Категорія: Загальне

Політики підтримки розмаїття на робочому місці — це не примха, а допомога працівникам та працівницям якнайкраще реалізувати свій професійний потенціал. Це особливо актуально для Збройних сил України, які ведуть активні бойові дії і не мають розкоші «розкидатися» людським ресурсом через індивідуальні ознаки, що безпосередньо не стосуються виконання професійних обов’язків.

За даними досліджень, щонайменше 3 % людей у США ідентифікують себе як ЛГБТ+, 8–11 % повідомляли про досвід гомосексуальної поведінки або усвідомлення гомосексуального потягу^[1]. На українському матеріалі таких досліджень наразі не існує, проте можна припустити, що відсоток людей негетеросексуальної орієнтації — це не щось специфічне для країни, отже, в Україні десь така сама пропорція.

В Україні гомо- чи бісексуальність не є підставою для дискваліфікації від служби, одностатеві романтичні чи сексуальні стосунки не караються кримінальним законодавством і не є порушенням дисципліни на рівні військового законодавства. Отож можна припустити, що в українську армію гомосексуальні та бісексуальні особи потрапляють рівномірно відповідно до відсотка їх у популяції. Це означає, що принаймні 3 % від особового складу Збройних сил України (понад 9 тисяч осіб станом на початок 2022 року, до масової мобілізації на протидію повномасштабному вторгненню Російської Федерації, і набагато більше після його початку) — гомосексуальні або бісексуальні особи. Отже, всі вони цільова аудиторія потенційних антидискримінаційних політик.

Права військових ЛГБТ+ у країнах ЄС і США

З 2018 року в усіх країнах Євросоюзу люди ЛГБТ+ можуть вільно служити у війську. Політика НАТО забороняє дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, а також від 2002 року поширює можливості для родин військовослужбовців на одностатеві родини. Із 2019-го НАТО має план дій щодо розмаїття й інклюзії до 2023 року, сфокусований головно на гендерній рівності та національній рівності в рамках організації, але також із 2020 року запроваджує офіційне відзначення Міжнародного дня боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією (17 травня).

У 2021 році у штаб-квартирі НАТО відбулася перша внутрішня конференція щодо ЛГБТК перспектив на робочому місці^[2]. Генеральний секретар Єнс Столтенберг виступив із промовою^[3], у якій зазначив, що «кожен представник ЛГБТК спільноти в НАТО — цінний член нашого персоналу і нашої родини».

Цій інклюзії передувала боротьба, передусім за визнання спільноти ЛГБТ+ як такої. У цьому тексті я стисло зупинюся на прикладах із двох країн — США та Німеччини.

Американське суспільство після Другої світової війни було достатньо консервативним і не передбачало доступність медіапродукції, відверто націленої на гомосексуальних чоловіків. Тому останні були цільовою аудиторією журналів про фізкультуру і здоров’я, у яких публікувалися візуальні матеріали з чоловічою тілесністю. В один із таких журналів, «Фізик пікторіал» (Physique Pictorial), 1956 року надіслав свої малюнки фінський художник Тоуко Валіо Лааксонен і підписав їх «Том». У 1957 році їх уперше опублікували під псевдонімом «Том із Фінляндії» (Tom of Finland), що його вигадав редактор. Відтоді творчість Тома стала культовою і великою мірою вплинула на квір-культуру взагалі і на еротичне мистецтво. Том малював еротику за участи чоловіків на свій смак — високих, міцних, зайнятих фізичною працею, в уніформі поліцейського або в однострої моряка чи військового. Його роботи вплинули на самосвідомість і образну систему гомосексуальної спільноти, де доти панувала радше чоловіча фемінність, і, ймовірно, опосередковано доклалися до інклюзії ЛГБТ+ спільноти в силові структури.

Паралельно в рамках власне правозахисного «треку» ветеран В’єтнамської війни Леонард Матлович став другим відомим відкритим геєм після Гарві Мілка. Матлович, будучи білим, почав з антирасистського активізму, а згодом усвідомив подібність між расовою дискримінацією та дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації. У 1975 року він зробив камінгаут спочатку безпосередньому керівництву, а тоді й у ЗМІ, потрапивши на першу шпальту «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) та обкладинку «Тайм» (Time).

Паралельно йому довелося в судовому порядку обстоювати своє право залишитися в армії. Спочатку йому запропонували це за умови, що він більше ніколи не практикуватиме гомосексуальність, на що Матлович не погодився. Судовий процес тривав до 1980 року, зрештою, Матлович його виграв — отримав присуд про відновлення на службі і навіть підвищення. Натомість армія запропонувала йому звільнитися з фінансовою компенсацією. Зважаючи на ризики бути звільненим ще раз з іншої довільної причини, а також на можливу апеляцію в консервативному Верховному суді, Матлович обрав узяти гроші. На військовій пенсії він зайнявся бізнесом і далі займався активізмом, зокрема боровся за права ВІЛ-позитивних людей, до яких від 1986-го належав і сам.

У 1993 році антигомосексуальна кадрова політика дещо пом’якшилася — було запроваджено компромісний принцип «Не питай і не розповідай» (Don’t ask don’t tell). Передбачалося, що закриті гомо- і бісексуальні чоловіки можуть служити за умови збереження закритости, а їхнє керівництво не може їх розпитувати чи в інший спосіб провокувати на розкриття. Цю політику скасували лише 2011 року, лише тоді гомо- і бісексуальні люди здобули можливість бути відкритими на службі.

У Німеччині боротьба ЛГБТ-спільноти за визнання, зокрема у війську, теж має довгу історію, обтяжену дванадцятьма роками нацистської диктатури. Біополітика Третього рейху не зводилася лише до антисемітизму й расизму, вона передбачала жорсткі вимоги до здоров’я та сімейно-репродуктивної поведінки. Взагалі в суспільстві і до 1930-х років «аморальність» і змова часто ототожнювалися, а геїв описували в тих самих негативних висловах, що і євреїв. Параграф 175 Кримінального кодексу 1871 року, що експліцитно криміналізував дії сексуального характеру між двома чоловіками, 1935-го відкоригували так, щоб він охоплював усю гомосексуальну поведінку разом із знайомством і фліртом. Нерідко співробітники СС навіть прикидалися геями, щоб відловити справжніх. З 1933-го по 1945 рік за новою версією параграфу 175 було заарештовано понад сто тисяч осіб. Після падіння Третього рейху і звільнення людей із концтаборів до влади прийшов консервативний уряд Аденауера, який не прагнув принципових змін, отож осіб із цієї групи повторно засуджували до тюремного ув’язнення. У НДР гомосексуальність було декриміналізовано 1968 року; у ФРН 1969-го відмовилися від нацистської редакції параграфу 175, але повністю його скасували лише 1994 року. Скасуванню передувала тривала боротьба за визнання прав.

Консервативність суспільства впливала на офіційну політику Бундесверу. Вважалося, що геї на керівних посадах негативно впливають на мораль і становлять безпекову загрозу. У 1984-му через підозру в гомосексуальності змушений був піти з посади генерал Гюнтер Кісслінг. Дискримінація на нижчих рівнях відбувалася набагато масовіше і менш публічно.

Проте боротьба спільноти за свої права тривала, зокрема в судовому порядку. Наприкінці 1990-х щонайменше двоє німецьких військовослужбовців — Вінфрід Штехер і Вернер Бузан — намагалися боронити своє право на службу через суд^[4].

Лише 2000 року Бундесвер дозволив службу жінкам (до цього вони могли служити лише на медичних посадах) і дозволив відкритим геям обіймати керівні посади. У 2002 році було засновано неофіційну групу Queer BW, яка вимагала офіційних вибачень та реабілітації постраждалих від такої дискримінаційної політики. Вибачень довелося чекати вісімнадцять років — до 2020-го^[5]. Нині військовослужбовці, котрі зазнали утисків на службі, можуть подавати заявки на компенсацію завданих збитків.

Військові ЛГБТ+ в арміях світу

Країни Латинської Америки ще не сягнули топу індексів інклюзивности, але останніми роками швидко прогресують у правах спільноти ЛГБТ+. Прайд у бразильському Сан-Паулу вважається найбільшим у світі, а шлюбні права одностатевих пар у війську гарантовано^[6]. Проте бразильське військове законодавство забороняє секс на службі як такий. У Мексиці гомосексуальність декриміналізовано з другої половини XIX століття, а служити в армії гомосексуальним людям дозволено з 2012 року. Однак побутова гомофобія в цих країнах досі становить помітну проблему. Натомість Аргентина — чемпіонка з прав людей ЛГБТ+ у регіоні, тут заборону гомосексуальним людям служити в армії скасовано 2009 року.

Китайська політика інклюзивности щодо військових ЛГБТ+ нечітка, а інформацію на цю тему почасти закрито^[7]. Проте відомо, що кадрова політика армії КНР прагне залучити до служби якнайбільше громадян і, найімовірніше, закриті гомосексуальні люди повноцінно перебувають на службі, тоді як відкриті гомосексуальні особи ризикують бути звільненими.

Консервативні і гомофобні країни Азії й Африки (в Уганді до гомосексуальних людей потенційно застосовується смертна кара, в Ірані гомосексуальна поведінка часто тягне за собою примусовий перехід у жіночу стать) не можуть похвалитися інклюзією спільноти у військовій сфері.

Військові ЛГБТ+ в СРСР та в Україні

Після повалення царату нова радянська влада скасувала все імперське кримінальне законодавство, яке, зокрема, за німецьким зразком криміналізувало гомосексуальну поведінку. При цьому ставлення до ЛГБТ+ людей у Російській імперії було умовно терпимим як на ті часи, без гучних кримінальних процесів (згадаймо процес Оскара Вайлда у Великій Британії). Для публічних та/або впливових людей суспільна нетолерантність обмежувалася у кращому разі чутками, в гіршому разі адміністративними засобами (звільнення з посади, висилка із столиці). Кримінальні процеси стосувалися лише звичайних людей, ініціювали їх переважно за скаргами третіх осіб.

Нова більшовицька влада відкинула цю помірну нетолерантність: і через пряме скасування імперського законодавства, і через занепад впливу церкви, і через загальні налаштування на емансипацію й лібералізацію в гендерних та сексуальних питаннях. Проголошена гендерна рівність і афірмативна дія «жінвідділів», легалізація абортів, «теорія склянки води», яка відокремлювала секс від кохання, розбудова системи «дитячих вогнищ» (дитсадків подовженого перебування) закономірно супроводжувалися толерантнішим ставленням до гомосексуальности.

З часом емансипативна програма перших років радянської влади почала поступово згортатися, і 1933 року в СРСР знову було криміналізовано гомосексуальність. Стаття кримінальних кодексів радянських республік «Мужолозтво» передбачала покарання за статеві зносини чоловіка з чоловіком. Паралельно в тюремному світі розвинулися практики встановлення ієрархії через сексуальне домінування й ритуальну нечистоту, яку приписували постраждалим від такого домінування і предметам тюремного побуту, яких вони торкалися. Це міцно закріпило негативні асоціації щодо гомосексуальности. Після серії табірних повстань на початку 1950-х і відносної лібералізації радянської політики після смерти Сталіна у другій половині 1950-х поступово було демонтовано систему ГУЛАГу: велика кількість в’язнів вийшла на волю і реінтегрувалася в суспільство. Гомофобія, принесена ними з тюремного середовища, швидко поширилася далі.

Експліцитних заборон на службу гомосексуальних чоловіків у радянській армії не було. Однак засуджених за відповідною кримінальною статтею в армію не призивали, а зізнання в гомосексуальності на медичній комісії на практиці могло бути кваліфіковано як психіатричний розлад і увільняло від служби. А проте закриті гомосексуальні люди, очевидно, потрапляли до армії на загальних підставах. Спеціально цю тему мало досліджували через її велику табуйованість, але логічно припустити, що в поєднанні з «дідівщиною» (практика цькування в армії, надзвичайно поширена всюди) найменші натяки на гомосексуальність, найімовірніше, каралися принаймні неформально.

У незалежній Україні кримінальне покарання за «мужолозтво» було скасовано 1991 року. Нормативно-правова база Збройних сил України як спадкоємиця радянської так само не містить експліцитних заборон на службу. Перший камінгаут у Збройних силах України здійснив 2016 року ветеран Іловайська Олег Копко. Тоді все обмежилося матеріалом у ЗМІ^[8] у рамках проєкту «Журналістика толерантности», а для громадськости камінгаут пройшов непоміченим. Другий, уже помічений, камінгаут у Збройних силах України зробив 2018 року Віктор Пилипенко, ветеран батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Під час фотовиставки Антона Шебетка «Ми були тут»^[9], присвячену учасникам бойових дій із числа ЛГБТ+, Віктор дав відеоінтерв’ю, у якому розповів про себе. Того ж таки року утворилося об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права», а наступного року колона військових ЛГБТ+ і їхніх союзників взяла участь у Марші рівности в Києві^[10].

Об’єднання висуває більше як десяток різних вимог, серед них юридичне визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо спільноти ЛГБТ+ армійських норм і статутів. Потреба врегулювати права партнера на випадок загибелі військовослужбовця актуалізувалася на тлі повномасштабної війни. Петиція про це до Президента України 2022 року набрала 25 тисяч голосів, і її було розглянуто.

Стаття 51 Конституції України експліцитно визначає шлюб як такий, що «ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка», а протягом воєнного стану вносити зміни в Конституцію неможливо, тому шлюбної рівности доведеться чекати щонайменше до завершення воєнного стану.

Однак перешкод немає для впровадження інституту реєстрованих цивільних партнерств, це близький аналог шлюбу. Відповідний законопроект за № 9103 зареєстровано у Верховній Раді, на момент написання цього тексту він перебуває на розгляді. Утім, Міністерство оборони України його не підтримує, покликаючись на статтю 51 Конституції України і те, що право командирів реєструвати союз, де один чи обидва партнери — військовослужбовці, не належить до їхніх обов’язків відповідно до Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Що заважає доопрацювати статут, міністерство не уточнило. Також у міністерстві констатували, що даних про кількість військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити одностатеве партнерство, немає^[11].

На момент проведення дослідження існувала фактична заборона служити для трансгендерних осіб. Відповідно до 10-ї версії Міжнародної класифікації хвороб (МКХ–10), яка діє в Україні, трансгендерність належить до розладів особистости й емоцій (п. F64 — «розлад статевої ідентифікації»). Згідно зі ст. 18 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України^[12], розлади особистости й емоцій F50–F69 є підставою для визнання особи непридатною або обмежено придатною до служби. Проте до початку трансгендерного переходу й отримання діагнозу трансгендерна людина теж цілком може служити у війську. З 1 січня 2022 року Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує перейти на новий класифікатор МКХ–11, де трансгендерність із групи психічних розладів перенесено в стани, що стосуються сексуального здоров’я, під назвою «гендерна невідповідність».

В Україні перехід на новий класифікатор на момент написання цього тексту ще не відбувся і відповідні зміни до нормативних актів теж не внесено. Обмежена придатність у воєнний час дозволяє трансгендерним людям служити в армії, і, наскільки відомо авторці цього тексту, такі прецеденти в реальності є.

Люди з діагнозом ВІЛ офіційно визнаються непридатними або обмежено придатними до служби відповідно до ст. 5 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України^[13].

Наявність проблеми гомофобії, біфобії чи трансфобії у Збройних силах України визнають поступово і повільно. Ще на початку нульових її «не існувало», скажімо, 2000 року в офіційній відповіді Міністерства оборони України на інформаційний запит громадської організації «Наш світ» стверджувалося: «Програм психологічної підтримки військовослужбовців-геїв і лесбійок у Збройних силах України у цей час не існує у зв’язку з відсутністю цієї проблеми […] Що стосується заняття посад, пов’язаних із вихованням особистого складу i просуванням по службі, то гомосексуальність може розглядатися як обмеження в сукупності з іншими морально-діловими якостями військовослужбовця».

Однак у відповідь на пізніші запити, зокрема 2017 року, в Головному управлінні морально-психологічного забезпечення ЗСУ відписували принципово інше: «У рамках проведення правової підготовки з особовим складом Збройних сил України в обов’язковому порядку вивчаються питання щодо дотримання прав та свобод військовослужбовців, порядку проходження військової служби, а також механізм реалізації соціальних та правових гарантій вказаних категорій громадян України. Також необхідно зазначити, що Державною програмою розвитку Збройних сил України до 2020 року, затвердженою Указом Президента України від 22.03.2017 №73/2017, передбачено створення необхідних умов для поступової зміни ментальности військовослужбовців Збройних сил України на основі європейських цінностей. З метою реалізації вказаного передбачається внесення змін до законодавства України, якими планується усунення будь-яких форм дискримінації в питаннях проходження військової служби»^[14].

Дослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні

На початку 2022 року я проводила мінідослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні. Це було перше дослідження в Україні, сфокусоване на цій темі, адже й сам рух військових ЛГБТ+ сформувався порівняно недавно. Однак тему неправомірного ставлення до колег по службі через гомофобію чи трансфобію порушували респонденти дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні», у якому взяли участь один гомосексуальний чоловік і одна трансгендерна жінку, яка завершила військову службу до початку свого переходу. Тоді респонденти назвали серед проблем цькування й упередження військовослужбовців їхніми колегами на підставі їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, зокрема, помітне погіршення ставлення до негетеросексуальної людини після камінгауту без жодних інших підстав для такого погіршення, позірно безадресні погрози, гомофобне ставлення до людей, яких підозрюють у гомосексуальній орієнтації через брак видимої сексуальної уваги до жінок^[15].

У рамках дослідження 2022 року я провела 10 інтерв’ю із 7 чоловіками та 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ і є чинними військовослужбовцями^[16]. Респонденти й респондентки повідомили, що стикалися з фактами гомофобії особисто і знають про такі випадки. Методологія дослідження не дозволяє встановити фактичний ступінь поширености таких випадків, але суб’єктивно респонденти й респондентки відзначали їх як поширені, як загальну норму ставлення до людей із групи ЛГБТ+. Високий рівень гомофобії, низьке розуміння, що таке гомосексуальна орієнтація, низький рівень загальної культури створюють щонайменше відчутний дискомфорт на службі.

«І дальше ти в обід ідеш у столову. Всі на тебе дивляться, кажуть: “о, це він, це той самий”. І кожен божий день я їм і на мене тикають пальцем, і встигають якимось словом промелькнути про мене, і я чую це. Потім на курилці такі, знаєте, питання скользкі задають типу “а шо?”, “а хто?”, типу намагаються вивести на якусь правду, але це моя особиста справа, чи хочу я цим ділитись, чи не хочу. Але мене бісить загалом, що мене взяли і розкрили». (Респондент 1)

«Говорили, що “от таким чином ти дискредитуєш армію, ти показуєш, що всі тут такі”». (Респондент 6)

В іншому випадку людині може загрожувати звільнення, побиття і навіть доведення до суїциду. Що нижчий ранг військовослужбовця, то важче йому бути відкритим щодо власної орієнтації. Респонденти не рекомендують солдатам-строковикам та іншим нижчим рангам якось афішувати свою орієнтацію взагалі, радять видаляти особисті дані з телефону тощо. Проблеми на ґрунті гомофобії респонденти нині сприймають як такі, яких у разі відкритости уникнути майже неможливо. Військовослужбовці, відповідальні за морально-психологічне забезпечення, наразі не можуть системно надавати кваліфіковану допомогу людям ЛГБТ+ через низьку загальну кваліфікацію, завантаженість паперовою роботою, відсутність знань про специфіку ЛГБТ+ спільноти, навіть якщо хочуть допомогти.

«І якщо так станеться, що всі будуть проти, ну я, м’яко говорячи, виражаюсь, якщо командири частин цього не одобрять, відділення і так далі, то буде дуже тяжко. Дуже-дуже тяжко буде, і ніхто тобі не поможе в цьому плані». (Респондент 3)

«Але скажу так, якби пішли ціленаправлені цькування, ну, напевно, довго би я не витримав. Я би почав зриватися». (Респондент 4)

«Що саме відбудеться: його можуть побити, його можуть принизити, його можуть перед усім взводом принизити, йому просто не дадуть тут жити, словами ображати. Я не знаю… Я просто напряму з цим не стикалася, але, в принципі, я розумію зі слів тих самих хлопців, з якими я спілкуюся просто, що вони зроблять з геєм — це просто жах». (Респондентка 7)

Інклюзивність для ЛГБТ+ на військовому робочому місці

Гаазький центр стратегічних студій визначає інклюзію як керівний принцип, що дозволяє максимізувати позитивні сторони і мінімізувати ризики розмаїття^[17]. Це найкращий варіант серед інших керівних принципів порівняно з прийняттям, толерантністю, виключенням та переслідуванням. Центр виділяє такі типи інклюзивної політики:

• Лідерство, тренування і кодекси поведінки. Підхід «згори донизу» оптимально працює саме в армії через її ієрархічність. Політика, яка йде від лідера, протидіє ризикам цькування. У статутних документах має бути експліцитно зазначено взаємоповагу.
• Мережі підтримки і менторство. Об’єднання, які надають підтримку своїм членам і членкиням, можуть бути джерелом ресурсу. Подекуди такі об’єднання можуть навіть фінансуватися з державного бюджету.
• Протидія дискримінації. Заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности має бути експліцитно зазначено і нормативно закріплено.
• Визнання стосунків. Одностатеві стосунки має бути визнано державою через інститут шлюбу та/або реєстрованого партнерства. Цей пункт особливо актуальний для сьогоднішньої України, де ведуться активні бойові дії.
• Визнання гендеру. Трансгендерні індивіди можуть хотіти визнання своєї гендерної ідентичности державою й іншими інституціями, серед яких і армія. Процедурні питання, пов’язані зі зміною документів, доступністю замісної гормональної терапії та процедурами хірургічного перепризначення статі, повинні узгоджуватися з нормативною базою і внутрішньою логікою служби.

Центр відзначає, що наразі ці практики в різних арміях світу впроваджуються несистемно і не перевіряються на ефективність, тому важко виділяти якісь країни, на чиї best practices варто рівнятися. На противагу цьому, дослідницька команда Центру спробувала сформулювати три стратегії, які дали б фокусованіше бачення.

• Мейнстримінг — розвиток нових політик інклюзивности та збільшення інклюзивности для старих політик
• Управління — цілеспрямоване докладання зусилля та підхід, що передбачає відповідальність.
• Вимірювання — відстежування прогресу та його оцінювання.

Також 2014 року Гаазький центр стратегічних студій проранжував армії 103 країн світу за інклюзивністю щодо спільноти ЛГБТ+. Україна в цьому індексі опинилася на 52 місці (дослідження проводилося один раз, тому індекс не оновлюється). Перше місце посідає Нова Зеландія, далі йдуть Нідерланди, Велика Британія, Швеція й Австралія. Інклюзія людей ЛГБТ+ до війська, як вказує дослідження, корелює із ступенем людського розвитку (human development) та індикаторами демократії і, звичайно, із загальносуспільним прийняттям спільноти ЛГБТ+. В окремих країнах, як-от Хорватія, Ізраїль чи Південна Африка, у війську людей ЛГБТ+ приймають краще, ніж у суспільстві загалом.

Відкрита лесбійка Настя Конфедерат

Рекомендації для України

Підсумовуючи, рекомендую, крім якнайшвидшого ухвалення законопроєкту № 9103 та розробки загальної стратегії інклюзії ЛГБТ+ у ЗСУ, такі конкретні напрями роботи:

• зміцнювати організаційну культуру в Збройних силах України, виховувати взаємну повагу;
• збільшити рівень поінформованости військовослужбовців і військовослужбовиць про права людини;
• розробити і впровадити етичний кодекс для військовослужбовців і військовослужбовиць, який міститиме пункти про неприпустимість дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації;
• оновити військові статути, додавши пункти про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації;
• забезпечити фахову юридичну і психологічну допомогу військовослужбовцям, які постраждали від дискримінації на підставі сексуальної орієнтації на робочому місці. Підвищувати кваліфікацію заступників командирів із морально-психологічного забезпечення, зменшувати паперове навантаження на них;
• створити гарячу лінію для військових ЛГБТ+;
• проводити регулярні репрезентативні анонімні дослідження про поширеність дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у військовій сфері;

Ілюстрації: Tom of Finland, Time, Deutsche Welle, Queer BW, Радіо Свобода, Суспільне, Громадське.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

^[1] https://williamsinstitute.law.ucla.edu/publications/how-many-people-lgbt/

^[2] https://www.nato.int/cps/en/natohq/news_182424.htm

^[3] https://www.nato.int/cps/en/natohq/opinions_182432.htm

^[4] https://taz.de/Schwuler-Offizier-bleibt-in-der-Warteschleife/!1273027/

^[5] https://www.dw.com/en/germany-gay-military-apology/a-54110940

^[6] https://memoria.ebc.com.br/agenciabrasil/noticia/2011-05-06/forcas-armadas-vao-garantir-direitos-de-casais-gays-diz-jobim

^[7] https://jamestown.org/program/gay-in-the-pla-chinese-military-views-on-homosexuals-serving-in-the-armed-forces/

^[8] https://www.radiosvoboda.org/a/27860769.html

^[9] https://www.youtube.com/watch?v=sTkch9dAlUY

^[10] https://hromadske.ua/posts/ponad-30-lgbt-vijskovih-vijshli-na-marsh-rivnosti

^[11] Пропозиції Міністерства оборони України до проєкту Закону України «Про інститут реєстрованих партнерств» від 13.03.2023 // https://www.kmu.gov.ua/storage/app/bills_documents/document-3304940.pdf

^[12] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z1109-08#Text

^[13] Там само.

^[14] Райдужна книга. — К.: Центр «Наш світ», 2018. — С. 79–80.

^[15] Див.: Невидимий батальйон 3.0: Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / Тамара Марценюк та ін. — К.: Інститут гендерних програм, 2021.

^[16] У рамках дослідження 2022 року було проведено 10 глибинних напівструктурованих інтерв’ю із 7 чоловіками і 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ та є чинними військовослужбовцями. Їх кількість було об’єктивно обмежено повномасштабною військовою агресією РФ в Україні: при підготовці до повномасштабної війни респонденти і респондентки були вельми зайняті на роботі та обмежені у можливостях конфіденційно спілкуватися, а після її початку ці можливості у них зникли зовсім. Інтерв’ю проводилися у січні-лютому 2022 року. Вибірка дослідження формувалася методом «снігової кулі», тобто респонденткам і респондентам пропонували повідомити про дослідження інших особам, які могли б узяти в ньому участь. Застосований метод має обмеження: люди, які не підтримують зв’язок із спільнотою військових ЛГБТ+, не могли бути охоплені таким методом побудови вибіркової сукупности. Утім, виявлені проблеми можуть бути і в тих, хто не мали можливости відповісти на питання.

^[17] The Hague Centre for Strategic Studies. LGBT Military Personnel: A Strategic Vision for Inclusion. — 2014. — Р. 43.

Тлом майже всього мого життя, починаючи з підліткового віку, була боротьба із «зайвою вагою». У якісь періоди — з тією, що існувала лише в моїй уяві, а не в реальності. Шлях до того, щоб відпустити цю напругу, лежав через багато годин психотерапії і рефлексій. Я зуміла навчитися бути щасливою в тих різних формах мого тіла, яких воно прибирало останні десять років, і стати амбасадоркою «бодіпозитиву здорової людини» для багатьох українських жінок.

Та всі, хто мали схожий досвід, знають: цей внутрішній хробачок ніколи не щезає, тільки засинає. Періодично він нагадує про себе думками «може, схуднути б трошки», «напевне, не братиму цей купальник, він надто відвертий для мого тіла/віку», «мабуть, я недостатньо красива для…». І часто він прокидається, щоб гризти зсередини саме тоді, коли це найменш доречно і найбільш абсурдно.

Багато років більш-менш регулярно я фантазувала про те, як добре було б усе-таки трохи схуднути. У березні 2022-го, геть виснажена після перших днів бойових дій на Київщині, без нормальної їжі й електрики, після важкої дороги я дивилася на себе в дзеркало нашої нової домівки у Європі…

Я дуже схудла. Нарешті не було більше щік і другого підборіддя, тільки великі перелякані очі. Нарешті не було більше живота, який так бентежив мене все життя. Проте й радости від того теж зовсім не було. Лише вдячність тілу за те, що йому довелося пережити, і сум за те, що це довелося робити.

І саме в ту мить я відчула буквально всією собою: я більше ніколи не скажу жодного поганого слова і не подумаю жодної поганої думки на адресу свого тіла. Більше ніколи.

Та вже за кілька тижнів після вторгнення реклама в соцмережах знову понесла хвилю «схудни до літа», цього разу під псевдопатріотичним гаслом «україночки найгарніші!» (тому повинні відповідати, україночки, і не псувати статистику).

Заклики сідати на обмежувальну дієту та приєднуватись до фітнес-марафонів звучали абсурдно й недоречно на тлі боїв, які далі тривали. На тлі очікування новин від друзів, у яких немає ніякого зв’язку. На тлі розповідей знайомих про тижні виживання в окупації на дивних продуктах (і добре, коли вони були), про перебіжки між дворами під дулами російських солдатів.

А ще через пару тижнів одне ЗМІ попросило мене прокоментувати повернення моди на «героїновий шик» і відповідно нові вимоги до жіночого тіла. Говорячи з ними, я відчувала фізичну відразу до того, що навіть у таких апокаліптичних умовах жінка знову і знову повинна щось із собою робити, щоб «відповідати».

І якщо раніше «маркетологи курця», які експлуатують одвічний жіночий страх перед неідеальною зовнішністю, викликáли у мене зневагу, то тепер, під час повномасштабної війни, годувати цього хробака, що зжирає зсередини так багато дівчат і жінок, мені здавалося ледь не злочином.

Невже нам ще недостатньо погано? Невже нам замало стресу від тривог, сирен, утрат і повного зламу життя? Людина, яка хоче — свідомо чи ні — додавати ще більше болю і так травмованому суспільству, — моральний ґвалтівник і садист.

Цей рік дався всім нам так важко, а випробування триватимуть ще невідомо як довго. Щоб витримувати все це, ми відчайдушно потребуємо спокою, впевнености і миру, хоча б у душі. Тому нині нам як ніколи потрібен бодіпозитив, хай там як дивно це звучить.

Бодіпозитив — це рух, який спонукає людей приймати своє тіло таким, як воно є, без упереджень і критики.

Так, нам не завжди подобатиметься наше тіло. І ми можемо сумувати з цього приводу. Ми не зобов’язані цілодобово випромінювати ентузіазм і впевненість у собі. Просто жити трохи легше, коли ми спокійні: «Так, зараз моє тіло ось таке. Це не добре і не погано, воно просто є».

Бодіпозитив «здорової людини» — це не «негайно любіть мене таким і такою, як я є».

Вимагати любові від оточення — взагалі погана ідея. На що ми точно маємо право в будь-якому тілі, віці і з будь-якою зовнішністю — це на повагу і самоповагу. Наша зовнішність не визначає нашу цінність, нашу гідність, нашу здатність любити.

Бодіпозитив «здорової людини» — це передусім свідоме рішення в стосунках із самою собою:

припинити згризати себе зсередини лише за те, що тіло зараз не відповідає певним очікуванням.

Бодіпозитив, який так потрібен нам нині, — це власна свобода і повага до чужої свободи.

Це світогляд, який допускає існування багатьох варіантів краси та право людей робити чи не робити з власним тілом усе, що вони вважають за потрібне. Спокуса «зливати» стрес і напругу, критикуючи інших, надзвичайно велика. Та коли ми знаходимо в собі сили їй протистояти і виявляємо повагу до чужих кордонів, ми робимо наше суспільство трохи менш токсичним і ментально віддаляємося від сусіда-агресора.

Через усі біди і травми війни ми можемо почуватися самотніми і відокремленими одне від одного. Хіба ж можна ще завдавати болю одне одному непотрібною критикою? Чи, може, навпаки, варто підтримувати, берегти і «комфортити» тих, хто поруч.

Бодіпозитив нині — це визнання, що не все перебуває в зоні нашого контролю.

Дивовижно, що велика війна, яка змусила кожну людину усвідомити — не все в зоні мого контролю, не на все я можу вплинути, будь-який мій план може змінитися, не навчила нас розуміти те саме про наше тіло.

Хіба не дивно, що ми навчилися жити в умовах повної невизначености (усі ці «зустрінемося за тиждень, якщо не й*бне») і при цьому вимагаємо від себе зберігати повний контроль над тілом. Ще й повністю ігноруємо вплив стресових гормонів, які руйнують усе — від колагену пружної шкіри до регуляції апетиту — і в яких ми буквально купаємося весь цей час. Ніби наше бажання може перекрити той кортизоловий фонтан, що нині змінює наші тіла. Ніби силою думки ми можемо вимкнути генетичну програму «в разі небезпеки набирай і запасай», що допомогла нашим прабабусям пережити Голодомор, розкуркулення, війни й окупації.

Бодіпозитив — це свідомо розподіляти свої ресурси, зокрема на зміни свого тіла і зовнішности.

І це велике щастя й свобода, коли замість застосовувати якісь б’юті-практики автоматично, тому що «так усі роблять», ми можемо свідомо обирати, «яка з них принесе мені найбільшу користь і радість зараз».

Бодіпозитив — це дозволити собі жити просто зараз, не відкладаючи радість на потім — «коли схудну», «коли підкачаюсь», «коли відрощу волосся».

Хіба ж не цього ми такою дорогою ціною вчилися цього року? Жити повним життям, не відкладаючи нічого на завтра, яке може не настати…

І нарешті, бодіпозитив — це не лише добрі чи нейтральні думки про себе. Це ще й конкретні дії.

Яку найкращу з доступних тут-і-тепер турботу про себе я можу дати собі (і своєму тілу) просто зараз? Які маленькі кроки я можу робити щодня, щоб почуватися краще у своєму тілі просто зараз?

Відповіді можуть бути дуже різні.

• Купити нову білизну
• Виходити в обід подихати повітрям хоча б на балкон
• З’їдати на один фрукт у день більше
• Мазатися кремом
• Частіше обіймати коханих

Ми не знаємо, скільки ще нам доведеться жити з війною. Ми не знаємо, скільки ще тривог, небезпек і невизначености попереду. Тому хай хоча б наші думки стануть осередком спокою, безпеки і прийняття. Хай наше ставлення до себе буде не ще одним чинником виснаження, а навпаки, тим, що відновлює сили і дає підтримку.

Багато з нас втратили свої домівки, але головний наш Дім, який завжди з нами, — це наші тіла. І ми можемо берегти їх, поважати й турбуватися про них.

…Через пару місяців після переїзду до Європи мої форми і об’єми повернулися. І на диво, вперше в житті я не сумувала через набрану вагу. Я відчувала вдячність своєму тілу за все, що воно витримало. За те, що я можу робити все те, що я так люблю, — подовгу гуляти, працювати, співати, обіймати коханих, відкриватися новому досвіду і зберігати спогади про все, за чим я так сумую.

Для всіх цих справ та безлічі інших моє тіло не має бути ідеальним. Усе це я можу робити просто зараз. А головне — я можу відчувати себе живою. І ви теж.

Коли мене питають, яка я тепер феміністка, я кажу, що практична. Ситуативно-практична.

Світлана Дубіна, організація «Вісь»

Ескалація війни і повномасштабне вторгнення рф в Україну внесли корективи в повсякдення кожної і кожного з нас. Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми змушені швидко перебудувати свої плани, буденну діяльність і звичний світогляд.

Громадські об’єднання, феміністичні організації, спільноти, що займаються питаннями ЛГБТ+, — це люди, які постійно протидіють насиллю, нерівності й дискримінації. Війна посилила ці моменти, виявивши нові перешкоди, сформувавши нові виклики. Ми поспілкувалися з українськими феміністичними та ЛГБТ+ організаціями і розповідаємо, чим вони займаються нині та як їм можна допомогти.

«Феміністична майстерня»

Захід України став притулком для багатьох людей. Евакуаційні потяги долали тисячі кілометрів і перевозили найвразливіші категорії населення, рятуючи людей від постійних вибухів і ракетних атак. Гостинний Львів, що зазвичай асоціюється зі старими будівлями й просякнутою ароматом кави площею Ринок, у війну ніби весь зосередився на вокзалі. Сюди приїздили зі сходу країни, звідси виїжджали до Польщі, тут зустрічали гарячою їжею волонтери.

Саме у Львові з 2014 року існує «Феміністична майстерня». Нині громадська організація, яка ініціювала й активізувала формування феміністичної спільноти у Львові, відома багатьом. У мирний час дівчата вели просвітницьку діяльність серед тинейджерів/-ок, знімали відеоблог, організовували фемшколи.

Ще 2019 року «Феміністична майстерня» почала діалог про складність сприйняття мілітаризації крізь фемоптику. Проєкт «(не) на часі» аналізував і критикував різні форми насилля та можливості протидіяти йому в умовах тотальної мілітаризації. Тепер це так само актуально, активістки зосередилися на безпосередній допомозі жінкам із дітьми, літнім жінкам, долучилися до інформаційної війни. Передусім треба забезпечити житлом жінок, котрі опинилися в скрутній ситуації, а також фемактивісток, змушених евакуюватися у Львів. Знайти житло одразу й на довгий час дуже складно, місто переповнено, але дівчата створили фемквартиру, де можна безкоштовно проживати до пів року.

Іванка — одна з волонтерок, які недавно приєдналися до команди, — допомагає доглядати за дітьми. Жінкам психологічно важко приділяти дітям достатньо уваги і при цьому не бути в постійній напрузі. Крім того, їм доводиться вирішувати купу проблем, які з’являються при переселенні, — пошук житла, роботи, оформлення довідок та гуманітарної допомоги. Усе це набагато легше робити, коли є на кого залишити дитину, з якою тим часом поспілкуються, пограються, позаймаються.

У полі уваги дівчат також літні жінки, теж дуже вразлива категорія з обмеженими можливостями. Вік поступово дається взнаки: обмежені пропозиції роботи, якщо вони взагалі є, проблеми зі здоров’ям, як наслідок — потреба в медикаментах і догляді. Літні люди фізично не можуть вистояти довгу чергу за гуманітарною допомогою тощо, тому скооперувавшись, організували забезпечення їх необхідними продуктами. Крім харчів, це ще допомога в побуті, якщо хтось цього потребує, налагодження зв’язків, емоційна підтримка.

Така активна діяльність вимагає постійного підкріплення. Якщо ви хочете долучитись як волонтер/-ка, напишіть про це команді. Задонатити на підтримку проєктів та організації гуманітарної допомоги можна за посиланням.

«Жіночі перспективи»

Ще одна команда, яка з моменту заснування веде діяльність у Львові, — «Жіночі перспективи». Зареєстрована ще 1998 року, вона стала однією з перших феморганізацій України. За період роботи реалізовано понад 30 проєктів, надано допомоги більше як 5 тисячам людей. Пріоритетні напрями діяльности — гендерна рівність, протидія домашньому насильству й торгівлі людьми, підтримка жіночих і правозахисних організацій. З початком повномасштабної війни пріоритети не змінилися, змінилися форми їхнього прояву й організації.

Майже одразу команда знайшла велике приміщення, яке їм передали в користування власники бізнесу. Типовий офісний центр перетворився на притулок для жінок і дітей. Тут люди могли перечекати ніч перед дорогою далі або залишитися на довший час: отримати медикаменти і їжу, психологічну консультацію (для дорослих і дітей). Важливо відзначити, що для дітей існує окрема опція — з ними проводять заняття з неформальної освіти. Команда усвідомлює, що велика кількість людей в одному місці — це важко не лише для них, а й для самих людей. Тому їх переспрямовують у безпечні регіони України, не так густозаселені, як Львів, організовують для них трансфер у притулок для внутрішньо переміщених осіб.

Війна триває, кількість притулків з часом зменшується, дедалі важче знайти гуманітарну допомогу й житло. Хоча в окремих регіонах і містах, як-от Київ, стало спокійніше порівняно з лютим, багато територій досі залишаються небезпечною зоною бойових дій. Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв обстрілюють часто, і повертатися туди, тим паче з дітьми, не можна, а багатьом ще й немає куди. Усвідомлюючи ці нові виклики війни, які не зникнуть самі собою, «Жіночі перспективи» хочуть створити ще два притулки. На відміну від цього, що є, вони функціонуватимуть не як тимчасові, а як шелтери для тривалого й комфортного перебування жінок із дітьми, які не можуть повернутися додому.

Організація потребує приміщень, гаджетів і медикаментів для переселенок/-ців. Задонатити можна за посиланням.

У Львові нині тісно й активно. Сюди евакуюються організації, об’єднання, цілі культурні проєкти, через Львів їдуть гуманітарні вантажі, тут відпочивають перед тим, як перетнути кордон і намагаються спланувати життя далі.

«Інсайт» і «Марш жінок»

Громадська організація «Інсайт» та ініціатива «Марш жінок» не залишилися осторонь під час війни. «Інсайт» завжди були спрямовані на підтримку ЛГБТ+ спільноти, і нині це їхнє основне актуальне завдання. Та якщо до війни це був інформаційний підтримувальний блог, то тепер це блок питань на сторінці у фейсбуці, з якими можна звернутися. Серед них пошук притулку, медична і психологічна допомога. Якщо до війни це налагоджена співпраця, підтримка в транспереході тощо, то тепер ці процеси постали перед новими викликами.

«Марш жінок» ніколи не позиціонували себе як волонтерська організація, а тільки як феміністична ініціатива про жінок і для жінок. На цих засадах ґрунтується їхня робота і тепер, і хоча багато хто вважає це волонтерською діяльністю, самі представниці говорять про допомогу, яку просто не можуть не надати.

З перших днів організації працюють у шаленому ритмі. Було створено дві телефонні лінії для допомоги і психологічної підтримки: одна — для ЛГБТ+ спільноти, друга — для жінок. Передусім це кризова психологічна допомога та психологічні консультації, для звернень по них створили прості форми, можливі також консультації з юридичних питань, як-от утрата житла, оформлення документів, виїзд за кордон тощо.

«З перших днів війни ми почали шукати приміщення на заході України для притулків, де люди могли б переночувати або залишитися на довший термін, отримати необхідні речі й ліки. Нині працюють три такі простори: два у Львові, один у Чернівцях», — розповідає Таїсія Герасімова.

У команді семеро людей, додатково є 12 волонтерів, які постійно долучаються до команди, допомагають з організацією, пошуком житла, координацією людей, наданням гуманітарної допомоги.

Фото шелтера у Львові

«Серйозний виклик — організація гуманітарної допомоги. Запитів надходить дуже багато, особливо від жінок з дітьми, літніх жінок, тих, які не мають змоги купити найнеобхідніше. Це люди, які евакуювалися з небезпечних районів, утратили роботу й дім. Щодня команда волонтерок розсилає 100–130 посилок у різні куточки України, куди можлива доставка.

Ми пробували різні підходи, збираючи запити на допомогу. Якийсь час форма для заявки була відкрита постійно, іноді за день приходило три тисячі запитів. Ані фінансово, ані фізично ми не можемо обробити таку кількість. Тому дійшли до того, що відкриваємо форму на певний час. За 40 хвилин відкритої заявки збирається десь 150 запитів.

Окремо хочу розповісти про волонтерську команду гуманітарного хабу — це майже 60 людей! Усі вони переїхали до Львова через війну. Більшість знайшли організацію через наші сторінки в соцмережах або через репости наших оголошень про пошук волонтерок. Дехто прийшли за компанію з подругою, кілька людей живуть у наших притулках».

Організація гуманітарної допомоги — це маленький окремий світ, де в кожної свої завдання — знайти людей, які займатимуться закупівлею, фасуванням, доставкою; одні обробляють і розподіляють запити, інші опікуються людьми. Є ті, хто займається цим в Україні, ті, хто працює з-за кордону. Нові виклики постали перед кожною і кожним.

Таїсія Герасімова окремо зазначає, що їхня спрямованість на підтримку трансгендерних людей з війною ускладнилася, але механізм роботи так само чіткий. Це надання медикаментів, які неможливо купити в аптеках, консультація про перетин кордону, допомога з іншими медичними і юридичними питаннями, які виникають в процесі. Поступово діяльність усіх сфер в Україні налагоджується, але в перші тижні війни було непросто, адже виникало безліч питань і запитів, які терміново треба було вирішувати.

Незважаючи на вищий рівень толерантности у Європі, ЛГБТ-персони стикаються з безліччю проблем. Це і загальні, як-то пошук житла й роботи, оформлення документів, і локальні, як-то реєстрація (не всюди можна жити разом, якщо ви офіційно не зареєстровані як пара), отримання специфічної медичної допомоги (для трансперсон, наприклад), психологічна підтримка. З усім цим допомагає розібратися команда «Інсайт» у співпраці з європейськими організаціями, які долучилися за час війни, використовуючи власні ресурси.

«Інсайт» і «Марш жінок» працюють за власний кошт. Це окремий виклик — знайти фінансування для оренди житла і на придбання продуктів. Перший місяць дуже допомагали приватні пожертви з України і з усього світу. Та час іде, інтерес світової спільноти поступово спадає, адже у світі не уявляють масштаби гуманітарної кризи, яка спіткала українське суспільство. Якщо ви хочете долучитися і допомогти, задонатити «Інсайту» й «Маршу жінок» можна тут і тут.

«Сфера» і «ХарківПрайд»

«Сфера» і «ХарківПрайд» працюють так само, як «Інсайт» і «Марш жінок». У них теж два напрями діяльности — жінки і феміністична оптика, а також ЛГБТ+ спільнота. Наразі в команді 11 працівниць, розкиданих не лише по Україні, а й по світу. Є ті, хто, попри щоденні обстріли Харкова, залишилися там, є й ті, хто мусили виїхати, тож більшу частину проєктів організовано дистанційно.

Багато проєктів, які почалися до повномасштабного вторгнення, з ескалацією війни переформатувалися. Частина ідей нині здається менш актуальною, інші ж потребують чималого фінансування. Бюджет перерозподілено з урахуванням нагальних потреб, кошти спрямовано на гуманітарну допомогу. Гуманітарна допомога, яку надає команда цих проєктів, складається з предметів першої необхідности та грошових переказів, які покривають вартість базових речей для жінок і представників/-ниць ЛГБТ+ спільноти.

За час війни створено чати підтримки для ЛГБТ+, з часом з’явилися аналогічні групи для жінок. Усе це відбувається у форматі «рівна — рівній», адже головний тригер, що його проробляють, — війна. До початку повномасштабного вторгнення психологічна допомога була одним із напрямів роботи й особливо не виділялася серед інших, тепер же це головне завдання. Єдиний момент, із яким не працюють у групах підтримки та при професійних психологічних консультаціях, — це зґвалтування на війні.

Серед напрямів гуманітарної допомоги, яку вдалося надати, — підтримка жінок на фронті: контрацепція, менструальні чаші, засоби особистої гігієни (прокладки, тампони), тести на вагітність, медикаменти тощо. Доправити цю допомогу бійчиням і цивільним жінкам у зоні бойових дій допомагали поліція і волонтери.

Наразі «Сфера» і «ХарківПрайд» поступово відновлюють свою звичну діяльність. Підтримують власний проєкт-хаб, проводять розмовні клуби українською, розмовні клуби англійською, психологічні групи підтримки, освітні ефіри на актуальні теми. Підтримати їх можна за посиланням.

La Strada

Українські спільноти працюють на всіх фронтах. Важлива не лише фізична підтримка — посидіти з дітьми, принести продукти, перевезти, важливе й інше, насамперед психологічна, юридична та інформаційна підтримка. Організація La Strada — саме про це. Інформування й протидія насильству, дискримінації, торгівлі людьми — головний напрям їхньої діяльности. У La Strada декларують феміністичні цінності і невпинно працюють, не зупинялися під час спалахів COVID’у і продовжують допомагати в найважчі часи.

«Війна докорінно змінила нашу роботу», — розповідає Альона Кривуляк, директорка департаменту «гарячих ліній». Таких ліній дві — національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації та національна «гаряча лінія» для дітей і молоді.

Війна поставила нові перешкоди. Досі всі працювали в офісі в Києві, тепер людей розкидано по всьому світу. Важливо було залишити актуальними ті самі номери, впевнитися, що кожна людина в безпеці, що є стабільний інтернет і психологічні можливості для роботи. До офісного формату так і не змогли повернутися, бо це досі небезпечно. Перші три тижні війни консультували тільки через сторінки в мережі, відповідали на запити й повідомлення. Так з’явився цілий цикл публікацій з інформацією про те, як правильно евакуюватися в різні країни ЄС. З 11 березня лінії відновили роботу, працюють 24/7 із залученням усіх можливих ресурсів.

Ключові питання не змінилися — проблеми насилля, як домашнього, так і гендерно-зумовленого, захист інтересів і прав дітей. Однак у період війни кількість звернень суттєво зросла. Це зумовлено загальною напругою, розширенням кола тих, у кого є доступ до зброї; збільшенням випадків насилля, психологічного і сексуального. Наслідок — буквально цілодобова робота «гарячих ліній», соціальних мереж і електронної пошти.

До початку повномасштабної війни національна «гаряча лінія» для дітей і молоді працювала з 9-ї до 21 години. Тепер працює цілодобово, бо величезні виклики для суспільства, для дітей, які потребують психологічної допомоги, має бути належно опрацьовано.

Зросла кількість звернень і на «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. Жінки частіше зазнають насилля, частіше відчувають страх, адже зброя стала доступнішою і якщо раніше сварка могла закінчитися бійкою, тепер додалися цілком реальні погрози зброєю.

Основна категорія звернень — постраждалі від війни. Із внутрішньо переміщеними особами в La Strada є досвід роботи з 2014 року, тому вони не стали новою категорією, а от кількість звернень від них набагато зросла. Наразі дуже багато запитів про те, як евакуюватися із зони активних бойових дій, як виїхати на підконтрольну Україні територію з тимчасово окупованих територій, як зареєструвати статус ВПО, як отримати цей статус та як оформити соціальні виплати від держави, як безпечно виїхати за кордон і не зіткнутися з можливою торгівлею людьми, як вивезти дітей за кордон, як адаптуватися за кордоном, який статус оформити тощо.

На жаль, домашнє насилля не стало менш актуальним, таких звернень досі велика кількість. Є також багато супутніх чинників, пов’язаних безпосередньо з війною, які негативно впливають на вирішення проблем осіб, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, у зоні активних бойових дій жінці, яка зазнала домашнього насильства, майже немає до кого звернутися. Так само немає можливости пройти судово-медичну експертизу, щоби потім щось доводити, адже лікарні або розгромлено, або окупанти використовують їх для своїх цілей.

Можливість постійних телефонних консультацій дуже важлива. Це допомагає супроводжувати постраждалих на кожному етапі. La Strada намагається організувати все так, щоб постраждала від насильства людина ніяк не комунікувала з окупаційною владою, виняток — невідкладна медична допомога.

Звичайно, війна в країні зміщує акценти. Надважливими стали підтримка військових і захист територій. Інше ніби не на часі, і зосередження на зовнішньому ворогові заважає вирішувати внутрішні проблеми. Ситуація, коли поліція неохоче і неякісно виконувала свою роботу, а іноді навіть ігнорувала звернення жінок з приводу домашнього насильства, була й до війни, нині ж ця статистика зросла. Вважається, що власна безпека не на часі, ба навіть самі постраждалі жінки під час повномасштабної війни соромляться звертатися по допомогу, апелюючи до того, що поки в Україні війна, усі структури мають працювати на те, щоб зберігати країну, підтримувати військових, захищати від ворога.

Окрема проблема — зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Досі таких звернень було небагато, але вони є. Представниці організації вважають їхню вибірку таких випадків нерепрезентативною, бо не всі виживають після зґвалтування, не в усіх є змога виїхати з окупованих територій і не всі наважуються звернутися по допомогу.

Якщо ви хочете підтримати організацію La Strada, зробити це можна за посиланням.

«ЮрФем»

Якщо для La Strada юридичні консультації — лише один із напрямів діяльности, то для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це основна програма. «ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. В Асоціації є умови членства, мета, завдання і статут.

За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.

Серед питань, які висвітлює організація, — насильство, сексуальні домагання тощо. На сайті є статті про те, що робити, якщо з вами сталося сексуальне насилля або ви стали його свідком, як усе це правильно зафіксувати, до кого звернутися по допомогу. Крім того, можна зателефонувати на «гарячу лінію», яка працює з випадками зґвалтування. Якщо звертається постраждала від сексуального насильства особа, їй надають правову консультацію, підбирають професійну адвокатку у відповідному регіоні, за потреби складають індивідуальний план безпеки і надають інформацію про притулки, громадські організації та психологинь/-ів у конкретному регіоні.

Допомогти «ЮрФем» можна в кілька способів: поширте їхні статті й контакти, долучіться, якщо ви фахівчиня юридичної справи, задонатьте на підтримку проєкту.

«Вісь»

Ще одне місто, яке прийняло багато людей, — Вінниця. Вона теж зазнала ворожих ударів, але поки що тут порівняно спокійно, є можливість прогулятися затишними вулицями, побавитися на дитячих майданчиках, пройтися вздовж Південного Бугу чи помилуватися світломузичним фонтаном. Вінниця радо зустрічає, дарує затишок і спокій, але все це створюють руки громадських діячок, організацій і волонтерів/-ок. Серед них громадська організація «Вісь».

«Вісь» ведуть активну діяльність з 2010 року. Первісною метою організації було забезпечувати рівні права і можливості для діяльности й існування людей в абсолютно всіх сферах життя. Поступово завдання сформулювали чіткіше — підтримка дівчат і жінок та їхнього лідерства; інформаційна і просвітницька діяльність у сфері прав людей, підвищення обізнаности в проблемах протидії різним видам насилля; розвиток волонтерства, сприяння у працевлаштуванні осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. Останнє завдання під час війни стало одним із пріоритетних.

До війни «Вісь» у співпраці з «Жіночими перспективами» проводила феменкемп для дівчат віком 18–23 роки. За підтримки Українського жіночого фонду реалізувала інформаційні проєкти. Крім того, їхня діяльність — це боти інформації і підтримки для дівчат, адвокаційна кампанія з протидії насильству, участь у жіночих маршах, форумах тощо. Тривала і дієва співпраця протягом багатьох років із різними ГО, фондами, організаціями сприяла широкому розголосу й підтримці.

У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Через тиждень після 24 лютого почали звертатися донорські організації, які й раніше були пов’язані з феміністичним напрямом діяльности, пропонували свою допомогу й ресурси. Гуманітарний центр, що первісно виник майже стихійно, згодом систематизувався. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба; можливість вибору сприяє ще й психологічно: замість постійно стояти в черзі за незмінним набором базових продуктів, яких із плином війни меншає, а відтак і кількість найменувань у соціальному наборі зменшується, вони можуть обрати необхідне.

Вінниця — велике місто, тут працює багато організацій, і державних, і приватних громадських. Усі вони з перших днів війни реорганізували свою діяльність і зосередилися на предметній допомозі людям відповідно до нових потреб. Проте однаково залишаються прогалини, яким і стали приділяти увагу в організації «Вісь». Наприклад, часто гуманітарну допомогу надають тільки зареєстрованим внутрішньо переміщеним особам; поки люди не встигли це зробити, вони не можуть претендувати на допомогу, але потреба в харчах, ліках, засобах гігієни, дитячому харчуванні не може зачекати. Крім того, багато фондів допомагають разово. Це рятує, якщо надалі людина може знайти роботу і по-новому влаштувати життя, однак актуальних вакансій не так багато, а базові потреби залишаються. Проблема з житлом теж актуальна у Вінниці. Шелтерів мало, більшість людей мусять винаймати квартиру, на це йде більша частина їхніх коштів, а тому їм важко забезпечувати себе іншим.

Виникла ще одна проблема — жінок і дітей у невеликих селах. Якщо міста вже більш-менш зорганізовано в плані надання допомоги, простіша ситуація з продуктами харчування і психологічною підтримкою, то в області таких можливостей банально немає. Отож «Вісь» хоче зосередитися на цій проблемі, бо, за даними організації, на цей час (інтерв’ю із Світланою Дубіною, представницею організації «Вісь», записувалося 16 травня) у Вінницькій області проживає близько 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це тільки зареєстрованих. Ситуація навіть із гуманітарною допомогою в області складна, більшу частину ресурсів задіяно в самому місті, до сіл мало що доходить.

Окрема проблема — психологічна підтримка. Єдине, що залишається людям в області, — онлайн-консультації і «гарячі лінії» служб психологічної підтримки, але не всі знають про існування таких ліній або ж не певні, що ті працюють. Доступ до інформації — це надзвичайно важливо в наш час, тому тепер це вельми актуальне питання — забезпечити інформаційною і психологічною підтримкою всі можливі вразливі категорії населення незалежно від того, де вони перебувають. З такою місією Світлана Дубіна й команда планують поїхати селами Вінницької области.

Загальна інформаційно-просвітницька діяльність, яка до війни була одним із основних напрямів «Вісі», нині дещо скоротилася. Кампанії, заплановані до 8 Березня, через війну довелося скасувати. Утім, наприклад, феміністичний календар, який підготувала команда, таки залишився і тепер його екземпляри роздають небайдужим.

Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.

«Ресурси є, були б сили їх виконувати», — каже Світлана Дубіна. З розвитком війни увага світу, на жаль, зменшується, а кількість проблем збільшується. Стежити за діяльністю «Вісі» та долучитися до їхньої підтримки можна за посиланням.

Український жіночий фонд

Серед тих, хто допоміг «Вісі» на початку повномасштабної війни, був Український жіночий фонд, який працює на підтримку жіночих і феміністичних організацій. Представниці фонду втілюють власні ідеї в Україні і за її межами та долучаються до підтримки схожих за тематикою проєктів. Зазвичай це фінансування суспільно важливих ініціатив, так чи так пов’язаних із жінками: навчальні курси, просвітницькі й інформаційні флешмоби та заходи, соціологічні і соціокультурні дослідження. Війна трохи змістила акценти, але не змінила суть діяльности команди.

Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.

Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок. Окрема категорія — активістки, які залишились у своїх містах і далі працюють, навіть попри обстріли. Повний перелік об’єднань, яким надали допомогу, фонд не оприлюднює з метою безпеки. Представниці цих об’єднань щодня виконують свою роботу. Фонд сприяє структуризації цієї підтримки і чіткому наданню коштів на реальні потреби.

Якщо ви хочете підтримати Український жіночий фонд, а разом з ним чимало феміністичних українських організацій, зробити це можна за посиланням.

ГО «Дівчата»

За підтримки Українського жіночого фонду, а також ЮНІСЕФ Україна і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні працює ГО «Дівчата». Це невелика команда соціально-просвітницького проєкту для дівчат-підліток. Наразі головний акцент — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.

Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям. «Дівчата» не займаються закупівлею і постачанням товарів військового призначення.

До повномасштабного вторгнення завдяки діяльності «Дівчат» було проведено чимало просвітницьких заходів, освітніх лекцій на відкритих майданчиках, у школах, хабах тощо. Їхня головна мета — спонукати дівчат до свідомої побудови життя, до пізнання себе, свого тіла, своєї фізіології, до психологічної зрілости. Нині пріоритет — інформаційна війна в соціальних мережах та реальна підтримка тих, хто цього потребує.

Підтримати ГО «Дівчата» можна донатами за посиланням або замовивши лекцію.

GenderZed

Нині на заході України стало більше різних організацій: крім тих, які працювали там завжди, з’явилися ті, які туди евакуювалися. Однак і в інших регіонах країни не припиняються життя й активізм. Скажімо, хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля. Окрему увагу завжди приділяли правам жінок і феміністичним цінностям. Ще один напрям роботи — профілактика ВІЛ-інфекцій та інфекцій, які передаються статевим шляхом. У просторі GenderZed завжди можна пройти тестування на ВІЛ-інфекцію, безкоштовно отримати сейф-бокс здоров’я для чоловіків, у який входять оральний тест на ВІЛ, коробка презервативів, лубрикант та інформаційний буклет.

У мирний час GenderZed брали активну участь у всіх подіях, пов’язаних із ЛГБТ+ спільнотою. Це інформаційна підтримка, поступова дестигматизація через просвітницьку діяльність, участь у прайдах тощо. З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації. Це стало можливим завдяки потужній підтримці міжнародної спільноти, яка поширює інформацію і жертвує кошти на потреби ЛГБТ+ людей.

Наразі вся команда у вільний від основних обов’язків час обробляє заявки на допомогу. Так робота стала майже цілодобовою, це важко передусім емоційно, але й ресурсно теж. Дуже багато звернень із тимчасово окупованих територій та з постраждалих від ракетних обстрілів регіонів. Масштаб трагедії величезний, навіть якщо іноді здається, що стає спокійніше, потреба людей у психологічній підтримці зростає, бо війна досі триває.

Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С. До лінії фронту занадто близько, але проблеми, актуальні до повномасштабної війни, нікуди не зникли після ескалації.

До повномасштабного вторгнення організація планувала новий проєкт для лесбійок і бісексуалок під назвою Girls for Girls. 24 лютого поставило ці наміри на паузу, але тепер проєкт нарешті стартував. У ньому розповідають про гігієну й жіноче тіло, про безпечний секс між дівчатами та важливість цього. Додатково спеціально для лесбійок і бісексуалок зробили телеграм-бот, де є можливість пройти квест із жіночого здоров’я, підвищити обізнаність та отримати фем-бокс на зразок того, що вже є в організації для чоловіків.

На своїх сторінках у соціальних мережах GenderZed публікує інформацію, яка може бути корисною під час війни: пошук притулку, гуманітарної допомоги, можливості допомогти армії тощо. Усе це систематизується й узагальнюється для швидкого і зрозумілого доступу будь-якої миті.

Якщо ви хочете підтримати діяльність GenderZed у Запоріжжі, це можна зробити за посиланням.

KyivPride

Свого часу GenderZed долучилися до організації першого прайду в Запоріжжі, але ЗапоріжжяПрайд не встиг стати абсолютно незалежним і достатньо відомим проєктом. Наразі в Україні ведуть активну діяльність KyivPride і KharkivPride.

Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. Звичайно, найактуальнішою залишилася інформаційна робота, зокрема через соціальні мережі, а це співпраця з відомими виданнями й агентствами новин із більше як 15 країн світу. Серед таких видань BBC News, TIME Magazine, New York Times, GAY Times, Pink News. У Європі панує багато стереотипних і навіть жахливих уявлень про стан ЛГБТ+ спільноти в Україні, бо він ніколи якісно не висвітлювався. Війна і поширення інформації посприяли зменшенню стереотипів та організації допомоги спільноті.

За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати, форма заявки залишається актуальною.

У Києві разом із ГАУ відкрили власний шелтер для ЛГБТ+ і їхніх сімей. Це важливо не тільки через те, скільки людей могли втратити житло, а й з огляду на психологічний стан. Не всі і не скрізь, на жаль, готові здати квартиру гомосексуальній парі або поселити до себе таких людей. Водночас не всі хочуть залишатися в місті, тим паче довгий час після 24 лютого перебувати в Києві теж було небезпечно. Тому KyivPride почали організовувати власні евакуаційні рейси для виїзду на захід України і за кордон.

Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.

KyivPride не лише ресурсно допомагає, а й тримає у фокусі уваги свою первісну мету. 25 червня планується спільний КиївПрайд і ВаршаваПрайд. Прайди об’єднаються й проведуть спільний марш за мир і свободу України та проти російської агресії. У звичному форматі провести КиївПрайд немає можливости, бо це небезпечно, але спільнота Варшави підтримала ходу проти війни, за свободу і права людини.

«Ми надаємо простір голосам, яким потрібно звучати гучніше».

Підтримати KyivPride можна за посиланням.

Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми всі перебудували свої плани і щоденну діяльність, усі відмовилися від звичного заради потрібного. Кожен і кожна невпинно працюють, забезпечуючи притулок і базові потреби. Кожен і кожна, хто цього потребують, можуть по це звернутися.

Підтримати феміністичні та ЛГБТ-організації України

Потребую притулку або гуманітарної допомоги

Потребую психологічної або юридичної допомоги

Сексуальне насильство — інструмент війни, яким російські окупанти намагаються завдати шкоди українському населенню, придушити спротив та демотивувати армію. Одні історії про зґвалтування стали відомі після деокупації населених пунктів, інші нам ще доведеться почути після звільнення східних регіонів України. Проте подекуди жінки й чоловіки, навіть перебуваючи на окупованих територіях і в зоні бойових дій, шукають можливости розповісти про насильство, вчинене військовими рф.

Ілюстрація Олени Іванків

Важливо розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без згоди однієї зі сторін. Сюди належать примусові оголення, примус дивитися на сексуальну наругу, сексуальне рабство, проституція, каліцтво статевих органів тощо. Усі перераховані дії — воєнний злочин, порушення законів і звичаїв війни.

Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда — Україна», зазначає, що багато тих, хто пережили сексуальне насильство з боку окупантів, наразі відкинули цю травму на другий план. Поки що вони задовольняють базові потреби або вирішують нагальні проблеми: переїзд, адаптація, отримання гуманітарної допомоги, працевлаштування тощо.

Що відомо про злочини російських окупантів

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну почали з’являтися новини про те, що солдати рф ґвалтують жінок, чоловіків і дітей. Сексуальне насильство на окупованих територіях має масовий характер, але поки що порахувати кількість випадків неможливо.

Такі організації, як ООН, Human Rights Watch і La Strada — Ukraine, документують сексуальне насильство в Україні.

«Випадки, які ми задокументували, показують неймовірну навмисну жорсткість і насильство щодо мирних жителів України. Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають під окупацією російських сил, повинні розслідуватися як воєнні дії»,

— заявив Г’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch у Європі й Центральній Азії.

Через те що бойові дії тривають, а багато міст і селищ досі окуповані й ізольовані, документувати всі твердження про насильство та отримати нові свідчення постраждалих важко. Повідомлення про звірства щодо цивільних надходять від людей, які змогли покинути захоплені території або після звільнення певних районів.

На початку березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів про численні випадки сексуального насильства в окупованих містах. Після цього українські депутати теж почали повідомляти, що російські солдати навмисно і цілеспрямовано стріляли в жінок та дітей, бо Україна не здалася. За їхніми словами, що жінки різного віку — від наймолодших до літніх — зазнавали групових зґвалтувань, а іноді після цього їх убивали.

Оприлюднені у ЗМІ випадки вражають жорстокістю і нелюдськістю: окупанти вбивали чоловіків і ґвалтували їхніх дружин у сусідній кімнаті, змушували людей дивитися на насильство над їхніми рідними тощо. Дехто з жінок і неповнолітніх дівчат завагітніли внаслідок сексуального насильства, вчиненого окупантами.

На «гарячу лінію» психологічної допомоги надходять повідомлення про зґвалтування дітей — і дівчаток, і хлопчиків. Часто від отриманих травм діти гинуть, а насильство навмисно чиниться на очах батьків. Прикметно, що сексуальне насильство росіяни чинять і з чоловіками, і з літніми людьми.

Людмила Денісова, яка з березня 2018 року до травня 2022 року виконувала обов’язки уповноваженої з прав людини, говорить, що рф використовує зґвалтування і сексуальне насильство в інших формах як тактику ведення війни, систематично, повсюдно і з приголомшливою жорстокістю. Тому ці випадки не можна пояснювати хибами окремих людей. Окупанти також вихваляються своїми звірствами перед родичами й друзями в росії, про це свідчать розмови, які перехоплює Служба безпеки України.

Дехто з дружин окупантів підтримують і заохочують їх чинити звірства. Записана розмова, де дружина військового рф «дозволяла» йому ґвалтувати українських жінок за умови, що він користуватиметься презервативами і нічого їй не розповідатиме. Дружина іншого окупанта детально описувала йому, як і сама хотіла б долучитися до знущань: калічила б жінкам статеві органи та вирізала б зірки на спинах.

Навіщо військові ґвалтують цивільних людей

У Міжнародному протоколі з документування й розслідування сексуального насильства в конфліктах виділяють мотиви агресора, серед яких — досягнення воєнних цілей. Ідеться про те, що подекуди сексуальне насильство набирає масового характеру, і тоді воно вважається частиною широкомасштабного нападу на мирне населення або є актом геноциду. Такі злочини можуть здійснюватися за прямого чи непрямого наказу командування, а також коли командири систематично «заплющують очі» на порушення правил їхніми підлеглими.

Крім того, сексуальне насильство може застосовуватися для послаблення громади і здобуття контролю над нею. Воно може бути формою катувань, застосовуючи яку агресор прагне покарати, принизити або залякати постраждалих чи змусити їх видати якусь інформацію.

Прикметно, що сексуальне насильство, вчинене над цивільними, може виступати нагородою для солдатів. А ще це метод, завдяки якому бійці стають співучасниками злочинів, і відтоді вони прив’язані до групи.

Дара Кей Коен, авторка книжки «Зґвалтування під час громадянської війни» (Rape During Civil War), пише, що іноді в збройних конфліктах групові зґвалтування стають своєрідним ритуалом, покликаним привчити бойовиків-початківців до насильства. Це особливо актуально в патріархальних суспільствах, де зрілість і мужність асоціюються з насильством і домінуванням.

Дослідниця зазначає, що зґвалтування часто використовують як форму насильницької соціалізації у тих військових формуваннях, які не добровільні, а сформовані через примусовий призов. Серед військових, які створюють армії з власного бажання, зґвалтування як метод ведення війни куди менш поширені.

Серед особистих чинників можна назвати те, що військові під час бойових дій зазнають стресу і прагнуть вивільнити його. Ними можуть керувати ненависть до ворога, бажання помститися за полеглих товаришів, прагнення проявити владу над слабшими і в такий спосіб наче повернути контроль над власним життям.

Що каже світова статистика

Зґвалтування чинили солдати під час різних воєн ХХ сторіччя в різному масштабі і з різною мотивацією. Це бувало внаслідок прямого наказу командування (як стратегічний інструмент війни, для залякування громадянського населення противника і для деморалізації ворожих військ) і внаслідок учинків особового складу. Поширення і масовість цього воєнного злочину вражає. Кілька найвідоміших прикладів.

• Так зване «зґвалтування Нанкіна» в грудні 1937 року — облога китайського міста японською армією, шість тижнів убивств і масових зґвалтувань. Щонайменше 20 000 жінок, дітей і людей старшого віку було зґвалтовано під час окупації.

• У 1945 році Красна армія вчинила майже 2 000 000 зґвалтувань у завойованій нею частині Німеччини, зокрема понад 100 000 під час взяття Берліна. Радянське командування ігнорувало й замовчувало ці факти.

• За дослідженнями історика з університету Північного Кентуккі Боба Ліллі, який отримав доступ до архівів військових судів США, у 1942–1945 роках американські солдати вчинили в Англії, Франції і Німеччині майже 14 тисяч зґвалтувань. Це стало проблемою військової дисципліни, з якою активно боролися.

Масові зґвалтування відбувалися під час Югославських воєн у 1990-х, під час війни в Ліберії (1989–2003), в інших країнах. Повідомляють про зґвалтування як спосіб ведення війни під час Тиграйської війни в Ефіопії (2020–2021).

Зґвалтування як типовий інструмент війни російських солдатів

Сексуальні злочини, що їх чинять російські військові, мають системний і невипадковий характер. Протягом 30 років вони відбувалися в Чечні, Грузії, Сирії й інших країнах. Поведінка російських солдатів скрізь однакова.

Ічкерія. Зґвалтування жінок під час обох воєн за незалежність Ічкерії мали масовий і публічний характер. Командири рф спостерігали за цим, а іноді й приєднувалися до вчинення насильства. Виявити й документально зафіксувати випадки зґвалтувань чеченських жінок, як зазначає Human Rights Watch, було дуже важко, бо в чеченському суспільстві домагання — табуйована тема, тому багато жертв замовчували факт насильства.

А проте окремі свідчення таки вдалося записати. Жительки міста Алди розповіли, що військові рф спочатку ґвалтували чеченських жінок, а потім їх убивали. Відомо також, що зґвалтування повторювалися: для цього жінок водили з одного двору в інший.

Як розповіли жителі села Серноводського, російські військові у відкритому полі зґвалтували кілька десятків чоловіків. Нічого такого в Ічкерії раніше не було, відомо лише про окремі випадки сексуального насильства над чоловіками в місцях ув’язнення, але масових і публічних злочинів такого роду військовослужбовці ще не вчиняли. Інформацію про зґвалтування оприлюднили з великим запізненням, адже саме цей вид насильства над особистістю вважається на Кавказі одним із найтяжчих.

Журналісти і правозахисники, які висвітлювали події в Ічкерії, повідомляли, що на початку Другої чеченської війни 1999 року в Ічкерію перевели великі підрозділи табірної охорони — офіцерський і рядовий склад. Саме ці люди систематично практикували зґвалтування в таборах, а потім і щодо цивільних. Це старий ГУЛАГівський метод знищення особистости. На війні проти чеченців його застосували свідомо і сплановано.

Грузія. Під час збройного конфлікту в Південній Осетії 2008 року російські військові викрадали молодих дівчат і хлопців, ґвалтували та вбивали їх. Це зафіксовано в розповідях очевидців. Відомо також, що одна грузинська жінка, ім’я якої не розголошували, звернулася в Суд Європейського Союзу. За її словами, під час російсько-грузинської війни у її дім неподалік зони конфлікту ввірвалися військові негрузинської національности. Вони зґвалтували і пограбували жінку.

Сирія. Згідно з доповіддю ООН, у Сирії російські «миротворці» разом із сирійськими провладними силами ґвалтували дітей, жінок і чоловіків з метою покарати опозиційні спільноти. Мирних жителів спочатку ґвалтували під час обшуків будинків і наземних воєнних операцій, а потім на блокпостах та в місцях утримання під вартою. Хлопчиків і чоловіків змушували вступати в статевий зв’язок один з одним та з іншими родичами. Їх також ґвалтували різними предметами.

Чому про сексуальне насильство мало говорять

Ще у 2014–2015 роках жителі східних регіонів почали заявляти про зґвалтування жінок у зоні АТО/ООС. Офіційної статистики зґвалтувань у східних регіонах України, вчинених за вісім років бойових дій і окупації, досі немає. Зафіксувати всі злочини надзвичайно складно — частина жертв загинули. Частина тих, хто вже перебуває в безпеці, бояться або соромляться розповісти про пережите. Кривдників, які перебувають у зоні окупації або на території рф, важко притягнути до відповідальности.

Як заявила директорка «Ла Страда — Україна» Альона Кривуляк, за три місяці повномасштабної фази війни на їхню гарячу лінію надійшло 17 звернень про сексуальне насильство, вчинене російськими окупантами: 16 звернень від жінок і одне від чоловіка.

Про скоєні окупантами сексуальні злочини регулярно повідомляла донедавна уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Проте це не репрезентативна статистика: оприлюднені дані не відповідають масштабу явища, який наразі важко оцінити. Це може пояснюватися кількома причинами.

За словами Альони Кривуляк, перша й засаднича перешкода для розголосу — величезний страх заявляти про такі злочини. Багато людей, які постраждали від сексуального насильства, вчиненого військовими рф, не готові про це говорити, бо не впевнені у своїй безпеці та в ситуації в країні загалом. Навіть якщо населений пункт, де стався злочин, уже деокуповано, у містян(ок) однаково є страх, що росіяни можуть повернутися.

Друга причина — гендерні стереотипи, які під час війни нікуди не поділися. Люди бояться засудження і того, що про них скажуть інші. Дехто з постраждалих від статевого насильства з боку російських солдатів могли стикнулися з обвинуваченнями жертви, поширеними в українському суспільстві.

«Ла Страда» працює з темою сексуального насильства на війні з 2014 року, працівниці організації свідчать, що і до, і після повномасштабного вторгнення рф звернень було небагато. Хоча нині держава робить великий внесок у те, щоб фіксувати й документувати випадки насилля, а медіа всіляко сприяють видимості цієї проблеми, сором і страх говорити на цю тему залишаються.

Що кажуть міжнародне й українське законодавство

За сексуальне насильство, яке чинять військові, передбачено відповідальність. Її призначають за результатами розгляду судових справ у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, створеними трибуналами або національним судом України. Відтак важливо фіксувати злочини та збирати максимум доказів для притягнення винних до відповідальности.

Лілія Олійник, адвокатка й учасниця ініціативи «ЮрФем: Підтримка щодо допомоги постраждалим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації», розповідає, що є різні міжнародні й національні інструменти регулювання питання злочинів сексуального характеру під час війни.

Наприклад, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949) в статті 14 передбачає, що військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й чести. Також там зазначено, що «з жінками слід поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю».

Засади Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), а саме стаття 27, передбачають, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (1977), у статті 75 забороняє «знущання над людською гідністю, зокрема принизливе і образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 також постулює безпосередній захист жінкам від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».

Як зазначає Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», важливо розуміти, що відповідальність за сексуальне насильство, вчинене в умовах конфлікту або війни, лежить не тільки на кривдниках, а й на військовому командуванні підрозділу, де служив кривдник у момент вчинення злочину. Відповідальність керівника за воєнні злочини, злочини геноциду та злочини проти людяности передбачає стаття 28 Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Що стосується національного законодавства, то відповідальність за порушення законів і звичаїв війни встановлено в Кримінальному кодексі України. Як наголошує Лілія Олійник, стаття 438, зокрема, гарантує покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, а також за застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни. Такі дії караються позбавленням волі на термін від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, караються позбавленням волі на термін від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Кримінальний кодекс в окремій статті 442 передбачає також відповідальність за злочин геноциду. Останній трактується як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».

Залежно від обставин вчинення статевого насильства військовими його можна також кваліфікувати як інші воєнні злочини, а саме умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних ушкоджень, що спричиняють смерть чи серйозно загрожують здоров’ю таких осіб, зазіхання на особисту гідність, зокрема образливе і принизливе поводження.

Юристка Марія Желтуха наголошує, що президент має підписати законопроєкт «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо імплементації норм міжнародного кримінального та гуманітарного права» № 2689 від 27 грудня 2019 року. Цей документ забезпечить кримінально-правове переслідування за міжнародні злочини, як-от воєнні злочини, злочини проти людяности та геноцид.

До того ж, зазначає експертка, треба, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Цей документ сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства та забезпечуватиме розслідування таких злочинів і покарання винних. Крім того, конвенція удоступнить юридичну, психологічну допомогу, послуги з подолання наслідків психологічної травми для людей, які зазнали сексуального насильства, зокрема пов’язаного з конфліктом.

Як українські урядовиці протидіють сексуальному насиллю

Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Ольга Стефанішина наразі працює над переорієнтацією урядових ресурсів на створення центрів з надання психологічної, медичної, медикаментозної і правової допомоги громадян(к)ам, які зазнали злочинів сексуального характеру з боку російських окупантів. Ще Стефанішина сприяє розширенню співпраці з ООН у сфері запобігання й ефективного реагування на сексуальне насильство під час війни.

Уповноважена з прав людини (на момент написання статті це Людмила Денісова). Займається збором і фіксацією випадків сексуального насильства, яке вчиняють військові рф на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. У квітні запрацювала спеціальна телефонна лінія для надання психологічної допомоги, на якій консультують п’ять професійних фахівців і фахівчинь. Прикметно, що в травні 2022 року українські медійниці підписали відкрите звернення до Денісової із закликом змінити риторику в повідомленнях про сексуальні злочини під час війни, що їх поширюють на її офіційних сторінках, та уникати надмірної деталізації.

Урядова уповноважена з ґендерної політики. Катерина Левченко, зокрема, створює пам’ятки й буклети про те, що робити, якщо ви стали свідком зґвалтування або самі пережили статеве насильство. Наразі вона порушує питання створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для потерпілих.

Психологічні поради: як захиститися, вижити і пережити

Зґвалтування в мирний час і під час війни мають зовсім різну мету, тому й правила допомоги постраждалим від насильства потрібні інші, бо старі вже не діють.

Психологиня й волонтерка, яка працює з людьми, котрі пережили насильство з боку військових рф, пропонує такі поради. Важливо зазначити, що будь-які поради не гарантують порятунку. Організм людини може по-різному реагувати на стрес, але в жодному разі не можна звинувачувати себе.

1. Наявна наразі інформація свідчить, що окупантів нічого не зупиняє від сексуального насильства. Вік, стать, зовнішній вигляд, присутність дітей поруч не є стримувальними чинниками. В окупованому місті варто намагатися не потрапляти на очі окупантам, за можливости перебувати в укриттях.

2. У ситуації, яка загрожує перерости в насильство, треба спробувати оцінити баланс сил і ступінь загрози. Пручання, агресія до насильників можуть призвести до травмування або загибелі. Життя — це найвища цінність, його збереження має бути пріоритетом.

3. У гострих стресових ситуаціях вмикається захисний механізм, який називається дисоціація — відчуття нереальности, ніби мозок існує окремо від тіла. Це відчуття можна використати для самозбереження, спробувати підсилити. Максимальне емоційне й фізичне відсторонення допомагають пережити травматичні події.

4. Уцілілим від насильства треба одразу покинути місце події, щойно з’явиться така можливість. Якщо поруч є варті довіри люди, попросити про допомогу.

5. У безпечному місці слід подбати про себе. Якщо доступна вода, треба прийняти душ, скористатися вологими серветками (але тільки не на спиртовій основі), подбати про базову медичну допомогу. Можна полежати в позі ембріона, щоб відчути заземлення і прийти до тями.

6. Важлива допомога людей, які викликають довіру. Це можуть бути родичі, друзі, психологи чи волонтери.

7. За можливости і наявности особистих сил і ресурсів варто зберегти речі і все, що може допомогти при розслідуванні злочину. Після стабілізації стану організму і психіки, варто звернутися із заявою до поліції, щоб зафіксувати вчинення злочину і збільшити шанси притягнення кривдників до відповідальности. Слід бути особливо обережними при цьому і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, виникне небезпека для людини.

8. Якщо ви знаєте чи бачите, що ваша близька або знайома людина зазнала насильства, треба запропонувати їй свою допомогу. Це слід робити максимально обережно, запитати про те, що саме потрібно, не розпитувати про те, що сталося. Якщо нічого не треба, то просто побути поруч.

Що робити, якщо немає можливости звернутися до лікаря

Ініціатива Євромайдан SOS та Асоціація правників України разом з акушеркою-гінекологинею Наталією Лелюх розробили рекомендації для постраждалих від зґвалтування в разі недоступности медичної допомоги.

Лікування травм статевих органів

Можна використовувати неспиртові антисептики, розчин соди (1 чайна ложка на 0,5 літра води), чисту воду, дитячі безспиртові вологі серветки, мазь тридерм, мазь левомеколь, мазь триакутан, мазь бепантен або одноразово використати хлоргексидин.

Не можна використовувати спиртові антисептики і серветки, перекис водню, пантенол, олію та інші масляні розчини.

Якщо є якісь вагінальні антисептичні або антибактеріальні свічки, проставити їх 5–6 днів. Якщо є травми слизової, кровотечі чи гематоми, бажано починати ставити свічки через добу.

Увага! Дозування всіх ліків указано для дорослих. Для підлітків потрібна консультація лікаря щодо корекції дози (у разі неможливости отримати консультацію треба уважно вичитувати інструкцію до ліків).

Профілактика інфекційних захворювань (гонореї, хламідіозу, трихомоніазу). За можливости слід ужити такі ліки: метронідазол 500 мг — двічі на день протягом 7 днів; цефтриаксон 1 г — внутрішньом’язово укол одноразово; азитроміцин 2 г — одноразово. Усі препарати можна вживати під час вагітности в будь-якому триместрі.

Захист від небажаної вагітности. Прийняти будь-які гормональні контрацептиви в такому дозуванні (вказано діючі речовини, які є в більшости марок контрацептивів): 0,1 мг етинілестрадіолу + не менше як 0,5 мг левоноргестрелу (дроспіренон, дієногест). Через 12 годин повторити ту саму дозу. Така контрацепція максимально ефективна, якщо вжити препарат у перші 24–72 години після незахищеного контакту.

Як зафіксувати докази сексуального насильства, вчиненого окупантами

На окупованій території та в зоні бойовий дій загалом важко говорити про фіксацію злочинів, тим паче сексуального характеру. Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», наголошує, що відповідно до міжнародної практики, свідчення постраждалих можуть бути достатніми доказами скоєння злочину сексуального насильства. Це можливо за відсутности будь-якого іншого додаткового підтвердження фактами від інших свідків, документів, медичних документів, фотографій або будь-яких інших потенційно підтверджувальних доказів.

Адвокатка Лілія Олійник каже, що передусім важливо забезпечити вцілілим психологічну і фізичну безпеку, відновити рівновагу та знайти готовність працювати далі в юридичній площині.

У мирний час іноді важко зафіксувати злочини сексуального характеру, бо йдеться про експертизи й медичні розслідування. Однак у справах про сексуальне насильство, вчинене військовими рф під час війни, стандарт доказування дещо інший — біологічні чи судово-медичні експертизи не вимагаються.

Важливо знати, що не обов’язково одразу звертатися до правоохоронних органів, бо це теж може крити певну небезпеку, якщо постраждала/ий перебуває на окупованій території. Діяти треба насамперед з огляду на безпеку, з увагою до особистого фізичного і психологічного стану.

Як зазначає експертка, у процедурі доказування фокус зміщується з питання згоди потерпілої особи (її наявности чи відсутности) на наявність примусових обставин. Тобто не потрібно доводити застосування сили злочинцем, щоб підтвердити відсутність згоди чи того факту, що чинився опір. Натомість ідеться про пошук достатніх доказів, які свідчать про наявність примусових обставин. Наприклад, окупація — та обставина, яка унеможливлює надання справжньої згоди.

Юристки «Ла Страда — Україна» у співпраці з Міністерством внутрішніх справ України та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики підготували інструкцію, як зібрати докази сексуального насильства під час війни.

Експерт(к)и радять за можливости задокументувати злочин — зробити фото і відеофіксацію, взяти контакти можливих свідків. Крім того, потрібно записати або запам’ятати такі деталі: місце злочину, дату і хоча б приблизний час, деталі про військових, які вчинили насильство, — їхні імена чи позивні, приблизний вік, зовнішність, ранги, а також їхні розмови один з одним.

Важливо! Слід бути при цьому особливо обережними і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, людина потрапить у небезпеку.

Наступний крок — звернення до правоохоронних органів (у поліцію або прокуратуру, контакти нижче). Тут важливо переконатися, що звернення зареєстровано і відкрито кримінальне провадження. Далі, можливо, потрібно буде відвідати заклад охорони здоров’я, щоб задокументувати результати насильства. У лікарні варто взяти медичну довідку і зберегти її. У разі звернення по психологічну допомогу теж треба отримати висновки з описом психологічного стану внаслідок пережитої травми.

Ці матеріали стануть доказовою базою для судів у Гаазі та для українських суддів, щоб загарбники були покарані, а вцілілі отримали право на належну компенсацію.

Куди звертатися по допомогу

Якщо відбулося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.

Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції — 102, Генеральної прокуратури — 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію — 1547.

Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту conflict2022.ua@gmail.com.

Передати інформацію для дальшого розслідування можна на сайті Офісу Генерального прокурора України чи через телеграм-боти @stop_russian_war_bot та @war_crime_bot.

По юридичну допомогу можна звернутися в Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103, в Асоціацію жінок-юристок «Юрфем» — 38 068 145 55 90 або до правозахисної ініціативи Євромайдан SOS у телеграм @ESOSdoc чи на пошту evromaidansos@gmail.com.

По психологічну і правову допомогу можна звернутися на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335.

Онлайн-платформа «Аврора» надає спеціалізовану психотерапевтичну підтримку людям, які зазнали насильства, зокрема й сексуального, пов’язаного з війною. На платформі можна отримати комплексну підтримку психотерапевтів/ок для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги і внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Також можна звернутися по консультацію до медичних фахівців/чинь для вирішення нагальних питань збереження здоров’я та отримати професійну допомогу юристів/ок. Звернутися по безкоштовну підтримку можуть усі незалежно від статі й віку, для цього треба заповнити анонімну форму на сайті «Розірви коло».

ГО «Дівчата» надає безкоштовну психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. Звернення можна писати на пошту helpgodivchata@gmail.com або зателефонувати за номером 38 073 460 38 60.

Отримати психологічну підтримку від проєкту Маші Єфросініної можна, звернувшись на пошту a.kariakina@mashafund.org. Для психологічної допомоги від організації «Розкажи мені» слід писати на пошту tellmecomua@gmail.com.

Отримати консультацію лікарів-психіатрів ГО «Форпост» можна за номером 38 096 839 76 17 або на цьому самому номері в телеграмі: @forpostcenter.

Колективна травма українського суспільства

Акушерка-гінекологиня й дослідниця теми сексуального насильства Галина Майструк уважає, що українська система охорони здоров’я була не готова до того, що відбувалося на тимчасово окупованих росіянами територіях.

«Лише тепер Міністерство охорони здоров’я України починає розробляти форми й анкети, за якими лікарі зможуть описувати і фіксувати випадки сексуалізованого насильства. У мирний час лікар міг тільки встановити та описати факт зґвалтування, а після однаково потрібний був висновок судово-медичного експерта, адже без нього доказова база в суді не працюватиме. Тепер лікар повинен не просто зафіксувати, а й матиме можливість підтвердити цю ситуацію. Процес ускладнюється тим, що в мирний час лікарі рідко мали справу з груповими зґвалтуваннями. І навіть якщо кривдників ніколи не зможуть ідентифікувати, для того щоб це ввійшло до складу військових злочинів, має бути достатньо лише висновку лікаря»,

— пояснює експертка.

Галина Майструк додає, що через бойові дії, які тривають, перевірити такі злочини російських військових надзвичайно важко, а отримання статистичних даних для позовів у міжнародних судах може затягнутися на роки. На її думку, українське суспільство отримає тяжку колективну травму, яку доведеться дуже довго долати.

Як ЗМІ писати про сексуальне насильство

Багато історій уцілілих після сексуального насильства стали відомі завдяки медіа. Проте заявляти й відкрито розповідати подробиці дій окупантів нині ризикують далеко не всі. Іноді медіа женуться за клікбейтом і всіляко намагаються зловити хвилю уваги коштом історій людей, які пережили зґвалтування або стали свідками цього.

«Громадське радіо» і Divoche.media створили спільний матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства екологічніше. Експертки — правозахисниця Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко — дають, зокрема, такі поради.

1. Керуватися принципом «не нашкодь», навіть якщо здається, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
2. Ґрунтуватися на принципі довіри. Журналіст/ка має вислухати болісну історію людини, яка довірилася, але при цьому не повинен/на перетворюватися на слідчого.
3. Коли йдеться про верифікацію історії, треба уважно її фіксувати, але не влаштовувати з цього журналістське розслідування. Згідно з міжнародно-правовим правосуддям, правильно задокументована історія вцілілої після сексуального насильства людини не потребує інших підтверджень.
4. Медіа не повинні навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, до цього треба бути готовими і не лякатися.
5. Не варто намагатися ловити на обмовках. Навіть якщо співрозмовник/ця плутається у своїй історії або забуває якісь моменти, це не означає, що людина бреше. Суперечливі чи незрозумілі моменти можна і треба уточнювати, але робити це делікатно.
6. Слід пам’ятати про захист персональних даних: не публікувати фото і відео, які можуть розкрити людину або місце її перебування, не постити посилання на особисті соцмережі, не робити фотографій рідних людей співрозмовника/ці.
7. Крім того, важливо переконатися, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертости.

Варто нагадати й ті аспекти, що їх завважили медійниці, котрі звернулися до обмудсменки з проханням змінити риторику у висвітленні питань насильства. Зокрема, вони просять про таке.

1. Оприлюднювати тільки ту інформацію, щодо якої є досить доказів. Перед публікацією перевіряти факти.
2. Перевіряти й ретельно продумувати кожне слово, щоб уникнути сенсаційности в повідомленнях.
3. Уникати надмірної деталізації злочинів.
4. Користуватися коректною термінологію, наприклад уживати слово «вцілілі» або «потерпілі» замість «жертви».
5. Дбати про конфіденційність і безпеку потерпілих, пам’ятати, що потерпілих можуть ідентифікувати, якщо вони живуть у невеликих селах чи містечках.
6. Нагадувати про мережі підтримки потерпілих (правозахист, професійна психологічна допомога).

Волонтерка психологічної кризової служби, психологиня Галина Гук в експертному коментарі для «Гендер в деталях» виділила сім принципів того, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру.

1. Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, у безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет щодо потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
2. Інформована згода та її зворотність. Фахівці/чині, залучені до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинні заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії. Отриману згоду може бути відкликано на будь-якому етапі. Навіть якщо матеріал готовий, робота проведена, людина має право сказати «стоп».
3. Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або висвітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу…» досить поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
4. Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження мають захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя.
5. Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости варто уникати оприлюднення історій людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
6. Неупереджене і недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема про злочини проти сексуальної недоторканности особистости, треба дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів про різний ступінь травмування осіб різної статі чи віку.
7. Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію, яка зачіпає чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Слід фокусуватися не на поодиноких випадках, а на просвітництві аудиторії, пояснювати причини і наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації й корисні джерела інформаційної та фахової, за потреби юридичної підтримки.

Підсумки

Сексуальне насильство використовується як зброя війни. Для окупантів це легкий і вигідний спосіб досягнути мети — знищити моральний дух і патріотичний поклик українського суспільства. Коли солдати рф ґвалтують цивільне населення, йдеться не про сексуальний інтерес, а про садистську «перемогу», контроль і спосіб хоч у якомусь сенсі виграти війну. Зґвалтування й сексуальне насильство в умовах конфлікту — це не про секс, це втілення практикування влади, домінування та приниження.

Життя — найбільша цінність, і його збереження має бути пріоритетом. Так само безумовним пріоритетом є добробут уцілілих.

Після того як буде забезпечено виживання та добробут громадянок і громадян, метою суспільства і влади має стати досягнення справедливости і покарання кривдників на міжнародному рівні. А також припинення ганебної практики сексуального насилля як зброї війни в планетарному масштабі — раз і назавжди.

Існують різні підходи та теорії, які скеровують логіку дослідження.

Феміністський підхід — це водночас оптика, стратегія та теорія дослідження. Вона важлива, тому що працює з системами соціальних нерівностей, сприяє розширенню прав та можливостей вразливих груп.

Феміністський підхід критикує та має відмінності від класичних досліджень.

У першу чергу, феміністки роблять досвід жінок* видимим.

Здебільшого на уроках історії викладають темпоральні зміни політики, економіки, а не сім’ї, сексуальності. Стандартний погляд на хронологію війни — погляд з позиції військових та їх героїчних вчинків, в той час як детальний опис життя в тилу оминають. Це пов’язано з домінуванням чоловіків у цих сферах політики й економіки, а також і в науці. Оскільки загальний дискурс сформований здебільшого чоловіками, конвенційно жіночі теми висвітлюються менше, а коли це відбувається — презентуються меншовартісними. Героїчні вчинки традиційно вважаються більш вагомими, ніж емоційні переживання.

Таким чином, феміністські дослідження роблять видимим досвід груп, який зазвичай замовчується.

Рефлексивність

У класичних соціологічних роботах заведено вважати, що дослідни_ця є незаангажованою та об’єктивно дивиться на досліджувану реальність. Натомість феміністський підхід закликає бути чутливим до власного досвіду.

Кожна дослідни_ця має свої цінності, погляди, певний соціальний статус, привілеї та обмеження. Суб’єкт завжди контекстуальний. Усвідомлення всього цього сприяє кращому розумінню дослідницьких обмежень та можливостей.

Наприклад, у дослідженні Венді Луттрелл  щодо того, як білошкірі та чорношкірі жінки робітничого класу визначають знання^[1], авторка окреслює власні позиції: її повна вища освіта може впливати на відмінність у теоретичній інтерпретації понять у порівнянні з жінками з неповною середньою освітою.

Рефлексивність щодо власного досвіду та загалом щодо дослідження сприяє покращенню його якості. Рефлексивність у дослідженнях — це не проблема, а науковий ресурс, який сприяє «сильнішій» об’єктивності^[2].

У 2017 році вийшла монографія соціологині Олени Стрельник «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології»^[3]. Рефлексивність та чутливість щодо власного досвіду материнства посприяли написанню цієї роботи та допомогли у спілкуванні з інформантками^[4]

Партисипативність

Партисипативність передбачає зміну «класичного» процесу дослідження.

Це проявляється у ставленні до жінок (чи іншої групи) не як до об’єкта дослідження, а як до суб’єкта. Дослухатись до того, що вам говорять. Отримана інформація з вашої групи — важлива, репрезентує людський досвід та може контрастувати з панівною думкою. Можна використовувати bottom-up техніки. Це передбачає рух знизу: не пояснювати досліджуваний процес чи явище макротеорією спочатку, а брати до уваги отриману інформацію та поєднувати її з макротеорією, вирішувати невелику проблему та рухатись до фундаментального рішення. Тобто індуктивно: від невеликого до загального.

Варто враховувати, що позиція дослідни_ці є владною стосовно групи, яка досліджується. Важливо рефлексувати про це, а також намагатись зменшити дистанцію.

Одне з перших феміністських досліджень, яке провела Бетті Фрідан, виявило, що жінки з вищою освітою, які є домогосподарками, — незадоволені своїм становищем. Це знання було відмінним від того, яке було поширеним у суспільстві, а також від соціологічних пояснень, наприклад статусно-рольового підходу (що жінки та чоловіки виконують певну функцію).

В 2019 році аналітичний центр Cedos провів дослідження проблем доступу іммігранток до українського ринку праці^[5]. Ця робота є гарним прикладом застосування принципу партисипативності. В рамках дослідження авторки Анастасія Фітісова, Наталія Ломоносова, Ліліана Філіпчук провели 16 глибинних інтерв’ю з мігрант_ками та 14 інтерв’ю з представни_цями громадських організацій, наукови_цями тощо. Таким чином, авторки врахували думку самих мігрант_ок. Корисно дослухатись до думок експерт_ок, але вони мають більш привілейоване становище і можуть не володіти повною інформацією або давати власні інтерпертації, які можуть бути відмінними від досвіду досліджуваної групи.

Владні ієрархії

Феміністські дослідження критикують не відмінності між чоловіками та жінками, а нерівності, які позначаються у різних можливостях. Така ситуація є наслідком соціально сконструйованих нерівностей між чоловіками та жінками, де чоловіки частіше та більшою мірою ніж жінки мають владні позиції.

Таким чином, відносини між жінками та чоловіками ієрархічні з нерівномірним розподілом символічної влади.

Важливо оприявнювати владні стосунки у дослідженнях. Це стосується не лише гендерної нерівності, а й інших: за матеріальним, регіональним станом тощо.

У 2018 році у виданні «Урбанізм та фемінізм»^[6] опублікували дослідження, в якому аналізували різні аспекти функціонування публічного простору Поштової площі в Києві, зокрема стосовно гендерної чутливості простору. Дослідни_ці звернули увагу, що різні групи людей мають різний доступ та можливості перебування у просторі. Важливо, що ці відмінності породженні владними нерівностями між різними групами: чоловіками, жінками, людьми з інвалідністю, літніми людьми тощо. Водночас, відсутність чутливості до різних груп закріплює та укорінює наявні нерівності у практиках користування та перебування у просторі.

Дослідження як політична дія

Феміністські дослідження не можуть бути осторонь політики. Вони критично дивляться на теперішній стан речей та пропонують зміни.

Феміністські проєкти спрямовані на зменшення гендерної нерівності, тому вони нерозривно пов’язані із чинними політиками, їх критичним осмисленням та пропозиціями щодо змін наявного порядку. У той час як соціологічні дослідження займаються описом чинної дійсності, феміністські дослідження розмірковують над тим, як її змінити.

Наприклад, досліджуючи міський простір через гендерну призму, дослідни_ці прийшли до висновку, що жінки відчувають страх, повертаючись вночі додому^[7]. Для того, щоб жінки відчували менше страху, міські політики можуть змінювати наявні публічні простори, а при плануванні нових — уникати тунелів чи підземних переходів, освітлювати вулиці.

Таким чином, у феміністських дослідженнях важливі зміни, які вони можуть запропонувати.

У 2020 році Оксана Дутчак, Олена Стрельник та Олена Ткаліч провели дослідження: «Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності»^[8]. За результатами дослідження були сформульовані рекомендації для органів центральної та місцевої влади, профспілок та громадських організацій стосовно покращення умов та оплати праці працівниць закладів дошкільної освіти, рівного доступу до дитсадків, рівня догляду, безпеки тощо. Тож авторки не лише розкрили проблеми дошкільної освіти, а й запропонували конкретні кроки, які можуть покращити ситуацію.

Інтерсекційність

Розвиток феміністських академічних досліджень тісно пов’язаний з активістськими практиками. Якщо друга хвиля фемінізму розкрила гендерну нерівність між чоловіками та жінками, третя хвиля показала, що ні жінки, ні чоловіки не є гомогенними групами. Такі ознаки, як вік, клас, наявність/відсутність інвалідності, місце проживання, сексуальна орієнтація тощо мають зв’язок із можливостями або обмеженнями людини у різних сферах життєдіяльності. Так, жінка, яка зазнає дискримінації за гендерною ознакою, може бути дискримінованою й за іншими ознаками.

Окрім систем нерівностей за різними ознаками, якостями, характеристиками, інтерсекційний підхід звертає увагу на владні стосунки.

На кожному етапі дослідження варто звертати увагу на різноманітність досліджуваних груп або групи. Якщо не вдається забезпечити різноманіття цих груп у дослідженні, це можна зазначити як обмеження. Особливу увагу варто звернути при розробці дизайну дослідження: чи дійсно соціальна група гомогенна? Досвід жінок та чоловіків з цієї групи має відмінності? 

При інтерпретації результатів варто чітко зазначати, на кого спрямовані результати. Треба окреслювати обмеження: про які групи не вийшло зібрати інформацію, де було, а де не було виявлено перехресності нерівностей, яка є потреба у подальших дослідженнях.

Жінки — велика різноманітна група, усього різноманіття досвідів неможливо досягнути, проте можна зрозуміти, на яку групу екстраполювати результати.

Наприклад, потрібно зробити оцінку викладання предметів в загальній школі. Чи можемо ми припустити, що можуть бути відмінності у викладанні для дівчаток та хлопчиків? А для мешкан_ок села та міста? Чи можемо ми це покрити у нашому дослідженні або ж зазначимо в обмеженнях?

Якими бувають дослідження?

Дослідження можна поділити на гендерні, гендерно чутливі та гендерно сліпі.

Гендерні дослідження — це ті, в яких об’єкт дослідження пов’язаний із гендерною нерівністю.

Гендерно чутливі — ті, в яких гендерна нерівність розглядається як один з можливих факторів, які мають зв’язок або вплив на об’єкт дослідження.

Гендерно сліпі — ті, в яких відсутня гендерна перспектива, а результати інтерпретуються з позицій статево-рольової теорії.

Як зробити дослідження гендерно чутливим?

Можна користуватись вищезазначеними засадами, а також:

• На кожному етапі дослідження звертати увагу на дотримання балансу між жінками, чоловіками, іншими групами. Приділяти увагу проблемам гендерної нерівності. Наприклад, на етапі утворення команди: звернути увагу на кількість жінок, чоловіків, які будуть працювати над дослідженням. Який досвід дослідницької команди? Які це дає обмеження, можливості?
• При формуванні вибірки: чи не оминаємо ми маргіналізовані групи, які можуть мати відмінний, але корисний для нашого дослідження досвід? Які наші переваги, які обмеження, на яку групу ми можемо поширити отримані результати?
• На етапі формування інструментарію перевірити, чи не відтворює він гендерні стереотипи? Чи рівномірно в питаннях представлені чоловіки та жінки? (Можливо, варто вжити фемінітиви?)
• При зборі даних: чи точно ми охопили всіх суб’єктів дослідження, яких хотіли? Чи не залишився хтось не почутим?
• При зборі та аналізі результатів: чи не відтворюємо ми гендерні стереотипи? Розкриваємо проблеми гендерної нерівності?

Наприклад, розглянемо спосіб інтерпретувати одне і те ж явище:

1. Жінки мають менше часу на дозвілля, ніж чоловіки, тому що вони виконують своє призначення: готують їжу та прибирають у квартирі.
2. Жінки, на відміну від чоловіків, конвенційно більше залучені до неоплачуваної роботи по дому та догляду, через що в них залишається менше часу на дозвілля.

Тут маємо одну й ту саму ситуацію. У жінок менше часу на дозвілля, ніж у чоловіків, і це має зв’язок із роботою по дому та догляду. У першому випадку відтворюється гендерний стереотип про «справжнє призначення жінки». Інтерпретація йде з есенціалістських засад: біологічній обумовленості занять жінок та чоловіків.

У другому ж випадку ситуація описується з позицій соціального конструктивізму: «конвенційний», «неоплачувана робота по дому та догляду». Підважується теза про те, що дії жінок та чоловіків обумовлені біологічними відмінностями, акцентується увага на штучності та створенні певної моделі поведінки в залежності від соціальних чинників.

Робити дослідження гендерно чутливими важливо.

Завдяки рефлексивності, партисипативності, соціальній дії, вони оприявнюють проблеми вразливих груп, надають голос тим, хто не вписаний у домінуючий дискурс, сприяють розширенню можливостей жінок. Все це сприяє зменшенню наявних соціальних нерівностей.

Рівні можливості забезпечують справедливий доступ різних груп людей до благ у різноманітних сферах життєдіяльності.

*жінки — авторка цієї роботи поважає розмаїтість досвідів та ідентичностей людей з приписаною чи обраною жіночою ідентичністю, термін використаний для теоретичного спрощення.

---

Джерела фото: Unsplash, Depositphotos.

^[1]Luttrell W. Working Class  Women’s Way of Knowing: Effects of Gender, Race & Class. Sociology of Education. 1989. 62.:33—46

^[2] Letherby G. Feminist research in theory and practice. Library of Congress Cataloging-in-Publication Data. 2003

^[3] Стрельник О. Турбота як робота : материнство у фокусі соціології: монографія. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. 2017. C. 280.

^[4] Стрельник О. Гендерна соціологія: як фемінізм робить дослідження вірогіднішими. 13.09.2020

^[5] Аналітичний центр Cedos. Жінки-іммігрантки в Україні: проблеми та бар’єри у доступі до гідної праці. 2019. C. 44.

^[6] Шліпченко C., Агеєва В.(упоряд.) Урбанізм і Фемінізм Урбаністичні Студії IV. Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, Центр Урбаністичних Студій. 2018. С. 226.

^[7] Valentine G. Women’s fear and the design of public space. Built Environment. 1990. 288-303.

^[8] Дутчак О., Стрельник О., Ткаліч О. Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності. 2020. С. 96.

Друга світова війна — трагічний злам для фемруху в Україні. Дехто з очільниць жіночого руху загинули під час сталінських репресій на Галичині й Волині у 1939–1941 роках, як-от волинська сенаторка в польському Сеймі, членкиня української національної секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи Олена Левчанівська, яку 1940 року розстріляло НКВС. Когось знищив гітлерівський режим під час окупації в 1941–1944 роках, скажімо, 1943 року гестапівці розстріляли відому феміністку і теж учасницю української національної секції при МЖЛМіС Харитю Кононенко. Головну представницю націоналістичного жіночого руху Олену Телігу нацисти розстріляли в Києві 1942 року. Хто вціліли, емігрували на Захід, як Мілена Рудницька.

Відтак у 1940-х роках організований фемрух на теренах України, по суті, остаточно припинив свою діяльність. Націоналізм майже зник із середини 1950-х років, після загибелі в бою 1950 року Романа Шухевича і захоплення в полон радянським КДБ 1954 року останнього головного командира УПА Василя Кука. «Майже», бо окремі локальні підпільні націоналістичні організації, особливо на Галичині, виникали й пізніше (наприклад, Український національний фронт у 1964–1967 роках).

Проте на еміграції і феміністичний, і націоналістичний рухи існували й далі, до того ж зазнавши помітних трансформацій і почавши несподівано зближуватися. Про причини цього згодом, а поки що трохи історії. У 1948 році на Світовому конгресі українського жіноцтва у Філадельфії постала Світова федерація українських жіночих організацій. Первісно вона об’єднала десять організацій, серед них і відверто пронаціоналістичні та консервативні, зокрема Організацію українок ім. Ольги Басараб та Лігу українських католицьких жінок Канади (згодом до СФУЖО приєдналися Жіноче товариство ім. Олени Теліги в Англії та Об’єднання українських православних сестрицтв в Америці). Як зазначала одна з нинішніх очільниць СФУЖО Марта Кебало, Конгрес від початку підніс гасла і феміністичні, і націоналістичні (звичайно, в широкому, а не інтегральному розумінні) з наміром продовжувати український жіночий рух, впливати на громадську думку про Україну в міжнародних жіночих організацій та чинити посильний тиск на комуністичну владу Радянського Союзу.

Характерно, що чимало західноукраїнських провідниць-демократок фемруху, які пережили воєнне лихоліття, вже не мали якогось впливу на повоєнні процеси в діаспорі. Хоча першою очільницею СФУЖО 1948 року стала колишня організаторка-референтка СУ, членкиня УНДО й сенаторка Олена Кисілевська, багато більш ліберальних феміністок відійшли від керівних ролей. Наприклад, Мілена Рудницька 1950 року виїхала із Західної Європи до США (саме там і в Канаді сформувався центр громадського життя українок у діаспорі), де намагалася влитися в жіночий рух, але не вписалася в нові контексти. Попрацювавши у 1950–1958 роках у нью-йоркській газеті «Свобода», Рудницька повернулася назад і осіла в західнонімецькому Мюнхені^[1].

У зв’язку з націоналізмом треба ще пригадати мельниківське крило ОУН. Після Другої світової війни мельниківці на еміграції теж переживали світоглядну кризу, але, на відміну від ОУН(р), до відкритого протистояння між ортодоксальними прихильниками ідей Сціборського і націонал-демократами справа не дійшла. Адже й сам Мельник, живучи в країнах демократичного Заходу, які перебували в стані Холодної війни з СРСР, поступово почав де-факто відходити від інтегрального світогляду, хоч і не так послідовно, як Лев і Дарія Ребети. Тому зміни в проводі ОУН(м) відбувалися радше еволюційно і не без впливу давніших націоналістичних діаспорних організацій, які на практиці вже стояли на націонал-демократичних позиціях. Почався цей процес 1947 року на ІІІ Великому зборі українських націоналістів, на якому Мельник закликав омолодити ПУН. Згодом мельниківці ініціювали реальний діалог і співпрацю з ідеологічно різними діаспорними українськими партіями й громадськими організаціями, зокрема й жіночими.

У 1957 році Мельник ініціював процес об’єднання (в сенсі спільної координації) ПУН ОУН(м) та союзних їй діаспорних націоналістичних організацій. Нарешті, 1964 року було створено Світову координаційну раду ідеологічно споріднених націоналістичних організацій. Первісно до неї ввійшло чотирнадцять організацій, серед них і Організація українок ім. Ольги Басараб. До речі, саме її очільниця Стефанія Савчук запропонувала назву ІСНО^[2]. Одночасне членство в жіночих і націоналістичних організаціях теж стало поширеною практикою в повоєнній діаспорі. Та ж таки Стефанія Савчук у 1972–1977 роках очолювала СФУЖО. Проводилися спільні акції, наприклад громадсько-допомогова жіноча організація Золотий Хрест та Організація українок ім. Ольги Басараб 1968 року збирали кошти для Комітету допомоги і оборони українських політичних в’язнів у СРСР при ІСНО^[3].

Організація й участь в акціях проти переслідування комуністичною владою дисиденток і дисидентів у СРСР були важливою ланкою в діяльності діаспорних українських жіночих організацій. Наприклад, коли ООН проголосив 1975-й Міжнародним роком жінки, організації СФУЖО провели масштабну правозахисну кампанію на підтримку жінок-політв’язнів з метою добитися амністії українських жінок, репресованих радянською владою, — від маніфестації за участи представниць багатьох жіночих організацій до збору підписів на захист ув’язнених у СРСР українських дисиденток і передачі їх в ООН.

Українські феморганізації великою мірою зосереджувалися на боротьбі за національні права українок та проти радянської тоталітарної системи, але не треба думати, ніби діаспорний український жіночий рух у 1960–1970-х повністю «випав» із тих змін, які породила на Заході друга хвиля фемінізму. Українки в діаспорі жили переважно в американсько-канадському середовищі, де жінки повели активну боротьбу за збільшення своєї присутности в усіх структурах управління суспільством, за право отримувати роботу, рівні можливості просування по кар’єрних щаблях, рівну оплату за рівну працю, і вони теж не стояли осторонь цих процесів.

Особливо це помітно серед українок у Канаді, де українська діаспора найчисельніша у світі і становила певну політичну вагу в загальноканадській політиці. Наприклад, у 1970–1973 роках багаторічна керівниця Союзу українок Канади Галина Гнатишин навіть очолювала Національну раду жінок Канади. Коли канадські жіночі організації в рамках фемінізму другої хвилі почали активну діяльність з інтеграції жінок у політичний рух, українки не пасли задніх. З метою об’єднати зусилля у проведенні реформ, які максимально відповідали б інтересам жіноцтва на федеральному і на провінційному рівнях, канадські жінки 1971 року заснували потужну громадську організацію Комітет національної дії статусу жінок, до якого ввійшли й українські жіночі організації, що теж стали учасницями загальноканадського руху за надання жінкам рівних можливостей із чоловіками^[4].

А проте не полишає враження, що українки у США й Канаді так само більшою мірою розвивали, хай і з виразним фемакцентом, націонал-визвольну тематику. Тоді сама специфіка українського жіночого руху була такою, що якщо менше акцентувати національне питання, власне український жіночий рух міг би зникнути, асимілювавшись на загальноамериканському і загальноканадському тлі. Будучи етнокультурною меншиною, українки гостро відчували свою українську ідентичність як представниці великого народу без держави. Отож інтерсекційний перетин дискримінації їх як жінок і як представниць українства, якому в перспективі могло загрожувати зникнення, існував і в діаспорі.

Через це, зокрема, в дисидентському середовищі УРСР так і не виникли підпільні феміністичні організації. Попри лібералізацію життя після десталінізації, українському народу й надалі загрожувала денаціоналізація. 1970-ті роки — період активного мусування брежнєвсько-сусловської концепції (хоча вперше її проголосив ще Хрущов 1961 року на XXII з’їзді КПРС) зближення і злиття всіх народів СРСР в одну нову історичну спільноту — радянський народ. Тобто в перспективі українська нація мала зникнути як самодостатня спільнота, розчинившись у радянській, а по суті — в російській. Процеси русифікації зайшли вже далеко, і самій ідентичності українки/українця загрожувала небезпека.

Унаслідок цього український дисидентський рух практично не мав сили вийти за межі правозахисних і національних вимог. В УРСР існувало хіба ще релігійне дисидентство, ото й усе. І велика плеяда українських дисиденток^[5] лише в загальному контексті іноді згадувала про суто жіночі проблеми в СРСР, як то сексизм, майже повна відсутність жінок на чільних ролях у політиці і на престижній роботі, гендерно зумовлене насилля тощо. Із 1965 року 8 Березня формально стало вихідним «жіночим днем», а на практиці комуністична система перетворила його на «свято весни», яке, по суті, знівелювало його первісну суть як Дня боротьби за права жінок^[6].

Характерно, що в Радянській Росії дисидентський рух охоплював ширше коло проблем. Скажімо, наприкінці 1970-х у Ленінграді вийшов жіночий самвидавний альманах «Жінка і Росія», а на початку 1980-х активістки заснували жіночий клуб «Марія», який видавав однойменний журнал^[7]. Не згодна з прохристиянською позицією «Марії» частина учасниць згодом заходилася видавати окреме видання «Далеке-близьке». Що казати, якщо 1983 року в Ленінграді навіть виникла підпільна ЛГБТ+ організація «Голуба лабораторія» (до речі, заснував її киянин Олександр Заремба), до якої входили і профеміністично налаштовані лесбійки. Одна з них, Ольга Краузе, на початку 1980-х організувала там-таки в Ленінграді підпільний «Клуб незалежних жінок». В Україні в цей час нічого такого не було.

Справа в тому, що російське дисидентство не клопоталося про збереження своєї національної ідентичности: росіянам як титульній у СРСР нації не загрожувало зникнення. Бути росіянином/росіянкою або принаймні говорити російською мовою означало мати привілеї. Натомість українське дисиденство гостро відчувало своє дискриміноване становище саме як українське. І перед загрозою втратити національну ідентичність у його учасниць і учасників у боротьбі з мегапотужною комуністичною системою просто не вистачало сил на щось інше, крім магістральних правозахисних і національних напрямів. Бо тут така діалектика: не буде української ідентичности, не буде й українського жіночого руху.

У цьому контексті цікава історія з виступом у США дисидентки Надії Світличної, яка у 1973–1976-му відсиділа в брежнєвських таборах, а 1978 року її депортували з СРСР. У вересні 1979-го на запрошення Об’єднаних жіночих організацій вона виступила з промовою «Сучасне становище жінки в Україні» на відкритті виставки оригіналів самвидаву в Українському інституті модерного мистецтва в Чикаго^[8]. Світлична говорила про «становище жінок, матерів, сестер ув’язнених, політичних в’язнів», про практичні проблеми борчинь із тоталітарною системою в УРСР, які мало збігалися із середньостатистичним життям жінок у демократичних США і Канаді. По цей бік «залізної завіси» був інший світ, де проблеми білих жінок середнього американського класу, на яких тоді магістрально фокусувався фемінізм другої хвилі, мало розуміли.

Крім діяльности дисиденток у повоєнних СРСР і УРСР, існували ініційовані і підконтрольні КПРС Комітет радянських жінок, хрущовські жіночі ради, де повістку встановлювали не їхні членкині, а компартійні чиновники, а також жіночі видання «Робітниця», «Селянка», «Радянська жінка». Проте назвати ці проєкти хоча б ліво-феміністичними язик не повертається. Лівий фемінізм — це рух за свободу особистости в рамках соціал-демократії, соціалізму й анархізму, а не радянського тоталітарного комунізму. Сам термін «феминизм» у «Большой советской энциклопедии» визначався не інакше як «женское движение за уравнение женщин в правах с мужчинами в рамках буржуазного строя», а феморганізації, звісно ж, «обычно не касаются актуальных проблем современности»^[9]. Радянський офіційний жіночий рух від середини 1920-х був радше додатком до компартійної ідеології і не вживав щодо себе термін «фемінізм». Тут не втримаюся і вкажу на відверту маніпуляцію багатьох сучасних речників українського модерного націоналізму, які вороже ставлення комуністичних діячок до українського національного питання в рамках крайнього лівого жіночого руху постійно переносять на весь різноманітний спектр фемінізму.

Лише в горбачовську «перебудову» 1985–1991 років починається поступова реанімація справжнього жіночого руху в Україні. І перші відроджені в УРСР жіночі організації були виразно націонал-демократичного спрямування. У 1989 році в структурі щойно заснованого як опозиція до КПУ–КПРС Народного руху України одразу виникає Жіноча громада. Своєю назвою вона апелювала до історичних традицій: організація Жіноча громада існувала в Західній Україні в 1890–1920-х роках. Того самого року у Львові вкотре поновлює свою діяльність СУ, тоді ще як галицька регіональна ініціатива, а від 1991 року знову всеукраїнська громадська організація з осередком у Києві. Покращення становища жінок ЖГ і СУ пов’язували з національним відродженням, із творенням незалежної держави та громадянського суспільства.

Крім традиційних жіночих організацій національного спрямування в останні роки СРСР виникають в Україні й соціально орієнтовані. У 1989 році на постафганській антивоєнній хвилі в Запоріжжі виник перший Комітет солдатських матерів. Ініціатива поширилася по всіх регіонах. У результаті 14 липня 1990-го в Запоріжжі відбувся Форум солдатських матерів країни, а 8 вересня об’єднаний установчий з’їзд 12 регіональних комітетів заснував Організацію солдатських матерів України. Діяльність ОСМУ мала політичний характер. Головною її метою було запровадження мережі жіночого громадського контролю в армії. Активна діяльність ОСМУ, зокрема лобіювання держорганів і публічне апелювання до громадськости, змусила Верховну Раду УРСР в липні 1990 року ухвалити постанову про впорядкування призову українців за межі республіки. Однак указ президента СРСР від 1 грудня 1990 року фактично скасував цей юридичний акт.

За таких умов ОСМУ почала тісно співпрацювати з громадськими організаціями націонал-демократичного спрямування і поставила спільну мету — незалежність України і формування самостійної армії, щоб кремлівська влада не змушувала українців брати участь у збройних конфліктах за межами УРСР. У жовтні 1990-го під зверненням II Всеукраїнських зборів НРУ до народу України «Про службу в армії» свої підписи поставили представниці не лише СУ і ЖГ, а й ОСМУ. Звернення закликало виконати згадану липневу постанову ВР УРСР^[10]. Як бачимо, в роки «перебудови» жіночі організації тісно співпрацювали з націонал-демократичними силами.

Уже в добу незалежности, від середини 1990-х років, в Україні починає формуватися ідейний фемінізм другої і третьої хвиль. Так само поруч із ліберально-демократичним з національним забарвленням фемінізмом заново постає український лівий фемрух, базований на гуманістичних принципах.

Отже, до часу проголошення незалежности України фемінізм і націоналізм перегорнули непрості сторінки взаємодії. З ХІХ століття і до 1920-х років український ліберально-демократичний, а почасти й соціал-демократичний фемінізм особливо не конфліктував із націоналізмом. Накладання дискримінації за національною ознакою вело до усвідомлення можливостей співпрацювати. Проте оформлення крайнього правого інтегрального націоналізму, який чітко (а не спектрально розмито, як це було доти) відмежувався від правоцентризму, породило його конфронтацію з фемрухом у 1930-х роках. Адже пріоритети інтегрального націоналізму — це колективізм, коли (в цьому випадку) інтереси нації і націоналістичної партії стоять вище за особистість і права людини, та коли постулюється теза про те, що в кожної нації «своя правда». У фемінізмі при всьому розмаїтті його напрямів інтереси жодної групи не можуть стояти вище за права людини, а загальнолюдські гуманістичні цінності не можуть нівелюватися на догоду інтересам нації, партії чи держави.

Тому фемінізм міг співпрацювати з націоналізмом лише на таких позиціях, що право на національну ідентичність — це право кожної людини, а не вроджена й незмінна характеристика певної етнічної групи людей. Отож коли ідентичності українки загрожувало зникнення, частина фемруху співпрацювала з тим націоналізмом, який де-факто був націонал-демократією, і зрідка з націонал-консерватизмом: згадаймо, що в українському контексті він із часів Липинського поєднувався не так із національним визначенням «по крові», як із прийняттям культури народу, на території якого ти живеш.

Замість післямови. Роздуми про фемінізм і націоналізм сьогодні

За фахом я історикиня, а не дослідниця сучасних громадсько-політичних рухів, і ще громадська активістка, тому не втримаюся і на завершення хоча б коротко скажу про взаємозв’язок історії й сучасности у взаємодії між фемінізмом і націоналізмом. Дослідниці фемінізму вже озвучували цю проблему під різними теоретичними кутами зору. Пропоную свій оригінальний аналіз і я — як післямову до мого історико-публіцистичного нарису.

Є така метафорична філософська модель, яка поєднує лінійний і циклічний погляди на розвиток людства і згідно з якою історія рухається по спіралі. У цій спіралі, умовно кажучи, процеси у верхньому часовому кільці часто дещо схожі на ті, що відбувалися в нижній частині спіралі, але внаслідок впливу попереднього розвитку вони або досконаліші, або регресивніші. Зрештою, в цьому контексті треба згадати діалектичну тріаду теза–антитеза–синтез, у якій остання фаза по-різному може комбінувати те нове, що вистояло в протистоянні зі старим, із тими старими підходами і проблемами, які з різних причин досі виявилися життєздатними. На мою думку, нинішній виток, фрагмент історичної спіралі як моделі взаємовідносин націоналізму й фемінізму химерно «завис» над попереднім витком другої половини 1930-х років.

Після відродження в другій половині 1980-х — у 2000-х роках в Україні націоналізму й фемінізму, між ними знову почалося жорстке ідеологічне протистояння, яке нині ми спостерігаємо й нині. На це є низка причин. З одного боку, націоналізм зробив апгрейд за рахунок сучасного євро-американського праворадикального руху з його опозицією ідеям неієрархічного суспільства рівности (а отже, з ідейним несприйняттям фемінізму) та «священною війною» проти гендерної теорії, ЛГБТ+ людей, глобалізації й мігрантів. А подекуди ще й із залученням ідей «загальнослов’янського братства», щоправда, після початку російської агресії в України крайні праві сили воліють про це не згадувати^[11]. З іншого боку, націоналістичні організації зробили таку собі контрревізію («назад до Сціборського й Донцова!») і знову відкрито апелюють до ідей інтегрального націоналізму саме зразка 1930-х років як до формального підґрунтя своєї ідеології.

У ХХІ столітті фемінізм в Україні пішов уперед у своєму розвитку, розцвів різними напрямами, став більше озвучувати сучасні проблеми жінок, а не лише апелювати до історичної націонал-визвольної традиції. Проте нині Україна в стані гібридної війни, поразка у якій загрожує країні втягненням в орбіту путінського авторитарного «русского міра», що, по суті, є транскордонним російським націоналізмом. Тому українське національне питання досі актуальне й важливе. І все-таки Україна — незалежна держава, а належати до українства — це тепер означає належати до титульної нації. На цьому тлі жінки в Україні більше обстають і борються за суто жіночі права, не приносячи їх (із мантрою на вустах «не на часі») у «вічну жертву» винятково національним інтересам. Загроза ідентичності українки порівняно з минулим нині менша, а от становище жінки кричуще відстає від реалій демократичних суспільств Заходу.

Водночас фемінізм виступає на передовій прогресивних суспільних змін, бо залишається в руслі первісного гуманістичного імпульсу пробуджених жіночих голосів, які з часом звучать як поліфонія. Дедалі глибше розробляються методи протидії дискримінаційним явищам щодо жінок, із якими досі український фемрух боровся мало або й узагалі ігнорував. Наприклад, більше уваги тепер приділяється становищу маргіналізованих груп жінок (найдратівливіший для ультраправих приклад — ЛБТ-жінки і заснування їхніх організацій, як-от «Інсайт» у Києві, «Сфера» в Харкові та ін.), а не універсалізуються всі проблеми жіноцтва під умовну середньостатистичну українку. Та все це ще не значить, що за новими суспільними викликами український фемінізм «забув» про національний складник: феміністка й одночасно патріотка — це нормальна, адекватна життєва реалія.

Ще дозволю собі припустити, що сучасна постпомаранчева і постєвромайданівська Україна в плані фемруху дещо нагадує пореволюційну Західну Україну у 1920–1930-х роках. Тоді українкам і українцям не вдалося втримати незалежність, на відміну від сьогодні, сусіди окупували все, а не лише Крим і Донбас. Та які не які демократія і громадянське суспільство в тодішній Польщі, як тепер у незалежній Україні (теж, по-моєму, «які не які»), дозволили жіночому руху бурхливо розвинутися, збагатитися різними напрямами, гарячими внутрішніми і зовнішніми дискусіями, законодавчими досягненнями. Головне, щоб нині, на відміну від «тоді», демократію на наших теренах укотре не зруйнували в той чи той спосіб.

Чи можлива тепер хоч якась співпраця між націоналізмом і фемінізмом, перетин інтересів? Тут, мені здається, обов’язково треба уточнити — ми говоримо про націоналізм у широкому чи ідеологічно вузькому розумінні. Націоналізм, фактично націонал-демократія, як і колись, може підтримувати феміністичні вимоги. Тому прагматична співпраця фемінізму з націонал-демократією в національному питані, питаннях прав і свобод українських громадянок була і є можлива. І ще треба згадати про релятивістське побутове сприйняття націоналізму в окремих регіонах Україні. У цьому контексті важливо розуміти, що історична традиція в колективній свідомості — вперта штука. Тому в Західній Україні націоналізм на побутовому рівні досі часто-густо ототожнюється не те що з націонал-демократією, а ще розмитіше — з національно-визвольною боротьбою і громадянським патріотизмом як таким узагалі.

Про це слід пам’ятати, коли ви, скажімо, жителька Запоріжжя і спілкуєтеся на Волині з людиною, яка каже вам, що вона «націоналістка». У цьому культурному контексті це не обов’язково корелюватиметься з припущенням, що ця особа — прихильниця модерного націоналізму і голосує за котрусь із сучасних крайніх правих партій. Насправді це може також означати, що ця людина вважає себе патріоткою, що вона шанує діячів і діячок національно-визвольного українського руху минулого та дотримується в широкому розумінні правого світогляду. Далі в розмові ви можете несподівано з’ясувати, що ця людина на виборах віддає свій голос за правоцентристські партії демократичного спрямування та обстоює фундаментальні цінності дотримання прав людини.

Тому стоячи на засадах інтерсекційної фемтеорії, треба розуміти, що взаємодія з націоналізмом може відбуватися на різних рівнях. І не кожна людина, яка скаже вам, що вона націоналіст/націоналістка, — це конче противник чи противниця фемінізму, на зразок тих, хто з кулаками виходять на контракції проти фемруху. Так званий громадянський націоналізм далеко не тотожний ультраправому радикалізму.

У рідкісних випадках можливий діалог і з неоконсерватизмом — з його поміркованим крилом. Маємо такий парадокс: з одного боку, під гаслами консерватизму в нас виступає багато запеклих противників Стамбульської конвенції про запобігання насильству стосовно жінок, з другого боку — випадок, коли на останніх президентських виборах 2019 року єдиним кандидатом, який не лише публічно висловився за її ратифікацію, а й визнав правильним феміністичне гасло «моє тіло — моє діло» і навіть підтримав право ЛГБТ+ спільноти (а отже, ЛБТ-жінок) на публічні акції та на офіційно зареєстроване партнерство, був Роман Безсмертний^[12]. Напередодні цих виборів він очолив новостворену партію РУХ +380, яку він проголосив ідеологічно неоконсервативною і базованою на цінностях християнського гуманізму^[13]. Звісно, це такий собі маргінальний приклад невдалого політпроєкту, але факт сам по собі однаково цікавий. Ще в українському фемрусі існує християнський фемінізм, представниці якого не бояться називатися феміністками, а не просто учасницями жіночого руху^[14].

Що ж до релігійного ультраконсерватизму, то світова практика вже знає й негативні приклади співпраці між ним і радикальним фемінізмом, коли певна феморганізація спільно з консерваторами дискримінує права котроїсь із соціально вразливих груп, по суті, відходячи від ідеї рівности прав. Наприклад, коли трансексклюзивна радфемівська організація «Фронт визволення жінок» відкрито співпрацює з американськими «релігійними правими», а саме з «Альянсом у захисті свободи», який виступає проти абортів і прав ЛГБТ+ людей у США. Головна ж їхня співпраця полягає в блокуванні законів, які захищають права транслюдей. Разом вони роблять усе можливе для ліквідації вже наявних соціальних програм і послуг для трансгендерних жінок і чоловіків^[15]. Чи можлива така співпраця у нас, скажімо, на ґрунті трансфобії? Будемо сподіватися, що ні.

Узагалі, між націоналізмом у його вузькому вираженні як крайньої правої ідеології та фемінізмом адекватна співпраця неможлива. Це майже так само справедливо і щодо ультраконсерватизму та фемінізму. Проте характерно, що і в 1930-х роках, і тепер крайні праві рухи намагаються створити альтернативний фемінізму жіночий рух у рамках своєї ідеологічної парадигми, засадничо базованої на ієрархічно-патріархальному світогляді. Однак помічено, що жіноцтво в лавах модерного націоналізму й ультраконсерватизму при утворенні будь-яких жіночих організацій категорично уникає самого слова «фемінізм» як лайливого. І це теж простий маркер для розуміння того, що фемінізм і націоналізм у вузькому ідеологічному визначенні несумісні.

Ось приклад. Нині існує таке явище як альт-фемінізм^[16], альтернативність якого полягає в ідеях «фемінізму для білих» та в біологізаторському антигендерному підході до проблеми взаємовідносин чоловіче–жіноче. Прихильниці так званого альт-фемінізму вже є й у нас. Однак його ідейна натхненниця Лана Локтефф категорично відкидає цю спопуляризовану назагал назву нового руху. Вона прямо зазначає, що вона не феміністка, і самé слово на «ф» для неї неприйнятне. Локтефф позиціонує себе як націоналістку (хоча в реальності її погляди близькі до неонацизму) в жіночому русі, який є складовою частиною більшого світового руху альт-райт — «нові праві»^[17].

На мою думку, свобода народам, право на національну ідентичність — це нормально, а національно-визвольна боротьба — це природне право людей зі спільною культурно-етнічною ідентичністю боронити свій спосіб життя, свою рівність з іншими націями. Проте національна ідентичність не повинна ставитися вище за інші ідентичності і позбавляти людей прáва на рівність за гендерною приналежністю, сексуальною орієнтацією, релігійними переконаннями (атеїзмом), інакшою етнокультурною чи будь-якою іншою ознакою. І вже точно національна українська ідентичність не дорівнює апріорно вищості чоловіків над жінками та не означає нерівности їхніх прав.

---

^[1] Мороз, Володимир. Жінка проти системи: modus operandi Мілени Рудницької // Український тиждень. — 16 грудня 2015: https://tyzhden.ua/History/181096.

^[2] Акименко, Катерина. Історія створення світової координаційної ради ідеологічно споріднених націоналістичних організацій // Сторінки історії: Збірн. наук. праць. — 2018. — Вип. 47. — С. 52–60: https://ela.kpi.ua/handle/123456789/29838

^[3] Ващук, Людмила. Правозахисна діяльність українських жіночих організацій за кордоном (1960–1980-ті рр.): джерелознавчий аспект // Ucraina magna. — 2017. — Vol. 2. — С. 286–296: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ucrmag_2017_2_19

^[4] Шолота, Христина. Участь українського жіноцтва Канади у загальноканадському жіночому русі ХХ ст. // Гілея: Науковий вісник. — 2015. — Вип. 95. — С. 151–156: https://intrel.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2015/10/gileya_2015_95_38.pdf

^[5] Лісова, Віра. Жінки в русі опору сімдесятих років («Сімдесятниці») // Віртуальний музей «Дисидентський рух в Україні»: http://museum.khpg.org/index.php?id=1202337115

^[6] Лишка, Яна. Міжнародний жіночий день: дата компартійна чи феміністична? // https://update.com.ua/likbez_tag/mzhnarodnii-zhnochii-den-data-kompartina-chi-femnstichna_n4315

^[7] Георгиевская, Елена. Альманах «Женщина и Россия» в контексте современного феминизма // РФО «ОНА». — 15 апреля 2017: https://ona.org.ru/post/159612502793/woman-and-russia

^[8] Якименко, Людмила. Інтертекстуальні виміри фемінного дискурсу публіцистики Надії Світличної й Соломії Павличко // Гілея: Науковий вісник. — 2017. — Вип. 116. — С. 262–266: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=gileya_2017_116(1)__66

^[9] Феминизм // Большая советская энциклопедия / Гл. ред. А. Прохоров. — 3-е изд. — М.: Советская энциклопедия, 1977. — Том 27: Ульяновск—Франкфорт: http://endic.ru/enc_sovet/Feminizm-93342.html

^[10] Бесчастний, Віктор. Типологія сучасного жіночого руху в Україні // Громадські об’єднання в Україні: Навч. посіб. / За ред. В. Бесчастного. — К.: Знання, 2007: https://pidru4niki.com/18421120/pravo/tipologiya_suchasnogo_zhinochogo_ruhu_ukrayini

^[11] Мрачник, Дмитрий. Украинские ультраправые: обречены быть русскими // Нігіліст. Продуктивна руйнація. — 5 жовтня 2017: https://www.nihilist.li/2017/10/05/ukrainskie-ul-trapravy-e-obrecheny-by-t-russkimi/

^[12] На «10 незручних питань» відповідає кандидат в президенти Роман Безсмертний // Українська Гельсінська спілка з прав людини. — 7 березня 2019: https://helsinki.org.ua/articles/na-10-nezruchnyh-pytan-vidpovidaje-kandydat-v-prezydenty-roman-bezsmertnyj/

^[13] Кривенко, Світлана. Перша неоконсервативна. Роман Безсмертний виступив ініціатором нової партії // Zik. — 29 січня 2019: https://zik.ua/news/2019/01/28/persha_neokonservatyvna_roman_bezsmertnyy_vystupyv_initsiatorom_novoi_partii_1497479

^[14] Християнський фемінізм в Україні // https://www.facebook.com/groups/1124884147573401/?fref=nf&__tn__=C-R#_=_

^[15] Франк, Юрий. Краткая история трансфобии в феминизме: от Дженис Реймонд до Джоан Роулинг // https://medium.com/@chronozaur/

^[16] Георгиевская, Елена. Наци-феминизм: атлантесса расправила крылья // Нігіліст. Продуктивна руйнація. — 8 березня 2019: https://www.nihilist.li/2019/03/08/naci-feminizm-atlantessa-raspravila-krylya/

^[17] Андреева, Дарья. Лана Локтефф: «Феминистки испорчены левыми идеями — женщины на Западе имеют все самое лучшее» // https://vespa.media/2017/04/lana-lokteff-feministki-isporchenyi-levyimi-ideyami-zhenshhinyi-na-zapade-imeyut-vse-samoe-luchshee/

Друга світова війна поклала кінець протистоянню ОУН з організованим фемрухом, але не суперечкам про практичні й теоретичні аспекти «жіночого питання» всередині націоналістичного середовища. Проблема участи українського жіноцтва в лавах ОУН та Української Повстанської Армії у 1939–1954 роках непроста. З одного боку, дослідники і дослідниці підкреслюють, що жінок у націоналістичному підпіллі було багато.

Проте що це значить, і яка роль відводилася жінкам в ОУН–УПА? Як свідчать архівні матеріали, на які у своєму дослідженні^[1] посилається історикиня Леся Онишко, в націоналістичному підпіллі було організовано жіночу мережу, в компетенції якої входило розповсюдження агітпродукції, магазинування продуктів, одягу, канцтоварів, проведення релігійних свят у націоналістичному дусі. Для роз’яснення ролі жінки в ОУН–УПА проводилися бесіди на теми про жінку — сестру-жалібницю, санітарку, розвідницю, зв’язкову, кухарку, кравчиню. Крайовою провідницею жіночої мережі ОУН(р) у 1941–1943 роках була Катерина Зарицька.

Цей перелік нагадує продовження теми інтегрального націоналізму про жінку як своєрідну «молодшу» помічницю чоловіка. Жінок не допускали до реально вагомих керівних посад, відводили їм традиційно жіночі сфери діяльности. Щодо участи жінок у військових підрозділах у тій-таки націоналістичній Конституції 1939 року зазначалося: «Всі громадяни Української Держави мужеського пола зобов’язані до військової служби» і лише «У випадку потреби громадяни Української Держави жіночого полу зобов’язані до допомогової служби для оборони Держави» (арт. 1, розд. VІІІ).

Тут чимало читачок і читачів можуть резонно нагадати про разючі винятки. Серед довірених осіб Романа Шухевича, який 1943 року очолив ОУН–УПА, були Катерина Зарицька (організаторка й очільниця з того самого року Українського Червоного Хреста УПА), Галина Дидик, Одарка Гусяк, які виконували особливо важливі завдання зі встановлення зв’язку між членами Проводу, стежили за виконанням доручень і розпоряджень Шухевича. А 1944 року до президії новоствореної Української Головної Визвольної Ради — своєрідного підпільного парламенту й уряду одночасно, організованого з ініціативи Шухевича, — ввійшла Дарія Ребет, яка брала участь і в розробці програмних документів УГВР.

Важливо розуміти, що в умовах Другої світової війни ОУН в Україні до 1943 року і після — це дві великі різниці. Узагалі, ОУН об’єднувала харизматичних людей із дуже різним баченням націоналізму, що призводило і до конфліктів. Після вбивства Коновальця 1938 року в ОУН стався розкол: старше покоління (зокрема, Сціборський) пішло здебільшого за Андрієм Мельником, а молодше — за Степаном Бандерою, утворивши 1940 року ОУН (революційну), яку ще часто називають бандерівською. Цей перший розкол був не ідеологічний, а радше через різні методи боротьби і конфлікт поколінь. А от від 1943-го і до 1954 року тривав внутрішній конфлікт в ОУН(р), який, зрештою, завершився другим розколом. У цьому конфлікті був ідеологічний складник, що його дослідники і дослідниці чомусь часто опускають. На мою думку, цей складник важливий і для розуміння, чому із 1943 року жінок стали більше допускати до окремих керівних посад в ОУН–УПА і взагалі до підпільної боротьби.

У 1943 році на ІІІ Надзвичайному великому зборі ОУН(р) головні політичні компоненти ідеології націоналістів-революціонерів було піддано ревізії. Важко сказати, чому новий голова проводу ОУН(р) на українських землях Шухевич — доти прихильник інтегрального націоналізму, який 1941-го очолював батальйон «Нахтігаль», а в 1941–1943-му — 201-й батальйон шуцманшафту, — змінив свої погляди на ідеологію націоналізму. Можливо, побачив нацистський праворадикалізм у дії. (А може, пожартую, згадав свою бабусю, феміністку Герміну Шухевич-Любович^[2], у якої жив у юності і яка була послідовницею емансипаційного руху Наталі Кобринської, ініціаторкою і співзасновницею Клубу русинок у Львові (1893, перша і довголітня голова) та Жіночої спілки промислової «Труд» (1900–1914).)

Отож 1943 року замість «Україна для українців» на перший план виходить нове гасло «Свобода народам і людині». Було змінено програму і статут ОУН(р), проголошено боротьбу як проти більшовизму, так і проти німецького нацизму. За мету боротьби обрали будівництво в перспективі демократичної за суттю, соціально орієнтованої держави, а не тоталітарної на засадах вождизму й однопартійности. Створена 1944 року УГВР логічно продовжила зміни: вона стала політичною надбудовою ОУН–УПА, до неї ввійшли представники різних довоєнних партій, а президентом УГВР узагалі обрали колишнього українського соціаліста-революціонера і члена УЦР Кирила Осьмака. За такої фактичної відмови від інтегрального націоналізму і дрейфу в бік націонал-демократії, очевидно, й жінки в підпіллі здобули більше можливостей.

Проте на еміграції ОУН(р) очолював не Шухевич, а Бандера. До загибелі Шухевича 1950 року внутрішній конфлікт у партії тлів, але стримувався, а після того яскраво спалахнув. Бандера і його прихильники (серед них позапартійний Донцов) уважали постанови III Надзвичайного збору ОУН 1943 року разом з уточненнями конференції ОУН(р) на українських землях 1950 року чинними, але наполягали, щоб програмні поступки на користь демократії і світоглядного плюралізму, зроблені під час війни, були передусім тактичним кроком, який не стосується основних принципів революційного націоналізму, базованих на постулатах Донцова й авторитарних поглядах самого Бандери. Їхні опоненти, головно послідовники «пізнього» Шухевича Лев Ребет, Дарія Ребет та Зиновій Матла заперечували такий підхід і наполягали, що демократія західного зразка та світоглядний плюралізм стали і повинні бути засадничими елементами ідеології ОУН(р)^[3].

У протистоянні «демократії» і «провідництва» центральну роль нарівні зі своїм чоловіком відігравала Дарія Ребет. Власне, вона ще з 1938 року виступала проти посилення авторитаризму в ОУН, а із 1944-го взагалі почала гостру полеміку із самим Бандерою. У 1950–1951 роках Дарія Ребет звернулася до нього з кількома листами, у яких звинуватила Бандеру у вождизмі, незаконному на післявоєнній еміграції присвоєнні звання провідника ОУН(р) та у відході від світоглядно-ідеологічних і програмних постанов III Надзвичайного великого збору ОУН(р). Тимчасом в Україні новий (після загибелі Шухевича) головний командир УПА і голова проводу ОУН(р) на українських землях Василь Кук видав директиву зняти ім’я Бандери з гасел підпілля^[4].

У 1954 році ОУН(р) остаточно розкололася. Інтегральною частиною й далі керував Бандера, а націонал-демократичну за суттю ОУН (тепер з означенням «закордонна», бо на той час більшість уцілілих націоналістичних лідерів опинилася в діаспорі) очолив Лев Ребет. У 1957 році агент КГБ Богдан Сташинський убив Ребета, а 1959 року — Бандеру. Так завершилося протистояння двох очільників революційного націоналізму, але не їхніх послідовників.

Щодо жіночого питання ОУН(б) й надалі залишалася на позиціях інтегрального (чинного) націоналізму. У 1971 році, аналізуючи причини «застою» в націоналістичному середовищі, син Мілени Рудницької, історик української суспільно-політичної думки і публіцист Іван Лисяк-Рудницький у гострому полемічному тоні писав про «неподолану спадщину тоталітарного націоналізму»^[5]. Про ОУН(з) варто згадати, що в 1979–1991 роках її очолювала Дарія Ребет, яка відзначалася активністю і в розбудові жіночого руху в діаспорі^[6]. У 1945 році вона взяла участь у І З’їзді українського жіноцтва в Німеччині, де її обрали до головної управи. За участи Дарії Ребет було створено міжнародну Лігу жінок в екзилі (вигнанні), у якій, крім українок, об’єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей і постійним секретарем якої вона стала. Дарія Ребет писала теоретичні статті і так само ґрунтовані на власному досвіді — як про націоналізм, так і про жіночий рух. Як побачимо далі, це непоодинокий випадок поєднання двох таких іпостасей у повоєнні десятиліття.

---

^[1] Онишко, Леся. Роль жінки в українському національно-визвольному русі середини XX століття // Український визвольний рух: Наук. збірн. — Львів, 2004. — Збірн. 3. — С. 30–38: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/67012/05-Onishko.pdf?sequence=1

^[2] Криштопа, Олег. Роман Шухевич: як онук першої галицької феміністки став на захист української державності // 5 канал. — 18 червня 2020: https://www.5.ua/suspilstvo/roman-shukhevych-iak-onuk-pershoi-halytskoi-feministky-stav-na-zakhyst-ukrainskoi-derzhavnosti-217269.html

^[3] Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 32–39: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par6

^[4] Зайцев, Олександр. Дарія Ребет і боротьба за демократизацію ОУН // Дарія Ребет. Спогади. — Львів, 2018. — С. 7–16: http://www.pwin.pl/ksiazki%20z%20Ukrainy/zajcew.pdf

^[5] Касьянов, Георгій. До питання про ідеологію Організації Українських Націоналістів (ОУН): Аналітичний огляд. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2003. — С. 44–51: http://litopys.org.ua/kasian/kas201.htm#par8

^[6] Безсмертний-Анзіміров, Андрій. Дарія Ребет // День. — 26 лютого 2015: http://incognita.day.kyiv.ua/dariia-rebet.html

Поразка УНР та входження українських територій до складу Радянської Росії (й утворення квазідержавної УРСР), Польщі, Чехословаччини й Румунії жодним чином не придушили ні фемрух, ні націоналізм. Ба більше, саме 1920-ті й особливо 1930-ті на Західній Україні (тут і далі маються на увазі Галичина і Волинь у складі Польщі; фемрух на Закарпатті^[1], Буковині й південній Ізмаїльщині був надто локальним) стали періодом кристалізації й піднесення і фемінізму, і націоналізму. У Радянській Україні, підконтрольній Москві, з націоналізмом одразу все було ясно, а ліводемократичний жіночий рух після короткого розвою в першій половині 1920-х сталінський режим просто розчавив. Формально влада й надалі декларувала «рівність» у правах чоловіків і жінок, тимчасом засилаючи в табори українських феміністок (як-от діячку Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, марксистську феміністку Надію Суровцову 1927 року), відновивши заборону абортів і обмеживши підстави для розлучення. Згадана Євгенія Бош, яка була троцькісткою (а отже, в опозиції до сталінізму) й ідейною революціонеркою, внутрішньо зламалася і 1925 року наклала на себе руки. Її доньку Ольгу Коцюбинську-Бош у 1930-х роках репресували, вона вісім років провела в таборах на Колимі^[2].

У порівняно демократичній (принаймні до середини 1930-х років) Польщі українки мали змогу далі боротися за свою емансипацію. Жіночих організацій тут існувало чимало, а найвпливовішою і найчисельнішою став Союз українок, який на піку своєї діяльности нараховував 60 тисяч членкинь^[3]. Зрозуміло, що при такій великій кількості СУ об’єднував жінок різних політичних уподобань. Та все-таки керманички організації, зокрема найвідоміша її очільниця Мілена Рудницька, прагнули, щоб СУ стояла на позиціях ідейного фемруху і демократичних цінностей.

Однак із формуванням у 1920-х роках інтегрального націоналізму і створенням 1929 року Організації українських націоналістів (ОУН) між фемінізмом і націоналізмом визрів конфлікт. У 1980-х за цю тему однією з перших узялася Марта Богачевська-Хом’як, сучасні ґрунтовні наукові дослідження про це належать відомій історикині Марті Гавришко й іншим з Української асоціації дослідників жіночої історії^[4]. Тут я спробую лише коротко проаналізувати суть протистояння (чи й співпраці теж?) фемруху й інтегрального націоналізму, під кутом зору і теорії, і практики їхньої взаємодії.

У 1920-х роках, поки інтегральний (чинний) націоналізм ще викристалізовувався, феміністки майже не стикалися з неприхованою ворожістю з боку націоналістів. Ба більше, як у дореволюційні й революційні часи, представники і представниці обох таборів у контексті боротьби за визволення українського народу часто ставилися одні до одних із взаємною повагою. (Укотре нагадаю, що я опускаю антагонізм між лівим жіночим рухом і націоналізмом, тим паче в Західній Україні у 1920–1930-х домінував не він, а таки фемрух ліберал-демократичного спрямування.)

Дмитро Донцов ще навіть 1931 року в розвідці «Олена Пчілка: проба реабілітації»^[5] героїзував постать Олени Пчілки і в позитивному ключі згадував її співпрацю з «піонеркою жіночого руху» Наталею Кобринською в контексті її діяльности в жіночому русі до революції і революційного часу. Проте завважмо, як саме хвалить Пчілку Донцов: «З давних давен і свої, і чужі, подорожники, завважили, що на Україні стрічається більше жінок-мужчин, ніж чоловіків-мужчин. Деякі з учених, як Щербаківський, зв’язували цей факт з довго існувавшою в нашій землі системою матріархату. Чи це факт, чи здогад, але Ольга Косачева всією своєю діяльністю, а була вона дуже різнородна, належала якраз до цього типу жінок-мужчин, з твердим характером, невгнутими переконаннями».

Тобто, за Донцовим, жінка лише тоді може бути героїнею, коли за характером вона чоловік. Така собі типова андроцентрична похвала жінки одночасно із завуальованою мізогінією. Не без сарказму відзначу: здається, ще трішки і патріарх інтегрального націоналізму виведе першу в історії обґрунтовану концепцію гендерної небінарности «жінок-мужчин». Я, звичайно, утрирую й жартую.

І все-таки у 1920-х роках взаємні випади були поодинокими. Що казати, якщо дружина Дмитра Донцова Марія Бачинська короткий час навіть очолювала СУ (1926–1927). Культовою постаттю і для націоналістичного, і для фемруху 1920-х була Ольга Басараб — членкиня націоналістичної Української Військової Організації й одночасно СУ, котру за її діяльність 1924 року закатувала польська поліція. Усе змінилося зі створенням 1929 року ОУН, яка на теоретичній базі Донцова (парадокс: сам Донцов так і не вступив в ОУН) і тогочасного європейського праворадикального руху розробила чітку ідеологію, у якій інтереси нації і партії ОУН стояли вище за будь-які інші, зокрема й за права жінок. Задля справедливости треба відзначити, що й СУ 1928 року вирішив не брати участи в діяльності націоналістичного підпілля, зберігаючи демократичний принцип вільного права вибору своїми членкинями тієї чи тієї політичної партії (або ж безпартійности).

У дійсності через ідеологічні розбіжності між СУ і ОУН почалася конфронтація. Щоб сформулювати позицію ОУН, окреслю теоретичні засади інтегрального націоналізму в «жіночому питанні». На сторінках націоналістичних часописів фемінізм розмежовували з жіночим рухом: перший уважали анахронізмом, який приносить інтернаціоналізм, насправді жіноче питання може вирішити лише націоналізм. Однак «жіноче питання» теоретики ОУН сприймали по-біологізаторськи й ієрархічно: українська жінка у них виступала радше як «молодша» партнерка чоловіка в його боротьбі на національному фронті, котра повинна беззастережно виконувати свою репродуктивну місію. Ось як про це теоретизував у своїй праці «До питання призначення української жінки» М. Рак: «Ми дійшли до основних питань призначення українського жіноцтва, це: а) дати якнайбільше й якнайздоровіше молоде покоління та б) підготовлятися до зриву й державного будівництва»^[6].

Такий підхід у Європі 1930-х років типовий для праворадикальних рухів, які відкидали ідею рівних прав жінок. Наприклад, у німецькій НСДАП жінок було лише 5 %, а після приходу нацистів до влади 1933 року з 35 депутаток німецького Рейхстагу 30 заарештували, а четверо в очікуванні репресій учинили самогубство^[7]. Під впливом таких ідей (щоправда, більше італійського фашизму, ніж німецького нацизму) один із головних ідеологів ОУН Микола Сціборський видав досі культову в середовищі крайніх націоналістів книгу «Націократія» (1935)^[8]. У цій праці він, попри критику окремих надмірностей у засадах європейського фашизму, загалом його схвалив: «Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинности вони поклали здорові принципи авторитарности проводу нації, ієрархії, обов’язку й дисципліни». Демократію Сціборський гостро розкритикував, зокрема як «звульгаризований лібералістичний культ особистости (“ціль всього — людина!”)», зазначивши натомість, що «націоналізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя й гуманізму». Він іще раз проголосив уже відоме «Нація понад усе!» і що владу в Україні здійснюватиме «Вождь Нації, найкращий з найкращих її синів».

Звісно, така авторитарна й наскрізь андроцентрична ідеологія не могла не викликати опору з боку феміністок. Мілена Рудницька критикувала підхід ОУН, згідно з яким «Для націоналістичної доктрини носієм нових ідей, творчим, єдино рішальним чинником в громадянстві і державі є лише мужчина. По їхньому, жінка має себе здійснювати тільки в материнстві, одиноким полем її діяльности є тільки родина, її вартість міриться скількістю дітей приведених нею на світ. Материнські завдання націоналізм зводить виключно до біологічної функції» (цитата з її виступу на конгресі СУ 1937 року)^[9].

Цікаво, що конфлікт націоналізму й фемінізму точився і всередині СУ та ОУН. Остання як дуже чисельна організація об’єднувала у своїх лавах жінок із різною політичною орієнтацією. Ті з них, хто в 1930-х роках підтримували ОУН, почали відмежовуватися від терміна «фемінізм» і нейтрально називати свою діяльність жіночим рухом. За узагальненими даними польських поліційних органів, які Марта Гавришко наводить у ґрунтовній статті «Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках»^[10], залежно від місцевих осередків подекуди до 10 % членкинь СУ у 1934–1935 роках належали до ОУН. Тому націоналістична опозиція в СУ не раз виступала проти Рудницької й інших ідейних феміністок. Не дивно, що й Рудницька 1937 року в листі до видатної феміністки часів революції й емігрантки Софії Русової виражала занепокоєння «моральним спустошенням» молоді в Галичині під впливом антидемократичних ідеологій.

Проте й прихильниці націоналізму подекуди мали відвагу критикувати антифеміністичну політику. Знаменитим став текст «Якими нас прагнете?»^[11] поетеси й націоналістки Олени Теліги (надрукований у «Віснику» Донцова 1935 року). Теліга засуджувала сліпе перенесення в український націоналізм «поглядів фашистів на роль жінки», заперечувала звуження місця жінки до «чотирьох К» (Kinder, Küche, Kirche, Kleider — діти, кухня, церква, плаття) і називала це «старопруським поглядом». Теліга також рішуче відкидала три óбрази, що їх нав’язували жіноцтву чоловіки — «жінки-рабині», «жінки-вамп» і «жінки-товаришки». Вона різко завважила: «Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині», — і вимагала відійти від постулату «жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси».

Парадоксально, але по суті заперечуючи погляди провідників ОУН на жінок, Теліга формально не визнає, що критикує саме інтегральний націоналізм. Натомість вона робить антифеміністичну ремарку: «Треба ще більш рішуче відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К». Це ніби спроба протягнути ідеали фемінізму в інтегральний націоналізм через «чорний хід», як такий собі «нефеміністичний фемінізм» (каламбур мій). Задля справедливости зазначу, що навіть таку непряму критику ОУН Теліга могла публічно висловити лише тому, що формально вона вступила до лав партії 1939 року і за кілька років до того могла дозволити собі відкрито критикувати жіноче питання в праворадикальному русі.

Поляризація поглядів демократичного фемінізму й інтегрального націоналізму вочевиднилася після вбивства 1938 року голови ОУН Євгена Коновальця, після чого партія ще більше радикалізувалася. Наступного року концепцію націократії Сціборського поклали в основу політичної програми ОУН^[12], а в першій статті (артикулі) першого розділу проєкту націоналістичної Конституції Української Держави^[13] авторства того ж таки Сціборського було записано: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Очолювати державу мав «Голова Держави — Вождь Нації», який мав бути «водночас Головою Проводу Українських Націоналістів» (арт. 10, розд. ІХ). Також зазначалося: «Існування політичних партій, ґруп, орґанізацій та ідеольоґічних вільних гуртів — заборонене в Українській Державі. Одинокою ідеольоґією, що виховує громадян Української Держави, є ідеольоґія Українського Націоналізму, а одинокою формою політичної орґанізації суспільства є Орґанізація Українських Націоналістів» (арт. 7–8, розд. ІХ).

Становище жінки в такій тоталітарній Українській Державі визначалося специфічно. З одного боку, потужний жіночий рух у Західній Україні і, як наслідок, участь у партії освічених ідейних українок зумовили формальну поступку з боку ОУН: «Всі громадяни Української Держави, як чоловіки, так і жінки, рівні перед державними законами… Жінка в Українській Державі має всі цивільні та політичні права нарівні з чоловіками» (арт. 5, розд. Х). Ще цікаво, що жіночий рух добився широкого вживання фемінітивів у Західній Україні і Сціборський використовує їх у тексті Конституції, а не лише чоловічий рід як загальний.

З іншого боку, про участь жінок у владі в Конституції Сціборського було сказано таке: «Послом до Державного Сойму може бути кожний/а/ український/ка/ громадянин/ка/, що має цивільні й політичні права та досягнув/нула/ 25 років життя. Право обирати послів до Державного Сойму мають усі українські громадяни/ки/, що посідають цивільні й політичні права та досягнули 21 рік життя» (арт. 3–4, розд. IV). Й одночасно: «У спосіб, передбачений окремими законом виборчої ординації, кандидатів на Послів до Державного Сойму визначають Виборчі Комісії, зложені з Мужів Довірря» (арт. 2, розд. IV). Виходило по-тоталітарному химерно: громадянки, як і громадяни, мали право бути депутатками Сойму, але тільки коли їхні кандидатури схвалять якісь «мужі» з націоналістичних виборчих комісій. Лише з «мужів довір’я» мала складатися і «Верховна Рада Національної Праці» (арт. 5, розд. ІХ). Звичайно, Голову Держави — Вождя Нації теж описано лише в чоловічому роді.

1938–1939 роки стали піком у протистоянні фемруху й інтегрального націоналізму ще з однієї причини. Саме тоді, після того як польська влада на якийсь час заборонила СУ, Рудницька заснувала вже виразно ідейно феміністичну, а не широку жіночу організацію. До того ж не громадську, а партію під назвою «Дружина княгині Ольги». ОУН розгорнуло кампанію проти ДКО, називаючи її інтернаціоналістичною, космополітичною, антисімейною. Феміністки ж критикували ОУН за тоталітарний світогляд і нехтування правами жінки як людини, а не просто помічниці чоловіка.

Лише початок Другої світової війни у вересні 1939-го перервав гострий ідеологічний конфлікт ОУН з ДКО. І все-таки, треба зауважити, теорія і практика — це не завжди одне й те саме. Тут я знову повернуся до інтерсекційного підходу. Більшість західноукраїнських феміністок переживали подвійну дискримінацію — як власне жінок і як українок. І не просто переживали, а й усвідомлювали її та намагалися боротися проти обох видів утиску їхніх прав. Тому демагогія ОУН про інтернаціоналістичність, космополітизм і антисімейність фемінізму (до речі, нічого не нагадує вам із сучасних обвинувачень модерним націоналізмом фемінізму?) була несправедливою щодо ДКО й СУ.

У дійсності до 1938 року СУ й ОУН, попри всі ідеологічні розбіжності, не раз співпрацювали, коли йшлося про національно-визвольну боротьбу українського народу. ОУН і СУ спільно протистояли репресивній пацифікації (від лат. pacificatio — заспокоєння), яку в 1930–1931 роках провадила польська влада проти українського населення на Галичині, гостро протестували проти організованого сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років в УРСР. Для координації спільних дій у цих питаннях Мілена Рудницька листувалася навіть із самим головою ОУН Євгеном Коновальцем. Щоправда, сам Коновалець, на відміну від свого оточення, мав вельми помірковані ідеологічні позиції: його дратував непідконтрольний йому процес радикалізації ОУН і він якось прямо сказав, що «помиляється, хто шукає для націоналізму взорів у фашизмі або гітлєризмі»^[14].

Згадаю також, що коли 1935 року легальне Українське націонал-демократичне об’єднання (попри назву, радше ліберал-демократичне) виступило за політику нормалізації з польським урядом, його активна членкиня Мілена Рудницька (посол до польського Сейму від УНДО в 1928–1935 роках, де працювала в освітній і закордонних справ комісіях) разом із СУ відмовилася підтримувати тоді ще свою партію. З ухваленням нової Конституції Польща переходила від демократичного до авторитарного ладу, скажімо, відтепер президент назначав третину сенаторів і керував і Сеймом, і збройними силами, і навіть судами. У результаті на цих парламентських виборах не було обрано жодної української жінки (як і націоналіста, адже ОУН була нелегальною і, звичайно, теж саботувала вибори) — фемрух бойкотував антиукраїнські й антидемократичні вибори, щоб не легітимізувати польський авторитаризм.

Так, ОУН і СУ кооперувалися лише з тактичних міркувань, але й це ставить під сумнів тотально антагоністичний характер протистояння націоналізму й фемінізму в Західній Україні, принаймні в першій половині і середині 1930-х років. Хоча це не заперечує, а лише корелює його реальний градус у рамках діалектичного й інтерсекційного методологічних підходів. На завершення розгляду проблеми фемінізму й націоналізму на західноукраїнських землях у 1920–1930-х наведу розлогу цитату ідейної противниці ОУН, на позір ліберал-демократичної феміністки Мілени Рудницької з її статті в першому номері часопису «Жінки» (1935): «…не можна заперечити, що хоча невідрадні умови національного життя зупиняють процес громадського назрівання українського жіноцтва, то одночасно саме завдяки ним, завдяки цим невідрадним умовам зв’язок між українською жінкою і Нацією став за останні роки нерозривний. Важке положення, в якому опинився Нарід, пробудило в широких масах жіноцтва зацікавлення громадськими справами, “політикою”. Воно каже нам призадуматися над українською дійсністю та вглиблюючись в її причини, шукати коренів лиха. Вона, ця жахлива українська дійсність, потрясає нашим сумлінням, виводить нас із круга еґоїстичних родинних інтересів та єднає нас у почуваннях болю і сорому, тривоги і бунту з цілістю Нації»^[15].

---

^[1] Ґабор, Василь. Жіночий рух у Карпатській Україні: національні, соціально-політичні та культурно-освітні аспекти (За матеріалами жіночої преси Галичини 1938–1939 рр.) // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. — 2017. — Вип. 7. — С. 197–217: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=ZPNDZP_2017_7_13

^[2] Герей, Василь. Доля дітей Коцюбинського // http://na-skryzhalyah.blogspot.com/2016/05/blog-post_64.html

^[3] Гавришко, Марта. Галицькі феміністки 1930-х: нацистське «Кухня–Церква–Діти» не для нас // Історична правда. — 29 грудня 2012: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/29/11244/view_print/

^[4] http://www.womenhistory.org.ua/index.php/elektronni-resursi/16-elektronna-biblioteka

^[5] Донцов, Дмитро. Мати Лесі Українки (Олена Пчілка) (1958) (перше видання «Олена Пчілка: проба реабілітації», 1931) // https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/DviLiteratury/OlenaPchilka.html

^[6] Цит. за: Кісь, Оксана. Між особистим і політичним: ґендерні особливості досвіду жінок-учасниць національно-визвольних змагань на західно-українських землях у 1940–1950-х роках // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4. — С. 591–599: http://www.womenhistory.org.ua/images/NaZo_2013_4_5.pdf

^[7] Гавришко, Марта. Галицькі феміністки 1930-х: нацистське «Кухня–Церква–Діти» не для нас // Історична правда. — 29 грудня 2012: http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/29/11244/view_print/

^[8] Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1935) // https://chtyvo.org.ua/authors/Stsiborskyi/Natsiokratia/

^[9] Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf

^[10] Гавришко, Марта. Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2014. — Вип. 24. — С. 85–97: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Uks_2014_24_8

^[11] Теліга, Олена. Якими нас прагнете? (1935) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=14045

^[12] Зайцев, Олександр. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. — 2012. — № 1. — С. 89–101: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=UIJ_2012_1_7

^[13] Сціборський, Микола. Нарис проєкту Основних Законів (Конституції) Української Держави (1939) // https://constituanta.blogspot.com/2012/04/1939.html

^[14] Зайцев, Олександр. ОУН і авторитарно-націоналістичні рухи міжвоєнної Європи // Український історичний журнал. — 2012. — № 1. — С. 89–101: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=UIJ_2012_1_7

^[15] Цит. за: Богачевська, Марта. Український фемінізм у Польщі між двома світовими війнами // Сучасність. — 1984. — № 11: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/3183/file.pdf

Вибуховий ефект для національного й жіночого рухів в Україні мала Українська революція 1917–1921 років, яка почалася на тлі Першої світової війни, що тривала з 1914-го. Більшість жіночих організацій підтримали революційні події від самого початку — після зречення імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року. Однак сформований Тимчасовий уряд спершу проігнорував головну вимогу фемінізму першої хвилі — дати жінкам виборчі права. Тоді ВЛРЖ 1 квітня (19 березня за ст. ст.) вивів на вулицю понад 40 000 жінок, яких очолили керівниця ВЛРЖ Поліксена Шишкіна-Явейн та Віра Фігнер. (Остання, до речі, в політичному плані підтримувала соціал-ліберальних конституційних демократів; це до поширеного нині націоналістичного міфу про суто більшовицький характер жіночого руху в роки революції.) Після цього Державна Дума внесла поправку у свій маніфест — про виборчі права «без різниці статі». Отож українки в Російській імперії здобули виборчі права ще до того, як восени 1917 року владу в Петрограді захопили більшовиків, про що нині чомусь не згадують. Ну, а українки в Австро-Угорщині користувалися виборчим правом ще з 1907 року, правда, з обмеженнями через майновий і освітній ценз.

В Україні фемінізм першої хвилі поляризувався: на одному полюсі — прихильниці інтернаціоналізму, на другому — ті, хто, крім емансипації жіноцтва, виступили за національне визволення. Донедавна про феміністок інтернаціонального крила говорилося більше, це якоюсь мірою зрозуміло. Скажімо, «залізна леді» українських більшовиків, уродженка Херсонщини Євгенія Бош — фактично перша в історії України жінка, яка очолила уряд: з грудня 1917-го по квітень 1918-го вона керувала Народним Секретаріатом Української Народної Республіки Рад у Харкові (з лютого в Києві). Та й знаменита Олександра Коллонтай з українського роду Домонтовичів, одна з організаторок більшовицьких жіночих відділів, 1919 року жила і діяла в Україні.

Однак проголошена більшовиками рівність чоловіків і жінок не була їхнім винаходом. Як уже сказано, жіночий рух добився цього сам ще на світанку революційних подій. Так само соціалісти в УНР, які виступали спершу за автономію, а в січні 1918-го проголосили повну незалежність України, солідаризувалися з вимогами фемруху. До того ж багато українських феміністок підтримували УНР. Це було строкате представництво: безпартійні демократки, соціал-лібералки, соціалістки національного спрямування… Узагалі, від початку в Центральній Раді зі 115 депутатів було 11 жінок, серед них Марія Грушевська-Вояківська, Софія Русова, Зінаїда Мірна, Людмила Старицька-Черняхівська. Зі зростанням чисельности УЦР збільшилося і представництво в ній депутаток — до 21 особи. До складу Малої Ради (первісно 20 осіб), виконавчого органу УЦР, входило троє жінок — Валерія О’Коннор-Вілінська, Зінаїда Мірна і Людмила Старицька-Черняхівська.

Як зазначає дослідниця Ірина Тишко, в УЦР жінки становили тільки 3,2 % від загальної кількости депутатів. Для порівняння: у Верховній Раді I скликання незалежної України жінок було 2,5 % (12 із 475 депутатів), ІІ скликання — 4,1 % (18 із 436 депутатів)^[1]. Як для першого в історії України парламенту, де жінки отримали право бути депутатками, УЦР таки дуже прогресивна. А от показники Верховної Ради незалежної України яскраво свідчать, що з часів революції у СРСР із реальними політичними правами жінок біда.

Кілька слів про Марію і Михайла Грушевських. Марія Грушевська дружила й співпрацювала з Наталею Кобринською, яка стояла біля джерел українського фемінізму, ба навіть 1886 року була на вінчанні Марії і Михайла Грушевських. Останній у статті «Наталія Кобринська» (1900) підтримав становлення українського жіночого руху. Тож феміністкою була не лише Марія, а й Михайло — один із перших українських феміністів. Аналізуючи історичні причини соціальної нерівности видатний науковець Грушевський, зокрема, зазначав, солідаризуючись із фемінізмом: «першим актом нерівности всередині роду племені являється поневолення жінки»^[2]. Свої ідеї батьки прищепили й дочці, науковиці Катерині Грушевської, яка у 1920–1930-х роках гостро критикувала андроцентризм у гуманітарних дослідженнях. Катерину було репресовано, не в останню чергу за її фемпідходи в науці, вона загинула 1943 року на засланні.

Повернімося до Української революції і жіночого питання в ній. В параграфі 11 Конституції вже незалежної УНР^[3] (в її основу було покладено проєкт Основного Закону авторства Грушевського 1905 року) зазначалося: «Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає». На той час через цю та низку інших засад щодо прав людини Конституція УНР була однією з найпрогресивніших у світі. Гірка іронія історії в тому, що 29 квітня 1918 року УЦР затвердила цю Конституцію і того ж таки дня правий монархіст Павло Скоропадський за підтримки німців здійснив переворот, проголосив себе Гетьманом і скасував Конституцію. Після повалення Гетьманату квітнева Конституція формально визнавалася чинною в «другій» УНР, а потім у діаспорі аж до 1992 року. Наприклад, у проєкті Акта УНР 1989 року про перспективи створення нового уряду в Україні Конституцію УНР 1918 року пропонувалося визнати чинною і в «перебудовній» УРСР^[4].

У роки революції більшість українських феміністок долучилися до національно-визвольної боротьби УНР та ЗУНР. Піком же завоювань національного жіночого руху став 1919 рік. Тоді у тимчасовій столиці УНР Кам’янці-Подільському було створено Національну Раду Українських Жінок, першою керівницею Президії якої на короткий термін була обрана Марія Грушевська та Союз Українок на чолі з Євгенією Мулик-Макарушко, який постав з однойменної галицької ініціативи утвореної ще в 1917 році. Відтепер український фемінізм оформлюється у виразно національний рух. НРЖУ у 1920 році було прийнято до Міжнародної Жіночої Ради, а СУ судилося стати найпотужнішою жіночою організацією в Західній Україні у 1920-х–1930-х роках та (спойлер) вперше стати у відкриту конфронтацію з українським націоналізмом.

Отже, під час революції більшість феміністок в Україні підтримували національно-визвольну боротьбу українського народу, як і націоналістичні та проукраїнські консервативні кола. Націоналізм як такий був ще слабким. Щоправда, вночі проти 4 липня 1917 року Другий український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка, який контролювали самостійники на чолі з Міхновським, пробував учинити заколот, але його придушили вірні УЦР військові сили. А от націонал-консервативні сили за підтримки німецьких військовиків 29 квітня 1918 року таки захопили на сім із лишком місяців владу і проголосили гетьманом Павла Скоропадського.

Ставлення «гетьманського націоналізму» до жіночого руху — складне питання. З одного боку, націонал-консерватори, на відміну від соціалістів, традиційно були за «традиційність» (пробачте мені цю тавтологію), а не за ідеї рівности, і прагнули відновити становий «козацький» уклад в Україні. З іншого боку, на практиці тих жінок, хто за часів УНР отримали посади в різних державних відомствах, не звільняли і вони без жодних питань працювали собі далі. Чому так? Можливо, справа в традиціях роду Скоропадських. Умовна «матріархальна» вираженість його на тлі козацько-дворянського традиціоналізму стала своєрідним історичним парадоксом. Наприклад, у підручниках з історії України XVIII століття школярам розповідають про гетьмана Івана Скоропадського, але (андроцентризм рулить) не згадують, що де-факто козацькою державою керувала його дружина, «гетьманша» Анастасія Скоропадська-Маркович. У народі так і казали: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Цікаво, що навіть після смерти чоловіка 1722 року Анастасія Скоропадська до кінця днів своїх носила титул «ясновельможної пані гетьманової».

У ХІХ столітті тітка Павла, графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська, організувала у своєму маєтку в Полтаві справжній український культурно-просвітницький центр та профінансувала створення у Львові літературно-наукового товариства імені Шевченка. Про українську «самостійницю» 1862 року писала газета «Незалежність Бельгії» (L’Indépendance Belge): «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. І обговорює питання про… відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову керуватиме гетьман, як за часів Мазепи»^[5]. От тільки гетьманшею, як колись Анастасію, іноді називали саме графиню. Енергійна Єлизавета якнайбільше підходила на цю роль, але за її життя суспільна ситуація не сприяла реалізації таких масштабних мрій.

Павло Скоропадський в «Актах про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства» затвердив, що жінки мають право претендувати на гетьманство. Після загибелі гетьмана і передчасної смерти його синів націонал-консервативний Союз гетьманців-державників на еміграції послідовно очолювали три доньки Павла Скоропадського — Марія Монтрезор-Скоропадська, Єлисавета Кужим-Скоропадська та Олена Отт-Скоропадська. Проте їхня участь у жіночому русі майже не простежується. Хіба що Єлисавета Кужим-Скоропадська з 1923 року працювала в Українському товаристві допомоги біженцям, яким на еміграції в Німеччині керувала її мати Олександра Скоропадська-Дурново, а 1929-го очолила ще й доброчинну організацію Комітет допомоги голодним в Україні^[6]. Той факт, що на чолі цих доброчинних організацій стояли представниці гетьманського роду, сприяв приєднанню еміграційного жіноцтва до українського громадського руху.

Варто згадати також, що Олександра Скоропадська-Дурново була поміркованою прихильницею жіночої емансипації. Гетьманівна Олена згадувала, як її мама прагнула всупереч традиціям дати дочкам добру професійну освіту: «Мати хотіла дати своїм донькам ці можливості також для того, щоб визволити їх із гетто їхнього класу. В колах, де оберталися мої батьки, такі погляди вважалися революційними. Але й із власним чоловіком теж довелося проводити деяку роботу з переконання, поки він дозволив, аби його обидві доньки відвідували публічну гімназію», бо «кожна людина, чи то хлопець, чи дівчина, мусить мати свій фах»^[7]. Зазначу, що в цитаті йдеться про дореволюційну добу в Російській імперії, а третя донька Павла й Олександри Скоропадських народилася вже в еміграції.

---

^[1] Як змінювався гендерний склад Ради останні 30 років // Слово і Діло. — 5 березня 2020: https://www.slovoidilo.ua/2020/03/06/infografika/polityka/yak-zminyuvavsya-hendernyj-sklad-rady-ostanni-30-rokiv

^[2] Лишка, Яна. Жінки у керівництві держави від часів Київської Русі до Української революції: Марія Грушевська // Update. — К., 2018: https://update.com.ua/istorii_tag/zhnki-u-kervnitctv-derzhavi-vd-chasv-kivsko-rus-do-ukransko-revoliutc_n4276/

^[3] Конституція Української Народньої Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) (1918) // https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/n0002300-18#Text

^[4] Проєкт Акта УНР 1989 р. про перспективи створення нового уряду в Україні на основі Конституції УНР 1918 року // https://tsdazu.archives.gov.ua/archives/636

^[5] Цит. за: Черняков, Сергій. Єлизавета Милорадович (Скоропадська). Меценатка української культури // Деснянська правда. — 2010. — 13 лютого: https://eukraina.com/publ/education/elizaveta_miloradovich_skoropadska_mecenatka_ukrajinskoji_kulturi/11-1-0-190

^[6] Осташко, Тетяна. Гетьманівна. Скульптор. «Наша Лизавета» // Український тиждень. — 14 березня 2015: https://tyzhden.ua/History/131787

^[7] Осташко, Тетяна. Найстарша гетьманівна Скоропадська // Український тиждень. — 19 квітня 2015: https://tyzhden.ua/History/134414

Націоналізм і фемінізм… У сучасному українському суспільстві ці два поняття одразу викликають масу взаємопов’язаних асоціацій: стать — гендер, заборона абортів — «моє тіло — моє діло», «традиційні» сімейні цінності — право жінок на емансипацію, ігнорувати Стамбульську конвенцію з запобігання домашньому насиллю й ухвалювати національні закони з цього приводу — ратифікувати Стамбульську конвенцію тощо. Впевнена, кожна з цих пар уже породила у читачок і читачів набір рефлексій, особистих думок і переживань, а можливо, й сильні емоції.

З часів Цицерона крилатою стала фраза historia magistra vitae — з латині «історія — вчителька життя». Тож чи не криються в сучасному протистоянні українських феміністичних і модерних націоналістичних рухів задавнені історичні конфлікти? Чи, може, справа лише в принциповій несумісності двох світоглядних парадигм? Без осмислення минулого одразу й не відповіси.

Нині проблеми взаємодії фемінізму і націоналізму висвітлюють нерідко: за останні десятиліття з’явилася низка досліджень про націоналізм і жіночий рух у різні часові періоди. У цій статті, базуючись на дослідження інших історикинь та істориків, хочу зробити великий узагальнювальний аналіз протистояння та/або взаємодії фемінізму й націоналізму в минулому — від середини ХІХ століття й аж до розпаду СРСР 1991 року.

Теми протистояння інтернаціоналістичного і взагалі лівого жіночого руху з націоналізмом я торкатимуся лише побіжно. Натомість у фокусі моєї уваги буде та частина фемруху, яка притримувалася право-демократичних і центристських соціал-ліберальних поглядів, визнаючи при цьому важливість національно-визвольної боротьби.

Насамперед означу засадничі поняття і значення, які я в них вкладатиму в цій статті, адже терміни «фемінізм» і «націоналізм» різні люди сприймають дуже по-різному. Ба більше, міжнародні (західні) теорії теж містять чималі розбіжності з українською практикою.

У контексті української історії слід розуміти, що представниці далеко не всіх жіночих рухів називали себе саме феміністками. Уважається, що вперше цей термін наприкінці XVIII століття вжив в одній своїй праці соціаліст-утопіст (а це вже подразник для багатьох сучасних ідейних націоналістів) Шарль Фур’є, щоправда, він писав про «феміністів» — чоловіків, які виступали за права жінок. На думку історикині Карен Оффен, термін «фемінізм» як усвідомлення дійсної боротьби жінок за свої права почали використовувати з 1882 року, коли феміністкою назвалася учасниця руху жінок за виборче право у Франції Губертіна Оклер^[1]. Зокрема, так вона означала себе в статтях у газеті «Громадянка» (La Citoyenne). Після першого феміністського конгресу 1892 року в Парижі термін «фемінізм» став популярним і до 1894-го з’явився на сторінках періодичних видань Великої Британії, Іспанії, Італії, Німеччини, США.

Треба зазначити, що із 1860-х і до 1920-х років жіночі рухи на Заході так само часто використовували термін «суфражизм»^[2] (від англ. suffrage — голос, виборче право), який підкреслював головну вимогу першої хвилі фемінізму. Лише з 1960–1970-х років, коли почалася друга хвиля фемінізму, остаточно утверджується термін «фемінізм». В Україні ж здебільшого говорилося просто про жіночий рух, а терміни «суфражизм», «фемінізм» уживалися дещо рідше. У Російській імперії цьому сприяла потужна «чорна» піаркампанія консерваторів, які «роз’яснювали», що фемінізм дорівнює чоловіконенависництву. Дійшло до того, що феміністки, щоб уникнути негативних конотацій, мусили вигадати термін «рівноправки», а взагалі говорили про себе нейтрально як про учасниць жіночого руху. У цій статті я всі жіночі рухи, які цілком усвідомлено або ж за суттю поділяли ідейні позиції суфражизму й фемінізму, трактуватиму як феміністичні і заради простоти називатиму фемрухами.

Термін «націоналізм» застосовували і досі застосовують у різноманітних значеннях. Уперше його вжив (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х років німецький філософ-богослов Йоганн Готфрід Гердер. Узагальнено-коротке означення поняття: націоналізм — це ідеологія і напрям політики, для яких засаднича теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдности та її первинности в державотворчому процесі. В українській історії ідеологію націоналізму сформував відомий політичний діяч Дмитро Донцов. Зокрема, у своїй праці «Націоналізм» (1926)^[3] він так окреслив засади українського «чинного націоналізму» (названого пізніше інтегральним). Нація — абсолютна цінність. Політичні партії, класи повинні об’єднатися заради Вищої мети. Вища мета — незалежність держави. Мета виправдовує всі засоби. Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич із майже необмеженою владою. Соціально-економічні питання другорядні.

У вузькому значенні в українській політичній думці до 1991 року саме націоналізм інтегрального типу вважався власне націоналізмом. Із широким означенням усе непросто. У ХХ столітті, не без впливу марксистсько-ленінської комуністичної ідеології й агітації під означення націоналізму потрапляли мало не всі українські рухи, які прагнули реальної незалежности України. Ярлик «буржуазний націоналізм» клеїли і членам та членкиням ОУН з їхнім інтегральним націоналізмом, і націонал-консерваторам гетьманцям, і дисидентам та дисиденткам доби брежнєвського застою, і «рухівцям» та «рухівкам» горбачовської «перебудови» (більшість із яких обстоювали радше націонал-демократичні позиції), а то й представникам та представницям соціалістичних партій часів Української Народної Республіки, адже вони боролися за національне визволення України. Слід завважити, що й самі діячки та діячі українського визвольного руху іноді переприсвоювали собі більшовицький ярлик «націоналіст»/«націоналістка», хоча в чіткому розумінні могли дотримуватися зовсім інших політичних поглядів.

Також важливі поняття в цьому дослідженні — націонал-демократія і консерватизм. Націонал-демократія — це, по суті, націоналізм, поєднаний із демократичною ідеологією, тобто такий собі проміжний стан у політико-ідеологічному спектрі між націоналізмом і ліберал-демократією. Що ж до традиційного українського консерватизму, то його ідейний натхненник В’ячеслав Липинський свого часу дав йому й іншу назву — «український гетьманський націоналізм». Хоча різниця між українськими інтегральним націоналізмом і націонал-консерватизмом таки була концептуально відчутною. Перший спирався на ідею етнічности Донцова (а подекуди Донцов писав і про расовість) як засадничої есенціальности української нації. А за Липинським, українська нація формується на ґрунті територіального патріотизму, тобто солідарности й культурної єдности всіх постійних жителів української землі на чолі з традиційною аристократією (ідея станової класократії) незалежно від їхнього етнічного походження. У пізнішій традиції західних досліджень націоналізму наприкінці ХХ століття ці ідеологічні напрями назвуть «етнічним» і «політичним» націоналізмом.

Ось у такому широкому і розмаїтому тлумаченні націоналізму, який, зрештою, став вагомою частиною сучасного українського світогляду (особливо на заході нашої держави), я й розглядатиму діяльність фемрухів до 1991 року.

Націоналізм і фемінізм з’явилися на теренах України майже одночасно — в другій половині ХІХ століття. І це не випадковість. Якщо подивитися в минуле крізь аналітичну призму сучасного інтерсекційного фемінізму, ми побачимо, що становище жіноцтва на українських землях було не таке вже й однорідне. Дискримінація жінок за статево-гендерною приналежністю могла по-різному комбінуватися з дискримінаціями за національною, класовою та іншими ознаками.

Українці були одним із найбільших народів у Європі без своєї держави, розділені між Російською й Австро-Угорською імперіями. Особливо важким було становище українок у Російській імперії, до складу якої входила більшість етнічних українських земель. Валуєвський циркуляр 1863 року скасував друк релігійних, навчальних і освітніх видань «малоросійською» мовою. Емський указ імператора Олександра ІІ 1876 року взагалі заборонив використовувати українську мову в усіх сферах, крім побутової. У класовому плані більшість українок були селянками, а до 1861 року — взагалі кріпачками.

З іншого боку, за гендерною ознакою жінок в Україні дискримінували не менше, ніж за національною чи класовою. Жінки не мали доступу не те що до органів влади, а навіть до освіти. Цікаво, що перше в ХІХ столітті виразно українське таємне товариство — Кирило-Мефодієвське братство (1846–1847) — не лише ставило собі за мету визволення або принаймні автономію українського народу, а й уперше в Україні порушило питання прав жінок. Великий вплив на публічне обговорення важкого соціального становища жінок у середині ХІХ століття справила творчість Тараса Шевченка, одного з братчиків. А один із документів цієї організації авторства Миколи Савича називався «Визволення жінки»: Відштовхуючись від ідей французьких просвітителів, Савич закликав до емансипації жінок. Історично це, мабуть, перша така праця в Україні.

Водночас не можна не відзначити зверхньо-поблажливе ставлення Савича до українського жіноцтва. У своїй розвідці він, зокрема, писав: «Якщо жінки хочуть піднятися до становища і прав чоловіків, вони повинні також піднятися до такого ж ступеню почувань та ідей»^[4]. Савича навряд чи назвеш феміністом — радше представником упривілейованого класу, який розумів несправедливість становища жінок, але внаслідок свого патріархального виховання ще не був готовий вийти за межі андроцентризму — практики ототожнення чоловічого погляду на життя із загальнолюдськими поглядами на світ як «універсально-нормативної».

Нарешті й саме жіноцтво почало створювати свої організації, щоб говорити про свої проблеми власними голосами. У ХІХ столітті це переважно організації освітнього плану. Ще до Кирило-Мефодієвського братства в Харкові постало Товариство допомоги вищій жіночій освіті як відгалуження всеросійських жіночих і громадських організацій, які виборювали жінкам право доступу до вищої освіти (1840). Хоча це була не перша жіноча організація, адже жіночі доброчинні товариства діяли й раніше, але саме харківська ініціатива поставила собі за мету розширити права жінок, принаймні в такій важливій сфері, як освіта.

Знаковим для становлення в Україні фемінізму першої хвилі став 1884 рік. У Києві Аделаїда Жекуліна заснувала Вищі жіночі курси, а Олена Доброграєва створила в середовищі активісток жіночий гурток. На цісарській Галичині в Станіславові (нині Івано-Франківськ) Наталя Кобринська ініціювала «Товариство руських женщин», яке ставило собі за мету долучити інтелігентних жінок до культурно-освітніх процесів та популяризувати нові суспільні ідеї жіночої емансипації. З часом товариство перетворилося на доброчинну організацію, через що Наталя Кобринська, яку по праву називають однією з перших справжніх феміністок в Україні і яка обстоювала економічне й політичне визволення жінок з-під влади чоловіків, за кілька років покинула посаду голови організації. У 1887 році вона разом з Оленою Пчілкою видала перший суто жіночий літературний альманах «Перший вінок».

Уже на світанку формування жіночих організацій свідомі українки добре розуміли свій подвійний дискримінаційний тягар — за гендерною (тоді, звичайно, в термінології лише статі) і за національною ознакою. Олена Доброграєва, наприклад, стояла на національно-народницьких позиціях і поруч із боротьбою проти дискримінації жінок активно виступала проти порушення їхніх прав саме як українок, представниць українського народу. Ще більшою мірою це стосується Наталі Кобринської, яка вважала, що шлях до жіночих прав українок пролягає через національне визволення. Підкреслюючи важливість появи «Першого вінка», вона зазначала, що її діяльність спрямовано на те, щоб жінка одночасно «упімнулася о свої права національні і громадські»^[5]. Погляди Кобринської на фемінізм як рух, що має поєднуватися з українською національною ідеєю, остаточно оформилися в 1890-х роках після конфлікту з галицькою соціалістичною Русько-українською радикальною партією, яку вона критикувала за «підтягування» жіночого питання під суто класовий момент партійної ідеології та за «поступливість поляків» і нечітке наголошування українського національного питання^[6].

На мою суб’єктивну думку, щоб зрозуміти процеси першої хвилі фемінізму в Україні, треба звернутися до методології третьої хвилі з її інтерсекційним підходом, ґрунтованим на визнанні того факту, що різні форми дискримінації перетинаються з дискримінацією за ознакою статі й гендеру та можуть підсилювати її. Такий підхід на теоретичному рівні сформулювала 1989 року афроамериканська активістка Кімберлі Креншоу, яка звернула увагу, що дискримінації за ознакою статі й раси розглядаються як абсолютно різні питання^[7]. На думку Креншоу, вивчати їх окремо одна від одної немає сенсу, бо, наприклад, кольорові жінки зазнають одразу подвійний дискримінації. У своїх працях науковиця стверджувала, що в питаннях дискримінації за ознакою статі досвід кольорових жінок не враховується, адже всі дослідження обмежуються вивченням досвіду привілейованих у США білих жінок.

Такий підхід, як на мене, важливий в історичному ракурсі для аналізу дискримінації жінок, які представляли колоніальні етноси, зокрема він актуальний для українок до 1991 року. Українські феміністки першої хвилі добре розуміли на практиці, без чіткого теоретичного осмислення, що вони борються за емансипацію не просто як жінки, а ще і як українки. Це був момент певної дотичности фемінізму й націоналізму в широкому (не вузькому, про що трохи згодом) розумінні останнього поняття.

Не переказуючи далі факти з формування першої хвилі фемінізму на українських теренах, зазначу, що переломним моментом стала Перша російська революція 1905 року. На революційній хвилі виникла Всеросійська спілка рівноправности жінок^[8], головною метою якої була боротьба за політичне рівноправ’я жінок. ВСРЖ поділяла позицію міжнародного феміністичного руху, який розглядав виборчі права жінок як найефективніший шлях боротьби за інтереси жінок, і відповідно до цих засад ВСРЖ треба вважати першою політичною організацією жінок. Програма ВСРЖ містила вимоги демократичних свобод, скликання Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права без різниці статі, національности й віри. Вимога рівних прав жінок і чоловіків стосувалася всіх сфер життя і всіх верств суспільства.

Також 1905 року чи не вперше жінку було обрано до неофіційного громадсько-політичного представництва, яке виступало від імені всіх українців і українок. Прогресивні українські громадсько-політичні кола делегували Олену Пчілку і трьох представників-чоловіків до Санкт-Петербурга на перемовини з головою Ради міністрів Російської імперії графом Сергієм Вітте, щоб добитися скасування багаторічної заборони на україномовні друк і шкільництво. Як бачимо, на повістці стояло саме національне питання.

Нову хвилю боротьби за рівні права жіноцтво почало під час передвиборчої кампанії 1907 року. 24 березня часопис «Рідний край» опублікував заяву Всеросійської спілки рівноправности жінок та звернення Олени Пчілки до жінок України, у якому, зокрема, говорилося: «Тепер, коли для всієї держави переробляється усе життя, коли складаються нові правові відносини — саме на часі почути рішучий голос нашого громадянства і про рівні права жіноцтва… Пора й українському жіноцтву і всій Україні подати свій голос. Невелика родина, сім’я українська — так званий український індивідуалізм, і багато чого іншого вже здавна виробили у нас кращі обставини громадського життя для жіноцтва (…) Друкуючи відозву жіноцтва, бажаємо найшвидше бачити всіх жінок держави, так само і українку вільною і повноправною людиною — громадянкою!»^[9]

Олена Пчілка, з одного боку, апелює тут до діалектично двоєдиного визволення жінок в Україні саме як українок. З іншого боку, бачимо кардинальне в майбутньому розходження між українським фемінізмом та інтегральним націоналізмом і консерватизмом. Завважмо, Пчілка пише про індивідуалізм як позитивну рису українського народу, на якому можуть будуватися «кращі обставини» для емансипації жінок. Визнання пріоритету індивідуальних прав людини лежало в основі фемінізму від самих його початків. Однак Донцов у теорії інтегрального націоналізму висуне тезу про пріоритет інтересів нації над правами особистости. Тому «моє тіло — моє діло» і «нація понад усе» згодом стануть взаємосуперечними принципами, які й досі зумовлюють протистояння феміністичних та націоналістичних рухів.

У 1908 році членкині ВСРЖ організували грандіозний Перший Всеросійський жіночий з’їзд. Наддніпрянську Україну на ньому представляли 60 делегаток з 11 міст. Усі вони сповідували різні погляди й ідеології: поруч із тими, хто поєднували емансипацію жіноцтва з національним визволенням, були й ті, хто другу проблему або ігнорували, або виступали з класових позицій інтернаціоналізму і вважали дискримінацію за національною ознакою другорядною порівняно з класово-економічною. Ці протиріччя заклали підвалини різкої конфронтації всередині першої хвилі українського фемінізму вже в роки Української революції (1917–1921). Зазначу також, що у 1910–1917 роках Всеросійську лігу рівноправности жінок (ВЛРЖ) очолювала уродженка південноукраїнського Миколаєва Поліксена Шишкіна-Явейн, яка не акцентувала увагу на поєднанні жіночого питання з національним.

Натомість в Австро-Угорській імперії фемінізм чітко поділявся саме за національною ознакою. На Галичині, крім просвітництва Кобринської і перших українських жіночих ініціатив, активно діяв польський фемрух, чи не потужніше навіть за західноукраїнський. Очільниця польського суфражизму Пауліна Кучальська-Рейншміт у 1895–1896 роках організувала у Львові видання жіночого часопису «Ster», ідеї якого стали гаслами цілого феміністичного руху в Польщі. У 1908 році там-таки у Львові виник Komitet Równouprawnienia Kobiet, який висунув кількох полячок кандидатками в депутатки Сейму, а 1912 року — феморганізація Komitet Pracy Obywatelskoj Kobiet^[10]. І саме через національне питання польський і український фемрухи на Галичині структурно ніяк не поєднувалися.

А що ж націоналізм? Як уже сказано, в ту пору його трактували дуже широко. Наприклад, Борис Грінченко одним із перших у своїх «Листах з України Наддніпрянської» (1892–1893) аналізував явище українського націоналізму (листи ХІ–ХІІ)^[11]. Націоналістів він ділив на «формальних», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки…», «радикалів», які є «соціалістичного кольору» та «на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить» та «свідомих … націонал-народолюбців», які «вважають руськовкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, себто права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй».

Питання жіноцтва Грінченко майже не торкався. Однак у ХІІІ листі побіжно критикував тих галицьких інтелігентів, які виступали проти жіночої емансипації, з чого можна виснувати, що для нього конфлікту між національним питанням і фемінізмом першої хвилі не існувало. Сам Грінченко 1904 року очолив наддніпрянську Українську радикальну партію, яка через рік об’єдналася з Українською демократичною партією в єдину УДРП, що загалом стояла на націонал-демократичних позиціях.

Біля джерел українського націоналізму стояв також Микола Міхновський. У своїй брошурі «Самостійна Україна» (1900)^[12] він окреслив загальні засади ідеології «самостійництва» (націоналізму) та проголосив знамените «Україна для українців». Хоча Міхновський, безперечно, вплинув на обґрунтування Донцовим українського інтегрального націоналізму, він спочатку дотримувався радше націонал-демократичних позицій (до осені 1917 року, як очільник Української народної партії), а потім націонал-консервативних (відколи вступив до Української демократично-хліборобської партії, членом якої був і Липинський).

Щоб зрозуміти ставлення поміркованого націоналіста Міхновського до жіночого руху в Україні та фемінізму першої хвилі, варто звернутися до його проєкту Конституції майбутньої самостійної України, який називається «Основний Закон Самостійної України — Спілки народу українського» (1905)^[13]. Для нас тут важливі статті 11, 51 і 21, у яких сказано: «Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіцияльних обов’язків на Вкраїні» (ст. 11); «…право вибирати належиться кожному громадянинови чи громадянці, які мають 25 років сповна і живуть у тій самій громаді не менше року» (ст. 51); «Шлюб єсть річ цілком приватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатись в шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежить від доброї волі заінтересованих осіб і утворюються через просте оголошення події» (ст. 51).

Щоб оцінити прогресивність цих засад, згадаймо, що до 1905 року загальні виборчі права жінки здобули лише в Новій Зеландії, Австралійському Союзі (за винятком жінок корінних народів) та в кількох штатах США.

Підсумовуючи, відзначимо, що провісники українського націоналізму не бачили підстав для прямої конфронтації з фемінізмом першої хвилі. Фемрух же об’єднував жінок різних політичних уподобань, а тому напряму теж не конфліктував із націоналістичними ідеями. Хоча феміністки, котрі одночасно представляли ліві партії, могли критикувати націоналізм з інших приводів, адже конфлікт між соціалістичними й націоналістичними (і те, і те в широкому розумінні) ідеями набирав обертів.

Наприклад, майбутній очільник УНР, фемініст (про це згодом) і соціаліст-революціонер демократичного спрямування Михайло Грушевський у статті «Ще про великий і малий націоналізм» (1916)^[14] засудив останній, ідейно розмежувавши поняття «національне» як патріотизм, який прагне визволення свого народу, але визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, та «націоналістичне», яке ставить інтереси нації понад усе, а отже, часто заперечує права людини. Означення Грушевського згодом стане провідним для низки феміністок у їхньому відмежуванні від інтегрального націоналізму. Схожі міркування (хоча я не впевнена, чи вони це запозичили саме в Грушевського) я не раз чула і від сучасних українських феміністок.

---

^[1] Крыкова, Ирина. Феминизм: происхождение понятия и его трактования в современной науке // Вестник Шадринского государственного педагогического университета. — Шадринск, 2015 // https://cyberleninka.ru/article/n/feminizm-proishozhdenie-ponyatiya-i-ego-traktovaniya-v-sovremennoy-nauke/viewer

^[2] Суфражизм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016 // http://a-z-gender.net/ua/sufrazhizm.html

^[3] Донцов, Дмитро. Націоналізм (1926) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16829

^[4] Цит. за: Андрусяк, Ірина. Ідея ґендерної рівності у творчості Тараса Шевченка // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2014. — Вип. 60. — С. 3–10 // http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/law/article/view/263/259

^[5] Михальський, Юрій. Наталія Кобринська та ідеологія жіночої емансипації кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Ю. Михальський, А. Прокіп // Вісник Львівського тороговельно-економічного університету. Серія : Гуманітарні науки. — 2016. — Вип. 14. — С. 29–34: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Vlca_Gum_2016_14_4

^[6] Швець, Алла. Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської: в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. — Львів, 2018. — С. 61–78 // https://www.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2018/10/dis_shvets.pdf

^[7] Інтерсекційний фемінізм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016: http://a-z-gender.net/ua/intersekcijnij-feminizm.html

^[8] Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 184–195: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf

^[9] Цит. за: Там само. — С. 181: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf

^[10] Ніколаєнко, Ольга. Жіночий рух у Польщі на початку ХХ ст. // Україна–Європа–Світ: Міжнар. збірн. наук. праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. — 2013. — Вип. 11. — С. 143–149: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Ues_2013_11_15

^[11] Грінченко, Борис. Листи з України Наддніпрянської // Борис Грінченко — Михайло Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994: http://litopys.org.ua/drag/drag206.htm

^[12] Міхновський, Микола. Самостійна Україна (1900) // https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/16536/file.pdf

^[13] Міхновський, Микола. Основний Закон «Самостійної України» спілки народу українського (1905) // https://constituanta.blogspot.com/2011/08/1905_05.html

^[14] Грушевський, Михайло. Ще про великий і малий націоналізм // Грушевський, Михайло. Твори: У 50 т. — Львів: Світ, 2005. — Т. 3. — C. 466–471: http://hrushevsky.nbuv.gov.ua/cgi-bin/hrushevsky/person.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0000344