У цій сміливій і радикальній книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився по всьому світу від доісторичних часів до сьогодення. Саїні подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім’ї та роботу. У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.
Запилюжена дорога з фісташковими деревами обабіч веде мене від стародавньої турецької столиці Конья, домівки усипальниці суфійського поета Румі, до руїн Чатал-Гьоюка, колись описуваного як перше місто у світі.
Це місце кидає виклик розумінню. Більшість поселення давно була похована під підвищенням на загалом пласких і посушливих рівнинах Південної Анатолії. Невелика розкопана її частина виявляє суспільство, в якому ніщо не слідує правилам, яких ми були очікували. Край археологічної ділянки різко зникає на глибині декількох поверхів печер. Будинки в Чатал-Гьоюку — назва якого означає «розвилка дороги», бо лише нею він до розкопок і був — будувалися щільно збитими докупи задник до задника й стіна до стіни. Вони мали пласкі дахи, але жодних вікон чи дверей. Жителі заходили й виходили драбинами через отвори у дахах, ходячи поверх домівок, а не поміж ними. Житла будувалися шарами поверх старих жител.
Особливим Чатал-Гьоюк робить його населеність наприкінці давньої кам’яної доби, щонайменше за 7400 pоків до н. е., у неоліті, ще до винайдення людьми писемності. Це означає, що він був населений майже за 5000 pоків до перших пірамід у Єгипті й більше ніж за 4000 pоків до спорудження у Великій Британії Стоунгенджу. Імовірно, він старший навіть за Хараппську цивілізацію в долині річки Інд. Чатал-Гьоюк розташований біля Родючого півмісяця — регіону на Середньому Сході, що живив деякі з найперших у світі землеробських спільнот. Зараз земля видається сухою, але колись тут були перезволожені землі, що рясніли рибою й птахами. Люди збирали ягоди й пасли поруч кіз. У них були глина й очерет для будівлі домівок. Однак наскільки б неймовірно раннім Чатал-Гьоюк не був, він усе одно повниться соціальною та мистецькою складністю.
Тисячі людей колись називали його своїм домом. Стіни регулярно тинькували, а на свіжій поверхні створювали разючі художні твори. Яскраві червоні фрески зображають крихітні постаті-палички, що полюють на величезних тварин. Безголові тіла, переслідувані навислими стерв’ятниками з широкими крилами. У стіни вставлені голови биків, рога яких виступають назовні, мов в інтер’єрі якогось американського ковбойського ранчо.
«Вважалось, ніби він стоїть посеред нічого — цей величезний курган зі справді багатою матеріальною культурою дев’ятитисячної давнини», — розповідає Рут Трінгем, професорка антропології в Каліфорнійському університеті у Берклі, чия робота зосереджена на археології неолітичної Європи. Майже відразу як у травні 1961 pоку почалися розкопки, Чатал-Гьоюк став точкою фокуса для тих, хто прагнув зрозуміти людську організацію в одному з найстаріших відомих поселень планети. У 1997 pоці Трінгем очолила частину команди, що продовжувала археологічну роботу на місці, допомагаючи скласти картину того, яким могло бути життя для тамтешніх жителів.
Археологів захоплювали не лише будівлі чи фрески. Увага зосередилась на дечому значно меншому — предметі, що вмістився б мені у долоню. Гордо перебуваючи тепер у власному заскленому стенді в Музеї анатолійських цивілізацій в Анкарі, цей скарб відомий як «Сидяча жінка з Чатал-Гьоюка».
Експерти вважають, що в Чатал-Гьоюку міг існувати культ поклоніння пращурам. Рештки мертвих пращурів зберігалися в тих же домівках, де жили люди, під платформами у підлозі. Черепи іноді знімали, навіть тинькували й фарбували, а тоді передавали одне одному. У поселенні було знайдено сотні маленьких статуеток — деякі явно зображали людей, інші скидалися на тварин чи щось більш двозначно антропоморфне. Утім, скульптурний вилов у багатьох неолітичних місцевостях цього регіону й навіть далі від нього непомильно рясніє подобою жіночих вигинів. У музеї таких десятки — жмені крихітних глиняних форм у стилі Барбари Гепворт. Одна статуетка зображає торс вагітної жінки з одного боку та виступ грудної клітки скелета з іншого. Втім, ніщо не зрівняється з дивовижністю Сидячої жінки.
Коли я бачу її, то розумію загальне захоплення. Її голову довелося реконструювати, бо та була відсутня під час знахідки, однак це навряд чи важливо, коли решта її тіла так багато говорить. Декілька науковців описали її як символ родючості. Щонайменше мені вона не видається ані вагітною, ані особливо провокативною. Вона пишна, й оголені округлості плоті виливаються з неї, мов водоспадами. Глибокі виїмки позначають коліна та пупок. Це скидається на ознаки тіла, що прожило тривалий час — можливо, старшої жінки, загартованої віком. Однак передусім вирізняється її постава. Її спина ідеально рівна. Обабіч стегон під лежачими долонями — щось схоже на двох великих котів, можливо, леопардів, що дивляться прямо вперед.
Отже, найбільш інтригуючий аспект Сидячої жінки з Чатал-Гьоюка — це не її славнозвісно пишне тіло. Це її поза, що керує двома великими кішками. У суспільстві, очевидно зацікавленому тваринами, полюванням та смертю, її вигляд захопливо владний.
Долучилися — Оксана Кісь, Богдана Стельмах, Тетяна Гузенко, Микита Буров, Альона Грузіна, Даша Непочатова, Алла Швець, Анна Довгопол, Євгенія Шевчук, Богдана Романцова, Марія Дмитрієва, Ірина Грабовська, Юлія Юрчук, Світлана Бабенко, Ірина Виртосу, Юлія Ярмоленко, Олена Зайцева, Марія Полтораченко.
Жінки та повномасштабне вторгнення: репортажний і документальний нонфікшн
Берлянд, Ірина, Парубій, Христина (упор.). (2024). Жінки на війні. Дух і Літера.
Біляковська, Христина, Середа, Вікторія. (2024). Я тебе… війна. Віват.
Брос, Орелі (упор.). (2024). Жінки та війна. Листи з України до вільного світу. Бостон: Academic Studies Pres. Переклад українською у вільному доступі став можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна.
Ломикамінь. (2024). Жіночий спротив у Криму. Каталог виставки. Ініціаторка Таміла Ташева, кураторка Тетяна Філевська. Представництво президента України в АР Крим)
Тульчинська, Майя. (2024). Я забула труси. Creative Women Publishing.
Україна не мовчить: Хроніка протидії СНПК (2022–2024). Фоліо. Видання підготовлено та видано в рамках проєкту «Вистоїмо разом. Вдосконалення системи підтримки постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з війною», який виконує Український Жіночий Фонд у партнерстві з громадською організацією «Ла Страда-Україна» та Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» за підтримки Офісу Віцепрем’єр-міністерки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції й Апарату Урядової уповноваженої з питань ґендерної політики та за фінансування Європейського Союзу.
«Матері-засновниці» від Громадського альянсу «Політична дія жінок»: подкаст про жінок, які сформували традицію українського фемінізму.
«Сила в тобі» (сезон 2) від ГО «Дівчата»: обговорення актуальних проблем становища жінок та жіночих прав в Україні з українськими активістками та блогерками.
«9 місяців потому» — подкаст про материнство та здоровʼя сімʼї від проєкту «Бережи себе». Ведуча подкасту письменниця та блогерка Катя Бльостка спілкується з доказовими експертками про підготовку до вагітності та пологів, перші кроки у материнстві та батьківстві. Крім цього, у подкасті на вас чекають епізоди про післяпологове відновлення, грудне вигодовування, розподіл обовʼязків у сімʼї та поради, як ефективно попіклуватися про своє та дитяче здоровʼя.
“Про.життя” – подкаст про те, як підтримати себе та близьких у втраті.
ебаут: відверте шоу на життєві, але табуйовані теми.
«Палає»: чесні розмови про те, від чого палає, з Еммою Антонюк та Яною Брензей.
«СЛЕЙ шоу» від Суспільного: разом з ведучою Марією Тучкою aka ТУЧА реагуємо на важливі теми, які нас тригерять. Мова, музика, тренди, репутація, ідентичність — шоу для тих, хто хоче розуміти, що відбувається і як на це реагувати.
«Не мали дівки клопоту» від SEBTO media: розмови про різноманітні аспекти жіночого життя в сучасному українському соціумі.
«Мамо, я вдома!» від RADIO SKOVORODA: перший український подкаст про усиновлення.
Hot Mamas Show: розмови про різні аспекти жіночого життя від ґаздинь секс-крамниці Hot Mamas Shop та їхніх гостей.
«Актуалки від міленіалки»: подкаст про стосунки, прийняття себе, відстоювання власних кордонів і тілесність, коли тобі за 30.
«Подкаст with benefits»: різноманітні аспекти соціальної взаємодії та попкультури крізь феміністичну призму.
Уже кілька років експертний ресурс Гендер в деталях реагує на обурливі сексистські висловлювання та дії в постійній рубриці #сексизмпатруль. Ми бачимо зміни в суспільстві, але все ще вважаємо, що інститут репутації щодо сексистів не працює. Тому запустили антипремію «Сексист року». В цьому матеріалі зібрані найяскравіші приклади сексизму, мізогінії та обʼєктивації жінок у 2024 році. Також ми актуалізували, чим завершилися деякі історії та чи мають вони позитивне вирішення. Знайомтеся з прикладами, щоб незабаром проголосувати за «переможця» того самого «Сексиста року — 2024».
Знову Петров (а тепер ще й Іванов)
Не Арестовичу єдиному щороку потрапляти в наш список сексистів. Володимир Петров теж уже не вперше прагне вибороти НЕпочесне звання «Сексиста року». Цього разу він разом із колегою та співведучим YouTube-каналу «Ісландія ТВ» Сергієм Івановим у прямому етері обзивав реперку Alyona Alyona «тупою хабалкою».
На це виконавиця відреагувала у своєму дописі в інстаграмі:
«Замість того, щоб приносити реальну допомогу Україні тут і тепер, обговорювати нагальні питання, спрямовувати людей на єднання, правильні думки, вони просто сидять і перемивають кістки жінкам. Яка страшна, яка ні. Яку би посадив собі на ручки, а яку ні. Включно з викривленням фактів та інформації».
Окрім цього, Петров та Іванов обговорювали зовнішність журналістки Аліни Доротюк та її запрошеної на інтервʼю гості Людмили Луцук:
«А це ж старий прикол — знайди подружку страшніше, ніж ти. Стара жіноча хитрість».
Аліна Доротюк була шокована такою поведінкою двох чоловіків. Вона вважає, що ці мізогіністичні висловлювання не повинні залишитися без уваги. На думку Аліни, неприпустимо критикувати жінок за зовнішність.
«Ми так кенселили Володимира Остапчука за його — у порівнянні з цими висловлюваннями — «безневинне» 10 із 10. А якимсь Петрову й Іванову, які мають аудиторію аж у понад 500 тис. підписників на їхньому каналі, готові пробачити їхні абсолютно мізогіністичні висловлювання з рук? Такі коментарі у публічній сфері ще більше легалізують шеймінг жінок за зовнішність», — написала Доротюк.
Вересень і Подервʼянський про груди Яніни Соколової
Поважний журналіст та поважний письменник зібралися, щоб неповажно розпочати бесіду. Микола Вересень вирішив підійти до розмови з Лесем Подерв’янським через приниження журналістки і ведучої Яніни Соколової. Теми бесіди це зовсім не стосувалося, але ж не може бути такого, щоб не знецінити працю жінок, еге ж?
Ось такий діалог пригадав Вересень:
«Пан Подервʼянський не любить давати інтервʼю і завжди казав, що, може, тобі дам, а так — не дам. А потім дав Яніні Соколовій. І я за ревнував, подзвонив Лесику і сказав: “Ти що, с*ка, друзєй на бабу промєнял?”. А він сказав мені: “Якби у тебе були цицьки і я міг би до тебе якось підкатувати, якось зробити компліменти, то, може, я б і тобі дав. А так у тебе цього нема, тому що ти не жінка, а чоловік”».
Подервʼянський після довгої промови Вересня сексизм у бік Яніни Соколової не прокоментував, а далі вони перейшли до обговорення росіян та їхньої культури.
Чи можна уявити в публічному просторі тезу про те, що до Вересня приходять на інтервʼю, наприклад, через його вуса? Чи взагалі опустимося нижче пояса і поговоримо, що там у його трусах такого, що приманює гостей до цього сексиста?
До речі, жарт міг так і залишитися в приватній розмові й ніхто не дізнався б, що двоє поважних чоловіків все ще живуть «у печері». Але ж ні! Їхня душа потребувала визнання. Тож радо визнаємо їх номінантами цьогорічного «Сексиста року».
Микита Василенко: поганий початок — щасливий кінець
Це кандидат, за якого вболіватиме наша редакція. Розпочали ми рік з його сексизму і закінчили, на жаль, теж ним.
Студентка Навчально-наукового інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка виклала відео, в якому вимагає звільнити викладача Микиту Василенка за сексизм.
«Жінки створені, аби доглядати дітей та чоловіка. Журналістика — це не жіноча професія. Я проти того, щоб усі мали права. Особливо жінки», — цитує авторка Василенка.
У 2023 році студент_ки вже зверталися до тодішнього директора інституту Володимира Різуна з листом, який підписали 170 осіб. У ньому вони зазначали, що викладач під час повномасштабної війни росії проти України розповідає студент_кам на заняттях про «велич росії».
Постійна комісія з питань етики створила групу для опрацювання питань щодо сексизму, про які мовиться у зверненні. Факт порушення етики визнали. В підсумку Микиті Василенку та очільниці кафедри, на якій він працює, оголосили догану.
Після цього інциденту ми ставили в наших соцмережах риторичне запитання: де гарантії, що ситуація не повториться?
І ось наприкінці року Василенко засвітився у ще гучнішій історії: в етері російського медіа politnavigator.net він заявив, що «поява іноземних військових в Україні покращить демографічну ситуацію».
«Уявіть собі: щонайменше 40 тисяч чоловіків із грошима, “голодних” на жінок. Тих, хто не пройшов випробування фронтом, вихованих на хороших європейських харчах. І сотні тисяч “голодних” українок, які не встигли виїхати з тих чи інших причин, чоловіки яких загинули на війні або отримали каліцтва», — видав Василенко.
Після цього професор у етері «Суспільного» назвав скандал «провокацією» та вибачився за «голодних українок», назвавши цю фразу літературним висловом.
«Але з сенсом ви згодні? Ви вважаєте, що я сексист на основі цієї публікації і мене варто звільняти з університету?» — додав Василенко.
Так, пане Василенку, саме так ми вважаємо. І дуже тішимося, що нарешті це сталося: після цих висловлювань і бойкоту студентського парламенту Інституту журналістики КНУ професора-сексиста нарешті звільнили.
Із чим вітаємо себе та всіх наших агент_ок змін. Можливо, логічним завершенням цієї історії для Василенка стане перемога в цьогорічному конкурсі «Сексист року»? Хтозна.
Гендерні стереотипи на лекції з педагогіки
Думаєте, викладачі лише в особистих судженнях проявляють сексизм? Звісно, що ні. Вони ще й намагаються… навчати його. Приміром, студентка Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка опублікувала tiktok із презентацією лекції викладача Володимира Кравця.
Він демонстрував матеріали до лекцій з курсу «Педагогіка: підготовка молоді до сімейного життя». На слайдах — величезна кількість гендерних стереотипів та упереджень на кшталт «жінка часто сама провокує зґвалтування», «жіноча логіка є для того, щоби приховано керувати чоловіком» тощо.
Після оприлюднення слайдів презентації в соцмережах та поширення інформації про інцидент у медіа керівництво університету тимчасово відсторонило Володимира Кравця від викладання й призупинило курс для здійснення внутрішньої перевірки.
А сам викладач заявив, що його слова були вирвані з контексту і він не мав на меті ображати жінок. Також зазначив, що готовий просити вибачення, але не розуміє, за що саме. В інтервʼю ТСН Кравець знову транслював стереотипи:
«Чоловік і жінка в своїй логіці дещо відрізняються: чоловіча логіка прямолінійна, жіноча логіка має елементи несподіваності, незакінченості, непослідовності. Це доведено не мною, це доведено практично всіма, хто займається проблемами жіночої психології».
Решту образливих тез і кліше з презентації Кравець пояснює прагненням зацікавити авдиторію і спонукати до дискусії. Мовляв, він спеціально провокує студентів і студенток.
«Спровокував — отримуй покарання» — так би мало бути за геніальною «чоловічою» логікою Кравця, хіба ні? То чому ж його не покарали належним чином? Принаймні результатів перевірки чи дисциплінарних заходів щодо професора у відкритих джерелах немає.
Ба більше, 28 жовтня 2024 року наказом міністра освіти та науки на Володимира Кравця — радника ректора покладене виконання обов’язків ректора ТНПУ. «Чудове» покарання за сексизм.
Ще один професор-сексист
На радість усім противникам фемінітивів (і противницям, хе-хе) існують такі професори (і професорки), як він — Павло Гриценко. Це український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови НАН України, а також дійсний член Наукового товариства імені Шевченка.
Наприкінці серпня на «Радіо Свобода» вийшов запис інтерв’ю з Павлом Гриценком під назвою «Мова — кордон. Чому за українську і сьогодні доводиться боротися». В бесіді не оминули увагою новий чинний правопис, а також питання фемінітивів в українській мові.
«Захотіли: сьогодні будемо казати “медикиня”, “парламентариня” і так далі. Це дикість. Дикість з точки зору права. В жодному мовному кодексі, в жодному описі немає на сьогодні схвалення оцих викрутасів. Це все волюнтаризм […]. Коли до Інституту української мови звернулися і принесли отакий гросбух уже надрукованих списків професій, посад і таке інше у сфері медицини, я запитую президента Академії медичних наук, мовляв, до вас зверталися із цим, у цьому є потреба? Усі роблять великі очі. То звідки ж це вилізло? А тому що був грант, а тому що когось підгодували… Оцього необхідно позбуватися».
Із професором не погоджуються інші мовознав_иці. Зокрема, в експертному коментарі для Гендер в деталях доцентка кафедри філології Українського католицького університету, стипендіатка програми DAAD Future for Ukraine (Університет Лейпцига) Олена Синчак зазначила:
«Видається, що панівний в українському мовознавстві радянський прескриптивізм (у парі з недоосмисленим постколоніальним взоруванням на російський стандарт) стає головною перепоною на шляху систематичного вивчення та впорядкування жіночих назв в українській мові. У результаті такого недбальства в Україні ми навіть точно не знаємо, скільки насправді жіночих назв нараховує українська мова».
(«Прескриптивізмом» у мовознавстві називається встановлення правил, що визначають бажане використання мови. — Авт.)
Також директор Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України Богдан Ажнюк на інформаційний запит медіа «Читомо» відповів, що вважає український правопис у редакції 2019 року легітимним:
«Критичним висловлюванням Павла Гриценка щодо українського правопису 2019 року бракує конкретики, лінгвістичної аргументованості й конструктивності».
Ми воліли б додати, що, окрім того що фемінітиви є природним явищем для української мови і зникли з ужитку за радянського періоду внаслідок русифікації, їх вживання — це не лише про відновлення історичної справедливости, це також про видимість жінок. Особливо в професіях, які в суспільній свідомости вважаються традиційно «чоловічими». Саме такі слова з фемінітивами Гриценко критикує найбільше. То, можливо, річ не в науковому підході до вивчення мови, а в банальному сексизмі та мізогінії?
Мер Івано-Франківська і його проблеми з жіночими іменами
У кілька історій вляпався цього року й Руслан Марцінків — міський голова Івано-Франківська.
«Саме прекрасній половині людства “рогатими” керувати простіше», — так у Івано-Франківську вирішили оголосити про набір водіїв та водійок автобусів і тролейбусів на сайті ОперІнфо ІФ.
Цей сайт вказаний на офіційній сторінці у Facebook мера міста Руслана Марцінківа в описі профілю і на самому вебресурсі підписаний його ім’ям. Марцінків поширив вакансію з некоректними висловлюваннями у своїх соцмережах та ще й не використав фемінітив, який початково був у тексті. Він не перевірив, що поширює, чи все ж таки свідомо використовує стереотипи і примітивні жарти в дописах?
За тиждень до цього Марцінків потрапив у інший скандал: під час сесії перебивав депутатку Марʼяну Вершиніну, а наприкінці назвав її «Марʼянкою». Тоді Вершиніна зробила допис у Facebook, в якому вимагала публічних вибачень. Мер написав коментар під цим дописом, назвавши це «хвилинною емоцією».
Забобонний сексизм від провідника потяга«Укрзалізниці»
Під час посадки у Львові на потяг «Львів — Запоріжжя» військовослужбовиця Ірина Бобик стикнулася з неповагою від провідника, який не дозволяв жінкам заходити у вагон. Про це вона написала на своїй Facebook-сторінці.
Аргументом було те, що першим має ввійти саме чоловік, інакше — біда. Групі жінок довелося чекати на пероні, адже чоловіків з квитками саме в цей вагон не було. Провідник таки пустив жінок у потяг після того, як Ірина Бобик сказала, що вона військовослужбовиця.
«Я, звісно, розумію, що ситуація — не кінець світу. Але я за те воюю, щоб у тилу мене змушували себе відчути недолюдиною на догоду магічному мисленню і давнім забобонам?» — зауважила військовичка.
Жінки вже вибороли право працювати в різних професіях, навчатися, обирати президент_а, мати власність, але… не заходити першими в потяг «Укрзалізниці».
Бізнес на сексизмі
Тут ми зібрали одразу кілька випадків. Виявляється, деякі бренди все ще вважають, що використовувати в рекламі сексизм для привернення уваги — це нормально.
Наприклад, торговий центр Nikolsky разом із брендом одягу OliaGarho випустив сексистську рекламу про відкриття магазину. Під відео зазначено, що в магазині покуп_ці знайдуть авторські моделі, які отримали високу оцінку клієнток в Україні й за кордоном.
Журналістка та фемактивістка Євгенія Дишлева зазначила, що у відео присутні прояви сексуалізації, забороненої Законом №1750-IX «Про внесення змін до Закону України «Про рекламу» щодо протидії дискримінації за ознакою статі».
У сторизі Євгенія опублікувала Закон України «Про рекламу», позначивши ТРЦ Nikolsky та бренд одягу. Зі слів журналістки, на це відреагувала SMM харківських брендів Наталія Златослава, яка надіслала клоуна в директ. Активістка у відповідь відправила пані Златославі посилання на статтю Міністерства юстиції, де мовиться про те, що сексизм у рекламі карається штрафом.
Златослава ж сказала, що нікого не цікавить її думка і що це «особиста думка диванної критикеси, що бачить сексизм там, де просто є гарна жінка».
Не може цивілізовано реагувати на критику і бренд kaze_sport. Після обурення сексистською рекламою інтернет-магазин створив фотокампанію-відповідь.
Зокрема, додав серію світлин, де жінки показують одяг, але з мішком на голові. Серія називається Non Sexualisation, а текстовий супровід в одному з дописів пояснює «Мішок — заборона індивіду на самовираження». Коли саме сексуалізація та об’єктивізація стали самовираженням — в дописі не пояснюється.
Кампанія спричинила негативну реакцію з боку багатьох користувач_ок. Висміювання і навмисна абсурдна гіперболізація — також інструменти знецінення й приниження, що ми й бачимо на цьому прикладі.
Найаморальніший бар
Певно, найвищий рівень цинізму та беземпатійности бачимо в наступному прикладі: бар у Харкові вирішив назвати свої коктейлі, нехтуючи будь-якими нормами моралі, «Мрія педофіла», «Зґвалтований», «Насмоктала», «Врот» тощо. Креатив найменувань крутиться навколо теми принижень і сексуального насильства.
На це звернула увагу блогерка і музикантка ТУЧА. Також вона написала заяву до поліції.
Власники закладу не зважали на те, що посилання на сексуальне насильство може стати чинником ретравматизації для постраждалих від зґвалтувань. І це в прифронтовому Харкові! Частина Харківської області була окупована і пережила випадки сексуального насильства як зброї війни. Вони не бачать нічого поганого ні в тому, ні в тому, що інші їхні назви сприяють сприйняттю жінок як сексуальних об’єктів (як-от коктейль «Насмоктала» або порівняння ніжного персика з «цнотою 96-річної бабусі» в описі іншого коктейлю).
Комунікаційни_ки закладу в коментарях під дописами на сторінці бару віджартовувалися та зневажливо відповідали тим, кого обурила ця ситуація. Втім згодом бар повідомив, що «тимчасово не працює». Відповідна примітка висить на сторінці дотепер.
Як повідомив уповноважений ВР з прав людини Дмитро Лубінець, після вивчення скарг він відкрив провадження та звернувся до Міністерства культури та інформаційної політики України, Головного управління Держпродспоживслужби та Головного управління Нацполіції в області для перевірки діяльности закладу.
У рекламі закладу виявили ознаки дискримінації та порушення Закону України «Про рекламу». За це на бар наклали штраф у розмірі 13 600 грн. Також заклад незаконно поширював у соцмережах зображення кальяну із закликом до дії та пляшки з алкогольними напоями без супроводження обов’язковим попередженням про шкоду вживання. Крім того, під час перевірки власник бару вчинив дрібне хуліганство, за що на нього склали протокол і притягнули до адміністративної відповідальности.
Поліція повідомляла, що заклад припинив діяльність. Сторінка в інстаграмі дотепер неактивна.
НЕсмішно: жарти над потерпілими від домагань
Сексистсько-принизливий гумор, на жаль, все ще знаходить свою авдиторію. Зокрема, серед глядач_ів шоу студії «Квартал 95». В одному з виступів вони принизили військових та висміяли постраждалих від домагань.
Гуморист_и зробили пародію на керівника Рівненського ТЦК та СП. Напередодні він опинився в центрі скандалу через поцілунки з підлеглими на робочому місці. В сюжеті пародії нова працівниця скаржиться на домагання начальника, який намагався її поцілувати. Захищаючи його, колеги_жанки вигадали «шифр» ДПО («дотики-поцілунки-обіймашки»). Тож нову працівницю просять «не панікувати», коли начальник мацає її або цілує, адже так він «передає інформацію».
Громадськість і голова Нацради з питань телебачення Ольга Герасим’юк висловили обурення, називаючи номер «ганебним» та «неприпустимим».
Незрозумілими в цій ситуації залишаються всього дві речі: чому сексуальні домагання, на думку автор_ів пародії, це смішно? Та чим промити очі після перегляду відео, щоби бодай якось це розбачити?
Жінка, яка НЕ підтримує жінку
Ця історія заслуговує на окрему увагу, бо сексизм і мізогінію проявила неабихто, а директорка Інституту гендерних досліджень Марфа Скорик.
На каналі Ukraїner Q вийшло інтерв’ю за участі Тараса Чмута і ведучої Юлії Тимошенко. Говорили про стан війська, мобілізацію, допомогу Заходу, економіку.
Засновник Ukraїner Богдан Логвиненко поширив відео на своїй сторінці у Facebook. У коментарях директорка Київського інституту гендерних досліджень Марфа Скорик написала:
«Для того, щоб працювати аналітиком, потрібно мати освіту. Інакше буде генеруватися оте все, що ми чуємо в цьому сповненому безсилля інтерв’ю. Окремо доставляє красівуля зі своїми питаннячками, задані нєжним голосюлькою. Вона тут так до речі, як…».
Коментатор_и одразу ж звинуватили пані Скорик у мізогінії, що дивно бачити такі слова від людини, яка займається гендерними дослідженнями.
Скорик відповіла на ці звинувачення так:
«Крім використання слова мізогінія в якості лайки, про гендерні дослідження потрібно знати щось іще. А так, якщо цікаво — то користайтеся, цитуйте. А зводити жінок до ролі щебетливої пташульки — це не те, чого б ми хотіли, й точно не те, за що боролися отак важко і довго».
Коментатор_и тегали й Дмитра Лубінця, оскільки з 2022 року Марфа Скорик числиться в складі Консультативної ради при Уповноваженому ВР України з прав людини.
Скорик пояснила свій коментар тим, що останні кілька років в Україні відбувається «ренесанс патріархату під обгорткою політики гендерної рівності». Вона також зазначила, що її слова були спрямовані проти «засилля некомпетентних красівуль та жорсткого ейджизму в політичному, медійному та іншому представництві».
Тобто ми будемо боротися із сексизмом та мізогінією, використовуючи сексизм і мізогінію? Дуже сумнівний метод…
Дівчинка чи політикиня з багаторічним досвідом?
Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук назвав депутатку Ірину Геращенко «дівчинкою». Про це політикиня повідомила на своїй сторінці у Facebook, наголосивши, що сексизм є неприпустимим явищем у європейській політиці, та закликала інших підтримати її.
«Коли я прийшла в парламент, там було 8% жінок, які ні на що не впливали. Окрім Юлії Тимошенко. Я співавторка закону про гендерні квоти, які дозволили залучити жінок у владу. Мені 53 роки і всю свою політичну кар’єру я відстоювала права українок. І я нікому не дозволю знецінювати жінок в політиці», — написала Геращенко.
Також вона зазначила, що «такі речі не повинні залишатися безкарними» й повідомила, що планує надіслати листа президентці Європарламенту Роберті Мецолі. Пізніше Стефанчук повідомив, що попросив пробачення у нардепки, але чекає вибачень і від неї, адже Геращенко, каже він, назвала його перед цим «хамлом».
Важко розібратися в цій довгій сюжетній лінії взаємних політичних образ, але що ми знаємо точно, це те, що сексизм у політиці неприпустимий. Важко уявити ситуацію, коли чоловіка, який понад 20 років у політиці, хтось називатиме «хлопчиком».
Спорт лише для сексистів?
Футбольна команда програла, а винен хто? Правильно, жінка! Саме так вважає президент футбольного клубу «Оболонь» Олександр Слободян, який різко розкритикував суддівство в українському футболі, особливо жінок-суддів. Із його слів, через суддівські помилки «Оболонь» недорахувалася близько 10 очок, що вплинуло на її поточне місце в турнірній таблиці. Клуб офіційно звертався з проханням не призначати певних суддів на свої ігри, але не здобув підтримки.
Слободян зазначив, що в провідних чемпіонатах Європи жінки рідко судять чоловічі матчі найвищого рівня, вважаючи, що фізіологічно жінки не можуть встигати за перебігом подій у чоловічих іграх. Цікаво, на яких уявленнях про фізіологію базується така думка? А ще наголосив на відсутності змішаних команд у змаганнях та рекордів у змішаних видах спорту через фізіологічні відмінності.
Зауважимо, що досвід провідних суддів, таких як, наприклад, француженка Стефані Фраппар, яка успішно судить топові матчі у Франції та Європі, якраз доводить, що жінки можуть ефективно судити чоловічі змагання на найвищому рівні.
Хочеться побажати панові Слободяну зайнятися чимось конструктивнішим та кориснішим для своєї команди, а не жалюгідними виправданнями, базованими на його сексистських поглядах.
Експерт, який затуляє рота
Військово-політичний оглядач Олександр Коваленко нагримав на телеведучу Ірину Король. Інцидент стався в етері телеканалу «Київ 24». Ірина перебила Коваленка й намагалася поставити йому запитання, за що він почав кричати на неї:
«Шаааа! Шаааа! Я у вас тут запрошений експерт в етері, а не ви! (…) Якщо ви не розумієтеся на військовій науці, запрошуйте до свого етеру хіміків, які будуть вам розповідати про міжконтинентальні балістичні ракети!».
Цікаво, чи дозволив би Коваленко собі таку поведінку, якби з ним спілкувався чоловік?
Після інциденту телеканал «Київ24» підтримав ведучу та відмовився від співпраці з Олександром Коваленком. Керівник відеоредакції Liga.net Юрій Смирнов також заявив, що видання більше не запрошуватиме Олександра Коваленка для відеоформатів, а також не звертатиметься до нього по коментарі до будь-яких текстових матеріалів на сайті.
Окрім цього, майже 90 медійників і медійниць засудили його поведінку, створивши спільну заяву та висловивши солідарність із ведучою Іриною Король. У ній, зокрема, зазначено, що подібні інциденти «лише підтверджують необхідність створення безпечнішого середовища для жінок у журналістиці».
Яка реакція Коваленка? Можливо, публічні вибачення через загрозу репутації? Чи, може, він зробив якісь висновки? Ага, якби ж то…
Натомість Коваленко побував на ефірі YouTube-каналу УСІ Online, щоб відбілити свою репутацію. Ведуча Наталія Костенко з неприхованою прихильністю до гостя ставила йому зручні запитання і всіляко підтримувала. Своїм досвідом взаємодії з експертом вона також поділилася на своїй Facebook-сторінці:
«За понад 4 роки спільних ефірів жодного ЖОДНОГО разу не стикнулася з неповагою до себе чи нестриманістю спікера. Хоча і не впевнена, що жодного разу не перебила», — написала Костенко.
Під час цього етеру Коваленко заявив, що більше не співпрацюватиме з телеканалом «Київ24», що редакція «не намагалася залагодити конфлікт». Тобто, на його думку, за його ж хамство ще й мали просити вибачення. Цікава логіка. А ще він вважає, що інцидент набув розголосу тільки тому, що «люди люблять хайп». Тобто непрофесійности в своїй поведінці він так і не побачив і воліє мати рацію в кращих традиціях патріархату.
На жаль, не всі медіа проявили солідарність із ведучою, на яку нагримав Коваленко, тому, попри відсутність вибачень, він і далі виступає як експерт, зокрема на «5 каналі» та NV.
Шоу «Холостяк»
12 сезонів телеканал «СТБ» транслював у етері одне з найбільш мізогінних та сексистських шоу під назвою «Холостяк». Сама його концепція, в якій понад 20 дівчат конкурують за серце одного чоловіка, будується на тому, щоб створити напругу між учасницями, змусити їх ненавидіти одна одну та в своїх інтервʼю транслювати гендерні стереотипи.
13 сезон обіцяв бути інакшим, адже «холостяком» став Олександр «Терен» Будько — військовий, ветеран російсько-української війни, громадський діяч. В своїх інтервʼю перед початком проєкту Олександр розповідав про те, що головна мета його участі в шоу — показати, що ветерани з інвалідністю можуть жити повноцінним життям, бути активними та відкритими до нових можливостей. І звісно ж, знайти кохання. Про утвердження стереотипів та мізогінії не мовилося, еге ж?
І ось глядач_ки запасаються попкорном, вмикають «СТБ» і бачать… що? Правильно, ту саму жінконенависницьку концепцію, ті самі стереотипи, те саме поливання брудом одна одної. Звісно, цей сезон має певні зміни: всі учасниці говорили українською і тема інклюзії порушувалася, як би там не було, на загальнонаціональному телеканалі.
Ще одним зрушенням можна вважати участь в шоу феміністки Вікторії Клочко, яка чи не єдина з учасниць транслювала повагу до інших жінок. Однак вона залишила проєкт на власне бажання, що теж стало своєрідним прикладом субʼєктності жінки, яка необовʼязково чекатиме, поки її оберуть або виженуть. Хоча за це вона «відгребла» і від учасниць, і від холостяка, і від авдиторії.
Щодо стосується самого «холостяка» Олександра «Терена», то ми б не стали називати його сексистом бодай через те, що, здається, він сам не визначився зі своїми уявленнями про світ і жінок зокрема. Або ж так його показали творці шоу. В одних епізодах він говорив про те, наскільки важлива для жінки самореалізація, казав, що не очікує від своєї партнерки виконання домашніх обов’язків, таких як приготування їжі. В інших епізодах неодноразово висловлювався про так звану жіночу енергію, а ще дуже дивно відреагував на зізнання згаданої Вікторії Клочко про небажання мати дітей — після розмови з дівчиною сподівався, що вона має змінитися.
Утім ми все ж таки хотіли наголосити, що основне «зло» цього шоу в тому, що воно в принципі існує. Принаймні в такому вигляді, як зараз. Що цікаво, в постшоу одна із запрошених творчинь «Холостяка» висловлюється доволі феміністично і стає на бік жінок. Тобто можемо припустити, що це цілеспрямоване рішення авторів і авторок проєкту розводити авдиторію на емоції, не усвідомлюючи, що так вони закріплюють гендерні стереотипи і мізогінію серед дівчат та жінок. Чи все ж усвідомлюючи?
Від кунілінгусу до сексизму, від сексизму до вибачень
Гурт Latexfauna, який у 2023 році випустив еротичний кліп, у якому герой буцімто робить кунілінгус дівчині, торік все ж таки зганьбився. Видається, хлопці трохи заплуталися із запитом українського суспільства на відвертість.
На їхній кліп Masandra відгуки були здебільшого схвальні через те, що зображувати оральний секс щодо жінки в культурі неприйнятно, на відміну від того самого мінету.
Навіть блогерка з феміністичними поглядами Катя Бльостка тоді пожартувала в коментарях: «Я розстроєна, шо не було ніякого оголошення про кастинг на цю стражденну і саможертовну жіночу роль у кліпі».
Та ось, через рік Latexfauna, здається, вирішив повторити минулорічну славу, та… не вдалося. З нагоди 1 вересня гурт зробив допис в інстаграмі «Яка ти однокласниця?». В ньому — обличчя жінок з підписами:
«Аліна — дівчина з найкрасивішою сракою», «Юля — староста, до якої не доїбешся», «Ліна — злісна принципова незайманка».
Гурт повідомив, що світлини згенеровані ШІ на основі фото самих учасників колективу. Після негативних коментарів підписниць Latexfauna опублікував ще один допис — «Який ти однокласник»:
«Льоша Кунілінгвіст — має гарно розвинений артикуляційний апарат», «Коля Гіппократ — клянеться, що не дрочить», «Дуся Фантазьор — мав секс у кожному санаторії».
Учасники колективу назвали ці дописи гумором. Утім шквал критики сексуалізації підлітків дав свої плоди: гурт видалив обидва дописи і опублікував роз’яснення, підготовлене разом із фахівцями психологічного центру 4help, де визнав помилку та попросив вибачення у авдиторії. Виконавці зазначили, що спочатку не розуміли обурення, але після консультацій усвідомили, чому їхній допис був образливим для багатьох людей.
Ми додаємо цей кейс у нашу добірку, зокрема, через те, що це приклад адекватної реакції на критику й цивілізованої комунікації. Так тримати!
***
У нашій цьогорічній підсумковій статті описані понад 17 випадків. Це лише ті кейси, які спричинили широке обговорення в соцмережах. Ми свідомі того, що насправді сексизму, обʼєктивації та мізогінії як у публічному просторі, так і в побуті набагато більше.
Утім наша антипремія «Сексист року» та ось такі підсумкові матеріали спрямовані на те, щоб в Україні формувався інститут репутації і з кожним роком таких випадків ставало менше. Мріємо та віримо, що з часом бути сексистом стане так соромно й ганебно, що одного дня нам просто не буде про що писати в підсумковій статті.
Ну а поки що запрошуємо вас долучитися до обрання переможця в нашій антипремії «Сексист року — 2024». Стежте за анонсами у соцмережах Гендер в деталях!
Лукреція ді Козімо Медічі (14 лютого 1545 — 21 квітня 1561) була третьою донькою та п’ятою з одинадцяти дітей герцога Флоренції Козімо І Медічі та іспанської аристократки Елеонори Толедської (Леді Віслдаун точно б оцінила «найпліднішу родину у вищих верствах суспільства»).
Герцогиня подбала про те, щоб її діти отримали найкращу освіту: коли вчителі приходять до тебе в палаццо, «школу» прогуляти вже не вийде, тож всіх дітей Медічі долучили до наук, байдуже, хлопчик чи дівчинка.
Та який сенс в навчанні дівчини, якщо не можна продемонструвати свої знання чоловіку?
Тож 1552 року Лукреція була заручена з племінником папи Юлія ІІІ, Фабіо Даль Монте, але заручини довелося скасувати за три роки через смерть папи. Наче можна трохи видихнути, та чи буде далі краще?
1557 року після смерті старшої сестри Марії Медічі, Лукреція займає її місце нареченої майбутнього герцога Феррари Альфонсо ІІ д’Есте. Її придане складало 200 000 скудо – величезна сума по міркам того часу. На ці гроші можна було збудувати три Палаццо Пітті та ще лишити на шпильки і мереживо. Та що вартують гроші, якщо навіть найкращі медики виявилися безсилі і не змогли запобігти смерті Лукреції від туберкульозу 1560 року? Шістнадцятирічну дівчину поховали в монастирі тіла Господнього у Феррарі, та після її смерті ще довго ходили чутки, що молоду дружину отруїв власний чоловік.
А що ж у книзі?
Авторка подбала про те, щоб життя Лукреції на сторінках її роману було достовірним: вона допускає лише ряд фактологічних неточностей, виправданих де задумом, де турботою про читача, щоб не заплутати його в іменах та статусах. Так, лінія стосунків сестри Альфонсо ІІ д’Есте Елізабетти (в реальності також Лукреції) зсунута в часі на 14 років та стала важливим і яскравим епізодом оповіді.
Лукреція Медічі дійсно була освіченою та кмітливою дівчиною, проте щодо гострого слуху, незграбності в танцях чи хисту до малювання нам нічого не відомо. Це деталі, додані авторкою для об’ємності образу персонажа.
Чому тигриця?
У Палаццо Веккьо Козімо І Медічі був звіринець з екзотичними тваринами, серед яких були і величні тигри, але відомості про те, чи туди пускали дітей герцога Тосканського, якщо вони й були, – не збереглися.
При цьому варто зазначити, що проведена авторкою паралель трансформує звичний нам вираз «як пташка в клітці»: дівчина більше не розглядається як бідна безпомічна пташка. Вона – тигриця. Сильна, потужна, з надзвичайно великим потенціалом, з енергією і здібностями, які здатні підкорити собі світ, якщо вони будуть визнані та не будуть занедбані.
Тема пригнічення внутрішньої сили, здібностей та самореалізації стає однією з ключових в романі.
Чи мала Лукреція змогу та право бути щасливою?
Жіноче щастя мало кого турбувало в 16 столітті, адже, якщо ти жінка, твоя функція зводиться до ролі «дружини» й «матері». Від Лукреції очікували покірності, скромності та дотримання моральних норм. Вона мала стати електроном, що мав обертатися навколо чоловіка-ядра, без права існування в окремому від нього світі.
В Лукреції не було шансів стати вільною в суспільстві, де тебе вчать музиці й мистецтву лише, щоб розважити свого чоловіка. Про яке щастя мова, якщо тебе сприймають лише як розмінну монету для зміцнення статусу і впливу родини?
Свобода вибору – не те, що мала жінка тоді. І Лукреція – не виключення. Навіть одяг – і той обирали за неї.
Коли спочатку мати, а потім чоловік кажуть тобі, що одягнути, це трохи знімає головний біль. Принаймні, можна обманювати себе цією думкою. Меггі О’Фаррелл багато уваги приділяє одягу жінки того часу, тож давайте розберемо гардероб Лукреції.
Sottane – основний предмет вбрання герцогині. Така собі сукня-конструктор, що складалася зі спідниці, ліфу та рукавів (могли кріпитися стрічками, шнурками або ж ґудзиками). Лукреція носить її як під інший шар одягу, так і самостійно.
Zimarra – вільна сукня, яку дівчина носить поверх нижнього шару, на кшталт сучасного кардигану.
Giorneas – сукня-накидка, без рукавів, відкрита з обох боків та спереду. Оздоблення підкладкою з хутра робить її вбранням на будь-який сезон.
Camicia – спідня сорочка з білого льону, вовни, бавовни, коноплі або шовку. Вона захищає верхній одяг від поту та бруду. Camicia Лукреції гарантовано прикрашена шиттям та оздобленням.
Scuffia – сітка, в яке викладалося волосся. В Лукреції вона сплетена з золотих ниток, прикрашена камінням та перлами.
Звучить і виглядає дуже красиво.
Чи готові ви були б повернути ренесансну моду ціною власної свободи? Адже не всім жінкам вдавалося потрапити в прогресивні кола однодумців. Зазвичай вони так і проводили життя в золотій клітці тигриці.
Уявіть собі, що ви йдете вулицею звичним маршрутом, заглиблені у власні думки. З навушників звучить улюблена пісня, яку раптом перериває крик ззаду. Ви ледь встигаєте зняти навушники, коли вас збивають з ніг, ви відчуваєте різкий біль від удару. Нападник вигукує образливі слова про вашу зовнішність, натякає на вашу сексуальну орієнтацію, коментує зачіску та одяг. Удари не припиняються, люди навколо чомусь не наважуються втрутитися, а ви не можете збагнути, чому він вас б’є, наче безкарний…
Те, що сталося, має назву «злочин на ґрунті нетерпимости». Кожен такий випадок — не просто статистика, за ним стоїть життя людини, чиє базове право на безпеку було порушене.
Ненависть, яка стосується кожного та кожної
Злочини на ґрунті ненависти часто не пов’язані з особистою неприязню до конкретної людини, а радше відображають упередження й стереотипи щодо певної групи людей. Мотиви таких злочинів зазвичай стосуються невіддільних характеристик, які людина не може або не бажає змінювати. Це можуть бути національність, сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність або інші особистісні ознаки.
Упередження часто визначають вибір «жертви» або проявляються під час самого нападу. Наприклад, людина, яка просто випадково опинилася поруч із Прайдом, може стати об’єктом нападу лише через свою присутність на події, що викликала гнів нападників. Злочинці можуть націлюватися на правозахисни_ць або учасни_ць ЛГБТ+ спільноти, навіть не маючи особистої неприязні до конкретної людини, а через її ідентифікацію з певною групою. Або, скажімо, якщо власники крамниці вивісили райдужний прапор, це може стати приводом для вандалізму чи руйнування вітрини. Такі дії є безпосередньою та часто непередбачуваною загрозою, що робить боротьбу з цими злочинами особливо важливою.
Злочини через мотиви ненависті є яскравим проявом соціальної несправедливости й дискримінації, яка негативно впливає не лише на конкретну людину, а й на суспільство загалом. Вони підривають довіру в спільноті та сприяють поширенню атмосфери страху та напруги.
Ці акти агресії часто супроводжуються серйозним психологічним тиском і залишають тривалий травматичний досвід у постраждалих. Нападники прагнуть не лише завдати фізичної шкоди, але й підірвати впевненість людини у власній безпеці, що може негативно вплинути на психічний стан, соціальну активність та якість життя.
Тому важливо розуміти, що боротьба з такими злочинами — це не лише питання захисту окремих груп, а й створення більш безпечного та інклюзивного суспільства, де кожна людина має право на життя без страху перед насильством і дискримінацією.
Як війна посилює агресію до ЛГБТ+ україн_ок
Агресія та ненависть глибоко коріняться в стереотипах і упередженнях, що існують у суспільстві. Ці установки формуються через виховання, освіту та медійний вплив. Негативні ставлення до певних груп людей можуть підкріплюватися релігійними, політичними або культурними переконаннями. Війна посилює ці установки, створюючи атмосферу страху й недовіри, що ще більше загострює соціальні конфлікти.
Невизначеність і страх за майбутнє підштовхують людей до пошуку «ворогів» серед тих, що мають інший вигляд або по-іншому поводяться. В часи соціальної нестабільности і конфліктів представники ЛГБТ+ спільноти опиняються в особливо вразливому становищі через дискримінацію на базі сексуальної орієнтації, зовнішности, гендерної ідентичности.
Протягом останніх двох років в Україні спостерігається тривожне зростання злочинів на ґрунті ненависти, зокрема гомофобії та трансфобії. В своєму звіті за 2022 рік Freedom House наголошує на почастішанні випадків насильства й дискримінації щодо ЛГБТ+ осіб під час війни. Зазначено, що війна посилила ксенофобські настрої та сприяла збільшенню злочинів на ґрунті ненависти. Проте реальна кількість таких інцидентів залишається невідомою через нерегулярний моніторинг і недостатню обізнаність постраждалих про свої права. Багато випадків насильства й дискримінації проти ЛГБТ+ людей не реєструють через недовіру до правоохоронних органів та потенційну загрозу повторної травматизації.
У публікації «Становище ЛГБТК в Україні у січні — червні 2024 року» було зафіксовано 39 випадків таких злочинів, що вже перевищує показники за весь 2023 рік. Це зростання, ймовірно, пов’язане як із активізацією ЛГБТ+ організацій, так і з антиЛГБТ+ угрупованнями. Часто стаються випадки фізичного насильства, напади на ЛГБТ+ центри і активісток/активістів, а також умисне знищення чи пошкодження майна в межах заходів на підтримку ЛГБТ+ спільноти, таких як прайд-місяць і кінофестиваль Sunny Bunny. Варто зауважити, що ця статистика відображає лише розголошені випадки. Реальна кількість злочинів на ґрунті нетерпимости значно більша через труднощі в отриманні інформації з окупованих територій та загальні проблеми з документуванням таких випадків.
Правоохоронні органи часто кваліфікують мотив ненависти як звичайні випадки завдання тілесних ушкоджень, не враховуючи гомофобний або трансфобний мотив. Лише два випадки притягнення злочинців до відповідальности з урахуванням мотиву ненависти за 2023 рік залишаються єдиними в судовій практиці України.
Правовий вакуум у боротьбі з проявами нетерпимости
В українському законодавстві бракує чітких визначень і специфічних покарань за акти насильства, мотивованих ненавистю до раси, національности, особливо сексуальної орієнтації чи гендерної ідентичности. Цей правовий вакуум дозволяє злочинцям уникати справедливого покарання.
Експертки з департаменту адвокації Gender Stream зазначають, що універсальні статті кримінального кодексу не враховують особливості злочинів на ґрунті ненависти. Це призводить до того, що такі злочини вважають просто насильством або хуліганством без урахування мотивів. Отже, виявлення й розслідування дискримінаційних злочинів, які можуть мати більш глибокі соціальні причини, ускладнюються. Відсутність спеціальних підрозділів у системах МВС для таких справ також створює проблему, адже часто бракує досвіду й ресурсів для належного реагування.
У законодавстві України вже є стаття, дотична до злочинів за дискримінаційною ознакою. Чинна стаття 161 Кримінального кодексу України визначає відповідальність за порушення рівноправности громадян залежно від їхньої расової, національної належности, релігійних переконань, інвалідности та інших ознак. Але ця стаття має кілька суттєвих обмежень, які ускладнюють ефективну боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. Зокрема, не містить конкретних згадок про сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, що є критично важливими для захисту ЛГБТІК+ спільноти.
Унаслідок цього випадки дискримінації та насильства проти ЛГБТ + осіб не отримують повної юридичної оцінки та покарання. Такі злочини вимушено залишаються поза увагою правоохоронних органів і судової системи. Це не лише ускладнює процес покарання злочинців, але й створює ситуацію, коли особи, які постраждали від дискримінації або насильства через свою ідентичність, можуть почуватися незахищеними законом, що, натомість, знижує їхню довіру до правової системи.
Для ефективного розв’язання проблеми злочинів на ґрунті ненависти необхідно не лише доповнити статтю 161 Кримінального кодексу ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, але й забезпечити всебічний підхід до боротьби з такими злочинами.
Законопроєкт №5488 як комплексна система протидії нетерпимости
Законопроєкт №5488 був ініційований Кабміном України чинним прем’єром Денисом Шмигалем саме з метою впровадження кримінальної відповідальности за злочини на ґрунті ненависти. Його ухвалення стане важливим кроком у боротьбі з дискримінацією та насильством в Україні. Основна мета цього законопроєкту — створити правовий механізм, який дозволить чітко визначати й карати за злочини, мотивовані ненавистю на основі раси, національности, сексуальної орієнтації, гендерної ідентичности або інших особистих характеристик. Цей законопроєкт не лише заповнює наявні прогалини в Кримінальному кодексі України, але й забезпечує правову основу для захисту вразливих груп населення, які часто стають мішенями для насильства й дискримінації.
Законопроєкт №5488 пропонує комплексний підхід до боротьби з ненавистю. Це передбачає створення чітких механізмів для реєстрації і розслідування злочинів на ґрунті ненависти, навчання правоохоронців, розробку національних стратегій для протидії дискримінації та насильству, а також підвищення обізнаности суспільства. Для того, щоб забезпечити захист від подібних випадків, необхідно ввести систематичний моніторинг та оцінку ситуації.
Громадські організації як рушійна сила змін
Шлях до ухвалення законопроєкту №5488 в Україні виявився складним і тернистим. З моменту реєстрації в травні 2021 року цей документ пройшов численні обговорення, доопрацювання й перешкоди. Комітет з питань правоохоронної діяльности рекомендував його до ухвалення в травні 2023 року, але ще належить пройти чимало етапів, перш ніж законопроєкт набуде чинности чи навіть буде винесений на голосування.
Наразі законопроєкт №5488 перебуває в порядку денному у Верховній Раді України. Його подальша доля залежить від голосування у другому і третьому читаннях, підписання головою Верховної Ради та затвердження президентом, а також від того, чи винесуть його взагалі на голосування. Громадський сектор не перестає активно працювати над підтримкою законопроєкту, залучаючи міжнародну допомогу та мобілізуючи ресурси для досягнення остаточного успіху. Повномасштабне вторгнення відкинуло увагу та пріоритет у просуванні законопроєкту №5488. Але вже з 2022 року адвокаційна робота була поновлена.
У цьому процесі громадські організації відіграють критичну роль у промоції антидискримінаційного законодавства. Одна з провідних організацій у процесі адвокації №5488 — Gender Stream активно працює над просуванням законопроєкту. Впродовж останніх двох років команда Gender Stream на основі власної адвокаційної стратегії ініціювала створення коаліції правозахисних організацій для просування проєкту закону №5488, провела низку стратегічних зустрічей для його підтримки як в Україні, так і на міжнародній арені. Це, зокрема, зустрічі з європарламентар_ями та міжнародними організаціями, звернення до міжнародних інституцій, офіційні та неформальні зустрічі з ключовими особами в Україні та партнерами країни, робота з Європарламентом та Єврокомісією і тісне партнерство з Радою Європи, участь у тіньових звітах тощо.
З липня 2024 року Gender Stream увійшла до складу Експертної ради з питань дотримання рівних прав при представникові Уповноваженого з рівних прав і свобод, прав національних меншин, політичних та релігійних поглядів. Це ще одна можливість впливати на ухвалення рішень і політичний контекст в Україні, щоби потреби та виклики ЛГБТ+ були враховані на державному рівні.
Завдяки цим та іншим крокам у міжнародній адвокаційній діяльности Gender Stream просування законопроєкту №5488 пожвавилося. Станом на сьогодні результатами цієї роботи вже стали партнерства організації з народними депутат_ками, потужна робота з МВС, інформаційна підтримка Ради Європи, національних та міжнародних партнерів. Із офіційною позицією щодо необхідности ухвалення законопроєкту виступають окремі міністерства, Офіс омбудсмена, голова партії «Слуга Народу» Олена Шуляк, ряд народних депутатів і депутаток, а також міжнародні організації.
Паралельно з адвокаційною роботою Gender Stream продовжує надавати допомогу постраждалим від злочинів на ґрунті ненависти. Маючи успішний досвід єдиного в Україні прикладу, де суд виніс вирок про злочин на ґрунті трансфобії, організація не перестаєсупроводжувати постраждалих, надаючи їм юридичну підтримку. Після ухвалення законопроєкту наші зусилля будуть зосереджені на забезпеченні його ефективної імплементації. Ми плануємо співпрацювати з державними установами для створення чітких інструкцій і протоколів для правоохоронних органів, що передбачатимуть кроки для реєстрації, розслідування та вирішення випадків злочинів на ґрунті ненависти. Це стане гарантією, що нові норми будуть правильно впроваджені на практиці та відповідатимуть міжнародним стандартам.
Робота в цьому напрямку також триває: в квітні був підписаний меморандум про співпрацю між Gender Stream і Департаментом головної інспекції Національної поліції України, що дозволило створити робочу групу з превенції злочинів на ґрунті ненависти. Цей крок є важливим для забезпечення ефективного реагування на злочини і виявлення тенденцій дискримінації. Організація проводить тренінги і семінари для поліцейських, адвокатів, суддів та інших ключових фахівців, щоб забезпечити їх належну підготовку до застосування нових норм закону. Це також передбачає розробку навчальних матеріалів і ресурсів, які допоможуть краще зрозуміти вимоги та процедури, що будуть впроваджені.
Міжнародний досвід боротьби з нетерпимістю
Злочини на ґрунті ненависти – глобальна проблема. Навіть у країнах з високим рівнем захисту прав людини, таких як США, Канада або країни Західної Європи, вони трапляються регулярно. Проте ці країни мають розвинені правові механізми для протидії таким злочинам і забезпечення справедливости. Україна може багато чого почерпнути з їхнього досвіду, адаптувавши найкращі практики до своїх реалій.
Міжнародний досвід боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти демонструє важливість комплексного підходу до цього явища, що включає законодавчі ініціативи, спеціалізовані органи й активну участь громадськости. В США, наприклад, існує Закон про злочини на ґрунті ненависті (Hate Crimes Prevention Act), ухвалений у 2009 році. Цей закон дозволяє розширити визначення злочинів на ґрунті ненависти, зокрема й насильство, вчинене через расову, релігійну, етнічну належність, сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Він також надає федеральним правоохоронним органам більше повноважень для розслідування таких злочинів і забезпечення належного покарання злочинців.
У Європейському Союзі боротьба зі злочинами на ґрунті ненависти є частиною загальної стратегії захисту прав людини. Європейська Комісія постійно переглядає й удосконалює законодавство, що стосується таких злочинів, забезпечуючи його відповідність міжнародним стандартам. Наприклад, Директива ЄС 2012/29/EU про права жертв передбачає, що кожна країна-членкиня повинна мати чіткі правові норми, які охоплюють злочини на ґрунті ненависти, та забезпечувати адекватний захист постраждалих. Важливою складовою є також національні стратегії та програми, які підтримують розслідування й судове переслідування таких злочинів.
Швеція є прикладом країни, яка систематично підходить до питання рівности й недискримінації. Уряд Швеції запровадив систематичну стратегію боротьби зі злочинами на ґрунті ненависти, яка передбачає навчання правоохоронних органів, покращення обізнаности населення і запровадження чітких процедур для фіксації та розслідування таких злочинів. У Швеції також діє омбудсмен з питань рівности, який розглядає скарги на дискримінацію та проводить розслідування. Такий підхід сприяє зниженню рівня злочинів на ґрунті ненависти та підвищенню рівня довіри до інституцій.
Нідерланди відомі своєю толерантністю та прогресивними законами щодо ЛГБТ+ спільноти. Уряд цієї країни активно працює над упровадженням програм інтеграції та толерантности, спрямованих на підвищення обізнаности про права ЛГБТ + осіб та боротьбу зі злочинами на ґрунті ненависти. В Нідерландах діють спеціалізовані поліцейські підрозділи, які розслідують злочини на ґрунті ненависти, також існує система моніторингу таких злочинів. Завдяки цьому в країні вдалося значно зменшити кількість злочинів на ґрунті ненависти й створити безпечне середовище для всіх громадян.
Канада є однією з країн, яка активно впроваджує антидискримінаційну політику та протидіє злочинам на ґрунті ненависти. Канадське законодавство передбачає суворі покарання за злочини, мотивовані ненавистю. Закон про права людини забороняє дискримінацію на основі сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, а Кримінальний кодекс Канади містить положення про злочини на ґрунті ненависти. Ба більше, там діє програма підтримки жертв злочинів на ґрунті ненависти, завдяки якій надають психологічну допомогу та юридичні консультації. Такий підхід допомагає знизити рівень повторних злочинів і підтримує жертв у складних ситуаціях.
Необхідний крок для євроінтеграції
Ухвалення законопроєкту №5488 є необхідним кроком для євроінтеграції України, оскільки цей документ відповідає основним стандартам і вимогам Європейського Союзу щодо прав людини та антидискримінаційного законодавства. “Дорожня мапа” від UNDP показує, як саме усунути основні прогалини в українському представництві, використовуючи потенціал роботи громадянського суспільства, синергію рекомендацій міжнародних органів і волю урядових органів, котрі потенційно можуть очолити процес. Інтеграція чітких норм, які захищають права ЛГБТ+ осіб від дискримінації та злочинів на ґрунті ненависти, є невід’ємною складовою європейських принципів рівности та захисту прав людини. Імплементація таких стандартів не лише наближає Україну до європейського правового поля, але й демонструє її прихильність до загальних цінностей ЄС та прагнення до створення суспільства, в якому всі громадяни мають рівні права і можливості.
Посібник з європейського антидискримінаційного права наводить низку прикладів дискримінаційних порушень за ознакою сексуальної орієнтації, що стосуються основних життєвих аспектів кожної людини: освіти, сімейного життя, соціальної допомоги і трудових відносин. Всі ці сфери мають бути захищені від дискримінації, і законопроєкт №5488 дозволить зробити це більш ефективно. Його ухвалення стане суттєвим кроком у розвитку української правової системи, що забезпечить захист ЛГБТ+ осіб на рівні з іншими вразливими групами.
Окрім того, ухвалення проєкту закону №5488 сприятиме покращенню іміджу України на міжнародній арені, наголошуючи, що наша країна готова до системних змін і виконує свої зобов’язання перед міжнародними партнерами. Підтримка антидискримінаційних законів також створить більш сприятливі умови для розвитку бізнесу й соціальних ініціатив, оскільки інвестори та міжнародні організації зацікавлені в країнах з прогресивним та стабільним правовим полем.
Важливо, що законопроєкт №5488 не тільки має значення для міжнародних відносин, але й відіграє ключову роль у забезпеченні соціальної стабільности в Україні. Він дозволить більш ефективно боротися зі злочинами на ґрунті ненависти, зміцнюючи правову захищеність уразливих груп населення та підвищуючи рівень безпеки в суспільстві. Це суттєво сприятиме покращенню якості життя, особливо тих, що потерпають від дискримінації та насильства.
Ухвалення законопроєкту №5488 є не просто формальним кроком у вдосконаленні законодавства, але й потужним сигналом для всіх громадян, що Україна рішуче виступає проти дискримінації та насильства. Це законодавча ініціатива, яка не лише дасть захист ЛГБТ+ спільноті, але й підвищить рівень правової захищености всіх людей, які можуть стати жертвами ненависти через свою національність, релігію, гендерну ідентичність чи інші ознаки. Підтримка цього законопроєкту є важливою для створення суспільства, де кожен може почуватися безпечно, без страху зіткнутися з агресією або дискримінацією.
Третина українського населення моніторять новини щогодини, а майже половина —користуються телефоном 4-6 годин на день. Величезна кількість інформації сприймається кожним та кожною постійно. Виокремити у цьому потоці факти та фейки буває складно. Особливо, якщо маніпуляції будуються на вже наявних стереотипах, зокрема гендерних.
Дискредитація українських біженок та військовослужбовиць досі є однією з цілей ворожої пропаганди. Росія активно використовує її для власної вигоди. То що ж таке гендерна дезінформація та як її розпізнати?
Гендерна дезінформація: що це і як поширюється
Переважною є думка, що гендерна дезінформація — це оманливі або неправдиві гендеровані та/або сексуалізовані наративи, створені, щоб нашкодити репутації жінок та завадити їхній участі в публічній сфері. Тобто, коли ви читаєте черговий російський фейк про українських біженок, які «стали повіями в ЄС», — це гендерна дезінформація.
«Росія любить використовувати гендерну дезінформацію. Вона слугує для виправдання загарбницької політики та воєнних злочинів, а також є інструментом поділу на “свій — чужий”. Це яскраво ілюструє пропагандистський конструкт про Європу, яку протиставляють “традиційним” російським цінностям», — розповіла на конференції «ДезАут: як вибити маніпуляції за межі інформаційного поля» аналітикиня ГО «Інтерньюз-Україна» Дзвенислава Щерба.
Дзвенислава Щерба
У дослідженні про дезінформацію за гендерною ознакою від ГО «Інтерньюз-Україна» респондент(к)и з-поміж журналістів/журналісток та громадських діяч_ок виокремлюють дві основні причини поширення такої дезінформації.
іноді видання передруковують зовнішню інформацію без перевірки фактів;
користувач_ки соцмереж можуть поширювати фейки, оскільки часто прагнуть привернути увагу до події чи новини, при цьому її правдивість не ставиться під питання.
Варто памʼятати й про засилля російської пропаганди. Всі разом ці чинники допомагають гендерним стереотипам та відвертим фейкам поширюватися та закріплюватися в мережі.
«Жінок часто зводять до ролі матерів, доньок і доглядальниць, замість того, щоб розглядати їх як повноправних політичних та економічних суб’єктів», — зазначає дослідниця Сара Соберай з університету Тафтса у США. Вона виділяє три головні стратегії, за допомогою яких жінок змушують мовчати чи обмежити свій вплив: залякування, присоромлення та дискредитацію.
Сара Соберай
Яскравим прикладом є розгорнута у 2017 році кампанія в соцмережах проти народної депутатки України VIII скликання Світлани Заліщук. Тоді вона виступила в ООН з промовою про вплив війни на життя українських жінок. У соцмережах почали поширювати фейки, що депутатка нібито пообіцяла пробігти вулицями Києва оголеною, якщо ЗСУ зазнають поразки. Так Заліщук намагалися дискредитувати, зводячи її роль як жінки до сексуального обʼєкта.
Використовують гендерну дезінформацію і проти першої леді України — Олени Зеленської. Найбільш агресивно в інформаційних операціях проти неї просувають теми корупції та злочинів проти дітей. З початку повномасштабного вторгнення Росії ворожі пропагандисти звинуватили Олену Зеленську у витраті $1 млн на прикраси, придбанні автомобіля Bugatti Tourbillon за €4,5 млн та причетності до торгівлі дітьми. Усі повідомлення виявилися фейками.
Хоч такі маніпуляції завжди спростовують, їхня наявність в інформаційному полі шкодить жінкам. Не всі люди перевіряють інформацію, і частина з них може повірити фейкам. Щоб не стати цільовою авдиторією пропагандистів, потрібно розвивати медіаграмотність.
Як перевірити медіаконтент на гендерну дезінформацію та маніпуляції
Дзвенислава Щерба пропонує поставити чотири запитання, відповіді на які допоможуть легко перевірити контент на об’єктивність. Вони будуть корисними всім, хто хоче розвивати свою медіаграмотність та критичне мислення.
1. Чи є в медіаконтенті узагальнення щодо певної статі?
Перевірте, чи містить контент стереотипи та гендерні кліше. Наприклад, чи описуються жінки як «доглядальниці» чи «матері» у контексті, який не має відношення до сім’ї або домашніх обов’язків? Чи зображуються чоловіки тільки як «сильні» та «брутальні»? Такі наративи просувають гендерні стереотипи, на основі яких будується безліч фейків.
2. Чи підкріплені заяви фактами?
Переконайтеся, що ідеї підкріплені фактами й дослідженнями. Багато тверджень, які використовують для поширення дезінформації про жінок, наприклад, «всі жінки втекли за кордон і не думають про долю країни», «жінки не служать у ЗСУ», не мають жодного фактологічного підґрунтя.
3. Чи містить контент маніпулятивні порівняння?
Зіставлення двох питань або досвідів, які насправді не є порівнюваними, може вводити людей в оману. Поширені приклади — порівняння домагань на робочому місці й безневинних компліментів. Останні зазвичай спрямовані на професійні якості та здобутки, а не на зовнішність людини. Тому «Ти гарно впоралась із завданням» або «Ти справжня професіоналка своєї справи» — цілком доречні компліменти. Якщо ж вони стосуються зовнішності або підживлюють стереотипи («Ти не така, як інші жінки», «Ти не ниєш, як інші жінки») — це тривожний сигнал.
Сюди ж можна віднести заяви, що гендерна дискримінація проти чоловіків і жінок поширена однаково, або ж порівняння чоловіків із жінками, щоби показати їх «слабкими» або «нікчемними». Останнє часто можна зустріти в російській пропаганді, де гендерні стереотипи використовують для приниження обох статей.
4. Чи є в контенті виправдання або заохочення до насильства?
Цей інструмент дезінформації поширений у російських медіа. Там часто виправдовують зґвалтування українок російськими військовими та навіть заохочують до нових злочинів.
У соцмережах можна зустріти й інші приклади — зневажливі повідомлення щодо українських військовослужбовиць. Про них пишуть, нібито вони «прийшли в армію за чоловіками». Ці наративи виправдовують насильство та образи щодо українок у лавах ЗСУ. Фейки спрямовані на підрив демократичних цінностей всередині країни, адже знецінюють внесок жінок в її оборону. А отже — посилюють нерівність та напруженість у суспільстві.
Гендерна дезінформація — форма та інструмент російської пропаганди. Вона сприяє поширенню стереотипів та нормалізації насилля проти жінок, дискредитуючи їх та залякуючи. Тому контент у соцмережах та медіа слід ретельно перевіряти на сексистські та дискримінаційні твердження.
Матеріал створила команда ГО «Інтерньюз-Україна» в межах проєкту «Зміцнення правдивості, прозорості та демократії для протидії дезінформації», що фінансується урядом Канади.
8 лютого 2024 року, повідомляє офіційний сайт Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), «Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет відзначив медалями за «Жертовність і любов до України» весь особовий склад медичного пункту 1-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Збройних сил України». А вже 25 лютого в УПЦ КП оголосили, що анулюють цю нагороду для одного з удостоєних, Віктора Пилипенка, через те, що «не розділяють його гріховних уподобань і агітацію ЛГБТ». Іншими словами, Віктора Пилипенка визнали негідним медалі через його сексуальну орієнтацію, адже він – відкритий активіст за права ЛГБТ+ людей, один із засновників об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права».
Не секрет, що УПЦ КП та інші релігійні інституції є найзатятішими опонентами просування прав ЛГБТ+ людей в Україні. Не так давно відгримів скандал із кліпом за участі Христини Соловій та Сергія Жадана, знятому у Львові в церкві Святого Андрія Первозваного, через присутні в кадрі поцілунки двох дівчат. Роками Рада Церков протистояла ратифікації Верховною Радою Стамбульської конвенції з протидії та запобігання гендерно зумовленому насильству, тому що цей документ нібито просуває «гендерну ідеологію» та «нестереотипні гендерні ролі», а тепер активно виступає проти легалізації цивільних партнерств. А коли у 2023 році Папа Римський дозволив благословляти одностатеві пари, Українська греко-католицька церква поспішила виступити із заявою, що на неї воля Риму не поширюється.
Бути віруючою ЛГБТ+ людиною в Україні, вочевидь, дуже непросто. Одна річ, якщо ти атеїст чи атеїстка, і те, що пишуть представники Церкви в інтернеті, для тебе максимум образливо, а частіше здається застарілою антинауковою нісенітницею, головна біда від якої — затримки з просуванням законодавства, дружнього до ЛГБТ+ в Україні. А як бути людині, для якої православна чи католицька, мусульманська чи юдейська частина особистості такі ж невід’ємні й важливі, як національна ідентичність або сексуальна орієнтація? Як це — відчувати й розуміти, що важлива для тебе спільнота перестає приймати тебе просто через те, ким ти є з народження? І як так стається, що люди, котрі сповідують релігії, в основі яких любов до ближнього, так легко дозволяють собі відштовхнути й бути жорстокими до людей за те, до чого їм не має бути діла: через їхні романтичні почуття або те, як вони виражають свій гендер?
Ці питання турбували мене певний час, і декілька років тому я почала активно цікавитися приймаючими інклюзивними церквами та релігійними установами різних конфесій. Як з’ясувалося, деякі релігійні спільноти все ж таки зробили крок уперед до більш інклюзивної інтерпретації власних релігійних текстів і прийняття людського різноманіття. В цьому тексті я хотіла б поділитися декількома історіями, які, на мою думку, найкраще ілюструють те, що релігія може дійсно бути про любов і прийняття, а не про стигматизацію тих, що не вписуються у встановлені Церквою жорсткі рамки. І що головне, я вирішила писати не про прогресивні церкви у Швеції чи Ісландії, від яких, мабуть, всі очікують насамперед толерантності та відкритості до нового. Мені хочеться показати вам, що прийняття можна знайти і в менш передбачуваних місцях. Наприклад, у дуже католицькій Латинській Америці або в Південній Африці.
Джон Ботья. Пастор-гей у Боготі, Колумбія
Із Джоном я познайомилася рік тому, коли приїхала в Колумбію брати інтерв’ю у місцевих ЛГБТ+ активісток. Мова зайшла про релігію, яка в країнах Латинської Америки є важливою частиною національної ідентичности, і колежанка згадала про знайомого пастора Методистської церкви, відкритого гея. Я не могла пройти повз таку можливість та попросила поділитися контактом. Джон відгукнувся на моє прохання поспілкуватися майже відразу і запросив мене відвідати їхню службу у неділю вранці. Щоправда, попередив, щоб, як немісцева, я викликала таксі чи Uber і щоб водій підвіз мене під двері церкви, бо цей район Боготи не дуже безпечний.
Методистська церква Боготи (Iglesia Metodista de Bogotá) займає два невеличкі, але світлі приміщення в справді не найспокійнішому районі міста. Якби не хрест на даху й не вивіска на дверях, ніколи не здогадалась би, що це саме церква: більшість відвідувачів і відвідувачок приїздять на мотоциклах і мопедах, зодягнуті в шкірянки, у багатьох пірсинг або татуаж. Хоча церква відкрита для всіх охочих, переважна кількість прихожан — люди з ЛГБТ+ спільноти та їхні рідні й союзниці. Сам Джон виглядає як звичайний симпатичний молодий священник — найменш яскрава постать у цьому різноманітному натовпі.
За годину до початку служби частина людей збирається на читання Біблії в окремій кімнаті, долучилася до них і я послухати. Сьогоднішня тема обговорення — терпіння й прийняття. Як нам пояснити свою думку не відштовхнувши? Як бути відкритим до позиції, яка не збігається з твоєю? Як нам зрозуміти тих, що нас ненавидять? Усе це нагадує радше дискусійний клуб із психології, аніж обговорення релігійних текстів. Утім хтось постійно зачитує уривки з Біблії.
Служба у Методистській церкві Боготи
Сама служба теж дещо нагадує рок-концерт. Окрім Джона, який звершує службу, перед прихожанами ще дві дівчини в шкіряних куртках. Одна грає на бас-гітарі, друга на синтезаторі. У якийсь момент я вже сама підспівую і пританцьовую під пісню про те, що Господь — це любов. Якби не це й не велика кількість чоловіків у шкірянках навколо, це нічим би не відрізнялося від звичайної протестантської служби. Після причастя всі йдуть на спільну кухню пити чай із печивом. Я заводжу розмову з парою поруч, розпитую, хто вони і як прийшли у церкву.
Історії в усіх різні, але в цілому про одне. Ось Луїс із Венесуели, яку покинув через політичну та економічну кризу в пошуках роботи у Колумбії. У Католицькій церкві вдома про те, щоби прийняти його як гея, навіть мови не було, але для Луїса віра завжди була дуже важливою, тож він шукав шлях до якоїсь іншої церкви, аж поки не зустрів Джона. Марія і Наталія — пара, допомагають Джонові організовувати різні заходи. Цього разу вони збирають пожертви на притулок для постраждалих від домашнього насильства. Вони прийшли за Джоном з їхньої колишньої церкви, де не могли відкрито говорити про те, ким вони є.
Нарешті у мене з’являється можливість поговорити з Джоном про його історію.
«Я виріс у католицькій родині, — каже він. — Десь у сімнадцять років уперше закохався в іншого хлопця. Довго намагався придушити в собі ці почуття, тому що виріс, знаючи, що це гріх, що це злочин — потяг до людини твоєї ж статі. Декілька років я боровся зі собою, навіть у якийсь момент почав зустрічатися з іншим хлопцем, але це відчувалося як щось жахливе, гріховне. Я мав приховувати в своїй церкві, хто я є, а отже, брехати. Це вбивало мене зсередини декілька років, аж поки я не опинився в лікарні з серйозним захворюванням. І тоді, коли мені пощастило не вмерти, я сказав собі: «Досить! Якщо Господь створив мене таким, значить така Його воля». І я прийняв себе.
Потім почав думати: «Не може бути, щоб я був єдиним віруючим геєм у Колумбії!». І почав гуглити «геї-християни», «ЛГБТ+ віруючі», «ЛГБТ+ християни», і побачив купу сайтів! Я почав писати їм, робити свої тематичні дописи в соціальних мережах і так потроху розбудовувати спільноту, яка перетворилася на майже родину.
Але чого мені не вистачало, то це служіння. І після років пошуків я долучився до Церкви методистів, де почав допомагати пастору, тому що ця церква приймала ЛГБТ+ людей, мала жінок-священниць, наші цінності збігалися. Так сталося, що цей пастор мав їхати служити в Аргентину, тому запропонував мені прийняти сан та посісти його місце. 25 лютого 2018 року я став першим пастором — відкритим геєм у протестантській церкві в Колумбії та всій Латинській Америці. Звісно, були й інші пастори-геї до мене, але їхня сексуальна орієнтація приховувалася, і я став першим священником-геєм, який прийняв сан, і всі навколо це знали. Весь світ знає, що я гей».
На моє запитання, як його церква змінює світ навколо, Джон дає дві відповіді:
«По-перше, ми намагаємося змінювати людей на своєму прикладі. Коли ми переїхали в це приміщення (у бідному районі), люди знали, що я гей, і не бачили в мені священника. Відразу думали про розпусту, про наркотики, алкоголь, всі ці речі, які ще деякі асоціюють із гомосексуалізмом. Але потім вони побачили, як ми допомагаємо дітям, жінкам, молоді, яка вживає наркотики, будь-кому, і почали нас поважати. Тепер вони кажуть: «Так, цей пастор має іншу сексуальну орієнтацію, але він хороша, гідна людина». Так я здобув прихильність людей за ці п’ять років.
По-друге, це просвіта. Я не можу нічого зробити, якщо люди не розуміють базових речей: хто така людина ЛГБТ+, що таке сексуальна орієнтація, гендерна ідентичність, про що це все? Ми маємо вчити людей, що таке різноманіття, розповідати їм про права ЛГБТ+ людей, чому це важливо. Нам потрібно більше говорити про свій досвід і слухати про досвід інших людей. Якщо ми говоримо про трансгендерних людей, я запрошу трансгендерну людину розповісти про її життя, я не можу говорити за неї. Ми маємо слухати одне одного. Так ми вчимося, так ми перетворюємося на кращу версію себе».
А що як Господь — це трансгендерна жінка? Рита Гомез та Iglesia Antigua de Las Américas
Оскільки я декілька років працювала в Україні у Батьківській ініціативі «ТЕРГО», яка підтримує родини, де є ЛГБТ+ діти, мені було цікаво поспілкуватися з подібними батьківськими групами в Латинській Америці. Так я знайшла Риту. Але вона виявилася не просто мамою лесбійки та названою мамою трансгендерної жінки, а ще й єпископинею Стародавньої церкви Америк (Iglesia Antigua de Las Américas). До Рити я приїхала додому, де знайшла її в оточенні декількох собак та домашніх рослин. Яскрава рудоволоса жінка розповідала мені свою історію так емоційно й захопливо, що я, щиро радіючи, ввімкнула з її дозволу диктофон, бо відірвати від неї погляд і щось записувати було неможливо.
«Те, як ми бачимо світ, залежить від того, звідки ми прийшли. Я з особливої родини: мої тато і мама були малоосвіченими людьми, але, натомість, мали досить ліберальне мислення як на свій час. Наш будинок завжди був безпечним місцем для ЛГБТ+, вони були частиною середовища, в якому я виросла. Вони не були чужими людьми, вони були частиною моєї родини, друзів мого тата і мами або дітей цих друзів. Це було природно, нормально.
Сама я не народилася в католицькій родині. Скажімо, 70% людей у Латинській Америці є вірянами. Великий відсоток із них є римо-католиками. Але мої батьки належали до пресвітеріанської церкви, яка вже тоді була досить прогресивною в питаннях жіночого лідерства. Якось так сталося, що для мене в церкві взагалі не стояло питання, що чогось не можна. Тож я була дияконесою, була пасторкою, була преподобною, тому що жінки мають право приймати сан так само, як і чоловіки. Але багато церков усе ще не можуть зрозуміти і прийняти питання гендерної різноманітности.
Ще вісім років тому я належала до Пресвітеріанської церкви. Жінкам у ній в цілому відкриті всі шляхи, але не усі всередині церкви дивляться на проблему сексуальної різноманітности однаково. Вісім років тому дехто з церкви на зустрічі керівництва сказав мені: «Рито, я за тебе молюся, бо тобі, напевне, то дуже болить». Я питаю, що саме мені має боліти. І вона мені каже: «А ти знаєш, що твоя донька — лесбійка?». Я дивлюсь на неї і розумію, що ось він, мій момент. І кажу їй: «Звісно, знаю. З моменту її народження знала і всі в родині знали, і ніхто не має з цим проблем». І навколо мене всі якось дуже незручно замовчали. А наступного тижня пастор запросив мене на каву і каже, що церква не задоволена. «Тобто, — кажу, — ви не готові більше приймати мою доньку? Моя донька виросла в церкві, була молодіжною координаторкою церкви, організовувала збори на двісті осіб. І до суботи моя донька була прикладом для всіх, а наступного тижня її вже просять не приходити до церкви, бо вона, бачте, недостатньо хороша!»
Того дня я вирішила, що це не моє місце. Якщо там, де відбувається причастя хлібом та вином, немає місця для всіх — це не моє місце. Якщо від тебе вимагають бути гетеросексуальною людиною, щоб бути частиною спільноти — це не моя спільнота. І так я пішла. Рік ходила до Методистської церкви, де приймають ЛГБТ+ людей. Цілий рік сиділа в куточку, багато чого навчилася під час проповідей. Потім відчула, що мені хочеться більшого, і тоді зустріла чудову жінку на ім’я Габріела Геррерос та чудового чоловіка на ім’я Уго Кордоба Керо. Двох прекрасних теологів із Аргентини. Вона — лесбійка, яка побудувала цілий процес під назвою Las casitas. Casitas — це притулки для людей із трансгендерним життєвим досвідом та проблемою через вживання психоактивних речовин. Уго і Габріела познайомили мене з Iglesia Antigua de Las Américas, і я одразу закохалася та долучилася до неї. Три роки тому почала звершувати служби, і через деякий час мені запропонували стати єпископинею в Колумбії. Це далося нам непросто, адже наша Церква кидає виклик традиційним релігійним моделям.
Рита Гомез (крайня зліва) в серпні 2023-го після посвячення в сан єпископині. Джерело
По-перше, ми підтримуємо аборт як церква. Віримо, що жінки єдині, хто має право вирішувати, робити аборт чи ні, і ми віримо, що не можемо дозволити жінкам і далі помирати від таємних абортів, не можемо дозволяти зґвалтованим дівчатам народжувати у вісім років. Як церква вважаємо себе людьми, які підтримують законні, безкоштовні, безпечні, дозволені аборти за згодою, з гарантіями як право жінки. А ще ми думаємо про те, як важливо з розумінням підходити до рішення людини робити евтаназію. Коли людина страждає, хто я така, щоб змушувати її жити, бо інакше вона потрапить у пекло? Ба більше, ми не віримо в пекло.
Пекло — це релігійний конструкт, який вигадали, щоб керувати людьми. Якщо ти гей, то потрапиш у пекло, якщо ти лесбійка, соціалістка, якщо ти вирішила зробити аборт чи евтаназію, то теж підеш у пекло. Пекло — це соціальна, навіть політична конструкція, яку релігійний світ створив, щоб панувати над людьми. Я ніколи не вірила в ідею пекла. Я вірю в теологію, яка називається реалізованою есхатологією. Пекло тут і зараз. Пекло — це помирати від голоду, це стати матір’ю двох чи трьох дітей у 16-ть і не мати можливості ходити до школи. Пекло — це 50-річна жінка, яка не вміє ні читати, ні писати. Ось що пекло. Але ж ми любимо драму, нам подавай полум’я і червоного диявола з рогами й копитами».
Далі Рита захоплено розказує про свій досвід виступу перед учасниками Прайду в Боготі:
«Я ще ніколи в житті не мала можливості говорити про Бога з більш ніж 10 тисячами людей, у мене було всього три хвилини. Я взяла мікрофон і сказала: «Я знаю, що 90 відсотків із присутніх думають, що Бог — це найбільший символ патріархату в світі, тому що все життя нам казали, що Бог — це чоловік. Я хочу сказати вам, що Бог є Любов, це те, що говорить Біблія, і любов не шкодить, тому що любов піклується, захищає, будує. Скільком із вас доводилося пояснювати своє різноманітне життя релігійній людині, щоб вона це прийняла?». Всі на площі підняли руки. «Хочу вам сказати, що відрізнятися від інших — не гріх і не злочин. Злочин і гріх — це коли начебто віруюча людина скористалася вразливістю дитини, жінки чи юнака, щоб задовольнити свої сексуальні потреби. Сьогодні я хочу показати вам, що Бог є Богом різноманіття. Я вірю, що Бог — це транс. Я в це вірю і кажу це серйозно. Адже Бог мав зробити перехід у своїй вічній сутності до тимчасового фізичного втілення в Ісусі, мав перестати бути абсолютною владою, щоби перетворитися на людину, яка померла, голодувала, страждала, плакала і боялася смерті на хресті. Бог створив перехід. Бог також після смерті Ісуса подорожує в Святому Дусі та супроводжує нас. Святий Дух супроводжує нас. Крапка! Куди б ми не пішли і ким би не були. Бог здійснює перехід. Тепер від нас, нових поколінь і тих, що думають по-іншому, залежить, чи дозволити Богу пройти крізь наше життя і прийняти Його любов, розуміючи, що ми повинні любити себе, щоб також мати змогу любити іншого».
І коли я побачила шалену реакцію натовпу, як реагують люди на мої слова, то зрозуміла, яку неконтрольовану владу може мати релігійний світ над іншими людьми. І того дня я попросила Бога допомогти мені щоразу краще визначати, як турботливіше супроводжувати людей у їхньому переході, тому що це величезна відповідальність».
Юдаїзм: юдеї-реформісти
Цілком випадково в середині 2010 років я винаймала квартиру в Берліні у юдейки, яка виявилася не просто рабинкою, а ще й першою жінкою-рабинкою в країнах (тоді) СНД, яка провела релігійний обряд вінчання над парою лесбійок. Тоді я й дізналася про існування гілки юдеїв-реформістів, яка, на відміну від ортодоксального юдаїзму, підтримує права ЛГБТ+ людей.
Реформістський юдаїзм має коріння в Німеччині, де він виник досить давно, ще у ХІХ столітті, і звідти поширився на інші країни Центральної та Західної Європи. Тепер він дуже популярний у США й налічує близько двох мільйонів послідовників по всьому світу. Рух прогресивного або реформістського юдаїзму — це ліберальна течія в юдаїзмі. Такий юдаїзм вважає, що єврейська традиція постійно розвивається, з кожним новим поколінням набуваючи нового сенсу й нового змісту, тому прагне до оновлення та реформи релігійних обрядів у дусі сучасности.
Реформістський юдаїзм виступає за права ЛГБТ+ людей ще з 1965 року, коли Жінки реформованого юдаїзму (WRJ) ухвалили резолюцію, яка закликає до декриміналізації гомосексуальности. В 1977 році Центральна Конференція Американських Рабинів та Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалили свої перші резолюції, закликаючи надати гомосексуальним людям рівні права. Відтоді об’єднання американських прогресивних юдеїв ухвалили низку резолюцій з таких питань, як включення геїв та лесбійок до рабинату й канторату, підтримка шлюбної рівности, усунення дискримінації в збройних силах і серед бойскаутів, а також підтримка комплексного законодавства про недискримінацію та громадянські права. У 2015 році Спілка за Реформістський Юдаїзм ухвалила резолюцію про права трансгендерних людей та осіб, які не відповідають гендерним нормам, а Центр релігійних дій нещодавно видав Посібник з інтеграції трансгендерних людей, щоб допомогти конгрегаціям краще включати їх та їхні сім’ї.
Вивчаючи питання ставлення юдаїзму до гомосексуальности, я не без цікавості прочитала інтерв’ю з Деніз Егер, жінкою-рабином, яка почала свою роботу в 1988 році у гей-синагозі Лос-Анджелеса в розпал епідемії СНІДу. Вона щодня їздила до медичного центру, щоб відвідати маленьких пацієнтів, яких лікували від цієї хвороби. Із її слів, у той час страх перед СНІДом, особливо перед тими, хто з ним живе, був відчутним.
Рабинка Деніз Егер перед освяченням одностатевого шлюбу. Джерело
Егер, яка є рабинкою-засновницею Конгрегації Кол Амі, реформаторської єврейської синагоги в Західному Голлівуді (штат Каліфорнія), залишається відданою допомозі кожному, хто маргіналізований, і використовує свій рабинат як платформу для соціальної активности. Вона є президенткою Центральної конференції американських рабинів (CCAR), найбільшої та найстарішої організації рабинів у Північній Америці. Також Егер є першою відкритою рабинкою-лесбійкою, яка обіймає посаду голови рабинів-реформістів.
Перші імами-геї: права ЛГБТ+ в ісламі
Знадобилося трохи більше часу для того, щоб свої двері для ЛГБТ+ людей відчинили мечеті: перша в Європі дружня до ЛГБТ+ людей мечеть з імамом-геєм алжирського походження була заснована в 2012 році у Парижі (на той час декілька таких мечетей уже діяли в Канаді, США, а один із перших відомих імамів-геїв відкрив таку мечеть у Південній Африці).
«Наша мечеть стала першою інклюзивною мечеттю в Європі. Сьогодні такі спільноти існують у всьому світі: в Західній Європі, Сполучених Штатах, Індонезії, Південній Африці, навіть у Тунісі. Тобто це поширилося всюди, але почалося здебільшого в США та Канаді […] Це був перший раз у моєму житті, коли мене попросили виконувати обов’язки імама після того, як я покинув Алжир, де навчався, щоб ним стати. Я ще не примирився з цією частиною своєї особистості, тож це була величезна відповідальність. У той момент я зрозумів, що з цим треба щось робити. Я — цисгендерний чоловік, тому коли заходжу в мечеть, мене ніхто не турбує. Але трансгендерні люди не мають таких привілеїв. Це неінклюзивно, небезпечно. Ось чому ми заснували цю інклюзивну мечеть. Спільнота все ще існує в Парижі, а тут, у Марселі, маємо Інститут Калема з молитовною кімнатою та екстреним притулком для ЛГБТ+. Важко продовжувати і розширюватися, тому що люди не хочуть здавати нам в оренду приміщення: ми або занадто мусульмани, або занадто геї. Це здається неможливим, але ми маємо надію».
У 2017 році першу ліберальну мечеть відкрили в Берліні, вона все ще залишається єдиною ліберальною мечеттю в Німеччині. Як сказано на сайті мечеті, мечеть Ібн Рушд-Гете представляє прогресивний сучасний іслам, сумісний із демократією та правами людини.
«Ми живемо в ісламі, в якому жінки та чоловіки рівні. Молитву і проповідь можуть виголошувати як чоловіки, так і жінки. Наші двері також відчинені для всіх ЛГБТ+ мусульман, щоб запропонувати їм місце духовної безпеки. Ми приймаємо представників усіх конфесій ісламу, сунітів, шиїтів, суфій та алевітів». Мечеть заснувала Сейран Атес, феміністка, юристка й імамеса.
Варто сказати, що таким мечетям доводиться стикатися з подвійною критикою: населення західних країн нерідко висловлює невдоволення тим фактом, що в їхніх містах відкривають мечеті, а представники традиційного ісламу висловлюють різку критику як з приводу існування імамес,так і з приводу прийняття ЛГБТ+ людей. Наприклад, жіноча мечеть у Данії з першою імамесою в скандинавській країні більш обережна у декларуванні своїх принципів. І хоча сайт мечеті називає «захист прав меншин» серед принципів роботи спільноти, ЛГБТ+ люди ніде не згадані напряму.
Хай поки точково, як реформаторські ініціативи, та все ж різні релігії поступово змінюють своє ставлення до ЛГБТ+ людей. І хоча ці зміни відбуваються повільно, з’являється щораз більше прикладів відкритости й підтримки. Це вселяє надію, що з часом суспільства зможуть досягти більшого розуміння і прийняття різноманітності незалежно від релігійних поглядів. Віримо в краще майбутнє, де кожна людина, попри свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, зможе знайти своє місце й підтримку в будь-якій релігійній спільноті, якщо цього потребуватиме.
На узбережжі Австралії, за багато-багато миль від найближчого міста, у будинку, наповненому любов’ю матері Аґнес і жорстокістю батька, живе дев’ятирічна Еліс Гарт. Мамин прекрасний сад — це єдине місце, де вона може не боятися, ховаючись від раптових спалахів гніву. Аж доки вогонь, що несе за собою неминучу трагедію і загибель, не змушує Еліс покинути все, чого вона так боялась і водночас так сильно любила.
Роман «Втрачені квіти Еліс Гарт» Голлі Рінґланд, який незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, — історія про те, як упродовж двадцяти років між пишними полями цукрової тростини на березі моря, між австралійською квітковою фермою та небесним кратером у центральній пустелі Еліс змушена зрозуміти, що найсильніша історія, якою вона коли-небудь володітиме — її власна. Публікуємо уривок з книжки.
Еліс пішла за Кенді повз гуртожиток, де мешкали Квіти. Коли вони дійшли до майстерні, то зупинилися біля дверей, оповитих густими виноградними лозами. Кенді відсунула їх, дістала з кишені ключі й вставила один у замкову щілину.
— Готова? — запитала вона й широко усміхнулась.
Двері відчинилися.
Вони разом зупинилися на порозі майстерні. Ранкове сонце зігрівало їхні спини, але від кондиціонера, що працював у приміщенні, Еліс раптово стало холодно. Вона потерла руки, згадуючи хлопчика, який підняв руку, щоб помахати.
— Ти так глибоко зітхнула, — Кенді підняла брову, дивлячись на Еліс. — З тобою все гаразд?
Еліс так багато хотіла сказати, але все, що вийшло, це ще одне зітхання.
— Слова іноді занадто переоцінюють, — сказала Кенді і взяла Еліс за руку. — Тобі так не здається?
Еліс кивнула. Кенді стисла її руку, перш ніж відпустити.
— Ходімо, — вона тримала двері відчиненими, — давай оглянемо тут усе.
Вони увійшли всередину. Першу половину майстерні займали лави, складені одне в одне вежею відра, ряд раковин і холодильники, що стояли вздовж стіни. На полицях лежали інструменти, рулони сонцезахисної тканини й різноманітні пляшечки й балончики зі спреями. На гачках на стіні висіли крислаті капелюхи, фартухи й садові рукавички, під якими стояли гумові чоботи, вишикувавшись у шеренгу, немов стрій невидимих квіткових солдатиків, що завмерли по стійці струнко. Еліс повернулася до лав. Під кожною з них були додаткові полички, заповнені банками й контейнерами. У майстерні пахло родючим ґрунтом.
— Сюди ми приносимо квіти після того, як зрізаємо їх на полях. Перевіряємо кожну квіточку, перш ніж спрямувати її далі. Вони мають бути ідеальними. Ми отримуємо замовлення від покупців звідусіль; наші квіти розвозять по всіх куточках країни, до квіткових крамниць і супермаркетів, до заправок і продавців на ринках. Їх носять наречені, і вдови, і, — голос Кенді затремтів, — жінки, які щойно стали мамами, — вона провела рукою по одній з лавок. — Хіба це не чарівно, Еліс? Квіти, які ми тут вирощуємо, говорять за людей тоді, коли не можуть слова, майже в усіх випадках, які тільки можна собі уявити.
Еліс повторила рух за Кенді і провела рукою по робочій поверхні. Хто ті люди, які надсилають квіти замість слів? Як квітка може сказати те саме, що й слово? Якою була б одна з її книг, що складається з тисяч слів, якби її написали квітами? Ніхто й ніколи не посилав її матері квітів.
Вона присіла навпочіпки, щоб оглянути ящики з різальними інструментами, мотки мотузок і маленькі відерця з маркерами й ручками всіх кольорів під лавкою. Вона зняла кришечку із синього маркера і понюхала його. На тильній стороні долоні вона намалювала кружечок, пряму вертикальну лінію і потім ще одну — косу, літеру «Я». За мить вона дописала: тире і слово «т-у-т». Коли Кенді наблизилася до неї, Еліс стерла слова.
— Пссс. Еліс Блю, — Кенді висунула голову над лавкою, біля якої сиділа Еліс. — Іди за мною.
Вони пробиралися між лавками, повз раковини та холодильники, в іншу половину майстерні, в якій була облаштована художня студія. Там стояли столи, застелені однотонними скатертинами, всіяні банками з фарбою та глечиками з пензлями. В одному кутку стояли мольберти, табуретки й коробка, заповнена тюбиками фарби. На одному зі столів лежали рулони мідної фольги, шматочки кольорового скла й баночки з інструментами. Коли Еліс дійшла до зачиненого куточка в кінці студії, вона забула про хлопчика. Вона забула про Джун і статуї батька. Вона була надто поглинута тим, що було прямо перед нею.
— Куточок під літерою «Ікс», — хихикнула Кенді.
З рами над головою звисали десятки квітів на різних стадіях засушування. Уздовж імпровізованої стіни стояла довга лава. На ній лежали інструменти й тканини, почорнілі від частого використання, а також пелюстки сухих квітів, розкидані, викинуті, наче одяг, полишений на березі. Еліс притисла долоні до дерев’яної поверхні, згадуючи, як руки матері плавали над голівками квітів у саду.
На одному кінці лави лежало оксамитове простирадло, прикрашене браслетами, намистом, сережками й каблучками, оздобленими спресованими у смолі квітами.
— Це місце Джун, — сказала Кенді. Тут вона творить магію з історій, на яких побудований Торнфілд.
Магію. Еліс стояла перед прикрасами, кожна з яких переливалася у світлі.
— Джун вирощує тут кожну квітку, — Кенді підняла браслет, на якому висіла підвіска з блідо-персиковою пелюсткою. — Вона пресує кожну пелюстку й заливає прозорою смолою, а потім запечатує їх у срібло.
Кенді повернула браслет на місце. Еліс уважно оглянула веселку з інших квітів, спресованих у підвісках намист, сережок і каблучок. Кожна квітка була запечатана назавжди, застигла в часі, але все ще зберігала барви життя. Вони ні-коли не стануть коричневими і не зів’януть. Ніколи не зотліють і не помруть.
Кенді підійшла до неї, щоб стати поруч.
— За часів королеви Вікторії люди в Європі розмовляли за допомогою квітів. Це правда. Предки Джун — твої предки, Еліс, — жінки, які жили дуже давно, привезли цю мову квітів з-за океану, з Англії, і зберігали її з покоління в покоління, аж поки Рут Стоун не привезла її сюди, до Торнфілду.
Кажуть, довгий час вона нею не користувалася. Лише коли закохалася, почала розмовляти квітами. Щоправда, на відміну від мови квітів, яку привезла з Англії, вона використовувала лише ті квіти, які дарував їй коханець, — Кенді зупинилася, її обличчя почервоніло. — Хай там як… — знову перервала себе вона.
Рут Стоун. Її праматір. В Еліс звело щоки від цікавості. Їй хотілося надіти на кожен палець по каблучці, притиснути до теплої шкіри прохолодні срібні підвіски, накинути браслети на зап’ястя, а сережки притиснути до непроколотих вух.
Вона хотіла носити на собі таємну мову квітів, щоб вони могли сказати за неї все те, чого не може сказати її голос.
На іншому кінці лавки лежала маленька книжка ручної роботи. Еліс нахилилася до неї. Тріснутий корінець багато разів лагодили, перев’язуючи численними червоними стрічками. Напис на обкладинці був зроблений від руки — золота каліграфія із зображенням червоних квітів, схожих на прядильні колеса. «Мова австралійських польових квітів Торнфілду».
— Рут Стоун була твоєю прапрабабусею, — сказала Кенді. — Це був її словник. Спадкоємиці Рут вирощували мову так само, як вирощують тут квіти, — вона провела рукою по куточках застарілих сторінок. — Він поколіннями зберігався в родині Джун. Точніше, твоїй родині, — виправила вона себе.
Еліс провела кінчиком пальця по обкладинці. Їй так хотілося відкрити її, але вона не була впевнена, чи можна. Сторінки пожовкли й стирчали під дивними кутами. На полях виднілися уривки слів, написаних від руки. Еліс нахилила голову. Вона змогла прочитати лише кілька повних слів. Темрява.Гілки. Зім’ятий. Запашний. Метелики. Рай. Це була найкраща книга, яку Еліс коли-небудь бачила.
— Еліс, — Кенді нахилилася так, щоб опинитися на рівні очей Еліс. — Ти коли-небудь чула цю історію раніше? Про Рут Стоун?
Еліс похитала головою.
— Ти багато знаєш про свою сім’ю, Горошинко? — ніжно запитала Кенді.
Почуття сорому, яке Еліс не могла зрозуміти, змусило її відвести погляд. Вона знову похитала головою.
— О, яка щаслива дівчинка, — сумно усміхнулася Кенді.
Еліс розгублено подивилася на неї. Вона витерла ніс тильною стороною долоні.
— Ти знаєш Еліс Блю, жінку, про яку я писала тобі в листі, дочку короля?
Еліс кивнула.
— Її мама теж померла, коли вона була маленькою, — Кен-ді взяла її за руку. — Її серце було розбите і її відправили жити до тітки, в її палац, заповнений книжками. Пізніше, коли Еліс Блю вже виросла, вона казала, що саме історії, які розповідала тітка, і ті, що вона читала в книжках, її врятували.
Еліс уявила собі Еліс Блю, дівчину в сукні кольору, названого її іменем, вона читала за блідого світла, яке линуло з вікна на сторінки книжки.
— Ти — щасливиця, бо знайшла це місце, а разом із ним і свою історію, Еліс. Яка ж ти щасливиця, що маєш змогу дізнатися та зрозуміти, звідки ти родом і де твоє місце, — Кенді відвернула обличчя. За мить вона витерла щоки.
У глибині клацали й гуділи кондиціонери. Еліс розглядала стару книгу й уявляла жінок, які схилялися над нею дав-ним-давно. Можливо, вони стискали в руці гілочку польових квітів, щоб додати новий запис своєю таємною мовою.
Еліс почала нервово переступати з ноги на ногу, бо їй стало нудно. Кенді повернулась до неї та поставила запитання, від якого все тіло Еліс наповнилося нетерпінням:
12 листопада 2015 року в Україні відбулася знакова подія: більшість депутатів Верховної Ради, щоправда, лише з п’ятої спроби, після довгих міжфракційних перемовин, під тиском громадянського суспільства і Європейських інституцій проголосували за внесення змін до чинного Кодексу законів про працю, заборонивши будь-яку дискримінацію на робочому місці, зокрема за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности. «Краще гей-парад на Хрещатику, аніж російські танки в столиці», — так пояснив тоді свій голос на підтримку законопроєкту лідер фракції БПП Юрій Луценко, уточнивши, що сам він «спосіб життя ЛГБТ+» не підтримує, але «якщо ми йдемо в Європу, то повинні визнавати всі норми, зокрема й права ЛГБТ+».
Внесення змін до Кодексу мало б потенційно суттєво покращити життя ЛГБТКІ+ людей у нашій країні, адже заборона дискримінації означає, що людина не мала б переживати, наприклад, що її звільнять або почнуть цькувати на робочому місці, якщо колеги чи керівництво дізнаються про її гомо- чи бісексуальність. Однак що ми знаємо про (не)дискримінацію ЛГБТ+ співробітників українськими роботодавцями майже через десять років після ухвалення змін до Кодексу?
До початку повномасштабного вторгнення в Україні проводили надзвичайно мало досліджень про умови життя ЛГБТ+ людей, ситуація на ринку праці також не виняток. Наприкінці 2023 року ГО «Точка опори ЮА» провела якісне дослідження «(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти» 1 яке дещо проливає світло на досвід ЛГБТ+ людей, котрі проживають та працюють у нашій державі. Докладніше про його результати, а також про найкращі практики українських та іноземних роботодавців — у цій статті.
Мене не б’ють, отже, не дискримінують. «Зійти за гетеросексуала» та інші стратегії виживання
Попри те, що норма про недискримінацію на робочому місці існує в Україні майже десять років, за весь цей час не було прецедентів із судовими позовами проти роботодавців на підставі дискримінації працівника чи працівниці через їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Утім це не означає, що такої дискримінації в Україні нема. Натомість одним із пояснень є те, що, всупереч твердженню опонентів про рівні права для ЛГБТ+ людей, довести факт дискримінації на робочому місці й притягнути винного до відповідальности — досить важка й копітка процедура. До того ж у багатьох ЛГБТ+ людей є небезпідставна недовіра до української судової системи та поліції, оскільки в них чи їхніх знайомих уже був негативний досвід спілкування з цими інституціями.
Ще однією причиною відсутности інформації про випадки дискримінації ЛГБТ+ людей є в цілому низька поінформованість про те, що є і не є дискримінацією та на які права може сподіватися людина в демократичній країні. Багато ЛГБТ+ людей настільки звикли жити у суспільстві, де їх не вважають за норму, що нормалізували для себе такі речі, як гомо- й трансфобні жарти та коментарі, відсутність інклюзивних практик на робочому місці, обмежений доступ до певних послуг, як-от до дружніх лікарів чи оренди житла. Нерідко в інтерв’ю, які я проводила, мої співрозмовники відповідали, що в них усе добре, оскільки вони ніколи не стикалися з безпосереднім насильством чи фізичними погрозами щодо себе, все інше не здавалось їм «доволі серйозним», щоб мати право на це «скаржитися».
Водночас багато ЛГБТ+ людей в Україні на питання, чи стикалися вони з дискримінацією або порушенням прав на робочому місці, відповідали, що в них не було такого досвіду, оскільки ніхто серед їхнього керівництва або колег не здогадується про їхню сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Іншими словами, вони використовують так звану стратегію straight-passing — «зійти за гетеросексуала».
Більшість ЛГБТ+ людей змушені на роботі приховувати свою сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність.
Однак додержувати такої стратегії означає, що ЛГБТ+ людям доводиться на роботі постійно переховуватися, стежити за своєю поведінкою і словами, нерідко витримувати нетактовні розпитування про особисте життя та буцімто відсутність коханої людини. Такі люди не можуть привести на корпоративне свято своїх партнера чи партнерку або поставити фото з коханою людиною на стіл чи заставку мобільного телефона. Вони мусять контролювати свої соціальні мережі, світлини, контент, на яких фото і з ким їх позначають, під якими дописами вони поставили вподобайку.
Серед учасників дослідження ГО «Точка опори ЮА» була людина, яка, зокрема, сказала: «Це як собаці носити нашийник. Ти мусиш весь час сидіти і думати, оцінювати ситуацію. Я ніколи не почувалася в безпеці. Щоразу, перш ніж відкритися комусь і щось сказати, треба продумати 20–50 кроків наперед. Немає легкості, коли ти просто щирий із людьми, просто живеш своїм життям, бо ти такий, який є, ні… треба думати наперед. Бо ти знаєш, що будь-яке необережне слово, будь-який вияв слабкости, цей крихітний шматочок довіри, який ти маєш до будь-якої людини… це все може вплинути на тебе; ти не можеш бути просто незалежним, вільним від усього. Коли ти працюєш, ти залежиш від цієї роботи, ти сподіваєшся на неї. Бо, можливо, в тебе є борг або ж ти відкладаєш гроші, щоб щось купити, наприклад, на свою мрію. І тут ти змушений звільнитися з цієї роботи через цькування або знущання. Це не тому, що ти погано працюєш, ти чудово виконуєш свою роботу, але не можеш працювати з цими людьми, бо вони просто сміються тобі в обличчя».
Така поведінка, як правило, є відповіддю на атмосферу неприйняття в організації, де людина працює, на її відчуття чи оцінку, що відкритися колегам або керівництву на цьому робочому місці буде небезпечно. Зазвичай це виражається в недоречних жартах колег, коментарях на відповідні новини, приватних обговореннях тощо. Як погодилися більшість учасників дослідження ГО «Точка опори ЮА», тон в організації задає керівництво, і головно від нього залежить, чи буде колектив приймаючим і толерантним, чи ні. У тих українських компаніях, де чітко проговорювалися цінності й принципи організації і де чітко декларувалося, що дискримінація й утиск будь-яких груп є неприпустимими, і, що головне, де керівництво не відділяло слово від справи — співробітники з більшою ймовірністю зізнавалися деяким колегам чи навіть усьому колективу в своїй гомо- чи бісексуальности або ж почувалися доволі комфортно, щоб зробити трансгендерний перехід, працюючи на тому самому робочому місці. На жаль, кількість таких компаній в Україні поки що невелика.
Аутинг і цькування: з чим стикаються ЛГБТ+ люди, які працюють в Україні
Навіть якщо людина свідомо обирає не говорити з колегами та керівництвом про приватне життя, завжди є ризики, що випадково чи навмисне хтось не просто дізнається про її сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, а ще й оприлюднить цю інформацію без дозволу, тобто зробить людині так званий аутинг.
А́утинг (англ. outing) — оприлюднення, публічне розголошення інформації про сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність людини без її на те згоди. Джерело
Учасники дослідження говорили про дуже різні досвіди переживання та наслідки аутингу. Когось колеги побачили разом із партнеркою в кафе, комусь залізли в незапаролений телефон, були й декілька розповідей про те, як інформація, яка прямо вказувала або ж натякала на негетеросексуальність людини, походила з її приватного профілю у соціальних мережах. Відтак на робочому місці ширилися чутки, людина чула на свою адресу недоречні жарти, в декількох ситуаціях було відверте цькування, внаслідок чого людина мусила звільнитися з роботи.
Такі історії засвідчують те, що побоювання ЛГБТ+ людей, які приховують свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність, мають під собою підґрунтя. Крім небезпеки зіткнутися зі словесним чи навіть фізичним цькуванням з боку керівництва і колег, доводиться брати до уваги й те, наскільки важко буде знайти наступне місце праці. Якщо у великих містах людині легше почати життя з нової сторінки, то в маленьких містах чи сільській місцевості можливості для кар’єрних змін можуть бути обмежені. До того ж відіграє роль професія: дуже важко доводиться ЛГБТ+ людям, пов’язаним із системою шкільної освіти, оскільки в нашому суспільстві все ще велика кількість стигм і стереотипів про гомосексуальну орієнтацію та трансгендерність пов’язана з тим, як це може потенційно впливати на дітей (ніякого, крім здорового розширення розуміння різноманіття в суспільстві). Не кажучи вже про міфічний зв’язок між гомосексуальністю та педофілією, який активно поширюють деякі консервативні та релігійні групи. Наприклад, одна з учасниць дослідження, шкільна вчителька у районному центрі, розповіла, що змушена була піти зі школи через те, що постійно переживала, що хтось дізнається про її стосунки з іншою жінкою. Ба більше, коли вони з партнеркою розійшлися, вона не наважувалася зареєструватися на сайті знайомств, бо боялася, що якщо це раптом знайде хтось із батьків її учнів, наслідки будуть болючі.
Звісно, є й позитивні приклади. Декілька учасників розповідали про цілковиту підтримку на робочому місці як з боку колег, так і керівництва. Як правило, такі люди говорили, що якщо їм доведеться шукати нову роботу, то вони вже не погодяться працювати в компанії, де їм довелось би приховувати, хто вони насправді. Багато хто з цих людей є професіоналами, тож інклюзивність на робочому місці — невисока ціна, щоб утримувати цінних спеціалістів/ток. А чому ще бізнеси розвертаються в бік створення безпечного й толерантного робочого середовища?
Чому толерантність — це вигідно?
Напевно, багато хто бачив, хоча б на фото чи відео, що в західних країнах, наприклад у Німеччині, Нідерландах чи Сполучених Штатах, великі корпорації дуже активно підтримують Місяць гордості (Прайд-місяць): вивішують веселкові прапори, випускають тематичну брендовану продукцію, а також нерідко організують власну платформу на Прайд-марші.
Так компанії декларують свої цінності (як для співробітників, так і для потенційних споживачів), а також покращують видимість та пізнаваність бренду. У минулі роки багато українських компаній та організацій по-різному підтримували цей тренд. У 2023 і 2024 роках веселкові прапори на логотипах ставили мережі магазинів та українські оператори мобільного зв’язку, дописи на підтримку Прайд-місяця робили деякі українські канали, а ПриватБанк у партнерстві з Гендером в деталях навіть пропонував тематичні пластикові картки.
Встановити скіни можна у застосунку Приват24.
Звісно, ми можемо говорити про загальне покращення ставлення до ЛГБТ+ людей в Україні, яке засвідчують останні соціологічні дослідження, та про принципи власників бізнесів і керівників організацій, які під час повномасштабного вторгнення з більшою ймовірністю підтримують так звані європейські цінності. Однак ми також знаємо, що приватний бізнес — це не в останню чергу про прибутки. Що ж спонукає власників бізнесу наважуватися на кроки, які потенційно містять ризики втрати частки більш консервативної групи споживачів?
Ставлення українського суспільства до ЛГБТ+ людей, 2022 – 2024 роки. Джерело
Економіст_ки й експерт_ки таких міжнародних організацій, як Світовий Банк та UN Aids, давно розглядали питання економічних і фінансових наслідків дискримінації та виключення вразливих груп і, зокрема, ЛГБТ+ людей. Ще в 2019 році професорка Лі Баджет з Массачусетського університету в Емгерсті (США), проаналізувавши разом із колегами юридичну й економічну інформацію зі 132 країн за 1966 – 2011 роки, визнала, що існує міцний зв’язок між включенням ЛГБТ+ людей та економічним розвитком країни.
Дискримінація ЛГБТ+ людей не лише шкодить їм самим, але й завдає шкоди економіці країни. Правова рівність для ЛГБТ+ людей має сильний зв’язок із вищим рівнем ВВП на душу населення 2. Крім ВВП, експерти вказують на тісну асоціацію між рівнем прав ЛГБТ+ і такими економічними показниками, як індекс конкурентоспроможности Всесвітнього економічного форуму, рейтинг легкості ведення бізнесу за версією Світового банку та Глобальний індекс інновацій (ГІІ) Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) 3.
У 2021 році дослідження, проведене об’єднанням Open For Business стосовно економічного ефекту інклюзії ЛГБТ+ в Центральній та Східній Європі, яке також охопило Україну 4 засвідчило: щороку дискримінація ЛГБТ+ людей обходиться Україні в 15,5 – 37,4 млрд грн (553 млн – 1,3 млрд дол. США). Такі високі цифри зумовлені низкою факторів, спричинених дискримінацією та виключенням ЛГБТ+ людей із ринку праці. До цих факторів належать, наприклад, еміграція висококваліфікованих фахівців до більш ЛГБТ+ дружніх країн, зниження привабливости для західних інвесторів, нерівність у сфері охорони здоров’я, яка знижує продуктивність працівників, котрі ідентифікують себе як ЛГБТ+ люди, та розрив у розмірі заробітної плати.
Що стосується створення безпечного робочого середовища в рамках окремих підприємств, то науковці й тут погоджуються, що недискримінаційний підхід і культивація різноманіття на робочому місці працюють на користь економічних показників. Наприклад, дослідження, опубліковане в 2019 році Американською Торговельною Палатою, показує, що акції компаній, які підтримують політику різноманіття й інклюзії, в середньому на 6,5 % дорожчі за середні акції у відповідній галузі. Звіт також доводить позитивний вплив безпечного робочого середовища на низку таких критичних для бізнесу показників, як лояльність колективу, залучення в робочі процеси, інноваційний підхід у роботі та креативність і загальна задоволеність співробітників. Не дивно, що якщо людина почувається в колективі безпечно й комфортно і не мусить витрачати енергію на те, щоби приховувати, ким вона є, то в неї зростатиме мотивація до плідної праці та, ймовірно, буде меншим бажання змінити місце роботи.
Найкращі світові практики
Отже, підштовхувати компанії та організації до більшої інклюзивности може усвідомлення факту економічної вигоди. А які ж є стратегії для заохочення приватних і державних установ до підтримки різноманіття в своїх колективах?
Окрім внесення відповідних змін до національного законодавства для створення правових механізмів з метою протидії та запобіганню дискримінації (зокрема й на ґрунті сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности), існують також менш формальні інструменти.
Однією з поширених практик є створення й популяризація рейтингів та індексів, у яких компанії змагаються за статус «більш інклюзивних». Прикладом такого індексу може бути Індекс корпоративної рівності (Corporate Equality Index), опитування провідних американських компаній і юридичних фірм, яке щороку публікує Фундація Human Rights Campaign. У 2023 і 2024 роках майже 1400 компаній взяли участь у цьому рейтингу лише в США. До речі, така сама ініціатива є в Україні, Український Індекс корпоративної рівності, національне дослідження корпоративних політик, правил та практик приватних і державних компаній щодо підтримки рівности й різноманіття, а також заборони дискримінації на робочому місці. Аналогом Індексу в країнах-членах ЄС є Хартія Різноманіття (Diversity Charter), підписуючи яку, організація зобов’язується докладати зусиль до створення різноманітного та інклюзивного робочого середовища. Важливо сказати, що брати участь можуть не лише приватні компанії та корпорації, а й державні структури.
Окрім створення політик і процедур, ще одним поширеним способом підтримки включення ЛГБТ+ людей на робочому місті є створення мереж і груп всередині організацій або інституцій. Такі групи організовують для того, щоб ЛГБТ+ люди, працюючи в одній установі, мали безпечний простір для спілкування й обговорення своїх проблем, не почувалися самотніми в колективі і мали додаткові безпечні канали для озвучення своїх потреб керівництву компанії. Ці групи можуть бути частково чи повністю анонімними, на випадок якщо не всі співробітники з різних причин почуваються непевно щодо розкриття інформації про свою ідентичність. Крім того що групи можуть створюватися в межах однієї організації, вони можуть бути галузевими, як-от групи ЛГБТ+ поліцейських чи працівників сфери охорони здоров’я (або, як і в Україні, група ЛГБТКІ+ військових).
У випадках, коли важливо захистити особливо вразливі групи, однією з опцій може бути впровадження додаткових механізмів державного регулювання ринку праці. Трансгендерні люди залишаються однією з найбільш маргіналізованих та дискримінованих груп в Україні й за кордоном. Через обмежений доступ до медичних послуг, складні юридичні процедури та загальний високий рівень неприйняття в суспільстві багато з них не наважуються або просто не можуть дозволити собі процедуру трансгендерного переходу і далі живуть, маючи документи, які не відповідають їхній гендерній експресії, що часто унеможливлює працевлаштування і може підштовхнути до залучення в проституцію. Тим цікавіший приклад деяких латиноамериканських країн, уряди яких занепокоєні високим рівнем трансфобного насильства і розпочали програми з інклюзивности. Уругвай і Аргентина стали першими країнами в регіоні, які запровадили квоти на працевлаштування трансгендерних людей.
Мал. 5. Фото з маршу за різноманіття в Монтевідео, Уругвай, 2014 р. Джерело.
Уряд Уругваю в 2018 році та уряд Аргентини в 2020-му ухвалили законопроєкти, згідно з якими один відсоток позицій у державному секторі мають займати трансгендерні люди. Незважаючи на те, що механізм квот часто критикують за його недосконалість, громадянські активісти й активістки обох країн загалом підтримали ініціативу, сподіваючись, що вона приведе до підвищення видимості трансгендерної спільноти та приверне більше уваги до проблем. На жаль, поки що лише невелика кількість трансгендерних людей реально змогли обійняти такі посади, адже стикаються зі структурною нерівністю та дискримінацією дуже рано в своєму житті, що зменшує доступ до освіти й кваліфікації. Відтак адвокатують за освітні реформи та намагаються привернути більше уваги до проблем цієї групи.
Консалтинг: як зробити ваше робоче місце безпечним та комфортним і для ЛГБТ+ людей
Якщо ця стаття вас переконала і ви вже зараз замислюєтеся над тим, як можна зробити вашу компанію чи організацію комфортним місцем праці для всіх, зокрема для ЛГБТ+ людей, пропоную вам декілька простих кроків.
1. Розробка і впровадження політик.
Деяким здається, що розробка політик чи процедур – лише марнування часу команди, який можна було б витратити продуктивніше. Насправді наявність таких політик, як антидискримінаційна або політика рівних можливостей, у яких чітко прописана неприпустимість будь-якої дискримінації в колективі (зокрема за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности), дає чіткий сигнал колективу про принципи та цінності організації. Звичайно, важливо, щоб у розробці політик брали участь працівники й працівниці компанії і щоб усі нові співробітники та співробітниці передусім ознайомлювалися з цими політиками та розуміли їх важливість для всіх членів трудового колективу.
2. Освіта й підвищення поінформованости.
Дуже часто люди поводяться нетактовно або несвідомо дискримінують інших через недостатню поінформованість. Підвищення обізнаности колег у питаннях сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности не має бути завданням самих ЛГБТ+ людей, які вже працюють у вашому колективі. Натомість проведення регулярних тренінгів для співробітників на тему різноманіття й інклюзивности, як і специфічні питання, які стосуються ЛГБТ+ спільноти, сприятиме розумінню та прийняттю ЛГБТ+ людей.
3. Створення середовища підтримки.
Як доводять українські та світові дослідження, створення середовища підтримки починається з керівництва організації. Якщо керівники компанії, відділів та підрозділів відкрито підтримують і заохочують інклюзивну культуру, де поважають та цінують різноманітність, а також не дозволяють пліток, некоректних жартів і цькування, як правило, підлеглі теж стають більш схильними до відтворення відповідних моделей поведінки та організаційної культури.
4. Забезпечення гендерної рівности та рівних можливостей.
Забезпечте за змоги доступність гендерно нейтральних вбиралень і роздягалень, використовуйте гендерно нейтральну мову в усіх офіційних документах і комунікаціях.
5. Підтримка прав ЛГБТ+ сімей.
Однією з найкращих практик для співробітників є гарантія того, що всі сімейні пільги (медичне страхування, відпустка для догляду дитини тощо) доступні для всіх незалежно від їхньої сексуальної орієнтації або гендерної ідентичности, що компанія визнає різноманітні партнерські взаємини, навіть якщо вони не є офіційно зареєстрованими.
6. Відповідальність та прозорість.
Важливим є впровадження механізмів для зворотного зв’язку від працівників і працівниць щодо питань інклюзивности й безпеки. Ваші працівники і працівниці мусять знати, що у випадку дискримінації чи утиску можуть звернутися по допомогу і що це не матиме для них негативних наслідків (особливо якщо до дискримінації або цькування вдається безпосереднє керівництво людини).
7. Партнерство та зовнішні ресурси.
Зрештою, безцінним ресурсом є партнерство з місцевими та національними ЛГБТ+ організаціями, які охоче нададуть вам підтримку та додаткові інформаційні й освітні ресурси для створення інклюзивного місця праці.
[1] «(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти», посилання: https://0f52f536-092c-43b1-93d5-39d5bc8afa0a.filesusr.com/ugd/ae7e39_d0e9ef8d605345e7bf6b2bd971dfded5.pdf?fbclid=IwAR1k4yRDCgVRiEmWDVMNdIDpA71xARwXDbLRSV7XZpBzpx8nQ5dUvqB0g4U
[2] M.V. Lee Badgett, Kees Waaldijk, Yana van der Meulen Rodgers, The relationship between LGBT inclusion and economic development: Macro-level evidence, World Development, Volume 120, 2019, Pages 1-14, ISSN 0305-750X, https://doi.org/10.1016/j.worlddev.2019.03.011. (https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0305750X19300695)
[3] Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), с. 10. https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf
[4] Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), посилання: https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf
«(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти», посилання: https://0f52f536-092c-43b1-93d5-39d5bc8afa0a.filesusr.com/ugd/ae7e39_d0e9ef8d605345e7bf6b2bd971dfded5.pdf?fbclid=IwAR1k4yRDCgVRiEmWDVMNdIDpA71xARwXDbLRSV7XZpBzpx8nQ5dUvqB0g4U [↩]
M.V. Lee Badgett, Kees Waaldijk, Yana van der Meulen Rodgers, The relationship between LGBT inclusion and economic development: Macro-level evidence, World Development, Volume 120, 2019, Pages 1-14, ISSN 0305-750X, https://doi.org/10.1016/j.worlddev.2019.03.011. https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0305750X19300695 [↩]
Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), с. 10. https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf [↩]
Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), посилання: https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf [↩]
Історія українського жіночого руху починалася з тих засадничих принципів та ідей, довкола яких почала розбудовуватися концепція українського фемінізму, показавши свою актуальність і тяглість в різні періоди життя української жінки. В середині 1880-х років ХІХ століття Наталія Кобринська, зачинателька українського жіночого руху, заклала основи нового світосприйняття й позиціонування жінки в суспільстві, адаптувавши до національних викликів новітні емансипаційні віяння Європи. Тому її дотепер справедливо вважають однією з найцікавіших європейських феміністок, першою теоретикинею українського фемінізму, яка сформулювала й утілювала його головні засади, спрямовані на формування національно свідомої, освіченої, суспільно активної жінки.
Наталія Кобринська, 1890-і роки
«Питання жіноче занадто глибоко вникнуло в мою душу», — так 140 років тому в листі до Івана Франка заявляла Кобринська про свою перейнятість новочасними феміністичними ідеями. Поступово вона викристалізує їх у своїх фундаментальних публіцистичних працях, які дотепер залишаються історичним підґрунтям жіночого руху: «Про рух жіночий в новійших часах», «Руське жіноцтво в Галичині», «Замужна жінка середньої верстви», «Про первісну ціль «Товариства руських жінок у Станіславові» (усі надруковані в «Першому вінку», Львів, 1887), «Жіноча справа у Галичині» (збірник «Наша доля», Стрий, 1893), «Домашній жіночий промисл» («Наша доля», 1893, у співавторстві з М. Ревакович), «Звістки з заграниці і краю» («Наша доля», 1893, у співавторстві з О. Кобилянською), «Стремління жіночого руху» («Наша доля», 1895, 1896), «Про Нору Ібсена» («Діло», 1900).
Якими ж були головні послання українській жінці від Кобринської? Які ідеї та гасла свого часу лягли в основу українського фемінізму? Як сьогодні ці імперативи промовляють до сучасної жінки?
1. Жіночий рух — складова ширших соціально-культурних змагань.
«Квестія жіноча сягає дальше, вона обнімає всі поля, на яких жінка яко жінка є покривджена: на полі суспільних становищ, оскільки вона від них виключена, на полі вищої культури, а вкінці – на полі права так публічного, як і цивільного, оскільки це право інакше трактує жінок, чим мужчин» [10:25 – 26].
Наталія Кобринська розглядала жіноче питання в контексті широких суспільно-політичних і духовних прагнень жінок до власної свободи, індивідуального розвитку, суспільної видимості. Вона вважала, що заклики емансипації, які зародилися з економічних умов, під впливом європейських демократичних зрушень, мусять розвиватися разом з іншими соціальними справами, а не окремо, бо це звужувало б суть і засади жіночих прагнень. Тому жіноче питання, на думку Кобринської, не має зводитися до вузького розуміння виборювання рівних соціально-політичних прав жінок, а трактуватися в ширшому контексті глибоких соціально-психологічних та культурно-історичних змін у патріархальному суспільстві.
2. Гендерна рівність.
«Взагалі жінки ніколи не виступали проти мужчин яко таких, а лиш проти соціального ладу, того ладу, який мужчин зробив панами, а жінку зіпхав до положення невільниці, виключеної від охорони рівних прав, навіть від науки і матеріальної самостійності» [9:374].
Ідея про рівність чоловіків та жінок була і є основою фемінізму, однак від початків жіночого руху існують міфи про «чоловіконенависниць» і «боротьбу жінок проти мужчин». Уперше питання гендерної паритетности Наталія Кобринська ословила в своєму «Відчиті на зборах станіславівського жіночого товариства» 1884 року, наголосивши: «Заявляю мужчинам, що ми можемо жити з ними спільною думкою для спільної ідеї, а не уважаємо себе лиш за вічних кандидаток до їх серця» [3]. Цією виразною настановою вона відкрито полемізувала з антифеміністичною теорією Ф. Ніцше: «життя рівности не знає і само в собі не є нічим иншим, як кривдженєм і загарбуванєм того, що чуже і слабше» [12:21]. А оскільки слабшою є жінка, то варто «тримати її під ключем, як щось такого, що вже з природи засуджене на рабство і тільки в сильних руках може мати якусь вартість» [12:21]. Наслідування ідей Ніцше спровокувало згодом появу в літературі окремого пласту художнього наративу, в якому головним мотивом є «сила і пристрасть», а жінку трактовано лише як елемент «правдивого сильного мужчини». На противагу цьому український фемінізм від початків послідовно утверджував думку про рівність і суспільно-культурне партнерство чоловіків та жінок. «Мусить так бути, щоби жінка, яко свідома людина станула поруч свідомого чоловіка» (лист Наталії Кобринської до Осипа Назарієва, 1912 р.) [2, Ф. 13, №35].
Іван Франко, 1896 рік
Михайло Павлик
Ідеї Наталії Кобринської мали підтвердження в тогочасній реальности:розвиткові жіночого руху в Галичині всіляко сприяли авторитетні чоловіки, такі як Іван Франко, Михайло Павлик, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Василь Полянський, які не лише особистою прихильністю, але й власними працями пропрацьовували світоглядний ґрунт для емансипаційних ідей і згодом активною підтримували жіноцтво на цьому шляху.
3. Фемінізм як гуманізм.
«Кобринська брала під увагу жінку виключно як людину, а жіночий рух уважала єдиним у той час засобом для піднесення цієї частини людства» [6:3].
Прагнення відродити й утвердити в жінці передусім людину з рівними правами й можливостями для особистісної самореалізації стало вагомим здобутком емансипаційних ідей зачинательки жіночого руху. Якраз у цьому контексті фемінізм був суголосним із гуманізмом.
4. Націоналізм і громадянська відповідальність жінки.
«Жінка завжди і всюди уміла зрозуміти дух свого часу і вимоги своєї суспільності» [13:328].
Національний вектор — унікальна особливість українського жіночого руху, що було зумовлене тривалим періодом української бездержавности й національного гноблення. Тому ідея українського фемінізму від самого його зародження була виразно оперта на національні засади. Здобуття незалежного статусу жінки в суспільному й родинному житті в розумінні Кобринської суголосні з поняттями національного, автохтонного, духовно закоріненого у власній традиції. Звідси тісний зв’язок фемінізму й націоналізму, ототожнення жіночої емансипації та національно-визвольних змагань, що було особливо актуальним в умовах імперськи розділеної України. Зі слів Наталії Кобринської, із зародженням емансипаційного руху «жіноцтво наше на цілім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народного», «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські» [8:287] (в тогочасній мові слово «русини» уживалося на позначення українців, а «чоловік» у значенні «людина». — Ред.).
У ширшому сенсі фемінізм асоціювався і з державотворчою стратегією, в якій жінці відводилася конструктивна місія творчої громадянки, адже, як вважала Кобринська, «у всіх великих еволюціях людського розвитку жінка брала активну участь» [14:325]. Вчасно реагуючи на національно-патріотичні виклики епохи, «дух жінки» та її громадянська інтуїція були провісниками історичних перетворень та індикаторами життя народу.
Під гаслом національного соборництва 1887 року вийшов у світ жіночий альманах «Перший вінок», проголошуючи головний клич видання ― «В імені нашої національної єдності».
Згодом у міжвоєнний період національна ідея стає центральною в ідеології українського жіночого руху, зокрема виразно прострумовує в публіцистиці Мілени Рудницької: «Служба для Нації була і є одною з провідних ідей українського жіночого руху, з якої він черпає свій етос і своє остаточне оправдання» [16:201].
5. Фемінізм, європейська інтеграція і національна самобутність
«Вихвалюваний так часто європеїзм не повинен полягати на підпорядкуванні нашого духу чужині, на нехтуванні всього, що своє, а якраз на вмілості піднести себе, свою і народну індивідуальність до висоти європейської культури і штуки. А того не досягнемо ніколи, не навчившися берегти прикмети нашої питомої вдачі, не навчившися дійсно справді ”бути собою”» [11:387].
Жіноче питання поставало на хвилях європейського прогресивного руху, пов’язаного, зокрема, зі зміною індустріальних, соціально-економічних та культурних відносин. Тому, спостерігаючи за стрімким поступом жіночого руху в Європі, де він вже давно мав свою традицію, літературу та здобутки, Наталія Кобринська прагнула, з одного боку, перейняти головні тенденції європейського фемінізму, а з другого — пристосувати їх до українських соціально-політичних умов. «Річ се зовсім природна, коли зауважимо, як живо і сильно втягає і нашу суспільність в свої круги сучасний європейський розвій відносин суспільних і економічних» [8:287],― пояснювала вона зростаючий інтерес до жіночого питання в Галичині. Не випадково всі наступні свої феміністичні заходи Кобринська цілеспрямовано проєктує на Європу, взоруючись саме на європейський досвід жіночої емансипації передусім в освітньому та соціально-економічному плані, ставши, зі слів М. Богачевської, «однією з найцікавіших європейських феміністок» [1:17].
На невпинний інтерес Кобринської до світового фемінізму вказують її цікаві студії-огляди, в яких описані досвід та суспільно-правовий статус європейських жінок, ― «Про рух жіночий в новіших часах» («Перший вінок», с. 5 ‒ 25); тенденції жіночого руху в Європі ― «Звістки з заграниці і краю» («Наша доля». Стрий, 1893, с. 79 ‒ 93, у співавторстві з О. Кобилянською). Прагнучи, за Франковими словами, «втягти наше жіноцтво у сферу ідей і інтересів передового європейського жіноцтва» [17:502], Наталія Кобринська ініціювала практику дієвого співробітництва з представницями інших національностей ― чешками, польками, німкенями, з якими спільно подавала петиції до австрійського парламенту про освітні й виборчі права жінок.
Наталія Кобринська всіляко популяризувала європейський фемінізм, запозичувала стильові тенденції Європи у своїй творчості, реферувала й перекладала передові європейські праці та твори, щоб в українські «відносини внести духа європейського». Але сприймала потребу європеїзації передусім як органічний духовий розвиток, шлях формування і самоствердження зрілої нації зі збереженням її самототожности задля розширення інтелектуальних горизонтів. Тому європеїзм Кобринська радила засвоювати у вигляді ментальної формули ― «бути собою» в усіх виявах національного буття: політичному, духовному, культурно-історичному.
6. Жінка і література.
«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків» [13:328].
Альманах «Перший вінок», вийшов у Львові 1887 р.
Засади раннього українського фемінізму тісно пов’язані з просвітницькими й інтелектуальними гаслами, з намаганням жінки заявити про себе через власне письмо. «Я через літературу дійшла до зрозуміння положення жінки в суспільності» [7:322], ― пояснювала Кобринська зародження своїх емансипаційних ідей. Адже власними феміністичними творами письменниця формувала нову лектуру для українського жіноцтва, прагнучи дати своїм посестрам саме ту книжку, яка на конкретних життєвих прикладах, жіночих долях показувала б іншу сутність жінки, емансипувала в ній багатогранну особистість, спонукала до активного суспільного чину. Не випадково метою першої української феміністичної організації ― «Товариства руських женщин», яку 1884 року в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) заснувала Наталія Кобринська, було гасло «розбудження жіночого духа через літературу». Спочатку так і планувалося, що це мала бути жіноча читальня з власним видавництвом, створена з літературною метою. Чому саме література тоді стала найдієвішим способом репрезентації жінки? В умовах української бездержавности, коли мовчали преса й український парламентаризм, коли на Наддніпрянщині діяв ганебний лінгвоцид, письменство ставало важливим ресурсом самореалізації й волевиявлення, ознакою інтелігентності народу. Зі слів Кобринської, «в часах несвободи політичної література буває одно прибіжище вільности» (лист Н. Кобринської до Івана Белея від 11 вересня 1885 р.). Також через літературу жінка могла духовно розкріпачитися, ословити свої почування й потреби, заявити про себе на письмі.
Олена Пчілка і Наталія Кобринська – співредакторки і меценатки «Першого вінка»
За задумом зачинательки українського жіночого руху, саме література мала виконувати важливу консолідуючу роль, зібравши все свідоме «жіноцтво під стяг літератури задля пояснення і поєднання думок» [13:299]. У ширшій державотворчій та національно-історичній перспективі література, на думку Наталії Кобринської, виконувала роль об’єднавчого чинника нації: «Русь-Україна, розділена також політично, в’яжеться з собою при помочі літератури» [13:290]. Це повною мірою продемонстрував вихід жіночого альманаху «Перший вінок», започаткувавши традицію жіночого письма й літературного сестринства та об’єднавши 17 українських письменниць по два боки Збруча.
Альманах “Перший вінок” — сучасне перевидання
7. Жінка і війна.
«Наші можливості такі малі, як наше середовище, але наша праця така велика, як наші цілі» [6:3].
Наталія Кобринська, 1910-і р.
Особисто переживши всі лихоліття Першої світової війни, Наталія Кобринська настановляє пасіонарну українську жінку активно включатися в боротьбу за національну свободу і власну державу, а також розуміти важливість навіть найменшої допомоги фронту. Письменниця морально постраждала в цій війні, ставши жертвою безпідставного доносу зі звинуваченням у шпигунстві, ледве врятувалася від арешту, залишившись самотньою в спустошеному Болехові. Втім у її громадянській свідомості воєнні події збурили й оптимістичну віру у вирішення українського питання. Вже фізично і духовно підтята, вона відмовилась очолити національно-визвольний провід у Болехові, охочіше віддаючись конкретній роботі, спрямованій на допомогу війську: брала участь у грошових зборах і благодійних місіях, виготовляла перев’язувальний матеріал для фронту, радо гостила у себе в хаті січових стрільців, які героїчно відбивали Болехів у російських зайд. Увесь пережитий трагічний досвід війни письменниця ословила в своїй мілітарній новелістиці в циклі «Воєнні новели», зобразивши страшні картини національної мартирології. В цих художніх текстах мотивом фемінности пронизана ідея життєздатної потуги України, здатної піднести тріумфуюче життя над жертвами смерті. У творах Наталії Кобринської ідея порятунку нації є фемінною за своєю суттю.
8. Конфлікт між материнством і громадянською місією.
«…Для переведення своєї ідеї в життя ― я виріклася того щастя, що дає материнство!» [4:6].
Зі слів Ольги Дучимінської, Наталія Кобринська намагалася «давати нові цілі і вартості жіночій душі» [5:15], утверджувати «індивідуальність жіночого духа» чи то в подружньому житті, чи то в особистій самореалізації та інтелектуальному розвиткові. Визначальною цінністю жінки Кобринська вважала її моральну гідність («чистість»), найбільш поціновану в будь-які часи: «Тих жінок, котрі чистість хоронять [бережуть. ― А.Ш.], уважаю здоровим нервом суспільности, котрий хоронить рід людський від комплетної [цілковитої. ― А.Ш.] дегенерації» [ІЛ. Ф. 14. № 771. Арк. 4], ― так епістолярно виявила вона Ользі Кобилянській зміст морального імперативу жінки.
Так само важливим у аксіології жінки, на думку Наталії Кобринської, є материнство. «Вона була переконана, що «кожна здорова жінка повинна мати діти. Кожна має бути мамою» [4:6]. Із погляду сучасності такий вислів є репродуктивним тиском. Але до таких рефлексій Кобринська приходить ціною власного життєвого вибору – відмови від материнства задля громадської самопосвяти, про що дуже шкодувала на схилі віку.
Ольга Дучимінська – найближча приятелька Н. Кобринської
Свою найінтимнішу жіночу таємницю і найбільший душевний тягар письменниця відкриє лише сердечній приятельці Ользі Дучимінській: «Я нікому цього не кажу, але… я свідомо не хотіла бути мамою! Дитина була б мені перешкоджувала в праці, у виконанню плянів великої ціли мойого життя! Я боялася… не хотіла її… Але тепер покутую за це. У мене велика туга материнства… Для переведення своєї ідеї в життя ― я виріклася того щастя, що дає материнство!» [4:6]. Тому в смеркальні роки Наталія Кобринська так горнулася до дітей, раділа щасливому материнству своїх посестер, втілювала в життя ідею створення захоронок (дитячих садочків), щоби полегшити становище працюючих матерів, і постійно наголошувала на цінності й важливості материнського покликання жінки. Ідеї підтримки материнства та інфраструктура догляду дітей розвивалися наступними поколіннями феміністок, щоби жінкам більше не доводилося розриватися в екзистенційному виборі між материнством та покликанням.
9. Бути собою і лиш собою: постулат самостійності жінки.
«В сім і лежить ціла суть так званої жіночої емансипації, щоби жінка не тільки мала право, але й вміла думати і говорити сама за себе, а не була вічно суґестіонована поглядами і думками мужчин» [12:27].
На думку Наталії Кобринської, роль жінки не має бути зумовлена її сімейними обов’язками, а мусить відповідати новочасним реаліям, бути виявом її соціальної активности й інтелектуальної зрілости. Ідея самодостатньої, пасіонарної, успішної жінки, яка вміє «бути собою» і творить себе сама, поступово стає ключовою для нової генерації жіноцтва. Цей виклик Кобринська пов’язувала з набуттям нового суспільного досвіду і громадянської ролі: «Коли жінка була дома, треба було її вивести в світ, але коли вона вже вийшла в цей світ, перед нею стоїть багато обов’язків і зобов’язань» [5:4].
10. Потреба консолідації. Феміністичний оптимізм.
Постулюючи основні засади власної феміністичної концепції в численних програмних статтях, маніфестах, відозвах, Наталія Кобринська визначала актуальну стратегію реалізації емансипаційних ідей через консолідацію українського жіноцтва ― об’єднання в громадські організації, просвітницькі товариства, а також самоорганізаційні форми (захоронки, гуртки, спільні кухні). Тож сам характер жіночого руху асоціювався передусім із намірами полегшити умови жіночого життя. Неабиякої популярності набула так звана петиційна практика колективних звернень жіночих груп до вищих законодавчих органів у відстоюванні своїх освітніх та суспільно-політичних прав.
Однак ідеї фемінізму як світогляду та ідеології не одразу стали прикметою українського жіночого руху, а радше були інспіровані цим рухом. «Зацікавлення фемінізмом було результатом діяльності жіночих організацій, а не чинником їх виникнення. Первісною рушійною силою утворення жіночих товариств є не фемінізм, а задоволення пекучих потреб даної громади» [1:29], ― стверджувала Марта Богачевська-Хомяк.
У трактуванні Наталії Кобринської ідея емансипації ставала новочасним фокусом буття й новою світоглядною настановою, яка передусім мала змінити філософію мислення самої жінки й акценти її суспільного позиціонування. Основні прагнення модерного жіночого руху його лідерка визначила в одній із програмових статей збірника «Наша доля», взиваючи жіноцтво до активного чину й самореалізації. Це і був той феміністичний оптимізм від Кобринської, який утверджував ідею активного поступу жінки і який навіть крізь півтора століття слугуватиме натхненним кличем для сучасного жіноцтва: «Іти крок за кроком, добиватись своїх, прямуючих до вищого розвою людськости прав, поборювати противні пересвідчення, доказувати при кожній нагоді силу і спосібність, дану жінці природою, та здобувати всі становиська, що в’яжуться з новими задачами часу» [15:17].
Ми зможемо! У це щиро вірила Наталія Кобринська, зі «смолоскипом у темряві» торуючи шлях, щоби й сучасні українські жінки могли продовжувати боротьбу та змінювати суспільство.
____________________________
1. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884 – 1939. Київ: Либідь, 1995.
2. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Далі в тексті при покликанні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.
3. Відчит пані Наталії Кобринської, виголошений на першім загальнім зборі товариства руских женщин в Станиславові д[ня] 8 грудня 1884 р. // Діло. 1884. №148.
5. Дучимінська О.О. Наталія Кобринська як феміністка. Коломия, 1934.
6. Дучимінська О. Те, що знаю й пам’ятаю про Наталію Кобринську // Наше життя. 1951. №12.
7. Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 315 – 323.
8. Кобринська Н. Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 280 – 296.
9. Кобринська Н. Жінка та свобода // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 370 – 377.
10. Кобринська Н. Жіноча справа в Галичині // Наша доля. Кн. 1. Стрий, 1893. С. 25 – 26.
11. Кобринська Н. Не ходи, Грицю, на вечерниці. Драма Старицького і народна пісня // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 384 – 387.
12. Кобринська Н. Передне слово // Метерлінк М. Синьобородий і Арияна, або Даремний визвіл: драма в 3 діях / пер. з фр. Львів: Накладом Наталії Кобринської, 1913. С. 3 – 28.
13. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р. // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 297 – 301.
14. Кобринська Н. Промова на науковій академії в ювілей відродження русько-української літератури // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 325 – 328.
15. Кобринська Н. Стремління жіночого руху // Наша доля : зб. пр. ріжних авторів. Кн. 2. Львів: З друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1895. С. 3 – 17.
16. Рудницька М. Українська жінка і завдання жінки // Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. /Упоряд. М. Дядюк. 1998. С. 185 – 206.
17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1976 – 1986. Т. 41.
Загальнонаціональна хвилина мовчання
01:00
Кожна смерть у війні — не абстракція.
Це люди. Це втрати. Це вибір, на який ми не погоджувалися.
Коли ми пам'ятаємо — це мінімум, що ми можемо зробити, щоб стати нормою.
Пам'ять живе у нас.
– у мові, якою ми думаємо;
– у донатах, які можемо зробити;
– у словах, які не боїмося вимовити.
Жоден із цих жестів не змінить минулого. Але може вплинути на майбутнє.
Вшановуємо наших захисників і захисниць і всіх, хто загинули від російської агресії.
Команда «Гендер в деталях»
Не вимикається.
Цей банер зникне за хвилину.
Але пам'ять має лишитись.
Бачимо, що ви вже провели 15 хвилин на нашому сайті.
Сподіваємося, вам цікаво, і запрошуємо підписатися на наші соцмережі:
Нам дуже важливо знати, де ви використали цей матеріал
Напишіть нам на info@genderindetail.org.ua інформацію про свою статтю, студентську роботу, навчальний курс, пост у фейсбук чи розмову з другом!
Команда «Гендер в деталях»
Ми використовуємо файли cookie, щоб покращити роботу сайту та проаналізувати трафік. Необхідні файли cookie завжди активні.
Налаштувати параметри згоди
Ми використовуємо файли cookie для покращення вашого досвіду на нашому сайті. Файли cookie допомагають нам аналізувати трафік та покращувати функціональність сайту. Функціональні файли cookie є необхідними, і без них сайт не може функціонувати належним чином.
«Питання жіноче занадто глибоко вникнуло в мою душу», — так 140 років тому в листі до Івана Франка заявляла Кобринська про свою перейнятість новочасними феміністичними ідеями. Поступово вона викристалізує їх у своїх фундаментальних публіцистичних працях, які дотепер залишаються історичним підґрунтям жіночого руху: «Про рух жіночий в новійших часах», «Руське жіноцтво в Галичині», «Замужна жінка середньої верстви», «Про первісну ціль «Товариства руських жінок у Станіславові» (усі надруковані в «Першому вінку», Львів, 1887), «Жіноча справа у Галичині» (збірник «Наша доля», Стрий, 1893), «Домашній жіночий промисл» («Наша доля», 1893, у співавторстві з М. Ревакович), «Звістки з заграниці і краю» («Наша доля», 1893, у співавторстві з О. Кобилянською), «Стремління жіночого руху» («Наша доля», 1895, 1896), «Про Нору Ібсена» («Діло», 1900).
