Цією цитатою з бородатого шкільного анекдоту я починаю 90% своїх роз’яснень питання фемінітивів у сучасній українській мові.
Якщо ви не чули цього анекдоту, то доповідаю, що в ньому вчителька забороняє Вовчику лаятися, вживаючи слово «дупа», бо, мовляв, такого слова нема, а Вовчик дивується: «Як же так, дупа є, а слова нема?».
В колотнечах навколо фемінітивів мене завжди найбільше дивував саме той факт, що п’ятикласник Вовчик розуміє засадничий принцип мови, а дорослі дяді й тьоті досі вважають, що депутатка є, але слова такого нема.
Адже основною функцією мови є передавання інформації, бажано максимально точне, від однієї людини до іншої.
Що сказав би світило аналітичної філософії Людвіг Вітгенштайн, якби дізнався, що, маючи слово «комікеса» або навіть лаконічніше «комічка», ми досі послуговуємося покручами-гермафродитивами на кшталт «жінка-комік» або безсовісно обманюємо слухачів, кажучи, що жінка Світлана Ігорівна є директором?
В українській мові природним є вживання слів на позначення жінок не лише в родових стосунках, але й у професіях, званнях, титулах і посадах, то чому ж так вороже сприймають фемінітиви?
Як, для прикладу, ось у цьому фрагменті гумористичного шоу, де коміки всерйоз розганяють «мене смішить депутатка» і «діпутатка звучить як прастітутка» (посилання в коментарях).
А сталося це так: коли чоловіки більше не могли фізично стримувати жінок від участи в суспільному житті, навчанні, доступі до влади тощо, то почали саботувати цей поступ морально. І саме в цей момент фемінітиви з питання суто лінгвістичного перетворилися на питання політичне.
Саме тоді, коли жінки перестали «вміщатися» у швачок, прибиральниць та медсестричок, а захотіли бути й директорками, професорками і депутатками, почалося цькування.
Поясню конкретніше. Ще у 1861 році жінки в Україні отримали дозвіл вчених рад Київського і Харківського університетів ставати слухачками університетських курсів і здобувати вищу освіту. Але вже у 1863-му цей дозвіл був скасований через… масові протести студентів-чоловіків проти того, щоб із ними навчалися жінки. Заборона тривала аж до 1905 року.
Однак після цього жінки все ж таки почали вступати в університети, здобувати вчені ступені, а з часом отримали змогу ставати депутатками, директорками, керівницями, лікарками і так далі.
Не всі, а найнаполегливіші, звісно, бо спротив досі шалений. І ось коли серед усіх директорів з’являється директорка, серед доцентів — доцентка, серед лікарів — лікарка, у дядьків починає підгоряти конкретно. До наявности в закладі «студентки» вони вже ставляться поблажливо і навіть доброзичливо, якщо студентка симпатична. Втім перехід цієї самої студентки у статус професорки — вже особиста образа.
І оскільки позбутися жінки у своїх рядах вони не можуть, то починають її цькувати. Брудні коментарі, намагання змусити варити каву і мити за всіма посуд, ігнорувати її експертизи і, звісно, використовувати фемінітиви у зневажливому тоні.
Покоління за поколінням жінки б’ються об скляні стелі і виживають у «чоловічому світі», а в процесі й самі звикають до того, що все «жіноче» — погане. Кожна успішна жінка середини ХХ століття сприймається як виняток, як «мужик у спідниці». Та й сама в ході боротьби починає вважати себе більше чоловіком, аніж жінкою. Адже тепер вона також частина вищої касти, кращої категорії людей, не те що якісь там «вчительки» чи «лікарки». Вона заслужила право гордо називатися лікарем і вчителем вищої категорії.
У мене нема питань до жінок тогочасних, бо їхній шлях і так був непростий, потребував сил, тому на боротьбу за загальну жіночність енергії не вистачало. Питання до сучасників і сучасниць, людей, які, живучи в світі абсолютно реальних депутаток, журналісток, професорок, науковиць, математикинь і президенток, все ще вважають, що таких слів немає. А якщо і є, то це щось образливе і смішне.
Мої колеги коміки (тридцятирічні дядьки) на розгонах абсолютно щиро регочуть над словом «депутатка», порівнюючи його зі словом «проститутка». І навіть не почуваються при цьому ідіотами. І абсолютно не рефлексують з приводу того, чому ж вони, сучасні чоловіки, вважають фемінітиви образливими, кострубатими, хоча вже давно не сперечаються з тим, що жінки повноправно і якісно ввійшли у всі сфери суспільного життя.
Це упередження не поєднується в їхніх головах ані з логікою, ані хоча б із сором’язливою спробою осмислення, тому що це інтроєкт — всмоктана з молоком матері (чи жінки-батька, якщо вже так склалося) зневага до фемінітивів (і жінок).
Утім, коли я дивлюся на цей сумний рилз, то думаю не про те, що погано називатися фемінітивом, а про те, що для дорослих людей, не здатних до простих когнітивних дій, як-от аналіз емпіричних доказів, є дуже влучний (привіт вам, пане Вітгенштайн) маскулінітив «дурень».
Феміністки в усьому світі завжди захищають тих, котрі постраждали від сексуального насильства. Ми напрацювали глибоку теоретичну базу, щоб викривати звинувачення постраждалих. Ми сформували чутливу мову, щоб надавати постраждалим турботу і підтримку. Ми боремося за справедливість та зцілення для кожного, хто зазнав насильства.
Але як так вийшло, що коли постраждалою стала не людина, а країна, то про всі ці напрацювання вмить забули?
Хоч міжнародне право однозначно визнає напад росії на Україну як невиправдану агресію, масштаби звинувачення України як жертви в цій ситуації просто вражають.
Суть віктимблеймінгу завжди однакова. І тримається вона на трьох стовпах.
Перший: страшно уявити, що подібне може трапитися з вами чи вашими близькими, тому психологічно легше звинуватити жертву, що вона поводилася «неправильно». За цим стоїть неозвучене переконання: якщо поводитися «правильно», все буде гаразд.
Другий: підтримка постраждалих потребує зусиль та сміливости, оскільки пов’язана з ризиками для власної безпеки.
Третій: соціальна структура — патріархат, расизм чи імперіалізм, яка позбавляє пригноблену групу прав, зокрема права на справедливість і права говорити від свого імені.
Найбільше мене дивує те, що феміністки в різних країнах не провели очевидних паралелей між віктимблеймінгом і тим, як говорять про напад росії на Україну. Ці паралелі важко не помітити, але вони все одно здебільшого залишаються невидимими.
Я хочу їх підсвітити.
Приклади, наведені в цьому есеї, базуються на тому, що ми з колегами та друзями особисто чули від людей у різних країнах — нерідко освічених, з академічним досвідом, феміністичними поглядами та щирими намірами.
Це сімейна справа
Війна росії проти України почалася в 2014 році з анексії Криму і частин Донецької та Луганської областей. РФ намагалася це приховати: вводила війська без розпізнавальних знаків, а згодом організовувала так звані референдуми на окупованих територіях. Їхні результати міжнародна спільнота не визнала. Водночас масштабна російська пропагандистська машина просувала тезу про нібито громадянську війну в Україні. Це пояснення виявилося дуже зручним, бо дало змогу міжнародній спільноті відкладати реакцію на порушення суверенних кордонів і продовжувати прибуткову торгівлю з росією.
Це так, ніби ви вночі чуєте крики з сусідньої квартири і розумієте, що там б’ють і ґвалтують жінку, але ваш сусід — поважна, заможна людина, з якою однаково ризиковано конфліктувати і вигідно співпрацювати.
Зрештою, ви та інші сусіди починаєте висувати припущення, що там відбувається насправді: може, вона сама погоджується на таке жорстоке поводження або навіть хоче цього.
Зґвалтування, яке пережила Марія
Ми недооцінюємо масштаб і системність гендерно зумовленого насильства частково тому, що в мові воно подається як таке, що «стосується» жінок. У новинах читаємо: жінку домагалися, побили, вбили, зґвалтували або вона заявила про насильство і звинуватила чоловіка. І лише після вироку суду стає очевидно, що такі люди, як Гарві Вайнштейн, є серійними ґвалтівниками та кривдниками.
Насильство треба пов’язувати не з тими, проти кого його чинять, а з тими, що його чинять. Воно має бути пов’язане з іменами кривдників, а не жертв.
Згадайте газетні заголовки — «Український конфлікт», «Українська війна», «Війна в Україні». Навіть «російсько-українська війна» трапляється рідко. А правильне визначення цієї війни — «війна росії проти України» — настільки рідкісне, що, ймовірно, ви бачите його вперше, якщо ви не з України.
Що вам відомо про останні війни росії?
Вони тривають уже протягом останніх 30 років, але ви, напевно, читали про них під іншими назвами:
1990–1992 — війна в Придністров’ї;
1992–1993 — війна в Абхазії;
1994–1996 — Перша ічкерійська війна;
1999–2009 — Друга ічкерійська війна;
2008 — війна в Грузії;
2015–2024 — війна в Сирії;
з 2014-го — війна в Україні.
Ми бачимо жертву, але кривдник залишається невидимим.
Усі ці війни об’єднує одна річ, яку навряд чи можна зрозуміти з медійних заголовків: їх розпочала і веде росія.
Можливо, якби в 2014 році світові медіа прямо назвали це тим, чим воно було насправді — ще однією війною росії, реакція міжнародної спільноти була б іншою, росію можна було б зупинити одразу.
Не треба було його провокувати
Це мій улюблений аргумент. Ним зазвичай оперують ті, що вважають себе дуже освіченими, розумними. Ми з українськими феміністками не раз змушені були слухати тонни «вестплейнінгу» про геополітику. Про те, що Україна занадто прагнула до НАТО, надто активно рухалася в бік європейських цінностей і членства в ЄС, недостатньо «цінувала» російську мову та культуру. І взагалі була занадто незалежною.
Якби західні феміністки мусили слухати від колег (так, між іншим, у ввічливих розмовах на фуршеті наукової конференції), що жертва була в занадто короткій спідниці, пішла не тією вулицею чи наважилася відмовити залицяльнику, вони б точно вибухнули від люті та «скасували» кожного, хто звинувачує жертву.
Українці та українки змушені мило всміхатися і шукати аргументи, навіть коли хочеться просто кричати. Бо якщо ми дозволимо собі праведну лють, нас лише поблажливо поплескають по плечу і назвуть емоційними, травмованими жертвами, від яких не варто чекати раціональности. А відтак підуть говорити з іншими колегами — тими, що «мають холодну голову» і «розуміють», яка ж це велика ідея, що Україна не мала «провокувати» війну росії своєю «короткою спідницею».
Можливо, зараз ви думаєте, що це маніпуляція, що НАТО не можна порівнювати зі спідницею. Але якщо ми визнаємо, що жінка має право жити так, як вона хоче, і що ніхто не має права порушувати її межі, то чому раптом усе змінюється, коли мовиться про країну?
Він має на це право
Ну він же її чоловік. Вона ж «його». У багатьох країнах зґвалтування в шлюбі досі не визнається злочином. Феміністкам зазвичай не треба пояснювати, що чоловік не має жодних прав на жінку незалежно від того, які між ними стосунки.
То чому раптом Україна почала «належати» росії? Тому що її окупували ще з XVII століття? Через російські міфи про «три братні народи», які так любить путін? Як би росія не намагалася нав’язати ідею своєї «законної сфери впливу», її не існує, допоки інші її не визнають, не погодяться з тим, що чоловік має право власности на дружину. Я сподіваюся, що світ і надалі послідовно відкидатиме насильство, яке маскується під право.
Це не жіноча справа
Феміністки по всьому світу виступають проти викрадень жінок і так званих убивств честі, і ніхто навіть не подумає погодитися з тим, що тіло жінки — це поле бою між чоловіками.
Я ніколи не чула терміна «проксі-зґвалтування», зате не раз чула про «проксі-війну», мовляв, Америка воює з росією руками українців, а США і росія ведуть війну одна проти одної (чомусь саме на території України).
Якщо звернутися до статей і виступів путіна, він прямо говорить: українського народу не існує, ця територія — російська, а його мета — захопити її та знищити кожного, хто вважає себе українцем. Він хоче стерти українську мову, культуру та ідентичність.
Саме це росіяни роблять на окупованих територіях: закривають українські школи, спалюють українські книжки, забороняють українську мову. Вбивають, ґвалтують, катують. Дивна якась «війна із США», чи не так?
І саме так у війні використовують зґвалтування — як інструмент знищення народу на біологічному рівні. Не просто, щоб завдати болю і страждань, а щоб змінити генетичний склад населення.
І скільки б тих «проксі» не чіпляли до війни або зґвалтування, це все одно злочин, який потрібно зупинити і покарати за нормами міжнародного права.
Чому вона просто не погодилася?
«Чому б вам просто не віддати їм землю?»
«Їй просто треба було це витерпіти».
«Ми б погодилися на окупацію і нічого не робили».
«Ну розвела вона ноги раз — і що? Нічого страшного».
«Вам треба просто віддати території — і він заспокоїться».
«Їй потрібно погодитися на секс — тоді це не буде зґвалтуванням».
Одна половина цих фраз є абсолютно неприйнятними в цивілізованому суспільстві. Другу половину українці чують постійно.
Будь-яка спроба захиститися лише погіршує ситуацію
Ви не зможете перемогти, бо росія занадто велика. Тож вам треба здатися щонайшвидше. Не «ескалуйте» обороною.
Цієї позиції дотримуються й деякі феміністки, активно закликаючи припинити постачання зброї Україні.
Мені як жінці боляче це чути. Чоловіки, як правило, фізично сильніші за жінок. У фізичній сутичці жінкам украй важко себе захистити. То що, нам усім просто «розвести ноги» й розслабитися?
Ми запровадили права, закони, суди та поліцію, щоб на вулицях не діяло право сильного. З тією самою метою ми створили міжнародне право. То чому ж ми не захищаємо його разом?
Вона цього не варта
«Українці — нацисти, нецивілізовані та корумповані».
«Вона — наркоманка, алкоголічка і “шльондра”».
Уся феміністична теорія говорить прямо: ніщо з цього не може бути виправданням насильства. Проблеми і недоліки кожного суспільства варто обговорювати. І ми це робимо. Ідеальних суспільств не існує. Втім, такі розмови не мають підміняти — особливо на міжнародному рівні — обговорення причин насильства чи слугувати його виправданням.
Він також жертва
Звісно, ми можемо обговорювати те, що ґвалтівники також є жертвами токсичної маскулінности. Але чи так само часто ви радите людям, які пережили зґвалтування, жаліти свого кривдника, як радите українцям співчувати росіянам?
Чи ви садите жертву і ґвалтівника за один стіл просто під час нападу і поблажливо дивитеся, як вони «гарно-мило» сидять поруч?
Чи ви пропонуєте жертві подумати про матір ґвалтівника — про те, як їй буде боляче, коли він сидітиме у в’язниці?
Насправді це і є реальність: жертв про це питають. Їх просять пожаліти «молодого хлопця», не псувати йому життя. І це ж нас, феміністок, шалено обурює, правда?
Пушкін — не путін
Мені розриває серце, коли я думаю про всіх жінок, яких скривдили Дональд Трамп, Гарві Вайнштейн та інші відомі мерзотники. Що вони відчували щоразу, коли їхній кривдник з усмішкою давав інтерв’ю на камеру, оточений повагою, успіхом і можливостями?
Український запит на скасування російської культури натрапляє на нерозуміння. Мало хто усвідомлює, що століттями вона слугувала димовою завісою для російських злочинів. Поки Лева Толстого і Федора Достоєвського видавали і перекладали мовами світу, літературу народів, поневолених росією, просто не публікували. Поки ці автори формували образ «загадкової російської душі», ті, що могли б говорити про геноцид своїх народів, були змушені мовчати і йшли у забуття.
Тож коли Кирило Серебренніков у 2025 році поставив «Бориса Годунова» в Нідерландській національній опері, це було не просто культурною подією. Це було запереченням права всіх жертв розповісти свої історії.
Кожен вибір важливий
Я дописую це есе в день, коли Трамп зустрічається з путіним на Алясці. Кажуть, його зустрінуть із почестями і розстелять перед ним червону доріжку. Жахливий воєнний злочинець, кривавий диктатор, який убив мільйони людей, викрадає українських дітей і бомбардує мирні міста, усміхатиметься в камери.
Мене не полишає думка, що росію можна було зупинити.
У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Україна і Сакартвело (Грузія) сподівалися отримати запрошення до Плану дій щодо членства, проте їм відмовили. Члени Альянсу боялися, що це може спровокувати росію.
Менш ніж за чотири місяці (в серпні 2008-го) росія здійснила повномасштабне військове вторгнення в Грузію.
У 2014 році, коли росія анексувала Крим, західні санкції виявилися слабкими. Газопроводи «Північний потік» не переставали працювати, дозволяючи росії заробляти мільярди на продажі газу, щоб фінансувати майбутню велику війну проти України.
Кожна спроба задобрити росію призводила до того, що вона захоплювала все більше і більше. Але, здається, ніхто не виніс уроків із очевидного. Від 2022 року Україна змушена буквально випрошувати зброю. Нам казали, що не буде ні танків, ні літаків, ні далекобійних ракет. І хоча нарешті все це дали, було втрачено дорогоцінний час і, що найважливіше, людські життя.
Затримка у наданні допомоги не мала стримувального ефекту для росії. Вирішальним чинником став героїзм українських військових — людей, які не є спеціально виведеними істотами з планети Марс, а нашими чоловіками, дружинами, братами, сестрами, колегами, вчительками, музикант(к)ами, юрист(к)ами, тими, з ким ми перебували пліч-о-пліч у цивільному житті.
Нарешті стало очевидно, що росію не можна «спровокувати» зброєю, так само як ґвалтівника не можна спровокувати зовнішнім виглядом. Лише сила здатна зупинити і одного, і другого.
Сила зброї, права, солідарности і слова. Адже слова формують наше мислення і визначають наші дії.
А що, якби впродовж останніх 30 років медіа називали ці війни російськими незалежно від того, проти кого їх вели? А що, якби замість розмов у стилі віктимблеймінгу про те, що Україна «спровокувала» росію, світ говорив тільки про незаконну агресію і про те, як її зупинити? А що, якби замість страху перед агресором ми намагалися покарати його і захистити слабких, показати всім потенційним кривдникам, що вони отримають те, на що заслуговують? А що, якби постраждалі мали довіру і змогу розповісти свої історії?
Не знаю, яку політику умиротворення підготував Трамп цього разу для росії, але знаю, що непокаране зло завжди повертається. І знаю, що солідарність та навіть невеликі кроки здатні змінити світ.
Цей текст написаний на основі досліджень у межах авторської дисертаційної роботи для Інституту соціальної та політичної психології (учнівські матеріали) і департаменту психології Університету Турку (вчительські матеріали). Описові статистики першої учнівської хвилі можна знайти тут.
Питання впливу статі на булінг у школі мене ніколи не цікавило прицільно. Але коли довго працюєш із даними, то не можеш не зауважити певних тенденцій і з часом починаєш розуміти, як сильно уявлення про гендерні ролі впливає на прояви цькування у школі та як на них реагують. Тож це питання неможливо ігнорувати.
Я провела дві хвилі загальнонаціонального репрезентативного (за регіонами та типом населеного пункту) дослідження булінгу серед дітей 10–14 років та вчителів, які викладають у 5–9 класах. Загалом у межах цих досліджень було зібрано понад 46 тисяч унікальних анкет, але, звісно, у зважені вибірки потрапило менше.
Гендерні різниці в проживанні цькування дітьми
Уперше я звернула увагу на статеві відмінності ще на першій хвилі дослідження, яке провела в 2023–2024 роках. Це були доволі відчутні різниці, які пролягли чітко там, де їх очікуєш побачити: в приводах для булінгу і частоті. Дівчата повідомляли, що їх цькують за зовнішність у 35,2% випадків (тобто це перший і основний привід), а хлопці — у 26,9%. Помітна різниця, чи не так?
Дівчата частіше повідомляли, що коли-небудьв житті стикалися з булінгом: 55,9% проти 46,2% серед хлопчиків. Чи це справді так, а чи тому, що дівчата не бояться говорити про те, що опинилися в слабкій позиції, тоді як хлопці бояться? Опитування відбувається через самозвітування, тож ми не можемо знати, як воно насправді, але можемо бачити, що дівчата більше про це говорять, вочевидь, менше боячись осуду.
Пізніше я подумала, що дівчатам більшпритаманно бути залученими у так званий реляційний (або стосунковий) булінг, коли замість прямої агресії починаються стереотипні «плітки-і-підступи». І дані підтверджуютьце: в другій хвилі дослідження ми побачили, що шанси опинитися в ситуації, коли про мішень булінгу розпускають плітки або закликають не дружити з нею, були вищими у дівчат, аніж у хлопчиків (24,9% дівчат повідомили, що чули заклики не товаришувати з ними проти 18,5% серед хлопчиків) . Натомість пряма фізична агресія очікувано залишалася вищою у хлопчиків (8,9% хлопчиків у другій хвилі опитуванняповідомили, що таке траплялося з ними, проти 5,7% дівчат).
І хоч дівчата є більш віктимізованими за кількістю приводів для булінгу і частотою, аніж хлопці, через відсутність тиску чоловічої гендерної соціалізації вони частіше звертаються по допомогу. За даними першої хвилі порівняно з хлопцями дівчата частіше просили інших втрутитися: 62,4% дівчат, яких цькують, шукали допомоги проти 55,8% хлопчиків. Також дівчата частіше, аніж хлопчики зверталися по допомогу як до батьків (45,8% і 40,6% відповідно), так і до друзів та однолітків (23,1% і 11,8% відповідно). Водночас хлопці частіше за дівчат зверталися по допомогу до інших значимих дорослих: не батьків і не вчителів. Така картина спостерігається у обох хвилях дослідження.
І ось складається ситуація, коли хлопці опиняються в ізоляції у ситуації булінгу, бо зізнатися та попросити про допомогу їм соромно. Дівчатка шукають силу в мережах підтримки і, напевне, отримують її. Саме друзі стають буфером між булерами та мішенями булінгу. І розрив (11%) у зверненні по допомогу до друзів та однолітків показує міру самотности хлопчиків у цьому питанні. Не дивно: якщо від першого класу чути про те, що пресують слабаків, то кому захочеться показати себе слабаком?
Однак, попри розрив у відсотках звернень по допомогу, хлопці частіше отримували її: «так, всі відреагували [до кого я звертався/-лася по допомогу]» відповіли 59% хлопчиків і 56,3% дівчаток із тих, що зверталися по допомогу. Тут важко однозначно сказати, що стало причиною такого розриву. Можливо, хлопчачі повідомлення сприймаються серйозніше, бо спрацьовує вже згадана неявність булінгу серед дівчат (коли агресія частіше є непрямою, чиниться потайки).
Вплив гендеру на реакцію і протидію булінгу з боку вчителів
Цікаво розглянути роль статі в булінгу не лише з погляду учнівства, але й учительства. Я досліджую, що саме впливає на стратегії втручання учительства і розглядаю багато різних чинників: демографічних, соціальних, психологічних. Дивлюся на регіони, типи населених пунктів, типи шкіл, вік, стаж, міру підтримки стереотипів, стать, розуміння цькування як явища. І ось три чинники, які спрацьовують майже щоразу в моїх моделях: міра підтримки стереотипів, тип населеного пункту і стать.
Оцінюючи роботу вчител_ів з таким явищем, як булінг, дивлюся на кількість і якість стратегій втручання. При цьому перевіряю як реальні дії, вчинені освітян(к)ами, так і їхні погляди на те, що саме треба робити.
У своєму розумінні протидії булінгу спираюся на загальношкільний підхід, тобто комплексне втручання: чим більше стратегій обирає учитель/-ка, тим краще. Також я дивлюся на те, наскільки ефективним з точки зору вже дослідженого впливу є втручання, тому що одна справа — залучити психолог_а, а інша — викликати поліцію або говорити суто з жертвою булінгу (та її батьками), без залучення агресора, рясно намазуючи на свої підходи обвинувачення жертви. Грубо кажучи, спираючись на те, що відомо науці про втручання в булінг, я поділяю стратегії на стратегії здорової людини і стратегії курця.
То де ж спрацьовує стать як чинник? Ось вона, вигулькує разом із найбільш пасивною категорією щодо кількості стратегій втручання. Найпасивнішими виявилися чоловіки-вчителі, які не розуміють суті булінгу. В цій групі домінує вибір лиш однієї стратегії, тотальна більшість обирає три і менше стратегій втручання, тоді як готовність обрати шість або більше стратегій є найменшою серед усіх груп.
У другій хвилі я ставила вчительству два запитання: що ви робили, коли булінг відбувався на ваших очах? І (окреме питання): що, на вашу думку, необхідно зробити, коли ви стикаєтеся з булінгом? І ось тут відбувається «магія»! Чоловіча стать була значущим предиктором у момент озвучування переконань, але втрачала свою силу в момент реальних дій. Тобто чоловікам важливо, як їх сприймають, тому вони тримають марку і дають «чоловічі» відповіді, коли мовиться про декларовані переконання. Але коли доходить до реальної ситуації тут і зараз, на перше місце виходять внутрішні упередження та розуміння булінгу як того, що визначає подальшу поведінку. Подібно до чоловічої статі спрацьовував педагогічний стаж: що довше учитель_ка працювали в школі, то більший вплив це мало на декларовані переконання про втручання.
У дослідженні переконань щодо того, що варто робити в разі цькування, ще був цікавий варіант відповіді, який обрали не так багато вчителів (близько 1% серед опитаних). Це переконання звучало так: «Вважаю, що в булінг втручатися не варто». Мене дуже цікавила саме ця категорія людей, тому й досліджувала її ретельно.
Шанси чоловіків на дотримання переконання про недоцільність втручання в булінг виявилися в 2,14 раза вищими, ніж у жінок. І тут мені одразу згадуються стереотипи про булінг: що цькують лише невдах та слабаків; щоб подорослішати, треба пройти через цю фазу і навчитися давати відсіч; що такий стереотип панує серед чоловіків і спрямований на хлопчиків.
Коли ми говоримо про стратегії втручання, то тут теж помітний поділ на «чоловічі» та «жіночі» підходи. Наприклад, чоловіки мають на 45% менші шанси обрати психолог_а як декларовану стратегію втручання. Водночас на реальні дії щодо залучення психолога стать впливу не мала.
Чоловіки багато в чому виявилися послідовнішими, якщо досліджувати розрив між декларованими стратегіями і реальними. Чим більше учителі обирали стратегій, які, на їхню думку, варто застосовувати, тим до більшої кількості вони реально вдавалися в ситуації тут-і-зараз. Однак послідовність у кількості не завжди залишалася послідовністю в якості, якщо дивитися на конкретні стратегії. Наприклад, чоловіки були послідовними в стереотипно «чоловічих» стратегіях, як-от виклик поліції, але менш послідовними в «жіночих», коли мовилося про розмову з батьками, дітьми, психолог_ом… («чоловічі» та «жіночі» підходи подаю в лапках як відповідні гендерним стереотипам).
Що робити: гендерний консалтинг
Звісно, не беруся стверджувати, що саме стать визначає ті чи інші стратегії втручання вчителів у булінг. Стать показує статистичну значущість у складній мережі взаємодій різних чинників. Мої дослідження радше дають підставу копати глибше і висувати певні гіпотези, а не стверджувати щось достеменно.
Але мені було прикметно бачити те, що стать «вистрибує» не просто так, а там, де на чоловіків тиснуть певні гендерні очікування. І загалом копирсання в даних дало мені зрозуміти одну важливу річ: гендерні упередження грають роль і тут.
Саме гендерна соціалізація змушує хлопчиків мовчати про булінг, а чоловіків-учителів іноді може стримувати від втручання, коли воно насправді потрібне. І саме вона створює тиск на дівчат, які мають відповідати очікуванням: і зовнішньо, і поведінкою, і світоглядно (але надто висуватися теж не можна, бо за хороші оцінки дівчат також частіше булитимуть, аніж хлопчиків).
Тому так, школа є зрізом суспільства. І гендерний поділ пролягає не лише через недолугі стереотипи (в підручниках, на 8 березня, «дівчатка роблять бутерброди, а хлопчики носять парти» тощо). Він пролягає і там, де є прямий вплив на психічне здоровʼя та безпеку середовища. Бо досвід булінгу хлопчиків і дівчат, вчителів і вчительок аж ніяк не однаковий. І без тиску гендерних стереотипів був би у чомусь простішим для всіх.
Якщо ваша дитина зазнає цькування:
Висловлюйте їй підтримку, дайте зрозуміти, що ви завжди поруч і горою за неї.
Культивуйте думку, що просити про допомогу та висловлювати почуття — це добре як для дівчаток, так і для хлопчиків. Говоріть про те, що просити про допомогу в ситуації булінгу є позицією сили, а не слабкости.
Уникайте тверджень, що «булять тільки лохів і слабаків».
Не відмахуйтеся від дитини з позиції «розбирайся сам_а».
Не покладайте на дитину очікувань самостійної відсічі (це, на жаль, дуже поширений батьківський підхід: залишити дитину відповідальною за вихід із ситуації цькування через настанову «навчись давати здачі»). Так вона опиняється в полоні почуття провини через те, що «погана»: якщо я не можу дати гідної відсічі, значить, я слаб_кий, тому я не розповім нікому про свою ситуацію, щоб люди не знали, що я слаб_кий, краще залишатимуся в булінгу сам_а. Окрім того, з віком булінг із категорії фізичного переходить до реляційного (тобто стосункового). І виходить дивна ситуація: булери роблять таку непомітну річ для вчителя, як, наприклад, розпускання чуток, а мішень раптом іде і бʼє когось в обличчя. Вгадайте, кого покарає вчитель?
Навіть коли весь булінг є фізичним, агресор діє сплановано (інструментальна агресія), а мішень відповідає реактивною агресією. Різниця в тому, що булер може завдати удару тоді, коли вчитель не бачить, натомість мішень не обирає часу і місця, щоб бути непомітною, бо її «несе». Моя порада: забудьте про настанову «дати здачі», застосовуйте передбачені школою механізми: заява на імʼя директора, заява в поліцію тощо (і тут я раджу поліцію тільки тому, що це передбачене українським порядком реагування, а не тому що вважаю це адекватним способом втручання).
Заохочуйте розбудову дитиною соціальних звʼязків у школі, працюйте над побудовою соціальних компетенцій. Це стосується будь-якої статі: що менше в дитини соціальних звʼязків, то більшим є шанс потрапити в ситуацію булінгу і навпаки.
Якщо ваша дитина бачить цькування серед однолітків:
Булінг потребує свідків. Булінг стається для свідків. Як інструмент здобуття статусу та прийняття він практично не існує без спостерігачів. Більшість дієвих стратегій втручання працюють з булінгом через ролі дітей у групі, заохочуючи різні типи спостерігачів ставати захисниками.
Важливо ставати на захист чітко і голосно. Дослідження показують, що агресор сприймає мовчання як підтримку своїх дій, тож лише чітко проговорений осуд показує агресору, що його дії не сприймаються. Без підтримки групи агресор більше не може шукати статусу і прийняття через булінг і буде змушений змінити підходи.
Якщо відкрито підтримувати мішень (жертву) булінгу дитині страшно, заохочуйте висловлювати підтримку бодай приватно. Прості слова «я не уявляю, як тобі» або «якщо тобі щось треба, звертайся, я поруч» здаються дрібничкою, але можуть дуже допомогти. Кажу це з власного досвіду (через 30 років досі памʼятаю слова співчуття одного випадкового свідка булінгу, які мене дуже тоді підтримали).
Якщо ви вчитель чи вчителька
Превенція передусім. Превентивний некаральний підхід, спрямований на побудову здорових норм групи, здорового шкільного клімату та культури є найкращим запобіжником булінгу.
У межах підготовки до літературно-комедійного шоу «Книгарня Буе» почала читати роман подружжя Антіна Мухарського та Єлизавети Бєльської (так, робота комікеси непроста). Чтиво захопливе.
Уже з перших сторінок дізнаємося про те, що пан Антін має тугий струмінь сечі (зважаючи на вік), розмовляє зі своїм пенісом і об’єктивує жінок. Це зрозуміло з того, що перша жінка, яку він зустрічає, описана як симпатична шатенка, в якої «цицечки нічого такі». Втім, переможно вигукнути «ага» і зловити автора на гарячому, тавруючи словом «сексист», феміністично налаштована читачка навіть не встигає, бо герой, виявляється, в курсі і сам це підтверджує.
«Це науково підтверджений факт: при першому погляді на жінку чоловіки завжди визначаються з базовим питанням: вдув би чи ні? І лише потім (залежно від відповіді) обирають тон подальшої розмови». Пані (це вже друга жінка — з «крутими» стегнами і «делікатними персиками» в декольте) наливає героєві чаю і «далі починаається танго візуальних дотиків, сповнене таємних знаків, рухів, поглядів, невербальних оціночних суджень, котрі сучасний світ вважає за злочин, називаючи об’єктивізацією» (граматика, курсив і графоманія автора збережені. — Ред.). «З цього погляду я безсумнівний злочинець. Сексуальний маньяк» — з гордістю продовжує наш (одружений за сюжетом) донжуан.
І тут, шановна авдиторіє, бачимо класичний випадок поведінки мамчиного мачо в дикій природі. Оцей вайб людини, яка вважає себе унікальною через те, що має зону сексуального інтересу і звертає увагу на візуальну привабливість інших людей: «О тааак, я помічаю, що в жінок є груди і стегна. Я справжній мужик, не те що баби та всілякі наестрогенені профеміністичні каблуки».
У цій поведінці нашого індивіда бачимо дві фундаментальні помилки: фактологічну й дефінітивну. Фактологічна помилка — герой вважає, що не всі люди дивляться на інших, не в усіх виникає спонтанне бажання, зацікавленість чи інтерес. Герой думає, що це він один такий сексуальний, а всі інші люди ходять вулицями із заплющеними очима і починають розглядати зовнішність людей лише після трьох заочних письмових співбесід. Це не так, пане Антіне! Всі люди дивляться на інших спочатку візуально і автоматично розкладають їх по різних шухлядках свідомости та життєвого досвіду. Це у філософії та психології називається аперцепцією. І потрібна вона для того, щоб не оцінювати кожен окремий феномен, предмет та людину заново, надмірно навантажуючи мозок, а ділити вхідний потік інформації на кластери, об’єднані більш-менш схожими характеристиками.
Як це дотепно пояснює Кант, побачивши один стілець і зрозумівши концепцію стільця, ми в подальшому всі інші стільці, навіть іншої форми, не оцінюємо з нуля як незнайомий предмет, ми здатні ідентифікувати його як стілець.
У більш складних матеріях це теж працює (і десь у цій зоні лежать наші різні упередження, до речі). Як би не хотілося, кожна людина, дивлячись на іншу людину, дає їй певну первинну оцінку, спираючись на свій попередній досвід, знання і переконання: безпечна/небезпечна, цікава/нецікава і приваблива/неприваблива. Це не унікальна якість мачо, пане Антіне. Ми всі, йдучи вулицею чи гортаючи стрічку, час від часу думаємо «боже, яка красива жінка», «ох, який привабливий хлоп», «класна жопа» і навіть «я би вдула» (тут я лише за себе готова розписатися, втім, підозрюю, що не одна така).
Різниця між мною і вами, Антіне Дмитровичу (і це вже ми переходимо до дефініцій), не в тому, що я не задивляюся на красивих людей чи навіть не фантазую про те, які б вони були у ліжку, а в тому, що я в момент переходу до виявлення інтересу і особистого контакту з людиною починаю ставитися до неї (нього) як до людини. Починаю враховувати нові фактори, дивитися на особистість, зважати на взаємність чи невзаємність бажання тощо.
Бо об’єктивація — це не наявність сексуального зацікавлення. Об’єктивація — це відсутність бажання шукати в людині щось крім того, що вона потрапляє в зону вашого сексуального інтересу. Відсутність навіть найменшого наміру дивитися на жінку як на людину, а не лише носія тендітних персиків у декольте.
Ані флірт, ані спонтанний сексуальний інтерес не роблять людину об’єктиватором. А ось невміння припинити цей флірт за умови відмови чи відсутности активної згоди — оце вже воно. І ігнорування будь-яких людських чи професійних якостей з фокусом лише на візуал — це теж об’єктивація. Та й узагалі розділення особистості людини та її зовнішности навіть за умови близького особистого контакту. Ось це все і є об’єктивація.
І це все не робить чоловіка унікальним (хоч би як не хотілося в це вірити), все це робить його просто мудаком. Пересічним мудаком.
Це дослідження аналізує роль і готовність жінок у системі цивільної оборони України та можливості інституційного посилення їхнього внеску через адаптацію міжнародного досвіду, зокрема шведської моделі всеохопної оборони. Методологія поєднує кількісні дані національного репрезентативного опитування та якісні інтерв’ю, доповнені аналізом нормативних документів і даних із відкритих джерел. У фокусі роботи — взаємодія державних органів і громадянського суспільства, розвиток волонтерських ініціатив і навчальних програм, а також гендерно чутливі аспекти підготовки до кризових ситуацій. Дослідження пропонує рекомендації щодо інтеграції практичного досвіду волонтерських ініціатив і навчальних програм у системні механізми підготовки громадян(ок). Також очікуваний вплив цих рекомендацій розглядається на чотирьох рівнях: індивідуальному, локальному, інституційному та національному. Практичні імплікації стосуються формування системного підходу до підготовки громадян(ок) і розбудови механізмів мобілізації ресурсів. Результати підкреслюють важливість інтеграції жінок у цивільну оборону як складника стійкої і гнучкої системи безпеки та оборони України.
Ключові слова: жінки і безпека, цивільна оборона, всеохопна оборона, національний спротив, україно-шведська співпраця.
ЗМІСТ
СТИСЛИЙ ОГЛЯД ВСТУП МЕТОДОЛОГІЯ РОЗДІЛ 1. ВСТУП ДО КОНЦЕПЦІЇ ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ 1.1 Для чого Україні всеохопна оборона? 1.2 Підсумок розділу 1 РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ У ШВЕЦІЇ Підсумок розділу 2 РОЗДІЛ 3. SVENSKA LOTTAKÅREN (ШВЕДСЬКА ЖІНОЧА ДОБРОВОЛЬЧА ОБОРОННА ОРГАНІЗАЦІЯ) 3.1 Аналіз конкретного кейсу: нормативно-правова база, функції, обов’язки та програми організації 3.2 Огляд навчальних курсів, які проводить організація, та визначення тих, що можуть бути адаптовані для українського контексту 3.3 Підсумок розділу 3 РОЗДІЛ 4. УКРАЇНА: ВІД ЦИВІЛЬНОГО ЗАХИСТУ ДО ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ 4.1 Законодавчі основи та трансформація цивільного захисту до всеохопної оборони 4.2 Впровадження принципів всеохопної оборони у практику РОЗДІЛ 5. ЖІНОЧЕ ЛІДЕРСТВО У СФЕРІ ЦИВІЛЬНОЇ ГОТОВНОСТІ ЯК СКЛАДНИК ВСЕОХОПНОЇ ОБОРОНИ 5.1 Соціальні мотиви та виклики участі жінок у системі цивільної готовності 5.2 Громадські жіночі ініціативи у сфері цивільної готовності: від хаотичних практик до системних моделей 5.3 Підсумок розділу 5 РОЗДІЛ 6. ПІДСУМКИ 6.1. ПРОПОЗИЦІЯ ЩОДО ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ШВЕДСЬКОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ 6.2. РЕКОМЕНДАЦІЇ ЩОДО ВДОСКОНАЛЕННЯ СИСТЕМИ ЦИВІЛЬНОЇ ОБОРОНИ В УКРАЇНІ 6.3. МОЖЛИВІ СЦЕНАРІЇ РЕАЛІЗАЦІЇ РЕКОМЕНДАЦІЙ: ВІД ПІЛОТІВ ДО ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЇ Найреалістичніший сценарій — Пілотування і поступове масштабування Резервний сценарій — Громадська ініціатива 6.4. ОЧІКУВАНИЙ ВПЛИВ ВПРОВАДЖЕННЯ РЕКОМЕНДАЦІЙ НА ЧОТИРЬОХ РІВНЯХ ВИСНОВКИ ПОСИЛАННЯ Додаток А. Структура національного опитування
СТИСЛИЙ ОГЛЯД
Цей звіт розглядає готовність українського суспільства до участі у цивільній обороні, а також пропонує рекомендації для інституційного та громадського розвитку системи, зокрема з урахуванням гендерного аспекту та ролі жінок у посиленні стійкості громад.
В українському контексті цивільна оборона досі перебуває на стадії трансформації: від централізованої моделі державного патерналізму до партнерської моделі всеохопної оборони, де громадяни та громадянки активно долучаються до безпеки та стійкості своїх громад. Високий потенціал українського громадянського суспільства вже проявився під час війни через численні волонтерські та освітні ініціативи, що фактично реалізують принципи всеохопної оборони «знизу вгору» аналогічно до шведської моделі всеохопної оборони.
У дослідженні йдеться про актуальний стан підготовки українського громадянського суспільства до цивільної оборони у період повномасштабної війни. Результати репрезентативного опитування показали, що лише 14,7% громадян(ок) пройшли навчання з цивільної оборони після початку війни. Водночас 43% респондентів(ок) вважають, що цивільні мають активно долучатися до реагування на надзвичайні ситуації, а 48% готові брати участь після відповідної підготовки. Ці дані демонструють високий рівень громадянської мотивації, яка, як показує дослідження, потребує формалізації та систематизації через структуровані програми навчання та підтримки.
Виходячи з цих результатів, у дослідженні пропонуються конкретні кроки для вдосконалення системи цивільної оборони України. По-перше, рекомендовано інтегрувати курси цивільної безпеки у вже наявні програми Центрів підготовки громадян до національного спротиву, громадських організацій та ДСНС. Особливу увагу при цьому приділено кризовому реагуванню, евакуації, розбору завалів та іншим практичним навичкам, що підвищують готовність громад.
По-друге, в дослідженні підкреслено потребу створення системи сертифікації та регулярної перепідготовки волонтерів і волонтерок. Це дозволить не лише забезпечити актуальність знань, а й зміцнити довіру громад і державних органів до залучених осіб.
Додатково наголошено на важливості інституціоналізації жіночих ініціатив та громадських організацій. Підтримка мереж жінок-тренерок і лідерок у сфері цивільної готовності сприятиме гендерній інтеграції в політику безпеки, врахуванню потреб жінок, посиленню соціальної стійкості та розвитку горизонтальних мереж довіри.
Також дослідження пропонує децентралізовану структуру управління, здатну швидко реагувати на потреби регіонів і поєднувати державні програми, місцеві громади та громадські організації. Вивчення шведського досвіду показує, що адаптація моделі «Lottakåren» до українських реалій дозволить перетворити «хаос ентузіазму» на інституційну опору всеохопної оборони. Українська модель, як підкреслюється в дослідженні, має базуватися на принципах рівності, громадянської активності, локальної стійкості й довіри між державою і громадою.
Загалом такий підхід забезпечує не лише безпеку, а й формує нову культуру громадянської відповідальності, де кожен громадянин і громадянка стають активними учасниками національної оборони.
Дослідження реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» в межах проєкту «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», на кошти гранту «Найкращі практики шведського гендерного підходу як інструмент розширення можливостей українських жінок для впровадження сталих реформ і сприяння євроінтеграції України», за фінансової підтримки Шведського інституту, у партнерстві зі Шведським міжнародним ліберальним центром.
Проєкт взорується на практики гендерного підходу у системі всеохопної оборони Швеції та є першою в українському контексті спробою вивчити можливості впровадження в Україні стратегії всеохопної оборони за шведським зразком, з одночасним урахуванням гендерного підходу, в таких секторах як економіка, доглядова праця, армія, цивільна оборона, урядування, інформаційна політика, волонтерський рух.
Авторка ідеї і керівниця проєкту — кандидатка філософських наук, голова ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» Тамара Злобіна.
Менторки проєкту і рецензентки аналітичних звітів: Докторка соціологічних наук Олена Стрельник. Гендерна експертка Ганна Гриценко.
Тих, котрі в якийсь момент не послухали. Маму, тата, цьоцю Любу і вчительку математики в школі, яка зітхала, кажучи: «Ой, дівчата, математика — то таке. Для жінки головне вдало вийти заміж» і з заздрістю поглядаючи в бік дружини партійного боса. Котрі не послухали всія інтернет, який стверджував, що «сорокет» прийде скоро і будуть вони з кішками жити, якщо вимахуватимуться. Під вимахуванням малася на увазі елементарна самоповага, знання своїх потреб і вміння відмовити.
Це далося непросто.
У якийсь момент вони таки погоджувалися. Виходили заміж, «бо після 25-ти старим дівам на день народження дарують не троянди, а кактуси». «Трималися за штани», бо це було щось сакральне. Ніхто не розумів навіщо, але старші родичі казали: «Ну і що з того, що б’є/п’є/зраджує/побутовий інвалід/не заробляє, треба зберегти сім’ю». Це ти!!! Неправильно надихала, мотивувала, няньчила, виховувала. У мудрої жінки чоловік…
Озираючись, згадую історії своїх подруг і бачу там багато змарнованого часу на стосунки з мудаками. Бо в 1990-х мудак не був гівнюком, від якого треба було триматися подалі. То був загадковий недолюблений мужчина, якого всі баби-стерви не розуміли, а я зрозумію. І от зі мною він… ніколи не змінювався.
Десь у тих невчасних, заранніх, невдалих або взагалі непотрібних шлюбах народжувалися діти, стосунки тягли, як валізу без ручки, доки щось не клацнуло всередині — «досить».
І тоді виявлялося, що негодящий чоловік був крилом, яке не махає синхронно з тобою, а висить каменем. І без нього ставало тільки краще: побут простішим, діти спокійнішими, кар’єра стрімкішою, а жінка щасливішою.
Коли я розглядаю своїх одноліток, то бачу жінок, яким вдалося саме тому, що вони відкинули колективну мудрість. Не знаю, звідки вона нам дісталася. Важкі часи після Другої світової, коли хоча б якісь «штани» в домі були опорою і привілеєм? Уже не важливо.
Жінки, яким зараз 50–40–30 років, свого часу скоїли величезних «гріх» — егоїстично вибрали себе, почали себе пізнавати, цінувати і піклуватися про себе.
І так, у якихось випадках жінка жила з котом і собакою. Можливо, навіть кілька років. Але якось з любови та поваги до себе народжувалися інші стосунки з іншим мужчиною, який справді любить і поважає. Або з іншою жінкою. Або із собою. Однак щасливі та самодостатні.
Я знаю, що для молодих жінок оце «треба заміж», «без чоловіка ти неповноцінна» і «це ти відповідальна за все у стосунках» вже не є таким тотальним пресингом, як у 1990-х і ранніх 2000-х. Так, де-не-де трапляється в межах гендерної еклектики, у заповідниках консерватизму й закостенілости.
Це не природний стан речей, це впало не з неба. Це тому, що котрась раніше вже сказала: «Ні. Зі мною так не можна».
Однією з найбільш конфліктних ідеологічно ситуацій часто стає обговорення жартів: це смішно чи не смішно, це доречно чи недоречно? В моєму житті це, як правило, сексистські жарти, тобто жарти, побудовані на різноманітних гендерних стереотипах.
Дискусія завжди починається з того, що хтось (можу бути і я) приходить в коментарі під мемом/рилзом/тіктоком і пише там, що цей жарт сексистський і дискримінаційний. Відтак учасники дискусії поділяються на три глобальні кластери:
це не смішно;
а нам смішно;
це ж просто жарт.
І от саме для третьої категорії людей цей текст.
Точніше, якщо вже справді бути відвертою зі собою і визнати, що я проповідую для хору, цей текст для вас, щоб ви потім знали що відповісти людям, які нівелюють ваше обурення аргументом «це ж просто жарт».
Чому жарт ніколи не «просто», а також чому одним від жарту не смішно, а другим навіть дуже, ну або принаймні ніяк.
Розберемося на прикладі. Я спеціально вибрала неочевидний і контроверсійний, у якого може бути декілька інтерпретацій. Є рилз, знятий жінкою про її чоловіка, перед яким лежить рахунок у кафе. І бачимо руку жінки, яка простягає чоловікові стосик зелених листочків якогось дерева. Чоловік усміхається і кладе «гроші» в рахунок. Підпис під відео — «Допомагаю чоловіку оплатити рахунок».
Перед тим, як читати далі, оцініть, які почуття викликає у вас це відео: це кринж і сексизм чи «просто жарт», чи, можливо, це взагалі не сексистський, а ностальгічний жарт про пісочний чай і листяну валюту нашого дитинства? Визначилися? Готові боротися за свою точку зору? Тоді вперед!
Перше, що нам потрібно знати про жарти, це те, що вони не існують у вакуумі. Для того, щоб щось стало смішним для вас, ви маєте бути в контексті. Контекст вам можуть дати буквально словами. Наприклад: «Що було б, якби в «Титаніку» зіграв Брюс Вілліс? Нічого — він би усіх врятував». Але для того, щоб жарт став для вас смішним, ви потребуєте додаткового контексту, тобто маєте знати, хто такий Брюс Вілліс, у фільмах якого жанру він знімався. Якщо у вас цього бекграунду нема — смішно не буде.
Отже, будь-який жарт завжди базується на попередньому досвіді його споживачів. Буває контекст надзвичайно вузький — внутрішні жарти вашої пари, родини, компанії тощо. Буває трошки ширший, але все одно вузький — професійні жарти, коли, наприклад, музикантам смішно, а всі інші не второпали. Ну і, звісно, є популярний гумор, де вам необхідно або повідомляти глядачам весь контекст напряму, або ж обирати теми, які напевно відомі більш ніж половині публіки: факти про знаних особистостей, дуже актуальні новини, популярні меми і, звичайно ж, хліб, нива і покарання всіх коміків — стереотипи.
Гендерні, расові, професійні стереотипи (всякого штибу) — це, так би мовити, Святий Грааль комедії, бо вони дають можливість жартувати швидко й актуально для всіх, не пояснюючи жартів. Стереотип виконує роботу за тебе. Достатньо сказати, що в бар зайшла білявка, і всім зрозуміло, що це буде жарт про тупу жінку і про те, наскільки безмежно вона тупа цього разу.
У випадку з грошима-листочками комічність ситуації базується на стереотипі про те, що жінка не має платити за себе в кафе або, можливо, не має платити взагалі. Саме в цьому й полягає суть жарту: жінка настільки не переймається рахунком, що може навіть пожартувати над чоловіком, запропонувавши фейкові гроші. Достоту як трирічна дитина, яка хоче бути дорослою, кажучи, що сьогодні вона заплатить сама, і несе листочки.
Якби ми перевернули цей жарт, то могли б узяти протилежний гендерний стереотип — про побутову неспроможність чоловіків. Уявіть собі, якби на відео чоловік заявив, що допомагає готувати дружині, насипаючи в пластикові тарілочки пісок і розмішуючи його іграшковою ложечкою…
Просто залишу вас це уявляти, особливо чоловіків. Вас би не обурило таке ставлення до ваших побутових навичок?
Однак інфантилізація жінок контекстуально прийнятна. Цей жарт викликає менше обурення в багатьох людей, яких виховали так, що вони вважають нормальним те, що жінки слабші, мають менше ресурсів, мають прагнути залежати від чоловіків тощо. Так думають і чоловіки, і жінки, для них це норма, тому жарт не видається настільки обурливим, як чоловік, що поводиться наче дитина (хоча насправді такі жарти також є, бо зневага до протилежної статі — питома риса патріархату).
Отже, в першій частині нашого нудного тексту ми показали, що жарт у нас не «просто жарт», а лакмусовий папірець, зріз суспільства, контекстів і стереотипів.
Але це ще не все. Жарти не тільки відображають стереотипи — вони їх закріплюють, поширюють і зберігають для майбутніх поколінь. І роблять це дуже ефективно. Бо жарт є жартом саме тому, що в ньому знижений рівень небезпеки і, відповідно, його легше прийняти та засвоїти як інтроєкт.
Уявіть собі, що молодій жінці напряму кажуть: ти виконуватимеш усю хатню роботу, народжуватимеш і виховуватимеш дітей, займатимешся домашнім менеджментом, але в тебе ніколи не буде своїх грошей. Все, на що ти можеш сподіватися, це те, що тобі купить твій чоловік, виходячи з його уявлень про добропорядність. Звучить страшно, правда?
Але якщо зайти здалеку, із жарту про те, що бути дитиною без грошей в стосунках — це мило і взагалі є ознакою великого кохання, то поступово така думка закріплюється і ситуація не просто не лякає, а стає бажаною. Правда, тільки якщо той чоловік дійсно добропорядний, справедливий, щедрий, фінансово спроможний, здоровий і живий. А як ні, то виникають питаннячка, але буває вже пізно.
Тому жарти одночасно відображають і конструюють реальність. Жартівлива зневага до якоїсь нації в расистських жартах передає расизм батьків до дітей, комедія, побудована на жартах про зґвалтування, створює суспільство, яке толерує насильство, і так далі.
Тепер варто зупинитися на тому, чому є люди, яким від цього жарту смішно, а яким, навпаки, кринжово. Тут нам знадобиться одна з найпопулярніших концепцій гумору, а саме теорія «невинного/милого порушення» (benign violation theory). Згідно з нею смішним є те, що порушує правила: пристойності, клубу, певної групи, логіки, фізики тощо, але при цьому є невинним, милим, безпечним (для споживача жарту).
Так ось, для людей, які внутрішньо приймають концепцію фінансової неспроможности жінок, те, що дівчина платить листочками, порушує ідею оплати товарів грішми, і порушує очевидно невинно. Бо зрозуміло, що гроші все одно будуть сплачені, ніхто не постраждає, все буде норм, просто смішки навколо того, що вона поводиться як дитина. До того ж саме ставлення героя ролика сигналізує про те, що дівчина просто зараз у безпеці. Він же її не ображає, правда?
Не дуже смішним цей ролик стане для тих, які внутрішньо не приймають концепцію того, що жінкам гроші потрібні лише для розваг. Для них у цьому жарті порушується інше правило — в дорослої людини мають бути власні гроші, а якщо їх немає, то вона залежна. А це порушення ну дуже навіть небезпечне. І коли щось становить реальну небезпеку, воно не може бути смішним.
Ну і окремо про тих людей, які побачили тут просто ностальгічний жарт про дитинство: ви чудові, але доречність цього жарту тільки у ваших головах.
Коли я натрапляю на будь-який допис про чиєсь небажання народжувати дітей, у 99% випадків бачу в коментарях людей, які приписують автору чи авторці психічні проблеми. Найчастіше, за моїми спостереженнями, це чоловіки віком 40+ років, які вже мають дорослих дітей. Розуміючи, в які часи вони стали батьками, було б цікаво поставити їм декілька запитань:
Скільки підгузків дитині ви змінили? Як часто вставали вночі, щоб заспокоїти й погодувати маля зцідженим молоком або готовою сумішшю? Чи стежили за графіком, коли вакцинувати дитину? Як привчали її до горщика? Чи водили до педіатра самостійно, без дружини? Як починали пригодовування? Чи часто заспокоювали істерики без крику й ременя? Чи лежали з дитиною в лікарні? Як привчали до гігієнічних процедур? Чи водили на гуртки? Як особисто готувалися до батьківства? Чи читали книжки про вікову психологію? Чи шукали якісну інформацію про виховання, дитяче здоров’я та розвиток? Як допомагали дружині під час вагітности й пологів?
Подібних питань безліч.
Останніми роками батьківство стає більш усвідомленим, щораз більше татусів беруть повноцінну відповідальність за свою дитину, а не просто «допомагають» дружині. Однак раніше це було доволі рідкісним явищем, оскільки догляд дітей вважався (і глобально вважається досі) справою жінки.
Візьмімо, для прикладу, мого тата. У нас чудові стосунки, я його дуже люблю і завжди можу на нього покластися. Однак перші місяці (чи роки?) мого життя він майже не брав участі в догляді за мною. Ми жили з бабусею та прабабусею, і татові не доводилося навіть підгузки мені змінювати. Вже мовчу про годування сумішшю, лікування, купання, пригодовування — він не сприймав це за свої обов’язки, не мав бажання включатися.
Увесь день, а часто й вечір, тато був на роботі. Коментатори, про яких я пишу, сказали б «але ж він заробляв гроші». По-перше, в кінці 90-х йому не платили місяцями, і ми жили за рахунок тих самих бабусь. По-друге, заробляти гроші — найлегше.
Ти працюєш на роботі, розвиваєшся, будуєш кар’єру, спілкуєшся з іншими дорослими. У тебе різноманітніше життя, є вихідні та відпустка, на відміну від тої, що «сидить» (а насправді цілодобово працює) в декреті. Ти можеш побути в тиші, в тебе є тілесні кордони, ніхто не торкається тебе 90% часу. Ти бачиш результати своєї праці та отримуєш гроші. В догляді ж малої дитини ти живеш у «дні бабака» і маєш однакову роботу, яка не закінчується.
Звісно, якщо більшість часу проводити на роботі, а з малою дитиною тільки інколи бавитися, то можна мати й кількох дітей та агітувати інших народжувати. Легко говорити тому, хто не включався в батьківство у найскладніший період. Мій тато теж раз сказав, що не хотіти продовжити свій рід — це ненормально. Але чи був би він такої думки, якби йому доводилося виховувати мене самотужки?
Я знаю приклади татів, максимально включених у батьківство ще з періоду вагітности дружини, які можуть у всьому замінити маму, крім годування грудьми. І від них, як і загалом від свідомих батьків, я не чула агітації щодо народження дітей. Навпаки, такі люди кажуть, що діти — це класно, але важко, тож потрібно мати велике бажання і готовність до батьківства. Без цього такий досвід навряд чи буде позитивним.
Насамкінець хотіла б відповісти на найчастіший коментар, який мені доводилося бачити: «А якби ваша мама була чайлдфрі і вас не народила?». Та мені було б байдуже, бо мене не існувало б. Народити мене було бажанням моїх батьків, вибором моєї мами. Але це не має визначати мій вибір.
Ми живемо в часи, коли репродуктивний тиск на жінок постійно збільшується, та важливо пам’ятати, що ніхто не стане щасливішим, якщо в родинах народжуватимуться небажані діти. Хочу звернутися до жінок і сказати, що будь-який ваш вибір нормальний, що він тільки ваш. Ви цінні незалежно від свого бажання й досвіду материнства.
Перелік книг на гендерну, феміністичну тематику, про становище жінок в Україні, (пере)видані в 2025 році і на початку 2026 року.
Упорядниці — Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології Києво-Могилянської академії та Ірина Ніколайчук, літературознавиця, літературна критикиня, головна редакторка видавництва Creative Women Publishing.
Висловлюємо подяку за допомогу в укладанні списку Богдані Романцовій, Ірині Грабовській, Ніці Чулаєвській.
Жінки та повномасштабне вторгнення: репортажний і документальний нонфікшн
У липні 2025 року на Харківщині виникла страшна ситуація. Двоє юнаків 15 і 20 років побили і зґвалтували 14-річного хлопця. Старший злочинець зняв це на відео і потім поширив його в приватному листуванні.
Коментарі до цієї новини були одностайні як ніколи. Ґвалтівники — нелюди, тож мають отримати по заслузі. Строк, який їм загрожує (до 12 років ув’язнення), занадто короткий для такого злочину. Їх варто піддати хімічній кастрації (або й фізичній, як писало чимало людей). Також було багато слів підтримки постраждалого хлопця і сподівань, що він зможе це пережити.
Зауважте, ніхто не запитував, як виглядав постраждалий: можливо, занадто дорослим на свій вік і мав на собі відвертий одяг? Як він поводився: можливо, сам на це напросився? Чи вживав він алкоголь: якщо так, то мав би розуміти, щó на нього може чекати. Яке в нього минуле: можливо, до того він уже мав сексуальні зв’язки з чоловіками?
Ніхто не шукає, не оцінює фотографії хлопця — ось, гляньте, він з цигаркою і в легкій майці, що ледь прикриває тіло; доведіть, що це не він спровокував насильство! Нікого не цікавить, що це за злочинці. Може, це перспективні хлопці з хорошою репутацією. Що сталося, те сталося. Може, забереш заяву? Не псуй їм життя, вони ще такі молоді.
Все, що я тут описала, це те, з чим стикалися і стикаються жінки, які пережили насильство. Навіть якщо це школярка і вчитель. Навіть якщо це неповнолітня дівчина і група чоловіків. Навіть якщо це вітчим чи друг батьків, чи одногрупник, чи незнайомець.
Як тільки відбувається насильство над жінкою, люди додумують безліч варіантів, чому це з нею сталося, як вона могла цього уникнути і чи є її провина в цьому. Коли ж те саме стається з чоловіком — жодних фантазій, однозначне засудження ґвалтівників. То, виявляється, так може бути. Але, як бачимо, жінки не заслуговують на таке ставлення.
А от домисли щодо чоловіків виникають частіше, щоб їх виправдати. Наприклад, трапилося мені відео, де жінка попросила чоловіка купити курячі ніжки, а він, замість гомілок, приніс курячі лапи (ті, що з кігтями). Цікаво, якщо він замовляє курячі ніжки в KFC, то теж очікує побачити лапи на холодець? Чи це черговий кейс стратегічної некомпетентності? Думаю, ми знаємо відповідь на це запитання, але я звернула увагу на інше.
У коментарях виявилося багато прихильників версії «сама винна», бо жінка неправильно сказала, а втомлений чоловік, який пізно повертався з роботи, просто виконав пряме прохання, не поворушивши мізками. От тільки авторка ніде не вказувала контексту: коли це було, чи був втомлений чоловік, чи йшов він у магазин після роботи, чи працює він узагалі. Це все дофантазували, щоб виправдати його дії.
Звісно, це просто приклад. Просто ситуація, над якою можна посміятися, хоча жити з інфантильним чоловіком зовсім не весело. Гірше, коли фантазії використовують, щоб виправдати зґвалтування жінок чи насильство над ними.
Учитель зґвалтував ученицю на випускному. А ви бачили сучасних дівчат? Та вони в 14 виглядають на 25 і поводяться так само. А тут уже 17 років. Вік згоди в Україні — 16, до речі. 100% сама його звабила, хотіла стосунків, а він не погодився, от і вирішила звести наклеп. Бідолаху обкрутили, і він тепер страждає. Звідки я це знаю? А ви її інстаграм бачили? Там одні фото, де вона декольте показує, шльондра.
Когось звинуватили в домашньому насильстві. Та не вірю! Подивіться на нього: пристойний чоловік, сусіди кажуть, що приємний, вітається, двері притримує. Значить, вона його довела. Мабуть, щодня пиляла, кричала, може, й била. Бідний чоловік! Жив із мегерою, а тепер ще й в’язниця йому загрожує за те, що дав по заслугах.
Тим, які скажуть, що я перебільшую, бажаю ніколи не опинитися в такій ситуації, щоб ви й далі жили у своїх ілюзіях! А всім нам бажаю позбутися цих подвійних стандартів, бо за цим нарешті настане справедливе покарання, а отже, й зменшення випадків насильства.
Загальнонаціональна хвилина мовчання
01:00
Кожна смерть у війні — не абстракція.
Це люди. Це втрати. Це вибір, на який ми не погоджувалися.
Коли ми пам'ятаємо — це мінімум, що ми можемо зробити, щоб стати нормою.
Пам'ять живе у нас.
– у мові, якою ми думаємо;
– у донатах, які можемо зробити;
– у словах, які не боїмося вимовити.
Жоден із цих жестів не змінить минулого. Але може вплинути на майбутнє.
Вшановуємо наших захисників і захисниць і всіх, хто загинули від російської агресії.
Команда «Гендер в деталях»
Не вимикається.
Цей банер зникне за хвилину.
Але пам'ять має лишитись.
Бачимо, що ви вже провели 15 хвилин на нашому сайті.
Сподіваємося, вам цікаво, і запрошуємо підписатися на наші соцмережі:
Нам дуже важливо знати, де ви використали цей матеріал
Напишіть нам на info@genderindetail.org.ua інформацію про свою статтю, студентську роботу, навчальний курс, пост у фейсбук чи розмову з другом!
Команда «Гендер в деталях»
Ми використовуємо файли cookie, щоб покращити роботу сайту та проаналізувати трафік. Необхідні файли cookie завжди активні.
Налаштувати параметри згоди
Ми використовуємо файли cookie для покращення вашого досвіду на нашому сайті. Файли cookie допомагають нам аналізувати трафік та покращувати функціональність сайту. Функціональні файли cookie є необхідними, і без них сайт не може функціонувати належним чином.
