Категорія: Загальне

Кілька років тому в соцмережах довго й гучно іронізували над змінами до Кримінального кодексу України, які посилили відповідальність за сексуальне й домашнє насильство. Причиною для кепкувань став, зокрема, пункт про згоду на сексуальний контакт. Нині, через чотири роки після ухвалення цих законодавчих змін, ідея культури згоди стає очевиднішою і зрозумілішою.

Читайте більше про ці зміни у статті Катерини Вітер.

Причини таких суспільних змін — активна просвіта молоді, коректніше і якісніше висвітлення цього питання в медіа, лобіювання законопроєктів про захист від сексуального насильства тощо. Тобто формування культури згоди в Україні — це щоденна праця людей у різних сферах життя, зокрема в блогінгу й журналістиці, політиці, адвокації, психології, неформальній освіті та ін.

«Гендер в деталях» поспілкувався з активними представницями цих галузей і розпитав у них, як вони змінюють так звану культуру зґвалтування на культуру згоди і чому це так важливо робити саме тепер.

Про різницю між культурою згоди і культурою зґвалтування читайте у статті Євгенії Дишлевої.

Психологія

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок»

Навчання свідомої згоди, робота зі стереотипами, розвиток навичок ненасильницького спілкування, підтримка дітей і підлітків у школах і вишах — це далеко не повний перелік того, як на становлення особистости та формування її кордонів впливають психологи і психологині.

Як зазначає кандидатка психологічних наук, експертка з питань толерантности й недискримінації Марина Діденко, культура згоди в психологічному контексті — це певний комплекс переконань або поведінкових звичок, який людина використовує для взаємодії з іншими, зокрема з партнером чи партнеркою. Ці звички формуються на основі установок, виховання, засвоєної поведінки тощо.

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок, існували стереотипи про те, що чоловікам секс життєво необхідний, а жінці — ні. Такі установки негативно впливають і на жінок, бо їм нав’язують, що відмовляти в сексі не можна, і на чоловіків, бо суспільство тисне на них, нав’язуючи думки про те, вони повинні хотіти сексу постійно», — пояснює Марина.

Формування культури згоди в дорослому віці відбувається через розуміння людиною своєї цінности, через саморозвиток, психотерапію й освіту. Це допомагає змінювати систему базових переконань, які впливатимуть на звички.

Психологиня звертає також увагу на те, що під час повномасштабної війни багато партнерів і партнерок живуть на відстані, тому не можуть сексуально взаємодіяти фізично. Проте це хороший момент для формування культури згоди, адже можна навчитися говорити на незручні теми, зокрема про секс. «На відстані можна поговорити про свої цінності, бажання, фантазії. Так люди, які перебувають у стосунках, підтримають контакт і закладуть фундамент своєї майбутньої взаємодії», — пояснила психологиня.

Водночас війна, за словами Марини, — це період підвищеної агресії. Переживання, які не можна вихлюпнути, вживання алкоголю чи наркотичних речовин та інші чинники дуже впливають і на взаємодію людей у сексуальному контексті. Уже тепер зросла кількість випадків домашнього й сексуального насильства. Експертка переконана: нетолерування цього явища і засудження з боку соціуму впливатиме на всі соціальні групи в країні і призведе до змін.

Блогосфера

«Якщо люди гуглять, що таке “активна згода” й “активна незгода”, я відчуваю внутрішню перемогу»

Чималу роль у формуванні культури згоди в Україні відіграють тік-ток та інстаграм-блогерки, які порушують питання гендерних стереотипів, сексуального й домашнього насильства, дискримінації тощо. Такий контент впливає на підлітків і молодь, адже саме вони цільова аудиторія цих соцмереж.

Часто блогерки використовують свої платформи для просвітницької роботи, розповідаючи про важливість згоди і поваги в стосунках. Відео на цю тему створюють, зокрема, такі тік-токерки, як «У трусах» (@utrusakh), «Моє діло» (@moe_dilo), блогерки Емма Антонюк і Яна Брензей «Nam palae» (@nam_palae) та ін. Вони аналізують відомі історії про домагання, діляться фактами і статистикою про насильство і в такий спосіб сприяють усвідомленню важливости цього питання серед глядачів/-ок.

Відома українська секс-просвітниця, блогерка Ася Сей (в інстаграмі й тік-тоці Asya Say) переконана: розуміння того, що таке активна згода, може врятувати стосунки і навіть життя, бо якщо з цього починатимуться будь-які стосунки, це зменшуватиме шанси опинитися в ситуації насильства.

«Для нашого суспільства культура згоди — це досі якийсь невідомий звір. Попри те що дуже давно триває робота над поширенням ненасильницької комунікації, досі трапляються ситуації, коли в публічному просторі лунає щось про культуру згоди, а хтось запитує: “А що це?” Якщо після цього люди гуглять, що ж таке “активна згода” й “активна незгода”, я буквально відчуваю внутрішню перемогу», — каже блогерка.

За її спостереженнями, частина українців/-ок досі сприймає питання згоди як слабкість і вважає, що питання на зразок «Чи можна я це зроблю?», «Чи хочеш ти цього?» вбивають романтику.

«Та все-таки в багатьох уже з’являється розуміння того, що це робиться для їхньої ж безпеки. За моїми відчуттями, більше проймається важливістю питання згоди саме молодь до 30 років. З дорослішими дещо важче, особливо якщо люди вже засвоїли патріархальні, так звані класичні, традиційні сімейні цінності», — поділилася просвітниця.

Розповідати дітям, що таке «згода на секс», каже Ася, треба з 9–10 років, адже середній вік початку статевого життя в Україні — 15 років, хоча згідно з українським законодавством підлітки такого віку ще не можуть давати добровільну згоду на статеві стосунки.

На думку Асі, важливо також просувати культуру згоди в масовій культурі: кіно, серіалах, книжках. Тоді це сприйматиметься не просто як «нове явище, яке прийшло до нас із Заходу», а ставатиме беззаперечною нормою поведінки.

Політика

«Працювати з громадянським суспільством слід починати зі спілкування з дітьми»

Ще один важіль формування культури згоди в Україні — законодавство, точніше, ті, хто його розробляють, ухвалюють і впроваджують. Саме законотворці впливають на швидкість імплементації документів, які забезпечують кращий захист постраждалих унаслідок будь-якого виду насильства та запровадження суворіших покарань для кривдників.

Адвокацією законопроєктів, пов’язаних із протидією домашньому й сексуальному насильству та закріпленням поняття культури згоди на законодавчому рівні займається, зокрема, народна депутатка Інна Совсун і її команда. У березні 2023 року Совсун подала до Верховної Ради законопроєкт, який дозволятиме порушувати кримінальні справи про сексуальне насильство без заяви постраждалих. Також вона всіляко підтримувала ратифікацію Стамбульської конвенції.

«Гендер в деталях» поспілкувався з правозахисницею, помічницею Інни Совсун Марією Клюс, яка пише тексти законопроєктів і звернень щодо антидискримінаційної експертизи підручників.

«Усі, хто десять років працювали над адвокацією законопроєкту про ратифікацію Стамбульської конвенції, багато говорили про важливість цього питання з політиками. І за цей час ця ідея так усталилася, що тепер, коли ми працюємо над імплементацією, нам не доводиться пояснювати якісь загальні речі, наприклад навіщо взагалі жінкам окремий захист», — розповіла Марія.

У межах загальної адвокації зростає й рівень поінформованости суспільства, адже більшість законопроєктів, які просуває команда Інни Совсун, обговорювані й відомі — від якісних підручників без дискримінації до реєстрованих цивільних партнерств.

Марія наголошує: ратифікація Стамбульської конвенції — величезна перемога для України, але не менш складний етап її імплементації. Наразі Верховна Рада України розглядає кілька законопроєктів, пов’язаних з імплементацією цих засад у Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний процесуальний кодекс України, щоб урегулювати розслідування випадків сексуального насильства, укладення в них угоди про примирення тощо.

«Наша команда також працює з МОН, бо ми досі боремося з окремими формулюваннями в підручниках з “Основ здоров’я”. Ми отримуємо скарги на те, що в цих книжках трапляються звинувачення постраждалих та багато інших моментів, які суперечать формуванню культури згоди. І це критично, адже, працюючи з громадянським суспільством, ми повинні починати це зі спілкування з дітьми», — поділилася помічниця депутатки.

Марія та її колеги прагнуть змінити процедуру експертизи шкільних підручників і сприяти залученню до неї професіоналів/-ок, бо наразі експерти/-ки часто ігнорують наявні в підручниках проблеми, що їх бачать навіть самі школярі/-ки.

Право

«Добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку»

Через свою експертність у галузі права, захист постраждалих від насильства та участь у правозахисних програмах юристки і правозахисниці теж сприяють руйнуванню культури зґвалтування. Вони консультують потерпілих, допомагають подати скаргу до правоохоронних органів і судів, представляють інтереси жінок, котрі пережили насильство, в судових процесах. Їхня робота допомагає забезпечити справедливе покарання для насильників.

Крім того, правозахисниці активно співпрацюють з громадськими організаціями й ініціативами, спрямованими на боротьбу з насильством і домаганнями. Вони беруть участь у правозахисних програмах, ведуть навчальні семінари й тренінги на тему протидії різним видам насильства, сприяють удосконаленню законодавства в галузі захисту прав жінок і дітей. А ще вони адвокатують законодавчі зміни для покращення ситуації з відповідальністю за гендерно-зумовлене насильство. Цим займається, зокрема, Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем».

Як пояснює юристка, менеджерка програм у Центрі «ЮрФем: освіта» Марта Павлишин, розмова про культуру згоди тісно пов’язана із законодавчими змінами, які відбулися 2019 року. Раніше, згідно з Кримінальним кодексом України, зґвалтуванням уважалися винятково ті діяння, коли був або опір, або безпорадний стан потерпілої. Натомість Стамбульська конвенція, яку Україна підписала ще 2011 року і ратифікувала через 11 років, запровадила поняття згоди на секс як такий. Це поняття дозволило криміналізувати дії, які за попередньою редакцією статті не вважалися зґвалтуванням, але по суті були ним, адже однаково вчинялися проти волі потерпілої — через залякування, погрози тощо.

Крім того, ухвалені зміни криміналізували сексуальне насильство в шлюбі, що його суспільство часто ігнорувало через уявлення про так званий подружній обов’язок. Тобто тепер для сексуальних стосунків не важливо, перебувають особи в шлюбі чи ні, — добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку.

«Ухвалення конвенції на офіційному рівні зобов’язує Україну імплементувати її взагалі, а також звітувати про її виконання. Тож якщо говорити суто про культуру згоди, а не про всі зобов’язання, то на законодавчому рівні вже зроблено достатньо: ми криміналізувати секс без згоди і встановили за нього відповідальність, як цього вимагає Стамбульська конвенція», — наголосила Марта.

Наразі, за її словами, потрібно змінити методи й підходи до розслідування зґвалтувань, адже старі підходи, що їх застосовували ще до 2019 року, досі поширені. Скажімо, досі можна натрапити на заяви, у яких визначальні моменти — це наявність пошкоджень так званої дівочої пліви чи сліди опору. Однак при розслідуванні слід тримати у фокусі те, чи отримав підозрюваний або обвинувачений від потерпілої добровільну згоду на секс.

Читайте детальний аналіз українського законодавства з погляду культури згоди від Катерини Вітер.

Для постраждалих від сексуального насильства і всіх видів гендерної дискримінації працює лінія допомоги «ЮрФем: підтримка»: 068 145-55-90 або 0 800 30 55 90. На лінії юристки безоплатно і з дотриманням конфіденційности надають юридичний супровід для постраждалих, починаючи від консультування і закінчуючи представництвом інтересів у суді. Зокрема, адвокатки «ЮрФем» представляють в суді інтереси 14-річної дівчини із Закарпаття, яку зґвалтували троє підлітків.

Медіа

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя»

Працівниці й працівники медіасфери впливають на рівень обізнаности суспільства про сексуальне й домашнє насильство, створюючи певний публічний тиск на уряд і законодавчі органи для ухвалення необхідних законів і політичних рішень у цій сфері. Їхня робота так само сприяє зміцненню культури згоди та формуванню безпечного середовища для всіх громадян і громадянок України.

Медіа шляхом коректного висвітлення чутливих питань і публікації якісних текстів про різні випадки насильства формують правильне сприйняття читач(к)ами таких ситуацій, руйнують гендерні стереотипи та викорінюють з інформаційного простору наратив про звинувачення постраждалих.

Проте в медіасередовищі питання висвітлення сексуального насильства досі викликає дискусії. У лютому 2023 року шеф-редакторка СтопКору Марина Тітова звернулася по коментар до засновниці платформи goodjob Дани Окоманюк, яка наважилася розповісти про зґвалтування, що його пережила багато років тому, будучи студенткою. Тітова попросила в потерпілої номер телефону ґвалтівника, щоб дізнатися його версію подій. Після того як Дана обурилася неетичністю і нечутливістю такого запиту журналістка написала статтю, у якій намагалася виправдати свої дії дотриманням стандартів журналістики.

Читайте більше про те, як медіа висвітлюють зґвалтування, у серії статей Ольги БілоусеНКО:

«Сусіди не казали про нього нічого поганого»: як українські медіа пишуть про ґвалтівників”

«Не сенсація, а злочин. Як писати про зґвалтування так, щоб нікому не нашкодити»

«Звинувачення й непрохані поради: як українські медіа пишуть про вцілілих від сексуального насильства».

Аналізом і поясненням того, як слід писати на теми, пов’язані із сексуальним насильством, займаються, зокрема, письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко, членкиня Комісії з журналістської етики та голова громадської організації «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко, головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко.

А ще головна редакторка «Громадського радіо», радіоведуча Тетяна Трощинська. Вона зазначає: роль журналістики у формуванні культури згоди надзвичайно відчутна, особливо коли це питання починають висвітлювати не тільки нішеві, а й великі медіа з масовою аудиторією. За словами Тетяни, подекуди в телевізійних ранкових шоу вже є інтерес до висвітлення тем недискримінації, рівности, культури згоди.

«Іноді буває так, що аудиторія медіа не розуміє, про що взагалі йдеться в журналістському матеріалі. Тому виданню, телеканалу чи радіостанції, які мають свої редакційні принципи й цінності, важливо не відступати, навіть якщо вони отримають нерозуміння чи негативну реакцію від своїх читачів/-ок чи глядачів/-ок, мовляв, “такої проблеми не існує”, “це все надумано” і “так що, тепер розписку перед сексом брати?”. Треба й надалі пояснювати всі ці аспекти, а не збиватися зі шляху», — пояснила Тетяна.

Медіа і журналіст(к)ам, які тільки починають працювати над висвітленням питань, пов’язаних, наприклад, із сексуальним насильством, медіаекспертка радить не просто розповідати про такі випадки, а сприяти правосуддю й давати людям, які це пережили, простір для того, щоб справедливість щодо них було відновлено.

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя. Та це ще й історія людини, яка пережила це і знайшла в собі ресурси відновитися й рухатися далі. Медіа не слід вдаватися в подробиці того, якою є постраждала особа — скільки їй років, яка в неї вага, колір волосся, одяг тощо», — наголосила радіоведуча.

Також журналіст(к)и повинні сприяти тому, щоб потерпілі не боялися звертатися до правоохоронних органів і розуміли, що їм теж треба працювати з адвокат(к)ами, тому що ті знають, як у цих обставинах добиватися правосуддя якомога менш травматичними способами.

Освіта

«Згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс»

Не менш впливовий важіль формування культури поваги, взаєморозуміння та згоди — неформальна освіта. Нині поширені й популярні лекції, семінари, воркшопи, на яких ідеться про права і обов’язки в стосунках, про важливість комунікації і розуміння бажань (чи небажань) партнера/-ки. В Україні таку неформальну освіту пропонують такі організації, як «Teenergizer», «Толерспейс», «Дівчата», «Вперше», лекторки і тьюторки Юлія Ярмоленко, Кріс Шапран, Маріанна Анощенко та інші.

Тренерка із сексуальної просвіти й координаторка ініціативи «Дівчата творять» Ольга Кукула нагадує, що культуру згоди важливо формувати з дитячого віку. Перше, що має запам’ятати дитина, — це те, що її тіло належить їй і без її дозволу ніхто не має права його торкатися. Дівчатка і хлопчики, які відвідують дитсадок чи перебувають у будь-яких інших дитячих колективах, повинні пам’ятати про «правило трусиків» та вміти казати фразу «Мені це неприємно». У підлітковому віці діти також повинні розуміти, що на кожен вид взаємодії потрібна згода, хай то обійми, поцілунки, дотики тощо.

«У нас досі панує не культура згоди, а культура зґвалтування. Це видно навіть по реакціях на гучні випадки сексуального насильства. Дівчатам часто закидають, що вони нібито самі винні, бо пішли до когось додому або перебували в стані алкогольного сп’яніння. Проте згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс. Це важливо проговорювати з молоддю», — наголосила Ольга.

Улітку цього року вона була тьюторкою на тренінгах із секспросвіти для дітей і студентів/-ок. Там розглядали й питання сексуального насильства (домагання в транспорті, харасмент, кетколінг) та культури згоди. Після таких зустрічей дехто з дівчат ділилися власними історіями про те, як вони стикалися з домаганнями або чули від дорослих про те, що у зґвалтуваннях винні самі постраждалі.

За словами Ольги, важко виміряти свій успіх під час роботи з такими темами, адже іноді тренер(к)и навіть не здогадуються, як сильно їхня діяльність впливає на інших людей, зокрема на молодь. Однак вона переконана: підліткам дуже потрібні такі лекції. А ще підтримка, бо багато з них уже мали певний негативний досвід, але бояться розповісти про це дорослим, щоб укотре не зіткнутися з обвинуваченням у «неправильній поведінці».

Курси, серіали, книги

Розвиток культури згоди вимагає активної участи суспільства, освіти, свідомости і підтримки з боку медіа, організацій та уряду. Ця культура допомагає створити справедливе й рівноправне суспільство, а також сформувати безпечний простір для жінок і дітей, які найчастіше зазнають домагань і різних видів насильства.

«Гендер в деталях» зібрав кілька корисних ресурсів, які допоможуть краще розібратися в темі культури згоди.

Безплатний онлайн-курс «Сексуальна освіта» на платформі Prometheus. Курс містить відповіді на найчастіші питання підлітків про секс та розвінчує популярні стереотипи про статеве життя.

Серіал «Сексуальне виховання» (Sex Education) від Netflix. У серіалі висвітлюються такі теми, як формування гендерної ідентичности, гіперсексуальність, мастурбація, підліткова сексуальність, вагітність, важливість контрацепції тощо.

Книжка «Про секс. То як, поговоримо?» Ханни Віттон. Книжка стала абсолютним світовим бестселером серед молоді. У ній ідеться про дражливі, але важливі теми — перші стосунки, незайманість і сексуальний досвід, негативні наслідки перегляду порно й секстингу, сприйняття власного тіла й сексуальности.

Ми вже не раз говорили про культуру згоди і культуру зґвалтування. У цій статті пропонуємо розбір законодавчого визначення різних типів сексуального насильства саме крізь призму відповідности культурі згоди. Та перш ніж перейдемо до безпосереднього аналізу українського законодавства, варто розмежувати культуру згоди і культуру зґвалтування.

Культура зґвалтування (англ. rape culture) — це соціокультурний контекст, де насильство, особливо щодо жінок, дітей та інших вразливих груп, уважається прийнятною або нормальною поведінкою. Охоплює виправдання або мінімізацію осуду насильства, ігнорування певних форм насильства, а також відсутність покарання для злочинців, що сприяє безкарності й поширенню насильства в суспільстві.

Між домаганням і зґвалтуванням немає якоїсь неосяжної прірви, якраз навпаки, толерування першого дуже тісно перетинається із заподіянням другого.

Культура згоди (англ. consent culture) — це соціокультурний контекст, у якому всі учасни_ки взаємодії вільно, ясно і згідно з власним бажанням виражають свою згоду на будь-які сексуальні чи інші інтимні взаємодії. Вона покликана змінити усвідомлення про взаємозв’язок, згоду і повагу в інтимних стосунках, сприяючи здоровим та безпечним сексуальним відносинам. У культурі згоди акцент робиться на взаємній повазі й урахуванні побажань кожної сторони.

Більше про культуру згоди і культуру зґвалтування можна прочитати в статті Євгенії Дишлевої.

Сексуальне насильство

Стаття 153 Кримінального кодексу України дає таке визначення:

Сексуальне насильство — вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням у тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи (тут і далі курсив авторки).

Водночас п. 15 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі — Закон) від 07.12.2017 містить таку дефініцію:

Сексуальне насильство — форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканости особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності.

Слід підкреслити, що Конвенцією про захист цивільного населення під час війни передбачено, що жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню моральність ¹ . Отже, сексуальне насильство під час воєнних дій і збройного конфлікту — не просто кримінальний злочин, а порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини ².

Нижче детальніше поговоримо про форми сексуального насильства, проаналізуємо, чи відповідає законодавство України культурі згоди, та розберемо практику правоохоронних органів — у якому ключі вона відбувається і що варто змінити.

Форми сексуального насильства

Сексуальне рабство

На жаль, законодавчого визначення цієї форми насильства в Україні немає. В українському законодавстві за ці злочини передбачено кримінальну відповідальність за ст. 149 Кримінального кодексу України (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини).

Як бачимо, міжнародний і вітчизняний підхід відрізняються. Правоохоронні органи України просто не мають змоги правильно кваліфікувати злочин через прогалину в праві. Наприклад, досвід США передбачає, що коли доросла особа бере участь у комерційних сексуальних актах, таких як проституція, в результаті застосування сили, погрози силою, шахрайства, примусу або будь-якої комбінації таких засобів, така особа є жертвою торгівлі людьми. За таких обставин злочинці, задіяні у вербуванні, переховуванні, спокушуванні, транспортуванні, наданні, отриманні, заступництві, вимаганні або утриманні особи з цією метою, винні в секс-торгівлі дорослою особою.

Секс-торгівля також може відбуватися через особливу форму примусу, коли осіб змушують продовжувати займатися проституцією через використання незаконних «боргів», які нібито виникли через їх транспортування, вербування або навіть їх «продаж»: експлуататори наполягають, що потерпілі повинні погасити їх, перш ніж можуть бути вільними.

Навіть якщо доросла особа спочатку погоджується брати участь у проституції, це не має значення: якщо доросла особа після згоди надалі утримується у використанні через психологічні маніпуляції або фізичну силу, він чи вона є жертвою торгівлі людьми і повинні отримувати переваги, викладені в Палермському протоколі й національних законах, які застосовуються в конкретному випадку ³.

Примус до проституції

Стаття 303 Кримінального кодексу України визначає сутенерство як дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою.

Примусова вагітність, примусова стерилізація, примусові аборти

Стаття 303 Кримінального кодексу України визначає Примушування до вступу в статевий зв’язок як примушування особи без її добровільної згоди до здійснення акту сексуального характеру з іншою особою.

Своєю чергою, в абзаці 1 ч. 5 ст. 281 Цивільного кодексу України зазначено: «Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи».

Водночас ст. 39 Стамбульської конвенції «Примусовий аборт та примусова стерилізація» визначає їх так:

Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано такі форми умисної поведінки:

a) проведення аборту жінці без її попередньої й інформованої згоди;

b) проведення хірургічного втручання, метою або наслідком якого є припинення здатности жінки до природної репродукції без її попередньої й інформованої згоди або розуміння процедури ⁴.

Провівши паралель між вітчизняним законодавством і Конвенцією Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, можемо побачити, що в українському законодавстві не лише «пропустили» кваліфікацію примусового аборту як злочину, а й не передбачили кримінальної відповідальности за дії, описані в пункті b статті 39 Стамбульської конвенції.

Станом на сьогодні правоохоронні органи можуть максимум притягнути до відповідальности особу за проведення хірургічного втручання, метою або наслідком якого є припинення здатности жінки до природної репродукції без її попередньої й інформованої згоди або розуміння процедури, за ст. 140 Кримінального кодексу України «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником». І то це можливо тільки при великому бажанні слідчого(ї) та достатній доказовій базі.

Калічення жіночих статевих органів

Це часткове або повне хірургічне видалення зовнішніх жіночих геніталій чи інше їх навмисне пошкодження або зміна, що вчиняється з немедичних причин: з культурною, релігійною або іншою метою (за визначенням ВООЗ, UNICEF та UNFPA).

Калічення жіночих геніталій — форма насильства над жінками, зафіксована в ст. 38 Стамбульської конвенції.

«Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано такі форми умисної поведінки:

а) видалення, інфібуляція або здійснення будь-якого іншого каліцтва в цілому або частково великих статевих губ, малих статевих губ або клітора;

b) примушування жінки до того, щоб вона зазнала актів, перелічених у підпункті “а”, або схилення її до цього;

с) підбурювання, примушування дівчини до того, щоб вона зазнала актів, перелічених у підпункті “а”, або схилення її до цього» ⁴.

Тут знову спостерігаємо прогалину в праві: у Кримінальному кодексі України немає відповідної кваліфікації злочину, тому правоохоронні органи України не мають змоги правильно кваліфікувати злочин.

Сексуальні домагання

В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить він так: «Сексуальні домагання — дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування» ⁵. Це вузька й неоднозначна дефініція, яку не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).

Читайте більше про сексуальні домагання у статті Катерини Вітер.

Кримінальна відповідальність за сексуальні домагання можлива лише тоді, коли є примушування до вступу в статевий зв’язок, що підпадає під ст. 154 Кримінального кодексу України.

У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу в статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу в статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу в статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.

Сексуальні домагання можуть також кваліфікуватися за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення як здійснення насильства за ознакою статі, що передбачає покарання у вигляді штрафу від 170 до 340 грн або громадських робіт на термін від 30 до 40 годин, або адміністративного арешту на термін до 10 діб. Якщо такі дії повторяться протягом року, розмір покарання подвоїться ⁶.

Наразі у Єдиному державному реєстрі судових рішень України майже немає вироків за сексуальні домагання через нечіткість законодавчих формулювань і процедур та складності в доказуванні злочину.,

Для порівняння, у Кримінальному кодексі Канади сказано, що якщо ви торкаєтеся іншої людини без її згоди і контакт має сексуальний характер або посягає на статеву недоторканість, вас можуть звинуватити в сексуальному насильстві за ст. 271. Злочином вважаються небажане обмацування, поцілунки, обмацування одягу, статевий акт за згодою з кимось, хто занадто молодий, щоб дати згоду, сексуальні дії з кимось, хто спить або непритомний, а також сексуальні дії з особою, яка цього не бажає ⁷.

Зґвалтування

Стаття 152 Кримінального кодексу України визначає зґвалтування як учинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням у тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи.

11 січня 2019 року набрали чинности зміни до Кримінального кодексу України. Одна з новацій згаданого вище закону — нове юридичне означення поняття «зґвалтування». Змінено концептуальний підхід до означення цього терміна. Раніше в національній теорії і практиці кримінального права насильство як ознака сексуальних злочинів нерідко тлумачилося через категорію «опору», тобто для кваліфікації злочину необхідно було довести застосування фізичного насильства, погрози його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Тепер же для кваліфікації діяння як зґвалтування досить відсутности добровільної згоди потерпілої особи ⁸.

Відповідно до цих змін, зґвалтуванням уважається не лише гетеросексуальний статевий акт, а й інші різновиди проникнення в отвори тіла людини, біологічно для цього не призначені. Відтак нова редакція суттєво розширила об’єктивний бік правопорушення ⁹.

Більше про нове означення зґвалтування читайте в статті Катерини Вітер.

З огляду на ухвалені зміни відсутність фізичного опору чи будь-яких фізичних ушкоджень тепер не означає, що статевий акт відбувся за взаємної добровільної згоди. Тобто де-юре вбачаємо на прикладі цих змін тенденцію культуру згоди. На жаль, на практиці досі маємо протилежне.

Передусім при застосуванні ст. 152 ККУ на практиці виникають проблеми в доведенні відсутности добровільної згоди на ті чи ті дії сексуального характеру. Досі при розслідуванні зґвалтування все зводиться до необхідности довести, що потерпіла чинила фізичний опір, зазнала тілесних ушкоджень тощо ¹⁰.

Якщо потерпіла особи звернулася в правоохоронні органи в перші години чи бодай протягом доби після зґвалтування і було проведено судово-медичну експертизу, це досі вважається єдиним доказом, крім слів потерпілої. У правоохоронній системі України зґвалтування досі відносять до латентних злочинів, не кажучи вже про інші форми сексуального насильства, що їх правоохоронці не сприймають як «серйозні злочини». Мало того, якщо потерпіла особа «несвоєчасно» звернулася в поліцію і без наявности фото- чи відеодоказів, добитися того, щоб слідчий(-а) передали справу в суд, майже неможливо.

Якщо порівнювати з іншими державами, то культура згоди діє щонайменше в десяти країнах Європи, зокрема в Бельгії, Швеції, Німеччині, Великій Британії та ін.

Ось, наприклад, кваліфікації зґвалтування в законодавстві Великобританії:

«Особа (А) вчиняє злочин, якщо:

(а) він навмисно проникає в піхву, анальний отвір або рот іншої людини (B) своїм пенісом,

(b) B не погоджується на проникнення, і

(c) А неправильно вважає, що B погоджується.

(2) Чи є переконання обґрунтованим, слід визначити, беручи до уваги всі обставини, зокрема і будь-які кроки особи А, яких було вжито, щоб з’ясувати, чи особа В погоджується».

(4) Особа, винна у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, підлягає довічному позбавленню волі в разі визнання її винною за обвинуваченням ¹¹.

У 2009 році Закон про статеві злочини ухвалила Шотландія. У цьому законі поняття «зґвалтування» прописано ширше:

Якщо особа (А) з пенісом

(a) без згоди іншої особи (B) і

(b) без будь-яких обґрунтованих переконань, що B погоджується,

проникає будь-якою мірою, або з наміром це зробити, або з необережности щодо того, чи має місце проникнення в піхву, анус або рот B, тоді A вчиняє злочин, відомий як злочин зґвалтування.

(2) Для цілей цього розділу пенетрація є актом, що триває від входу до вилучення пеніса; але цей підпункт підпадає під підпункт (3).

(3) У випадку, коли спершу дано згоду на проникнення, але в певний момент часу згоду було відкликано, підпункт (2) слід тлумачити так, ніби посилання в ньому на дію, що триває від проникнення, є посиланням на дію, що триває з того моменту часу.

(4) У цьому Законі

• «пеніс» включає хірургічно сконструйований пеніс, якщо він утворює частину А, створений під час хірургічного лікування, і

• «вагіна» включає

(а) вульву і

(b) вагіну, сконструйовану хірургічним шляхом (разом із будь-якою сконструйованою хірургічним шляхом вульвою), якщо вона є частиною В, створеною в процесі такого лікування ¹².

Світові зразки законодавчих визначень та практики

Крім наведених прогалин у кваліфікації окремих форм сексуального насильства як злочинів, при удосконаленні законодавства варто звернути увагу на необхідність детально визначити поняття «добровільна згода».

Ось як, наприклад, це зробила Шотландія.

Згода: обсяг і відкликання

(1) Цей розділ застосовується до розділів з 1 по 9.

(2) Згода на поведінку сама по собі не означає згоди на будь-яку іншу поведінку.

(3) Згоду на поведінку може бути відкликано в будь-який час до або, у разі тривалої поведінки, під час такої поведінки.

(4) Якщо поведінка має місце або продовжує мати місце після того, як згоду було відкликано, вона має місце або продовжує мати місце без згоди ¹³.

Ба більше, Шотландія пішла далі і в окремій статті прописала про згоду в окремих фізичних станах, таких як сон і непритомність.

Згода: дієздатність уві сні або без свідомости

(1) Цей розділ застосовується до розділів з 1 по 9.

(2) Людина не здатна, перебуваючи уві сні чи без свідомости, дати згоду на будь-яку поведінку ¹³.

Згода відіграє важливу роль в обвинуваченні в сексуальному насильстві. Наприклад, підпункт 273.1(2) Кримінального кодексу Канади стверджує, що згоду не отримано, якщо вона надійшла від когось іншого, а не від скаржника, якщо ви зловживаєте довірою або якщо інша особа вказує, що вона не погоджується з вашими сексуальними заграваннями. Своєю чергою, у підпункті 273.3 зазначено, що «ніщо в пункті (2) не повинно тлумачитися як обмеження обставин, за яких згоду не отримано» ¹⁴. У такий спосіб законодавство Канади прямим текстом прописало «культуру згоди» й унеможливило зловживання питанням згоди в злочинах, пов’язаних із сексуальним насильством.

Згідно з рішенням Верховного суду Канади R. v. Ewanchuk, 1999 CanLII 711 (SCC), [1999] 1 SCR 330, непряма згода, наприклад мовчання або бездіяльність передбачуваної жертви, не є захистом від обвинувачень у сексуальному насильстві ¹⁵.

Ще цікавий досвід Канади — тест на предмет сексуального насильства. Рішенням Верховного суду Канади 1987 року (SCC) R. v. Chase, 1987 CanLII 23 (SCC), [1987] 2 SCR 293 було встановлено тест на предмет сексуального насильства. Це було зроблено після того, як чоловік у Нью-Брансвіку зайшов до сусіда додому без запрошення і обмацав 15-річну дівчину. Його звинуватили в сексуальному насильстві й визнали винним у судовому засіданні, однак в апеляції це засудження зменшили до «звичайного нападу», перш ніж Верховний суд Канади поновив судимість ¹⁶.

У своїй аргументації суд установив тест, який використовують, щоб визначити, чи відбулося сексуальне насильство. Елементи тесту: частина тіла, до якої торкнулися, характер контакту, обставини події, чи застосовувалася сила або примус.

У багатьох країнах обвинувачення в сексуальному насильстві може зруйнувати кар’єру й розбити сім’ї, навіть якщо особу визнають невинною. Засудження може завершитися тривалим тюремним ув’язненням, а особу буде внесено в базу даних злочинців сексуального характеру. Для ефективного подолання культури зґвалтування і звинувачення постраждалих цей підхід доцільно впровадити і в Україні.

З аналізу випливає, що у вітчизняному законодавстві переважно наявна культура згоди, адже Україна зробила суттєві кроки в імплементації міжнародних стандартів у цій сфері. Проте у нас досі існують чималі прогалини в законодавстві, такі як відсутність криміналізації сексуального рабства чи примусової вагітности.

Правоохоронна система, своєю чергою, не завжди може чи не завжди хоче належним чином притягувати кривдника до відповідальности через відсутність чітких механізмів, а також через досі популярну культуру зґвалтування.

---

1. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#top [↩]
2. https://wiki.legalaid.gov.ua/index.php Дії_осіб,_які_постраждали_від_сексуального_насильства_під_час_війни [↩]
3. https://www.state.gov/what-is-modern-slavery/ [↩]
4. https://rm.coe.int/1680462546 [↩] [↩]
5. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15#Text [↩]
6. https://www.rbc.ua/rus/styler/zhertvi-movchat-yurist-poyasniv-k-diyati-1695293224.html [↩]
7. https://www.criminalcodehelp.ca/offences/sexual-offences/sexual-assault/#block-478 [↩]
8. https://genderindetail.org.ua/spetsialni-rubriki/legal-advice/nove-oznachennya-zgvaltuvannia.html [↩]
9. https://genderindetail.org.ua/season-topic/dosvidy-viyny/rezonansni-zhvaltuvannya.html [↩]
10. https://www.unodc.org/documents/justice-and-prison-reform/UKR_Full_Resource_book_trainers_effective_prosecution_responses_violence_against_women_and_girls.pdf [↩]
11. https://www.legislation.gov.uk/ukpga/2003/42/part/1/crossheading/rape [↩]
12. https://www.legislation.gov.uk/asp/2009/9/section/1 [↩]
13. https://www.legislation.gov.uk/asp/2009/9/section/14 [↩] [↩]
14. https://laws-lois.justice.gc.ca/eng/acts/c-46/section-273.1.html [↩]
15. https://www.canlii.org/en/ca/scc/doc/1999/1999canlii711/1999canlii711.html [↩]
16. https://www.canlii.org/en/ca/scc/doc/1987/1987canlii23/1987canlii23.html [↩]

Суспільний резонанс навколо випадків сексуального насильства щоразу породжує одне й те саме запитання: чому навіть після очевидних злочинів частина людей продовжує шукати провину в постраждалих, а не в кривдниках?

Яскравим прикладом стали вечірки блогерів, які набули широкого розголосу у 2023 році. Тоді хлопці знущалися з непритомних від алкоголю дівчат і транслювали свої дії в прямому ефірі. Поки одна частина суспільства вимагала справедливого покарання винних, інша перекладала відповідальність на постраждалих: мовляв, вони самі погодилися прийти на вечірку, а тому мали передбачити можливе насильство.

У соцмережах виникло два табори. Перші були переконані, що кривдити жінок неприпустимо, що хлопців треба суворо покарати, їм немає виправдання. Проте знайшлися й ті, хто стверджували: дівчата самі винні в тому, що з ними сталося. Якщо вони добровільно прийшли на вечірку, то мали б передбачити насильство, яке може бути вчинено щодо них, а от, мовляв, із «хорошими» дівчатами такого не трапилося б.

Чому досі в суспільстві знаходяться ті, хто звинувачують жертв сексуального насильства в тому, що їх скривдили, і поблажливо ставляться до кривдників? Тому що в Україні поширений соціокультурний феномен, який має назву «культура зґвалтування».

Культура зґвалтування

Культура зґвалтування (англ. rape culture) — це соціокультурний контекст, у якому насильство, особливо щодо жінок, дітей та інших вразливих груп, уважається прийнятною або нормальною поведінкою. Охоплює виправдання або мінімізацію осуду насильства, а також відсутність покарання для злочинців, що сприяє безкарності й поширенню насильства в суспільстві.

Про піраміду культури зґвалтування

Існує так звана піраміда сексуального насильства — концептуальна модель, яка ілюструє різні форми сексуального насильства і показує їхній рівень «серйозности». На вершині піраміди розташовано «важчі» форми насильства, такі як зґвалтування й сексуальне рабство, на нижніх рівнях — «легші», такі як домагання, жарти про зґвалтування та об’єктивація жінок.

«Важчі» й «легші» злочини не дуже доречна градація сексуального насильства. Цей поділ засвідчує, що до «серйозних» злочинів більше уваги, за них є кримінальна відповідальність, натомість «несерйозні», «легкі» види насильства можуть узагалі не вважатися насильством і виправдовуватися як «жарти», «флірт», «увага й компліменти». Ця модель допомагає зрозуміти різницю між відкритою агресією та підступнішими, прихованими формами сексуального насильства, а водночас побачити прямий зв’язок між ними.

Саме ці «найменш серйозні» прояви становлять базис насильства як культурної норми повсякдення, сприяють поширеності «важкого» сексуального насильства, тому їх слід позначити як форми насильства і засудити. Толерування найменшого зла згодом перетворюється на толерування щонайжорстокіших злочинів.

Типові прояви культури зґвалтування:

1. Звинувачення постраждалої в бездіяльності або діях, які начебто «спровокували» насильство
2. Шельмування: засудження постраждалої за вигляд, поведінку або сексуальність, що їх пробують пов’язати з учиненим проти неї насильством
3. Об’єктивація: погляд на жінок як на об’єкт задоволення чи контролю, а не як на людей зі своїми правами, бажаннями, суб’єктністю (зокрема в мистецтві, масовій культурі)
4. Міфи про зґвалтування: поширення неправдивих переконань про зґвалтування, які можуть містити ідеї, нібито зґвалтування стосується лише певних сценаріїв поведінки чи типів людей
5. Нормалізація сексуального насильства: сприйняття певних форм насильства, особливо в інтимних стосунках, як нормального або несуттєвого проступку
6. Відмова визнавати зґвалтування: ідея, що зґвалтування може бути недостатньо серйозною чи вигаданою проблемою, або намагання виправдати злочин, відкинути свідчення постраждалої
7. Гендерна дискримінація: відмова визнавати зґвалтування на підставі статі або інших соціокультурних чинників, що може призводити до безкарности злочинців
8. Мовне насильство: використання мови чи жартів, які баналізують зґвалтування, зміцнюючи тим самим нормалізацію насильства
9. Послаблення відповідальности злочинців: звільнення злочинців від відповідальности через виправдання їхніх дій на основі стереотипів чи загальноприйнятих поглядів у суспільстві

Це не вичерпний список проявів культури зґвалтування.

Патріархат і культура зґвалтування

Слід окремо зупинитися на пункті про гендерну дискримінацію. У більшості країн, в Україні теж, досі патріархальний суспільний устрій: це коли чоловіки домінують у таких сферах, як влада, ресурси, мають кращий доступ до них і, відповідно, більше можливостей. У такому суспільстві зазвичай сильні гендерні стереотипи, зокрема бачення маскулінности як такої, що проявляється через звершення, перемоги і жорстокість (токсична маскулінність), а ідеалізованої фемінности — як турботливої, покірної, слабкої, такої, що потребує захисту і опіки з боку чоловіка.

Культура зґвалтування — прямий наслідок патріархальної системи суспільних відносин. У такому контексті сексуальна сфера теж бачиться як місце підкорення і домінування, а не як рівноправна взаємодія заради взаємної насолоди. Лексика, якою описують секс, відбиває насилля («він її трахнув») і домінування / володіння (давати і брати секс) та підводить до думки, що жінки повинні задовольняти бажання і «потреби» чоловіків, утративши власну автономію.

Така система відносин породжує взаємозаперечні вимоги до жінок. Від жінок вимагають бути привабливими і демонструвати свою сексуальність, водночас їх же звинувачують за «провокативну» поведінку й вигляд. Чоловіча сексуальність презентується як «неконтрольована», «інстинкти», що їх чоловік не може приборкати, тимчасом на жінок покладається відповідальність за контроль поведінки чоловіків і уникнення насильства.

Наприклад, Ярина Холод відзначає, що саме за такою логікою побудовано розділи про «віктимну / провокативну» поведінку в підручнику для 8 класу, де дівчаток учать уникати зґвалтування, натомість поведінку хлопчиків узагалі не обговорюють.

У патріархальній культурі на чоловіків також покладено обов’язок захищати жінок від інших чоловіків, а для жінки, яка не має статусу «власности» конкретного чоловіка, зростає загроза різних типів насильства.

Читайте про це есе Емми Антонюк «Ще один спосіб сказати “ні”, коли “ні значить ні” не розуміють».

Ще один негативний ефект патріархату — гомофобія і тиск за будь-які відмінності: виявлення чоловіками рис, що сприймаються як жіночі, може спричинити агресивну реакцію, бо це порушує усталені стереотипи домінування.

Культура зґвалтування дозволяє використовувати образливу мову і секс для встановлення влади і стала частиною чоловічих взаємин у тюрмах. Суспільні упередження перешкоджають реформі пенітенціарної системи, адже загроза зґвалтування в тюрмі сприймається як засіб залякування потенційних злочинців, і ця загроза працює лише тоді, коли чоловіків справді ґвалтують.

Нормалізацію сексуального насильства також напряму пов’язано з воєнізованою загарбницькою культурою, у якій ідеал чоловіка домінує над усім у зоні його влади — жінками, дітьми, іншими чоловіками і навіть країнами. Імідж президента росії Володимира Путіна багато в чому базується на такій токсичній маскулінності.

Зґвалтування використовується як знаряддя війни, інструмент геноциду і засіб тиску, це один із найпоширеніших воєнних злочинів.

Читайте більше в статті Яни Радченко «Резонансні зґвалтування: чи суспільне обурення веде до системних змін?».

Чому культура зґвалтування існувала протягом історії людства і коли зародився рух проти зґвалтувань

Піраміда зґвалтування показує, як працює нормалізація насильства. У культурі ми знайдемо тисячі прикладів: від образу Джеймса Бонда у 1960-х, який ігнорував жіноче «ні», і до легенд та казок, створених ще до нашої ери. У міфології більшости народів боги й герої використовують сексуальне насильство щодо жінок як покарання.

Як пише індійська феміністка Пуджа Приямвада: «Сам головний давньогрецький бог Зевс — частина багатьох історій про зґвалтування: вважається, що він “сексуально зґвалтував” кількох жінок — Антіопу, Європу, Геру, Леду й інших. Медузу зґвалтував Посейдон, і її ж було покарано за зґвалтування в храмі Афіни» ¹.

Згадаймо тренд у ТікТоку 2021 року: жінки розповідали, що пережили сексуальне насильство і показували тату із зображенням Медузи Горгони. Це пов’язано з феміністичним переосмисленням міфу про неї як про жертву насильства. Медуза постраждала від сексуального насильства Посейдона, який хотів помститися Афіні. Богиня мудрости покарала жінку за сексуальний контакт без її згоди, адже Медуза, служниця у її храмі, мала зберігати незайманість. Афіна перетворила волосся Медузи на змій і наклала прокляття, згідно з яким кожен чоловік від погляду на неї ставав каменем ².

В історії людства зґвалтування часто не вважалося злочином — жінок розглядали як майно і вони не мали прав. У різних культурах компенсацію за зґвалтування дочки (переважно матеріальну) віддавали батьку, бо начебто зіпсували його майно. Зґвалтованих заміжніх жінок могли покарати за перелюб, а зґвалтування в шлюбі вважалося неможливим, адже секс був «подружнім обов’язком».

Масовий рух проти зґвалтування зародився в 1970-х роках, коли жінки почали публічно говорити про зґвалтування і його страшні наслідки. Вважається, що термін «культура зґвалтування» походить від фрази «культура, яка підтримує насильство» з книжки Сьюзен Браунміллер «Проти нашої волі: чоловіки, жінки і насильство» (1975). У 1971 році в Нью-Йорку проти зґвалтування виступили радикальні феміністки, позначивши початок публічного обговорення цієї проблеми. Вони наголошували, що зґвалтування віддзеркалює сексизм у суспільстві, де владу нерівномірно розподілено між різними групами.

Серед ключових подій — зґвалтування Джоан Літтл 1974 року, яке спричинило національний протест на чолі з Анджелою Девіс. Цей випадок підкреслив зв’язок між расизмом і сексизмом, що діяли проти жінок, які зазнали зґвалтування. Рух проти зґвалтування акцентував увагу на взаємодії між расизмом, класовими упередженнями й сексизмом та намагався змінити ставлення суспільства до постраждалих, підтримуючи їхні права і судову справедливість.

Культура згоди

З кінця ХХ століття в різних суспільствах на противагу культурі зґвалтування розвивається культура згоди. Не можна приписати її винайдення конкретним особам чи організаціям, це просто сучасніший підхід до статевих стосунків. Ідеї культури згоди підтримують громадські організації, освітні інституції й активіст(к)и, які працюють над усвідомленням і навчанням суспільства про засади згоди та запобігання сексуальному насильству.

Культура згоди — це соціальний і культурний контекст, у якому всі учасники взаємодії вільно, ясно і згідно з власним бажанням виражають свою згоду на будь-які сексуальні чи інші інтимні взаємодії. Вона покликана змінити усвідомлення про взаємозв’язок, згоду і повагу в інтимних стосунках, сприяючи здоровим та безпечним сексуальним відносинам. У культурі згоди акцент робиться на взаємній повазі й урахуванні побажань кожної сторони.

На глобальному рівні рупором культури згоди став рух Me Too, який виник у США 2006 року. Його ініціювала активістка Тарана Бурке, котра вжила вислів «me too» на позначення розповіді однієї постраждалої жінки на зустрічі з дітьми, які зіткнулися із сексуальним насильством і домаганнями. У 2017 році акторка Ейша Енслер та інші публічні особи закликали жінок усього світу ділитися своїм досвідом у соціальних мережах, додаючи хештег #MeToo. Цей рух став важливим механізмом підтримки тих, хто мали справу із сексуальним насильством, і сприяв підвищенню усвідомлення проблеми в усьому світі.

Принципи культури згоди:

1. Ясна й активна згода має бути чітко й активно виражена словами або заздалегідь узгодженими сигналами, які вказують на готовність до сексуальних дій.

2. Узгодженість невербальних сигналів: якщо ви використовуєте невербальні засоби комунікації, вони мають бути передбачені і зрозумілі обом сторонам, щоб уникнути непорозумінь.

3. Згода на кожному етапі: згода не є сталим станом, її може бути відкликано на будь-якому етапі сексуальної взаємодії. Завжди запитуйте і стежте за взаємним комфортом.

4. Важливо розуміти власні межі та поважати межі партнера чи партнерки. Говорити відверто про свої бажання і давати партнеру/ці можливість говорити про свої.

5. Згоду не може надавати особа, яка перебуває під впливом алкоголю, наркотиків чи інших токсичних речовин. Людина, яка не досягла віку згоди, не може дати згоду на секс дорослій особі.

6. Попередній сексуальний досвід, одяг і статус людини не є згодою. Попередні стосунки, одяг або шлюбний статус не служать доказом згоди на сексуальні дії. Згода має бути виражена явно і свідомо на кожному етапі взаємодії.

7. Культура згоди не руйнує романтику в стосунках. Самé усвідомлення згоди і бажань партнера/ки — це шлях до спільного задоволення.

8. Принцип активної згоди охоплює всі вираження сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности. Важливо розуміти, що секс не обмежується пенетрацією чи якоюсь іншою статевою взаємодією.

Якщо чітко і ясно висловленої згоди немає — її немає.

Це особливо важливо підкреслити:

• «ні» означає «ні»;
• «так» означає «так»;
• відсутність «так» означає «ні»;
• відсутність «ні» теж означає «ні».

Існують ситуації, коли партнер/ка може боятися, соромитися, відчувати тиск і промовчати, особливо коли йдеться про стосунки з дисбалансом влади (наприклад, керівник—підлегла).

Суспільство з утвердженням культури сексуальної згоди стане освіченим у питаннях сексуальности й поважатиме права та гідність кожної особи. У ньому буде нульова толерантність до будь-якої форми сексуального насильства і всіляка підтримка постраждалих.

У країні, де пануватиме культура згоди, громадян_ки зможуть розраховувати на те, що державні й правоохоронні органи завжди реагуватимуть на будь-які прояви сексуального насильства, а постраждалі від сексуального насильства матимуть довіру, захист і підтримку замість звинувачень. Ґвалтівників буде покарано законом, і вони зазнають репутаційних збитків.

У чому різниця між культурою згоди і культурою зґвалтування. Приклади 

На міжнародному рівні спостерігається різна динаміка розвитку культури згоди. Цьогоріч у публічному просторі величезного розголосу набрали позитивні кейси боротьби з культурою насильства. Наприклад, в Іспанії голову федерації футболу відсторонили за поцілунок без згоди з футболісткою; у Нідерландах чоловіка засудили за те, що він без згоди партнерки зняв презерватив під час сексу.

Проте впровадження культури згоди на всіх рівнях соціального життя — досі важке завдання для більшости країн. Дослідження юристки Олени Зайцевої показує, що в багатьох країнах, навіть попри наявні закони, багато жінок і дітей залишаються без захисту через упередженість правоохоронних органів і судових систем. Наприклад, у Південно-Африканській Республіці існують суворі закони щодо зґвалтування, але проблема полягає в їх неправильному застосуванні через упередженість правоохоронних органів. Норвегія і Швеція, незважаючи на ліберальні закони, стикаються з проблемами в засудженні злочинців через широке означення зґвалтування і недовіру до правоохоронних органів.

Ці приклади підтверджують, що суворих законів замало без передбачуваности судових вироків, неупереджености правоохоронців та довіри постраждалих до правосуддя. Ефективна боротьба із сексуальним насильством вимагає системного підходу, який охоплює якісне законодавство, якісну роботу правоохоронних органів та довіру суспільства до судової системи. Це вкотре доводить, що ефективний захист постраждалих від сексуального насильства та встановлення адекватних покарань для ґвалтівників неможливі без комплексної діяльности, спрямованої на боротьбу з культурою насильства.

Україна 

11 січня 2019 року в Україні набрали чинности зміни до Кримінального кодексу, які визнають секс без згоди як зґвалтування. Ці зміни забезпечили відповідність закону Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульській конвенції). Відтоді означення зґвалтування містить будь-які насильницькі дії сексуального характеру без добровільної згоди, враховуючи й інші принизливі дії.

Читайте статтю Катерини Вітер «Що таке сексуальні домагання?»

У соцмережах тоді багато жартували, мовляв, цей закон запроваджує обов’язкові розписки на секс, «буцімто» феміністки хочуть заборонити флірт, а таке законодавство призведе до наклепів.

Проте феміністично налаштовані громадян_ки завважили, що такі закиди звучать абсурдно в той час, коли в нашій країна важко добитися законного покарання для ґвалтівників. До ухвалення змін до Кримінального кодексу притягнути до відповідальности за сексуальне насильство можна було, тільки якщо до жертви застосовували погрози, силу або зловживали її безпорадним станом. До того ж 2019 року Канал 24 повідомив, що за даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 56 % опитаних жінок і 50 % чоловіків вважали зґвалтування насильством над особистістю. Тобто майже половина населення фактично не вважала зґвалтуванням злочином.

Важливим кроком до утвердження культури згоди в Україні стала ратифікація 20 червня 2022 року Стамбульської конвенції. Її мета — знищити гендерні стереотипи, які призводять до насильства над жінками й домашнього насильства. Конвенція встановлює кримінальну відповідальність за насильство щодо жінок та забезпечує за нього покарання.

Конвенція використовує термін «гендер» для того, щоб оприявнити насильство, спрямоване на жінок через їхню стать або гендерну ідентичність. Ідеться не тільки про фізичне насильство, а й про економічне, психологічне та сексуальне насильство, яке може спостерігатися в сімейному оточенні, на роботі чи в інших сферах життя.

Окремі консервативні політики критикували конвенцію за вживання в ній терміна «гендер»; їх непокоїть можлива легалізація одностатевих шлюбів і розширення так званої гендерної ідеології в суспільстві. Це відверті вигадки, які не відповідають суті й тексту документа. Проте важливо розуміти, що мета конвенції не регулювати сімейні відносини, — це документ, який фактично захищає всіх жертв насильства незалежно від їхньої статі, гендерної ідентичности й інших характеристик.

Хоча в Україні досі є прихильники патріархального суспільства і культури зґвалтування, на противагу їм стрімко зростає запит на феміністичний порядок денний, у соцмережах поступово вибудовується інститут репутації, діє скасування за підтримку наративів сексуального насильства.

Українське суспільство обурюється не тільки резонансними зґвалтуваннями, а й фактами просування ідей культури насильства, хоча офіційні органи, на жаль, не завжди підтримують громадську думку. Наприклад, українці й українки досі вимагають вилучити зі шкільної програми підручник «Основи здоров’я», де сказано, що «надто коротка спідниця, відкрите декольте, яскравий макіяж можуть створити про вас хибне враження і спровокувати ґвалтівника», та запровадити уроки статевої освіти для школяр_ів, однак ці зміни надто повільно просуваються.

Ще один приклад, як інтернет-користувач_і протистояли державним установам, коли ті заплющують очі на культуру насильства, — масове обурення тим фактом, що над розробкою Кримінального кодексу України працює Микола Хавронюк, юрист, котрий виступає за скасування умовних термінів для ґвалтівників і наголошує: «Має враховуватися певна провокативна поведінка потерпілої, яка спочатку каже, що ніби хоче, а потім передумала!»

Висловлювання Хавронюка містять обвинувачення постраждалих і суперечать принципу активної згоди, згідно з яким людина має право передумати займатися сексом у будь-який момент. Небайдужі громадян(к)и створили вже другу петицію з проханням відсторонити правознавця від розробки Кримінального кодексу (на сайті Кабміну таємничим чином зникла можливість підписати першу петицію за добу до закінчення терміну її підписання, коли залишилося зібрати останні кілька тисяч голосів).

Одне із засадничих завдань руху за права жінок в Україні — створити умови, за яких державні інституції і правоохоронні органи підтримуватимуть і поширюватимуть культуру згоди та протидіятимуть культурі зґвалтування разом із свідомими громадян(к)ами. Це закладе основи безпеки і сприятливого тла для розвитку потенціалу кожного й кожної.

---

1. Tracing The Origins Of Rape Culture In Mythology. Pooja Priyamvada // https://feminisminindia.com/2017/10/06/origins-rape-culture-mythology/?amp [↩]
2. Постраждала ніколи не винна. Як тату Медузи стало символом постраждалих від насильства? Анастасія Микитенко // https://www.wonderzine.me/wonderzine/life/life/12605-postrazhdala-nikoli-ne-vinna-yak-tatu-meduzi-stalo-simvolom-postrazhdalih-vid-nasilstva [↩]

Щоб придбати книгу, завітайте на сайт видавництва «Віхола».

Звичайно, можна, якщо дівчина морально готова спробувати тампони і добре вивчила інструкцію та правила безпеки. Проте досі існує хибна думка, що при використанні тампонів можна порвати гімен (на нього ще кажуть дівоча пліва), і тоді дівчина втратить свою цінність і її ніхто не візьме заміж. Звучить, наче якась дичина із середньовіччя, еге ж? Так і є. По-перше, цінність людини не визначається наявністю чи відсутністю якогось органа. По-друге, дівчина, може, й сама не планує виходити заміж, і має на це повне право. По-третє, треба триматися подалі від людей, які вважають, що гімен— то надважливо. 

Розберімося, що таке ота дівоча пліва, чи гімен. 

1. Це не плівка, а складка слизової, що обрамляє вхід до піхви, як корона. Саме тому у Швеції її називають «вагінальна корона». Вона не перекриває отвір повністю (це трапляється в дуже рідкісних випадках і потребує хірургічного втручання), тож ніяк не заважає користуватися тампонами. 

2. Деякі дівчатка народжуються без гімену. А в деяких жінок ця складка слизової настільки еластична, що може зберігатися протягом усього життя— навіть після вагінальних пологів. Саме тому гінеколог на огляді не може знати, був у дівчини секс чи ні, користується вона тампонами чи віддає перевагу прокладкам. Усе, що може бачити лікар,— є ота дівоча пліва чи ні. 

3. Раніше помилково вважалося, що за першого проникнення пеніса в піхву гімен рветься і йде кров. Зараз ми знаємо, що крові може взагалі не бути, і це нормально. А у Швеції підлітків у школі вчать, що наявність хоча б кількох крапель крові під час першого сексу— то вже привід звернутися до лікаря, щоб виключити травмування й інфікування. 

4. Тампони найчастіше ніяк не впливають на гімен, чи вагінальну корону, бо вони надто маленькі, та й ця складка слизової досить еластична. 

До речі, у деяких народів досі існує жахлива традиція: після першої шлюбної ночі наречена має продемонструвати родичам простирадло з плямами крові. І якщо червоного там не буде, то дівчину можуть побити чи вигнати з дому. А уяви, якщо вона народилася без гімену! Або її вагінальна корона дуже еластична! На жаль, багато дівчат постраждали через поширення таких забобонів і відсутності грамотної інформації про тіло.

Інституційне забезпечення рівних можливостей реалізації прав і свобод людини для представників і представниць усіх соціальних груп населення — базова цінність будь-якої демократичної держави. Це передбачено засадничим принципом недискримінації, на якому ґрунтується законодавство України.

Цей принцип не допускає жодних форм дискримінації окремих осіб чи груп осіб у широкому переліку суспільних відносин. Також він передбачає забезпечення рівности прав, свобод і можливостей, рівности перед законом та повагу до гідности кожної людини. Відповідно всі ці засади стосуються і мають бути закріплені в національному законодавстві та в усіх нормативно-правових актах.

Докладніше про юридичне (не)визнання гомосексуальних стосунків та певні законодавчі обмеження прав людини, пов’язані із сексуальною орієнтацією, вже йшлося в наших попередніх матеріалах.

Читайте також:

«Навіщо їм шлюб? Права, яких немає у ЛГБТ-військових» Марти Змислої 

«Віртуальний прайд: обговорення рівних прав ЛГБТ+ людей під час місяця гордости 2023 року» Яни радченко

«Захищати Батьківщину без дискримінації: ЛГБТ+ люди в арміях світу та України» Ганни Гриценко

Мета цього тексту — проаналізувати наративи щодо ЛГБТ+ спільноти на рівні зовнішньої комунікації національних публічних діячів і діячок, державних інституцій та політичних партій. Також буде проаналізовано законотворчу діяльність членів і членкинь найбільших політичних фракцій у Верховній Раді, їхня позиція щодо окремих законопроєктів, спрямованих на покращення становища чи захисту ЛГБТ+ спільноти, та гомофобні заяви і законопроєкти, що їх вони ініціювали чи підтримали.

Чому це важливо? По-перше, заяви і дії осіб, які обіймають ці посади, відбивають не їхні персональні ціннісні орієнтири чи позиції, а їхні позиції як народних обранців. Відповідно вони якоюсь мірою транслюють суспільні настрої й «голоси» своїх виборців. По-друге, офіційна комунікація і діяльність національних публічних діячів/-ок не лише репрезентує, а й значуще «задає тон» та впливає на громадську думку. Від їхнього наративу щодо ЛГБТ-пар залежить видимість спільноти, репрезентація її у ЗМІ та суспільне ставлення до неї загалом. Тому, безсумнівно, офіційна комунікація публічних діячів/-ок, державних інституцій і політичних партій нерозривно пов’язана із суспільними настроями.

У цій статті проаналізовано політичні наративи 2019–2023 років.

Позиція щодо ЛГБТ+ спільноти в передвиборчих програмах партій

Аналіз офіційної позиції політичних партій, що ввійшли до складу ВРУ ІХ скликання, щодо ЛГБТ+ спільноти варто почати із їхніх передвиборчих програм як першочергового джерела декларації їхньої позиції та ідеологічних переконань.

У програмі партії «Слуга народу», яка складається з 16 розділів і тезово описаних пріоритетів у кожному з них, про захист прав конкретно ЛГБТ+ спільноти не йдеться. В одному з пунктів розділу «Національна ідентичність і громадянська злагода» зазначено: «захистимо права людини та основоположні свободи, забезпечимо рівні права та можливості чоловіків і жінок в українському суспільстві». Наявність такого пункту, безперечно, краще, ніж відсутність хоч якогось, але набагато краще було б, якби він був конкретизований, а проблема дискримінації ЛГБТ+ спільноти — визнаною, що підвищило б її видимість.

Передвиборча програма партії «Голос» із 23 підрозділів теж не містить конкретних згадок про забезпечення рівних прав і можливостей чи надання належного юридичного захисту ЛГБТ+ спільноті. Хоча в першому підрозділі «Як звучить Україна?» вони не раз акцентують на тому, що їхня мета — «повернути людину в центр держави» незалежно від її ідеологічних переконань та інших характеристик. Проте конкретного механізму для досягнення цього завдання в програмі партії не вказано.

У програмі «Європейської Солідарности», як і в перших двох, ідеться про рівні можливості для жінок і чоловіків і немає чітких згадок про захист прав ЛГБТ+ спільноти.

Програма партії «Батьківщина» взагалі обійшла стороною забезпечення рівних прав і можливостей для різних соціальних груп населення та втілення принципу недискримінації.

Станом на вересень 2023 року програми вже неіснуючої фракції ОПЗЖ немає у відкритому доступі, але про ставлення партії до ЛГБТ+ спільноти, з яким вона заходила у ВРУ, можна виснувати зі слів експартійця Юрія Бойка. В одному інтерв’ю він чітко окреслив позицію партії: «Що стосується одностатевих шлюбів, то це навіть не обговорюється. Це така дурість, яка для нашого християнського суспільства є неприйнятною» ¹.

Отже, аналіз передвиборчих програм політичних партій, які в результаті виборів 2019 року здобули більшість місць у парламенті, продемонстрував, що адвокація інтересів ЛГБТ+ спільноти не була пріоритетом чи принаймні окремим напрямом роботи для жодної з партій. У проаналізованих програмах не було відверто гомофобних заяв чи позицій. У частині з них ішлося про втілення принципу соціальної справедливости й рівности всіх соціальних груп населення України. Однак ці ідеї було представлено радше як ціннісні орієнтири, а не пріоритетні напрями роботи з конкретним механізмом дій.

Наявність таких згадок, хай лише на ідеологічному рівні, безумовно, краще, ніж відсутність будь-яких. Проте конкретизація проблеми дискримінації ЛГБТ+ спільноти й актуалізація питання її належного захисту як окремий пункт програми мало б набагато позитивніший ефект.

Пояснення цьому цілком зрозуміле: допоки проблему не окреслено і не «підсвічено», вона залишається невидимою для більшости суспільства. Допоки про виклики, спричинені юридичним невизнанням гомосексуальних пар сім’єю, не говорять, більшість суспільства їх навіть не помічає. Відповідно проблеми, які не вербалізовано і не актуалізовано, не може бути вирішено.

Членство українських політичних партій у міжнародних ліберально-демократичних об’єднаннях

Приналежність політичної партії до міжнародних політичних об’єднань, альянсів та організацій не одинокий, але один із можливих способів оцінити ідеологічне спрямування й ціннісні орієнтири партії. Це один з індикаторів, який дає змогу оцінити, чи партія дружня до ЛГБТ+ спільноти принаймні декларативно. Одне з таких об’єднань — Альянс лібералів і демократів за Європу (АЛДЄ) — європейська транснаціональна політична партія, що сповідує ліберально-демократичні цінності та об’єднує партії, які їх поділяють.

Українська політична партія «Голос» першою з парламентських партій ІХ скликання ВРУ приєдналася до АЛДЄ 2020 року. Як зазначають у «Голосі», для членства в цьому об’єднанні партія має довести, що поділяє цінності ліберальної демократії, верховенства права, толерантности, захисту прав людини та принципів ринкової економіки. Зі свого боку, членство в АЛДЄ дає доступ до мережування з європейськими партіями зі схожими цінностями та з європейською політичною верхівкою.

Друга українська політична партія, що приєдналася до Альянсу 2022 року, — «Слуга народу». За словами голови партії Олени Шуляк, це рішення не було спонтанним: «приєднання до “політичної сім’ї” партії АЛДЄ як повноправного члена для СН — один із ключових пріоритетів у міжнародній політиці». Особливо актуалізувалося питання приєднання після повномасштабного російського вторгнення. Членство в об’єднанні — не просто індикатор спільних цінностей і переконань, нині воно розцінюється як важливий політичний крок, що сприяє якіснішій інтеграції у європейську політичну спільноту.

Крім того, що беззаперечна підтримка АЛДЄ суверенітету і цілісности України зміцнює позицію нашої держави на міжнародній арені, членство двох українських партій у АЛДЄ впливає на рішення всередині українського політикуму. Наприклад, 28 травня 2023 року АЛДЄ ухвалила резолюцію, якою підтримала законодавчу ініціативу депутаток і депутатів «Голосу» та «Слуги народу» щодо подання законопроєкту про цивільні партнерства. Це стало першою міжнародною заявою такого рівня, яка закликає підтримати законопроєкт.

Хоча ця резолюція де-юре не накладає на Україну якихось зобов’язань, а має лише рекомендаційний характер, де-факто вона може потенційно впливати на користь ухвалення законопроєкту. Заклик європейської спільноти підтримати реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар демонструє важливість цього питання для Альянсу і всього європейського політикуму, що сповідує ліберально-демократичні цінності. Така позиція Альянсу легалізує також важливість і актуальність цього питання в українському суспільстві. Для України, яка виборює своє місце в цій спільноті, ухвалення законопроєкту — логічний і очікуваний крок у рамках імплементації норм європейського законодавства в національне українське законодавство.

Гомофобні висловлювання й законодавчі ініціативи окремих представників та представниць партій

Хоча в програмах названих політичних партій немає відверто гомофобних позицій, а частина партій належить до ліберально-демократичних об’єднань, позиції окремих представників і представниць цих партій часом відрізняються. Це проявляється у їхніх гомофобних заявах, законодавчих ініціативах або ж у неготовності підтримати законопроєкти, спрямовані на покращення становища ЛГБТ+ спільноти.

Яскравий приклад того, як позиції партії і її представників різко розходяться, — два законопроєкти, що їх подали народні депутат і депутатка від «Слуги народу» Георгій Мазурашу й Олена Лис 22 липня 2020 року. Перший законопроєкт пропонує внести зміни до окремих законодавчих актів про охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. У ньому автор(к)и дають означення термінам «гомосексуалізм, порнографія, продукція сексуального характеру, трансгендеризм» та запроваджують поняття «пропаганда гомосексуалізму чи трансгендеризму», але поки не означують його. Крім того, вони пропонують усюди замінити слово «гендер» на «рівність прав та можливостей жінок і чоловіків». У пояснювальній записці автор(к)и обґрунтовують свою пропозицію «небезпекою», яку начебто криє «гендерна ідеологія».

Другий законопроєкт пропонує внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення в плані відповідальности за пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму. У пояснювальній записці до законопроєкту, обґрунтовуючи його необхідність, автори висловлюють стурбованість «агресивною пропагандою гомосексуалізму та трансгендеризму, спрямованих на знищення інституту сім’ї» як одною з «аморальних загроз сучасности». Тут вони так само неправильно трактують поняття гендеру й гендерної рівности та розглядають їх як такі, що за своєю суттю є «явною чи прихованою пропагандою гомосексуалізму і трансгендеризму».

Водночас у коментарях «Суспільному» співавтор законопроєкту Георгій Мазурашу зазначає ² що загалом він «далекий від думки, що до них [трансгендерних людей та ЛГБТ+ спільноти] треба якось упереджено ставитись, вдаватись до якихось дискримінаційних дій». Коментуючи проєкт закону «Радіо Свободі», він знову підкреслив своє «спокійне цивілізоване ставлення до людей з різними сексуальними орієнтаціями і гендерними ідентичностями» ³. Мазурашу пояснив, що стурбований ризиками саме «пропаганди гомосексуалізму або трансгендеризму». Тому разом з колегою пропонує запровадити штрафи в розмірі однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (17 тис. грн) для фізичних осіб та три тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (51 тис. грн) для юридичних осіб.

Інший законопроєкт, що його теж ініціював Георгій Мазурашу, — пропозиція внести зміни до Бюджетного кодексу України для недопущення витрачання бюджетних коштів на пропаганду педофілії, гомосексуалізму і трансгендеризму. Крім Мазурашу, серед ініціаторів законопроєкту — інші депутати від «Слуги народу»: Анатолій Драбовський, Сергій Кузьміних, Артем Культенко та безпартійний депутат Віктор М’ялик.

У пояснювальній записці до цього законопроєкту автори апелюють до зобов’язання держави перед інститутом сім’ї розвивати й захищати її. Інший аргумент — «пропаганда гомосексуалізму та трансгендеризму становить загрозу для здоров’я населення», призводить «до порушення права на свободу наукових досліджень», «до порушення права на свободу висловлювань та свободу віросповідання». На завершення автори стверджують, ніби «гомосексуалізм, трансгендеризм, педофілія руйнують суспільну мораль». Як рішення вони пропонують проєкт закону, який потенційно посилить охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства та не допустить у бюджеті видатків, які пропагуватимуть «педофілію, гомосексуалізм та трансгендеризм».

У порівняльній таблиці до цього законопроєкту автори дали означення поняттям «педофілія, пропаганда педофілії, гомосексуалізм, пропаганда гомосексуалізму, трансгендеризм, пропаганда трансгендеризму», що їх вони вживають. Одним із способів «пропаганди гомосексуалізму» вони називають виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, що містить ЛГБТ-символіку.

Усі ці законопроєкти було знято з розгляду. Правозахисники/-ці зазначають, що їхній зміст дуже нагадує російське законодавство, яке вважає злочином «пропаганду нетрадиційних сексуальних відносин» та передбачає штраф за неї ⁴. Правозахисна організація «Наш світ» прокоментувала цю законодавчу ініціативу як «підтримку російської політики» і готовність «встати під знамена руху “за традиційні цінності”, очолюваного Росією». І хоча в організації переконані, що реальні шанси цього законопроєкту навіть на момент його подання дорівнювали нулю, ризики є вже в самому факті таких законодавчих ініціатив. Подібні наративи не узгоджуються ні з ідеологічними орієнтирами, які партія задекларувала у своїй передвиборчій програмі, ні з базовим принципом недискримінації, закріпленим у національному законодавстві. Це очевидно суперечить євроінтеграційному процесу та міжнародним зобов’язанням України забезпечити рівність прав і свобод та боротися з ксенофобією і нетерпимістю.

Крім правозахисного середовища, з критикою цього законопроєкту виступили національні публічні діячі/-ки й інституції. В офісі Уповноваженої ВРУ з прав людини заявили, що ініціатива законопроєкту про штрафи за «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» суперечить конституційним нормам і міжнародним правовим стандартам, «спрямована на дискримінацію представників ЛГБТІ-спільноти та порушення їхнього права на повагу до чести й гідности» ⁵.

Народна депутатка України Інна Совсун у відповідь на цей законопроєкт подала альтернативний з пропозицією внести до українського законодавства заборону на фінансування програм і заходів, які містять ознаки прямої чи непрямої дискримінації або нетерпимости щодо окремих осіб та їх груп залежно від ознак, якими такі особи чи групи осіб наділено. В обґрунтуванні авторка звернули увагу на те, що законопроєкт колеги містить застарілі некоректні терміни та сприяє стигматизації й дискримінації осіб за їхньою сексуальною орієнтацією і гендерною ідентичністю. Однак цей законопроєкт, як і попередні, було знято з розгляду.

(Не)підтримка законопроєкту про цивільні партнерства

Ще один спосіб перевірити узгодженість дій та позицій членів і членкинь партій з офіційною позицією партії — проаналізувати їхню (не)підтримку законопроєктів, які мають на меті захист прав ЛГБТ+ спільноти. Останній і, ймовірно, один із найбільш видимих законопроєктів у сфері захисту прав ЛГБТ+ спільноти — про цивільне реєстроване партнерство. Про важливість цього законопроєкту та можливості, які завдяки йому отримає ЛГБТ+ спільнота, вже йшлося в наших попередніх публікаціях (перший текст Завгородньої для ЕРІМ), тут розгляньмо уважніше реакцію на нього українського політикуму.

Після того як петиція з вимогою «легалізувати одностатеві шлюби» на сайті Президента України набрала 25 тисяч підписів, народна депутатка від «Голосу» Інна Совсун зареєструвала законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар. У списку ініціаторок та ініціаторів — 18 народних депутатів: сім із «Голосу» та одинадцять зі «Слуги народу», серед яких голова депутатської фракції «Голос» Олександра Устінова та голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк. На момент реєстрації законопроєкту сама авторка, оцінюючи його шанси, зазначила: «зважаючи на підтримку з боку двох фракцій, ухвалення законопроєкту цілком реальне» ⁶. Вона також висловила окрему подяку депутату від «Слуги народу» Дмитру Гуріну, який допоміг збирати підписи у його фракції. Петиція на підтримку цього законопроєкту швидко набрала потрібні 25 тисяч підписів.

У результаті розгляду законопроєкту на засіданні Комітету молоді та спорту 7 березня 2023 року більшість членів і членкинь комітету постановили підтримати законопроєкт. Комітет розглянув створення нового інституту цивільних партнерств як важливий крок на шляху до євроінтеграції, тому рекомендував ВРУ ухвалити проєкт закону за основу. У звіті правозахисного центру «Наш світ» зазначено, що законопроєкт несподівано підтримав голова комітету Андрій Кожем’якін, депутатом фракції «Батьківщина» ⁷. Як сказано у звіті, на засіданні комітету він заявив, що хоч і підтримує християнські цінності, сприймає цей проєкт закону як можливість «зробити щось, щоб відійти від російських “скрєп”», тому підтримує це рішення.

Комітет з питань інтеграції України до ЄС другим розглянув проєкт закону на засіданні й одностайно підтримав його. Серед депутатів, які голосували «за», — представники різних політичних фракцій: Мезенцева («СН»), Галайчук («СН»), Вінтоняк («СН»), Наливайченко («Батьківщина»), Климпуш-Цинцадзе («Європейська Солідарність»), Любота («СН»).

Наступним підтримав законопроєкт Комітет з питань цифрової трансформації. В експертному висновку комітет дав низку рекомендацій для можливого доопрацювання законопроєкту і вдосконалення його імплементації. Авторка проєкту Інна Совсун висловила готовність взяти участь у дальших обговореннях цих питань.

Також рішення про підтримку законопроєкту ухвалив Комітет соціальної політики і захисту прав ветеранів. Серед присутніх на засіданні «за» проголосували Циба («СН»), Никорак («ЄС»), Струневич («СН»), Арсенюк («СН»), Бабенко («Біла Церква разом»), натомість перший заступник голови комітету Цимбалюк («Батьківщина»), членкиня комітету Тимошенко («Батьківщина») та голова підкомітету Остапенко («Європейська Солідарність») утримались.

Позиція щодо прайду

Ще один лакмусовий папірець для кращого розуміння, чи цінність рівних прав і можливостей лише декларативно закріплено в установчих документах для партії, а чи підкріплено конкретними діями, — реакція партій на прайд-місяць, що проходив в Україні в травні-червні 2023 року. Серед найбільших політичних фракцій нинішньої ВРУ тільки «Голос» тимчасово кастомізував свій логотип, доповнивши його символікою прайду, чим висловив підтримку ЛГБТ+ спільноті. Інші політичні фракції ніяк не відреагували на прайд-місяць.

Політичні союзники/-ці ЛГБТ+ спільноти

Восени 2021 року коаліція «Союзники в дії» відзначила нагородою лідерів/-ок думок, активістів/-ок і політиків/-инь, які публічно підтримують різноманіття та інклюзію. Серед семи номінацій була «Найбільш дружня/-ий політик(иня)», і нагороду в ній отримала депутатка від «Голосу» Інна Совсун. Найбільш дружньою держслужбовицею стала колишня Уповноважена ВРУ з прав людини Людмила Денісова. Совсун у своєму слові на врученні відзначила, що рада отримати таку нагороду, але це також означає, що «конкуренція в цій номінації дуже слабка» ⁸.

Станом на вересень 2023-го ситуація не змінилася кардинально. На сайті проєкту «Адвокація цивільних партнерств», що його створила ГО «Точка опори», у переліку публічних осіб, які підтримують законопроєкт про реєстровані партнерства, із парламенту є лише Інна Совсун («Голос») та Дмитро Гурін («СН»).

Висновки та рекомендації

Отже, проаналізувавши офіційні позиції найбільших політичних фракцій Верховної Ради України поточного скликання, можна помітити, що адвокація прав ЛГБТ+ спільноти досі не в пріоритеті для жодної з фракцій. Загалом у своїх передвиборчих програмах партії декларують рівність громадян/-ок як одну зі своїх цінностей. Проте здебільшого це радше ідеологічний орієнтир, а не чіткий напрям роботи з визначеним механізмом дій для досягнення конкретних результатів. Тобто декларативно партії толерантно ставляться до ЛГБТ+ спільноти, але при цьому не готові до активних дій для її підтримки, адвокації інтересів та покращення становища.

Крім того, у партіях є окремі члени і членкині, які не дотримуються й такої позиції, що демонструють своєю гомофобною законотворчою діяльністю. Найяскравіші приклади, наведені в статті, — це законопроєкти про «пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму».

Законопроєкт про реєстровані партнерства, зареєстрований 2023 року, став чітким лакмусовим папірцем для визначення ціннісних орієнтирів депутатства та узгоджености їхніх дій із декларованими партією ідеологічними переконаннями. Позитивні результати розгляду законопроєкту в чотирьох комітетах дають підстави припускати, що шанси ухвалити законопроєкт високі, а проте він досі очікує розгляду в головному комітеті.

Ще одне спостереження: після повномасштабного російського вторгнення гомофобія стала явищем, яке чітко асоціюється з російською політичною культурою. Стало очевидним, що наративи про «пропаганду гомосексуалізму і гендерну ідеологію» сягають корінням у росії і зовсім чужі для європейської спільноти. Тому гомофобія в українському політикумі ще виразніше сприймається як загрозливе зближення з агресором, тоді як толерантність і захист ЛГБТ+ спільноти — одна з неодмінних умов на шляху до євроінтеграції. Отож є надія, що логічним вибором для народних депутатів і депутаток при розгляді законопроєкту про партнерства стане шлях наближення наших правових стандартів до міжнародних.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

1. Разумков, Бойко і Порошенко — про марихуану та гей-шлюби // NV. — 2019. — 12 липня. [↩]
2. «Помилки природи». Навіщо у ВР внесли законопроєкт проти пропаганди ЛГБТ і що кажуть правозахисники // Суспільне: новини. — 2020. — 23 липня. [↩]
3. Депутат Мазурашу пояснив, чому ініціює «відповідальність за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Радіо Свобода. — 2020. — 22 липня. [↩]
4. «Слуги народу» пішли слідами російських колег і захотіли заборонити «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Hromadske. — 2020. — 22 липня. [↩]
5. 22 липня у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт Закону «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» № 3917 // Офіс Омбудсмена України. — 2020. — 27 липня. [↩]
6. We did it! Мій законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар уже зареєстрований у ВР та отримав номер 9103 // Нотатки депутатки | Совсун. — 2023. — 13 березня. [↩]
7. Становище ЛГБТК в Україні 2023 року. Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ». [↩]
8. Бути союзником. Хто і навіщо в Україні підтримує різноманіття // Фокус. — 2021. — 30 листопада. [↩]

Трансгендерні люди в Україні, як і всі інші, щодня ризикують загинути від російської зброї. На відміну від цисгендерних громадян_ок, у них є додаткові проблеми, як-то специфічні медичні потреби, трансфобія в суспільстві, медіа і серед близьких, ускладнення процесів, пов’язаних зі службою в армії, тощо. Транслюди, які вимушено стали тимчасовими переселенцями_ками в інших країнах, стикаються з разючою різницею в системі транспереходу в Україні і за кордоном, трансфобією і нерозумінням у притулках та браком ресурсів для виживання. А проте вони воюють, волонтерять, працюють, займаються мистецтвом, виходять на мітинги й марші в інших країнах і далі допомагають Україні так, як можуть.

Як і в будь-якій іншій групі, серед транслюдей є ті, хто не прагне вкладатися в перемогу. Та позаяк ця група в будь-якому суспільстві традиційно маргіналізована, тобто відчужена, трансгендерні люди нерідко отримують набагато більше критики за дії конкретних представників_ць, ніж це буває в інших випадках. Небінарні й гендерно неконформні люди в принципі залишаються непоміченими; з одного боку, це добре, бо так вони менше потрапляють під загальну ненависть, а з другого — обмеження в правах і можливостях у них ще вище, ніж у трансчоловіків і трансжінок.

Українська трансспільнота, звичайно, передусім прагне перемоги над росією. Крім спільного для всіх українців_ок бажання зупинити скаженого сусіда-колонізатора, у транслюдей до росії подвоєне негативне ставлення. «Русскій мір» використовує трансгендерність як один з основних чинників страху. Президент росії нерідко залякував росіян образом трансгендерних людей («трансформерів», за його словами), щоб налаштувати їх проти України і так званого «колективного Заходу».

У липні 2023 року в росії ухвалили закон про повну заборону будь-яких медичних процедур транспереходу, усиновлення для трансгендерних людей, зміну гендерного маркера в документах тощо. Схожі закони ухвалено в окремих штатах США, в африканських і азійських країнах, і якщо трошки копнути, у цьому чітко простежується російський слід. Спроби подати анти-ЛГБТІК+ і антитранс законопроєкти були і в Україні (стаття Завгородньої про політику 2023), але, на щастя, жоден з них не дійшов до голосування.

Коротка хронологія транс*питання в незалежній Україні

Перший документ, який регулював трансгендерний перехід в Україні, — наказ № 57 від 1996 року. Він дозволяв робити будь-які кроки трансгендерного переходу тільки з 25 років і передбачав обов’язкову стерилізацію, перебування в психіатричній клініці та лікарську комісію. Без операції на статевих органах і принизливого публічного аналізу групою лікарів неможливо було отримати дозвіл на зміну гендерного маркера в документах. Ситуацію ускладнювало те, що комісія була одна на всю країну і люди мусили витрачати додаткові гроші на поїздку в столицю для її проходження.

У 2011 році набрав чинности новий наказ № 60. Насправді змін у ньому було небагато. Трансгендерні люди так само мали перебувати від 30 до 45 днів у психіатричній лікарні, щоб отримати попередній діагноз, а потім його підтверджувала або заперечувала лікарська комісія. За результатами комісії людина здобувала можливість робити хірургічні операції. Відмову можна було оскаржити в суді.

Зазвичай комісія вважала достатньою кількістю операцій для трансжінок вагінопластику, а для трансчоловіків — мастектомію і гістеректомію. Після операцій людина проходила комісію ще раз і тільки тоді отримувала дозвіл на зміну документів. Крім того, існувала низка протипоказань, зокрема «сексуальні розлади», до яких вписували і гомосексуальність.

Тільки 2016 року завдяки активній роботі трансактивістів_ок і підтримці міністерки охорони здоров’я Уляни Супрун було затверджено новий протокол транспереходу на основі наказів № 972 і № 1041. У цьому протоколі обов’язкові яке-небудь медичне втручання (зазвичай замісна гормональна терапія) і психіатричний діагноз. Перебування в лікарні не вимагається, а видати транслюдині довідку для зміни документів може будь-який_а сімейний_а лікар_ка, єдиної комісії більше немає. Крім того, тепер з певними обмеженнями трансгендерний перехід доступний і для підлітків_ок з 14 років.

Так, протокол досі не ідеальний і роботи ще багато, зокрема з визнання небінарних людей та імплементації Міжнародної класифікації хвороб 11 редакції. Проте Україна відмовилася від примусової стерилізації раніше за деякі країни ЄС, а завдяки внесенню сімейних лікарів_ок у протокол переходу транслюди у нас отримують потрібне лікування досить швидко, без черг і багатомісячного або багаторічного очікування.

Соціальні потреби і проблеми трансгендерних людей у 2022–2023 роках

Під час повномасштабного вторгнення головні проблеми, з якими мають справу трансгендерні люди, дуже загострилися. У лютому-березні 2022 року транслюди, змушені виїхати з України, нерідко наражалися на дискримінацію й нерозуміння прикордонних служб. Дехто з прикордонників_ць ніколи не бачили людей, чия зовнішність відрізняється від фото в документах і не відповідає зазначеному гендерному маркеру. Трансжінок, які не встигли змінити документи, могли записати як чоловіків, що тікають від мобілізації, а про існування трансчоловіків узагалі багато хто чули вперше. Постраждалі від дискримінації зверталися до ЛГБТІК+ організацій.

Велику роботу в цьому напрямі вела організація Gender Stream. Активістки консультували прикордонників_ць, допомагали проходити прикордонний контроль тим, хто мали на це законні підстави, а дівчат, які ще не змінили документи, підтримували в цьому процесі і в комунікаціях із військкоматами.

На жаль, були й випадки незаконного перетину кордону трансжінками. Співачка Зі Фамелу незаконно виїхала до Німеччини і давала численні інтерв’ю в медіа про жахливу трансфобію в Україні. Вона не зверталася по допомогу до жодної з українських організацій, які могли вирішити її проблеми з документами, а в її історіях для західної преси велика кількість неточностей і перебільшень. Звісно, трансфобія в Україні існує, але не в таких приголомшливих масштабах, як описувала Зі.

Загалом 2022 року громадська організація «Наш Світ» зафіксувала 77 злочинів на ґрунті ненависти за ознаками сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, з них шість випадків описано як трансфобні. Здебільшого це насильство батьків над трансгендерними підлітками або молодими людьми, також зафіксовано випадки сексуального насильства над трансгендерними жінками, фізичні напади і трансфобні образи. Це тільки ті кейси, що про них потерпілі повідомляли моніторам організації.

Часто постраждалі від трансфобного насильства не знають, що злочини треба фіксувати, або ж так звикли до трансфобії й аб’юзу, що не вважають злочином те, що з ними сталося. У 2023 році одним із найгучніших став напад на трансгендерну військову Хелен Марк у Львові 15 серпня. До цією справи долучилися омбудсмен Дмитро Лубінець та ЛГБТІК+ організації «КиївПрайд» і Gender Stream.

Одночасно трансгендерну журналістку і військову-доброволицю Сару Ештон-Сірілло було призначено англомовною речницею Сил територіальної оборони ЗСУ. Це викликало величезну хвилю трансфобних реакцій у соцмережах, зокрема від активістів «Правого сектора» і менш відомих праворадикальних груп. Однак це призначення демонструє, що Україна хоч і повільно, але рухається до верховенства прав людини і недискримінації.

Крім праворадикалів, на видимість трансгендерних людей завжди реагує частина радикальних феміністок. «Гендерно критичні» або трансексклюзивні радикальні феміністки (ТЕРФ) демонструють такі самі трансфобні погляди, як і люди з консервативними настроями, і іноді свідомо чи несвідомо підтримують їхні висловлювання. Скажімо, лідерка найбільшої радфем фейсбук-спільноти Фемінізм УА (14 тис. учасників_ць) Марія Дмитрієва підтримувала контент військовика-блогера Євгена Карася. Карась відомий не тільки гомофобними і трансфобними висловлюваннями, а й ненавистю до феміністок, сексизмом, організацією масованих онлайн-атак на активісток.

В українських ТЕРФ-колах поширено поняття «трансдокса» — так учасниці називають активізм за права трансгендерних людей, інформування про трансгендерність або пов’язані з цим новини. На щастя, на політичну ситуацію в країні і на суспільну думку вони не мають такого великого впливу, як, наприклад, у США, Великій Британії й інших країнах Європи. Найчастіше їхній активізм не виходить за межі соцмереж, особливо під час повномасштабного вторгнення.

На офіційно консервативному боці за останні півтора року з’явилося кілька нових гравців і гравчинь. Крім уже згаданого Карася, який також є постійним дописувачем ресурсів Цензор.Нет і «Всі разом», трансфобну риторику просували «Фрайкор» на своєму ютуб-каналі, блогерка Неавторка, «Катарсис», Асоціація сексологів і сексотерапевтів України (чи очікували ви побачити таку назву в цьому списку?), Алєксєй Арестовіч, Ірина Федишин та інші. Окремі повідомлення стосувалися всієї ЛГБТІК+ спільноти, але в багатьох був фокус саме на трансгендерних людях.

Цікаво, що всі ці ресурси переважно реагували на новини з-за кордону, наприклад багато дописів торкалися американських транслюдей і законів у США, що обмежують їхні права. Також українських консерваторів обурювали рекламні кампанії за участи трансгендерних людей в інших країнах, європейські прайди і конкурси краси, трансгендерні персонажі_ки в західних медіа тощо. Українські ЛГБТІК+ організації під час повномасштабного вторгнення займаються гуманітарною роботою, не виходять на публічні акції і стали менш видимими, тому консервативні рухи приділяють їм менше уваги.

Атаки ж на активістів_ок однаково відбуваються головно онлайн. В агітаційних матеріалах діячів і діячок українського антитранс руху з’являються демонізовані образи Едварда Різа, Маргарити Ковальової, Мішель Карась та інших. Головні звинувачення нагадують оновлену риторику американських консерваторів: трансгендерні люди — педофіли, які хочуть зваблювати і навертати дітей у трансгендерність та відбирати права в жінок. Є й унікальні українські наративи — злиття ЛГБТІК+ руху з комунізмом і твердження, ніби транслюди працюють на росію й прагнуть поразки української армії. Звісно, заяви бездоказові. Проте, як я вже згадував, коли в медіа з’являються історії про трансгендерних військових, консервативні блогери і блогерки починають активно шукати способів очорнити цих людей і знецінити їхню службу.

Транс*українці_ки та армія: як впливає транс*статус на питання призову. Трансгендерні військові

Кількість трансгендерних і небінарних військових у Збройних силах України, як і кількість ЛГБТІК+ військових узагалі, невідома. У медіа останнім часом з’являлися історії небінарної мінометниці Антоніни Романової, трансжінки Оксани Сурчок, котра служить у штурмовому підрозділі, небінарної військової Кафи з 93 ОМБр «Холодний яр» та інших. Бути відкритою транслюдиною у війську важко з багатьох причин, і потенційна трансфобія від колег далеко не головна з них. Під час служби нелегко продовжувати замісну гормональну терапію і часто військові роблять вимушену перерву в лікуванні, що може дуже негативно вплинути на фізичне і психічне здоров’я. Крім того, у трансгендерної людини можуть виникнути проблеми при зарахуванні на службу.

У лютому 2023 року Правозахисний центр «Наш світ» оприлюднив звіт «Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні у 2022 році», у якому серед інших аспектів згадувалося про діагноз F64.0 «Транссексуалізм» як про умову, яка звільняє від військової служби. При «різко вираженій» гендерній дисфорії людина вважається повністю непридатною. З іншого боку, цей діагноз може означати непридатність у мирний час і обмежену придатність у воєнний час, якщо ці стани «помірно виражені з нестійкою компенсацією або компенсовані».

«Різкість вираження» і «компенсацію» цих станів має визначати спеціалізована лікарська комісія, наприклад при обласній психіатричній лікарні. Наступний крок — підтвердження висновку у військкоматі. На практиці ж далеко не в кожній лікарні є персонал, здатний провести таке обстеження, тим паче не варто очікувати експертности від військкомату. До початку повномасштабного вторгнення психіатричні відділення в Києві й Одесі, які мали великий досвід роботи з трансгендерними людьми, не уточнювали в лікарських висновках різкість вираження трансгендерности.

Цей звіт, опублікований у багатьох медіа, викликав негативну реакцію, передусім у радикальних опонентів. Адже матеріали було сформульовано так, ніби геть усі трансгендерні люди рвуться виїхати з країни і використовують для цього свій діагноз. Тоді як і трансжінки, і трансчоловіки, і небінарні люди воюють і нерідко стикаються з нерозумінням та дискримінацією при добровільній мобілізації, якщо зовнішність не збігається з гендерним маркером у паспорті.

Згідно з даними «Наш світ», є транслюди, які воюють, приховуючи свій трансгендерний статус. Вони вже отримали документи з бажаним гендерним маркером, перебувають у стелсі (не повідомляють нікому, що здійснили трансперехід) і служать як цисгендерні чоловіки або жінки. Мені також відома історія трансгендерного чоловіка, який пішов волонтером у військо ще на початку війни, і ніхто з його побратимів не знав, що він трансгендерна людина.

Медичні потреби і проблеми трансгендерних людей

Проблеми з медичними засобами не тільки у військових. Трансгендерні люди, які залишилися в Україні, зіштовхнулися з нестачею гормональних препаратів, особливо на початку повномасштабного вторгнення. Більшість препаратів зникли з аптек, бо в Україні їх не виробляють, а імпорт було обмежено. Нині ситуація дещо покращилася завдяки налагодженому постачанню та допомозі міжнародних організацій, таких як Convictus, ILGA, або українських ЛГБТІК+ організацій та ініціатив, які привозять гормони в Україну своїми силами. Це величезна складна робота, адже трансгендерні діагнози не внесено в жодну державну програму захисту на зразок піклування про ВІЛ-пацієнтів_ок чи людей з інвалідністю. Крім того, в українському протоколі транспереходу не зазначено назви препаратів, які слід прописувати пацієнтам_кам, тому на міжнародному рівні майже неможливо сформувати масові поставки медикаментів в Україну.

Багато трансгендерних людей мусили відкласти офіційний перехід і зміну документів на кілька років, бо під час коронавірусних локдаунів психіатричні лікарні не приймали пацієнтів_ок. Це призвело й до описаних раніше проблем: трансгендерні жінки, які вже були якийсь час на ЗГТ, досі мали чоловічі документи і не могли евакуюватися. Під час повномасштабного вторгнення додалася інша складність. Багато дружніх сімейних лікарок, психіатринь, ендокринологинь, які займалися і документальною частиною переходу, і консультаціями щодо ЗГТ та підготовки до операцій, виїхали за кордон. Звісно, не всі, до того ж громадські організації вже 2022–2023 року проводили навчання з транс*специфічної медичної роботи, але спеціалістів_ок не вистачало. Ціни на медичне обслуговування й ліки суттєво виросли порівняно з 2021 роком, і це дуже ускладнює життя трансгендерних людей, які через війну втрачають житло й роботу.

Впровадження МКХ–11: поточний статус

У Міжнародній класифікації хвороб 11-ї редакції діагноз «Гендерна дисфорія» або «Гендерне неспівпадіння» вилучено з розділу психіатричних розладів і перенесено до розділу сексуального здоров’я. По суті, це депатологізація трансгендерности, яка згодом може призвести і до ухвалення законів про самоідентифікацію, тобто вельми спростити процес транспереходу. Багато країн Європи і світу почали працювати за принципами МКХ–11 ще до її запровадження і дали трансгендерним людям можливість без психіатричного огляду змінювати гендерний маркер у документах. В Україні імплементація МКХ–11 мала стартувати 2022 року. Вона офіційно набрала чинности 1 січня 2022-го, але на практиці поки що не працює. Українська медична система має адаптуватися до нової МКХ до 2027 року.

За словами трансактивістки Інни Ірискіної, «впровадження Міжнародної класифікації хвороб 11 перегляду не передбачає обов’язкове оновлення клінічних протоколів під її діагностичні коди. Це два окремі процеси». Пані Ірискіна, котра працює разом з громадською організацією «Інсайт» над процесами впровадження МКХ–11, наполягає на розробці нового протоколу, хоч це й не прописано в офіційних документах.

«Гіпотетично можлива ситуація, коли діагностика транслюдей відбуватиметься за протоколом 2016 року з психіатричним обстеженням і кодами по МКХ–10 (той самий “Транссексуалізм” F64.0), а десь у статистичну звітність воно при цьому піде під кодами МКХ–11 (“Гендерна невідповідність”)».

Наразі, за словами Інни, переклад МКХ–11 українською мовою готовий в першому наближенні. Надалі планується залучити різних експертів_ок для його фіналізації. Також за участи експертів_ок відбуватиметься обговорення перспектив і розроблення конкретних планів впровадження. Команда «Інсайту» долучилася до цих процесів, які, проте, точно не будуть швидкими, зокрема через війну. Однак активістка вважає імплементацію МКХ–11 в Україні так само невідворотною, як і вступ України до ЄС і НАТО.

Трансгендерні українці_ки за кордоном

Трансгендерні люди, які виїхали з України після початку повномасштабного вторгнення, стикаються з особливими проблемами, відмінними і від життя транслюдей в Україні, і від ситуації цисгендерних біженців та біженок. Багато хто повертається в Україну, бо не може подолати ці проблеми. Навіть якщо люди втратили житло в Україні через війну, вони шукають притулку в ЛГБТІК+ шелтерах у Києві й інших містах, бо не знаходять можливости комфортно існувати за кордоном.

У європейських країнах немає жодної централізованої програми допомоги ЛГБТІК+ біженцям_кам з України. Іноді можна отримати підтримку від локальних організацій, як-от місце в дружньому притулку або у квартирі з місцевими ЛГБТІК+ людьми, але зазвичай трансгендерні люди живуть разом з іншими біженцями й біженками в шелтерах і гуртожитках. У таких умовах вони нерідко стикаються з трансфобією і насильством, якого важко уникнути, адже іншого місця може не бути, а місцева влада не завжди чутлива до трансгендерности.

Транслюди, молодші за 18 років або змушені виїхати разом зі своїми родичами з інших причин, часто мусять перебувати в трансфобному оточенні близьких без жодного вибору й можливости втекти. Біженські родини ділять кімнати або невеличкі квартири, і якщо батьки раніше вдавалися до насильства, в таких умовах ризик аб’юзу зростає. У спільноті «КиївПрайду» я спостерігав кілька таких історій. До повномасштабного вторгнення підліткам вдалося вступити до вишів і поїхати від жорстоких батьків до іншого міста, а там почати трансгендерний перехід. Та 2022 року, вже маючи видимі ознаки гормональних змін, вони знову опинилися в одному приміщенні зі своїми родичами.

Згідно з дослідженням організації Gender Stream, яке вийшло в серпні 2023 року, при розміщенні й піклуванні про українських біженців_ок у Європі немає достатнього розуміння принципів інтерсекційности. У біженських таборах українці_ки стикаються з трансфобією і від своїх, і від представників та представниць інших національностей, змушених шукати притулку.

Крім того, європейська медична система суттєво відрізняється від української, зокрема що стосується трансгендерного здоров’я. Місцеві лікарі й лікарки не завжди приймають українські довідки F64.0, і пацієнт_ка не може отримати препарати для гормональної терапії. Скажімо, мені довелося зупинити гормональну терапію через три місяці після початку, коли опинився в Данії як тимчасовий переселенець. Данська медична система непривітна до транслюдей, хоча офіційно там давно запроваджено принцип самоідентифікації для зміни документів. Та щоб отримати терапію, як ЗГТ, так і операції, потрібно чекати від кількох місяців до кількох років: спочатку прийому в психотерапевтки, потім дозволу на хірургічне втручання і місця в клініці. При цьому при першому прийомі транслюдині можуть банально відмовити в продовженні лікування гендерної дисфорії, якщо вважатимуть її «недостатньо трансгендерною» або якщо вона має ментальні розлади. Така ситуація і в інших країнах, зокрема там, де в парламенті й уряді мають вплив праві партії та трансексклюзивні радикальні феміністки. Неможливість продовжувати трансперехід теж нерідко стає причиною повернення трансгендерних людей в Україну.

Чи повернуться трансгендерні люди в Україну після перемоги?

Як я сказав у попередньому розділі, багато хто з трансгендерних людей уже повернулися додому. Інші час від часу приїжджають в Україну, щоб, наприклад, відвідати своїх ендокринологинь, отримати або купити гормональні препарати чи завершити процес зміни документів. Є й люди, які не планують повертатися в жодному разі, адже за кордоном вони знайшли прийнятніші для себе умови. Наприклад, у дівчат, які незаконно перетнули кордон на початку повномасштабного вторгнення, не буде можливости повернутися, навіть якщо вони захочуть. Історії таких транслюдей завершуються поданням на біженство (asylum) в країнах перебування з перспективою згодом отримати повноцінне громадянство.

Підсумки і консалтинг

Що ж потрібно для того, щоб більше людей поверталися і мали бажання жити в Україні після перемоги?

По-перше, МКХ–11 треба все-таки повністю інтегрувати в нашу систему охорони здоров’я. Це не тільки полегшить процес переходу, а й допоможе трансгендерним людям із супутніми проблемами покращити якість життя. У новій класифікації хвороб модернізовано і ставлення до ментального здоров’я.

По-друге, має бути ухвалено законопроєкт № 5488, який запроваджує в українське законодавство поняття «мова ненависти» та «злочини на ґрунті нетерпимости» і є однією з умов вступу України до Європейського союзу. Трансгендерні люди в усьому світі — одна з найбільш вразливих до таких злочинів груп, Україна не виняток. Якщо справи про трансфобні напади розслідуватимуть належним чином, кількість агресії знизиться і трансгендерні люди почуватимуться безпечніше.

По-третє, нам потрібно більше дружніх лікарок і лікарів, які вміють і хочуть працювати з трансгендерними людьми. На відміну від багатьох країн Європи, де про трансгендерне здоров’я дбають лише в спеціалізованих гендерних клініках, в Україні це можуть робити будь-які спеціалісти і спеціалістки. Та для цього їм потрібно отримати спеціальну додаткову освіту, зокрема засвоїти принципи недискримінації трансгендерних і небінарних людей. Таке навчання час від часу проводять ЛГБТІК+ організації, але на державному рівні спеціалізації немає. Особливо це відчувається, коли мова заходить про психіатричне й хірургічне лікування. Отже, я бачу тут великий напрям роботи з МОЗ — включення транспитання до програм медичних ВНЗ та створення повноцінних курсів підвищення кваліфікації для медиків і медикинь у співпраці з експертами_ками з трансорганізацій.

Література:

Звіт про злочини на ґрунті ненависти за ознаками СОҐІ в Україні 2022 року (для щорічного звіту БДІПЛ / ОБСЄ). Правозахисний центр «Наш світ». 23 квітня 2023 року.

Дослідження становища ЛГБТІК+ біженців і біженок за кордоном. Gender Stream. 24 березня 2023 року.

Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні 2022 року. Правозахисний центр «Наш світ». 9 лютого 2023 року.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

Мілена Рудницька була феміністкою і політикинею в скрутні для України часи. 1930-ті. України як незалежної держави немає. На підрадянській частині України штучно спровокований голод, репресії, розстріли інтелігенції. На західних українських землях у складі Польщі між двома світовими війнами — національні утиски.

У Європі набирають популярности фашистські партії. Націоналізм радикалізується, його нова версія — інтегральний націоналізм — заперечує попередні ідеали українських демократів, зокрема цілі емансипації жіноцтва.

У цих надскладних умовах Мілена Рудницька, феміністка й патріотка, боронить одночасно і права жінок, і політичні права українського народу, займається, як ми нині кажемо, міжнародною адвокацією — розповідає світовим політичним силам правду про Голодомор і тисне, щоб вони реагували.

Багаторічна голова Союзу українок — масової жіночої організації на Західній Україні, яку за кількістю відділень можна порівняти із сучасною «Новою поштою». Депутатка польського Сейму. У її роботі переплітаються українське й жіноче питання, і ми бачимо наснажливий приклад, як фемінізм та обстоювання прав і інтересів українського народу йдуть поруч, посилюючи одне одного.

Нотатки до біографії

Мілена Рудницька народилася 1892 року у Зборові на Галичині в сім’ї українського греко-католика з юридичною освітою та жінки з єврейської ортодоксальної родини. У 1910-му Рудницька закінчила гімназію у Львові, а потім сім років вивчала філософію у Львові та Відні. Отримала диплом учительки середньої школи з основними дисциплінами філософія і математика, а також диплом з педагогіки.

У 1919 році Рудницька одружилася з Павлом Лисяком. У них народився син, Іван Лисяк-Рудницький. Шлюб не склався, і Рудницька виховувала сина самотужки, паралельно активно займаючись політичною і громадською діяльністю ¹.

Якийсь час викладала в освітніх закладах Львова, проте найбільший внесок в історію Рудницька зробила як депутатка Сейму (1928–1935) у міжвоєнній Польщі, до складу якої тоді входила Галичина, та як голова потужної жіночої організації Союз українок (1928–1939).

Від початку Другої світової війни жила в еміграції в Празі, Женеві, Нью-Йорку, Римі, а з 1959 року в Мюнхені, де й померла 1976 року.

Цю статтю присвячено діяльності і здобуткам Мілени Рудницької як голови Союзу українок та депутатки польського Сейму.

Її успіхи, виклики й рішення стосуються не лише нашого минулого, а й багато в чому теперішнього, адже вона відповідала на закиди проти фемінізму, пояснювала людям за кордоном прагнення української нації та боролася проти пропаганди і приховування злочинів росії.

Лідерка українок

Мілена Рудницька прийшла в український жіночий рух з 1919 року. У 1921-му була членкинею української делегації на конгресі Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу у Відні та заступницею голови Союзу українок.

У 1920-х років брала активну участь в організації, регулярно виступала з доповідями про її міжнародну діяльність. 28 грудня 1928 року її обрали головою Союзу українок і щороку переобирали на цю посаду аж до припинення діяльности організації на початку Другої світової війни.

Союз українок мав давню історію. Ще 1900 року в Тернополі було засновано Жіночу громаду, яку 1917-го перейменували на Союз українок. Під орудою Рудницької організація розросталася і процвітала. За масштабами охоплення на західних землях України (тоді в складі Польщі) це була феміністична «Нова пошта[1] » свого часу. Союз українок мав відділи і представництва не лише у великих містах, а й навіть у невеличких селах і містечках, і користувався великою популярністю. За словами Рудницької, організація нараховувала «у своїх 82 повітових філіях і 1100 сільських кружках понад 100 тисяч членів» ².

Більшість у Союзі українок становило селянство. Це руйнує уявлення про феміністичний рух як справу лише заможних і освічених жінок. Дослідниця українського жіночого руху Марта Богачевська-Хом’як відзначає, що організація була популярною серед селянок, адже вона справді допомагала їм здобути корисні навички, освіту і заняття і такий спосіб доводила, що емансипація жінок може підвищувати рівень життя ³.

Для підтримки жінок на селі Союз українок організовував Свято селянки. Рудницька вбачала два його завдання: «віддати належну пошану і подяку тій нашій убогій селянці, що мов та бджілка, ціле своє життя невтомно працює» та «показати цій самій жінці, що у її власній організації її сила і що тільки зорганізованими, густими лавами доб’ється вона кращої долі для себе» ⁴. Це були гучні події: співи, урочиста хода та інші дійства, за можливости в національному вбранні. Рудницька писала, що під час Свята селянки в Рогатині у дефіляді (урочистій ході) взяли участь близько двох тисяч жінок, а в Сокалі на Свято селянки прийшло подивитися п’ятнадцять тисяч людей ⁵.

Союз українок був передусім феміністичною організацією, проте він мав і чітко виражену патріотичну українську політичну позицію: союз ідеологічно стояв «на позиціях соборницьких і незалежницьких, ворожих до Радянського Союзу і до імперіалістичної Польщі», а в українській політиці «заступав поступово-демократичну лінію, протиставляючися напорові тоталітарного націоналізму» ². Перспектива, яка розглядає жіноче й українське питання як взаємопов’язані, на мою думку, дуже актуальна і для сучасної України, яка нині вкотре боронить свою незалежність.

У 1934 році Союз українок організував Жіночий конгрес у Станіславові з нагоди 50-річчя українського феміністичного руху. За точку відліку взяли заснування 1884 року Товариства руських женщин під проводом Наталії Кобринської — першої української організації за емансипацію.

Метою конгресу були обмін досвідом та налагодження контактів між представницями українських жіночих організацій «усіх українських земель та еміграції (крім, очевидно, Радянської України)» ⁶. Мілена Рудницька вбачала подвійну користь у конгресі, яка знов-таки свідчить про зв’язок національного і жіночого питання для неї: активізація жіноцтва для кращої роботи над «вихованням української жінки», а також «скріплення зв’язків між ріжними українськими територіями та до ломання цеї духової барієри, яка наростає між дітьми одного народу внаслідок кордонів, що порізали наш національний організм» ⁷.

Свою промову на відкритті Жіночого конгресу 23 червня Рудницька почала з розповіді про дві трагедії — відсутність незалежної української держави та знищення українського народу Радянським Союзом ⁸.

Голодомор вона описала так: «Ось ми є свідками винищування нашого Народу голодом, витвореним свідомо й організовано, як методою, що має на цілі приборкати, здушити всі протирадянські настрої, всі самостійницькі течії і національно-державницькі змагання Народу» ⁹.

Найбільше ж її тішило те, як зростає національна свідомість на всіх українських землях. Рудницька міркувала про те, що через п’ятдесят років після постання українського жіночого руху в 1884-му актуальним завданням залишається пошук українського жіночого шляху, їхнього «вірую». Частину засад цього «вірую» вона сформулювала в промові. Вона говорила про те, що рівноправности жінок і чоловіків не досягнуто, в наводила як приклад актуальний і тепер низький відсоток жінок на керівних посадах. Водночас вона зазначала, що рівноправність — це не мета, а засіб жіночого руху, який «уможливлював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і співвідповідального чинника, який дозволяв нам зачати перетворювати і формувати світ, сотворений і сформований мужчиною» ¹⁰.

Мілена Рудницька відзначала, що український жіночий рух не закликає до жіночого сепаратизму (відокремлення жінок від чоловіків), не веде до «змужчинення» жінки і не підлягає осуду за інтернаціоналізм, адже «не було і нема другого жіночого руху, який би до такої міри черпав свої сили з національної ідеї, як український жіночий рух» ¹¹.

На конгресі ухвалили заснувати газету «Жінка», яка мала виходити двічі на тиждень. На практиці це був журнал-двотижневик, який виходив від січня 1935-го до початку Другої світової війни. Журнал формували розмаїтий: він містив статті з політичних, феміністичних і культурних питань, так само про господарювання, моду і фізкультуру ¹².

Після конгресу активність Союзу українок зросла. У березні 1936-го Рудницька писала, що минув активний рік, протягом якого з’явилося «294 нових Кружків і 11.000 нових членів». Крім культурно-освітньої роботи, дуже актуальним було сільськогосподарське знання, яке могло покращити матеріальний стан селянства, тому набрали популярности різні практичні курси, як-от з куховарства і домашнього господарства ¹³.

У 1938 році польська влада заборонила діяльність Союзу українок і арештувала голів філій, проте діяльність організації було відновлено вже за три місяці. Остаточно організація припинила діяти на українських землях через Другу світову війну ¹⁴.

Крім досягнень на посаді голови Союзу українок, Мілени Рудницької мала чималі успіхи в іншій ролі, яка й дозволила їй, зокрема, врятувати Союз українок», коли його кілька разів намагалася закрити місцева польська влада, починаючи ще з 1929 року.

«Пані посол» до Сейму

Паралельно з громадською діяльністю в Союзі українок Мілена Рудницька вела активне життя як політична діячка. Відомо, що 1927 року вона брала участь у засіданнях ЦК УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) — найбільшої української політичної партії Польщі. Там відбувалися дискусії про участь жінок у політичному житті, а в січні 1928-го кандидатуру Рудницької затвердили як посолку (депутатку) від цієї партії до польського Сейму. 14 березня її обрали посолкою, і вже 29 травня Рудницька, не гаючи часу, виступила в парламенті на захист українських інтересів.

Молодь із гімназії з українською мовою викладання в Станіславові не взяла участь у відзначенні польського національного свята; за це гімназію зачинила польська влада. Рудницька у своїй промові підкреслила, наскільки кара неспівмірна з діями молоді, та взагалі висловилася проти примусової участи української молоді в польських національних святах: «Польська молодь реагувала на накази окупаційної шкільної влади так само, як це робить українська молодь, однак цих шляхетних поривань української молоді Ви зрозуміти не хочете» ¹⁵.

Це не поодинокий випадок, коли Мілена Рудницька обстоювала українські права в освітній сфері на засіданнях Сейму. Її діяльність стосувалася панування польської мови, однак її аргументи можуть звучати доречно і в сучасному контексті, наприклад щодо мовного законодавства і викорінення російської мови з освітнього простору.

Рудницька регулярно виступала на захист українських гімназій, коли вкотре порушувалося питання про їх закриття, та критикувала польську шкільну програму. Наприклад, у 1934 році вона зробила докладну доповідь про полонізацію українських шкіл. У тій промові вона зазначала, що польська влада «не трактує українського громадянства як окремої і суцільної національної особовости, з власним культурним обличчям та власними політичними змаганнями». Наводила аргументи проти запровадження двомовної освіти, яка негативно впливає на засвоєння матеріалу, а на практиці ще й просто польськомовна ¹⁶.

Посолка наполягала, що саме «українська мова має бути осередком, довкруги якого концентруються всі інші предмети» і що для польських дітей програма справді будується навколо польської мови й культури, тоді як українські діти такого позбавлені ¹⁷.

Діяльність Рудницької у парламенті не обмежувалася українським питанням. Коли 1929 року львівська польська влада спробувала закрити Союз українок, Рудницька виступила у Сеймі проти цього рішення. Вона підкреслювала, що Союз українок — це «товариство феміністичного характеру, яке ставить собі метою громадянське самоусвідомлення жінок і призвичаєння їх до громадської праці», а юридичних підстав його закрити немає ¹⁸. Її виступ мав успіх, і за кілька тижнів заборону на діяльність Союзу українок скасували ¹⁹.

Амбасадорка на міжнародній арені

За умовами Версальського миру Польща підписувала договір про охорону національних меншин, який давав українському народу право звертатися до Ліги Націй зі скаргами про порушення. Це сприяло міжнародній політичній діяльності Рудницької і розширювало її обрії. У справах порушення прав української меншини в Польській державі вона регулярно бувала в Женеві на засіданнях Ліги Націй, змогла вивчити «її процедуру, пізнати її звичаї, атмосферу, збагнути її офіційну лінію та позакулісові махінації» ²⁰.

Як посолка Сейму Рудницька їздила за кордон і боронила українські інтереси. На травневій сесії Ліги Націй 1931 року в Женеві вона обстоювала право українського народу на автономію і завважила, що інші держави недотримуються міжнародних зобов’язань у цьому питанні. Вона справила враження на англійців і їздила до Лондона на запрошення англійських парламентарів. Після поїздки вона заявила, що в англійській політиці тепер є «багато приятелів і союзників» ²¹.

На жаль, ця справа не мала успіху, але Рудницька однаково сприйняла досвід як позитивний, адже українське питання прозвучало на міжнародній політичній арені і можна було далі за нього боротися.

У 1932 році Рудницька відвідала Рим і дала іноземному кореспонденту інтерв’ю «Терпіння і надії українського народу». Нині багатьом із нас знайома ця потреба — пояснювати людям за кордоном, що таке Україна і чого ми прагнемо. В інтерв’ю Рудницька заявила, що мета українського народу — незалежна українська держава на територіях, де більшість населення українське і які тоді були частинами Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Чехословаччини ²².

На питання кореспондента, чи найбільший ворог для українського народу — це російський імперіалізм, Рудницька відповіла ствердно: «Наше серце б’є в Києві, мученім червоними варварами… Освобождення України з під Росії неминуче. Се лиш питання часу, коли настане нова війна, нова революція, яка мусить наступити по економічнім і ідеольоґічнім заломаню большевизму» ²³.

Дуже цікаві спогади Рудницької про її політичну діяльність у справі розголосу і спроб подолати наслідки Голодомору 1932–1933 років. Вона детально описує політичне тло того часу. Багато що змінилося в міжнародній політиці, але певні виклики, з якими стикалася Рудницька, знайомі до болю й сьогодні. І заперечення росіянами їхніх кричущих злочинів, і проплачені кореспонденти в чільних західних медіа, і слабкість Міжнародного комітету Червоного Хреста, і так само небажання західних країн сваритися з росіянами, щоб не втрачати вигідної торгівлі.

Атмосфера для українства у Європі складалася несприятлива. У Німеччині до влади прийшов Гітлер, і радянські дипломати об’єдналися із західними демократичними країнами через спільне занепокоєння цим фактом.

Рудницька писала, що більшовики докладали багато зусиль, щоб приховати Голод (так вона називає Голодомор), залучаючи до пропаганди підконтрольних їм кореспондентів у провідних західних виданнях, як «Нью-Йорк таймс» і «Асошіейтед прес». Радянські дипломати потім покликалися на їхні статті як на незалежне західне підтвердження, нібито Голодомору не існує ²⁴.

Втягували в пропаганду і представників культури. Показовим був візит до Радянського Союзу навесні 1933 року англійських «діячів літератури і громадського життя під проводом Бернарда Шова». Після поїздки в СРСР Шоу й інші учасники подорожі писали в «Манчестер ґардіан» (Manchester Guardian; нині просто Guardian), що відомості про експлуатацію робітників, голод і провали колективізації — це брехня ²⁵.

Та попри надзвичайні заходи радянської влади, інформація про Голодомор пробивалася на Захід, і дехто навіть правильно тлумачили його причини — пов’язували їх «з національною політикою совєтського уряду, вказуючи на те, що большевики хотіли такими методами здушити самостійницькі прагнення українського народу» ²⁶.

Багато в чому саме Рудницькій ми завдячуємо поширенням інформації про Голодомор ще 1933 року на найбільших міжнародних політичних майданчиках того часу. Вона входила до української делегації з чотирьох осіб на Конгресі меншин у Берні, столиці Швейцарії, де їм вдалося поставити на порядку денному питання Голодомору, хай і завдяки Німеччині, яка охоче підтримала ініціативу, аби тільки заглушити обговорення її антисемітських законів ²⁷.

Після російського делегата виступила Рудницька: «нічого не пом’якшуючи, я з’ясувала і голодове лихоліття українського народу, і злочинну політику Москви, яка це лихоліття спричинила, і політику великодержав, які заради добрих взаємовідносин з совєтським урядом, прижмурюють очі на його злочини в Україні і таким чином стають за нього співвідповідальні» ²⁸.

Її виступ мав успіх, і конгрес ухвалив резолюцію до голови Ліги Націй, у якій підкреслив «обов’язок підтримати акцію на користь жертв жахливої голодової катастрофи в Совєтському Союзі, особливо ж в Україні» ²⁹.

У Лізі Націй були чіткі правила й процедури, згідно з якими офіційним шляхом поставити на порядок денний обговорення Голодомору було неможливо. Та це не зупинило Рудницьку, яка побачила іншу нагоду — під час тієї сесії головування в Лізі Націй переходило до прем’єр-міністра Норвегії Йогана Мовінкеля. За словами Рудницької, це вселяло оптимізм, адже Норвегія не була «великодержавою», захищала політичних біженців і мала традиції допомоги потерпілим від голоду 1921–1922 років, ідеться насамперед про місію Фритьйофа Нансена.

Через особисті контакти Рудницької з представником норвезького уряду при Лізі Націй вдалося організувати її зустріч з Мовінкелем. Прем’єр Норвегії виявився доброю і шляхетною людиною та погодився спробувати винести Голодомор на обговорення. Для цього йому потрібні були формальні підстави, отож Рудницька із Зеноном Пеленським закликали українські організації й діаспори в різних країнах надіслати Мовінкелю телеграми на підтримку обговорення Голодомору в Лізі Націй.

Однак усередині Ліги Націй існував сильний спротив цій події, тому Мовінкель для додаткового обґрунтування попросив Рудницьку, щоб із проханням винести на обговорення Голодомор в Україні до нього звернулася якась поважна міжнародна організація. Тут знову перетинається національне й жіноче, діяльність Рудницької як депутатки і як учасниці жіночого руху. Через контакти в жіночому русі, зокрема в Союзі українок, вона зв’язалася з Корбет Ешбі, головою Міжнародного жіночого альянсу. Ешбі скликала нараду, на якій заслухали Рудницьку і схвалили заклик до Мовінкеля розглянути Голодомор у Лізі Націй ³⁰.

Мовінкель таки добився засідання, але закритого. Він активно наполягав, що Ліга Націй повинна бодай якось відреагувати на Великий Голод. Країни ж, які вели успішну торгівлю з Радянським Союзом, не заперечували Голодомор, але наводили формальні причини, чому Ліга Націй не може на це реагувати. Досягненням цього засідання стало фактичне міжнародне визнання Голодомору, хоча Ліга Націй «по-пилатівськи обмила свої руки». Зрештою, справу передали Міжнародному комітету Червоного Хреста для організації допомоги Україні. МКЧХ надіслав запит до радянської влади про надання гуманітарної допомоги й отримав відповідь, що допомога не потрібна і голоду немає ³¹.

Згадуючи ті події, Рудницька підкреслювала, що жахливим був не лише штучно створений голод, від якого загинули мільйони, а й міжнародна реакція на нього: «Ніколи Москва не досягла б таких пропагандистських успіхів у заперечуванні правди про Голод, якби не натрапити на податливий ґрунт в демократичних колах закордону, які з політичних і господарських мотивів бажали добрих стосунків з Совєтським Союзом» ³².

Підсумки

Попри складний політичний період, коли український народ не мав власної держави, світ ще не оговтався від Першої світової війни, а вже наближалася Друга, і жінки в політиці були радше аномалією, Мілена Рудницька невтомно працювала й досягала успіху. Вона активно допомагала українським селянкам, додавала українкам упевнености у власних силах, дієво боронила українські політичні і культурні права.

Мілена Рудницька зуміла не втрапити до жодної з політичних пасток, що їх не уникнули інші українські політичні діячі. Вона надзвичайно негативно ставилася і до комуністів, і до нацистів. І хоча Рудницька була депутаткою польського парламенту, вона вважала польську владу окупаційною і виборювала права українського народу і перед Польщею, і перед іншими державами. Рудницька була справжньою патріоткою і феміністкою, яка вірила в демократичне майбутнє незалежної України і в чільну роль жінок у ньому. Така перспектива актуальна і сьогодні.

1. Zhurzhenko, T. Milena Rudnytska // A Biographical Dictionary of Women’s Movements and Feminisms. Central, Eastern, and South Eastern Europe, 19th and 20th Centuries / Eds. F. de Haan, K. Daskalova, A. Loutfi. — Central European University Press, 2006. — P. 470–474. [↩]
2. Життєпис Мілени Рудницької // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи / Упор. М. Дядюк. — Львів: Місіонер, 1998. — С. 37. [↩] [↩]
3. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. — CIUS, 1988. — Р. 158. [↩]
4. Рудницька, Мілена. По наших жнивах // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 238. [↩]
5. Рудницька, Мілена. По наших жнивах // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 240. [↩]
6. Рудницька, Мілена. Шум довкола Жіночого Конґресу // Там само. — С. 157. [↩]
7. Рудницька, Мілена. Шум довкола Жіночого Конґресу // Там само. — С. 158. [↩]
8. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 185–206. [↩]
9. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 187. [↩]
10. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 195–196. [↩]
11. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 201. [↩]
12. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminists Despite Themselves… — Р. 178–180. [↩]
13. Рудницька, Мілена. Перед загальним з’їздом // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 259–260. [↩]
14. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminism in Action: The Ukrainian Women’s Union between World Wars // Women’s Studies International. — 1982. — July, 2. — Р. 20–24. [↩]
15. Рудницька, Мілена. Промова 29 травня 1928 року // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 444. [↩]
16. Рудницька, Мілена. Промова 20 грудня 1934 року // Там само. — С. 536–538. [↩]
17. Рудницька, Мілена. Промова 20 грудня 1934 року // Там само. — С. 540. [↩]
18. Рудницька, Мілена. Промова 22 березня 1929 року // Там само. — С. 453–455. [↩]
19. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminists Despite Themselves… — Р. 169–171. [↩]
20. Рудницька, Мілена. Боротьба за правду про Великий Голод // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 410. [↩]
21. Рудницька, Мілена. Справа має всі вигляди на дальший розвиток на міжнародному терені // Там само. —С. 145; Рудницька, Мілена. Наші приятелі в Англії // Там само. — С. 149. [↩]
22. Рудницька, Мілена. Терпіння і надії українського народу // Там само. — Р. 155. [↩]
23. Рудницька, Мілена. Терпіння і надії українського народу // Там само. — Р. 155. [↩]
24. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 416–417. [↩]
25. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 419. [↩]
26. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 395–396. [↩]
27. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 422–423. [↩]
28. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 423. [↩]
29. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 424. [↩]
30. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. Там само. — С. 424–427. [↩]
31. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 428–430. [↩]
32. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 431. [↩]

«Замість того щоб кидати виклик усталеним дискримінаційним гендерним нормам і практикам, шкільна освіта в багатьох суспільствах зміцнює гендерні стереотипи та підтримує патріархальний порядок суспільства, що виражається через відтворення жіночої/чоловічої ієрархії підпорядкування/домінування».

Загальна рекомендація № 36 «Про доступ до освіти жінок і дівчат» Комітету ООН з виконання Конвенції ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок

Коли я навчалася у 8 класі української загальноосвітньої школи, ця дуже загальна фраза цілком реалістично втілилася для мене в темі «Протидія сексуальному насильству» з предмета «Основи здоров’я».

Тема припала на період пандемії, і матеріал ми опрацьовували самостійно. Мене дуже зачепило, що автор(к)и відкрито звинувачують у провокуванні насильства саме постраждалих. Пошукала інформацію і знайшла численні міжнародні документи, які Україна зобов’язалася виконувати, але перед очима в підручнику стояло: «надто коротка спідниця, відкрите декольте, яскравий макіяж можуть створити про вас хибне враження і спровокувати ґвалтівника», — все це автор(к)и п’ятьох різних підручників називали «віктимною поведінкою»¹.

У лютому 2023-го українському суспільству вкотре нагадали, яке популярне в нас обвинувачення постраждалих. Випадок блогерів з Івано-Франківська, котрі запрошували дівчат до себе додому, доводили до несвідомого стану алкоголем і наркотиками, вчиняли сексуальне насильство над ними, знімали це на відео й поширювали у своєму телеграм-каналі, добре це демонструє. Адже аудиторія не засуджувала хлопців, а якраз обвинувачувала постраждалих.

У день викриття злочину, 1 лютого 2023 року, слідчі Національної поліції змогли висунути підозру лише за ч. 3 ст. 301 ККУ про виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів, а підозру за ст. 153 ККУ про сексуальне насильство оголосили тільки 22 березня ². Це сталося тому, що жодна зі постраждалих не звернулася до поліції в день викриття злочину, а без приватного обвинувачення поліція не могла відкрити справу за цією статтею. Безліч коментарів у соцмережах, у яких дорікали саме дівчатам, пояснюють, чому у випадках гендерно-зумовленого насильства так багато постраждалих не наважуються заявити про злочин. Мало того, постраждалі самі себе звинувачують і шукають відповідь на питання, що вони зробили не так чи що не те вдягнули.

На жаль, шкільні підручники спонукають до самозвинувачення. Це шкідливо і в мирний час, а нині, коли триває війна, це може ще дужче посилити травму жінок і дівчат, котрі постраждали від сексуального насильства з боку російських військових.

Важливо вимагати кардинальної зміни шкільного простору в усіх школах незалежно від розміру населеного пункту і форми власности (приватна, державна, церковна школа). Школи повинні терміново змінити свій підхід до гендерних стереотипів у навчальному процесі, особливо приділити увагу протидії гендерно-зумовленому насильству. Не можна чекати від однієї навчальної години у 8 класі, навіть за виправленим підручником, масштабних соціальних змін.

Чому треба змінити шкільні підручники

У жовтні 2022 року Україна звітувала про виконання Конвенції з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок (Convention on Elimination of All Forms of Discrimination Against Women (CEDAW).

Я проаналізувала, які зміни відбулися в підручниках «Основи здоров’я» для 8 класу протягом 2019–2022 років у висвітленні теми протидії сексуальному насильству. Було кілька причин особливої увагу до змісту цих підручників.

По-перше, комітет CEDAW ще 2017 року в прикінцевих зауваженнях сформулював рекомендацію № 35. Комітет рекомендує державі-учасниці:

(a) Посилити свої зусилля з перегляду шкільних навчальних програм і підручників та усунути негативні стереотипи щодо жінок і дівчат.

(b) Переконатися, що однакова навчальна програма застосовується до хлопців і дівчат, що вона пропонує однакові «уроки життєвих навичок» (уроки праці) для хлопців і дівчат, зокрема шляхом використання тимчасових спеціальних заходів.

По-друге, у 2017 і 2021 роках було ухвалено зміни до ст. 152 ККУ, зокрема з’явилися доповнення про «згоду на секс», стаття 156-1 «Домагання дитини для сексуальних цілей».

Нагадаю, що згода вважається добровільною, якщо вона є результатом вільного волевиявлення особи, з урахуванням супутніх обставин. Підручники, які я аналізувала для звіту, вийшли 2021 року, тож логічно було припустити, що в них уже неодмінно має бути про добровільну згоду на сексуальні стосунки.

По-третє, підручники отримали гриф Міністерства освіти і науки України «для використання в навчальному процесі». Це означає, що вони пройшли комплексну експертизу, яка передбачає науково-методичний, психолого-педагогічний і антидискримінаційний складники. Порядок надання грифів навчальній літературі і навчальним програмам, затверджений наказом № 931 Міністерства освіти і науки України від 20 липня 2020 року, зареєстрований у Міністерстві юстиції України за № 1119/35402 11 листопада 2020 року, містить такий пункт:

«13. Відсутність різних видів дискримінації

Аналіз навчального видання за цим критерієм встановлює відсутність в текстовому (конкретних завданнях, вправах, коментарях, примітках, звертаннях тощо) та ілюстративному компонентах видання дискримінаційних (у т. ч. стереотипних) положень (зображень) за ознаками: раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками.

У виданні має використовуватися недискримінаційна мова, тобто формулювання, позбавлені андроцентризму, сексизмів і будь-яких інших дискримінаційних форм і смислів. Обов’язковим є використання термінології, яка відповідає не лише законодавству, а й вимогам, що висуваються групами людей, які об’єднані певними ознаками»³.

Я проаналізувала три підручники, видані 2021 року:

1. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / І. Д. Бех, Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко, С. В. Страшко. — 2-ге вид., перероб. — К.: Алатон, 2021. — 163 с.: іл.

2. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Т. Бойченко, І. Василашко, О. Гурська, Н. Коваль. — 2-ге вид., перероб. — К.: Генеза, 2021. — 144 с.: іл.

3. Тагліна О. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу закладів заг. серед. освіти. — 2-ге вид., перероб. — Х.: Ранок, 2021. — 160 с.: іл.

Що змінилося в нових підручниках з предмета «Основи здоров’я», виданих після 2017 року

Спойлер: термін «віктимна поведінка» з підручників прибрали. Очевидно, що 2020 року на це вплинули діяльність експертної спільноти й увага народної депутатки України Інни Совсун до висвітлення протидії сексуальному насильству. Проте є істотне «але»: підручники, видані 2021 року, фактично один в один повторюють контекст із порадами для дівчат, як не спровокувати своєю поведінкою, макіяжем і одягом ґвалтівника.

Для прикладу порівняймо підручники авторського колективу І. Д. Бех, Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко, С. В. Страшко 2016 і 2021 років видання.

Як бачите, незважаючи на рекомендації уникати стереотипів і звинувачення постраждалих, підручник, який отримує гриф до друку, повторює тезу про те, що кривдника може спровокувати поведінка, речі або жести. Також антидискримінаційна експертиза вимагає обов’язково використовувати термінологію, що відповідає законодавству, але підручник не дає посилання на ст. 153 ККУ «Сексуальне насильство», посилання на обов’язковість «добровільної згоди».

Пам’ятка 2021 року фактично дублює текст підручника 2016 року. У підручнику 2016 року і так само 2021 року автор(к)и звертаються лише до дівчат. Дають рекомендації, від якого одягу й поведінки варто утриматись. На цих сторінках неприховано зчитується обвинувачення жертви.

Рекомендації Комітету CEDAW та зміни до законів і Кримінального кодексу України не спричинили істотних змін у підходах і змісті навчальних матеріалів. Процедура проведення антидискримінаційної експертизи або була формальною, або фахівці/чині, які її здійснювали, не побачили в зазначених вище рекомендаціях обвинувачення постраждалих і гендерно упередженого підходу.

Наступний для порівняння — підручник ще одного авторського колективу 2016 року та 2021 років видання:

1. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Т. Є. Бойченко, І. П. Василашко, О. К. Гурська та ін. — К.: Генеза, 2016. — 144 с.: іл.

2. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Т. Бойченко, І. Василашко, О. Гурська, Н. Коваль. — 2-ге вид., перероб. — К.: Генеза, 2021. — 144 с.: іл.

У підручнику 2016 року автор(к)и застерігають від «віктимної поведінки», а «це вчинки або дії людини, які провокують злочинця на скоєння злочину». «Трапляється, що дівчата поводяться легковажно, фліртують з випадковими знайомими. Така поведінка може спровокувати чи не найтяжчий злочин — сексуальне насилля. Психологічна травма, що її зазнає жертва сексуальних злочинів, залишається надовго. Варто навчитися не провокувати злочинця та протидіяти сексуальним домаганням». Порада: добирати одяг, аксесуари, зачіску, макіяж відповідно до віку. Не провокувати залицяння, особливо в малознайомих компаніях.

Підручник 2021 року містить ті самі картинки й повідомлення, крім зміни терміна: замість «віктимної поведінки» там уживається термін «провокативна поведінка».

Як бачимо, у підручнику 2021 року описано ситуацію: хлопець — агресор, а дівчина має «ввічливо, упевнено і гідно» відмовлятися. Про освіту хлопців, про те, щоб навчити їх не тиснути на дівчат, не йдеться. Табличку з порадами, як поводитись (рожевий і зелений стовпчик), автор(к)и просто скопіювали з підручника 2016 року в його перевидання 2021-го.

Юридичного визначення сексуального насильства з ККУ і порад, куди звертатися постраждалим для медичної й психологічної допомоги та притягнення насильника до відповідальности немає. Натомість є звинувачення жертви: «Трапляється, що дівчата поводяться легковажно, фліртують з випадковими знайомими. Така поведінка може спровокувати чи не найтяжчий злочин — сексуальне насильство». Термін «віктимна поведінка» замінили на «провокаційну поведінку».

Наступний підручник — «Основи здоров’я» для 8 класу Ольги Тагліної (2-ге перероб. вид.; Х.: Ранок, 2021) — теж рекомендовано Міністерством освіті і науки до використання 2021 року.

У підручнику є сторінка, присвячена кримінальній відповідальності за сексуальне насильство. На відміну від попередніх, він не містить визначень провокативної поведінки та прикладів обвинувачення постраждалих, натомість дає визначення кривдників і сексуального насильства, які не відповідають визначенням з Кримінального кодексу України, що існували на момент видання підручника.

Ось цитата з підручника: «Законодавчо заборонено сексуальне насильство. Злочини сексуального характеру є тяжкими злочинами. Згідно із законом, сексуальні злочини мають своїм об’єктом статеву свободу особистості або статеву недоторканість неповнолітніх. За законом, суб’єктом зґвалтування — безпосереднім виконавцем злочину — може бути особа чоловічої статі, яка досягла 14-річного віку. Тобто саме з цього віку настає кримінальна відповідальність за сексуальні злочини. Співучасницею сексуального злочину може бути й жінка.

Будь-які форми небажаної вербальної (тобто за допомогою слів), невербальної чи фізичної поведінки сексуального характеру, яка порушує гідність особи, створює загрозливе, принизливе, образливе середовище, теж є сексуальним насильством».

Насправді ст. 152 і 153 ККУ не містять визначення суб’єкта зґвалтування як особи чоловічої статі. Мало того, у ст. 153 сексуальне насильство визначено як: «1. Вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи (сексуальне насильство)».

Хоча в підручнику немає обвинувачення постраждалих у провокації насильства прямим текстом, у кінці розділу є така вправа: «Знайдіть необхідну інформацію і дайте відповідь на запитання. Як ви вважаєте, чи є універсальний алгоритм поведінки, який дає можливість не привертати до себе увагу злочинців? Поясніть». Не можу сказати, натякає авторка підручника, що треба все-таки уникати «провокативної поведінки», чи, навпаки, сподівається, що учні й учениці дійдуть висновку, як важливо говорити про уникання примушування до сексуальних стосунків.

Немає інформації, куди звертатися постраждалим для медичної і психологічної допомоги та притягнення насильника до відповідальности.

Які проблеми виявив аналіз підручників

1. Отже, як бачимо, жоден підручник 2021 року не містить оновлених визначень термінів «зґвалтування» і «сексуальне насильство», які було внесено до законодавства 2017 року з важливими змінами. Жоден підручник 2021 року не містить важливої інформації і посилання на ст. 156-1 ККУ «Домагання дитини для сексуальних цілей, в т. ч. через онлайн ресурси».

2. У підручниках немає обговорення з хлопцями й дівчатами, що таке згода на сексуальні стосунки. Натомість дівчат навчають, як уникати насильства і не «провокувати» «необережною поведінкою».

Підручники містять пояснення, «як уникнути насильства», але не дають рекомендацій, «як не коїти насильство». Такий підхід легітимізує насильство, показує його як неодмінну частину світу або чоловічої «природи», що її повинні остерігатися саме дівчата. Педагоги не працюють над запровадженням культури згоди і не-насильства серед підлітків.

3. Проблемність обвинувачення постраждалих узагалі не обговорюється.

4. Відсутня інформація для дітей, як діяти в разі насильства. Я пишу «дітей», тому що хлопці теж можуть постраждати від сексуального насильства.

5. Насильство представляється як учинене людьми зовні: немає інформації, що робити, якщо насильство чиниться в родині, це може бути домашнє насильство і сексуальне насильство.

Мета цієї статті — продемонструвати, що формальне виконання навіть ідеальних рекомендацій і правових рамок не змінить ситуацію без якісного контролю з боку громадських організацій та самих школярів і школярок, адже теперішній Закон України «Про освіту» містить широкі можливості для шкільного самоврядування.

Важливо проаналізувати, чому нормативні акти наразі неефективні та як саме цю тему викладають у школах. Як учителі й учительки обговорюють її з хлопцями й дівчатами в класі? Нав’язують уявлення «сама винна» чи борються з цим підходом? З якою думкою про насильство і згоду на стосунки виходять з класу учні й учениці? Яка роль шкільних психологів/инь у виявленні різних форм гендерно-зумовленого насильства (наприклад, домашнього насильства, сексуальних домагань, сексуального насильства, зґвалтування)? Адже існують рекомендації МОН для шкіл, як виявляти випадки насильства щодо учнів/учениць.

Ми не знаємо, чи говорили про нульову толерантність до сексуального насильства у Верхньоворітській ЗЗСО І–ІІІ ступенів імені Софії Малильо в маленькому селі на Закарпатті. Дівчинка, яка постраждала від сексуального насильства, скоєного хлопцями зі своєї школи, про це нікому не розповідала, відчуваючи страх і сором. Мало того, хлопці зняли насильство, яке коїли, на відео, щоб шантажувати ним постраждалу дівчинку: мовляв, якщо комусь розкаже, покажуть усій школі. Тобто вони знали, що постраждала цього соромитиметься. А отже, на уроках з основ здоров’я у 8 класі, у всій школі щось пішло не так.

У судовому рішенні в цій справі (провадження № 1-кп/936/13/2023 за кримінальним правопорушенням проти статевої свободи і статевої недоторканості особи) є позитивні характеристики хлопців-злочинців. «Законний представник неповнолітнього обвинуваченого ОСОБА_9 під час розгляду справи ствердила, що пояснити причину вчинення злочину її сином не може. За характером він є спокійним та врівноваженим, ніколи не виявляв схильність до протиправних дій, виховується в добрих побутово-матеріальних умовах».

Цікава примітка: «Призначаючи обвинуваченому міру покарання, суд враховує характер і ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, дані про особу винуватого: раніше не судимий, позитивно характеризується по місцю проживання та навчання, виховується в сім’ї з обома батьками, матеріально-побутові умови хороші» ⁴.

Чому суд бере до уваги гарні умови проживання і наявність обох батьків — не відомо, але суддя Касаційного кримінального суду в складі Верховного суду Надія Стефанів визнає проблему трактування суддями поведінки постраждалих. «Кілька років у Кримінальному кодексі України існує стаття, що передбачає кримінальну відповідальність за сексуальні домагання, однак на практиці насправді маємо відсутність такої категорії справ у судах.

На мою думку, це пов’язано з існуванням певних стереотипів щодо віктимної поведінки потерпілих від цього злочину. Жінки-потерпілі не повідомляють про такі випадки, бояться втратити роботу, бояться осуду знайомих, які можуть не зрозуміти її поведінки та звинуватити в провокації. Крім наявности стереотипів, також є неправильне ставлення до місця жінок у родині, на роботі та відсутність знань у жінок щодо їхніх прав. Це призводить до того, що жінки не оскаржують такі дії, бо їм соромно й тому, що вони впевнені в негативній упередженій реакції з боку представників правоохоронних органів» ⁵.

На прикладі справ про сексуальне насильство (ст. 152 і 153 ККУ), про які суспільство дізналося взимку й навесні, бачимо, що дівчата боялися звертатися по допомогу, бо були переконані, що причину насильства шукатимуть у їхній поведінці, яка не відповідала очікуванням суспільства.

Експерти й експертки визнають, що злочини гендерно-зумовленого насильства (особливо сексуальні) фіксуються не всі, тому що жертви не повідомляють про них правоохоронним органам через недовіру і травму. А починається все з родини і школи.

В ідеальному світі міжнародних рекомендацій, закони України та Порядок надання грифів навчальній літературі і навчальним програмам, затвердженим наказом МОН, підручники і шкільний простір мали б захищати постраждалих. Проте в нашому випадку вони транслюють міфи про правильну і неправильну поведінку дівчат і взагалі не працюють з хлопцями.

Що далі?

Важливо згадати про ще один крок, який зробила Верховна Рада України. Група народних депутатів України на чолі з Інною Совсун ініціювала внесення змін до Закону України «Про освіту» в плані вдосконалення науково-методичного забезпечення освіти та якости навчальної літератури.

Відповідні зміни до закону було ухвалено 14 грудня 2021 року, вони набрали чинности 5 липня 2022-го. Закон встановлює перелік принципів, яким має відповідати навчальна література, що використовується в освітньому процесі в закладах освіти, та визначає явища, неприпустимі в навчальній літературі.

«3. В освітньому процесі не може використовуватися навчальна література, що містить академічний плагіат, фабрикацію та/або фальсифікацію, твердження, які суперечать визначеним цим Законом засадам державної політики у сфері освіти та принципам освітньої діяльності, а також навчальна література, що містить ознаки дискримінації, крім випадків, якщо відповідні матеріали використовуються для ілюстрування чи пояснення явищ дискримінації» ⁶.

Народна депутатка Інна Совсун, яка активно адвокатувала ухвалення цього закону і моніторить його виконання, говорить, що «потрібно перезапустити інституції, які цим займаються (антидискримінаційною експертизою) під міністерством. Інакше нічого не буде. Ми далі будемо битися з цим підручником із цією віктимною чи необережною поведінкою і купою іншої дурні. Це ж не єдині проблеми з підручниками, які потрібно вирішувати».

Інна Совсун ставить питання не тільки до підручників, а й до вчителів, зокрема тих, хто дали позитивні характеристики хлопцям із Верхньоворітської ЗЗСО І–ІІІ ступенів імені Софії Малильо, а також питання підвищення вимог до атестації вчителів: «Я агітую за обов’язкову сертифікацію. І в процесі цієї сертифікації просто перевіряти, чи вчителі знають, як це викладати. Тому що це єдиний спосіб нашого контролю їхньої кваліфікації, в тому числі їхнього розуміння того, як викладати такі чутливі питання, які стосуються сексуальности, гендеру і так далі. Допоки ми будемо гратися в те, що “ой, ну, можна лишити атестацію, як є, тому що обов’язкова сертифікація непопулярна і так далі, і так далі. Так, непопулярна, але потім ми будемо отримувати вчителів, які пишуть схвальні відгуки про хлопців, які зґвалтували чотирнадцятилітню дівчинку».

У червні минулого року Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами. Стаття 14 Конвенції говорить, що країни зобов’язані «включити адаптований до рівня розвитку учнів навчальний матеріал з таких питань, як рівність між жінками й чоловіками, нестереотипні гендерні ролі, взаємна повага, вирішення конфліктів у міжособистісних стосунках без застосування насильства, насильство щодо жінок за гендерною ознакою та право на особисту цілісність, у формальні навчальні плани на всіх рівнях навчання».

Як може бути краще?

На своєму прикладі я побачила, що означає навчатися в просторі з нульовою толерантністю до насильства.

У 2020 році я отримала стипендію на навчання в школі для дівчат Emma Willard School і була вражена, як багато і яка доступна інформація про протидію різним формам насильства щодо дівчат і жінок. Наприклад, на кожному поверсі є стенди, до кого звернутися в разі насильства, є діаграми про згоду на сексуальні стосунки. У школі є особа, відповідальна за реалізацію принципів рівности, інклюзивности і розмаїття. На уроках, звичайно, ми говорили про різноманітні стосунки, які можуть бути між людьми незалежно від статі й сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичности. Нижче є приклади постерів.

Обурення через нещодавні випадки насильства, про які дізналася громадськість, довело, що частина суспільства вимагає справедливости, а інша частина досі живе з упередженнями «сама винувата», «навіщо хлопцям ламати життя» та «дурні діти, самі розберуться».

Держава, яку представляють учительство та авторські колективи підручників «Основи здоров’я», в плані протидії сексуальному насильству мають ті самі упередження. Рекомендації міжнародних організацій виконувалися формально, система захисту постраждалих може бути сліпою до порушення прав, допускає ретравматизацію.

Усі ці недопрацювання і формальне виконання слід виправити для реалізації рекомендацій Стамбульської конвенції і Стратегії впровадження гендерної рівности у сфері освіти до 2030 року, яку затвердило Міністерство освіти і науки ⁷.

Я вірю, що підлітки дівчата й хлопці самі повинні брати участь у створенні навчальної літератури з цієї теми. Байдуже, що у нас немає ще наукових ступенів, головне — у нас є запит на створення шкільного простору з нульовою толерантністю до насильства.

---

1. Див.: Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / І. Д. Бех, Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко, С. В. Страшко. — К.: Алатон, 2016. — 184 с.; Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закладів / Т. Є. Бойченко, І. П. Василашко, О. К. Гурська та ін. — К.: Генеза, 2016. — 144 с.: іл.; Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. / Н. І. Гущина, С. В. Василенко, Л. П. Колотій. — Х.: Фоліо, 2016. — 176 с.: іл.; Поліщук Н. М. Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закл. — 224 с.: іл.; Основи здоров’я: Підручник для 8 класу загальноосвіт. навч. закладів / Т. Є. Бойченко, І. П. Василашко, Н. С. Коваль. — К.: Генеза, 2008. — 160 с.: іл. [↩]
2. Офіс Генерального прокурора https://gp.gov.ua/ua/posts/seksualne-nasilstvo-nad-zinkami-povidomleno-pro-pidozru-tretyomu-ucasniku-ta-organizatoru-blogerskix-vecirok [↩]
3. ДНУ «Інститут модернізації змісту освіти» 27 січня 2021 року. Протокол № 1. Методичні рекомендації «Про здійснення комплексної експертизи об’єктів грифування (крім електронних) та критеріїв їх оцінювання з метою надання оцінки доцільності надання відповідного грифа Міністерства освіти і науки України» // https://drive.google.com/file/d/10tSZkU3ubExSo5CeJ2wMiZNBYoOAHKpb/view [↩]
4. Реєстр судових рішень https://reyestr.court.gov.ua/Review/109612279?fbclid=IwAR1961FIMcHFpV8LIQ32BwxRXKrXu83H56-vuI89VVSFG1mbv-MPCUsZixI [↩]
5. Судова влада України. Надія Стефанів: «У кримінальному праві жінки частіше зустрічаються як потерпілі, ніж як правопорушниці» https://supreme.court.gov.ua/supreme/pres-centr/zmi/1199273/ [↩]
6. Про внесення змін до Закону України “Про освіту” щодо вдосконалення науково-методичного забезпечення освіти та якості навчальної літератури https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1951-20?find=1&text=%D0%B4%D0%B8%D1%81%D0%BA%D1%80#w1_1 [↩]
7. Стратегія впровадження гендерної рівности у сфері освіти до 2030 року та затвердження операційного плану заходів на 2022–2024 роки з її реалізації, п. 33 // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1163-2022-%D1%80#n198 [↩]

Політики підтримки розмаїття на робочому місці — це не примха, а допомога працівникам та працівницям якнайкраще реалізувати свій професійний потенціал. Це особливо актуально для Збройних сил України, які ведуть активні бойові дії і не мають розкоші «розкидатися» людським ресурсом через індивідуальні ознаки, що безпосередньо не стосуються виконання професійних обов’язків.

За даними досліджень, щонайменше 3 % людей у США ідентифікують себе як ЛГБТ+, 8–11 % повідомляли про досвід гомосексуальної поведінки або усвідомлення гомосексуального потягу ¹. На українському матеріалі таких досліджень наразі не існує, проте можна припустити, що відсоток людей негетеросексуальної орієнтації — це не щось специфічне для країни, отже, в Україні десь така сама пропорція.

В Україні гомо- чи бісексуальність не є підставою для дискваліфікації від служби, одностатеві романтичні чи сексуальні стосунки не караються кримінальним законодавством і не є порушенням дисципліни на рівні військового законодавства. Отож можна припустити, що в українську армію гомосексуальні та бісексуальні особи потрапляють рівномірно відповідно до відсотка їх у популяції. Це означає, що принаймні 3 % від особового складу Збройних сил України (понад 9 тисяч осіб станом на початок 2022 року, до масової мобілізації на протидію повномасштабному вторгненню Російської Федерації, і набагато більше після його початку) — гомосексуальні або бісексуальні особи. Отже, всі вони цільова аудиторія потенційних антидискримінаційних політик.

Права військових ЛГБТ+ у країнах ЄС і США

З 2018 року в усіх країнах Євросоюзу люди ЛГБТ+ можуть вільно служити у війську. Політика НАТО забороняє дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, а також від 2002 року поширює можливості для родин військовослужбовців на одностатеві родини. Із 2019-го НАТО має план дій щодо розмаїття й інклюзії до 2023 року, сфокусований головно на гендерній рівності та національній рівності в рамках організації, але також із 2020 року запроваджує офіційне відзначення Міжнародного дня боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією (17 травня).

У 2021 році у штаб-квартирі НАТО відбулася перша внутрішня конференція щодо ЛГБТК перспектив на робочому місці ². Генеральний секретар Єнс Столтенберг виступив із промовою ³ , у якій зазначив, що «кожен представник ЛГБТК спільноти в НАТО — цінний член нашого персоналу і нашої родини».

Цій інклюзії передувала боротьба, передусім за визнання спільноти ЛГБТ+ як такої. У цьому тексті я стисло зупинюся на прикладах із двох країн — США та Німеччини.

Американське суспільство після Другої світової війни було достатньо консервативним і не передбачало доступність медіапродукції, відверто націленої на гомосексуальних чоловіків. Тому останні були цільовою аудиторією журналів про фізкультуру і здоров’я, у яких публікувалися візуальні матеріали з чоловічою тілесністю. В один із таких журналів, «Фізик пікторіал» (Physique Pictorial), 1956 року надіслав свої малюнки фінський художник Тоуко Валіо Лааксонен і підписав їх «Том». У 1957 році їх уперше опублікували під псевдонімом «Том із Фінляндії» (Tom of Finland), що його вигадав редактор. Відтоді творчість Тома стала культовою і великою мірою вплинула на квір-культуру взагалі і на еротичне мистецтво. Том малював еротику за участи чоловіків на свій смак — високих, міцних, зайнятих фізичною працею, в уніформі поліцейського або в однострої моряка чи військового. Його роботи вплинули на самосвідомість і образну систему гомосексуальної спільноти, де доти панувала радше чоловіча фемінність, і, ймовірно, опосередковано доклалися до інклюзії ЛГБТ+ спільноти в силові структури.

Паралельно в рамках власне правозахисного «треку» ветеран В’єтнамської війни Леонард Матлович став другим відомим відкритим геєм після Гарві Мілка. Матлович, будучи білим, почав з антирасистського активізму, а згодом усвідомив подібність між расовою дискримінацією та дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації. У 1975 року він зробив камінгаут спочатку безпосередньому керівництву, а тоді й у ЗМІ, потрапивши на першу шпальту «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) та обкладинку «Тайм» (Time).

Паралельно йому довелося в судовому порядку обстоювати своє право залишитися в армії. Спочатку йому запропонували це за умови, що він більше ніколи не практикуватиме гомосексуальність, на що Матлович не погодився. Судовий процес тривав до 1980 року, зрештою, Матлович його виграв — отримав присуд про відновлення на службі і навіть підвищення. Натомість армія запропонувала йому звільнитися з фінансовою компенсацією. Зважаючи на ризики бути звільненим ще раз з іншої довільної причини, а також на можливу апеляцію в консервативному Верховному суді, Матлович обрав узяти гроші. На військовій пенсії він зайнявся бізнесом і далі займався активізмом, зокрема боровся за права ВІЛ-позитивних людей, до яких від 1986-го належав і сам.

У 1993 році антигомосексуальна кадрова політика дещо пом’якшилася — було запроваджено компромісний принцип «Не питай і не розповідай» (Don’t ask don’t tell). Передбачалося, що закриті гомо- і бісексуальні чоловіки можуть служити за умови збереження закритости, а їхнє керівництво не може їх розпитувати чи в інший спосіб провокувати на розкриття. Цю політику скасували лише 2011 року, лише тоді гомо- і бісексуальні люди здобули можливість бути відкритими на службі.

У Німеччині боротьба ЛГБТ-спільноти за визнання, зокрема у війську, теж має довгу історію, обтяжену дванадцятьма роками нацистської диктатури. Біополітика Третього рейху не зводилася лише до антисемітизму й расизму, вона передбачала жорсткі вимоги до здоров’я та сімейно-репродуктивної поведінки. Взагалі в суспільстві і до 1930-х років «аморальність» і змова часто ототожнювалися, а геїв описували в тих самих негативних висловах, що і євреїв. Параграф 175 Кримінального кодексу 1871 року, що експліцитно криміналізував дії сексуального характеру між двома чоловіками, 1935-го відкоригували так, щоб він охоплював усю гомосексуальну поведінку разом із знайомством і фліртом. Нерідко співробітники СС навіть прикидалися геями, щоб відловити справжніх. З 1933-го по 1945 рік за новою версією параграфу 175 було заарештовано понад сто тисяч осіб. Після падіння Третього рейху і звільнення людей із концтаборів до влади прийшов консервативний уряд Аденауера, який не прагнув принципових змін, отож осіб із цієї групи повторно засуджували до тюремного ув’язнення. У НДР гомосексуальність було декриміналізовано 1968 року; у ФРН 1969-го відмовилися від нацистської редакції параграфу 175, але повністю його скасували лише 1994 року. Скасуванню передувала тривала боротьба за визнання прав.

Консервативність суспільства впливала на офіційну політику Бундесверу. Вважалося, що геї на керівних посадах негативно впливають на мораль і становлять безпекову загрозу. У 1984-му через підозру в гомосексуальності змушений був піти з посади генерал Гюнтер Кісслінг. Дискримінація на нижчих рівнях відбувалася набагато масовіше і менш публічно.

Проте боротьба спільноти за свої права тривала, зокрема в судовому порядку. Наприкінці 1990-х щонайменше двоє німецьких військовослужбовців — Вінфрід Штехер і Вернер Бузан — намагалися боронити своє право на службу через суд ⁴.

Лише 2000 року Бундесвер дозволив службу жінкам (до цього вони могли служити лише на медичних посадах) і дозволив відкритим геям обіймати керівні посади. У 2002 році було засновано неофіційну групу Queer BW, яка вимагала офіційних вибачень та реабілітації постраждалих від такої дискримінаційної політики. Вибачень довелося чекати вісімнадцять років — до 2020-го ⁵. Нині військовослужбовці, котрі зазнали утисків на службі, можуть подавати заявки на компенсацію завданих збитків.

Військові ЛГБТ+ в арміях світу

Країни Латинської Америки ще не сягнули топу індексів інклюзивности, але останніми роками швидко прогресують у правах спільноти ЛГБТ+. Прайд у бразильському Сан-Паулу вважається найбільшим у світі, а шлюбні права одностатевих пар у війську гарантовано ⁶. Проте бразильське військове законодавство забороняє секс на службі як такий. У Мексиці гомосексуальність декриміналізовано з другої половини XIX століття, а служити в армії гомосексуальним людям дозволено з 2012 року. Однак побутова гомофобія в цих країнах досі становить помітну проблему. Натомість Аргентина — чемпіонка з прав людей ЛГБТ+ у регіоні, тут заборону гомосексуальним людям служити в армії скасовано 2009 року.

Китайська політика інклюзивности щодо військових ЛГБТ+ нечітка, а інформацію на цю тему почасти закрито ⁷. Проте відомо, що кадрова політика армії КНР прагне залучити до служби якнайбільше громадян і, найімовірніше, закриті гомосексуальні люди повноцінно перебувають на службі, тоді як відкриті гомосексуальні особи ризикують бути звільненими.

Консервативні і гомофобні країни Азії й Африки (в Уганді до гомосексуальних людей потенційно застосовується смертна кара, в Ірані гомосексуальна поведінка часто тягне за собою примусовий перехід у жіночу стать) не можуть похвалитися інклюзією спільноти у військовій сфері.

Військові ЛГБТ+ в СРСР та в Україні

Після повалення царату нова радянська влада скасувала все імперське кримінальне законодавство, яке, зокрема, за німецьким зразком криміналізувало гомосексуальну поведінку. При цьому ставлення до ЛГБТ+ людей у Російській імперії було умовно терпимим як на ті часи, без гучних кримінальних процесів (згадаймо процес Оскара Вайлда у Великій Британії). Для публічних та/або впливових людей суспільна нетолерантність обмежувалася у кращому разі чутками, в гіршому разі адміністративними засобами (звільнення з посади, висилка із столиці). Кримінальні процеси стосувалися лише звичайних людей, ініціювали їх переважно за скаргами третіх осіб.

Нова більшовицька влада відкинула цю помірну нетолерантність: і через пряме скасування імперського законодавства, і через занепад впливу церкви, і через загальні налаштування на емансипацію й лібералізацію в гендерних та сексуальних питаннях. Проголошена гендерна рівність і афірмативна дія «жінвідділів», легалізація абортів, «теорія склянки води», яка відокремлювала секс від кохання, розбудова системи «дитячих вогнищ» (дитсадків подовженого перебування) закономірно супроводжувалися толерантнішим ставленням до гомосексуальности.

З часом емансипативна програма перших років радянської влади почала поступово згортатися, і 1933 року в СРСР знову було криміналізовано гомосексуальність. Стаття кримінальних кодексів радянських республік «Мужолозтво» передбачала покарання за статеві зносини чоловіка з чоловіком. Паралельно в тюремному світі розвинулися практики встановлення ієрархії через сексуальне домінування й ритуальну нечистоту, яку приписували постраждалим від такого домінування і предметам тюремного побуту, яких вони торкалися. Це міцно закріпило негативні асоціації щодо гомосексуальности. Після серії табірних повстань на початку 1950-х і відносної лібералізації радянської політики після смерти Сталіна у другій половині 1950-х поступово було демонтовано систему ГУЛАГу: велика кількість в’язнів вийшла на волю і реінтегрувалася в суспільство. Гомофобія, принесена ними з тюремного середовища, швидко поширилася далі.

Експліцитних заборон на службу гомосексуальних чоловіків у радянській армії не було. Однак засуджених за відповідною кримінальною статтею в армію не призивали, а зізнання в гомосексуальності на медичній комісії на практиці могло бути кваліфіковано як психіатричний розлад і увільняло від служби. А проте закриті гомосексуальні люди, очевидно, потрапляли до армії на загальних підставах. Спеціально цю тему мало досліджували через її велику табуйованість, але логічно припустити, що в поєднанні з «дідівщиною» (практика цькування в армії, надзвичайно поширена всюди) найменші натяки на гомосексуальність, найімовірніше, каралися принаймні неформально.

У незалежній Україні кримінальне покарання за «мужолозтво» було скасовано 1991 року. Нормативно-правова база Збройних сил України як спадкоємиця радянської так само не містить експліцитних заборон на службу. Перший камінгаут у Збройних силах України здійснив 2016 року ветеран Іловайська Олег Копко. Тоді все обмежилося матеріалом у ЗМІ ⁸ у рамках проєкту «Журналістика толерантности», а для громадськости камінгаут пройшов непоміченим. Другий, уже помічений, камінгаут у Збройних силах України зробив 2018 року Віктор Пилипенко, ветеран батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Під час фотовиставки Антона Шебетка «Ми були тут» ⁹ присвячену учасникам бойових дій із числа ЛГБТ+, Віктор дав відеоінтерв’ю, у якому розповів про себе. Того ж таки року утворилося об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права», а наступного року колона військових ЛГБТ+ і їхніх союзників взяла участь у Марші рівности в Києві ¹⁰.

Об’єднання висуває більше як десяток різних вимог, серед них юридичне визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо спільноти ЛГБТ+ армійських норм і статутів. Потреба врегулювати права партнера на випадок загибелі військовослужбовця актуалізувалася на тлі повномасштабної війни. Петиція про це до Президента України 2022 року набрала 25 тисяч голосів, і її було розглянуто.

Стаття 51 Конституції України експліцитно визначає шлюб як такий, що «ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка», а протягом воєнного стану вносити зміни в Конституцію неможливо, тому шлюбної рівности доведеться чекати щонайменше до завершення воєнного стану.

Однак перешкод немає для впровадження інституту реєстрованих цивільних партнерств, це близький аналог шлюбу. Відповідний законопроект за № 9103 зареєстровано у Верховній Раді, на момент написання цього тексту він перебуває на розгляді. Утім, Міністерство оборони України його не підтримує, покликаючись на статтю 51 Конституції України і те, що право командирів реєструвати союз, де один чи обидва партнери — військовослужбовці, не належить до їхніх обов’язків відповідно до Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Що заважає доопрацювати статут, міністерство не уточнило. Також у міністерстві констатували, що даних про кількість військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити одностатеве партнерство, немає ¹¹.

На момент проведення дослідження існувала фактична заборона служити для трансгендерних осіб. Відповідно до 10-ї версії Міжнародної класифікації хвороб (МКХ–10), яка діє в Україні, трансгендерність належить до розладів особистости й емоцій (п. F64 — «розлад статевої ідентифікації»). Згідно зі ст. 18 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України ¹² розлади особистости й емоцій F50–F69 є підставою для визнання особи непридатною або обмежено придатною до служби. Проте до початку трансгендерного переходу й отримання діагнозу трансгендерна людина теж цілком може служити у війську. З 1 січня 2022 року Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує перейти на новий класифікатор МКХ–11, де трансгендерність із групи психічних розладів перенесено в стани, що стосуються сексуального здоров’я, під назвою «гендерна невідповідність».

В Україні перехід на новий класифікатор на момент написання цього тексту ще не відбувся і відповідні зміни до нормативних актів теж не внесено. Обмежена придатність у воєнний час дозволяє трансгендерним людям служити в армії, і, наскільки відомо авторці цього тексту, такі прецеденти в реальності є.

Люди з діагнозом ВІЛ офіційно визнаються непридатними або обмежено придатними до служби відповідно до ст. 5 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України ¹².

Наявність проблеми гомофобії, біфобії чи трансфобії у Збройних силах України визнають поступово і повільно. Ще на початку нульових її «не існувало», скажімо, 2000 року в офіційній відповіді Міністерства оборони України на інформаційний запит громадської організації «Наш світ» стверджувалося: «Програм психологічної підтримки військовослужбовців-геїв і лесбійок у Збройних силах України у цей час не існує у зв’язку з відсутністю цієї проблеми […] Що стосується заняття посад, пов’язаних із вихованням особистого складу i просуванням по службі, то гомосексуальність може розглядатися як обмеження в сукупності з іншими морально-діловими якостями військовослужбовця».

Однак у відповідь на пізніші запити, зокрема 2017 року, в Головному управлінні морально-психологічного забезпечення ЗСУ відписували принципово інше: «У рамках проведення правової підготовки з особовим складом Збройних сил України в обов’язковому порядку вивчаються питання щодо дотримання прав та свобод військовослужбовців, порядку проходження військової служби, а також механізм реалізації соціальних та правових гарантій вказаних категорій громадян України. Також необхідно зазначити, що Державною програмою розвитку Збройних сил України до 2020 року, затвердженою Указом Президента України від 22.03.2017 №73/2017, передбачено створення необхідних умов для поступової зміни ментальности військовослужбовців Збройних сил України на основі європейських цінностей. З метою реалізації вказаного передбачається внесення змін до законодавства України, якими планується усунення будь-яких форм дискримінації в питаннях проходження військової служби» ¹³.

Дослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні

На початку 2022 року я проводила мінідослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні. Це було перше дослідження в Україні, сфокусоване на цій темі, адже й сам рух військових ЛГБТ+ сформувався порівняно недавно. Однак тему неправомірного ставлення до колег по службі через гомофобію чи трансфобію порушували респонденти дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні», у якому взяли участь один гомосексуальний чоловік і одна трансгендерна жінку, яка завершила військову службу до початку свого переходу. Тоді респонденти назвали серед проблем цькування й упередження військовослужбовців їхніми колегами на підставі їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, зокрема, помітне погіршення ставлення до негетеросексуальної людини після камінгауту без жодних інших підстав для такого погіршення, позірно безадресні погрози, гомофобне ставлення до людей, яких підозрюють у гомосексуальній орієнтації через брак видимої сексуальної уваги до жінок ¹⁴.

У рамках дослідження 2022 року я провела 10 інтерв’ю із 7 чоловіками та 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ і є чинними військовослужбовцями ¹⁵. Респонденти й респондентки повідомили, що стикалися з фактами гомофобії особисто і знають про такі випадки. Методологія дослідження не дозволяє встановити фактичний ступінь поширености таких випадків, але суб’єктивно респонденти й респондентки відзначали їх як поширені, як загальну норму ставлення до людей із групи ЛГБТ+. Високий рівень гомофобії, низьке розуміння, що таке гомосексуальна орієнтація, низький рівень загальної культури створюють щонайменше відчутний дискомфорт на службі.

«І дальше ти в обід ідеш у столову. Всі на тебе дивляться, кажуть: “о, це він, це той самий”. І кожен божий день я їм і на мене тикають пальцем, і встигають якимось словом промелькнути про мене, і я чую це. Потім на курилці такі, знаєте, питання скользкі задають типу “а шо?”, “а хто?”, типу намагаються вивести на якусь правду, але це моя особиста справа, чи хочу я цим ділитись, чи не хочу. Але мене бісить загалом, що мене взяли і розкрили». (Респондент 1)

«Говорили, що “от таким чином ти дискредитуєш армію, ти показуєш, що всі тут такі”». (Респондент 6)

В іншому випадку людині може загрожувати звільнення, побиття і навіть доведення до суїциду. Що нижчий ранг військовослужбовця, то важче йому бути відкритим щодо власної орієнтації. Респонденти не рекомендують солдатам-строковикам та іншим нижчим рангам якось афішувати свою орієнтацію взагалі, радять видаляти особисті дані з телефону тощо. Проблеми на ґрунті гомофобії респонденти нині сприймають як такі, яких у разі відкритости уникнути майже неможливо. Військовослужбовці, відповідальні за морально-психологічне забезпечення, наразі не можуть системно надавати кваліфіковану допомогу людям ЛГБТ+ через низьку загальну кваліфікацію, завантаженість паперовою роботою, відсутність знань про специфіку ЛГБТ+ спільноти, навіть якщо хочуть допомогти.

«І якщо так станеться, що всі будуть проти, ну я, м’яко говорячи, виражаюсь, якщо командири частин цього не одобрять, відділення і так далі, то буде дуже тяжко. Дуже-дуже тяжко буде, і ніхто тобі не поможе в цьому плані». (Респондент 3)

«Але скажу так, якби пішли ціленаправлені цькування, ну, напевно, довго би я не витримав. Я би почав зриватися». (Респондент 4)

«Що саме відбудеться: його можуть побити, його можуть принизити, його можуть перед усім взводом принизити, йому просто не дадуть тут жити, словами ображати. Я не знаю… Я просто напряму з цим не стикалася, але, в принципі, я розумію зі слів тих самих хлопців, з якими я спілкуюся просто, що вони зроблять з геєм — це просто жах». (Респондентка 7)

Інклюзивність для ЛГБТ+ на військовому робочому місці

Гаазький центр стратегічних студій визначає інклюзію як керівний принцип, що дозволяє максимізувати позитивні сторони і мінімізувати ризики розмаїття ¹⁶. Це найкращий варіант серед інших керівних принципів порівняно з прийняттям, толерантністю, виключенням та переслідуванням. Центр виділяє такі типи інклюзивної політики:

• Лідерство, тренування і кодекси поведінки. Підхід «згори донизу» оптимально працює саме в армії через її ієрархічність. Політика, яка йде від лідера, протидіє ризикам цькування. У статутних документах має бути експліцитно зазначено взаємоповагу.
• Мережі підтримки і менторство. Об’єднання, які надають підтримку своїм членам і членкиням, можуть бути джерелом ресурсу. Подекуди такі об’єднання можуть навіть фінансуватися з державного бюджету.
• Протидія дискримінації. Заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности має бути експліцитно зазначено і нормативно закріплено.
• Визнання стосунків. Одностатеві стосунки має бути визнано державою через інститут шлюбу та/або реєстрованого партнерства. Цей пункт особливо актуальний для сьогоднішньої України, де ведуться активні бойові дії.
• Визнання гендеру. Трансгендерні індивіди можуть хотіти визнання своєї гендерної ідентичности державою й іншими інституціями, серед яких і армія. Процедурні питання, пов’язані зі зміною документів, доступністю замісної гормональної терапії та процедурами хірургічного перепризначення статі, повинні узгоджуватися з нормативною базою і внутрішньою логікою служби.

Центр відзначає, що наразі ці практики в різних арміях світу впроваджуються несистемно і не перевіряються на ефективність, тому важко виділяти якісь країни, на чиї best practices варто рівнятися. На противагу цьому, дослідницька команда Центру спробувала сформулювати три стратегії, які дали б фокусованіше бачення.

• Мейнстримінг — розвиток нових політик інклюзивности та збільшення інклюзивности для старих політик
• Управління — цілеспрямоване докладання зусилля та підхід, що передбачає відповідальність.
• Вимірювання — відстежування прогресу та його оцінювання.

Також 2014 року Гаазький центр стратегічних студій проранжував армії 103 країн світу за інклюзивністю щодо спільноти ЛГБТ+. Україна в цьому індексі опинилася на 52 місці (дослідження проводилося один раз, тому індекс не оновлюється). Перше місце посідає Нова Зеландія, далі йдуть Нідерланди, Велика Британія, Швеція й Австралія. Інклюзія людей ЛГБТ+ до війська, як вказує дослідження, корелює із ступенем людського розвитку (human development) та індикаторами демократії і, звичайно, із загальносуспільним прийняттям спільноти ЛГБТ+. В окремих країнах, як-от Хорватія, Ізраїль чи Південна Африка, у війську людей ЛГБТ+ приймають краще, ніж у суспільстві загалом.

Рекомендації для України

Підсумовуючи, рекомендую, крім якнайшвидшого ухвалення законопроєкту № 9103 та розробки загальної стратегії інклюзії ЛГБТ+ у ЗСУ, такі конкретні напрями роботи:

• зміцнювати організаційну культуру в Збройних силах України, виховувати взаємну повагу;
• збільшити рівень поінформованости військовослужбовців і військовослужбовиць про права людини;
• розробити і впровадити етичний кодекс для військовослужбовців і військовослужбовиць, який міститиме пункти про неприпустимість дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації;
• оновити військові статути, додавши пункти про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації;
• забезпечити фахову юридичну і психологічну допомогу військовослужбовцям, які постраждали від дискримінації на підставі сексуальної орієнтації на робочому місці. Підвищувати кваліфікацію заступників командирів із морально-психологічного забезпечення, зменшувати паперове навантаження на них;
• створити гарячу лінію для військових ЛГБТ+;
• проводити регулярні репрезентативні анонімні дослідження про поширеність дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у військовій сфері;

Ілюстрації: Tom of Finland, Time, Deutsche Welle, Queer BW, Радіо Свобода, Суспільне, Громадське.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

1. https://williamsinstitute.law.ucla.edu/publications/how-many-people-lgbt/ [↩]
2. https://www.nato.int/cps/en/natohq/news_182424.htm [↩]
3. https://www.nato.int/cps/en/natohq/opinions_182432.htm [↩]
4. https://taz.de/Schwuler-Offizier-bleibt-in-der-Warteschleife/!1273027/ [↩]
5. https://www.dw.com/en/germany-gay-military-apology/a-54110940 [↩]
6. https://memoria.ebc.com.br/agenciabrasil/noticia/2011-05-06/forcas-armadas-vao-garantir-direitos-de-casais-gays-diz-jobim [↩]
7. https://jamestown.org/program/gay-in-the-pla-chinese-military-views-on-homosexuals-serving-in-the-armed-forces/ [↩]
8. https://www.radiosvoboda.org/a/27860769.html [↩]
9. https://www.youtube.com/watch?v=sTkch9dAlUY [↩]
10. https://hromadske.ua/posts/ponad-30-lgbt-vijskovih-vijshli-na-marsh-rivnosti [↩]
11. Пропозиції Міністерства оборони України до проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств» від 13.03.2023 // https://www.kmu.gov.ua/storage/app/bills_documents/document-3304940.pdf [↩]
12. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08#Text [↩] [↩]
13. Райдужна книга. — К.: Центр «Наш світ», 2018. — С. 79–80. [↩]
14. Див.: Невидимий батальйон 3.0: Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / Тамара Марценюк та ін. — К.: Інститут гендерних програм, 2021. [↩]
15. У рамках дослідження 2022 року було проведено 10 глибинних напівструктурованих інтерв’ю із 7 чоловіками і 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ та є чинними військовослужбовцями. Їх кількість було об’єктивно обмежено повномасштабною військовою агресією РФ в Україні: при підготовці до повномасштабної війни респонденти і респондентки були вельми зайняті на роботі та обмежені у можливостях конфіденційно спілкуватися, а після її початку ці можливості у них зникли зовсім. Інтерв’ю проводилися у січні-лютому 2022 року. Вибірка дослідження формувалася методом «снігової кулі», тобто респонденткам і респондентам пропонували повідомити про дослідження інших особам, які могли б узяти в ньому участь. Застосований метод має обмеження: люди, які не підтримують зв’язок із спільнотою військових ЛГБТ+, не могли бути охоплені таким методом побудови вибіркової сукупности. Утім, виявлені проблеми можуть бути і в тих, хто не мали можливости відповісти на питання. [↩]
16. The Hague Centre for Strategic Studies. LGBT Military Personnel: A Strategic Vision for Inclusion. — 2014. — Р. 43. [↩]

У травні 2023 року на сайті Кабінету Міністрів України з’явилася петиція із закликом скасувати рецептурний відпуск препаратів екстреної контрацепції (далі — ЕК). Вона набрала необхідні 25 тисяч підписів і була передана на розгляд уряду. Хоча збір підписів уже завершено, питання доступності екстреної контрацепції без рецепта залишається актуальним. Саме тому ми зберігаємо цю статтю та пояснюємо, чому така зміна є важливою.

Екстрена контрацепція дозволяє уникнути аборту чи небажаної вагітности після незахищеного статевого акту. Засоби ЕК входять до комплексу заходів допомоги постраждалим від зґвалтування. Препарати ЕК найбільш ефективні протягом перших 12 годин після статевого акту, тобто протягом пів доби, далі їхня дієвість знижується десь на 70 %.

Україна запроваджує суворіший контроль за відпуском рецептурних препаратів. Активно обговорювати цей процес почали 1 квітня, коли в Україні набрав чинности новий закон, що дозволяє продаж ліків не лише за паперовим, а й за електронним рецептом. Завдяки цьому багато громадян і громадянок дізналися, що звичні їм ліки, до яких наразі є вільний доступ в аптеках, насправді рецептурні.

До списку рецептурних препаратів входять також засоби ЕК, наприклад найпопулярніший препарат «аварійної» контрацепції постинор.

До квітня цього року працівники медичної сфери не звертали уваги на те, що засоби ЕК рецептурні. Суворіший контроль за обігом ліків суттєво обмежує доступ до пігулок ЕК, а разом із ним репродуктивні права жінок. З феміністичного погляду, перешкоджання в доступі до контрацепції — це серйозне порушення права жінки розпоряджатися власним тілом. Зважаючи на той факт, що засоби ЕК слід приймати терміново після незахищеного статевого акту, через часові обмеження, створені вимогою рецептів на отримання ЕК, в Україні може зрости рівень незапланованих вагітностей та переривання вагітности.

Як часові обмеження суперечать невідкладності ситуацій, коли жінкам необхідна екстрена контрацепція, та проблему географічних і соціальних бар’єрів для доступу, що її створює вимога рецептів на ЕК, коментує феміністична активістка Ольга Гайович:

«Наслідки ускладнень від можливого неправильного застосування ЕК мають менш негативний вплив на здоров’я і добробут, ніж аборт чи небажана вагітність. Профілактикою неправильного застосування ЕК може бути роз’яснення від провізора, розміщення інформації в лікарнях. 

Вимога рецептів в Україні ускладнить доступ жінкам і підліткам до таблеток екстреної контрацепції. Час їх застосування — 72 години, ефективність знижується, потрібно вжити їх якомога раніше. Не скрізь в Україні жінка має змогу швидко потрапити на прийом чи сконтактувати з лікарем для отримання рецепта, особливо в сільській місцевості. Лікар може бути один на весь населений пункт, мати вихідний, бути на лікарняному, у відпустці. 

На жаль, існують некомпетентні і релігійні лікарі, які відмовляються виписувати рецепт, а шукати іншого спеціаліста не буде часу. Підлітки можуть соромитися звертатися до батьків. 

Обов’язковий рецепт на ЕК гарантовано спричинить зростання кількости абортів і небажаних вагітностей у підлітковому віці. Жінки не можуть чекати, поки буде вирішено проблеми в системі охорони здоров’я, тим паче в нашій країні поки що не забезпечено можливість негайного візиту до лікаря».

Крім петиції на сайті Кабміну, Ользі Гайович разом з іншими активістками вдалося створити лист до Держлікслужби з вимогою скасувати рецепти на ЕК. Ольга Гайович підкреслює, що це звернення має велике значення, адже саме Держлікслужба визначає статус препаратів. Активістка закликає всіх охочих долучитися і підписати лист тут: що більше буде підписів, то ймовірніше державна установа відреагує на думку громади.

Слід зазначити, що багато українок у соцмережах обурювалися впровадженням рецептів на засоби ЕК. А от думки лікарів/ок щодо цього питання розділилися.

У соцмережах серед прихильниць/ків скасування рецепта на ЕК набрало популярности висловлювання гінекологині Наталії Лелюх, блогерки, засновниці «Жіночого клубу». Після ухвалення закону «Про ліки» Лелюх у своєму інстаграмі назвала заборону продавати екстрену контрацепцію без рецепта злочинним законом нарівні з кримінальним абортом і заявила, що «прикриватися законом в прогалинах статевого виховання серед жінок та чоловіків», на її думку, — злочин.

Пізніше на своїй сторінці у фейсбуці Наталія розповіла про проблеми доступу до контрацепції під час війни і про те, що треба насамперед учити людей правильно користуватися засобами ЕК, які повинні бути доступними так само, як презервативи:

«Заборона продавати без рецепта засоби екстреної контрацепції — це злочинний закон. Вони тому і мають назву “екстрені”, щоб застосовувати їх максимально швидко, щоб запобігти настанню небажаної вагітности. В умовах відсутности медичної допомоги 24/7, обмежених ресурсів, особливо на прифронтових і деокупованих територіях, для мене це жахлива реальність… Треба вчити людей користуватися контрацептивами, треба говорити з підлітками про контрацепцію, пояснювати, як працює екстрена контрацепція. І вона має бути доступною, як презервативи».

«Українська правда» опублікувала статтю Романа Ісмаілова, онкогінеколога медичної мережі «Добробут». Ісмаілов підтримує запровадження рецепта на ЕК і стверджує, що проблем із доступом до ЕК не буде. За його словами, «В Україні, завдяки вільному доступу до медичного обслуговування та розвиненій мережі приватних і державних лікарень таких проблем, як, наприклад, у Європі, немає».

Ісмаілов наводить приклад Польщі, досвід якої, на його думку, засвідчує, що «доступ до медицини в країнах ЄС не такий “простий”, як у нас», і розповідає історію про те, як його пацієнтка через неможливість вчасно отримати ЕК у Польщі мусила терміново їхати до Львова, щоб купити пігулки ЕК.

Медик уважає переконливою підставою для запровадження рецепта на ЕК побічні дії (нудота, головний біль, кровотеча, біль у нижніх відділах живота) та протипоказання до використання (індивідуальна непереносимість до компонентів препарату, вагітність, важкі захворювання печінки, ШКТ). Ісмаілов описує випадок зі своєї практики, коли пацієнтка з хворобою Крона, яка суттєво знижує дію препарату, була змушена перервати небажану вагітність, бо ЕК не спрацювала.

Ці аргументи вагомі, але чи достатні для рецептурности препарату? Проблема, по-перше, в тому, що доступ до ЕК — це не тільки питання здоров’я жінки, а ще і її право на власне тіло та репродуктивну свободу. По-друге, наслідки від запровадження рецепта на ЕК: небажані вагітності, аборти — будуть не менш серйозними.

Варто пам’ятати також, що не в кожної українки є фінансова можливість боротися з такими наслідками. Скажімо, підлітки в такій ситуації часто повністю залежні від рішення батьків і тому зазнають репродуктивного тиску. Вельми спірне і твердження про те, нібито в нашій країні є «вільний доступ до медичного обслуговування та розвиненої мережі приватних і державних лікарень». Насправді рівень життя в сільській місцевості в Україні дуже відстає від показників добробуту, які нині стали нормою в місті. До цього додаються труднощі доступу до аптек під час війни.

Окремо я хочу зупинитися на тому факті, що Ісмаілов наводить у своїй статті Польщу як приклад країни, яка демонструє, що «доступ до медицини в країнах ЄС не такий “простий”, як у нас». Чому досвід Польщі не можна вважати репрезентативним, а тим паче прогресивним?

Польща — одна з небагатьох у Європі держав із сильним впливом церкви на владу і на права жінок. З 2016 року в країні майже повністю заборонено аборти (дозволені вони лише у двох випадках — зґвалтування та загроза життю і здоров’ю матері). Влада і церква активно обмежують доступ до контрацепції, пояснюючи, що вони борються за «життя ненароджених». Тимчасом ці обмеження вже призвели до трагічної смерти жінок з ускладненими вагітностями через ненадання вчасної лікарської допомоги.

За даними Європейського парламентського форуму про сексуальні і репродуктивні права, у Польщі найнижчий показник доступности контрацепції для жінок (35,1 %) серед європейських країн. Також важливо згадати, що минулого року на засіданні 7 липня Європейський парламент ухвалив резолюцію, у якій засудив регрес у галузі прав жінок щодо їхнього репродуктивного здоров’я у США й окремих країн ЄС (серед них Польща).

Крім того, узагальнення Ісмаілова, нібито в країнах ЄС доступ до екстреної контрацепції складний, неправдиве. У більшості держав ЄС засоби ЕК залишаються у вільному доступі. За даними Європейського консорціуму з питань екстреної контрацепції, ці ліки безрецептурні у 84 країнах світу.

Європейський консорціум екстреної контрацепції сприяє стандартизації надання послуг з ЕК для забезпечення рівного доступу в усьому регіоні, спростовує міфи про пігулки ЕК та підкреслює, що такі препарати безпечні. На сайті організації ви знайдете інформацію про статус ЕК у будь-якій країні Європи та світу.

Мало того, нині в країнах ЄС спостерігається тенденція до спрощення доступу до ЕК та до безкоштовного її надання. У Німеччині засоби ЕК доступні в аптеках без рецепта. Жінкам, які не досягли 20 років, страхові компанії оплачують екстрену контрацепцію за наявности рецепта.

У Франції з 1 січня 2023 року екстрена контрацепція доступна в аптеках без медичного рецепта та без попередньої оплати для будь-якої неповнолітньої чи дорослої особи. Цього ж року Франція зробила презервативи безкоштовними для всіх осіб до 25 років. Ще з 2022 року контрацептиви (зокрема, пігулки ЕК) у країні стали безкоштовними для жінок віком від 18 до 25 років.

Витрати на контрацепцію і пов’язані з нею процедури у Франції покриває медичне страхування. Рішення зробити контрацептиви безкоштовними для жінок тодішній міністр охорони здоров’я Олів’є Веран аргументував так: «Існує зниження використання контрацепції серед певної кількости молодих жінок, і головна причина цього — фінансові обставини. Вона коштує надто дорого. Неприпустимо, що жінки не можуть захистити себе, не мають змоги мати контрацепцію, якщо це їхній вибір, тому що вони не можуть собі цього дозволити».

Тепер про країни, де є обмеження на доступ до екстреної контрацепції. В Угорщині, так само як у Польщі, ці перешкоди існують через вплив консервативних і релігійних сил на державу. Експертний орган з прав жінок при ООН СEDAW 2013 року закликав Угорщину скасувати рецепти на екстрену контрацепцію.

Українські переселенки, які пережили сексуальне насильство з боку російських окупантів, стикаються з перешкодами в процедурі переривання вагітности, тому що закони Польщі й Угорщини майже повністю забороняють аборти.

У США, де останні роки триває наступ на право на аборт, екстрена контрацепція залишається безрецептурною в усіх 50 штатах. Однак під впливом консерваторів у лютому цього року в Техасі підліткам заборонили доступ до всіх засобів контрацепції без дозволу батьків, а в Айові на початку квітня призупинили оплату екстреної контрацепції й абортів для постраждалих від сексуального насильства.

Обмеження на доступ до екстреної контрацепції — це не про прогресивність і турботу про здоров’я жінок, а про контроль над жіночим тілом і репродуктивними правами, який найчастіше прагнуть здійснювати консервативні і релігійні рухи.

Примітка редакції (оновлено): Матеріал містить інформацію про петицію 2023 року. Кампанія зі збору підписів завершена, однак стаття збережена як пояснення, чому питання доступності екстреної контрацепції без рецепта є важливим.