Категорія: Загальне

Проблема сексуальних домагань і сексуального насильства на військовій службі існує в арміях усіх країн світу, і страждають від неї не лише жінки, хоча жінки страждають частіше. Американські дослідниці Валері Штандер і Синтія Томсен уважають, що сексуальним домаганням сприяють внутрішні чинники військової структури, такі як легітимність насильства взагалі, деіндивідуалізація, повне підкорення вищому керівництву, а також поширене до сьогодні домінування чоловіків у цьому керівництві ¹.

Інші дослідники, як-от Карл Кастро, стверджують, що розвиток стресостійкости знижує кількість рапортів про насильство, а командний дух тисне на постраждалих і змушує їх думати, нібито повідомленням про насильство вони «зраджують» свою команду ².

Інституційний ризик, який уможливлює домагання або насильство щодо інших осіб, — позиція влади. Армія взагалі — ієрархічна структура, і що вище в цій ієрархії особа, то більше у неї можливостей безкарно чинити насильство. «Скляна стеля» в цій сфері досі існує, тому високі посади в армії обіймають переважно чоловіки.

Сексуальні домагання — це також частина ширших проблем — мізогінії, токсичної маскулінности і дискримінації за ознакою статі, браку професіоналізму, у випадку української армії це ще й радянська спадщина в професійній культурі.

«Це був підполковник. Він на великій лекції, яка абсолютно не стосувалась гендерної тематики, говорив про все на світі і в тому числі наговорив, що “коли ви будете у військах, в жодному разі не беріть жінок… От ніколи не беріть жінок на полігони або в АТО, тому що всі їх будуть ї…ть крім вас. От запам’ятайте моє слово, я вам кажу, ви молоді, недосвідчені, — ніколи їх не беріть на полігони, тому що всі будуть ї…ть, крім вас» ³.

Проблему сексуальних домагань супроводжують споріднені негативні явища — гомофобія і трансфобія із застосуванням цькування, насильницька поведінка чоловіків щодо чоловіків.

Наявність проблеми сексуальних домагань не може бути підставою для того, щоб відраджувати жінок служити в армії в принципі, з міркувань «захисту». Так само як наявність сексуальних домагань на цивільній роботі — це не привід не заохочувати жінок самостійно заробляти гроші. А проте домагання у військовій структурі відрізняються від домагань в офісі чи на виробництві, насамперед тим, що з військової служби неможливо звільнитися по факту домагань так легко, як із цивільної роботи. До того ж невирішеність цієї проблеми може демотивувати жінок, які хотіли б служити взагалі, а армії України потрібні доброволиці.

Правильніший шлях до вирішення проблеми — створити дієві механізми протидії домаганням, насильству за ознакою статі, цькуванню, а також сексизму й дискримінації взагалі. Коректна, дружня, довірча атмосфера — запорука ефективної служби і жінок, і чоловіків.

Винесення в публічний простір обговорення проблем сексуальних домагань і сексуального насильства не може делегітимізувати всю українську армію, так само як інші армії світу. Так уважаю не лише я, а й українське суспільство. У 2020 році Київський міжнародний інститут соціології на замовлення проєкту «Невидимий батальйон», що його здійснює громадська організація «Інститут гендерних програм», провів загальнонаціональне репрезентативне опитування. За його даними, 23 % респондентів/ок уважають, що варто, бо це проблема, яку часто ігнорує керівництво Збройних Сил; 24 % заявляють, що варто, бо це чи не єдиний спосіб для постраждалих добитися справедливости; ще 8 % кажуть, що варто, бо дискримінація в Збройних Силах існує. Лише 17 % опитаних уважають, що публічність може зашкодити постраждалим, і лише 8 % пояснили, що публічність таких проблем шкодить іміджу ЗСУ ⁴.

Проблему сексуальних домагань засвідчено і на рівні Генерального штабу України. Радниця Головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова публічно заявила: «Збройним Силам потрібно визнати як цивілізованій інституції, що таке явище є, й адекватно реагувати» ⁵.

Міжнародний досвід

Дослідження 2015 року в арміях країн-членів НАТО показало, що у 80 % збройних сил проводять регулярні тренінги для попередження сексуальних домагань і насильства в армії, а більше ніж 60 % мають розроблені стратегії, кваліфікований персонал і формальні процедури для попередження й реєстрації скарг про випадки сексуальних домагань жінок чи чоловіків ⁶.

Розгляньмо для прикладу армію США. Проблему сексуальних домагань моніторять, ведучи статистику отриманих скарг та через щорічне анонімне дослідження гендерних і робочих відносин. Перше число набагато менше, ніж кількість тих, хто повідомляють про домагання анонімно: за даними 2012 року, скарги на домагання надійшли від 6 % американських військовослужбовиць, а зазнали домагань близько чверті з них. Серед чоловіків 1 % повідомив про домагання шляхом скарги, а 10 % повідомили анонімно. Дані 2018 року засвідчують схожі пропорції; однак через незамовчування цієї проблеми кількість скарг суттєво зросла.

Американський досвід підкреслює важливість превентивної роботи і важливу роль командира підрозділу, який має вести цю роботу і сприяти поданню скарг, взагалі, відповідати за здорову робочу атмосферу в підрозділі. Там, де командир нечутливий до проблематики сексуальних домагань, ризики зростають ⁷.

У 2020 році у США набрала розголосу справа Ванесси Гільєн, двадцятилітньої військовослужбовиці, яка зникла під час служби. Перед тим вона розповідала родині, що зазнає сексуальних домагань з боку сержанта, що скарги на нього інших постраждалих жінок відхилили, але вона свої проблеми вирішить сама. За два місяці знайшли рештки її тіла. Вбивцею виявився спеціаліст армії США Аарон Девід Робінсон; його дівчина Сесілі Енн Агілар допомагала розчленувати тіло й заховати останки. Робінсон застрелився під час затримання, Агілар засудили до 30 років ув’язнення ⁸. Розслідування також постановило, що вбивство стало прямим наслідком лідерської неспроможности й атмосфери потакання сексуальному насильству та сексуальним домаганням у військовій частині. Ще чотирнадцятьом військовослужбовцям призначили дисциплінарні покарання ^{9 10}. Наслідком справи Ванесси Гільєн стало внесення 2022 року сексуального домагання до Єдиного кодексу військової юстиції США як правопорушення.

У Канаді близько чверті військовослужбовиць зазнають домагань чи насильства під час своєї кар’єри, серед чоловіків ця цифра становить близько 4 %. Щодня здійснюється близько трьох випадків сексуальних домагань чи насильства. Після того як незалежне дослідження опублікувало звіт про «культуру, ворожу до жінок і ЛГБТ+ в армії», канадські військовослужбовиці й ветеранки два роки (2016 і 2017) подавали позови до Міністерства оборони. Багатьом із них суд присудив матеріальну компенсацію. Проблему сексуальних домагань у збройних силах у Канаді оголошено такою, що загрожує національній безпеці. Постійний комітет національної безпеки і захисту при Сенаті Канади вважає, що культура конформности, ієрархічности, безвідмовного виконання наказів, ставлення групових інтересів вище за індивідуальні створюють атмосферу, сприятливу для сексуальних домагань і насильства. Щоб виправити цю ситуацію, треба впливати на таку культуру, а не просто збільшувати кількість жінок у війську ¹¹. З 2015 по 2021 рік здійснювалася «Операція “Честь”», у рамках якої комплексно вивчали проблему і шукали шляхів її вирішення.

У 2021 році в Канаді одночасно 13 офіцерів високого чину були відсторонені, перебували під слідством або мусили вийти на пенсію через сексуально неприйнятну поведінку. Військова поліція не розголошувала ці випадки з власної ініціативи, але відповідала на питання журналістів/ок ¹².

Українські історії

Згідно з дослідженням Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗСУ (2011), 10 % жінок і 5 % чоловіків (переважно курсанти вищих військових навчальних закладів) стикалися із сексуальними домаганнями в армії ¹³.

У 2020 році авторки дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні» поспілкувалися з жінками, які зазнали сексуальних домагань, сексуального насильства, сексуального насильства разом із фізичним тощо. Бували випадки, коли як помста за відмову кривдники псували речі і навіть застосовували вогнепальну зброю.

Іноді, у випадках сексистських жартів чи інших дрібних конфліктів, кривдник міг не розуміти, чому його дії неправильні, навіть якщо йому доводилося вибачитися перед постраждалою на вимогу керівництва. Іноді самі постраждалі не одразу рефлексували неприємні історії, які з ними сталися, як домагання чи сексизм, а не просто побутові конфлікти.

Це підводить нас до необхідности просвіти в питаннях гендерної рівности і протидії домаганням. З метою такої просвіти команда проєкту «Невидимий батальйон» розробила навчальний курс «Гендерна рівність та протидія сексуальним домаганням у військовій сфері» ¹⁴ , який розміщено у відкритому доступі на платформі онлайн-освіти Prometheus. Станом на початок 2023 року на курс зареєструвалося понад 23 тисячі осіб (з них 90 % отримали сертифікати), а департамент військової освіти і науки Міністерства оборони України рекомендував вищим військовим навчальним закладам і військовим структурним підрозділам закладів вищої освіти включити цей курс до планів роботи з курсант(к)ами.

Проте, очевидно, випадки систематичних домагань до підлеглих, сексуального насильства, фізичного насильства, погроз і цькування не можуть трактуватися лише через брак гендерної просвіти, а й мають бути відповідно покарані. Такі випадки дослідниці теж зафіксували, як і те, що розраховувати на справедливе покарання кривдника постраждалим тут важко. Як структура, яка до початку війни в Україні не була готова брати жінок на бойові посади, забезпечувати їх формою тощо, армія не була готова й реагувати на сексуальні домагання. Такі проблеми іноді ніяк не вирішувалися, іноді закінчувалися фізичним конфліктом із кривдником, а іноді тягнули за собою звільнення жінок із лав ЗСУ, щоразу знижуючи в такий спосіб боєздатність армії на одну кваліфіковану фахівчиню. Механізм вирішення таких конфліктів через звернення до командира не працює, коли кривдник — сам командир. Варіант подзвонити на загальну «гарячу лінію» ЗСУ постраждалі, як правило, не розглядали через неанонімність таких звернень і, відповідно, ризик погіршити своє становище.

На момент роботи над дослідженням було відомо лише про один випадок сексуальних домагань, коли постраждала вирішити свідчити публічно і назвати ім’я кривдника. У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал заявила про тривалі систематичні домагання з боку полковника Віктора Іваніва. Вона заявила, що коли проходила службу у військовій частині А1358, керівник частини, використовуючи своє службове становище, не раз намагався змусити її до сексу. Головне управління Нацполіції у Вінницькій області порушило справу про примушування до вступу в статевий зв’язок. Станом на початок 2024 року вирок у справі не ухвалено, а полковника Іваніва тимчасом підвищили і перевели в Міністерство оборони ¹⁵.

Загалом серед випадків, які стали відомі дослідницькому колективу, до сексуальних домагань найчастіше вдавалися вищі за рангом особи і без свідків; найчастіше чоловіки домагалися жінок, хоча це не єдиний можливий варіант. Більшість постраждалих нікому не розповідали про сексуальні домагання до них і не зверталися по допомогу — дослідниці проєкту стали першими, кому звірилися постраждалі. Якщо при домаганнях були присутні свідки, вони зазвичай підтримували кривдника або зберігали нейтралітет — не втручалися або ж заявляли про неможливість вплинути на ситуацію. Жінки, як правило, не були кривдницями самі, але й не завжди ставали на бік постраждалих.

Уже після публікації дослідження й винесення теми в публічний простір військовослужбовиці почали говорити про цю проблему більше. У 2021 році працівниця Чернігівського обласного ТЦК й СП підполковниця Ольга Деркач заявила, що постраждала від домагань з боку свого керівника, військового комісара области полковника Олександра Криворучка. Як і у випадку Валерії Сікал, вирок у кримінальній справі досі не винесено ¹⁶.

Відомі також публічні заяви, коли постраждалі не називали імен кривдників, але однаково ділилися досвідом. Військовослужбовиця Ірина Базикіна повідомляла у ЗМІ, що постраждала від сексуального й фізичного насильства. За рік розслідування у поведінці кривдника склад кримінального злочину не виявили, а кривдник виправдовувався тим, що «вона любить жорсткий секс» ¹⁷.

У подкасті Жіночого ветеранського руху, опублікованому на початку 2024 року, аеророзвідниця Світлана поділилася: «Я буквально вступила в бійку чи в боротьбу з офіцером, з командиром, але ті люди, яких я вважала друзями в тому підрозділі, вони просто вийшли, вони вийшли для того, щоб а-ля дати командирові розважитись» ¹⁸.

Зв’язківиця і синхронна перекладачка Надія Гарань пішла далі й розповіла про сексуальні домагання в ЗСУ британському виданню «Ґардіан» (The Guardian) ¹⁹. За її словами, вона залишила свій підрозділ через командира, який домагався підлеглих жінок і казав їм, що в разі відмови зайнятися з ним сексом він пошле на смерть їхніх чоловіків, теж його підлеглих. На винесення проблеми в міжнародний простір мусила відповісти заступниця міністра оборони Ганна Маляр, яка пообіцяла особисто реагувати на такі заяви ²⁰. Перевірити її обіцянку не вдалося, бо через місяць після цього її звільнили з посади.

Жіночий ветеранський рух, коментуючи сексистські жарти бійця 3 ОШБ, стверджує, що «кожен випадок домагання лишається безкарним».

Механізм реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі

Розробити механізм реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі у Збройних Силах України взялася громадська організація «Юридична сотня» у співпраці з Інститутом гендерних програм, Жіночим ветеранським рухом та Генеральним штабом України.

28 жовтня 2021 року на форумі «Армія, побудована на довірі», що його організували Сухопутні війська ЗСУ, радниця Головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова публічно представила проєкт механізму реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі.

Механізм передбачає, що постраждала (чи постраждалий) або людина, яка спостерігала неналежну поведінку, звертається з повідомленням про це особисто, письмово, чи телефоном на «гарячу лінію». Повідомлення отримує уповноважений орган (відділ апарату помічників Головнокомандувача з питань гендерної інтеграції), уповноважена особа (радник з гендерних питань) або командир. Повідомлення реєструється невідкладно, а наступного дня постраждала особа скеровується для отримання юридичної, психологічної, медичної допомоги (із дотриманням вимог до захисту персональних даних). Далі за фактом реєстрації повідомлення призначається службова перевірка, головою комісії з перевірки є представник уповноваженого органу, ця сама особа забезпечує також захист постраждалої особи від впливу кривдника. На підставі висновків перевірки чи розслідування ухвалюється рішення про притягнення кривдника до відповідальности.

Станом на початок повномасштабної війни механізм погодили всі командування, але його не було ухвалено, а на посади в підрозділі гендерної інтеграції в апараті Головнокомандувача не було призначено людей, які мали стати виконав(и)цями відповідних інструкцій. Станом на початок 2024 року ситуація досі не зрушила з місця.

Алгоритм дій тепер

Що робити військовослужбовиці чи військовослужбовцю, якщо вона чи він стикається із сексуальними домаганнями ось тепер? На цей випадок Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» розробила пам’ятку ²¹. Це загальна рекомендація, яка не замінює індивідуальну юридичну консультацію в кожному конкретному випадку, але дає загальне розуміння своїх дальших кроків у разі небезпечної ситуації.

Перший крок — турбота про власну безпеку (спроба покинути приміщення, залучити до ситуації свідків тощо).

Другий крок — фіксація дати, часу і місця події, фіксація посади й імені кривдника, самостійний збір іншої інформації про ситуацію та доказової бази.

Наступні кроки — отримання психологічної, медичної і юридичної допомоги, після чого можна узгодити з адвокатом свої дальші дії.

За статтею 110 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України можна подати заяву в разі порушення своїх прав як до командування, так і до правоохоронних органів.

Сексуальне насильство щодо військовослужбовиць і військовослужбовців — військовий злочин і кваліфікується залежно від посади кривдника за такими статтями КК України: ст. 426-1 КК України («Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень»), ст. 406 КК України («Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутности відносин підлеглости») або ст. 405 КК України («Погроза або насильство щодо начальника»). Точну кваліфікацію злочину, коректну підготовку заяви та визначення правильного адресата заяви слід узгоджувати з адвокатом.

Громадські організації «ЮрФем», БФ «Сильні», «Юридична сотня» надають допомогу постраждалим, хоча ні теоретично, ні практично з огляду на досвід Валерії Сікал, Ольги Деркач та Ірини Базикіної не можуть гарантувати правосуддя, яке перебуває у відповідальності судових і правоохоронних органів.

Висновки

Сексуальні домагання і сексуальне насильство — це проблема армій різних країн світу і так само української армії, що визнає й Генеральний штаб. Ієрархічність колективу, неможливість швидко змінити місце роботи, традиції радянської армії, де жінка обслуговувала чоловіків, а не була їм посестрою, мізогінія — ці явища сприяють зловживанням владою, зокрема сексуальним зловживанням.

І чоловіки, і жінки можуть не усвідомлювати, що певна поведінка неприйнятна і потрапляє під означення «домагання»; цю проблему долає гендерна просвіта. В інших випадках кривдник напевно усвідомлює, що робить неприйнятні речі, і має бути покараним. Попри це, порівняно невеликий відсоток постраждалих виносить проблему в поле службового чи кримінального реагування, ще менший відсоток порушує ці питання публічно. Схожа ситуація і в інших арміях світу. В Україні нині не існує публічно відомих випадків сексуальних домагань чи насильства в армії, коли кривдник отримав би покарання.

В арміях різних країн світу існують також механізми реагування на повідомлення про сексуальні домагання й сексуальне насильство. Такий механізм для ЗСУ вже розроблено й погоджено з усіма командуваннями, але остаточна його імплементація застопорилася. Ми віримо, що найближчим часом процес буде доведено до кінця.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

1. Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні. / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 22. [↩]
2. Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні. / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 22-23. [↩]
3. Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні. / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 93. [↩]
4. Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні. / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 137. [↩]
5. https://armyinform.com.ua/2020/11/07/viktoriya-arnautova-genderni-pytannya-cze-ne-lyshe-pro-prava-zhinok-chasto-choloviky-tezh-poterpayut-vid-nespravedlyvosti/ [↩]
6. Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 71. [↩]
7. Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 58-59. [↩]
8. Texas woman who helped hide U.S. soldier Vanessa Guillén’s body sentenced to 30 years in prison // PBS. — 2023. — 14 August: https://www.pbs.org/newshour/nation/texas-woman-who-helped-hide-u-s-soldier-vanessa-guillens-body-sentenced-to-30-years-in-prison [↩]
9. Fort Hood: Soldiers fired and suspended after Vanessa Guillen probe // BBC News. — 2020. — December 8: https://www.bbc.com/news/world-us-canada-55235381 [↩]
10. Acevedo Nicole, Kube Courtney. 14 Fort Hood leaders disciplined as probe finds ‘permissive environment for sexual assault’ at the Army base // NBC News. — 2020. — December 8: https://www.nbcnews.com/news/latino/probe-launched-after-vanessa-guill-n-s-death-finds-permissive-n1250372 [↩]
11. Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 67–70. [↩]
12. Burke Ashley, Brewster Murray. A military in crisis: Here are the senior leaders embroiled in sexual misconduct cases // CBC. — 2021. — 21 October: https://www.cbc.ca/news/politics/sexual-misconduct-military-senior-leaders-dnd-caf-1.6218683 [↩]
13. Актуальні проблеми гендерної політики в Збройних Силах України: Навч.-метод. посібник // [В. П. Кротиков, В. Л. Топальський, В. М. Малюга та ін.]; за заг. ред. Б. П. Андресюка. — К.: НДЦ ГП ЗС України, 2011. — С. 67–68. [↩]
14. https://prometheus.org.ua/course/course-v1:Prometheus+GE101+2021_T2 [↩]
15. Гончарук, Наталія. Чи захистив свою честь і гідність полковник, звинувачений у сексуальних домаганнях? Є рішення // 20 хвилин Вінниця. — 2021. — 20 липня: https://vn.20minut.ua/analitika-i-publicistika/chi-zahistiv-svoyu-chest-i-gidnist-polkovnik-zvinuvacheniy-u-seksualni-11363511.html [↩]
16. НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С.58. [↩]
17. Сексуальні домагання: що відбувається в українській армії? (Відео) // Радіо Свобода. — 2021. — 5 березня: https://www.radiosvoboda.org/a/video-domahannia-v-armii/31136395.html [↩]
18. Випуск 2. Аеророзвідниця, як захистити себе від домагань у війську // Жіночий ветеранський рух. — 2024. — 3 січня: https://youtu.be/D0orcKOV-xs?si=LSyQ9RGM5NT3rzj4 [↩]
19. ‘Fighting two enemies’: Ukraine’s female soldiers decry harassment // The Guardian. — 2023. — 4 August: https://www.theguardian.com/world/2023/aug/04/fighting-two-enemies-ukraine-female-soldiers-decry-harassment [↩]
20. анна Маляр пообіцяла особисто реагувати на заяви про сексуальні домагання в армії // Жінки — це 50 % успіху України. — 2023. — 15 серпня: https://50vidsotkiv.org.ua/ganna-malyar-poobitsyala-osobysto-reaguvaty-na-zayavy-pro-seksualni-domagannya-v-armiyi/ [↩]
21. https://jurfem.com.ua/wp-content/uploads/2022/10/pamyatka-dlya-viyskovosluzhbovyts.pdf [↩]

Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання й дії в постійній рубриці #сексизмпатруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але досі вважаємо, що інститут репутації щодо сексистів не працює. Тому торік ми запустили антипремію «Сексист року», і цьогоріч хочемо її продовжити. Тут ми зібрали найяскравіші прикладу сексизму і об’єктивації жінок 2023 року. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця».

Співак Потап і його розуміння волонтерства

На початку року репер Потап випустив трек про українських волонтерок. У музичному творі є такі рядки:

«Танцюй, мала, танцюй мала, давай, ти дві ночі дома не спала. Ой, мамо, не питай, з ким була і де ночі провела, я була з хлопцями-бійцями, волонтерила».

Як в багатьох інших треках Потапа, у цих рядках закладено подвійний сенс із натяком на амурну чи сексуальну пригоду. Тож не дивно, що пісня викликала бурхливу реакцію в соцмережах. Зокрема, тих-таки волонтерок:

«Враховуючи, що більшість волонтер_ів — жінки. То нова пісня Потапа — про те, що ми максимум, чим можемо волонтерити, на його думку, – так це переднім місцем. Так?», — обурилася волонтерка Ольга Лозун.

Повний допис тут.

Дика дичина у треку «Дика дичка»

Не зовсім зрозумів контекст, у якому живе Україна, і гурт Hanumike, який разом з акторкою Дарією Петрожицькою представили спільний трек «Дика Дичка». Відео до нього теж швидко поширилося в соціальних мережах. Автор_и стверджували, що пісня і відеокліп до неї — це подяка українським жінкам-військовим, які боронять Україну від російської навали. Проте багато питань викликали слова пісні:

«Не виходить з голови піксельна спідничка». «Мій незламний бетеер без саляри вже скучає, ти навіть на відстані його заводиш я не знаю».

Цей рядок нівелює героїчний внесок жінок-військових у перемогу України, зводячи їхній образ до «піксельної спіднички» та об’єкта сексуальних фантазій. Не менше питань і до відеоряду, де жінки у військовій формі танцюють, створюючи веселий фон для виконавця.

Цікаво, що невдовзі після скандалу з кліпом гурт Hanumike припинив свою творчу діяльність.

Співак Іво Бобул дізнався від Емми Антонюк, що таке «сексизм»

Блогерка Емма Антонюк не погодилася з героєм свого інтерв’ю ¹ співаком Іво Бобулом. Під час бесіди він назвав жінок меркантильними.

«Я не ображаю їх, а просто сказав, що змінилися жінки. Стали меркантильними. Що таке меркантильність? Думають тільки про себе, про гроші, про те, щоб жити класно, машини, будинки. А ніхто не думає, де чоловік може взяти це все. Не всі можуть бути банкірами, “папіками”», — сказав Іво Бобул.

Після того як Емма Антонюк почала сперечатися зі співаком і сказала, що його тези — сексизм, він продовжив:

«Сонце моє, я зараз встану і піду. Ми говорили про щось, і ти починаєш на мене тиснути своєю термінологією, яку я не розумію. Нехай я дурний, але в мене є життєвий досвід і я тобі про нього говорю. Я прожив 69 років — це досвід, якого в тебе немає. Дай Боже, щоб він у тебе був у майбутньому. Не потрібно мокати мене в унітаз. Я тобі про свій досвід кажу, а ти мені починаєш говорити якусь х#рню. Все, до побачення», — заявив Бобул і перервав інтерв’ю.

Цю ситуацію гучно обговорювали в соцмережах і тиражували медіа. Фокус уваги намагалися змістити на непрофесійність Емми як журналістки, мовляв, інтерв’юерка не повинна так поводитися. Ми ж убачаємо в цьому іншу проблему: багато хто стали на захист Бобула саме тому, що він чоловік старшого віку. А молода жінка, яка насмілюється заперечувати сексистські випади, досі не знаходить належної підтримки, зокрема серед жіноцтва, інтереси якого намагалася боронити Емма.

Юрист Микола Хавронюк: звинувачення постраждалої від законотворця

«Одна справа, коли є проникнення в тіло, інша — коли немає. Навіть коли є проникнення, присутні багато аспектів: інтенсивність, груповий спосіб дій чи одна особа, навіть має враховуватися певна провокативна поведінка потерпілої, яка спочатку каже, що ніби хоче, а потім передумала».

Це цитата доктора юридичних наук Миколи Хавронюка, який очолював робочу групу з розробки нового Кримінального кодексу України зі статті «Чому в Україні винні у сексуальному насильстві не сидять за ґратами» ² на сайті ВВС News Україна.

Детальніше його висловлювання ми аналізували в цьому дописі.

Протягом року Гендер в деталях підтримав дві петиції за відставку Хавронюка. Першу петицію, яку ми спільно з агентками змін намагалися масово підписати ще в серпні 2023-го, так і не було закрито: в останні дні, коли залишилося менше як тисяча підписів до завершення, підписати її стало неможливим. Усіх охочих викидало із сайту або, навіть якщо вдавалося авторизуватися, не враховувало голос.

Ми отримали сотні скріншотів з помилкою на сайті при запиті на конкретну петицію, тоді як будь-яку іншу петицію на сайті Кабінету Міністрів України можна було підписати без жодних ускладнень. Друга петиція зібрала понад 25 000 підписів.

На жаль, свої слова Микола Хавронюк, навіть після суспільного резонансу, не пояснив.

Мер Ігор Поліщук і страх спідниць

У кінці травня учениці й учні 24-ї школи в Луцьку влаштували флешмоб «День навпаки»: дівчата прийшли в чоловічому одязі, а хлопці — в сукнях.

Фото й відео флешмобу швидко розлетілися соцмережами і набрали шаленої популярности в тік-току. Меру Луцька Ігорю Поліщуку це не сподобалось:

«Коли особи чоловічої статі одягають жіночий одяг — це збочення. Якщо ще таке буде, то будемо розривати договори з директором», — зазначив мер міста. А потім додав, що Луцьк — християнське місто і така поведінка хлопців «не відповідає християнським цінностям».

Чоловічий одяг, у якому прийшли дівчата, не викликав бурхливої реакції очільника міста. Натомість хлопці в сукнях, на думку Поліщука, — «збоченці», хоча сукня — це просто елемент одягу, а одяг не робить з людей «збоченців», на відміну від мерів, які навішують ярлики на громадян свого міста. Цікаво, що сказав би мер Луцька про шотландців у традиційних кілтах?

Ректор Борис Зіменковський і насмішки над студент_ками

Ректор Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького 83-річний Борис Зіменковський під час розподілу випускників на інтернатуру відпускав сексистські жарти і насміхався з прізвищ студентів ³.

Ось два яскраві епізоди. У першому випадку ректор висміює прізвище студентки:

«Волкодав. Ох і фамілія. З таким прізвищем і до дітей…» Інший член комісії зауважує: «Та вона заміж вийде!», — на що ректор відповідає: «Та я жартую!»

Другий епізод стосується студентки, яка підтвердила, що хоче стати хірургинею.

«Жінка, а хоче різати! Сумне. Я би такої знати не хотів», — каже ректор. «А якби рибу фарширувала?» — відповідає хтось із колегії. «А якщо мене заріже вночі?» — продовжує ректор.

Після скандалу Борис Зіменковський у коментарі для УП.Життя відреагував так:

«Я нікому зі студентів нічого поганого не сказав. Я пожартував. Студенти моїх слів не чули. Коло мене сидів праворуч проректор, і я тихенько їй говорив. Однак поряд був потужний мікрофон і вихопив».

А жарт про жінок пояснив так:

«Все ж таки хірургія — агресивна частина медицини. І не така проста. Я погоджуюся, що жінка може все, як і чоловік. Але, на мою думку, у медицині є більш жіночі професії. Наприклад, кому подобається жіночий бокс? Утім, якщо хтось прийняв мої слова на свій рахунок, я вибачаюсь».

Ці недолугі виправдання не вберегли ректора від репутаційних втрат: у липні Бориса Зіменковського звільнили з посади.

Гліб Репіч: від шкільного вчителя — популяризатора науки до простого смертного сексиста

Контент Гліба Репіча створювався як просвітницький. Свого часу Гліб працював у київській школі, навчав дітей хімії. Брав участь у конкурсі Global Teacher Prize Ukraine. Та з часом, схоже, усвідомив, що людям більше заходить, коли він робить йогурти з бактерій вагін різних дівчат і заграє з гендерними стереотипами.

«Дівчина — вона як дорога машина. В неї треба заливати тільки якісне мастило».

«Силіконові імпланти — мрія багатьох дівчат… і хлопців».

«Дівчата лишають після себе купу волосся. То що ж робити? Виганяти?»

Це лише кілька цитат з роликів Гліба, які він транслює на аудиторію в 135 тисяч в інстаграмі та 1 мільйон у тік-току.

Адвокат Клим Братківський: запустив хвилю жирошельмування

«Можете називати це бодішеймінгом, фетшеймінгом та лукізмом, але я вважаю, що Музей Голодомору-геноциду має очолити військовий, який пройшов російський полон і знає реально, що таке голод, тому він може зрозуміти всю суть музею про Голодомор, а не пані Леся Гасиджак», — написав адвокат і додав фото Лесі Гасиджак, гендиректорки Музею Голодомору.

Після хвилі критики Братківський видалив допис, але пані Лесю зацькували в соцмережах. Тож кандидатка історичних наук, етнологиня, музейниця Леся Гасиджак подала в суд на Братківського.

Комік Влад Шевченко: той, від кого не чекали

Популярний комік і блогер у номінацію потрапив через ось це відео, у якому використав стереотипи про жінок за кермом. Після справедливого обурення Влад визнав стереотипність гумору і написав коментар-пояснення:

«Дівчата поділились на дві категорії: хтось посміявся, хтось ОБУРИВСЯ. Так, це стереотипний гумор, але гумор часто будується на стереотипах. Я сотні разів у такій же манері жартував над чоловіками, і чомусь у коментарях мужчин ніхто не обстоював.

Дівчата водять, паркуються і слідкують за авто краще за чоловіків — факт. Вас ніхто НЕ намагається образити, ніхто НЕ намагається принизити».

«Фрекен Бок»: подивилися «Барбі», але нічого не зрозуміли

Після виходу на екрани популярного фільму «Барбі» в Україні почалася справжня «рожева лихоманка». Проте окремі бізнеси щось не так зрозуміли: замість маніфесту про недоречність патріархату побачили у фільмі лише рожевий колір. Наприклад, компанія «Фрекен Бок» розробила колекцію для прибирання — «рожеву, як ляльковий світ, та мімімішну, як дівочі мрії».

Ведучий Володимир Остапчук, співак Позитив і блогер Богдан Буше: 10 з 10 за об’єктивацію

Під час шоу «Мекнув — питайте» ведучий Володимир Остапчук, співак Позитив і блогер Богдан Буше загейтили жінок за целюліт і волосся на тілі. «Без депіляції вона не може бути 10 з 10», — підтвердили свою позицію блогери. Після справедливої хвилі обурення блогери спробували виправити ситуацію, але вийшло так собі. Наприклад, Володимир Остапчук на своїй сторінці в інстаграмі написав:

«Волосся на тілі жінки — це ок. Волосся на тілі моєї жінки — не ок. Але я не про те, що вона завжди має бути ідеально поголена, бо вона не робот, а людина. Сподіваюся, у демократичній країні я маю право на особисту думку, бо її наявність не дорівнює її нав’язуванню».

Ми вважаємо, що вищезгадані чоловіки не можуть бути 10 з 10. Як мінімум за те, що дозволяють собі публічно обговорювати жінок і нав’язувати їм стандарти краси. А от за об’єктивацію даємо їм тверду «десяточку».

Співак Олег Скрипка передав «привіт» з печери

Український співак вирішив привернути до себе увагу своїми печерними поглядами. За цей рік Олег Скрипка зганьбився кілька разів. У серпні він розкритикував фемінізм ⁴ і запевнив, що українські жінки відрізняються від європейських.

«Українські жінки — вони хазяйновиті й вони сексуальні, розумні. Вони, як менеджери, вдома роблять затишок і шанують чоловіків, у нас є така штука. А європейські жінки — вони феміністичні, а фемінізм — це є жіночий егоїзм. Насправді є певна ієрархія, є самоповага і повага до партнера. Фемінізм, дійсно, є там самоповага у жінок до себе, а немає поваги до чоловіка. І воно насаджується в нашу культуру. Ми це втрачаємо, але, на щастя, не до кінця».

Мабуть, Олегові дуже сподобався резонанс, який викликали його печерні погляди і вже у вересні він вирішив повторити свої «подвиги» в інтерв’ю Наталії Влащенко ⁵.

«У людини, у людства є два механізми: один механізм, щоб розпліднюватися, а інший механізм — щоб зупинити популяцію. І, на жаль, є такі страшні інструменти, як війна, щоби зупинити популяцію людей, тобто нібито є об’єктивні причини війни, але насправді, глобально в плані людства — це щоби нас було менше. Є хвороби, епідемії тощо, є фемінізм і є ЛГБТ вся історія», — заявив Скрипка.

Скрипка уточнив, що не проти феміністок і «ЛГБТ-історії», але ми маємо бути як хасиди — не відставати і мати багато дітей.

Тік-ток опитування: наглядний приклад маніпуляції

Цьогоріч в українській блогосфері завірусився тренд: тіктокери проводять провокативні опитування на вулиці, а потім монтують і подають це під соусом «подивіться, які цинічні ці жінки». Питають у дівчат і жінок, скільки має заробляти партнер чи що вони обрали б — смерть чи чоловіка. Ось одне з опитувань — «Чи стали б ви донором для коханої людини?». Тут жінки відповідають переважно негативно, а чоловіки здебільшого ствердно.

На це дуже смішно дивитися, якщо знати справжню статистику. Наприклад, що донорками стали 36 % дружин, прийнятних для донорства, порівняно з 6,5 % чоловіків. Дані з Німеччини про трансплантацію нирки свідчать, що жінки удвічі частіше стають донорками для своїх чоловіків, ніж чоловіки для своїх дружин ⁶.

Вуличні опитування — це завжди маніпуляції. Вони абсолютно нічого не доводять і не спростовують. Про це треба пам’ятати, коли натрапляєте на схожі «шедеври».

«Впевнена» скульптура і вандали

Спочатку вона викликала бурхливе обговорення в мережі, потім її облили переробленим мастилом і спробували підпалити. Йдеться про скульптуру «Впевнена» Василя Корчового, яку тимчасово встановили у Стрийському парку у Львові до Тижня скульптури.

Що ж такого обурливого в скульптурі? Всього-на-всього те, що вона показує неідеальне жіноче тіло. Звісно ж, у патріархальному світі жінкам заборонено бути товстими. Ось один із коментарів про скульптуру:

«Трішечки вона зайва, як на мене. Не вагітна вона, от якби була вагітна, от мені би сподобалося. Тоді жінка має право набрати вагу, або коли вона годує маля, це є природно. А оце, це вже є негарно, неестетично. Мені цікаво, чи комусь вона взагалі сподобається. Якщо б вони хотіли Україну показати, я б інакше це зробила: або вагітною, або з дитям», — каже львів’янка Діана в сюжеті Суспільного ⁷.

Та найсумніше, що крім словесної критики, знайшлися люди, які вирішили скульптуру просто знищити. Справді, і яких же прав не вистачає жінкам?

Ведучий Антін Мухарський і віра в український матріархат

Коли ми бачимо чергові висловлювання відомих сексистів і мізогінів, ми, чесно кажучи, сумніваємося, чи варто на них узагалі звертати увагу. Бо час іде, світ змінюється, а вони чи то закостеніли у своїх поглядах, чи бояться втратити лояльність так само недорозвиненої аудиторії, але з року в рік транслюють одне й те саме. Наприклад, актор і ведучий Антін Мухарський свято вірить в існування українського матріархату.

Коли у Львові облили статую «Впевнена», Антін на своїй фейсбук-сторінці написав таке:

«ФЕМІНІЗМ — ЦЕ СМІШНО

Стоїть в парку у Стрию

Файная статуя

Ой була я феміністкой

До першого х..я

(народний фольклор)».

Крім цього «шедеврального» віршика, Антін написав ще фейковий допис із замашкою на аналіз фольклору й історії. Якщо хочете почитати повністю, попереджаємо: підготуйте блювальні пакетики.

Блогер Володимир Петров: «експерт» з питання біженства

Торік блогер і «чорний» політтехнолог Володимир Петров уже потрапляв до нашого НЕпочесного списку сексистів за гейт блогерок. Цьогоріч він вирішив образити ширшу аудиторію — жінок, яким довелося виїхати за кордон через війну в Україні.

Петров переконаний, що жінкам тут уже нічого не загрожує, їм треба повертатися, щоб чоловіки могли приїжджати на вихідні додому до своїх дружин. На платформі «Ісландія» Петров в агресивній манері звертається до жінок і намагається переконати їх, що навіть якщо рішення ухвалено спільно з чоловіком, це ще нічого не означає — треба слухати мудрого Петрова!

Арестович: пробиває вже пробите дно

Та хто може перевершити Арестовича, минулорічного лауреата антипремії «Сексист–2022»?! Сам Арестович! Цьогоріч блогер і колишній радник Офісу президента Олексій Арестович укотре пробив дно. Блогерки ютуб-каналу «Палає» Яна Брензей і Емма Антонюк придбали його семінар та розібрали, які небезпечні меседжі він транслює ⁸. Зокрема, закликає до насильства над жінками, розповідає, що жінка служить Сатані, і транслює безліч небезпечних гендерних стереотипів про жінок.

Попри хвилю критики і навіть заяви в поліцію на нього, Олексій залишається вірним своїй сексистсько-мерзотній манері комунікації. У соцмережах він заявив, що готує ефір «Арестович і жінки».

«Але є підступ — потрібні дами, яких я буду показово душити в етері. Вважаю конкурс відкритим. Надсилайте свої запити в коментарях. Не пропустіть свій шанс! Пам’ятай — ти особлива. Не така, як інші», — написав Арестович.

Політик Павло Кириленко — майстер з перекладання відповідальности

Колишній народний депутат України Павло Кириленко в інциденті в Дніпрі звинуватив… жінку. Нагадаємо, у вересні поліцейський застрелив чоловіка, який чинив опір. Конфлікт між патрульними і парою зняли на відео діти загиблого, які сиділи в автівці. Бійку й стрілянину зафіксували також натільні камери правоохоронців.

На думку Кириленка, цього не сталося б, якби не жінки в поліції. Мовляв, поліцейський не хотів оганьбитися в очах напарниці. Недолугіше пояснення ще треба пошукати.

Після хвилі критики Кириленко продовжив дописи про це і далі транслював свій сексизм на широку публіку. Щоправда, нині цих постів уже немає. А що таке, Павле? У цьому теж винні жінки?

Епіляція від @smooth_baby_od: бізнес на об’єктивації

Усіх незадоволених цією рекламою студія шугарингу заблокувала. Чим же так не сподобався цей «креатив» нам та іншим жінкам? Напевно, тим, що там об’єктивують жінок і засуджують за те, що ті ніяк не «наважаться» видаляти волосся з інтимних зон.

«Пройдемо до іншого нашого експоната — це дівчина, яка давно не може наважитися зробити депіляцію бікіні. Можете фотографувати її. А поки пройдемо до іншого експоната, яка зробила депіляцію бікіні і живе щасливим життя».

Після обурення дівчат і жінок засновниця студії замість вибачитися вступила з ними в суперечку.

Микола Багній: «коуч», який прокачує сексизм

Тіктокер із нікнеймом Nicolas називає себе трансформатором мислення та пропонує консультації із саморозвитку. При цьому він транслює стереотипні упередження про жінок. Наприклад, жінки в сорок років не можуть бути щасливими без сім’ї, а жінка може поважати чоловіка, тільки сильнішого за неї. Ось ще кілька «шедеврів» від цього «експерта».

«Чому жінок порівнюють із кішками? Їм по***, чим ти зайнятий: якщо вона прийшла, її потрібно погладить і покормить!»

«Кожний другий випадок, коли зрадив військовий, як думаєте, з ким? Правильно, з дівчинкою-волонтеркою!»

«Якщо жінка стане сильною і незалежною, їй не потрібен буде чоловік».

«Яка різниця між тобою і картоплею: вона скоро буде молода і її будуть хотіти і жарити, а тебе — ні!»

«А жінку не потрібно розуміти, її сам господь Бог не розуміє!»

Інтернет-журнал «Сиромудрий» повідомив окремі подробиці біографії блогера: «Багній Микола Сергійович, бізнесмен з розведення кролів та будівництва; 2022 року експерт зі схуднення; 5 березня 2023 року психолог; тепер лайф-коуч, консультант з психології управління масами та зміни світу, до якої ви можете приєднатися за 2500 гривень». Ще «Сиромудрий» нагадав, що в розмові з @bray_official_ Микола Багній «називав себе паразитологом, аргументуючи це тим, що поведінка людей, на його думку, сьогодні не схожа на психологічно адекватну», і додав скріншот, який свідчить, що на аукціоні 5 березня 2023 року пан Багній стверджував, нібито займається психологією, а під його фото був напис «психолог».

Достеменно невідомо, хто Микола Багній за професією, але точно відомо, що по життю він сексист і мізогін.

Сексистський ДВІЖ бійців Третьої штурмової бригади

Ці висловлювання стали холодним душем, який нагадав, що армія — це лише зріз суспільства. І наївно сподіватися, що 60 тисяч жінок, які служать у лавах ЗСУ, — достатній аргумент для повагу з боку чоловіків, які звикли жити з патріархальним баченням світу.

Усе почалося з висловлювань бійців Третьої штурмової бригади на ютуб-каналі ДВІЖ. Комік у цивільному житті, Вітя Розовий порівняв жінок, які воюють, з дітьми і собаками. У випуску також лунали жарти про те, як жінки можуть бути корисними у війську, — з масними натяками. А ще перераховано, які посади жінки можуть обіймати в армії, так, ніби це залежить від статевих органів, а не від знань і вмінь.

Детальніше про це розповідали тут.

Після публічних обурень своїх посестер ніхто з представництва бригади не вибачився перед жіноцтвом. Вітя Розовий далі жартував у своїх соцмережах, а в новорічному випуску ДВІЖа військові вирішили закріпити свій сексистський статус. Дівчині, яка озвучила бажання служити в бригаді, військовий з позивним «Бот» порадив варити борщ. Потім він видав гнівну тираду про війну як «чоловічий світ», про жінок, які «кругом позалазили» і хочуть «квоти» і «равні права».

«Ми вас сюди [на війну] не звем, бл@дь», — підсумував він.

«Я думаю, що жінки мають варити борщ», — підтримав його комбат Сліп.

На жаль, це не поодинокі випадки сексизму щодо бійчинь. Незабаром після скандалу з Третьою штурмовою про свою позицію заявив командир штурмової роти «Кракен» Антон Чіча: «Я — проти [дівчат в армії]. У свою роту я не візьму дівчинку», — заявив він у ютуб-шоу «ВІДДУШІВДУШУ» ⁹.

Боєць зазначив, що у війську є дівчата, які виконують багато функцій, але сам Чіча проти дівчат на бойових посадах нібито через їхню «нестабільну психіку».

«Це суто моя думка, я глибоко переконаний, що у бойовій ситуації жіноча психіка набагато більш, так би мовити, нестабільна. Ми дівчат маємо берегти. Всю “брудну роботу” ми маємо взяти на себе: штурм, розвідка і так далі. Вони й надалі мають жити і тішити наше око, і бути нашим натхненням», — висловився Чіча.

Крім цих гидких висловлювань, неприємний той факт, що критика цих сексистських і мізогінних поглядів викликає обурення у самих військових і навіть у декого з цивільних. Ми, своєю чергою, хочемо зазначити, що індульгенція військовим може обернутися для суспільства негативними наслідками. Адже незалежно від статусу всі повинні бути рівними перед законом та відповідати за свої слова і дії.

Звинувачення постраждалої від Касаційного суду

У листопаді наші колеги з «Ла Страда Україна» повідомили, що Верховний суд повернув на повторний розгляд апеляційної інстанції справу про сексуальне насилля над неповнолітньою. Серед причин такого рішення те, що ґвалтівник заявляє, нібито не знав про вік постраждалої; суд, який ухвалив перше рішення, не врахував зовнішній вигляд потерпілої, а також занадто довго розглядав справу.

Про цю справу #вдеталях писали тут.

Тренер Валерій Іващенко за стереотипи в спорті

«Це логічно, жінки не встигають за ритмом важкого чоловічого футболу», — заявив тренер «Оболоні» Валерій Іващенко виданню «Український футбол». А кажучи про арбітринь (матч судила Крістіна Козорог), він додав:

«Не бачать моментів, не встигають за епізодами, потребують підказок. Такі моменти вибивають із колії. Могли б у жіночому футболі працювати. Темп інший, фізіологія інша, інші швидкості».

На фото коментар української арбітрині Софії Причини про цю ситуацію.

Трендсетер: гайпують на сексизмі й гучних заголовках

Кілька разів уривки з цього ютуб-проєкту потрапляли до нашого аналізу. Наприклад, Діма Євтушенко виступив за заборону абортів:

«Аборти повинні бути заборонені, щоб ти розумів спочатку, що треба не запліднитись якось таким чином. Приймати контрацептиви або типо якось таблетки ваші. Або просто думати, з ким ти займаєшся, коли, що і навіщо… І ти розумієш, якщо будеш необізнаним або будеш легковажно себе вести, в тебе є заборона на законодавчому рівні, яка потім притягне тебе до відповідальности».

Пізніше блогерка Анна Алхім переконувала глядач_ок, що фемінізм в Україні не потрібен. Інші блогери «підтакували» її «прогресивній» думці.

Вбачаємо в цьому негативну тенденцію — публічні особи навмисне вдаються до негативних висловлювань, щоб підвищити перегляди і свою популярність.

Міністерство економіки України та сліпі плями щодо репродуктивної праці

Заступниця міністра економіки України Тетяна Бережна на міжнародному форумі «Людський капітал: навички для майбутнього» означила, які професії будуть найзатребуванішими на ринку праці в наступні десять років. Очікувано, серед них військові й технічні професії.

Заступниця міністра відзначила, що «сьогодні 6,2 млн українців залишаються за кордоном, 5 млн осіб є внутрішньо переміщеними. Після завершення війни ми будемо мати понад 1,5 млн ветеранів та ветеранок і близько 3 млн осіб з інвалідністю, в тому числі з ампутацією. Відповідно, ця ситуація спонукає нас шукати особливі рішення для ринку праці, до яких раніше ми не вдавалися». А проте далі лікарських професій Мінекономіки наразі не бачить.

Керівниця експертного ресурсу Гендер в деталях Тамара Злобіна зазначила, що насправді найзатребуванішою в Україні буде репродуктивна й доглядова праця та освіта. Більше про це читайте тут.

Штраф за виклик поліції замість протидії домашньому насильству

Виконавчий комітет Нетішинської міської ради відзвітував у дописі у фейсбуку про штрафи за буцімто хибний виклик поліції. Серед інцидентів згадано такі:

«Не менш “цікавими” були повідомлення на лінію “102” і від жінок: про шарпання, смикання за волосся та створення “конфліктної” ситуації знайомим чоловіка; про вчинення свекрухою психологічного та фізичного насильства над невісткою; про вчинення насильства зі сторони брата щодо дітей заявниці; інша повідомляла про створення конфліктної ситуації сусідом та про його образи ненормативною лексикою».

Тобто протидіяти психологічному і фізичному насильству правоохоронці виписали штрафи постраждалим. Рішенням адміністративної комісії адмінстягнення становить 1190 і 3400 грн.

Сезон календарів об’єктивації

Під кінець року настає сезон календарів, які об’єктивують жінок. 5 канал, очевидно, пригадуючи торішній свій «подвиг», вирішив поскандалити і цьогоріч. Представниці фемспільноти зрозуміли стратегію телевізійників, які замість створювати щось якісніше вирішили знову гайпонути. Однак такої бурхливої реакції, як 2022-го, календар 5 каналу не отримав.

Натомість скандал спричинив календар «Playboy Ukraine», у якому знялися волонтерки, бойові медикині й жінки, які служать у ЗСУ. Фото з нього виклала членкиня Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони України Дана Ярова. За її словами, «Playboy Ukraine» спочатку покликав її позувати для обкладинки. Вона погодилася за умови, що цей проєкт покаже світу незламність українських жінок.

«Цей проєкт — виклик! Як червона помада під час Другої світової. Виклик війні, виклик ворогу і навіть самим собі. Виклик вийти за межі. І нагадати нам усім, що жінка — провідник життя на землі. І жінка завжди залишається жінкою! Попри війну, попри обстріли, попри зруйновані будинки й долі, попри величезні кладовища загиблих, попри ненароджених дітей. Попри все», — заявила Дана у своєму дописі.

На жаль, деякі жінки в календарі постали в напівоголених сексуалізованих образах. Тож хай із якими добрими намірами задумували цей календар, у результаті однаково вийшла об’єктивація жінок, яким ми повинні завдячувати життям, а не роздивлятися їхню спідню білизну.

* * *

Стаття перевалила за два десятки кейсів. І це лише ті випадки, які здобули широке обговорення в соцмережах. Скільки ще випадків побутового сексизму, об’єктивації в професійних сферах залишилися без уваги — страшно й подумати… Однак ми сподіваємося, що з кожним роком таких випадків ставатиме дедалі менше. Мріємо і віримо, що з часом бути сексистом стане так соромно й ганебно, що одного дня нам просто не буде про що написати в підсумковій статті.

1. Ютуб-канал «Це Ніхто Не Буде Дивитись». Іво Бобул: слава в тік-току, буковинське дитинство, ставлення до жінок. [↩]
2. Черниш, Олег. Чому в Україні винні у сексуальному насильстві не сидять за ґратами // BBC Україна. — 2023. — 02.04. [↩]
3. Осадча, Яна. Сексистські жарти та насмішки з прізвищ: у Львівському медуніверситеті виник скандал навколо розподілу випускників // УП.Життя. — 2023. — 21.06. [↩]
4. Ютуб-канал «Oleg Skrypka». Музика 80-тих та русифіковані прізвища | Дзюнько, Лузанов та Скрипка. [↩]
5. Ютуб-канал «Власть vs Влащенко». Генетичні донори, страшні передчуття, заслужений хейт, хто платить ботам. Олег Скрипка. [↩]
6. Dobson, Roger. More women than men become living organ donors // BMJ. — 2002. — Oct 19. — № 325 (7369): 851. [↩]
7. Карнаух, Наталія. «Краса у всіх проявах»: львів’яни та куратор виставки поділилися думками про скульптуру «Впевнена» // Суспільне. — 2023. — 18.08. [↩]
8. Ютуб-канал «Палає». Семінари Арестовича: Відьма VS Богородиця, кастрація і Буратіно. Що продає школа Апейрон? [↩]
9. Ютуб-канал «ВІДДУШІВДУШУ». Чіча / Реакція KRAKEN на скандал з Фаріон / Як ловили колаборантів та звільняли Куп’янськ. [↩]

Медіадослідниці розглядають гендерну дезінформацію як «підмножину жіноненависницького жорстокого поводження з жінками і насильства проти них, як неправдиві або оманливі гендеровані й сексуалізовані наративи, часто з певним ступенем цілеспрямованости й координованости з метою запобігти участі жінок у публічній сфері та нашкодити їхній репутації» ¹.

Від звичайної дезінформації гендерна відрізняється тим, що в ній широко використовують порушення особистих кордонів жінки, пропаганду сексуального і фізичного насильства щодо неї тощо. Тому гендерна дезінформація має багато перетинів із культурою зґвалтування, тобто культурою, у якій сексуальне насильство й інші види сексуальних зловживань унормовано і вписано в ширший контекст. Сексуальне життя й тілесність жінки в такій культурі або напряму зводиться до об’єкта чоловічої власности, або через засудження його як аморального підлягає спробам суспільного контролю, тобто теж об’єктивується.

Більше про культуру зґвалтування у статті Євгенії Дишлевої.

Приклад гендерної дезінформації з України — історія воєнної кореспондентки Ірини Сампан. Після того як вона підписала заяву організації ГО «Жінки в медіа» проти проєкту «Календар без цензури» (оголена фотозйомка журналісток «5 каналу» задля збору коштів на потреби армії), Ірину атакували праворадикальне об’єднання С14 і загальнонаціональні російські прокремлівські медіа. Перші намагалися викупити у знайомих Ірини її оголені фото й надсилали негативні повідомлення про неї її чоловікові, другі називали її «ескортницею» і «коханкою Залужного» ². В обох випадках сама наявність у жінки сексуального життя використовувалася для дискредитації її позиції та її самої з метою залякати і контролювати.

Такі історії трапляються не лише в Україні. У 2021 році в німецькому сегменті інтернету з’явилися несправжні фотографії оголеної міністерки закордонних справ Анналени Бербок ³. В обох випадках боротьба з гендерною дезінформацією має бути ширшою, ніж просто спростування фейків, — вона повинна охоплювати виховання розуміння, чому тіло і сексуальна агентність належать лише самій жінці, прийняття різних форм сексуальної поведінки, розпад стереотипів про «жіноче» й «чоловіче». Важливо також на всіх рівнях протидіяти цькуванню онлайн і офлайн, надавати постраждалим різнобічну підтримку.

Проте гендерну дезінформацію можна сприймати і ширше — як дезінформацію на тему фемінізму і пов’язаних з ним тем (прав ЛГБТ+ людей), інструменталізацію гендерованих способів оповіді чи самих жінок для просування своїх політичних та інших цілей.

Приклад такої дезінформації — історія, коли Олена Зеленська знялася для журналу «Воґ» (Vogue) і американські консервативні коментатор_и поширювали думку, нібито цю фотосесію зроблено на кошти платни_ків податків США, а це нецільове їх використання, отже, допомогу Україні треба скорочувати. Насправді допомога від США надходить у вигляді поставок зброї, і фотосесія не має до неї жодного стосунку. Інший, менш очевидний приклад — критика цієї фотосесії з боку окремих західних феміністок як гламурної і такої, що об’єктивує, на тій лише підставі, що фото було опубліковано в глянцевому журналі. А проте ознак об’єктивації чи інших мізогінних аспектів у фотосесії немає, бо перша леді перебуває в суб’єктній позі, в закритому й діловому одязі, у декораціях президентської адміністрації. Однак у людини, яка її не бачила, а бачила тільки західну феміністську критику, може скластися стереотипне — і хибне — враження. Це теж приклад гендерної дезінформації, хоча радше не зловмисної, а такої, що виходить з догматичного світогляду і переконання у своїй правоті всупереч фактам реальности.

Гендерна дезінформація може траплятися не лише в медіа, а й в інших формах публічного життя. У 2018 році громадська організація «Духовність» внесла на сесію, а міська рада Броварів підтримала проєкт рішення про звернення до Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони та інших державних інституцій про вилучення з регулятивних правових актів в освітній сфері та з текстів підручників норми й засади про статеве виховання, які мають на меті «подолання гендерних стереотипів», заборону «пропаганди різних видів девіантної статевої поведінки», зокрема у формі «так званих “маршів рівности”, “прайдів”, “гей-парадів”, “фестивалів квір-культури”» тощо. Підставою для звернення і рішення став проєкт сексуальної освіти журналістки «Гендеру в деталях» і місцевого броварського видання Дарини Мізіної, який на сесії перетворився на «заохочення до сексуальних експериментів» та «пропаганду мастурбації і гомосексуальности» ⁴. До редакції місцевого видання почали надходити скарги на Дарину.

Гендерна дезінформація може стосуватися не лише конкретної жінки, а й групи жінок. Російські (частіше) й українські (рідше) соціальні мережі стверджують, що від початку повномасштабної війни чимало українок виїхали за кордон для того, щоб займатися там секс-роботою, відкриваються окремі борделі саме з українками, ця робота бажаніша, ніж інші види заробітку, в такий спосіб українки поширюють захворювання, що передаються статевим шляхом, але водночас наповнюють державний бюджет, який в інший спосіб не наповнюється («Зеленський продав українок за кордон») ⁵.

Маніпуляції гендерними питаннями, промоція нерівности — постійний складник ультраправої пропаганди, адже і вся патріархальна ідеологія — це часто складова частина ультраправої. Емансипаторні рухи, такі як соціалізм, лібералізм, фемінізм, рух за емансипацію ЛГБТ+ спільноти, різні версії ультраправих і ненависницьких ідеологій уважали і вважають ворожими. Зміцнення культури зґвалтування — наслідок поширення таких ідеологій, а гендерна дезінформація — їхній інструмент.

Ультраправі рухи, патріархат, чоловічий шовінізм

Третій Рейх уважав родину справжньою «клітиною» держави. Експерт з расової теорії Людвіг Леонгардт стверджував, що родина — це біологічне спадкування, а біологічне спадкування — це відтворення раси. Він автор праці «Шлюб і расова гігієна», що її пропагували як довідник для правильного шлюбу.

Інший теоретик раси Герман Пауль уважав, що «вільне кохання» шкідливе для расового здоров’я. Загалом у культурі цієї доби гендерний розподіл був надзвичайно сильним: чоловік відповідав за всі публічні справи, а жінка як «берегиня» родини відповідала за хатню працю, виховання дітей та обслуговування потреб чоловіка.

Нацисти встановлювали нормативи і для жіночого тіла, розуміючи їх у репродуктивний і фізіологічний спосіб: засуджували декоративну косметику, вимагали від жінок відповідати нормативам арійської раси, заохочували фізкультуру й гігієну як гарантію відтворення здорової раси. Сучасні танці (джаз тощо) заборонялися як такі, що заохочують жінок до проміскуїтету ⁶.

Відомий ультраправий теоретик першої половини XX сторіччя Юліус Евола розглядав фізичний диморфізм між чоловіками і жінками як віддзеркалення духовного диморфізму. На його думку, чоловіки й жінки мають свої окремі життєві шляхи і відступати від них — «суперечливий і протиприродний спосіб буття». Чоловічість може мати два типи — воїна й аскета, а жіночість два інших типи — коханки й матері, і обидва ці типи існують у підпорядкуванні чоловікам (чоловікам і синам відповідно). Самовираження в цих напрямках вимагає від жінки відмовитися від усього маскулінного у своїй особистості, а від чоловіка, відповідно, — від усього фемінного. Усе це Евола прив’язував до давніх традиційних культур, але не напряму, в побутовому сенсі як те, що треба з них запозичити для сучасности, а радше в духовно-символічному ⁷.

Наш сучасник, відомий російський ультраправий політичний філософ і пропагандист Олександр Дугін теж не оминав нагоди висловитися на тему фемінізму. Аналізувати його набагато важче, ніж попередніх мислителів, адже його філософія перебуває в діапазоні від еклектичної суміші дуже різних ідей до набору слів, пов’язаних лише граматично. Проте з цього можна вичленувати, що він спирається на легенду про Велику Матір, яку нібито подолали чоловіки, тепер жінки знову набирають сили, а тому людство чекають такі жахи, як атеїзм, матеріалізм і прогрес.

Це очевидний приклад гендерної дезінформації і позанауковий підхід, промоція міфологічного світогляду. Іншим разом Дугін узагальнює «ЛГБТ+, первертний здичавілий фемінізм, трансгендери, wokeism, cancel culture і всю культуру сучасного Заходу» як «системне вселення бісів на рівні цілої цивілізації» й ілюстрацію того, що в Західній Європі і США доступ до влади здобули «сили контр-ініціації». У цьому не варто шукати іншого змісту, крім розпалення ненависти і до Заходу, і до всіх згаданих груп і явищ серед тих, хто знає, що біси — це погано.

Ще один сучасний консервативний мислитель — популярний канадський психолог, автор бестселерів Джордан Пітерсон. У 2016 році він узяв участь у місцевих дебатах про трансгендерних людей на боці консерваторів, відмовляючись застосовувати до людей їхні бажані займенники. Пітерсон маніпулятивно порівнював трансгендерних людей і їхніх союзників із ліворадикалами, ліворадикалів — з нацистами, а «за компанію» критикував марксистів і постмодерністів. Як і у випадку з Дугіним, детально аналізувати цю інтелектуальну кашу немає потреби, бо головне її завдання — каналізувати фрустрацію шовіністів, які відчувають утрату чоловічих привілеїв і вважають себе постраждалими від емансипативних тенденцій суспільства загалом та від нібито маніпулятивних жінок зокрема. За словами самого Пітерсона, 80 % його аудиторії на ютубі — молоді чоловіки ⁸.

Останніми роками оглядачі США почали виділяти чоловічий шовінізм (male supremacy) як окреме соціальне явище. Чоловічі шовіністи виступають за жорсткі гендерні ролі і протестують проти фемінізму. Якщо «звичайні» ультраправі рухи мають патріархальні погляди всередині своєї ідеології, то чоловічі шовіністи фокусуються саме на гендерному аспекті.

Слово «інцел» (від англ. involuntary celibate — цнотливий не з власної волі) виникло не в середовищі чоловічих шовіністів, але швидко в ньому поширилося. Субкультура інцелів ґрунтує своє світобачення на припущенні, ніби жінки обирають привабливих чоловіків, залишаючи «за бортом» непривабливих, вираженому в різко мізогінній і грубій манері. Образ жінки тут зводиться до хтивої вигодоздобувачки, яка маніпулює чоловіками задля сексу чи грошей. Хоча ця умовно-стереотипна жінка не зацікавлена в самих інцелах, вони вважають себе кращими за неї. У їхній ідеології є ієрархія серед чоловіків, а жінки в принципі перебувають нижче за всі рівні чоловічої ієрархії.

Ця світоглядна парадигма чітко вписується в культуру зґвалтування, бо припускає, що жіноча привабливість і сексуальна активність глобально належать чоловікам і просто розподіляється між ними «нечесно», тобто не так, як інцелам хотілося б. Позаяк реальні жінки до носіїв зазнаки мізогінного світогляду не поспішають ставати в чергу і целібат останніх триває далі, це працює як пророцтво, що збувається самé. Цей світогляд також входить до консервативного спектра, адже, на думку інцелів, «раніше» (себто до появи фемінізму) розподіл сексуальних «благ», якими жінки «наділяли» чоловіків, був «чеснішим». Ідеологія інцельства виставляє своїх носіїв «постраждалою» стороною ⁹.

Окремої статистики, чи вчиняють інцели сексуальні злочини, не існує, але з ними асоціюють окремі вбивства на ґрунті ненависти, що споріднює інцелів зі «звичайними» ультраправими. У 2020 році в німецькому місті Ганау стався теракт: нападник за один раз убив дев’ять осіб у кількох барах, потім повернувся додому, застрелив матір і себе. На особистій сторінці в інтернеті 43-річний терорист опублікував маніфест, у якому серед екстремальних расистських закликів вказав і те, що ніколи не перебував в інтимних стосунках із жінкою ¹⁰. У США й Канаді люди, яких пов’язують із субкультурою інцелів, теж учинили кілька терактів, у яких загинуло до 50 осіб.

Як Росія поширює консервативні і насильницькі наративи

Патріархальні установки російського суспільства режим підтримує на рівні і загальнофедеральної політики, і місцевих практик. У 2015 році сталася історія, яка сколихнула російських феміністок: у Чечні начальник місцевого РОВД примусово одружився із 17-річною дівчиною, будучи втричі старшим за неї і вже маючи дружину. Весілля відвідав сам Рамзан Кадиров, дівчину під руку вів його «права рука» Магомед Даудов. Попри протести громадськости — феміністок і правозахисної спільноти, весілля відбулося, про дальшу долю дівчини нічого не відомо. Уповноважений з прав дитини усно нормалізував цю ситуацію, зокрема фразою «деякі жінки в 27 років уже зморщені», за яку потім мусив вибачатися. У Дагестані останніми роками поширилася така жорстока мізогінна практика, як калічення жіночих геніталій, щороку цієї операції зазнають більше як тисяча дівчат.

Крім відродження традиційних патріархальних практик, є й нові, цілком сучасні. «Чоловіча держава» — доведено екстремістський рух, зрештою, його заборонено навіть у самій Росії. Це багатотисячна спільнота чоловіків, яскрава реалізація культури зґвалтування, адже прагне контролювати жіночу сексуальність. Ці чоловіки публікують на багатотисячну аудиторію фотографії жінок без їхньої згоди зі знущальними коментарями, нібито вони викривають «шльондр», і приватним цькуванням, зокрема погрозами сім’ям розіслати порно з їхньою участю. Цей рух не лише мізогінний, у нього сильний фокус на расизмі: якщо жінку підозрюють у тому, що вона має секс із небілим чоловіком, а такі підозри досить часті, градус знущань посилюється. Для таких жінок вигадано окреме слово — «чорнильниця». Самі учасники «Чоловічої держави» називають свою ідеологію «націонал-патріархатом».

Після початком повномасштабної війни з Україною зріс рівень побутового, домашнього й сексуального насильства в самій Росії. Проте ЗМІ й тамтешні психолог_и не пов’язують загарбницьку війну і ґвалтування українок з патріархатом, натомість приписують зростання рівня агресії воєнному ПТСР, у такий спосіб виправдовуючи насильство. Це означає, що і сили, які мали би протидіяти культурі зґвалтування, нею заражені.

Патріархальна й консервативна політика Росії робить її привабливим партнером для ультраправих рухів інших країн. Усупереч поширеному уявленню Кремль, як правило, не фінансує європейські ультраправі політичні партії напряму. Йдеться радше про взаємну вигоду: для ультраправих світу Росія — сильна і впливова країна, де реалізувався консервативний режим. Своєю чергою, представники ультраправих сил виступають у ролі «міжнародних експертів» для внутрішньоросійського «споживання» та виконують інші корисні ролі, наприклад спостерігачів на нелегітимних «референдумах». Однак у сфері позапартійної співпраці можна знайти пряму російську підтримку, а медіа різних країн систематично підхоплюють вигідні для Росії дезінформаційні наративи.

Консервативна сімейна політика — суттєва частина того, що через наративи дезінформації РФ експортує назовні.

Світовий конгрес сімей (World Congress of Families) — це всесвітня мережа організацій, які виступають проти прав людей ЛГБТ+ і абортів. Її 1997 року заснували американські християн_и та росіян_и, стурбовані демографічним спадом. Уважається, що СКС фінансують консервативні російські олігархи Костянтин Малофєєв (фінансував російську воєнну інтервенцію в Україну, перебуває під численними міжнародними санкціями) і Володимир Якунін ¹¹. Конгрес фактично функціонує як інструмент російської «м’якої сили», не лише пропагуючи патріархальні погляди на сімейні і гендерні питання, а й поширюючи проросійські політичні наративи. Багато років у заходах СКС беруть участь десятки політик_ів з усієї Європи, а взагалі за останні 15 років до цієї мережі приєдналися понад 700 людей із більше як 50 країн світу ¹².

За словами колишнього французького представника СКС Фабріса Сорлена, «ця Європа людей і націй замінить технократичну Європу більш традиційною європейською цивілізацією; вона сприятиме християнству в Європі, де досі домінувало ЛГБТ-лобі. Вона повинна об’єднатися з Росією Володимира Путіна, щоб створити версію Європи, яка простягається від Атлантики до Тихого океану» ¹³.

Консервативні тенденції з подачі Росії поширюються на суміжні і дружні з нею країни. У Грузії великий інвестор у нерухомість і колишній член правління низки великих компаній у Росії Леван Васадзе, відомий своїми антимігрантськими, антиліберальними й ультрарелігійними поглядами, заснував Фонд демографічного відродження Грузії, який є частиною СКС. У травні 2021 року Васадзе оголосив про офіційний вступ у політику як засновник громадського руху «Єдність, сутність, надія». Того самого року він закликав уряд скасувати Тбілісі-прайд, який фактично жорстоко зірвали праві радикали. Конгрес WCF 2018 року в Кишиневі особисто патронував президент країни Ігор Додон ¹⁴.

Російська гендерна дезінформація в Україні

Дослідження Українського жіночого фонду свідчать, що в Україні консервативна частина суспільства теж могла мати підтримку з боку РФ і гендерна дезінформація була шляхом цієї підтримки. Трансляція наративів, вигідних Росії, відбувалася через пов’язані структури (зокрема, Українську православну церкву Московського патріархату), через ЗМІ, інші релігійні й консервативні організації та ініціативи.

На думку дослідниць, 2013 року Росія здійснювала стратегічну інформоперацію з недопущення процесу євроінтеграції України, яку супроводжувала оперативна інформоперація — недопущення ухвалення законопроєкту № 2342 («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні) і дальшого розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». В російських і українських медіа було помічено близькі за змістом наративи з маніпулятивним уживанням понять «сексуальна орієнтація», «нетрадиційна орієнтація», «європейські цінності», «гендер» як таких, що зумовлюють розпад інституту сім’ї в Україні. Помічено було також спробу сформувати думку, нібито законопроєкт № 2342 і дальше розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» — це крок до панування фашистської ідеології в Україні (що, очевидно, не боротьба з реальним фашизмом, а використання емоційно зарядженого слова для розпалення ненависти) ¹⁵.

Після 2014 року російські наративи в Україні не припинилися. Скажімо, у вересні-жовтні 2015 року депутат Законодавчих зборів Санкт-Петербурга Віталій Мілонов здійняв у російському медіапросторі дискримінаційну хвилю проти ЛГБТ+ спільноти. Одночасно подібні до мілоновських наративи (сімейні цінності дорівнюють християнським, держава повинна оберігати сім’ю від зазіхань з боку ЛГБТ+ спільноти, Україна (у Мілонова — Росія) досі утримує високі позиції у збереженні традиційних сімейних цінностей тощо) поширилися і в Україні із загальним змістом «вступ до ЄС призведе до руйнування сім’ї» ¹⁶.

У 2021 році до Комітету ВР з питань зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва завітала делегація польських традиціоналістів Ordo Iuris з метою переконати їх не ратифікувати Стамбульську конвенцію. Польська феміністська активістка Клементина Суханов провела власне розслідування і надала підтверджувальні документи, що Ordo Iuris опосередковано фінансує російський олігарх Костянтин Малофєєв ¹⁷. В Україні меморандум про співпрацю організація підписала ¹⁸ з консервативним об’єднанням «Всі разом» Руслана Кухарчука. Інша організація Кухарчука — «Любов проти гомосексуалізму» — вже 2017 року поширювала свої листівки не просто з консервативною дезінформацією (права людей ЛГБТ+ нібито суперечать правам людини), а й із зображенням георгіївських стрічок на них. У тій самій акції брала участь організація «Катехон». Рідкісне грецьке слово, яке саме по собі не має сімейних і гетеросексуальних конотацій, організація запозичила в однойменного аналітичного центру, що є спільним проєктом уже згаданих вище Малофєєва і Дугіна.

Новинне повідомлення про візит Ordo Iuris в Україну теж мало ознаки дезінформації. У ньому Ordo Iuris представили як «незалежну юридичну організацію, засновану в Польщі, акредитовану Європейським парламентом… задля розвитку правової культури, заснованої на повазі до людської гідности і прав» ¹⁹. У реальності це польська філія заснованого в Бразилії 1960 року міжнародного псевдокатолицького руху «Традиція, родина, власність» (Tradição, Família e Propriedade), який нібито пропагує «католицький хрестовий похід», але насправді не підлягає Ватикану і має історію екстремізму в латиноамериканських країнах (зокрема, його учасни_ки, ймовірно, змовлялися вбити Папу Римського під час його візиту до Венесуели 1984 року, після чого цей рух заборонили в країні). У Франції рух TFP уважається деструктивним культом (збирає кошти на невстановлені цілі, непрозорі ієрархія й структура, постійне зростання вимог до член_ів). Канадське бюро імміграції і біженців теж класифікує TFP як «релігійну парамілітарну групу». Ватикан не визнає цей рух і провадить щодо нього внутрішнє розслідування (зокрема, за застосування екзорцизму і чутки про те, нібито всіх останніх Пап контролює диявол) ²⁰.

Підсумки

Отже, підсумуємо, що гендерна дезінформація — практичний інструмент поширення культури зґвалтування та нормалізації насильницького ставлення до жінок і насильства як такого. Гендерна дезінформація може маскуватися під «консерватизм» чи «сімейні цінності», але при цьому не втрачає своєї людожерської суті.

Гендерну дезінформацію в різних формах використовувала і далі використовує Росія як частину імперської пропаганди, зокрема через засмічування українського інфопростору та підтримку консервативних рухів і активістів у нашій і інших країнах.

Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Стамбульську конвенцію нарешті було ратифіковано, а поширеність консервативних наративів у медійному й публічному просторі скоротилася. Це можна пояснити наявністю в консервативних активіст_ів важливіших справ та ефективнішою роботою безпекових служб.

Фото: Енні Лейбовіц для Vogue, Rene Johnston / Toronto Star / Getty Images, Радіо Свобода, фейсбук Ігоря Додона, Зорян Кісь

---

1. Кузьменко Ліза, Компанцева Лариса. Недооцінена загроза: гендерна дезінформація щодо українських журналісток. — К., 2023. — С. 11. [↩]
2. Кузьменко Ліза, Компанцева Лариса. Недооцінена загроза: гендерна дезінформація щодо українських журналісток. — К., 2023. — С. 28–29. [↩]
3. Wolf, Andre. Die “nackte Baerbock”: Behauptung ist ein Fake! // Mimikama. — 2021. — 23. 04: https://www.mimikama.org/baerbock-nackt-fake/ [↩]
4. Мізіна, Дарина. Гендерне дикунство в Броварах, або Як журналістка стала загрозою нацбезпеці // Заборона. — 2018. — 15 листопада [↩]
5. «Україну від дефолту врятує проституція». Досліджуємо російську гендерну дезінформацію в соцмережах // Детектор медіа. — 2022. — 27 вересня: https://detector.media/monitorynh-internetu/article/203173/2022-09-27-ukrainu-vid-defoltu-vryatuie-prostytutsiya-doslidzhuiemo-rosiysku-gendernu-dezinformatsiyu-v-sotsmerezhakh/ [↩]
6. Mosse, George L. Nazi Culture: Intellectual, Cultural and Social Life in the Third Reich. — Universal Library Edition, 1968. — P. 19–23. [↩]
7. Evola, Julius. Revolt Against the Modern World. — Inner Traditions International, 1995. — P. 157–163. [↩]
8. Beauchamp, Zack. Jordan Peterson, the obscure Canadian psychologist turned right-wing celebrity, explained // Vox. — 2018. — May 21: https://www.vox.com/world/2018/3/26/17144166/jordan-peterson-12-rules-for-life [↩]
9. Brace, Lewys. A Short Introduction To The Involuntary Celibate Sub-Culture // CREST. — 2021. — 26.08: https://crestresearch.ac.uk/resources/a-short-introduction-to-the-involuntary-celibate-sub-culture/ [↩]
10. Sternberg, Jan. Terror in Hanau: Die kranke rassistische Gedankenwelt des Tobias R. // RND. — 2020. — 20.02: https://www.rnd.de/politik/terror-in-hanau-die-kranke-rassistische-gedankenwelt-des-tobias-r-UAIMXWG7Z5EG5MCJG5TXNYXG6A.html [↩]
11. Necsutu, Madalin. Moldova to Host Global Christian Right-Wing Congress // Balkaninsight. — 2018. — 23.01.: https://balkaninsight.com/2018/01/23/moldova-to-host-world-congress-of-families-before-elections-01-23-2018/ [↩]
12. Archer Nandini, Provost Claire. Revealed: dozens of European politicians linked to US ‘incubator for extremism’ // Open Democracy. — 2019. — 27.03.: https://www.opendemocracy.net/en/5050/revealed-dozens-of-european-politicians-linked-to-us-incubator-for-extremism/ [↩]
13. Barthélemy, Hélène. How the World Congress of Families Serves Russian Orthodox Political Interests // SPLC. — 2018. — 16.05.: https://www.splcenter.org/hatewatch/2018/05/16/how-world-congress-families-serves-russian-orthodox-political-interests [↩]
14. Necsutu, Madalin. Moldova Hosts the World Congress of Families // Balkaninsight. — 2018. — 13.09.: https://balkaninsight.com/2018/09/14/moldova-to-host-the-world-congress-of-families-09-13-2018/ [↩]
15. Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні? // К., 2020. — С. 63–65. [↩]
16. Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні? // К., 2020. — С. 76–77. [↩]
17. https://twitter.com/KSuchanow/status/1445684781673422849 [↩]
18. «Всі разом!» (Україна) та Ordo Iuris (Польща) уклали Угоду про партнерство // Всі разом! — 2021. — 28.09.: https://vsirazom.ua/news/vsi-razom-ukrayina-ta-ordo-iuris-polshha-uklaly-ugodu-pro-partnerstvo [↩]
19. Зотова, Тетяна. Польскі експерти закликають парламентарів України долучитися до Конвенції з прав родини // Українські новини. — 2020. — 26.10.: https://ukranews.com/ua/news/734712-delegatsiya-instytutu-pravovoyi-kultury-ordo-iuris-yaka-dnyamy-perebuvala-v-kyyevi-z-ofitsijnym [↩]
20. Datta, Neil. Modern-day Crusaders in Europe. Tradition, Family and Property: analysis of a transnational, ultra-conservative, Catholic-inspired influence network. — European Parliamentary Forum for Sexual & Reproductive Rights, 2018. [↩]

Кілька років тому в соцмережах довго й гучно іронізували над змінами до Кримінального кодексу України, які посилили відповідальність за сексуальне й домашнє насильство. Причиною для кепкувань став, зокрема, пункт про згоду на сексуальний контакт. Нині, через чотири роки після ухвалення цих законодавчих змін, ідея культури згоди стає очевиднішою і зрозумілішою.

Читайте більше про ці зміни у статті Катерини Вітер.

Причини таких суспільних змін — активна просвіта молоді, коректніше і якісніше висвітлення цього питання в медіа, лобіювання законопроєктів про захист від сексуального насильства тощо. Тобто формування культури згоди в Україні — це щоденна праця людей у різних сферах життя, зокрема в блогінгу й журналістиці, політиці, адвокації, психології, неформальній освіті та ін.

«Гендер в деталях» поспілкувався з активними представницями цих галузей і розпитав у них, як вони змінюють так звану культуру зґвалтування на культуру згоди і чому це так важливо робити саме тепер.

Про різницю між культурою згоди і культурою зґвалтування читайте у статті Євгенії Дишлевої.

Психологія

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок»

Навчання свідомої згоди, робота зі стереотипами, розвиток навичок ненасильницького спілкування, підтримка дітей і підлітків у школах і вишах — це далеко не повний перелік того, як на становлення особистости та формування її кордонів впливають психологи і психологині.

Як зазначає кандидатка психологічних наук, експертка з питань толерантности й недискримінації Марина Діденко, культура згоди в психологічному контексті — це певний комплекс переконань або поведінкових звичок, який людина використовує для взаємодії з іншими, зокрема з партнером чи партнеркою. Ці звички формуються на основі установок, виховання, засвоєної поведінки тощо.

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок, існували стереотипи про те, що чоловікам секс життєво необхідний, а жінці — ні. Такі установки негативно впливають і на жінок, бо їм нав’язують, що відмовляти в сексі не можна, і на чоловіків, бо суспільство тисне на них, нав’язуючи думки про те, вони повинні хотіти сексу постійно», — пояснює Марина.

Формування культури згоди в дорослому віці відбувається через розуміння людиною своєї цінности, через саморозвиток, психотерапію й освіту. Це допомагає змінювати систему базових переконань, які впливатимуть на звички.

Психологиня звертає також увагу на те, що під час повномасштабної війни багато партнерів і партнерок живуть на відстані, тому не можуть сексуально взаємодіяти фізично. Проте це хороший момент для формування культури згоди, адже можна навчитися говорити на незручні теми, зокрема про секс. «На відстані можна поговорити про свої цінності, бажання, фантазії. Так люди, які перебувають у стосунках, підтримають контакт і закладуть фундамент своєї майбутньої взаємодії», — пояснила психологиня.

Водночас війна, за словами Марини, — це період підвищеної агресії. Переживання, які не можна вихлюпнути, вживання алкоголю чи наркотичних речовин та інші чинники дуже впливають і на взаємодію людей у сексуальному контексті. Уже тепер зросла кількість випадків домашнього й сексуального насильства. Експертка переконана: нетолерування цього явища і засудження з боку соціуму впливатиме на всі соціальні групи в країні і призведе до змін.

Блогосфера

«Якщо люди гуглять, що таке “активна згода” й “активна незгода”, я відчуваю внутрішню перемогу»

Чималу роль у формуванні культури згоди в Україні відіграють тік-ток та інстаграм-блогерки, які порушують питання гендерних стереотипів, сексуального й домашнього насильства, дискримінації тощо. Такий контент впливає на підлітків і молодь, адже саме вони цільова аудиторія цих соцмереж.

Часто блогерки використовують свої платформи для просвітницької роботи, розповідаючи про важливість згоди і поваги в стосунках. Відео на цю тему створюють, зокрема, такі тік-токерки, як «У трусах» (@utrusakh), «Моє діло» (@moe_dilo), блогерки Емма Антонюк і Яна Брензей «Nam palae» (@nam_palae) та ін. Вони аналізують відомі історії про домагання, діляться фактами і статистикою про насильство і в такий спосіб сприяють усвідомленню важливости цього питання серед глядачів/-ок.

Відома українська секс-просвітниця, блогерка Ася Сей (в інстаграмі й тік-тоці Asya Say) переконана: розуміння того, що таке активна згода, може врятувати стосунки і навіть життя, бо якщо з цього починатимуться будь-які стосунки, це зменшуватиме шанси опинитися в ситуації насильства.

«Для нашого суспільства культура згоди — це досі якийсь невідомий звір. Попри те що дуже давно триває робота над поширенням ненасильницької комунікації, досі трапляються ситуації, коли в публічному просторі лунає щось про культуру згоди, а хтось запитує: “А що це?” Якщо після цього люди гуглять, що ж таке “активна згода” й “активна незгода”, я буквально відчуваю внутрішню перемогу», — каже блогерка.

За її спостереженнями, частина українців/-ок досі сприймає питання згоди як слабкість і вважає, що питання на зразок «Чи можна я це зроблю?», «Чи хочеш ти цього?» вбивають романтику.

«Та все-таки в багатьох уже з’являється розуміння того, що це робиться для їхньої ж безпеки. За моїми відчуттями, більше проймається важливістю питання згоди саме молодь до 30 років. З дорослішими дещо важче, особливо якщо люди вже засвоїли патріархальні, так звані класичні, традиційні сімейні цінності», — поділилася просвітниця.

Розповідати дітям, що таке «згода на секс», каже Ася, треба з 9–10 років, адже середній вік початку статевого життя в Україні — 15 років, хоча згідно з українським законодавством підлітки такого віку ще не можуть давати добровільну згоду на статеві стосунки.

На думку Асі, важливо також просувати культуру згоди в масовій культурі: кіно, серіалах, книжках. Тоді це сприйматиметься не просто як «нове явище, яке прийшло до нас із Заходу», а ставатиме беззаперечною нормою поведінки.

Політика

«Працювати з громадянським суспільством слід починати зі спілкування з дітьми»

Ще один важіль формування культури згоди в Україні — законодавство, точніше, ті, хто його розробляють, ухвалюють і впроваджують. Саме законотворці впливають на швидкість імплементації документів, які забезпечують кращий захист постраждалих унаслідок будь-якого виду насильства та запровадження суворіших покарань для кривдників.

Адвокацією законопроєктів, пов’язаних із протидією домашньому й сексуальному насильству та закріпленням поняття культури згоди на законодавчому рівні займається, зокрема, народна депутатка Інна Совсун і її команда. У березні 2023 року Совсун подала до Верховної Ради законопроєкт, який дозволятиме порушувати кримінальні справи про сексуальне насильство без заяви постраждалих. Також вона всіляко підтримувала ратифікацію Стамбульської конвенції.

«Гендер в деталях» поспілкувався з правозахисницею, помічницею Інни Совсун Марією Клюс, яка пише тексти законопроєктів і звернень щодо антидискримінаційної експертизи підручників.

«Усі, хто десять років працювали над адвокацією законопроєкту про ратифікацію Стамбульської конвенції, багато говорили про важливість цього питання з політиками. І за цей час ця ідея так усталилася, що тепер, коли ми працюємо над імплементацією, нам не доводиться пояснювати якісь загальні речі, наприклад навіщо взагалі жінкам окремий захист», — розповіла Марія.

У межах загальної адвокації зростає й рівень поінформованости суспільства, адже більшість законопроєктів, які просуває команда Інни Совсун, обговорювані й відомі — від якісних підручників без дискримінації до реєстрованих цивільних партнерств.

Марія наголошує: ратифікація Стамбульської конвенції — величезна перемога для України, але не менш складний етап її імплементації. Наразі Верховна Рада України розглядає кілька законопроєктів, пов’язаних з імплементацією цих засад у Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний процесуальний кодекс України, щоб урегулювати розслідування випадків сексуального насильства, укладення в них угоди про примирення тощо.

«Наша команда також працює з МОН, бо ми досі боремося з окремими формулюваннями в підручниках з “Основ здоров’я”. Ми отримуємо скарги на те, що в цих книжках трапляються звинувачення постраждалих та багато інших моментів, які суперечать формуванню культури згоди. І це критично, адже, працюючи з громадянським суспільством, ми повинні починати це зі спілкування з дітьми», — поділилася помічниця депутатки.

Марія та її колеги прагнуть змінити процедуру експертизи шкільних підручників і сприяти залученню до неї професіоналів/-ок, бо наразі експерти/-ки часто ігнорують наявні в підручниках проблеми, що їх бачать навіть самі школярі/-ки.

Право

«Добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку»

Через свою експертність у галузі права, захист постраждалих від насильства та участь у правозахисних програмах юристки і правозахисниці теж сприяють руйнуванню культури зґвалтування. Вони консультують потерпілих, допомагають подати скаргу до правоохоронних органів і судів, представляють інтереси жінок, котрі пережили насильство, в судових процесах. Їхня робота допомагає забезпечити справедливе покарання для насильників.

Крім того, правозахисниці активно співпрацюють з громадськими організаціями й ініціативами, спрямованими на боротьбу з насильством і домаганнями. Вони беруть участь у правозахисних програмах, ведуть навчальні семінари й тренінги на тему протидії різним видам насильства, сприяють удосконаленню законодавства в галузі захисту прав жінок і дітей. А ще вони адвокатують законодавчі зміни для покращення ситуації з відповідальністю за гендерно-зумовлене насильство. Цим займається, зокрема, Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем».

Як пояснює юристка, менеджерка програм у Центрі «ЮрФем: освіта» Марта Павлишин, розмова про культуру згоди тісно пов’язана із законодавчими змінами, які відбулися 2019 року. Раніше, згідно з Кримінальним кодексом України, зґвалтуванням уважалися винятково ті діяння, коли був або опір, або безпорадний стан потерпілої. Натомість Стамбульська конвенція, яку Україна підписала ще 2011 року і ратифікувала через 11 років, запровадила поняття згоди на секс як такий. Це поняття дозволило криміналізувати дії, які за попередньою редакцією статті не вважалися зґвалтуванням, але по суті були ним, адже однаково вчинялися проти волі потерпілої — через залякування, погрози тощо.

Крім того, ухвалені зміни криміналізували сексуальне насильство в шлюбі, що його суспільство часто ігнорувало через уявлення про так званий подружній обов’язок. Тобто тепер для сексуальних стосунків не важливо, перебувають особи в шлюбі чи ні, — добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку.

«Ухвалення конвенції на офіційному рівні зобов’язує Україну імплементувати її взагалі, а також звітувати про її виконання. Тож якщо говорити суто про культуру згоди, а не про всі зобов’язання, то на законодавчому рівні вже зроблено достатньо: ми криміналізувати секс без згоди і встановили за нього відповідальність, як цього вимагає Стамбульська конвенція», — наголосила Марта.

Наразі, за її словами, потрібно змінити методи й підходи до розслідування зґвалтувань, адже старі підходи, що їх застосовували ще до 2019 року, досі поширені. Скажімо, досі можна натрапити на заяви, у яких визначальні моменти — це наявність пошкоджень так званої дівочої пліви чи сліди опору. Однак при розслідуванні слід тримати у фокусі те, чи отримав підозрюваний або обвинувачений від потерпілої добровільну згоду на секс.

Читайте детальний аналіз українського законодавства з погляду культури згоди від Катерини Вітер.

Для постраждалих від сексуального насильства і всіх видів гендерної дискримінації працює лінія допомоги «ЮрФем: підтримка»: 068 145-55-90 або 0 800 30 55 90. На лінії юристки безоплатно і з дотриманням конфіденційности надають юридичний супровід для постраждалих, починаючи від консультування і закінчуючи представництвом інтересів у суді. Зокрема, адвокатки «ЮрФем» представляють в суді інтереси 14-річної дівчини із Закарпаття, яку зґвалтували троє підлітків.

Медіа

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя»

Працівниці й працівники медіасфери впливають на рівень обізнаности суспільства про сексуальне й домашнє насильство, створюючи певний публічний тиск на уряд і законодавчі органи для ухвалення необхідних законів і політичних рішень у цій сфері. Їхня робота так само сприяє зміцненню культури згоди та формуванню безпечного середовища для всіх громадян і громадянок України.

Медіа шляхом коректного висвітлення чутливих питань і публікації якісних текстів про різні випадки насильства формують правильне сприйняття читач(к)ами таких ситуацій, руйнують гендерні стереотипи та викорінюють з інформаційного простору наратив про звинувачення постраждалих.

Проте в медіасередовищі питання висвітлення сексуального насильства досі викликає дискусії. У лютому 2023 року шеф-редакторка СтопКору Марина Тітова звернулася по коментар до засновниці платформи goodjob Дани Окоманюк, яка наважилася розповісти про зґвалтування, що його пережила багато років тому, будучи студенткою. Тітова попросила в потерпілої номер телефону ґвалтівника, щоб дізнатися його версію подій. Після того як Дана обурилася неетичністю і нечутливістю такого запиту журналістка написала статтю, у якій намагалася виправдати свої дії дотриманням стандартів журналістики.

Читайте більше про те, як медіа висвітлюють зґвалтування, у серії статей Ольги БілоусеНКО:

«Сусіди не казали про нього нічого поганого»: як українські медіа пишуть про ґвалтівників”

«Не сенсація, а злочин. Як писати про зґвалтування так, щоб нікому не нашкодити»

«Звинувачення й непрохані поради: як українські медіа пишуть про вцілілих від сексуального насильства».

Аналізом і поясненням того, як слід писати на теми, пов’язані із сексуальним насильством, займаються, зокрема, письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко, членкиня Комісії з журналістської етики та голова громадської організації «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко, головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко.

А ще головна редакторка «Громадського радіо», радіоведуча Тетяна Трощинська. Вона зазначає: роль журналістики у формуванні культури згоди надзвичайно відчутна, особливо коли це питання починають висвітлювати не тільки нішеві, а й великі медіа з масовою аудиторією. За словами Тетяни, подекуди в телевізійних ранкових шоу вже є інтерес до висвітлення тем недискримінації, рівности, культури згоди.

«Іноді буває так, що аудиторія медіа не розуміє, про що взагалі йдеться в журналістському матеріалі. Тому виданню, телеканалу чи радіостанції, які мають свої редакційні принципи й цінності, важливо не відступати, навіть якщо вони отримають нерозуміння чи негативну реакцію від своїх читачів/-ок чи глядачів/-ок, мовляв, “такої проблеми не існує”, “це все надумано” і “так що, тепер розписку перед сексом брати?”. Треба й надалі пояснювати всі ці аспекти, а не збиватися зі шляху», — пояснила Тетяна.

Медіа і журналіст(к)ам, які тільки починають працювати над висвітленням питань, пов’язаних, наприклад, із сексуальним насильством, медіаекспертка радить не просто розповідати про такі випадки, а сприяти правосуддю й давати людям, які це пережили, простір для того, щоб справедливість щодо них було відновлено.

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя. Та це ще й історія людини, яка пережила це і знайшла в собі ресурси відновитися й рухатися далі. Медіа не слід вдаватися в подробиці того, якою є постраждала особа — скільки їй років, яка в неї вага, колір волосся, одяг тощо», — наголосила радіоведуча.

Також журналіст(к)и повинні сприяти тому, щоб потерпілі не боялися звертатися до правоохоронних органів і розуміли, що їм теж треба працювати з адвокат(к)ами, тому що ті знають, як у цих обставинах добиватися правосуддя якомога менш травматичними способами.

Освіта

«Згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс»

Не менш впливовий важіль формування культури поваги, взаєморозуміння та згоди — неформальна освіта. Нині поширені й популярні лекції, семінари, воркшопи, на яких ідеться про права і обов’язки в стосунках, про важливість комунікації і розуміння бажань (чи небажань) партнера/-ки. В Україні таку неформальну освіту пропонують такі організації, як «Teenergizer», «Толерспейс», «Дівчата», «Вперше», лекторки і тьюторки Юлія Ярмоленко, Кріс Шапран, Маріанна Анощенко та інші.

Тренерка із сексуальної просвіти й координаторка ініціативи «Дівчата творять» Ольга Кукула нагадує, що культуру згоди важливо формувати з дитячого віку. Перше, що має запам’ятати дитина, — це те, що її тіло належить їй і без її дозволу ніхто не має права його торкатися. Дівчатка і хлопчики, які відвідують дитсадок чи перебувають у будь-яких інших дитячих колективах, повинні пам’ятати про «правило трусиків» та вміти казати фразу «Мені це неприємно». У підлітковому віці діти також повинні розуміти, що на кожен вид взаємодії потрібна згода, хай то обійми, поцілунки, дотики тощо.

«У нас досі панує не культура згоди, а культура зґвалтування. Це видно навіть по реакціях на гучні випадки сексуального насильства. Дівчатам часто закидають, що вони нібито самі винні, бо пішли до когось додому або перебували в стані алкогольного сп’яніння. Проте згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс. Це важливо проговорювати з молоддю», — наголосила Ольга.

Улітку цього року вона була тьюторкою на тренінгах із секспросвіти для дітей і студентів/-ок. Там розглядали й питання сексуального насильства (домагання в транспорті, харасмент, кетколінг) та культури згоди. Після таких зустрічей дехто з дівчат ділилися власними історіями про те, як вони стикалися з домаганнями або чули від дорослих про те, що у зґвалтуваннях винні самі постраждалі.

За словами Ольги, важко виміряти свій успіх під час роботи з такими темами, адже іноді тренер(к)и навіть не здогадуються, як сильно їхня діяльність впливає на інших людей, зокрема на молодь. Однак вона переконана: підліткам дуже потрібні такі лекції. А ще підтримка, бо багато з них уже мали певний негативний досвід, але бояться розповісти про це дорослим, щоб укотре не зіткнутися з обвинуваченням у «неправильній поведінці».

Курси, серіали, книги

Розвиток культури згоди вимагає активної участи суспільства, освіти, свідомости і підтримки з боку медіа, організацій та уряду. Ця культура допомагає створити справедливе й рівноправне суспільство, а також сформувати безпечний простір для жінок і дітей, які найчастіше зазнають домагань і різних видів насильства.

«Гендер в деталях» зібрав кілька корисних ресурсів, які допоможуть краще розібратися в темі культури згоди.

Безплатний онлайн-курс «Сексуальна освіта» на платформі Prometheus. Курс містить відповіді на найчастіші питання підлітків про секс та розвінчує популярні стереотипи про статеве життя.

Серіал «Сексуальне виховання» (Sex Education) від Netflix. У серіалі висвітлюються такі теми, як формування гендерної ідентичности, гіперсексуальність, мастурбація, підліткова сексуальність, вагітність, важливість контрацепції тощо.

Книжка «Про секс. То як, поговоримо?» Ханни Віттон. Книжка стала абсолютним світовим бестселером серед молоді. У ній ідеться про дражливі, але важливі теми — перші стосунки, незайманість і сексуальний досвід, негативні наслідки перегляду порно й секстингу, сприйняття власного тіла й сексуальности.

Ми вже не раз говорили про культуру згоди і культуру зґвалтування. У цій статті пропонуємо розбір законодавчого визначення різних типів сексуального насильства саме крізь призму відповідности культурі згоди. Та перш ніж перейдемо до безпосереднього аналізу українського законодавства, варто розмежувати культуру згоди і культуру зґвалтування.

Культура зґвалтування (англ. rape culture) — це соціокультурний контекст, де насильство, особливо щодо жінок, дітей та інших вразливих груп, уважається прийнятною або нормальною поведінкою. Охоплює виправдання або мінімізацію осуду насильства, ігнорування певних форм насильства, а також відсутність покарання для злочинців, що сприяє безкарності й поширенню насильства в суспільстві.

Між домаганням і зґвалтуванням немає якоїсь неосяжної прірви, якраз навпаки, толерування першого дуже тісно перетинається із заподіянням другого.

Культура згоди (англ. consent culture) — це соціокультурний контекст, у якому всі учасни_ки взаємодії вільно, ясно і згідно з власним бажанням виражають свою згоду на будь-які сексуальні чи інші інтимні взаємодії. Вона покликана змінити усвідомлення про взаємозв’язок, згоду і повагу в інтимних стосунках, сприяючи здоровим та безпечним сексуальним відносинам. У культурі згоди акцент робиться на взаємній повазі й урахуванні побажань кожної сторони.

Більше про культуру згоди і культуру зґвалтування можна прочитати в статті Євгенії Дишлевої.

Сексуальне насильство

Стаття 153 Кримінального кодексу України дає таке визначення:

Сексуальне насильство — вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням у тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи (тут і далі курсив авторки).

Водночас п. 15 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі — Закон) від 07.12.2017 містить таку дефініцію:

Сексуальне насильство — форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканости особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності.

Слід підкреслити, що Конвенцією про захист цивільного населення під час війни передбачено, що жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню моральність ¹ . Отже, сексуальне насильство під час воєнних дій і збройного конфлікту — не просто кримінальний злочин, а порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини ².

Нижче детальніше поговоримо про форми сексуального насильства, проаналізуємо, чи відповідає законодавство України культурі згоди, та розберемо практику правоохоронних органів — у якому ключі вона відбувається і що варто змінити.

Форми сексуального насильства

Сексуальне рабство

На жаль, законодавчого визначення цієї форми насильства в Україні немає. В українському законодавстві за ці злочини передбачено кримінальну відповідальність за ст. 149 Кримінального кодексу України (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини).

Як бачимо, міжнародний і вітчизняний підхід відрізняються. Правоохоронні органи України просто не мають змоги правильно кваліфікувати злочин через прогалину в праві. Наприклад, досвід США передбачає, що коли доросла особа бере участь у комерційних сексуальних актах, таких як проституція, в результаті застосування сили, погрози силою, шахрайства, примусу або будь-якої комбінації таких засобів, така особа є жертвою торгівлі людьми. За таких обставин злочинці, задіяні у вербуванні, переховуванні, спокушуванні, транспортуванні, наданні, отриманні, заступництві, вимаганні або утриманні особи з цією метою, винні в секс-торгівлі дорослою особою.

Секс-торгівля також може відбуватися через особливу форму примусу, коли осіб змушують продовжувати займатися проституцією через використання незаконних «боргів», які нібито виникли через їх транспортування, вербування або навіть їх «продаж»: експлуататори наполягають, що потерпілі повинні погасити їх, перш ніж можуть бути вільними.

Навіть якщо доросла особа спочатку погоджується брати участь у проституції, це не має значення: якщо доросла особа після згоди надалі утримується у використанні через психологічні маніпуляції або фізичну силу, він чи вона є жертвою торгівлі людьми і повинні отримувати переваги, викладені в Палермському протоколі й національних законах, які застосовуються в конкретному випадку ³.

Примус до проституції

Стаття 303 Кримінального кодексу України визначає сутенерство як дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою.

Примусова вагітність, примусова стерилізація, примусові аборти

Стаття 303 Кримінального кодексу України визначає Примушування до вступу в статевий зв’язок як примушування особи без її добровільної згоди до здійснення акту сексуального характеру з іншою особою.

Своєю чергою, в абзаці 1 ч. 5 ст. 281 Цивільного кодексу України зазначено: «Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи».

Водночас ст. 39 Стамбульської конвенції «Примусовий аборт та примусова стерилізація» визначає їх так:

Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано такі форми умисної поведінки:

a) проведення аборту жінці без її попередньої й інформованої згоди;

b) проведення хірургічного втручання, метою або наслідком якого є припинення здатности жінки до природної репродукції без її попередньої й інформованої згоди або розуміння процедури ⁴.

Провівши паралель між вітчизняним законодавством і Конвенцією Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, можемо побачити, що в українському законодавстві не лише «пропустили» кваліфікацію примусового аборту як злочину, а й не передбачили кримінальної відповідальности за дії, описані в пункті b статті 39 Стамбульської конвенції.

Станом на сьогодні правоохоронні органи можуть максимум притягнути до відповідальности особу за проведення хірургічного втручання, метою або наслідком якого є припинення здатности жінки до природної репродукції без її попередньої й інформованої згоди або розуміння процедури, за ст. 140 Кримінального кодексу України «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником». І то це можливо тільки при великому бажанні слідчого(ї) та достатній доказовій базі.

Калічення жіночих статевих органів

Це часткове або повне хірургічне видалення зовнішніх жіночих геніталій чи інше їх навмисне пошкодження або зміна, що вчиняється з немедичних причин: з культурною, релігійною або іншою метою (за визначенням ВООЗ, UNICEF та UNFPA).

Калічення жіночих геніталій — форма насильства над жінками, зафіксована в ст. 38 Стамбульської конвенції.

«Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано такі форми умисної поведінки:

а) видалення, інфібуляція або здійснення будь-якого іншого каліцтва в цілому або частково великих статевих губ, малих статевих губ або клітора;

b) примушування жінки до того, щоб вона зазнала актів, перелічених у підпункті “а”, або схилення її до цього;

с) підбурювання, примушування дівчини до того, щоб вона зазнала актів, перелічених у підпункті “а”, або схилення її до цього» ⁴.

Тут знову спостерігаємо прогалину в праві: у Кримінальному кодексі України немає відповідної кваліфікації злочину, тому правоохоронні органи України не мають змоги правильно кваліфікувати злочин.

Сексуальні домагання

В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить він так: «Сексуальні домагання — дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування» ⁵. Це вузька й неоднозначна дефініція, яку не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).

Читайте більше про сексуальні домагання у статті Катерини Вітер.

Кримінальна відповідальність за сексуальні домагання можлива лише тоді, коли є примушування до вступу в статевий зв’язок, що підпадає під ст. 154 Кримінального кодексу України.

У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу в статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу в статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу в статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.

Сексуальні домагання можуть також кваліфікуватися за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення як здійснення насильства за ознакою статі, що передбачає покарання у вигляді штрафу від 170 до 340 грн або громадських робіт на термін від 30 до 40 годин, або адміністративного арешту на термін до 10 діб. Якщо такі дії повторяться протягом року, розмір покарання подвоїться ⁶.

Наразі у Єдиному державному реєстрі судових рішень України майже немає вироків за сексуальні домагання через нечіткість законодавчих формулювань і процедур та складності в доказуванні злочину.,

Для порівняння, у Кримінальному кодексі Канади сказано, що якщо ви торкаєтеся іншої людини без її згоди і контакт має сексуальний характер або посягає на статеву недоторканість, вас можуть звинуватити в сексуальному насильстві за ст. 271. Злочином вважаються небажане обмацування, поцілунки, обмацування одягу, статевий акт за згодою з кимось, хто занадто молодий, щоб дати згоду, сексуальні дії з кимось, хто спить або непритомний, а також сексуальні дії з особою, яка цього не бажає ⁷.

Зґвалтування

Стаття 152 Кримінального кодексу України визначає зґвалтування як учинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням у тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи.

11 січня 2019 року набрали чинности зміни до Кримінального кодексу України. Одна з новацій згаданого вище закону — нове юридичне означення поняття «зґвалтування». Змінено концептуальний підхід до означення цього терміна. Раніше в національній теорії і практиці кримінального права насильство як ознака сексуальних злочинів нерідко тлумачилося через категорію «опору», тобто для кваліфікації злочину необхідно було довести застосування фізичного насильства, погрози його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Тепер же для кваліфікації діяння як зґвалтування досить відсутности добровільної згоди потерпілої особи ⁸.

Відповідно до цих змін, зґвалтуванням уважається не лише гетеросексуальний статевий акт, а й інші різновиди проникнення в отвори тіла людини, біологічно для цього не призначені. Відтак нова редакція суттєво розширила об’єктивний бік правопорушення ⁹.

Більше про нове означення зґвалтування читайте в статті Катерини Вітер.

З огляду на ухвалені зміни відсутність фізичного опору чи будь-яких фізичних ушкоджень тепер не означає, що статевий акт відбувся за взаємної добровільної згоди. Тобто де-юре вбачаємо на прикладі цих змін тенденцію культуру згоди. На жаль, на практиці досі маємо протилежне.

Передусім при застосуванні ст. 152 ККУ на практиці виникають проблеми в доведенні відсутности добровільної згоди на ті чи ті дії сексуального характеру. Досі при розслідуванні зґвалтування все зводиться до необхідности довести, що потерпіла чинила фізичний опір, зазнала тілесних ушкоджень тощо ¹⁰.

Якщо потерпіла особи звернулася в правоохоронні органи в перші години чи бодай протягом доби після зґвалтування і було проведено судово-медичну експертизу, це досі вважається єдиним доказом, крім слів потерпілої. У правоохоронній системі України зґвалтування досі відносять до латентних злочинів, не кажучи вже про інші форми сексуального насильства, що їх правоохоронці не сприймають як «серйозні злочини». Мало того, якщо потерпіла особа «несвоєчасно» звернулася в поліцію і без наявности фото- чи відеодоказів, добитися того, щоб слідчий(-а) передали справу в суд, майже неможливо.

Якщо порівнювати з іншими державами, то культура згоди діє щонайменше в десяти країнах Європи, зокрема в Бельгії, Швеції, Німеччині, Великій Британії та ін.

Ось, наприклад, кваліфікації зґвалтування в законодавстві Великобританії:

«Особа (А) вчиняє злочин, якщо:

(а) він навмисно проникає в піхву, анальний отвір або рот іншої людини (B) своїм пенісом,

(b) B не погоджується на проникнення, і

(c) А неправильно вважає, що B погоджується.

(2) Чи є переконання обґрунтованим, слід визначити, беручи до уваги всі обставини, зокрема і будь-які кроки особи А, яких було вжито, щоб з’ясувати, чи особа В погоджується».

(4) Особа, винна у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, підлягає довічному позбавленню волі в разі визнання її винною за обвинуваченням ¹¹.

У 2009 році Закон про статеві злочини ухвалила Шотландія. У цьому законі поняття «зґвалтування» прописано ширше:

Якщо особа (А) з пенісом

(a) без згоди іншої особи (B) і

(b) без будь-яких обґрунтованих переконань, що B погоджується,

проникає будь-якою мірою, або з наміром це зробити, або з необережности щодо того, чи має місце проникнення в піхву, анус або рот B, тоді A вчиняє злочин, відомий як злочин зґвалтування.

(2) Для цілей цього розділу пенетрація є актом, що триває від входу до вилучення пеніса; але цей підпункт підпадає під підпункт (3).

(3) У випадку, коли спершу дано згоду на проникнення, але в певний момент часу згоду було відкликано, підпункт (2) слід тлумачити так, ніби посилання в ньому на дію, що триває від проникнення, є посиланням на дію, що триває з того моменту часу.

(4) У цьому Законі

• «пеніс» включає хірургічно сконструйований пеніс, якщо він утворює частину А, створений під час хірургічного лікування, і

• «вагіна» включає

(а) вульву і

(b) вагіну, сконструйовану хірургічним шляхом (разом із будь-якою сконструйованою хірургічним шляхом вульвою), якщо вона є частиною В, створеною в процесі такого лікування ¹².

Світові зразки законодавчих визначень та практики

Крім наведених прогалин у кваліфікації окремих форм сексуального насильства як злочинів, при удосконаленні законодавства варто звернути увагу на необхідність детально визначити поняття «добровільна згода».

Ось як, наприклад, це зробила Шотландія.

Згода: обсяг і відкликання

(1) Цей розділ застосовується до розділів з 1 по 9.

(2) Згода на поведінку сама по собі не означає згоди на будь-яку іншу поведінку.

(3) Згоду на поведінку може бути відкликано в будь-який час до або, у разі тривалої поведінки, під час такої поведінки.

(4) Якщо поведінка має місце або продовжує мати місце після того, як згоду було відкликано, вона має місце або продовжує мати місце без згоди ¹³.

Ба більше, Шотландія пішла далі і в окремій статті прописала про згоду в окремих фізичних станах, таких як сон і непритомність.

Згода: дієздатність уві сні або без свідомости

(1) Цей розділ застосовується до розділів з 1 по 9.

(2) Людина не здатна, перебуваючи уві сні чи без свідомости, дати згоду на будь-яку поведінку ¹³.

Згода відіграє важливу роль в обвинуваченні в сексуальному насильстві. Наприклад, підпункт 273.1(2) Кримінального кодексу Канади стверджує, що згоду не отримано, якщо вона надійшла від когось іншого, а не від скаржника, якщо ви зловживаєте довірою або якщо інша особа вказує, що вона не погоджується з вашими сексуальними заграваннями. Своєю чергою, у підпункті 273.3 зазначено, що «ніщо в пункті (2) не повинно тлумачитися як обмеження обставин, за яких згоду не отримано» ¹⁴. У такий спосіб законодавство Канади прямим текстом прописало «культуру згоди» й унеможливило зловживання питанням згоди в злочинах, пов’язаних із сексуальним насильством.

Згідно з рішенням Верховного суду Канади R. v. Ewanchuk, 1999 CanLII 711 (SCC), [1999] 1 SCR 330, непряма згода, наприклад мовчання або бездіяльність передбачуваної жертви, не є захистом від обвинувачень у сексуальному насильстві ¹⁵.

Ще цікавий досвід Канади — тест на предмет сексуального насильства. Рішенням Верховного суду Канади 1987 року (SCC) R. v. Chase, 1987 CanLII 23 (SCC), [1987] 2 SCR 293 було встановлено тест на предмет сексуального насильства. Це було зроблено після того, як чоловік у Нью-Брансвіку зайшов до сусіда додому без запрошення і обмацав 15-річну дівчину. Його звинуватили в сексуальному насильстві й визнали винним у судовому засіданні, однак в апеляції це засудження зменшили до «звичайного нападу», перш ніж Верховний суд Канади поновив судимість ¹⁶.

У своїй аргументації суд установив тест, який використовують, щоб визначити, чи відбулося сексуальне насильство. Елементи тесту: частина тіла, до якої торкнулися, характер контакту, обставини події, чи застосовувалася сила або примус.

У багатьох країнах обвинувачення в сексуальному насильстві може зруйнувати кар’єру й розбити сім’ї, навіть якщо особу визнають невинною. Засудження може завершитися тривалим тюремним ув’язненням, а особу буде внесено в базу даних злочинців сексуального характеру. Для ефективного подолання культури зґвалтування і звинувачення постраждалих цей підхід доцільно впровадити і в Україні.

З аналізу випливає, що у вітчизняному законодавстві переважно наявна культура згоди, адже Україна зробила суттєві кроки в імплементації міжнародних стандартів у цій сфері. Проте у нас досі існують чималі прогалини в законодавстві, такі як відсутність криміналізації сексуального рабства чи примусової вагітности.

Правоохоронна система, своєю чергою, не завжди може чи не завжди хоче належним чином притягувати кривдника до відповідальности через відсутність чітких механізмів, а також через досі популярну культуру зґвалтування.

---

1. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#top [↩]
2. https://wiki.legalaid.gov.ua/index.php Дії_осіб,_які_постраждали_від_сексуального_насильства_під_час_війни [↩]
3. https://www.state.gov/what-is-modern-slavery/ [↩]
4. https://rm.coe.int/1680462546 [↩] [↩]
5. https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15#Text [↩]
6. https://www.rbc.ua/rus/styler/zhertvi-movchat-yurist-poyasniv-k-diyati-1695293224.html [↩]
7. https://www.criminalcodehelp.ca/offences/sexual-offences/sexual-assault/#block-478 [↩]
8. https://genderindetail.org.ua/spetsialni-rubriki/legal-advice/nove-oznachennya-zgvaltuvannia.html [↩]
9. https://genderindetail.org.ua/season-topic/dosvidy-viyny/rezonansni-zhvaltuvannya.html [↩]
10. https://www.unodc.org/documents/justice-and-prison-reform/UKR_Full_Resource_book_trainers_effective_prosecution_responses_violence_against_women_and_girls.pdf [↩]
11. https://www.legislation.gov.uk/ukpga/2003/42/part/1/crossheading/rape [↩]
12. https://www.legislation.gov.uk/asp/2009/9/section/1 [↩]
13. https://www.legislation.gov.uk/asp/2009/9/section/14 [↩] [↩]
14. https://laws-lois.justice.gc.ca/eng/acts/c-46/section-273.1.html [↩]
15. https://www.canlii.org/en/ca/scc/doc/1999/1999canlii711/1999canlii711.html [↩]
16. https://www.canlii.org/en/ca/scc/doc/1987/1987canlii23/1987canlii23.html [↩]

Суспільний резонанс навколо випадків сексуального насильства щоразу породжує одне й те саме запитання: чому навіть після очевидних злочинів частина людей продовжує шукати провину в постраждалих, а не в кривдниках?

Яскравим прикладом стали вечірки блогерів, які набули широкого розголосу у 2023 році. Тоді хлопці знущалися з непритомних від алкоголю дівчат і транслювали свої дії в прямому ефірі. Поки одна частина суспільства вимагала справедливого покарання винних, інша перекладала відповідальність на постраждалих: мовляв, вони самі погодилися прийти на вечірку, а тому мали передбачити можливе насильство.

У соцмережах виникло два табори. Перші були переконані, що кривдити жінок неприпустимо, що хлопців треба суворо покарати, їм немає виправдання. Проте знайшлися й ті, хто стверджували: дівчата самі винні в тому, що з ними сталося. Якщо вони добровільно прийшли на вечірку, то мали б передбачити насильство, яке може бути вчинено щодо них, а от, мовляв, із «хорошими» дівчатами такого не трапилося б.

Чому досі в суспільстві знаходяться ті, хто звинувачують жертв сексуального насильства в тому, що їх скривдили, і поблажливо ставляться до кривдників? Тому що в Україні поширений соціокультурний феномен, який має назву «культура зґвалтування».

Культура зґвалтування

Культура зґвалтування (англ. rape culture) — це соціокультурний контекст, у якому насильство, особливо щодо жінок, дітей та інших вразливих груп, уважається прийнятною або нормальною поведінкою. Охоплює виправдання або мінімізацію осуду насильства, а також відсутність покарання для злочинців, що сприяє безкарності й поширенню насильства в суспільстві.

Про піраміду культури зґвалтування

Існує так звана піраміда сексуального насильства — концептуальна модель, яка ілюструє різні форми сексуального насильства і показує їхній рівень «серйозности». На вершині піраміди розташовано «важчі» форми насильства, такі як зґвалтування й сексуальне рабство, на нижніх рівнях — «легші», такі як домагання, жарти про зґвалтування та об’єктивація жінок.

«Важчі» й «легші» злочини не дуже доречна градація сексуального насильства. Цей поділ засвідчує, що до «серйозних» злочинів більше уваги, за них є кримінальна відповідальність, натомість «несерйозні», «легкі» види насильства можуть узагалі не вважатися насильством і виправдовуватися як «жарти», «флірт», «увага й компліменти». Ця модель допомагає зрозуміти різницю між відкритою агресією та підступнішими, прихованими формами сексуального насильства, а водночас побачити прямий зв’язок між ними.

Саме ці «найменш серйозні» прояви становлять базис насильства як культурної норми повсякдення, сприяють поширеності «важкого» сексуального насильства, тому їх слід позначити як форми насильства і засудити. Толерування найменшого зла згодом перетворюється на толерування щонайжорстокіших злочинів.

Типові прояви культури зґвалтування:

1. Звинувачення постраждалої в бездіяльності або діях, які начебто «спровокували» насильство
2. Шельмування: засудження постраждалої за вигляд, поведінку або сексуальність, що їх пробують пов’язати з учиненим проти неї насильством
3. Об’єктивація: погляд на жінок як на об’єкт задоволення чи контролю, а не як на людей зі своїми правами, бажаннями, суб’єктністю (зокрема в мистецтві, масовій культурі)
4. Міфи про зґвалтування: поширення неправдивих переконань про зґвалтування, які можуть містити ідеї, нібито зґвалтування стосується лише певних сценаріїв поведінки чи типів людей
5. Нормалізація сексуального насильства: сприйняття певних форм насильства, особливо в інтимних стосунках, як нормального або несуттєвого проступку
6. Відмова визнавати зґвалтування: ідея, що зґвалтування може бути недостатньо серйозною чи вигаданою проблемою, або намагання виправдати злочин, відкинути свідчення постраждалої
7. Гендерна дискримінація: відмова визнавати зґвалтування на підставі статі або інших соціокультурних чинників, що може призводити до безкарности злочинців
8. Мовне насильство: використання мови чи жартів, які баналізують зґвалтування, зміцнюючи тим самим нормалізацію насильства
9. Послаблення відповідальности злочинців: звільнення злочинців від відповідальности через виправдання їхніх дій на основі стереотипів чи загальноприйнятих поглядів у суспільстві

Це не вичерпний список проявів культури зґвалтування.

Патріархат і культура зґвалтування

Слід окремо зупинитися на пункті про гендерну дискримінацію. У більшості країн, в Україні теж, досі патріархальний суспільний устрій: це коли чоловіки домінують у таких сферах, як влада, ресурси, мають кращий доступ до них і, відповідно, більше можливостей. У такому суспільстві зазвичай сильні гендерні стереотипи, зокрема бачення маскулінности як такої, що проявляється через звершення, перемоги і жорстокість (токсична маскулінність), а ідеалізованої фемінности — як турботливої, покірної, слабкої, такої, що потребує захисту і опіки з боку чоловіка.

Культура зґвалтування — прямий наслідок патріархальної системи суспільних відносин. У такому контексті сексуальна сфера теж бачиться як місце підкорення і домінування, а не як рівноправна взаємодія заради взаємної насолоди. Лексика, якою описують секс, відбиває насилля («він її трахнув») і домінування / володіння (давати і брати секс) та підводить до думки, що жінки повинні задовольняти бажання і «потреби» чоловіків, утративши власну автономію.

Така система відносин породжує взаємозаперечні вимоги до жінок. Від жінок вимагають бути привабливими і демонструвати свою сексуальність, водночас їх же звинувачують за «провокативну» поведінку й вигляд. Чоловіча сексуальність презентується як «неконтрольована», «інстинкти», що їх чоловік не може приборкати, тимчасом на жінок покладається відповідальність за контроль поведінки чоловіків і уникнення насильства.

Наприклад, Ярина Холод відзначає, що саме за такою логікою побудовано розділи про «віктимну / провокативну» поведінку в підручнику для 8 класу, де дівчаток учать уникати зґвалтування, натомість поведінку хлопчиків узагалі не обговорюють.

У патріархальній культурі на чоловіків також покладено обов’язок захищати жінок від інших чоловіків, а для жінки, яка не має статусу «власности» конкретного чоловіка, зростає загроза різних типів насильства.

Читайте про це есе Емми Антонюк «Ще один спосіб сказати “ні”, коли “ні значить ні” не розуміють».

Ще один негативний ефект патріархату — гомофобія і тиск за будь-які відмінності: виявлення чоловіками рис, що сприймаються як жіночі, може спричинити агресивну реакцію, бо це порушує усталені стереотипи домінування.

Культура зґвалтування дозволяє використовувати образливу мову і секс для встановлення влади і стала частиною чоловічих взаємин у тюрмах. Суспільні упередження перешкоджають реформі пенітенціарної системи, адже загроза зґвалтування в тюрмі сприймається як засіб залякування потенційних злочинців, і ця загроза працює лише тоді, коли чоловіків справді ґвалтують.

Нормалізацію сексуального насильства також напряму пов’язано з воєнізованою загарбницькою культурою, у якій ідеал чоловіка домінує над усім у зоні його влади — жінками, дітьми, іншими чоловіками і навіть країнами. Імідж президента росії Володимира Путіна багато в чому базується на такій токсичній маскулінності.

Зґвалтування використовується як знаряддя війни, інструмент геноциду і засіб тиску, це один із найпоширеніших воєнних злочинів.

Читайте більше в статті Яни Радченко «Резонансні зґвалтування: чи суспільне обурення веде до системних змін?».

Чому культура зґвалтування існувала протягом історії людства і коли зародився рух проти зґвалтувань

Піраміда зґвалтування показує, як працює нормалізація насильства. У культурі ми знайдемо тисячі прикладів: від образу Джеймса Бонда у 1960-х, який ігнорував жіноче «ні», і до легенд та казок, створених ще до нашої ери. У міфології більшости народів боги й герої використовують сексуальне насильство щодо жінок як покарання.

Як пише індійська феміністка Пуджа Приямвада: «Сам головний давньогрецький бог Зевс — частина багатьох історій про зґвалтування: вважається, що він “сексуально зґвалтував” кількох жінок — Антіопу, Європу, Геру, Леду й інших. Медузу зґвалтував Посейдон, і її ж було покарано за зґвалтування в храмі Афіни» ¹.

Згадаймо тренд у ТікТоку 2021 року: жінки розповідали, що пережили сексуальне насильство і показували тату із зображенням Медузи Горгони. Це пов’язано з феміністичним переосмисленням міфу про неї як про жертву насильства. Медуза постраждала від сексуального насильства Посейдона, який хотів помститися Афіні. Богиня мудрости покарала жінку за сексуальний контакт без її згоди, адже Медуза, служниця у її храмі, мала зберігати незайманість. Афіна перетворила волосся Медузи на змій і наклала прокляття, згідно з яким кожен чоловік від погляду на неї ставав каменем ².

В історії людства зґвалтування часто не вважалося злочином — жінок розглядали як майно і вони не мали прав. У різних культурах компенсацію за зґвалтування дочки (переважно матеріальну) віддавали батьку, бо начебто зіпсували його майно. Зґвалтованих заміжніх жінок могли покарати за перелюб, а зґвалтування в шлюбі вважалося неможливим, адже секс був «подружнім обов’язком».

Масовий рух проти зґвалтування зародився в 1970-х роках, коли жінки почали публічно говорити про зґвалтування і його страшні наслідки. Вважається, що термін «культура зґвалтування» походить від фрази «культура, яка підтримує насильство» з книжки Сьюзен Браунміллер «Проти нашої волі: чоловіки, жінки і насильство» (1975). У 1971 році в Нью-Йорку проти зґвалтування виступили радикальні феміністки, позначивши початок публічного обговорення цієї проблеми. Вони наголошували, що зґвалтування віддзеркалює сексизм у суспільстві, де владу нерівномірно розподілено між різними групами.

Серед ключових подій — зґвалтування Джоан Літтл 1974 року, яке спричинило національний протест на чолі з Анджелою Девіс. Цей випадок підкреслив зв’язок між расизмом і сексизмом, що діяли проти жінок, які зазнали зґвалтування. Рух проти зґвалтування акцентував увагу на взаємодії між расизмом, класовими упередженнями й сексизмом та намагався змінити ставлення суспільства до постраждалих, підтримуючи їхні права і судову справедливість.

Культура згоди

З кінця ХХ століття в різних суспільствах на противагу культурі зґвалтування розвивається культура згоди. Не можна приписати її винайдення конкретним особам чи організаціям, це просто сучасніший підхід до статевих стосунків. Ідеї культури згоди підтримують громадські організації, освітні інституції й активіст(к)и, які працюють над усвідомленням і навчанням суспільства про засади згоди та запобігання сексуальному насильству.

Культура згоди — це соціальний і культурний контекст, у якому всі учасники взаємодії вільно, ясно і згідно з власним бажанням виражають свою згоду на будь-які сексуальні чи інші інтимні взаємодії. Вона покликана змінити усвідомлення про взаємозв’язок, згоду і повагу в інтимних стосунках, сприяючи здоровим та безпечним сексуальним відносинам. У культурі згоди акцент робиться на взаємній повазі й урахуванні побажань кожної сторони.

На глобальному рівні рупором культури згоди став рух Me Too, який виник у США 2006 року. Його ініціювала активістка Тарана Бурке, котра вжила вислів «me too» на позначення розповіді однієї постраждалої жінки на зустрічі з дітьми, які зіткнулися із сексуальним насильством і домаганнями. У 2017 році акторка Ейша Енслер та інші публічні особи закликали жінок усього світу ділитися своїм досвідом у соціальних мережах, додаючи хештег #MeToo. Цей рух став важливим механізмом підтримки тих, хто мали справу із сексуальним насильством, і сприяв підвищенню усвідомлення проблеми в усьому світі.

Принципи культури згоди:

1. Ясна й активна згода має бути чітко й активно виражена словами або заздалегідь узгодженими сигналами, які вказують на готовність до сексуальних дій.

2. Узгодженість невербальних сигналів: якщо ви використовуєте невербальні засоби комунікації, вони мають бути передбачені і зрозумілі обом сторонам, щоб уникнути непорозумінь.

3. Згода на кожному етапі: згода не є сталим станом, її може бути відкликано на будь-якому етапі сексуальної взаємодії. Завжди запитуйте і стежте за взаємним комфортом.

4. Важливо розуміти власні межі та поважати межі партнера чи партнерки. Говорити відверто про свої бажання і давати партнеру/ці можливість говорити про свої.

5. Згоду не може надавати особа, яка перебуває під впливом алкоголю, наркотиків чи інших токсичних речовин. Людина, яка не досягла віку згоди, не може дати згоду на секс дорослій особі.

6. Попередній сексуальний досвід, одяг і статус людини не є згодою. Попередні стосунки, одяг або шлюбний статус не служать доказом згоди на сексуальні дії. Згода має бути виражена явно і свідомо на кожному етапі взаємодії.

7. Культура згоди не руйнує романтику в стосунках. Самé усвідомлення згоди і бажань партнера/ки — це шлях до спільного задоволення.

8. Принцип активної згоди охоплює всі вираження сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности. Важливо розуміти, що секс не обмежується пенетрацією чи якоюсь іншою статевою взаємодією.

Якщо чітко і ясно висловленої згоди немає — її немає.

Це особливо важливо підкреслити:

• «ні» означає «ні»;
• «так» означає «так»;
• відсутність «так» означає «ні»;
• відсутність «ні» теж означає «ні».

Існують ситуації, коли партнер/ка може боятися, соромитися, відчувати тиск і промовчати, особливо коли йдеться про стосунки з дисбалансом влади (наприклад, керівник—підлегла).

Суспільство з утвердженням культури сексуальної згоди стане освіченим у питаннях сексуальности й поважатиме права та гідність кожної особи. У ньому буде нульова толерантність до будь-якої форми сексуального насильства і всіляка підтримка постраждалих.

У країні, де пануватиме культура згоди, громадян_ки зможуть розраховувати на те, що державні й правоохоронні органи завжди реагуватимуть на будь-які прояви сексуального насильства, а постраждалі від сексуального насильства матимуть довіру, захист і підтримку замість звинувачень. Ґвалтівників буде покарано законом, і вони зазнають репутаційних збитків.

У чому різниця між культурою згоди і культурою зґвалтування. Приклади 

На міжнародному рівні спостерігається різна динаміка розвитку культури згоди. Цьогоріч у публічному просторі величезного розголосу набрали позитивні кейси боротьби з культурою насильства. Наприклад, в Іспанії голову федерації футболу відсторонили за поцілунок без згоди з футболісткою; у Нідерландах чоловіка засудили за те, що він без згоди партнерки зняв презерватив під час сексу.

Проте впровадження культури згоди на всіх рівнях соціального життя — досі важке завдання для більшости країн. Дослідження юристки Олени Зайцевої показує, що в багатьох країнах, навіть попри наявні закони, багато жінок і дітей залишаються без захисту через упередженість правоохоронних органів і судових систем. Наприклад, у Південно-Африканській Республіці існують суворі закони щодо зґвалтування, але проблема полягає в їх неправильному застосуванні через упередженість правоохоронних органів. Норвегія і Швеція, незважаючи на ліберальні закони, стикаються з проблемами в засудженні злочинців через широке означення зґвалтування і недовіру до правоохоронних органів.

Ці приклади підтверджують, що суворих законів замало без передбачуваности судових вироків, неупереджености правоохоронців та довіри постраждалих до правосуддя. Ефективна боротьба із сексуальним насильством вимагає системного підходу, який охоплює якісне законодавство, якісну роботу правоохоронних органів та довіру суспільства до судової системи. Це вкотре доводить, що ефективний захист постраждалих від сексуального насильства та встановлення адекватних покарань для ґвалтівників неможливі без комплексної діяльности, спрямованої на боротьбу з культурою насильства.

Україна 

11 січня 2019 року в Україні набрали чинности зміни до Кримінального кодексу, які визнають секс без згоди як зґвалтування. Ці зміни забезпечили відповідність закону Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульській конвенції). Відтоді означення зґвалтування містить будь-які насильницькі дії сексуального характеру без добровільної згоди, враховуючи й інші принизливі дії.

Читайте статтю Катерини Вітер «Що таке сексуальні домагання?»

У соцмережах тоді багато жартували, мовляв, цей закон запроваджує обов’язкові розписки на секс, «буцімто» феміністки хочуть заборонити флірт, а таке законодавство призведе до наклепів.

Проте феміністично налаштовані громадян_ки завважили, що такі закиди звучать абсурдно в той час, коли в нашій країна важко добитися законного покарання для ґвалтівників. До ухвалення змін до Кримінального кодексу притягнути до відповідальности за сексуальне насильство можна було, тільки якщо до жертви застосовували погрози, силу або зловживали її безпорадним станом. До того ж 2019 року Канал 24 повідомив, що за даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 56 % опитаних жінок і 50 % чоловіків вважали зґвалтування насильством над особистістю. Тобто майже половина населення фактично не вважала зґвалтуванням злочином.

Важливим кроком до утвердження культури згоди в Україні стала ратифікація 20 червня 2022 року Стамбульської конвенції. Її мета — знищити гендерні стереотипи, які призводять до насильства над жінками й домашнього насильства. Конвенція встановлює кримінальну відповідальність за насильство щодо жінок та забезпечує за нього покарання.

Конвенція використовує термін «гендер» для того, щоб оприявнити насильство, спрямоване на жінок через їхню стать або гендерну ідентичність. Ідеться не тільки про фізичне насильство, а й про економічне, психологічне та сексуальне насильство, яке може спостерігатися в сімейному оточенні, на роботі чи в інших сферах життя.

Окремі консервативні політики критикували конвенцію за вживання в ній терміна «гендер»; їх непокоїть можлива легалізація одностатевих шлюбів і розширення так званої гендерної ідеології в суспільстві. Це відверті вигадки, які не відповідають суті й тексту документа. Проте важливо розуміти, що мета конвенції не регулювати сімейні відносини, — це документ, який фактично захищає всіх жертв насильства незалежно від їхньої статі, гендерної ідентичности й інших характеристик.

Хоча в Україні досі є прихильники патріархального суспільства і культури зґвалтування, на противагу їм стрімко зростає запит на феміністичний порядок денний, у соцмережах поступово вибудовується інститут репутації, діє скасування за підтримку наративів сексуального насильства.

Українське суспільство обурюється не тільки резонансними зґвалтуваннями, а й фактами просування ідей культури насильства, хоча офіційні органи, на жаль, не завжди підтримують громадську думку. Наприклад, українці й українки досі вимагають вилучити зі шкільної програми підручник «Основи здоров’я», де сказано, що «надто коротка спідниця, відкрите декольте, яскравий макіяж можуть створити про вас хибне враження і спровокувати ґвалтівника», та запровадити уроки статевої освіти для школяр_ів, однак ці зміни надто повільно просуваються.

Ще один приклад, як інтернет-користувач_і протистояли державним установам, коли ті заплющують очі на культуру насильства, — масове обурення тим фактом, що над розробкою Кримінального кодексу України працює Микола Хавронюк, юрист, котрий виступає за скасування умовних термінів для ґвалтівників і наголошує: «Має враховуватися певна провокативна поведінка потерпілої, яка спочатку каже, що ніби хоче, а потім передумала!»

Висловлювання Хавронюка містять обвинувачення постраждалих і суперечать принципу активної згоди, згідно з яким людина має право передумати займатися сексом у будь-який момент. Небайдужі громадян(к)и створили вже другу петицію з проханням відсторонити правознавця від розробки Кримінального кодексу (на сайті Кабміну таємничим чином зникла можливість підписати першу петицію за добу до закінчення терміну її підписання, коли залишилося зібрати останні кілька тисяч голосів).

Одне із засадничих завдань руху за права жінок в Україні — створити умови, за яких державні інституції і правоохоронні органи підтримуватимуть і поширюватимуть культуру згоди та протидіятимуть культурі зґвалтування разом із свідомими громадян(к)ами. Це закладе основи безпеки і сприятливого тла для розвитку потенціалу кожного й кожної.

---

1. Tracing The Origins Of Rape Culture In Mythology. Pooja Priyamvada // https://feminisminindia.com/2017/10/06/origins-rape-culture-mythology/?amp [↩]
2. Постраждала ніколи не винна. Як тату Медузи стало символом постраждалих від насильства? Анастасія Микитенко // https://www.wonderzine.me/wonderzine/life/life/12605-postrazhdala-nikoli-ne-vinna-yak-tatu-meduzi-stalo-simvolom-postrazhdalih-vid-nasilstva [↩]

Щоб придбати книгу, завітайте на сайт видавництва «Віхола».

Звичайно, можна, якщо дівчина морально готова спробувати тампони і добре вивчила інструкцію та правила безпеки. Проте досі існує хибна думка, що при використанні тампонів можна порвати гімен (на нього ще кажуть дівоча пліва), і тоді дівчина втратить свою цінність і її ніхто не візьме заміж. Звучить, наче якась дичина із середньовіччя, еге ж? Так і є. По-перше, цінність людини не визначається наявністю чи відсутністю якогось органа. По-друге, дівчина, може, й сама не планує виходити заміж, і має на це повне право. По-третє, треба триматися подалі від людей, які вважають, що гімен— то надважливо. 

Розберімося, що таке ота дівоча пліва, чи гімен. 

1. Це не плівка, а складка слизової, що обрамляє вхід до піхви, як корона. Саме тому у Швеції її називають «вагінальна корона». Вона не перекриває отвір повністю (це трапляється в дуже рідкісних випадках і потребує хірургічного втручання), тож ніяк не заважає користуватися тампонами. 

2. Деякі дівчатка народжуються без гімену. А в деяких жінок ця складка слизової настільки еластична, що може зберігатися протягом усього життя— навіть після вагінальних пологів. Саме тому гінеколог на огляді не може знати, був у дівчини секс чи ні, користується вона тампонами чи віддає перевагу прокладкам. Усе, що може бачити лікар,— є ота дівоча пліва чи ні. 

3. Раніше помилково вважалося, що за першого проникнення пеніса в піхву гімен рветься і йде кров. Зараз ми знаємо, що крові може взагалі не бути, і це нормально. А у Швеції підлітків у школі вчать, що наявність хоча б кількох крапель крові під час першого сексу— то вже привід звернутися до лікаря, щоб виключити травмування й інфікування. 

4. Тампони найчастіше ніяк не впливають на гімен, чи вагінальну корону, бо вони надто маленькі, та й ця складка слизової досить еластична. 

До речі, у деяких народів досі існує жахлива традиція: після першої шлюбної ночі наречена має продемонструвати родичам простирадло з плямами крові. І якщо червоного там не буде, то дівчину можуть побити чи вигнати з дому. А уяви, якщо вона народилася без гімену! Або її вагінальна корона дуже еластична! На жаль, багато дівчат постраждали через поширення таких забобонів і відсутності грамотної інформації про тіло.

Інституційне забезпечення рівних можливостей реалізації прав і свобод людини для представників і представниць усіх соціальних груп населення — базова цінність будь-якої демократичної держави. Це передбачено засадничим принципом недискримінації, на якому ґрунтується законодавство України.

Цей принцип не допускає жодних форм дискримінації окремих осіб чи груп осіб у широкому переліку суспільних відносин. Також він передбачає забезпечення рівности прав, свобод і можливостей, рівности перед законом та повагу до гідности кожної людини. Відповідно всі ці засади стосуються і мають бути закріплені в національному законодавстві та в усіх нормативно-правових актах.

Докладніше про юридичне (не)визнання гомосексуальних стосунків та певні законодавчі обмеження прав людини, пов’язані із сексуальною орієнтацією, вже йшлося в наших попередніх матеріалах.

Читайте також:

«Навіщо їм шлюб? Права, яких немає у ЛГБТ-військових» Марти Змислої 

«Віртуальний прайд: обговорення рівних прав ЛГБТ+ людей під час місяця гордости 2023 року» Яни радченко

«Захищати Батьківщину без дискримінації: ЛГБТ+ люди в арміях світу та України» Ганни Гриценко

Мета цього тексту — проаналізувати наративи щодо ЛГБТ+ спільноти на рівні зовнішньої комунікації національних публічних діячів і діячок, державних інституцій та політичних партій. Також буде проаналізовано законотворчу діяльність членів і членкинь найбільших політичних фракцій у Верховній Раді, їхня позиція щодо окремих законопроєктів, спрямованих на покращення становища чи захисту ЛГБТ+ спільноти, та гомофобні заяви і законопроєкти, що їх вони ініціювали чи підтримали.

Чому це важливо? По-перше, заяви і дії осіб, які обіймають ці посади, відбивають не їхні персональні ціннісні орієнтири чи позиції, а їхні позиції як народних обранців. Відповідно вони якоюсь мірою транслюють суспільні настрої й «голоси» своїх виборців. По-друге, офіційна комунікація і діяльність національних публічних діячів/-ок не лише репрезентує, а й значуще «задає тон» та впливає на громадську думку. Від їхнього наративу щодо ЛГБТ-пар залежить видимість спільноти, репрезентація її у ЗМІ та суспільне ставлення до неї загалом. Тому, безсумнівно, офіційна комунікація публічних діячів/-ок, державних інституцій і політичних партій нерозривно пов’язана із суспільними настроями.

У цій статті проаналізовано політичні наративи 2019–2023 років.

Позиція щодо ЛГБТ+ спільноти в передвиборчих програмах партій

Аналіз офіційної позиції політичних партій, що ввійшли до складу ВРУ ІХ скликання, щодо ЛГБТ+ спільноти варто почати із їхніх передвиборчих програм як першочергового джерела декларації їхньої позиції та ідеологічних переконань.

У програмі партії «Слуга народу», яка складається з 16 розділів і тезово описаних пріоритетів у кожному з них, про захист прав конкретно ЛГБТ+ спільноти не йдеться. В одному з пунктів розділу «Національна ідентичність і громадянська злагода» зазначено: «захистимо права людини та основоположні свободи, забезпечимо рівні права та можливості чоловіків і жінок в українському суспільстві». Наявність такого пункту, безперечно, краще, ніж відсутність хоч якогось, але набагато краще було б, якби він був конкретизований, а проблема дискримінації ЛГБТ+ спільноти — визнаною, що підвищило б її видимість.

Передвиборча програма партії «Голос» із 23 підрозділів теж не містить конкретних згадок про забезпечення рівних прав і можливостей чи надання належного юридичного захисту ЛГБТ+ спільноті. Хоча в першому підрозділі «Як звучить Україна?» вони не раз акцентують на тому, що їхня мета — «повернути людину в центр держави» незалежно від її ідеологічних переконань та інших характеристик. Проте конкретного механізму для досягнення цього завдання в програмі партії не вказано.

У програмі «Європейської Солідарности», як і в перших двох, ідеться про рівні можливості для жінок і чоловіків і немає чітких згадок про захист прав ЛГБТ+ спільноти.

Програма партії «Батьківщина» взагалі обійшла стороною забезпечення рівних прав і можливостей для різних соціальних груп населення та втілення принципу недискримінації.

Станом на вересень 2023 року програми вже неіснуючої фракції ОПЗЖ немає у відкритому доступі, але про ставлення партії до ЛГБТ+ спільноти, з яким вона заходила у ВРУ, можна виснувати зі слів експартійця Юрія Бойка. В одному інтерв’ю він чітко окреслив позицію партії: «Що стосується одностатевих шлюбів, то це навіть не обговорюється. Це така дурість, яка для нашого християнського суспільства є неприйнятною» ¹.

Отже, аналіз передвиборчих програм політичних партій, які в результаті виборів 2019 року здобули більшість місць у парламенті, продемонстрував, що адвокація інтересів ЛГБТ+ спільноти не була пріоритетом чи принаймні окремим напрямом роботи для жодної з партій. У проаналізованих програмах не було відверто гомофобних заяв чи позицій. У частині з них ішлося про втілення принципу соціальної справедливости й рівности всіх соціальних груп населення України. Однак ці ідеї було представлено радше як ціннісні орієнтири, а не пріоритетні напрями роботи з конкретним механізмом дій.

Наявність таких згадок, хай лише на ідеологічному рівні, безумовно, краще, ніж відсутність будь-яких. Проте конкретизація проблеми дискримінації ЛГБТ+ спільноти й актуалізація питання її належного захисту як окремий пункт програми мало б набагато позитивніший ефект.

Пояснення цьому цілком зрозуміле: допоки проблему не окреслено і не «підсвічено», вона залишається невидимою для більшости суспільства. Допоки про виклики, спричинені юридичним невизнанням гомосексуальних пар сім’єю, не говорять, більшість суспільства їх навіть не помічає. Відповідно проблеми, які не вербалізовано і не актуалізовано, не може бути вирішено.

Членство українських політичних партій у міжнародних ліберально-демократичних об’єднаннях

Приналежність політичної партії до міжнародних політичних об’єднань, альянсів та організацій не одинокий, але один із можливих способів оцінити ідеологічне спрямування й ціннісні орієнтири партії. Це один з індикаторів, який дає змогу оцінити, чи партія дружня до ЛГБТ+ спільноти принаймні декларативно. Одне з таких об’єднань — Альянс лібералів і демократів за Європу (АЛДЄ) — європейська транснаціональна політична партія, що сповідує ліберально-демократичні цінності та об’єднує партії, які їх поділяють.

Українська політична партія «Голос» першою з парламентських партій ІХ скликання ВРУ приєдналася до АЛДЄ 2020 року. Як зазначають у «Голосі», для членства в цьому об’єднанні партія має довести, що поділяє цінності ліберальної демократії, верховенства права, толерантности, захисту прав людини та принципів ринкової економіки. Зі свого боку, членство в АЛДЄ дає доступ до мережування з європейськими партіями зі схожими цінностями та з європейською політичною верхівкою.

Друга українська політична партія, що приєдналася до Альянсу 2022 року, — «Слуга народу». За словами голови партії Олени Шуляк, це рішення не було спонтанним: «приєднання до “політичної сім’ї” партії АЛДЄ як повноправного члена для СН — один із ключових пріоритетів у міжнародній політиці». Особливо актуалізувалося питання приєднання після повномасштабного російського вторгнення. Членство в об’єднанні — не просто індикатор спільних цінностей і переконань, нині воно розцінюється як важливий політичний крок, що сприяє якіснішій інтеграції у європейську політичну спільноту.

Крім того, що беззаперечна підтримка АЛДЄ суверенітету і цілісности України зміцнює позицію нашої держави на міжнародній арені, членство двох українських партій у АЛДЄ впливає на рішення всередині українського політикуму. Наприклад, 28 травня 2023 року АЛДЄ ухвалила резолюцію, якою підтримала законодавчу ініціативу депутаток і депутатів «Голосу» та «Слуги народу» щодо подання законопроєкту про цивільні партнерства. Це стало першою міжнародною заявою такого рівня, яка закликає підтримати законопроєкт.

Хоча ця резолюція де-юре не накладає на Україну якихось зобов’язань, а має лише рекомендаційний характер, де-факто вона може потенційно впливати на користь ухвалення законопроєкту. Заклик європейської спільноти підтримати реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар демонструє важливість цього питання для Альянсу і всього європейського політикуму, що сповідує ліберально-демократичні цінності. Така позиція Альянсу легалізує також важливість і актуальність цього питання в українському суспільстві. Для України, яка виборює своє місце в цій спільноті, ухвалення законопроєкту — логічний і очікуваний крок у рамках імплементації норм європейського законодавства в національне українське законодавство.

Гомофобні висловлювання й законодавчі ініціативи окремих представників та представниць партій

Хоча в програмах названих політичних партій немає відверто гомофобних позицій, а частина партій належить до ліберально-демократичних об’єднань, позиції окремих представників і представниць цих партій часом відрізняються. Це проявляється у їхніх гомофобних заявах, законодавчих ініціативах або ж у неготовності підтримати законопроєкти, спрямовані на покращення становища ЛГБТ+ спільноти.

Яскравий приклад того, як позиції партії і її представників різко розходяться, — два законопроєкти, що їх подали народні депутат і депутатка від «Слуги народу» Георгій Мазурашу й Олена Лис 22 липня 2020 року. Перший законопроєкт пропонує внести зміни до окремих законодавчих актів про охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. У ньому автор(к)и дають означення термінам «гомосексуалізм, порнографія, продукція сексуального характеру, трансгендеризм» та запроваджують поняття «пропаганда гомосексуалізму чи трансгендеризму», але поки не означують його. Крім того, вони пропонують усюди замінити слово «гендер» на «рівність прав та можливостей жінок і чоловіків». У пояснювальній записці автор(к)и обґрунтовують свою пропозицію «небезпекою», яку начебто криє «гендерна ідеологія».

Другий законопроєкт пропонує внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення в плані відповідальности за пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму. У пояснювальній записці до законопроєкту, обґрунтовуючи його необхідність, автори висловлюють стурбованість «агресивною пропагандою гомосексуалізму та трансгендеризму, спрямованих на знищення інституту сім’ї» як одною з «аморальних загроз сучасности». Тут вони так само неправильно трактують поняття гендеру й гендерної рівности та розглядають їх як такі, що за своєю суттю є «явною чи прихованою пропагандою гомосексуалізму і трансгендеризму».

Водночас у коментарях «Суспільному» співавтор законопроєкту Георгій Мазурашу зазначає ² що загалом він «далекий від думки, що до них [трансгендерних людей та ЛГБТ+ спільноти] треба якось упереджено ставитись, вдаватись до якихось дискримінаційних дій». Коментуючи проєкт закону «Радіо Свободі», він знову підкреслив своє «спокійне цивілізоване ставлення до людей з різними сексуальними орієнтаціями і гендерними ідентичностями» ³. Мазурашу пояснив, що стурбований ризиками саме «пропаганди гомосексуалізму або трансгендеризму». Тому разом з колегою пропонує запровадити штрафи в розмірі однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (17 тис. грн) для фізичних осіб та три тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (51 тис. грн) для юридичних осіб.

Інший законопроєкт, що його теж ініціював Георгій Мазурашу, — пропозиція внести зміни до Бюджетного кодексу України для недопущення витрачання бюджетних коштів на пропаганду педофілії, гомосексуалізму і трансгендеризму. Крім Мазурашу, серед ініціаторів законопроєкту — інші депутати від «Слуги народу»: Анатолій Драбовський, Сергій Кузьміних, Артем Культенко та безпартійний депутат Віктор М’ялик.

У пояснювальній записці до цього законопроєкту автори апелюють до зобов’язання держави перед інститутом сім’ї розвивати й захищати її. Інший аргумент — «пропаганда гомосексуалізму та трансгендеризму становить загрозу для здоров’я населення», призводить «до порушення права на свободу наукових досліджень», «до порушення права на свободу висловлювань та свободу віросповідання». На завершення автори стверджують, ніби «гомосексуалізм, трансгендеризм, педофілія руйнують суспільну мораль». Як рішення вони пропонують проєкт закону, який потенційно посилить охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства та не допустить у бюджеті видатків, які пропагуватимуть «педофілію, гомосексуалізм та трансгендеризм».

У порівняльній таблиці до цього законопроєкту автори дали означення поняттям «педофілія, пропаганда педофілії, гомосексуалізм, пропаганда гомосексуалізму, трансгендеризм, пропаганда трансгендеризму», що їх вони вживають. Одним із способів «пропаганди гомосексуалізму» вони називають виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, що містить ЛГБТ-символіку.

Усі ці законопроєкти було знято з розгляду. Правозахисники/-ці зазначають, що їхній зміст дуже нагадує російське законодавство, яке вважає злочином «пропаганду нетрадиційних сексуальних відносин» та передбачає штраф за неї ⁴. Правозахисна організація «Наш світ» прокоментувала цю законодавчу ініціативу як «підтримку російської політики» і готовність «встати під знамена руху “за традиційні цінності”, очолюваного Росією». І хоча в організації переконані, що реальні шанси цього законопроєкту навіть на момент його подання дорівнювали нулю, ризики є вже в самому факті таких законодавчих ініціатив. Подібні наративи не узгоджуються ні з ідеологічними орієнтирами, які партія задекларувала у своїй передвиборчій програмі, ні з базовим принципом недискримінації, закріпленим у національному законодавстві. Це очевидно суперечить євроінтеграційному процесу та міжнародним зобов’язанням України забезпечити рівність прав і свобод та боротися з ксенофобією і нетерпимістю.

Крім правозахисного середовища, з критикою цього законопроєкту виступили національні публічні діячі/-ки й інституції. В офісі Уповноваженої ВРУ з прав людини заявили, що ініціатива законопроєкту про штрафи за «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» суперечить конституційним нормам і міжнародним правовим стандартам, «спрямована на дискримінацію представників ЛГБТІ-спільноти та порушення їхнього права на повагу до чести й гідности» ⁵.

Народна депутатка України Інна Совсун у відповідь на цей законопроєкт подала альтернативний з пропозицією внести до українського законодавства заборону на фінансування програм і заходів, які містять ознаки прямої чи непрямої дискримінації або нетерпимости щодо окремих осіб та їх груп залежно від ознак, якими такі особи чи групи осіб наділено. В обґрунтуванні авторка звернули увагу на те, що законопроєкт колеги містить застарілі некоректні терміни та сприяє стигматизації й дискримінації осіб за їхньою сексуальною орієнтацією і гендерною ідентичністю. Однак цей законопроєкт, як і попередні, було знято з розгляду.

(Не)підтримка законопроєкту про цивільні партнерства

Ще один спосіб перевірити узгодженість дій та позицій членів і членкинь партій з офіційною позицією партії — проаналізувати їхню (не)підтримку законопроєктів, які мають на меті захист прав ЛГБТ+ спільноти. Останній і, ймовірно, один із найбільш видимих законопроєктів у сфері захисту прав ЛГБТ+ спільноти — про цивільне реєстроване партнерство. Про важливість цього законопроєкту та можливості, які завдяки йому отримає ЛГБТ+ спільнота, вже йшлося в наших попередніх публікаціях (перший текст Завгородньої для ЕРІМ), тут розгляньмо уважніше реакцію на нього українського політикуму.

Після того як петиція з вимогою «легалізувати одностатеві шлюби» на сайті Президента України набрала 25 тисяч підписів, народна депутатка від «Голосу» Інна Совсун зареєструвала законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар. У списку ініціаторок та ініціаторів — 18 народних депутатів: сім із «Голосу» та одинадцять зі «Слуги народу», серед яких голова депутатської фракції «Голос» Олександра Устінова та голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк. На момент реєстрації законопроєкту сама авторка, оцінюючи його шанси, зазначила: «зважаючи на підтримку з боку двох фракцій, ухвалення законопроєкту цілком реальне» ⁶. Вона також висловила окрему подяку депутату від «Слуги народу» Дмитру Гуріну, який допоміг збирати підписи у його фракції. Петиція на підтримку цього законопроєкту швидко набрала потрібні 25 тисяч підписів.

У результаті розгляду законопроєкту на засіданні Комітету молоді та спорту 7 березня 2023 року більшість членів і членкинь комітету постановили підтримати законопроєкт. Комітет розглянув створення нового інституту цивільних партнерств як важливий крок на шляху до євроінтеграції, тому рекомендував ВРУ ухвалити проєкт закону за основу. У звіті правозахисного центру «Наш світ» зазначено, що законопроєкт несподівано підтримав голова комітету Андрій Кожем’якін, депутатом фракції «Батьківщина» ⁷. Як сказано у звіті, на засіданні комітету він заявив, що хоч і підтримує християнські цінності, сприймає цей проєкт закону як можливість «зробити щось, щоб відійти від російських “скрєп”», тому підтримує це рішення.

Комітет з питань інтеграції України до ЄС другим розглянув проєкт закону на засіданні й одностайно підтримав його. Серед депутатів, які голосували «за», — представники різних політичних фракцій: Мезенцева («СН»), Галайчук («СН»), Вінтоняк («СН»), Наливайченко («Батьківщина»), Климпуш-Цинцадзе («Європейська Солідарність»), Любота («СН»).

Наступним підтримав законопроєкт Комітет з питань цифрової трансформації. В експертному висновку комітет дав низку рекомендацій для можливого доопрацювання законопроєкту і вдосконалення його імплементації. Авторка проєкту Інна Совсун висловила готовність взяти участь у дальших обговореннях цих питань.

Також рішення про підтримку законопроєкту ухвалив Комітет соціальної політики і захисту прав ветеранів. Серед присутніх на засіданні «за» проголосували Циба («СН»), Никорак («ЄС»), Струневич («СН»), Арсенюк («СН»), Бабенко («Біла Церква разом»), натомість перший заступник голови комітету Цимбалюк («Батьківщина»), членкиня комітету Тимошенко («Батьківщина») та голова підкомітету Остапенко («Європейська Солідарність») утримались.

Позиція щодо прайду

Ще один лакмусовий папірець для кращого розуміння, чи цінність рівних прав і можливостей лише декларативно закріплено в установчих документах для партії, а чи підкріплено конкретними діями, — реакція партій на прайд-місяць, що проходив в Україні в травні-червні 2023 року. Серед найбільших політичних фракцій нинішньої ВРУ тільки «Голос» тимчасово кастомізував свій логотип, доповнивши його символікою прайду, чим висловив підтримку ЛГБТ+ спільноті. Інші політичні фракції ніяк не відреагували на прайд-місяць.

Політичні союзники/-ці ЛГБТ+ спільноти

Восени 2021 року коаліція «Союзники в дії» відзначила нагородою лідерів/-ок думок, активістів/-ок і політиків/-инь, які публічно підтримують різноманіття та інклюзію. Серед семи номінацій була «Найбільш дружня/-ий політик(иня)», і нагороду в ній отримала депутатка від «Голосу» Інна Совсун. Найбільш дружньою держслужбовицею стала колишня Уповноважена ВРУ з прав людини Людмила Денісова. Совсун у своєму слові на врученні відзначила, що рада отримати таку нагороду, але це також означає, що «конкуренція в цій номінації дуже слабка» ⁸.

Станом на вересень 2023-го ситуація не змінилася кардинально. На сайті проєкту «Адвокація цивільних партнерств», що його створила ГО «Точка опори», у переліку публічних осіб, які підтримують законопроєкт про реєстровані партнерства, із парламенту є лише Інна Совсун («Голос») та Дмитро Гурін («СН»).

Висновки та рекомендації

Отже, проаналізувавши офіційні позиції найбільших політичних фракцій Верховної Ради України поточного скликання, можна помітити, що адвокація прав ЛГБТ+ спільноти досі не в пріоритеті для жодної з фракцій. Загалом у своїх передвиборчих програмах партії декларують рівність громадян/-ок як одну зі своїх цінностей. Проте здебільшого це радше ідеологічний орієнтир, а не чіткий напрям роботи з визначеним механізмом дій для досягнення конкретних результатів. Тобто декларативно партії толерантно ставляться до ЛГБТ+ спільноти, але при цьому не готові до активних дій для її підтримки, адвокації інтересів та покращення становища.

Крім того, у партіях є окремі члени і членкині, які не дотримуються й такої позиції, що демонструють своєю гомофобною законотворчою діяльністю. Найяскравіші приклади, наведені в статті, — це законопроєкти про «пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму».

Законопроєкт про реєстровані партнерства, зареєстрований 2023 року, став чітким лакмусовим папірцем для визначення ціннісних орієнтирів депутатства та узгоджености їхніх дій із декларованими партією ідеологічними переконаннями. Позитивні результати розгляду законопроєкту в чотирьох комітетах дають підстави припускати, що шанси ухвалити законопроєкт високі, а проте він досі очікує розгляду в головному комітеті.

Ще одне спостереження: після повномасштабного російського вторгнення гомофобія стала явищем, яке чітко асоціюється з російською політичною культурою. Стало очевидним, що наративи про «пропаганду гомосексуалізму і гендерну ідеологію» сягають корінням у росії і зовсім чужі для європейської спільноти. Тому гомофобія в українському політикумі ще виразніше сприймається як загрозливе зближення з агресором, тоді як толерантність і захист ЛГБТ+ спільноти — одна з неодмінних умов на шляху до євроінтеграції. Отож є надія, що логічним вибором для народних депутатів і депутаток при розгляді законопроєкту про партнерства стане шлях наближення наших правових стандартів до міжнародних.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

1. Разумков, Бойко і Порошенко — про марихуану та гей-шлюби // NV. — 2019. — 12 липня. [↩]
2. «Помилки природи». Навіщо у ВР внесли законопроєкт проти пропаганди ЛГБТ і що кажуть правозахисники // Суспільне: новини. — 2020. — 23 липня. [↩]
3. Депутат Мазурашу пояснив, чому ініціює «відповідальність за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Радіо Свобода. — 2020. — 22 липня. [↩]
4. «Слуги народу» пішли слідами російських колег і захотіли заборонити «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Hromadske. — 2020. — 22 липня. [↩]
5. 22 липня у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт Закону «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» № 3917 // Офіс Омбудсмена України. — 2020. — 27 липня. [↩]
6. We did it! Мій законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар уже зареєстрований у ВР та отримав номер 9103 // Нотатки депутатки | Совсун. — 2023. — 13 березня. [↩]
7. Становище ЛГБТК в Україні 2023 року. Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ». [↩]
8. Бути союзником. Хто і навіщо в Україні підтримує різноманіття // Фокус. — 2021. — 30 листопада. [↩]

Трансгендерні люди в Україні, як і всі інші, щодня ризикують загинути від російської зброї. На відміну від цисгендерних громадян_ок, у них є додаткові проблеми, як-то специфічні медичні потреби, трансфобія в суспільстві, медіа і серед близьких, ускладнення процесів, пов’язаних зі службою в армії, тощо. Транслюди, які вимушено стали тимчасовими переселенцями_ками в інших країнах, стикаються з разючою різницею в системі транспереходу в Україні і за кордоном, трансфобією і нерозумінням у притулках та браком ресурсів для виживання. А проте вони воюють, волонтерять, працюють, займаються мистецтвом, виходять на мітинги й марші в інших країнах і далі допомагають Україні так, як можуть.

Як і в будь-якій іншій групі, серед транслюдей є ті, хто не прагне вкладатися в перемогу. Та позаяк ця група в будь-якому суспільстві традиційно маргіналізована, тобто відчужена, трансгендерні люди нерідко отримують набагато більше критики за дії конкретних представників_ць, ніж це буває в інших випадках. Небінарні й гендерно неконформні люди в принципі залишаються непоміченими; з одного боку, це добре, бо так вони менше потрапляють під загальну ненависть, а з другого — обмеження в правах і можливостях у них ще вище, ніж у трансчоловіків і трансжінок.

Українська трансспільнота, звичайно, передусім прагне перемоги над росією. Крім спільного для всіх українців_ок бажання зупинити скаженого сусіда-колонізатора, у транслюдей до росії подвоєне негативне ставлення. «Русскій мір» використовує трансгендерність як один з основних чинників страху. Президент росії нерідко залякував росіян образом трансгендерних людей («трансформерів», за його словами), щоб налаштувати їх проти України і так званого «колективного Заходу».

У липні 2023 року в росії ухвалили закон про повну заборону будь-яких медичних процедур транспереходу, усиновлення для трансгендерних людей, зміну гендерного маркера в документах тощо. Схожі закони ухвалено в окремих штатах США, в африканських і азійських країнах, і якщо трошки копнути, у цьому чітко простежується російський слід. Спроби подати анти-ЛГБТІК+ і антитранс законопроєкти були і в Україні (стаття Завгородньої про політику 2023), але, на щастя, жоден з них не дійшов до голосування.

Коротка хронологія транс*питання в незалежній Україні

Перший документ, який регулював трансгендерний перехід в Україні, — наказ № 57 від 1996 року. Він дозволяв робити будь-які кроки трансгендерного переходу тільки з 25 років і передбачав обов’язкову стерилізацію, перебування в психіатричній клініці та лікарську комісію. Без операції на статевих органах і принизливого публічного аналізу групою лікарів неможливо було отримати дозвіл на зміну гендерного маркера в документах. Ситуацію ускладнювало те, що комісія була одна на всю країну і люди мусили витрачати додаткові гроші на поїздку в столицю для її проходження.

У 2011 році набрав чинности новий наказ № 60. Насправді змін у ньому було небагато. Трансгендерні люди так само мали перебувати від 30 до 45 днів у психіатричній лікарні, щоб отримати попередній діагноз, а потім його підтверджувала або заперечувала лікарська комісія. За результатами комісії людина здобувала можливість робити хірургічні операції. Відмову можна було оскаржити в суді.

Зазвичай комісія вважала достатньою кількістю операцій для трансжінок вагінопластику, а для трансчоловіків — мастектомію і гістеректомію. Після операцій людина проходила комісію ще раз і тільки тоді отримувала дозвіл на зміну документів. Крім того, існувала низка протипоказань, зокрема «сексуальні розлади», до яких вписували і гомосексуальність.

Тільки 2016 року завдяки активній роботі трансактивістів_ок і підтримці міністерки охорони здоров’я Уляни Супрун було затверджено новий протокол транспереходу на основі наказів № 972 і № 1041. У цьому протоколі обов’язкові яке-небудь медичне втручання (зазвичай замісна гормональна терапія) і психіатричний діагноз. Перебування в лікарні не вимагається, а видати транслюдині довідку для зміни документів може будь-який_а сімейний_а лікар_ка, єдиної комісії більше немає. Крім того, тепер з певними обмеженнями трансгендерний перехід доступний і для підлітків_ок з 14 років.

Так, протокол досі не ідеальний і роботи ще багато, зокрема з визнання небінарних людей та імплементації Міжнародної класифікації хвороб 11 редакції. Проте Україна відмовилася від примусової стерилізації раніше за деякі країни ЄС, а завдяки внесенню сімейних лікарів_ок у протокол переходу транслюди у нас отримують потрібне лікування досить швидко, без черг і багатомісячного або багаторічного очікування.

Соціальні потреби і проблеми трансгендерних людей у 2022–2023 роках

Під час повномасштабного вторгнення головні проблеми, з якими мають справу трансгендерні люди, дуже загострилися. У лютому-березні 2022 року транслюди, змушені виїхати з України, нерідко наражалися на дискримінацію й нерозуміння прикордонних служб. Дехто з прикордонників_ць ніколи не бачили людей, чия зовнішність відрізняється від фото в документах і не відповідає зазначеному гендерному маркеру. Трансжінок, які не встигли змінити документи, могли записати як чоловіків, що тікають від мобілізації, а про існування трансчоловіків узагалі багато хто чули вперше. Постраждалі від дискримінації зверталися до ЛГБТІК+ організацій.

Велику роботу в цьому напрямі вела організація Gender Stream. Активістки консультували прикордонників_ць, допомагали проходити прикордонний контроль тим, хто мали на це законні підстави, а дівчат, які ще не змінили документи, підтримували в цьому процесі і в комунікаціях із військкоматами.

На жаль, були й випадки незаконного перетину кордону трансжінками. Співачка Зі Фамелу незаконно виїхала до Німеччини і давала численні інтерв’ю в медіа про жахливу трансфобію в Україні. Вона не зверталася по допомогу до жодної з українських організацій, які могли вирішити її проблеми з документами, а в її історіях для західної преси велика кількість неточностей і перебільшень. Звісно, трансфобія в Україні існує, але не в таких приголомшливих масштабах, як описувала Зі.

Загалом 2022 року громадська організація «Наш Світ» зафіксувала 77 злочинів на ґрунті ненависти за ознаками сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, з них шість випадків описано як трансфобні. Здебільшого це насильство батьків над трансгендерними підлітками або молодими людьми, також зафіксовано випадки сексуального насильства над трансгендерними жінками, фізичні напади і трансфобні образи. Це тільки ті кейси, що про них потерпілі повідомляли моніторам організації.

Часто постраждалі від трансфобного насильства не знають, що злочини треба фіксувати, або ж так звикли до трансфобії й аб’юзу, що не вважають злочином те, що з ними сталося. У 2023 році одним із найгучніших став напад на трансгендерну військову Хелен Марк у Львові 15 серпня. До цією справи долучилися омбудсмен Дмитро Лубінець та ЛГБТІК+ організації «КиївПрайд» і Gender Stream.

Одночасно трансгендерну журналістку і військову-доброволицю Сару Ештон-Сірілло було призначено англомовною речницею Сил територіальної оборони ЗСУ. Це викликало величезну хвилю трансфобних реакцій у соцмережах, зокрема від активістів «Правого сектора» і менш відомих праворадикальних груп. Однак це призначення демонструє, що Україна хоч і повільно, але рухається до верховенства прав людини і недискримінації.

Крім праворадикалів, на видимість трансгендерних людей завжди реагує частина радикальних феміністок. «Гендерно критичні» або трансексклюзивні радикальні феміністки (ТЕРФ) демонструють такі самі трансфобні погляди, як і люди з консервативними настроями, і іноді свідомо чи несвідомо підтримують їхні висловлювання. Скажімо, лідерка найбільшої радфем фейсбук-спільноти Фемінізм УА (14 тис. учасників_ць) Марія Дмитрієва підтримувала контент військовика-блогера Євгена Карася. Карась відомий не тільки гомофобними і трансфобними висловлюваннями, а й ненавистю до феміністок, сексизмом, організацією масованих онлайн-атак на активісток.

В українських ТЕРФ-колах поширено поняття «трансдокса» — так учасниці називають активізм за права трансгендерних людей, інформування про трансгендерність або пов’язані з цим новини. На щастя, на політичну ситуацію в країні і на суспільну думку вони не мають такого великого впливу, як, наприклад, у США, Великій Британії й інших країнах Європи. Найчастіше їхній активізм не виходить за межі соцмереж, особливо під час повномасштабного вторгнення.

На офіційно консервативному боці за останні півтора року з’явилося кілька нових гравців і гравчинь. Крім уже згаданого Карася, який також є постійним дописувачем ресурсів Цензор.Нет і «Всі разом», трансфобну риторику просували «Фрайкор» на своєму ютуб-каналі, блогерка Неавторка, «Катарсис», Асоціація сексологів і сексотерапевтів України (чи очікували ви побачити таку назву в цьому списку?), Алєксєй Арестовіч, Ірина Федишин та інші. Окремі повідомлення стосувалися всієї ЛГБТІК+ спільноти, але в багатьох був фокус саме на трансгендерних людях.

Цікаво, що всі ці ресурси переважно реагували на новини з-за кордону, наприклад багато дописів торкалися американських транслюдей і законів у США, що обмежують їхні права. Також українських консерваторів обурювали рекламні кампанії за участи трансгендерних людей в інших країнах, європейські прайди і конкурси краси, трансгендерні персонажі_ки в західних медіа тощо. Українські ЛГБТІК+ організації під час повномасштабного вторгнення займаються гуманітарною роботою, не виходять на публічні акції і стали менш видимими, тому консервативні рухи приділяють їм менше уваги.

Атаки ж на активістів_ок однаково відбуваються головно онлайн. В агітаційних матеріалах діячів і діячок українського антитранс руху з’являються демонізовані образи Едварда Різа, Маргарити Ковальової, Мішель Карась та інших. Головні звинувачення нагадують оновлену риторику американських консерваторів: трансгендерні люди — педофіли, які хочуть зваблювати і навертати дітей у трансгендерність та відбирати права в жінок. Є й унікальні українські наративи — злиття ЛГБТІК+ руху з комунізмом і твердження, ніби транслюди працюють на росію й прагнуть поразки української армії. Звісно, заяви бездоказові. Проте, як я вже згадував, коли в медіа з’являються історії про трансгендерних військових, консервативні блогери і блогерки починають активно шукати способів очорнити цих людей і знецінити їхню службу.

Транс*українці_ки та армія: як впливає транс*статус на питання призову. Трансгендерні військові

Кількість трансгендерних і небінарних військових у Збройних силах України, як і кількість ЛГБТІК+ військових узагалі, невідома. У медіа останнім часом з’являлися історії небінарної мінометниці Антоніни Романової, трансжінки Оксани Сурчок, котра служить у штурмовому підрозділі, небінарної військової Кафи з 93 ОМБр «Холодний яр» та інших. Бути відкритою транслюдиною у війську важко з багатьох причин, і потенційна трансфобія від колег далеко не головна з них. Під час служби нелегко продовжувати замісну гормональну терапію і часто військові роблять вимушену перерву в лікуванні, що може дуже негативно вплинути на фізичне і психічне здоров’я. Крім того, у трансгендерної людини можуть виникнути проблеми при зарахуванні на службу.

У лютому 2023 року Правозахисний центр «Наш світ» оприлюднив звіт «Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні у 2022 році», у якому серед інших аспектів згадувалося про діагноз F64.0 «Транссексуалізм» як про умову, яка звільняє від військової служби. При «різко вираженій» гендерній дисфорії людина вважається повністю непридатною. З іншого боку, цей діагноз може означати непридатність у мирний час і обмежену придатність у воєнний час, якщо ці стани «помірно виражені з нестійкою компенсацією або компенсовані».

«Різкість вираження» і «компенсацію» цих станів має визначати спеціалізована лікарська комісія, наприклад при обласній психіатричній лікарні. Наступний крок — підтвердження висновку у військкоматі. На практиці ж далеко не в кожній лікарні є персонал, здатний провести таке обстеження, тим паче не варто очікувати експертности від військкомату. До початку повномасштабного вторгнення психіатричні відділення в Києві й Одесі, які мали великий досвід роботи з трансгендерними людьми, не уточнювали в лікарських висновках різкість вираження трансгендерности.

Цей звіт, опублікований у багатьох медіа, викликав негативну реакцію, передусім у радикальних опонентів. Адже матеріали було сформульовано так, ніби геть усі трансгендерні люди рвуться виїхати з країни і використовують для цього свій діагноз. Тоді як і трансжінки, і трансчоловіки, і небінарні люди воюють і нерідко стикаються з нерозумінням та дискримінацією при добровільній мобілізації, якщо зовнішність не збігається з гендерним маркером у паспорті.

Згідно з даними «Наш світ», є транслюди, які воюють, приховуючи свій трансгендерний статус. Вони вже отримали документи з бажаним гендерним маркером, перебувають у стелсі (не повідомляють нікому, що здійснили трансперехід) і служать як цисгендерні чоловіки або жінки. Мені також відома історія трансгендерного чоловіка, який пішов волонтером у військо ще на початку війни, і ніхто з його побратимів не знав, що він трансгендерна людина.

Медичні потреби і проблеми трансгендерних людей

Проблеми з медичними засобами не тільки у військових. Трансгендерні люди, які залишилися в Україні, зіштовхнулися з нестачею гормональних препаратів, особливо на початку повномасштабного вторгнення. Більшість препаратів зникли з аптек, бо в Україні їх не виробляють, а імпорт було обмежено. Нині ситуація дещо покращилася завдяки налагодженому постачанню та допомозі міжнародних організацій, таких як Convictus, ILGA, або українських ЛГБТІК+ організацій та ініціатив, які привозять гормони в Україну своїми силами. Це величезна складна робота, адже трансгендерні діагнози не внесено в жодну державну програму захисту на зразок піклування про ВІЛ-пацієнтів_ок чи людей з інвалідністю. Крім того, в українському протоколі транспереходу не зазначено назви препаратів, які слід прописувати пацієнтам_кам, тому на міжнародному рівні майже неможливо сформувати масові поставки медикаментів в Україну.

Багато трансгендерних людей мусили відкласти офіційний перехід і зміну документів на кілька років, бо під час коронавірусних локдаунів психіатричні лікарні не приймали пацієнтів_ок. Це призвело й до описаних раніше проблем: трансгендерні жінки, які вже були якийсь час на ЗГТ, досі мали чоловічі документи і не могли евакуюватися. Під час повномасштабного вторгнення додалася інша складність. Багато дружніх сімейних лікарок, психіатринь, ендокринологинь, які займалися і документальною частиною переходу, і консультаціями щодо ЗГТ та підготовки до операцій, виїхали за кордон. Звісно, не всі, до того ж громадські організації вже 2022–2023 року проводили навчання з транс*специфічної медичної роботи, але спеціалістів_ок не вистачало. Ціни на медичне обслуговування й ліки суттєво виросли порівняно з 2021 роком, і це дуже ускладнює життя трансгендерних людей, які через війну втрачають житло й роботу.

Впровадження МКХ–11: поточний статус

У Міжнародній класифікації хвороб 11-ї редакції діагноз «Гендерна дисфорія» або «Гендерне неспівпадіння» вилучено з розділу психіатричних розладів і перенесено до розділу сексуального здоров’я. По суті, це депатологізація трансгендерности, яка згодом може призвести і до ухвалення законів про самоідентифікацію, тобто вельми спростити процес транспереходу. Багато країн Європи і світу почали працювати за принципами МКХ–11 ще до її запровадження і дали трансгендерним людям можливість без психіатричного огляду змінювати гендерний маркер у документах. В Україні імплементація МКХ–11 мала стартувати 2022 року. Вона офіційно набрала чинности 1 січня 2022-го, але на практиці поки що не працює. Українська медична система має адаптуватися до нової МКХ до 2027 року.

За словами трансактивістки Інни Ірискіної, «впровадження Міжнародної класифікації хвороб 11 перегляду не передбачає обов’язкове оновлення клінічних протоколів під її діагностичні коди. Це два окремі процеси». Пані Ірискіна, котра працює разом з громадською організацією «Інсайт» над процесами впровадження МКХ–11, наполягає на розробці нового протоколу, хоч це й не прописано в офіційних документах.

«Гіпотетично можлива ситуація, коли діагностика транслюдей відбуватиметься за протоколом 2016 року з психіатричним обстеженням і кодами по МКХ–10 (той самий “Транссексуалізм” F64.0), а десь у статистичну звітність воно при цьому піде під кодами МКХ–11 (“Гендерна невідповідність”)».

Наразі, за словами Інни, переклад МКХ–11 українською мовою готовий в першому наближенні. Надалі планується залучити різних експертів_ок для його фіналізації. Також за участи експертів_ок відбуватиметься обговорення перспектив і розроблення конкретних планів впровадження. Команда «Інсайту» долучилася до цих процесів, які, проте, точно не будуть швидкими, зокрема через війну. Однак активістка вважає імплементацію МКХ–11 в Україні так само невідворотною, як і вступ України до ЄС і НАТО.

Трансгендерні українці_ки за кордоном

Трансгендерні люди, які виїхали з України після початку повномасштабного вторгнення, стикаються з особливими проблемами, відмінними і від життя транслюдей в Україні, і від ситуації цисгендерних біженців та біженок. Багато хто повертається в Україну, бо не може подолати ці проблеми. Навіть якщо люди втратили житло в Україні через війну, вони шукають притулку в ЛГБТІК+ шелтерах у Києві й інших містах, бо не знаходять можливости комфортно існувати за кордоном.

У європейських країнах немає жодної централізованої програми допомоги ЛГБТІК+ біженцям_кам з України. Іноді можна отримати підтримку від локальних організацій, як-от місце в дружньому притулку або у квартирі з місцевими ЛГБТІК+ людьми, але зазвичай трансгендерні люди живуть разом з іншими біженцями й біженками в шелтерах і гуртожитках. У таких умовах вони нерідко стикаються з трансфобією і насильством, якого важко уникнути, адже іншого місця може не бути, а місцева влада не завжди чутлива до трансгендерности.

Транслюди, молодші за 18 років або змушені виїхати разом зі своїми родичами з інших причин, часто мусять перебувати в трансфобному оточенні близьких без жодного вибору й можливости втекти. Біженські родини ділять кімнати або невеличкі квартири, і якщо батьки раніше вдавалися до насильства, в таких умовах ризик аб’юзу зростає. У спільноті «КиївПрайду» я спостерігав кілька таких історій. До повномасштабного вторгнення підліткам вдалося вступити до вишів і поїхати від жорстоких батьків до іншого міста, а там почати трансгендерний перехід. Та 2022 року, вже маючи видимі ознаки гормональних змін, вони знову опинилися в одному приміщенні зі своїми родичами.

Згідно з дослідженням організації Gender Stream, яке вийшло в серпні 2023 року, при розміщенні й піклуванні про українських біженців_ок у Європі немає достатнього розуміння принципів інтерсекційности. У біженських таборах українці_ки стикаються з трансфобією і від своїх, і від представників та представниць інших національностей, змушених шукати притулку.

Крім того, європейська медична система суттєво відрізняється від української, зокрема що стосується трансгендерного здоров’я. Місцеві лікарі й лікарки не завжди приймають українські довідки F64.0, і пацієнт_ка не може отримати препарати для гормональної терапії. Скажімо, мені довелося зупинити гормональну терапію через три місяці після початку, коли опинився в Данії як тимчасовий переселенець. Данська медична система непривітна до транслюдей, хоча офіційно там давно запроваджено принцип самоідентифікації для зміни документів. Та щоб отримати терапію, як ЗГТ, так і операції, потрібно чекати від кількох місяців до кількох років: спочатку прийому в психотерапевтки, потім дозволу на хірургічне втручання і місця в клініці. При цьому при першому прийомі транслюдині можуть банально відмовити в продовженні лікування гендерної дисфорії, якщо вважатимуть її «недостатньо трансгендерною» або якщо вона має ментальні розлади. Така ситуація і в інших країнах, зокрема там, де в парламенті й уряді мають вплив праві партії та трансексклюзивні радикальні феміністки. Неможливість продовжувати трансперехід теж нерідко стає причиною повернення трансгендерних людей в Україну.

Чи повернуться трансгендерні люди в Україну після перемоги?

Як я сказав у попередньому розділі, багато хто з трансгендерних людей уже повернулися додому. Інші час від часу приїжджають в Україну, щоб, наприклад, відвідати своїх ендокринологинь, отримати або купити гормональні препарати чи завершити процес зміни документів. Є й люди, які не планують повертатися в жодному разі, адже за кордоном вони знайшли прийнятніші для себе умови. Наприклад, у дівчат, які незаконно перетнули кордон на початку повномасштабного вторгнення, не буде можливости повернутися, навіть якщо вони захочуть. Історії таких транслюдей завершуються поданням на біженство (asylum) в країнах перебування з перспективою згодом отримати повноцінне громадянство.

Підсумки і консалтинг

Що ж потрібно для того, щоб більше людей поверталися і мали бажання жити в Україні після перемоги?

По-перше, МКХ–11 треба все-таки повністю інтегрувати в нашу систему охорони здоров’я. Це не тільки полегшить процес переходу, а й допоможе трансгендерним людям із супутніми проблемами покращити якість життя. У новій класифікації хвороб модернізовано і ставлення до ментального здоров’я.

По-друге, має бути ухвалено законопроєкт № 5488, який запроваджує в українське законодавство поняття «мова ненависти» та «злочини на ґрунті нетерпимости» і є однією з умов вступу України до Європейського союзу. Трансгендерні люди в усьому світі — одна з найбільш вразливих до таких злочинів груп, Україна не виняток. Якщо справи про трансфобні напади розслідуватимуть належним чином, кількість агресії знизиться і трансгендерні люди почуватимуться безпечніше.

По-третє, нам потрібно більше дружніх лікарок і лікарів, які вміють і хочуть працювати з трансгендерними людьми. На відміну від багатьох країн Європи, де про трансгендерне здоров’я дбають лише в спеціалізованих гендерних клініках, в Україні це можуть робити будь-які спеціалісти і спеціалістки. Та для цього їм потрібно отримати спеціальну додаткову освіту, зокрема засвоїти принципи недискримінації трансгендерних і небінарних людей. Таке навчання час від часу проводять ЛГБТІК+ організації, але на державному рівні спеціалізації немає. Особливо це відчувається, коли мова заходить про психіатричне й хірургічне лікування. Отже, я бачу тут великий напрям роботи з МОЗ — включення транспитання до програм медичних ВНЗ та створення повноцінних курсів підвищення кваліфікації для медиків і медикинь у співпраці з експертами_ками з трансорганізацій.

Література:

Звіт про злочини на ґрунті ненависти за ознаками СОҐІ в Україні 2022 року (для щорічного звіту БДІПЛ / ОБСЄ). Правозахисний центр «Наш світ». 23 квітня 2023 року.

Дослідження становища ЛГБТІК+ біженців і біженок за кордоном. Gender Stream. 24 березня 2023 року.

Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні 2022 року. Правозахисний центр «Наш світ». 9 лютого 2023 року.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

Мілена Рудницька була феміністкою і політикинею в скрутні для України часи. 1930-ті. України як незалежної держави немає. На підрадянській частині України штучно спровокований голод, репресії, розстріли інтелігенції. На західних українських землях у складі Польщі між двома світовими війнами — національні утиски.

У Європі набирають популярности фашистські партії. Націоналізм радикалізується, його нова версія — інтегральний націоналізм — заперечує попередні ідеали українських демократів, зокрема цілі емансипації жіноцтва.

У цих надскладних умовах Мілена Рудницька, феміністка й патріотка, боронить одночасно і права жінок, і політичні права українського народу, займається, як ми нині кажемо, міжнародною адвокацією — розповідає світовим політичним силам правду про Голодомор і тисне, щоб вони реагували.

Багаторічна голова Союзу українок — масової жіночої організації на Західній Україні, яку за кількістю відділень можна порівняти із сучасною «Новою поштою». Депутатка польського Сейму. У її роботі переплітаються українське й жіноче питання, і ми бачимо наснажливий приклад, як фемінізм та обстоювання прав і інтересів українського народу йдуть поруч, посилюючи одне одного.

Нотатки до біографії

Мілена Рудницька народилася 1892 року у Зборові на Галичині в сім’ї українського греко-католика з юридичною освітою та жінки з єврейської ортодоксальної родини. У 1910-му Рудницька закінчила гімназію у Львові, а потім сім років вивчала філософію у Львові та Відні. Отримала диплом учительки середньої школи з основними дисциплінами філософія і математика, а також диплом з педагогіки.

У 1919 році Рудницька одружилася з Павлом Лисяком. У них народився син, Іван Лисяк-Рудницький. Шлюб не склався, і Рудницька виховувала сина самотужки, паралельно активно займаючись політичною і громадською діяльністю ¹.

Якийсь час викладала в освітніх закладах Львова, проте найбільший внесок в історію Рудницька зробила як депутатка Сейму (1928–1935) у міжвоєнній Польщі, до складу якої тоді входила Галичина, та як голова потужної жіночої організації Союз українок (1928–1939).

Від початку Другої світової війни жила в еміграції в Празі, Женеві, Нью-Йорку, Римі, а з 1959 року в Мюнхені, де й померла 1976 року.

Цю статтю присвячено діяльності і здобуткам Мілени Рудницької як голови Союзу українок та депутатки польського Сейму.

Її успіхи, виклики й рішення стосуються не лише нашого минулого, а й багато в чому теперішнього, адже вона відповідала на закиди проти фемінізму, пояснювала людям за кордоном прагнення української нації та боролася проти пропаганди і приховування злочинів росії.

Лідерка українок

Мілена Рудницька прийшла в український жіночий рух з 1919 року. У 1921-му була членкинею української делегації на конгресі Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу у Відні та заступницею голови Союзу українок.

У 1920-х років брала активну участь в організації, регулярно виступала з доповідями про її міжнародну діяльність. 28 грудня 1928 року її обрали головою Союзу українок і щороку переобирали на цю посаду аж до припинення діяльности організації на початку Другої світової війни.

Союз українок мав давню історію. Ще 1900 року в Тернополі було засновано Жіночу громаду, яку 1917-го перейменували на Союз українок. Під орудою Рудницької організація розросталася і процвітала. За масштабами охоплення на західних землях України (тоді в складі Польщі) це була феміністична «Нова пошта[1] » свого часу. Союз українок мав відділи і представництва не лише у великих містах, а й навіть у невеличких селах і містечках, і користувався великою популярністю. За словами Рудницької, організація нараховувала «у своїх 82 повітових філіях і 1100 сільських кружках понад 100 тисяч членів» ².

Більшість у Союзі українок становило селянство. Це руйнує уявлення про феміністичний рух як справу лише заможних і освічених жінок. Дослідниця українського жіночого руху Марта Богачевська-Хом’як відзначає, що організація була популярною серед селянок, адже вона справді допомагала їм здобути корисні навички, освіту і заняття і такий спосіб доводила, що емансипація жінок може підвищувати рівень життя ³.

Для підтримки жінок на селі Союз українок організовував Свято селянки. Рудницька вбачала два його завдання: «віддати належну пошану і подяку тій нашій убогій селянці, що мов та бджілка, ціле своє життя невтомно працює» та «показати цій самій жінці, що у її власній організації її сила і що тільки зорганізованими, густими лавами доб’ється вона кращої долі для себе» ⁴. Це були гучні події: співи, урочиста хода та інші дійства, за можливости в національному вбранні. Рудницька писала, що під час Свята селянки в Рогатині у дефіляді (урочистій ході) взяли участь близько двох тисяч жінок, а в Сокалі на Свято селянки прийшло подивитися п’ятнадцять тисяч людей ⁵.

Союз українок був передусім феміністичною організацією, проте він мав і чітко виражену патріотичну українську політичну позицію: союз ідеологічно стояв «на позиціях соборницьких і незалежницьких, ворожих до Радянського Союзу і до імперіалістичної Польщі», а в українській політиці «заступав поступово-демократичну лінію, протиставляючися напорові тоталітарного націоналізму» ². Перспектива, яка розглядає жіноче й українське питання як взаємопов’язані, на мою думку, дуже актуальна і для сучасної України, яка нині вкотре боронить свою незалежність.

У 1934 році Союз українок організував Жіночий конгрес у Станіславові з нагоди 50-річчя українського феміністичного руху. За точку відліку взяли заснування 1884 року Товариства руських женщин під проводом Наталії Кобринської — першої української організації за емансипацію.

Метою конгресу були обмін досвідом та налагодження контактів між представницями українських жіночих організацій «усіх українських земель та еміграції (крім, очевидно, Радянської України)» ⁶. Мілена Рудницька вбачала подвійну користь у конгресі, яка знов-таки свідчить про зв’язок національного і жіночого питання для неї: активізація жіноцтва для кращої роботи над «вихованням української жінки», а також «скріплення зв’язків між ріжними українськими територіями та до ломання цеї духової барієри, яка наростає між дітьми одного народу внаслідок кордонів, що порізали наш національний організм» ⁷.

Свою промову на відкритті Жіночого конгресу 23 червня Рудницька почала з розповіді про дві трагедії — відсутність незалежної української держави та знищення українського народу Радянським Союзом ⁸.

Голодомор вона описала так: «Ось ми є свідками винищування нашого Народу голодом, витвореним свідомо й організовано, як методою, що має на цілі приборкати, здушити всі протирадянські настрої, всі самостійницькі течії і національно-державницькі змагання Народу» ⁹.

Найбільше ж її тішило те, як зростає національна свідомість на всіх українських землях. Рудницька міркувала про те, що через п’ятдесят років після постання українського жіночого руху в 1884-му актуальним завданням залишається пошук українського жіночого шляху, їхнього «вірую». Частину засад цього «вірую» вона сформулювала в промові. Вона говорила про те, що рівноправности жінок і чоловіків не досягнуто, в наводила як приклад актуальний і тепер низький відсоток жінок на керівних посадах. Водночас вона зазначала, що рівноправність — це не мета, а засіб жіночого руху, який «уможливлював нам вступ у громадське життя в ролі співрішаючого і співвідповідального чинника, який дозволяв нам зачати перетворювати і формувати світ, сотворений і сформований мужчиною» ¹⁰.

Мілена Рудницька відзначала, що український жіночий рух не закликає до жіночого сепаратизму (відокремлення жінок від чоловіків), не веде до «змужчинення» жінки і не підлягає осуду за інтернаціоналізм, адже «не було і нема другого жіночого руху, який би до такої міри черпав свої сили з національної ідеї, як український жіночий рух» ¹¹.

На конгресі ухвалили заснувати газету «Жінка», яка мала виходити двічі на тиждень. На практиці це був журнал-двотижневик, який виходив від січня 1935-го до початку Другої світової війни. Журнал формували розмаїтий: він містив статті з політичних, феміністичних і культурних питань, так само про господарювання, моду і фізкультуру ¹².

Після конгресу активність Союзу українок зросла. У березні 1936-го Рудницька писала, що минув активний рік, протягом якого з’явилося «294 нових Кружків і 11.000 нових членів». Крім культурно-освітньої роботи, дуже актуальним було сільськогосподарське знання, яке могло покращити матеріальний стан селянства, тому набрали популярности різні практичні курси, як-от з куховарства і домашнього господарства ¹³.

У 1938 році польська влада заборонила діяльність Союзу українок і арештувала голів філій, проте діяльність організації було відновлено вже за три місяці. Остаточно організація припинила діяти на українських землях через Другу світову війну ¹⁴.

Крім досягнень на посаді голови Союзу українок, Мілени Рудницької мала чималі успіхи в іншій ролі, яка й дозволила їй, зокрема, врятувати Союз українок», коли його кілька разів намагалася закрити місцева польська влада, починаючи ще з 1929 року.

«Пані посол» до Сейму

Паралельно з громадською діяльністю в Союзі українок Мілена Рудницька вела активне життя як політична діячка. Відомо, що 1927 року вона брала участь у засіданнях ЦК УНДО (Українське національно-демократичне об’єднання) — найбільшої української політичної партії Польщі. Там відбувалися дискусії про участь жінок у політичному житті, а в січні 1928-го кандидатуру Рудницької затвердили як посолку (депутатку) від цієї партії до польського Сейму. 14 березня її обрали посолкою, і вже 29 травня Рудницька, не гаючи часу, виступила в парламенті на захист українських інтересів.

Молодь із гімназії з українською мовою викладання в Станіславові не взяла участь у відзначенні польського національного свята; за це гімназію зачинила польська влада. Рудницька у своїй промові підкреслила, наскільки кара неспівмірна з діями молоді, та взагалі висловилася проти примусової участи української молоді в польських національних святах: «Польська молодь реагувала на накази окупаційної шкільної влади так само, як це робить українська молодь, однак цих шляхетних поривань української молоді Ви зрозуміти не хочете» ¹⁵.

Це не поодинокий випадок, коли Мілена Рудницька обстоювала українські права в освітній сфері на засіданнях Сейму. Її діяльність стосувалася панування польської мови, однак її аргументи можуть звучати доречно і в сучасному контексті, наприклад щодо мовного законодавства і викорінення російської мови з освітнього простору.

Рудницька регулярно виступала на захист українських гімназій, коли вкотре порушувалося питання про їх закриття, та критикувала польську шкільну програму. Наприклад, у 1934 році вона зробила докладну доповідь про полонізацію українських шкіл. У тій промові вона зазначала, що польська влада «не трактує українського громадянства як окремої і суцільної національної особовости, з власним культурним обличчям та власними політичними змаганнями». Наводила аргументи проти запровадження двомовної освіти, яка негативно впливає на засвоєння матеріалу, а на практиці ще й просто польськомовна ¹⁶.

Посолка наполягала, що саме «українська мова має бути осередком, довкруги якого концентруються всі інші предмети» і що для польських дітей програма справді будується навколо польської мови й культури, тоді як українські діти такого позбавлені ¹⁷.

Діяльність Рудницької у парламенті не обмежувалася українським питанням. Коли 1929 року львівська польська влада спробувала закрити Союз українок, Рудницька виступила у Сеймі проти цього рішення. Вона підкреслювала, що Союз українок — це «товариство феміністичного характеру, яке ставить собі метою громадянське самоусвідомлення жінок і призвичаєння їх до громадської праці», а юридичних підстав його закрити немає ¹⁸. Її виступ мав успіх, і за кілька тижнів заборону на діяльність Союзу українок скасували ¹⁹.

Амбасадорка на міжнародній арені

За умовами Версальського миру Польща підписувала договір про охорону національних меншин, який давав українському народу право звертатися до Ліги Націй зі скаргами про порушення. Це сприяло міжнародній політичній діяльності Рудницької і розширювало її обрії. У справах порушення прав української меншини в Польській державі вона регулярно бувала в Женеві на засіданнях Ліги Націй, змогла вивчити «її процедуру, пізнати її звичаї, атмосферу, збагнути її офіційну лінію та позакулісові махінації» ²⁰.

Як посолка Сейму Рудницька їздила за кордон і боронила українські інтереси. На травневій сесії Ліги Націй 1931 року в Женеві вона обстоювала право українського народу на автономію і завважила, що інші держави недотримуються міжнародних зобов’язань у цьому питанні. Вона справила враження на англійців і їздила до Лондона на запрошення англійських парламентарів. Після поїздки вона заявила, що в англійській політиці тепер є «багато приятелів і союзників» ²¹.

На жаль, ця справа не мала успіху, але Рудницька однаково сприйняла досвід як позитивний, адже українське питання прозвучало на міжнародній політичній арені і можна було далі за нього боротися.

У 1932 році Рудницька відвідала Рим і дала іноземному кореспонденту інтерв’ю «Терпіння і надії українського народу». Нині багатьом із нас знайома ця потреба — пояснювати людям за кордоном, що таке Україна і чого ми прагнемо. В інтерв’ю Рудницька заявила, що мета українського народу — незалежна українська держава на територіях, де більшість населення українське і які тоді були частинами Радянського Союзу, Польщі, Румунії та Чехословаччини ²².

На питання кореспондента, чи найбільший ворог для українського народу — це російський імперіалізм, Рудницька відповіла ствердно: «Наше серце б’є в Києві, мученім червоними варварами… Освобождення України з під Росії неминуче. Се лиш питання часу, коли настане нова війна, нова революція, яка мусить наступити по економічнім і ідеольоґічнім заломаню большевизму» ²³.

Дуже цікаві спогади Рудницької про її політичну діяльність у справі розголосу і спроб подолати наслідки Голодомору 1932–1933 років. Вона детально описує політичне тло того часу. Багато що змінилося в міжнародній політиці, але певні виклики, з якими стикалася Рудницька, знайомі до болю й сьогодні. І заперечення росіянами їхніх кричущих злочинів, і проплачені кореспонденти в чільних західних медіа, і слабкість Міжнародного комітету Червоного Хреста, і так само небажання західних країн сваритися з росіянами, щоб не втрачати вигідної торгівлі.

Атмосфера для українства у Європі складалася несприятлива. У Німеччині до влади прийшов Гітлер, і радянські дипломати об’єдналися із західними демократичними країнами через спільне занепокоєння цим фактом.

Рудницька писала, що більшовики докладали багато зусиль, щоб приховати Голод (так вона називає Голодомор), залучаючи до пропаганди підконтрольних їм кореспондентів у провідних західних виданнях, як «Нью-Йорк таймс» і «Асошіейтед прес». Радянські дипломати потім покликалися на їхні статті як на незалежне західне підтвердження, нібито Голодомору не існує ²⁴.

Втягували в пропаганду і представників культури. Показовим був візит до Радянського Союзу навесні 1933 року англійських «діячів літератури і громадського життя під проводом Бернарда Шова». Після поїздки в СРСР Шоу й інші учасники подорожі писали в «Манчестер ґардіан» (Manchester Guardian; нині просто Guardian), що відомості про експлуатацію робітників, голод і провали колективізації — це брехня ²⁵.

Та попри надзвичайні заходи радянської влади, інформація про Голодомор пробивалася на Захід, і дехто навіть правильно тлумачили його причини — пов’язували їх «з національною політикою совєтського уряду, вказуючи на те, що большевики хотіли такими методами здушити самостійницькі прагнення українського народу» ²⁶.

Багато в чому саме Рудницькій ми завдячуємо поширенням інформації про Голодомор ще 1933 року на найбільших міжнародних політичних майданчиках того часу. Вона входила до української делегації з чотирьох осіб на Конгресі меншин у Берні, столиці Швейцарії, де їм вдалося поставити на порядку денному питання Голодомору, хай і завдяки Німеччині, яка охоче підтримала ініціативу, аби тільки заглушити обговорення її антисемітських законів ²⁷.

Після російського делегата виступила Рудницька: «нічого не пом’якшуючи, я з’ясувала і голодове лихоліття українського народу, і злочинну політику Москви, яка це лихоліття спричинила, і політику великодержав, які заради добрих взаємовідносин з совєтським урядом, прижмурюють очі на його злочини в Україні і таким чином стають за нього співвідповідальні» ²⁸.

Її виступ мав успіх, і конгрес ухвалив резолюцію до голови Ліги Націй, у якій підкреслив «обов’язок підтримати акцію на користь жертв жахливої голодової катастрофи в Совєтському Союзі, особливо ж в Україні» ²⁹.

У Лізі Націй були чіткі правила й процедури, згідно з якими офіційним шляхом поставити на порядок денний обговорення Голодомору було неможливо. Та це не зупинило Рудницьку, яка побачила іншу нагоду — під час тієї сесії головування в Лізі Націй переходило до прем’єр-міністра Норвегії Йогана Мовінкеля. За словами Рудницької, це вселяло оптимізм, адже Норвегія не була «великодержавою», захищала політичних біженців і мала традиції допомоги потерпілим від голоду 1921–1922 років, ідеться насамперед про місію Фритьйофа Нансена.

Через особисті контакти Рудницької з представником норвезького уряду при Лізі Націй вдалося організувати її зустріч з Мовінкелем. Прем’єр Норвегії виявився доброю і шляхетною людиною та погодився спробувати винести Голодомор на обговорення. Для цього йому потрібні були формальні підстави, отож Рудницька із Зеноном Пеленським закликали українські організації й діаспори в різних країнах надіслати Мовінкелю телеграми на підтримку обговорення Голодомору в Лізі Націй.

Однак усередині Ліги Націй існував сильний спротив цій події, тому Мовінкель для додаткового обґрунтування попросив Рудницьку, щоб із проханням винести на обговорення Голодомор в Україні до нього звернулася якась поважна міжнародна організація. Тут знову перетинається національне й жіноче, діяльність Рудницької як депутатки і як учасниці жіночого руху. Через контакти в жіночому русі, зокрема в Союзі українок, вона зв’язалася з Корбет Ешбі, головою Міжнародного жіночого альянсу. Ешбі скликала нараду, на якій заслухали Рудницьку і схвалили заклик до Мовінкеля розглянути Голодомор у Лізі Націй ³⁰.

Мовінкель таки добився засідання, але закритого. Він активно наполягав, що Ліга Націй повинна бодай якось відреагувати на Великий Голод. Країни ж, які вели успішну торгівлю з Радянським Союзом, не заперечували Голодомор, але наводили формальні причини, чому Ліга Націй не може на це реагувати. Досягненням цього засідання стало фактичне міжнародне визнання Голодомору, хоча Ліга Націй «по-пилатівськи обмила свої руки». Зрештою, справу передали Міжнародному комітету Червоного Хреста для організації допомоги Україні. МКЧХ надіслав запит до радянської влади про надання гуманітарної допомоги й отримав відповідь, що допомога не потрібна і голоду немає ³¹.

Згадуючи ті події, Рудницька підкреслювала, що жахливим був не лише штучно створений голод, від якого загинули мільйони, а й міжнародна реакція на нього: «Ніколи Москва не досягла б таких пропагандистських успіхів у заперечуванні правди про Голод, якби не натрапити на податливий ґрунт в демократичних колах закордону, які з політичних і господарських мотивів бажали добрих стосунків з Совєтським Союзом» ³².

Підсумки

Попри складний політичний період, коли український народ не мав власної держави, світ ще не оговтався від Першої світової війни, а вже наближалася Друга, і жінки в політиці були радше аномалією, Мілена Рудницька невтомно працювала й досягала успіху. Вона активно допомагала українським селянкам, додавала українкам упевнености у власних силах, дієво боронила українські політичні і культурні права.

Мілена Рудницька зуміла не втрапити до жодної з політичних пасток, що їх не уникнули інші українські політичні діячі. Вона надзвичайно негативно ставилася і до комуністів, і до нацистів. І хоча Рудницька була депутаткою польського парламенту, вона вважала польську владу окупаційною і виборювала права українського народу і перед Польщею, і перед іншими державами. Рудницька була справжньою патріоткою і феміністкою, яка вірила в демократичне майбутнє незалежної України і в чільну роль жінок у ньому. Така перспектива актуальна і сьогодні.

1. Zhurzhenko, T. Milena Rudnytska // A Biographical Dictionary of Women’s Movements and Feminisms. Central, Eastern, and South Eastern Europe, 19th and 20th Centuries / Eds. F. de Haan, K. Daskalova, A. Loutfi. — Central European University Press, 2006. — P. 470–474. [↩]
2. Життєпис Мілени Рудницької // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи / Упор. М. Дядюк. — Львів: Місіонер, 1998. — С. 37. [↩] [↩]
3. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminists Despite Themselves: Women in Ukrainian Community Life, 1884–1939. — CIUS, 1988. — Р. 158. [↩]
4. Рудницька, Мілена. По наших жнивах // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 238. [↩]
5. Рудницька, Мілена. По наших жнивах // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 240. [↩]
6. Рудницька, Мілена. Шум довкола Жіночого Конґресу // Там само. — С. 157. [↩]
7. Рудницька, Мілена. Шум довкола Жіночого Конґресу // Там само. — С. 158. [↩]
8. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 185–206. [↩]
9. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 187. [↩]
10. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 195–196. [↩]
11. Рудницька, Мілена. Українська дійсність і завдання жінки // Там само. — С. 201. [↩]
12. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminists Despite Themselves… — Р. 178–180. [↩]
13. Рудницька, Мілена. Перед загальним з’їздом // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 259–260. [↩]
14. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminism in Action: The Ukrainian Women’s Union between World Wars // Women’s Studies International. — 1982. — July, 2. — Р. 20–24. [↩]
15. Рудницька, Мілена. Промова 29 травня 1928 року // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 444. [↩]
16. Рудницька, Мілена. Промова 20 грудня 1934 року // Там само. — С. 536–538. [↩]
17. Рудницька, Мілена. Промова 20 грудня 1934 року // Там само. — С. 540. [↩]
18. Рудницька, Мілена. Промова 22 березня 1929 року // Там само. — С. 453–455. [↩]
19. Bohachevsky-Chomiak, Marta. Feminists Despite Themselves… — Р. 169–171. [↩]
20. Рудницька, Мілена. Боротьба за правду про Великий Голод // Рудницька, Мілена. Статті. Листи. Документи… — С. 410. [↩]
21. Рудницька, Мілена. Справа має всі вигляди на дальший розвиток на міжнародному терені // Там само. —С. 145; Рудницька, Мілена. Наші приятелі в Англії // Там само. — С. 149. [↩]
22. Рудницька, Мілена. Терпіння і надії українського народу // Там само. — Р. 155. [↩]
23. Рудницька, Мілена. Терпіння і надії українського народу // Там само. — Р. 155. [↩]
24. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 416–417. [↩]
25. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 419. [↩]
26. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 395–396. [↩]
27. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 422–423. [↩]
28. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 423. [↩]
29. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 424. [↩]
30. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. Там само. — С. 424–427. [↩]
31. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 428–430. [↩]
32. Боротьба за правду про Великий Голод // Там само. — С. 431. [↩]