон для передової, приходило достатньо грошей, щоб придбати кільканадцять дронів, які вона відвозила на фронт переважно особисто.

Часті поїздки на передову і спілкування з військовослужбовицями привернули її увагу до гендерної дискримінації — явища, поширеного в армії взагалі й особливо загостреного в контексті війни. Разом із командою однодумиць Марія 2015 року ініціювала адвокаційну кампанію «Невидимий батальйон», яка триває досі.

«Невидимий батальйон» — перша публічна адвокаційна і правозахисна кампанія в Україні, яка привернула увагу до участи жінок у війні на Донбасі. Проєкт розпочався 2015 року із соціологічного дослідження «“Невидимий батальйон”: участь жінок у військових діях в АТО». У 2019 році команда випустила друге дослідження — «“Невидимий батальйон 2.0”: повернення ветеранок до мирного життя». Третє дослідження, «Невидимий батальйон 3.0», присвячено проблемі сексуальних домагань у військовій сфері в Україні, його буде оприлюднено 2021 року.

Частиною кампанії стали також два документальні фільми — «Невидимий батальйон» (режисерки Аліна Горлова, Ірина Цілик, Світлана Ліщинська) та «Явних проявів немає» (режисерка Аліна Горлова) — про жінок, які воюють на Донбасі, та низка інших ініціатив, що привернули увагу до обмеження прав жінок у контексті війни і вплинули на зміни в законодавстві, зокрема на розширення переліку посад, що їх можуть обіймати жінки в Збройних силах України.

Публічність Берлінської та її репутація аеророзвідниці на фронті сприяли тому, що «Невидимий батальйон» ставав дедалі видимішим. Серед результатів адвокаційної кампанії — усвідомлення суспільством дискримінації жінок в армії, зміни в законодавстві України, кроки до розширення переліку військових посад, доступних для жінок. Тепер уже немає потреби реєструвати бійчинь адміністраторками чи швачками і при пораненні військовослужбовиці захищені законом так само, як чоловіки.

Сама ж Берлінська вважає, що найвагоміше досягнення — те, що гендерне питання стало трендом у секторі безпеки. «Ми змусили бачити нас і чути. Ми змусили рахуватися з нами як з учасницями суспільно-політичних процесів, мало того, як із тими, хто визначає, як ці суспільно-політичні процеси рухатимуться далі. “Невидимий батальйон” запровадив нові правила гри, — пояснює Марія. — Розумієш, раніше аутсайдерами були ті, хто промовляли слова “фемінізм” і “гендер”, тепер же ситуація змінюється й аутсайдерами стають люди, які не хочуть дискутувати ці питання».

Я слухаю захоплену розповідь Маші про досягнення у сфері прав жінок у війську і думаю, що коли певні теми стають модними в інституційних розмовах, це аж ніяк не свідчить про довгострокові й системні зміни, а радше про бажання інституції скористатися трендом, щоб створити видимість змін і уникнути власне реформ. Маша читає мої думки, бо знає, що я ставлюся до впровадження інституційних змін зсередини скептично, особливо якщо йдеться про військо — організацію споконвіку патріархатну. Тому вона переходить до наступного, третього, напряму конвертації публічности — руйнування стереотипів.

«До “Невидимого батальйону” історія жінки на війні була історією про безіменну санітарку, яка підгодовує борщем і подає патрони. Її внесок важливий, але вторинний. Її участь у війні похвальна, але щойно війна закінчиться, їй треба терміново повертатися в сім’ю, — Маша, посміхаючись, описує стереотипний колективний образ військовослужбовиці до початку кампанії про права жінок в армії. — Така жінка — це непорозуміння. Непорозуміння, яке закінчиться після війни, коли вона повернеться варити борщ і світ буде таким, як раніше, таким як вони, білі чоловіки при владі, до нього звикли».

Марія не намагається переконати мене, що завдяки її адвокаційній кампанії цей погляд на жінку на війні кардинально змінився. Вона наголошує, що процес трансформації триває: «це момент, коли поодинокі голоси стають дедалі більшою силою». Таку силу вона бачить, зокрема, в Жіночому ветеранському русі. Марія придумала ідею руху й ініціювала його, але, жартує, що не хоче, щоб це був рух «імені Берлінської», тому не є його учасницею.

Жіночий ветеранський рух — консолідація ветеранок з метою захищати права ветеранок і військовослужбовиць, руйнувати стереотипи та для взаємопідтримки. Станом на 2021 рік у Жіночому ветеранському русі нараховується кількасот жінок у всіх регіонах України. Щороку вони зустрічаються на загальнонаціональні злети. До сьогодні проведено 11 таких зльотів у різних містах України. На зльотах ветеранки обмінюються інформацією, координують свою роботу, визначають пріоритети на дальший період і просто разом проводять час.

Марія розповідає, які метаморфози відбуваються з ветеранками, котрі беруть активну участь у русі, а це усвідомлення системної нерівности, критичне сприйняття ідеологій, розуміння своєї суб’єктности. Слухаючи про ці трансформації, я розумію, що це, мабуть, і є її найбільшим досягненням, бо зміни в суспільстві можуть забрати ще багато часу, але справжні зміни, яких уже досягнуто, — це самоідентифікація жінок на війні не як «тимчасового непорозуміння», а як військовослужбовиць, які повинні мати такі самі права, що й військовослужбовці.

Ці жінки досвідчили політичне насильство як його активні учасниці, спостерігачки чи жертви; багато з них зазнали дискримінації різного рівня, спрямованої на них чи їхніх колежанок, лише тому, що вони — жінки в середовищі, де домінують чоловіки. Проте далеко не всі з них усвідомлюють чи приймають основи фемінізму. Декому цей термін нічого не говорить, хтось відкидає його як неактуальний під час війни. Крім того, інтерналізовану мізогінію нелегко викорінити навіть серед жінок, які солідаризуються навколо спільного досвіду. Почасти завдяки зусиллям «Невидимого батальйону», а почасти завдяки жвавому феміністичному руху в Україні серед ветеранок дедалі більше тих, хто готові боротися за свої права і права своїх колежанок.

Крім Жіночого ветеранського руху, Марія стала співзасновницею навчальної стипендії імені Богдана Радченка, яка оплачує навчання учасників і учасниць бойових дій на магістерських програмах у кращих університетах України, серед яких і рідна для Марії Могилянка. Наразі завдяки стипендії навчаються або вже отримали дипломи 17 ветеранів/ок.

У контексті розмови про публічність я не змогла не поцікавитися, чи в спілкуванні з ветеранками Маші «не тисне корона», бо все-таки вона людина відома, а більшість ветеранок — «звичайні дівчата». «Корона не тисне, — коротко відповідає Маша. — У мене немає ілюзії, ніби я володію якимись ексклюзивними знаннями. Усі мої знання — з життєвого досвіду, тому мені легко ними ділитися».

Власне, про здобуття цього багатогранного життєвого досвіду ми й розмовляли далі.

Багато сонця і книжок

«Перші роки провела в селі під Кам’янцем-Подільським у глиняній хаті. Я була дитиною сільських учителів, — починає Маша розповідь про дитинство і юність. — Коли я згадую своє дитинство, перша асоціація, яка в мене виникає, — картина Ван Гога в пастельних тонах, де все залито сонцем. І це про все: про сонячне літо, про любов, якої у мене було дуже багато — материнської, батьківської і від бабусі»,

— розказує Марія, і її очі починають світитися теплим промінням.

«Багато сонця і книжок», — додає Маша, коли описує дідусеву домашню бібліотеку, у якій було все — від Нечуя-Левицького і праць Карла Маркса до збірки норвезької поезії. Потім сонце, яке їй щойно так солодко згадувалося, ховається за якусь лише їй видну хмару і Маша додає: «Моє дитинство — це одночасно бідність, страшенна бідність». Вона пригадує 1990-ті, коли іноді, крім картоплі і квашеної капусти, вдома нічого не було. Коли вони переїхали до міста, їх рятували тільки харчі, привезені із села.

Показова історія того періоду — гостини в однокласниць/-ків і усвідомлення, щó таке окрема квартира, бо мала Марія жила з батьками в комуналці. Та найболючіший спогад про вперше пережитий сором. «Пригадую, щоб звести кінці з кінцями, ми продавали з батьком газети: ходили вдвох по квартирах і розказували про них. Це були мої перші зароблені гроші».

У цьому місці я помічаю певну гордість за те, що хоч їй тоді було не більше як одинадцять років, вона вже сама заробляла. Та гордість швидко зникає і голос тремтить, Марія опановує себе, але не так швидко, як їй хотілося б.

«Пам’ятаю, одного разу я дзвоню в двері, вони відчиняються і я починаю говорити завчені слова “газета така-то…”. А потім усвідомлюю, що двері відчинила моя однокласниця і мене накриває безумне почуття сорому. Я навіть досі пам’ятаю, як ту дівчинку звали. Я не знала, як мені йти в школу наступного дня».

Маша пригадує цей епізод, а я усвідомлюю, що відчуття дискомфорту, яке вона описує, залишилося досі, але тепер незручно через те, що тоді вона не усвідомлювала, що соромитися тут нічого: її батько виконував одну з небагатьох доступних тоді робіт, яка не стосувалася якихось злочинних махінацій, поширених у 1990-х, а вона, попри юний вік, йому допомагала заробляти бодай якусь копійчину.

Маша запевняє, що тепер узяла б «Нью-Йорк Таймс» і без проблем пішла б продавати його по Мангетену чи по Хрещатику. Ми сміємося, щоб розвіяти ніяковість, бо розповівши про перший сором, Маша поділилася зі мною чимось таким глибоким, до чого наче й сама не була готова. У нас виникає мовчазна угода, що час рухатися далі, проте інтенсивність спогадів лише зростає.

Тотальна відмінниця, яка опинилася на вулиці

«Я була тотальною відмінницею. У якийсь момент сталися події, які радикально змінили життя, і після цього навколо мене в школі почала рости стіна, що переросла в суцільний антагонізм, у цькування. Почалися три роки «жесті», жорсткого булінгу, коли тебе ловлять у дворі: їх п’ятеро, а ти одна, і тебе починають гуртом бити або вішати на голову ганчірку для підлоги. Підлітки часто жорстокі».

Підтримки в педагогічному колективі Маша не знайшла, бо не скаржилася, а самі вчителі вирішили просто заплющити очі на цькування школярки. Удома про це теж не говорилося. Однолітки не розуміли Марію і сприймали її як дивачку, «яка завжди дивилася в небо». А сама вона, щоб абстрагуватися від жорсткої реальности, почала творити власну — на вулиці. Вона дедалі рідше відвідувала школу, рідше з’являлася вдома, а спілкування із жорстокими ровесницями/-ками замінила знайомством із часто набагато старшими безхатьками. «Спочатку я проводила з ними весь вільний час, а потім весь час став вільним», — напівжартує Марія.

Тут Маша цілком несподівано для мене (а може, й для себе) переходить на російську і розповідає про життя серед «бывших людей» (алюзія на оповідання Максима Горького), як вона сама називає безхатьків, з якими подружилася в роки свого перебування на вулиці. Саме російська була мовою спілкування в тому середовищі.

Слухаючи її, пригадую одну з наших прогулянок центральним Лондоном, де достаток просто сиплеться з дверей кожного будинку і під тими-таки дверима часто можна побачити безхатьків, для яких поріг став місцем ночівлі. Одного разу ми проходили повз чергу людей, котрі отримували безкоштовну їжу від доброчинної організації. Марію неабияк зацікавила ця сцена, і вона ще якийсь час говорила щось на зразок «о, нам би такі ініціативи». Тепер я краще розумію цей інтерес. Не здивуюся, якщо незабаром почую, що Берлінська відкрила «супову кухню» для безхатьків. Марія сама про себе каже, що вона «людина стартапів».

«Вони ніколи не намагалися здаватися кращими, ніж насправді», — продовжує Берлінська розповідь про життя серед безхатьків. Та й вулиця прийняла Марію саме такою, якою вона була, — з головою в хмарах, з незвичними ідеями, такою, якою її не приймала школа. «Серед них зустрічала людей з дуже доброю освітою, гросмейстерів, кандидатів наук, музикантів, викладачів, різних-різних людей, яких життя так чи так перемололо. Цей світ дуже жорсткий, а водночас він безумовно чесний», — підсумовує Марія розповідь про світ вулиці. А я ловлю себе на думці, що історії про безхатьків нагадують мені розповіді Марії про людей, яких вона пізнала на фронті.

«Вулиця дала мені безцінний досвід: вона дозволила побачити життя навиворіт, сприймати не вигляд людини, не зовнішню форму, а тільки серцевину, суть, зайвий раз не судити. Це були своєрідні вуличні університети», — розповідає Марія. Вона визнає, що тоді, в юності, романтизувала своє життя серед безхатьків. Це був світ, де не було відчуття обов’язку, не було справ чи зобов’язань. За описом Марії, це світ «вічного свята», яке часто закінчується трагічно, але про це не думається, поки триває відчуття легкости. Ще Марія зізнається, що тоді ж таки вперше скуштувала алкоголь — дешевий портвейн, побачила, як люди «ширяються шприцами на прогнилих матрацах у підвалах» і як дехто незабаром помирає. А проте спогади про цей період її життя не видаються болісними. Саме так люди часто розповідають про університетські роки.

Шлях до Могилянки

Восьмий клас колишня тотальна відмінниця закінчила «із суцільними двійками», але хрест на навчанні не поставила. У чотирнадцять потрапила в ліцей для обдарованих дітей. Мама не мала великих сподівань, що донька складе вступні іспити, але виявилося, що Марія потрафила не просто їх скласти, а й набрала найвищий бал серед усіх охочих у ліцей.

Почалося нове життя. Нові однокласниці/-ки, з якими подружилася, знайомство з неформальною тусовкою міста, подорожі Україною на музичні фестивалі, співи під гітару, багаття, поетичні читання. Вулиця поступово відійшла в минуле, але романтика тривала.

Друзі потрохи розходилися по університетах, а hippie trail Марії тривав, поки їй не виповнився двадцять один рік і вона вступила в університет на заочне навчання. Цей період органічно не містить цікавих історій. Схоже, що й про навчання на бакалавраті розказати нічого, тому рушаємо далі. Бо далі змінилося все!

Збагнувши, що «вуличний університет» пора закінчувати, а заочне навчання не дало бажаних результатів, Марія переїхала до Києва і згодом вступила до Могилянки. Від цієї розповіді її трохи втомлені очі знову запалюються.

Хоча Марія справляє враження дуже впевненої в собі людини, за позірною самовпевненістю ховається сумнів у власній вартості. «Я не сподівалася вступити. Розуміла, що вимоги серйозні, вступних іспитів багато», — пояснює Берлінська. Проте вона таки потрапила до Могилянки і досі пам’ятає момент, коли їй повідомили, що її зараховано: «У ту секунду я відчула, що це абсолютно новий етап мого життя».

Марія Берлінська вступила на кафедру історії, на магістерську програму з юдаїки. Я поцікавилася, чому вона обрала саме цей напрям:

«Я розуміла ступінь своєї зашорености і що це наслідок загальної антисемітської адженди в тодішньому суспільстві. Мені було важливо розібратися, хто такі євреї, чому в українському суспільстві стільки упереджень до них, а водночас уважається, що вони найрозумніші люди, чому стався Голокост…».

Марія перераховує питання, з якими прийшла на юдаїку. Каже, що магістерка дала на них відповіді і вона краще зрозуміла українсько-єврейські стосунки. Я слухаю її роз’яснення вибору магістерського профілю і думаю, як гарно було б, якби люди, у яких є упередження щодо гендеру, етнічности чи ще якоїсь інакшости довколишніх людей, казали собі: «Піду я повчуся і розберуся у своїй зашореності».

Так почався новий етап у житті Берлінської, а за кілька місяців — новий етап у житті країни.

Майдан. Війна

Під час Євромайдану Берлінська, як і більшість жінок, почала протестну діяльність з приготування бутербродів і чаю. Вона швидко збагнула, що треба шукати роль, на яку вона годиться краще, і пішла готувати «коктейлі Молотова». У сутичках із «Беркутом» гендер Маші не привертав особливої уваги, але щойно все стихало, у чоловіків виникало бажання «захистити» її. Захист часто полягав в обмеженні руху жінок та в забороні виходити за барикади.

Маша з неприхованим роздратуванням пригадує один із таких моментів: «Ти знаєш, що за отією барикадою ти отримала свою першу гумову кулю, а зараз усе мирно, але тебе не пускають». Як «перепустка» працювало підтвердження від інших чоловіків: «Я щось кажу, пояснюю якомусь черговому пеньку, і тут хтось із барикад: “О, Маша! Давай! Іди сюди! Канєшно, пропускай! Ти що! Вона ж з нами всі ці ночі тут стояла”».

Зазнавши дискримінації з боку чоловіків-протестувальників, Маша вирішила зі сцени Майдану виступити з промовою про гендерну рівність. Тут теж не обійшлося без менсплейнінгу «захисників жінок», які пояснювали Марії: «Те, що в мене між ногами, і те, що в тебе, — це різні речі. Роби те, що вмієш, — борщ, шиття». Борщ робити не пішла, а промову про права жінок Берлінська таки виголосила. І це вперше було озвучено питання прав жінок зі сцени Майдану. Так починалася її публічність.

Пізно ввечері Марія розповідала про українських жінок і їхню роль на Майдані:

«Риторика про слабких і тендітних жінок завжди спростовувалася в часи, коли наставали кризи, важкі воєнні ситуації, часи випробувань. У ці моменти зникала риторика слабкої жінки, тому що ставало очевидним — цього немає. Є людина, і незалежно від статі в кризові моменти він або вона проявляють себе передусім як людина — гідно чи не дуже».

«Європейські цінності — це відсутність дискримінації за статевою ознакою, національністю, кольором шкіри і навіть сексуальною орієнтацією. Це норма. І це дуже важливо розуміти — тому що ми різні, ми рівні. У новій Україні, за яку ми боремося, немає місця дискримінації. Жінки, так само як чоловіки, збирають бруківку, носять поранених, будують барикади і стоять на передовій».

«Турбота не в тому, щоб позбавляти права на свободу пересування. Справжня турбота не в заборонах, а у взаємодопомозі».

На Майдані Марія відчула силу громадянського суспільства. На Майдані відчула перший біль від смерти людей, з якими ще щойно стояла поруч. На Майдані вперше охопило почуття вини, яке почасти й мотивувало їздити на фронт.

Війна принесла багато суперечностей у життя Марії Берлінської: переконана пацифістка, вона відчула готовність узяти до рук зброю; ревна борчиня за рівноправ’я, вона віталася за руку з фронтовиками-ультраправими, котрі аж ніяк не поділяють її ліберальних поглядів; невсипуща активістка, яка критикувала владу і керівництво армії, вона їздила на фронт, ризикуючи життям.

У нас виникало чимало суперечок через приятелювання з ультраправими, які не поважають гендерну рівність; про те, що жінки, які вступають в армію, лише легітимізують мілітаризацію і не мають шансів реформувати військо як інституцію; про те, що волонтерки і волонтери своєю ефективністю дають державі можливість і далі бути неефективною. Марія часом погоджувалася з цією критикою в принципі, але на практиці продовжувала виконувати свою волонтерську й адвокаційну роботу і їздити на передову всі роки активної фази війни. Мотивацією частково стало почуття вини: багато тих, з ким пліч-опліч стояла на Майдані, пішли на фронт. Її робота — в аеророзвідці й адвокаційній кампанії за права жінок у армії — давала результати, і це заохочувало працювати далі.

Я не хочу ставати експертом

Віднедавна Марія багато часу проводить поза Україною, зокрема в США. Наразі вона очолює Програму реінтеграції ветеранів, яку реалізує міжнародна організація і яка передбачає роботу з Міністерством ветеранів та з ветеранською спільнотою в Україні. Особливе місце в Програмі приділяють питанням ресоціалізації через працевлаштування, психологічне здоров’я, освіту й інші сервіси. Програма також містить комплексне загальнонаціональне соціологічне дослідження серед ветеранської спільноти.

Я запитую, чи не сумує Марія за ефірами, за затребуваністю, яка тривала від початку війни. «Можна без проблем повернутися на екран. Журналіст(к)и — мої добрі знайомі. Знайти тему для дискусії легко, бо ми живемо в такій богоспасенній країні, де море гострих тем, було б бажання про них розказувати, — пояснює Маша. — У нас куди не глянь, скрізь експерт(к)и. Завтра станеться ядерний вибух, є експерт(к)и. Землетрус у Нікарагуа — ті самі експерт(к)и. Дональд Трамп — знову експерт(к)и. Усі експерт(к)и. Тому я не хочу ставати експерткою».

Не ставши експерткою з усього, Марія продовжує роботу, де справді є експерткою. Вона далі займається питаннями ветеранів і ветеранок, прав жінок у війську і на війні, просто робить це не у світлі прожекторів і не на камеру. «Мій світ нині — це світ людини, яка воліє пожити в шафі. Він обмежений спілкуванням із сім’єю, з найближчими друзями», — відверто зізнається Берлінська.

Я вже якийсь час відчуваю, що Марія втомилася, вигоріла, хоча сама вона не описує свій стан так. У її постах у соцмережах нерідко можна натрапити на прохання порадити добрих психологів/-инь, які вміють працювати з воєнним ПТСР, але це пошуки для знайомих ветеранів і ветеранок.

Страх і віра

Наша розмова добігає кінця, і я усвідомлюю, що людина, яка звикла конвертувати увагу до себе в суспільне добро, захоче зробити це і в цьому інтерв’ю, тому запитую відверто, що вона хотіла б, щоб ті люди, котрі читатимуть цю історію, запам’ятали.

«Ти мене питаєш, що я хочу сказати людству?» — віджартовується Маша. Я кажу, що саме це й питаю.

«Добре, я хочу сказати людству те саме, що кажу собі: світ тримається на двох поняттях — це віра і страх. Свої найгірші вчинки я зробила, коли мені було страшно. Коли було страшно познайомитися з собою. Найкращі я створювала зі світлою вірою».

Марія закінчує розмову «посланням людству»: більше віри, менше страху.

Жінка красивим голосом співає українську пісню і обіймає худорлявого чоловіка, який з усмішкою вслухається в голос дружини. У чоловіка рак, він незабаром помре, але перед смертю ще встигне поїздити по пікніках, скупатися, наслухатися пісень дружини і зробити багато прекрасних фото. Леся ставить відео на паузу, повертає ноутбук до себе і питає:

«Хіба це про смерть? Це про життя. Те, що я роблю, — це життя».

Леся Литвинова — співзасновниця благодійного фонду «СВОЇ». Основний напрям роботи фонду — доросла онкологія та паліативна допомога, тобто допомога людям із важкими, невиліковними захворюваннями й підтримка їхніх сімей. Починалося все 2014 року як центр допомоги вимушеним переселенцям, якийсь час фонд містився на Фролівській, 9/11. Відколи оголосили пандемію, у фонді заопікувалися такими питаннями, як захист для медиків та кисневі концентратори для хворих на коронавірусну хворобу. Для багатьох хворих допомога фонду — єдиний шанс на життя.

Часто лікарі просто виписують людей додому з телефоном Лесі. Показники сатурації при цьому можуть бути 30–60. З такими показниками не живуть, але в довідці буде написано «Завершив/-ла лікування». За сторінкою Лесі Литвинової у ФБ стежить уже 43 тисячі людей. У своєму блозі вона розповідає про життєві долі, які стоять за сухими цифрами статистики. У цих розповідях, на жаль, багато трагічного. Від початку пандемії фонд отримав уже понад 1000 заявок на кисневі концентратори. Волонтеркам доводиться щодня вигадувати нові способи рятувати життя, допомагати там, де держава не може або й не хоче дати ради — через корупцію й безкарність відповідальних осіб.

Як управляється вона? Мама п’ятьох дітей, волонтерка Майдану, яка могла добути все — від дров до обладнання домашнього шпиталю, людина, якій подобається вирішувати ситуації, що здаються неможливими, і яка не боїться «влізти туди, куди ніхто не наважується влізти». Та, хто зробила допомогу людям на межі життя і смерти своєю професією.

* * *

Тепер фонд розташовано за містом. Приміщення на вигляд домашнє: гойдалка для немовляти, розкладене ліжко з купою іграшок, а на столі поруч із канцелярією і паперами лежить пульсоксиметр. В іншому приміщенні — кімната, де діти працівниць/-ків можуть навчатися під час локдауну. Ще далі — місце, де зберігаються кисневі концентратори.

«Ми тут усі дітні, — посміхається виконавча директорка фонду Ірина Кошкіна, — тому треба було вирішувати, що робити з малими на карантині».

Кістяк фонду — це п’ятеро працівниць. Ще троє — двоє лікарів і психолог — працюють попроєктно, іноді за зарплату, іноді на волонтерських засадах. Оплата праці і ще багато чого залежать від наявности гранту або донора. Завжди є ризик, що роботу у фонді доведеться поєднувати з іншою діяльністю.

Леся розповідає, що був період, коли вона мусила опікуватися фондом і заробляти на життя написанням матеріалів для медіа.

«Раніше ми були на Фролівській, — пояснює Леся. — Та сусіди вирішили, що наші концентратори можуть усіх заразити. Ми казали тоді: може, проблема в тому, що ви носите маски на підборідді? Чи що тут живуть водії маршруток? Однак людей надто лякали наші концентратори, і ми вимушені були переїхати».

Шестимісячна Соля, донька Лесі, в цей час схвально агукає. У Лесі п’ятеро дітей. Вона була вагітна четвертою дитиною, донькою Варею, коли стався Майдан, який поклав початок її волонтерській діяльності. В одному зі своїх інтервʼю Леся згадує, як жартома вигадували майбутній дитині «революційні» імена — Бімба або Барикада. Мама Лесі проводжала її на Майдан зі словами: «Дивися, щоб у живіт не стукнули». А коли стало зрозуміло, що за діяльність на Майдані є ризик отримати до 15 років, мама просила про одне — щоб дитина народилася вдома, не в СІЗО.

Варвара народилася не лише вдома, вона народилася в зовсім іншій країні. Соля з’явилася в родині в розпал пандемії.

«Теоретично я хотіла дитину, але практично… Мені було 44, і я відчувала себе на всі сто. На всі сто років, я маю на увазі»,

— написала вона в одному пості.

А проте вона зауважує, що це материнство для неї дуже спокійне і щасливе. Соля завжди з нею чи з батьком, а памперс поміняти може будь-хто в офісі — хоч бухгалтерка, хоч виконавча директорка.

Весь час лунають телефонні дзвінки, на них відповідають: «Вам потрібна довідка від лікаря й показники сатурації»; «Ні, ми не продаємо концентратори, ви берете їх на якийсь час». Леся каже, що коронавірус відволікає її від основного напряму діяльности фонду — паліативу.

«Це занадто націоналістичне ім’я, оберіть інше»

Життя Лесі ніколи не йшло за планом. «Розумієте, воно все само», — відповідає вона на будь-які питання про те, як усе складалося. І пішло не за планом від самого її народження 6 липня 1976 року.

«Почнімо з того, що я мала бути хлопчиком. Мама хотіла хлопчика, відчувала мене хлопчиком. За паспортом я взагалі Олександра. Тато пішов мене записувати як Лесю, але виявилося, що це “націоналістичне” ім’я і татові запропонували на вибір Олександру або Ларису».

Батько обрав Олександру, але називали дівчинку завжди Лесею. Навіть учителів до цього змогли привчити.

«Одного разу тато прийшов, і йому сказали, що Лесі немає, є лише Олександра. “Мужчина, этого ребенка зовут Саша, а я сейчас милицию вызову”. Та поступово в школі звикли».

З театру — на телебачення

Своє дитинство Леся згадує як веселий час. Тато був майстром зі світла в театрі, тому дитячі роки — це гастролі й лаштунки театру. Звісно, це не могло не позначитися на виборі професії.

«Я припускала, що вступлю в театральний, хоча вагалася між театральним і факультетом психології. А батьки чомусь сподівалися, що я оберу медичний. Чого раптом?! У медицину мене занесло останні кілька років. Це було випадково, розумієте, воно все само. У мене в житті не було нічого запланованого».

Десь років у 18 Леся почала працювати на телебаченні, збиралася вступати на театральну режисуру. В один із днів, коли Леся летіла в справах по місту, вона зустріла Віктора Андрієнка, українського актора. Виявилося, що він працює на телеканалі «ТЕТ». Молоді люди пішли пити каву, а з кав’ярні Леся вийшла з роботою.

«Що ти найкраще можеш робити у 18 років? Удавати із себе розумаку. І я отримала місце асистентки. А потім вступила на телережисуру».

У професії Леся спробувала багато різного: знімала рекламу, кліпи, але найбільше їй зайшла документалістика.

«Я була хорошою режисеркою, — розповідає вона. — Прям дуже хорошою. Мені завжди подобалося спостерігати за людьми і виколупувати з них те, що в них є справжнього. Здавалося б, життя все хоче мене навчити, що люди погані, але я дедалі більше переконуюся, що люди слабкі».

Дрова, каски, домашній шпиталь, центр для переселенців із невеликою перервою на пологи

«Розумієте, ніхто не вибирав це — Майдан, війну, переселенців, Фролівську», — казала Леся в одному інтерв’ю. Проте на якомусь етапі вочевиднилося, що сталися незворотні зміни. «Я думаю, таким моментом можна назвати перше віче. Коли стало зрозуміло, що потрібно якось діяти»,

— розмірковує вона.

І далі воно якось само. Раптом з’ясувалося, що на дачі є зайві дрова. Коли Леся приїхала по них, сусід запитав, чи вона не збожеволіла — дрова в місто тягати. Коли ж йому пояснили навіщо, він сказав, що так не натягаєшся і треба брати з пилорамою. Він домовився з лісопилкою.

«Було дуже цікаво рахувати ці дрова спочатку у вагонах, потім у валках. Раз на три дні ми привозили п’ятитонку дров»,

— згадує вона.

Де одне — там і інше. Де дрова — там і каски. Леся купувала каски часів Другої світової війни у прапорщиків. І коли почалися «пекло» й «звіздець», вона стояла біля військової частини і забивала машину касками. А всюди були патрулі.

«А пам’ятаєш, як ми робили корки для коктейлів Молотова? — приєднується до розмови Ірина Кошкіна. — Ми тоді заміряли діаметр пляшки, купили круглий дерев’яний прут і болгарочкою нарізали корочки. Кік — і все. І так 1500 корків».

Потім удома опинився перший поранений. Потім ще один. І ось у квартирі вже мінішпиталь. А після Майдану почалася війна.

«Я дозволила собі ненадовго перерватися на пологи. Був травень 2014-го. Одразу після пологового ми поїхали з дачі в сусіднє село. Сусід сказав, що туди вивезли інтернат: “Ви ж усе вмієте добувати, а тут діти голі й босі”».

Квартира Лесі поступово перетворювалася на склад необхідних речей, і все це вдома вже не вміщалося. Спочатку все перевозили на Берковецьку, потім на Фролівську, в приміщення колишньої фабрики «Юність».  Якийсь час там і містився Центр для переселенців.

Десь на цьому етапі Литвинова познайомилася з Оксаною Сухоруковою. Склад на Берковецькій — це приміщення, яке надала Оксана. Вона теж опікувалася переселенцями як волонтерка і в результаті стала співзасновницею фонду разом із Лесею.

Оксана згадує, як вона почала захлинатися від кількости сімей, яким потрібна допомога, і їй порадили познайомитися з Лесею.

«Мені сказали: є у мене така сама людина, як ти, вона зараз у пологовому, зателефонуй їй. Тоді я сказала: ну, як же можна телефонувати, людина в пологовому. На що мені відповіли: ой, та вона прекрасно все з пологового розрулює»,

— згадує Сухорукова.

«Через нас пройшло 30 000 родин переселенців. І на якомусь етапі, коли почали допомагати діаспора й міжнародні фонди, виникла необхідність у юридичній особі. Так усе й закрутилося»,

— розповідає Леся.

Поступово почали з’являтись нові напрями: спочатку доросла онкологія, потім паліатив. Сухорукова згадує, як вони роздобули перший кисневий концентратор:

«Тоді нам зателефонувала молода дівчина, волонтерка Аня. Одна родина проживала в готелі, дружина була після операції і не могла вийти на роботу, а чоловік задихався від раку легень і не знав, куди йому йти. Наступного дня треба було виселятися з готелю, і він поліз у петлю».

Вони привезли кисневий концентратор і допомогли переїхати родині на якусь дачу.

Коли у фонді робили опитування, чого саме найбільше не вистачає переселенцям, люди писали: медицини. Оксана Сухорукова пішла з фонду працювати в Міністерство охорони здоров’я. Там вона очолювала директорат медичних послуг.

«Ми віддали МОЗ найдорожче, що в нас було, — Оксану Миколаївну»,

— сміється Леся.

А потім фонд почав опікуватися пацієнтами, на яких в Україні мало звертали увагу. Передусім це пацієнти з БАС (бічний аміотрофічний склероз).

«Ви пам’ятаєте Хокінга? — питає Ірина Кошкіна. — Так от у нього була легка форма цього захворювання. До того стану, у якому його запам’ятав світ, він дійшов за 40 років. А у нас є люди, які опиняються в такому стані за рік. Від моменту, коли людина помітила, що дивно перечепилася, до неможливости дихати самостійно — лише рік».

Тому коли почалася пандемія коронавірусу, у фонді знали, що робити.

«Ми що, легеневої недостатности не бачили?! Та!»

— сміється Леся.

«Єбать, знову ми!»

Вагітна п’ятою дитиною Леся фотографується в костюмі біологічного захисту.

Це одні з перших костюмів, які тоді надійшли в Україну для медичних працівників. За якийсь час заступниця міністра охорони здоров’я Світлана Шаталова трястиме на брифінгу волонтерськими костюмами, які коштували вдвічі дешевше, ніж те, що із затримкою закупила держава, і казатиме, що вони неякісні.

Тоді фонд надіслав запит в Міністерство охорони здоров’я з проханням надати інформацію про стандарти захисту, зазначивши, що такою заявою міністерство фактично звинувачує їх у недоброчесності. Проте запит було проігноровано.

Критика, в принципі, — звична частина життя фонду. У грудні Леся опублікувала скрін, у якому жінка писала, що не вірить у те, що фонд збирає гроші чесно, мовляв, неможливо збирати такі великі суми по копійці.

«Це дуже часте явище. Дєньжища, то ж які дєньжища, знаємо ми, як ті волонтери живуть, — сміється Леся. — Я тоді пропоную приїхати і подивитися, як я живу. Хоча моя подруга Оксана Сухорукова, яка теж працювала у фонді на початку його створення, каже, що це не допоможе, що тоді казатимуть, що я не лише жадібна, а й розумна».

А буває, люди хочуть дізнатися, «чий» фонд. У таких випадках Леся відповідає:

«Дайте 10 гривень, будемо вашим».

Проте люди часто цього не розуміють, а ті, хто таке питають, і не допомагають.

Леся переконана: маленькими грішми можна робити великі речі — купувати кисневі концентратори, допомагати з дорогим лікуванням, навіть обладнати реанімаційне відділення на дому. Однак є й ті, кому фонд змушений відмовити і допомозі.

«На нас часто скаржаться і в Міністерство охорони здоров’я, і в Міністерство соціальної політики, одного разу навіть в Адміністрацію президента поскаржилися».

Леся розповідає, що не допомагатиме людині, яка хоче лікуватися лише за кордоном, коли її реально вилікувати в Україні. Бо тоді це буде нечесно: чому до бажання комфорту однієї людини дослухаються, а до іншої — ні?

Ще не раз зверталися з проханням пришвидшити смерть.

«У цьому випадку теж відмовляємо. І справа навіть не в законі, а в тому, що… з цим доведеться жити. Я не проти евтаназії, але ми повинні думати не лише про тих, хто хоче піти, а й про тих, хто має допомогти піти. Хто на це погодиться? Як потім жити цим людям?»

Те, що пандемія — це теж тепер проблема волонтерів і волонтерок, стало зрозуміло доволі швидко.

«Ще з 2013–2014 року ясно, що якщо і можна в цій країні на щось розраховувати, то це на себе і горизонтальні зв’язки, — пояснює Литвинова. — Якщо ти хочеш, щоб тут щось було, починай копати швидше, ніж зрозумієш, у якому напрямі копати».

«“Єбать, знову ми” — це чий девіз?» — питає Леся Ірину. — «79 бригади», — зі сміхом відповідає та.

«Ми часто забуваємо про тих, хто залишається»

Та хай які умови роботи диктує пандемія, Леся продовжує розвивати саме паліативний напрям, і пандемія цьому дуже заважає. Важко відчути людину, розмовляючи з нею по телефону, допомогти їй, особливо коли їй боляче.

«Розумієте, я маю бачити людину, відчувати її, не знаю, нюхати. Нам стільки всього треба змінити в культурі смерти».

І Леся має на увазі не лише ліки, не лише лайфхаки, які можуть полегшити стан людини чи якісь новації, як-от знеболювальні пластирі з морфієм. Є багато чого, що допоможе тим, про кого часто забувають.

Тим, хто залишається.

«У моєї подруги помер син. Молодий хлопець, потрапив в аварію. Це було в США, а вона в Україні, коли дізналася. Син тоді ще перебував на апаратах життєзабезпечення. Вона бачила його рентгенівські знімки, все розуміла, бо вона лікарка. Та поки вона туди не прилетіла, про те, щоб від’єднати її дитину від апарату, навіть не йшлося. Ніхто в негативному ключі не обговорював із нею його стан. 

Уявіть, як у нас зазвичай виглядає в лікарні жертва аварії. Там же не було нічого, що могло її шокувати чи налякати. Їй усе детально пояснили. Моя подруга захотіла зробити ще один тест на можливу відповідь мозку. Ніхто не сказав, що в цьому немає сенсу. Коли стало чітко зрозуміло, що шансів немає, і вона погодилася на від’єднання сина від апаратів, її ніхто не квапив. Їй сказали, що з ним можуть попрощатися всі, хто цього хоче. Одного разу медсестра запитала: “Прийде його дівчина? Давайте трохи інакше його причешемо”. Це ті дрібниці, про які в Україні поки що навіть не йдеться. 

Коли вона сказала, що їй важко підписати документи, адже вона бачить, що в нього б’ється серце, їй відповіли: так давайте ми запишемо цей звук для вас! І їй записали довжелезний файл із його серцебиттям. А ще вони намастили руку її сина жирним-жирним кремом і зробили відбиток на аркуші паперу. Цей відбиток висить у неї вдома, вона підходить до нього і каже: “Привіт”».

Цей прийом із відбитком руки Леся й сама повторювала не раз.

«Мені якось зателефонувала знайома лікарка і сказала, що до неї приїхав хлопець на курс хіміотерапії. Хлопець був у зовсім поганому стані, почав задихатися, і мене попросили про концентратор. Я приїхала, ми під’єднали його до кисню, але було ясно, що до ранку він не доживе. У тій ситуації я мала сказати матері, що часу в них немає, що треба терміново телефонувати батькові, щоб він устиг доїхати з Черкас попрощатися. 

Мама швидко взяла себе в руки. Їй знадобилось хвилин десять, щоб прийняти цю інформацію. Вони встигли, але коли її дитина перестала дихати, в жінки почалася істерика. І тоді я запропонувала зробити відбиток руки її сина. І це втримало її, вона ніби виринула зі своєї паніки».

«Мої діти все бачать і все прекрасно розуміють»

«Про жахи нашого містечка я розповім потім, а поки хочеться про хороше. О 2 годині ночі я стала бабусею»,

— цей пост Леся Литвинова написала 6 жовтня 2020 року.

Між її наймолодшою донькою і старшою онучкою лише кілька місяців різниці. І пандемія, і волонтерська діяльність, звичайно, ускладнюють стосунки з рідними. Через велику кількість контактів із людьми, чиї рідні хворіють на COVID–19, Леся спочатку бачила свою онучку лише на свіжому повітрі.

А сховати від дітей нюанси волонтерського життя просто неможливо, це невіддільна частина життя родини.

«Мої діти все бачать і все прекрасно розуміють. Моєму синові наразі 11, і він легко проводить інструктаж, як користуватися кисневими концентраторами. Звичайно, є свої перегини. Коли я кажу, що в нас пару днів поживуть гості, мої діти не питають, хто ці люди, чи це мої друзі. Вони одразу питають, який у них діагноз. І тут я розумію, що перестала приводити додому людей без діагнозу,

— посміхається вона.

— Це погано. Погано, що свято для моїх дітей — це коли мама вдома. І навіть тоді я, найпевніше, не спілкуватимуся з ними, а лежатиму трупом упоперек ліжка і гратимуся з ними в зачаровану красуню, яка заснула. Моя Варька, якій сім, компенсує це все тим, що вимагає, щоб я вкладала її спати. І всі мої пояснення, що є ще Соля, яку теж треба класти спати, на неї не діють. Це її святий час — ті 15 хвилин, які вона може витерпіти в ліжку, не засинаючи. Мої діти дуже втомлюються, вони рано встають, бо ми живемо за містом. І вона терпить ці 15 хвилин, бо мама цей час лише з нею. 

А син компенсує тим, що намагається в усьому допомогти. Коли під час локдауну він був зі мною, то весь час питав: “Хтось їде? Я зустріну!”; “Дівчино, не несіть концентратор, вам важко, я допоможу”».

На питання, чи вдається їй абстрагуватися від важких людських історій і не транслювати це на близьких, Леся повертається до свого чоловіка, який теж займається справами фонду, і питає:

«Любий, я вмію хоч щось фільтрувати? Пожалійте його! Йому дістається!»

Влад Урбан — другий чоловік Лесі, він із Донецька, вони познайомилися на початку війни. Однак багато про свою родину вона розповідати не хоче.

«І так у мережі забагато про моє особисте життя, нехай щось залишиться за лаштунками»,

— каже вона.

* * *

Поки ми розмовляли, я думала: як це? Змінити цікаве і цілком спокійне життя режисерки документальних фільмів на хаос людських трагедій. Чому багатодітна мати, у житті якої точно не бракує клопотів і хвилювань, працює з темами, які можуть висмоктати за день усі сили? Тоді мені спало на думку одне питання, яке здалося вельми оригінальним. Я запитала, чи не хоче вона зафільмувати те, з чим працює.

«Найбанальніше питання, яке я чула,

— засміялась Леся.

— Зробимо вигляд, що ви не питали, а я цього не казала. Уявіть, що ви художник, що ви обрали б — реальну троянду чи намальовану? Немає в кінематографу засобів вираження, щоб показати те, що переживається тут, у реальному житті».

* * *

Поки маленька Соля смокче грудь, я питаю Лесю, що тримає її у волонтерстві, що не дає кинути цю справу, попри виклики, втому, завантаженість. Леся якийсь час мовчить і нарешті відповідає:

«Я могла б згадати якусь історію, яка вичавить сльозу, але як режисерка скажу вам: це маніпуляція. Чому я тут? Тому що мені це подобається. Мені подобається вирішувати ситуації, які здаються неможливими, влізти туди, куди ніхто не наважується влізти. Ось тому я тут».

Уже вечір. Дитина сопе в гойдалці. Ірина Кошкіна відповідає на чергове питання про кисневий концентратор. Леся тримає в руках якусь дрібницю.

«Це пазл у формі серця,

— пояснює вона.

— Коли мені його подарували, почувалася як в анекдоті, коли у тебе є букви “Ж”, “О”, “П”, “А”, а треба скласти слово “щастя”. Так і тут — сердечко все не виходило. Та одного дня я розслабилася, заплющила очі і… клац! Усе склалося».

Медицина, як і будь-яка тонка професія, що потребує спеціальних знань, — це насамперед про фаховість. Ґрунтовна освіта, але й готовність постійно вчитися та дізнаватися нове у своїй сфері; знання напрацьованих протоколів лікування й уміння їх правильно використати, але й потреба випробовувати нові методики та підходи тут і зараз. Проте, напевно, як жодна інша професія, медицина — це про довіру.

Ми буквально ввіряємо лікарям свої здоров’я й життя, і закономірно хочемо бути певними в них чи не більше, ніж у найближчих людях. Сама ідея того, що твоє здоров’я й життя опиняється в чужих руках, крихка й парадоксальна. Як і ідея довіри, власне. Нині це підтверджується на кожному кроці: тендітна рівновага раз у раз порушується, і шалька терезів частіше схиляється в бік стереотипів і страхів, аніж здорового глузду. І це у ХХІ столітті, в час не лише найширших можливостей для розвитку науки й досліджень (і в галузі медицини зокрема), а й повсюдної доступности будь-якої інформації, як тепер модно казати, «в один клік».

Під час пандемії коронавірусу в єдиному пориві недовіри до доказової медицини та обсмоктування фейків на будь-який колір і смак «злилися» представники чи не всіх націй земної кулі. Та в Україні ніде не дітися й від свого, особливого контексту: більше, ніж лікарям, у нас традиційно не довіряють лише лікаркам.

Навіть саме слово «лікарка» ріже ніжне вухо пересічного українця — куди ліпше «медсестра» чи «санітарка». Лікар — роль відповідальна, а жінок на відповідальних ролях в Україні досі традиційно не люблять і не сприймають. Тож нічого дивного, що коли жінка-лікарка проявляється не лише в операційній, а й у публічному просторі та медіа — як просвітниця чи високопосадовиця, суспільство просто втрачає залишки терпіння й такту і влаштовує «полювання на відьом» під кожним постом у фейсбуці, де бодай згадується її ім’я.

Уляна Супрун, чи не єдина фахівчиня в історії незалежної України, яка мала сміливість поєднати обидві ці ролі (очільниці профільного міністерства і просвітниці), могла б чимало розповісти на цю тему. Нагадую, надворі ХХІ століття, а фемінізм, на думку тих-таки пересічних українців, заполонив увесь інфопростір.

А як же було сто років тому, коли можливостей було в десятки разів менше, а страхів, стереотипів і недовіри суспільства у стільки само разів більше? Про це в тогочасній Україні теж було кому розповісти. Таку історію нині, в сучасних обставинах, дуже незле послухати.

Рівно сто років тому між Львовом і Прагою в перервах між підготовкою до іспитів на здобуття лікарського фаху пише свої перші художні твори ще одна майбутня «універсальна творчиня» української історії. Лікарка, просвітниця й викладачка, науковиця й активна членкиня Союзу українок, якій судилося жити й працювати в кількох країнах і на двох континентах, ентузіастка й життєлюбка, особистість неймовірної сили духу — 1921 року юна Софія-Наталія Парфанович, у недалекому майбутньому Волчук, певно, ще й не підозрює, який на неї чекає шлях. Та вже тоді вона твердо налаштована йти ним до кінця, попри все, і творити зміни. Бо коли ти одна з перших жінок в Україні, які здобувають університетську освіту за фахом лікарки-гінекологині, інакше не вийде.

Дитинство і юність

У таких історіях не обійтися без біографічної довідки й дещиць «хронологічної таблиці», але історія Софії Парфанович-Волчук точно не з тих, коли можна занудьгувати. Народилася вона 7 червня 1898 року, на самісінькому зламі століть, у Львові в родині залізничного службовця, інженера-залізничника за фахом Миколи Парфановича.

Батько Софії працював у дирекції залізниці у Львові, згодом був заступником міністра залізниць в уряді Західноукраїнської Народної Республіки. Побудована ним дорога до Карпат через Самбір на Турку й далі на Закарпаття через перевал існує й нині. А ще Микола Парфанович походив із давнього галицького шляхетського роду Сас (обоє дідусів Софії Парфанович були священиками) і сам здобув університетську освіту, отож для нього було принциповим, щоб усі п’ятеро його дітей теж її отримали. Лікарський фах, крім Софії, обрали її брати Костянтин і Теодор, а сестри Ольга і Юлія стали вчительками.

Біографічних відомостей про ранні роки Софії Парфанович не так уже й багато. Почасти їх можна реконструювати з мемуарів і художніх творів, які побачили світ набагато пізніше. У збірці «На схрещених дорогах» Софія згадує про європейські подорожі, що були звичною справою в часи її дитинства: «Я пам’ятала дуже живо мандрівки по цісарській державі, бо мій батько був високим ц. к. залізничним службовцем і тричі на рік одержував безплатно залізничний квиток для сім’ї і міг подорожувати по всій Австрії. Забирав тоді нас всіх п’ятеро, та не вважаючи на труднощі мандрівки віз нас до Відня, Зальцбурга, до Тіролю і на береги блакитного Адріятицького моря. Дитиною я полюбила мандри та гори, і спомин альпійських квіток залишився у мене назавжди».

Дивно й трошки прикро, що ні в цій автобіографічній збірці, ні в інших творах Софія Парфанович не згадує про свою матір; є лише побіжна згадка про її смерть на початку Першої світової війни у Відні, куди родина в той час переїхала. Постать же батька і в дитинстві, і вже у свідомому віці залишалася для Софії (на той час іще Зоньки, як називали її вдома) надзвичайно важливою.

У якийсь момент, після повернення з Відня назад до Львова, Микола Парфанович стомився від «бюрової» паперової роботи й вирішив відійти від справ. Уподобавши бойківські Карпати, він купив ділянку землі в Розлучі (нині село в Турківському районі Львівської области), побудував там садибу й оселився на самоті. Діти й онуки часто навідували його — садиба «Попід кичерами» неабияк припала до душі молодшим поколінням Парфановичів, зокрема Софії.

Спогадам про час у Розлучі вона присвятила повість — родинну хроніку «Попід кичерами та над потоком», і Микола Парфанович, чи то пак Старий Пан або «інженер Николайчук», як знали й називали його селяни, став прототипом її головного персонажа. У повісті описано хвилювання Софії за батька, який вирішив так радикально змінити своє життя, а водночас безмежне замилування карпатською природою і сільським побутом, що стануть, зрештою, ключовими топосами і джерелами образности її художньої творчости. Ці світлі спогади, як і спогади про альпійські квіти в сімейних мандрівках, іще не раз зігріють її в непростому майбутньому. Та про все по черзі.

Львів—Прага—Львів

У 1916 році Софія Парфанович блискуче закінчила жіночу гімназію у Львові, а 1917-го вступила на медичний факультет Львівського університету. І, щоб не надто буденно звучало й читалося нам теперішнім, варто додати: вона стала єдиною дівчиною на курсі й першою українкою — студенткою університету, котра здобувала медичний фах.

Її найвидатніша попередниця в академічній кар’єрі й лікарській професії, Софія Окуневська, свого часу стала першою жінкою в Україні, яка склала іспити на атестат зрілости у Львівській академічній гімназії, але університетську освіту за лікарським фахом вона здобула в Цюриху (закінчила університет 1895 року, за три роки до народження Софії Парфанович). Тому не буде перебільшенням сказати, що ціла жіноча лікарська традиція, принаймні на Західній Україні, будувалася на підвалинах, що їх заклали ці дві Софії. Ми ще не раз переконаємося в правдивості цього твердження, навіть у цій статті. Зрештою, комусь же треба бути першими, і це вагома, але й надзвичайно непроста роль. Надто для дівчини і надто в Галичині на зламі століть.

Однак тішитися (і не раз, певна, проклинати, хоч про це й не пишуть жодні джерела) своєю роллю, як і смакувати громадську діяльність (бо саме долучилася до студентської організації «Медична громада»), Софії Парфанович випало недовго. Почалася Українсько-польська війна 1918–1919 років, у Львові стало не до навчання, і Софія переїздить до Праги, щоб продовжити студії і скласти фахові іспити. Під час перебування в Празі намагалася не поривати зв’язки з українським середовищем і вступила до місцевих студентських організацій — Української академічної громади та Жіночого студентського товариства. Тоді ж таки написала свої перші літературні твори.

Утім, «зачепитися» й лишитися в Європі, як зробило чимало її співвітчизниць, які отримали змогу здобути європейську освіту, в плани Софії Парфанович не входило. У 1923–1925 роках, склавши частину іспитів, вона повернулася до Львова, щоб продовжити навчання там. Паралельно зі студіями знайшла першу роботу — у львівському загальному шпиталі, де остаточно визначалася зі спеціалізацією: акушерство й гінекологія.

Наступний 1926 рік став у житті Софії таким, про який кажуть «рік за десять». Вона завершила студії, отримала диплом доктора медицини і почала безоплатну лікарську практику як акушерка-гінекологиня у львівській «Народній лічниці» (до речі, саме тут колись завдяки тодішньому керівникові закладу, своєму родичу Євгенові Озаркевичу, почала практику й Софія Окуневська). Однак і громадську діяльність, за якою вже встигла засумувати після Праги, Парфанович не покинула. Цього самого 1926 року вона стала членкинею Союзу українок та Українського лікарського товариства, в обох була активною аж до 1939 року. Крім того, почала працювати в протиалкогольному товаристві «Відродження», де познайомилася і заприязнилася з нещодавно овдовілим службовцем Банку цукровництва Пилипом Волчуком.

На цьому активна й енергійна Софія й не думала зупинятися. У 1927 році вона відкрила власну приватну гінекологічну практику у Львові (знову ставши першопроходицею — однією з перших лікарок, які це зробили), а ще познайомилася із сином Пилипа Волчука Романом. У своїх «Споминах із передвоєнного Львова та воєнного Відня» — надзвичайно своєрідному й атмосферному тексті, звідки можна чимало дізнатися про життя родини Волчуків і загалом про тогочасний ландшафт і побут двох міст, — Роман Волчук зворушливо пригадує, як Парфанович навідувала його в «Народній лічниці» й читала йому Кіплінга.

У 1929 році Софія стала співзасновницею Українського гігієнічного товариства й очолила товариство «Відродження», де вже незабаром розгорнула активну просвітницьку кампанію, а ще створила й почала редагувати однойменний журнал. Одночасно вона активно друкується в «Лікарському віснику» — найвагомішому лікарському часопису в тогочасному Львові. У 1931 році вона таки одружується з Пилипом Волчуком. У цієї жінки був часоворот, не інакше! І так, це лише початок.

Розганяти темряву: просвітницька діяльність

Якщо ми вже завелися про традицію в жіночому лікарському колі, варто провести паралелі й із сучасницями. На початку статті я недаремно згадала про Уляну Супрун: усі пам’ятають, якого галасу в минулі роки наробили її фейсбучні пости-спростування різноманітних некорисних, а то й шкідливих українських медичних стереотипів. Так от, колишня міністерка охорони здоров’я має в цій своїй діяльності видатну попередницю в особі Софії Парфанович.

Усі роки життя у Львові паралельно з громадською діяльністю і лікарською практикою Парфанович публікувала статті й вела регулярні рубрики не лише у фахових лікарських, а і в популярних «світських» друкованих виданнях (зокрема, в тижневику «Українка» й щомісячнику «Українська господиня», додатку до часопису «Сільський господар») на теми громадського здоров’я, особливо — це очікувано з огляду на фах Парфанович, але неабияк по-новаторському на тлі справ із цією темою в тогочасному Львові, — здоров’я жіночого.

Перші «дракони», з якими стала на двобій Софія Парфанович, — алкоголь і тютюнокуріння. Робота в товаристві «Відродження» не минула даремно: починаючи з 1929 року, воно розповсюдило понад 500 тисяч примірників протиалкогольної і протитютюнової літератури, листівок та брошур.

Чимало цих статей, присвячених шкоді від алкоголю й тютюну, належало самій Софії Парфанович. Серед них «Шкідливий вплив алкоголю на здоров’я дитини» (1929), «Алькоголь і туберкульоза» (1930), «Тютюн і народна господарка» (1932), «Уміркованість чи цілковита стриманість» (1932) та багато інших. Надзвичайно цікаво, що (і тут теж не можна не згадати Уляну Супрун) суто медична аргументація в цих статтях часто поєднується з політично, націоналістично заангажованою. Скажімо, у статті «Відродження і політика» (1933) Парфанович пише: «Не треба ні пити, ні курити, бо це руйнує наше здоров’я, підриває наші моральні сили та відпорність, руйнує нас матеріально, руйнує нашу волю, усилює нашу чуйність та робить нас предметом економічного і політичного зиску… Добровільно віддаючи гроші на отрути, самі собі куємо ярмо».

Не оминала Софія Парфанович і теми правильного харчування. У 1932 році вийшла її праця «Овочі, ярини та безалкогольні напитки», 1936-го — «Правильна віджива». Важливі для Парфанович як лікарки-гігієністки були й теми харчової гігієни. У статті «Як же зуби шанують?» вона дає свої шість порад із догляду за зубами, серед яких такі: «1) Не їсти ні надто гарячої, ні надто студеної страви. Інакше від цього трісне зубовина (тобто емаль). 2) Не гризти нічого твердого. 3). Кожна людина повинна мати щіточку до зубів, і то виключно для себе самої. Мити зуби треба літньою водою, і можна до неї додати соли або мила, а найліпше взяти на щіточку крейди або меленого й дрібно потовченого угля з мягкого дерева».

Теми вагітности, пологів, жіночого й дитячого здоров’я Софія Парфанович активно проробляла в межах діяльности Українського гігієнічного товариства і так само випустила низку статей і праць: «Патологія і терапія дитячого пійотораксу» (1929), «Пліснявка (грибок) як жіноча хвороба» (1935), «Протеїнотерапія деяких жіночих захворювань» (1936), «Перша поміч та догляд хворого» (1936), «Велика гігієна жінки» (1939; до речі, ця праця вийшла друком у видавництві її чоловіка Пилипа Волчука), «Мала гігієна жінки» (1949). Разом із колежанками із Союзу українок Парфанович підготувала й видала в одній львівській друкарні «Гігієнічний календар». А чи не найпомітнішою стала її брошура «Чоловік та жінка — статева гігієна» ¹ (1930) — фактично перший україномовний нонфікшн на тему сексуальности і статевих стосунків, який «влучив» у свою аудиторію і навіть витримав кілька перевидань.

Сучасні фахівці пишуть, що в праці не обійшлося без фактологічних помилок, зокрема в тлумаченні дитячої сексуальности. Проте вона безумовно цінна, насамперед як перша на українських теренах праця, що прямо й без прикрас говорить на ці теми, наголошує на необхідності зняти з них табу й тавро «сорому», на потребі сексуального виховання з раннього віку. Сама авторка так коментує призначення праці: «Із неї молодь довідається, як правильно жити та зберегти своє здоров’я, а на статеві справи дивитися як на природні речі, а не як на сороміцькі таємниці… Завдяки покриванню статевих справ таємницею утворюється поганий звичай вважати соромом говорити про них поважно, а коли говориться про це, то в грубомасний спосіб, дійсно безсоромно і цинічно». Нагадую, ці слова написано 1930 року. Залишається сподіватися, що бодай до 2030-го вони втратять актуальність.

У 1936 році на чергових зборах товариства «Відродження», підсумовуючи свою діяльність останніх років, Софія Парфанович скрушно констатувала: «Велика частина громадянства стояла сторонь нашого руху… Серед львівської, просто поголовно вживаючої алкоголь громади, я була чужа й дивачна… Стільки років травлена, як дике звіря, я втомлена й осамітнена…»

І можна тільки уявити, скільки багаторічного болю й утоми за цими кількома фразами, у яких вона дозволила собі дати слабину на ті кілька хвилин доповіді. Дозволила, але рук і після цього виступу не склала, хоча після цих зборів згідно з розпорядженням тогочасної польської влади Софію Парфанович відсторонили від керівництва рухом.

Зрештою, всі її напрацювання, які мали під собою цілком наукове й дослідницьке підґрунтя, не могли не вилитися в рішення продовжити академічну діяльність. У 1941 році Софія Парфанович дописала й захистила дисертацію на тему «Метастази злоякісних новотворів яєчників до центральної нервової системи». Їй запропонували посаду доцента у Львівському університеті імені Івана Франка. На той час вона вже два роки працювала при університеті — як викладачка й директорка оновленого її ж зусиллями профільного навчального закладу середньої освіти.

Від лікарки до вчительки: заснування фельдшерсько-акушерської школи

У 1939 році Софія Парфанович залишила «Народну лічницю», де останнім часом працювала на волонтерських засадах, а її основним місцем роботи стала гінекологічна й акушерська клініка при університеті імені Франка. У цей час вона почала замислюватися над тим, як можна реорганізувати процес підготовки фахівчинь — гінекологинь та акушерок. Точніше, зробити його взагалі доступним, адже у Львові на той час діяла заборона на середню медичну освіту для українок. Єдине, що існувало й могло функціонувати легально, — курси, організовані різними громадськими осередками, де й сама Парфанович уже довгий час активно викладала.

За плечима Парфанович — майже 15 років лікарської практики, наукових досліджень і педагогічної праці, нею рухає безмежне бажання створити профільний навчальний заклад, викладати там і обмінюватися досвідом із колегами. Саме вчасно того-таки 1939 року їй за рекомендацією відомого у львівській лікарській спільноті фахівця Мар’яна Панчишина запропонували посаду директорки Львівського медичного технікуму. Схоже, 1939 рік став для Софії Парфанович ще одним «роком за десять»: цього року нова влада (більшовицька на зміну польській) скасувала заборону на середню медичну освіту для українських жінок і дівчат. Відтак медичний технікум реорганізували у фельдшерсько-акушерську школу (з трирічною програмою для фельдшерів і дворічною — для акушерок) і одразу оголосили перший набір, адже навчальна програма давно готова! А в червні 1941 року школа випустила перших 20 студенток акушерського відділення. Ясна річ, спочатку зміни тішили і обнадіювали Софію Парфанович. Проте, на жаль, радість тривала недовго.

Київ, радянська дійсність і Павло Тичина

У 1940 році у Софії Парфанович з’явилася змога налагодити зв’язки з колегами з «великої України». Вона вирушила у двотижневе відрядження в Наркомат здоров’я до Києва, щоб побачити, як організовано навчальний процес у місцевих школах для акушерок, фельдшерів/-ок і медсестер. Була у Парфанович ще одна мета, дослідницька — подивитися, як живуть у «новій радянській Україні», тому модусі реальности, до якого незабаром доведеться звикати й Галичині. Свої уважні спостереження вона виклала в есеї «У Києві в 1940 році», але дописати і опублікувати його змогла лише через десять років, уже будучи далеко і від радянської України, і від рідного Львова. І це теж дуже цінний текстовий «зліпок» із тогочасної київської реальности — дуже рекомендую до прочитання.

«Поїхати до Києва — дорога мрія кожного Українця — мала для мене здійснитися», — свої подорожні нотатки Софія Парфанович починає натхненно і в приємному передчутті. Проте цим ілюзіям судилося швидко розбитися об радянську дійсність. Перше, що здивувало і обурило Парфанович у Києві, — це засилля російської мови. У «новій Україні» на вулицях усі говорили лише нею і тільки поодинокі колеги задля ввічливости переходили при Софії на українську.

Поспостерігала вона й за жінками (як активна членкиня Союзу українок та учасниця української делегації Конгресу міжнародного жіночого союзу боротьби за права жінки Парфанович уболівала за жіночі права не лише в парадигмі лікарка—пацієнтка), і побачене її розчарувало: «Вигляд жінок пригноблював: усі вони були занедбані, робили враження бідних робітниць. Тільки в декого губи яскраво намальовані й кривавий лак, накладений на брудні, чорні нігті, робили ще більше пригноблююче враження. В службі вони старались мати т. зв. перманентку, але ніколи я не бачила добре й елегантно упорядкованої цієї перманентки, тільки безладно накучерявлене волосся, навіть коли його кучерявив стрижій-обов’язковий “парикмахер”. Але не здається мені, начеб ці запрацьовані жінки мали час висиджувати у парикмахерів. Вигляд жінок був для мене чимось неймовірно пригноблюючим, він, між іншим, надавав місту й життю цього тяжкого, безвиглядного характеру, а дневі безнадійної жертви Молохові праці. Він пожирав, усіх без винятку жінок: вранці вони покидали дім і дітей, а приходили ввечорі».

Навряд чи на цьому ґрунті Парфанович могла створити свою омріяну утопію, де жінки знали б усе про своє здоров’я, отримували б якісні медичні послуги, мали б необмежений доступ до профільної медичної освіти, а отже, жили б наповненіше і щасливіше.

Зовсім не надихали її і бюрократизм наркомату здоров’я та ставлення київських колег, що варіювалося від улесливости до відвертої зневаги і називання «западєнкою». Під час зустрічі з наркомом здоров’я УРСР Іваном Овсієнком Софія Парфанович мала подарувати йому свої книжки — посібник «Гігієна жінки» і свій літературний дебют, збірку оповідань «Ціна життя» (1937), написаних на матеріалі лікарської практики. (Так, ця жінка ще й літературною діяльністю встигала займатися і навіть брала участь у літературних заходах поруч із такими корифейками, як Ірина Вільде, — неймовірно!) На оповіданнях за рекомендацією свого начальства Парфанович мала написати: «Наркомові І. І. Овсієнкові присвячую книжку, так як я могла її написати в буржуазних умовах, в яких жила досі». «“Ціна життя“, — промовисто констатує Парфанович в есеї, — пішла без присвяти».

А зустріч із Павлом Тичиною, на яку Парфанович дуже очікувала, бо встигла побіжно познайомитися з ним іще у Львові на письменницьких зборах, стала просто-таки гвіздком у труну цієї поїздки. Живий класик радо прийняв колегу-дебютантку і, якийсь час послухавши її розповідь про Львів та враження від Києва, взяв із полиці томик Леніна і сказав: «От що вам, Софіє Миколаївно, треба читати. Це чудові речі, це сама мудрість. Щойно вони мене зробили людиною». А затим вручив свою збірку «Партія веде» і порадив «зживатися з радянською дійсністю». І хай із фахового спілкування Софії Парфанович таки вдалося почерпнути дещо цінне, це не надто втішило її в подорожі додому.

Коридор потрясінь

Перший випуск Львівської фельдшерсько-акушерської школи в червні 1941 року став і останнім. Львів окупували німці, і в житті Софії Парфанович почався неймовірно тяжкий та болючий період. Спочатку вона звично не опускала руки: спільно з колегою Ярославом Небиловцем вони таки добилися 1942 року дозволу продовжити навчання акушерок, фельдшерів/-ок і медсестер, але тривало це послаблення недовго, та й випускниці отримали вже краківські, а не львівські документи про освіту. У цей час стало не до статей і просвітництва, тим паче не до літератури, тож докторка й професорка Софія Парфанович відновила приватну практику як гінекологиня та повернулася до волонтерської практики в «Народній лічниці», пліч-о-пліч зі своїми нещодавніми випускницями, а роботи у воєнний час там не бракувало.

Працюючи до сьомого поту й продовжуючи робити те, що знала і вміла найкраще — рятувати та допомагати, якийсь час вона ще могла закривати очі на жахіття, які відбувалися довкола: біль війни, утиски, ув’язнення і навіть розстріли колег-педагогів (Парфанович застала розстріл польських учених і лікарів на Вулецьких пагорбах 4 липня 1941 року). Та коли чоловік Софії Пилип Волчук 1944 року дізнався страшний діагноз — рак шлунка, родина таки ухвалила переїхати до Відня, де Пилипа могли обстежити й лікувати, а Роман продовжив би навчання. Наступні роки праці і постійних переїздів Європою Парфанович докладно описала в автобіографічній книжці «На схрещених дорогах».

У лютому 1945 року Софія Парфанович почала працювати в окружній загальній лікарні в місті Куфштайн (Тироль). Згодом до неї приєдналися чоловік Пилип і пасинок Роман. У цей час стало очевидно, що лік життя Пилипа пішов на місяці — допомогти йому не вдається. Парфанович, яка тепер мусила самотужки тягнути родину, влаштувалася на роботу в пологовий відділ фабрики мануфактури в місті Тельфс, але через нелюдські умови її праці й життя сім’я дуже скоро переїхала в Аугсбург. Улітку Софія Парфанович влаштувалася працювати в табір для переміщених українців Зомме-Казерне, а згодом — у міжнародний ДіПі шпиталь, і знову поринула в нескінченну круговерть тяжкої праці, нелюдської втоми й напруги.

Читаючи «На схрещених дорогах», щиро дивуєшся, як, попри цей колосальний тиск, їй вдавалося так любовно й легко виписувати образи цілих сімей, краєвиди, побут. Певно, робила це, щоб не занурюватися в болючі переживання. А болю менше не ставало: 1946 року коханий чоловік, друг і соратник Пилип Волчук помирає, і Парфанович дедалі глибше поринає в роботу та літературну творчість. За наступні роки в Німеччині вона виготувала до друку три збірки новел — «Мандрівкою», «Загоріла полонина» та «Інші дні». Проте з кожним роком жити в Німеччині стає дедалі нестерпніше, і Софія та Роман вирішують переїхати до США.

13 грудня 1949 року Софія Парфанович і Роман Волчук зійшли з корабля «General Stewart», який вирушив із Бремена, на іншому континенті і в іншому світі. Про рідний Львів і батькову садибу «Попід кичерами» в Розлучі залишається тільки згадувати — більше Парфанович ніколи їх не побачить. Згадувати і писати про них.

«Американська мрія» і закарпатські ліси

Перший клопіт невтомної Софії Парфанович по приїзді в Америку, попри все пережите, — це можливість якомога швидше відновити лікарську практику. Для цього треба було не тільки суттєво вдосконалити англійську, а й нострифікувати диплом та заново скласти медичні іспити. У 1950 році в рамках нострифікації диплому Софія Парфанович влаштувалася на роботу в одну з лікарень в Огайо, а 1953-го переїхала в Детройт, де почала працювати в гінекологічному відділі шпиталю Святого Хреста. Влітку 1956 року вона склала нострифікаційні іспити, отримала ліцензію на лікарську практику і відкрила в Детройті власний гінекологічний кабінет. На той час їй уже виповнилося 58 років.

Одночасно відновила науково-публіцистичну діяльність: того самого року (сказала б, ще один «рік за десять», але, будьмо чесними, таким був чи не кожен рік свідомого життя цієї жінки) вийшли друком дві статті Парфанович — «До питання української медичної термінології» та «Лікарки на службі народному здоров’ю».

У це важко повірити, але в чужій країні ця невтомна жінка знаходить ще й можливості для громадської активности. Прибувши до США, вона одразу розшукала контакти Українського лікарського товариства Північної Америки і вже 1952 року очолила його, пробувши на цій посаді три каденції — до 1954 року. Приєдналася Парфанович і до літературного діаспорного середовища, ставши членкинею Об’єднання українських письменників «Слово». Вона активно пише, дописує, видає й перевидає свої художні книжки, залишаючись вірною і своєму репортажному стилю письма з любовною увагою до деталей та образів, і дорогим своєму серцю закарпатським лісам і селам з усіма, хто їх населяє — людьми й тваринами. Образи тварин Парфанович виписує з не меншою ретельністю і теплотою, ніж людей, — виходить щось середнє між казково-байковою алегоричністю і магічним реалізмом. Крім повісти «Попід кичерами та над потоком», таку образність бачимо і в збірці оповідань «У лісничівці», і в нарисах із книжки «Люблю Діброву», і в інших численних творах, які Парфанович видавала в той час.

У 1958 році вона змушена припинити приватну практику через операцію — лобектомію легень. Здавалося б, саме час хоч тепер дати собі перепочинок, але ні: вже 1959 року Софія Парфанович повертається до роботи, цього разу в шпиталі для людей із ментальною інвалідністю в штаті Мічиган.

У 1962 році здоров’я знову підводить, цього разу — розшарування сітківки ока. Хай як важко їй це дається, Парфанович припиняє лікарську практику і… зосереджується на громадській діяльності. Організовує літературні читання й дискусії, читає науково-популярні лекції про жіночу і дитячу гігієну — ця невсипуща жінка залишалася активною ще цілих п’ять років. Проте затяжна хвороба урвала життя Софії Парфанович на 71 році вночі проти 27 грудня 1968 року.

Підсумки

Софію Парфанович зазвичай згадують як першопроходицю: перша студентка-українка у Львові, одна з перших лікарок, хто відкрила у Львові приватну практику. Проте діяльність її така різнорідна, а масштаб творчого й наукового доробку такий колосальний, що їх слід вивчати та описувати детальніше, ніж скупі статті у вузькопрофільних медичних виданнях, які час від часу, але таки виходять останніми роками.

Зрозуміло, що довгий час до постаті Софії Парфанович у принципі було складно підступитися: участь в антиалкогольному і чи не більше націоналістичному товаристві «Відродження», тривала еміграція робили її персоною нон ґрата в радянський час. Не кажучи вже про те, що велику кількість її праць львівського періоду було фізично знищено і до наших днів вони не дійшли.

На щастя, чимало збереглося і, що ще важливіше, відтепер є у відкритому доступі в мережі. Тож нині можна почитати і науково-популярні медичні статті, і магічно-реалістичні оповідання, і мемуари, і наукові праці однієї з найвидатніших діячок медицини, науки й громадського активізму свого часу. Важко повірити, що все це написала й осягнула одна людина.

Ще більше вражають енергія, сила і невсипущість цієї жінки, «скромної медпрацівниці», як вона себе називала. Попри скепсис колег-чоловіків і опір громадськости, попри всі об’єктивні й суб’єктивні перешкоди, які лише могли поставати у Львові в середині ХХ століття перед жінкою-лікаркою, активісткою і просвітницею, Софія Парфанович, даруйте на слові, робила навколо себе двіж і драйвила собою чужі двіжі скрізь, куди дотягувалася. Її не спиняли ні важка праця, ні болючі втрати, ні поневіряння — усе це вона якимось незбагненним чином трансформувала у творчість, дослідження та нові ініціативи. Гадаю, люди, яким пощастило працювати чи займатися активізмом пліч-о-пліч із нею, ніколи не почувалися покинутими чи дезорієнтованими, хай там що вони робили.

Софія Парфанович, крім того, що сама творчиня і фахівчиня величезного розмаху й сили, стала «батарейкою-світлячком» для цілого покоління, у якого, можна не сумніватися, було достатньо причин для страху. Навіть її історія, прочитана сто років потому, надихає, заряджає й спонукає створювати двіж. Бо якщо одна «скромна медпрацівниця» в ті часи змогла так багато, та ще й у кількох країнах і на двох континентах, то чи не може тепер кожна з нас робити те, чим справді горить?

1. Див.: Парфанович, Софія. Чоловік та жінка — статева гігієна // https://diasporiana.org.ua/miscellaneous/parfanovych-s-cholovik-ta-zhinka/ [↩]

На початку року я побачила великий плакат на будівлі Львівської обласної ради. Уже тоді знала, що готуватиму текст про Олену Степанів для проєкту «Гендер в деталях» і похапцем зробила фото.

За сім років моїх досліджень про українок, які служили в лавах Українських січових стрільців, я помітила, що найбільше в інформаційному полі присутня саме Олена Степанів.

• Не раз бачила її зображення на різних виставках на вулицях Львова й Києва.
• Про неї пишуть у шкільних підручниках.
• На її честь названо вулиці, гімназії, школи.
• Вона патронеса одного з куренів Пласту.
• У Львові встановлено меморіальну дошку, в Івано-Франківську обіцяють встановити пам’ятник.
• Із 2015 року у Львові існує спеціальна відзнака імені Степанів.
• Про неї знімають відеоролики з нагоди якоїсь чергової річниці ¹.
• Про неї регулярно з’являються короткі замітки в ЗМІ ² , про неї пишуть наукові статті і дисертації.

Я навіть натрапила на окрему сторінку в інстаграмі під назвою olenka_stepaniw, де є кілька її фото. І хоча цю сторінку не ведуть з 2019 року, вона чудово підсумовує ключові меседжі всіх форм репрезентацій Олени Степанів у сучасній Україні — #героїняукраїни #першажінкаофіцер.

Олена Степанів залишила скупі спогади про своє життя, писала їх уже в старшому віці, тому з відстані часу могла щось забути, переплутати чи зумисно не зазначити. Прожила вона довге і складне життя — народилася 7 грудня 1892 року в селі Вишнівчик, померла 11 липня 1963-го у Львові, переживши дві світові війни, ажіотаж публічности, сталінські табори. Про неї написано безліч текстів різних жанрів — від спогадів до пісень. Більшість із них дають оцінку її діяльности, але не торкаються емоцій і почуттів жінки. Не вдалося мені віднайти хоча б якесь листування Олени, яке могло би бути найвідвертішим джерелом. Переконана, що не можливо достеменно зрозуміти, якою була «справжня» Степанівна, поза її суспільним образом, і все-таки спробую розповісти про цю жінку.

На початку ХХ століття Галичиною називали північно-східну провінцію Габсбурзької (Австро-Угорської) імперії. Ця провінція — частина колишньої польсько-литовської Речі Посполитої, яка наприкінці XVIII століття внаслідок кількох поділів зникла з політичної карти Європи. Головними етнічними групами в австрійській Галичині були поляки, українці та євреї. У західній частині провінції (з центром у Кракові) переважну більшість населення становили поляки, у східній (з центром у Львові) — українці. Головна лінія політичної напруги лежала в площині українсько-польських відносин. Перша світова війна, хоч і була передбачуваною, якось несподівано «ввірвалася» в спокійний і розмірений (в Австро-Угорщині особливо) європейський світ початку ХХ століття. У 1918–1919 роках після розпаду Австро-Угорської імперії у Східній Галичині, де українці проголосили національну державу — Західноукраїнську Народну Республіку, точилася польсько-українська війна. Галичина стала театром воєнного суперництва двох народів, зусилля яких спрямовувалися на реалізацію національно-державницьких інтересів. Переможцями з цієї війни вийшли поляки. Питання політичного статусу Східної Галичини в складі Польської держави було врегульоване щойно Ризьким мирним договором 1921 року і рішеннями Ради послів країн Антанти в Парижі 1923 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Жіноча історія: чому важливо дізнаватися про досвіди жінок минулого

Перша світова війна, яку спочатку називали Великою, фактично стерла різницю між фронтом і тилом. Це була принципово нова війна з усіх поглядів — соціального, політичного, військово-технічного, а також за масштабами руйнувань і впливом на життя людини та цілих суспільств. У стратегічних розрахунках Німеччини, Австро-Угорщини й Росії Галичина займала одне з чільних місць, адже мала вигідне географічне розташування, чималий військово-економічний потенціал і людські ресурси. А проте важливим чинником політичного життя були національні прагнення українців і поляків, які очікували на війну і сподівалися в її ході здобути незалежність. Велика частина населення на початку війни виступала з лояльними заявами. Українці в Австро-Угорщині декларували австро-німецьку орієнтацію. Таких поглядів дотримувалася і Олена Степанів. У 1912 році вона разом із колежанками з Жіночої громади ³  ухвалили резолюцію, у якій було сказано, щоби «загал жіноцтва краю … звертало симпатії загалу мас, на случай оружного конфлікту з Росією, в сторону Австрії, як довго її інтереси згідні з інтересами українського народу і з його національними достоїнствами» ⁴.

Перед війною: активна студентка

Іноді думаю, чи знали б ми нині щось про Олену Степанів, якби її батько — збіднілий священик із Вишнівчика — навчатися до Львова послав не доньку, а старшого сина? На початку ХХ століття, коли жінкам відводили роль дружини, матері, господині, юній Олені випав шанс пізнати інше життя.

Роки 1910–1912. Олена Степанів — учениця Українського педагогічного товариства у Львові. У цей час її цікавило все — від науки до музики. Захоплювалася руханками (фізкультурою), які проводив Боберський у домівці «Сокола-батька». Тренувала в собі «відвагу, певність і свободу». Знайомилася з творчістю польських письменників, щоб мати свій погляд на польсько-українські відносини в Галичині. Зачитувалася книжками з жіночого питання, бо була прихильницею жіночої рівноправности. Вступила до таємної організації середньошкільників, бо хотіла більше займатися самоосвітою, вивчати українську історію, літературу, соціологію, економіку.

У 1911 році комендант коша січових стрільців Іван Чмола створив перший пластовий осередок, до складу якого разом з учнями академічної гімназії й торговельної школи ввійшли слухачки семінарії сс. Василіянок та студенти університету. Олена Степанів долучилася до пластової організації, де навчилася стріляти з браунінга (пістолета) й вивчила кріс Манліхера ⁵. У великій бібліотеці середньошкільників дівчина познайомилася з головними ідеями соціалізму, анархізму, прочитала про жінок французької революції і російський революційний рух. Можливо, саме тоді вона прийняла ідеї індивідуалістичного анархізму. Згодом український політичний і громадський діяч Осип Назарук писав, що «вимріяний устрій» ⁶ цієї течії Степанів уважала за ідеал. Учасниця пластового осередку Ганна Дмитерко згадувала слова, які почула на перших зборах: «Наш Пласт не має бути забавкою, а з нього має зародитися рідне українське військо» ⁷. Товариства «Пласт», «Січ» і «Сокіл» сприяли громадській активності жінок і стали своєрідною «школою емансипації», підваживши усталені гендерні ролі. У цих організаціях Степанів та інші дівчата отримували перший досвід військової підготовки, а згодом вони з’явилися на фронті.

Рік 1912. Олена Степанів почала вивчати історію й географію на філософському факультеті Львівського університету. Дівчина пильно стежила за перебігом Балканської війни й, очевидно, відчувала наближення світового конфлікту. Вона стала активною учасницею І секції (студенток) Українського студентського союзу, академічної громади, просвітнього гуртка. Олена поділяла погляди тієї частини студентства, яка виступала за мілітарну підготовку української молоді на випадок війни з Російською імперією.

Дещо глузливо ставилася до тих, хто «поза своєю особою не займався ніякими загальними справами». Коли війна здавалася неминучою, Олена разом з іншими колежанками спробували мобілізувати українське жіноцтво діяти активніше. У 1912 і 1913 роках Жіночий комітет підготував дві відозви до українських жінок. Перша закликала долучатися до діяльности в секціях комітету (санітарна, агітаційна, скарбова та ін.), друга — складати пожертви на «потреби України». Обидві відозви не надто зацікавили українок. Олена обурювалася, що коли одні спрямовують усі сили на підготовку до воєнного часу, інших «опанувала дурійка two-steep-y» (танці). Уже тоді Олена й інші пластун(к)и з’являлися серед «балевиків» в одностроях і просили кошти на організацію стрілецтва.

Січень 1914 року. Олена Степанів стала коменданткою жіночої чоти при «Січових стрільцях ІІ» ⁸. Дівчата вчилися військової майстерности, стріляти з кріса, доглядати і перев’язувати поранених, слухали теоретичні лекції на військову тематику. Навіть склали присягу на Кайзервальді. Однак під час Шевченківського здвигу (зустрічі) ⁹ 28 червня 1914 року вони не брали участи ні як стрільні, ні як санітарний відділ. Та й на фронт як окрема чота дівчата на пішли.

Жінка на Великій війні

До війська Олена Степанів потрапила з великими труднощами. Наприкінці серпня 1914 року Степанів у стрілецькому однострої, підібравши волосся під капелюх, пішла у фотоательє знятися для стрілецького посвідчення. Фотограф упізнав у ній жінку і викликав поліцію. Завдяки Володимиру Старосольському й поліцейському комісарові, який пам’ятав її з різних студентських зборів, Степанів вибралася з поліцейської будівлі через задній хід, сховавшись натовпу, що звинувачував її в шпигунстві. Потім згадувала, що це допомогло їй уникнути Талергофу ¹⁰. Після цього випадку Степанів намагалася потрапити на фронт. Жіночу чоту воювати не пустили, тому жінка приєдналася до сотні Івана Чмоли. Перед відправленням потяга командант УСС Михайло Галущинський заборонив Степанів їхати на фронт, але за неї заступився Чмола, сказавши: «я взяв її на свою відповідальність, не можу лишити саму серед таких непевних обставин і відходжу з нею». Із Чмолою Степанів зазнайомилася ще 1911 року, коли обоє належали до таємної пластової організації. Імовірно, обоє розуміли, що якщо Степанів залишиться у Львові, то або потрапить бу Талергоф, або її заарештує російська влада ¹¹ і вишле в Сибір, як її подругу Костянтину Малицьку. Тому, попри всі протести чоловіків, фронт був для неї чи не одиноким шляхом до порятунку.

Інші учасниці жіночої чоти воювали в складі різних відділів УСС. Ірену Кузь після служби в Червоному Хресті призначили до кінного загону УСС. Ганна Дмитерко брала участь у бойових операціях у травні-вересні 1915 року, згодом її перевели до коша УСС. Софія Галечко несла сторожову службу в сотні Носковського й стала розвідницею чоти. Бойовий шлях і функції Степанів на фронті важко відстежити, бо джерела про це мовчать. У кожному разі жінки в лавах Українських січових стрільців не були готові до «чоловічого побуту» війни: мусили пішки долати багатокілометрові відстані, нести важкі наплічники, у яких, як згадувала Степанів, лежали «білля, легкі черевики, щітки, дві запасові консерви, 1 том Ніцше і Коран. Нагорі припнятий ремінцями плащ і їдунка, під сподом звичайний коц, і в малій ташці приписана кількість набоїв. Набоями наповнені ще усі чотири малі набійниці, насилені спереду на ремінь» ¹².

Досвід українок на фронті не унікальний. Олена Степанів згадувала про вплив польок на виникнення українських мілітарних жіночих організацій: «Почування сорому стало просто невиносиме для кожної з нас, коли дня 22 листопада на вулицях Львова зароїлося від жіночих постатей в одностроях польського війська. Польки виручували мущин у кожному свойому уряді та слали їх на фронт. Творили жіночі військові частини, які проганяли нас з нашої рідної землі» ¹³. Жінки воювали на фронті і в російській армії: відомий батальйон Марії Бочкарьової, також 1917 року було створено допоміжний жіночий армійський корпус, у якому 1918 року служило 40 тисяч жінок.

Умови фронтового життя не ділили людей в УСС на кращих і гірших, освічених і неосвічених, чоловіків і жінок, тому жінкам доводилося діяти нарівні з чоловіками. Степанів згадувала, що «не мала найменших полегшень, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів — мене не відсунено ні від якої стежі, від жодної ватри і якраз я цього бажала. Але ні разу я не завважала якихось натяків чи не такту супроти мене. І я зі своїми друзями-чоловіками справді ділила всю долю й недолю» ¹⁴. Проте існувала різниця в ставленні до жінок рядових і старшин. За твердженням Степанів, рядові бійці, зазвичай сільські хлопці, ставилися до жінок як до старшин, адже «знали, що ми на свій старшинський ступінь заслужили» ¹⁵. Натомість з боку амбітних старшин-інтелігентів «ми, жінки, зустрічались по відношенні до себе навіть з об’явом карности». Крім бойових моментів і побутових труднощів, жінкам доводилося, як зазначала Ганна Дмитерко, переживати «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів» ¹⁶.

Згодом Олена Степанів роздумувала про те, чому їм не вдалося воювати одноцільно, попри однакову військову підготовку з чоловіками: «ми не уявляли собі ясно нашого завдання ані перед, ані в часі світової війни, ані в листопадових днях 1918 року ¹⁷. Ми хапали, що попало, або то, до чого навикли від віків (баняк і вареху), але де мало бути те наше місце, що нам належиться і відповідає, ми ані не доказали цього, ані не вияснили, яка праця найбільше відповідає жінці в часі війни — відповідно до її знання, заняття, літ і фізичних сил» ¹⁸.

Від початку її військової служби за Степанів пильно стежила громадськість. Про неї писали в українсько-, німецько- і російськомовній пресі. Так почався процес героїзації її особи в різних площинах — національній, соціальній, гендерній. Кому це було вигідно? Найперше самій Степанів. Крім того, що вона врятувалася від таборів, це був шанс виразити свій погляд на жіноче питання. Своїм прикладом вона прагнула здолати традиційні обмеження, які суспільство накладало на жінку.

Роздумуючи про те, чому війна манила жінок, Степанів писала: «ми потрапимо бути жінками, матерями, товаришами в різних ділянках праці, не тільки послушними, але й творчими, не тільки виконавцями чиєїсь волі, але відповідальними одиницями, що самі комбінують, організовують та приводять у життя свої думки. Вміємо бути рішучими, меткими, відпорними, впертими й непоступливими» ¹⁹.

Припускаю, війна дала Степанів ілюзію можливости швидко здобути рівноправність, подолати упередження консервативного галицького суспільства. Увага до її особи переводила у фокус уваги і становище жінки в суспільстві взагалі, наче вивільняла жінку з традиційного чоловічого світу.

Образ Степанів як жінки-легенди творився і з легкої руки чоловіків-командирів. Її ставили в приклад стрільцям як взірець мужности й чести. Публічне нагородження медаллю за хоробрість мало на меті справити вплив на стрільців. Крім того, в історіях і піснях про участь Степанів у реальних боях на передовій легіон січових стрільців теж поставав як легенда, що забезпечували приплив матеріальної допомоги.

Там до наступу, до бою

Ішла Степанівна.

Не знайдеться ж в Европі

Дівчина, їй рівна.

Іде сміло, в руках зброя,

Панна, як лелія:

«Ідім вперід, стрільці мої,

На вас вся надія».

Була потреба і в продовженні традицій жіночого чину в історії України, а також нових живих зразків для патріотичного виховання українського жіноцтва. У національній площині імена Олени Степанів та її подруг Софії Галечко, Ганни Дмитерко, Ольги Підвисоцької міцно асоціювалися з образом українки-патріотки. Однак ніколи не йшлося про те, що випущена рукою жінки куля теж несла смерть.

Російський полон

Для героїзації Олени Степанів «вигідною» стала й історія її російського полону, у який вона потрапила 31 травня 1915 року під Болеховом разом із двома сотнями УСС. До табору військовополонених у Ташкенті їх везли через Київ, Вольськ, Оренбург.

Преса полювала за найменшою звісткою про її перебування в Ташкенті. Степанів стала «дивом» мало не для всього світу, бо про жінку в полоні ще не чув ніхто. Навіть сьогодні фото Степанів, яка повертається з полону, викликає захват серед користувачів фейсбуку.

Поза цим «успіхом» залишилася історія її конфлікту зі стрільцями. З Києва до Пензи Степанів довелося їхати в товарному вагоні, вона переживала, «що мала бути завадою для своїх товаришів як женщина». Два офіцери-поляки запропонували пересісти в офіцерський вагон. Хтось із колег-підхорунжих зчинив скандал стрілецьким офіцерам, що, мовляв, нею опікуються поляки. Відтоді «вони чули невиправданий жаль, що я буцімто воліла їхати з поляками» ²⁰.

У таборі Степанів якийсь час жила серед чехів, які негативно ставилися до українських добровольців. (Частина чехів була позитивно налаштована до Російської імперії і засуджувала українців, які воювали на боці Австро-Угорської корони. Через це їм вдалося організувати для себе окремий табір з правом виходити в місто.) З причин безпеки Степанів мусила ходити тільки під конвоєм. При спробі переселити Олену в табір зі слов’янами, які не солідаризувалися з чехами, проти виступив (імовірно, через непорозуміння Степанів з українськими офіцерами) колишній український гімназійний учитель із Коломиї, який нарікав на перевантаження табору, а вступився за неї серб-русофіл, який рекрутував у таборі добровольців до російського війська. Степанів уважала, що конфлікт між чоловіками стався через політичні вподобання. Їй таки вдалося отримати маленьку кімнату при канцелярії, де вона прожила три місяці.

Після початку російської революції 1917 року і ліквідації таборів повернутися додому Олені допомогли німецька сестра милосердя графиня Горн та полковник Пішелі, а супроводжував її польський офіцер. Для мене досі загадка, чому українці захоплювалися Степанів, але поверненням її опікувалися не українські офіцери. Після полону Степанів більше не пішла на фронт. Син Ярослав Дашкевич згадував, що Олена не хотіла розповідати подробиці, чому вона не відновила військову діяльність, лише казала, що звільнення її з УСС — це «наслідок інтриг».

По війні: спроба мирного життя

Яким був результат Першої світової війни для Олени Степанів? Відомостей про її дальшу кар’єру практично немає. Лише син згадував, що як членкиня Начальної команди Української Галицької армії ²¹ вона вела таємні переговори з Павлом Скоропадським, була організаторкою Листопадових днів 1918 року і пройшла бойовий шлях четарки ²² УГА. Тоді вона змінила своє ставлення до участи жінок на фронті, про це свідчить один випадок.

Рік 1919. Начальник штабу при Начальній команді УГА полковник Віктор Курманович відрядив Олену Степанів в одне галицьке село організувати жіночий військовий відділ, бо там самі жінки начебто зголосилися до війська. Степанів опиралася, бо на той час була проти участи жінок у воєнних діях, але їй довелося виконати наказ. Під час зустрічі із селянками вона зрозуміла, що їхнє рішення було поспішним і насправді ніхто воювати не хоче, противниками цього були й місцеві чоловіки. Степанів вийшла із ситуації: сказала, що жінки дуже потрібні на місці, в рідному селі, щоб господарювати на користь війська, агітувати чоловіків воювати, допомагати голодним, пораненим, хворим ²³.

У цій історії два цікаві факти. Образ Степанів як жінки-героїні, котра боролася за самостійну Україну, хотіли використати для мобілізації жінок. Це не спрацювало, але підтверджувало факт героїзації жінки. З іншого боку, сама Степанів, яка начебто все життя мріяла воювати, заявила про негативне ставлення до збройної участи жінок у війні: «Я є проти жіночих частин у війську, а навіть і проти масової участи жінок на війні…» ²³.

Після цих подій Олена здобувала освіту у Віденському університеті, стала докторкою філософії. У липні 1921 року вийшла заміж за підполковника січових стрільців, співорганізатора Української військової організації Романа Дашкевича. Повернулася до Львова, до 1935 року вчителювала в гімназії сестер Василіянок. З 1925 року зовсім відійшла від політичних справ. У грудні 1926-го народила сина Ярослава. На допиті 1950 року Степанів розповіла, що 1926-го розлучилася з чоловіком і більше з ним не жила. Цікавий факт, про який згадувала Лідія Лугова, колишня учениця й онука хрещеного батька Олени: Степанів мусила розстатися з тим, «кого серце любило. Це був професор Іван Чмола, з яким неждано через якусь малу дрібницю розійшлася перед вінчанням». Інших відомостей про особисте життя Олени немає.

Спектр діяльности Олени Степанів у міжвоєнний період широкий. До 1939 року займалася організацією лікарняних кооперативів («кооператива здоров’я»), до 1941-го вчителювала в середній школі, потім була керівницею статистичного бюро у Львові, викладала в гімназії. У 1944–1946 роках старша наукова співробітниця і завідувачка сектора економіки промисловости Львівського відділу економіки Академії наук, потім два роки працювала старшою науковою співробітницею відділу економічної географії Інституту економіки Академії наук. До арешту була науковою співробітницею Природничого музею у Львові. Спогадів про цей період життя Степанів не залишила. В інтерв’ю українській письменниці Ірині Вільде (опубліковане 1939 року) Олена зізналася, що їй було дуже важко звикнути до мирного життя: «привикала до спідниці, але, повірте, зразу приходило мені то дуже тяжко. Почувала себе зовсім неповоротно в жіночім одязі. І знаєте, попросту не знала, що було зробити з особистою свободою… наче б заважала вона. Довгого-довгого часу потрібно було, щоб знову “тілом і душею” повернутися до нормального стану…»

Легенда Олени Степанів

Паралельно з реальним життям Олени Степанів у міжвоєнний час існувало інше її життя — віртуальне, як ми назвали б його тепер, яке творила не жінка, а суспільство. Якийсь час довкола її особи залягла інформаційна тиша. Імовірно, це було пов’язано із загальним патріархальним прагненням суспільства повернути жінок до традиційних ролей. Культ героїнь, які віддають життя за Україну, вже був не на часі. Такі практики «повернення до нормальности» жінок притаманні і для Другої світової війни, і для нинішньої війни на сході України. Історію Олени Степанів якраз використали як яскравий зразок, щоб «призупинити» емансипацію жінок і їхній вихід у широкий світ. Ці патріархальні погляди добре ілюструє п’єса Олеся Бабія «Олена Степанів», яку проаналізувала моя колега Оксана Дудко ²⁴.

Суть п’єси зводиться до протистояння між Оленою Степанів і дідичем Петром Жарським, який мав намір з нею одружитися й «навернути» до традиційних жіночих ролей «дружини, матері, господині»: «Сподіваюся, що Ви зміните свою думку про ваші завдання, пляни в життю і зрозумієте, що призначенням жінки є материнство, любов і полем бою жінки є дитяча колиска». Пан Жарський під час війни втратив дружину, самостійно виховував доньку і пропонував Степанів стати для неї мамою.

Автор п’єси показував різні погляди на збройну участь Степанів у війні — від насмішок до захоплення. У тексті чітко простежується дві тези. Перша полягає в тому, що заслуги жінки на війні не заперечуються: на думку героїв п’єси, Олена зробила достатньо, щоб покинути фронт і відпочивати. Один із персонажів навіть каже: «таку цінну жінку, як Олена Степанів, треба зберігати як національний скарб». І ця героїзація, створення культу м’яко підводили до другої тези про те, що жінці більше не місце на фронті (і це відбивало тогочасні суспільні погляди). П’єса ж закінчується тим, що Олена залишає дім дідича і вирушає на фронт боротися за незалежну Україну. Підозрюю, такий фінал віддзеркалює особисті погляди Олеся Бабія, що жінкам таки є місце на фронті.

Образ Олени Степанів до сьогодні залишається радше в символічній площині. Звідусіль говорять тільки про її героїзм і майже нічого не кажуть про неї як про людину з різним спектром емоцій, почуттів, переживань, бажань тощо. Про неї говорять як про першу жінку-офіцера, але Олена була лише підхорунжою — це військове звання, яке не прирівнювалося до офіцерського. Мені поки не вдалося відстежити, відколи саме її почали називати офіцером. Хоча, можливо, через використання її історії за життя в пропагандистських цілях вона й виступала проти участи жінок у війні? Бо втратила своє реальне? І чи в таких умовах хотіла вона бути героїнею?

«Степанив Елену Ивановну … заключить в исправительно-трудовой лагерь сроком на десять лет»

1949 рік. Олені Степанів 57 років, вона працює науковою співробітницею в Природничому музеї АН УРСР. У грудні того року її заарештували на підставі кількох фактів: шлюб із Романом Дашкевичем, дружба з Євгеном Коновальцем, добровільний вступ до лав Українських січових стрільців 1914 року. Давнішня слава в радянський час зіграла злий жарт з Оленою, а її спогади «Напередодні великих подій» про участь у мілітарних товариствах (опубліковані 1930 року) відтепер «свідчили» проти неї.

Степанів приписували співпрацю з ОУН. Як аргумент наводили її «антисоветскую клеветническую» статтю «За правильний підхід» у журналі «Ідея і чин», де вона описувала завдання політичної боротьби українців за самостійну Україну. У її квартирі знайшли літературу «антисоветского содержания». Справу доповнили списком із майже сотні українських книжок (серед них праці Франка, Грушевського, Кордуби, Возняка, Чикаленка), понад 1000 примірників різної преси — української, польської, німецької. Усе це спалили. Олена відбула кілька допитів. Голова відділу Природничого музею АН УРСР у Львові (де вона працювала з 1948 року) в характеристиці написав, що Степанів «давала продукцію низької якості», асоціальна, замкнута, не брала участи в громадсько-політичному житті.

Колишню героїню звинуватили в пропаганді націоналістичних ідей і засудили до 10 років виправних таборів. Вона потрапила 6-й табірний пункт у Мордовії, де працювала на торфорозробках, а згодом через хворобу її перевели в палітурний цех.

У таборі Степанів кілька разів подавала скаргу і вимагала переглянути справу, писала Хрущову, але всі скарги відхилили. Звільнили Олену 1956 року, як вказано у звіті, за хорошу поведінку і добросовісне ставлення до праці. Можливо, цьому посприяла і хвороба — дистрофія. Проте звільнили її лише після розвінчання культу особи Сталіна.

Повернувшись до Львова, Степанів мусила винаймати квартиру, бо залишилася без дому. До наукової діяльности повернутися не могла. Жила на пенсію 89 карбованців, трохи допомагали давні знайомі, колишні учні, товаришки з табору, приходили посилки з-за океану. Побутові умови були погані: у домі не було ні води, ні газу. У цей час багато листувалася з друзями (з ким точно і чи збереглися листи — невідомо). Восени 1962 року Степанів проводила екскурсію по Львову своїй давній товаришці Надії Суровцовій, із якою вчилася у Відні. Та була в захваті від того, як добре Олена знає місто, а ще більше від їхнього спілкування. Суровцова згадувала: «ми сидимо поруч у тіні зелених дерев львівських парків, бульварів, кладовищ, нанизуємо намисто спогадів, але важко згадати те все, що миналося десятиріччями, важко воскресити одразу всіх тих, що повмирали. Повільно, одна за одною встають картини, постаті і стоять, як живі, перед очима; життя переломлюється в світлі нелегкого досвіду минувших років». Жінки домовилися зустрітися наступного року, але незабаром хвороба забрала Олену Степанів.

«Треба розбудити в народі потребу плекати своє здоровля»

Рік 2021. Увесь світ другий рік говорить про пандемію, карантин і віруси. Щойно моя увага фокусувалася лише на образі Степанів як жінки-воячки, а потім згадала, як у мордовських таборах жінка дбала не лише про своє здоров’я, а й допомагала іншим — примушувала робити зарядку, підбадьорювала морально. За цю підтримку жінки вишили сорочку для її сина голкою з риб’ячої кістки.

Ця, здавалося б, дрібна подія привела мене до книжки Олени Степанів «Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія» 1938 року. На 35 сторінках авторка детально розписала всі деталі організації «кооператива здоровля» — від ідеї до покрокових етапів створення реального «Дому здоровля». Для мене показово, що 83 роки тому Степанів серед головних обов’язків лікарів/ок бачила запобігання недугам та «просвітлення» людей про здоров’я і способи уникнути хвороб. Аналізуючи різні життєві ситуації Олени Степанів, я зрозуміла, що вона повсякчас дбала про своє здоров’я — і фізичне, і моральне. Напевно, інакше їй не вдалося б пережити випробування, які випали на її долю. Можливо, тому вона й хотіла навчити всіх, «що не достаток, а здорове тіло і освічений розум мають залишити батьки дитині по своїй смерти» ²⁵.

Замість висновків

Вважається, що історики/-ні повинні відсторонено ставитися до свої героїв і героїнь, але мені здається, це майже неможливо. Ти однаково «прив’язуєшся» до людини, історію якої досліджуєш й історію якої хочеш розповісти. І тут мені дуже імпонує думка Ольги Токарчук про співвідчування, оживлення і «надавання існування всім окрушинам світу, якими є людські досвіди, пережиті ситуації, спогади». Тому я не раз приміряла на себе життя Олени Степанів і намагалася зрозуміти, як це — бути однією з перших, хто пробувала протистояти патріархальному світові? Як це — бути на фронті в складних польових умовах? Як це — повертатися до мирного життя? Як це — бути героїзованою за життя? Як це — існувати в символічному, а не реальному просторі? Як це — бути засудженою за свої погляди, вчинки? Як це — бути в таборах у старшому віці і не бути почутою в проханні допомогти? І таких питань у мене безліч, усі вони викликають двоякі почуття…

Із життя Олени Степанів можна винести багато уроків, для кожної людини вони будуть різні. Для себе я виділила два ключових, це радше риторичні питання, ніж відповіді. Спостерігаючи одночасно за прославлянням збройної участи Олени Степанів у Першій світовій війни по всіх усюдах і за дискусіями про нинішню війну на сході України, я трохи дивуюся відсутности консенсусу в ставленні до місця жінки на війні в наш час. Степанів боролася за самостійну Україну і вона героїня, а сучасні жінки ні? Вони повинні виборювати право на геройство?

Інший вектор моїх думок стосується того, що для мене біографія Степанів — приклад того, як людина змінює себе, свої погляди, сферу діяльности, інтереси протягом усього життя. Її історія прекрасно ілюструє, як на неї начепили безліч ярликів, наклали багато соціальних ролей та оцінювали й оцінюють її особистість винятково крізь їхню призму, ігноруючи почуття, переживання, бажання самої людини.

У цьому контексті маю кілька питань. Чи можемо ми сприймати людей лише крізь призму інформаційного поля? Чи можемо ми применшувати таланти й успіхи тих, із ким наші погляди не збігаються? Відколи ми стали сприймати людей за «поглядами»? Кожен етап життя Олени Степанів хтось уважає правильним, хтось засуджує, одні давали нагороди, інші за те саме засилали в табори. І ніхто не дивився на її життя як на процес трансформацій, які варто поважати. Думаю, саме про повагу до свого вибору мріяла Олена Степанів, і саме поваги її історія навчила мене.

1. Див. на YouTube: «Олена Степанів», «Люди свободи. Олена Степанів», «“Історична правда” з Вахтангом Кіпіані: Героїчна Олена Степанівна», документальний цикл «Шлях до незалежності: Перша світова». [↩]
2. У більшості текстів вона постає як героїня й легенда. Це видно із самих назв: «Легендарна Степанівна з галицького грона», «Олена Степанів: жінка-науковець, дипломат і… воїн», «Українська героїня Олена Степанів — перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера», «Олена Степанів: я залишаюся зі своїм народом» тощо. [↩]
3. Заснована 1900 року. Під час війни членкині організації займалися доброчинністю: організовували допомогові комітети, збирали кошти потерпілим від воєнних дій, влаштовували безплатні кухні для голодних і солдатів, шили білизну, працювали в шпиталях тощо. У період ЗУНР організували курси медсестер (42 учениці). Хворими й пораненими опікувався Комітет пань Червоного Хреста, який діяв при Жіночій громаді. Згодом спілчанки організації ввійшли до Союзу українок. [↩]
4. Степанів, Олена. Напередодні великих подій. Власні переживання і думки (1912–1914 рр.) // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 36. [↩]
5. Гвинтівка Манліхера — австро-угорський карабін із ковзним затвором. На озброєнні австро-угорської армії до 1916 року, коли його, попри низку переваг, замінили на німецький карабін Маузера. [↩]
6. Спогади з російського полону (31 травня 1915 — 7 серпня 1917 рр.). Осип Назарук. Вступна замітка // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 62. [↩]
7. Дмитерко, Ганна. Тайний пласт перед війною // Нова хата. — Львів, 1930. — Ч. 22. — С. 10. [↩]
8. «Січові стрільці» поділялися на частини «Січові стрільці І», до якої входили старшини, та «Січові стрільці ІІ», до яких належали рядові. Це парамілітарні організації Галичини, які діяли перед Великою війною. Товариство «Українські січові стрільці» створив Кирило Трильовський у березні 1913 року у Львові при Українському січовому союзі. Кадри цього товариства відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 року і стали основою Українських січових стрільців — українського національного військового формування в складі австро-угорської армії. [↩]
9. Відомий також як Великий здвиг. Крайовий здвиг руханкових, пожежних і стрілецьких товариств «Сокіл», «Січ», «Пласт» «Січові стрільці» на честь сторіччя з дня народження Тараса Шевченка. За задумом організаторів, ця подія мала засвідчити організаційну й фізичну готовність українців Галичини до майбутньої війни на тлі наростання українсько-польської напруги. [↩]
10. Талергоф — концентраційний табір, один із перших у Європі у XX столітті, закладений австро-угорською владою 4 вересня 1914 року, на початку Першої світової війни, в піщаній долині біля підніжжя Альп у районі м. Грац (Штирія). Сюди депортували громадян Австро-Угорської імперії, головно українців-москвофілів з Галичини й Буковини, які симпатизували Російській імперії. Сюди потрапляли й національно свідомі українці. [↩]
11. У ході Галицької битви 10 серпня — 13 вересня 1914 року територію Галичини, Буковини і Надсяння захопила російська армія. Російська влада контролювала ці території до середини 1915 року. [↩]
12. Степанів, Олена. Моя торністра // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. — Львів, 1934. — С. 17. [↩]
13. Українські жінки у Львові в листопаді 1918 року // Наше життя. — 1944. — Листопад. — С. 2. [↩]
14. Степанів, Олена. Напередодні великих подій… — С. 51. [↩]
15. Вільде, Ірина. Олена Степанів колись і тепер // Жіноча доля. — 1939. — Ч. 9/10. — 1–15 вересня. — С. 14. [↩]
16. Дмитерко-Ратич, Ганна. Із зброєю в руках (Пам’яті Софії Галечко) // Наше життя. — 1958. — № 10 (Листопад). — С. 4. [↩]
17. Листопадовий чин (також Листопадова революція, Листопадовий переворот, Листопадовий зрив, Першолистопадове повстання) — українське повстання, організоване вночі проти 1 листопада 1918 року силами УСС у Львові з метою встановити владу Української Держави (названої згодом Західноукраїнською Народною Республікою) на землях, на які вона обґрунтовано претендувала. У результаті утворилася держава площею 70 тис. км², що викликало невдоволення Польщі, яка почала польсько-українську війну 1918–1919 років. може, варто вказати, що це з Вікі? я звірила, і це саме так, викинуто кілька слів [↩]
18. Степанів, Олена. Напередодні великих подій… — С. 47 [↩]
19. Жінка-вояк // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 81. [↩]
20. Зі споминів Олени Степанівної, хорунжої Українських січових стрільців // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 65. [↩]
21. УГА — назва регулярної армії Західноукраїнської Народної Республіки. Основою УГА були Легіон УСС та підрозділи австро-угорської армії, сформовані з українців. [↩]
22. Четар/-ка — посадова особа молодшого старшинського (офіцерського) складу, яка керує чотою. [↩]
23. Жінка-вояк // Олена Степанів — Роман Дашкевич. Спогади і нариси / Упор. Галина Сварник, Андрій Фелонюк. — Львів, 2009. — С. 82. [↩] [↩]
24. https://www.youtube.com/watch?v=iJ0-mzGUzyw&feature=emb_logo [↩]
25. Степанів, Олена. Кооперативи здоровля: їх завдання, організація, історія. — Львів, 1938. — С. 15. [↩]

У вересні 2019 року в Харкові пройшов Марш рівности — KharkivPride, який зібрав близько двох тисяч учасниць і учасників. Для півторамільйонного Харкова це перший масштабний публічний захід на тему прав ЛГБТ і толерантности. Мало того, це один із перших прайдів у регіонах, до того вони відбулися в Одесі, Херсоні, Запоріжжі й Кривому Розі.

Прогресивну громадськість на прайд у Харкові зібрала Анна Шаригіна з колежанками з жіночого руху. Для Анни не вперше щось робити вперше. Ще 2006 року вона організувала Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — першу лесбійсько-феміністську організацію в Харкові. Не вперше для Анни робити й те, що викликає неприязнь у частини суспільства. Незважаючи на перешкоджання з боку радикально налаштованих опонентів, «Сфера» вже більше як десять років проводить просвітницькі заходи на тему рівних прав.

У 2015 році учасниці «Сфери» запросили експерток з усієї країни й організували низку дискусій, присвячених проблемі гендерної рівности. Ще за рік вийшли на перший Марш жіночої солідарности. Відтоді 8 березня в Харкові відзначають Тижнями жіночої солідарности. У 2018 році Анна й колежанки відкрили в Харкові PrideHub — ком’юніті-центр для ЛГБТ і дружніх людей. Хаб став майданчиком для заходів «Сфери», для соціалізації й підтримки ЛГБТ-людей і водночас постійною мішенню для нападів праворадикалів.

Крім цього, Анна брала активну участь у харківському Євромайдані, а згодом стала тренеркою новоствореної української поліції. Вона навчала патрульних комунікацій, толерантности, протидії домашньому насильству. Боролася зі стереотипами і знаходила нових союзників.

Як це — бути лесбійкою, феміністкою і ЛГБТ-активісткою, мати активну громадянську позицію, змінювати соціальний ландшафт регіонального центру і виховувати сина? Анна Шаригіна відверто розповіла про свій досвід, здобутки і виклики.

— Анно, яким ви запам’ятали своє дитинство? Що, на вашу думку, вплинуло на ваше становлення?

— Ми з батьками жили в хрущовці. Це був такий час і такий дім, де люди жили ніби великою комуною. Наша бабуся збирала дітей з усіх під’їздів і щодня водила нас усіх гуляти. Ми були дітьми двору, де всі батьки працювали, але ніхто не мав грошей на нянь.

Я з класичної родини, описаної в підручниках з англійської мови мого часу: my mother is a teacher, my father is an engineer. Мама приїхала до Харкова з Полтавської области і вступила в університет. Вона вчилась якраз тоді, коли тут тусувався радянський андеграунд і Харків, як Ленінград, був столицею підпільного спротиву системі. Проте моя мама була абсолютно не в темі. Вона вчилася на «факультеті наречених» — на українській мові і літературі.

Я теж була людиною системи, підозрюю, що такою й залишаюся. Інша справа, що система мені не підходить. Недавно я дивилася інавгурацію американського президента — мене зворушують такі речі, зворушує глобальність, об’єднання з іншими людьми. Ще в піонерські часи я була головою ради дружини в школі і дуже цим пишалася. У мене немає ностальгії за совком, я не сумую за піонерством, але сумую за тим, що була організація і я посідала в ній якесь почесне місце. Коли є організація, тебе визнає не одна людина, а якась система.

— Чи не це тримає вас в активізмі? Адже громадська робота — це і є творення спільноти людей, які поділяють ті самі цінності.

— Я вірю в систему більше, ніж у людську одиницю. Я впевнена, що система — це більше, ніж просто сума людей, які в ній працюють, тому багато сперечалася з колежанками, як можна змінити систему — ззовні чи зсередини. Чи повинні ми критикувати систему поза нею? Чи навпаки, повинні працювати всередині і впливати на те, що там відбувається, щоб нас принаймні чули? Мені здається, я ще остаточно не відповіла для себе на це питання. Проте мені дуже імпонує, коли люди об’єднуються і коли це об’єднання має структуру. А коли є структура, виникає розподіл повноважень та ієрархія. Я бачу в цьому шедевр управління і вважаю, що це дуже тяжка праця — намагатися працювати з людьми синхронно, рухатися в одному напрямку і не травмувати одне одного.

— Якими були ваші студентські роки?

— Після школи я навчалася в коледжі, потім вступила на психологічний факультет Харківського педагогічного університету, тому в університеті була старшою за одногрупниць і одногрупників на два роки. Я пам’ятаю цю різницю. Пам’ятаю, як компанія мажорних хлопців і дівчат нещадно булила викладачку, у якої, як мені здавалося з її рухів і відсторонености, була якась форма аутизму. І я, не зважаючи на статус цієї компанії, гаркнула на них, коли вони з галасом завалилися на пару і не реагували на прохання викладачки. А потім один із цих хлопців притиснув мене до стіни і почав душити, бо він не міг стерпіти такого приниження — я накричала на них у присутності інших.

Мені не було страшно. Коли нині відбуваються злочини на ґрунті ненависти — так, мені страшно, але тоді — ні, це був просто дурний хлопець. Зрозуміло, що він фізично сильніший за мене, нічого дивного.

Я була закохана в психологію. Я справді вчилася і не пропускала пари з профільних предметів. Ще навчаючись, почала працювати на телефоні довіри. У мене була чітка мета — я хотіла, щоб психологія приносила мені гроші, бо всі навколо переконували, що психологією не заробиш. Та я йшла до цієї мети, прийшла і вичерпала її.

— Ви працювали у сфері HR і психології близько 15 років. Розкажіть, як вам вдалося почати заробляти улюбленою справою та чому ви зрештою відійшли від цієї професії?

— Я робила те, що мені подобається, — створювала системи. Десь у п’яти компаніях мені вдалося прописати і запустити таку систему управління, як я її бачила. Зрештою, на ринку праці я почала почуватися надто кваліфікованою. Довго не було вакансій, вартих уваги, я подумала, що мені треба спробувати ще щось, тож просувала себе в психологічному консультуванні. Потім почала шукати способів заробляти у сфері громадської активности й прав людини. Я шукала себе.

— Що ви вважаєте початком свого дорослого життя?

— Доросле життя почалося після заміжжя. У 24 роки я вийшла заміж і переїхала до чоловіка в Запоріжжя. На другий день після весілля свекруха сказала мені: «Ну все, Анічка, свято скінчилося». Я тоді до кінця не усвідомлювала, що вона має на увазі. А потім мені прилітало щось типу: «Анічка, а чому це ти їздиш на роботу на маршрутці за три гривні? Ось, будь ласка, встала раніше, о сьомій ранку виходить тролейбус — і за годину ти на роботі. Всього 50 копійок». І моє улюблене: «Анічка, я чула, ти хочеш ходити на фітнес. Усе це, звичайно, добре, але думаю, тобі краще піти на крій і шиття. Дітки почнуться, а ти зможеш їх обшивати — економія».

Якийсь час ми жили разом із батьками чоловіка, потім у сусідніх мікрорайонах, але й тоді ми на вихідних разом їздили на базар, бо мама знала, де купити дешевше. Це ж було так важко на маленькому базарі в Запоріжжі! Спільні закупи не були якимсь правилом, це була мамина пропозиція, і чоловік не вважав за потрібне відмовлятися, як і від інших її пропозицій. Він казав: «Батьки нам допомагають». А я відповідала, що краще заробити на картоплю, ніж гарувати на дачі замість вихідних. Я хочу заробляти і на ці гроші поїхати у відпустку, а взимку купувати картоплю в супермаркеті.

Із чоловіком у нас була серйозна культурна розбіжність. У нього була сільськогосподарська родина, а у нас більш міська. Чоловік був старшим за мене — йому було 28 років, і він у цьому віці жив із батьками, вони мали спільний бюджет і економили, щоб назбирати на весілля і дітей.

Коли мене взяли менеджеркою з персоналу в Запоріжжяобленерго, чоловік сказав: «Як для жінки в Запоріжжі це дуже непогана зарплата». Я не зрозуміла: до чого тут те, що я жінка? Коли я жила в Харкові, такі речі не фіксувала. Не скажу, що їх не було, але в Запоріжжі я стала їх помічати. Потім почався репродуктивний тиск, усі навколо натякали на те, що «пора» народжувати. Цього я теж не розуміла. У сенсі пора? І як можна казати про це ззовні? Це було дуже дивно. Це було жіноче пекло, де жінок катують старші жінки і їм допомагають молодші жінки.

Заміжжя й материнство нав’язували. Навіть під час прийому на роботу питали, чи є сім’я і коли діти. Мені взагалі здається, що немає такої потреби — виходити заміж. Є потреба об’єднатися з якоюсь конкретною людиною. Якщо ж абстрактно «я хочу заміж», то, на мою думку, тут треба із психотерапевтом попрацювати.

Після заміжжя я зіштовхувалася з такими моментами, проти яких згодом почала виступати. Це було так, ніби на мене, як на пружину, згори складали по каменю, а потім я просто раз — і скинула це каміння. У мене почалася активна фаза сепарації від патріархату і гендерного тиску.

— Коли ви зрозуміли, що такий шлюб не для вас?

— На той час у мене не було високого рівня самоусвідомлення і рефлексії. Вперше до психотерапевтки я звернулася, щоб вирішити щось у зв’язку зі шлюбом, бо ми стояли на межі розлучення і в мене був перший секс із дівчиною. Ми мали піти до психотерапевтки разом із чоловіком, але він поставив умову: «Підемо, якщо ти більше не будеш із нею бачитись». Про дівчину він дізнався випадково. У нас із нею були дуже теплі стосунки, вона була турботливою і зважала на мою думку. Було очевидно, що наш шлюб із чоловіком розвалюється не через дівчину, а дівчина — це тому, що наш шлюб розвалюється.

Мене вже нудило від такого заміжжя, а тут ще й церква. Був Великдень, який я ніколи раніше не святкувала. Батьки чоловіка мали за нами заїхати рано-вранці, щоб разом поїхати до церкви. Я сказала, що не хочу, а чоловік: «Як це? Треба». У наших стосунках було дуже багато примусу і батьківського тиску й зовсім не було місця для мене, моїх запитів і очікувань. Тоді на Великдень чоловік образився, що я не ціную допомогу батьків, що я невдячна. А я зрозуміла, що цей шлюб не врятувати.

— Вашому синові вже 16 років. Озираючись назад, як ви сприймаєте своє рішення стати матір’ю?

— Після розлучення з чоловіком я залишилася в Запоріжжі. У мене зав’язався роман, і так з’явився Богдан — мій син. Я завагітніла, раніше я вже робила аборт, і цього разу мені сказали, що якщо знову робити аборт, я не зможу більше народити. Не знаю, звідки ця обов’язковість народити — мені цього ніколи прямо не казали, але треба і все. Тому я була серйозно налаштована залишити дитину.

Може, це звучить цинічно, але я ніколи не приховувала від сина, що не мріяла стати мамою, що це не було тим, чому я хотіла присвятити своє життя. Звичайно, я його люблю, але думаю, що якби це було усвідомлене материнство, всім від цього було б легше і радісніше. Мені ж було важко бути мамою. І досі важко.

— Із чого почався ваш активізм?

— У 2006 році, ще коли Богдан був маленьким, я повернулася до Харкова і почала працювати на телефоні довіри в російському лесбійському форумі. У Росії тоді була велика спільнота. Вони не виступали за свої права, але їх було дуже багато. І коли відкрився інтернет, до них ринули українські лесбійки. То був час, коли оголошення про знайомства ще публікували в газетах, і це було нестерпно — коли не розумієш, чи надрукують твоє оголошення, чи дійдуть листи. Інтернет став тим потрібним місцем для спілкування. А на форумі для спілкування дуже швидко запровадили розділ психологічного консультування. Я подалася і почала консультувати.

Згодом і в Україні з’явився лесбійсько-феміністський форум від громадської організації «Жіноча мережа», і я сама запропонувала зробити там розділ психологічного консультування. Психологи(ні) чомусь не дуже активно пропонували себе на цьому форумі. Та й запитів на консультації було набагато менше — два-три запити на тиждень порівняно з десятьма запитами на день на російському форумі.

Я дуже раділа своєму поверненню до Харкова. Тоді почалася активна фаза моєї політичної залучености. Я зрозуміла, що речі, які стосуються лише мене, — моє особисте життя, обмежують мої можливості в цьому суспільстві. Тоді ж таки я почала ідентифікувати себе як лесбійку, коли вперше почула від дівчини: «Не хочу з тобою зустрічатися, бо ти бісексуалка й однаково підеш до чоловіка».

— Як ви усвідомили, що ви лесбійка? Чи важко було прийняти свою ідентичність?

— Ідентифікація тривала досить довго і триває досі. Бо ніхто не вчить тебе бути хорошою лесбійкою — вчать бути хорошою дружиною, хорошою матір’ю. Я не можу екстраполювати гетеросексуальну модель на мої стосунки з дівчиною, на мою родину. Мені доводиться створювати свою модель. Мої подруги, які живуть разом 16 років, називають одна одну дружиною, а ми з партнеркою так не робимо. Чи повинні? Не зрозуміло. Дружиною стаєш у шлюбі, а у нас із партнеркою різне ставлення до шлюбу. Мало того, шлюб для нас недоступний.

Я не робила камінгаут перед мамою, це зробив мій чоловік. Коли я вперше почала зустрічатися з дівчиною, він подзвонив мамі і сказав, що я вступила в лесбійські стосунки і мене треба рятувати. Тоді я ніби зняла із себе всю відповідальність, і ми до цієї теми не поверталися. Лише потім мама сказала: «Тільки, будь ласка, нікому про це не кажи». А я не вважала за потрібне витрачати зусилля на суперечку.

— Харківське жіноче об’єднання «Сфера» — громадська організація, офіційно зареєстрована 2008 року і відома своїми заходами на тему рівности, зокрема «Тижнями жіночої солідарности» та KharkivPride. Наразі організація об’єднує кількадесят учасниць і учасників, а також волонтерок і волонтерів. Це взагалі найпомітніша ЛГБТ і феміністська організація в громадському ландшафті Харкова. Коли і з чого почалася історія «Сфери»?

— Ще 2006 року я познайомилася з Вірою Чернигіною. Разом ми поїхали до лесбійсько-феміністського табору. Не можу сказати, що я поїхала в цей табір, бо вважала себе феміністкою. Навпаки, я належала до тих, хто «я не феміністка, я люблю чоловіків» і «я не проти геїв, хай у спальні роблять що хочуть». У мене вже були стосунки з жінками, але тоді я ще казала, що нам ніхто не заважає. Згодом я зрозуміла, в чому проблема. Просто займатися сексом із людиною тієї самої статі, що й ти, — це ще не лесбійство. А коли ти вже в стосунках і ви разом приходите в якусь більшу спільноту, виникає питання, хто це поруч із тобою, хто вона тобі.

Повернувшись із табору, ми з Вірою почали гуртуватися з іншими лесбійками в Харкові. Ми — майбутня команда «Сфери» — не були активістками, ми просто тусувалися. І все, що ми робили, ми робили, заряджаючись якоюсь ідеєю і тусуючись. Коли ми планували щось робити, ми презентували це у своїй тусовці. Були такі, хто вважали це непотрібним або питали, що їм із цього, а були й такі, хто долучалися. Так з’явилася команда. Нам не треба було реєструвати громадську організацію, бо тоді ми ще не отримували грантів. Лише згодом завдяки невеликому фінансуванню ми почали «Тижні жіночої солідарности», які проводимо досі.

У 2008 році, засновуючи «Сферу», ми хотіли уникнути ієрархії і зробити парні керівні органи. Мали бути президентка Віра і віце-президентка я. У правлінні мала бути парна кількість членкинь. Для нас було важливо, щоб люди не могли проголосувати більшістю, а мусили домовлятися.

Марш жіночої солідарності. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

Назва організації — це історія про демократію. Ще до реєстрації ми зібрали зо два десятки найактивніших активісток, щоб обговорити назву майбутньої громадської організації. Набрейнстормили величезний список, але нічого не підходило. Серед іншого була назва «Сфера», за неї майже ніхто не проголосував, але зрештою ми вирішили, що ця назва підходить нам найбільше. Бо це про гармонію, відсутність кутів і якось по-жіночому.

Зустріч жіночої ініціативної групи. Фото з архіву Анни Шаригіної

— З 2015 року ви проводите «Тижні жіночої солідарности», які щороку присвячено різним аспектам гендерної рівности, як-от жіночому тілу або насиллю. На початку березня протягом тижня або й цілий місяць, як торік, ви організовуєте низку лекцій, дискусій, акцій і вечірок. Ключовий захід — марш за права жінок. Що передувало «Тижням жіночої солідарности»? Яка була мета?

Марш жіночої солідарности 2020 року. Фото: Павло Стех, Facebook

Нашим першим проєктом були феміністичні студії — я привозила різних експерток, які говорили про гендерні дослідження. Вони були науковиці, а я — популяризаторка науки. Це не були закриті заходи, але соцмережі тоді так не працювали, і в нас не було можливости когось запрошувати. Та ми й не знали, як розповідати про наші заходи.

Я й досі не знаю. Коли ми робимо анонси заходів у своїх соцмережах, то це наше коло, а хочеться зацікавити фемінізмом пересічну жінку. Я не знаю, як зробити так, щоб вона виділила свій час, якого майже ніколи немає, і прийшла до нас на захід отримати інформацію, яка може ускладнити їй життя.

Загалом я дуже обережно ставлюся до залучення жінок до фемінізму. Фемінізм в Україні — це розкіш. Бути феміністкою — це привілей. Для того щоб нею бути, гетеросексуальна жінка із спального району Харкова (я вже мовчу про невеликі міста й села) повинна йти наперекір багато чому. І цього спротиву стає так багато, що місця для щастя може зовсім не залишитися. Тому я навмисно нікого не навертаю у фемінізм. Я лише хочу, щоб жінки вирішували свідомо, щоб вони знали, на що погоджуються і від чого відмовляються.

Фемінізм — це не церква, ми не поклоняємося якомусь богу, на якого можна буде перекласти відповідальність за свої рішення і за те, що з тобою відбувається. Фемінізм — це світоглядна система, у рамках якої жінка стає людиною. І як доросла людина жінка має багато прав разом із правом ухвалювати рішення, робити помилки, бути слабкою та відповідальність бути сильною.

— А чому вам важливо бути феміністкою? Чому ви вкладаєте свої ресурси в цей активізм?

— Для мене це єдина можлива світоглядна система, у якій є для мене місце і можливість бути собою, навіть якщо це непросто. Адже в патріархальній системі для мене зовсім немає місця або це місце настільки під тиском, що там нестерпно. Хоча фемінізм дуже різний і я зазнавала тиску й булінгу від сестер, я досі вважаю, що це найкраща ідеологія, принаймні для мене тепер.

— Чи впливає ваш активізм на стосунки із сином?

— Коли я почала займатися активізмом, Богдан був ще дуже маленьким, тому він і не знає мене іншою. Не знаю, чи заважає активізм нашим стосункам, але я пообіцяла, що оплачу йому перші три консультації з психотерапевтом. Іншої мами в нього не було і не буде. Я вважаю, що зробила для нього все, що могла, і продовжую це робити.

У Богдана не було іншої моделі родини. Він тільки в школі дізнався, що в декого мами живуть із чоловіками, і вважав їх, а не нас, іншими — це ж логічно. Коли син був маленький, він розказав другові, що його мама живе з жінкою. І коли вони посварилися, цей друг почав кричати: «Твоя мама — лесбійка». Богданові було прикро, він ридав, і тоді я сказала йому: «Це правда, я таки лесбійка».

Місце, де я не хочу бути активісткою, — це моє материнство. Не пам’ятаю, щоб на батьківських зборах я сказала, що не здаватиму гроші на 8 Березня. Бо я не готова втягувати в активізм дитину. Я вирішила, що якщо він захоче цим займатися, то сам це робитиме, сам висловиться.

— Як це — самій виховувати сина, безвідносно до активізму й лесбійства?

— Мої партнерки не сприймали і не сприймають себе батьками Богдана. Проте мені здається, що, на відміну від жінок, які живуть у шлюбі з чоловіком, котрий не займається дитиною з її народження, мої партнерки беруть більше участи у його житті. Як казала моя психотерапевтка: «Поки мама-пташка годує пташеня, тато-пташка літає по їжу для мами». І це дуже важлива система. Партнерки були для мене опорою, поповнювали мій ресурс. Вони не брали на себе виховання, але звільняли для цього мої моральні й матеріальні ресурси. Наприклад, ми з партнеркою не ділимо витрати на їжу на трьох, хоча Богдан живе разом із нами.

Крім того, і я, і Богдан спілкуємося з його батьком. Я завжди можу звернутися по допомогу і відправити до нього Богдана. Тому мене не так сильно зачепила самотність у материнстві, як багатьох жінок. Звісно, я хочу дати синові більше, ніж можу, і це дуже важко усвідомлювати — що ти не можеш дати все, що хочеш.

Коли в тебе мало ресурсу, ти починаєш усе драматизувати. А материнство — дуже вразливе місце в емоційному сенсі. І коли всі навколо кажуть «Ти — мати-одиначка», то не відзначають ресурсні точки, як-от мої партнерки чи батько дитини. Так, я переїздила в Харків сама з маленькою дитиною. Та коли ти молода і щось відбувається вперше, ти не рефлексуєш. Я взагалі починала свій фемінізм, як і багато жінок, з позиції «Я всього досягла сама, і інші зможуть». Тому мені тепер важко визнати, як тоді було важко.

Мені здається, що материнство — це якась окрема сфера в моєму житті, глибину якої навіть я сама не розумію. Бо ця сфера традиційно найменш відрефлексована. У мами часто немає часу на рефлексії про своє материнство. Так, щось прочитала, щось дізналась, але робиш усе інтуїтивно. Щойно ти зупиняєшся, щоб відрефлексувати, — дитина вже інша, вона росте, тому твої рефлексії вже не актуальні.

— Як Богдан ставиться до фемінізму і рівноправ’я загалом?

— Скептично. Ця ідея видається йому утопічною. Він бачить, що в його середовищі це майже ніяк не реалізується. З іншого боку, він не знає, як було раніше, і не може оцінити ці зміни. У їхній культурі нормально, коли хлопець платить за дівчину, коли проводжає дівчину. Він реалізує традиційні очікування, бо не вважає, що варто чинити їм опір.

— Повернімося до вашого активізму. Наразі «Сфера» відома Маршем рівности KharkivPride, який 2019 року зібрав близько двох тисяч учасників і учасниць, а 2020 року пройшов у форматі автопробігу. До прайду в Харкові ви були відомі як спікерка KyivPride. Як стався перехід від феміністського до ЛГБТ-активізму? Якими були перші ЛГБТ-заходи новоствореної «Сфери»?

Марш рівності KharkivPride 2019 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

KharkivPride у форматі автопробігу 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

— Перший проєкт — з профілактики ВІЛ, він тривав близько року і забирав лише частину часу. Решту часу ми займалися мобілізацією спільноти і просвітництвом про права людини й рівність. Я стала помітнішою в українському ЛГБТ-русі, який тоді складався переважно з чоловіків. Ми почали об’єднуватися, зустрічатися на конференціях і обговорювати спільні проєкти. А першим ЛГБТ-проєктом була, мабуть, соціалізація лесбійок і бісексуалок. Віра Чернигіна збирала дівчат на футбол, і це був не так футбол, як можливість побути в дружній спільноті.

KharkivPride у форматі автопробігу 20Міські інтервенції в рамках KharkivPride 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»20 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

— У 2018 році в харківської ЛГБТ-спільноти з’явився дружній простір — ви відкрили ком’юніті-центр PrideHub. Відтоді хаб став майданчиком для заходів «Сфери», а також для соціалізації і підтримки ЛГБТ-людей. Водночас PrideHub — це постійна мішень для нападів праворадикалів. Які причини й наслідки нерозслідування цих нападів?

Наслідок безкарности, непритягнення до відповідальности людей, які регулярно нападають на наші заходи, — це 20 атак на ком’юніті-центр PrideHub уже 2020 року.

У чому причина цієї безкарности? Є процесуальні бар’єри: ніхто не знає, що робити зі злочинами на ґрунті ненависти. І так по всій Україні. Патрульні збирають дані, правильно заповнюють протоколи, приносять слідчому, а той оформляє як «хуліганку» або взагалі каже типу «Що, гімном обмазали замок? А що вони хочуть?» або «Написали “підари”? Ой, ну й що?». Ніхто не знає, що таке мотив ненависти, як його розслідувати і як карати винних. Закон є, але і практики немає, і теорії бракує.

Напад на PrideHub 2020 року. Фото: ГО «ХЖО Сфера»

Неформальна причина безкарности — відсутність політичної волі. Рівність і розмаїття, на жаль, не вважаються важливою цінністю в Україні. Хоча запитайте будь-кого з політиків, і він скаже, що в нас багатонаціональна країна і багатонаціональні міста. Проте ніхто з них не говоритиме про необхідність поважати розмаїття.

Крім того, впливає наша звичка будувати ієрархії, визначати, хто головний. Якщо хтось бореться за свої права, решта думають, що цей хтось хоче відібрати права в них. Також бракує суспільної думки, яка засуджує насилля. Тому моя мета — викорінювати насилля як форму поведінки, шукати інші форми спротиву і дискусії.

— Що вас демотивує і що мотивує?

— Мені не зрозуміло, чому гомосексуальні люди так легко віддають свою гідність. Я була шокована, коли зіткнулася з людиною, яка казала: «Я гей, але я не хочу цих парадів, бо через вас нас б’ють». Як це «через нас»? Б’ють, бо гомофобія, але нас просять «не висовуватися». Проте я не розумію, як би я не демонструвала свою гетеросексуальність. Цей контраст, внутрішнє порівняння гетеростосунків і гомостосунків дуже підтримувало мою боротьбу за рівні права.

Мені це здавалося звичайним бажанням — коли я щось дізналася і хочу цим поділитися. Тому спочатку у мене було більше запалу і не було страху. Страх з’являється, коли стикаєшся з реальністю. Коли тобі прилітає від реалізації ідей. Коли тебе починають помічати і опиратися твоїм ідеям. Тому тепер у мене більше страху, ніж мотивації. І мені стає дедалі складніше діяти, бо я добре розумію, як саме мені прилетить.

Страх демотивує. Мені цікаво говорити на гострі теми. Наприклад, як змінилася жіноча ідентичність, чому так багато видимих трансжінок і так мало видимих трансчоловіків, чи ідентичність трансжінки така сама, як ідентичність цисгендерної жінки, як співвідноситься фемінізм і ЛГБТ-рух. Однак я знаю, що мені прилетить. Мене вже булили на цю тему в ЛГБТ-спільноті. Тому я обираю не порушувати ці теми — це надто ресурсозатратно.

Те саме стосується теми патріотизму. Мені цікаво, чому фемінізм не може бути патріотичним. Цікаве місце жінок у національному спротиві, місце для ЛГБТ-людей у новій національній ідеї, взагалі концепт національної ідеї — це ж теж частина моєї ідентичности. Проте через цей страх мені доводиться постійно цензурувати себе.

— Коли вперше з’явився страх небезпеки через активізм?

— Уперше — на Майдані. Тоді я зрозуміла, що активізм може загрожувати життю. Тоді було справді страшно. Це такий національний страх, і я його не надто собі присвоюю. Вперше — у Києві на Грушевського, коли я близько підійшла до беркутівця, щоб подивитися йому в очі, і беркутівці почали насуватися рядами. Вдруге — коли брали Харківську обладміністрацію, я побачила тітушку з битою з цвяхами в крові і почула його російський акцент.

— Ви були тренеркою для нової української поліції. Розкажіть про цей досвід. Як це вплинуло на поліцейських і на вас?

— Завжди, говорячи про досвід роботи в поліції, я згадую той скандальний момент, коли на занятті я так розслабилася, що сіла на стіл і склала ноги по-турецьки. Це порвало всі студентські чати. Однак тут важливо розуміти контекст — як мене навчено як лекторку. Наприклад, у лесбійсько-феміністському таборі викладання відбувалося на траві — важила горизонтальність, неформальність. Ніхто не вдавав із себе професорок, хоча ними були. І от я така відкрита до горизонтальности приходжу в поліцію. Я взагалі не усвідомлювала, що люди можуть якось по-снобськи на це подивитися.

Я викладала три курси — ефективна комунікація, толерантність та недискримінація в роботі патрульних, протидія домашньому насильству. Я тоді навіть жартувала, що можу вгадати по своїх курсант(к)ах, з якого вони курсу. Якщо людина посміхається і вітається, значить це курс про ефективні комунікації. Якщо людина не вітається, але дивиться на мене і перешіптується з напарником/цею, це курс про толерантність і недискримінацію, який я почала з камінгауту. А якщо людина не просто не вітається, а ще й вороже відвертається, це точно курс із протидії домашньому насильству.

Я працювала з патрульними у дві хвилі: перша — до того, як вони почнуть працювати, друга — підвищення кваліфікації через рік. Це тривало два роки. Потім скінчилося фінансування, і я запропонувала викладати безкоштовно для перших курсів.

Відтоді змінилося десь 95 % патрульних. І я хотіла б викладати новим патрульним. Це те, що я можу зробити, і те, що точно влучатиме в ціль.

— Чи бувало у вас вигорання? Що допомагає його побороти?

— Я хотіла б сказати щось оптимістичне, але вже десь півроку задумуюся про те, щоб змінити роботу. Таке було років сім тому: я перестала брати участь у ЛГБТ-заходах, але потім повернулася. Я поки не зрозуміла, наскільки це серйозно. Це схоже на симптом вигорання і, я впевнена, пов’язано з грішми. Адже соціально-економічні наслідки пандемії тягнуть за собою скорочення бюджетів на права людини.

Мене засмучує, що активістів/ок часто називають грантоїд(к)ами. Я бачу переваги в професійному активізмі. Не тільки в тому, що люди мають можливість робити улюблену справу й отримувати зарплати. Мені подобається розмовляти з донорами — це допомагає мені співвідноситися зі світом, розуміти, до чого більшого я належу. Тому коли ми пишемо звіти по проєктах, ми намагаємося всі разом їх обговорювати, проводимо брифінги. Хоча я частіше бачу не те, що ми зробили, а те, чого ми не зробили. Наразі бачу проблему з комунікацією. Я не вважаю, що публічну комунікацію можна підмінити онлайном, але це наше життя під час карантину.

Уже тепер через карантин у нас криза освітніх ідей. Торік усі робили освітні лекції, інтернет уже переповнено ними. Ще у нас криза нетворкінгу. Раніше ми могли зустрічатися з колегами з-за кордону, обговорювати проблеми і плани, а останнім часом міжнародні зв’язки послабилися.

Зате минулого року навіть під час карантину ми провели другий KharkivPride із купою міських інтервенцій: вивісили з мосту прапор, проїхалися із символікою на канатній дорозі, провели автопрайд. Я не думала, що в нас вийде провести автопрайд, але нам вдалося зібрати 20 машин. З іншого боку, порівняно з прайдом 2019 року, який зібрав більше як дві тисячі людей, це був закритий захід. А це те, чого я не хотіла допустити. Це відкат, і цього року ми можемо побачити його наслідки.

— Якщо озирнутися на 12 років вашої діяльности, наскільки змінився громадський ландшафт України і Харкова зокрема?

— Я боюся визнавати хороше, позитив. Хочеться вірити, що відбувається щось справді позитивне. Та раптом це не надовго? Воно швидко пройде, а я вже сказала, що це відбулося. А проте, коли я тільки починала свій активізм, мене вважали міською божевільною. Так було ще навіть 2017-го. Та вже цього року мене запросили на стратегічне планування Харкова. Це інтелектуальне коло харків’ян і харків’янок, лідерів і лідерок думок, ключових бізнесів. І мене запросили як активістку, яка просуває питання прав людини. Для мене це досягнення.

Що ж до змін у громадському ландшафті — вони відчутні на рівні лідерів/ок думок. Понад половину харківських лідерів/ок думок підтримують прайд та ідею гендерної рівности. Проте цього немає на рівні міськради. Те, чого ми досягли, ще замало.

— Які зміни щодо прав жінок і ЛГБТ ви відзначили б?

— Як я вже сказала, правозахисників/ць чекає складний рік у зв’язку з пандемією. Сфера прав людини стала ніби вторинною, відтак з’явилися проблеми з фінансуванням.

Після Революції гідности активізм професіоналізувався, і це добре. Проте нині громадськість може втратити професіоналів, бо вони підуть заробляти гроші. Це буде великою втратою в довгостроковій перспективі.

— Що могло б вас підтримати в цих умовах?

— Партнер(к)и, які підтримують наші прагнення змінити Харків на краще. Фінансування — це дуже важливо, бо всім треба їсти. Крім того, це ще про міжнародні або, якщо це українські проєкти, національні пріоритети.

— Чи стають права людини трендом? І чи це добре?

— Якщо тренд — це лише крок, то це крок до справжньої толерантности. Спочатку нас не помічають, потім ненавидять, а потім починаються зміни. Що значить тренд? Щось, хай і зовні, змушує людину демонструвати якусь поведінку як добру. Я бачу, що ми тільки на початку шляху. Прогрес буде, коли продавчиня біля метро десь на районі ХТЗ скаже: «Та від’їбіться від цих геїв».

— Що ви сказали б собі, 24-річній Ані, яка тільки збирається вийти заміж?

— Я сказала б: «Залишайся в Харкові». Той «запорізький період», звісно, важливий для мене. Найсвітліше пов’язане з моїм сином. Інакше, думаю, я не мала б дитини. Ще тоді я зустріла свою першу дівчину, і мої перші лесбійські стосунки були ідеальними. Я не знецінюю досвід, який отримала, але, можливо, я могла отримати його в менш травматичний спосіб.

Зі сторінок першого випуску журналу «Наша доля» 1893 року Євгенія Ярошинська зверталася до читачок і читачів: «…єслиби природа була вправді сотворила жінку лиш на кухарку тай на няньку, то не булаби єї обдарила висшими духовими здібностями, котрі не раз перевисшають мужескі. З сего послідного виходит, що жінки можут ставати разом з мужчинами на арену студій, можут разом з ними боротись о пальму досконалости. Теперішна залежнісь жінок походит не з їх нездібности, а з пересудів, через котрі не допускано жінок до висшої науки, показуючи їм все ті мужчинами по вигадувані природні права, котрі привязуют жінку на віки до печи…»

Історія Євгенії Ярошинської не про успішний успіх, а про постійну працю над собою, про бажання здобувати і ділитися здобутим, пишатися своїм походженням, хай би де ти була і до кого промовляла. Вона стала письменницею, щоб говорити до своїх читачок зрозумілою мовою, етнографинею й фольклористкою — щоб показати всім цінність української народної культури, педагогинею — щоб допомогти іншим розбудити власний голос і говорити за себе. Історія Євгенії Ярошинської про те, що кожна з нас може стати ким захоче незалежно від обставин.

«Ідея визволеня женщин єсть дуже великою і, як кожда новість, декотрим людям неприятною, но з часом пізнають всі, що під теперішніми суспільними обставинами годі женщинам бути», — жвава молода жінка рішуче вивела округлі літери. Ішов 1888 рік, Адресат листа — Михайло Павлик, письменник, який за свої оповідання встиг побувати на лаві підсудних, перекладач і редактор, прихильник жіночої емансипації; авторка листа — Євгенія Ярошинська, письменниця і фольклористка, яка встигла привернути до себе увагу в столицях обох імперій.

Ярошинська добре знала, про що пише, адже згідно з патріархальними традиціями, які не оминули Буковину, жінка мала бути чемною берегинею домашнього вогнища, володіти певним набором світських манер і не виходити за межі визначеної для неї суспільством ролі. Усі серйозні заняття — робота, фінансове утримання сім’ї, рішення про важливі витрати — належали до сфери чоловіків. Дівчатам у ті часи давали лише початкову освіту, більше дбали про те, щоб вивчити синів. Будь-яку «новість» у поведінці жінки розцінювали як намагання порушити громадський спокій і абсолютно не толерували. Проте доля Євгенії Ярошинської доводить, що бували й винятки. Вона перша буковинка, котра продемонструвала, що коло інтересів жінки і сфера її реалізації бувають набагато ширші: можна у 18 років друкуватися у віденському виданні, стати педагогинею, фольклористкою, до якої консул Російської імперії приїхав у чернівецьке село Брідок, і ще багато ким. Та про все по порядку.

Народилася і вчилася. Початкова освіта.

Євгенія Ярошинська народилася 18 жовтня 1868 року в родині Анни й Івана Ярошинських у селі Чуньків (нині в Чернівецькій області). Батько майбутньої письменниці вчителював у місцевій школі. Пізніше Ярошинська в листі до галицького бібліографа Івана Левицького згадувала, що її прадід по батькові походив з України підросійської, звідки вимушено переїхав 1812 року: «Він був політичним преступником, вповідав, що походить з високої родини, але за політичні конспірації був засуджений на велику кару, від котрої спасся утечею за границю». Схоже, активна громадянська позиція в родині Ярошинських передавалася спадково.

Коли Євгенії виповнилося 6 років, Ярошинські переїхали до села Брідок. Родина сільської інтелігенції підтримувала приязні стосунки з місцевим населенням. Євгенія з дитинства бачила, як селяни постійно зверталися до її батька за порадою, просили допомогти з написанням листів, читанням газет тощо. Зазвичай письменниці чи письменнику треба шукати матеріал для праці, іти в люди, так би мовити, у випадку ж Ярошинської персонажі/ки й сюжети приходили самі. Пізніше, 18 грудня 1888 року, в листі до Михайла Павлика, з яким її пов’язували професійні редакторсько-видавничі і приятельські стосунки, Ярошинська писала: «Будучи дочкою сільського учителя, я щодень маю спосібність сходитись з народом і студіювати єго житє». Підтверджував це і батько письменниці: «То була така мила та добра дитина, котра сама собою до людей прийшла й ще другим помагала».

Удома між собою і з дітьми Ярошинські розмовляли українською, але мовою шкільного навчання була німецька — Буковина тоді входила до складу Австро-Угорської імперії. Євгенія Ярошинська теж здобувала початкову освіту німецькою і 1882 року успішно завершила навчання в шестикласній «школі вправ» у Чернівцях. Офіційно навчання Євгенії так і скінчилося. У батьків не було грошей, щоб навчати доньку далі, адже в сім’ї підростало ще троє дітей — дочка Емілія і двоє молодших синів. Іван Ярошинський уважав, що його головне завдання — дати добру освіту синам, але сім’я не перешкоджала прагненню Євгенії до самоосвіти й літературної праці. Їй не доводилося писати потай від родини, як це робила її сучасниця Ольга Кобилянська.

Що робити за відсутности доступу до вищої освіти, або Світова класика як домашнє чтиво. Віденський дебют.

Попри все, Євгенія Ярошинська, як і її сучасниці Ольга Кобилянська та Наталія Кобринська, відмовилася від традиційного для жінки ХІХ століття шляху, не намагалася вирішити свої життєві проблеми через одруження, прагнула сама розпоряджатися своєю долею. По закінченню початкової школи вона активно зайнялася самоосвітою. Майбутня письменниця формувала свої естетичні смаки, читаючи літературу «розумієсь німецьку. При тім читала-м дуже багато, хотячи собі придбати вищу освіту. Німецькі класики, як Гете, Шіллер, Клопшток, Гердер, Віланд, Лессінг і др.; їх лірики, як Гейне, Ейхендорф, Шаміссо, Рюккерт, Гейбель, Еберт, Ленау, Анастасіус Грюн і ін., становили мою лектуру і наповняли мою фантазію гарними образами. Также переводи Байрона, Мільтона, Шекспіра, Віктора Гюго, Расіна, Мольєра, Шатобріана і ще інших читала-м з ентузіазмом». Навіть персонажі/ки російських (Івана Тургенєва) та згаданих англійських і французьких письменників уперше заговорили до Ярошинської німецькою мовою. У цьому її читацький досвід нагадує досвід її сучасниці — Ольги Кобилянської та інших буковинських письменників.

За таких мовно-культурних обставин читачок і читачів не повинен дивувати той факт, що перші поетичні спроби Ярошинської були німецькою мовою. Письменниця так і не опублікувала їх, хоча мала тих поезій «спорий зшиток». А ось прозові твори, які авторка почала писати майже одночасно з віршами, принесли їй визнання і популярність. Літературний дебют Євгенії Ярошинської відбувся на шпальтах німецькомовного видання. За спогадами батька, Івана Ярошинського, дочка ще «в 16 році зачала переписуватись вперве за німецькими казкарями (письменниками)». Перше оповідання Ярошинської було надруковано 27 травня 1886 року у віденському періодичному виданні «Цікава газета» (Das interessante Blatt). Авторці ще не виповнилося й вісімнадцяти.

Ось як про це згадувала сама авторка, окрилена письменницьким успіхом: «Вже року 1886 написала-м німецьку новелу “Ein Frauenherz” (“Жіноче серце”. — Авт.), котра видрукована в віденськім виданю “Das interessante Blatt” («Цікава газета». — Авт.). Потому слідувала друга новела “Cousin Fritz” (“Кузен Фріц”. — Авт.). Німецькі редактори хвалили сі мої оповідання і запрошали мене писати далій для них», — розповідала вона Михайлові Павлику через три роки після дебюту. У Відень Ярошинська так само успішно надсилала зразки буковинських вишивок, матеріали про весільні обряди, розписи писанок, дописувала в такі видання як «Wiener Mode» («Віденська мода». — Авт.), «Österreich in Wort und Bild» («Австрія в словах і малюнках». — Авт.).

Зростання української письменниці в Австро-Угорській імперії. Збирання фольклору та перші україномовні твори.

Німецька мова давала Ярошинській можливість говорити до набагато ширшої європейської читацької аудиторії й отримувати пристойні гонорари. Вона писала про це Ользі Кобилянській і давала відповідні контакти. Чого бракувало молодій амбітній письменниці для самореалізації? Як згадувала сама Ярошинська, «саме в той час почала в Чернівцях виходити часопись “Буковина”. В мені пробудилася національна самосвідомість, я сказала, що краще вже трудитись для свого народу, як для чужого».

Газету тоді очолював Юрій Федькович, з яким пов’язано початок українського літературного руху на Буковині. Серед завдань редактора був і пошук молодих талановитих авторів/ок, які могли продовжити діяльність старшого покоління культурно-громадських діячів/ок. Його увагу привернули публікації Євгенії Ярошинської, в молодій письменниці він побачив великий потенціал. Ярошинська, своєю чергою, усвідомила, що їй треба вдосконалити знання рідної мови, літератури й історії. Буквально проковтнувши твори Марка Вовчка (псевдонім Марії Вілінської), Тараса Шевченка, Котляревського, Гоголя, Гребінки, Квітки-Основ’яненка, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, Юрія Федьковича та інших відомих попередників/ць, Ярошинська пройшла експрес-курс з української літератури від сентименталізму з «Марусями» й «Сердешними Оксанами» через романтизм і «Кобзаря» до початків феміністичної літератури з персонажками Марка Вовчка. Особливе враження на неї справила творчість «буковинського соловейка» Юрія Федьковича, що стала поштовхом до оповідання «Вірна люба». Згодом Ярошинська написала ще кількадесят оповідань, серед яких «Проклятий млин», «Липа на межі», «Золоте серце», «Женячка навиплат», новели «Гість», «Адресатка померла» (перегукується з трагічним життям авторки), «Останнє пристановище», «В лісі», «Вечірні думки», «На цвинтарі» і три повісті — «Понад Дністром», «Рожі, а тернє», «Перекинчики».

Газета «Буковина» закликала нових авторів/ок не лише подавати оригінальні твори, а й «прислужитись літературі нашій вірним списуваньєм співанок і казок народних». Тоді ж таки, 1886 року, чернівецьке Товариство «Руська бесіда» оголосило конкурс на збирання етнографічного матеріалу, перемож(и)цям обіцяли премії по 15, 10 і 5 золотих. Євгенія Ярошинська записала 150 пісень, найбільше з усіх, хто взяли участь у конкурсі. Однак оргкомітет не поспішав оприлюднювати імена перемож(и)ців, власне, так і не назвав їх. Ярошинська не здалася. «Я збирала-м далій народні пісні і, назбиравши їх 450, удала-м ся до одного товариства у Львові, щоби видрукувало мій збірник. Но не получила-м навіть відповіді», — писала вона до Михайла Павлика. Проте й це не зупинило наполегливу етнографиню. У пригоді став давній знайомий батька Ярошинської — український фольклорист, етнограф, письменник, член Імператорського Російського Географічного товариства Григорій Купчанко. Збірник «Пісні буковинсько-руського народу з-над Дністра», який станом на 1888 рік містив 450 записів, Євгенія Ярошинська надіслала в Петербург прямісінько в Географічне товариство. Тут її працю не просто помітили — збірник здобув велику срібну медаль, авторка отримала винагороду 500 карбованців. Збірник, однак, вийшов друком у Львові лише 1972 року.

Наполегливість і силу волі Євгенії Ярошинської важко переоцінити. Завдяки цим її рисам українську народнопоетичну словесність було представлено за кордоном та ще й у науковій інституції такого рівня, в часи, коли жінка не мала доступу до вищої освіти.

Праця Ярошинської привернула увагу голови етнографічної секції Географічного товариства Володимира Ламанського — важливої постаті в російській славістиці, академіка Петербурзької Академії наук. Світоч російської гуманітаристики листовно переконував молоду авторку писати «прекраснымъ русскимъ литературнымъ языкомъ». У панславістичній системі координат Володимира Ламанського російська мова була центральною, інші ж слов’янські мови — лише «наречия». Зацікавлення в співпраці з Ярошинською було таке велике, що «загостив був до Євгенії в Брідок з Черновець россійський Консул та казав, що може дати єї до Цюріха (Zürih) на вище образованє», — згадував батько письменниці. І хоча в листі до Ламанського Ярошинська нарікала, що не змогла здобути омріяний фах бухгалтерки, та й з доступом до знань, потрібних для письменницької праці, в селі складно, консулу вона відповіла коротко й категорично: «Я своє отечество і свій нарід ніколи не покину». Невдовзі листування Ярошинської з великоросійським гуманітарним світочем припинилося.

Після відмови співпрацювати з Імператорським Російським Географічним товариством Ярошинська писала статті для української, німецької і чеської періодики про буковинську вишивку, орнаменти писанок та весільні ритуали. Вона далі читала російську класичну літературу, пробувала перекладати її українською. Як згадував батько письменниці, «читала, писала неустанно, що не мож було єї від книжок відорвати». Із захватом продовжувала знайомитися зі слов’янськими літературами. Твори Адама Міцкевича, Марії Конопніцької, Генрика Сенкевича, Михайла Лермонтова, Федора Достоєвського, Івана Тургенєва, Льва Толстого відкривали нові світи, дивували психологічною глибиною.

Особливо зацікавила Євгенію Ярошинську чеська література. Письменниця переклала українською твори Вільми Соколової для дітей і фактично стояла біля джерел українсько-чеської культурної дипломатії. Майже десять років вона підтримувала листовні взаємини з чеським україністом, етнографом Франтішеком Ржегоржем (нині листи Ярошинської зберігаються в літературному архіві Пам’яток національного письменства в Празі).

Ржегоржу Ярошинська надсилала описи народних вірувань про сонце й місяць, народні легенди, гербарій лікарських рослин із відповідними поясненнями, змальовувала зразки буковинських вишивок, розвиваючи свій талант художниці-орнаменталістки, надсилала вироби народного мистецтва: «згодила в тутешніх селянок три чудові красні нові сорочки по 8 ринських, вони вартують вдвоє кілько, але наш брат не вмієт свою працю оцінити».

Своєю чергою, Ржегорж посприяв приїзду Ярошинської в липні 1891 року до Праги в складі делегації галицької і буковинської інтелігенції. Подорож на відкриття Крайової промислової виставки стала однією з найважливіших подій у житті Євгенії Ярошинської. У складі української делегації були також Володимир Шухевич, Наталя Кобринська, Андрій Чайковський, Анатоль Вахнянин, Остап Нижанківський, хор товариства «Львівський Боян» та ін. Уся тогочасна чеська, галицька й буковинська преса писала про цю подію. Чеський часопис «Голос народу» (Hlas Naroda) вмістив захоплені враження Євгенії Ярошинської про Чехію: «Я одушевлена привітом в околици Кралевого-Градця і в Празі. Сердечно радуюсь, що зможу описати своїм землякам прекрасні трогаючі сцени, які ми серед Вас пережили, а котрі остануться для нас назавсігди найкрасшою памяткою».

Згодом Ярошинська поділилася враженнями від поїздки в статті «Спомини з подорожі до Праги», опублікованій у газеті «Буковина». На час відвідин Чехії вона вже цікавилася жіночим питанням, тому звернула увагу на становище місцевого жіноцтва, освіченість чешок, їхній патріотизм, обізнаність у сучасних питаннях. Помітила вона й солідарність у стосунках місцевих жінок (заможна чешка допомагала своїй кухарці готувати обід для гостей), особливу перейнятість і любов до свого. Ярошинська спостерегла шанобливе ставлення чехів до своєї письменниці Кароліни Свєтлої, в домі якої вона гостювала. Центральне місце в спогадах займає опис самої виставки. Авторку надзвичайно вразив «павільйон Праги, в якому увагу привернули вироби літніх та бідних людей — мешканців спеціального притулку — “вишукані сорочки та одіня”, відтак вироби дітей тупоумних» (з порушеннями розумового розвитку), які «вміли так гарно малювати на склі, виробляти всякі забавки з дерева, рисувати, оправляти книжки, а дівчата шити, гафтувати, гачкувати, плести».

Тоді ж таки Франтішек Ржегорж опублікував біографічну статтю про буковинку в Науковому словнику Отто (Ottův slovnik naučnу).

Тепер ти вчителька. Навчай, впливай, формуй. Публікації в педагогічних виданнях. Великі сподівання.

Будучи дочкою педагога і з дитинства спостерігаючи за працею батька, Євгенія Ярошинська свідомо обрала вчительську професію. Спочатку вона отримала посаду молодшої вчительки в школі в рідному селі Брідок, яку на той час очолював її батько. Навчала дітей не тільки грамоти, а й вишивання, в’язання, поступово завойовувала дитячу прихильність і повагу батьків своїх вихованців.

Ярошинська постійно вдосконалювала педагогічні навики: у травні 1896 року склала кваліфікаційний іспит і стала дипломованою вчителькою, здобула право викладати німецькою й українською мовами. Згодом обійняла посаду вчительки в селі Раранче (нині Рідківці Чернівецької области). Почала розробляти нові навчальні програми для сільських шкіл і підтримала ідею створити вчительське об’єднання.

У липні 1904-го Євгенія Ярошинська разом із батьком узяла участь у вчительській конференції в Чернівцях. Тут педагогиня виголосила доповідь «План науковий для шкіл народних всіх категорій», яку схвально сприйняла професійна спільнота. Вчительську практику Ярошинська поєднувала з писанням статей на педагогічні теми. Зокрема, в газеті «Буковинська школа» (Bukowiner Schule) було опубліковано її статтю «Про виховання дівчат серед нашого сільського населення». Авторка писала, що вчитель має бути товаришем своїх вихованців/ок, помічником батьків у вихованні дітей, не обмежувати свою діяльність лише стінами школи.

Педагогиня говорила також про право українців Буковини вчитися рідною мовою, про право дівчат на таку саму освіту, яку отримують хлопці. Ярошинська причетна до заснування вчительської газети «Промінь», входила до редколегії видання.

Євгенія Ярошинська не просто закликала інших учителів виходити за межі школи і продовжувати процес виховання, включаючись у повсякдення суспільства, а й сама робила це. Крім учителювання в школі, роботи в педагогічних товариствах, вона організовувала читальні, читала вголос книжки й газети селянам, які не мали можливости здобути освіту. Зростанню педагогічної свідомости й майстерности вчительки сприяв її інтерес до новітніх природничих і соціологічних праць Бокля, Бюхнера, Ренана, Мілля. Останній зацікавив і її сучасницю, основоположницю жіночого руху Наталю Кобринську.

Живучи переважно в селі, Ярошинська помічала залежне економічне становище місцевих жінок, про що писала в листах. У 1900 році вона поїхала в місто Фройденталь у Сілезії (Австрія, наразі м. Брунталь, Чеська Республіка), де з відзнакою закінчила ткацьку школу. На той час Сілезія була своєрідним центром ткацької промисловости. Ярошинська опанувала ремесло, щоб на канікулах навчати ткати селянок і дітей, а ті передавали б знання далі. Завдяки цьому селянки могли б стати фінансово незалежними, адже ткацтво було цілком прибутковим промислом.

Чого нам боятися і навіщо потрібен жіночий рух. Літературне сестринство. Публічні та опубліковані виступи.

Працюючи в школі, Євгенія Ярошинська не могла залишитися осторонь феміністичного руху. Разом із Наталією Кобринською, Ольгою Кобилянською й іншими посестрами вона виступала з доповідями і статтями, закликала жінок боронити рівні з чоловіками права. У статті «Чого нам боятися?» (збірник «Наша доля», 1903) вона писала: «Берім ся одже жінки до тої борби з веселим не засмученєм серцем, бо в борбі показує ся сила, приходит самосвідомість, а як щасливі будемо колись, єсли зможемо собі сказати: “Виборолисьмо собі рівноправність, не будемо вже жити в півсоню, але будемо мати талісман, котрий нам не лиш задоволенє, але і поважанє мужчин на завше забезпечит, а тим є щира, невтомна праця!”».

Авторка зверталася також до чоловіків і пояснювала, чому жіноча освіта в їхніх інтересах: «А мужчини не мают чого против жіночої просвіти і самостійности виступати. Бо чиж не приємніше розмовитись о наукових річах з розумною жінкою, як плести єї через цілий час нісенітниці, о єї гарних очах, руках, устах… і тисячі тим подібних дурниць, що несодержають зернятка правди, а говорять ся так аби час забити. І ще одна користь вийде для мужчини з самостійности жінок, бо тогди кожний буде знати, що дівчина з становиськом виходит за нього з чистої любови…»

Ярошинську турбувала пасивність буковинських інтелігенток, серед яких майже не було прихильниць нових поглядів на життя жінки. Буковинки довше, ніж галичанки, йшли до створення товариства.

Власне бачення боротьби жінок за свої права Ярошинська почасти висвітлила в жіночих образах свого творчого доробку. Її героїні сильні, спроможні боротися за свою честь і гідність, іти до своєї мети, попри всі перешкоди. Ці риси споріднюють їх із персонажками Ольги Кобилянської. Такі, зокрема Анна з повісти «Перекинчики», яка хоче здобути фах учительки, щоб впливати на виховання наступного покоління і самій заробляти на хліб, Марія з повісти «Понад Дністром», яка читає твори Шевченка і Марка Вовчка і так само, як авторка, займається просвітою сільських дівчат, навчає їх читати, шити, вишивати, плести панчохи.

В умовах бездержавности України боротьба жінки за свої права й незалежність часто йшла паралельно з усвідомленням потреби працювати для освіти народу, для виховання в нього національної свідомости. Ярошинську хвилювало, що жіночі товариства на Буковині обходили увагою просвіту. Як педагогиня вона добре розуміла, що без належної освіти неможливо пробудити свідомість, а без усвідомлення жінкою її прав жодного руху вперед не буде.

Низку складних проблем авторка порушила в повісті «Перекинчики». Твір справив таке сильне враження на суспільну верхівку, що публікацію його в газеті «Буковина» довелося припинити. Редактор Лев Турбацький вибачався перед авторкою: «Повість далі публікувати ми не можемо. На мене зробила вона дуже добре вражінє, і я тому почав єї містити. Тим часом уже перша сцена між протопопихою і о. Моцаном викликала між православними обуренє. Напали на нас з усіх боків, так що тутешні проводирі зажадали від мене рукопису, щоб прочитати дальшу часть повісті, і рішили в кінці повісті надалі не друкувати з чисто політичних причин». І правда, як можна писати про те, що жінка ініціює стосунки? Як таке може писати молода незаміжня панна, до того ж учителька? Повість вплинула і на вчительську кар’єру Ярошинської, пізніше в листі до редакторки й подруги Костянтини Малицької письменниця згадувала: «Ся повість була причиною, що не дали мені посади в Чернівцях, бо кажуть, що я антиклерикальна».

Євгенію Ярошинську підтримала тоді Наталія Кобринська: «Ваша спроба з новою повістю — то лиш для Вас хвала і честь. Ті речі, котрі загал з обуренням приймає, довшу мають вартість, ніж ті, котрі усім подобаються. Коли люди гніваються? Тоді, як їм правду сказати в очі, а висказана правда — то найбільша заслуга писателя. Кажете, що не будете вже більше писати, а мені видиться, що Ви повинні писати, коли Вам такі штуки удаються, що так на Вас накидаються».

Іван Франко і Володимир Гнатюк підтримали письменницю у свій спосіб — видали повість окремою книжкою під назвою «Перекинчики» накладом Українсько-руської видавничої спілки.

Євгенія Ярошинська активно листувалася з усіма учасницями жіночого руху та з письменницями-сучасницями. Її листування дає нам не тільки характеристику героїнь доби, а й багату інформацію про їхні взаємини. Скажімо, в листах до Кобилянської Ярошинська радить, куди надсилати твори для друку, дає адреси німецьких редакторів і радить обрати псевдонім, бо там неприхильно ставляться до жіночого письма. Так, Кобилянська була старшою, але Ярошинська — досвідченішою в справі публікацій, адже, як уже сказано, її літературний дебют відбувся 1886 року, коли авторці виповнилося сімнадцять з половиною років.

Із Наталею Кобринською вони обговорювали не тільки потребу добитися права на вищу освіту для жінок, створити «охоронки» (прототип дитсадків), спільні кухні, щоб розвантажити жінку від частини побутових обов’язків. За порадою старшої товаришки Ярошинська планувала видати велику збірку вибраних творів. Бували й курйозні ситуації: гостюючи в Кобринської, Ярошинська на її прохання каліграфічно переписала начисто оповідання господині «Весна» і «Осінь» для редакції «Літературно-наукового вісника». Осип Маковей упізнав почерк Ярошинської і сприйняв твори за її власні, тому відповів Кобринській: «Вашу посилку я дістав ну і усміхнувся, побачивши Ваш підпис під нарисами Ярошинської. І по письмі і по стилю я пізнав би єї й якби дістав єї письмо і в Америці. То се ніби ті Ваші нариси, про котрі Ви писали? Придумали такий жарт під час вакацій? […] Пришліть що, але своє власне». Після цього випадку Кобринська нарікала в листах до Кобилянської, Ярошинської, Івана Франка і Михайла Павлика на відсутність у Маковея літературного чуття. Оповідання так і не надрукували, а те, що Маковей сприйняв за жарт, збурило суперечку довкола його редакторської компетентности і трендів у тогочасній літературі.

Євгенія Ярошинська була знайома ще з однією діячкою жіночого руху — Костянтиною Малицькою, яка 1902 року обійняла посаду редакторки дитячого журналу «Дзвінок». Як і Уляна Кравченко, Ярошинська писала для цього журналу твори для дітей. «Дівчата, передплатниці “Дзвінка”, котрим я за розв’язку загадок призначувала в нагороду оповіданя Ярошинської, хвалили їх собі — а хто ж, як не діти, найліпші знатоки і судиї в сім случаю?!» — відзначала редакторка в спогадах.

Особисто Костянтина Малицька і Євгенія Ярошинська зустрілися, коли остання задумала заснувати на Буковині «Товариство руських учительок» і хотіла залучити до справи редакторку «Дзвінка». «Кружок українських дівчат» — організація, яка вже існувала в Чернівцях, — не задовольняла Ярошинську, прихильницю радикальніших заходів у боротьбі за жіночі права. Вона вважала, що спершу треба провести відповідну роботу серед учительок — свідомішої частини жіноцтва. «Товариство мимо своєї назви мало справи шкільні і педагогічні полишити тов. “Руска школа”, що гуртує усе руске учительство Буковини, а занятися передовсім згуртованєм руских учительок для праці над собою в першій мірі, для праці над сільським жіноцтвом в дальшім плані. Гадка була добра, і Ярошинська при тій симпатії і поважаню, якими тішилася в крузі товаришок, була одинокою жінкою на Буковині, що могла се діло довести до краю», — згадувала Костянтина Малицька.

Трагічно обірване життя

На жаль, Ярошинській не вдалося ні побачити повне видання своїх творів, ні омріяне жіноче товариство. Ще на початку 1900-х вона захворіла, виявила в себе якийсь наріст. Почитавши відповідну літературу і порадившись із лікарями, погодилася на операцію. Одразу після виступу на вчительській конференції влітку 1904 року оплатила палату в чернівецькій лікарні, батька завбачливо відправила в гори. Лікарі обіцяли, що вже за два тижні після операції пацієнтка зможе покинути лікарню й поїхати на курорт. Оперував її Володимир Филиппович — директор шпиталю, добрий знайомий родини. «Вирубав наріст, а при тім перерубав з неостороги і кишки!» — коротко зазначено в спогадах убитого горем батька письменниці, який і через рік не міг змиритися з тим, що його улюбленої доньки не стало. Цей текст Іван Ярошинський написав на прохання Михайла Павлика, який збирався разом зі спогадами видати й листування покійної. На жаль, і це видання не було здійснено, але матеріали для нього збереглися і очікують дослідниць та дослідників у фонді Павлика у відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Після операції рідні Євгенії Ярошинської не одразу зрозуміли, що вона приречена. Письменниця стверджувала, що почувається краще і тепер уже одужає. Сестра Емілія була поряд майже весь час, батьки раділи, що дочка, як вони думали, одужує, часто навідували її та оплачували перебування в лікарні, не шкодуючи коштів. За кілька днів до смерти Євгенія розкрила рідним правду. Матір письменниці почуте приголомшило, вона злягла, й Іван Ярошинський мусив залишитися вдома з дружиною. Євгенія Ярошинська померла від перитоніту в чернівецькій лікарні 21 жовтня 1904 року. В останні хвилини біля неї були сестра Емілія і брат Еммануїл.

«В неділю о 2 годині відбувся величавий похорон, якого в рускій родині майже не бувало. Чотирикінний караван віз покійну і много вінців від шпиталя аж на цвинтар до 5 км їхали пішки. Були всі рускі товариства, а також всі стани заступлені. Хор питомців (учнів) співав жалібні пісні. Бідні бурсаки йшли парою напереді. На цвинтарі несли тіло академіки до гробу. Тут промовляв о. Бежан, парох Катедральної церкви, підносячи християнську діяльність і чесноту покійниці, вітак говорив Попович, краєвий шкільний інспектор, жалуючи втрату найревнішої учительки в Буковині. Казав, що шкільництво з нею утратило взірцеву учительку, сердешну товаришку, котра своєю невтомною працею так в школі, як і поза нею уміла просвіту преподавати. Єї успіхи у школі взірцеві, тому шкільні власти жалують єї страту, бо тяжко знайдесь, хтось так працював на поле просвіти, як она. Вітак говорила учителька п. Маліцка (Костянтина Малицька. — Авт.), жалуючи втрату покійниці як примір жіноцтва і доброї товаришки. Потім говорив учитель гімназіальний і писатель п. Яричевський, жалуючи утрату рускої писательки, а професор педагогії др. Маковей жалував утрату першої рускої повістописательки для руских дітий. […]

З великим жалем і ножем у серцю пишу я се письмо, а понеже від смерти Євгенії стратив памнять і все, що я фізично посідав, то посилаю Вам ото, що маю під руками, до прочитаня. Моя жінка слабуєть, серака (бідолаха. — Авт.), від смерти Євгенії. Ми не можемо собі і сегодня представити, що наша Євгенія умерла. Рік, що ми пережили, то і у пеклі не гірше. А сестра єї Емілія, яка вона нещаслива без неї, стратила весь свій гумор і здоров’є. Небіжка поважала Вас високо, Пане, над всі русини. Кілько слів, кілько сліз я виплакав, поки написав се і, відав, не спорядком! Чи буде мені колись ліпше, сумніваюсь, без неї», — закінчує спогади батько письменниці Іван Ярошинський.

Робота — вірна приятелька

Сьогодні ми усвідомлюємо, як багато важила праця Євгенії Ярошинської як фольклористки й етнографині. Можна почитати щось із її короткої прози, наприклад оповідання «Гість», і з подивом відзначити, що й тепер у стосунках бувають такі проблеми. У діаспорних виданнях є спогади її учнів, котрі виїхали до Канади. Однак про особисте життя письменниці майже нічого не відомо, а вигадувати — справа невдячна. Ярошинська ніколи не була одружена. Чи намагалася родина влаштувати їй традиційне сімейне щастя? Чи закохувалася в когось Ярошинська, взаємно або ні? З того, що вона звірялася письменниці й подрузі Ользі Кобилянській, знаємо тільки, що не було для Ярошинської «ліпшої потішительки в журі, як праця, при ній забуваєся на бурі, які душею метають, на біль, що серце стискає». Та від чого саме стискалося її серце, які переживання спричиняли бурі? Можливий натяк на це є в іншому листі Ярошинської до Кобилянської від травня 1896 року: «Поїхала-м з жалем з Чернівець, жертвуючи традиціям мого народа і моїм власним переконанєм о особисте щастя. Об сім ще колись поговоримо обширнійше, як я на сесю справу зимно дивитись буду, бо тепер вона ще мені дошкуляє. Але як якийсь казав: добре все перейти, щоби потім мати за що розповідати. Й так я, може, колись виступлю перед публікою з історією, котра всім буде здаватись неправдоподібною». На жаль, це «колись» так і не настало.

Спадок, який повинні пам’ятати

Сьогодні одну з вулиць у Чернівцях названо ім’ям Євгенії Ярошинської, хоча жила вона переважно в селах, а до міста їздила лише у справах. У селі Чуньків, де народилася письменниця, встановили пам’ятну дошку і відкрили музей, ушанувавши пам’ять видатної землячки.

Для нас Євгенія Ярошинська може слугувати зразком того, як невтомна праця і сильна воля можуть здолати всі перешкоди. На завершення дам слово самій письменниці і процитую її привітання українкам в Америці, надруковане в ювілейному числі «Свободи» 26 травня 1904 року з нагоди десятиліття Українського Народного Союзу.

«Дорогі сестри!.. Перше мусите старатись, щоби ваші діти просвіщалися. Просвіта є велика сила, перед котрою никнуть темнота, недостаток, злі звичаї, обичаї. Просвітою осягнуть вони собі незалежність, заберуть належне їм місце серед других народів, бо через просвіту стануть культурними людьми, а культурні люди мають значення в світі. Але крім просвіти маєте все чувати также над найдорожчим скарбом кожної людини, а то над народністю ваших дітей. Ви маєте уважати на то, щоби ваші діти не винародовилися… Ви мусите вчити їх рідного слова, ви мусите защепити їм горячу любов до тої бесіди, котра була їх першим виразом, ви мусите наставати на те, щоби они уживали єї, дорожились нею. Ви мусите говорити їм, що там за морем в старім краю є цілий народ, котрий розмовляє тою самою бесідою, що то є честю належати до того народу, бо він був колись великим, славним, а не власна провина, лиш вороги спорядили єму єго теперішню залежність. Ви мусите розбудити в них сильну віру, що той нарід колись двигнеться, що добуде собі власною силою волю, бо це нарід сильний, витревалий, перебув вже не одно лихолітє, не одні злидні, а не упав таки».