Категорія: Загальне

Чи знаєте ви, що відбувається з жінкою, в якої почалися пологи так само добре, як це, здається, знають кіношники? За моїми відчуттями таємниця творення життя в масовій культурі передається рекурсивно з екранів до сценаристів і назад.

Що не так із обслуговуванням стереотипів і яка насправді роль жінки під час пологів? Це важливо, бо одного разу я завагітніла і дізналася, що весь цей час з усіх екранів мені брехали…

Міф перший: води відійшли, зараз почнуться пологи

Відходження вод — перша ознака того, що «почалося». Так було в Рейчел Грін і Фібі Буффе — персонажок, які складали опорні конструкції моєї підліткової ідентичности.

А в реальности, яку начебто зображують у маскульті, води дійсно відходять у першому періоді пологів, який триває (в першороділь) до вісімнадцяти годин. Овва! Колись у цьому проміжку це трапиться. Або ні. Або між відходженням вод і пологами минає тиждень — таке теж буває, хоч і нечасто. Так само нечасто, як і епічне відходження вод, популярне в кіно.

Для більшості жінок пологи починаються з (барабанний дріб) усвідомлення того, що почалися пологи. Жінка відчуває перейми, і їй треба зрозуміти — це чергові тренувальні чи «бойові».

А ще перейми не виглядають по-кіношному епічно: я, мої подруги і слухачки мого подкасту про вагітність, переживаючи перейми, гуляли в парках, забирали посилки з пошти чи рутинно вели прямі ефіри. А знаєте, чого ми не робили? Не хапалися за животи, різко згинаючись із криком: «Я народжую! Рятуйте! Швидку!». Початок пологів — це здебільшого нудно.

Міф другий: пологи — це швидкий процес

Вплив кіно і серіалів на мої очікування від власних пологів був настільки сильним, що я точно знала: між початком переймів і «я бачу голівку», як і в кіно, мине хвилин десять. Наукова інформація і хор лікарів не лунали так переконливо, як сцени з улюблених серіалів. Деніель із «Відчайдушних домогосподарок» ледве встигла дійти додому із сусіднього будинку, перш ніж почула крик новонародженого. Хіба я гірша?

Після трьох годин неболючих переймів я тарабанила в двері пологового так зухвало, наче вони незаконно утримують дитину всередині мене. Але правда в тому, що і медичні протоколи, і статистика були правдиві. Пологи для більшости — це не лише нудно, але й довго.

Ось вам історія про war-life balance і пологовий таймінг. Мої знайомі готуються до парних пологів. Вона в Києві, а він у ЗСУ за 400 кілометрів звідси. Коли вона зрозуміє, що пологи почалися, він мусить негайно приїхати в лікарню. Цей план реалістичний, бо 400 кілометрів — це п’ять годин у дорозі. Більшість перших пологів у цей таймінг не вкладаються.

Це, звісно, ламає велику кількість сценаріїв. Із останнього, “Потяг у 31 грудня”, де вагітна під час восьмигодинної подорожі з Києва до Львова встигає не тільки провести час без жодних ознак пологової активности, а й народити і відпочити після пологів у вагоні-ресторані.

Міф третій: народжувати — це лежати на спині й виконувати команди лікаря

Ось як пологи у фільмі «Аннет».

«Золотий стандарт» пологів маскульту — лежати на спині й кричати. Деякі, як Рейчел Грін чи вагітна з фільму «Потяг у 31 грудня», лежать навіть під час переймів і потуг. Шкоди в цьому стереотипі набагато більше, аніж може здатися на перший погляд.

Як мінімум тому, що ця позиція найболючіша для жінки. І так, коли ти народжуєш, буває більш боляче і менш боляче. Для цього треба рухатись і шукати, як тобі краще на кожному етапі. Це не моя думка — це поради сучасних медичних протоколів. І моя практика.

Тисячоліттями жінки народжували в тих позах, у яких їм було комфортніше це робити. Ситуація почала змінюватися у ХVІІІ столітті, коли пологи почали приймати в лікарнях, а лікарі-чоловіки поступово витіснили традиційних повитух. Жінок до медичних шкіл не допускали. Вважалося, що людина без пеніса не здатна розумітися на пологах. Звісно, звідки ж їй!

Чоловіки проголосили себе головними в питаннях народження: медичні втручання (як-от використання щипців) стали пріоритетними, а природний перебіг пологів часто ігнорувався.

Жінка перетворювалася на об’єкт, з якого лікарі діставали дитину. Ось такі неочікувані «досягнення» серед іншого приніс нам розвиток медицини. Лише в ХХ столітті жінки почали здобувати медичну освіту, а разом із цим право на суб’єктність у власних пологах.

Сучасна медицина радить лікарям заохочувати жінку рухатися під час пологів. Ми могли б дізнатися про це з кіно, але маскульт і досі орієнтується на стандарт ХVІІІ століття: розгублена й налякана жінка на лопатках і герой-рятівник, який нею «народжує».

Саме так було в «Потязі у 31 грудня», де роділлю поклали на лопатки на столі вагону-ресторану. Уявіть себе на спині на столі у вагоні-ресторані з розведеними ногами. Зручно? А тепер додайте рух потяга і потуги. Неймовірно, правда?

Гірше тільки те, що жінку героїчно рятує чоловік, який телефонує ще трьом чоловікам. Жінок, які мають дітей, звісно, ніхто про пологи не питає.

Продовжуючи мислиннєвий експеримент, припущу, що пологи в потязі могли б пройти так: дівчина лишилась би в своєму купе, саме туди прийшла б людина, щоб допомогти їй, і навряд чи роділля лізла б на стіл за наявности ліжка.

Чому важливо показувати суб’єктність жінки під час пологів

А не лише залякувати страхом і болем, від якого жінок героїчно рятують.

Підімо від зворотного: з якою метою ми маємо залякувати жінок? Показувати, як людина вмить втрачає усякий контроль, сподіваючись, що хтось скаже їй, як рятуватися. Щоби що? Страх — це адреналін, він сповільнює пологову діяльність. Хіба не краще, коли жінка, переступаючи поріг лікарні, не є заляканою, не перебуває в очікуванні жаху, а має можливість подумати: чи має/може мені бути комфортно під час пологів? Як? Чи маю я право рухатися, пити, їсти (пологи можуть тривати 20 годин, врешті)? Чиї потреби на пологах головні – мої чи лікарів?

Відповідь на останнє питання ключова: якщо головні — лікарі/лікарки (або ті, що приймають пологи), то, можливо, доведеться коритися їм, навіть якщо вони чинять наді мною насильство (кричать, втручаються в пологи без моєї усвідомленої згоди, тиснуть на живіт, забороняють рухатися, визначають спосіб, у який відбуватимуться пологи проти моєї волі). Це все акушерське насильство, порушення прав роділлі, неприпустима поведінка медперсоналу. І про це теж важливо знати «до».

Я вірю і знаю, що на пологах головною є жінка, бо, врешті-решт, вона єдина людина, без якої пологи не відбудуться. Всі інші присутні тільки для того, щоб полегшити її досвід, підтримати, допомогти. І врятувати у тих рідкісних ситуаціях, коли це справді необхідно.

Такі пологи, до слова, теж показують у серіалах.

Наприклад, This Is Us. Через форс-мажор героїня Бет народжує вдома. Вона знаходить зручну позицію (о диво, не на спині на обідньому столі, на відміну від Пайпер Галлівел, наприклад). І ніхто її героїчно не рятує, її підтримують інша жінка та її чоловік.

Що робити. Консалтинг для кіноіндустрії і не тільки

Маскульт має визнати свій вплив на формування уявлень жінок про пологи і перестати експлуатувати екстрені пологи й застарілі практики. Це дозволить зрозуміти, що штампи про безпорадну жінку, якій потрібні рятівники-лікарі, лише закріплюють культуру страху і підсилюють толерування акушерського насильства.

Сценарист(к)ам і режисер(к)ам, перш ніж писати й знімати сцени пологів, варто дослідити тему. В кіно є консультанти з криміналістики, медицини, бойових мистецтв, то чому пологи досі «малюють» із серіального шаблону? Візьміть консультацію в акушерок, лікарок, доул, подивіться, врешті, документалки про медикалізацію пологів, спитайте в ChatGPT, які штампи про пологи не відповідають дійсности.

Глядачки теж мають голос. Ми можемо ділитися історіями власних пологів. Здається, це крапля в морі, але кожна історія може стати цеглинкою, з якої інша жінка зможе побудувати свою впевненість. Ми можемо коментувати й розбирати сцени пологів у фільмах та серіалах, запитувати, чому вкотре героїня кричить від болю, а їй не пропонують знеболення, чому лікарі поводяться, ніби вона не має права голосу. Попит створює пропозицію. 

Маскульт не просто відтворює реальність — він її конструює. Тож якщо ми не хочемо бачити заляканих жінок, готових до насильства в пологових, то, може, варто показувати не лише пологові горори? Страх блокує пологову діяльність. А от сприяє її відновленню відчуття безпеки, власної сили і спокою. Хороші слова для опису пологів, шановні творці масового контенту.

Стаття вперше опублікована англійською мовою на сайті Фонду ім. Гайнріха Бьолля. Оригінал за посиланням.

Колоніальна експансія Російської імперії та її прямих наступників — Радянського Союзу та Росії — довгий час залишалась майже непоміченою західною інтелектуальною спільнотою та політиками, і була майже повністю виключена з критичного аналізу в рамках постколоніальних студій. Небажання як у політичних, так і в академічних колах глибше дослідити взаємини між імперією та країнами, які були по факту колонізованими та перебували під окупацією Москви, створило значний пробіл у розумінні ситуації в центрі Європи. Відтак із західної перспективи неоколоніальна війна, яку Росія розпочала проти України у 2014 році, здебільшого стосувалась того, що Фройд називав «нарцисизмом малих відмінностей». На початку повномасштабної війни, розпочатої 24 лютого 2022 року, Україні пророкували падіння за два тижні, а Києву як столиці — здачу за два-три дні. Все згідно з тезами офіційної російської пропаганди, яка регулярно змальовувала український народ як відсталий, менш розвинений та пасивний об’єкт російських імперських апетитів.

Такі ідеї закладені в колоніальній ідеології «русского мира», тобто так званого російського світу. «Русский мир» характеризується ідеєю національної та культурної вищості Росії, агресивним просуванням «традиційних» російських цінностей, які містять в собі мізогінію, гомофобію, а також — підтримувану державою боротьбу та санкції проти феміністичних цінностей та досягнень. Попри те, що антифемінізм, як добре організований антидемократичний політичний проєкт, існує в багатьох суспільствах світу, він є ключовою та невід’ємною частиною російського імперіалістичного проєкту. У цьому есеї досліджуємо, якою мірою антифемінізм інтегрований в ідеологію «русского мира» та показуємо, що антиколоніальна боротьба України також включає у себе протидію антифеміністичним й антигендерним рухам.

Матрьошка — досконала метафора для «русского миру»

Ідеальною метафорою того, чим насправді є «русский мир», може слугувати російська матрьошка. Йдеться про набір ляльок, які поступово зменшуються за розміром і вставляються одна в одну, при цьому на кожній фігурі ляльки намальовані красиві жіночі обличчя. Яскраві та чарівні зовні, всередині вони нагадують середньовічне знаряддя тортур, відоме як «залізна діва», — контейнер зі смертельними шипами, спрямованими на тих, хто опиняється всередині пастки, тобто матрьошки. Претензії Радянського Союзу на антикапіталізм й антиколоніалізм успішно приховували темну реальність російських колоніальних і геноцидних дій щодо корінних народів. Зокрема, щодо тих, які проживали на окупованих територіях. Умисне приховування цієї реальності затушувало історію, насичену систематичними расистськими масовими вбивствами, етнічними чистками й примусовими виселеннями черкесів протягом столітньої російської колоніальної війни на Кавказі з 1763 по 1864 роки.

Додаткова ілюстрація реалізації такої політики — трагічні епізоди примусової депортації та винищення кримських татар у 1944 році. Україна не стала винятком і зазнала кількох повторюваних Голодоморів  ¹ (штучних голодів, спрямованих на знищення корінних українського та казахського народів), періоду Розстріляного Відродження (політичних репресій української національної еліти у 1937-1938 роках), а також повної та тотальної русифікації українців з метою перетворити їх на манкуртів ² — покірних підданих радянського режиму. Усі ці події були невід’ємною частиною [російської] колоніальної присутності в Україні. Загалом, за 400 років російської окупації українська мова була заборонена 134 рази. Лінгвоцид української мови завжди був одним з найпотужніших і найпоширеніших інструментів російської колоніальної стратегії, спрямованої на послаблення української ідентичності. Ці практики засновані на розумінні, що українська мова стала головною відмінною ознакою, яка підкреслювала національні, історичні та культурні відмінності між українцями та росіянами, які, попри те, що мають спільний фенотип, стоять по різні боки колоніальної парадигми.

Українські активістки виступають за емансипацію жінок разом із національним визволенням

Аби приховати свої колоніальні практики, радянський режим вигадав міф про «дружбу народів», який заперечував будь-які упередження на основі національної або етнічної приналежності в межах своїх кордонів. У сучасній модифікованій версії «дружба народів» слугує основою для іншої імперської конструкції трьох «братніх народів»: російського, українського та білоруського. Разом вони утворюють «Слов’янську Трійцю» — єдиний «всеросійський» народ, об’єднаний під владою домінуючої колоніальної ідеології.

Україна як «співоча й танцівна Малоросія»

Якщо нація є уявленою спільнотою, як стверджував Бенедикт Андерсон, то українська нація була переосмислена російським імперіалізмом як орієнталізована, екзотична «співоча й танцівна Малоросія» — амбівалентний геополітичний конструкт, у якому «все хороше […] походить від спільної російської спадщини. А все погане — від злих, чужорідних впливів: польських, католицьких, єзуїтських, уніатських або татарських, єврейських німецьких тощо» ³ але корупція як явище вважалася загрозою із Заходу. Така парадигма створила прикордонний простір, у якому російський колоніалізм міг одночасно претендувати на «братерство» з «малоросами» ⁴ і водночас називати українц_ів «ультраправими націоналістами і неонацистами» ⁵ не порушуючи при цьому колоніальної логіки.

«Дружба народів» хоч і дуже помітний, але не єдиний імперський наратив, який використовувався для виправдання радянського режиму. Ще одним був міф про емансипацію жінок, ініційований і підтримуваний радянським урядом. Після Російської революції 1917 року, більшовики проголосили емансипацію жінок і скасування гендерної нерівності, що пізніше закріпили у 122 статті Конституції СРСР від 1936 року ⁶. Створення соціалістичної сучасності, вільної від утисків жінок — Радянська держава проголосила одним із своїм головних і найпрогресивніших досягнень. Насправді ж це рішення було зумовлено потребою збільшити робочу силу, яку можна було використовувати для розвитку економіки комуністичної держави. У рамках формальної гендерної рівності, проголошеної Радянським Союзом, домашнє насильство, так само, як і сам секс ⁷ було настільки маргіналізоване й ігнороване державою, що поступово повністю перестало бути предметом публічного обговорення. Водночас жінок не звільнили від виконання всієї домашньої роботи та догляду за дітьми, тому вони були перевантажені «другою зміною» — обсягом домашніх обов’язків після виснажливої роботи на фабриках та/або у колгоспах. До того ж, жінки майже не брали участі у прийнятті політичних рішень, оскільки ця сфера залишилася чоловічою й  закріпленою у патріархальних владних структурах. Пізніше, за кілька років до розпаду Радянського Союзу, Михайло Горбачов у своїй книзі 1987 року «Перебудова – нове мислення для нашої країни та світу» пояснив фемінну містичність радянських жінок тим, що жінки повинні залишити публічний простір і зрештою «повернутися до своєї суто жіночої місії» (Горбачов, 1987, 117). Ця ідея й досі залишається поширеною в російському суспільстві.

Феміністичний рух в Україні — антиколоніальний

Для більшості українських жінок панування Радянського Союзу означало подвійну колонізацію: і їхньої національної,  і їхньої гендерної ідентичностей. Український феміністичний рух був глибоко вкорінений в ідеї національної емансипації та незалежності. Така позиція була поширеною в країнах, які зазнали колоніальної окупації територій (на початку ХХ століття Україна була окупована Російською імперією, Австро-Угорською імперією та Польщею). Українські активістки діяли як у політичній, так і в культурній сферах, відстоюючи емансипацію жінок разом із національним визволенням. Коли більшовики проголосили так звану емансипацію жінок, імена тих, хто були на передовій українського феміністичного руху, були стерті разом із десятиліттями їхнього активізму. Натомість від жінок очікували вічної вдячності радянському режиму за звільнення їх від патріархального ярма та доведення своєї лояльності до уряду через наполегливу працю.

Розпад Радянського Союзу та потреба в «ремаскулінізації»

Розпад СРСР був не лише «найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття», як це охарактеризував Путін ⁸ але й призвів до занепаду патріархальної маскулінності, яка була безпосередньо пов’язана із занепадом російської колоніальної гегемонії (провідна роль якоїсь держави у відносинах з іншими, — прим. ред.). Це створило потребу в «ремаскулінізації» (процес, що передбачає відновлення чи підсилення традиційно чоловічих характеристик або ролей у суспільстві, культурі чи економіці, — прим. ред.) ⁹ як прямій реакції на крах радянського імперіалізму. Суспільство сучасної Росія, як і її попередника — Радянського Союзу, побудоване на патріархальній системі цінностей, у якій «легітимація влади часто вимагає демонстрації якостей “справжнього чоловіка”». «Справжній чоловік» у цьому випадку визначається не тим, ким він є, а тим, ким він не є: він не жіночний (а отже, не гомосексуал), не небілий і не неправославний ¹⁰. Цю суспільну вимогу задовольнив Путін, який став прем’єр-міністром, а згодом і президентом на зламі минулого століття. Путін водночас став втіленням нової російської неоколоніальної маскулінності, «неодмінно пов’язаної з легітимацією насильства, достатнього для подолання значних військових можливостей колонізованих суспільств» (Connell 2016, 306).

Маскулінність Путіна, з її візуальними образами російського Marlboro Man, вербальною агресивною домінацією у політичній сфері та «серією грубих мачо-афоризмів, які були зібрані під назвою “путінізми”» (Wood 2016, 2), використовувалася, щоб «проєктувати ідею, що він здатний відновити глобальний статус Росії» (Orlova 2018, 61). Невдовзі гіпермаскулінність Путіна стала центральною складовою проєкту державотворення та національного брендингу. У цьому проєкті гендерні дискурси широко використовувалися для створення та підтримання «межі між гендерованими “Ми” та “Інші”» (Voronova 2017, 219) — дискурсної стратегії, яка виявилася особливо успішною після першого вторгнення Росії в Україну в 2014 році. Коли Кремль розпочав повномасштабну війну проти України 24 лютого 2022 року,  Путін заявив:

«Захід намагається знищити наші традиційні цінності [моє підкреслення] і нав’язати нам свої псевдодержавні цінності, які мають знищити нас, наш народ, зсередини; всі ці ідеї, які він вже агресивно нав’язує на своєму просторі і які прямо ведуть до занепаду та дегенерації, оскільки суперечать людській природі».

Проте у своїй промові Путін не згадував, що ці «традиційні цінності» насичені антифеміністичною риторикою та гомофобією. Російський колоніалізм відтворив маніхейський світ Холодної війни, в якому «традиційні цінності» виступають проти «гендерної ідеології». Проти концепту, що подається як виключно західний винахід. Відкритий антифемінізм був важливою частиною російської політичної та соціальної системи протягом багатьох років. Хоча Конституція Росії продовжує радянську традицію проголошення гендерної рівності de jure (стаття 19), de facto російська популярна культура продовжує маргіналізувати фемінізм як ненормальну та спотворену ідеологію, оскільки «нормальні» жінки повинні надавати перевагу сім’ї та дітям, а не боротися  за права та рівність. Антизахідні, антидемократичні та антиправозахисні наративи, поширені в російському суспільстві й експортовані на аудиторію тимчасово окупованих Росією земель, є частиною антифеміністичного та антигендерного дискурсу.

Національній невинності загрожує західне сексуальне збочення

Після того, як Путін утретє став президентом у 2012 році, в Росії широко почав використовуватися термін «Гейропа» як образливе позначення європейської цивілізації (як частини ширшої західної цивілізації) на противагу ультраконсервативній російській цивілізації. Так Росія намагалася підсвітити занепад і деградацію Європи, дружньої до ЛГБТ+, у порівнянні з Росією, яка притримується «традиційних цінностей». Таке трактування ознаменувало початок сексуалізації російської політики, яка використовує сексуальну тривожність для створення міфу про національну невинність, яка постійно перебуває під загрозою західної «сексуальної розпусти». Іншими словами, антигендерні та антифеміністичні рухи стали інструментом Кремля для утвердження «русского мира» як російської версії «політики вічності» ¹¹ яка уявляє російську націю «незайманим організмом, що зазнає загрози лише від іноземного проникнення» (Snyder 2018, 57), а отже — потребує захисту від зовнішніх загрозливих сил. Як зазначає Леандра Байас, «публічне цькування “гендерної ідеології” виконує одразу кілька завдань: воно слугує виправданням авторитаризму та репресій усередині країни, а також легітимізує агресію як частину зовнішньої політики і, зрештою, створює спільний ґрунт із праворадикальними рухами».

Сучасні українські жінки та представни_ки ЛГБТ+ відіграють важливу роль у війську. Вони є прикладом переходу до прогресивних ідеалів.

Якщо Росія сприймає колективний Захід як свого головного ворога і відкрито йому протистоїть, Україна розглядається як країна, зіпсована Заходом, і перебуває під так званим зовнішнім управлінням. Так стверджує російська державна пропаганда. Таке трактування зображує Україну як спотворену й жіночну сутність на противагу російському ультрамаскулінному патріархату. Це можна простежити ще з газового конфлікту 2006 року, коли в одній із російських телевізійних програм Україну описали як мамоністську утриманку, «легковажну українську коханку» ¹². Ту саму колоніальну риторику було використано проти України за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення, коли Путін послався на непристойний рядок із пісні, щоб продемонструвати своє бачення відносин між Україною та Росією. Його слова «подобається, не подобається — терпи, моя красуне» відсилають до рядків пісні радянського панк-рок гурту «Красная плесень»: «Спляча красуня в труні, я підкрався і трахнув її… Подобається, не подобається — спи, моя красуне». Ці рядки, що прямо натякають на зґвалтування та некрофілію, є симптоматичними для внутрішньої російської національної мізогінії та відверто антифеміністичних наративів, які становлять невід’ємну частину російського неоімперського дискурсу та політики.

Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні?

Російська колоніальна присутність в Україні залишила глибокі сліди в її культурному, соціальному та політичному житті. Навіть після офіційного проголошення незалежності України у 1991 році, колоніальність влади ¹³ продовжувала формувати український соціально-політичний ландшафт через соціальні та релігійні практики, ідентичності, переконання, уявлення та інші аспекти повсякденного життя. Хоча суто антифемінізм був частиною цієї матриці влади, антигендерний рух став її ядром. Гендерні ролі, норми та стосунки, засновані переважно на жіночій покірності, пасивності та зосередженості на домашньому житті, а також відверто гомофобна риторика, поширювалися через підтримувані Росією медіа в Україні, а також через Українську православну церкву Московського патріархату, яка значною мірою домінувала в релігійному житті України. Показово, що у своїй проповіді на Прощену п’ятницю (останню п’ятницю перед Великим постом) глава Російської православної церкви назвав гей-прайди в Україні причиною російського вторгнення ¹⁴. Тим самим ще раз підтвердивши зв’язок між антигендерними дискурсами, які домінують у просторах, пронизаних російською неоколоніальною ідеологією, яка зрештою призвела до неспровокованої та невиправданої повномасштабної військової агресії проти України у 2022 році.

Українські феміністки відіграли ключову роль у реагуванні на антигендерні наративи. Вони прагнуть деконструювати їх, відстоюючи гендерну рівність, просуваючи права жінок і працюючи над подоланням шкідливих гендерних стереотипів і упереджень.

Зростання проявів антигендерної ідеології було частиною інформаційної війни Росії проти України після початку вторгнення у 2014 році. Про це йдеться у дослідженні «Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні» ¹⁵ проведеному організаціями «Ла-Страда Україна», «Жінки в медіа» та «Український жіночий фонд». У дослідженні аналізується розвиток українських соціальних дискурсів, а також суспільні ініціативи та зміни в період з 2013 по 2020 рік. Згідно з висновками дослідження, антигендерна дискримінаційна риторика подавалася в межах типового для Росії наративу про «захист сімейних цінностей», які нібито перебували (і продовжують перебувати) під загрозою з боку феміністок та представни_ць ЛГБТ+. Таку консолідацію антигендерних та антифеміністичних рухів можна вважати російською контрреакцією на Революцію Гідності, яка відбулася в Україні у 2014 році.

Нова українська жіночність: емансипація як антиколоніальна боротьба

Серед інших соціально-політичних трансформацій, Революція Гідності породила новий тип української жіночності — активну жінку-агентку, яка змогла знайти своє місце в чоловічому мілітаризмі протестів (Phillips 2014; Martsenyuk 2014). Починаючи з цього періоду, колоніальність гендеру в Україні почала піддаватися виклику через процес, який українська філософиня Тамара Злобіна назвала «гендерним розпадом» ¹⁶. Йдеться про відмову від застарілих гендерних моделей і формування нової емансипаторної соціальної риторики, що сприяла високій соціальній мобільності та видимості жінок у сферах, традиційно пов’язаних із чоловіками: політиці, військовій службі, бізнесі та волонтерстві.

Більше того, роль жінок у процесах націєтворення та державотворення була офіційно визнана на найвищому рівні та закріплена законом. У 2015 році Верховна Рада України ухвалила закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», спрямований на запобігання дискримінації на ринку праці за ознакою гендеру, гендерної ідентичності або сексуальної орієнтації. А в 2017 році Міністерство охорони здоров’я України скасувало радянську постанову, що забороняла жінкам обіймати посади за 450 професіями, які вважалися небезпечними для репродуктивного здоров’я. Ще однією зміною став Наказ № 292 ¹⁷ виданий Міністерством оборони України у червні 2016 року. Наказ відкрив можливість обіймати штатні посади рядового, сержантського та старшинського складу жінкам, які проходять військову службу за контрактом. До 2016 року жінки, які брали участь у військових операціях як снайперки чи стрільчині, формально реєструвалися як кухарки, медсестри або займали інші не бойові посади. Це обмежувало їхнє кар’єрне зростання у війську та позбавляло соціальних пільг, якими тоді користувалися їхні чоловіки-колеги. Станом на листопад 2022 року в Збройних силах України служило майже 60 000 жінок, з яких приблизно 19 000 обіймали цивільні посади, а близько 41 000 — проходили військову службу. Близько 5 000 із них безпосередньо брали участь у бойових операціях ¹⁸.

У той час як парламент України ратифікував Стамбульську конвенцію та ухвалив законопроєкт, що забороняє мову ворожнечі в медіа щодо представників ЛГБТ+, в Росії декриміналізували домашнє насильство у лютому 2017 року та  ухвалили закон про заборону «ЛГБТ-пропаганди» серед дорослих у липні 2022 року (що стало продовженням закону 2013 року про «гей-пропаганду». Ці зміни в українському законодавстві були ухвалені після повномасштабного вторгнення Росії в Україну і свідчать, що Україна обрала шлях побудови демократичного та справедливого суспільства, заснованого на правах людини та верховенстві права.

Замість висновків

Логіка російського неоколоніалізму перетворює картезіанське ego cogito, ergo sum («Я мислю, отже, я існую») на імперське ego conquiro, ergo sum («Я завойовую, отже, я існую») ¹⁹. Це твердження стосується не лише колонізації територій, але й колонізації свідомості та ідентичностей. Антифемінізм й антигендерні дискурси становлять центральний стовп ідеології «русского мира» і виявилися дієвим інструментом російської колоніальної експансії. Зручно представляючи гендерну рівність, фемінізм і права жінок, а також підтримку ЛГБТ+ як підступну стратегію колективного Заходу, спрямовану на знищення російської нації, Кремль знищує демократію, права людини та верховенство права, аби встановити своє правління, засноване на «традиційних цінностях» — мізогінії та гомофобії. Сьогодні українці наполегливо прагнуть відстоювати свою національну ідентичність і просувати гендерну емансипацію, проводячи паралелі з жіночим рухом в Україні сторіччя тому. Сучасні українські жінки й представни_ці ЛГБТ+ відіграють важливу роль у війську, протистоячи впливу консервативного «русского мира» і тим самим демонструючи зрушення в бік інклюзивності та прогресивних ідеалів.

Якщо ми справді прагнемо подолати неоколоніальні форми пригноблення й насильства, важливо протистояти антигендерним рухам і підтримувати права жінок та гендерну рівність у всьому світі, адже без них неможливо досягти справжньої демократії, миру, безпеки та стабільності. Ніколи про це не забуваймо.

---

1. Holodomor is recognised internationally as a genocide of the Ukrainian people by 28 countries: Australia, Belgium, Bulgaria, Canada, Colombia, Croatia, Czech Republic, Ecuador, Estonia, France, Georgia, Germany, Hungary, Iceland, Latvia, Lithuania, Luxembourg, Mexico, Moldova, Paraguay, Peru, Poland, Portugal, Romania, Slovakia, Slovenia, United Kingdom, United States. [↩]
2. Mankurt is the term for the unthinking docile slave stripped of his or her memories and identity, which was popularised by Chinghiz Aitmatov in his novel The Day Lasts More Than a Hundred Years. [↩]
3. Mykola Riabczuk (2010), p. 14. [↩]
4. “Little Russians” is a common way to refer to Ukrainians in Russian colonial vocabulary. [↩]
5. Vladimir Putin’s speech on 24 February 2022, before the start of the invasion, https://www.bloomberg.com/news/articles/2022-02-24/full-transcript-vladimir-putin-s-televised-address-to-russia-on-ukraine-feb-24. [↩]
6. See https://www.marxists.org/reference/archive/stalin/works/1936/12/05.htm. [↩]
7. I am referring to the popular catchphrase “There is no sex in the USSR”, which has been used to describe the stigma and shame surrounding sex-related topics as well as the taboo of publicly discussing them. [↩]
8. See https://www.rferl.org/a/putin-historical-russia-soviet-breakup-ukraine/31606186.html. [↩]
9. Riabov and Riabova (2014). [↩]
10. Orthodox in the sense of belonging only to the Russian Orthodox Church, since it does not recognise any other branch of Orthodoxy as equal with itself. [↩]
11. See Timothy Snyder, The Road to Unfreedom (2018). [↩]
12. Riabov and Riabova (2014), p. 28. [↩]
13. The concept was coined by Peruvian sociologist Aníbal Quijano. See https://edisciplinas.usp.br/pluginfile.php/347342/mod_resource/content/… (2000) Colinality of power.pdf. [↩]
14. See https://edition.cnn.com/europe/live-news/ukraine-russia-putin-news-03-08-22/h_de0516e0f59ac2214af21bbb0aaf152e. [↩]
15. See https://la-strada.org.ua/download/gender-chy-antygender-hto-atakuye-demokratiyu-v-ukrayini. [↩]
16. Lecture “Gendernyi rozpad” (2016), available at: https://www.youtube.com/watch?v=RN7-9PVzJYc. [↩]
17. See https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0880-16#Text. [↩]
18. See https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3623578-iz-pocatku-vijni-zaginula-101-zinkavijskova-50-znikli-bezvisti-reznikov.html. [↩]
19. I borrow the term ego conquiro from Eduardo Restrepo’s article “Coloniality of power”. [↩]

Навіщо Україні Стамбульська конвенція

Одним із міжнародних договорів, навколо якого народжувалися численні міфи й стереотипи, тривали маніпуляції, є Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок та домашньому насильству і боротьбу з цими явищами (далі — Стамбульська конвенція). 

Як на мене, це пов’язане з тим, що цей документ є ціннісним і цілісним. Він містить норми, які зобов’язують держави переглянути усталені практики протидії насильству стосовно жінок та домашньому насильству, передусім викорінити гендерні стереотипи. Адже стереотипи щодо «бажаної» чи «прийнятної» поведінки жінки або чоловіка в українському суспільстві є не просто шкідливими, а й призводять до толерування насильства та порушення права людини стосовно тих, які, на нашу думку, поводяться «невідповідно до правил», або ж стосовно тих, які мають менше влади, можливостей захисту тощо.  

Марина Стародубська в своїй книзі «Як зрозуміти українців: кроскультурний погляд» досліджує наш національний менталітет, культуру, цінності, що пояснює наше ставлення і сприйняття тих чи інших процесів у країні. Авторка зазначає, що на особистому рівні для українців найважливіша цінність — свобода (83,9%), проте в той самий час нижчою за свободу є справедливість (72,5%), а запит на гідність (60,4% ) та рівність (56,5%) із року в рік зменшується. 

«Не дивно, що за таких умов домовлятися людям із різних спільнот (ми їх часто називаємо “бульбашками”) так складно, адже кожен прагне максимальної свободи вибору й вигоди для себе та не міркує про її справедливість чи доступність для інших».   

Ми пройшли цей шлях гострих дискусій, розвінчування міфів і постали перед тим, що все-таки нам необхідно ратифікувати Стамбульську конвенцію, адже в країні справді бракує інструментів протидії домашньому насильству та насильству стосовно жінок. 

Ми зіткнулися з новими викликами, породженими повномасштабною війною росії проти України, зрештою, ми є тими, що впевнено крокують до ЄС, а отже, маємо приводити не лише своє законодавство у відповідність, але й працювати над тим, щоб системно змінювати підходи в роботі з постраждалими від гендерно зумовленого насильства на практиці. 

Я почала працювати з постраждалими від домашнього насильства в 2007 році. На той час у нас діяв старий Закон України «Про попередження насильства у сім’ї». Практика застосування цього закону показала, що в нас недостатньо інструментів реагування на насильство, що саме поняття «насильство в сім’ї» значно обмежує коло осіб, яких можна притягти до відповідальности. 

Наприклад, у той час за насильство неможливо було притягти до відповідальности колишнього чоловіка чи дружину, які не проживали разом і не мали спільного побуту, оскільки це не входило у визначення «сім’я» в розумінні Сімейного кодексу України. Також не було інструментів ізолювати кривдника від постраждалої особи. Правоохоронні органи часто нарікали на недостатність механізмів призупинення насильства й відсторонення кривдника, на недієвість наявних адміністративних заходів тощо. До 2017 року в Кримінальному кодексі України не було такого злочину, як «домашнє насильство». І якщо потерпіла не мала тілесних ушкоджень, кривдник міг понести лише адміністративну відповідальність, навіть якщо це насильство тривало роками. 

У 2016 році була спроба ратифікувати Стамбульську конвенцію і паралельно з цим ухвалити новий Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» і внести відповідні зміни в Кримінальний кодекс України. 

Конвенція не була ратифікована, проте закон був ухвалений і паралельно з цим внесені зміни до Кримінального кодексу України. 

Отже, з 2017 року в нас діє Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», в Кримінальному кодексі України з’явилася стаття 126-1 Домашнє насильство, а також у статтях 152 КК та 153 КК України, які стосуються сексуального насильства, було впроваджене таке поняття, як «добровільна згода», відсутність якої означає, що було вчинене зґвалтування чи сексуальне насильство, не пов’язане з проникненням у тіло особи.

Дуже важливим є й те, що у випадку вчинення будь-якого злочину стосовно  подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких стосунках, це вважатиметься обтяжувальною обставиною, яка дає право суду застосувати більш суворе покарання. 

Отже, українське суспільство на рівні законодавства змінило підходи до розслідування випадків домашнього насильства, які стали злочинами, а не лише адміністративними правопорушеннями.

Здавалось би, навіщо нам ратифіковувати Стамбульську конвенцію, якщо ми й так ухвалили новий закон, внесли зміни до Кримінального кодексу і можемо працювати без Конвенції.

Проте цього виявилося замало. На практиці почали виникати проблеми з розслідуванням випадків домашнього насильства, водночас ми не навчилися ідентифікувати й розслідувати сексуальне насильство, тому що нам складно зрозуміти, що таке концепція «добровільної згоди». 

І тут ми повертаємося до того, що Стамбульська конвенція є ціннісним і цілісним документом. Не може запрацювати система, спрямована тільки на застосування формального підходу. Ухвалити закон недостатньо. 

Нам важливо розуміти дух Стамбульської конвенції, адже недарма в ній мовиться про комплексний, системний і скоординований підхід до боротьби з явищами насильства стосовно жінок та домашнього насильства. 

Формула 4P, закладена в змісті Стамбульської конвенції:

Prevention — запобігання

Protection — захист 

Prosecution — переслідування 

Coordination policies — скоординована політика

Усі ці чотири напрямки мають паралельно розвиватися, бо інакше ми не досягнемо результату.

Щодо цінностей і розуміння проблеми Стамбульська конвенція в своїй преамбулі окреслює основні корені та глибоке розуміння явища насильства стосовно жінок та домашнього насильства, а саме наголошує: 

• реалізація de jure та de facto рівности між жінками та чоловіками є ключовим елементом у запобіганні насильству стосовно жінок;
• насильство стосовно жінок є проявом історично нерівного співвідношення сил між жінками та чоловіками, яке призвело до домінування над жінками і дискримінації жінок чоловіками та до недопущення повноцінної емансипації жінок;
• структурний характер насильства стосовно жінок як насильства за гендерною ознакою, а також те, що насильство стосовно жінок є одним із головних соціальних механізмів, завдяки якому жінок змушують зайняти підпорядковане положення порівняно з чоловіками.

Долучаючись до держав, які прагнуть «створити Європу, вільну від насильства стосовно жінок і домашнього насильства», у червні 2022 року Верховна Рада України проголосувала за ратифікацію Стамбульської конвенції. 

Цей важливий документ був прийнятий у рік повномасштабного вторгнення росії в Україну. Варто звернути увагу, що в своїй преамбулі Конвенція наголошує на тому, що держави, ратифікувавши її, визнають «триваючі порушення прав людини під час збройних конфліктів, які зачіпають цивільне населення, особливо жінок, у формі поширеного або систематичного зґвалтування та сексуального насильства, а також можливість збільшення насильства за гендерною ознакою як під час конфліктів, так і після них» і з огляду на це домовилися впроваджувати заходи запобігання, захисту й переслідування за такі злочини та будувати скоординовану політику. 

Імплементація Стамбульської конвенції: стан справ на початок 2025 року

Попри повномасштабну війну, робота над імплементацією норм Стамбульської конвенції триває. Всі ключові сторони, а саме Уряд, парламент і громадські організації, продовжили роботу над аналізом та змінами до законодавства і паралельно з цим над зміною підходів у роботі всіх відповідальних суб’єктів.

Важливо зазначити, що час із моменту ухвалення Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (2017 рік), внесення змін до Кримінального кодексу України в частині домашнього та сексуального насильства й донині показав нам, які прогалини виникли з огляду на практику застосування і що важливо врахувати як у роботі з приведення законодавства у відповідність, так і в роботі над формуванням підходів на практиці.  

Необхідно усвідомити й зрозуміти, що закони — це живі документи, які шліфуються практикою їх застосування. 

З часу ратифікації Стамбульської конвенції й донині була низка законодавчих та інших ініціатив, спрямованих на імплементацію норм. Про окремі з них, над якими працювали Міністерство внутрішніх справ, Національна поліція України, низка депутатів і депутаток, зокрема Марина Бардіна, Інна Совсун, Громадська організація «Ла Страда — Україна», Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем», суддівська й наукові спільноти, згадаю в цій публікації. 

19 грудня 2024 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення та інших законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок i домашньому насильству та боротьбу з цими явищами». 

Можемо виокремити такі зміни, впроваджені цим законом: 

• У статті 173-7 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за сексуальні домагання, в тому числі у сфері електронних комунікацій, а також стосовно особи, яка перебуває в матеріальній, службовій чи іншій залежності. До ухвалення цього закону в законодавстві України не було окремої статті щодо відповідальности саме за сексуальні домагання. На практиці такі дії кваліфікувалися як насильство за ознакою статі у КУпАП або ж як сексуальне насильство відповідно до ст. 153 КК України.
• Насильство за ознакою статі виведене в окрему статтю 173-6 КУпАП. Отже, у нас тепер передбачена стаття 173-2 Вчинення домашнього насильства і окрема стаття щодо насильства за ознакою статі. Це дає змогу правильно кваліфікувати та збирати дані про вчинення правопорушення.
• Окремо в статті 269 КУпАП наголошено, що якщо «домашнє насильство та насильство за ознакою статі було вчинене в присутності малолітньої чи неповнолітньої особи, така особа також визнається потерпілою незалежно від того, чи було їй заподіяно шкоду таким правопорушенням, і на неї поширюються права потерпілого, крім права на відшкодування майнової шкоди».

Також 19 грудня 2024 року набув чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізму запобігання та протидії домашньому насильству та насильству за ознакою статі”.

Серед багатьох важливих положень цього нормативного документа хочу виокремити внесення змін до Сімейного кодексу України, а саме до статей 110 та 111, які дають право на звернення до суду із заявою про розірвання шлюбу в період вагітности дружини та у випадку наявности дитини до одного року, а також забороняють суду застосовувати примирення під час розлучення у випадку домашнього насильства. 

Здавалося б, дуже прості норми про найважливіший принцип «добровільности шлюбу», проте водночас надзвичайно потужний спротив з боку в тому числі юридичної спільноти. 

До прийняття цих змін подружжя (або тільки чоловік чи тільки дружина) навіть не могло звернутися до суду із заявою про розірвання шлюбу, якщо дружина перебувала в стані вагітности чи мала дитину до одного року. Якщо така заява була подана, суд відмовляв у відкритті провадження через формальні підстави. Тобто фактично чоловік і дружина втрачали право на доступ до правосуддя. І що важливіше, у випадку домашнього насильства саме кривдник, який намагався тримати потерпілу під контролем, користувався цією нормою як одним із способів неможливости розірвання шлюбу, а отже, залежности від нього. 

Ну і, звісно, зловживання правом на примирення також часто використовувалося кривдником як спосіб тиску на потерпілу особу, тому з огляду на це у випадку розірвання шлюбу за наявности домашнього насильства таке примирення не може бути застосоване. 

Надзвичайно важливим є законопроєкт, зареєстрований 9 грудня 2024 року, №12297 «Закону про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо забезпечення повноти імплементації положень міжнародного права з питань протидії домашньому та іншим видам насильства, у тому числі щодо дітей».

Над цим законопроєктом Міністерство внутрішніх справ України, Національна поліція, «ЮрФем» і «Ла Страда» працювали ще з 2022 року. Законопроєкт охоплює широке коло питань, які необхідно врегулювати з огляду на виклики, які існують та практиці, та вимоги Стамбульської конвенції. 

Законопроєктом, зокрема, пропонується врегулювати такі важливі питання: 

• Дати визначення поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Так, у нас із 2017 року в Кримінальному кодексі передбачена окрема стаття щодо вчинення домашнього насильства (ст. 126-1 КК України), однак це не єдина стаття, за якою можуть притягти до кримінальної відповідальности за домашнє насильство. Наприклад, кривдник може завдати тілесних ушкоджень потерпілій уперше або вчинити побої чи мордування, чи інші злочини, які будуть пов’язані саме з домашнім насильством та відповідальність за які буде передбачена іншими статтями Кодексу. Тож для того, щоби підкреслити вчинення злочинів, пов’язаних із домашнім насильством, важливо передбачити в Кримінальному кодексі поняття «кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством». Це важливо не лише для статистики, але й для права потерпілої особи та уникнення тиску з боку кривдника, який намагатиметься змусити потерпілу закрити справу. Після нововведень закрити справу, коли має місце кримінальне правопорушення, пов’язане з домашнім насильством, стане неможливо навіть у випадку відмови потерпілої від заяви.
• Пояснити, що варто розуміти під «систематичністю вчинення домашнього насильства», яке дає підстави говорити про кримінальну відповідальність. Адже на практиці виникали різні трактування систематичности.
• Дуже важливо, що цим законопроєктом пропонується передбачити кримінальну відповідальність за переслідування (сталкінг), а саме навмисне, двічі або більше незаконне стеження, нав’язування спілкування, інше незаконне пряме чи опосередковане вторгнення будь-яким способом в особисте чи сімейне життя потерпілої особи всупереч її волі, у тому числі з використанням електронних комунікацій, що викликає у неї страх за безпеку свого життя чи здоров’я її близьких.
• Окрема увага в законопроєкті привернена до застосування обмежувальних заходів у справах не лише з приводу домашнього насильства, але й сексуального.
• Надзвичайно важливим питанням, яке до того вже намагалися регулювати іншими законопроєктами, є виключення справ домашнього насильства, зґвалтування, сексуального насильства з переліку справ приватного обвинувачення. Це означає, що не потрібно покладати відповідальність на потерпілу особу за відкриття кримінального провадження шляхом відповідного звернення. Це означатиме, що якщо правоохоронцям стане відомо про такі злочини з будь-яких джерел чи від будь-яких осіб, то вони зобов’язані відкрити кримінальне провадження і його розслідувати.

 
З моменту реєстрації законопроєкту до часу його ухвалення, як показує практика, він може значно змінитися: одні норми можуть прибрати, а другі додати. Проте в теперішньому вигляді цей законопроєкт вирішує значне коло питань, що виникають на практиці та є вкрай необхідними для ефективного захисту та розслідування справ стосовно домашнього та сексуального насильства. 

4 лютого 2025 року Комітет Верховної Ради України з питань інтеграції України до Європейського Союзу надав свій висновок, згідно з яким цей законопроєкт відповідає вимогам Стамбульської конвенції, не суперечить праву ЄС та міжнародним зобов’язанням у сфері євроінтеграції. 

Що ще потрібно зробити

За два з половиною роки від часу ратифікації Стамбульської конвенції, в умовах війни зроблені значні кроки щодо її імплементації. Звісно, багато роботи ще попереду як на рівні законодавчого поля, так і на практиці впровадження.

Нормативні документи є основою, проте їх застосовують люди, які працюють у правоохоронній, судовій, соціальній сферах, громадських організаціях тощо. Тому паралельно із законодавчими ініціативами необхідно впроваджувати підходи, орієнтовані на потерпілих, особливо забезпечувати локалізацію тих підходів і документів, які були сформовані на національному рівні. 

Комплексна допомога потерпілій особі, уникнення повторної травматизації, комунікація із суспільством та руйнування стереотипів, що призводять до віктимізації та стигматизації постраждалих, є тим, з чим нам потрібно працювати. 

Останні два роки «ЮрФем» у партнерстві з Офісом Генерального прокурора, Міністерством внутрішніх справ, Національною поліцією, за участі Міністерства соціальної політики та системи безоплатної правової допомоги і громадських організацій проводить щорічну конференцію “Правосуддя, орієнтоване на постраждалих від гендерно зумовленого насильства”. За її результатами ми зажди разом зі спільнотою формуємо наступні кроки. Зокрема, в 2023 році поставили собі завдання підготувати спільно з ОГП стандарти досудового розслідування справ домашнього насильства із застосуванням підходів, орієнтованих на потерпілих. Такі стандарти були підготовлені й представлені спільноті на конференції в листопаді 2024 року. 

Окрім того, були виокремлені три блоки рекомендацій, які окреслюють наші наступні кроки.

Перший блок — це питання інституційних змін. Під час одного з воркшопів суддя Віра Левко зазначила, що ініціативи тримаються на окремих людях, але важливо будувати інституційну пам’ять, посилювати ефективну взаємодію, співпрацю, в якій є не лише правоохоронний сектор, а й судово-медичні експерт(к)и, соціальні працівники/ці, система безоплатної правничої допомоги, громадські організації. 

Має бути наскрізне включення підходу, орієнтованого на потерпілих.  Важливо пам’ятати про людські ресурси, які вичерпуються, тому потрібно думати про те, як підтримувати ментальний ресурс. 

Другий блок рекомендацій — це підходи та внутрішні політики в роботі. Всі говорять про уніфікацію, стандартизацію підходів, процедур, документів щодо оцінки потреб і не тільки. Треба стандартизувати і водночас шукати підходи до кожної людини, бо кожна людина є особистістю.

Третій блок — законодавство. Впровадження інституту адвоката й адвокатки за призначенням для потерпілих від гендерно зумовлених злочинів, розширення кола санкцій, поняття кримінальних проваджень, пов’язаних із домашнім насильством, систематичности. Ці питання на порядку денному й вирішуються. 

У процесі імплементації важливо пам’ятати, що всі зміни творять люди для людей. Тому якщо виходитимемо з цього принципу, то зможемо не лише формально виконати вимоги до імплементації Стамбульської конвенції, але й перейняти її дух та сформувати орієнтовані на потерпілих механізми і послуги. 

У цій сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім’ї та роботу.
У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.

Запилюжена дорога з фісташковими деревами обабіч веде мене від стародавньої турецької столиці Конья, домівки усипальниці суфійського поета Румі, до руїн Чатал-Гьоюка, колись описуваного як перше місто у світі.

Це місце кидає виклик розумінню. Більшість поселення давно була похована під підвищенням на загалом пласких і посушливих рівнинах Південної Анатолії. Невелика розкопана її частина виявляє суспільство, в якому ніщо не слідує правилам, яких ми були очікували. Край археологічної ділянки різко зникає на глибині декількох поверхів печер. Будинки в Чатал-Гьоюку — назва якого означає «розвилка дороги», бо лише нею він до розкопок і був — будувалися щільно збитими докупи задник до задника й стіна до стіни. Вони мали пласкі дахи, але жодних вікон чи дверей. Жителі заходили й виходили драбинами через отвори у дахах, ходячи поверх домівок, а не поміж ними. Житла будувалися шарами поверх старих жител.

Особливим Чатал-Гьоюк робить його населеність наприкінці давньої кам’яної доби, щонайменше за 7400 pоків до н. е., у неоліті, ще до винайдення людьми писемності. Це означає, що він був населений майже за 5000 pоків до перших пірамід у Єгипті й більше ніж за 4000 pоків до спорудження у Великій Британії Стоунгенджу. Імовірно, він старший навіть за Хараппську цивілізацію в долині річки Інд. Чатал-Гьоюк розташований біля Родючого півмісяця — регіону на Середньому Сході, що живив деякі з найперших у світі землеробських спільнот. Зараз земля видається сухою, але колись тут були перезволожені землі, що рясніли рибою й птахами. Люди збирали ягоди й пасли поруч кіз. У них були глина й очерет для будівлі домівок. Однак наскільки б неймовірно раннім Чатал-Гьоюк не був, він усе одно повниться соціальною та мистецькою складністю.

Тисячі людей колись називали його своїм домом. Стіни регулярно тинькували, а на свіжій поверхні створювали разючі художні твори. Яскраві червоні фрески зображають крихітні постаті-палички, що полюють на величезних тварин. Безголові тіла, переслідувані навислими стерв’ятниками з широкими крилами. У стіни вставлені голови биків, рога яких виступають назовні, мов в інтер’єрі якогось американського ковбойського ранчо.

«Вважалось, ніби він стоїть посеред нічого — цей величезний курган зі справді багатою матеріальною культурою дев’ятитисячної давнини», — розповідає Рут Трінгем, професорка антропології в Каліфорнійському університеті у Берклі, чия робота зосереджена на археології неолітичної Європи. Майже відразу як у травні 1961 pоку почалися розкопки, Чатал-Гьоюк став точкою фокуса для тих, хто прагнув зрозуміти людську організацію в одному з найстаріших відомих поселень планети. У 1997 pоці Трінгем очолила частину команди, що продовжувала археологічну роботу на місці, допомагаючи скласти картину того, яким могло бути життя для тамтешніх жителів.

Археологів захоплювали не лише будівлі чи фрески. Увага зосередилась на дечому значно меншому — предметі, що вмістився б мені у долоню. Гордо перебуваючи тепер у власному заскленому стенді в Музеї анатолійських цивілізацій в Анкарі, цей скарб відомий як «Сидяча жінка з Чатал-Гьоюка».

Експерти вважають, що в Чатал-Гьоюку міг існувати культ поклоніння пращурам. Рештки мертвих пращурів зберігалися в тих же домівках, де жили люди, під платформами у підлозі. Черепи іноді знімали, навіть тинькували й фарбували, а тоді передавали одне одному. У поселенні було знайдено сотні маленьких статуеток — деякі явно зображали людей, інші скидалися на тварин чи щось більш двозначно антропоморфне. Утім, скульптурний вилов у багатьох неолітичних місцевостях цього регіону й навіть далі від нього непомильно рясніє подобою жіночих вигинів. У музеї таких десятки — жмені крихітних глиняних форм у стилі Барбари Гепворт. Одна статуетка зображає торс вагітної жінки з одного боку та виступ грудної клітки скелета з іншого. Втім, ніщо не зрівняється з дивовижністю Сидячої жінки.

Коли я бачу її, то розумію загальне захоплення. Її голову довелося реконструювати, бо та була відсутня під час знахідки, однак це навряд чи важливо, коли решта її тіла так багато говорить. Декілька науковців описали її як символ родючості. Щонайменше мені вона не видається ані вагітною, ані особливо провокативною. Вона пишна, й оголені округлості плоті виливаються з неї, мов водоспадами. Глибокі виїмки позначають коліна та пупок. Це скидається на ознаки тіла, що прожило тривалий час — можливо, старшої жінки, загартованої віком. Однак передусім вирізняється її постава. Її спина ідеально рівна. Обабіч стегон під лежачими долонями — щось схоже на двох великих котів, можливо, леопардів, що дивляться прямо вперед.

Отже, найбільш інтригуючий аспект Сидячої жінки з Чатал-Гьоюка — це не її славнозвісно пишне тіло. Це її поза, що керує двома великими кішками. У суспільстві, очевидно зацікавленому тваринами, полюванням та смертю, її вигляд захопливо владний.

Навіть матріархальний.

Долучилися — Оксана Кісь, Богдана Стельмах, Тетяна Гузенко, Микита Буров, Альона Грузіна, Даша Непочатова, Алла Швець, Анна Довгопол, Євгенія Шевчук, Богдана Романцова, Марія Дмитрієва, Ірина Грабовська, Юлія Юрчук, Світлана Бабенко, Ірина Виртосу, Юлія Ярмоленко, Олена Зайцева, Марія Полтораченко.

Жінки та повномасштабне вторгнення: репортажний і документальний нонфікшн

1. Берлянд, Ірина, Парубій, Христина (упор.). (2024). Жінки на війні. Дух і Літера.
2. Біляковська, Христина, Середа, Вікторія. (2024). Я тебе… війна. Віват.
3. Брос, Орелі (упор.). (2024). Жінки та війна. Листи з України до вільного світу. Бостон: Academic Studies Pres. Переклад українською у вільному доступі став можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна. 
4. Бобик, Ірина. (2024). Д’воїна. Білка.
5. Іванцова, Міла (упор.). (2024). Київ. Жінки. Війна: збірка спогадів і роздумів жінок про життя в столиці у період повномасштабного вторгнення. Креативна агенція «Артіль». Видана за підтримки заступниці голови КМДА Марини Хонди та за бюджетні кошти Департаменту суспільних комунікацій. 
6. Карі, Ольга. (2024). Та що ти знаєш про війну?! Ще одну сторінку.
7. Никорак, Ірина. (2024). Сильні жінки сильної країни. 
8. Суботіна, Валерія «Нава». (2024). Азовсталь. Сталева пресслужба. Полон. Фоліо.
9. Суботіна, Валерія «Нава». (2024). Полон. Фоліо.

Зарубіжний нонфікшн

1. Бар-Зохар, Міхаель, Мішаль, Ніссім. (2024). Амазонки Моссаду: жінки в ізраїльській розвідці. Наш Формат.
2. Берд, Мері. (2024). Жінки та влада: маніфест. Creative Women Publishing. 
3. Гессел, Кеті. (2024). Історія мистецтва без чоловіків. ArtHuss.
4. Голланд, Джек. (2024). Коротка історія мізогінії. Найдавніше упередження у світі. Арк.Юей. 
5. Олоні. (2024). Великий О. Твій путівник світом кохання, побачень і сексу. Книголав.
6. Лемб, Крістіна. (2024). Наші тіла — їхнє поле бою. Видавництво.
7. Принц, Алоїз. (2024). Життя Симони де Бовуар. Темпора.
8. Наґоскі, Емілі. (2024). Як довго бажає жінка. Наука (і мистецтво!) створення тривалих сексуальних зв’язків. КСД. 
9. Ленґ, Олівія. (2024). Тіло кожного. Книга про свободу. Грушка.
10. Неквапіл, Кемі. (2024). Влада: живи і керуй без вибачень. Книголав.
11. Фу, Стефані. (2024). Що знають мої кістки. Книголав. 

Український нонфікшн

1. Алла Горська. (2024). Родовід.
2. Бльостка, Катя. (2024). Так тобі й треба, або Чому в стосунках варто обирати себе. Віхола. 
3. Гундорова, Тамара. (2024). Післячорнобильська бібліотека: український літературний постмодернізм. Komubook
4. Гундорова, Тамара. (2024). Транзитна культура і постколоніальна травма. Віхола.
5. Олександра Екстер. Історії українських митців. (2024). Projector.
6. Лодзинська, Олена. (2024). Алла Горська. Спалах перед світанком. Кліо.
7. Ломикамінь. (2024). Жіночий спротив у Криму. Каталог виставки. Ініціаторка Таміла Ташева, кураторка Тетяна Філевська. Представництво президента України в АР Крим)
8. Тульчинська, Майя. (2024). Я забула труси. Creative Women Publishing. 

Академічні видання 

1. Маєрчик, Марія. (2024, перевидання). Ритуал і тіло: українські обряди переходу. Критика.
2. Маценка, Світлана (наук. ред.) (2024). Інтермедіум Кассандра: інтермедіальні студії. Апріорі.
3. Отріщенко, Наталія (ред.). (2024). Розмови з тими, хто питає про війну. Львів: Центр міської історії. 
4. Павличко, Соломія. (2024, перевидання). Дискурс модернізму в українській літературі. Основи.
5. Самойленко, Григорій. (2024). Зірки продовжують світити: Марія Заньковецька та її орлята: монографія. Ніжин: НДУ ім. М. Гоголя. 
6. Українсько-канадський дослідчо-документаційний центр. (2024). Українські жінки концтабору Равенсбрюк. Голоси вʼязнів. Авторка: Калина Безхлiбник Батлер (Солонинка); головна спiвредакторка: Лiда Елiяшевська Реплянська; спiвредакторка i перекладачка: Христина Елiяшевська Шрайбi; спiвредакторка: Оксана Марцюк. 
7. Швець, Алла (наук. ред.). (2024). «В імені нашої національної єдности»: авторські голоси альманаху «Перший вінок». Львів: Інститут Івана Франка НАНУ. 
8. Shevtsova, Maryna. (ed.) (2024). Feminist Perspective on Russia’s War in Ukraine. Hear Our Voices. Lexington Book. 

Посібники

1. Україна не мовчить: Хроніка протидії СНПК (2022–2024). Фоліо. Видання підготовлено та видано в рамках проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною», який виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансування Європейського Союзу.

Література для дітей та підлітків

1. Амсон-Бредшоу, Джорджія. (2024). Неймовірні жінки. Історії жінок з усього світу, які надихають. РМ.
2. Бабкіна, Катерина. (2024). Мам, пам’ятаєш? Білка.
3. Венгринюк, Христя. (2024). Моя мама — гора. Віват.
4. Колб, Людмила. (2024). Потяг. Віхола.
5. Корнієнко, Катерина. (2024). Дивокровці. Видавництво Старого Лева. 
6. Купріян, Ольга. (2024). Панна Оля. Ранок.
7. Омельяненко, Лілія (упор.). (2024.) Це воює вона. Видавництво.
8. Ситнік, Віоліна. (2024). Лалі. ВЦ «Академія».
9. Стус, Таня. (2024). Проростання. Yakaboo Publishing.
10. Реєс, Сонора. (2024). Путівник по католицькій школі для лесбійок. Видавництво.
11. Франкова, Марія. (2024). Видатні українки. Розповіді для дітей про відвагу, здійснення мрій та віру в себе. Основа.
12. Ярмоленко, Юлія (2024, перевидання). Малечі про інтимні речі. Віхола.
13. Забела, Анастасія. (2024). Про секс та інші запитання, які цікавлять підлітків. Віват.

Фантастика/фентезі

1. Гледстоун, Макс, Ель-Мохтар, Амаль. (2024). Так програють війну часів. КСД.
2. Гендрікс, Ґрейді. (2024). Посібник зі знищення вампірів від Південного книжкового клубу. BookChef.
3. Джемісін, Н. К. (2024). Серія «Розламана земля». Навчальна книга — Богдан.
4. Дін, Суньї. (2024). Книгоїди. Yakaboo Publishing
5. Каторож, Ярина. (2024). Алхімія свободи. Жорж.
6. Рибка, Олена (упор.). (2024). Мотанка. Віват.
7. Самойленко, Катерина. (2024). Серія «Двоповня». КСД.
8. Сандерсон, Брендон. (2024). Тресс зі Смарагдового моря. Віват.
9. Скай, Евелін. (2024). Діва проти біди. Віват.
10. Файзал, Гафса. (2024). Ми полюємо на пломінь. РМ.
11. Шварц, Дана. (2024). Безсмертя: історія кохання. Жорж.
12. A. Achell. (2024). Клинок королеви: Дитя тіней. BookChef.

Українська художня проза

1. Андрухович, Софія. (2024). Катананхе. Комубук.
2. Вільна, Павла. (2024). Анна, яку я кохала. Видавництво.
3. Волинська, Олена. (2024). Я чую тебе: Сплетіння доль Катерини Білокур та Оксани Петрусенко. Віхола.
4. Доляк, Наталка. (2024). Як її не любити. Темпора.
5. Ілюха, Юлія. (2024). Мої жінки. Білка
6. Карпа, Ірена (упор.). (2024). Я (не) знаю, як про це писати. Книголав.
7. Нагорнюк, Юлія. (2024) Діва, матір і третя. Ще одну сторінку.
8. Саварина, Каріна. (2024, перевидання). Не вагітна. Лабораторія. 
9. Саніна, Теа. (2024). Мурашині кола. Темпора. 
10. Світова, Слава. (2024). Імена. Creative Women Publishing. 
11. Стус, Таня. (2024). Проростання. Yakaboo Publishing. 
12. Тарасенко, Галина. (2024). Колишнім не читати. Орландо.
13. Шаварська, Оксана. (2024). Рисочка. Книголав.

Перевидання української класики

1. Вільде, Ірина. (2024). Сестри Річинські (томи 1, 2, 3). Віхола.
2. Забужко, Оксана. (2024, перевидання). Казка про калинову сопілку. Комора.
3. Кобринська, Наталія. (2024). Блудний метеор. Вибрані твори. Ще одну сторінку.
4. Кобринська, Наталія, Пчілка, Олена (упор.). (2024, перевидання). Перший вінок: жіночий альманах. Creative Women Publishing.
5. Королева, Наталена. (2024). Шовкова пані. Віват.
6. Плитка-Горицвіт, Параска. Мила книжечка. Брустури.
7. Пчілка, Олена. (2024). Вибране. Ще одну сторінку.
8. Старицька-Черняхівська, Людмила. (2024). Вибране. Ще одну сторінку. 

Зарубіжна художня проза

1. Бахман, Інґеборґ. (2024). Тридцятий рік. Видавництво 21.
2. Бенедикт, Марі. (2024). Єдина жінка в кімнаті. Ще одну сторінку. 
3. Бессер, Джен, Фесте, Шана. (2024). Хтива Даяна. Книголав. 
4. Вестовер, Тара. (2024). Освічена. Artbooks
5. Вокер, Еліс. (2024). Барва пурпурова. Видавництво Старого Лева. 
6. Вулф, Вірджинія. (2024). Орландо. Ще одну сторінку.
7. Ганешанантан, Н. Н. (2024). Безбратня ніч. Книголав.
8. Генрі, Патті Каллаган. (2024). Таємниця книги Флори Лі. Урбіно.
9. Ґудрун, Єва Мінервудоттір. (2024). Коханий. Техас. Видавництво.
10. Ленґ, Олівія. (2024). Крудо. Грушка.
11. Лекі, Маріанна. (2024). Те, що видно звідси. Віват.
12. Моріс, Гізер. (2024). Сестри під вранішнім сонцем. Книголав. 
13. Моррісон, Тоні. (2024, перевидання). Кохана. Фабула.
14. Мосс, Сара (2024, перевидання). Фігури світла. Лабораторія.
15. Нґозі Адічі, Чімаманда (2024). Американа. Книголав.
16. Ньюман, Сандра. (2024). Джулія. 1984. Лабораторія.
17. О’Фаррелл, Меґґі. (2024). Шлюбний портрет. Віват.
18. Токарчук, Ольга. (2024). Анна Ін у гробницях світу. Темпора.

Мальописи, манґа

1. Арлестон. (2024). Ґримуар Ельфі: Майже-острів. Nasha Idea.
2. Кабі, Наґата. (2024). Воїтелька-блукалиця Наґата Кабі. Видавництво.
3. Кабі, Наґата. (2024). Щоденник стосунків самої із собою. Видавництво.
4. Індер, Карін, Пелісьє, Жером. (2024). Серпанка. Том 1: Пробудження дракона. Видавництво.
5. Стівенсон, Н. Д. (2024). Німона. Видавництво.
6. Стрьомквіст, Лів. (2024). Розквітає найчервоніша з троянд. Видавництво.
7. Dr Pepperco. (2024). Прощавай, трояндовий саде (томи 1, 2, 3). Nasha Idea.

Поезія

1. Амеліна, Вікторія. (2024). Свідчення. Видавництво Старого Лева
2. Казанжи, Зоя. (2024). Марта й інші жінки. Видавництво Старого Лева. 
3. каур, рупі. (2024, перевидання). Тіло, мій дім. Віват.
4. Павлова, Олена. (2024). Світлочутливі. Видавництво Старого Лева.
5. Савка, Мар’яна. (2024). Навіки ніжні. Видавництво Старого Лева.
6. Сажинська, Ірина. (2024). Лемніската. Смолоскип.
7. Скиба-Якубова, Іванна. (2024). Замість яблук. Видавництво Старого Лева. 
8. Цілик, Ірина. (2024). Тонкий лід. Meridian Chernowitz.

Книги, які мають вийти на початку 2025 року 

1. Бакаєв, Микола, Пугач, Вероніка (упор., пер.) (2025) Філософині. Печера Платона.
2. Бекдел, Елісон. (2025). Fun Home: сімейна трагікомедія. Видавництво.
3. Вулф, Вірджинія (2025). Власна кімната. Комубук.
4. Вулф, Вірджинія (2025). Хвилі. Комубук.
5. Де Барбаро, Наталія (2025). У пошуках чуйності: жіночий шлях до себе. Creative Women Publishing.
6. Джеймс, Генрі. (2025). Портрет однієї леді. Темпора.
7. Карі, Ольга. (2025). Твоє, моє, нічиє та інше. Видавництво Старого Лева.
8. Кім, Віолетта. (2025). Плач, сестро, смійся. Creative Women Publishing.
9. Малабу, Катрін. (2025). Стерте задоволення: Клітор і мислення. Контур.
10. Марценюк, Тамара. (2025). Безстрашні: історія українського фемінізму в інтерв’ю. Creative Women Publishing.
11. Оксанен, Софі. (2025). В одну річку двічі: мізогінія як зброя Росії. Комора
12. Саїні, Анжела. (2025). Патріархи: витоки нерівності. Лабораторія. 
13. Славінська, Ірина (2025). Слово на літеру «Ф». Базова книжка про права жінок. Львів: Видавництво Старого Лева. 
14. Швець, Алла (упор., наук. ред.). (2025). Ті, що творили «Перший вінок». Creative Women Publishing.
15. Євдокимова, Анастасія (упор.). (2025). Жінки пишуть: містянки. Книголав. 
16. Адлінгтон, Люсі. (2025). Кравчині Аушвіцу. Книголав.

Лекції, подкасти, відеоблоги 

«Матері-засновниці» від Громадського альянсу «Політична дія жінок»: подкаст про жінок, які сформували традицію українського фемінізму. 

«Сила в тобі» (сезон 2) від ГО «Дівчата»: обговорення актуальних проблем становища жінок та жіночих прав в Україні з українськими активістками та блогерками.

«Чому їй не байдуже» (сезон 3) від DIVOCHE.media.

«ЇЇлекторій: творчині української дійсности» від Музею жіночої та гендерної історії до 140-річчя жіночого руху в Україні

«9 місяців потому» — подкаст про материнство та здоровʼя сімʼї від проєкту «Бережи себе». Ведуча подкасту письменниця та блогерка Катя Бльостка спілкується з доказовими експертками про підготовку до вагітності та пологів, перші кроки у материнстві та батьківстві. Крім цього, у подкасті на вас чекають епізоди про післяпологове відновлення, грудне вигодовування, розподіл обовʼязків у сімʼї та поради, як ефективно попіклуватися про своє та дитяче здоровʼя.

“Про.життя” –  подкаст про те, як підтримати себе та близьких у втраті. 

ебаут: відверте шоу на життєві, але табуйовані теми.

«Палає»: чесні розмови про те, від чого палає, з Еммою Антонюк та Яною Брензей.

«СЛЕЙ шоу» від Суспільного: разом з ведучою Марією Тучкою aka ТУЧА реагуємо на важливі теми, які нас тригерять. Мова, музика, тренди, репутація, ідентичність — шоу для тих, хто хоче розуміти, що відбувається і як на це реагувати.

«Не мали дівки клопоту» від SEBTO media: розмови про різноманітні аспекти жіночого життя в сучасному українському соціумі.

«Мамо, я вдома!» від RADIO SKOVORODA: перший український подкаст про усиновлення.

Hot Mamas Show: розмови про різні аспекти жіночого життя від ґаздинь секс-крамниці Hot Mamas Shop та їхніх гостей.

«Актуалки від міленіалки»: подкаст про стосунки, прийняття себе, відстоювання власних кордонів і тілесність, коли тобі за 30.

«Подкаст with benefits»: різноманітні аспекти соціальної взаємодії та попкультури крізь феміністичну призму.

«Троє в ліжку»: розмови про секс та стосунки.

Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання та дії в постійній рубриці #сексизмпатруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але все ще вважаємо, що інститут репутації щодо сексистів не працює. Тому запустили антипремію «Сексист року». В цьому матеріалі зібрані найяскравіші приклади сексизму, мізогінії та обʼєктивації жінок у 2024 році. Також ми актуалізували, чим завершилися деякі історії та чи мають вони позитивне вирішення. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця» того самого «Сексиста року — 2024».

Знову Петров (а тепер ще й Іванов)

Не Арестовичу єдиному щороку потрапляти в наш список сексистів. Володимир Петров теж уже не вперше прагне вибороти НЕпочесне звання «Сексиста року». Цього разу він разом із колегою та співведучим YouTube-каналу «Ісландія ТВ» Сергієм Івановим у прямому етері обзивав реперку Alyona Alyona «тупою хабалкою». 

На це виконавиця відреагувала у своєму дописі в інстаграмі: 

«Замість того, щоб приносити реальну допомогу Україні тут і тепер, обговорювати нагальні питання, спрямовувати людей на єднання, правильні думки, вони просто сидять і перемивають кістки жінкам. Яка страшна, яка ні. Яку би посадив собі на ручки, а яку ні. Включно з викривленням фактів та інформації».

Окрім цього, Петров та Іванов обговорювали зовнішність журналістки Аліни Доротюк та її запрошеної на інтервʼю гості Людмили Луцук:

«А це ж старий прикол — знайди подружку страшніше, ніж ти. Стара жіноча хитрість». 

Аліна Доротюк була шокована такою поведінкою двох чоловіків. Вона вважає, що ці мізогіністичні висловлювання не повинні залишитися без уваги. На думку Аліни, неприпустимо критикувати жінок за зовнішність.

«Ми так кенселили Володимира Остапчука за його — у порівнянні з цими висловлюваннями — «безневинне» 10 із 10. А якимсь Петрову й Іванову, які мають аудиторію аж у понад 500 тис. підписників на їхньому каналі, готові пробачити їхні абсолютно мізогіністичні висловлювання з рук? Такі коментарі у публічній сфері ще більше легалізують шеймінг жінок за зовнішність», — написала Доротюк.

Вересень і Подервʼянський про груди Яніни Соколової

Поважний журналіст та поважний письменник зібралися, щоб неповажно розпочати бесіду. Микола Вересень вирішив підійти до розмови з Лесем Подерв’янським через приниження журналістки і ведучої Яніни Соколової. Теми бесіди це зовсім не стосувалося, але ж не може бути такого, щоб не знецінити працю жінок, еге ж?

Ось такий діалог пригадав Вересень:

«Пан Подервʼянський не любить давати інтервʼю і завжди казав, що, може, тобі дам, а так — не дам. А потім дав Яніні Соколовій. І я за ревнував, подзвонив Лесику і сказав: “Ти що, с*ка, друзєй на бабу промєнял?”. А він сказав мені: “Якби у тебе були цицьки і я міг би до тебе якось підкатувати, якось зробити компліменти, то, може, я б і тобі дав. А так у тебе цього нема, тому що ти не жінка, а чоловік”».

Подервʼянський після довгої промови Вересня сексизм у бік Яніни Соколової не прокоментував, а далі вони перейшли до обговорення росіян та їхньої культури.

Чи можна уявити в публічному просторі тезу про те, що до Вересня приходять на інтервʼю, наприклад, через його вуса? Чи взагалі опустимося нижче пояса і поговоримо, що там у його трусах такого, що приманює гостей до цього сексиста?

До речі, жарт міг так і залишитися в приватній розмові й ніхто не дізнався б, що двоє поважних чоловіків все ще живуть «у печері». Але ж ні! Їхня душа потребувала визнання. Тож радо визнаємо їх номінантами цьогорічного «Сексиста року».

Микита Василенко: поганий початок — щасливий кінець

Це кандидат, за якого вболіватиме наша редакція. Розпочали ми рік з його сексизму і закінчили, на жаль, теж ним.

Студентка Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка виклала відео, в якому вимагає звільнити викладача Микиту Василенка за сексизм.

«Жінки створені, аби доглядати дітей та чоловіка. Журналістика — це не жіноча професія. Я проти того, щоб усі мали права. Особливо жінки», — цитує авторка Василенка.

У 2023 році студент_ки вже зверталися до тодішнього директора інституту Володимира Різуна з листом, який підписали 170 осіб. У ньому вони зазначали, що викладач під час повномасштабної війни росії проти України розповідає студент_кам на заняттях про «велич росії».  

Постійна комісія з питань етики створила групу для опрацювання питань щодо сексизму, про які мовиться у зверненні. Факт порушення етики визнали. В підсумку Микиті Василенку та очільниці кафедри, на якій він працює, оголосили догану. 

Після цього інциденту ми ставили в наших соцмережах риторичне запитання: де гарантії, що ситуація не повториться?

І ось наприкінці року Василенко засвітився у ще гучнішій історії: в етері російського медіа politnavigator.net він заявив, що «поява іноземних військових в Україні покращить демографічну ситуацію».

«Уявіть собі: щонайменше 40 тисяч чоловіків із грошима, “голодних” на жінок. Тих, хто не пройшов випробування фронтом, вихованих на хороших європейських харчах. І сотні тисяч “голодних” українок, які не встигли виїхати з тих чи інших причин, чоловіки яких загинули на війні або отримали каліцтва», — видав Василенко.

Після цього професор у етері «Суспільного» назвав скандал «провокацією» та вибачився за «голодних українок», назвавши цю фразу літературним висловом. 

«Але з сенсом ви згодні? Ви вважаєте, що я сексист на основі цієї публікації і мене варто звільняти з університету?» — додав Василенко.

Так, пане Василенку, саме так ми вважаємо. І дуже тішимося, що нарешті це сталося: після цих висловлювань і бойкоту студентського парламенту Інституту журналістики КНУ професора-сексиста нарешті звільнили.

Із чим вітаємо себе та всіх наших агент_ок змін. Можливо, логічним завершенням цієї історії для Василенка стане перемога в цьогорічному конкурсі «Сексист року»? Хтозна.

Гендерні стереотипи на лекції з педагогіки

Думаєте, викладачі лише в особистих судженнях проявляють сексизм? Звісно, що ні. Вони ще й намагаються… навчати його. Приміром, студентка Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка опублікувала tiktok із презентацією лекції викладача Володимира Кравця.

Він демонстрував матеріали до лекцій з курсу «Педагогіка: підготовка молоді до сімейного життя». На слайдах — величезна кількість гендерних стереотипів та упереджень на кшталт «жінка часто сама провокує зґвалтування», «жіноча логіка є для того, щоби приховано керувати чоловіком» тощо.

Після оприлюднення слайдів презентації в соцмережах та поширення інформації про інцидент у медіа керівництво університету тимчасово відсторонило Володимира Кравця від викладання й призупинило курс для здійснення внутрішньої перевірки.

А сам викладач заявив, що його слова були вирвані з контексту і він не мав на меті ображати жінок. Також зазначив, що готовий просити вибачення, але не розуміє, за що саме. В інтервʼю ТСН Кравець знову транслював стереотипи:

«Чоловік і жінка в своїй логіці дещо відрізняються: чоловіча логіка прямолінійна, жіноча логіка має елементи несподіваності, незакінченості, непослідовності. Це доведено не мною, це доведено практично всіма, хто займається проблемами жіночої психології».

Решту образливих тез і кліше з презентації Кравець пояснює прагненням зацікавити авдиторію і спонукати до дискусії. Мовляв, він спеціально провокує студентів і студенток.

«Спровокував — отримуй покарання» — так би мало бути за геніальною «чоловічою» логікою Кравця, хіба ні? То чому ж його не покарали належним чином? Принаймні результатів перевірки чи дисциплінарних заходів щодо професора у відкритих джерелах немає.

Ба більше, 28 жовтня 2024 року наказом міністра освіти та науки на Володимира Кравця — радника ректора покладене виконання обов’язків ректора ТНПУ. «Чудове» покарання за сексизм.

Ще один професор-сексист 

На радість усім противникам фемінітивів (і противницям, хе-хе) існують такі професори (і професорки), як він — Павло Гриценко. Це український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України, а також дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.

Наприкінці серпня на «Радіо Свобода» вийшов запис інтерв’ю з Павлом Гриценком під назвою «Мова — кордон. Чому за українську і сьогодні доводиться боротися». В бесіді не оминули увагою новий чинний правопис, а також питання фемінітивів в українській мові.

«Захотіли: сьогодні будемо казати “медикиня”, “парламентариня” і так далі. Це дикість. Дикість з точки зору права. В жодному мовному кодексі, в жодному описі немає на сьогодні схвалення оцих викрутасів. Це все волюнтаризм […]. Коли до Інституту української мови звернулися і принесли отакий гросбух уже надрукованих списків професій, посад і таке інше у сфері медицини, я запитую президента Академії медичних наук, мовляв, до вас зверталися із цим, у цьому є потреба? Усі роблять великі очі. То звідки ж це вилізло? А тому що був грант, а тому що когось підгодували… Оцього необхідно позбуватися».

Із професором не погоджуються інші мовознав_иці. Зокрема, в експертному коментарі для Гендер в деталях доцентка кафедри філології Українського католицького університету, стипендіатка програми DAAD Future for Ukraine (Університет Лейпцига) Олена Синчак зазначила:

«Видається, що панівний в українському мовознавстві радянський прескриптивізм (у парі з недоосмисленим постколоніальним взоруванням на російський стандарт) стає головною перепоною на шляху систематичного вивчення та впорядкування жіночих назв в українській мові. У результаті такого недбальства в Україні ми навіть точно не знаємо, скільки насправді жіночих назв нараховує українська мова».

(«Прескриптивізмом» у мовознавстві називається встановлення правил, що визначають бажане використання мови. — Авт.)

Також директор Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Богдан Ажнюк на інформаційний запит медіа «Читомо» відповів, що вважає український правопис у редакції 2019 року легітимним:

«Критичним висловлюванням Павла Гриценка щодо українського правопису 2019 року бракує конкретики, лінгвістичної аргументованості й конструктивності».

Ми воліли б додати, що, окрім того що фемінітиви є природним явищем для української мови і зникли з ужитку за радянського періоду внаслідок русифікації, їх вживання — це не лише про відновлення історичної справедливости, це також про видимість жінок. Особливо в професіях, які в суспільній свідомости вважаються традиційно «чоловічими». Саме такі слова з фемінітивами Гриценко критикує найбільше. То, можливо, річ не в науковому підході до вивчення мови, а в банальному сексизмі та мізогінії?

Мер Івано-Франківська і його проблеми з жіночими іменами

У кілька історій вляпався цього року й Руслан Марцінків — міський голова Івано-Франківська.

«Саме прекрасній половині людства “рогатими” керувати простіше», — так у Івано-Франківську вирішили оголосити про набір водіїв та водійок автобусів і тролейбусів на сайті ОперІнфо ІФ. 

Цей сайт вказаний на офіційній сторінці у Facebook мера міста Руслана Марцінківа в описі профілю і на самому вебресурсі підписаний його ім’ям. Марцінків поширив вакансію з некоректними висловлюваннями у своїх соцмережах та ще й не використав фемінітив, який початково був у тексті. Він не перевірив, що поширює, чи все ж таки свідомо використовує стереотипи і примітивні жарти в дописах?

За тиждень до цього Марцінків потрапив у інший скандал: під час сесії перебивав депутатку Марʼяну Вершиніну, а наприкінці назвав її «Марʼянкою». Тоді Вершиніна зробила допис у Facebook, в якому вимагала публічних вибачень. Мер написав коментар під цим дописом, назвавши це «хвилинною емоцією».

Забобонний сексизм від провідника потяга «Укрзалізниці»

Під час посадки у Львові на потяг «Львів — Запоріжжя» військовослужбовиця Ірина Бобик стикнулася з неповагою від провідника, який не дозволяв жінкам заходити у вагон. Про це вона написала на своїй Facebook-сторінці.

Аргументом було те, що першим має ввійти саме чоловік, інакше — біда. Групі жінок довелося чекати на пероні, адже чоловіків з квитками саме в цей вагон не було. Провідник таки пустив жінок у потяг після того, як Ірина Бобик сказала, що вона військовослужбовиця.

«Я, звісно, розумію, що ситуація — не кінець світу. Але я за те воюю, щоб у тилу мене змушували себе відчути недолюдиною на догоду магічному мисленню і давнім забобонам?» — зауважила військовичка.

Жінки вже вибороли право працювати в різних професіях, навчатися, обирати президент_а, мати власність, але… не заходити першими в потяг «Укрзалізниці». 

Бізнес на сексизмі

Тут ми зібрали одразу кілька випадків. Виявляється, деякі бренди все ще вважають, що використовувати в рекламі сексизм для привернення уваги — це нормально. 

Наприклад, торговий центр Nikolsky разом із брендом одягу OliaGarho випустив сексистську рекламу про відкриття магазину. Під відео зазначено, що в магазині покуп_ці знайдуть авторські моделі, які отримали високу оцінку клієнток в Україні й за кордоном.

Журналістка та фемактивістка Євгенія Дишлева зазначила, що у відео присутні прояви сексуалізації, забороненої Законом №1750-IX «Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» щодо протидії дискримінації за ознакою статі».

У сторизі Євгенія опублікувала Закон України «Про рекламу», позначивши ТРЦ Nikolsky та бренд одягу. Зі слів журналістки, на це відреагувала SMM харківських брендів Наталія Златослава, яка надіслала клоуна в директ. Активістка у відповідь відправила пані Златославі посилання на статтю Міністерства юстиції, де мовиться про те, що сексизм у рекламі карається штрафом. 

Златослава ж сказала, що нікого не цікавить її думка і що це «особиста думка диванної критикеси, що бачить сексизм там, де просто є гарна жінка».

Не може цивілізовано реагувати на критику і бренд kaze_sport. Після обурення сексистською рекламою інтернет-магазин створив фотокампанію-відповідь.

Зокрема, додав серію світлин, де жінки показують одяг, але з мішком на голові. Серія називається Non Sexualisation, а текстовий супровід в одному з дописів пояснює «Мішок — заборона індивіду на самовираження». Коли саме сексуалізація та об’єктивізація стали самовираженням — в дописі не пояснюється.

Кампанія спричинила негативну реакцію з боку багатьох користувач_ок. Висміювання і навмисна абсурдна гіперболізація — також інструменти знецінення й приниження, що ми й бачимо на цьому прикладі. 

Найаморальніший бар 

Певно, найвищий рівень цинізму та беземпатійности бачимо в наступному прикладі: бар у Харкові вирішив назвати свої коктейлі, нехтуючи будь-якими нормами моралі, «Мрія педофіла», «Зґвалтований», «Насмоктала», «Врот» тощо. Креатив найменувань крутиться навколо теми принижень і сексуального насильства.

На це звернула увагу блогерка і музикантка ТУЧА. Також вона написала заяву до поліції.

Власники закладу не зважали на те, що посилання на сексуальне насильство може стати чинником ретравматизації для постраждалих від зґвалтувань. І це в прифронтовому Харкові! Частина Харківської області була окупована і пережила випадки сексуального насильства як зброї війни. Вони не бачать нічого поганого ні в тому, ні в тому, що інші їхні назви сприяють сприйняттю жінок як сексуальних об’єктів (як-от коктейль «Насмоктала» або порівняння ніжного персика з «цнотою 96-річної бабусі» в описі іншого коктейлю). 

Комунікаційни_ки закладу в коментарях під дописами на сторінці бару віджартовувалися та зневажливо відповідали тим, кого обурила ця ситуація. Втім згодом бар повідомив, що «тимчасово не працює». Відповідна примітка висить на сторінці дотепер.

Як повідомив уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець, після вивчення скарг він відкрив провадження та звернувся до Міністерства культури та інформаційної політики України, Головного управління Держпродспоживслужби та Головного управління Нацполіції в області для перевірки діяльности закладу.

У рекламі закладу виявили ознаки дискримінації та порушення Закону України «Про рекламу». За це на бар наклали штраф у розмірі 13 600 грн. Також заклад незаконно поширював у соцмережах зображення кальяну із закликом до дії та пляшки з алкогольними напоями без супроводження обов’язковим попередженням про шкоду вживання. Крім того, під час перевірки власник бару вчинив дрібне хуліганство, за що на нього склали протокол і притягнули до адміністративної відповідальности.

Поліція повідомляла, що заклад припинив діяльність. Сторінка в інстаграмі дотепер неактивна.

НЕсмішно: жарти над потерпілими від домагань 

Сексистсько-принизливий гумор, на жаль, все ще знаходить свою авдиторію. Зокрема, серед глядач_ів шоу студії «Квартал 95». В одному з виступів вони принизили військових та висміяли постраждалих від домагань.

Гуморист_и зробили пародію на керівника Рівненського ТЦК та СП. Напередодні він опинився в центрі скандалу через поцілунки з підлеглими на робочому місці. В сюжеті пародії нова працівниця скаржиться на домагання начальника, який намагався її поцілувати. Захищаючи його, колеги_­­жанки вигадали «шифр» ДПО («дотики-поцілунки-обіймашки»). Тож нову працівницю просять «не панікувати», коли начальник мацає її або цілує, адже так він «передає інформацію».

Громадськість і голова Нацради з питань телебачення Ольга Герасим’юк висловили обурення, називаючи номер «ганебним» та «неприпустимим».

Незрозумілими в цій ситуації залишаються всього дві речі: чому сексуальні домагання, на думку автор_ів пародії, це смішно? Та чим промити очі після перегляду відео, щоби бодай якось це розбачити?

Жінка, яка НЕ підтримує жінку

Ця історія заслуговує на окрему увагу, бо сексизм і мізогінію проявила неабихто, а директорка Інституту гендерних досліджень Марфа Скорик.

На каналі Ukraїner Q вийшло інтерв’ю за участі Тараса Чмута і ведучої Юлії Тимошенко. Говорили про стан війська, мобілізацію, допомогу Заходу, економіку.

Засновник Ukraїner Богдан Логвиненко поширив відео на своїй сторінці у Facebook. У коментарях директорка Київського інституту гендерних досліджень Марфа Скорик написала:

«Для того, щоб працювати аналітиком, потрібно мати освіту. Інакше буде генеруватися оте все, що ми чуємо в цьому сповненому безсилля інтерв’ю. Окремо доставляє красівуля зі своїми питаннячками, задані нєжним голосюлькою. Вона тут так до речі, як…».

Коментатор_и одразу ж звинуватили пані Скорик у мізогінії, що дивно бачити такі слова від людини, яка займається гендерними дослідженнями.

Скорик відповіла на ці звинувачення так: 

«Крім використання слова мізогінія в якості лайки, про гендерні дослідження потрібно знати щось іще. А так, якщо цікаво — то користайтеся, цитуйте. А зводити жінок до ролі щебетливої пташульки — це не те, чого б ми хотіли, й точно не те, за що боролися отак важко і довго». 

Коментатор_и тегали й Дмитра Лубінця, оскільки з 2022 року Марфа Скорик числиться в складі Консультативної ради при Уповноваженому ВР України з прав людини.

Скорик пояснила свій коментар тим, що останні кілька років в Україні відбувається «ренесанс патріархату під обгорткою політики гендерної рівності». Вона також зазначила, що її слова були спрямовані проти «засилля некомпетентних красівуль та жорсткого ейджизму в політичному, медійному та іншому представництві».

Тобто ми будемо боротися із сексизмом та мізогінією, використовуючи сексизм і мізогінію? Дуже сумнівний метод…

Дівчинка чи політикиня з багаторічним досвідом?

Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук назвав депутатку Ірину Геращенко «дівчинкою». Про це політикиня повідомила на своїй сторінці у Facebook, наголосивши, що сексизм є неприпустимим явищем у європейській політиці, та закликала інших підтримати її.

«Коли я прийшла в парламент, там було 8% жінок, які ні на що не впливали. Окрім Юлії Тимошенко. Я співавторка закону про гендерні квоти, які дозволили залучити жінок у владу. Мені 53 роки і всю свою політичну кар’єру я відстоювала права українок. І я нікому не дозволю знецінювати жінок в політиці», — написала Геращенко.

Також вона зазначила, що «такі речі не повинні залишатися безкарними» й повідомила, що планує надіслати листа президентці Європарламенту Роберті Мецолі. Пізніше Стефанчук повідомив, що попросив пробачення у нардепки, але чекає вибачень і від неї, адже Геращенко, каже він, назвала його перед цим «хамлом».

Важко розібратися в цій довгій сюжетній лінії взаємних політичних образ, але що ми знаємо точно, це те, що сексизм у політиці неприпустимий. Важко уявити ситуацію, коли чоловіка, який понад 20 років у політиці, хтось називатиме «хлопчиком».

Спорт лише для сексистів?

Футбольна команда програла, а винен хто? Правильно, жінка! Саме так вважає президент футбольного клубу «Оболонь» Олександр Слободян, який різко розкритикував суддівство в українському футболі, особливо жінок-суддів. Із його слів, через суддівські помилки «Оболонь» недорахувалася близько 10 очок, що вплинуло на її поточне місце в турнірній таблиці. Клуб офіційно звертався з проханням не призначати певних суддів на свої ігри, але не здобув підтримки.

Слободян зазначив, що в провідних чемпіонатах Європи жінки рідко судять чоловічі матчі найвищого рівня, вважаючи, що фізіологічно жінки не можуть встигати за перебігом подій у чоловічих іграх. Цікаво, на яких уявленнях про фізіологію базується така думка? А ще наголосив на відсутності змішаних команд у змаганнях та рекордів у змішаних видах спорту через фізіологічні відмінності.

Зауважимо, що досвід провідних суддів, таких як, наприклад, француженка Стефані Фраппар, яка успішно судить топові матчі у Франції та Європі, якраз доводить, що жінки можуть ефективно судити чоловічі змагання на найвищому рівні.

Хочеться побажати панові Слободяну зайнятися чимось конструктивнішим та кориснішим для своєї команди, а не жалюгідними виправданнями, базованими на його сексистських поглядах.

Експерт, який затуляє рота

Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко нагримав на телеведучу Ірину Король. Інцидент стався в етері телеканалу «Київ 24». Ірина перебила Коваленка й намагалася поставити йому запитання, за що він почав кричати на неї:

«Шаааа! Шаааа! Я у вас тут запрошений експерт в етері, а не ви! (…) Якщо ви не розумієтеся на військовій науці, запрошуйте до свого етеру хіміків, які будуть вам розповідати про міжконтинентальні балістичні ракети!».

Цікаво, чи дозволив би Коваленко собі таку поведінку, якби з ним спілкувався чоловік?

Після інциденту телеканал «Київ24» підтримав ведучу та відмовився від співпраці з Олександром Коваленком. Керівник відеоредакції Liga.net Юрій Смирнов також заявив, що видання більше не запрошуватиме Олександра Коваленка для відеоформатів, а також не звертатиметься до нього по коментарі до будь-яких текстових матеріалів на сайті. 

Окрім цього, майже 90 медійників і медійниць засудили його поведінку, створивши спільну заяву та висловивши солідарність із ведучою Іриною Король. У ній, зокрема, зазначено, що подібні інциденти «лише підтверджують необхідність створення безпечнішого середовища для жінок у журналістиці».

Яка реакція Коваленка? Можливо, публічні вибачення через загрозу репутації? Чи, може, він зробив якісь висновки? Ага, якби ж то…

Натомість Коваленко побував на ефірі YouTube-каналу УСІ Online, щоб відбілити свою репутацію. Ведуча Наталія Костенко з неприхованою прихильністю до гостя ставила йому зручні запитання і всіляко підтримувала. Своїм досвідом взаємодії з експертом вона також поділилася на своїй Facebook-сторінці:

«За понад 4 роки спільних ефірів жодного ЖОДНОГО разу не стикнулася з неповагою до себе чи нестриманістю спікера. Хоча і не впевнена, що жодного разу не перебила», — написала Костенко.

Під час цього етеру Коваленко заявив, що більше не співпрацюватиме з телеканалом «Київ24», що редакція «не намагалася залагодити конфлікт». Тобто, на його думку, за його ж хамство ще й мали просити вибачення. Цікава логіка. А ще він вважає, що інцидент набув розголосу тільки тому, що «люди люблять хайп». Тобто непрофесійности в своїй поведінці він так і не побачив і воліє мати рацію в кращих традиціях патріархату.

На жаль, не всі медіа проявили солідарність із ведучою, на яку нагримав Коваленко, тому, попри відсутність вибачень, він і далі виступає як експерт, зокрема на «5 каналі» та NV.

Шоу «Холостяк» 

12 сезонів телеканал «СТБ» транслював у етері одне з найбільш мізогінних та сексистських шоу під назвою «Холостяк». Сама його концепція, в якій понад 20 дівчат конкурують за серце одного чоловіка, будується на тому, щоб створити напругу між учасницями, змусити їх ненавидіти одна одну та в своїх інтервʼю транслювати гендерні стереотипи.

13 сезон обіцяв бути інакшим, адже «холостяком» став Олександр «Терен» Будько — військовий, ветеран російсько-української війни, громадський діяч. В своїх інтервʼю перед початком проєкту Олександр розповідав про те, що головна мета його участі в шоу — показати, що ветерани з інвалідністю можуть жити повноцінним життям, бути активними та відкритими до нових можливостей. І звісно ж, знайти кохання. Про утвердження стереотипів та мізогінії не мовилося, еге ж?

І ось глядач_ки запасаються попкорном, вмикають «СТБ» і бачать… що? Правильно, ту саму жінконенависницьку концепцію, ті самі стереотипи, те саме поливання брудом одна одної. Звісно, цей сезон має певні зміни: всі учасниці говорили українською і тема інклюзії порушувалася, як би там не було, на загальнонаціональному телеканалі.

Ще одним зрушенням можна вважати участь в шоу феміністки Вікторії Клочко, яка чи не єдина з учасниць транслювала повагу до інших жінок. Однак вона залишила проєкт на власне бажання, що теж стало своєрідним прикладом субʼєктності жінки, яка необовʼязково чекатиме, поки її оберуть або виженуть. Хоча за це вона «відгребла» і від учасниць, і від холостяка, і від авдиторії.

Щодо стосується самого «холостяка» Олександра «Терена», то ми б не стали називати його сексистом бодай через те, що, здається, він сам не визначився зі своїми уявленнями про світ і жінок зокрема. Або ж так його показали творці шоу. В одних епізодах він говорив про те, наскільки важлива для жінки самореалізація, казав, що не очікує від своєї партнерки виконання домашніх обов’язків, таких як приготування їжі. В інших епізодах неодноразово висловлювався про так звану жіночу енергію, а ще дуже дивно відреагував на зізнання згаданої Вікторії Клочко про небажання мати дітей — після розмови з дівчиною сподівався, що вона має змінитися.

Утім ми все ж таки хотіли наголосити, що основне «зло» цього шоу в тому, що воно в принципі існує. Принаймні в такому вигляді, як зараз. Що цікаво, в постшоу одна із запрошених творчинь «Холостяка» висловлюється доволі феміністично і стає на бік жінок. Тобто можемо припустити, що це цілеспрямоване рішення авторів і авторок проєкту розводити авдиторію на емоції, не усвідомлюючи, що так вони закріплюють гендерні стереотипи і мізогінію серед дівчат та жінок. Чи все ж усвідомлюючи?

Від кунілінгусу до сексизму, від сексизму до вибачень

Гурт Latexfauna, який у 2023 році випустив еротичний кліп, у якому герой буцімто робить кунілінгус дівчині, торік все ж таки зганьбився. Видається, хлопці трохи заплуталися із запитом українського суспільства на відвертість.

На їхній кліп Masandra відгуки були здебільшого схвальні через те, що зображувати оральний секс щодо жінки в культурі неприйнятно, на відміну від того самого мінету.

Навіть блогерка з феміністичними поглядами Катя Бльостка тоді пожартувала в коментарях: «Я розстроєна, шо не було ніякого оголошення про кастинг на цю стражденну і саможертовну жіночу роль у кліпі».

Та ось, через рік Latexfauna, здається, вирішив повторити минулорічну славу, та… не вдалося. З нагоди 1 вересня гурт зробив допис в інстаграмі «Яка ти однокласниця?». В ньому — обличчя жінок з підписами: 

«Аліна — дівчина з найкрасивішою сракою», «Юля — староста, до якої не доїбешся», «Ліна — злісна принципова незайманка».

Гурт повідомив, що світлини згенеровані ШІ на основі фото самих учасників колективу. Після негативних коментарів підписниць Latexfauna опублікував ще один допис — «Який ти однокласник»:

«Льоша Кунілінгвіст — має гарно розвинений артикуляційний апарат», «Коля Гіппократ — клянеться, що не дрочить», «Дуся Фантазьор — мав секс у кожному санаторії».

Учасники колективу назвали ці дописи гумором. Утім шквал критики сексуалізації підлітків дав свої плоди: гурт видалив обидва дописи і опублікував роз’яснення, підготовлене разом із фахівцями психологічного центру 4help, де визнав помилку та попросив вибачення у авдиторії. Виконавці зазначили, що спочатку не розуміли обурення, але після консультацій усвідомили, чому їхній допис був образливим для багатьох людей.

Ми додаємо цей кейс у нашу добірку, зокрема, через те, що це приклад адекватної реакції на критику й цивілізованої комунікації. Так тримати!

***

У нашій цьогорічній підсумковій статті описані понад 17 випадків. Це лише ті кейси, які спричинили широке обговорення в соцмережах. Ми свідомі того, що насправді сексизму, обʼєктивації та мізогінії як у публічному просторі, так і в побуті набагато більше. 

Утім наша антипремія «Сексист року» та ось такі підсумкові матеріали спрямовані на те, щоб в Україні формувався інститут репутації і з кожним роком таких випадків ставало менше. Мріємо та віримо, що з часом бути сексистом стане так соромно й ганебно, що одного дня нам просто не буде про що писати в підсумковій статті.

Ну а поки що запрошуємо вас долучитися до обрання переможця в нашій антипремії «Сексист року — 2024». Стежте за анонсами у соцмережах Гендер в деталях!

Хто така Лукреція?

Лукреція ді Козімо Медічі (14 лютого 1545 — 21 квітня 1561) була третьою донькою та п’ятою з одинадцяти дітей герцога Флоренції Козімо І Медічі та іспанської аристократки Елеонори Толедської (Леді Віслдаун точно б оцінила «найпліднішу родину у вищих верствах суспільства»). 

Герцогиня подбала про те, щоб її діти отримали найкращу освіту: коли вчителі приходять до тебе в палаццо, «школу» прогуляти вже не вийде, тож всіх дітей Медічі долучили до наук, байдуже, хлопчик чи дівчинка. 

Та який сенс в навчанні дівчини, якщо не можна продемонструвати свої знання чоловіку? 

Тож 1552 року Лукреція була заручена з племінником папи Юлія ІІІ, Фабіо Даль Монте, але заручини довелося скасувати за три роки через смерть папи. Наче можна трохи видихнути, та чи буде далі краще? 

1557 року після смерті старшої сестри Марії Медічі, Лукреція займає її місце нареченої майбутнього герцога Феррари Альфонсо ІІ д’Есте. Її придане складало 200 000 скудо – величезна сума по міркам того часу. На ці гроші можна було збудувати три Палаццо Пітті та ще лишити на шпильки і мереживо. Та що вартують гроші, якщо навіть найкращі медики виявилися безсилі і не змогли запобігти смерті Лукреції від туберкульозу 1560 року? Шістнадцятирічну дівчину поховали в монастирі тіла Господнього у Феррарі, та після її смерті ще довго ходили чутки, що молоду дружину отруїв власний чоловік. 

А що ж у книзі?

Авторка подбала про те, щоб життя Лукреції на сторінках її роману було достовірним: вона допускає лише ряд фактологічних неточностей, виправданих де задумом, де турботою про читача, щоб не заплутати його в іменах та статусах.  Так, лінія стосунків сестри Альфонсо ІІ д’Есте Елізабетти (в реальності також Лукреції) зсунута в часі на 14 років та стала важливим і яскравим епізодом оповіді.

Лукреція Медічі дійсно була освіченою та кмітливою дівчиною, проте щодо гострого слуху, незграбності в танцях чи хисту до малювання нам нічого не відомо. Це деталі, додані авторкою для об’ємності образу персонажа.

Чому тигриця? 

У Палаццо Веккьо Козімо І Медічі  був звіринець з екзотичними тваринами, серед яких були і величні тигри, але відомості про те, чи туди пускали дітей герцога Тосканського, якщо вони й були, – не збереглися. 

При цьому варто зазначити, що проведена авторкою паралель трансформує звичний нам вираз «як пташка в клітці»: дівчина більше не розглядається як бідна безпомічна пташка. Вона – тигриця. Сильна, потужна, з надзвичайно великим потенціалом, з енергією і здібностями, які здатні підкорити собі світ, якщо вони будуть визнані та не будуть занедбані.

Тема пригнічення внутрішньої сили, здібностей та самореалізації стає однією з ключових в романі.

Чи мала Лукреція змогу та право бути щасливою?

Жіноче щастя мало кого турбувало в 16 столітті, адже, якщо ти жінка, твоя функція зводиться до ролі «дружини» й «матері». Від Лукреції очікували покірності, скромності та дотримання моральних норм. Вона мала стати електроном, що мав обертатися навколо чоловіка-ядра, без права існування в окремому від нього світі. 

В Лукреції не було шансів стати вільною в суспільстві, де тебе вчать музиці й мистецтву лише, щоб розважити свого чоловіка. Про яке щастя мова, якщо тебе сприймають лише як розмінну монету для зміцнення статусу і впливу родини? 

Свобода вибору – не те, що мала жінка тоді. І Лукреція – не виключення. Навіть одяг – і той обирали за неї.

Коли спочатку мати, а потім чоловік кажуть тобі, що одягнути, це трохи знімає головний біль. Принаймні, можна обманювати себе цією думкою. Меггі О’Фаррелл багато уваги приділяє одягу жінки того часу, тож давайте розберемо гардероб Лукреції.

Sottane – основний предмет вбрання герцогині. Така собі сукня-конструктор, що складалася зі спідниці, ліфу та рукавів (могли кріпитися стрічками, шнурками або ж ґудзиками). Лукреція носить її як під інший шар одягу, так і самостійно. 

Zimarra – вільна сукня, яку дівчина носить поверх нижнього шару, на кшталт сучасного кардигану.

Giorneas –  сукня-накидка, без рукавів, відкрита з обох боків та спереду. Оздоблення підкладкою з хутра робить її вбранням на будь-який сезон.

Camicia – спідня сорочка з білого льону, вовни, бавовни, коноплі або шовку. Вона захищає верхній одяг від поту та бруду. Camicia Лукреції гарантовано прикрашена шиттям та оздобленням.

Scuffia – сітка, в яке викладалося волосся. В Лукреції вона сплетена з золотих ниток, прикрашена камінням та перлами.

Звучить і виглядає дуже красиво.

Чи готові ви були б повернути ренесансну моду ціною власної свободи? Адже не всім жінкам вдавалося потрапити в прогресивні кола однодумців. Зазвичай вони так і проводили життя в золотій клітці тигриці.

Уявіть собі, що ви йдете вулицею звичним маршрутом, заглиблені у власні думки. З навушників звучить улюблена пісня, яку раптом перериває крик ззаду. Ви ледь встигаєте зняти навушники, коли вас збивають з ніг, ви відчуваєте різкий біль від удару. Нападник вигукує образливі слова про вашу зовнішність, натякає на вашу сексуальну орієнтацію, коментує зачіску та одяг. Удари не припиняються, люди навколо чомусь не наважуються втрутитися, а ви не можете збагнути, чому він вас б’є, наче безкарний…

Те, що сталося, має назву «злочин на ґрунті нетерпимости». Кожен такий випадок — не просто статистика, за ним стоїть життя людини, чиє базове право на безпеку було порушене.

Ненависть, яка стосується кожного та кожної

Злочини на ґрунті ненависти часто не пов’язані з особистою неприязню до конкретної людини, а радше відображають упередження й стереотипи щодо певної групи людей. Мотиви таких злочинів зазвичай стосуються невіддільних характеристик, які людина не може або не бажає змінювати. Це можуть бути національність, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність або інші особистісні ознаки.

Упередження часто визначають вибір «жертви» або проявляються під час самого нападу. Наприклад, людина, яка просто випадково опинилася поруч із Прайдом, може стати об’єктом нападу лише через свою присутність на події, що викликала гнів нападників. Злочинці можуть націлюватися на правозахисни_ць або учасни_ць ЛГБТ+ спільноти, навіть не маючи особистої неприязні до конкретної людини, а через її ідентифікацію з певною групою. Або, скажімо, якщо власники крамниці вивісили райдужний прапор, це може стати приводом для вандалізму чи руйнування вітрини. Такі дії є безпосередньою та часто непередбачуваною загрозою, що робить боротьбу з цими злочинами особливо важливою.

Злочини через мотиви ненависті є яскравим проявом соціальної несправедливости й дискримінації, яка негативно впливає не лише на конкретну людину, а й на суспільство загалом. Вони підривають довіру в спільноті та сприяють поширенню атмосфери страху та напруги.

Ці акти агресії часто супроводжуються серйозним психологічним тиском і залишають тривалий травматичний досвід у постраждалих. Нападники прагнуть не лише завдати фізичної шкоди, але й підірвати впевненість людини у власній безпеці, що може негативно вплинути на психічний стан, соціальну активність та якість життя.

Тому важливо розуміти, що боротьба з такими злочинами — це не лише питання захисту окремих груп, а й створення більш безпечного та інклюзивного суспільства, де кожна людина має право на життя без страху перед насильством і дискримінацією.

Як війна посилює агресію до ЛГБТ+ україн_ок

Агресія та ненависть глибоко коріняться в стереотипах і упередженнях, що існують у суспільстві. Ці установки формуються через виховання, освіту та медійний вплив. Негативні ставлення до певних груп людей можуть підкріплюватися релігійними, політичними або культурними переконаннями. Війна посилює ці установки, створюючи атмосферу страху й недовіри, що ще більше загострює соціальні конфлікти.

Невизначеність і страх за майбутнє підштовхують людей до пошуку «ворогів» серед тих, що мають інший вигляд або по-іншому поводяться. В часи соціальної нестабільности і конфліктів представники ЛГБТ+ спільноти опиняються в особливо вразливому становищі через дискримінацію на базі сексуальної орієнтації, зовнішности, гендерної ідентичности.

Протягом останніх двох років в Україні спостерігається тривожне зростання злочинів на ґрунті ненависти, зокрема гомофобії та трансфобії. В своєму звіті за 2022 рік Freedom House наголошує на почастішанні випадків насильства й дискримінації щодо ЛГБТ+ осіб під час війни. Зазначено, що війна посилила ксенофобські настрої та сприяла збільшенню злочинів на ґрунті ненависти. Проте реальна кількість таких інцидентів залишається невідомою через нерегулярний моніторинг і недостатню обізнаність постраждалих про свої права. Багато випадків насильства й дискримінації проти ЛГБТ+ людей не реєструють через недовіру до правоохоронних органів та потенційну загрозу повторної травматизації.

У публікації «Становище ЛГБТК в Україні у січні — червні 2024 року» було зафіксовано 39 випадків таких злочинів, що вже перевищує показники за весь 2023 рік. Це зростання, ймовірно, пов’язане як із активізацією ЛГБТ+ організацій, так і з антиЛГБТ+ угрупованнями. Часто стаються випадки фізичного насильства, напади на ЛГБТ+ центри і активісток/активістів, а також умисне знищення чи пошкодження майна в межах заходів на підтримку ЛГБТ+ спільноти, таких як прайд-місяць і кінофестиваль Sunny Bunny. Варто зауважити, що ця статистика відображає лише розголошені випадки. Реальна кількість злочинів на ґрунті нетерпимости значно більша через труднощі в отриманні інформації з окупованих територій та загальні проблеми з документуванням таких випадків.

Правоохоронні органи часто кваліфікують мотив ненависти як звичайні випадки завдання тілесних ушкоджень, не враховуючи гомофобний або трансфобний мотив. Лише два випадки притягнення злочинців до відповідальности з урахуванням мотиву ненависти за 2023 рік залишаються єдиними в судовій практиці України.

Правовий вакуум у боротьбі з проявами нетерпимости

В українському законодавстві бракує чітких визначень і специфічних покарань за акти насильства, мотивованих ненавистю до раси, національности, особливо сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичности. Цей правовий вакуум дозволяє злочинцям уникати справедливого покарання.

Експертки з департаменту адвокації Gender Stream зазначають, що універсальні статті кримінального кодексу не враховують особливості злочинів на ґрунті ненависти. Це призводить до того, що такі злочини вважають просто насильством або хуліганством без урахування мотивів. Отже, виявлення й розслідування дискримінаційних злочинів, які можуть мати більш глибокі соціальні причини, ускладнюються. Відсутність спеціальних підрозділів у системах МВС для таких справ також створює проблему, адже часто бракує досвіду й ресурсів для належного реагування.

У законодавстві України вже є стаття, дотична до злочинів за дискримінаційною ознакою. Чинна стаття 161 Кримінального кодексу України визначає відповідальність за порушення рівноправности громадян залежно від їхньої расової, національної належности, релігійних переконань, інвалідности та інших ознак. Але ця стаття має кілька суттєвих обмежень, які ускладнюють ефективну боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. Зокрема, не містить конкретних згадок про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, що є критично важливими для захисту ЛГБТІК+ спільноти.

Унаслідок цього випадки дискримінації та насильства проти ЛГБТ + осіб не отримують повної юридичної оцінки та покарання. Такі злочини вимушено залишаються поза увагою правоохоронних органів і судової системи. Це не лише ускладнює процес покарання злочинців, але й створює ситуацію, коли особи, які постраждали від дискримінації або насильства через свою ідентичність, можуть почуватися незахищеними законом, що, натомість, знижує їхню довіру до правової системи.

Для ефективного розв’язання проблеми злочинів на ґрунті ненависти необхідно не лише доповнити статтю 161 Кримінального кодексу ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, але й забезпечити всебічний підхід до боротьби з такими злочинами.

Законопроєкт №5488 як комплексна система протидії нетерпимости

Законопроєкт №5488 був ініційований Кабміном України чинним прем’єром Денисом Шмигалем саме з метою впровадження кримінальної відповідальности за злочини на ґрунті ненависти. Його ухвалення стане важливим кроком у боротьбі з дискримінацією та насильством в Україні. Основна мета цього законопроєкту — створити правовий механізм, який дозволить чітко визначати й карати за злочини, мотивовані ненавистю на основі раси, національности, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичности або інших особистих характеристик. Цей законопроєкт не лише заповнює наявні прогалини в Кримінальному кодексі України, але й забезпечує правову основу для захисту вразливих груп населення, які часто стають мішенями для насильства й дискримінації.

Законопроєкт №5488 пропонує комплексний підхід до боротьби з ненавистю. Це передбачає створення чітких механізмів для реєстрації і розслідування злочинів на ґрунті ненависти, навчання правоохоронців, розробку національних стратегій для протидії дискримінації та насильству, а також підвищення обізнаности суспільства. Для того, щоб забезпечити захист від подібних випадків, необхідно ввести систематичний моніторинг та оцінку ситуації.

Громадські організації як рушійна сила змін

Шлях до ухвалення законопроєкту №5488 в Україні виявився складним і тернистим. З моменту реєстрації в травні 2021 року цей документ пройшов численні обговорення, доопрацювання й перешкоди. Комітет з питань правоохоронної діяльности рекомендував його до ухвалення в травні 2023 року, але ще належить пройти чимало етапів, перш ніж законопроєкт набуде чинности чи навіть буде винесений на голосування.

Наразі законопроєкт №5488 перебуває в порядку денному у Верховній Раді України. Його подальша доля залежить від голосування у другому і третьому читаннях, підписання головою Верховної Ради та затвердження президентом, а також від того, чи винесуть його взагалі на голосування. Громадський сектор не перестає активно працювати над підтримкою законопроєкту, залучаючи міжнародну допомогу та мобілізуючи ресурси для досягнення остаточного успіху. Повномасштабне вторгнення відкинуло увагу та пріоритет у просуванні законопроєкту №5488. Але вже з 2022 року адвокаційна робота була поновлена.

У цьому процесі громадські організації відіграють критичну роль у промоції антидискримінаційного законодавства. Одна з провідних організацій у процесі адвокації №5488 — Gender Stream активно працює над просуванням законопроєкту. Впродовж останніх двох років команда Gender Stream на основі власної адвокаційної стратегії ініціювала створення коаліції правозахисних організацій для просування проєкту закону №5488, провела низку стратегічних зустрічей для його підтримки як в Україні, так і на міжнародній арені. Це, зокрема, зустрічі з європарламентар_ями та міжнародними організаціями, звернення до міжнародних інституцій, офіційні та неформальні зустрічі з ключовими особами в Україні та партнерами країни, робота з Європарламентом та Єврокомісією і тісне партнерство з Радою Європи, участь у тіньових звітах тощо. 

З липня 2024 року Gender Stream увійшла до складу Експертної ради з питань дотримання рівних прав при представникові Уповноваженого з рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів. Це ще одна можливість впливати на ухвалення рішень і політичний контекст в Україні, щоби потреби та виклики ЛГБТ+ були враховані на державному рівні.

Завдяки цим та іншим крокам у міжнародній адвокаційній діяльности Gender Stream просування законопроєкту №5488   пожвавилося. Станом на сьогодні результатами цієї роботи вже стали партнерства організації з народними депутат_ками, потужна робота з МВС, інформаційна підтримка Ради Європи, національних та міжнародних партнерів. Із офіційною позицією щодо необхідности ухвалення законопроєкту виступають окремі міністерства, Офіс омбудсмена, голова партії «Слуга Народу» Олена Шуляк, ряд народних депутатів і депутаток, а також міжнародні організації.

Паралельно з адвокаційною роботою Gender Stream продовжує надавати допомогу постраждалим від злочинів на ґрунті ненависти. Маючи успішний досвід єдиного в Україні прикладу, де суд виніс вирок про злочин на ґрунті трансфобії, організація не перестаєсупроводжувати постраждалих, надаючи їм юридичну підтримку. Після ухвалення законопроєкту наші зусилля будуть зосереджені на забезпеченні його ефективної імплементації. Ми плануємо співпрацювати з державними установами для створення чітких інструкцій і протоколів для правоохоронних органів, що передбачатимуть кроки для реєстрації, розслідування та вирішення випадків злочинів на ґрунті ненависти. Це стане гарантією, що нові норми будуть правильно впроваджені на практиці та відповідатимуть міжнародним стандартам.

Робота в цьому напрямку також триває: в квітні був підписаний меморандум про співпрацю між Gender Stream і Департаментом головної інспекції Національної поліції України, що дозволило створити робочу групу з превенції злочинів на ґрунті ненависти. Цей крок є важливим для забезпечення ефективного реагування на злочини і виявлення тенденцій дискримінації. Організація проводить тренінги і семінари для поліцейських, адвокатів, суддів та інших ключових фахівців, щоб забезпечити їх належну підготовку до застосування нових норм закону. Це також передбачає розробку навчальних матеріалів і ресурсів, які допоможуть краще зрозуміти вимоги та процедури, що будуть впроваджені.

Міжнародний досвід боротьби з нетерпимістю

Злочини на ґрунті ненависти – глобальна проблема. Навіть у країнах з високим рівнем захисту прав людини, таких як США, Канада або країни Західної Європи, вони трапляються регулярно. Проте ці країни мають розвинені правові механізми для протидії таким злочинам і забезпечення справедливости. Україна може багато чого почерпнути з їхнього досвіду, адаптувавши найкращі практики до своїх реалій.

Міжнародний досвід боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти демонструє важливість комплексного підходу до цього явища, що включає законодавчі ініціативи, спеціалізовані органи й активну участь громадськости. В США, наприклад, існує Закон про злочини на ґрунті ненависті (Hate Crimes Prevention Act), ухвалений у 2009 році. Цей закон дозволяє розширити визначення злочинів на ґрунті ненависти, зокрема й насильство, вчинене через расову, релігійну, етнічну належність, сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Він також надає федеральним правоохоронним органам більше повноважень для розслідування таких злочинів і забезпечення належного покарання злочинців.

У Європейському Союзі боротьба зі злочинами на ґрунті ненависти є частиною загальної стратегії захисту прав людини. Європейська Комісія постійно переглядає й удосконалює законодавство, що стосується таких злочинів, забезпечуючи його відповідність міжнародним стандартам. Наприклад, Директива ЄС 2012/29/EU про права жертв передбачає, що кожна країна-членкиня повинна мати чіткі правові норми, які охоплюють злочини на ґрунті ненависти, та забезпечувати адекватний захист постраждалих. Важливою складовою є також національні стратегії та програми, які підтримують розслідування й судове переслідування таких злочинів.

Швеція є прикладом країни, яка систематично підходить до питання рівности й недискримінації. Уряд Швеції запровадив систематичну стратегію боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти, яка передбачає навчання правоохоронних органів, покращення обізнаности населення і запровадження чітких процедур для фіксації та розслідування таких злочинів. У Швеції також діє омбудсмен з питань рівности, який розглядає скарги на дискримінацію та проводить розслідування. Такий підхід сприяє зниженню рівня злочинів на ґрунті ненависти та підвищенню рівня довіри до інституцій.

Нідерланди відомі своєю толерантністю та прогресивними законами щодо ЛГБТ+ спільноти. Уряд цієї країни активно працює над упровадженням програм інтеграції та толерантности, спрямованих на підвищення обізнаности про права ЛГБТ + осіб та боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. В Нідерландах діють спеціалізовані поліцейські підрозділи, які розслідують злочини на ґрунті ненависти, також існує система моніторингу таких злочинів. Завдяки цьому в країні вдалося значно зменшити кількість злочинів на ґрунті ненависти й створити безпечне середовище для всіх громадян.

Канада є однією з країн, яка активно впроваджує антидискримінаційну політику та протидіє злочинам на ґрунті ненависти. Канадське законодавство передбачає суворі покарання за злочини, мотивовані ненавистю. Закон про права людини забороняє дискримінацію на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, а Кримінальний кодекс Канади містить положення про злочини на ґрунті ненависти. Ба більше, там діє програма підтримки жертв злочинів на ґрунті ненависти, завдяки якій надають психологічну допомогу та юридичні консультації. Такий підхід допомагає знизити рівень повторних злочинів і підтримує жертв у складних ситуаціях.

Необхідний крок для євроінтеграції

Ухвалення законопроєкту №5488 є необхідним кроком для євроінтеграції України, оскільки цей документ відповідає основним стандартам і вимогам Європейського Союзу щодо прав людини та антидискримінаційного законодавства. “Дорожня мапа” від UNDP показує, як саме усунути основні прогалини в українському представництві, використовуючи потенціал роботи громадянського суспільства, синергію рекомендацій міжнародних органів і волю урядових органів, котрі потенційно можуть очолити процес. Інтеграція чітких норм, які захищають права ЛГБТ+ осіб від дискримінації та злочинів на ґрунті ненависти, є невід’ємною складовою європейських принципів рівности та захисту прав людини. Імплементація таких стандартів не лише наближає Україну до європейського правового поля, але й демонструє її прихильність до загальних цінностей ЄС та прагнення до створення суспільства, в якому всі громадяни мають рівні права і можливості.

Посібник з європейського антидискримінаційного права наводить низку прикладів дискримінаційних порушень за ознакою сексуальної орієнтації, що стосуються основних життєвих аспектів кожної людини: освіти, сімейного життя, соціальної допомоги і трудових відносин. Всі ці сфери мають бути захищені від дискримінації, і законопроєкт №5488 дозволить зробити це більш ефективно. Його ухвалення стане суттєвим кроком у розвитку української правової системи, що забезпечить захист ЛГБТ+ осіб на рівні з іншими вразливими групами.

Окрім того, ухвалення проєкту закону №5488 сприятиме покращенню іміджу України на міжнародній арені, наголошуючи, що наша країна готова до системних змін і виконує свої зобов’язання перед міжнародними партнерами. Підтримка антидискримінаційних законів також створить більш сприятливі умови для розвитку бізнесу й соціальних ініціатив, оскільки інвестори та міжнародні організації зацікавлені в країнах з прогресивним та стабільним правовим полем.

Важливо, що законопроєкт №5488 не тільки має значення для міжнародних відносин, але й відіграє ключову роль у забезпеченні соціальної стабільности в Україні. Він дозволить більш ефективно боротися зі злочинами на ґрунті ненависти, зміцнюючи правову захищеність уразливих груп населення та підвищуючи рівень безпеки в суспільстві. Це суттєво сприятиме покращенню якості життя, особливо тих, що потерпають від дискримінації та насильства.

Ухвалення законопроєкту №5488 є не просто формальним кроком у вдосконаленні законодавства, але й потужним сигналом для всіх громадян, що Україна рішуче виступає проти дискримінації та насильства. Це законодавча ініціатива, яка не лише дасть захист ЛГБТ+ спільноті, але й підвищить рівень правової захищености всіх людей, які можуть стати жертвами ненависти через свою національність, релігію, гендерну ідентичність чи інші ознаки. Підтримка цього законопроєкту є важливою для створення суспільства, де кожен може почуватися безпечно, без страху зіткнутися з агресією або дискримінацією.

Третина українського населення моніторять новини щогодини, а майже половина —користуються телефоном 4-6 годин на день. Величезна кількість інформації сприймається кожним та кожною постійно. Виокремити у цьому потоці факти та фейки буває складно. Особливо, якщо маніпуляції будуються на вже наявних стереотипах, зокрема гендерних.

Дискредитація українських біженок та військовослужбовиць досі є однією з цілей ворожої пропаганди. Росія активно використовує її для власної вигоди. То що ж таке гендерна дезінформація та як її розпізнати?

Гендерна дезінформація: що це і як поширюється

Переважною є думка, що гендерна дезінформація — це оманливі або неправдиві гендеровані та/або сексуалізовані наративи, створені, щоб нашкодити репутації жінок та завадити їхній участі в публічній сфері. Тобто, коли ви читаєте черговий російський фейк про українських біженок, які «стали повіями в ЄС», — це гендерна дезінформація.

«Росія любить використовувати гендерну дезінформацію. Вона слугує для виправдання загарбницької політики та воєнних злочинів, а також є інструментом поділу на “свій — чужий”. Це яскраво ілюструє пропагандистський конструкт про Європу, яку протиставляють “традиційним” російським цінностям», — розповіла на конференції «ДезАут: як вибити маніпуляції за межі інформаційного поля» аналітикиня ГО «Інтерньюз-Україна» Дзвенислава Щерба.

У дослідженні про дезінформацію за гендерною ознакою від ГО «Інтерньюз-Україна» респондент(к)и з-поміж журналістів/журналісток та громадських діяч_ок виокремлюють дві основні причини поширення такої дезінформації.

• іноді видання передруковують зовнішню інформацію без перевірки фактів;
• користувач_ки соцмереж можуть поширювати фейки, оскільки часто прагнуть привернути увагу до події чи новини, при цьому її правдивість не ставиться під питання.

Варто памʼятати й про засилля російської пропаганди. Всі разом ці чинники допомагають гендерним стереотипам та відвертим фейкам поширюватися та закріплюватися в мережі.

«Жінок часто зводять до ролі матерів, доньок і доглядальниць, замість того, щоб розглядати їх як повноправних політичних та економічних суб’єктів», — зазначає дослідниця Сара Соберай з університету Тафтса у США. Вона виділяє три головні стратегії, за допомогою яких жінок змушують мовчати чи обмежити свій вплив: залякування, присоромлення та дискредитацію.

Яскравим прикладом є розгорнута у 2017 році кампанія в соцмережах проти народної депутатки України VIII скликання Світлани Заліщук. Тоді вона виступила в ООН з промовою про вплив війни на життя українських жінок. У соцмережах почали поширювати фейки, що депутатка нібито пообіцяла пробігти вулицями Києва оголеною, якщо ЗСУ зазнають поразки. Так Заліщук намагалися дискредитувати, зводячи її роль як жінки до сексуального обʼєкта.

Використовують гендерну дезінформацію і проти першої леді України — Олени Зеленської. Найбільш агресивно в інформаційних операціях проти неї просувають теми корупції та злочинів проти дітей. З початку повномасштабного вторгнення Росії ворожі пропагандисти звинуватили Олену Зеленську у витраті $1 млн на прикраси, придбанні автомобіля Bugatti Tourbillon за €4,5 млн та причетності до торгівлі дітьми. Усі повідомлення виявилися фейками.

Хоч такі маніпуляції завжди спростовують, їхня наявність в інформаційному полі шкодить жінкам. Не всі люди перевіряють інформацію, і частина з них може повірити фейкам. Щоб не стати цільовою авдиторією пропагандистів, потрібно розвивати медіаграмотність.

Як перевірити медіаконтент на гендерну дезінформацію та маніпуляції

Дзвенислава Щерба пропонує поставити чотири запитання, відповіді на які допоможуть легко перевірити контент на об’єктивність. Вони будуть корисними всім, хто хоче розвивати свою медіаграмотність та критичне мислення.

1. Чи є в медіаконтенті узагальнення щодо певної статі?

Перевірте, чи містить контент стереотипи та гендерні кліше. Наприклад, чи описуються жінки як «доглядальниці» чи «матері» у контексті, який не має відношення до сім’ї або домашніх обов’язків? Чи зображуються чоловіки тільки як «сильні» та «брутальні»? Такі наративи просувають гендерні стереотипи, на основі яких будується безліч фейків. 

2. Чи підкріплені заяви фактами?

Переконайтеся, що ідеї підкріплені фактами й дослідженнями. Багато тверджень, які використовують для поширення дезінформації про жінок, наприклад, «всі жінки втекли за кордон і не думають про долю країни», «жінки не служать у ЗСУ», не мають жодного фактологічного підґрунтя.     

3. Чи містить контент маніпулятивні порівняння?

Зіставлення двох питань або досвідів, які насправді не є порівнюваними, може вводити людей в оману. Поширені приклади — порівняння домагань на робочому місці й безневинних компліментів. Останні зазвичай спрямовані на професійні якості та здобутки, а не на зовнішність людини. Тому «Ти гарно впоралась із завданням» або «Ти справжня професіоналка своєї справи» — цілком доречні компліменти. Якщо ж вони стосуються зовнішності або підживлюють стереотипи («Ти не така, як інші жінки», «Ти не ниєш, як інші жінки») — це тривожний сигнал. 

Сюди ж можна віднести заяви, що гендерна дискримінація проти чоловіків і жінок поширена однаково, або ж порівняння чоловіків із жінками, щоби показати їх «слабкими» або «нікчемними». Останнє часто можна зустріти в російській пропаганді, де гендерні стереотипи використовують для приниження обох статей.

4. Чи є в контенті виправдання або заохочення до насильства?

Цей інструмент дезінформації поширений у російських медіа. Там часто виправдовують зґвалтування українок російськими військовими та навіть заохочують до нових злочинів.

У соцмережах можна зустріти й інші приклади — зневажливі повідомлення щодо  українських військовослужбовиць. Про них пишуть, нібито вони «прийшли в армію за чоловіками». Ці наративи виправдовують насильство та образи щодо українок у лавах ЗСУ. Фейки спрямовані на підрив демократичних цінностей всередині країни, адже знецінюють внесок жінок в її оборону. А отже — посилюють нерівність та напруженість у суспільстві.

Гендерна дезінформація — форма та інструмент російської пропаганди. Вона сприяє поширенню стереотипів та нормалізації насилля проти жінок, дискредитуючи їх та залякуючи. Тому контент у соцмережах та медіа слід ретельно перевіряти на сексистські та дискримінаційні твердження.

Матеріал створила команда ГО «Інтерньюз-Україна» в межах проєкту «Зміцнення правдивості, прозорості та демократії для протидії дезінформації», що фінансується урядом Канади.

8 лютого 2024 року, повідомляє офіційний сайт Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), «Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначив медалями за «Жертовність і любов до України» весь особовий склад медичного пункту 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних сил України». А вже 25 лютого в УПЦ КП оголосили, що анулюють цю нагороду для одного з удостоєних, Віктора Пилипенка, через те, що «не розділяють його гріховних уподобань і агітацію ЛГБТ». Іншими словами, Віктора Пилипенка визнали негідним медалі через його сексуальну орієнтацію, адже він – відкритий активіст за права ЛГБТ+ людей, один із засновників об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права».

Не секрет, що УПЦ КП та інші релігійні інституції є найзатятішими опонентами просування прав ЛГБТ+ людей в Україні. Не так давно відгримів скандал із кліпом за участі Христини Соловій та Сергія Жадана, знятому у Львові в церкві Святого Андрія Первозваного, через присутні в кадрі поцілунки двох дівчат. Роками Рада Церков протистояла ратифікації Верховною Радою Стамбульської конвенції з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству, тому що цей документ нібито просуває «гендерну ідеологію» та «нестереотипні гендерні ролі», а тепер активно виступає проти легалізації цивільних партнерств. А коли у 2023 році Папа Римський дозволив благословляти одностатеві пари, Українська греко-католицька церква поспішила виступити із заявою, що на неї воля Риму не поширюється.

Бути віруючою ЛГБТ+ людиною в Україні, вочевидь, дуже непросто. Одна річ, якщо ти атеїст чи атеїстка, і те, що пишуть представники Церкви в інтернеті, для тебе максимум образливо, а частіше здається застарілою антинауковою нісенітницею, головна біда від якої — затримки з просуванням законодавства, дружнього до ЛГБТ+ в Україні. А як бути людині, для якої православна чи католицька, мусульманська чи юдейська частина особистості такі ж невід’ємні й важливі, як національна ідентичність або сексуальна орієнтація? Як це — відчувати й розуміти, що важлива для тебе спільнота перестає приймати тебе просто через те, ким ти є з народження? І як так стається, що люди, котрі сповідують релігії, в основі яких любов до ближнього, так легко дозволяють собі відштовхнути й бути жорстокими до людей за те, до чого їм не має бути діла: через їхні романтичні почуття або те, як вони виражають свій гендер?

Ці питання турбували мене певний час, і декілька років тому я почала активно цікавитися приймаючими інклюзивними церквами та релігійними установами різних конфесій. Як з’ясувалося, деякі релігійні спільноти все ж таки зробили крок уперед до більш інклюзивної інтерпретації власних релігійних текстів і прийняття людського різноманіття. В цьому тексті я хотіла б поділитися декількома історіями, які, на мою думку, найкраще ілюструють те, що релігія може дійсно бути про любов і прийняття, а не про стигматизацію тих, що не вписуються у встановлені Церквою жорсткі рамки. І що головне, я вирішила писати не про прогресивні церкви у Швеції чи Ісландії, від яких, мабуть, всі очікують насамперед толерантності та відкритості до нового. Мені хочеться показати вам, що прийняття можна знайти і в менш передбачуваних місцях. Наприклад, у дуже католицькій Латинській Америці або в Південній Африці.

Джон Ботья. Пастор-гей у Боготі, Колумбія

 Із Джоном я познайомилася рік тому, коли приїхала в Колумбію брати інтерв’ю у місцевих ЛГБТ+ активісток. Мова зайшла про релігію, яка в країнах Латинської Америки є важливою частиною національної ідентичности, і колежанка згадала про знайомого пастора Методистської церкви, відкритого гея. Я не могла пройти повз таку можливість та попросила поділитися контактом. Джон відгукнувся на моє прохання поспілкуватися майже відразу і запросив мене відвідати їхню службу у неділю вранці. Щоправда, попередив, щоб, як немісцева, я викликала таксі чи Uber і щоб водій підвіз мене під двері церкви, бо цей район Боготи не дуже безпечний.

Методистська церква Боготи (Iglesia Metodista de Bogotá) займає два невеличкі, але світлі приміщення в справді не найспокійнішому районі міста. Якби не хрест на даху й не вивіска на дверях, ніколи не здогадалась би, що це саме церква: більшість відвідувачів і відвідувачок приїздять на мотоциклах і мопедах, зодягнуті в шкірянки, у багатьох пірсинг або татуаж. Хоча церква відкрита для всіх охочих, переважна кількість прихожан — люди з ЛГБТ+ спільноти та їхні рідні й союзниці. Сам Джон виглядає як звичайний симпатичний молодий священник — найменш яскрава постать у цьому різноманітному натовпі.

За годину до початку служби частина людей збирається на читання Біблії в окремій кімнаті, долучилася до них і я послухати. Сьогоднішня тема обговорення — терпіння й прийняття. Як нам пояснити свою думку не відштовхнувши? Як бути відкритим до позиції, яка не збігається з твоєю? Як нам зрозуміти тих, що нас ненавидять? Усе це нагадує радше дискусійний клуб із психології, аніж обговорення релігійних текстів. Утім хтось постійно зачитує уривки з Біблії.

Сама служба теж дещо нагадує рок-концерт. Окрім Джона, який звершує службу, перед прихожанами ще дві дівчини в шкіряних куртках. Одна грає на бас-гітарі, друга на синтезаторі. У якийсь момент я вже сама підспівую і пританцьовую під пісню про те, що Господь — це любов. Якби не це й не велика кількість чоловіків у шкірянках навколо, це нічим би не відрізнялося від звичайної протестантської служби. Після причастя всі йдуть на спільну кухню пити чай із печивом. Я заводжу розмову з парою поруч, розпитую, хто вони і як прийшли у церкву.

Історії в усіх різні, але в цілому про одне. Ось Луїс із Венесуели, яку покинув через політичну та економічну кризу в пошуках роботи у Колумбії. У Католицькій церкві вдома про те, щоби прийняти його як гея, навіть мови не було, але для Луїса віра завжди була дуже важливою, тож він шукав шлях до якоїсь іншої церкви, аж поки не зустрів Джона. Марія і Наталія — пара, допомагають Джонові організовувати різні заходи. Цього разу вони збирають пожертви на притулок для постраждалих від домашнього насильства. Вони прийшли за Джоном з їхньої колишньої церкви, де не могли відкрито говорити про те, ким вони є.

Нарешті у мене з’являється можливість поговорити з Джоном про його історію.

«Я виріс у католицькій родині, — каже він. — Десь у сімнадцять років уперше закохався в іншого хлопця. Довго намагався придушити в собі ці почуття, тому що виріс, знаючи, що це гріх, що це злочин — потяг до людини твоєї ж статі. Декілька років я боровся зі собою, навіть у якийсь момент почав зустрічатися з іншим хлопцем, але це відчувалося як щось жахливе, гріховне. Я мав приховувати в своїй церкві, хто я є, а отже, брехати. Це вбивало мене зсередини декілька років, аж поки я не опинився в лікарні з серйозним захворюванням. І тоді, коли мені пощастило не вмерти, я сказав собі: «Досить! Якщо Господь створив мене таким, значить така Його воля». І я прийняв себе. 

Потім почав думати: «Не може бути, щоб я був єдиним віруючим геєм у Колумбії!». І почав гуглити «геї-християни», «ЛГБТ+ віруючі», «ЛГБТ+ християни», і побачив купу сайтів! Я почав писати їм, робити свої тематичні дописи в соціальних мережах і так потроху розбудовувати спільноту, яка перетворилася на майже родину. 

Але чого мені не вистачало, то це служіння. І після років пошуків я долучився до Церкви методистів, де почав допомагати пастору, тому що ця церква приймала ЛГБТ+ людей, мала жінок-священниць, наші цінності збігалися. Так сталося, що цей пастор мав їхати служити в Аргентину, тому запропонував мені прийняти сан та посісти його місце. 25 лютого 2018 року я став першим пастором — відкритим геєм у протестантській церкві в Колумбії та всій Латинській Америці. Звісно, були й інші пастори-геї до мене, але їхня сексуальна орієнтація приховувалася, і я став першим священником-геєм, який прийняв сан, і всі навколо це знали. Весь світ знає, що я гей».

На моє запитання, як його церква змінює світ навколо, Джон дає дві відповіді:

«По-перше, ми намагаємося змінювати людей на своєму прикладі. Коли ми переїхали в це приміщення (у бідному районі), люди знали, що я гей, і не бачили в мені священника. Відразу думали про розпусту, про наркотики, алкоголь, всі ці речі, які ще деякі асоціюють із гомосексуалізмом. Але потім вони побачили, як ми допомагаємо дітям, жінкам, молоді, яка вживає наркотики, будь-кому, і почали нас поважати. Тепер вони кажуть: «Так, цей пастор має іншу сексуальну орієнтацію, але він хороша, гідна людина». Так я здобув прихильність людей за ці п’ять років. 

По-друге, це просвіта. Я не можу нічого зробити, якщо люди не розуміють базових речей: хто така людина ЛГБТ+, що таке сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, про що це все? Ми маємо вчити людей, що таке різноманіття, розповідати їм про права ЛГБТ+ людей, чому це важливо. Нам потрібно більше говорити про свій досвід і слухати про досвід інших людей. Якщо ми говоримо про трансгендерних людей, я запрошу трансгендерну людину розповісти про її життя, я не можу говорити за неї. Ми маємо слухати одне одного. Так ми вчимося, так ми перетворюємося на кращу версію себе».

А що як Господь — це трансгендерна жінка? Рита Гомез та Iglesia Antigua de Las Américas

Оскільки я декілька років працювала в Україні у Батьківській ініціативі «ТЕРГО», яка підтримує родини, де є ЛГБТ+ діти, мені було цікаво поспілкуватися з подібними батьківськими групами в Латинській Америці. Так я знайшла Риту. Але вона виявилася не просто мамою лесбійки та названою мамою трансгендерної жінки, а ще й єпископинею Стародавньої церкви Америк (Iglesia Antigua de Las Américas). До Рити я приїхала додому, де знайшла її в оточенні декількох собак та домашніх рослин. Яскрава рудоволоса жінка розповідала мені свою історію так емоційно й захопливо, що я, щиро радіючи, ввімкнула з її дозволу диктофон, бо відірвати від неї погляд і щось записувати було неможливо.

«Те, як ми бачимо світ, залежить від того, звідки ми прийшли. Я з особливої ​​родини: мої тато і мама були малоосвіченими людьми, але, натомість, мали досить ліберальне мислення як на свій час. Наш будинок завжди був безпечним місцем для ЛГБТ+, вони були частиною середовища, в якому я виросла. Вони не були чужими людьми, вони були частиною моєї родини, друзів мого тата і мами або дітей цих друзів. Це було природно, нормально. 

Сама я не народилася в католицькій родині. Скажімо, 70% людей у ​​Латинській Америці є вірянами. Великий відсоток із них є римо-католиками. Але мої батьки належали до пресвітеріанської церкви, яка вже тоді була досить прогресивною в питаннях жіночого лідерства. Якось так сталося, що для мене в церкві взагалі не стояло питання, що чогось не можна. Тож я була дияконесою, була пасторкою, була преподобною, тому що жінки мають право приймати сан так само, як і чоловіки. Але багато церков усе ще не можуть зрозуміти і прийняти питання гендерної різноманітности. 

Ще вісім років тому я належала до Пресвітеріанської церкви. Жінкам у ній в цілому відкриті всі шляхи, але не усі всередині церкви дивляться на проблему сексуальної різноманітности однаково. Вісім років тому дехто з церкви на зустрічі керівництва сказав мені: «Рито, я за тебе молюся, бо тобі, напевне, то дуже болить». Я питаю, що саме мені має боліти. І вона мені каже: «А ти знаєш, що твоя донька — лесбійка?». Я дивлюсь на неї і розумію, що ось він, мій момент. І кажу їй: «Звісно, знаю. З моменту її народження знала і всі в родині знали, і ніхто не має з цим проблем». І навколо мене всі якось дуже незручно замовчали. А наступного тижня пастор запросив мене на каву і каже, що церква не задоволена. «Тобто, — кажу, — ви не готові більше приймати мою доньку? Моя донька виросла в церкві, була молодіжною координаторкою церкви, організовувала збори на двісті осіб. І до суботи моя донька була прикладом для всіх, а наступного тижня її вже просять не приходити до церкви, бо вона, бачте, недостатньо хороша!»

Того дня я вирішила, що це не моє місце. Якщо там, де відбувається причастя хлібом та вином, немає місця для всіх — це не моє місце. Якщо від тебе вимагають бути гетеросексуальною людиною, щоб бути частиною спільноти — це не моя спільнота. І так я пішла. Рік ходила до Методистської церкви, де приймають ЛГБТ+ людей. Цілий рік сиділа в куточку, багато чого навчилася під час проповідей. Потім відчула, що мені хочеться більшого, і тоді зустріла чудову жінку на ім’я Габріела Геррерос та чудового чоловіка на ім’я Уго Кордоба Керо. Двох прекрасних теологів із Аргентини. Вона — лесбійка, яка побудувала цілий процес під назвою Las casitas. Casitas — це притулки для людей із трансгендерним життєвим досвідом та проблемою через вживання психоактивних речовин. Уго і Габріела познайомили мене з Iglesia Antigua de Las Américas, і я одразу закохалася та долучилася до неї. Три роки тому почала звершувати служби, і через деякий час мені запропонували стати єпископинею в Колумбії. Це далося нам непросто, адже наша Церква кидає виклик традиційним релігійним моделям.

По-перше, ми підтримуємо аборт як церква. Віримо, що жінки єдині, хто має право вирішувати, робити аборт чи ні, і ми віримо, що не можемо дозволити жінкам і далі помирати від таємних абортів, не можемо дозволяти зґвалтованим дівчатам народжувати у вісім років. Як церква вважаємо себе людьми, які підтримують законні, безкоштовні, безпечні, дозволені аборти за згодою, з гарантіями як право жінки. А ще ми думаємо про те, як важливо з розумінням підходити до рішення людини робити евтаназію. Коли людина страждає, хто я така, щоб змушувати її жити, бо інакше вона потрапить у пекло? Ба більше, ми не віримо в пекло.

Пекло — це релігійний конструкт, який вигадали, щоб керувати людьми. Якщо ти гей, то потрапиш у пекло, якщо ти лесбійка, соціалістка, якщо ти вирішила зробити аборт чи евтаназію, то теж підеш у пекло. Пекло — це соціальна, навіть політична конструкція, яку релігійний світ створив, щоб панувати над людьми. Я ніколи не вірила в ідею пекла. Я вірю в теологію, яка називається реалізованою есхатологією. Пекло тут і зараз. Пекло — це помирати від голоду, це стати матір’ю двох чи трьох дітей у 16-ть і не мати можливості ходити до школи. Пекло — це 50-річна жінка, яка не вміє ні читати, ні писати. Ось що пекло. Але ж ми любимо драму, нам подавай полум’я і червоного диявола з рогами й копитами».

Далі Рита захоплено розказує про свій досвід виступу перед учасниками Прайду в Боготі:

«Я ще ніколи в житті не мала можливості говорити про Бога з більш ніж 10 тисячами людей, у мене було всього три хвилини. Я взяла мікрофон і сказала: «Я знаю, що 90 відсотків із присутніх думають, що Бог — це найбільший символ патріархату в світі, тому що все життя нам казали, що Бог — це чоловік. Я хочу сказати вам, що Бог є Любов, це те, що говорить Біблія, і любов не шкодить, тому що любов піклується, захищає, будує. Скільком із вас доводилося пояснювати своє різноманітне життя релігійній людині, щоб вона це прийняла?». Всі на площі підняли руки. «Хочу вам сказати, що відрізнятися від інших — не гріх і не злочин. Злочин і гріх — це коли начебто віруюча людина скористалася вразливістю дитини, жінки чи юнака, щоб задовольнити свої сексуальні потреби. Сьогодні я хочу показати вам, що Бог є Богом різноманіття. Я вірю, що Бог — це транс. Я в це вірю і кажу це серйозно. Адже Бог мав зробити перехід у своїй вічній сутності до тимчасового фізичного втілення в Ісусі, мав перестати бути абсолютною владою, щоби перетворитися на людину, яка померла, голодувала, страждала, плакала і боялася смерті на хресті. Бог створив перехід. Бог також після смерті Ісуса подорожує в Святому Дусі та супроводжує нас. Святий Дух супроводжує нас. Крапка! Куди б ми не пішли і ким би не були. Бог здійснює перехід. Тепер від нас, нових поколінь і тих, що думають по-іншому, залежить, чи дозволити Богу пройти крізь наше життя і прийняти Його любов, розуміючи, що ми повинні любити себе, щоб також мати змогу любити іншого». 

І коли я побачила шалену реакцію натовпу, як реагують люди на мої слова,  то зрозуміла, яку неконтрольовану владу може мати релігійний світ над іншими людьми. І того дня я попросила Бога допомогти мені щоразу краще визначати, як турботливіше супроводжувати людей у їхньому переході, тому що це величезна відповідальність».

Юдаїзм: юдеї-реформісти

Цілком випадково в середині 2010 років я винаймала квартиру в Берліні у юдейки, яка виявилася не просто рабинкою, а ще й першою жінкою-рабинкою в країнах (тоді) СНД, яка провела релігійний обряд вінчання над парою лесбійок. Тоді я й дізналася про існування гілки юдеїв-реформістів, яка, на відміну від ортодоксального юдаїзму, підтримує права ЛГБТ+ людей.

Реформістський юдаїзм має коріння в Німеччині, де він виник досить давно, ще у ХІХ столітті, і звідти поширився на інші країни Центральної та Західної Європи. Тепер він дуже популярний у США й налічує близько двох мільйонів послідовників по всьому світу. Рух прогресивного або реформістського юдаїзму — це ліберальна течія в юдаїзмі. Такий юдаїзм вважає, що єврейська традиція постійно розвивається, з кожним новим поколінням набуваючи нового сенсу й нового змісту, тому прагне до оновлення та реформи релігійних обрядів у дусі сучасности.

Реформістський юдаїзм виступає за права ЛГБТ+ людей ще з 1965 року, коли Жінки реформованого юдаїзму (WRJ) ухвалили резолюцію, яка закликає до декриміналізації гомосексуальности. В 1977 році Центральна Конференція Американських Рабинів та Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалили свої перші резолюції, закликаючи надати гомосексуальним людям рівні права. Відтоді об’єднання американських прогресивних юдеїв  ухвалили низку резолюцій з таких питань, як включення геїв та лесбійок до рабинату й канторату, підтримка шлюбної рівности, усунення дискримінації в збройних силах і серед бойскаутів, а також підтримка комплексного законодавства про недискримінацію та громадянські права. У 2015 році Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалила резолюцію про права трансгендерних людей та осіб, які не відповідають гендерним нормам, а Центр релігійних дій нещодавно видав Посібник з інтеграції трансгендерних людей, щоб допомогти конгрегаціям краще включати їх та їхні сім’ї.

Вивчаючи питання ставлення юдаїзму до гомосексуальности, я не без цікавості прочитала інтерв’ю з Деніз Егер, жінкою-рабином, яка почала свою роботу в 1988 році у гей-синагозі Лос-Анджелеса в розпал епідемії СНІДу. Вона щодня їздила до медичного центру, щоб відвідати маленьких пацієнтів, яких лікували від цієї хвороби. Із її слів, у той час страх перед СНІДом, особливо перед тими, хто з ним живе, був відчутним.

Егер, яка є рабинкою-засновницею Конгрегації Кол Амі, реформаторської єврейської синагоги в Західному Голлівуді (штат Каліфорнія), залишається відданою допомозі кожному, хто маргіналізований, і використовує свій рабинат як платформу для соціальної активности. Вона є президенткою Центральної конференції американських рабинів (CCAR), найбільшої та найстарішої організації рабинів у Північній Америці. Також Егер є першою відкритою рабинкою-лесбійкою, яка обіймає посаду голови рабинів-реформістів.

Перші імами-геї: права ЛГБТ+ в ісламі

Знадобилося трохи більше часу для того, щоб свої двері для ЛГБТ+ людей відчинили мечеті: перша в Європі дружня до ЛГБТ+ людей мечеть з імамом-геєм алжирського походження була заснована в 2012 році у Парижі (на той час декілька таких мечетей уже діяли в Канаді, США, а один із перших відомих імамів-геїв відкрив таку мечеть у Південній Африці).

Імам Людовік-Мохамед Захед розповідає в своєму інтерв’ю:

«Наша мечеть стала першою інклюзивною мечеттю в Європі. Сьогодні такі спільноти існують у всьому світі: в Західній Європі, Сполучених Штатах, Індонезії, Південній Африці, навіть у Тунісі. Тобто це поширилося всюди, але почалося здебільшого в США та Канаді […] Це був перший раз у моєму житті, коли мене попросили виконувати обов’язки імама після того, як я покинув Алжир, де навчався, щоб ним стати. Я ще не примирився з цією частиною своєї особистості, тож це була величезна відповідальність. У той момент я зрозумів, що з цим треба щось робити. Я — цисгендерний чоловік, тому коли заходжу в мечеть, мене ніхто не турбує. Але трансгендерні люди не мають таких привілеїв. Це неінклюзивно, небезпечно. Ось чому ми заснували цю інклюзивну мечеть. Спільнота все ще існує в Парижі, а тут, у Марселі, маємо Інститут Калема з молитовною кімнатою та екстреним притулком для ЛГБТ+. Важко продовжувати і розширюватися, тому що люди не хочуть здавати нам в оренду приміщення: ми або занадто мусульмани, або занадто геї. Це здається неможливим, але ми маємо надію».

У 2017 році першу ліберальну мечеть відкрили в Берліні, вона все ще залишається єдиною ліберальною мечеттю в Німеччині. Як сказано на сайті мечеті, мечеть Ібн Рушд-Гете представляє прогресивний сучасний іслам, сумісний із демократією та правами людини.

«Ми живемо в ісламі, в якому жінки та чоловіки рівні. Молитву і проповідь можуть виголошувати як чоловіки, так і жінки. Наші двері також відчинені для всіх ЛГБТ+ мусульман, щоб запропонувати їм місце духовної безпеки. Ми приймаємо представників усіх конфесій ісламу, сунітів, шиїтів, суфій та алевітів». Мечеть заснувала Сейран Атес, феміністка, юристка й імамеса.

Варто сказати, що таким мечетям доводиться стикатися з подвійною критикою: населення західних країн нерідко висловлює невдоволення тим фактом, що в їхніх містах відкривають мечеті, а представники традиційного ісламу висловлюють різку критику як з приводу існування імамес,так і з приводу прийняття ЛГБТ+ людей. Наприклад, жіноча мечеть у Данії з першою імамесою в скандинавській країні більш обережна у декларуванні своїх принципів. І хоча сайт мечеті називає «захист прав меншин» серед принципів роботи спільноти, ЛГБТ+ люди ніде не згадані напряму.

Хай поки точково, як реформаторські ініціативи, та все ж різні релігії поступово змінюють своє ставлення до ЛГБТ+ людей. І хоча ці зміни відбуваються повільно, з’являється щораз більше прикладів відкритости й підтримки. Це вселяє надію, що з часом суспільства зможуть досягти більшого розуміння і прийняття різноманітності незалежно від релігійних поглядів. Віримо в краще майбутнє, де кожна людина, попри свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, зможе знайти своє місце й підтримку в будь-якій релігійній спільноті, якщо цього потребуватиме.