Категорія: Загальне

Нічого не смішить більше, ніж коли сексисти і консерватори апелюють до природи як вищого авторитету. Мовляв, це ж сама ПРИРОДА сотворила, далі немає про що сперечатися.

«У природі ніякої гомосексуальности немає!»

Насправді в природі одностатева сексуальна поведінка зафіксована більш ніж у 1500 видів тварин. Серед них є види, у яких формуються тривалі одностатеві пари, що разом в’ють гнізда, виховують потомство або тримаються роками. Таку поведінку описували, зокрема, у пінгвінів, чорних лебедів, альбатросів та деяких ссавців. 

«Треба бути відданим одне одному, як лелеки, та завжди повертатися до свого дому»

Ви, думаю, бачили цього року, як у гніздо зіркової пари лелек Грицика та Одарки повернулася якась інша пара та окупувала його. Потім повернулася Одарка, вигнала лелечиху і замутила з молодим лелекою. Потім повернувся Грицик і цього молодого лелеку також прогнав.

Соцмережі були шоковані: «Яка ж ця Одарка шльондра!».

Отак українці розчарувалися в лелеках.

«Чоловік має бути, як лев: захищати сім’ю, полювати на здобич, годувати своїх дітей»

Улюблена мантра всіх альфа-тренерів.

Їм дуже подобається порівняння з цим красивим, гривастим та елегантним королем джунглів.

А в реальності лев — лінивий мудак.

Полюють левиці, а леви в них і своїх дитинчат забирають здобич та не допускають до їжі доти, доки велике цабе не напхає кендюх.

Найсмішніше пояснення «природою» — це виправдання подвійних стандартів щодо жіночої та чоловічої сексуальности. Начебто це еволюція заклала моногамію жінок і полігамію чоловіків.

Вагітність, народження дитини, піклування про неї в перші місяці — це важко, довго і ресурсозатратно для жінки. Їй потрібен чоловік, надійний партнер, від якого вона може народити дитину і який може захищати її, годувати її і потомство. Звичайно, що жінка зацікавлена в тому, щоб мати тільки одного чоловіка, який дбатиме про неї та дітей, кажуть прихильники цієї логіки.

А чоловікові простіше: всунув, вийняв і пішов.

Тож чоловік «від природи» зацікавлений розпихати свій генетичний матеріал у якнайбільшу кількість жінок, а що буде далі, його не обходить.

Так уже «свята» еволюція створила. Не станете ж ви з нею сперечатися?

А от жінки — інша річ. Жінки «від природи» моногамні, тому будь-яка зрада жінки набагато аморальніша, ніж множинні чоловічі зради. Та ще й нерозумна: жінка ризикує втратити свого годувальника і захисника. А що з дітьми цієї безвідповідальної самиці тоді буде?

У всій цій схемі не враховується одне.

Якщо ми вже розмірковуємо логічно, раціонально, згідно з еволюційним вченням та еволюційною природою людини, то врахуймо, що ресурси в чоловіків з’являються з віком. Потрібен час, потрібна конкуренція, щоб у чоловіків з’явилися гроші та влада, здатність захищати від інших чоловіків.

Тобто найбільш ресурсні чоловіки — уже старі.

І тут постає суто еволюційний генетичний конфлікт.

Для жінки, ось цієї еволюційної самки, є сенс жити зі старим чоловіком, тому що в нього більше влади, ресурсів і грошей, щоб забезпечувати потомство. Чоловік цей буде не таким уже красивим, здоровим і сильним, тому що на довгій дистанції зазвичай перемагають чоловіки розумні та хитрі.

Але для того, щоб мати здорове потомство, є сенс займатися сексом із молодими здоровими самцями.

Тобто з погляду еволюційної логіки, яку чоловіки так люблять, щоб обґрунтовувати нею банальні зради, жінці вигідно мати за чоловіка старого, але ресурсного самця, який забезпечуватиме її і потомство, але саме потомство народжувати від молодих і здорових самців, зраджуючи свого чоловіка.

Ось така еволюційна логіка, малята.

Гомосексуальні тварини є. Лев не полює. Лелеки розпусні та злодійкуваті. І інколи вбивають своїх дитинчат.

Восьминоги відрощують втрачені щупальця. Морські огірки викидають власні нутрощі для захисту і потім відновлюють їх. Ящірки гублять хвіст і відрощують новий. Самки богомолів можуть з’їдати самця після спарювання. Гієни народжують через псевдопеніс. Це, як і багато чого іншого дивного, справді природа. 

А от подвійні стандарти щодо жінок і чоловіків — тільки наше людське творіння.

В книжковій спільноті «Книгодурка» жінка поділилася ситуацією, яку спостерегла під час роботи: клієнтка запитала, чи є книга, яку вона хоче придбати, загорнута в плівку. Її супутник засміявся і сказав: «Тепер ти розумієш, чому хлопці хочуть незайманих дівчат».

Хотілося б, щоб у того хлопця й надалі був досвід стосунків лише з книжками (закреслено), щоб це був одиничний випадок. Але ж ні. Культ незайманости використовують ще з дохристиянських часів, щоб контролювати жінок. Зусилля феміністок значно покращили ситуацію, але й дотепер багато чоловіків (усвідомлюючи це чи ні) ставляться до жінок як до об’єкта. Не бачать у жінці людину, рівну собі, із власним досвідом, життям і вибором. А сприймають як свою (потенційну) власність, заявляючи «я не хочу вживану».

Я не раз чула фразу «це не твоя жінка, а твоя черга». Перевернімо її: «це не твій чоловік, а твоя черга». По-перше, це не має сенсу, а по-друге, не сприймається як приниження чоловіків. Просто виглядає абсурдно, бо жінки не вважають чоловіків своїм майном, бо чоловіки стоять вище в патріархальній ієрархії.

Жінок століттями сприймали лише в контексті чоловіків як додаток, а не справжню людину. Тому й досі існує споживацьке ставлення до дівчат і прагнення підлаштувати їх під нелогічні бажання чоловіків.

Не знаю, хто має це почути, але сексуальний досвід — це просто досвід, на який мають право і чоловіки, і жінки. Як і право на те, щоб це був усвідомлений вибір, без тиску, маніпуляцій між дорослими людьми, які обоє цього хочуть і прислухаються до потреб партнер_ки впродовж усього процесу.

Сексуальний досвід не робить нікого гіршим чи кращим. Однак скільки себе пам’ятаю, я завжди чула ідею, що секс і велика кількість партнерів_ок роблять чоловіка крутим, а жінку поганою, приниженою, розпусною. Тож якщо чоловіки люблять незайманих дівчат, то навіщо займаються сексом із розпусними? Може, кращою буде міцна чоловіча дружба? Тоді жінкам залишились би лише адекватні, які бачать у них більше, ніж об’єкт для сексу.

Нещодавно мені написав чоловік, якого обурив мій текст про різницю у віці між чоловіками і жінками. Він влучно ілюструє те, про що я кажу, пишучи, що оскільки в 45 років він не має сім’ї, то «має право на 18- чи 20-річну дівчину за її згодою на шлюб».

«Жінки мого віку — це секондхенд від минулих шлюбів», — гнівно пише мені читач і додає, що молоді феміністки намагаються одружити таких чоловіків, як він, зі своїми розлученими матерями, які вже виконали свою біологічну функцію та є нецікавими для них, бо вже емоційно та фізично ніби вихолощені в минулому шлюбі.

Як бачимо, чоловік не сприймає жінку як особистість, а вважає її трофеєм, власністю, річчю з терміном придатности. Інакше як може бути 45-річному чоловіку цікаво з 18-річними? І не просто поспілкуватися, а й пошлюбити. Ніяк! Але йому й не треба, щоб було цікаво, йому треба мати привабливу власність, яку легко контролювати.

Я радію лише тому, що сучасні молоді дівчата розумніші за дівчат мого покоління: цінують себе, менше підвладні стереотипам. Тому сподіваюся, що самотність цього добродія триватиме до 50-ти, навіть до 55 років, допоки він не змінить свого споживацького ставлення до жінок.

Це стосується всіх, і жінки цього досягнуть. Бо ми знаємо, що нікому не належимо, що нас не визначає кількість сексуальних партнерів, що кожні стосунки є нашим вибором. Ми не дозволимо контролювати нас нікому.

У січні 2026 року у Верховній Раді України група народних депутатів зареєстрували законопроект №14394, більш відомий як оновлений Цивільний кодекс України. Тоді як ініціатори законопроекту були зазначені 160 народних депутатів, тобто майже половина від діючого складу, однак від самого початку було зрозуміло, що ключовий ініціатор — голова Верховної Ради Стефанчук Руслан Олексійович.

Реєстрація проекту Цивільного кодексу без належного обговорення, зокрема, із громадськістю одразу привернула увагу правозахисних організацій. Ще тоді, у січні 2026 року, низка громадських та правозахисних організацій вийшли із спільною заявою та закликом доопрацювати проєкт Цивільного кодексу, аби той відповідав Європейській конвенції з прав людини та переговорним зобов’язанням України перед Європейським Союзом. 

Правозахисні організації одразу зазначили, що нова редакція Цивільного кодексу суперечить європейським стандартам та підриває прагнення України до євроінтеграції. Зокрема, йшлось про унеможливлення судового визнання факту існування сімейних відносин між людьми однієї статті, що фактично є звуженням прав, адже зараз така процедура існує. 

«Коли було зареєстровано новий проєкт Цивільного кодексу, ми одразу звернули увагу на те, що один з розділів, ціла окрема книга, буде присвячена сімейному праву і вона, по суті, поглине той акт, який зараз в нас існує у вигляді Сімейного кодексу. Звичайно, одразу у нас виникло питання, яким чином буде врегульовано ці питання [правове визнання одностатевих стосунків — прим.ред.].

Ми безпосередньо працюємо вже декілька років над тим, щоб впровадити відповідно до євроінтеграційних умов в українське законодавство цивільні або зареєстровані партнерства. Саме цей формат має бути зараз регулюваний у цивільному законодавстві. 

Але в новому проєкті, в принципі, існує тільки один формат сім’ї, який прирівняний до шлюбу. Тобто, там навіть немає розділення того, що сім’я — значно ширше ніж, шлюб», — говорить юристка Марія Клюс.

Проєкт Цивільного кодексу привернув увагу суспільства та викликав чимале обурення, зокрема, нормами про можливість укладення шлюбу з 14 років у випадках вагітності підлітки, а також про неможливість розлучення під час вагітності та протягом першого року від народження дитини. 

Реакція Верховної Ради була миттєвою — від цих норм відмовились, зареєструвавши альтернативні законопроекти №14394-1 та №14394-2, однак що стосується порушення прав ЛГБТ+ людей — в них нічого не змінилось. 

Так само нічого і не змінилось в інших сферах — зокрема, що стосується прав жінок, дітей, людей з інвалідністю, свободи слова та роботи медіа, розкрадання державного майна, створення корупційних ризиків тощо. Цей перелік не вичерпний, адже з кожним днем до аналізу Цивільного кодексу долучаються нові люди та організації.

Після першої хвилі обурення, правозахисні організації почали напрацьовувати свої пропозиції правок, втім подати їх Руслану Стефанчуку не встигли: у квітні попередні законопроекти раптово відкликаються, натомість реєструється новий проєкт Цивільного кодексу — №15150. Саме проти нього зараз тривають протестні акції по всій Україні.

17 травня, у День протидії гомофобії, біфобії та трансфобії пройшов масштабний протест у Києві, організований ГО «КиївПрайд», «Марш жінок», «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права», «Інсайт», «Точка опори» та ХЖО «Сфера».

Яків Лавринець, співголова організації «Сфера» та співорганізатор «ХарківПрайд» зазначає, що акцію готували давно, ще до того, як законопроект №15150 пройшов перше читання. 

«Це мав бути радше перформанс, весільний. Люди мали прийти в доброзвичайних нарядах, сукнях і так далі. Але ми переформатували це в акцію, і люди прийшли протестувати, бо сьогодні день протидії гомофобії, біфобії і трансфобії. І цей день дуже важливий для всієї нашої спільноти».

Акція у Києві почалась із промови Олександра Деменка — захисника «Азовсталі», очільника організації «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права». 

Цього року 17 травня — це четверта річниця дня виходу з «Азовсталі». Тоді, 4 роки тому, Олександр разом із побратимами, взявши тяжкопоранених, виходили на вулицю Азовстальську до місця полонення. 

Наступні півтора року він був у полоні. Тепер Олександр ставить собі питання: «а за що я там був?» Свою відповідь вже сформував — «заради шляху боротьби далі, але тепер — за права людей». 

Об’єднання ЛГБТ+ військових наразі налічує понад 500 відкритих та закритих ЛГБТ+ військових та ветеранів, однак насправді в ЗСУ ЛГБТ+ людей набагато більше. За різними оцінками, від 50 до 100 тисяч. І всі ці люди не мають базових прав.

Вимоги щодо юридичного визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо ЛГБТ+ спільноти армійських норм і статутів об’єднання українських ЛГБТ+ військових послідовно висувало із 2018 року. 

На тлі повномасштабного вторгнення, особливо актуалізувалась потреба врегулювати права партнера/партнерки на випадок загибелі військовослужбовця/військовослужбовиці. Петиція про створення шлюбної рівності для одностатевих пар у 2022 році набрала понад 25000 підписів. Президент відповів на неї, зазначивши, що змінювати Конституцію (а саме у ній визначений шлюб) під час воєнного стану неможливо, однак уряд усвідомлює нагальну потребу і напрацьовує альтернативні варіанти.

І дійсно, згодом народна депутатка Інна Совсун зареєструвала законопроект №9103 «Про реєстровані партнерства». Петиція на підтримку цього законопроекту, подана військовим Петром Жерухою, також набрала понад 25000 підписів. Попри таку підтримку питання суспільством, розглядати його Верховна Рада не стала.

Тисячі одностатевих пар є і серед цивільних. Попри тривалість своїх стосунків, вони так само досі не можуть визнати їх у правовому полі. На цьому наголосила й Анна Шаригіна, активістка, президентка ХЖО «Сфера», голова організації «КиївПрайд»:

«Я звичайна, доброзвичайна лесбійка, в мене є партнерка, ми 13 років разом, в нас є 2 котика, кішечка і котик, і собачка. Я впевнена, що з нас можна було б обрати приклад багатьом людям, які мають партнера чи гетеросексуальні шлюби, бо ми не б’ємо одна одну, ми не лаємося, ми підтримуємо різні ініціативи, ми громадські активістки, але це не важливо, тому що людина, яка живе в Україні має мати рівні права, я в цьому переконана, щиро, і я би хотіла жити в такій країні».

Визнання одностатевої пари сім’єю наразі можливе лише через судовий позов. В Україні існує і успішний прецедент визнання одностатевої пари сім’єю на найвищому рівні, і відмови судів першої інстанції у задоволенні подібних позовів. 

У червні 2025 року Деснянський суд м. Києва підтвердив факт спільного проживання двох українських громадян-чоловіків як однієї сім’ї, а саме дипломата Зоряна Кіся та активіста Тимура Левчука.

Громадський рух «Всі разом» намагались оскаржити це рішення, подавши скаргу до Верховного Суду, втім той відхилив касацію, підтвердивши на найвищому рівні рішення про встановлення факту спільного проживання двох чоловіків однією сім’єю. 

Зорян Кісь також виступив на акції протесту. Наводимо пряму мову:

«Частина із вас знають мене як правозахисника, частина із вас знають мене як дипломата. Як державний службовець я не мав би бути сьогодні тут, на акції протесту. Але я тут, тому що насамперед я людина, громадянин і частина українського правозахисного руху. І коли система починає грати в нечесну гру, коли у мене, у моєї родини, у кожного і кожної з вас намагаються потайки забрати базові права, я не буду мовчати.

Я не боюся боротьби за свої права і я знаю, що ви теж не боїтеся боротьби за права. Наші опоненти називають наші зауваження до проєкту Цивільного кодексу «надуманими», а наші занепокоєння — «міфами». Вони думають, що ми не вміємо читати. Вони думають, що нас можна заговорити складними юридичними термінами.
Я хочу сказати їм прямо: не робіть із нас дурнів. Ми все чудово розуміємо. У мене є конкретний приклад. Я і мій чоловік Тимур зараз тут на цій акції. Ми разом 13 років. Ми перша одностатева пара в Україні, яка в українському суді довела, що є сім’єю. Ми пройшли всі судові інстанції, деякі навіть двічі. Українське правосуддя визнало нас сім’єю на основі чинного законодавства і чинної Конституції. І що ми бачимо в проєкті нового цивільного кодексу? Консерватори злякалися нашого прецеденту.

Замість того, щоб рухатися вперед, автори кодексу вирішили переписати правила під час гри. Вони звужують визначення сім’ї і прямо записують, що фактичний сімейний союз — це тільки чоловік і жінка. Це пряме порушення 22 статті Конституції, яка забороняє звужувати існуючий обсяг прав людини. Більше того, це ніж у спину нашому європейському майбутньому. У вимогах про вступ України до ЄС прямо записано забезпечити прогрес у виконанні рішення ЄСПЛ у справі Маймулахін і Марків проти України.

Те, що нам пропонують — це не прогрес, це крок назад у бік російських скрєп. Український закон має захищати людей, а не обслуговувати гомофобне чи будь-яке інше лобі. Ми виборюємо свої права в судах і ми будемо захищати їх усіма законними методами. Ми не віддамо жодного міліметра нашої свободи. У мене є до вас прохання: не зупиняйтесь. Продовжуйте боротьбу всіма способами, які вам гарантує Конституція України. Україна буде європейською, правовою і сучасною державою. Слава Україні! Героям слава!»

Організації, що займаються правами ЛГБТ+ людей, а також декілька феміністичних організацій, були першими, хто розкритикували проєкт оновленого Цивільного кодексу. Впродовж наступних трьох місяців крім їхніх голосів, також подекуди звучали позиції окремих антикорупційних та екологічних ініціатив, кількох організацій, що займаються правами дітей, правами людей з інвалідністю, а також свободою слова та медіа.

Від 9 квітня, коли був зареєстрований черговий клон-проєкт Цивільного кодексу — законопроект №15150 — до його першого читання 28 квітня пройшло усього три тижні. При цьому проєкт був розглянутий за скороченою процедурою, що суперечить Закону України «Про регламент Верховної Ради», згідно з яким при розгляді проєктів кодексів, а також законопроектів, в яких кількість статей/пунктів більша за 100 (а у новому Цивільному кодексі їх 1949), розгляд за скороченою процедурою не допускається.

Таке порушення закону та поспішне читання законопроекту без його належного розгляду, викликало суттєве обурення всього суспільства, і значно збільшило кількість організацій та людей, що долучились до юридичного аналізу і критики.

Станом на зараз відомо про такі проблемні пункти нового Цивільного кодексу:

• Погіршуються права жінок;
• Фактично у шлюбних відносинах будь-хто, хто перебуває у слабшому становищі, може зіштовхнутись із обмеженням своїх прав. Це може бути як жінка у відпустці по догляду за дитиною, так і чоловік-військовий після поранення, будь-хто, хто має фінансові труднощі чи ж проблеми зі здоров’ям;
• Порушуються права військових, зокрема, право на цифровий образ. Крім того, новий Цивільний кодекс уводить широкі підстави для позбавлення людини дієздатності (повністю або частково), серед підстав — будь-які розлади, психологічні порушення тощо. Так, навіть ПТСР або контузія можуть стати підставою для обмеження прав;
• Обмеження прав ЛГБТ+ людей: немає можливості реєстрованих або цивільних партнерств, шлюби трансгендерних людей автоматично анулюються, немає можливості визнати фактичні сімейні відносини через суд, відсутнє право всиновлення, спадкування тощо;
• Нівелюється захист права власності на майно. Наприклад, ваша нерухомість може стати не вашою без вашої на то волі;
• Звужуються права дитини. Так, обмежується право дитини знати своє походження, нівелюється поняття медичної таємниці, надмірно розширюють повноваження органів опіки без належних на те підстав, дитина не захищена від насильства, її права із повноцінного законодавчого регулювання переходять у площині домовленостей її батьків чи опікунів, також під питанням перебуває належна виплата аліментів;
• Свобода слова та загалом робота медіа суттєво обмежується. Учорашні корупціонери отримують «право на забуття», згідно з яким медіа мають видаляти за запитом усю інформацію про людину. Крім того, створюються ризики судових позовів за розслідувальну журналістику, забороняються відкриті реєстри компаній тощо;
• Український природний фонд, історичні пам’ятки, пам’ятки культури теж опиняються під загрозою. Фактично новий Цивільний кодекс легалізує дерибан державної власності.

Юлія Шипітько, програмна менеджерка «КиївПрайд» зазначає, що проблемні моменти нового Цивільного кодексу бачать багато організацій. Також, усі вони сходяться в думці, що уведене поняття «доброзвичайності» створює додаткові ризики в багатьох сферах.

«Цей Цивільний кодекс має дуже багато проблемних моментів щодо прав жінок, щодо прав людей з інвалідністю, щодо права власності і права на землю, на нерухомість. Тому сьогодні ми об’єдналися з багатьма організаціями і ініціативами, щоб кожен і кожна були почуті в цій адженді. І також сьогодні ми видавали сертифікати доброзвичайності, адже цей термін був введений в Цивільний кодекс. Він дуже нечіткий, незрозуміло, що він означає, власне, і юридично це може бути дуже-дуже проблемно в подальшому. Крім того, мені особисто здається, що це якийсь переклад з російської слова “добронравственность”».

Водночас, ЛГБТ+ організації мають побоювання, що у порівнянні з корупційними ризиками та дерибаном державної власності, права людей можуть стати менш нагальною проблемою, і в результаті обмеження протягнуть й далі.

«Чому ми говоримо сьогодні найбільше про права ЛГБТ-людей, окрім того, що сьогодні такий день? Це власне тому, що є ризик, що після такого шквалу ообурення у суспільстві, вони внесуть правки, які стосуються антикорупції, які стосуються земельних ділянок, які стосуються тиску на журналістів, на свободу слова. Вони навіть можуть внести правки, щодо положень, які обмежують права жінок. 

Але права ЛГБТ-спільноти знову залишаться поза лаштунками», — каже Яків Лавринець, співголова організації «Сфера» та співорганізатор «ХарківПрайд»

З ним погоджується й Анна Шаригіна:

«В нас є побоювання зі свого боку, що будуть прийняті всі пропозиції, крім питань прав людини для ЛГБТ-спільноти».

Сам Руслан Стефанчук наполягає на тому, що жодних обмежень і тим паче звуження прав у новому Цивільному кодексі немає. За його словами, робота над кодексом тривала 7 років, і до цього були залучені найкращі юрист_и  та цивіліст_и України.

Направду ж, відсутність забезпечення прав ЛГБТ+ людей як мінімум унеможливлює євроінтеграцію України. Ба більше — можливості забезпечити ці права у законі, не змінюючи Конституцію, що неможливо під час війни, також є.

У 2023 році Європейський суд з прав людини виніс рішення по справі «Маймулахін і Марків проти України». Згідно з цим рішенням, Україна повинна ухвалити законодавство, яке гарантує визнання та захист прав одностатевих пар.

Україна це зобов’язання визнала та включила до Дорожньої карти з питань верховенства права (розділ 3.11, пункт 2). Також права ЛГБТ+ людей — це так звана бенчмарка (IBM 23.14) — тобто один з критеріїв, за яким буде оцінена готовність України до вступу в ЄС. 

Реєстровані партнерства, про які йдеться мова і які є вимогою ЄС, — це не заміна і не тотожність шлюбу. Це альтернативна форма визнання та захисту прав сімейних партнерів, і не обов’язково одностатевих — гетеросексуальна пара так само може обрати реєстроване партнерство замість шлюбу. Наприклад, так часто відбувається у Франції.

Фактично, реєстроване партнерство — це юридично оформлений сімейний союз двох повнолітніх осіб, який надає офіційні майнові, спадкові, соціальні та інші права. Для партнерства не обов’язково мати романтичні стосунки, це може бути юридичний союз із дружньою людиною, наприклад, аби був чи була хтось, із ким можна розділити права та обов’язки. 

Так само, як і у шлюбі, набуте під час партнерства майно стає спільною власністю. Є можливість спадкування, у випадку смерті одного чи однієї з партнер_ів, при цьому партнерство створює умови, за яких не потрібно сплачувати високий податок за вступ у спадщину. 

Що особливо важливо в умовах російсько-української війни, партнерство надає право ухвалювати рішення щодо лікування партнер_а у разі критичного стану, забирати тіло з моргу та отримувати інформацію в лікарнях. Надається також право на отримання пенсії чи державних виплат у разі загибелі або зникнення партнер_а.

На життєвій необхідності таких рішень наголосив під час акції протесту і Сальв Стриж — трансгендерний чоловік, який проживає з трансгендерним чоловіком:

«Я живу в панельці на виїзді з міста і якщо раптом шахед влетить в мій будинок і я загину, то мій партнер не зможе поховати мене. Не зможе розпорядитися грошима. Не зможе забрати собаку. Дітей віддали би до інтернату, якби були».

У 2021 році Руслан Стефанчук сказав, що «Цивільний кодекс — це супермаркет правових можливостей». Як влучно зазначив на акції Яків Лавринець, зараз Цивільний кодекс виглядає радше як «барахолка з радянським мотлохом».

Коаліція правозахисних організацій сформували пакет пропозицій правок, який вже переданий Руслану Стефанчуку. Вони здебільшого стосуються прав ЛГБТ+ людей, жінок, дітей, а також свободи слова і медіа. Це спільна робота десятків людей, яка сумарно зайняла 3 місяці. Обсяг правок склав 95 сторінок 9 кеглем.

Під час акції розгорнули сувій, складений з роздрукованих сторінок пропозицій, аби показати справжній об’єм проблемних моментів нового Цивільного кодексу.

Водночас, внесення правок — не єдиний шлях. Також можливе повне відкликання проєкту Цивільного кодексу або ж накладання Президентом вета у випадку, якщо законопроект пройде друге читання. Про це під час акції заявила Христина Ратушна (Морозова). Її петиція проти оновлення Цивільного кодексу на сайті Президента України набрала понад 25000 підписів за 13 годин з моменту публікування.

У своїй промові під час акції пані Христина нагадала ключові вимоги петиції:

• Аби Президент зайняв публічну позицію щодо норм оновленого Цивільного кодексу;
• Звернутися до голови парламенту в будь-який час із метою відкликання законопроекту;
• У випадку ухвали Цивільного кодексу у другому читанні, накласти вето;
• А також звернутись до Кабінету міністрів і Міністерства юстиції, аби сформувати робочу групу, куди б могли долучитись представники та представниці правозахисної спільноти, громадських організацій, професійні юристи та юристки, аби напрацювати доцільні зміни до Цивільного кодексу.

Акція протесту тривала понад 2 години і зібрала понад півтори тисячі людей. Організатор(к)и зазначають, що жодних конфліктів ані з прихильниками інших поглядів, ані із поліцією на місці не було. Поліція діалогу допомагала координувати людей та регулювати безпеку.

Зараз мова йде не лише про окремі статті чи «доброзвичайні» юридичні формулювання. І навіть не лише про права ЛГБТ+ людей, військових, жінок. Насправді питання значно ширше: яким узагалі буде українське законодавство — таким, що захищає права людини, чи таким, де права можна звузити під прикриттям «традиційних цінностей», «моралі» або чергової «доброзвичайності».

Новий Цивільний кодекс писатиметься не на рік і не на два. Це правила, за якими країна житиме десятиліттями. Саме тому настільки дико спостерігати, як документ на майже дві тисячі статей намагаються проштовхнути поспіхом, без нормального публічного обговорення та з ігноруванням критики від правозахисних організацій, юрист_ок, журналіст_ок, організацій, що займаються правами дітей, жінок, людей з інвалідністю та ЛГБТ+ людей. Особливо — у країні, яка одночасно декларує рух до ЄС.

Показово й інше: протести проти нового Цивільного кодексу стали одним з небагатьох кейсів останнього часу, де поруч опинились настільки різні середовища. ЛГБТ+ організації, феміністичні ініціативи, антикорупційні проєкти, медійни_ці, юрист_ки, люди, що займаються питаннями доступності чи прав дитини, екологічні ініціативи та навіть традиціоналістські рухи. Всі вони говорять про один і той самий документ, і це вже саме по собі багато про що говорить.

При цьому поки держава розповідає про «7 років роботи найкращих цивілістів», громадянське суспільство в ручному режимі розгрібає наслідки: аналізує майже 2000 статей, пише правки, пояснює людям ризики, виходить на протести та буквально виборює право бути почутими. І, схоже, саме завдяки цьому тиску історія з новим Цивільним кодексом стала політичним та суспільним питанням.

Право — це ніколи не абстракція. Це про те, хто зможе поховати партнер_а після загибелі. Хто матиме доступ до інформації в лікарні. Хто не втратить житло, майно чи власну суб’єктність через чергову розмиту норму. І про те, чи не виявиться раптом, що чиїсь права в Україні — недостатньо «доброзвичайні».

Матеріал створено КиївПрайдом та ХарківПрайдом у межах конкурсу малих грантів «Спроможні впливати», що реалізує Київський хаб прав людини у співпраці з Центром  громадянських свобод, Норвезьким Гельсінським комітетом за підтримки уряду Норвегії.

Олегу Максим’яку – 24 роки. Він вивчав політологію у Львові, щоб змінювати країну в проєвропейському векторі, а сьогодні став одним із ключових «архітекторів» законопроєкту про реєстровані партнерства. Поєднуючи ролі адвокаційного менеджера ГО «Точка опори ЮА», помічника нардепки та радника у Мінкультури, Олег знає політичну кухню зсередини – і не боїться говорити про її темні сторони.

Ми зустрілися з Олегом 29 квітня – наступного дня після того, як парламент ухвалив проєкт Цивільного кодексу, який юристи та активісти вже встигли охрестити «середньовічним». Попри безсонну ніч та виснажливу боротьбу з «клонами» цього закону, Олег погодився на розмову. Це інтерв’ю про унікальне «вікно можливостей», яке може зачинитися вже за два роки, про дилему критики влади, до якої належиш, та про те, чому Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі між досвідом Естонії та шляхом Угорщини.

– Розкажи, з чого взагалі почалася твоя історія активізму?

– Усе почалося у 2018 році, коли я вступив на політологію до ЛНУ ім. І. Франка. Тодішня влада здавалася мені досить консервативною, а я ще з юності хотів бачити Україну прогресивною та демократичною. Власне, я й обрав політологію, щоб фахово розумітися на цих процесах і будувати країну на ліберальних цінностях.

Вже з перших місяців навчання я залучився до громадського руху – спочатку в студентських організаціях, як–от «Студентське Братство Львівщини», а згодом працював із кандидатами на місцевих та парламентських виборах.

У 2021 році завдяки програмі від «Точки опори ЮА» я потрапив на стажування до Верховної Ради в команду народної депутатки Інни Совсун. Саме тоді почалася моя діяльність на вищому політичному рівні. Інна багато працювала з темою захисту прав жінок та починала адвокацію прав ЛГБТІК+ спільноти. Поступово я настільки заглибився в тему впровадження реєстрованих партнерств, що залишився в ній працювати.

Спершу це була робота безпосередньо з депутаткою, згодом – роль радника USAID/НДІ для міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у парламенті. Ми займалися специфічними темами: захистом прав жінок та ЛГБТІК+ людей. Цей шлях продовжується і сьогодні, вже в межах моєї роботи в «Точці опори ЮА».

Це був довгий шлях. Спеціального наміру працювати саме в цій сфері я не мав, але зараз уже маю експертизу та розуміння процесів. Тому продовжую працювати з питанням партнерств – якщо вже почав, треба довести справу до результату.

– А якщо говорити про шкільний вік – чи стикався ти з нерівністю?

– Я виріс у спальному районі, просякнутому духом 90–х, тому бачив і нерівність, і дискримінацію. Не скажу, що стикався з нею особисто: у моїй компанії були старші хлопці, тож мене ніхто не чіпав. Втім, я постійно стикався з безглуздими нормами, які мені не подобалися і які я хотів побороти.

– Які саме, наприклад?

– У нашій школі була обов’язковою християнська етика. Я став єдиним учнем, який написав офіційну відмову від вивчення цього предмета. Вже тоді я позиціонував себе як атеїст, і мені це було відверто нецікаво – навчання суперечило моїм поглядам на релігію та віру.

Одного разу нас змушували йти на хресну ходу. Я просто сів і не пішов. Тоді директор буквально «виставив» мене зі школи, а мій вчинок потім обговорювали на педагогічній нараді: мовляв, як я посмів так вчинити.

Ще одна історія – нам забороняли виходити на вулицю під час перерв. Мене це дико бісило: це мій вільний час, і якщо світить сонце, я хочу провести його на свіжому повітрі. Я намагався вибороти це право, і зрештою нас почали випускати. Ця боротьба у шкільні роки заклала фундамент моєї політичної свідомості: я зрозумів, що так не має бути, і діти теж мають права.

– Як ти потрапив у «Точку опори ЮА»?

– Як я вже згадував, у 2021 році організація проводила «Школу політичної участі». Я став одним із найкращих слухачів і в межах проєкту пройшов стажування у парламенті. Тоді ж познайомився з тогочасним головою ГО Тимуром Левчуком. Пізніше, під час моєї роботи в МФО «Рівні можливості», «Точка опори ЮА» була нашим ключовим партнером у питаннях реєстрованих партнерств.

У 2024 році, після завершення моєї роботи в МФО «Рівні можливості», я дізнався про вакансію керівника проєктів у «Точці опори ЮА». Це виглядало як природне продовження моєї діяльності, тому я вирішив приєднатися до їхньої команди. 

– Що для тебе сьогодні найважливіше в цій роботі? Це саме цивільні партнерства? 

– Питання реєстрованих партнерств для мене дуже особисте, адже цей проєкт – частково моє «дитя». Я вклав багато сил в адвокаційну кампанію, здійснюючи близько 90% її планування та координації.

Це не просто робота, а питання послідовності та відповідальності. Ми разом із депутатами фактично започаткували цей процес, і я хочу довести його до завершення. Якщо це вдасться, це стане важливою частиною моєї професійної історії, хоча й не означатиме фінал моєї громадської діяльності.

Але найцінніше для мене у «Точці опори ЮА» – це команда та її підтримка. Це люди, які глибоко розуміють нашу справу і готові підхопити будь–який процес навіть о другій годині ночі. Хоча ми намагаємося дотримуватися графіку, іноді трапляється й таке. Я командна людина, і для мене важливо мати опору, яку я можу координувати задля стабільних і результативних процесів.

– Я тепер зрозумів, чому тебе називають співавтором реєстрованих партнерств в Україні.

– Я дійсно є співавтором другого законопроєкту про реєстровані партнерства, оскільки ми писали його разом із Марією Клюс. До першого варіанту я доєднався вже на етапі адвокації – просто взяв на себе провідну роль, щоб скоординувати цей процес.

– Багато людей думають, що ЛГБТІК+ активізм – це лише Марші Рівності чи акції протесту. У професійних колах ми часто говоримо про адвокацію – часом тиху, часом гучну. Олеже, як твоя робота виглядає насправді?

– Те, що активізм обмежується маршами – великий міф. Насправді я не був на жодному Марші Рівності в Україні. До повномасштабного вторгнення якось не складалося, а минулого року моя позиція була такою: під час воєнного стану проводити масові зібрання без конкретних безпекових гарантій недоречно. Тому ідею того прайду я не підтримував.

Цього року ситуація інша, адже ми маємо реальну загрозу, пов’язану з проєктом Цивільного кодексу. Єдиний раз я був дотичний до ХарківПрайду у 2023 році, але як лектор – тоді захід не мав формату маршу.

– Ти не посварився з колегами через те, що не підтримав Прайд минулого року?

– Ні. Це моя позиція, і я пояснив її організаторам. У мене є власні моральні орієнтири. Якщо говорити про 2024 рік, то незадовго до проведення прайду я йшов тією ж дорогою, прощаючись із бойовою медикинею батальйону «Госпітальєри» Іриною Цибух.

Я просто не уявляв, як можу йти цим шляхом із прайдом чи плакатом. На моральному рівні це не вкладалося в голові, тому я не вийшов.

– Тож у чому полягає твоя щоденна робота як адвокаційника?

– Мою діяльність можна розділити на кілька ключових напрямів:

Стратегічне планування. Значна частина часу йде на формування стратегії, структурування планів та прописання наступних кроків і можливостей. Формування меседжів. Ми детально опрацьовуємо тези, з якими виходимо до різних аудиторій: суспільства, народних депутатів, урядовців та міжнародних партнерів. Постійна комунікація з владою. Це щоденна співпраця з нардепами, Міністерством юстиції та Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Міжнародна діяльність. Зустрічі з представниками посольств та європейськими партнерами, а також підготовка й регулярне оновлення аналітичних брифів про поточну ситуацію в Україні. Публічне представництво. Робота із запитами ЗМІ, участь у телеефірах, панельних дискусіях та експертних обговореннях, де я представляю позицію нашої організації.

– Ти став посередником між громадськістю та владою. Наскільки держава сьогодні готова говорити про права ЛГБТІК+ людей?

– Коли я починав працювати з владою у 2021 році, це була абсолютно табуйована тема. Навіть із прогресивними політиками піднімати її було вкрай важко. Прорив стався у 2023 році, коли ми змогли подати законопроєкт про реєстровані партнерства. Пам’ятаю титанічну роботу, як ми з Інною Совсун переконували колег поставити підпис. Тоді ми зібрали ще 17 підписів, але ці депутати були готові лише підтримати документ формально, а не виходити з публічною комунікацією.

Згодом ситуація змінилася. Завдяки медіа та результатам соціології, які показали підтримку прав ЛГБТІК+ людей більшістю українців, депутати почали «виходити з тіні». Вони перестали боятися реакції суспільства та хейту. Тема перестала бути табуйованою у Верховній Раді.

Сьогодні кожен депутат знає про реєстровані партнерства та наші зобов’язання перед ЄС. Позиції різні: хтось намагається протидіяти, але з’явилася цікава категорія політиків. Вони кажуть: «Мені це не подобається, але я розумію, що ми мусимо це зробити. Давайте проголосуємо швидше, щоб закрити дискусію». Таких людей багато, але, на жаль, це ще не більшість. Якби була більшість – ми б уже мали закон.

– А яка позиція уряду в цьому питанні?

– Тут прогрес очевидний. Якщо уряд Гройсмана лише давав обіцянки «на папері», то нинішній уряд, хоч і не вніс власний законопроєкт, почав активну комунікацію. Міністерство юстиції та інші відомства відкрито визнають: «Так, ми повинні це зробити».

Дійшло до того, що Мінюст офіційно критикує парламентський проєкт Цивільного кодексу саме через відсутність у ньому прав ЛГБТІК+ людей. У 200–сторінковому документі відомства близько п’яти сторінок присвячено саме цьому питанню. Три роки тому таке було неможливим. Ми маємо пряму підтримку профільного міністерства та міністерки. Наразі нам бракує лише чіткої позиції від більшої кількості депутатів та, можливо, президента, який поки висловлюється на цю тему неохоче.

– Ти також працюєш радником у Міністерстві культури. Як вдається поєднувати стільки різних ролей?

– З листопада 2025 року, після оновлення команди міністерства, я приєднався до них. Моя робота там зовсім не пов’язана з правозахистом – це інша сфера та інший спектр обов’язків. Поєднувати важко, бо фактично це дві окремі роботи. Та найскладніше – це етичний момент: важко критикувати владу, коли ти сам до неї належиш.

Це дуже хитка позиція. Я змушений постійно наголошувати, що висловлюю власну думку, а не позицію міністерства. Доводиться ретельно зважувати кожне слово, щоб не зашкодити роботі інституції чи колег. Це ситуація, в яку я загнав себе сам, і вона змушує бути набагато обережнішим у публічних висловлюваннях щодо ГО, роботи в міністерстві та особистих поглядів.

– Ти часто згадуєш Інну Совсун, але офіційно є помічником іншої депутатки – Марії Мезенцевої. Чим саме ти займаєшся в цій ролі?

– Під час роботи у МФО «Рівні можливості» я почав співпрацювати з багатьма депутатами. Марія Мезенцева оформила мене своїм помічником на громадських засадах. Я працюю з її запитами, що стосуються переважно прав ЛГБТІК+ людей, реєстрованих партнерств та інших публічних позицій із цієї теми. Ми з Інною Совсун та Марією Мезенцевою активно взаємодіємо, щоб всебічно забезпечувати права людини в Україні.

– Ти згадував про зміну позиції уряду. А чи бачиш ти зміни в самому українському суспільстві щодо ЛГБТІК+ людей?

– Мені важко дати однозначну відповідь, адже я жив лише у великих містах: Києві, Львові та Одесі. Суспільство в мегаполісах завжди прогресивніше, тому цей досвід не відображає реальну ситуацію в усій країні.

На мій суб’єктивний погляд, ставлення до теми захисту прав ЛГБТІК+ людей значно покращилося. Тут спрацювали два потужні чинники:

Відмежування від ворога. Аргумент про те, що гомофобія – це російський наратив, дійсно працює. Люди не хочуть мати нічого спільного з цінностями країни–агресора.

Європейський шлях. Ми обрали рух до ЄС, де захист прав ЛГБТІК+ людей гарантований законом. Це вплинуло на позицію багатьох: можливо, вони не стали палкими прихильниками спільноти, але принаймні почали розуміти, що дискримінація неприпустима і права мають бути рівними для всіх.

Втім, реальну картину в маленьких містечках чи селах зрозуміти важко. Там ситуація може бути кардинально іншою, а в мене немає особистого досвіду спілкування з людьми з менших населених пунктів на цю тему. Тож зміни точно відбуваються, але їхні масштаби в межах усієї країни оцінити складно.

– Які зміни в законодавстві ти вважаєш найнеобхіднішими зараз?

Велика частина нашого законодавства потребує оновлення. Виділю три ключові блоки:

Протидія дискримінації та мові ворожнечі. Зараз заборона існує лише на папері, її важко застосувати на практиці. Потрібні зміни, щоб кожен був захищений від нападів чи закликів до насильства. Це не лише про безпеку, а й про зміну культури: коли за агресію (навіть словесну) є реальне покарання, у суспільстві починає панувати повага до прав інших.

Реєстровані партнерства. Легалізувати одностатеві шлюби зараз неможливо через необхідність змін до Конституції. Тому пріоритет – законопроєкт про реєстровані партнерства. Це дасть базові права одностатевим парам, а також усім, хто хоче юридично закріпити стосунки з близькою людиною, наприклад, із побратимом в армії.

Імплементація Стамбульської конвенції. Ратифікація  –  це лише декларація про наміри. Тепер потрібно внести зміни до Кримінального та Адміністративного кодексів, щоб реально захистити людей від домашнього насильства. З огляду на сотні тисяч заяв щороку, ця робота є критично важливою.

– Зараз я бачу унікальне «вікно можливостей». Нинішнє скликання парламенту, попри все, є найпрогресивнішим в історії України: вони відкрили ринок землі, легалізували медичний канабіс та ратифікували Стамбульську конвенцію. Багатьом депутатам уже не страшно голосувати за складні реформи, бо вони не тримаються за рейтинги чи продовження політичної кар’єри.

Якщо ми, як правозахисна спільнота та наші європейські партнери, не проґавимо цей момент, ми отримаємо прогресивну країну з реєстрованими партнерствами та дієвим захистом від дискримінації та насильства.

Однак, на мою думку, наступний парламент буде максимально консервативним. Це видно по соціології та симпатіях до лідерів певних партій. Якщо ми не проведемо зміни зараз, вікно можливостей закриється щонайменше на п’ять років, і невідомо, чи відкриється воно знову.

Майбутнє України через 10 років залежить від рішень, які ухвалюються сьогодні. Або ми підемо шляхом Естонії, яка за десять років після партнерств легалізувала шлюбну рівність, або шляхом Словаччини чи Угорщини, де все розвернулося в зовсім інший бік.

– Олеже, ми багато говоримо про парламент. Чи бачиш ти себе в наступному скликанні народним депутатом або хоча б кандидатом?

– Це хороше питання. Ще два роки тому я б однозначно відповів «так» — це було моє бачення подальшої кар’єри. Але зараз, після тривалої роботи у цій сфері та сильного вигорання, я не впевнений, чи готовий пов’язувати життя з професійною політикою.

Можливо, я захочу піти у приватний сектор, «видихнути» і просто забезпечити собі стабільне життя без постійного стресу. Справжня політична робота — це не просто натискання кнопки, а величезна відповідальність і колосальний тиск. Ти постійно під прицілом суспільної уваги, кожен твій крок аналізують, і це дуже виснажує психологічно. Поки що я не знаю, чи готовий жертвувати своїм здоров’ям та часом заради цього.

– Дякую за чесну відповідь. Що б ти сказав молодим ЛГБТІК+ людям, які бояться бути собою у світі, де не всюди безпечно бути відкритими?

– Подивіться навколо: у великих містах та обласних центрах зараз можна жити цілком комфортно, попри погляди інших. Сьогодні середовище набагато прогресивніше, ніж було ще 10 років тому. Молоде покоління має великий шанс показати себе такими, якими вони є, і вони вже це роблять.

Мій досвід стосується переважно великих міст, але там ви дійсно можете бути собою. У більшості випадків ви не стикнетеся з дискримінацією, а якщо навіть виникнуть проблеми – завжди є організації, готові допомогти. За останні кілька років Україна стала значно комфортнішою для ЛГБТІК+ людей. Ми бачимо цілу хвилю камінг–аутів: люди не бояться проявляти себе в різних сферах (окрім, хіба що, політики – там ситуація дещо інша).

Дивіться на своє оточення: якщо воно дозволяє вам бути собою – будьте. Не марнуйте свій час, бо його в нас може бути замало.

Інтерв’ю підготував Сергій Харчук 

Цією цитатою з бородатого шкільного анекдоту я починаю 90% своїх роз’яснень питання фемінітивів у сучасній українській мові.

Якщо ви не чули цього анекдоту, то доповідаю, що в ньому вчителька забороняє Вовчику лаятися, вживаючи слово «дупа», бо, мовляв, такого слова нема, а Вовчик дивується: «Як же так, дупа є, а слова нема?».

В колотнечах навколо фемінітивів мене завжди найбільше дивував саме той факт, що п’ятикласник Вовчик розуміє засадничий принцип мови, а дорослі дяді й тьоті досі вважають, що депутатка є, але слова такого нема. 

Адже основною функцією мови є передавання інформації, бажано максимально точне, від однієї людини до іншої. 

Що сказав би світило аналітичної філософії Людвіг Вітгенштайн, якби дізнався, що, маючи слово «комікеса» або навіть лаконічніше «комічка», ми досі послуговуємося покручами-гермафродитивами на кшталт «жінка-комік» або безсовісно обманюємо слухачів, кажучи, що жінка Світлана Ігорівна є директором? 

В українській мові природним є вживання слів на позначення жінок не лише в родових стосунках, але й у професіях, званнях, титулах і посадах, то чому ж так вороже сприймають фемінітиви?

Як, для прикладу, ось у цьому фрагменті гумористичного шоу, де коміки всерйоз розганяють «мене смішить депутатка» і «діпутатка звучить як прастітутка» (посилання в коментарях). 

А сталося це так: коли чоловіки більше не могли фізично стримувати жінок від участи в суспільному житті, навчанні, доступі до влади тощо, то почали саботувати цей поступ морально. І саме в цей момент фемінітиви з питання суто лінгвістичного перетворилися на питання політичне. 

Саме тоді, коли жінки перестали «вміщатися» у швачок, прибиральниць та медсестричок, а захотіли бути й директорками, професорками і депутатками, почалося цькування.

Поясню конкретніше. Ще у 1861 році жінки в Україні отримали дозвіл вчених рад Київського і Харківського університетів ставати слухачками університетських курсів і здобувати вищу освіту. Але вже у 1863-му цей дозвіл був скасований через… масові протести студентів-чоловіків проти того, щоб із ними навчалися жінки. Заборона тривала аж до 1905 року. 

Однак після цього жінки все ж таки почали вступати в університети, здобувати вчені ступені, а з часом отримали змогу ставати депутатками, директорками, керівницями, лікарками і так далі. 

Не всі, а найнаполегливіші, звісно, бо спротив досі шалений. І ось коли серед усіх директорів з’являється директорка, серед доцентів — доцентка, серед лікарів — лікарка, у дядьків починає підгоряти конкретно. До наявности в закладі «студентки» вони вже ставляться поблажливо і навіть доброзичливо, якщо студентка симпатична. Втім перехід цієї самої студентки у статус професорки — вже особиста образа.

І оскільки позбутися жінки у своїх рядах вони не можуть, то починають її цькувати. Брудні коментарі, намагання змусити варити каву і мити за всіма посуд, ігнорувати її експертизи і, звісно, використовувати фемінітиви у зневажливому тоні.

Покоління за поколінням жінки б’ються об скляні стелі і виживають у «чоловічому світі», а в процесі й самі звикають до того, що все «жіноче» — погане. Кожна успішна жінка середини ХХ століття сприймається як виняток, як «мужик у спідниці». Та й сама в ході боротьби починає вважати себе більше чоловіком, аніж жінкою. Адже тепер вона також частина вищої касти, кращої категорії людей, не те що якісь там «вчительки» чи «лікарки». Вона заслужила право гордо називатися лікарем і вчителем вищої категорії.

У мене нема питань до жінок тогочасних, бо їхній шлях і так був непростий, потребував сил, тому на боротьбу за загальну жіночність енергії не вистачало. Питання до сучасників і сучасниць, людей, які, живучи в світі абсолютно реальних депутаток, журналісток, професорок, науковиць, математикинь і президенток, все ще вважають, що таких слів немає. А якщо і є, то це щось образливе і смішне.

Мої колеги коміки (тридцятирічні дядьки) на розгонах абсолютно щиро регочуть над словом «депутатка», порівнюючи його зі словом «проститутка». І навіть не почуваються при цьому ідіотами. І абсолютно не рефлексують з приводу того, чому ж вони, сучасні чоловіки, вважають фемінітиви образливими, кострубатими, хоча вже давно не сперечаються з тим, що жінки повноправно і якісно ввійшли у всі сфери суспільного життя. 

Це упередження не поєднується в їхніх головах ані з логікою, ані хоча б із сором’язливою спробою осмислення, тому що це інтроєкт — всмоктана з молоком матері (чи жінки-батька, якщо вже так склалося) зневага до фемінітивів (і жінок).

Утім, коли я дивлюся на цей сумний рилз, то думаю не про те, що погано називатися фемінітивом, а про те, що для дорослих людей, не здатних до простих когнітивних дій, як-от аналіз емпіричних доказів, є дуже влучний (привіт вам, пане Вітгенштайн) маскулінітив «дурень».

Читайте цей текст англійською мовою.

Феміністки в усьому світі завжди захищають тих, котрі постраждали від сексуального насильства. Ми напрацювали глибоку теоретичну базу, щоб викривати звинувачення постраждалих. Ми сформували чутливу мову, щоб надавати постраждалим турботу і підтримку. Ми боремося за справедливість та зцілення для кожного, хто зазнав насильства.

Але як так вийшло, що коли постраждалою стала не людина, а країна, то про всі ці напрацювання вмить забули?

Хоч міжнародне право однозначно визнає напад росії на Україну як невиправдану агресію, масштаби звинувачення України як жертви в цій ситуації просто вражають.

Суть віктимблеймінгу завжди однакова. І тримається вона на трьох стовпах.

Перший: страшно уявити, що подібне може трапитися з вами чи вашими близькими, тому психологічно легше звинуватити жертву, що вона поводилася «неправильно». За цим стоїть неозвучене переконання: якщо поводитися «правильно», все буде гаразд.

Другий: підтримка постраждалих потребує зусиль та сміливости, оскільки пов’язана з ризиками для власної безпеки.

Третій: соціальна структура — патріархат, расизм чи імперіалізм, яка позбавляє пригноблену групу прав, зокрема права на справедливість і права говорити від свого імені.

Найбільше мене дивує те, що феміністки в різних країнах не провели очевидних паралелей між віктимблеймінгом і тим, як говорять про напад росії на Україну. Ці паралелі важко не помітити, але вони все одно здебільшого залишаються невидимими.

Я хочу їх підсвітити.

Приклади, наведені в цьому есеї, базуються на тому, що ми з колегами та друзями особисто чули від людей у різних країнах — нерідко освічених, з академічним досвідом, феміністичними поглядами та щирими намірами.

Це сімейна справа

Війна росії проти України почалася в 2014 році з анексії Криму і частин Донецької та Луганської областей. РФ намагалася це приховати: вводила війська без розпізнавальних знаків, а згодом організовувала так звані референдуми на окупованих територіях. Їхні результати міжнародна спільнота не визнала. Водночас масштабна російська пропагандистська машина просувала тезу про нібито громадянську війну в Україні. Це пояснення виявилося дуже зручним, бо дало змогу міжнародній спільноті відкладати реакцію на порушення суверенних кордонів і продовжувати прибуткову торгівлю з росією.

Це так, ніби ви вночі чуєте крики з сусідньої квартири і розумієте, що там б’ють і ґвалтують жінку, але ваш сусід — поважна, заможна людина, з якою однаково ризиковано конфліктувати і вигідно співпрацювати.

Зрештою, ви та інші сусіди починаєте висувати припущення, що там відбувається насправді: може, вона сама погоджується на таке жорстоке поводження або навіть хоче цього.

Зґвалтування, яке пережила Марія

Ми недооцінюємо масштаб і системність гендерно зумовленого насильства частково тому, що в мові воно подається як таке, що «стосується» жінок. У новинах читаємо: жінку домагалися, побили, вбили, зґвалтували або вона заявила про насильство і звинуватила чоловіка. І лише після вироку суду стає очевидно, що такі люди, як Гарві Вайнштейн, є серійними ґвалтівниками та кривдниками.

Насильство треба пов’язувати не з тими, проти кого його чинять, а з тими, що його чинять. Воно має бути пов’язане з іменами кривдників, а не жертв.

Згадайте газетні заголовки — «Український конфлікт», «Українська війна», «Війна в Україні». Навіть «російсько-українська війна» трапляється рідко. А правильне визначення цієї війни — «війна росії проти України» — настільки рідкісне, що, ймовірно, ви бачите його вперше, якщо ви не з України.

Що вам відомо про останні війни росії?

Вони тривають уже протягом останніх 30 років, але ви, напевно, читали про них під іншими назвами:

• 1990–1992 — війна в Придністров’ї;
• 1992–1993 — війна в Абхазії;
• 1994–1996 — Перша ічкерійська війна;
• 1999–2009 — Друга ічкерійська війна;
• 2008 — війна в Грузії;
• 2015–2024 — війна в Сирії;
• з 2014-го — війна в Україні.

Ми бачимо жертву, але кривдник залишається невидимим.

Усі ці війни об’єднує одна річ, яку навряд чи можна зрозуміти з медійних заголовків: їх розпочала і веде росія.

Можливо, якби в 2014 році світові медіа прямо назвали це тим, чим воно було насправді — ще однією війною росії, реакція міжнародної спільноти була б іншою, росію можна було б зупинити одразу.

Не треба було його провокувати

Це мій улюблений аргумент. Ним зазвичай оперують ті, що вважають себе дуже освіченими, розумними. Ми з українськими феміністками не раз змушені були слухати тонни «вестплейнінгу» про геополітику. Про те, що Україна занадто прагнула до НАТО, надто активно рухалася в бік європейських цінностей і членства в ЄС, недостатньо «цінувала» російську мову та культуру. І взагалі була занадто незалежною.

Якби західні феміністки мусили слухати від колег (так, між іншим, у ввічливих розмовах на фуршеті наукової конференції), що жертва була в занадто короткій спідниці, пішла не тією вулицею чи наважилася відмовити залицяльнику, вони б точно вибухнули від люті та «скасували» кожного, хто звинувачує жертву.

Українці та українки змушені мило всміхатися і шукати аргументи, навіть коли хочеться просто кричати. Бо якщо ми дозволимо собі праведну лють, нас лише поблажливо поплескають по плечу і назвуть емоційними, травмованими жертвами, від яких не варто чекати раціональности. А відтак підуть говорити з іншими колегами — тими, що «мають холодну голову» і «розуміють», яка ж це велика ідея, що Україна не мала «провокувати» війну росії своєю «короткою спідницею».

Можливо, зараз ви думаєте, що це маніпуляція, що НАТО не можна порівнювати зі спідницею. Але якщо ми визнаємо, що жінка має право жити так, як вона хоче, і що ніхто не має права порушувати її межі, то чому раптом усе змінюється, коли мовиться про країну?

Він має на це право

Ну він же її чоловік. Вона ж «його». У багатьох країнах зґвалтування в шлюбі досі не визнається злочином. Феміністкам зазвичай не треба пояснювати, що чоловік не має жодних прав на жінку незалежно від того, які між ними стосунки.

То чому раптом Україна почала «належати» росії? Тому що її окупували ще з XVII століття? Через російські міфи про «три братні народи», які так любить путін? Як би росія не намагалася нав’язати ідею своєї «законної сфери впливу», її не існує, допоки інші її не визнають, не погодяться з тим, що чоловік має право власности на дружину. Я сподіваюся, що світ і надалі послідовно відкидатиме насильство, яке маскується під право.

Це не жіноча справа

Феміністки по всьому світу виступають проти викрадень жінок і так званих убивств честі, і ніхто навіть не подумає погодитися з тим, що тіло жінки — це поле бою між чоловіками.

Я ніколи не чула терміна «проксі-зґвалтування», зате не раз чула про «проксі-війну», мовляв, Америка воює з росією руками українців, а США і росія ведуть війну одна проти одної (чомусь саме на території України).

Якщо звернутися до статей і виступів путіна, він прямо говорить: українського народу не існує, ця територія — російська, а його мета — захопити її та знищити кожного, хто вважає себе українцем. Він хоче стерти українську мову, культуру та ідентичність.

Саме це росіяни роблять на окупованих територіях: закривають українські школи, спалюють українські книжки, забороняють українську мову. Вбивають, ґвалтують, катують. Дивна якась «війна із США», чи не так?

І саме так у війні використовують зґвалтування — як інструмент знищення народу на біологічному рівні. Не просто, щоб завдати болю і страждань, а щоб змінити генетичний склад населення.

І скільки б тих «проксі» не чіпляли до війни або зґвалтування, це все одно злочин, який потрібно зупинити і покарати за нормами міжнародного права.

Чому вона просто не погодилася?

«Чому б вам просто не віддати їм землю?»

«Їй просто треба було це витерпіти».

«Ми б погодилися на окупацію і нічого не робили».

«Ну розвела вона ноги раз — і що? Нічого страшного».

«Вам треба просто віддати території — і він заспокоїться».

«Їй потрібно погодитися на секс — тоді це не буде зґвалтуванням».

Одна половина цих фраз є абсолютно неприйнятними в цивілізованому суспільстві. Другу половину українці чують постійно.

Будь-яка спроба захиститися лише погіршує ситуацію

Ви не зможете перемогти, бо росія занадто велика. Тож вам треба здатися щонайшвидше. Не «ескалуйте» обороною.

Цієї позиції дотримуються й деякі феміністки, активно закликаючи припинити постачання зброї Україні.

Мені як жінці боляче це чути. Чоловіки, як правило, фізично сильніші за жінок. У фізичній сутичці жінкам украй важко себе захистити. То що, нам усім просто «розвести ноги» й розслабитися?

Ми запровадили права, закони, суди та поліцію, щоб на вулицях не діяло право сильного. З тією самою метою ми створили міжнародне право. То чому ж ми не захищаємо його разом?

Вона цього не варта

«Українці — нацисти, нецивілізовані та корумповані».

«Вона — наркоманка, алкоголічка і “шльондра”».

Уся феміністична теорія говорить прямо: ніщо з цього не може бути виправданням насильства. Проблеми і недоліки кожного суспільства варто обговорювати. І ми це робимо. Ідеальних суспільств не існує. Втім, такі розмови не мають підміняти — особливо на міжнародному рівні — обговорення причин насильства чи слугувати його виправданням.

Він також жертва

Звісно, ми можемо обговорювати те, що ґвалтівники також є жертвами токсичної маскулінности. Але чи так само часто ви радите людям, які пережили зґвалтування, жаліти свого кривдника, як радите українцям співчувати росіянам?

Чи ви садите жертву і ґвалтівника за один стіл просто під час нападу і поблажливо дивитеся, як вони «гарно-мило» сидять поруч?

Чи ви пропонуєте жертві подумати про матір ґвалтівника — про те, як їй буде боляче, коли він сидітиме у в’язниці?

Насправді це і є реальність: жертв про це питають. Їх просять пожаліти «молодого хлопця», не псувати йому життя. І це ж нас, феміністок, шалено обурює, правда?

Пушкін — не путін

Мені розриває серце, коли я думаю про всіх жінок, яких скривдили Дональд Трамп, Гарві Вайнштейн та інші відомі мерзотники. Що вони відчували щоразу, коли їхній кривдник з усмішкою давав інтерв’ю на камеру, оточений повагою, успіхом і можливостями?

Український запит на скасування російської культури натрапляє на нерозуміння. Мало хто усвідомлює, що століттями вона слугувала димовою завісою для російських злочинів. Поки Лева Толстого і Федора Достоєвського видавали і перекладали мовами світу, літературу народів, поневолених росією, просто не публікували. Поки ці автори формували образ «загадкової російської душі», ті, що могли б говорити про геноцид своїх народів, були змушені мовчати і йшли у забуття.

Тож коли Кирило Серебренніков у 2025 році поставив «Бориса Годунова» в Нідерландській національній опері, це було не просто культурною подією. Це було запереченням права всіх жертв розповісти свої історії.

Кожен вибір важливий

Я дописую це есе в день, коли Трамп зустрічається з путіним на Алясці. Кажуть, його зустрінуть із почестями і розстелять перед ним червону доріжку. Жахливий воєнний злочинець, кривавий диктатор, який убив мільйони людей, викрадає українських дітей і бомбардує мирні міста, усміхатиметься в камери.

Мене не полишає думка, що росію можна було зупинити.

У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Україна і Сакартвело (Грузія) сподівалися отримати запрошення до Плану дій щодо членства, проте їм відмовили. Члени Альянсу боялися, що це може спровокувати росію.

Менш ніж за чотири місяці (в серпні 2008-го) росія здійснила повномасштабне військове вторгнення в Грузію.

У 2014 році, коли росія анексувала Крим, західні санкції виявилися слабкими. Газопроводи «Північний потік» не переставали працювати, дозволяючи росії заробляти мільярди на продажі газу, щоб фінансувати майбутню велику війну проти України.

Кожна спроба задобрити росію призводила до того, що вона захоплювала все більше і більше. Але, здається, ніхто не виніс уроків із очевидного. Від 2022 року Україна змушена буквально випрошувати зброю. Нам казали, що не буде ні танків, ні літаків, ні далекобійних ракет. І хоча нарешті все це дали, було втрачено дорогоцінний час і, що найважливіше, людські життя.

Затримка у наданні допомоги не мала стримувального ефекту для росії. Вирішальним чинником став героїзм українських військових — людей, які не є спеціально виведеними істотами з планети Марс, а нашими чоловіками, дружинами, братами, сестрами, колегами, вчительками, музикант(к)ами, юрист(к)ами, тими, з ким ми перебували пліч-о-пліч у цивільному житті.

Нарешті стало очевидно, що росію не можна «спровокувати» зброєю, так само як ґвалтівника не можна спровокувати зовнішнім виглядом. Лише сила здатна зупинити і одного, і другого.

Сила зброї, права, солідарности і слова. Адже слова формують наше мислення і визначають наші дії.

А що, якби впродовж останніх 30 років медіа називали ці війни російськими незалежно від того, проти кого їх вели? А що, якби замість розмов у стилі віктимблеймінгу про те, що Україна «спровокувала» росію, світ говорив тільки про незаконну агресію і про те, як її зупинити? А що, якби замість страху перед агресором ми намагалися покарати його і захистити слабких, показати всім потенційним кривдникам, що вони отримають те, на що заслуговують? А що, якби постраждалі мали довіру і змогу розповісти свої історії?

Не знаю, яку політику умиротворення підготував Трамп цього разу для росії, але знаю, що непокаране зло завжди повертається. І знаю, що солідарність та навіть невеликі кроки здатні змінити світ.

Цей текст написаний на основі досліджень у межах авторської дисертаційної роботи для Інституту соціальної та політичної психології (учнівські матеріали) і департаменту психології Університету Турку (вчительські матеріали). Описові статистики першої учнівської хвилі можна знайти тут. 

Питання впливу статі на булінг у школі мене ніколи не цікавило прицільно. Але коли довго працюєш із даними, то не можеш не зауважити певних тенденцій і з часом починаєш розуміти, як сильно уявлення про гендерні ролі впливає на прояви цькування у школі та як на них реагують. Тож це питання неможливо ігнорувати.

Я провела дві хвилі загальнонаціонального репрезентативного (за регіонами та типом населеного пункту) дослідження булінгу серед дітей 10–14 років та вчителів, які викладають у 5–9 класах. Загалом у межах цих досліджень було зібрано понад 46 тисяч унікальних анкет, але, звісно, у зважені вибірки потрапило менше. 

Гендерні різниці в проживанні цькування дітьми

Уперше я звернула увагу на статеві відмінності ще на першій хвилі дослідження, яке провела в 2023–2024 роках. Це були доволі відчутні різниці, які пролягли чітко там, де їх очікуєш побачити: в приводах для булінгу і частоті. Дівчата повідомляли, що їх цькують за зовнішність у 35,2% випадків (тобто це перший і основний привід), а хлопці — у 26,9%. Помітна різниця, чи не так?

Дівчата частіше повідомляли, що коли-небудь в житті стикалися з булінгом: 55,9% проти 46,2% серед хлопчиків. Чи це справді так, а чи тому, що дівчата не бояться говорити про те, що опинилися в слабкій позиції, тоді як хлопці бояться? Опитування відбувається через самозвітування, тож ми не можемо знати, як воно насправді, але можемо бачити, що дівчата більше про це говорять, вочевидь, менше боячись осуду. 

Пізніше я подумала, що дівчатам більш притаманно бути залученими у так званий реляційний (або стосунковий) булінг, коли замість прямої агресії починаються стереотипні «плітки-і-підступи». І дані підтверджують це: в другій хвилі дослідження ми побачили, що шанси опинитися в ситуації, коли про мішень булінгу розпускають плітки або закликають не дружити з нею, були вищими у дівчат, аніж у хлопчиків (24,9% дівчат повідомили, що чули заклики не товаришувати з ними проти 18,5% серед хлопчиків) . Натомість пряма фізична агресія очікувано залишалася вищою у хлопчиків (8,9% хлопчиків у другій хвилі опитування повідомили, що таке траплялося з ними, проти 5,7% дівчат).

І хоч дівчата є більш віктимізованими за кількістю приводів для булінгу і частотою, аніж хлопці, через відсутність тиску чоловічої гендерної соціалізації вони частіше звертаються по допомогу. За даними першої хвилі порівняно з хлопцями дівчата частіше просили інших втрутитися: 62,4% дівчат, яких цькують, шукали допомоги проти 55,8% хлопчиків. Також дівчата частіше, аніж хлопчики зверталися по допомогу як до батьків (45,8% і 40,6% відповідно), так і до друзів та однолітків (23,1% і 11,8% відповідно). Водночас хлопці частіше за дівчат зверталися по допомогу до інших значимих дорослих: не батьків і не вчителів. Така картина спостерігається у обох хвилях дослідження.

І ось складається ситуація, коли хлопці опиняються в ізоляції у ситуації булінгу, бо зізнатися та попросити про допомогу їм соромно. Дівчатка шукають силу в мережах підтримки і, напевне, отримують її. Саме друзі стають буфером між булерами та мішенями булінгу. І розрив (11%) у зверненні по допомогу до друзів та однолітків показує міру самотности хлопчиків у цьому питанні. Не дивно: якщо від першого класу чути про те, що пресують слабаків, то кому захочеться показати себе слабаком?

Однак, попри розрив у відсотках звернень по допомогу, хлопці частіше отримували її: «так, всі відреагували [до кого я звертався/-лася по допомогу]» відповіли 59% хлопчиків і 56,3% дівчаток із тих, що зверталися по допомогу. Тут важко однозначно сказати, що стало причиною такого розриву. Можливо, хлопчачі повідомлення сприймаються серйозніше, бо спрацьовує вже згадана неявність булінгу серед дівчат (коли агресія частіше є непрямою, чиниться потайки).

Вплив гендеру на реакцію і протидію булінгу з боку вчителів

Цікаво розглянути роль статі в булінгу не лише з погляду учнівства, але й учительства. Я досліджую, що саме впливає на стратегії втручання учительства і розглядаю багато різних чинників: демографічних, соціальних, психологічних. Дивлюся на регіони, типи населених пунктів, типи шкіл, вік, стаж, міру підтримки стереотипів, стать, розуміння цькування як явища. І ось три чинники, які спрацьовують майже щоразу в моїх моделях: міра підтримки стереотипів, тип населеного пункту і стать. 

Оцінюючи роботу вчител_ів з таким явищем, як булінг, дивлюся на кількість і якість стратегій втручання. При цьому перевіряю як реальні дії, вчинені освітян(к)ами, так і їхні погляди на те, що саме треба робити. 

У своєму розумінні протидії булінгу спираюся на загальношкільний підхід, тобто комплексне втручання: чим більше стратегій обирає учитель/-ка, тим краще. Також я дивлюся на те, наскільки ефективним з точки зору вже дослідженого впливу є втручання, тому що одна справа — залучити психолог_а, а інша — викликати поліцію або говорити суто з жертвою булінгу (та її батьками), без залучення агресора, рясно намазуючи на свої підходи обвинувачення жертви. Грубо кажучи, спираючись на те, що відомо науці про втручання в булінг, я поділяю стратегії на стратегії здорової людини і стратегії курця.

То де ж спрацьовує стать як чинник? Ось вона, вигулькує разом із найбільш пасивною категорією щодо кількості стратегій втручання. Найпасивнішими виявилися чоловіки-вчителі, які не розуміють суті булінгу. В цій групі домінує вибір лиш однієї стратегії, тотальна більшість обирає три і менше стратегій втручання, тоді як готовність обрати шість або більше стратегій є найменшою серед усіх груп.

У другій хвилі я ставила вчительству два запитання: що ви робили, коли булінг відбувався на ваших очах? І (окреме питання): що, на вашу думку, необхідно зробити, коли ви стикаєтеся з булінгом?  І ось тут відбувається «магія»! Чоловіча стать була значущим предиктором у момент озвучування переконань, але втрачала свою силу в момент реальних дій. Тобто чоловікам важливо, як їх сприймають, тому вони тримають марку і дають «чоловічі» відповіді, коли мовиться про декларовані переконання. Але коли доходить до реальної ситуації тут і зараз, на перше місце виходять внутрішні упередження та розуміння булінгу як того, що визначає подальшу поведінку. Подібно до чоловічої статі спрацьовував педагогічний стаж: що довше учитель_ка працювали в школі, то більший вплив це мало на декларовані переконання про втручання. 

У дослідженні переконань щодо того, що варто робити в разі цькування, ще був цікавий варіант відповіді, який обрали не так багато вчителів (близько 1% серед опитаних). Це переконання звучало так: «Вважаю, що в булінг втручатися не варто». Мене дуже цікавила саме ця категорія людей, тому й досліджувала її ретельно.

Шанси чоловіків на дотримання переконання про недоцільність втручання в булінг виявилися в 2,14 раза вищими, ніж у жінок. І тут мені одразу згадуються стереотипи про булінг: що цькують лише невдах та слабаків; щоб подорослішати, треба пройти через цю фазу і навчитися давати відсіч; що такий стереотип панує серед чоловіків і спрямований на хлопчиків.

Коли ми говоримо про стратегії втручання, то тут теж помітний поділ на «чоловічі» та «жіночі» підходи. Наприклад, чоловіки мають на 45% менші шанси обрати психолог_а як декларовану стратегію втручання. Водночас на реальні дії щодо залучення психолога стать впливу не мала. 

Чоловіки багато в чому виявилися послідовнішими, якщо досліджувати розрив між декларованими стратегіями і реальними. Чим більше учителі обирали стратегій, які, на їхню думку, варто застосовувати, тим до більшої кількості вони реально вдавалися в ситуації тут-і-зараз. Однак послідовність у кількості не завжди залишалася послідовністю в якості, якщо дивитися на конкретні стратегії. Наприклад, чоловіки були послідовними в стереотипно «чоловічих» стратегіях, як-от виклик поліції, але менш послідовними в «жіночих», коли мовилося про розмову з батьками, дітьми, психолог_ом… («чоловічі» та «жіночі» підходи подаю в лапках як відповідні гендерним стереотипам).

Що робити: гендерний консалтинг

Звісно, не беруся стверджувати, що саме стать визначає ті чи інші стратегії втручання вчителів у булінг. Стать показує статистичну значущість у складній мережі взаємодій різних чинників. Мої дослідження радше дають підставу копати глибше і висувати певні гіпотези, а не стверджувати щось достеменно.

Але мені було прикметно бачити те, що стать «вистрибує» не просто так, а там, де на чоловіків тиснуть певні гендерні очікування. І загалом копирсання в даних дало мені зрозуміти одну важливу річ: гендерні упередження грають роль і тут. 

Саме гендерна соціалізація змушує хлопчиків мовчати про булінг, а чоловіків-учителів іноді може стримувати від втручання, коли воно насправді потрібне. І саме вона створює тиск на дівчат, які мають відповідати очікуванням: і зовнішньо, і поведінкою, і світоглядно (але надто висуватися теж не можна, бо за хороші оцінки дівчат також частіше булитимуть, аніж хлопчиків).

Тому так, школа є зрізом суспільства. І гендерний поділ пролягає не лише через недолугі стереотипи (в підручниках, на 8 березня, «дівчатка роблять бутерброди, а хлопчики носять парти» тощо). Він пролягає і там, де є прямий вплив на психічне  здоровʼя та безпеку середовища. Бо досвід булінгу хлопчиків і дівчат, вчителів і вчительок аж ніяк не однаковий. І без тиску гендерних стереотипів був би у чомусь простішим для всіх. 

Якщо ваша дитина зазнає цькування:

• Висловлюйте їй підтримку, дайте зрозуміти, що ви завжди поруч і горою за неї.

• Культивуйте думку, що просити про допомогу та висловлювати почуття — це добре як для дівчаток, так і для хлопчиків. Говоріть про те, що просити про допомогу в ситуації булінгу є позицією сили, а не слабкости.

• Уникайте тверджень, що «булять тільки лохів і слабаків».

• Не відмахуйтеся від дитини з позиції «розбирайся сам_а».

• Не покладайте на дитину очікувань самостійної відсічі (це, на жаль, дуже поширений батьківський підхід: залишити дитину відповідальною за вихід із ситуації цькування через настанову «навчись давати здачі»). Так вона опиняється в полоні почуття провини через те, що «погана»: якщо я не можу дати гідної відсічі, значить, я слаб_кий, тому я не розповім нікому про свою ситуацію, щоб люди не знали, що я слаб_кий, краще залишатимуся в булінгу сам_а. Окрім того, з віком булінг із категорії фізичного переходить до реляційного (тобто стосункового). І виходить дивна ситуація: булери роблять таку непомітну річ для вчителя, як, наприклад, розпускання чуток, а мішень раптом іде і бʼє когось в обличчя. Вгадайте, кого покарає вчитель?
• Навіть коли весь булінг є фізичним, агресор діє сплановано (інструментальна агресія), а мішень відповідає реактивною агресією. Різниця в тому, що булер може завдати удару тоді, коли вчитель не бачить, натомість мішень не обирає часу і місця, щоб бути непомітною, бо її «несе». Моя порада: забудьте про настанову «дати здачі», застосовуйте передбачені школою механізми: заява на імʼя директора, заява в поліцію тощо (і тут я раджу поліцію тільки тому, що це передбачене українським порядком реагування, а не тому що вважаю це адекватним способом втручання).

• Заохочуйте розбудову дитиною соціальних звʼязків у школі, працюйте над побудовою соціальних компетенцій. Це стосується будь-якої статі: що менше в дитини соціальних звʼязків, то більшим є шанс потрапити в ситуацію булінгу і навпаки.

Якщо ваша дитина бачить цькування серед однолітків:

• Булінг потребує свідків. Булінг стається для свідків. Як інструмент здобуття статусу та прийняття він практично не існує без спостерігачів. Більшість дієвих стратегій втручання працюють з булінгом через ролі дітей у групі, заохочуючи різні типи спостерігачів ставати захисниками.
• Важливо ставати на захист чітко і голосно. Дослідження показують, що агресор сприймає мовчання як підтримку своїх дій, тож лише чітко проговорений осуд показує агресору, що його дії не сприймаються. Без підтримки групи агресор більше не може шукати статусу і прийняття через булінг і буде змушений змінити підходи.
• Якщо відкрито підтримувати мішень (жертву) булінгу дитині страшно, заохочуйте висловлювати підтримку бодай приватно. Прості слова «я не уявляю, як тобі» або «якщо тобі щось треба, звертайся, я поруч» здаються дрібничкою, але можуть дуже допомогти. Кажу це з власного досвіду (через 30 років досі памʼятаю слова співчуття одного випадкового свідка булінгу, які мене дуже тоді підтримали).

Якщо ви вчитель чи вчителька

Превенція передусім. Превентивний некаральний підхід, спрямований на побудову здорових норм групи, здорового шкільного клімату та культури є найкращим запобіжником булінгу. 

Більше інформації можна знайти в розроблених для освітянства методичних рекомендаціях. 

У межах підготовки до літературно-комедійного шоу «Книгарня Буе» почала читати роман подружжя Антіна Мухарського та Єлизавети Бєльської (так, робота комікеси непроста). Чтиво захопливе.

Уже з перших сторінок дізнаємося про те, що пан Антін має тугий струмінь сечі (зважаючи на вік), розмовляє зі своїм пенісом і об’єктивує жінок. Це зрозуміло з того, що перша жінка, яку він зустрічає, описана як симпатична шатенка, в якої «цицечки нічого такі». Втім, переможно вигукнути «ага» і зловити автора на гарячому, тавруючи словом «сексист», феміністично налаштована читачка навіть не встигає, бо герой, виявляється, в курсі і сам це підтверджує. 

«Це науково підтверджений факт: при першому погляді на жінку чоловіки завжди визначаються з базовим питанням: вдув би чи ні? І лише потім (залежно від відповіді) обирають тон подальшої розмови». Пані (це вже друга жінка — з «крутими» стегнами і «делікатними персиками» в декольте) наливає героєві чаю і «далі починаається танго візуальних дотиків, сповнене таємних знаків, рухів, поглядів, невербальних оціночних суджень, котрі сучасний світ вважає за злочин, називаючи об’єктивізацією» (граматика, курсив і графоманія автора збережені. — Ред.). «З цього погляду я безсумнівний злочинець. Сексуальний маньяк» — з гордістю продовжує наш (одружений за сюжетом) донжуан.

І тут, шановна авдиторіє, бачимо класичний випадок поведінки мамчиного мачо в дикій природі. Оцей вайб людини, яка вважає себе унікальною через те, що має зону сексуального інтересу і звертає увагу на візуальну привабливість інших людей: «О тааак, я помічаю, що в жінок є груди і стегна. Я справжній мужик, не те що баби та всілякі наестрогенені профеміністичні каблуки».

У цій поведінці нашого індивіда бачимо дві фундаментальні помилки: фактологічну й дефінітивну. Фактологічна помилка — герой вважає, що не всі люди дивляться на інших, не в усіх виникає спонтанне бажання, зацікавленість чи інтерес. Герой думає, що це він один такий сексуальний, а всі інші люди ходять вулицями із заплющеними очима і починають розглядати зовнішність людей лише після трьох заочних письмових співбесід. Це не так, пане Антіне! Всі люди дивляться на інших спочатку візуально і автоматично розкладають їх по різних шухлядках свідомости та життєвого досвіду. Це у філософії та психології називається аперцепцією. І потрібна вона для того, щоб не оцінювати кожен окремий феномен, предмет та людину заново, надмірно навантажуючи мозок, а ділити вхідний потік інформації на кластери, об’єднані більш-менш схожими характеристиками.

Як це дотепно пояснює Кант, побачивши один стілець і зрозумівши концепцію стільця, ми в подальшому всі інші стільці, навіть іншої форми, не оцінюємо з нуля як незнайомий предмет, ми здатні ідентифікувати його як стілець.

У більш складних матеріях це теж працює (і десь у цій зоні лежать наші різні упередження, до речі). Як би не хотілося, кожна людина, дивлячись на іншу людину, дає їй певну первинну оцінку, спираючись на свій попередній досвід, знання і переконання: безпечна/небезпечна, цікава/нецікава і приваблива/неприваблива. Це не унікальна якість мачо, пане Антіне. Ми всі, йдучи вулицею чи гортаючи стрічку, час від часу думаємо «боже, яка красива жінка», «ох, який привабливий хлоп», «класна жопа» і навіть «я би вдула» (тут я лише за себе готова розписатися, втім, підозрюю, що не одна така).

Різниця між мною і вами, Антіне Дмитровичу (і це вже ми переходимо до дефініцій), не в тому, що я не задивляюся на красивих людей чи навіть не фантазую про те, які б вони були у ліжку, а в тому, що я в момент переходу до виявлення інтересу і особистого контакту з людиною починаю ставитися до неї (нього) як до людини. Починаю враховувати нові фактори, дивитися на особистість, зважати на взаємність чи невзаємність бажання тощо.

Бо об’єктивація — це не наявність сексуального зацікавлення. Об’єктивація — це відсутність бажання шукати в людині щось крім того, що вона потрапляє в зону вашого сексуального інтересу. Відсутність навіть найменшого наміру дивитися на жінку як на людину, а не лише носія тендітних персиків у декольте.

Ані флірт, ані спонтанний сексуальний інтерес не роблять людину об’єктиватором. А ось невміння припинити цей флірт за умови відмови чи відсутности активної згоди — оце вже воно. І ігнорування будь-яких людських чи професійних якостей з фокусом лише на візуал — це теж об’єктивація. Та й узагалі розділення особистості людини та її зовнішности навіть за умови близького особистого контакту. Ось це все і є об’єктивація.

І це все не робить чоловіка унікальним (хоч би як не хотілося в це вірити), все це робить його просто мудаком. Пересічним мудаком.

АНОТАЦІЯ

Це дослідження аналізує роль і готовність жінок у системі цивільної оборони України та можливості інституційного посилення їхнього внеску через адаптацію міжнародного досвіду, зокрема шведської моделі всеохопної оборони. Методологія поєднує кількісні дані національного репрезентативного опитування та якісні інтерв’ю, доповнені аналізом нормативних документів і даних із відкритих джерел. У фокусі роботи — взаємодія державних органів і громадянського суспільства, розвиток волонтерських ініціатив і навчальних програм, а також гендерно чутливі аспекти підготовки до кризових ситуацій. Дослідження пропонує рекомендації щодо інтеграції практичного досвіду волонтерських ініціатив і навчальних програм у системні механізми підготовки громадян(ок). Також очікуваний вплив цих рекомендацій розглядається на чотирьох рівнях: індивідуальному, локальному, інституційному та національному. Практичні імплікації стосуються формування системного підходу до підготовки громадян(ок) і розбудови механізмів мобілізації ресурсів. Результати підкреслюють важливість інтеграції жінок у цивільну оборону як складника стійкої і гнучкої системи безпеки та оборони України.

Ключові слова: жінки і безпека, цивільна оборона, всеохопна оборона, національний спротив, україно-шведська співпраця.

ЗМІСТ

СТИСЛИЙ ОГЛЯД
ВСТУП
МЕТОДОЛОГІЯ
РОЗДІЛ 1. ВСТУП ДО КОНЦЕПЦІЇ ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ    
1.1 Для чого Україні всеохопна оборона?
1.2 Підсумок розділу 1
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ У ШВЕЦІЇ
Підсумок розділу 2
РОЗДІЛ 3. SVENSKA LOTTAKÅREN (ШВЕДСЬКА ЖІНОЧА ДОБРОВОЛЬЧА ОБОРОННА ОРГАНІЗАЦІЯ)
3.1 Аналіз конкретного кейсу: нормативно-правова база, функції, обов’язки та програми організації
3.2 Огляд навчальних курсів, які проводить організація, та визначення тих, що можуть бути адаптовані для українського контексту
3.3 Підсумок розділу 3
РОЗДІЛ 4. УКРАЇНА: ВІД ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДО ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ
4.1 Законодавчі основи та трансформація цивільного захисту до всеохопної оборони
4.2 Впровадження принципів всеохопної оборони у практику
РОЗДІЛ 5. ЖІНОЧЕ ЛІДЕРСТВО У СФЕРІ ЦИВІЛЬНОЇ ГОТОВНОСТІ ЯК СКЛАДНИК ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ
5.1 Соціальні мотиви та виклики участі жінок у системі цивільної готовності
5.2 Громадські жіночі ініціативи у сфері цивільної готовності: від хаотичних практик до системних моделей
5.3 Підсумок розділу 5
РОЗДІЛ 6. ПІДСУМКИ
6.1. ПРОПОЗИЦІЯ ЩОДО ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ШВЕДСЬКОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
6.2. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УКРАЇНІ
6.3. МОЖЛИВІ СЦЕНАРІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕКОМЕНДАЦІЙ: ВІД ПІЛОТІВ ДО ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ
Найреалістичніший сценарій — Пілотування і поступове масштабування
Резервний сценарій — Громадська ініціатива
6.4. ОЧІКУВАНИЙ ВПЛИВ ВПРОВАДЖЕННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ НА ЧОТИРЬОХ РІВНЯХ
ВИСНОВКИ
ПОСИЛАННЯ
Додаток А. Структура національного опитування

СТИСЛИЙ ОГЛЯД

Цей звіт розглядає готовність українського суспільства до участі у цивільній обороні, а також пропонує рекомендації для інституційного та громадського розвитку системи, зокрема з урахуванням гендерного аспекту та ролі жінок у посиленні стійкості громад.

В українському контексті цивільна оборона досі перебуває на стадії трансформації: від централізованої моделі державного патерналізму до партнерської моделі всеохопної оборони, де громадяни та громадянки активно долучаються до безпеки та стійкості своїх громад. Високий потенціал українського громадянського суспільства вже проявився під час війни через численні волонтерські та освітні ініціативи, що фактично реалізують принципи всеохопної оборони «знизу вгору» аналогічно до шведської моделі всеохопної оборони.

У дослідженні йдеться про актуальний стан підготовки українського громадянського суспільства до цивільної оборони у період повномасштабної війни. Результати репрезентативного опитування показали, що лише 14,7% громадян(ок) пройшли навчання з цивільної оборони після початку війни. Водночас 43% респондентів(ок) вважають, що цивільні мають активно долучатися до реагування на надзвичайні ситуації, а 48% готові брати участь після відповідної підготовки. Ці дані демонструють високий рівень громадянської мотивації, яка, як показує дослідження, потребує формалізації та систематизації через структуровані програми навчання та підтримки.

Виходячи з цих результатів, у дослідженні пропонуються конкретні кроки для вдосконалення системи цивільної оборони України. По-перше, рекомендовано інтегрувати курси цивільної безпеки у вже наявні програми Центрів підготовки громадян до національного спротиву, громадських організацій та ДСНС. Особливу увагу при цьому приділено кризовому реагуванню, евакуації, розбору завалів та іншим практичним навичкам, що підвищують готовність громад.

По-друге, в дослідженні підкреслено потребу створення системи сертифікації та регулярної перепідготовки волонтерів і волонтерок. Це дозволить не лише забезпечити актуальність знань, а й зміцнити довіру громад і державних органів до залучених осіб.

Додатково наголошено на важливості інституціоналізації жіночих ініціатив та громадських організацій. Підтримка мереж жінок-тренерок і лідерок у сфері цивільної готовності сприятиме гендерній інтеграції в політику безпеки, врахуванню потреб жінок, посиленню соціальної стійкості та розвитку горизонтальних мереж довіри.

Також дослідження пропонує децентралізовану структуру управління, здатну швидко реагувати на потреби регіонів і поєднувати державні програми, місцеві громади та громадські організації. Вивчення шведського досвіду показує, що адаптація моделі «Lottakåren» до українських реалій дозволить перетворити «хаос ентузіазму» на інституційну опору всеохопної оборони. Українська модель, як підкреслюється в дослідженні, має базуватися на принципах рівності, громадянської активності, локальної стійкості й довіри між державою і громадою.

Загалом такий підхід забезпечує не лише безпеку, а й формує нову культуру громадянської відповідальності, де кожен громадянин і громадянка стають активними учасниками національної оборони.
 

Дослідження реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» в межах проєкту «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», на кошти гранту «Найкращі практики шведського гендерного підходу як інструмент розширення можливостей українських жінок для впровадження сталих реформ і сприяння євроінтеграції України», за фінансової підтримки Шведського інституту, у партнерстві зі Шведським міжнародним ліберальним центром. 

Проєкт взорується на практики гендерного підходу у системі всеохопної оборони Швеції та є першою в українському контексті спробою вивчити можливості впровадження в Україні стратегії всеохопної оборони за шведським зразком, з одночасним урахуванням гендерного підходу, в таких секторах як економіка, доглядова праця, армія, цивільна оборона, урядування, інформаційна політика, волонтерський рух.

Авторка ідеї і керівниця проєкту — кандидатка філософських наук, голова ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» Тамара Злобіна.

Менторки проєкту і рецензентки аналітичних звітів: 
Докторка соціологічних наук Олена Стрельник.
Гендерна експертка Ганна Гриценко.

Менеджерки проєкту: Альона Грузіна, Галина Репецька.

Дивлюся навколо і бачу розкішних дорослих жінок.

Тих, котрі в якийсь момент не послухали. Маму, тата, цьоцю Любу і вчительку математики в школі, яка зітхала, кажучи: «Ой, дівчата, математика — то таке. Для жінки головне вдало вийти заміж» і з заздрістю поглядаючи в бік дружини партійного боса. Котрі не послухали всія інтернет, який стверджував, що «сорокет» прийде скоро і будуть вони з кішками жити, якщо вимахуватимуться. Під вимахуванням малася на увазі елементарна самоповага, знання своїх потреб і вміння відмовити.

Це далося непросто.

У якийсь момент вони таки погоджувалися. Виходили заміж, «бо після 25-ти старим дівам на день народження дарують не троянди, а кактуси». «Трималися за штани», бо це було щось сакральне. Ніхто не розумів навіщо, але старші родичі казали: «Ну і що з того, що б’є/п’є/зраджує/побутовий інвалід/не заробляє, треба зберегти сім’ю». Це ти!!! Неправильно надихала, мотивувала, няньчила, виховувала. У мудрої жінки чоловік…

Озираючись, згадую історії своїх подруг і бачу там багато змарнованого часу на стосунки з мудаками. Бо в 1990-х мудак не був гівнюком, від якого треба було триматися подалі. То був загадковий недолюблений мужчина, якого всі баби-стерви не розуміли, а я зрозумію. І от зі мною він… ніколи не змінювався.

Десь у тих невчасних, заранніх, невдалих або взагалі непотрібних шлюбах народжувалися діти, стосунки тягли, як валізу без ручки, доки щось не клацнуло всередині — «досить».

І тоді виявлялося, що негодящий чоловік був крилом, яке не махає синхронно з тобою, а висить каменем. І без нього ставало тільки краще: побут простішим, діти спокійнішими, кар’єра стрімкішою, а жінка щасливішою.

Коли я розглядаю своїх одноліток, то бачу жінок, яким вдалося саме тому, що вони відкинули колективну мудрість. Не знаю, звідки вона нам дісталася. Важкі часи після Другої світової, коли хоча б якісь «штани» в домі були опорою і привілеєм? Уже не важливо.

Жінки, яким зараз 50–40–30 років, свого часу скоїли величезних «гріх» — егоїстично вибрали себе, почали себе пізнавати, цінувати і піклуватися про себе.

І так, у якихось випадках жінка жила з котом і собакою. Можливо, навіть кілька років. Але якось з любови та поваги до себе народжувалися інші стосунки з іншим мужчиною, який справді любить і поважає. Або з іншою жінкою. Або із собою. Однак щасливі та самодостатні.

Я знаю, що для молодих жінок оце «треба заміж», «без чоловіка ти неповноцінна» і «це ти відповідальна за все у стосунках» вже не є таким тотальним пресингом, як у 1990-х і ранніх 2000-х. Так, де-не-де трапляється в межах гендерної еклектики, у заповідниках консерватизму й закостенілости.

Це не природний стан речей, це впало не з неба. Це тому, що котрась раніше вже сказала: «Ні. Зі мною так не можна».