— Знаєш, тобі жилося б легше, якби в юності ти не вдарилась у фемінізм, — каже Павлик, колишній одногрупник з університету. — Через цей фемінізм у тебе з’явилося багато зайвого, що заважає тобі бути щасливою.
— Право голосу, наприклад? — Павлику мої жарти несмішні.
— Чому феміністки такі агресивні? — питає він.
Розмови про агресивних феміністок навчили мене любити ближнього і позіхати із закритим ротом. Це прикрий стереотип. Будь-яка феміністка, котра мусить відповідати на такі питання дев’ять разів, на десятий переконає співрозмовника, що він має рацію. І так доведе поширену думку про те, що феміністки… — теж люди.
А чи сама я часом не одна з тих феміністок, яких уважають агресивними? Раптом я почала подумки перебирати ситуації з минулого, коли своєю агресивною поведінкою ставила тавро на світлій справі фемінізму. І що ви думаєте? Виявляється, я і є та сама агресивна феміністка. Павлику, ти мав рацію, рятуйся!
Років десять тому я працювала на радіо в парі з одним ведучим. Коли до студії приходили гості, робити каву завжди посилали мене. Якось після чергового «Приготуй нам з гостями кави» я запропонувала напарнику зробити це самому. І зручно вмостилася теревенити з гостями студії, як це зазвичай перед ефіром робив він. На жаль, виявилося, що мій співведучий не вмів користуватися кавомашиною. Після ефіру редактор пояснив, що як дівчині й хазяйці ефіру мені не личило так поводитись. Я запропонувала навчити напарника користуватися кавомашиною, щоб ми пригощали гостей по черзі. Це був перший, але не останній раз, коли я здобула звання «агресивної феміністки». Отже, я агресивна феміністка, бо не хочу виконувати функцію обслуги, ніби це винятково «жіноча» робота.
Вдруге це сталося на пресконференції, коли посадовець, почувши від мене незручне питання, почав свою відповідь зі звертання «сонечко». Я його виправила, мовляв, «сонечко» — це не моє ім’я. «Вона грається у фемінізм», — перепрошували за мене старші журналістки. Отже, я агресивна феміністка, бо не почуваюся комфортно, коли малознайомі чоловіки звертаються до мене в пестливій формі.
Якось в університеті я була не в гуморі. Викладач підійшов зі словами: «Посміхнися, такій гарній дівчині негоже бути похмурою». Я йому сказала, що декан сьогодні дуже набурмосений. Чому б йому не підійти і не повторити деканові те саме, що він щойно сказав мені. Отже, я агресивна феміністка, бо не хочу посміхатися на замовлення.
Якби у всіх трьох історіях на моєму місці був темпераментний мачо, як-от Павлик, ніхто не назвав би його агресивним. Бо з розбитою губою важко говорити.
Чи існують агресивні феміністки? Існують, Павлику. Так само як існують феміністки з четвертою групою крові, руді феміністки і феміністки з родимками. Бо це люди, і вони бувають різними. Однак, друже, мені здається, що ти часто приймаєш за агресію відмову грати за правилами, до яких ти звик через життя в патріархальному суспільстві.
— А в юності ти мені подобалася, — каже Павлик. — Якби не весь цей фемінізм, може, у нас щось вийшло б.
— Якби не весь цей фемінізм, ми з тобою не познайомилися б, — відповідаю я Павлику, своєму колишньому одногрупнику з університету.
Скільки відомих жінок-архітекторок ви знаєте, які зробили себе самі? А скільки чоловіків? Що чекає студенток-архітекторок після закінчення університету? З якими труднощами та ризиками доводиться стикатись жінкам в архітектурній професії? Чи є можливість себе захистити в небезпечних чи сумнівних ситуаціях на робочому місці? Чи підтримають колеги та колежанки?
Про міжнародний та український досвід жіночих колаборацій та об’єднань жінок в архітектурі та урбаністиці, про випадки MeToo під час співпраці із зірковими і не тільки архітекторами-чоловіками, ідеями та успіхами поділяться спікерки:
Марія Полтораченко, архітекторка, активістка;
Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня.
Публічна лекція та дискусія “Чому так мало жінок в архітектурі?” відбулася на Платформі Острів. Пропонуємо конспект двох доповідей що прозвучали в рамках цієї події: про видатних жінок-архітекторок кількох останніх сторіч, видимість жінок в архітектурі, їх відсоток серед осіб, які приймають рішення, соціокультурні та історичні чинники, які впливали представлення жінок в архітектурній професії. Дискусію проводили ще посеред лютого, перед 8 березня, а вже через пару тижнів після заходу стало відомо, що дві жінки, Івон Фарелл і Шеллі Макнамара, стали володарками Прітцеківської премії (що в сумі дає вже 5 жінок, які отримали цю найвищу нагороду серед архітекторів).
Напередодні 8 березня ми зібралися поговорити про відомих жінок-архітекторок, де вони всі ховаються, чому ми так мало про них знаємо, чому ми пам’ятаємо тільки про Заху Хадід, чому більше нікого не згадуємо і чи є взагалі така проблема, що так мало жінок в архітектурі, чи існують якісь шаблони? Чи це просто не вистачає нам інформації або нашим керівникам або щось хтось не зрозумів?
Почну з висвітлення трьох жінок-модерністок, які жили протягом 20ст і розпочали свій шлях ще на його початку, в 30-х рр. Перша – це француженка Шарлотта Пер’єн, вона тісно співпрацювала з Лє Корбюз’є, крісло її авторства знаходиться в музеї Vitra, її авторства інтер’єр представництва Air France Agency в Лондоні, приклад проекту бази відпочинку в горах Les Arcs ski resort, розроблений в партнерстві, тобто приклади дизайну меблів, дизайну інтер’єру та об’ємна архітектура, нормальні, сильні проекти.
Ще одне відкриття – Мінетт де Сільва, останнім часом про неї розповсюджують статті в різноманітних виданнях, таких як Guardian, різноманітні феміністичні ініціативи, в тому числі архітектурні, її відкопують і це є здивуванням, оскільки Мінетт де Сільва походить зі Шрі-Ланки, її батько був відомим політичним діячем, по світу ходить фото, там де вони з батьком представлені 1948 року на Світовому Конгресі Інтелектуалів на Захист Миру, тобто вони були свого часу відмічені. Спочатку Мінетт де Сільва розпочала свій шлях в Великобританії, в Лондоні, тобто в неї була можливість навчатися і розпочати свою роботу там. Оскільки Шрі-Ланка була однією з країн-колоній Commonwealth, але в 1948 році вони отримали незалежність і з того часу Мінетт повернулася додому і продовжувала свою діяльність в місті Коломбо, Шрі-Ланка, здебільшого це проекти приватних житлових будинків. Чим вона теж дуже відзначилась: вона була однією з перших двох жінок у світі, які відкрили своє бюро, під своїм власним іменем. Вона ніколи не виходила заміж і вся її діяльність – це її особистий внесок.
Теж одна з жінок, якій вдалося вклинитися в цю “чоловічу” сферу, вже наша співвітчизниця – це Наталія Чмутіна. Більша частина її життя пройшла в 20 ст., тобто вона одна з перших, і я про неї дізналася як раз на схожій лекції про жінок в архітектурі цього літа, яку проводила теж інша жінка-архітекторка. в якої є своя фірма і от вона поділилася своїми враженнями ще під час навчання, що як оце жінка може бути архітекторкою, для неї це був шок-контент чомусь, розрив шаблонів, бо створюється враження чомусь, що це дуже “чоловіча” справа, що тільки чоловіки відомі зірки, а от коли їй під час навчання трапилась Наталія Чмутіна з сильними проектами: це і готель “Дніпро” на Європейській площі в колаборації з іншими чоловіками, теж дуже відомий проект готелю “Либідь”, який ми всі знаємо, теж в співпраці розроблений, а от чим вона найбільш відзначилась – це Київський центральний будинок меблів, це вінець її кар’єри, можна так сказати, принаймні за радянських часів, це згадується в багатьох публічних джерелах, але не у всіх відбилося в голові, що автором саме цього проекту є жінка.
– Київський центральний будинок меблів ще діє, так, і завдячуємо цьому, що там знаходиться салон дорогих меблів “жлобських”, а з іншого боку, я вчилась в художній академії, як раз коли там викладала Чмутіна і були ще дві жінки які там викладали: була Лариса Павлівна Скорик, була Олена Добровольська, дружина Добровольського. Чмутіна, до речі, до дівчат ставилась так, більш ніж спокійно, в неї був дуже високий конкурс, в неї дійсно була найкраща майстерня, потім була майстерня Приймака, а спочатку була Чмутіна, вона вибирала тільки хлопців до себе в програму, і це справді була жінка така авторитарна, але жила в комуналці, одній з Заболотним на старості літ, ось таке життя. Ще один її об’єкт – це турбаза в Черкасах, тоді в 60-х рр була “пошесть” будувати турбази та річкові вокзали. (С. Шліпченко)
– Чим Ви поясните те, що вона обережно ставилась до навичок жінок, а не навпаки розвиваючи тих, хто мав перспективи? (В. Базан)
– В неї був дуже складний характер, це була дуже авторитарна жінка, дуже такий сильний характер. Чому? Бо відбувається так: або жінки перебирають манеру повадки чоловіків, а вона ж пробивалась сама руками і зубами, як уміла, і думаю, що в цьому середовищі це було ах, як непросто зробити. Тому що в Лариси Павлівни Скорик був чоловік був чоловік композитор, з якою він розлучився, бо не витримав її характер, але там була якась паралельна сила, а вона була, так би мовити, все робила сама, це self-made woman. (С. Шліпченко)
І теж, якщо подивитися Мінетт де Сільва, то в неї була підтримка з боку батька, в неї батько був все-таки відомий політичний діяч – Інакше вона б не поїхала вчитись в Британію, в неї не було б коштів. (С. Шліпченко) Так, їй пощастило з батьком, в якого були зв’язки, через якого вона змогла вийти на Лє Корбюз’є, Пабло Пікассо, Джо Девідсона.
Особисте життя Шарлотти Пер’єн я не досліджувала, але їй теж пощастило співпрацювати з Лє Корбюз’є. – Значить, дивіться, я люблю розказувати одну історію: одна жінка з Гарварду намагалася зробити з нею інтерв’ю. От всі жінки-архітектори і чоловіки, всі Німеєри живуть по 100 і більше років. І от наприкінці життя вона не дуже хотіла говорити, коли її діставали питаннями “От Ви жінка-архітектор, я к Вам співпрацювати з Корбюзє, він же ж теж авторитарна людина? Надзвичайно авторитарна особа”. От вона не сильно хотіла це коментувати, бо коли вона прийшла до нього на роботу в майстерню, а він сказав “ага, дівчино, ми тут подушки для диванів не вишиваємо, майте на увазі”. (C. Шліпченко)
В цілому ми бачимоабсолютно нормальні, сильні проекти, різного масштабу, і самостійні і в співпраці з іншими чоловіками, але по суті, так, вони прожили життя по 90 з гаком років, майже все життя протягом 20 ст, вони жінки свого часу.
Питання “Чому так мало жінок в архітектурі?” періодично виникає, в 2018 році вийшла стаття в New York Times і основне зауваження авторки було саме до кількості жінок в управлінні фірмами. Тобто, ми маємо вже ситуацію, коли добра половина студентів – дівчата, навчатися досить просто в цьому плані. Досить реально вступити плюс-мінус, досить реально закінчити навчання в різних країнах, немає якихось квот, як це було раніше в Америці до 70-х рр, було законодавче обмеження щодо тих чи інших професій, і архітектури це стосувалося також. Зараз маємо вже ситуацію, коли добра половина навчається дівчат, в Польщі, коли я навчалася, вже було більшість дівчат і декілька хлопців, тобто ландшафтна архітектура вже як “жіноча” професія сприймалась, але по факту, коли ми дивимось на представлення директорів фірм, топ-менеджмент, лідуючі архітектори, вони зазвичай чоловіки, а жіноча “невидима квота” – це максимум 20%, тобто в районі плюс-мінус 20% жінок, які приймають рішення, якщо голова – чоловік, більше дуже важко зустріти.
І одразу реакція на цю статтю від молодих архітекторок “Перестаньте запитувати – пишіть про нас” Зауваження таке, що нас багато молодих-активних, а про нас не пишуть. Тобто, увага нас не зачіпає. Увага медіа, увага професійного середовища.
Класична ситуація про подружжя. Дуже часто подружня пара організовує своє бюро, і разом досягають якогось успіху і дуже часто жінка зникає в тіні свого чоловіка, зазвичай чоловік приймає на себе всю увагу тим чи іншим способом, тобто це органічно і він справді цього заслуговує, але дуже часто жінок якось так витискають, вбік або назад, іноді це в офісах досить видно, в мене був такий випадок, коли я працювала в невеличкому сімейному бюро в Польщі. При чому та фірма була частково польська, частково іспанська – іспанець чоловік, дружина полячка. І що він робив: він так методично намагався свою дружину витиснути, що в їх кабінеті його стіл був в два рази більший за її стіл, і він дотиснув її до такого, що вона працює в іншій фірмі, а приходить тільки раз на тиждень в своє бюро, яке вони заснували разом, щоб вести якусть адміністративну роботу: це бухгалтерія, перевірка якихось документів, бо їй нібито “простіше” це зробити. І от виникла свого часу історія з Італії, коли Доріану Фуксас, дружину архітектора Массіміліано Фуксас, з яким вони працювали в чотири руки не відзначила місцева спілка архітекторів і виникла ціла петиція та рух на її підтримку, і в цьому випадку чоловік, як раз теж підтримав дружину, щоб вона отримала однакове визнання, а не витискав її.
Ще один дуже свіжий кейс – випадки сексуальних домагань. New York Times дуже цю тему підтримує цю тему і це шок контент, бо будівлі Річарда Мейера такі легкі, світлі, прозорі, відчувається ніби в людини така чиста свідомість, а от він виявився “прозорим” не тільки в цьому плані, бо поскаржилися співробітниці на те, що він був трошки ексгібіціоністом і скандал базувався на тому, що він міг напівголим міг приймати своїх співробітниць, а коли дівчині 20 років і це перша робота, це шок контент, коли авторитет вже постає перед тобою не в тому вигляді, це абсолютно інший імідж, шокуюча ситуація. І от реакція спільноти, оскільки подібні ситуації зазвичай закінчуються звільненнями, або дівчата-жінки самі йдуть з роботи або якщо систематично керівник домагається тебе, а ти відмовляєш, то скоріше за все він тебе звільнить і це випадок дискримінаційний і часто жінкам після цього, особливо є якийсь розголос, якісь звернення чи скарги, то дуже важко знайти потім роботу. І те ж пішла реакція “а що ж робити?”. І працювати в таких умовах неможливо і вирішувати треба проблему, мовчати ж нема сенсу. І ось трапилась ініціатива Архітектурного Лоббі, яке базується в Брукліні, Нью Йорку, 2018 року. Дуже цікавий підхід: створення мережі солідарності для постраждалих від випадків сексуальних домагань або дискримінації на робочому місці. Якщо зайти на той сайт у вкладку Solidarity Bloc, то там якщо прокрутити, нижче є форма для анкети постраждалих, яку можна заповнити і ніхто тебе не буде засуджувати, так само є фірми, архітектори, які декларують, що зможуть підтримати, принаймні спробують, але створення такої мережі все-таки збільшує шанси, що вдасться знайти якісь дружні контакти, щоб це не була ситуація вигнанця, коли ти втрачаєш роботу, в тебе моральна і фізична травма, в тебе немає фінансів, тобто створюють такий простір солідарності, де тебе приймуть, принаймні не будуть тебе ще гнобити через твою важку ситуацію. Хороша ідея реакції на подібні випадки. Бо інакше життя перетворюється на турецький серіал “1001 ніч”, на моральні тортури. Ми навіть зі знайомою юристкою запустили просвітницький медіа-проект зображень сексуальних домагань в художніх роботах та медіа, так само як поширення правової обізнаності.
Якщо все в порядку, то є інший ризик – видимість архітекторок. Якщо є проекти, є активна діяльність, то не завжди є відзнаки, не завжди жінок приймають і запам’ятовують як архітекторок, саме. Помітила, що зараз пішла тенденція саме створювати медійні платформи, сайти, рухи, будь-яких форматів, там де фокус саме на жінках-архітекторках: Madame Architect – фокусуються на тому, щоб відзначати жінок в архітектурі різних поколінь, з різних сфер, дотичних до архітектури, урбаністики чи досліджень; RebelArchitette – італійська ініціатива, саме вони вимагали визнання заслуг Доріани Фуксас, випускають статті про окремих жінок, збирають статистичні дані; WPS Prague (Жіночий Публічний Простір) – сайт про жінок та місто, про жінок в архітектурі та урбаністиці, жінок та міське середовищі, як вони можуть впливати та мати свої голоси, хороша ідея донесення голосів жінок з тих чи інших сфер в міське середовище; Modernistki – приклад вже нашої, місцевої української ініціативи.
– А чи не склалося так, що дівчата, жінки йдуть з професії бо вибирають предметний дизайн, дизайн інтер’єрів і декор, а не більш такий об’єктний, більш видимий і маніфестний? Тому це більш такий “чоловічий” ризик того, що треба брати відповідальність за те, що ти створив великий об’єкт і можливо жінки свідомо відмовляються від цієї відповідальності? (В. Базан)
– Я помітила, що є тенденція йти з великих фірм, в яких є пірамідальна структура і де ти як на фабриці і засновують свої власні маленькі бюро або працюють як самозайняті
– А от з якими об’єктами вони працюють? (В. Базан)
– Початки завжди маленькі: приватні будинки, інтерєри, якщо це ландшафтна архітектура, то присадибні ділянки, і на конкурси постійно подаються
– Йдеться про те, що традиційні речі: інтер’єр, обстановка, декорування – все це “жіноче”, а створення – це “чоловіча” справа. Також Ви жодним чином не сказали про те, що жінка врешті-решт вирішує народжувати дитину, постає проблема: як працювати, як суміщувати дуже серйозну роботу, коли є нічні бдіння і купа роботи, і напруження і все, щоб мати родину, наприклад якщо чоловік не архітектор, або якщо чоловіка взагалі немає і це є взагалі серйозний виклик, жінка робить серйозний вибір цей, тоді вона зменшує свою присутність професійну, жертвує чимось, заради дому. (С. Шліпченко)
– Якщо ми вертаємося ще до тих великих жінок, про яких йшла мова, то вони всі відмовилися від шлюбу та дітей? (В. Базан)
– В них не було дітей. У Чмутіної була дочка, а в інших ні. (С. Шліпченко)
– А в Захи Хадід? (В. Базан)
– Нікого не було.
Велика рідкість жінки, які самі заснували своє бюро і одноосібно головують. Хотіла обійти Заху, бо зазвичай її всі знають
– Це як раз і незвично, бо вона емігрантка, як раз вчилась і викладала в лондонській Школі Архітектури при Асоціації Архітектури одній з найпрестижніших шкіл світових, вона дуже довго, як ці всі концептуалісти не будувала свої проекти, її перший реалізований проект був 1999 року і потім вже воно пішло(С. Шліпченко)
Так, її називали “паперовим архітектором”. – Як і всю плеяду їхню
Представленість жінок-архітекторок на ринку. Якщо проаналізувати публічні події накшталт “Архітектурна практика” 2018 року, то гендерний баланс витримано, серед усіх учасників приблизно 50% жінок, а в 2019 році навіть більше 60% жінок в процентному співвідношенні. При цьому архітектурний бізнес чомусь подається як “чоловіча” справа, навіть для графічних промо зображень використовують саме чоловічий образ, який може відштовхувати багатьох жінок, дівчат, які лише планують свою кар’єру.
В свіжому номері журналу української урбаністики А:1 ми відкриваємо і бачимо результати Ukrainian Urban Awards. Серед міжнародного складу членів жюрі ми бачимо лише дві жінки з семи членів, що дає 28%. Вони є головними архітекторками Стокгольма (Кароліна Кейзер) і Копенгагена (Тіна Сабю). Це світовий контекст, якщо ми беремо кваліфікаційну раду нашу місцеву, то це теж дві жінки з шести членів, 25%. Головна архітекторка Харкова (Тетяна Поліванова) і архітекторка-власниця (Наталія Олексієнко), що дає нам “невидиму квоту” в 20-30%.
Серед самих учасників конкурсу живіша ситуація: тільки жінки 25% складають і жінки, учасниці в складі команд, теж 25%, тобто разом жінок в представленні набереться 50%. Дискримінаційної тенденції не відчувається.
Проте, якщо ми поглянемо на афішу на наступний рік, то вже одна жінка лишилася в складі кваліфікаційної комісії, лише головна архітекторка Харкова. Коли жінка лишається одна серед приймаючих рішення – це вже турбуюча, тривожна тенденція.
Марія Полтораченко, архітекторка, активістка
Є з чим працювати, не все так погано: жінки-архітекторки є, є головні архітекторки наших та зарубіжних міст, але все ще відчувається в нас цей момент, що якщо йдеться мова про великий капітал, прийняття рішень, то там жінок дуже-дуже мало, максимум ми бачили 25-28%. Якщо проаналізувати структуру будь-якої організації по відкитих сайтах, по відкритих джерелах, то теж подібне побачимо, що на нижчих щаблях ми побачимо досить багато спеціалісток, тобто ось ці от 50% ми знайдемо, а потім вже питання власності, прийняття рішень, якогось топ-менеджменту – це вже цікаві речі відбуваються, оті от скляну стелі і вискакують.
Світлана Шліпченко, керівниця Центру Урбаністичних Студій, архітекторка, філософиня
Є Міжнародний День Дівчат і Жінок в Науці. Дослідниці історії мистецтв або історії архітектури, архітектурної критики потрапляють туди, до урбанізму, коли ж архітектори, помічники архітекторів туди не потрапляють. Є Міжнародний День Архітектури, він такий наче гендерно нейтральний, але все одно ми його повязуємо з мейнстримом чоловічим. І от у мене таке риторичне питання: чи треба взагалі відзначати якісь спеціальні дні?
Остання хвиля публікацій в історії архітектури, дослідження присутності в ній жінок-архітекторок, а до мейнстріму потрапляє мало матеріалів на цю тему. Лінія та доробок жінок-архітекторок виглядає такою “дотичною” або “паралельною” до головного канону і генеральної лінії, там де великі чоловіки в архітектурі, світовий канон. І от жінки починають творити свою історію так би мовити паралельно, а не “підважувати”, так би мовити, цей головний канон.
Канон взагалі в нашому випадку, українських реалій, до критеріїв цієї підпорядкованості, субординованості, трапляється питання посколоніальної перспективи.
20-ті, 30-ті рр працювала над проектом “Новий Харків”, вже тоді були жінки, були доробки, їм було складніше.
Взагалі подібні студії в інших дисциплінах привели до того, що канон переглянули і підважили, наприклад літературний канон, там де жінки розсунули чоловіків і стали поруч в мейнстрімовому каноні. Я вважаю, що ми маємо працювати над цим, а не створювати паралельну історію: “жіночу” і “чоловічу” архітектуру.
Перша асоціація до теми сьогоднішньої зустрічі “Чому так мало жінок в архітектурі?” – це книжка Лінди Ноклін та цитата Джорджа Стюарта Мілля “Все, що є звичайним здається нам природнім і тому підпорядкування жінки чоловікові, будучи універсальним звичаєм і будь-які відхилення від цього цілком природньо здається неприродім.” Що тут можна сказати?
Хоча коли Вєра Агєєва розповідала про Марка Вовчка, то вона згадала, що Марко Вовчок перша переклала Джорджа Мілля російською мовою.
То чому було так мало жінок в архітектурі? Для мене перша конотація яка виникає – це Лінда Ноклін, американська історикиня мистецтва, яка на початку 70-х рр написала таку книгу: “Чому не було в історії великих жінок художниць?”, “Women, Art & Power”, “Politics of Vision”.
Одним з її аргументів – це був інституційний аргумент. “Природне призначення” жінок та чоловіків, “жіночі” та “чоловічі” професії, суспільні цінності, культурна ситуація, історична ситуація і все таке інше. Але інституційні речі, це такі як в університети жінки почали потрапляти тільки під кінець 19 ст. В Академії де Боссар жінки були присутні в класах малювання ще з 70-х рр, але чоловічу оголену натуру їм дозволили малювати тільки в кінці 80-х рр 19 ст., їх в клас не пускали. Тому як ми можемо говорити про те, що жінки не могли реалізувати себе в тому суспільстві? Ні вчитися, ні працювати. Власне, були “жіночі” професії, там де жінки починали працювати, бути самостійними: щось шити, писати.
І ось ми стикаємося ще з одним важливим моментом: питання присутності жінок в архітектурі іде поруч з питанням феміністично ангажованої чи гендерної перспективи погляду на архітектуру і репрезентацію.
З одного боку є архітектура, з іншого боку є суб’єкт – ті, для кого створюється архітектура, а паралельно ті, хто створюють цю архітектуру, і також зважаємо культурну ситуацію, всі наші уявлення про стать, культурну стать або гендер, про соціальні ролі чоловіків та жінок, приписані суспільством на даний момент, про оці нормативні уявлення про чоловіків та жінок і про родину, і про те як виглядає родина, як виглядає місто.
Власне, в 70-х відбувся серйозний переворот в архітектурній критиці, в архітектурі він почався наприкінці 70-х і, власне, розпочався пік уваги до феміністичної перспективи в архітектурі і період сплеску публікацій в архітектурі на цю тему – це період 80-х та 90-х рр 20 ст.
Даян Агрес, архітекторка, теоретикиня, дружина … Її книжка “The Sex of Architecture”, “Sexuality & Space” – це колекція есеїв, антологія “Gender, Space & Architecture”, це публікація “City & Gender”, “Урбанізм і фемінізм”, і відповідь “STUD – Architecture of Masculinity”. Коли ми говоримо про гендерно ангажований підхід, чому ми маємо говорити обовязково про жінок, чому ми не говоримо про іншу частину бінарної пари жінка-чоловік? Жінки відвойовують місце, бо були підпорядкованими. Мені здається, важливо про це говорити.
Далі ми перейшли до тем стійкого розвитку, інклюзивного дизайну, урбанізації і тд. І ці питання: гендер, простір, архітектура, те що я назвала антологією, часто супроводжуються або і змішуються з дискусіями на тему жінок-архітекторок і альтернативні прочитання простору, вони і підходять до проектування, але не менш важливими є дослідження альтернативного розуміння самої професії архітектора.
Архітектура є залежною від загальної культурної ситуації, тобто ми зважаємо на культурний, на історичний контекст. Аналізують форми, аналізують поетику, якийсь соціально-культурний і історичний контекст якось у нас вибивається. Питання архітектурної критики – це взагалі окреме питання, про яке говорити варто.
Дослідження архітектури та фемінізму родом з 80-х, а от архітектурний канон переписувати не поспішають. Знаходяться все більше жінок-архітекторок доводять цей факт. Жінки-архітекторки, вже троє на сьогоднішній день, мають архітектурну Прітцкерівську премію, тобто відбуваються деякі зрушення, а от канон залишається маскулінно орієнтований.
І тут у нас ще один нюанс: визначення або дефініція жінок, проблеми чи меншини з метою пояснити їхню відсутність. Тобто поруч з іншими проблемами і меншинами: жінки, раса, клас і сексуальність.
Тут ще важливо ставити правильні питання: якщо ми говоримо про 19 ст, про першу половину 20 ст, про часи раніше – чи могли відбутися великі жінки? Де? В яких царинах? А чому жінки-архітекторки були нечисленними? А чому нечисленні і досі залишаються невидимими? Ось на цій невидимості ми і маємо акцентувати питання, мені здається це досить важливо.
Тобто, більш-менш видимими вони стають з кінця 60-х і цей висновок базується на тому, що і до того було досить важко оцінити присутність жінок в фірмах, хоча вони і були в архітектурних практиках, в архітектурному процесі проектування. Розглядались індивідуальні досягнення особи і мірялось за “чоловічою” шкалою успішності. Тобто воно було трошки вирване з загального контексту архітектурної професії. Йдеться про оцю переоцінку мабуть, таку як ми займаємось архітектурою, перевизначення заняття архітектурою, і про інституцію і про освіту і про природу організації архітектурної практики проектування.
На жінок-архітекторок в історії ми дивимось як на успішних жінок-архітекторок, які заснували власну практику, тобто це конвенційна шкала базована на порівняннях з досягненням чоловіків в архітектурі з мейстріму архітектурної історії. Тобто міряємо тою самою шкалою. Я думаю, що ми можемо тут запозичити той самий інструментарій і з архітектурної критики і теорії.
Я зупинюсь на кількох постатях зараз.
Джейн Джейкобс не мала архітектурної освіти, не була ні архітекторка, ні дизайнерка. Її критикували за те, що вона жінка, що вона не має спеціальної освіти, а власне всі ці ідеї про місто, яке треба зберігати і про “хороше” місто, якими ми користуємося до сих пір і які лягли в основу “Справедливого міста” з книги “Життя та смерть американських міст”, а виникла ця книжка з її боротьби з девелопером Робертом Мозесом, який будував хайвей через Нью-Йорк і який хотів знищити місце, де вона мешкала, Грінвіч Вілладж, яке вона в результаті відстояла.
Інша жінка в архітектурі, про яку сьогодні говорили – це Шарлотта Пер’єн, яка врешті стала партнеркою практики Корбюзє, яка вступала до нього в майстерню і якій він зневажливо сказав: “Ми тут подушок не вишиваємо на дивані, це не жіноча справа – архітектура”.
Інша жінка відома, відоме подружжя Роберт Вентурі і Деніз Скотт Браун. Роберту Вентурі дали Прітцкерівську премію, а Деніз Скотт Браун не дали і зараз там цілий рух, щоб дати їй цю премію врешті-решт, бо вона на неї заслуговує.
Ще одна відома жінка в архітектурі Маделон Врізендорп, дружина Рема Колхаса, співзасновниця ОМА, про неї часто забувають говорити.
Грета Шютте-Лихоцкі, яка працювала над проектом Франкфуртської Кухні. Вона проектувала також і дитячі садки і публічні простори. Перша австрійська жінка-архітекторка, перша випускниця Univercity of Applied Arts
Айно Аалто, дизайнерка, архітектрка, дружина Адара Аалто. Їхня спільна робота – фінський павільйон на Нью-Йоркській світовій виставці.
Без Захи Хадід не обійдемось, оскільки жінки в архітектурі продовж кількох столітть постають в різних ролях, і як практикуючі архітекторки, і аматорки (любительки), освітянки і замовниці (патронесси) архітектурних обєктів. А коли замовник прауює з архітектором і це плідна співпраця, то це половина успіху того, що робить архітектор.
Архітектура стає окремою професією всередині 19 ст, і кількість жінок тих часів там невелика. Наприкінці 19 ст більшість університетів дозволяють приймати жінок і архітектурним школам дозволяється набирати жінок, але лише в 1980 році жінка-архітекторка Розарія П’ямеллі отримує посаду архітектурної школи City University of New York.
Картина на сьогодні є більш оптимістичною. Є троє жінок, які мають Прітцкерівську премію: це Заха Хадід перед усім відома, це Кадзуйо Седзіма, японка, і партнер по практиці (2010 рік), це Карме Піжем, та двоє чоловіків-партнерів по архітектурній фірмі (2017).
Є декілька цікавих жінок: Оділь Дека, дуже ексцентрична, Маріон Маоні Гріффін, одна з перших ліцензованих жінок-архітекторок світу, Кейтлін Елін Морей Грей – піонерка модерністського руху в архітектурі, випускниця Массачусетської програми архітектури і Майя Лін, авторка проекту Vietnam War Memorial у Вашингтоні – делікатна інтервенція в ландшафт і простір, так само зробили і наші авторки Меморіалу Героїв Небесної Сотні у Львові Ірина Волинець та Марія Процик.
Ветерани Вєтнамської війни не могли повірити, що 20-річна Майя Лін, жінка азійського походження сама створила проект меморіалу у Вашингтоні і заходили до неї в гуртожиток, щоб перевірити це.
Перші задокументовані жінки, дотичні до архітектури, які займалися архітектурою: Катрін Брісоне (Kathrine Briconnet), Франція, кін. 16 ст, дружина Дома Боєр, наглядала за будівельними роботами замку Шенонсо; Плаутілла Бріччі, 17 ст, Італія, працювала разом зі своїм братом, оскільки сама не могла практику започаткувати, здійснювала нагляд і проектувала і палаццо і каплиці разом проектували з братом; леді Елізабет Вілбрайам, 17 ст, Великобританія, вивчала роботи Паладіо в Венето,авторка дюжини власних помість, зокрема Уоттон Хаус та Вестон Парк, чисельних церков, щонайменше 18 церков в Лондоні бути спроектовано саме нею; до недавнього часу вважалася патронесою, але дослідники з’ясували, що вона вчила самого сера Крістофера Рена, не виключена її участь в проекті Собору Святого Павла.
Коли ми говоримо про жінок-архітекторок, вони як щось незвичне, незвичні рамки якісь порушують, які боролись з дискримінацією, трохи незвичні як Джейн Джейкобс, але важливі фактори, на які ми маємо зважати – це доступ до освіти, в університети жінки масово потрапляють лише наприкінці 19 ст. Не варто забувати ще про чинники воєн, коли після І Світової війни, після ІІ Світової війни, коли відкрились вакансії, коли чоловіки були на фронті і відкрились можливості, те що ми називаємо “вікно можливостей”, а потім жінки заступали чоловіків в їх “чоловічих” професіях і не варто забувати, хочу на цьому наголосити, про традиційні гендерні ролі і уявлення про “природне” призначення чоловіків і жінок, які серйозно впливали на вибір професії. І сьогодні ми маємо pain in the ass з фемінітивами, тому що люди є а назв немає і як його називати? Є проблема.
І для того, щоб з’ясувати для чого жінки нечисленні, невидимі. Чим є архітектор в уявленні? Як працювала ця практика? Десь до середини 20 ст вважається, що це чоловік, один автор цієї споруди “майбутнього”, а всі інші – ці архітектори, ці креслярі допомагають та виконують, тобто роботою бюро керує одна людина або партнерство. Поступово природа архітектурного проектування змінюється, модель ускладнюється і сьогодні це не індивідуальна, це командна робота, навіть під брендом якимось, але це командна робота, це десятки людей в великій фірмі: дослідження, технологія, конструкторське забезпечення, візуалізація, документація технічна різна, тексти. Якщо ми згадаємо всі ці совєцькі інститути, коли була ціла купа жінок безіменних і тоді ми говорим, що ця специфічна модель знеособлення архітектури і говорили про те, що social standing архітектора падала в 60-ті, 70-ті рр, потім вони знову набули голос в публічній сфері і про це писали на Заході, у нас, на жаль, архітектори мовчать, мало хто з них говорить. Ось це знеособлення архітектора та безіменних жінок в проектних інститутах. Сучасна колективна архітектура стархітектів також.
Окрема тема – це партисипативна, учасницька архітектура, де архітектор допомагає висловитись іншим і тоді ми говоримо, що тут жінки можуть бути активними.
Як часто ми чуємо й бачимо дискримінаційні фрази, двозначні зображення, сексистські стереотипи в рекламі? Телебачення, білборди, листівки, радіо — усе це переповнюють патріархальні упередження, дискримінація жінок, об’єктивація жіночого тіла, аж ми звикли заплющувати на це очі і ніяк не реагувати.
Чому це погано? Комітет ООН з ліквідації всіх форм дискримінації щодо жінок у своїх підсумкових зауваженнях до восьмої періодичної доповіді України[1] зазначив, що, як і раніше, стурбований тим, що в політичному дискурсі, ЗМІ й суспільстві зберігаються глибоко вкорінені патріархальні погляди та дискримінаційні стереотипи щодо ролі та обов’язків жінки й чоловіка в сім’ї, які увічнюють підлегле становище жінки в сім’ї і в суспільстві. Ці погляди визначають вибір жінок у сфері освіти й професійної діяльности, їхню низьку участь у політичному і громадському житті, нерівне становище на ринку праці та в сімейних відносинах. Комітет укотре нагадав, що такі дискримінаційні стереотипи — ключові причини насильства щодо жінок, та висловив стурбованість у зв’язку з тим, що його держава-учасниця дотепер не вживала постійних заходів для зміни або усунення дискримінаційних стереотипів і негативних традиційних підходів[2].
Комітет сформулював для України кілька рекомендацій.
Без зволікання впровадити комплексну стратегію, яка передбачає активні й послідовні заходи, орієнтовані на жінок і чоловіків з усіх верств суспільства з метою ліквідувати дискримінаційні стереотипи і патріархальні уявлення про роль та обов’язки жінок і чоловіків у сім’ї і в суспільстві.
Вживати новаторських заходів, спрямованих на засоби масової інформації, для поглиблення розуміння реальної рівности жінок і чоловіків та для посилення позитивного і нестереотипного уявлення про жінок у всіх сферах, з особливим акцентом на систему освіти[3].
Ідентифікація сексизму в рекламі
Фахівці з недискримінації пояснюють, що сексизм породжує сексуальну експлуатацію жінок і насильство над ними, бо формує споживацьке й зневажливе ставлення до жінки[4]. Гендерна експертка Тамара Марценюк у своїй книжці «Гендер для всіх. Виклик стереотипам» виділяє кілька видів сексизму в рекламі[5]:
об’єктивація жіночого тіла (репрезентації жінки, жіночого тіла як частини рекламованого товару, розрахованого на споживача-чоловіка),
еротизація (оголення частин тіла, закріплення в підсвідомості підлеглости жінок чоловікам),
фейсизм (різні способи зображати чоловіків і жінок: у першому випадку акцентуються голова і обличчя, в другому — тіло і його частини),
мачизм (підкреслення чоловічого домінування над жінками, наголошення традиційних ознаках маскулінности).
Важливо бачити межу між об’єктивно необхідним, адекватним і недискримінаційним використанням жінок, жіночого тіла в рекламних продуктах і явним сексизмом. Звичайно, не завжди зображення оголеного тіла в рекламі вважається дискримінацією за ознакою статі, наприклад реклама спідньої білизни, коли модель фотографують у ній, цілком прийнятна. Та коли паралелі із зображенням оголеного тіла ніяк не стосуються рекламованого продукту, як-от керамічної плитки чи будівельних інструментів, це характерна ознака сексизму в рекламі.
Як же зрозуміти, чи справді реклама порушує принцип недискримінації за ознакою статі? З цим нам допоможе національне законодавство та Стандарт організацій України[6], який розробили Всеукраїнська громадська організація «Українська асоціація маркетингу», Центр гендерно-правової освіти УАМ за участю й експертно-консультаційного сприяння Всеукраїнської рекламної коаліції та інших організацій. Призначений він для органів виконавчої влади, юридичних і фізичних осіб, які розробляють, експортують, перевіряють і застосовують стандарти.
Цей документ поширюється на різні види, форми й засоби реклами, серед них і засоби масової інформації, які впливають на формування суспільного ставлення і моделей соціоекономічних відносин, та містить основні критерії визначення дискримінаційної і недискримінаційної реклами за ознакою статі.
Реклама не повинна принижувати права чи применшувати значущість обов’язків, очікувань, відносин і суспільних ролей людей тієї чи тієї статі відповідно до чинного законодавства України.
Реклама не повинна нав’язувати або пропагувати негативні стереотипи щодо соціальних і статевих ролей жінок і чоловіків.
Реклама не повинна пропагувати сексуальні образи й насильство.
Реклама не повинна нав’язувати або пропагувати негативні стереотипи, особливо відкритого або прихованого статевого змісту, щодо дітей і не може використовувати образи дітей у рекламі.
Відповідно до цього стандарту в рекламі не вільно вживати двозначні вислови, які можна витлумачити як образу людини певної статті. Слід обережно використовувати моделі та образи, які впливають на формування нездорового способу життя або можуть викликати загрозу життю жінок і чоловіків, а особливо молоді й дітей (моделі з анорексією, булімією). Реклама повинна намагатися демонструвати реалістичні образи, зовнішність, поведінку жінок і чоловіків та запобігати приниженню жінок і чоловіків, у яких зайва вага, будь-які психофізіологічні особливості/відмінності тощо.
Реклама, у якій не дотримано вказаних правил, не лише дискримінаційна, а й недобросовісна. До осені 2021 року Закон надавав виключно визначення недобросовісної реклами, через поняття якої ми визначали сексистську рекламу як таку, що порушує Закон України «Про рекламу».
Законом “Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» щодо протидії дискримінації за ознакою статі”, який набуває чинності від 08.01.2022 надано дефініції понять «дискримінаційна реклама» та «дискримінаційна реклама за ознакою статі».
Законодавство відносить до дискримінаційної реклами таку, що вміщує чи використовує твердження та/або зображення, які є дискримінаційними за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками щодо особи та/або групи осіб.
Таким чином, недобросовісна реклама є ширшим поняттям і охоплює собою поняття дискримінаційної реклами. А це означає, що дискримінаційна реклама завжди буде недобросовісною, в той час коли недобросовісна реклама не завжди є дискримінаційною.
Також новий Закон окремо виділяє поняття дискримінаційна реклами за ознакою статі. До такої відноситься реклама, що містить твердження та/або зображення щодо інтелектуальної, фізичної, соціальної чи іншої переваги однієї статі над іншою та/або щодо стереотипності ролі чоловіка та жінки, що пропагує принизливе та зневажливе ставлення; принижує гідність людини за ознакою статі; демонструє насильство за ознакою статі; використовує зображення тіла людини (частини тіла) виключно як сексуального об’єкта з метою привернення уваги споживача та/або посилання (слова, звуки, зображення) на сексуальні стосунки, що не стосуються рекламованого продукту чи способу його споживання.
Відповідальність за таку рекламу несе рекламодавець, а рішення щодо визнання реклами недобросовісною або дискримінаційною прийматимуть державні органи, визначені у статті 26 закону «Про рекламу».[7]
Недобросовісна реклама — це реклама, яка вводить або може ввести в оману споживачів реклами, завдати шкоди особам, державі чи суспільству внаслідок неточности, недостовірности, двозначности, перебільшення, замовчування, порушення вимог щодо часу, місця і способу розповсюдження (визначення із Закону України «Про рекламу»)[8]. Тому боротися із сексизмом у рекламі можна і треба. Більше того, законодавець посилив відповідальність за порушення законодавства та захист прав споживачів.
Куди і як звернутися
У протидії сексизму в рекламі важливі активність і солідарність громадян та громадянок. Насамперед можна в соцмережах звернути увагу компанії-замовника на дискримінаційну рекламу: написати коментар, поставити низьку оцінку сторінці тощо, в екстремальних випадках — написати скаргу на порушення стандартів соцмережі. Одночасно можна оприлюднити рекламу у фейсбук-групі Сексизм і мізогінія та закликати однодумиць і однодумців до солідарних дій. Агрегує приклади сексистської реклами і подає на них скарги ГО «Ліга захисту прав жінок “Гармонія Рівних”».
Є ще один простий і дієвий спосіб: зафіксувати рекламу (зробити фото/відео) і, якщо це актуально, записати адресу, за якою вона міститься. На сайті Індустріального гендерного комітету з реклами заповнити відповідну форму для подання скарги. Комітет розглядає скарги і спрямовує в Державну службу України з питань безпечности харчових продуктів та захисту споживачів. Можна також звернутися безпосередньо в Держпродспоживслужбу або — це вже як важка артилерія — в Антимонопольний комітет України, посилаючись на дискримінаційну та недобросовісну рекламу.
Останній важіль впливу, на мою думку, — омбудсперсон, а саме Управління з питань дотримання прав дитини, недискримінації та гендерної рівности секретаріату Уповноваженого(ї) Верховної Ради України з прав людини. Ще одна «висока» інстанція — Національна рада з питань телебачення і радіомовлення, до якої можна звернутися з приводу реклами на телебаченні або радіо. Ці органи уповноважено накладати штрафи, ухвалювати рішення про зняття чи зупинення поширення такої реклами, анулювати ліцензії телеканалів (за позовом Нацради) та ін.
Абзацом четвертим «Права об’єднань громадян, об’єднань підприємств у галузі реклами» статті 29 Закону тепер надано право звертатись із даним питанням безпосередньо у суд: «звертатися з позовом до суду в інтересах рекламодавців, виробників, розповсюджувачів та споживачів реклами у разі порушення їх прав, передбачених законодавством».
Експерт Микола Ябченко зазначив: «Будь-який закон може виконуватися більш або менш добре. Потрібно простежити у найближчий час, як судді будуть трактувати положення закону. Тоді стане видно, чи достатньо чіткі такі формулювання. Закони не в камені карбують, тому можна буде адаптувати норму, якщо практика покаже, що адвокати знайшли “лазівку”, — каже експерт. — Зміни лише конкретизували те, що і так було вже закріплено в законі. Але враховуючи, що ця тема для судів доволі нова, явна артикуляція термінів буде однозначно помічною. Буде легше вести досудові розмови з рекламниками, які не хочуть вірити, що сексизм є дискримінацією. Тепер можна буде посилатись на конкретні положення в законі, де чітко вказано, що сексистська реклама заборонена».[9]
Ось зразок універсального звернення в усі названі вище органи
Назва органу, до якого надсилається скарга
поштова адреса
Прізвище, ім’я, по батькові заявника(ці)
поштова адреса,
контактний номер телефону
ЗВЕРНЕННЯ
(Дата) у (назва населеного пункту й адреса) я, (ПІБ), виявив(ла) рекламу (назва суб’єкта, що рекламує), яка містить ознаки дискримінації і яка поширюється на носіях зовнішньої реклами / у метрополітені / в ефірі телеканалу / у друкованому виданні тощо (вибрати потрібний варіант).
У цій рекламі зображено (короткий опис змісту реклами).
Вищезгадана реклама вміщує твердження та/або зображення щодо інтелектуальної, фізичної, соціальної чи іншої переваги однієї статі над іншою та/або щодо стереотипності ролі чоловіка та жінки, що пропагує принизливе та зневажливе ставлення; принижує гідність людини за ознакою статі; демонструє насильство за ознакою статі; використовує зображення тіла людини (частини тіла) виключно як сексуального об’єкта з метою привернення уваги споживача та/або посилання (слова, звуки, зображення) на сексуальні стосунки, що не стосуються рекламованого продукту чи способу його споживання/ описує жінку як сексуальний об’єкт / містить натяки на статеві стосунки й сексуальність, що ніяк не пов’язано з рекламованим продуктом і не має прямих асоціацій зі споживанням рекламованого продукту / зображує насильство представника однієї статі над іншою (вибрати потрібний варіант).
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 8 Закону України «Про рекламу», в рекламі заборонено вміщувати твердження та/або зображення дискримінаційні за ознаками походження людини, її соціального і майнового стану, расової і національної належности, статі, освіти, політичних поглядів, ставлення до релігії, за мовними ознаками, родом і характером занять, місцем проживання, а також такі, що дискредитують товари інших осіб.
Крім того, відповідно до частини 3 статті 7 Закону України «Про рекламу», реклама не повинна містити інформацію або зображення, які порушують етичні, гуманістичні, моральні норми, нехтують правилами пристойности.
Згідно зі Стандартом організацій України 21708654-002-2011 «Недискримінаційна реклама за ознакою статі», реклама вважається дискримінаційною за ознакою статі та порушує добросовісну маркетингову практику, якщо:
а) Реклама зображує чи описує жінку або чоловіка як прикрасу чи сексуальний об’єкт, містить натяки на статеві стосунки і сексуальність людей, що ніяк не пов’язано з рекламованим продуктом і не має прямих асоціацій зі споживанням рекламованого продукту, товару, послуг тощо; порушення посилюється, якщо сексуальність людини зображується чи описується принизливо, зневажливо, наклепницьким чином (для людської гідности) через мову, позування, вербальні або невербальні натяки тощо).
б) Реклама вважається дискримінаційною за ознакою статі та порушує добросовісну маркетингову практику, якщо вона стверджує або натякає, що роль однієї статі в соціальному, економічному і культурному житті нижча, ніж іншої.
Прошу здійснити перевірку викладеної інформації та в межах ваших повноважень вжити заходів з метою зупинити поширення відповідної реклами у зв’язку з тим, що вона дискримінаційна за ознакою статі, та притягнути до відповідальности вищезгаданого рекламодавця.
Про розгляд мого звернення прошу повідомити мені в письмовому вигляді.
Додаток на __ арк. (роздрукувати та додати фото виявленої вами реклами)
Дата Підпис ПІБ
[1] Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (Convention on the Elimination of all Forms of Discrimination Against Women, CEDAW) — міжнародний договір, який 1979 року ухвалила Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй. Його ще називають міжнародним «біллем про права» жінок. Договір ратифікували 189 держав. Україна підписала Конвенцію 17 липня і ратифікувала 19 грудня 1980 року, отож зобов’язана звітувати про її виконання.
У міжнародних звітах про забезпечення гендерної рівності Україна посідає низькі місця передусім через показник політичної залученості жінок. Візьмімо найвідоміший документ, який засвідчує стан гендерних відносин у світі — щорічний Звіт про глобальний гендерний розрив 2018 року (Global Gender Gap Report 2019), що його підготував Світовий економічний форум (World Economic Forum). У цьому документі величина гендерного розриву (gender gap) оцінюється за чотирма важливими показниками нерівності між чоловіками й жінками: економічна участь, рівень освіти, політичне представництво та сфера здоров’я.
У 2018 році Україна посідала 65 місце зі 149 досліджуваних країн. Очевидно, що найгірша ситуація з політичним складником (участю жінок у процесі ухвалення рішень) — 97 місце зі значенням індексу, яке майже наближається до нуля і засвідчує майже суцільну гендерну нерівність.
Ще гірше місце нашої держави в глобальному рейтингу «Жінки в національних парламентах світу» від Міжпарламентської спілки[1]. Зокрема, Україна посідає аж 146 місце серед 187 країн світу, маючи лише 12 % жінок у Верховній Раді.
Звичайно, така статистика не сприяє позитивному іміджу України на міжнародній арені. Крім того, беручи різноманітні зобов’язання із забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, наша держава їх не виконує. Наприклад, згідно з Цілями Розвитку Тисячоліття, визначеними на Саміті тисячоліття ООН 2000 року і встановленими до 2015 року, Україна серед шести своїх цілей узялася досягнути гендерної рівності. Наша держава зобов’язалася до 2015 року «забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 тієї чи іншої статі в представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади». Як бачимо, Україна не виконала це завдання, адже станом на 2015 рік в українському парламенті жінок було далеко менша кількість від обіцяних 30 %.
Щоб пояснити недолугу ситуацію з низьким рівнем представництва жінок у «великій політиці», пропоную розглянути її на трьох рівнях аналізу:
мезорівні — партійному чи організаційному, із проблематикою сексистських висловлювань тощо;
мікрорівні — підтримки, бажання, навичок тощо.
Суспільний рівень залучення жінок (1): виклики гендерної політики в Україні
В українському законодавстві прописано рівні права і можливості жінок і чоловіків загалом і в політиці зокрема. Передусім у Конституції України громадянам гарантовано рівні конституційні права і свободи: «не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» (стаття 24). По-друге, окремий Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005) містить визначення таких понять, як рівні права і рівні можливості жінок і чоловіків, дискримінація за ознакою статі, позитивні дії, сексуальні домагання тощо. А у статті 3 сказано: «державна політика щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків спрямована на утвердження гендерної рівності; недопущення дискримінації за ознакою статі; застосування позитивних дій; забезпечення рівної участі жінок і чоловіків у прийнятті суспільно важливих рішень; забезпечення рівних можливостей жінкам і чоловікам щодо поєднання професійних та сімейних обов’язків»[2]. До речі, Тамара Мельник спостерегла, що: «Україна — перша країна в СНД, де 1999 року до парламенту було подано проект цільового закону із гендерної рівності»[3].
За роки незалежності де-юре в Україні відбулося чимало зрушень у сфері забезпечення гендерної рівності на рівні державної політики і створення так званого національного механізму. Україна пройшла еволюційний шлях від постановки і розгляду у 1990-х роках так званого «жіночого питання» (це передусім материнство і дитинство) до дальшого його розширення до «рівних прав і можливостей жінок і чоловіків». З 2000 року почалося поступове оформлення гендерної політики як самостійного напряму державної політики. Суттєвіші зрушення відбулися після Помаранчевої революції, коли було ухвалено перший на пострадянському просторі окремий закон про рівні права і можливості жінок і чоловіків, запроваджено окрему державну програму для забезпечення гендерної рівності в українському суспільстві до 2010 року. 2007 рік було названо роком гендерної рівності[4].
Звичайно, окреме питання — ефективність і виконання законів. Де-факто з цим залишається низка проблем. Крім того, незважаючи на приєднання до міжнародних угод та ухвалення національного законодавства про рівні права й можливості жінок і чоловіків, у країні спостерігається брак політичної волі для реалізації гендерних перетворень на рівні керівників законодавчого і виконавчих органів та на рівні місцевої влади[5]. Певні зміни у сфері забезпечення гендерної рівності відбуваються радше завдяки українським громадським організаціям, міжнародним організаціям і проектам, що їх фінансують зовнішні донори.
Суперечливу ситуацію у сфері гендерної політики відзначила у своєму виступі в Давосі в січні 2019 року віце-прем’єр-міністерка з питань європейської і євроатлантичної інтеграції України Іванна Климпуш-Цинцадзе: «Уперше в історії незалежної України гендерні питання було пріоритезовано в Програмі дій уряду на 2018 рік. Усі заплановані торік завдання виконано. У щоденній роботі міністерств гендерна проблематика проходить через їх тематичне профілювання. Цей тренд продовжено і в Програмі дій уряду на 2019 рік»[6]. Політикиня додала, що «маніпуляції навколо гендерної політики залишаються частиною гібридної війни». Про подібні виклики, зокрема про антигендерні рухи як прояв гібридної війни, урядова уповноважена з питань гендерної політики Катерина Левченко пише в окремому розділі своєї книжки «Гендерне тяжіння»: «Антигендерні рухи — це навколополітичні рухи, які виконують замовлення своїх хазяїв. І, схоже, напередодні виборів 2019 року починають перетворюватися на політичні. Вони маніпулюють свідомістю громадян в умовах дефіциту інформації про реальні цілі та цінності гендерної політики, її змісту, напрямків»[7].
Зрозуміло, що в такій ситуації неоднозначності непросто просувати ідеї гендерної рівності, серед яких позитивні дії, як-от гендерні квоти, реалізація законодавчих норм тощо. Не меншу роль відіграє також суспільне ставлення до присутності жінок у політиці, на що варто подивитися детальніше.
Суспільний рівень залучення жінок (2): громадська думка і публічні висловлювання
Результати проаналізованих мною раніше репрезентативних опитувань громадської думки (1999, 2005, 2007 роки) свідчать про те, що ставлення українського суспільства до участі жінок у політичному житті країни далі залишається суперечливим, але його більше спрямовано в бік гендерної рівності, ніж ставлення і реальні дії політиків та управлінців різних рівнів влади[8]. З одного боку, українці схильні висловлювати патріархатні погляди, мовляв, політика — то чоловіча справа. З іншого боку, вони вважають, що жінки здатні покращити стан справ у структурах влади і держава повинна надавати рівні права й можливості чоловікам і жінкам брати участь у політичному житті.
Хочу висловити критичний коментар про з’ясування стереотипних суджень шляхом якраз стереотипно сформульованих питань на зразок «Для дружини важливіше підтримувати кар’єру чоловіка, ніж робити свою власну» або «Більшість чоловіків краще підходять для політики, ніж більшість жінок». Очевидно, що такі судження пересічні українці радше підтримають, адже вони стосуються повсякденного життя, про яке ми рідко задумуємося. На мій погляд, формулювання питань через гендерно-стереотипні твердження спонукає підтримувати ці твердження, зокрема на суспільному рівні.
Тому, щоби підтримувати радше егалітарні тенденції у формуванні громадської думки, наведу результати по двох питаннях із нещодавнього дослідження, яке провів Київський міжнародний інститут соціології протягом 28 серпня — 24 вересня 2018 року[9]. У результаті польового етапу було зібрано 2026 анкет.
Як видно з таблиці 1, переважна більшість українців уважає, що серед депутатів Верховної Ради України жінки повинні становити не менше як третину, а 31 % опитаних підтримує ідею паритетного представництва жінок у парламенті. Однак теперішня ситуація у Верховній Раді геть відрізняється від громадської думки дорослого населення України.
Варіанти відповіді
%
Більше як половина
5,7
Приблизно половина
30,9
Третина
15,3
Четверта частина
10,1
Десята частина
4,7
Жодної
3,8
Не знаю / важко відповісти
28,0
Немає вiдповiдi
1,5
Разом
100
Таблиця 1. На вашу думку, скільки жінок-депутаток має бути серед депутатів Верховної Ради України?
Не менш егалітарні варіанти відповідей на твердження про те, що влада повинна більше уваги приділяти питанням рівних можливостей чоловіків і жінок у суспільстві (див. табл. 2). Переважна більшість — 66 % опитаних — загалом підтримують цю думку, не підтримують лишень 10 % респондентів.
Варіанти відповіді
%
Не згоден
4,1
Скоріше не згоден, ніж згоден
5,3
Важко сказати напевно
21,1
Скоріше згоден, ніж не згоден
24,2
Згоден
41,9
Немає відповіді
3,4
Разом
100
Таблиця 2. Сьогодні багато говорять про роль жінок у суспільстві і громадсько-політичному житті. Хотілося б знати вашу думку щодо цих питань. Для кожного з наступних тверджень скажіть, будь ласка, наскільки ви погоджуєтесь чи не погоджуєтесь із ним. Влада повинна більше уваги приділяти питанням рівності можливостей чоловіків і жінок у суспільстві
Крім родини, освіти, середовища спілкування, громадську думку формують також публічні люди і ЗМІ. Суспільству складно підтримувати ідею залучення жінок у велику політику, коли високопосадовці у ЗМІ висловлюють патріархатні погляди. Як пам’ятаємо, апофеозом публічного сексизму стали висловлювання тодішнього Президента України Віктора Януковича. Ще під час передвиборчої кампанії на початку 2010 року він зробив сексистську заяву про жінок. Відмовляючи в дебатах своїй конкурентці Юлії Тимошенко, Янукович сказав: «Те, що мені кажуть, ніби з жінкою даремно сперечатися, неправильно, я з цим не згоден. Я насамперед уважаю, що вона прем’єр-міністр і повинна нести відповідальність за кожне своє слово. А якщо вона жінка, то повинна йти на кухню і показувати там свої примхи»[10]. Тобто чинний Президент України відверто висловився про те, що місце жінок на кухні, а не в політиці. Сексистські висловлювання і дії політиків не рідкість і за останній період[11], що теж становить перешкоду для жінок на шляху в політику.
Структурний рівень залучення жінок: ситуація в робочому середовищі
У 2017–2018 роках я провела гендерний аналіз Верховної Ради України[12], у результаті якого з’ясувала, що коли аналізувати ВРУ як робоче середовище, то жінки в ньому стикаються з проблемою гендерної сегрегації на ринку праці, як вертикальної, так і горизонтальної. Під вертикальною сегрегацією мається на увазі нерівність між чоловіками й жінками в плані посад на кар’єрних сходах. Горизонтальна сегрегація — це окремі «ніші» для наповнення переважно жінками чи переважно чоловіками. У політиці стереотипно вважається, що «серйозна політика» (hard politics) — це радше для чоловіків (сфери оборони, будівництва тощо), а «м’яка політика» (soft politics) — це, відповідно, для жінок (охорона здоров’я, освіта, культура тощо).
Склад комітетів ВРУ свідчить, що радше так званими «жіночими» сферами в політиці є міжнародні відносини (очевидно, щоби продемонструвати міжнародній спільноті увагу до виконання міжнародних зобов’язань із забезпечення рівних прав і можливостей) і соціальна сфера (соціальна політика й охорона здоров’я). Крім того, жінки недопредставлені в керівництві постійних делегацій ВРУ. Гендерний склад членства в делегаціях теж далекий від паритету.
На момент обрання за партійними списками найбільш гендерно-збалансованою виявилася політична партія «Об’єднання “Самопоміч”», серед представників якої у ВРУ жінки становлять 34,4 %. На другому місці — Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» (29,4 %), на третьому — Блок Петра Порошенка (23,8 %). Найменший відсоток жінок у політичних партіях «Опозиційний блок» (11,1 %), Радикальній партії Олега Ляшка (14,3 %) і «Народний фронт» (17,2 %). Загалом жодна з чільних політичних партій України не дотримується ідеї гендерного паритету, тобто представництва жінок і чоловіків 50/50. Добровільні партійні гендерні квоти — непопулярний серед політичних партій України механізм залучення жінок у політику. Навпаки, жінок ставлять радше в непрохідній частині закритих партійних списків.
Не може не тішити діяльність із просування ідей гендерної рівності Міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» та Громадської ради з гендерних питань при ньому.
Індивідуальний рівень: час та інші ресурси для залучення в політику
Крім розглянутих вище структурних чинників залученості жінок у політику, які спричиняють і поширюють гендерні стереотипи, існують ще так звані індивідуальні чинники, які передбачають, що жінка реалізовує своє бажання і мотивацію працювати в політиці.
Чому у жінок рідше, ніж у чоловіків, виникають такі бажання? Зокрема, бажання активніше просуватися по кар’єрних щаблях і йти у велику політику, на рівень ухвалення рішень.
Саме за жінками в нашому суспільстві закріплено доглядову працю (за дітьми, людьми літнього віку, людьми з інвалідністю, хворими родичами) і підтримку домогосподарства, тому у них менше часу, щоби присвятити його роботі в політичній сфері, яка часто понаднормова і передбачає відрядження тощо. Отже, такий ресурс, як час, вельми важливий у цьому випадку.
Політика передбачає ризик, орієнтацію на успіх, командну роботу — риси, які змалечку виховують головно у хлопчиків. У результаті такої диференційної соціалізації хлопці в середньому більше вірять у свої сили порівняно з дівчатами і краще оцінюють свої компетенції.
Про подібні приклади розповідають жінки, котрі досягли успіхів у певній сфері. Наприклад, операційна директорка «Фейсбук» Шеріл Сендберг розмірковує в TED-промові, чому так мало жінок серед лідерів[13]. Один із головних викликів для жінок — поєднати роботу і сімейні обов’язки. Крім того, у жінок менше зв’язків порівняно з чоловіками, вони меншою мірою залучені в соціальні мережі[14]. Ще у них набагато менше грошових ресурсів, щоби пройти в політику самостійно.
Є поодинокі приклади відомих жінок у політиці — Маргарет Тетчер, Індіра Ганді, Ангела Меркель, а тому ідея так званої американської мрії — self-made women — вельми живуча. Та щоб пробити цю «скляну стелю», яка в політиці так само поширена, як у бізнесі й інших сегментах ринку праці, потрібно дуже багато зусиль. Скло часто виявляється бетоном із шарами стереотипів і глузувань, які непросто долати на рівні індивідуальної комунікації.
Тому дуже важливо говорити про солідарність між жінками, які, будучи чисельною більшістю, насправді є так званою «меншиною», якщо говорити про їхні права і можливості. Підтримка і натхнення від інших жінок — це те, що дає сили рухатися вперед і змінювати суспільну реальність.
[1] Станом на 1 листопада 2018 року. Узято 24 січня 2019 року з бази даних: Women in National Parliaments / Inter-Parliamentary Union // http://www.ipu.org/wmn-e/world.htm
[3]Мельник, Тамара. Творення суспільства гендерної рівності: міжнародний досвід. Закони зарубіжних країн з гендерної рівності. — 2-ге вид., доп. — К.: Стилос, 2010. — С. 379.
[5]Див.: Гендерна політика та інституційні механізми її реалізації в Україні: Національний огляд виконання Україною Пекінської декларації та Платформи дій і заключних документів Двадцять третьої спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН / Укл. М. Корюкалов; за сприяння Програми ООН Жінки «Підсилення підзвітності у фінансуванні гендерної рівності. Партнерство ЄС і ООН з гендерної рівності» в Україні, Представництва Фонду Фрідріха Еберта в Україні та Українського жіночого фонду. — К., 2014. — 120 с.
[9] Польовий етап тривав з 08 по 23 вересня 2018 року. Опитування проводилося в 109 населених пунктах у всіх областях України, окрім автономної республіки Крим. У Донецькій і Луганській областях опитування проводилися тільки на територіях, що контролюються Україною.
Під гендерним насильством (gender-based violence) мається на увазі насильство, яке чинять переважно чоловіки проти переважно жінок. Загалом агресивну поведінку очікують від саме чоловіків, тому чоловіки — це та група, яка переважно чинить насильство будь-якого типу (хоча й сама страждає від насильства у війнах, розбоях, вуличному насильстві тощо). Тобто передусім чоловіки є агресорами, які коять насильство проти жінок, дітей та інших чоловіків. Жіноча гендерна роль «пасивної» і «слабкої» статі, гендерна нерівність, нерівні можливості на ринку праці тощо роблять жінок групою, вразливішою до насильства.
Коли і як почали обговорювати гендерне насильство: генеалогія теми
Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція) — це перший юридично обов’язковий інструмент у цьому питанні на європейському рівні, а також один із найперспективніших міжнародних договорів у цій галузі. Конвенція стверджує абсолютну неприпустимість насильства щодо жінок і домашнього насильства та постулює його гендерний характер і зв’язок з гендерною нерівністю. Попри чималі позитивні зрушення в державних політиці й практиці, різні форми насильства щодо жінок і далі залишаються поширеною проблемою на всіх рівнях суспільства в усіх державах-членах Ради Європи, зокрема і в Україні[1].
Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві
Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, якщо говорити мовою українського законодавства.
За результатами соціологічного дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» (2006), найпоширенішим видом насилля було названо насильство в сім’ї з боку партнера по шлюбу[2]. Жінки зазнають його вчетверо частіше за чоловіків. Тому в Україні ще більше як десять років тому почали вживати заходи для допомоги жертвам насилля і попередження цього явища.
У 2001 році у відповідь на стурбованість рівнем насильства в сім’ї в Україні було ухвалено закон «Про попередження насильства в сім’ї»[3] — перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукає до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — будь-якi умиснi дiї фiзичного, сексуального, психологiчного чи економiчного спрямування одного члена сiм’ї стосовно iншого члена сiм’ї, якщо цi дiї порушують конституцiйнi права i свободи члена сiм’ї як людини та громадянина i завдають йому моральну шкоду, шкоду його фiзичному чи психiчному здоров’ю. Крім того, в цьому законі виділено чотири типи насильства в сім’ї: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне.
У 2010 році розпорядженням Кабінету Міністрів України затверджено план заходів з проведення національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року[4].
Україна підписала Стамбульську конвенцію 7 листопада 2011 року. Головне завдання проекту — підготовка до ратифікації та сприяння імплементації Стамбульської конвенції. Основним завданням проекту Ради Європи й уряду Швеції «Запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством в Україні» (1 вересня 2013 — лютий 2016) було дати українським органам влади точну картину в певних сферах (законодавство, політика і практика) та визначити сфери, які потребують реформування. Мета — забезпечити відповідність стандартам ЄС, зокрема вимогам Стамбульської конвенції, а також запобігання і боротьба з насильством щодо жінок та домашнім насильством як поширеним проявом порушення прав людини. У рамках проекту було проведено низку досліджень і підготовлено публікації (українською й англійською мовами)[5]. Наприклад, Звіт про кращі міжнародні практики й стандарти у сфері протидії насильству щодо жінок та домашньому насильству[6].
Процес ратифікації Стамбульської конвенції в Україні сповільнився через опір консервативної групи народних депутатів, які заперечують вживання слова «гендер» у тексті закону.
Інформацію про іншу нормативно-правову базу з питань запобігання домашньому насильству розміщено на сайті Міністерства соціальної політики[7].
Чим гендерне насильство відрізняється від інших видів насильства?
1. Найчастіше це насильство здійснюється в приватному просторі (домашнє насильство), тому його погано розпізнають і карають органи правосуддя.
2. Це проблема ХХІ століття, актуальна для всіх країн світу, немає жодної країни, де цю проблему була б вирішено.
3. Насильство може пояснюватися «культурою», наприклад, так звані «вбивства честі» (родина звинувачує жінку в непокорі і небажанні «зберігати сімейні традиції» та вбиває за те, що жінка мала стосунки з чоловіком без згоди сім’ї, часто з чоловіком з іншої культури; такі випадки трапляються у Єгипті, Ємені, Пакистані, Туреччині й інших країнах). В окремих країнах гендерне насильство закріплено в законодавстві.
4. Проблема перейшла з «приватної» сфери у публічну (тобто особисте стало політичним), тому наразі вирішується на державному рівні.
5. Потрібні спільні зусилля дослідників, політиків, громадських активістів і ЗМІ, щоб його подолати.
Найпоширенішими видами гендерного насильства у світі вважаються зґвалтування, домашнє насильство (або насильство в сім’ї), проституція, секс-торгівля, сексуальні домагання.
Існують також приклади гендерного насильства, які пояснюють так званою культурою, традиціями і звичаями, наприклад, ранні або дитячі (часто примусові) шлюби, обрізання жіночих статевих органів, убивство честі.
Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) окрему увагу звертає на сексуальне насильство щодо жінок з боку інтимного партнера (intimate partner and sexual violence against women)[8]. ВООЗ наводить таку класифікацію видів насильства відповідно до життєвого циклу жінки (див. табл. 1).
Таблиця 1. Типи насильства відповідно до віку жінок (класифікація ВООЗ)[9]
№
Віковий цикл
Типи насильства
1
До народження
Селективні за статтю аборти
2
Дитинство
Жіноче дітовбивство;фізичне, сексуальне і психологічне насильство
3
Дівоцтво
Дитячий шлюб; обрізання жіночих статевих органів;фізичне, сексуальне і психологічне насильство;інцест; дитяча проституція і порнографія
4
Підлітковий вік і повноліття
Насильство в процесі залицяння і зустрічей (наприклад, зґвалтування від інтимного партнера, обливання кислотою); сексуальні стосунки через економічну необхідність; інцест; зґвалтування; сексуальні домагання; примус до проституції і порнографії; торгівля жінками; примусовий секс у шлюбі; насильство з боку партнера; вбивство з боку партнера; психологічне насильство; зловживання жінками з інвалідністю; примусова вагітність
5
Літній вік
Примусове «самогубство» або вбивство вдів з економічних причин; сексуальне, фізичне і психологічне насильство
Певні типи гендерного насильства можуть бути як з боку партнера, так і з боку держави, як-от примусовий аборт чи примусова стерилізація. Найчастіше цей тип насильства відбувається в приватному просторі, тому заведено говорити про «насильство в сім’ї» (домашнє насильство).
Фізичне насильство в сім’ї — умисне завдання одним членом сiм’ї iншому члену сiм’ї побоїв, тiлесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смертi постраждалого, порушення фiзичного чи психiчного здоров’я, завдання шкоди його честi й гiдностi[10].
Згідно з даними правозахисників, фізичне і психологічне насильство — найпоширеніші види насилля, на які припадає 95 % випадків[11].
В Україні правоохоронці найбільшою мірою ідентифікують фізичне насилля. Згідно з опитуванням громадської думки 2009 року[12], 21 % українців стикалися з фізичним насильством (побиття, замикання, зв’язування, примушування стояти нерухомо).
Психологiчне насильство
Психологiчне насильство в сiм’ї — насильство, пов’язане з дiєю одного члена сiм’ї на психiку iншого члена сiм’ї шляхом словесних образ або погроз, переслiдування, залякування, якими навмисно спричиняється емоцiйна невпевненiсть, нездатнiсть захистити себе та може завдаватися або завдається шкода психiчному здоров’ю[13].
Як і фізичне насильство, психологічне теж досить поширене. Наприклад, за вісім місяців 2010 року майже половина випадків (25649 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосується психологічного насильства в сiм’ї[14].
Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року[15], 35 % українців стикалися з психологічним насильством (найчастіше це постійне приниження і контроль).
Економiчне насильство в сiм’ї — умисне позбавлення одним членом сiм’ї iншого члена сiм’ї житла, їжi, одягу та iншого майна чи коштiв, на якi постраждалий має передбачене законом право, що може призвести до його смертi, викликати порушення фiзичного чи психiчного здоров’я[16].
Цей тип насильства набагато рідше фіксують відповідні органи. Наприклад, за вісім місяців 2010 року лише 3 % випадків (1755 із 55727), пов’язаних з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС, стосуються економічного насильства в сiм’ї[17].
Хоча згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року[18], 17 % українців стикалися з економічним насильством (примушення звітувати за кожну копійку, присвоєння обманним шляхом чи знищення майна).
Сексуальне насильство в сiм’ї — протиправне посягання одного члена сiм’ї на статеву недоторканнiсть iншого члена сiм’ї, а також дiї сексуального характеру щодо неповнолiтнього члена сiм’ї[19].
Найбільш табуйований вид насильства, який важко виявити. Згідно з даними звіту «Права людини 2009–2010», за вісім місяців 2010 року не зафіксовано жодного випадку сексуального насильства в сiм’ї, пов’язаного з особами, які стоять на профілактичному обліку в МВС[20]. Одиничні статистичні випадки, що їх МВС зафіксувало в минулі роки, не означають, що це явище поширено в Україні. Правоохоронним органам дуже важко виявити сексуальне насильство в сiм’ї, адже ця тема вважається приватною і тому замовчується.
Згідно з результатами опитування громадської думки 2009 року[21], 1 % українців стикався із сексуальним насильством (примушення силою до статевого акту). Опитування громадської думки свідчать, що сексуальне насильство найчастіше коїли чоловіки стосовно своїх дружин.
Більше про сексуальне насильство в наступних матеріалах:
Ще один актуальний для українського суспільства тип гендерного насильства — торгівля людьми, зокрема жінками. Торгівля людьми — серйозна проблема в галузі прав людини в Україні, яка є джерелом походження, транзитною територією і країною призначення для чоловіків, жінок і дітей. Міжнародна організація з міграції (МОМ) працює з жертвами торгівлі людьми в Україні з 2000 року; через відсутність централізованої національної системи збору даних найчастіше використовують саме статистику МОМ, зокрема й український уряд.
У період з 2000-го до березня 2015 року МОМ надала допомогу 11 086 жертвам торгівлі людьми в Україні[22], хоча загальна кількість жертв, імовірно, набагато більша. МОМ уважає, що після здобуття незалежності 1991 року понад 120 тис. чоловіків, жінок і дітей стали жертвами торгівлі людьми[23]. З 2004 року, коли почали враховувати і звертати увагу на стать жертв, більше як дві третини постраждалих виявилися жінками. Там, де мета торгівлі сексуальна, переважну більшість жертв становлять жінки: 99 % жертв, яким з 2007 року надано допомогу, — це жінки (2190 осіб порівняно з 25 чоловіками)[24].
Якщо жертви з різних країн продаються в Україну або через неї, власне українських жертв вивозять не тільки до інших країн, головно Європи й Азії, а й у інші регіони України. Найбільш вразливі в аспекті торгівлі людьми молоді самотні жінки з низьким рівнем життя. У них часто обмежений доступ до можливостей працевлаштування, тому вони незмінно є об’єктом полювання з боку вербувальників-українців, які здобувають їх шляхом шахрайства, примусу чи боргового рабства. Чи призводить проституція до торгівлі жінками?
З кінця 1990-х років українська влада зробила низку кроків, спрямованих на боротьбу з торгівлею людьми, зокрема жінками. Разом із загальною криміналізацією торгівлі людьми через статтю 149 Кримінального кодексу (яка встановлює кримінальну відповідальність за торгівлю людьми для сексу й праці) від 1999 року уряд затвердив низку планів дій, а 2011 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про протидію торгівлі людьми»[25] з метою знизити її рівень та надати підтримку жертвам.
У 2012 році було затверджено Державну цільову соціальну програму протидії торгівлі людьми на період до 2015 року[26]. Організація «Ла Страда — Україна» запровадила національну «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. МОМ підтримує окрему національну довідкову безкоштовну лінію з питань міграції і протидії торгівлі людьми[27].
Розвідувальна журналістика про торгівлю жінками
У 2005 році канадський журналіст Віктор Маларек презентував[28] україномовний переклад своєї книжки «Наташі: сучасна світова секс-торгівля» про торгівлю жінками[29]. В анотації зазначено: «Відомий канадський журналіст Віктор Маларек, спираючись на матеріали власних журналістських розслідувань, описує масштаби поширення у світі торгівлі жінками для потреб проституції. Жертвами ділків останніми роками найчастіше стають вихідці зі Східної та Центральної Європи, зокрема українки, росіянки, молдаванки, чешки. Аналізуючи це ганебне явище, автор вказує його глибинні причини й пропонує шляхи його усунення. Для осіб, які планують поїхати на роботу за кордон, їхніх родичів, друзів і знайомих, а також усіх тих, кому не байдужа проблема торгівлі людьми»[30].
Сексуальні домагання: означення поняття
Специфіка сексуальних домагань полягає в тому, що вони відбуваються не у приватній сфері (вдома), а в публічній, наприклад у робочому середовищі або в громадському транспорті. Тобто гендероване насильство в робочому середовищі називають сексуальними домаганнями[31].
У статті 1 Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» (2005)[32] наведено означення сексуальних домагань: «дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування».
І хоча означення деталізує дії сексуального характеру, воно вважається неповним, бо передбачає лише вертикальні відносини (підпорядкування типу начальник—підлеглий) і не охоплює відносини горизонтального типу (між колегами), серед яких теж трапляються випадки сексуальних домагань. Мало того, дані міжнародних досліджень свідчать, що сексуальні домагання частіше бувають серед колег, аніж у відносинах начальник—підлеглі.
Дослідження сексуальних домагань
Проблему сексуальних домагань як форми гендерної дискримінації вивчають передусім різні громадські організації в рамках міжнародних проектів. Наприклад, моніторинг ситуації щодо сексуальних домагань здійснювався в міжнародному проекті «Зупинимо насилля проти жінок» (Stop Violence against Women). Про сексуальні домагання в Україні там сказано, що, незважаючи на статтю 154 Кримінального кодексу України, до суду доходить дуже мало випадків сексуальних домагань (або не доходить жодного).
Західноукраїнський центр «Жіночі перспективи» (Львів) провів дослідження проблем сексуальних домагань на робочому місці з боку керівників і колег по роботі (2005). Згідно з його результатами, серед жінок і чоловіків у віці від 18 до 59 років, котрі живуть у Львові і Львівській області, фактично кожна десята опитана людина стикалася на роботі з небажаними неформальними поплескуваннями й погладжуваннями сексуального характеру з боку начальства. Стільки само людей зазнавали небажаної сексуальної ініціативи з боку колег, які стоять на одному з ними щаблі в офісній ієрархії.
Опитування громадської думки, яке 2008 року проводила «Ла Страда — Україна» разом з Київським міжнародним інститутом соціології, свідчить, що 96 % громадян України погоджуються з фактом існування сексуальних домагань; 43 % українців бачать проблему сексуальних домагань актуальною для України; 62 % жінок і 38 % чоловіків уважають, що «сексуальні домагання — це можливість просунутися по кар’єрних сходах».
Міжнародна спільнота стурбована світовими масштабами дитячих (або ранніх) шлюбів та їхніми наслідками для здоров’я і благополуччя дівчаток і хлопчиків[33]. Фонд народонаселення ООН реалізує всесвітню кампанію «Зупинимо дитячий шлюб», мета якої — інформувати і попередити ранні шлюби серед вразливих категорій населення.
Згідно з Конвенцією про права дитини (1989), «дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до цієї особи, вона не досягає повноліття раніше». Тому дитячий (або ранній) шлюб — це офіційний або неофіційний союз двох людей, коли принаймні одній із них ще не виповнилося 18 років. Ранній шлюб — це гендероване явище, яке чинить неоднаковий вплив на дівчаток і хлопчиків. Загалом у світі кількість хлопців у ранніх шлюбах набагато менша, ніж кількість дівчат. Щороку 14 мільйонів дівчаток виходять заміж у віці до 18 років, а в розвиткових країнах кожна сьома дівчина виходить заміж у віці до 15 років.
Міжнародна правозахисна спільнота переконана, що дитячі шлюби (які, крім того, можуть бути ще й примусовими) слід визнавати порушенням прав людини і прав дітей. Дівчата в ранніх шлюбах вразливі до насильства в сім’ї і сексуального насильства в стосунках, які не є рівними. Якщо вони вагітніють, то часто стикаються з ускладненнями під час вагітності й пологів, адже їхні тіла не готові до дітонародження. Вступивши в ранній шлюб, хлопці й дівчата часто змушені кидати освіту, щоб заробляти гроші чи виконувати хатні обов’язки. Виконавчий директор Фонду народонаселення ООН Бабатунде Осотімехін зазначив: «Рішення вийти заміж чи одружитися має робитися добровільно; це поінформоване рішення, яке ухвалюють без страху, примусу чи надмірного тиску. Це рішення дорослої людини, яке слід робити, коли людина справді готова до нього».
Кількість ранніх шлюбів в Україні поступово зменшується і характеризується малими масштабами. Загалом ранні шлюби притаманні більше жінкам, ніж чоловікам. Згідно з даними Державного комітету статистики України за 2012 рік, заміжні жінки у віковій групі до 18 років включно становили 2,62 % від усіх заміжніх жінок, а чоловіків відповідної вікової групи майже всемеро менше — лише 0,4 %.
Дитячі шлюби притаманні радше сільській місцевості, ніж міській. Зокрема, в селах підлітки віком 15–19 років одружуються вдвічі частіше, ніж у містах. Лише кожна друга жителька міста і кожна третя жителька сільської місцевості користується сучасними методами контрацепції. Крім того, існує безпосередній зв’язок між рівнем освіти молоді, матеріальним становищем та одруженням.
Серед причин вступу в ранній шлюб слід виділити поширені в суспільстві гендерні стереотипи. В Україні ранні шлюби пов’язано з ранніми сексуальними стосунками і незапланованою вагітністю. Вразливою соціальною категорією для ранніх шлюбів вважається ромська національна меншина України, особливо роми, які проживають компактно. Дитячі шлюби серед дівчат і хлопців ромської меншини спричинено патріархальними традиціями та бідністю.
Протидія гендерному насильству: світовий досвід
Щорічна міжнародна кампанія «16 днів протидії гендерному насильству»
25 листопада починається всесвітня кампанія «16 днів активних дій з подолання насильства проти жінок», що її запровадив генеральний секретар ООН Пан Гі Мун. Кампанія триває до іншої знакової для міжнародної спільноти дати — Дня прав людини (10 грудня). Кампанія з глобальним гаслом «Разом подолаємо насильство щодо жінок» закликає уряди всіх держав, громадянське суспільство, молодь, жіночі організації, бізнес-структури, журналістів та інших об’єднатися і дати відсіч глобальній епідемії насильства над жінками й дівчатами.
Про звинувачення жертви в злочинах насильства читайте в матеріалах Анни Лигіної:
Приклад інформаційних кампаній із боротьби з сексуальним насильством у США
Найвідоміший у світі інфопривід для привернення уваги до питання гендерного насильства — так звані «16 днів протидії гендерному насильству». Світова спільнота щороку долучається до цієї акції під егідою ООН з 25 листопада (Міжнародний день боротьби з гендерним насильством) до 10 грудня (Міжнародний день прав людини).
Цікавий досвід інших кампаній, які теж можуть бути корисними в Україні. У сфері забезпечення гендерної рівності Сполучені Штати відомі у світі як країна, яка успішно працює з подоланням насильства проти жінок. Національна коаліція проти домашнього насильства вже більше як тридцять років бореться з насиллям у сім’ї. Крім «16 днів протидії насильству», у США організовано окремі кампанії для привернення уваги до певних аспектів проблеми. З 2001 року квітень — це офіційно місяць боротьби із сексуальним насильством[35], коли по всій країні, в різних спільнотах проводиться низка заходів і кампаній.
Досвід США у боротьбі з домашнім насильством цінний з погляду його тривалості і масштабності. Ще в 1960–1970-х роках проблему гендерного насильства актуалізували активіст(к)и так званої другої хвилі фемінізму. Тепер це величезний інституціоналізований рух проти насилля, який об’єднує багато державних структур і громадських організацій. Родзинка цієї активності — те, що чоловіки нарівні з жінками долучилися до діяльності з подолання насильства і зайняли свою нішу, яку називають чоловічим рухом проти насильства (antiviolence men’s movement)[36].
Гасло однієї з кампаній з подолання сексуального насильства — «Час долучитися до вирішення проблеми» (It’s time… to get involved). У ній акцент роблять на тому, щоб залучити до превентивних заходів кожного / кожну з нас та привернути увагу до проблем сексуального насильства чи то в школі, університеті, робочому середовищі, чи у своїй спільноті, районі проживання. Головна мета кампанії — інформувати про проблему та спонукати пересічних її свідків не мовчати.
Традиційно вважалося, що про сексуальне насильство соромно говорити, зізнаватися в ньому, що воно стосується когось, але не нас. Натомість, як свідчать результати досліджень цієї проблеми, воно притаманне всім прошаркам суспільства і соціальним групам. Близько двох третин усіх зґвалтувань у США скоювала особа, яку жертва знала[37]. Кожна шоста жінка у США протягом життя була жертвою зґвалтування або його спроби. Крім того, згідно з даними Національної коаліції проти домашнього насильства, у США 25 % жінок зазнають домашнього насильства за життя[38]. Також результати дослідження виявили, що у жінок у віці 20–24 роки найвища імовірність зазнати насильства з боку інтимного партнера.
З проблемою сексуального насильства намагаються боротися на загальнодержавному і на локальному рівнях. У цьому переконують безліч відеороликів, присвячених проблемі сексуального насильства. Зокрема, Далласький кризовий центр з питань зґвалтувань (Dallas Area Rape Crisis Center) створив просвітницький ролик «It’s Time — Sexual Assault Awareness Month 2011» для жителів штату Техас[39]. В інформації до відео зазначено цифри, які нікого не залишать байдужими: кожна п’ята жінка і кожен двадцятий чоловік у штаті Техас були жертвами сексуального насильства. Відео заохочує свідомих жителів: «Настав час створити спільноту, де сексуальне насильство не толерується». Інший вдалий відеоролик — про «мовчання друзів» щодо проблеми сексуального насильства[40]. Ще один приклад інформаційної кампанії: Коаліція проти сексуального насильства штату Колорадо (Colorado Coalition against Sexual Assault) створила простий, на перший погляд, але змістовний ролик із використанням годинників, які активно «тікають» і потім дзвонять, даючи сигнал, що настав час діяти[41].
Занепокоєність проблемою сексуального насильства у США виявив навіть президент країни. Барак Обама звернувся до американського суспільства з промовою «Національний місяць боротьби із сексуальним насильством у США»[42]. Обама не лише висловився про серйозність проблеми, а й заявив, що задля ефективнішого її вирішення в Держбюджеті на 2011 рік удвічі збільшено фінансування програми служб із питань подолання сексуального насильства (Sexual Assault Services Program).
Кампанія Генсекретаря ООН Пан Гі Муна «Зупинимо насильство проти жінок» (United Nations Secretary-General Ban Ki-moon’s UNiTE to End Violence against Women campaign) // http://www.un.org/en/women/endviolence/
Протидія гендерному насильству: український досвід
Ціна насильства для українського суспільства
Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» 2008 року порахував вартість одного випадку домашнього насильства (за оцінками респонденток)[43]. У ході дослідження опитували жінок, які постраждали від насильства в сім’ї, і детально вивчали витрати по кожному з показників. Це дозволило вивести середню вартість одного випадку насильства в сім’ї в Україні — 7306,38 грн. І цей уже досить високий показник не містить оцінку морального збитку. Хоча жінкам складно було оцінити його масштаб, середня компенсація, яку вони вважають гідною за завданий їм і їхнім дітям моральний збиток, становить 31152,53 грн.
У 2017 році схоже дослідження «Економічні наслідки насильства щодо жінок в Україні» провів Фонд ООН у галузі народонаселення. Згідно з його розрахунками, сукупні економічні втрати українського суспільства від насильства щодо жінок можуть сягати $208 млн на рік (0,23 % ВВП країни 2015 року). Ці оцінки представляють результати моделювання за даними соціологічних опитувань, які характеризують рівень поширення насильства серед жінок, та показники звернень постраждалих по допомогу. Модельні розрахунки перевищують економічний еквівалент вартості офіційно облікованих випадків гендерно зумовленого насильства ($10,8 млн) майже вдвадцятеро, а ймовірна кількість потерпілих від фізичного й сексуального насильства жінок серед усього населення зростає до 1,1 млн осіб[44].
Робота громадських організацій з проблемами гендерного насильства:
«Ла Страда — Україна»
Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда — Україна» з 1997 року працює в напрямі запобігання торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми, ліквідації всіх форм дискримінації та насильства в суспільстві, сприяння дотриманню прав людини, гендерної рівності й захисту прав дітей[45]. Матеріали з протидії насильству в сім’ї розміщено в рубриці «Бібліотека» на веб-сторінці «Ла Страда»[46], а статистичні дані про надані консультації і роботу гарячих ліній є тут[47].
У журналі соціальної критики «Спільне» 2015 року вміщено інтерв’ю з працівницею «Ла Страда — Україна» Катериною Бороздіною[48]. На питання, як діяти в разі насильства в сім’ї, експертка відповіла: «Якщо жертва хоче покарати кривдника та готова робити певні кроки, насамперед їй слід звернутися до працівників поліції за номером 102. Є жінки, котрі не готові доводити до судового розгляду цю справу, а потребують лише психологічної і соціальної підтримки. У такому випадку вони можуть звернутися до центру соціальної служби сім’ї та дітей, які є в кожному районі й місті, або до неурядових організацій за місцем проживання. Що ж до дітей, які потерпіли від насильства або загрози насильства, то навіть якщо дитина була просто свідком насильства, її вважають потерпілою. Для таких випадків є служба в справах дітей. Система державних закладів у нас дуже розгалужена, і в кожному районі й місті є куди звертатися. Питання в тому, чи фахово нададуть допомогу, тому що тільки зараз починаються навчання спеціалістів, тренінги для них».
Також можна звертатися на національну дитячу «гарячу» лінію (0 800 500 225 або 772 з мобільного) та національну «гарячу» лінію для запобігання домашньому насильству, торгівлі людьми і гендерній дискримінації (0 800 500 335 або 386 з мобільного).
Інші організації
В Україні чимало організацій працюють у сфері попередження і боротьби з гендерним насильством. Наприклад, громадська організація «Жіночі перспективи», заснована 1998 року у Львові, займається проблемами безробітних жінок, жінок, які потерпають від насильства в сім’ї, торгівлі людьми, дискримінації, несприятливих життєвих обставин. Уже два десятки років організація допомагає жінкам дати собі раду на ринку праці, боротися з насильством і гендерною дискримінацією. Детальніше про її діяльність розповідає в інтерв’ю активістка Марта Чумало[49].
З проблемою домашнього насильства працює Міжнародний гуманітарний центр «Розрада»[50] і його директорка Валентина Бондаровська[51].
Інші міжнародні проекти з попередження гендерного насильства в Україні
У рамках проекту Європейського Союзу «Права жінок та дітей в Україні — комунікаційний компонент» у 2010–2012 роках було проведено десятки інформаційних кампаній, громадських акцій і освітніх заходів, покликаних змінити гендерні стереотипи й підвищити рівень обізнаності суспільства про подолання насильства в сім’ї і сприяння гендерній рівності.
Інформаційна браслетна кампанія «Залишайся людиною» мала на меті змінити стереотипи і подолати стіну мовчання навколо домашнього насильства.
У 2015 році МБФ «Українська фундація громадського здоров’я» (УФГЗ) було обрано партнером Фонду народонаселення ООН для впровадження компонента проекту «Посилення гуманітарної відповіді на потреби найбільш вразливих категорій жінок і дівчат-підлітків в умовах збройного конфлікту на сході України: зміцнення міжвідомчої системи попередження й подолання гендерно-обумовленого насильства»[52].
У рамках проекту в п’ятьох східних регіонах України (Дніпропетровська, Запорізька, Харківська та підконтрольні Україні території Донецької і Луганської областей) УФГЗ створила 21 мобільну бригаду соціально-психологічної допомоги. Cоціальні працівники і психологи мобільних бригад надають екстрену допомогу потерпілим від гендерно-обумовленого й домашнього насильства.
Існує також проект Національної поліції «Поліна» для протидії домашньому насильству[53]. Працівники і працівниці мобільних груп мережі «Поліна» пройшли навчання на базі Дніпропетровського університету внутрішніх справ. Цей курс підготовки допомагає якісніше і професійніше надавати допомогу потерпілим від домашнього насильства. Також 2018 року курс підготовки пройдуть оператори телефонної лінії «102».
Практичні рекомендації з протидії гендерному насильству в Україні
Що робити у випадку насильства в сім’ї
Українська Гельсінська спілка з прав людини радить, що робити у випадку насильства в сім’ї[54].
Заздалегідь складіть собі план дій: що робити, куди піти в разі небезпеки. Якщо треба піти з дому, підготуйтеся: зберіть найпотрібніші речі, ліки, одяг, ключі, особисті документи і документи, які підтверджують ваші права власності на житло, машину тощо. Якщо з вами будуть діти, так само підготуйте все потрібне.
Визначте не одне, а кілька місць, де ви могли б сховатися, якщо підете з дому. Пам’ятайте адреси, номери телефонів людей, яким ви можете довіритися в разі загрози вчинення насильства, або організацій, до яких маєте намір звернутися.
Куди звертатися по допомогу в разі проявів насильства:
– до дільничного інспектора міліції;
– у кримінальну міліцію у справах дітей;
– у центр соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді;
– в управління сім’ї і молоді районної, міської чи обласної держадміністрацій;
– до громадських організацій, які надають допомогу постраждалим від насильства.
Рекомендації для практичної роботи із тематикою гендерного насильства
Розроблено чимало рекомендацій для роботи з тематикою гендерного насильства. Зокрема, в рамках проектів ОБСЄ в Україні підготовлено публікації на тему протидії насильству в сім’ї[55]:
Методичний посібник для фахівців, які впроваджують корекційні програми для осіб, котрі вчинили насильство в сім’ї.
Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Навчально-методичний посібник до спеціалізованого курсу з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів.
Насильство в сім’ї та діяльність органів внутрішніх справ щодо його подолання: Додаток до навчально-методичного посібника (курс з протидії насильству в сім’ї для курсантів факультетів міліції громадської безпеки вищих навчальних закладів).
Програма корекційної роботи з особами, які вчинили насильство в сім’ї, та основні засади її реалізації.
Методичні рекомендації щодо організації роботи дільничних інспекторів міліції з протидії насильству в сім’ї.
Міжнародний досвід боротьби з насильством щодо жінок в регіоні ОБСЄ теж узагальнено в окремій публікації «Приносячи безпеку додому» (2009)[56].
У рамках проектів Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні так само підготовлено чимало публікацій[57] на теми попередження і боротьби з гендерним насильством:
Система органів та установ, які надають соціальні послуги жертвам насильства в сім’ї в Україні.
Протидія насильству в сім’ї: пам’ятка для дільничного інспектора міліції.
Стандарти надання соціальних послуг особам, які постраждали від насильства в сім’ї: міжнародний досвід та рекомендації для України.
Запобігання насильству в сім’ї. Посібник для дільничних інспекторів міліції.
Ефективне запобігання та реагування на випадки насильства в сім’ї. Методичний посібник для тренерів з проведення тренінгів для дільничних інспекторів міліції.
У рамках реалізації проекту «Свобода від насильства: розширення прав і можливостей дівчат і жінок у складних життєвих обставинах», який спільно з Міністерством соціальної політики України реалізовував МБФ «Українська фундація громадського здоров’я», за фінансової підтримки Агенції ООН Жінки, було розроблено Комплексну програму корекційно-реабілітаційної роботи з дівчатами (14–18 років) й жінками, які пережили насильство або належать до групи ризику[58]. Крім того, розроблено Комплексну програму корекційної роботи з чоловіками, які вчиняють насильство або належать до групи ризику щодо його вчинення[59].
Посібник для працівників поліції європейських країн перекладено на українську мову[60]. Ліз Келлі розглядає різні види гендерного насильства і відзначає роль поліції у боротьбі з цим явищем.
Вивчення тематики гендерного насильства у світі
Журнал про міжособистісне насильство (Journal of Interpersonal Violence)[61] виходить 20 разів на рік і присвячений дослідженням та роботі з жертвами і кривдниками міжособистісного насильства, усуненню причин, наслідків, лікуванню і профілактиці всіх видів насильства. Це також форум для спілкування між фахівчинями, які працюють з тематикою домашнього насильства, сексуального насильства над дітьми, зґвалтування і сексуального насильства, жорстокого поводження з дітьми, фізичного насильства[DV1] і насильницьких злочинів.
«Сексуальне насильство: Журнал досліджень і лікування» (Sexual Abuse: A Journal of Research and Treatment)[62] — академічний майданчик для новітніх оригінальних досліджень і наукових оглядів з клінічних і теоретичних аспектів явища сексуального насильства.
Блогерка і гендерна експертка Марія Дмитрієва здійснила огляд закордонних і вітчизняних книжок про гендерне насильство та різні його форми[63].
У 1970-х роках у США вийшла книжка Сюзан Браунміллер «Проти нашої волі. Чоловіки, жінки і зґвалтування»[64]. Авторка «підірвала поширене в суспільстві уявлення, нібито зґвалтування — це щось, що трапляється дуже рідко і лише з тими жінками, які порушили неписані правила поведінки».
Джудіт Герман у книжці «Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору»[65] пропонує опис механізму травми з прикладами та її подолання в різних контекстах. Ця книжка буде корисною і психологам, і людям, які пережили насильство в будь-якій формі, і членам родин тих, хто пережили насильство.
Марія Дмитрієва описує також колективну монографію 1993 року «Насильство проти жінок. Криваві сліди»[66]. У ній феміністські соціологині, користуючись, зокрема, напрацюваннями жіночих груп підвищення самосвідомості та притулків для жертв домашнього насильства, підготували збірку статей про різні види насильства, що його зазнають жінки, — вбивства, сексуальні домагання на роботі, переслідування (stalking), примус до сексу з боку родичів, та про інституційний контекст насильства проти жінок.
Слід згадати і новішу колективну монографію 2007 року «Гендерне насильство: міждисциплінарна перспектива»[67]. Першу частину чималенької книжки присвячено чинникам насильства з боку чоловіків та віктимізації жінок. Далі розглядаються різні форми сексуального насильства (сексуальні домагання, зґвалтування, побиття в інтимних стосунках, насильство проти дітей), не оминається тема комодифікації тілесності — порнографія, сексторгівля, проституція. Остання третя частина стосується творення соціальної зміни, трансформації гендерних стосунків.
Теоретичні й емпіричні інтерпретації проблеми сексуального насильства можна знайти в статті російської соціологині, дослідниці гендерної тематики Єлєни Здравомислової «Сексуальне насилля: реконструкція жіночого досвіду»[68].
Серед інших праць російських дослідниць Марія Дмитрієва виділяє «Обыкновенное зло. Исследования насилия в семье» (2003)[69], «Женщины в беде: программа работы с жертвами домашнего насилия “Достоинство любви”» (2008)[70], «Насилие в семье» (2010)[71], «Бытовое насилие в истории российской повседневности (XI–XXI вв.)» (2012)[72].
Вивчення тематики гендерного насильства в Україні
У 2015 році на платформі Прометеус стартував масовий онлайн-курс «Жінки і чоловіки: гендер для всіх»[73], який містить окрему тему «Гендерне насильство». За бажанням можна прослухати окремі лекції саме з цієї теми.
У Школі соціальної роботи Національного університету «Києво-Могилянська академія» Олена Савчук[74] викладає окремий курс про соціальну роботу з жінками, які зазнали домашнього насильства.
Юристка і гендерна експертка Ганна Христова[75] розробила методичний посібник для викладання освітнього курсу «Розгляд судами справ, пов’язаних з насильством в сім’ї» (2011).
Курс дистанційного навчання «Правова допомога потерпілим від насильства в сім’ї»[76] розроблено для адвокатів, працівників центрів і бюро правової допомоги та для інших зацікавлених сторін. Його можна пройти на сайті e-learning.legalaid.gov.ua.
У підручнику з гендерної теорії «Гендер для медій»[77] (2013) окремий розділ присвячено темі гендерованого насильства[78] з наголосом на уважному вивченні явища зґвалтування як гендерного насильства.
У 2007 році вийшов спеціальний випуск гендерного журналу «Я» — «Гендерне насильство»[79].
Дисертаційні дослідження на тему гендерного насильства в Україні
На теми гендерного насильства в Україні захищено низку дисертацій. Зокрема, Ніна Аніщук з Національного університету «Одеська юридична академія»[80] 2008 року захистила докторську дисертацію з юридичних наук «Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз»[81], а перед тим 2007 року видала монографію «Гендерне насильство у правовому житті України»[82].
Олександр Бойко 2003 року захистив кандидатську дисертацію із соціології «Насильство у сім’ї: соціологічний аналіз явища»[83].
Героїня проекту «Правозахисниці, які змінюють Україну», експертка з гендерного насильства Алла Блага[84] 2015 року захистила дисертацію на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук на тему «Насильство в сім’ї: кримінологічний вимір, детермінація, запобігання».
Соціологічні дослідження гендерного насильства в Україні
Перш ніж здійснювати певну державну політику, треба фахово й ретельно вивчити питання, з яким працюватимемо. Явище домашнього насильства не виняток. Не випадково в Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами[85] (ратифікація якої — частина міжнародних зобов’язань України) окрема стаття 11 називається «Збір даних і дослідження» та стосується (1) регулярного збору відповідних дезагрегованих статистичних даних про випадки всіх форм насильства, (2) підтримки досліджень щодо всіх форм насильства, (3) проведення регулярних опитувань населення для оцінки поширення й тенденцій усіх форм насильства, (4) забезпечення доступу громадськості до інформації (це важливий аспект визнання проблеми з боку держави).
Говорячи про соціологічні дослідження домашнього насильства, слід виділити такі два аспекти[86]. По-перше, доцільно розглядати методологічні засади загалом соціологічних досліджень. По-друге, варто звернути окрему увагу на специфіку досліджуваного явища — гендерного насильства загалом і домашнього насильства зокрема. Це чутлива для респонденток і респондентів, так звана «приватна» тема, вивчати яку — виклик для соціологічної спільноти.
У матеріалах до Міжнародної конференції «Збирання даних у сфері насильства щодо жінок та домашнього насильства: назустріч вимогам Стамбульської конвенції» (3–4 вересня 2015 року, Київ) соціологиня Тамара Марценюк розглядає методологічні засади дослідження гендерного насильства[87].
Дослідження домашнього насильства з використанням кількісних методів — це передусім опитування громадської думки. Наприклад, у рамках реалізації «Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні» (проекту, який впроваджувала Програма розвитку ООН в Україні за підтримки Європейського Союзу) у листопаді-грудні 2009 року було взято інтерв’ю в 1800 осіб у межах національного репрезентативного опитування населення України віком від 18 років і старше[88]. Для вимірювання поширення насильства в сім’ї в анкеті було використано метод прямої (особистий досвід) і непрямої (досвід родичів і близьких) оцінок. Результати презентують радше загальні тенденції поширення різних форм насильства в сім’ї.
Вивчення ж домашнього насильства з використанням якісних методів — це етнографічні дослідження (різнобічний аналіз щоденної практики певної спільноти з погляду її культури, що зазвичай відрізняється від культури основної маси), кейс-стаді, експертні опитування, групова дискусія (фокус-групи), життєві історії, глибинні інтерв’ю тощо. Крім статистичних даних, цифр, відсотків, важливо почути конкретні історії жертв домашнього насильства, як це зазначено у фаховій літературі[89]. Так само на основі радше якісних методів проводяться дослідження з метою виявити й поширити так звані успішні (кращі) практики вирішення проблеми, як-от вивчення американського досвіду залучення чоловіків до боротьби з гендерним насильством[90].
У серпні 2015 року було представлено величезний за обсягом і тематикою правозахисний звіт «На межі: Вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні», у якому домашнє насильство представлено як частина розділу «Дискримінація за ознакою статі»[91].
На замовлення Фонду народонаселення ООН компанія GfK Ukraine в серпні-вересні 2014 року провела національне репрезентативне опитування про досвід насильства серед жінок і дівчат[92]. Відсутність актуальної інформації про поширення й характеристики насильства стосовно жінок і дівчат — один із найбільш значущих чинників, які стримують розробку та впровадження цільових програм попередження насильства. Тому мета дослідження — отримати свідчення й конкретні дані про рівень поширеності насильства щодо дівчат і жінок, про контекст насильства і чинники ризику, які стосуються як індивідів, так і домогосподарств[93].
Домашнє насильство виділено в окрему тему в комплексному дослідженні становища жінок, які проживають у сільській місцевості, що його 2014 року проводила компанія GfK Ukraine для ПРООН та уповноваженого Верховної Ради з прав людини[94].
Дослідження насильства, пов’язаного з конфліктом на Сході Україні
Управління Верховного Комісара ООН з прав людини підготувало аналітичний звіт «Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом в Україні 14 березня 2014 року — 31 січня 2017 року»[95]. Як відомо з міжнародного досвіду, сексуальне насильство в період воєнних дій може застосовуватися як одна з тактик ведення війни. У звіті[96] зазначається: «Відповідно до випадків, задокументованих УВКПЛ у період з 14 березня 2014 року по 31 січня 2017 року, немає підстав уважати, що сексуальне насильство використовується в стратегічних чи тактичних цілях урядовими силами або озброєними групами в східних областях України чи Російською Федерацією в Автономній Республіці Крим. Незалежно від масштабів сексуальне насильство, особливо в контексті конфлікту, є серйозним порушенням особистої недоторканності і може за певних умов становити катування або інше жорстоке, нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження. Окремі із задокументованих випадків, будучи пов’язаними зі збройним конфліктом, можуть становити воєнні злочини».
Психологічні, юридичні та інші аспекти гендерного насильства
Окремі дослідження присвячено комплексному вивченню стану системи попередження насильства в сім’ї в Україні[97].
Наукові праці з питань гендерного насильства пише юристка і гендерна експертка Катерина Левченко[98].
Вивчаються також регіональні аспекти домашнього насильства. Наприклад, у статті «Насильство в сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим)» (2012) проаналізовано окреслену проблему в АР Крим[99], розглянуто гендерні аспекти проблеми насильства в сім’ї, причини й основні форми цього явища. Також охарактеризовано роль державного регулювання у вирішенні проблеми сімейного насильства, наведено позитивні приклади попередження насильства в сім’ї.
Інформацію про гендерне насильство в Україні варто шукати в міжнародних звітах, як-от Доповіді про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок[100].
Висновки
Попри чималі зусилля, що їх докладають громадські організації і держава для привернення уваги та протидії гендерному насильству, ця проблематика у світі взагалі і в Україні зокрема далі залишається актуальною.
Вище наведено далеко не весь перелік досліджень і проектів щодо боротьби з різними формами гендерного насильства. В Україні є ще низка аспектів, які потребують додаткового вивчення і вирішення. Тому треба продовжувати досліджувати тематику гендерного насильства і практично працювати на покращення ситуації.
Список використаних джерел
Аніщук, Ніна. Гендерне насильство у правовому житті України: Монографія. — Одеса: Юридична література, 2007.
Аніщук Н. В. Правові засоби викорінення гендерного насильства в Україні: історико-теоретичний аналіз. Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Нац. ун-тет «Одеська юридична академія». — Одеса, 2008. — 36 с. // http://dspace.onua.edu.ua/handle/11300/943
Бібліотека проектів Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні // http://gender.org.ua/
Бойко О. В. Насильство у сім’ї: соціологічний аналіз явища. Автореф. дис. … канд. соціол. наук / Нац. ун-тет внутрішніх справ. — К., 2003. — 20 с.
Бондаровська, Валентина. У допомогу тим, хто працює з жертвами домашнього насильства // Информационно-просветительское издание «Я». — 2007. — № 4 (20) (Спецвыпуск «Гендерное насилие»).
Бытовое насилие в истории российской повседневности (XI–XXI вв.) / Общ. ред. и сост. М. Муравьевой, Н. Пушкаревой. — СПб.: Европейский ун-тет в Санкт-Петербурге, 2012. — 200 с.
Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. О. Лизак, О. Наконечної, О. Шлапака. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. — 416 с.
Доповідь про виконання Україною конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок: Восьма періодична доповідь. — К.: Міністерство соціальної політики України, Фонд народонаселення ООН, 2014. — 84 с. // http://www.unfpa.org.ua/files/articles/5/59/CEDAW%20report%20ukr.pdf
Емельянова, Елена. Женщины в беде: программа работы с жертвами домашнего насилия «Достоинство любви». — СПб.: Речь, 2008. — 224 с.
Ерусланова, Раиса. Насилие в семье. — М.: Дашков и К, 2010. — 224 с.
Келлі, Ліз. Насильство щодо жінок і дітей. Новий погляд на поліцейську діяльність, її інноваційність та професіоналізм: посібник для Ради Європи. — Львів: Астролябія, 2011. — 175 с.
Левченко, Катерина. Чи готова українська держава до захисту прав жінок? // Українознавчий альманах. — 2011. — № 6. — С. 118–123.
Левченко К. Б., Легенька М. М. Повноваження органів охорони здоров’я у впровадженні роботи із попередження насильства в сім’ї // Вісник Кримінологічної асоціації України. — 2015. — № 2. — С. 187–195.
Маларек, Віктор. Наташі: сучасна світова секс-торгівля / Пер. з англ. Віктор Морозов. — К, 2004.
Марценюк Т. О., Хуткий Д. О.Насильство в сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2012. — № 999: Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — С. 154–160.
Методичні рекомендації щодо організації роботи дільничних інспекторів міліції з протидії насильству в сім’ї / Укладачі: А. В. Запорожцев, В. О. Брижик, О. М. Мусієнко, Д. Г. Заброда, І. В. Басиста. — К., 2010. — 172 с. // http://www.osce.org/uk/ukraine/75926
Постанова Кабінету міністрів України «Про затвердження Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року» від 21.03.2012 // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/350-2012-%D0%BF
Принося безопасность домой: борьба с насилием в отношении женщин в регионе ОБСЕ. Сборник примеров хорошего опыта. — Секретариат ОБСЕ, Oфис Генерального Секретаря, Гендерная секция, 2009. — 152 с. // http://www.osce.org/ru/gender/37439
Прислушайтесь к женщинам… спросите женщин (обращение канадской кампании «Белая лента») // Гендерная дискриминация: практики преодаления в контексте межсекторного взаимодействия: Сборн. науч. статей. — Иваново: Ивановский центр гендерных исследований, 2009. — С. 209–213.
Розпорядження Кабінету Міністрів України № 2154-р від 01.12.2010 «Про затвердження плану заходів з проведення Національної кампанії “Стоп насильству!” на період до 2015 року» // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2154-2010-%D1%80
Стан системи попередження насильства в сім’ї в Україні: правові, соціальні, психологічні та медичні аспекти / За заг. ред. Ольги Кочемировської. — Б. м.: ФОП Клименко Ю. Я., 2010. — 372 с. // http://gender.org.ua/images/lib/stan_systemy_2011.pdf
Судовий розгляд справ, пов’язаних з вчиненням насильства в сім’ї в Україні: проблеми відповідності міжнародним стандартам та шляхи вдосконалення. Науково-практ. посіб. / За заг. ред. О. А. Шаповалової, С. О. Павлиш. — К.: ВАІТЕ, 2011. — 196 с. // http://gender.org.ua/images/lib/2011_Family%20violence%20cases_manual.pdf
Сучасний стан та актуальні завдання у сфері попередження ґендерного насильства. Рівні права та рівні можливості в Україні: реалії і перспективи. Матеріали парламентських слухань 21 листопада 2006 року // http://gender.org.ua/images/lib/suchasniy_stan_ta_aktualni.pdf
Gender Violence: Interdisciplinary Perspective / Ed. by Laura L. O’Toole, Jessica R. Schiffman, Margie L. Kiter Edwards. — NY: New York University Press, 2007. — 530 p.
[4] Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затверджено плану заходів з проведення Національної кампанії “Стоп насильству!” на період до 2015 року» № 2154-р від 01.12.2010 // http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2154-2010-%D1%80
[12] Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
[13] Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001.
[15] Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
[16] Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001.
[18] Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей та прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
[19] Означення взято зі статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї» № 2789-III від 15.11.2001.
[21] Дослідження проводилося на замовлення Програми рівних можливостей і прав жінок в Україні протягом листопада-грудня 2009 року за національно репрезентативною вибіркою. Було опитано 1800 респондентів у віці від 18 років і старше.
[26] Див.: Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної цільової соціальної програми протидії торгівлі людьми на період до 2015 року» від 21.03.2012 // http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/350-2012-%D0%BF
[51] Див.: Бондаровська, Валентина. У допомогу тим, хто працює з жертвами домашнього насильства // Информационно-просветительское издание «Я». — 2007. — № 4 (20) (Спецвыпуск «Гендерное насилие»). — С. 6.
[56] Принося безопасность домой: борьба с насилием в отношении женщин в регионе ОБСЕ. Сборник примеров хорошего опыта. / Секретариат ОБСЕ, Oфис Генерального секретаря, Гендерная секция, 2009. — 152 с. // http://www.osce.org/ru/gender/37439
[60] Див.: Келлі, Ліз. Насильство щодо жінок і дітей. Новий погляд на поліцейську діяльність, її інноваційність та професіоналізм: Посібник для Ради Європи. — Львів: Астролябія, 2011. — 175 с.
[64] Див.: Brownmiller, Susan. Against Our Will. Men, Women and Rape. — New York: Simon & Schuster, 1975. — 472 р.
[65] Див.: Герман, Джудіт. Психологічна травма та шлях до видужання: наслідки насильства — від знущань у сім’ї до політичного терору / Пер. О. Лизак, О. Наконечної, О. Шлапака. — Львів: ВСЛ, 2015. — 416 с.
[66] Див.: Violence Against Women: the Bloody Footprints / Ed. by Pauline E. Bart and Eileen Geil Moran. — London: SAGE Publications, 1993. — 312 p.
[67] Див.: Gender Violence: Interdisciplinary Perspective / Ed. by Laura L. O’Toole, Jessica R. Schiffman, Margie L. Kiter Edwards. — NY: New York University Press, 2007. — 530 p.
[69] Див.: Обыкновенное зло. Исследования насилия в семье / Сост., ред. Ольга Здравомыслова. — М.: Эдиториал УРСС, 2003. — 200 с.
[70] Див.: Емельянова Е. Женщины в беде: программа работы с жертвами домашнего насилия «Достоинство любви». — СПб.: Речь, 2008. — 224 с.
[71] Див.: Ерусланова Р. Насилие в семье. — М.: Дашков и К, 2010. — 224 с.
[72] Див.: Бытовое насилие в истории российской повседневности (XI–XXI вв.) / Общ. ред. и сост. М. Муравьевой, Н. Пушкаревой. — СПб: Европейский университет в Санкт-Петербурге, 2012. — 200 с.
[85] Див.: Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами: Офіційний переклад. — 50 с.
[97] Див.: Стан системи попередження насильства в сім’ї в Україні: правові, соціальні, психологічні та медичні аспекти / За заг. ред. Олени Кочемировської. — ФОП Клименко Ю. Я., 2010. — 372 с. http://gender.org.ua/images/lib/stan_systemy_2011.pdf
[98] Див.: Левченко, Катерина. Чи готова Українська держава до захисту прав жінок? // Українознавчий альманах. — 2011. — № 6. — С. 118–123; Левченко К. Б., Легенька М. М. Повноваження органів охорони здоров’я у впровадженні роботи із попередження насильства в сім’ї // Вісник Кримінологічної асоціації України. — 2015. — № 2. — С. 187–195.
[99] Див.: Марценюк Т. О., Хуткий Д. О.Насильство у сучасній українській сім’ї (на прикладі АР Крим) // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. — 2012. — № 999: Серія «Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи». — С. 154–160.
Де в одних свобода, в інших — відповідальність. Чи має така концепція право на існування в статевих відносинах і в яких випадках? Чи призводить скасування всіх обмежень у цій сфері до позитивних результатів? Чи сексуальна революція менш ризикована, ніж політична, якщо часто революції, здійснені в ім’я свободи, обертаються репресіями і насильством?
Дії сексуального характеру з особою, яка не досягла віку сексуальної згоди, вважаються злочином у більшості країн світу. Вік сексуальної згоди (англ. age of consent) — це вік, починаючи з якого людина вважається спроможною дати усвідомлену згоду на сексуальні відносини з іншою людиною, а стан статевої зрілості — це готовність організму до репродуктивних функцій. Хоча ці поняття логічно пов’язані, статева зрілість не єдине, що має визначати вік сексуальної згоди, адже, крім фізичної готовності організму до розмноження, мають враховуватися ще психологічний складник — усвідомлення ситуації і її наслідків, та соціальний складник — вплив норми на людське суспільство загалом.
Психологічний розвиток дитини, як і реальний вік, у якому людина готова до репродуктивних функцій, відрізняються не лише залежно від регіону, а й індивідуально, і це одна з причин, чому ця тема до сьогодні викликає бурхливі дискусії. Складним з погляду права залишається й означення самого поняття згоди; єдиного підходу досі не існує, але для нашої теми цікаво, що окремі дослідники[1] пов’язують згоду з дієздатністю (в Україні особа стає повністю дієздатною у 18 років).
Не менш важливий елемент суперечки про вік сексуальної згоди — питання про права дорослих мати стосунки сексуального характеру з дітьми. Мова закону не завжди збігається з термінологією, заведеною в спілкуванні, тому важливо підкреслити, що відповідно до сучасних правових норм:
дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку[2];
малолітньою вважається дитина до досягнення нею 14 років;
неповнолітньою вважається дитина у віці від 14 до 18 років.
Для початку розгляньмо, коли й звідки почала розвиватися концепція сексуальної згоди та які помітні закономірності були на цьому шляху.
Історичні передумови
Перші згадки про вік дозволених сексуальних відносин стосувалися шлюбів, і цей вік у сучасному розумінні міг бути критично низьким. Хоча в більшості випадків існувала прив’язка до статевої зрілості (у дівчат це початок менструацій), вік, у якому згода на шлюб уважалася усвідомленою, іноді міг бути суттєво меншим. Скажімо, в канонічному праві ХІІ сторіччя згода на шлюб уважалася усвідомленою, якщо обоє дітей мали по 7 років[3], але шлюби могли укладатися і між дво-трирічними дітьми[4]. Звичайно, такі шлюби ґрунтувалися на майнових питаннях і це був передусім шлюбний договір, але й ставлення до дитинства було зовсім інакшим, ніж ми звикли, особливо зважаючи на великі обмеження прав жінок і дітей: навіть якщо чоловік фактично ґвалтував свою дружину до досягнення нею статевої зрілості, це могло вважатися законною консумацією (легалізацією) шлюбу[5].
Вік сексуальної згоди в сучасному розумінні належить не до шлюбних відносин, а до злочинів у сфері прав людини. У такому сенсі першою відомою письмовою нормою можна назвати Вестмінстерський статут (1275), який визначив правопорушенням розбещення дівчаток, котрі не досягли шлюбного віку (на той час — 12 років)[6]. Лише у ХVІ сторіччі естафету підхопили окремі землі в тогочасних Німеччині й Італії та встановили мінімальний вік сексуальних зносин із дівчатами 12 років. Інші країни Європи почали ухвалювати подібні закони аж наприкінці ХVІІІ століття, до того ж вік згоди залишався низьким — 10–12 років. Невисокою була й ефективність цих правових обмежень: проблема полягала ще й у тому, що точний вік чи дату народження людини в ті часи важко було встановити.
Суттєво переглядати питання сексуальної згоди дітей у країнах Заходу почали в кінці ХІХ сторіччя і не без участі феміністок. Англійка Джозефіна Батлер та інші феміністки змогли привернути увагу суспільства до жахів тогочасної проституції, зокрема дитячої. Організоване ними скандальне журналістське розслідування про життя 13-річної дівчинки в британському борделі викликало небувалий резонанс: гнів публіки, марші протесту та побоювання влади заколотів державного масштабу. У результаті 1885 року в Англії вік згоди підняли до 16 років, а у США жіночі рухи почали кампанії за підвищення цього віку мінімум до 16, а краще до 18 років (тоді він становив від 7 до 12 років). Не одразу, але з часом ці кампанії дали результати: до 1920 року майже всі штати США встановили вік згоди 16–18 років[7]. На той час більшість країн Європи теж підняли вік згоди з 10–12 до 13–16 років, тенденція до підвищення зберігається досі.
Хоча первісно вік згоди стосувався дівчат і гетеросексуальних стосунків, на початок ХХІ століття більшість західних країн уніфікували закони щодо осіб обох статей і гомосексуальних відносин. Нині у світі ще не існує єдиного віку чи підходу до встановлення віку сексуальної згоди.
Вік сексуальної згоди в Україні
Ситуація в Україні трохи заплутана: в 2016 році ЗМІ поквапилися повідомити про встановлення віку сексуальної згоди 16 років (але закон, про який тоді писала преса, набрав чинності лише 18 квітня 2018 року[8]). Розберемо, що було, як стало. Донедавна у Кримінальному кодексі України (далі — КК) було дві різні статті з різним підходом щодо віку потерпілих. За статтею 156 КК «Розбещення неповнолітніх» передбачено покарання за вчинення розпусних дій щодо особи, яка не досягла 16 років. І є стаття 155 КК, яка передбачала покарання за статеві зносини, але — увага! — з особою, яка не досягла статевої зрілості.
Тобто в Україні встановлено конкретний вік дитини — 16 років, до досягнення якого будь-які розпусні дії сексуального характеру щодо цієї дитини (незалежно від її згоди) вважаються злочином і караються відповідно до ст. 156 КК. Розпусними діями вважаються оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні дотики до статевих органів, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин чи акту онанізму в присутності потерпілої особи, ознайомлення потерпілої особи з порнографічними зображеннями, відеофільмами, цинічні розмови з нею на сексуальні теми тощо. У таких випадках не важливо, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості, чи є у потерпілої особи сексуальний досвід і хто був ініціатором учинення розпусних дій, — головне, щоб вік потерпілої особи був меншим за 16 років.
То навіщо потрібна ст. 155 КК, якщо навіть покарання у статтях 155 і 156 однакове — обмеження волі на термін до п’яти років або позбавлення волі на той самий термін[9]? Є один важливий момент: ст. 156 КК не охоплює безпосередньо статеві зносини (природній гетеросексуальний акт) з потерпілою особою. І тепер головні зміни: щоб злочин кваліфікувався за ст. 155 КК, потерпіла особа не мала досягти статевої зрілості.
Стан статевої зрілості українське законодавство визначає як закінчення формування організму, коли статеве життя, а для жінок — запліднення, вагітність, пологи і годування дитини є нормальною функцією і не призводять до розладу здоров’я[10]. Експертиза встановлення статевої зрілості в Україні проводиться щодо осіб віком від 14 до 18 років. Отже, не може бути визнано статево зрілою особу до 14 років (бо експертиза проводиться лише з 14 років) і водночас може бути визнано статево незрілою особу і в 16, і в 17 років. На практиці це означає, що в одному випадку за статеві зносини із 17-річною особою могло бути законне покарання за ст. 155 КК (якщо експертиза показувала, що ця особа не досягла статевої зрілості), а в іншому випадку сексуальні зносини з 14-річною особою не могли бути покарані за ст. 155 КК (якщо ця особа досягла статевої зрілості). Статеві зносини з 13-річною або молодшою дитиною в будь-якому випадку вважаються статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, і підпадають під ст. 155 КК (крім випадку, коли статеві зносини супроводжувалися безпорадним станом потерпілої[23], фізичним насильством чи погрозами його застосувати, бо покарання за це передбачене ст. 152 КК).
Загалом, завдяки різному підходу у вказаних статтях Кримінального кодексу можлива була абсурдна ситуація, коли за імітацію статевого акту перед 15-річною потерпілою особою злочинця було б покарано, а за реальний статевий акт із нею — ні (якщо особа була б визнана статево зрілою і примус довести не вдалося). То кому насправді потрібні такі експертизи, навіть якщо припустити, що експерти будуть неупередженими?
Що ж змінив новий закон? По-перше, назву і зміст статті 155 КК на «статеві зносини з особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку», тобто зникла прив’язка до статевої зрілості потерпілої, залишився простий і зрозумілий критерій — вік. Також встановлено відповідальність за цією статтею лише для повнолітніх осіб. Тобто якщо статеві зносини відбуваються між неповнолітніми особами, жодна з них не відповідатиме за вказаною статтею. Це нагадує чинний в окремих країнах принцип звільнення від відповідальності за такі дії осіб близьких за віком (англ. close-in-age exemptions). Закон відповідає сучасній світовій практиці і загалом співзвучний з вимогами міжнародних документів у сфері захисту прав дітей. В той же час, новим законом прямо не встановлено, що до 16 років дитина не може надати згоди на статеві зносини, закон лише позбавляє потерпілу сторону необхідності доводити статеву незрілість. Потрібно також врахувати, що з 11.01.2019 набере чинності нова редакція КК, яка суттєво змінить визначення зґвалтування: зникне прив’язка до насильства, і визначення базуватиметься на наявності чи відсутності добровільної згоди потерпілої особи на сексуальні зносини[24]. У зв’язку з цим поняття усвідомленої згоди та згоди взагалі стане набагато більш значимим в цій сфері.
Ситуація у Європі та світі
Тенденція до збільшення віку сексуальної згоди в тих країнах, де він менший за 16 років, існує й сьогодні. Наприклад, у Канаді такі зміни мали місце 2008 року, в Литві — 2010-го, а в Іспанії — 2015-го. Проте не можна сказати, що цим змінам не чинили спротив: час від часу виникали хвилі невдоволення, зокрема як наслідок сексуальної революції.
Заклики до «сексуальної свободи» можуть набирати досить радикальних форм. От у Франції 1977 року в парламент надійшла петиція про повне скасування норм щодо віку сексуальної згоди і декриміналізацію добровільних сексуальних відносин дорослих з особами, молодшими за 15 років. Петицію підписали, зокрема, відомі представники інтелігенції: філософи, правники, педіатри, лгбт-активісти, письменники (переважно чоловічої статі), які стверджували, що «ніхто не укладає договорів перед актом любові». Поняття згоди описувалося як небезпечна «пастка»[11], деспотичний закон, який захищає традиційну (тобто «застарілу») заборону будь-якого сексу з дітьми[12].
Одночасно одна з найбільш шанованих і відомих газет світу Le Monde опублікувала відкритий лист, підписаний 69 особами, на захист трьох французів-ґвалтівників, які очікували суду у зв’язку з сексуальними відносинами з 13 і 14-річними дівчатами й хлопцями. Ще через кілька років у впливовій французькій газеті Libération з’явився лист на підтримку чоловіка, засудженого за сексуальні відносини з 6–12-річними дівчатками. Цей лист підписали 63 особи, впевнені в тому, що постраждалі дівчата були цілком щасливі в тій ситуації[13].
Хто знає, можливо, саме такі настрої в суспільстві вплинули на те, що сексуальні відносини з 11-річними дітьми у Франції й сьогодні можуть визнавати діями з усвідомленою згодою дитини[14]. Законодавство Франції містить статті про відповідальність за ненасильницькі сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років, проте (на відміну від сусідів) не містить статей, згідно з якими дитина не може давати усвідомлену згоду на статевий акт. Тому в разі неможливості довести примус такі дії кваліфікуються лише як сексуальне розбещення (atteinte sexuelle) з максимальним покаранням учетверо меншим, ніж за зґвалтування (5 років замість 20).
Спроби знизити або скасувати вік згоди були не лише у Франції. У 1970-х роках у Великій Британії ряд релігійних і політичних організацій пропонували знизити вік сексуальної згоди до 14, а то й до 12 років. Про це читали лекції декани відомих університетів, писали газети, виступали комуністи з лейбористами, організації з охорони здоров’я й гомосексуальні рухи, апелюючи до нових досліджень, свободи волі та прав дитини на сексуальне життя.
Пізніше, 2000 року, під час нової спроби знизити планку уряд Великої Британії навіть консультувався з групою підлітків та організував опитування серед осіб від 12 до 16 років, яке виявило, що 87 % із них хотіли б знизити вік згоди[15]. Водночас серед дорослих результат голосування 2010 року був діаметрально протилежним[16]. Такі розбіжності між позицією дітей і дорослих можуть, зокрема, ілюструвати ту частину поняття згоди, яку називають «дійсністю», тобто здатність усвідомлювати значення й характер вчинюваних діянь. За даними правозахисних організацій, кожна 20-та дитина у Великій Британії — жертва злочину сексуального характеру, кількість заяв про злочини неухильно зростає, а про більшість сексуальних злочинів проти дітей не повідомляють і їх не карають[17]. На цей час у Великій Британії щодо осіб молодших за 16 років діє «беззаперечна презумпція відсутності згоди» щодо будь-яких сексуальних дій, а щодо дітей до 13 років існують додаткові захисні юридичні норми.
Нині потреба в спеціальній охороні дітей порівняно з дорослими загальновизнана і в міжнародному праві. Вперше таку тезу закріпила Женевська декларація прав дитини 1924 pоку, потім її підтвердили в Загальній декларації прав людини 1948 pоку, Декларації прав дитини 1959 року і нарешті закріпили в Конвенції ООН про права дитини 1989 року.
Статеві злочини проти дітей становлять підвищену суспільну небезпеку, адже нерідко порушують дальший нормальний фізичний і психічний розвиток потерпілих, призводять до деформації особистості, глибоких душевних травм[18]. Унаслідок вразливості цієї категорії населення таким злочинам властива велика латентність (замовчуваність): їх фактична кількість набагато більша за офіційно зареєстровану[19].
Неточності і винятки
Інформація про вік сексуальної згоди в популярних джерелах, зокрема у ЗМІ й на Вікіпедії, не завжди точна. У багатьох джерелах зазначено, що в Україні і Великій Британії встановлено однаковий вік згоди — 16 років, а у Франції — 15 років. Ситуацію в Україні ми розібрали вище, очевидно, що донедавна вона була суттєво інша, ніж у Великій Британії. А от у Франції фактично встановлено не вік згоди (не можливість дати усвідомлену згоду на будь-які сексуальні дії дитиною лише після певного віку), а відповідальність за сексуальні дії щодо осіб молодших за 15 років.
В окремих державах концепцію віку згоди супроводжує низка умов, які можуть впливати на покарання. Зокрема, до уваги можуть взяти такі обставини:
винна особа сумлінно помилялася щодо фактичного віку потерпілої особи, не повинна була і не могла його усвідомлювати (діє в Україні);
винна і потерпіла особи перебувають у законному шлюбі (не актуально для України, де з 2012 року шлюбний вік становить 18 років, за заявою особи — 16 років, але не 14, як раніше);
близький вік осіб, якщо різниця у віці між ними не перевищує кількох років (Канада), старша особа не досягла певного віку (штат Делавер) або немає помітної різниці в статевій зрілості (Словенія);
гомосексуальні відносини, які іноді взагалі випадають з правового регулювання (не так давно сексуальні зносини між особами жіночої статі не підпадали під норми про вік згоди в Австралії й Великій Британії, а в Україні поширена позиція, що ст. 155 КК застосовується лише до гетеросексуального статевого акту).
У певних випадках вік згоди може бути збільшено, зокрема якщо потерпіла особа перебуває в певній залежності від винної, як-от учителі й учні (в Англії в таких ситуаціях вік згоди зростає з 16 до 18 років). На ситуацію впливає і стать потерпілих, наприклад, в Індонезії вік сексуальної згоди становить 19 років для хлопців і 16 років для дівчат, а в Папуа Новій Гвінеї — 16 для дівчат і 14 для хлопців. Якщо в державі заборонено сексуальні стосунки до шлюбу (як у багатьох ісламських державах), шлюбний вік де факто стає віком сексуальної згоди. Також слід враховувати, що відповідні норми окремих держав поширюються не лише на злочини, вчинені їхніми громадянами на їхніх територіях, а й за кордоном (наприклад, у США).
Цікаво, що поширення правового захисту, який забезпечує вік сексуальної згоди, на осіб чоловічої статі теж відбулося не без участі феміністок: вони вимагали, щоб закон захищав дітей незалежно від статі[20]. Водночас концепція, згідно з якою дівчата — вразливіша сторона гетеросексуального статевого акту через можливу вагітність, більший ризик ЗПСШ і фізичних травм, а тому подвійні стандарти і більший правовий захист осіб жіночої статі цілком виправдані, діє в судовій практиці США[21].
Висновки
Захист статевої недоторканності дітей потрібний для забезпечення їх нормального фізичного, психічного і соціального розвитку. Досягнення статевої зрілості не означає одночасну психологічну готовність до сексуальних відносин чи здатність повністю усвідомлювати свої дії і їхні наслідки. Те, що вік сексуальної згоди вищий за середній вік статевої зрілості, захищає тих, хто не вписується в рамки «середнього», та є стримувальним чинником для злочинів сексуального характеру проти дітей.
Законодавство про вік сексуальної згоди не позбавляє молодь права отримувати сексуальний досвід, а обмежує право дорослих зазіхати на сексуальну недоторканність дітей. Покарання передбачено не для дитини, а для дорослого, тобто закон захищає дітей від зловживань з боку дорослих, і вимоги скасувати такий закон спрямовано передусім на інтереси дорослих. Враховуючи всі ризики, зокрема поширеність випадків сексуального насильства проти дітей, торгівлю дітьми з метою сексуальної експлуатації і тяжкі наслідки сексуальних злочинів для дитини, міжнародна спільнота й уряди більшості країн світу дотримуються позиції про необхідність віку сексуальної згоди для захисту інтересів дитини і суспільства.
Гасла про право вибору легко здобувають підтримку більшості, але провести чітку межу чи знайти прийнятний компроміс між власною свободою і правом іншої людини не так просто, як здається, особливо в такій делікатній сфері, як сексуальність. Як показує історія, ховаючись за гаслами про свободу і право, одні верстви населення прагнуть задовольнити свої потреби за рахунок інших, так чи так менш привілейованих і більш вразливих. У нашому випадку ситуацію ускладнює суттєва матеріальна вигода, яку можна отримати у сфері сексуальної експлуатації дітей[22]. Тому періодичні спроби нормалізувати сексуальні відносини з дітьми, тобто педофілію, спочатку викресливши її з переліку психічних хвороб, спробувавши скасувати чи знизити вік сексуальної згоди, за чим можуть іти спроби декриміналізації дитячої порнографії й проституції, цілком очікувані. А в найближчому майбутньому слід чекати нових кампаній «за свободу» в цій сфері.
[9] За обтяжувальних обставин (зокрема, злочин учинив близький родич) покарання зростає до позбавлення волі на термін від п’яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на термін до трьох років або без такого.
[23] Під безпорадним станом мається на увазі нерозуміння характеру та наслідків вчинюваних з особою дій. Такий стан підтверджується судово-психологічної експертизою.
Про це не заведено говорити, це складно довести, і дуже просто стати об’єктом осуду. Страх утратити джерела доходу, не здобути підтримки з боку держави, правоохоронних органів, суспільства примушує жінок мовчати про сексуальні домагання. Та ігнорувати проблему — це те саме, що сприяти її існуванню.
Нещодавно тема домагань з’явилася на сторінках провідних ЗМІ внаслідок голлівудського скандалу навколо кіномагната Гарві Вайнштейна, що його теж активно обговорювали в соцмережах. Це підняло на новий рівень дискусію про сексуальні переслідування і замовчування таких випадків жертвами — через страх перед кривдниками й побоювання негативних наслідків для кар’єри. В Україні подібного не сталося. Коли у ЗМІ з’явилася інформація про сексуальні домагання завідувача кафедри хореографії Рівненського державного гуманітарного університету Володимира Годовського, який роками «пропонував жінкам секс, цілував і обмацував», до професора навіть не застосували адміністративні заходи впливу за місцем роботи[1].
Про актуальність проблеми свідчать і офіційні дані. У США за 2016 фінансовий рік Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) отримала майже 7 000 скарг, які стосуються сексуальних домагань. Та ці цифри не розповідають усю правду, адже, згідно з оцінкою EEOC, приблизно троє з чотирьох осіб, які зазнають домагань на робочому місці, не повідомляють про це. Переважна більшість жертв домагань — жінки[2].
За даними Британської транспортної поліції, 2015 року у Великій Британії кількість зареєстрованих сексуальних злочинів у поїздах і на вокзалах зросла на 25 % і сягнула рекордних показників. Не існує офіційних даних про вуличні домагання взагалі, почасти тому, що це не є злочином, а почасти тому, що жінки не відчувають, що можуть повідомити про це. В опитуванні YouGo 2012 року 43 % жінок у віці 18–34 роки заявили, що у них був досвід публічних сексуальних домагань. У 2014 році опитування, проведене Girlguiding UK, встановило, що до 60 % дівчат і молодих жінок у віці від 13 до 21 року зазнали сексуальних домагань у школі чи коледжі. Дослідження, проведені університетами Hollaback і Cornell, показали, що 84 % жінок зазнають публічних переслідувань до того, як їм виповнилося 17 років, і ця цифра зростає до 90 % у Великій Британії[3].
У Німеччині кожна друга жінка зазнавала тієї чи тієї форми сексуальних домагань. Майже кожен п’ятий чоловік у Німеччині визнав свої дії такими, що їх інша особа «могла б уважати сексуально неприйнятними або незаконними». Лише 6 % опитаних жінок визнали, що вчиняли такі самі дії[4].
Недавно в Україні Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» провела анонімне опитування серед жінок-юристок. За його даними, майже 37 % респонденток зазнавали в межах своєї роботи сексуальних домагань (це були пропозиції, коментарі, інша вербальна або фізична поведінка сексуального характеру). Тобто навіть у правничій сфері в оточенні юристів жінки не застраховані від домагань стосовно себе[5].
Про які дії щодо себе заявляють постраждалі від сексуальних домагань?
По-перше, це пропозиції сексуального характеру, неприємні і небажані дотики, обмацування, жарти, пов’язані із сексуальністю жінки, натяки тощо від осіб, від яких жінка перебуває у певній залежності. Це також може бути поведінка колег, друзів, співробітників, випадкових знайомих чи навіть перехожих на вулиці. В усіх випадках такі дії завдають жінці суттєвої психологічної і, можливо, фізичної шкоди.
Постраждала в більшості випадків не може заявити про неприйнятність для неї таких дій з боку колег, знайомих чи керівництва через дальший психологічний тиск, осуд з боку оточення, звинувачення в провокації тощо. Додаткові стримувальні чинники — те, що жінки не володіють достатньою інформацію про можливості захисту від сексуальних домагань; законодавство багатьох країн не містить ефективних механізмів захисту постраждалих і притягнення до відповідальності кривдників.
Крістін Людерс (Christine Lüders), директорка Німецького Федерального антидискримінаційного агентства, зазначає, що багато жертв не хочуть виносити сексуальні домагання на публіку:
«Вони бояться втратити роботу, стати винуватими, почути обвинувачення, що вони завдали шкоди репутації колеги чи боса. …багато працівниць погано поінформовані про свої права. Вісім із десяти не знають, що їхні роботодавці зобов’язані захищати їх від сексуальних домагань на робочому місці; схоже також, що багато роботодавців не знають про цей свій обов’язок»[6].
Історія юридичного означення поняття сексуального домагання у праві різних держав
Проблема сексуальних домагань існує так давно, що, на думку Брюса Фраєра (Bruce W. Frier) і Томаса МакДжина (Thomas A. J. McGinn), авторів «Збірки прецедентів римської системи права», вона бере початок ще в Стародавньому Римі: там те, що нині називають сексуальними домаганнями, означали як чіпляння, переслідування або викрадання.
Сама концепція сексуальних домагань у її сучасному розумінні порівняно нова і датується початком 1970-х років, хоча інші пов’язані поняття існували в багатьох культурах і до цього. Термін «сексуальні домагання» вперше вжито 1973 року в доповіді Мері Роу «Кільця Сатурна» про різні форми гендерних проблем тодішньому президенту і канцлеру Массачусетського технологічного інституту (MІТ).
Роу заявила, що вона не перша, хто використав цей термін, бо сексуальні домагання активно дискутувалися в жіночих групах штату Массачусетс на початку 1970-х років. А проте MІТ була, напевне, першою або однією з перших великих організацій, де обговорили цю тему (на вченій раді МІТ) та розробили відповідні настанови і процедури[7].
Згадуючи історію становлення і розвиток законодавства в цій сфері, слід назвати Акт про громадянські права, який містить розділ VII — заборону трудової дискримінації через стать (ухвалено 1964 року). Спершу після ухвалення цього документа суди у США відмовлялися визнавати сексуальні домагання як дискримінацію у сфері працевлаштування за ознакою статі. Такі позови відхиляли на тій підставі, що це особисті справи, які не мають жодного стосунку до роботи. Проте у 1970-х роках суди і Комісія рівних трудових можливостей (EEOC) почали визнавати сексуальні домагання однією з форм дискримінації відповідно до розділу VII цього Акта.
У 1977 році апеляційний суд округу Колумбія визнав, що сексуальні домагання на робочому місці можуть самі по собі порушувати згаданий розділ VII. Суд постановив уважати, що домагання у вигляді «послуга за послугу» (quid pro quo) — «переспи зі мною або я тебе звільню» — очевидно базується на дискримінації за ознакою статі. У 1980 році EEOC визнала, що сексуальні домагання, які створюють вороже робоче середовище, теж можуть бути дискримінацією за ознакою статі. Верховний суд підтвердив цю тезу 1986 року[8].
В Індії так звана справа «Вішаха й інші проти держави Раджастан» 1997 року привела до визнання сексуальних домагань протизаконними. Тоді ж таки було встановлено основні визначення сексуальних домагань на робочому місці та вироблено керівні принципи для вирішення цього питання[9].
У травні 2002 року Рада і Парламент Європейського Союзу змінили директиву Ради ЄС 1976 року про рівне ставлення до чоловіків і жінок у сфері працевлаштування та заборонили сексуальні домагання на робочому місці як форму дискримінації за ознакою статі. Директива вимагає від усіх держав-членів Європейського Союзу ухвалити закони про сексуальні домагання або внести поправки в чинні закони; як наслідок, відтоді у Європі національні законодавства про сексуальні домагання переживають великі зміни[10]. Наприклад, у Німеччині «Загальний закон про рівне ставлення» (2006) точно окреслює поняття сексуального домагання. Крім випадків застосування фізичного насильства, це ще й небажаний фізичний контакт, хтиві погляди, сексуальні коментарі, сексистські жарти, вiдтворення порнографічного матеріалу. За словами директорки Німецького федерального антидискримінаційного агентстваКрістін Людерс, у законі є кількапрогалин: позов про сексуальні домагання слід подати до суду протягом двох місяців (а жертвам треба більше часу для обдумування юридичних дій, особливо якщо вони травмовані і турбуються про свою безпеку на роботі); закон захищає працівни(ків)ць університету, але не студент(ок)ів, яких домагаються[11].
У Великій Британії до 2005 року поняття сексуальних домагань у законодавстві окремо не виділялося, цю сферу регулював Акт про захист від переслідувань 1997 року (встановлював заборону на «таку поведінку, яка рівнозначна переслідуванню когось, і особа знає або мала би знати, що така поведінка вважається переслідуванням іншої особи»[12]) та Акт про дискримінацію за статтю 1975 року, який лише забороняв будь-яку дискримінацію щодо жінок у сфері працевлаштування[13]. У 2005 році було схвалено такі уточнення: «Особа домагається жінку, якщо на підставі її статі вона вчиняє… небажану поведінку в будь-якій формі вербального, невербального чи фізичного поводження сексуального характеру»[14].
Комісія рівних трудових можливостей у США на своєму офіційному сайті дає наступне тлумачення сексуальних домагань:
«…Переслідування може охоплювати “сексуальні домагання” або небажаний сексуальний досвід, вимоги надання сексуальних послуг та інші словесні чи фізичні домагання сексуального характеру. Однак переслідування не обов’язково повинно мати сексуальний характер і може охоплювати образливі зауваження про стать людини.
Як жертва, так і переслідувач можуть бути як жінкою, так і чоловіком, також жертва і переслідувач можуть бути однакової статі. Переслідувачем може бути керівник потерпілого, керівник в іншому відділі, співробітник або особа, яка не є працівником роботодавця, а, наприклад, клієнт або замовник»[15].
В інших державах існують величезні правові прогалини. Наприклад, Кувейт не має законів, які забороняють домашнє насильство, сексуальні домагання чи подружнє зґвалтування[16].
Означення поняття «сексуальне домагання» в міжнародному праві
Міжнародні документи визначають сексуальні домагання в широкому сенсі як форму насильства проти жінок або вид дискримінації, тоді як національне право фокусується на означенні саме незаконної поведінки, яка завдає шкоди жертві.
Декларація про викорінення насильства щодо жінок 1993 року класифікує його за трьома категоріями:
те, яке трапляється в сім’ї,
те, яке відбувається в суспільстві загалом,
те, яке здійснює або якому потурає держава.
Термін «сексуальне домагання» входить в означення насильства, яке виникає в суспільстві загалом; у декларації його означено як «фізичне, сексуальне і психологічне насильство, яке відбувається в суспільстві загалом, зокрема зґвалтування, сексуальне насильство, сексуальні домагання і залякування на роботі, в навчальних закладах та в інших місцях, торгівля жінками і примусова проституція»[17].
Загальна рекомендація ООН до Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок дає означення сексуальним домаганням через таку небажану сексуально мотивовану поведінку як фізичний контакт і залицяння, сексуально забарвлені зауваження, демонстрація порнографії і сексуальні вимоги, хай то слова чи дії. Така поведінка може бути принизливою і становити загрозу здоров’ю і безпеці; це дискримінація, коли жінка має обґрунтовані підстави вважати, що її заперечення і відмова поставлять її у невигідне становище у сфері роботи.
Міжнародна організація праці (МОП) — спеціалізована установа ООН, яка класифікувала сексуальні домагання як заборонену форму дискримінації відповідно до Конвенції проти дискримінації в галузі праці і занять. МОП установила, що сексуальні домагання — це проблема безпеки і здоров’я, неприйнятна умова для роботи, форма насильства (насамперед щодо жінок).
На регіональному рівні Європейський Союз і Рада Європи розглядають сексуальні домагання як незаконну поведінку. Комісія ЄС дає таку дефініцію сексуальному домаганню: «Небажана поведінка сексуального характеру або інша поведінка, яка ґрунтується на статі і порушує гідність жінок та чоловіків на роботі. Це охоплює небажану фізичну, вербальну або невербальну поведінку».
На відміну від інших міжнародних означень сексуальних домагань, Комісія ЄС розрізняє три види домагань: фізичні, вербальні і невербальні сексуальні домагання, — та заявляє, що існує багато варіантів неприйнятної поведінки: «Поведінка вважається сексуальним домаганням, якщо вона (1) небажана, недоречна чи образлива; (2) якщо відмова чи згода потерпілого/-ї впливає на рішення про його/її роботу або (3) поведінка створює загрозливе, вороже чи принизливе робоче середовище для особи»[18]. Схоже визначає сексуальні домагання стаття 40 Конвенції Ради Європи про запобігання і протидію насильству щодо жінок та насильству в сім’ї (Стамбульська конвенція, 2011)[19].
Поняття «сексуальні домагання» в українському праві. Теорія і практика законодавства
В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить воно так: сексуальні домагання — це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (дотики, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування[20]. Таке означення вузьке й неоднозначне, його не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).
Інколи в науковій юридичній літературі і повсякденному житті сексуальне домагання ототожнюють із поняттям «примушування до вступу в статевий зв’язок», за що передбачено кримінальну відповідальність статтею 154 Кримінального кодексу України. Використання цих двох термінів як взаємозамінних і рівнозначних некоректне і юридично не обґрунтоване[21].
Відповідно до статті 154 Кримінального кодексу України, примушування до вступу в статевий зв’язок має місце лише тоді, коли жертва матеріально або службово залежна від особи[22]. Постанова Пленуму Верховного суду України від 30 травня 2008 року № 5 «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності особи» вказує, що матеріальна залежність потерпілої особи має місце, зокрема, тоді, коли вона перебуває на повному або частковому утриманні винної особи, проживає на її житловій площі, а також тоді, коли винна особа своїми діями чи бездіяльністю спроможна викликати істотне погіршення матеріального становища потерпілої особи.
Службова залежність має місце, коли жінка або чоловік обіймає посаду, згідно з якою вона підлегла особі, котра застосовує примушування, або підпадає під контрольні дії такої особи, або інтереси потерпілої особи залежать від службового становища винної особи[23].
Отже, щоб особу можна було притягти до кримінальної відповідальності за сексуальні домагання, які проявлялися шляхом примушування до вступу у статевий зв’язок, жінка повинна бути службово або матеріально залежною від тієї особи і треба довести факт примушування, а не просто пропозицію. Примус може мати місце тоді, коли, наприклад, кривдник погрожував звільненням, притягненням до дисциплінарної відповідальності, жінка мала реальні підстави вважати, що в разі відмови вона зазнаватиме психологічного тиску, принижень, безпідставних обвинувачень тощо.
У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу у статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу у статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу у статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.
Згідно з законом «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», особи, винні в порушенні вимог цього закону, несуть цивільну, адміністративну і кримінальну відповідальність згідно із законом, а особа має право на відшкодування матеріальних збитків і моральної шкоди. Де-юре жінки можуть захищати себе на підставі цього закону, якщо вважають, що стали об’єктом сексуальних домагань, і звернутися зі скаргою в державні органи й суд.
Практика свідчить про протилежне. За даними, які надала авторці для ознайомлення Громадська організація «Центр “Жіночі перспективи”» (проект «Забезпечення принципу гендерної рівності та недискримінації при здійсненні правосуддя в Україні», готується до публікації), попри те, що Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» діє з 2006 року, станом на 1 вересня 2015 року у Єдиному державному реєстрі судових рішень було зафіксовано лише 31 судове рішення із застосуванням цього закону. Це менше ніж 4 рішення на рік у межах цілої країни, і це свідчить про те, що вітчизняні суди не знають про ухвалення в Україні такого закону і про те, як його застосовувати.
У жодному з аналізованих рішень не було посилань сторін, зокрема адвокатів чи суду, на норми Європейської конвенції та практики Європейського суду з прав людини. Лише в одному рішенні потерпіла від сексуальних домагань під час судового розгляду справи заявляла про те, що стосовно неї було вчинено дискримінаційні дії.
Ба більше, судова практика, навпаки, стосується захисту прав особи, яку було звинувачено в сексуальних домаганнях, а якщо потерпіла розповіла колегам про сексуальні домагання з боку керівника, суд зобов’язував її спростувати інформацію і відшкодувати кривднику моральні збитки У 7 рішеннях із 17 справ суд постановив, що відповідачка зобов’язана спростувати інформацію про сексуальні домагання і відшкодувати позивачу завдану моральну шкоду.
Наприклад, за рішенням Заводського районного суду м. Дніпродзержинська (від 18.03.2014, справа № 208/3285/13ц) у справі вчителя фізкультури, звільненого за аморальні вчинки, несумісні з роботою вчителя, а саме за сексуальні домагання учениць, суд поновив на роботі і частково задовольнив позов про відшкодування моральної шкоди на тій підставі, що факти сексуальних домагань до учениць не підтвердилися, не зважаючи на свідчення колишніх учнів, заслухані на судовому засіданні, та надані суду заяви від учениць до керівництва школи.
Водночас існує вітчизняна одинична, але позитивна практика. Прецедент свідчить про можливість інших судів брати такі рішення до уваги у схожих справах. У рішенні Балаклійського районного суду Харківської області (від 03.12.2009, справа № 2-1132/2009) за позовом про поновлення на роботі працівниці, яка обґрунтувала позов тим, що її незаконно примусили звільнитися після сексуальних домагань керівника, позовні вимоги про поновлення на роботі і стягнення середньомісячного заробітку задоволено повністю, відшкодування моральної шкоди задоволено частково.
Варто зазначити, що сексуальні домагання — це дискримінація, а отже, у суді по таких справах, відповідно до статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, обов’язок доказування покладається на відповідача[24]. Тобто кривдник повинен довести, що факту домагання не було, якщо жінка або її адвокат належним чином обґрунтують суду, що справу пов’язано з дискримінацією.
Згідно із законом, роботодавець зобов’язаний ужити всіх можливих заходів для недопущення сексуальних домагань. Відтак на кожному підприємстві, в установі, організації державної або недержавної форми власності має бути розроблено антидискримінаційні політики, з якими треба ознайомити всіх працівників і працівниць.
Висновки
Скандали й особисті розповіді привертають увагу до теми сексуальних домагань та запускають масштабні соціальні дискусії, наслідком яких може стати вдосконалення законодавства і діяльності державних органів. Популярна культура теж звертається до проблеми як джерела сюжетів: 2005 року у США зняли фільм «Північна країна» про шахтарку, яка бореться проти сексуальних домагань на роботі. Зйомки завершилися на момент розгляду Конгресом США закону про насильство щодо жінок. Фільм не мав комерційного успіху, однак його показ на Капітолійському пагорбі, який супроводжувався зустрічами громадських активістів з конгресменами і паралельною адвокатською кампанією, сприяв ухваленню цього важливого законопроекту. Цього року у США вирішили зняти повнометражний фільм, над яким працюватиме колишній інженер Uber Сьюзан Фаулер і який розповідатиме про сексуальні домагання в Uber[25]. Очікується, що це стане новим поштовхом до актуалізації і покращення вирішення цієї проблеми.
За останні десятиріччя міжнародне й національні законодавства сягнули помітного прогресу у врегулюванні проблеми сексуальних домагань, однак далеко не у всіх країнах існують дієві механізми захисту та системні стратегії протидії цьому явищу. Українське законодавство — серед недосконалих, а вітчизняна судова практика свідчить про нерозуміння суддями і великою частиною суспільства суті проблеми.
Джерела фото: http://www.dw.com/en/half-of-women-in-germany-victim-of-sexual-harassment-survey/a-41149234 http://wbaillinois.org/banning-harassment-in-the-legal-profession/
Оксана Забужко – одна з-поміж тих, хто заклали підвалини сучасної української літератури. Водночас вона заговорила про жінку та її досвід цілковито по-новому. Можна без перебільшення сказати, що саме завдяки поетичній та прозовій творчості Оксани Забужко сформувався новий тип українського жіночого мовлення в літературі, а відповідно – й нове ставлення до жіночого письма.
“Новий закон Архімеда” – поезія, написана в 2000 році. Складні для України 90-ті в цей час позаду, проте попереду довгий і складний шлях внутрішніх перетворень. Утім, вже на цьому етапі зрозуміло, що так, як раніше, бути більше не може. Історичну точку неповернення пройдено – і це саме той час, коли жіночі “архімедові кола” можуть стати по-новому видимими й бути по-новому оцінені. Ця поезія для Оксани Забужко – і символічне звільнення від влади чоловічого авторитету, і пошук альтернативи, і утвердження свободи. Бо ж що таке свобода, як не здатність сказати будь-кому (і передовсім собі самій): ось це – цінне і важливе, і я не дам це зруйнувати.
«Не руш моїх кіл» (Μὴ μου τοὺς κύκλους τάραττε) — так, за переказом, мовив занурений у роздуми Архімед римському леґіонерові, коли римське військо взяло Сіракузи. NB: коло для давніх греків — не тільки форма запису думки, а й символ цілости та суверенности духовного життя взагалі.
Не руш моїх кіл — мої кола тобі не належать.
Ген-ген пароплавчик із морем зшива небосхил,
Потроху штормить, і безлюдніє пляж. Починається нежить.
Збирай рушники й парасолі — не руш моїх кіл.
Вони самоправні — як в камінь вціловані морем,
Але і зникомі — піском-попід-вітром крихкі…
Як завтра наш світ упаде, мов Содом і Гоморра,
То власне тому, що над міру винищував кіл!
А я свої довго плекала (ховала, ростила…) —
Аж врешті крізь них проступило, мов фосфор, різким,
Що — ні, не бувається ближче, ніж тіло до тіла,
У нашому світі!
Ніколи.
Ні в чому.
Ні з ким.
При чім же тут тіло?! О дзеркало, хто ця кобіта?..
А ти їй смієшся — мов зараз готовий на скін,
І все, що я можу насправді для тебе зробити, —
Кохати тебе, як пред Богом і морем: НЕ рушачи кіл!
Про це — всі дерева-і-птахи (лопочучим листям!),
І риби у морі, і звірі у полі — про це ж:
Не руш моїх кіл! — бо нема в них для тебе користі,
Бо поза своїми — нічого в життю не знайдеш!
О, знав-таки мудрий, що каже, що так загаратав
Напаснику в очі — на двадцять потомних віків!..
І мовлю по-еллінськи: “ме му тос кікльос тарате”, —
Статистика домашнього насильства вражає і лякає. За різними даними, від 25 % до 30 %, а то й 50 % жінок в усьому світі зазнавали або зазнають домашнього насильства. За словами народної депутатки Ірини Луценко, в Україні станом на 2016 рік кількість звернень у поліцію за фактом домашнього насильства зросла від 110 000 випадків до 165 000 порівняно з 2011-м, і це лише ті випадки, за якими звертаються і які фіксують.
Тим часом в Україні досі не ратифіковано Стамбульську конвенцію «Про запобігання та протидію насильству стосовно жінок, а також боротьбу з цими проявами» — засадничий міжнародний документ, який дозволить створити умови для запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству.
Тема домашнього насильства в українській культурі, як і все, що відбувається в родині, — це приватна сфера, не для обговорення, не для загалу. Тому її легко замовчувати, вдавати, ніби нічого не відбувається. Саме так, за словами Лариси Денисенко, і виникла ідея збірки. «Вона йшла від того, щоб виводити деякі маргінальні теми, які обговорюються лише вузьким колом навчених спеціалістів чи людьми, яких вони безпосередньо стосуються, на ширшу аудиторію».
Задум проекту — збірка на перетині художньої і прикладної літератури, з оповіданнями та психологічними і юридичними коментарями. У 2015 році на Львівському форумі видавців Лариса Денисенко проводила «круглий стіл» з адвокатками, які захищають постраждалих від насильства жінок і дітей, та українськими письменницями. «Це була цікава та нетипова дискусія, що відбувалася у львівській кав’ярні. Люди, які зайшли випити кави чи поїсти, зрозуміли, що потрапили на дискусію проти насильства. Тема ця серйозна, ми обмінювалися думками, і я побачила, як люди включаються, починають ставити питання, і якщо це не стосується їхньої родини, то вони знають тих, кого це стосується безпосередньо. Очевидно, що суха юридична мова не торкається розуму та сердець так, як це може зробити літератор», — розповіла пані Лариса «Громадському радіо».
Книжка вийшла за підтримки «Громадського радіо» в рамках проекту «Доступна та якісна правова допомога в Україні», фінансованого Міністерством міжнародних справ Канади. «Ця збірка унікальна, тут поєднані і професійні письменники, і професійні психологи та соціальні працівники, які разом створили такий своєрідний пакет для роздумів. Ці роздуми про людські права, про людську гідність, про те, як боротися із зловживаннями. Для Канади це пріоритет зовнішньої політики», — сказав надзвичайний і повноважний посол Канади в Україні Роман Ващук на презентації збірки 16 грудня 2016 року.
Результатом спільних зусиль стала книжка на 322 сторінки, яка містить три передмови, десять оповідань українських письменниць і письменників із психологічними коментарями, розділ «Законодавство» з юридичними і психологічними статтями про насильство та розділ «Додатки», де можна знайти зразки заяв і звернень, що можуть знадобитися людям, які зазнали домашнього насильства.
Авторки передмов — канадська дослідниця, докторка Полін Ренкін, президентка Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда Україна» Катерина Левченко та журналістка і громадська активістка Ольга Герасим’юк.
Полін Ренкін наводить моторошну статистику домашнього насильства й коротко характеризує, відколи і як боротьба з домашнім насильством відбувається в Канаді. Також вона цитує українське законодавство про домашнє насильство і вказує на численні напрями, де над ним ще варто попрацювати.
Катерина Левченко розповідає про стратегії насильства — стратегію посилення, стратегію унормування, стратегію замовчування та багато інших. «Новели — про руйнування цих стратегій, — пише вона. — Вони засуджують насильство, демонструють його руйнівний характер як для постраждалих, так і для кривдників». Її передмову можна вважати великим психологічним коментарем і коротким аналізом збірки одночасно.
Натомість передмова Ольги Герасим’юк досить неоднозначна. Вона справді цікаво розглядає поняття насильства і зрештою робить висновок, що «стабільно з’являються нові, зокрема невидимі, “потаємні” форми насильства — поряд з активними й цілком життєздатними старими», попри те, вона оптимістично дивиться в майбутнє і сподівається на прогрес. Проте незрозуміло, навіщо в передмову вставлено історію про жертву насильства із програми пані Ольги, яка потім виявилася, можливо, зовсім не жертвою, а маніпуляторкою. Жінкам, котрі зазнали насильства, і так нелегко його довести і в ньому зізнатися, адже їхнім словам часто не довіряють. Таку історію можна було лишити для іншої нагоди.
Оповідання для збірки написали українські письменниці й письменники Наталка Сняданко, Маріанна Кіяновська і Галина Вдовиченко, які були на тій дискусії на Форумі видавців, а також Софія Андрухович, Артем Чапай, Юрій Макаров, Євгенія Кононенко, Сергій Осока, Юрій Андрухович і сама упорядниця Лариса Денисенко. За словами пані Лариси, вона «зверталася до авторів із запитанням: наскільки цікава ця тема, наскільки відчувається, наскільки болить. Коли авторка чи автор цікавилися темою — пропонувала писати новелу».
Підбірка текстів вийшла справді якісною і гідною уваги. Більшість авторок і авторів чудово впорались із завданням і створили тексти, які читати боляче, але варто.
Ключовими темами стали психологічне і фізичне насильство в родині — з боку чоловіків щодо жінок і дітей, з боку батьків щодо дітей.
Психологічне насильство щодо дитини — головна тема першої ж новели у збірці. В «Оці тварини» Софії Андрухович чудово передано думки небажаної дитини, яка не до кінця усвідомлює свою ситуацію. Оповідь ведеться від імені маленької дівчинки. Холодної ночі батько везе її кудись на машині, вона не знає куди, і ми можемо лише здогадуватися, а з її дитячих ще думок про її життя ми розуміємо: батьки її не хотіли і не люблять.
Для будь-якої дитини до певного віку її світ апріорі нормальний — вона не знає, що буває інакше. Вона знає, що батькові неприємно до неї торкатися. «Я знаю, чого він не любить, і бережу його: від обіймів, усмішок, моїх липких від клею і пластиліну пальців. Якось я спробувала вкласти йому в руку свою долоню, але він нервово відсмикнувся, і відтоді я затямила, що цього робити не слід». Вона намагається зробити все, щоб догодити матері, для якої вона «все робить неправильно». Для неї очевидно лише те, що батьки її не люблять, але вона вірить, що це її власна провина: «Я знаю, що повинна зробити щось, щоб повернути її любов, щоб усе виправити, — але відчай надто вражає мене, і тому я поводжуся дедалі гірше, псую все дедалі незворотніше. Я винна сама. Не здатна бути такою, як треба».
У такому віці вона вже потрапила в цикл насильства — дитина постійно намагається догодити матері, яка зрештою змінює гнів на милість: «Іноді я не знаю, чим закінчиться її різкий жест: вона відштовхне мене від себе чи, навпаки, пригорне. І якщо стається друге, я така вдячна їй, що ледве можу це витримати. Бо не знаю, чим таке заслужила». Класична тактика насильства — невеличкий добрий жест, який людина, котра зазнала насильства, сприймає як непропорційно щедрий.
Новела привертає увагу насамперед до відповідальності батьків за дитину. У ранньому віці діти повністю залежні від батьків, а тому не можуть себе захистити, коли треба. Держава й суспільство, які активно агітують народжувати, знімають із себе будь-яку відповідальність за дітей, котрі вже народилися, і ті опиняються сам на сам зі своїми проблемами. Було б корисно прочитати продовження цієї історії — про те, як головна героїня виросла, як її дитинство вплинуло на неї в дорослому віці і як їй вдалося (чи не вдалося) з цим упоратись.
Тему дітей, які повністю залежні від батьків і через це опинилися в безвиході, продовжує Маріанна Кіяновська в оповіданні «Та, що вмирає». Це несподівано оригінальна новела про восьмирічну дівчинку Таню, яку батьки змушують працювати моделлю, хоча вона хоче просто нормального життя, як інші діти, та її молодшого брата Петра — альбіноса, якого батьки «вивезли» до бабусі, щоб він не заважав їм зосереджуватися на Таниній «кар’єрі».
Дівчинка думає, про яку свою уявну смертельну хворобу сказати батькам, щоб вони нарешті дозволили їй робити все, що роблять інші діти. «Таня бачила відео про волонтерів, які ходять у лікарню, де всі діти хворі на рак, і ці діти бавляться й дружать, Таня теж хоче з кимось дружити, у школі в неї немає друзів, вона не знає, чому, немає ніде».
А Петро мріє бути, як Таня, щоб отримати хоч крихту тієї уваги, що дістається його сестрі: «Таню всі обожнювали і намагалися всіляко їй догодити. А на Петра ніхто не звертав уваги, і він розумів, що його не помічають навмисно: поруч із Танею він був потворною жабою». Він самотній і покинутий і не має навіть друзів, адже діти дражнять і б’ють його за те, що він не такий, як вони. «Щоправда, іноді Петрові бувало так погано, що він вибирав біль. Тоді він виходив у двір і йшов до дитячого майданчика».
Батьки не зважають на Петра взагалі і не помічають страждань Тані.
— А ви не занадто її навантажуєте? Ще ж і школа…
— Ти ж знаєш, вона щаслива. Усміхнена, активна. Басейн. Хореографія. Найкращі іграшки. Найякісніші речі.
— А люди?
— У неї є ми. Слухай, мамо, не починай.
— Не починаю. Привезіть її якось до нас. Петрові самому сумно.
— У Петра вагон друзів у дворі. А в Тані — кар’єра. І це зараз для нас головне
В історії Петра почасти повторюється мотив з оповідання Софії Андрухович про небажану, недолюблену дитину. А історія самої Тані — одинока у збірці чітка ілюстрація економічного насильства. Ця новела може стати гарним застереженням для батьків, які записують дітей на всі можливі гуртки й додаткові заняття і натомість не встигають по-справжньому приділити їм увагу. А батьки, у яких двоє чи більше дітей, можуть переосмислити своє ставлення до кожної дитини.
Ще одне оповідання про насильство над дитиною — «Гіркий запах батька» Сергія Осоки, єдиний твір у збірці, написаний, за словами Лариси Денисенко, ще на етапі роздумів над проектом і трохи розширений для збірки. У ньому вже дорослий головний герой згадує про своє життя підлітком. Авторитарний вітчим зловживав алкоголем і виховував хлопця «армійськими» методами із застосуванням психологічного й фізичного насильства.
Огиду, яку герой відчуває до вітчима, легко відчути: «Я ж уникав торкатися його речей. Якщо доводилося мити після нього тарілку, я спершу пускав на неї струмінь води. Я не читав після нього газет». Хлопець жив у постійній тривозі і страху — це очікування покарання дещо співзвучне з «Темними відтінками чеського кришталю»: «Йому було нецікаво заводити ту розмову негайно. Йому хотілося, щоб я почекав, щоб насолодився передчуттями, щоб удосталь науявлявся, як відчиняються рипучі двері шафи, як намотується на руку ремінь». Та якщо у «Темних відтінках…» це нагнітання одноразове і неусвідомлене, тут насильник, схоже, чітко розуміє, якої мети прагне досягти. Стає страшно від того, наскільки «креативно» вітчим підходить до своєї справи, наскільки цілеспрямовано «ламає» характер хлопця.
Історія відверто депресивна, з уже дорослим героєм, який досі не може позбутися наслідків такого поводження: «У кімнаті запахи ламаються, надщерблюються, стають важкими й загрозливими, як моя неспроможність хоча б колись, хоча б ненадовго вийти звідси і глибоко вдихнути. Мені призначено стояти тут, спершись на одвірок, непомітно зішкрібати фарбу з дверей і заганяти собі під нігті».
Цей фрагмент важливий передусім тому, що показує, наскільки тривалими можуть бути наслідки насильства в дитинстві. Оповідання буде корисним для людей, які зростали в подібних умовах, — воно може спонукати їх відкинути страх чи сумніви і звернутися по допомогу.
Агресивний чоловік, від якого потерпає не лише дитина, а вся сім’я, з’являється і в оповіданні Наталки Сняданко «Темні відтінки чеського кришталю». Воно чудово ілюструє тезу про те, що страх покарання часто набагато потужніший і травматичніший, ніж самé покарання. Головній героїні Галині сниться сон-спогад про те, як вона випадково, граючись, розбила батькову улюблену вазу. Мати, яка боялася не догодити батькові, нажахала і дочку, мовляв, не знає, що батько з нею зробить, коли прийде додому і дізнається про вазу, і це очікування покарання виснажило і налякало дитину набагато більше, ніж будь-яка можлива кара:
«Того дня мама ще довго й ретельно підмітала друзки довкола стола, постійно повторюючи одну й ту ж фразу: “Навіть не знаю, що буде, коли він повернеться додому. Не знаю, що тобі буде. Буде щось жахливе”. Поступово ця фраза влізла Галині в мозок, як шматочок скла від розбитої вази впивається під шкіру. І Галині стало страшно».
В оповіданні багато маленьких окремих фактів разом складаються у страшну картину нестерпних психологічних умов, у яких змушені жити дружина і донька домашнього тирана, — настільки яскраво, що мороз по шкірі пробирає. І з нього зрозуміло, що зовсім необов’язково бити дружину і дитину, щоб довести їх до відчаю.
Скисле молоко, забуте в холодильнику, чоловік демонстративно викидає на підлогу, щоб дружина його прибрала. Може серед ночі розбудити дочку і примусити відчищати ванну до блиску.
«Його могло вивести із себе що завгодно: гучне постукування ложечки об стінки горнятка, коли мати розмішувала цукор, підгоріла яєчня, пересолений суп, відірваний ґудзик на пальті, надто коротка спідниця матері чи Галини. Або й просто колір фіранок в кухні, які він раптом зауважив».
Історія добре ілюструє, як насильство руйнує довіру в сім’ї: пасивну матір, яка мирилася з насильством і не вміла захистити ні себе, ні дочку, Галина звинувачує ледь не більше за батька.
Для читачок і читачів важлива, безперечно, поява подруги Галининої матері, яка вносить в оповідання голос розуму і спонукає матір — а одночасно й читачок — подумати над тим, чи їхня ситуація така вже безвихідна, як здається.
Про руйнування довіри, серед іншого, йдеться в оповіданні Юрія Макарова «Тато, мама, я і кішка з четвертого поверху». Головна героїня — літня жінка, батько якої свого часу пив і в такому стані бив маму, а іноді і її саму. Вона згадує, «як батько з божевільними очима тягнеться до ременя, а мама стоїть біля серванта вся побіліла і не захищає мене. Чим я могла завинити в другому класі, не пам’ятаю, я ж непогано вчилася й нібито не бешкетувала, майже взірцева дитина».
Оповідачка звинувачує не лише батька, а й матір, яка довго стояла осторонь і мирилася з насильством: «І водночас ніяк не пробачу їй важкого липучого жаху, на який вона мене так довго прирікала. Він переслідував мене майже все життя, досі я від нього не звільнилася». Звичайно, у матері був свій страх і свої причини довго терпіти.
Тепер уже літня жінка слухає крики з квартири на четвертому поверсі, де живе молоде забезпечене подружжя. «Я з нею ніколи не наважилася заговорити, а Поліна Едуардівна із сімдесятої якось у дворі взяла її за ґудзик і влаштувала допит. Каже: “Чому ви від нього не йдете, ви ж сучасна жінка?” Та не пручалася, не вдавала, що це її не стосується, тільки сказала: “А куди я дінуся? Я ж сама, нікому не потрібна. А він молодий, перспективний, з іноземцями працює, машину купив, от-от кредит на квартиру візьме. Весь час у стресі. Може, колись отямиться. Та й я винна, з господарством не даю ради”. Зрозуміло. Усе повторюється, тільки презервативи на кожному кроці продаються, і слова цього ніхто не соромиться, а так усе те саме».
До батька вона не відчуває ні ненависті, ні зневаги: «Ні, він був непоганою людиною, доброю, розумною, тільки життя було паскудне». «Дивно, але я скучала за татом не менше, ніж за мамою, чомусь у моїй голові це було окремо: окремо тато, окремо його напади божевілля, ну й із мамою те саме: окремо вона, окремо те, що вона мене від цього пекла не могла захистити. Хоча, слід сказати, мені, доки була мала, ніяк не припадало. Майже ніяк, всього три-чотири рази».
Оповідання нагадує про те, що насильство може відбуватися попри все: від нього не можуть вберегти ні статки, ні соціальний статус, ні престижна робота й можливості — і спонукає жінок, які не хочуть «руйнувати родину», щоб «не залишати дитину без батька», зважити також, що в ситуації насильства краще, щоб не було ніякого батька, ніж такий.
Цікава тема, зачеплена в оповіданні, — ця подвійність у ставленні до батьків, коли людина, яка страждає від насильства, окремо сприймає людину і окремо — її насильницькі дії. Її порушено також в умисно безсюжетному оповіданні Євгенії Кононенко «Тато в доброму гуморі», написаному у формі розмови головної героїні з подругою про життя з чоловіком та про життя її родини, коли вона була ще дитиною.
Коли батько був не «в доброму гуморі», він влаштовував, як вона каже, «танці диких»: «Тато трусив братову голову, вхопивши за вуха, а потім намагався зламати його спротив і вдарити об недавно придбану меблеву стінку, аж мати бігла визволяти сина від батькової сваволі. Невідомо, чого їй було шкода більше: синової голови чи скляних дверцят меблів, за які ще й борг не встигли віддати». Насильство і тиранію з боку батька головна героїня сприймає окремо від нього самого, від його особистості: «Тато, коли в доброму гуморі, ставав ідеальним чоловіком! Завжди дбав про сім’ю, завжди тягнув копійку в дім!» — пишається вона, згадуючи, що бувають і набагато гірші ситуації.
Свідок насильства у сім’ї в дитинстві, героїня сама потерпає від насильства вже в дорослому віці: «Їй тоді найбільше кортіло заліпити по пиці чоловікові. Щоб ляпас прозвучав, як у тому італійському фільмі. Але ж він знову схопить її, от як зараз, почне трусити, кусати обличчя, тягати за волосся. І зробить це не в домі її батьків, а в їхній київській квартирі на Оболоні». Вона не знає, як правильно на це реагувати, адже з дитинства засвоїла, що можна знайти виправдання насильству. Тепер вона сама боїться змін, шукає приводів не розлучатися з чоловіком, хоча з ним вона нещаслива.
Авторка чутливо підходить до зображення важливого факту загального замовчування і прийняття насильства в сільській місцевості. «У нас одну зацькували, коли на свого в суд подала! Він їй руку зламав!» — розповідає героїня про односельців. Тож це оповідання ще й про те, наскільки важливо поширювати думку, що насильство — це неприйнятно. Часто воно триває лише тому, що інші люди, які про нього знають, мовчать або взагалі стають на бік насильника.
«Падати пляцком» Лариси Денисенко, як і оповідання Юрія Макарова, нагадує про те, що насильство може відбуватися і в дуже пристойних, зовні навіть щасливих сім’ях. Головна героїня Марина вийшла заміж, маючи маленьку дитину від іншого чоловіка. Знайомі, а особливо мама, вважають, що їй страшенно пощастило, адже вдалося знайти чоловіка, який «узяв доню з онучком, непогребував». І ніхто не розуміє, що Марина живе в постійній тривозі, під постійним тиском, не маючи на кого покластися. Це викликає реакції навіть на фізичному рівні. Ніхто не бачить, що відбувається, коли Марина з Віктором наодинці.
«Узяв за звичку брати її голову п’ятірнею. Так вони колись цілувалися, він притримував її голову долонею, ніжно, як тримають непевну голівку немовляти, але потім усе змінилося. Тепер міцно тримав її голову рукою, а потім або різко відштовхував — раз, було, Марина до крові подряпалась об застібку на сукні, — або нахиляв і притискав до своєї ширіньки, і не знати, що саме він вважав покаранням і чому». «Проте вона досі не згадає: чи просто присіла саме тієї миті, чи він ударив вище, тому поцілив у стіну, а не в її чоло».
Єдина людина, яка розуміє і підтримує Марину, — подруга Анжела. Ні свекруха, ні тим паче мати не готові її вислухати і не бачать причин, чому Марині може бути погано.
«Усередині все одно постійно щось боліло: такий тупий біль, наче після кількох пігулок чи замусолених молитов, уже не заважає працювати, зачаївся, стишився, але нікуди не подівся. Вона пригадала, як болів живіт, коли дівчинка Маринка не хотіла йти в дитячий садочок, і от — те саме відчуття в дорослому віці, з іншої причини». Це те саме відчуття тривоги, про яке пишуть Наталка Сняданко і Сергій Осока.
«Падати пляцком» нагадує про те, що неможливо достеменно знати, як живуть інші люди, і що потрібно вчитися слухати про їхній життєвий досвід.
Дружина, яка живе в нестерпній атмосфері і терпить психологічне насильство, з’являється, мабуть, у найоптимістичнішому оповіданні збірки «Ліве око крокодила» Галини Вдовиченко. Це історія про Надію, чоловік якої постійно до неї доскіпується, шукає приводу для сварки, звинувачує і контролює — типовий енергетичний вампір. Авторка неймовірно правдоподібно передає всі особливості співжиття з таким «вампіром» до найменших дрібниць: підозри у зраді, постійні претензії, пошук приводів для скандалу, прагнення здобути будь-яку емоційну реакцію від дружини, — і те, як виснажує таке життя.
Рипнув паркет під її кроками. Богдан озирнувся:
— Чого тобі?
— Слухай, — слова стиснули горло.
— Я лиш поріг переступила… А ти вже кидаєшся…
— А ти не підглядай. Стала за спиною…»
«Футболка вже крутиться в пралці, сама, їй до компанії не було що докинути.
— Треба було скандал влаштовувати? — Надя обертається, витираючи руки об фартух.
— А ти роби як має бути, і не матимеш скандалів! — Богданів палець повчально здіймається вгору.
В Україні психологічне насильство часто сприймають як надуману проблему, адже якщо чоловік не б’є і «приносить гроші в дім» — це вже ідеал, на думку багатьох. Серед них і мама Надії, яка привчала дочку до того, що краще хоч якийсь чоловік, ніж ніякого. Надію підтримує і надихає лише її подруга Галина, яка і стає головним мотиватором її «звільнення».
Важливо, що в новелах «Ліве око крокодила», «Падати пляцком», «Темні відтінки чеського кришталю», «Тато в доброму гуморі» йдеться, зокрема, про жіночу дружбу. Подруга може бути головною помічницею, а може й просто вислухати і підтримати, але це часто єдині люди, які роблять життя жінок у родинах із насильством хоч трохи стерпним, які серйозно ставляться до біди своїх подруг. Навіть сусідки «кішки з четвертого поверху» з оповідання Юрія Макарова можуть колись допомогти зробити перший крихітний крок до інакшого життя. Це те, що має запам’ятатися кожній читачці і кожному читачеві. Бути небайдужими. Не проходити повз.
Окремо у збірці варто відзначити новелу Артема Чапая «Перший». Це одинокий текст, написаний з перспективи людини, яка вчинила насильство. Головний герой Сергій живе з дружиною Ярославою і їхнім маленьким сином. Сергій ще з підліткового віку схильний до агресії, був у підлітковій «банді», нападав з товаришами на інших людей (переважно іншої національності), навіть отримував задоволення від цього побиття. І хоч його життя змінилося, ця схильність нікуди не поділася. Можна простежити, як наростає роздратування, як дедалі важче вдається стримувати агресію, як ця агресія зрештою знаходить вихід.
Суміш сорому і майже сексуальної насолоди, яку герой відчуває, здійснивши насильство, наводить його на думку, що він, можливо, робить це не востаннє. При цьому він шукає собі виправдання: «Можна сказати їй, що це просто рефлекс. Але цю думку він одразу відкинув. Ага, хмикнув, упекло в одну руку, а він, замість її відсмикнути, викидає вперед іншу. Може, сказати їй, що це такий особливий боксерський рефлекс?»
Крім того, поведінка і роздуми Сергія — чудовий зразок токсичної маскулінності, яка диктує, що чоловіки повинні бути жорсткими, сексуально агресивними, не проявляти емоцій: «Цього разу Сергій затіяв сварку, аби не зізнаватися, що не хоче сексу, бо голова розколюється. Він не міг просто пояснити, це ж так по-бабському: голова болить, не зараз. Але й собі зізнатися в цьому він не бажав, тому переконав себе, що у сварці винна Яруся».
Це оповідання варто прочитати всім, хто, як і Сергій, приховує агресію і роздратування або хто знає таку людину. Воно спонукає розібратися в собі і, можливо, звернутися по допомогу, щоб одного дня не вилити цю агресію на членів родини, як це трапилося із Сергієм.
Кілька слів про оповідання, до якого у мене виникло багато запитань. Це «Юліус, або Темне індиго» Юрія Андруховича про найекстремальнішу форму насильства — вбивство. Після війни у персонажа виникли «різноманітні психічні відхилення включно з істерією та видіннями», і коли він оселяється в містечку Другобіч, наслідки трагічні, а сам Юліус Ґродт здобуває прізвисько «Синьої Бороди з Другобіча».
Оповідання написано у формі історичної розвідки. Можливо, через такий вибір форми персонажів уявити важче, а зрозуміти їх тим паче, особливо зважаючи, що дані, як попереджає оповідач, наведено неточні, заплутані і невідомо наскільки правдиві. «Інформуючи про Ґродтову справу, європейські газети, якими керувався Лафатер, припустилися багатьох неточностей. Зрештою, на Заході завжди було зле зі знанням східноєвропейських реалій. Тож і цього разу газети помилково писали, буцім ув’язненого вбивцю тримають у підземеллі львівського жіночого монастиря Святої Бриґіди. Насправді в’язницею Бриґідки стануть аж через дюжину років, за часів цісаря Йосифа Другого».
Був він таким насправді чи все відбулося інакше — достеменно невідомо, наголошує оповідач: «Що більше часу минає відтоді, то більше підстав для критичного перегляду всієї causa Grodti. Складається враження, що перший-ліпший, навіть не надто досвідчений захисник міг би сьогодні, бодай посмертно, легко домогтися реабілітації засудженого».
Важко сказати, що саме читачі й читачки можуть зрозуміти з цього оповідання, що стане їм корисним у житті, враховуючи, що дія відбувається багато років тому, до розвитку законодавства, психології й психіатрії. Також не зовсім розумію мету такої подачі «матеріалу» — про насильника, щодо якого неможливо точно визначити, чи скоїв він насильство, чи був у чомусь винен, і з текстом, який ставить більше питань, ніж відповідей. Якщо йдеться про те, що не завжди людина, звинувачена в насильстві, справді є насильником, — таких випадків одиниці, і не варто присвячувати цьому одне з десяти лише оповідань у збірці, адресованій передусім людям, які пережили насильство.
Думаю, в контексті цієї збірки і її мети було б набагато ефективніше написати новелу про сучасність, адже таких історій удосталь, і показати, що нині це теж трапляється. Добре хіба те, що завдяки цьому тексту психологині мають нагоду пояснити, що таке психопатія, які її причини і можливі наслідки.
Кожне оповідання у збірці супроводжує психологічний коментар. Авторки коментарів — психологині з «Ла Страда Україна» Анастасія Коренькова, Катерина Бороздіна, Людмила Никоненко і сама Катерина Левченко. Ці коментарі — важлива частина задуму. Позаяк оповідання правили переважно за ілюстративний матеріал, саме в коментарях мала міститися інформація з аналізом ситуації, що допомогло б жінкам, які пережили насильство.
На жаль, не всі коментарі відповідають цим очікуванням.
По-перше, окремі коментарі — це поєднання довільного переказу тексту зі спробами аматорського літературознавчого аналізу. Скажімо, коментар Анастасії Коренькової до оповідання Галини Вдовиченко «Ліве око крокодила» забирає майже три сторінки, а психології там аж один абзац. «Як то кажуть, людина змінюється або з натхнення, або з відчаю», — пише психологиня. «Ситуація Надії — це переповнення відчаєм, коли вже несила терпіти знущання й емоційний голод. Коли відчуваєш себе крокодилом із величезним хвостом зневіри й болю». Незрозуміло, чи потрібна в психології така метафоричність, але нехай. Читаємо далі: «Крокодил тут — багатошаровий промовистий символ. Це і день, і ніч, і час, драговина; зусилля, потаємність; сили зла, пекло; смерть; лицемірство і фальш; безжальність, злість, переслідування, жага, німота, одужання. Усе це є у внутрішньому світі нещасливої дружини, жертви обставин». Пошук символів в оповіданні — це все-таки завдання літературознавця, а не психолога. Що може взяти для себе з такого коментаря потенційна читачка — неясно.
Певні коментарі викликають не лише подив, а і обурення. Про оповідання «Та, що вмирає» психологиня Катерина Бороздіна пише: «Наслідки такого насильства можуть бути незворотними. У шестирічного Петра вже стерто межі статевої самоідентифікації. А саме в цьому віці дитина засвоює статеві ролі. І саме на цьому етапі багато залежить від батьків, які мають поєднати у свідомості дитини біологічні й соціальні ролі».
У хлопчика, який носить сукні і хоче стати принцесою через заздрість до старшої сестри, порушено статеву самоідентифікацію? А дівчинка, яка не любить сукні, а натомість одягає штани, — теж потенційний трансгендерний чоловік? Це не з тієї опери, що й «хлопчик, який грається ляльками, буде геєм»?
Щодо біологічних ролей, які мають поєднуватися з соціальними, хочеться детально розпитати психологиню, що ж вона мала на увазі. Які соціальні ролі у нас повинні залежати від біологічних, від біологічної статі зокрема? Чого саме батьки повинні навчити дитину в цьому контексті?
Або ось момент із коментаря Анастасії Коренькової і Катерини Левченко до оповідання «Перший» Артема Чапая: «Інколи позиція “жертви” формується в чоловіка з дитинства, коли батько, як то кажуть, “під каблуком”, унаслідок чого зриває свою злість і невдоволеність життям на дитині». По-перше, автор не про це писав, по-друге, чому в тому, що батько зривається на дитині, у коментарі звинувачують передусім матір, яку в тексті взагалі мало згадано? Читачка Лю Богдан зі спільноти Фемінізм.УА каже: «Там весь коментар суцільне виправдання — і квартира мала, і сусід із перфоратором, і важке дитинство, у якому так, винна чомусь мати. Жінка, яка це прочитає, повинна зробити висновок, що не можна вимагати від чоловіка, щоб він рахувався з її потребами, бо це погано позначиться на дитині».
Проте інші коментарі справді сподобалися і можуть бути корисними. Наприклад, коментар до оповідання Євгенії Кононенко «Тато в доброму гуморі» від Людмили Никоненко і Катерини Бороздіної містить не лише аналіз ситуації в оповіданні, а й конкретні практичні моменти, за допомогою яких щось може змінитися на краще: «Поведінкові зміни можна ініціювати і через консультування “рівний—рівному”. (…) Довіряючи людині, яка пережила схожу життєву кризу і знайшла вихід, жертва насильства може почати вголос обмірковувати можливі шляхи виходу зі скрутної ситуації та зробити перші кроки в цьому напрямі. Після скерування на консультацію до фахівців таке спілкування може виконувати функцію соціальної підтримки, якої потребує людина». Проте й тут хотілося б більше практичної інформації — і не лише для людини, яка пережила насильство, а і для її близьких, яким хотілося б допомогти. Не завжди обставини дозволяють звернутися до фахівця: рідним і друзям постраждалої жінки варто розуміти, зокрема, яких поширених помилок можна уникнути при спілкуванні з такою жінкою.
Із коментарів можна зробити багато хибних висновків, якщо підходити до них не надто критично. Їх можна було ще вичитати і відредагувати.
Розділ «Законодавство» не суто законодавчий, а складається радше із психологічних і юридичних статей та прикладів на тему насильства. Психологічні статті містять інформацію про те, що таке насильство, як розрізняти насильство і конфлікт, які можуть бути види насильства та його наслідки. Приємно, що пояснюється, що таке цикл насильства, характеризуються причини, чому жінки не йдуть із родин, де вони зазнають насильства. Є також матеріали, присвячені насильству над дітьми, його ознакам і наслідкам, впливу насильства над іншими членами родини, зокрема над матір’ю, на дитину. Кілька матеріалів присвячено сексуальному насильству над дітьми в родині — темі, яка дуже табуйована в суспільстві, але через це не менш актуальна.
Імовірно, найважливіші статті, за які збірці можна пробачити всі вади, — «Куди звернутися по допомогу в ситуації насильства в сім’ї», «Звернення до юристів: безоплатна правова допомога» та «Національна гаряча лінія». У статтях не лише перераховано основні інстанції, де можна попросити про допомогу, а й пояснено особливості звернення до них і спілкування з ними.
Решту статей присвячено різним юридичним питанням, у них пояснюється законодавство, що стосується розірвання шлюбу, розділу майна, утримання дітей після розлучення. Це показано на прикладах, коротких історіях — дуже вдала ідея, адже такі історії сприймаються набагато легше, ніж юридичний канцелярит.
Ідея зі зразками заяв у поліцію, позовних заяв і звернень теж дуже корисна — так весь «основний матеріал» зібрано в одній книжці. Цікаво буде моніторити майбутнє цієї книжки — хочеться колись прочитати про реальні приклади людей, яким вона допомогла. Це стане стимулом до дальшої роботи і допоможе визначити, що можна змінити чи додати в майбутніх таких виданнях.
Збірку обговорили в січні 2017 року на «Літературних посиденьках» — щомісячному феміністському літературному клубі. Дискусія показала, що різним учасницям були близькими і зрозумілими зовсім різні оповідання, а були й такі (і теж різні), які здалися їм дивними чи неправдоподібними. У цьому велика перевага збірок оповідань різних авторів і авторок — можна читати далі, навіть якщо щось не сподобалося, аж поки щось інше не зрезонує з тим, що ти любиш у літературі, адже твори у збірці дуже різні за звучанням, стилем, мовою. До психологічних коментарів читачки поставилися радше негативно, деякі зізналися, що після другого-третього коментаря перестали їх читати.
Я поставила збірці на Goodreads 4,5/5 за цікавий задум, чудових авторів і якісні, емоційно насичені тексти. Та якби я включала психологічні коментарі в оцінку, вона опустилася б донизу, ще й досить різко. Сподіваюся, такий проект буде ще не один і від наступних видань очікувати можна буде тільки більшого. Також дякую авторкам, авторам і насамперед упорядниці за чудову роботу над творами.
Дякую за допомогу в підготовці рецензії Марії Шепель, Олені Прокопчук, Дарії Попович, Лю Богдан, Жозефіні Дайєр та всім учасницям «Літературних посиденьок vol. 10».
Десь тоді, коли на Заході публічні тортури і страти поволі втрачали популярність (не серед народу, звісно, а серед тих, хто має владу і задає тон) та поступалися закритим судовим процесам і тюремному ув’язненню, у нас зародилася нова українська література. Декларовано орієнтована на масового читача й популярний формат, вона є енциклопедією суспільних настроїв і звичаїв. Із неодмінним застереженням: іноді ці настрої і звичаї народницьки стурбована інтелігенція вифантазовує собі сама і вже потім пропонує читачеві.
Література на службі ідеології
Щиро кажучи, так триває дотепер, із тією лише різницею, що дедалі частіше посилюються позиції тієї частини культурного середовища, яка «збивається на манівці» і намагається творити насамперед «мистецтво для мистецтва», а вже в другу чергу — впливати на систему цінностей пересічних громадян.
Проте естетична прогресивність літератури жодним чином не означає просування демократичних цінностей і принципів гендерної рівності й толерантності. Навіть у класиків часом знаходимо речі, жахливі з погляду сьогодення. Та й наші сучасники нерідко переступають межі вже усталених норм етики й демократії. Грань між громадським контролем і цензурою насправді доволі тонка. Ми можемо зчиняти галас довкола найбільш кричущих випадків, але не агресивно зловживати цим прийомом. Невротична автоцензура серед найвразливіших митців — це не зовсім той результат, на який націлено феміністичну критику.
Цивілізоване проговорення того, що, з погляду базових цінностей, потребує нового підходу, маркування грубих порушень принципів рівності, прав і свобод людини у довгостроковій перспективі видається найдієвішим інструментом.
Працювати ж бо є над чим. Наприклад, українська література останніх двохсот років рясніє насильством усіх видів і калібрів. Ми звикли до образу вітчизняної культури як патріархальної, а водночас вона уявляється як сповнена дівчат-квіток, ласкавих і нещасливих наймичок, мужніх і шляхетних, хай часто теж нещасних, чоловіків. Кріпацтво давно скасували, а отже, шлях до щастя головної героїні української класики скоротився: здається, тільки й треба, що вирватися від сільської печі, здобути освіту, отримати оплачувану роботу і «власну кімнату», ну і не втопитися від мук нерозділеного кохання чи непланованої вагітності.
Якщо ви теж так думаєте, то, значить, недооцінюєте українську літературу. І її роль теж, адже в умовах літературоцентричної культури вплив популярного тексту шалений. Влада, у ролі якої виступають і глибоко стурбована більшість громади чи нації, котра стоїть на сторожі морально-етичних цінностей, і ті, хто формує внутрішньодержавну політику, це знає і намагається брати під контроль.
Чоловічий погляд: нібито співчуття
Традиційно відлік нової української літератури ведуть від «Енеїди» Івана Котляревського. Така весела поема — де тут, здавалося б, насильство? Ось, наприклад, Еней закручує інтрижку зі зголоднілою за чоловічою ласкою царицею Дідоною: радість, пригода, еротика — усім добре. Та щойно парубок моторний вирушає далі, до визначеної мети, удовиця тут-таки влаштовує самоспалення:
Так вона сама себе визначає як об’єкт осуду і, будучи джерелом влади у своїй державі, сама ж себе і карає за порушення неписаного закону про перелюб: вона зрадила пам’ять мертвого чоловіка та ще й віддалася чужоземному царенкові. Найгірше навіть не те, що її засудять, а те, що засміють. Моральне насильство суспільного осуду ще попереду, але цариця обирає до нього не доживати. Чи то пак автор обирає розповісти нам цю історію в такій версії; йому хотілося б, щоб отак закінчували утішені вдовиці.
А що ж Еней?
Хоть од Дидони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно.
Почувши ж, що в огні спеклась,
Сказав: «Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство,
І щоб друга вдова найшлась!
«Енеїда», проілюстрована Анатолієм Базилевичем, 1968 рік
Зате покритка Катерина, найвідоміша героїня Тараса Шевченка, до часу суспільного осуду якраз дожила. І, певно, пошкодувала тисячу разів: і коли батьки її виганяли з дому («Якби знала, до схід сонця Була б утопила», — каже їй мати на прощання і радить пошукати у Москві свекруху), і коли блукала з дитиною та жебрала. Зрештою, Катерина таки зустрічає невірного залицяльника, але йому не потрібна ні вона, ні син. Героїня топиться з горя, а дитя, виросши попідтинню, стає поводирем кобзаря.
Шевченко пише про Катерину зі співчуттям і любов’ю, він шкодує її. Поема шалено популярна дотепер: над нею плакали численні читачі й слухачі в кожній українській хаті, тепер її читають у будинках культури на відповідні свята. Однак ніхто не захищає права дівчини ростити позашлюбне дитя. Зауважмо: в реальності не всі покритки мали таку долю, як нещасна Катря, проте класична література нав’язує саме цей трагічний образ як типовий.
Традиційне прочитання цієї сльозливої історії у школі досі використовують як привід для моралізаторства: Катерину засуджують за легковажність і довіру, водночас співчувають її трагічній долі. Спокусник — однозначно негативний персонаж, і це обговоренню не підлягає. А от учинок батьків залишається поза увагою: заручники жорстоких норм народної моралі, вони не можуть учинити інакше. Урок про «Катерину» міг би стати нагодою для довірливої розмови між учителем і учнями про зміни морально-етичних норм і санкцій, адже з Шевченкових часів минуло вже двісті років!
Та й то: Катерина — українська дівчина, своя, рідна. А от неукраїнських чекає ще гірша доля: вони стають об’єктом помсти і спокутують своїми муками гріхи всіх гнобителів українського народу, і їхні діти теж. Сцена дітовбивства в поемі «Гайдамаки» вражає: Гонта публічно зарізав своїх синів, бо вони католики, як і їхня мати. Національність на другому місці, так само як батьківські почуття. Діти лепечуть: «Ми не ляхи». Поночі Гонта піде їх ховати за козацьким звичаєм, але в кожному разі він мусить залишатися вірним присязі й зарізати малих католиків свяченим ножем.
Найкраще над рабою познущається така сама жінка
Ніхто не розкаже про знущання жінки над жінкою так, як сама жінка. Марія Вілінська, емансипантка, авторка романів про те, як дівчина успішно покидає отчий дім, заробляє собі на життя замість згинути, а потім виходить заміж по любові за того, кого сама обрала, почала письменницьку кар’єру з україномовних «Народних оповідань» під псевдонімом Марко Вовчок і тут-таки перевершила всіх в описах тяжкої кріпацької долі. Садистичні пани і панночки штрикають кріпачок голками, розбивають їхні мрії на подружнє щастя, лають і б’ють.
Зі шкільної програми пам’ятаємо «Горпину»: кріпачка лікує немовля маком і те помирає, бо для матері немає можливості звільнитися від роботи для догляду за дитиною, немає ні медичної допомоги, ні елементарного співчуття з боку панів-рабовласників. А кульмінація цього періоду творчості письменниці — безперечно, повість «Інститутка».
Насильство жінки над іншою жінкою, над чоловіком, над підлеглими постає неприродним і драматичним, огиднішим, ніж чоловіче. Освічена панночка має нібито прекрасну мету — реформувати устрій маєтку, оптимізувати його:
«…усім роботу тяжку, усім лихо пекуче ізнайшла. Каліки нещасливі, діти-кришеняточка, й ті в неї не гуляли. Діти сади замітали, індиків пасли; каліки на городі сиділи, горобців, птаство полошили».
На додаток вона добре затямила, що кріпаки — це її власність, рабська сила, і що вона не просто може, а повинна їх дресирувати і бити:
«часом щипне або штовхне стиха… та й сама почервоніє як жар, — засоромиться. Поки ж тільки не звичилася; а як оговталась, обжилася, то пізнали ми тоді, де воно в світі лихо живе» — і, далі, кульмінація знущання: «Оглянусь я на неї, — страшна така зробилась, що в мене й ноги захитались. Вона мене як схопить за шию обіруч!.. Руки холодні, як гадюки. Хочу скричати, — дух мені захопило, так і рухнула коло яблуні, та вже од холодної води прокинулась».
Письменниця підводить читача до висновку, що проблема — не у нелюдському ставленні окремо взятого індивіда до інших, а в тому, що самé суспільство, його устрій потребують змін.
Драму суспільства якнайкраще вдається показати на прикладі окремої родини. Кумедна «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького, якщо придивитися, досить трагічна: це боротьба кількох жінок за владу в межах одного дому. Чоловіки намагаються у ці внутрішні чвари не втручатися, а відтак ділять простір на жіночий і чоловічий, де хата належить жінкам і сáме вони буквально ділять територію, замітаючи по черзі кожна свою половину сіней у переполовиненій оселі. Символом домінування стає мотовило: воно виявляється потрібним одразу і свекрусі, і старшій невістці, і замість придбати додаткове знаряддя домашньої праці вони вступають у протистояння, яке закінчується бійкою. Іван Нечуй-Левицький полюбляв спілкуватися з простими жінками «з народу», вивчаючи в такий спосіб їхній стиль спілкування і поведінку. В оповідях про Кайдашів, бабу Параску і бабу Палажку бачимо, отже, результати його спостережень, такі собі замальовки «з натури».
Очевидно, що в інших умовах розумна, вольова, темпераментна жінка могла б досягти більшого, ніж перемога над свекрухою. Та й партнерство двох пов’язаних шлюбом яскравих особистостей, як-от Карпо і Мотря, теж видається перспективним — перспективнішим, ніж виявляється. А тим часом потрійно замкнені в хатньому просторі, в родині, в селі жінки пліткують, інтригують, висувають чоловікам постійні претензії і намагаються залучити їх до своїх локальних битв.
Фемінізм поборників людської рівності
Через кілька десятиліть після Шевченкової Катерини чоловіче моралізаторство повторюється у «Повії» Панаса Мирного. Ця українська «сестра Кері» (створена на кілька років раніше, ніж роман американця Драйзера) демонструє очевидне бажання чоловіка покарати жінку, яка посміла порушити норми суспільної моралі. Христя Притика виривається із села в місто, стає наймичкою, а потім утриманкою заможного чоловіка. Проте по смерті коханця вона мусить працювати дешевою повією, а далі її чекає відомий фінал — приниження, венеричні хвороби, смерть. Сцена, де у Христі відпадає ніс, варта потрапити в колекцію найжахливіших сцен української літератури.
Історії Христиних подруг вражають не менше: скажімо, Мар’я розповідає, як пан зґвалтував її, а далі за спротив тримав на ланцюгові, як вона втекла з неволі, а далі жила з паничем, котрий витребував у того першого пана кругленьку суму відкупу за досудове вирішення справи про знущання і ґвалтування дівчини і забрав собі більшу частину; та коли Мар’я завагітніла, той ні дитини, ні шлюбу не схотів:
«…а на другий день приходе з служби і приносе невеличку пляшечку. Щось жовте в ній, аж червоне — таке жовте. “На, — каже, — випий; се вино таке”. Я, звісно, не знала нічого: узяла й випила. Як випила — нічого, і пообідала — нічого. Поприбирала я, збираюся спочити. Коли се — як заболить у мене в животі, як заріже; в очах так і потемніло. Упала я і далі нічого не пам’ятаю. Коли очунялась, аж уся в крові плаваю, — отака калюжа!.. У мене серце так заболіло, так заболіло!.. Краще б уже я і не вставала, а там навіки околіла. А він ходе біля мене. “Прибирай, — каже, — та закопай на вгороді”. Не стерпіла я! “Прибирай, — кажу, — сам, коли наробив такого!” Як же скоче він, як затупа ногами… “Я тебе на вулицю викину! Я тобі і се, я тобі і те!” Узяла я зібрала в битій макітрі все, діждала вечора та серед огороду й закопала».
А потім дівчина ще й відбула покарання у в’язниці й монастирі за відповідним обвинуваченням. Панас Мирний засуджує не своїх героїнь і їхній спосіб мислення, а соціальний лад, який дає цим сільським дівчатам, часто народженим у кріпацтві, дуже мало можливостей. (Чи є Панас Мирний протофеміністом? Очевидно, що так, як і кожен автор, який симпатизує упослідженим. В інших творах він так само співчуває і чоловікам: на першому місці для нього — суспільне становище, майновий статус, обмеженість можливостей та низька соціальна мобільність, які й стають основними причинами людських нещасть).
Свідомість цих нещасних героїнь доволі проста: вони неосвічені, страждання сприймають як фатум, якому неможливо протистояти, не знають про свої права, а їхні мрії про майбутнє не відзначаються особливим польотом фантазії. Це Панас Мирний усвідомлює, що бити і ґвалтувати недобре; а безталанні Христя, Мар’я, Марина, так само як героїні Марка Вовчка і Тараса Шевченка, тільки й спроможні сподіватися, що в наступному епізоді їм пощастить.
Фемініста Івана Франка у порушенні прав жінок звинуватити складно. Утім, його фемінізм — це закономірний складник соціалістичних поглядів, і не більше. Згадаймо хоча б отой його комплімент молодій Лесі Українці: «ся хвора, слабосила дiвчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну». Ця вирвана з контексту фраза, як тавро, переслідує письменницю дотепер, навіть по смерті.
До речі, у творах Лесі України дуже часто натрапляємо на зображення знущання над персонажем, який відрізняється від панівної більшості. От у «Лісовій пісні» мати Лукаша і його офіційна дружина, червонощока моторна Килина, яка ніби створена для фізичної роботи по господарству, всіляко знущаються над тендітною Мавкою: вона не від світу сього й, очевидячки, спроможна на щось інше, ніж жати жито. Замість знайти для неї хатнє заняття до душі чи принаймні залишити в спокої сільські жінки глузують із несхожої на них дівчини. Те, що їхній улюблений Лукаш кохає її, не аргумент для прийняття у свою спільноту.
Подібне повторюється в «Боярині». Потрапивши в чужу спільноту з геть інакшими звичаями, українка Оксана виявляє, що неспроможна там жити: вона надто емансипована для Московії. Із подивом вона дізнається про звичай домовленості про шлюб через сваху, без попереднього знайомства молодих, женихання, любощів. Шокована іншим ритуалом:
«Ти винесеш їм на тарелі меду, — Матуся прилаштують, як там треба, — Уклонишся, боярин поцілує Тебе в уста…», — вона спершу відмовляється від участі в церемонії, але Степан наполягає: «Бачиш, любко, Ти маєш тільки їх почастувати Та й знов у терем вернешся», — аргументуючи: «Я й не казав тобі, що тута воля. Та якби ми не гнули тута спини, То на Україні, либонь, зігнули б У три погибелі родину нашу Московські воєводи… Ось ти млієш З огиди, що тебе якийсь там дід Торкне губами, а як я повинен “Холопом Стьопкою” себе взивати Та руки цілувати, як невільник, То се нічого?».
Оксані нічого не залишається, як пересилити себе і власну гордість задля порятунку становища родини…
Зрештою, героїня помирає, головно не витримавши колосального зовнішнього суспільного тиску. Домашнього середовища, підтримки чоловіка замало для того, щоб протистояти задушливій атмосфері. (Так згине і княжна Євпраксія, героїня однойменного роману Павла Загребельного, котру віддали заміж у чужі краї. Бачимо, як жінка, особливо чужинка, особливо юна і недосвідчена, безпомічна в умовах патріархального суспільства, і шляхетне походження тут — дуже умовний порятунок).
А в «Камінному господарі», драмі про Дон-Жуана, закохана в легендарного авантюриста Долорес приносить себе в жертву, спокутуючи його гріхи; інша героїня, вдова донна Анна, мусить зберігати вірність убитому Дон-Жуаном чоловікові. Тінь Командора, втім, карає спокусника, а не зрадницю: жінка тут — лише об’єкт, власність. Рабів карають лише тоді, коли вони виявляють ознаки самостійного мислення — перестають бути рабами.
Війна, революція, жінка
А коли йдеться про війну, то насильство оприявнюється найвиразніше.
Жінка — традиційно незахищена категорія. Якщо є нагода безкарно отримати доступ до жіночого тіла, то, найімовірніше, нею скористаються. Чи засуджує Валер’ян Підмогильний ґвалтівника в оповіданні «Третя революція»? (Після чергового обшуку-конфіскації махновців у закутку інтелігентського будинку «долі, захиливши на спину голову, розкинувши руки, зігнувши голі коліна лежала Ксана потворною купою зганьбленого тіла», — а ще вдень вона готувалася патетично віддатися самому Махнові). Безперечно. Чи засуджує він свого героя Степана Радченка, коли той ґвалтує Надійку? Тут усе неоднозначно, адже Степан розумний, сильний, перспективний, він харизматичний негідник. За майбутній успіх йому можна багато пробачити. Або не звернути уваги. Принаймні апологети «Міста», цієї історії висхідного руху по кар’єрній драбині, не надто обурюються згаданим епізодом.
Якщо Підмогильний, Хвильовий, Яновський у прозі про громадянську війну до насильства ставляться негативно, болісно переживають цей досвід, власний і суспільний, то згодом, у класичних творах про Другу світову, ситуація змінюється. Радянські автори, безперечно, за людяність. Проте вони точно знають, що і як має відбуватися і як до цього ставитися. «Україна в огні» Олександра Довженка — зразок такої проекції чоловічих фантазій автора. Олеся віддається першому зустрічному солдатові лише для того, щоб її дефлорував не німецький загарбник, і потім залишається вірною Василеві Кравчині, якого невідомо чи зустріне ще раз. А от її подруга Христя до такого жесту не вдалася (не спало на гадку?). Вона стає коханкою окупанта, який, щоправда, не німець, а італієць. Можливо, тому автор її, зрештою, прощає, перед тим змусивши каятися не згірше, ніж Шевченко свою Катерину.
Та й узагалі, зобразити жінку як об’єкт наруги — це прекрасний спосіб пропаганди з тим, щоб викликати агресію у приниженого самця, котрий переконаний, що ця жінка, залишена на окупованій території, належить саме йому.
Проте на фронті жінкам не краще. У «Прапороносцях» Олеся Гончара Шура Ясногорська — улюблениця всього полку. Настільки, що коли її наречений гине, а вона за якийсь час закохується в іншого, фронтове братство має схвалити її вибір (згадаймо Дідону і донну Анну!).
Пізніше Олесь Гончар напише «Собор», де зґвалтована сільським бригадиром Єлька мучитиметься через утрату честі. А потім виявиться, що проблеми поза Єльчиною свідомістю насправді не існує. І каятися не потрібно, і мовчати не потрібно, а треба не боятися публічно заявити про негідний учинок чужого чоловіка.
Маруся Чурай: жінка-вбивця-мисткиня
Складно назвати чоловіка — українського письменника, котрий зобразив би жінку-убивцю симпатичною героїнею, притому не привабливою чи харизматичною, а саме позитивною.
Такою постає Маруся Чурай в однойменній поемі Ліни Костенко: сильна, горда, талановита, вона вбила не з підлості. Та і як — отруїла. Не зарізала. Класичний типово жіночий спосіб. Однак судять її чоловіки, не роблячи знижок на стать, і вирок публічного суду суворий і справедливий, як і належиться, — публічна ж страта. Зрештою, її милують спеціальним гетьманським указом, та зламана поетка ні до творчості, ні до любові вже непридатна.
Марусю люблять і поважають за «творчі заслуги» — на той час типово чоловічі, звідси така увага представників влади до її справи. Що вбиває у ній мисткиню — поєднані зі щирим співчуттям спроби суспільного осуду, а чи її власні уявлення про єдину любов на все життя, про жіночність, несумісну з власноручним убивством коханого? Маруся ставить на перше місце мрію про сімейне життя з конкретним чоловіком, і коли ця мрія розбивається, всі інші можливі варіанти — від шлюбу з іншим до зосередження на творчості — виявляються неприйнятними.
Насильство й еротика в боротьбі проти радянщини
Спрямована проти офіціозу література останніх тридцяти років була площиною для експериментів і новаторства. Награна маскулінність персонажів Андруховича, демонстративний еротизм прози Покальчука і Винничука, феміністична есеїстика Євгенії Кононенко… Описи насильства — фізичного й морального — щедро розкидано по цих текстах.
Автори часто вдаються до цього свідомо: такими деталями легше зачепити, розчулити читача або спіймати «на полуничку», якщо йдеться про масову літературу. У чоловічій прозі еротичні сцени ставали одним із неодмінних прийомів творення масової літератури (адже повсюдно декларувалося гострий брак українського сучасного популярного чтива) або/та епатажним засобом зруйнувати цнотливість літературної радянщини.
Які з цих книжок стали класикою? Насамперед «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Насильство тут препаровано і ретельно описано. Невдалий секс? Ось. Спроба зґвалтування? Будь ласка. Замало і потрібен персонаж із поламаною психікою? Батько, коханий, сама героїня, люди з її середовища… та всі персонажі. Хочете масштабніше? Драма насильства над цілою нацією розгортається перед вами, а історія любові письменниці й художника виявляється лише приводом.
«Без мужика» Євгенії Кононенко — класика української феміністичної есеїстики. Оповідачка описує власну приватну біографію — від напучувань мами і бабусі про образ порядної жінки до кількох романів і матримоніальних спроб різного штибу. Хтось виявився імпотентом, з іншим дошлюбний секс був пречудовим, а шлюбний менш вдалим, бо «одружитись для більшості мужиків означає купити задешево живий матрас», ще один виявився нормальним у побуті, але не розумів літературних амбіцій письменниці.
І потім героїня іронічно зітхає:
«А феміністка має бути одруженою, і одруженою щасливо. (Щасливо не в патріархальному сенсі, себто добре забезпеченою, а щасливо в сенсі налагоджених партнерських стосунків із коханим чоловіком). Це необхідно не так в інтересах самої феміністки, як фемінізму як такого. Бо народ ще й досі сприймає фемінізм як крик недотраханої самиці. Він, народ, не розбирається, що гірше: недотрахана чи затрахана».
На цьому тлі раніша Андруховичева алкогольна епопея, де Отто фон Ф. провадить «незаконний статевий акт з громадянкою Малагасійської республіки Татнакетеа. Бідна дівчина і досі вважає, що то на неї зійшов Ананмаалхоа — дух плодючості, овочівництва та дітородності», і розбиває серце Галині К., постає, сказати б, твором іншої категорії: забагато іронії, замало драми з боку автора.
Натомість проза Марії Матіос, від новели «Юр’яна і Довгопол» починаючи, — це експресіоністичне зображення української (точніше, буковинської) історії крізь призму страждань і насильства. Кульмінацією тут поки що видається «Москалиця» — роман про доньку буковинської селянки і російського солдата, який потрапив у село під час Першої світової війни; походження фатально визначило долю героїні.
Насильство як помста: повернення
Перші ластівки найновішої «літератури війни» не надто тішать. Новітніх Хвильового і Підмогильного поки що не спостерігається. Натомість третьорядні автори під брендом учасників бойових дій… ну ні, в сучасну українську літературу вони не входять все ж таки, але на полицях книгарень і ятках чільних книжкових ярмарків їхні видання представлено.
Наприклад, поетична фантазія про виграну на березі Білого моря москальку (Борис Гуменюк) уже стала класичним прикладом некоректного патріотичного заклику. А історія про героя-атовця, який просить повію співати гімн Російської Федерації і від того їхній статевий акт стає ще інтенсивнішим (Василіса Трофимович), вражає реалістичністю. Про критику з погляду художності зараз не йдеться, тому питання більше до видавців і редакторів, котрі могли зауважити такі моменти на етапі роботи з рукописом і визначити для самих себе межі допустимого.
Збірник «ПРОти НАСильства» як усвідомлений жест
У світлі всього сказаного особливим видається колективний проект «ПРОти НАСильства», у якому група українських письменників і письменниць свідомо виступає за просвітницьку роботу з найширшими верствами населення і надає для публікації свої твори, які так чи так стосуються теми побутового насильства. Якщо раніше насильство в літературі аналізували критики (переважно феміністки), то нині маємо антологію, де оповідання знаних українських авторів препарують фахові психологи. У додатках — відкоментовані нормативно-правові акти, зразки грамотно складених заяв про розлучення і стягнення аліментів.
Безпрецедентне й те, що письменники добровільно погодилися, щоб їхні тексти супроводили коментарем, притому не літературознавчим, а таким, що розглядає характери і вчинки персонажів з погляду людської психології, морально-етичних норм і чинного законодавства. Власне, це той підхід, проти якого тривалий час боролися, адже оповідання — це мистецький твір, і говорити про нього потрібно з погляду естетики, а не етики.
Коментатори, звісно, і не думають засуджувати авторів; вони концентруються на описаних подіях і мотивах учинків персонажів. Однак тут криється очевидна небезпека: чи зрозуміє неперейденість ось цієї тонкої межі непідготовлена читачка, та, яка потребує роз’яснення власних прав у стосунках із чоловіком? Чи не вплине це на сприйняття нею сучасної літератури і на ставлення до окремих письменників? Відповідь про те, що рядові читачі не аж так впливають на літературний процес, нерелевантна.
Саме звичайні, прості люди пишуть листи в газети, купують більшу частину книжкових тиражів і стають знаряддям у руках організаторів погромів. Хоча добір авторів — Юрій і Софія Андруховичі, а не хедлайнерки жіночої поп-прози Люко Дашвар та Ірен Роздобудько — адресовано радше випускницям філфаку, ніж більшості жительок спальних районів. Утім, випускниці філфаку стають жертвами насильства і залишаються без аліментів не набагато рідше, тож ця заувага лише додає проекту цінності.
На прикладі антології «ПРОти НАСильства» бачимо, як майстерно, зі знанням справи сучасні українські письменники описують болі, травми і ляпаси. Якщо тяглість традиції української літератури й збереглася, то саме в цьому вимірі: розроблена мова художньої прози, багатство виражальних засобів реалізуються на повну, коли завдання — вивернути душу собі й комусь. Як-от оповідання Маріанни Кіяновської «Та, що вмирає» про восьмирічну дівчинку, яка працює моделлю і мріє захворіти на рак, щоб відпочити. Чи «Гіркий запах батька» Сергія Осоки: батька героєві заміняє новий мамин чоловік, який намагається виховувати «справжнього чоловіка» армійськими засобами насильства й муштри, зрештою, зламаний підліток провокує ненависного вітчима на особливо жорстокі побої, і мати розлучається з ним; симпатії в цій історії не викликає ніхто.
Висновок. Дві українські літератури
«…враження, ніби існує дві українські літератури. Перша представлена в підручниках, монографіях, як західних, так і українських вчених, в історіях літератури. Друга існує в реальних текстах, які справляють враження цілком непрочитаних. До того ж ідеться про тексти не маргінальні, а класичні»,
— писала Соломія Павличко в проекті дослідження про дискурс насильства в українській літературі. Вона пояснювала це тим, що протягом століть українська література була літературою помсти — і саме в цьому полягав її політичний пафос. Крім помсти загарбникам, колонізаторам, іноземцям та іновірцям, тут також багато насильства, на перший погляд, безпричинного, передусім у стосунку до жінок, а ще істеричної ненависті носіїв цього насильства до самих себе («Насильство як метафора» у виданні творів Соломії Павличко «Теорія літератури», с. 591).
Насильство над представниками певної статі автори усвідомлюють і маркують уже з доби модернізму; а мало не століття літератури перед тим — це віддзеркалення стереотипів і розмахування шаблею довкруги: поділ на поляків, росіян, євреїв і українців, панів і кріпаків важливіший.
У найновіший час — за різними відліками від 1985-го або від 1991 року — ситуація ускладнюється зникненням того єдиного спільного ворога, який об’єднував би найнепримиренніших інакодумців. Кожен сам собі обирає об’єкт ненависті (найчастіше опускаючись до кон’юнктури чи банальних побутових чвар). Кілька років тому спільний ворог повернувся, майже в тому ж образі, і виявилося, що далі фантазій про «виграти москальку» письменники середнього рівня не надто просунулися. А чоловіки, які недостатньо ствердилися на полі реальної боротьби, намагаються зробити це в родині (або на папері, хто вже на що здатен).
Межа дозволеного — йдеться не про епатаж і експеримент, а про коректність і пропаганду певних цінностей у мистецьких творах, правила доброго тону й морально-етичні стандарти у щоденному житті — досі сягає далі, ніж повинна була б у наш прогресивний час, коли права і свободи людини задекларовані й не підлягають оскарженню.
Загальнонаціональна хвилина мовчання
01:00
Кожна смерть у війні — не абстракція.
Це люди. Це втрати. Це вибір, на який ми не погоджувалися.
Коли ми пам'ятаємо — це мінімум, що ми можемо зробити, щоб стати нормою.
Пам'ять живе у нас.
– у мові, якою ми думаємо;
– у донатах, які можемо зробити;
– у словах, які не боїмося вимовити.
Жоден із цих жестів не змінить минулого. Але може вплинути на майбутнє.
Вшановуємо наших захисників і захисниць і всіх, хто загинули від російської агресії.
Команда «Гендер в деталях»
Не вимикається.
Цей банер зникне за хвилину.
Але пам'ять має лишитись.
Бачимо, що ви вже провели 15 хвилин на нашому сайті.
Сподіваємося, вам цікаво, і запрошуємо підписатися на наші соцмережі:
Нам дуже важливо знати, де ви використали цей матеріал
Напишіть нам на info@genderindetail.org.ua інформацію про свою статтю, студентську роботу, навчальний курс, пост у фейсбук чи розмову з другом!
Команда «Гендер в деталях»
Ми використовуємо файли cookie, щоб покращити роботу сайту та проаналізувати трафік. Необхідні файли cookie завжди активні.
Налаштувати параметри згоди
Ми використовуємо файли cookie для покращення вашого досвіду на нашому сайті. Файли cookie допомагають нам аналізувати трафік та покращувати функціональність сайту. Функціональні файли cookie є необхідними, і без них сайт не може функціонувати належним чином.
