Категорія: Загальне

Дані останніх досліджень показують, що серед вступників та вступниць на освітніх рівнях бакалавр, молодший бакалавр і спеціаліст у 2024 році в більшості галузей, які стосуються STEM, переважали чоловіки. Винятком були деякі хімічні та біологічні спеціальності, де частка жінок була вищою (Cedos, 2024, с.10; texty.org.ua, 2025).

Дослідження texty.org.ua показує, що у 2024 році серед вступних тестів на вибір хлопці частіше обирали фізику та географію, а дівчата — іноземну мову, біологію та літературу. Серед дівчат з найвищими балами з математики найбільш популярною спеціальністю була філологія. Натомість серед хлопців — компʼютерні науки та інженерія програмного забезпечення.

Ці дані свідчать про те, що, ймовірно, ті дівчата, які потенційно могли б обрати STEM-спеціальність, вже на рівні вступу обирають вивчати галузі більш гуманітарного спрямування. Чому так трапляється?  

На основі дослідження науковиць у STEM, проведеного Cedos спільно з INSCIENCE та за підтримки ООН Жінки в Україні у 2024-2025 роках, у цьому блозі ми спробуємо розібрати, які фактори можуть вплинути на те, чи зацікавлена у науці дівчинка буде далі рухатися цим шляхом?

Дитинство: перший прояв інтересу до науки

Дослідження науковиць у STEM, проведене Cedos у 2024-2025 роках, показало, що інтерес до науки, зокрема STEM, у науковиць часто виникав у дитинстві. На цьому етапі ключовий вплив мали батьки та інші члени родини: як через власний приклад зайнятості в науці, так і через підтримку зацікавленостей дівчат. Через спілкування, книги та перегляд фільмів діти дізнавалися про різні науки. Відсутність підтримки зі сторони близьких часто виражалась у байдужості до зацікавлень дитини у STEM.

Шкільні роки: знайомство з науками та важливість середовища

У шкільні роки середовище дівчат також відігравало ключову роль. Для багатьох важливою у формуванні їхнього інтересу до науки та бажання стати науковицями була Мала академія наук (МАН), де вони здобували перший практичний досвід досліджень та знайомилися з однодумцями.

Для деяких учасниць дослідження важливу роль відіграли вчителі та вчительки, а саме ті, які доступно пояснювали матеріал, показували прикладну цінність науки та заохочували брати участь в олімпіадах, конкурсах МАН та інших заходах. Водночас відсутність підтримки та випадки дискримінації дівчаток за статевою ознакою часто негативно впливали на бажання дівчаток далі займатися наукою. Наприклад, коли дівчат менше запрошували до участі в олімпіадах і гуртках з природничо-математичних предметів, ніж їхніх однокласників-хлопців, або коли дівчата в закладах освіти чи класах з поглибленим вивченням фізики та математики стикалися з недоречними жартами про участь жінок у науці. Такі ситуації по-різному впливали на дівчат. Деякі все ж знаходили можливість розвивати інтерес до науки у сімейному колі або через книги та фільми. Для когось такі ситуації знижували мотивацію до навчання або ж навпаки – мотивували здобути кращі оцінки з предмета, поглибити свої знання з теми.Загальною проблемою середньої освіти є недотримання принципів гендерної рівності, яке впливає на те, чи система заохочує та створює умови для дівчаток займатися STEM і далі вибирати ці напрямки для свого навчання та карʼєри – про це зазначали й залучені до дослідження експертки з питань освіти, вчителі.

На цьому етапі важливою є також і підтримка батьків. Однак, з досвіду вчителя закладу середньої освіти, який взяв участь у дослідженні, саме через стереотипні уявлення про STEM як сферу, яка краще дається хлопцям деякі батьки не підтримують бажання доньок вступати у класи чи заклади освіти з поглибленим вивченням фізики та математики. 

Також важливими були умови навчання дівчаток. Саме у школі через вивчення нових предметів та цікаві підручники дівчата дізнавались про різні наукові напрямки. Однак, якість STEM освіти не у всіх школах є однаковою. Експертка з освітньої політики згадувала про вплив розташування школи на якість викладання STEM-предметів і доступні для цього ресурси: у сільських школах і на прифронтових територіях якість такої освіти є гіршою через брак матеріально-технічного забезпечення та кваліфікованих вчителів та вчительок. Окрім цього, на якість освіти впливає дистанційний формат навчання. 

Вступ до університету: прийняття важливого рішення та стереотипи 

Під час вступу дівчат до університету також важливою була підтримка зі сторони їхніх батьків. Деякі учасниці дослідження розповіли, що вступили до університету за STEM-напрямком саме за порадою батьків. У інших батьки були проти вступу їхніх доньок на STEM-спеціальності, що, на їхню думку, було спричинено стереотипним баченням науки як сфери, де більшою мірою зайняті чоловіки, і нерозумінням, у чому полягає робота науковиці, хвилюванням про неприбутковість науки. 

Рівень освіти у школі та академічні досягнення дівчаток у школі також впливали на вибір спеціальності та університету. Дівчата часто робили його, зважаючи на те, з якого шкільного предмета мали кращі оцінки, більш ґрунтовні знання та сформовану раніше зацікавленість у певній галузі чи темі. Через низький рівень освіти у школі деяким науковицям доводилось звертатись по допомогу до репетиторок. Кільком учасницям дослідження було складно обрати наукову спеціальність через брак профорієнтації у школі. 

Важливим фактором вибору STEM-спеціальності була також перспективність наукової карʼєри: можливість їздити за кордон у рамках академічної мобільності, можливість у майбутньому зробити важливі наукові відкриття.

На рішення дівчаток впливали також практичні аспекти. Серед факторів вибору наукової спеціальності були фінансова доступність такої освіти, можливість переїзду в інше місто, бажання здобути вищу освіту загалом. Деякі науковиці через складність вступу до медичних ЗВО, тривалість медичної освіти та брак фінансових можливостей оплачувати навчання обирали для себе близьку до медицини спеціальність — біологію або хімію. 

Дослідження показало, що ще до вступу в заклад вищої освіти, для підтримки та розвитку зацікавлення дівчат у STEM, вони повинні перебувати у середовищі, яке б сприяло зацікавленню наукою та підтримувало їх, а також мати умови, в яких вони могли б вивчати науку, мати доступ до цікавих матеріалів, здобувати практичний досвід. Процес формування такого середовища повинен передбачати як створення навчальних програм та проєктів, розвиток шкільної освіти, так і роботу над сприйняттям науки та науковиць у суспільстві, боротьбу з гендерними стереотипами, адже саме вони часто визначають ставлення батьків та інших дорослих, які взаємодіють з дітьми, до наукової карʼєри.

В Україні на законодавчому рівні ухвалені стратегії, які містять стратегічні цілі, спрямовані на протидію дискримінації у сфері освіти (Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року, Стратегія цифрового розвитку інноваційної діяльності України (WINWIN) до 2030 року).

Існують також програми та проєкти, запроваджені державними та недержавними організаціями та структурами. Наприклад:

• Наприкінці 2022 року була запущена пілотна програма стажування при Міністерстві цифрової трансформації України для дівчат у STEM.
• Організація Об’єднаних Націй реалізує програми, спрямовані на підтримку жінок у науці та сприяння гендерній рівності в STEM та інноваціях, — наприклад, «Наука — це вона» є освітнім арт-проєктом, підтриманим ООН-Жінки в Україні та ЮНІСЕФ, який розповідає про здобутки українських жінок-вчених і заохочує молодь до науки. 
• У 2019 році Фонд ООН у галузі народонаселення організовував конкурс біографічних статей для сайту «Вікіпедія» про жінок-науковиць у галузі STEM. Метою проєкту було зробити досягнення жінок у науці більш видимими. 
• Громадська організація INSCIENCE в рамках програми «ЄС за ґендерну рівність: разом проти ґендерних стереотипів та ґендерно-зумовленого насильства» спільно зі структурою ООН Жінки в Україні та UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення, за фінансування Європейського Союзу організовує проєкт «НАУКОВИЦІ». Мета проєкту – сприяти гендерній рівності у STEM, підтримувати жінок у побудові наукової кар’єри та підвищувати їхню видимість у суспільстві. У 2023 році в межах проєкту вийшли два документальні відео про українських науковиць під час повномасштабної війни. Героїнями відео стали радіобіологиня Олена Паренюк та біологиня Катерина Шаванова. Крім цього, було опубліковано 12 текстових історій про жінок у різних наукових галузях — від астрофізики до морської біології.
• Деякі компанії підтримують розвиток STEM-освіти, оновлюючи лабораторії та надаючи ресурси для закладів освіти. Наприклад, ініціатива «Дівчата STEM», заснована Центром «Розвиток КСВ» у 2016 році, була спрямована на залучення дівчат до природничо-наукових і технічних дисциплін та розвитку у STEM-професіях.
• Організація INSCIENCE реалізовує освітній науково-популярний проєкт для дітей — Science Kids. З 2022 року організація провела понад 500 подій і залучила близько 20 тисяч дітей та понад 150 українських вчених.

Однак за словами експертки з МОН, яка взяла участь у дослідженні, такі заходи є поодинокими та не сприяють масовому залученню учнівства до науки.

Також експертка підкреслила відсутність гендерного аудиту в середній освіті та брак досліджень, які б допомагали оцінити гендерну рівність у STEM-освіті, — зокрема таких, які б враховували не лише кількісні показники, на кшталт показників вступу на ті чи інші спеціальності, а й інші аспекти вибору спеціальності, як-от мотивацію вступати на ту чи іншу спеціальність. Такий підхід допоміг би краще зрозуміти мотивацію школярства та основні виклики, які перешкоджають заохоченню учнівства, зокрема дівчат, до вибору STEM-спеціальностей.

Зокрема саме для оцінки гендерної рівності у STEM-освіті, Cedos спільно з INSCIENCE та за підтримки ООН Жінки в Україні провели дослідження становища науковиць і чому вони обирають або залишають наукову карʼєру. Детальніше з його результатами можна ознайомитись за посиланням.

Поставивши собі завдання проаналізувати сучасну українську поезію крізь гендерну оптику, я розуміла, що це буде справжнісінький виклик.

Річ у тім, що, добираючи поетичні збірки, я орієнтувалася насамперед на найгучніші назви останніх років. Те, що розліталося на цитати, те, що настільки швидко зникало з полиць книгарень, що потім продавці кілька тижнів мусили з сумним обличчям повторювати десятки разів на день: «Скінчилися «Вірші з бійниці», чекаємо на додрук».

Тож у чому складність аналізувати гендер саме в цих збірках?

Найперше тому, що в них дуже багато людського в універсальному сенсі. Це поезія жаху і краси, котрі перестали бути естетичними категоріями, поезія, в якій дуже багато «ми», «люди», багато сакрального й міфологічного, багато фізичного й тілесного. І тут вимальовується друга складність: все це паралізує здатність до аналізу, адже дуже часто тексти надто близькі, надто наболілі, щоб крізь полуду сліз ти могла дивитися на букви на клавіатурі та ще й сплітати з них вирозумілі речення.

Однак доводиться опанувати себе, вхопитися за рівень образности й сюжетів, які заполонили увагу такої великої кількости людей. Що довше я читала-перечитувала, то більше розуміла, що дивлюся на нові варіації маскулінности й фемінности, спровоковані зовнішньою катастрофою і зміною чоловічого та жіночого досвідів.

[dasein: оборона присутності] Ярини Чорногуз

«Та коли одною з військових виявляється поетка, оборона присутності набуває нового виміру» — читаю в передмові до збірки бойової медикині й розвідниці Ярини Чорногуз, написаній Вахтангом Кебуладзе. Книжка вийшла 2023 року у видавництві «Віхола». У цій передмові тексти Чорногуз постають як поезія людяности та любови, що протистоїть ненависті, ксенофобії та деградації.

Тим часом світ озивається до неї «чоловічим голосом», апелюючи до її інакшости — «занадто червона пляма на надто сіро-білому полотні». Утруднене буття жінки в маскулінному просторі війни — очевидна тема, яка знову і знову виринає в суспільному дискурсі. Однак у цьому самому просторі «жіночий досвід» зазнає сильних змін.

Авторка у поезії нарікає на «гидку слабкість жіночого тіла» (гадаю, маючи на увазі переживання тіла в суворих умовах, а не якийсь вид внутрішньої мізогінії). І далі додається нове усвідомлення: сильне тіло також смертне, і жінка має свою опору, яка «б’ється всередині і має голос».

Мотив тілесного злиття з війною є повторюваним у всіх збірках так само, як тілесне злиття зі своєю землею. Особливо якщо мовиться про військових: одягання військової форми — певний акт знеособлення, служіння, самопожертви. Перетворення на міфічного захисника землі. В такому контексті знову ж таки є сенс поглянути на спільність тілесного досвіду чоловіків і жінок, можливо, навіть певну агендерність військових перед обличчям війни:

А ми зрослися зі своєю землею кольором одягу,

шкірою, кров’ю та шляхом життя. Ми схожі

чимось на духів лісу і піль.

Цікаво також, як будь-які романтичні почуття в поезіях Чорногуз одразу переплітаються з контекстом війни. Любов і смерть, ерос і танатос, з’єднані нерозривним вузлом, стають взаємозалежними. Тут не буде пошуку захисту — тут буде спільна праця, спільна пожертва, а найбільше очікування — мати можливість дожити до старости. Питання, чи будемо ми разом, в такому контексті набуває зовсім іншого присмаку.

Завершується збірка віршем про дівчинку з Північного, чиє рожеве вбрання виглядає суворішим за камуфляж. Це контрастне протиставлення чогось, сказати б, фемінного, а взагалі й дитячого (якщо підставити сюди маленького хлопчика у футболці з машинкою з «Тачок», картина буде не менш болісна), завжди вражає і вражатиме, у якій би формі така візія війни до нас не доходила.

За винятком окремих текстів присутність гендеру в «[dasein]» залишається майже невидима. Це все солдати, люди, діти. Перетворені на одне тіло, злиті в емпатичній агонії взаємного болю й любови.

 «Навій» Павла Коробчука

Вихід цієї збірки у «Віхолі» відбувся 2023 року, однак писав Павло Коробчук свої поезії протягом п’яти років. У ній, хоча й на рівні тем, в образности домінує війна, багато чогось мирного, комфортного, романтичного й буденного. Багато рефлексії на процес самого писання, багато дитинства.

У цьому вірші перед нами постає образ доволі архаїчний і загалом притаманний українській літературі. Жінка, яка чекає на свого чоловіка, не дочекавшись, божеволіє: пхає вишні собі у лоно, миє волосся в річці, ходить безтямна та боса, втративши чутливість до болю. Образ не є реалістичним, однак чуттєво-впізнаваним, зображує, як реактуалізується жіночий досвід проживання війни. Ми навряд чи побачимо схожий чоловічий образ у літературі. А якщо й побачимо, як сильно ця гендерна підміна впливатиме на наше сприйняття? Відповісти не так легко.

Більшість жіночих голосів у Коробчука — цивільні свідки жахіть. Тематика перекидається від упізнаваної реальности до більш символічного простору.  В деяких поезіях зустрічаємо образ жінки цілком міфологізованої — «старшої за русла річок», яка є свідкою численних давніх насильницьких подій у цій місцевости.

З погляду маскулінної проблематики є кілька цікавих акцентів. Наприклад, коливання між чуттєвістю та грубістю, між люттю і романтичністю:

Мовчав, ніби балансував між родинним затишком і притоном.

між роздовбаними кулаками і стосами списаного паперу.

між дзвінким дитячим сміхом і прокуреним баритоном.

Кожне речення цього сумніву та коливання карбується рішучою крапкою. І продовження цих сумнівів можемо читати уже в іншому, більш прямолінійному вірші:

Я винен, що я всього лише поет.

Я винен, що досі не вбив ворога.

Я винен, що не загинув на війні.

Водночас далі бачимо звертання до уявного чоловіка, а можливо, й до самого себе:

Пробач мені.

Хоч ти і почуваєшся таким самим винним.

А я — пробачаю тобі.

Такі звертання можуть окреслити, ймовірно, нові маскулінні риси особливої ніжности в спілкуванні з іншим чоловіком. Адже інший чоловік може зрозуміти важкість цієї провини, громадянського обов’язку, так само як брат на війні стає ближчим за кровного брата. Ця нова чоловіча близькість і, сказати б, нововіднайдена чуттєвість є цікавим зсувом у сучасних текстах.

Дуже виразним є вірш, написаний від імені брата автора. Це пекучий вірш, суворий, навіть агресивний. Можна сказати, концентровано маскулінний вірш:

Я сержант вісімдесятої бригади

Збройних Сил України

Всі, хто зараз не з нами, — гади,

покидьки, кретини.

У цьому вірші тіло чоловіка перетворюється на суцільну зброю. Будь-яка інша реальність втрачає сенс, бо військове життя змушує думати лише про ціль і знищення:

Замість пульсу — заряджений магазин.

Замість серця — високоточна ненависть.

Замість серця — високоточна ненависть.

Прикметно, що цей вірш сильно відрізняється від інших. Але, як і іншим, поезія Коробчука також надає йому голос. 

У «Навії» можуть бути натяки на кризу маскулінности в людині, яка звикла чутливо сприймати світ і багато писати про це. Однак це не є ані центральним мотивом, ані якоюсь повторюваною акцентованою думкою. Збірка передусім про зворушливе людське, про болісно-впізнаваний, спільний для всіх досвід.

«Свідчення» Вікторії Амеліної

Остання збірка Вікторії Амеліної вийшла в 2024 році у видавництві ВСЛ незадовго по її смерті від російської ракети в Краматорську.

Ця збірка найперше про жіночий досвід. Поетична мова стає можливістю надати голос і викричати все те, що Вікторія Амеліна бачила протягом своїх волонтерських місій.

Мотив сестринства, де кожна відчуває біль іншої, де втрату сина подруги переживаєш як втрату свого сина — один із провідних у поезії Амеліної. Це відчуття, ймовірно, виходить за межі звичайної людської емпатії, апелюючи до чогось більш глибинного, знову ж таки майже міфологічного. Жінка, що кричить за всіх жінок, викрикує все колективне страждання:

і всі його мертві — це мої мертві

і всі вцілілі — це мої сестри.

Загалом досвід материнства і втрати дітей споконвіків вважатиметься найболючішим жіночим досвідом. У «Свідченнях» для цього знаходяться найбільш гострі й жахаюче точні слова:

і спробуй комусь іще поясни

що в неї і досі ще два сини

що той ясноокий не вмер, не зник

вона його родить щодня під крик.

«В цьому дивному місті свідчать лише жінки» — фраза, з якої миттєво розумієш усю жахливість контексту. Деокуповане місто, в якому вбиті усі чоловіки, а свідчення жінок коливаються від жахливого насильства до активного заперечення. Навіть мовчання в такому контексті також є свідченням.

Втрата чоловіків, дітей, свого тіла, свого дому, сусіда, брата, собаки — для жінок із «Свідчення» досвід війни найперше про втрату. Та водночас жінки тут не просто жертви, вони об’єднуються, чинять спротив і, можливо, найважливіше — свідчать.  

 «Відкритий перелом голосу» Катерини Калитко

Збірка «Відкритий перелом голосу» вийшла у видавництві Vivat у 2024 році. У своєму тексті для медіаресурсу «Читомо» Калитко розповідає про повернення собі голосу після першого оніміння війни і переживання від цього майже метафізичної сили:

Але спогади про чоловіків я ношу

тонкостінними гільзами у кишенях.

У збірці багато говориться про незворотні зміни, які кожному з нас приніс досвід війни. І тепер можна побачити чоловіка контуженого, зі шрамами на обличчі, гучного, божевільного, сповненого люті, що йде з бажанням душити ворогів голими руками, і відчувати до нього ніжність, симпатію, розуміння.

У цих поезіях чоловік набуває маскулінного оборонного вигляду, але водночас зберігає крихку ніжність тілесности, вразливість, смертність:

У чоловічому тілі така є крихка краса, 

дивне світло, що в очі б’є крізь розриви і шви.

Якщо колись, особливо з дистанції, можна було ідеалізувати війну, героїчний подвиг, мужність, яку чоловік може проявити в таких умовах, здобувши собі славу, то тепер тілесний вимір, шкіра, кишки, «нічне жахіття вцілілих, блювотні судоми» різко обривають цей уславлений образ маскулінности. Калитко поєднує ідилічні картини з кривавими, які вщент розбивають ідеалізовану реальність.

Так само бережно, з доглибинним співчуттям проявляється образ чоловіка з Бахмута, який, втративши свій дім, відчуває, що все ще не може скаржитися:

Я, каже, не скаржуся — ось, годуюсь із коліс,

тільки мучуся, що не воюю, але

вони вечорами обліплять: тату, тату!

Буває, плачу ночами.

А потім можемо зустріти іноземця, думки і погляди якого спричиняють скрегіт зубів. Іноземець чув класичний стереотип про українок — які вони гарячі та ніжні. Натомість опиняється з жінкою із ПТСР, з якою метафорично з’являються ще кілька колін її предків, постраждалих від терору жінок:

Довго думає, перш ніж заснути:

знову ці незручні, істеричні,

травмовані українці.

Ось іще з однією, — думає, — не пощастило.

У текстах Калитко щонайкраще можна розгледіти цю нову варіативність на маскулінність: дозвіл на крихкість та емоцію, дозвіл на чуттєвість перед обличчям тотальної загрози смерти, дозвіл бути емоційно близьким з іншим чоловіком та розвінчання міфу ідеальної версії чоловіка на війні.

«Вірші з бійниці» Максима Кривцова

Максим Кривцов — поет і військовий, що загинув на полі бою в січні 2024-го. На щастя, йому вдалося побачити перший наклад своєї збірки. Втім, уже другий наклад виходить з приміткою про шану і пам’ять по його смерті.

Це поезія чарівної буденности, надзвичайної цінности простих речей. Контраст жахіть та простого буденного присутній у багатьох віршах. В одному з перших: життя кількох різних «він» і «вона» подається спочатку з дуже буденного людського боку, а потім різкий кінець, розстріл, трагедія. 

Я вивчусь

у військовій академії

я буду десантником

зроблю сто стрибків

щоб кожного наступного разу

стрибати в ямочки

твоїх щік.

Це не єдиний вірш, де тіла жінок схожі на ландшафт природи. І як у кожній збірці вище, метафори романтичної любови тут теж зображені крізь воєнні образи:

Йтиму крізь блокпости її губ

називатиму паролі:

маленька ніжна

чудова — ходи сюди.

У віршах Кривцова також можемо вбачати символічний дозвіл на маскулінну чуттєвість. Бути дорослим відважним воїном і при цьому інколи губитися в темряві, пригадувати дитинство, чуттєво відчувати красу навколо, важко переживати втрату. Тут ніде не відчувається мачизм чи героїчний пафос — лише бажання жити, відчувати і триматися за те, що любиш. 

Ми живемо в час, який нерідко знемовлює нас. Завмираємо, бачачи жахіття, і не знаємо, як узагалі можна дібрати мову, щоб якось його схарактеризувати й розмістити себе у ньому. Але рано чи пізно віднаходиться нова мова, новий образ себе, нова або трансформована ідентичність, нове сприйняття усталених міфів. Попередні соціальні норми переосмислюються й адаптуються ближче до нової реальности. В ній чоловіки заговорили про інших чоловіків з небаченою досі ніжністю. Жінки повіднаходили в собі страшну силу і бажання захищати свій народ. Емоційність і чуттєвість набула нового виміру і лишилася незамінною абсолютною потребою для збереження себе та свого контакту з іншими. І на тлі тотального знелюднення постає не просто змінений, переосмислений образ чоловіка чи жінки. Постає Людина, поєднана з іншим щемким, абсолютно незбагненним братерсько-сестринським «ми». Саме про це для мене ці збірки. 

Посібник для відповідальних роботодавців «Підтримка працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці» (далі — Посібник) — це публікація, що розкриває сутність та можливі інструменти для працівниць/-ків і роботодавців у справі поєднання професійних і сімейних обов’язків. Це привернення уваги до теми балансу між роботою і життям, яка дедалі частіше турбує сучасну людину. Для роботодавців, які справді цінують своїх працівниць/-ків, це також пошук шляхів їх успішного утримання на робочому місці. Ключова ідея посібника полягає в тому, що сучасне ефективне управління персоналом неможливе без урахування реальних життєвих обставин людей, які працюють, зокрема їхніх сімейних, доглядових і соціальних ролей.

В Україні традиція підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками поки що не є розвиненою, хоча й не є абсолютною рідкістю. Але, якщо обговорювати ставлення до цього питання, то воно сприймається радше як розкіш, реальна лише в ідеальних умовах. Водночас для країни, яка намагається розбудовувати свою економіку, перебуває у процесі становлення здорового ринку праці та потребує заохочення до роботи у держбюджетних установах, саме гнучкість в організації і правилах трудового порядку є як ніколи актуальною.

Посібник містить мотивувальну частину, опис законодавчих підстав для втілення інструментів підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками, покрокові алгоритми реалізації цієї політики, а також опис найкращих українських практик бюджетних установ з підтримки працівниць і працівників із сімейними та доглядовими обов’язками.  

У вступі підкреслюється, що поєднання професійних і сімейних обов’язків є щоденною реальністю для більшості працівниць і працівників. За кожною посадою стоїть людина з власним життям: батьки маленьких дітей, особи, які доглядають за літніми родичами, людьми з інвалідністю чи хворими. Ігнорування цих аспектів призводить до перевантаження доглядальниць і доглядальників, зниження мотивації та ефективности їхньої праці. Натомість врахування сімейних обов’язків сприяє формуванню довіри, покращує атмосферу в колективі та підвищує продуктивність роботи. 

Посібник орієнтований як на публічний, так і на приватний сектор, проте особлива увага приділяється державним установам, які, попри обмежені ресурси, можуть формувати стандарти відповідального роботодавця.

Розділ перший посібника детально пояснює зміст поняття і важливість балансу між професійним і сімейним життям. Це концепція досягнення гармонії, в якій професійна діяльність не поглинає особисте життя, не означає потребу принесення в жертву сім’ї або роботи, натомість — відстоює доцільність взаємодоповнення цих двох сторін людського буття. Йдеться про такий підхід до організації праці, який дозволяє працівницям і працівникам ефективно виконувати свої робочі функції, не нехтуючи сімейним життям і потребами. Це включає гнучкі графіки роботи, дистанційні формати, доступ до відпусток для догляду за дітьми чи іншими членами сім’ї, а також підтримку працівниць і працівників на різних етапах їхнього життя. У міжнародному контексті ці підходи відомі як work–life balance чи work–family balance і є стандартом сучасної кадрової політики. Значущість балансу між роботою і життям для гендерної рівности є окремою важливою лінією у Посібнику. Гендерна чутливість ініціатив з балансу між роботою і життям полягає у визнанні та врахуванні гендерних відмінностей, ролей та стереотипів, підтвердженні їхнього впливу на життя чоловіків і жінок. Це також привернення уваги до того, що нерівність та дискримінація, з якою люди стикаються внаслідок виконання своїх сімейних обов’язків, не має залишатись їхньою особистою справою. Традиційне закріплення за жінками відповідальности по догляду за залежними близькими жодним чином не легітимізує цю практику. А для усунення такої несправедливости та задля забезпечення рівних прав осіб, які мають сімейні обов’язки, держава і роботодавці мають брати на себе відповідальність їх підтримувати, оскільки Україна засвідчила готовність дотримуватися гендерної рівности та створювати відповідні можливості. 

Гендерний аспект конфлікту між професійними і сімейними обов’язками проявляється у непропорційному його впливі на життя саме жінок, тим самим погіршуючи їхнє становище не лише у цьому питанні, а й в інших сферах життя — економічного, політичного, соціального. Тому без розв’язання проблеми тягаря доглядової праці для жінок важко розраховувати на глибинні зміни у статусі жінки. Водночас сприйняття сімейних обов’язків як виключно жіночої проблеми підтверджує той факт, що заручниками гендерних ролей є і жінки, і чоловіки, що зрештою негативно впливає на перспективи обох статей. А те, що відсутність дій на підтримку працівниць і працівників із сімейними обов’язками не розглядається як порушення трудових прав людини, також є маркером недемократичної держави та нечесної конкуренції на ринку праці. В моральному аспекті це знецінення роботи, пов’язаної з виконанням сімейних обов’язків. Тож у Посібнику окремо наголошується на потребі розгляду політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками з перспективи фундаментальної рівности, людської гідности і справедливости, які є основою гендерної рівности. Адже такі ініціативи відповідають принципам неупередженого і законного розподілу ресурсів, відповідальности та можливостей, а також запобігають дискримінації за ознакою статі. А залучення жінок і чоловіків на ринку праці на рівних умовах, а також рівна оцінка їхнього внеску в роботу (як оплачуваної, так і доглядової), сприяє подоланню бідности та економічному зростанню.

Особлива увага до гендерного виміру проблеми пояснюється тим, що в Україні, як і в багатьох інших країнах, основний обсяг неоплачуваної доглядової праці виконується жінками. Це призводить до обмеження їхніх кар’єрних можливостей, зниження доходів і формування гендерного розриву в оплаті праці. Одним із проявів цього є так званий «штраф за материнство», коли жінки після народження дітей стикаються зі зниженням доходів і уповільненням кар’єрного зростання. Натомість для чоловіків часто спостерігається «бонус за батьківство». Політики балансу допомагають зменшити ці нерівності, створюючи умови для рівного розподілу сімейних обов’язків.

Водночас такі політики важливі і для чоловіків, які дедалі частіше прагнуть брати активну участь у вихованні дітей, але стикаються зі стереотипами та обмеженнями. Запровадження гендерночутливих підходів дозволяє змінити ці установки та сприяє більш справедливому розподілу відповідальности в сім’ї.

Упередження щодо створення можливостей балансу між професійними і сімейними обов’язками на робочому місці часто супроводжують цю тему. Хибні уявлення про неможливість забезпечення такого балансу працедавцями виникають на тлі незнання та браку досвіду, часто стереотипізованих уявлень про важливість і цінність сім’ї і роботи в житті людини, а також через недостатнє визнання суспільної користі сімейного досвіду людини. Зрештою це призводить до дискримінації та ірраціональної поведінки роботодавців, що стримує поширення практик підтримки працівниць/-ків із сімейними обов’язками. Відповідно, Посібник у форматі тверджень і розвінчування міфів виводить на поверхню найпоширеніші «відмовки» щодо цього, серед яких — переконання, що це дорого, складно або не підходить для конкретної сфери діяльности, неможливо впровадити через специфіку роботи організації. Також висвітлюються побоювання керівництва втратити контроль над робочим процесом, удавана відсутність зацікавлености з боку самих працівниць і працівників через наявну діяльність профспілок і змогу відпроситися з роботи у разі потреби. Посібник доводить, що більшість заходів підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками не потребують значних фінансових ресурсів і базуються насамперед на зміні управлінських підходів та організаційної культури.   

У Посібнику підкреслюється, що політика балансу між роботою і життям має важливе значення для добробуту працівниць і працівників, адже догляд за близькими є невіддільною частиною життя більшости людей і важливою соціальною функцією. Коли ж роботодавець не враховує ці потреби, працівниці і працівники змушені поєднувати роботу і турботу про близьких за рахунок власного здоров’я та емоційного стану. Водночас підтримка з боку організації дозволяє зменшити стрес, уникнути вигорання і підвищити задоволеність роботою.

Для організацій впровадження таких політик також має суттєві переваги. Це сприяє утриманню персоналу, зменшує плинність кадрів, підвищує рівень залучености працівниць і працівників і їхню продуктивність. Крім того, це покращує внутрішню комунікацію, командну взаємодію та імідж організації як відповідального роботодавця. В умовах конкуренції за кадри такі підходи стають важливою конкурентною перевагою.

Окремо наголошується на актуальності цієї теми в умовах війни. Зростає кількість людей, які потребують догляду, руйнується інфраструктура (дитячі садки, школи), збільшується частка одиноких батьків. У таких умовах гнучкість робочого середовища стає критично важливою для збереження зайнятости та економічної стабільности.

Другий розділ Посібника аналізує відповідну законодавчу базу України. Вона включає Конституцію, трудове законодавство, закони, що стосуються забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків та засад запобігання і протидії недискримінації, міжнародні конвенції, національні стратегії, накази та методичні рекомендації. Усі ці документи створюють підґрунтя для впровадження політик балансу між роботою і сім’єю. Важливими є також міжнародні зобов’язання України, зокрема Конвенція МОП № 156 та європейські директиви, які передбачають рівні можливості для жінок і чоловіків у поєднанні професійних і сімейних обов’язків.

Наявний на сьогодні перелік нормативно-правової бази у цій сфері виглядає абсолютно достатнім для того, щоб відкрити дитячі кімнаті на підприємстві чи в організації, мати колективний договір, що регулює відносини між роботодавцем та працівницями і працівниками з сімейними обов’язками у дружній спосіб, посилювати спроможність обох сторін запроваджувати ініціативи з досягнення балансу між роботою і життям. 

ЧИтайте також: «Як державний роботодавець може підтримати працівниць і працівників із сімейними обов’язками?»

Українське законодавство поступово змінюється у напрямку більшої рівности: розширюються права батьків, створюються передумови для запровадження гнучких форм зайнятости, підвищується увага до доглядової праці. Водночас підкреслюється, що самих законів недостатньо — важливо, щоб вони реалізовувалися на рівні конкретних організацій.

Євроінтеграційний рух України окремо зобов’язує до синхронізації з нормами ЄС, які передбачають підготовку відповідного законодавчого поля. І саме у питаннях балансу між професійними і сімейними обов’язками в Україні бракує визнання того, що це є стандартом ЄС у сфері гендерної рівности. Також важливим для нас є забезпечення обізнаности працівниць і працівників про свої права, здатність реалізовувати свої трудові права у контексті сімейних обов’язків. Політика балансу професійного і сімейного (особистого) життя є одним з пріоритетів у досягненні гендерної рівности ЄС, адже у такий спосіб заохочується участь жінок на ринку праці, досягається рівність у розподілі обов’язків по догляду між чоловіками й жінками, усуваються гендерні розриви у доходах і оплаті праці, особливо з урахуванням демографічних змін та включаючи наслідки старіння населення.    

Третій розділ Посібника має практичний характер і описує процес розроблення політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками. Запропоновано сім ключових кроків: створення робочої групи, оцінка потреб персоналу, обговорення результатів, розроблення політики, планування її реалізації, затвердження та подальший моніторинг. Особлива увага приділяється залученню працівниць і працівників до процесу укладання політики, що підвищує довіру і ефективність впровадження.

Політика розглядається як чітко структурований документ, який визначає принципи, цілі, інструменти, механізми реалізації. Вона повинна базуватися на принципах рівности, недискримінації та поваги до приватного життя.

Початковими кроками у формуванні політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками мають стати збір і аналіз даних, системна увага до потреб персоналу, популяризація ідеї балансу між роботою і життям на найвищому управлінському рівні.

Окремо представлено широкий перелік інструментів підтримки. Серед них — управлінські рішення (визначення відповідальних осіб, розроблення внутрішніх документів), гнучкі режими роботи (змінний графік, скорочений тиждень, можливість відпрацювання годин), дистанційна робота, взаємозамінність працівниць і працівників, оптимізація робочих процесів, створення дружнього до дитини середовища на робочому місці тощо. Важливою є орієнтація на результат, а не на фізичну присутність на робочому місці.

Серед інструментів підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками також інвестування ресурсів у їхній особистісний і кар’єрний розвиток, підвищення кваліфікації через формування не лише «твердих», а й «м’яких» навичок, психологічна підтримка. Все це дозволяє формувати стійкість до різних життєвих викликів, і підкріплює доведений факт: якщо у людини все добре в її персональному житті, у неї все добре і на роботі, вона більш віддано працює і лояльна до свого працедавця.  

Підкреслюється, що такі інструменти можна адаптувати до будь-якої організації незалежно від її розміру чи сфери діяльности. Їх впровадження не лише полегшує життя працівниць і працівників, а й підвищує ефективність роботи організації загалом. Важливо через переговорний процес досягати домовленостей між обома сторонами, встановлювати чіткі завдання і контроль виконання. Підтримка працівниць і працівників із сімейними обов’язками не є грою в одні ворота, а завжди зустрічний рух і повага одне до одного.  

У підсумку Посібника наголошується, що підтримка балансу між професійними і сімейними обов’язками є невіддільною частиною сучасної управлінської культури. Це не разова ініціатива, а системний підхід, який потребує політичної волі керівництва, продуманих рішень і постійного вдосконалення. Такий підхід сприяє підвищенню якости життя працівниць і працівників, зміцненню організацій і розвитку більш справедливого та рівноправного суспільства.

Статтю розроблено у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», що фінансується Федеральним урядом Німеччини через Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH. Проєкт реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях».

Чому саме державна структура?

Коли ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» починали проєкт «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», було очевидно: більшість практичних змін у сфері гендерної рівності в Україні сьогодні відбувається у бізнесі. Особливо це помітно серед компаній, що долучилися до міжнародних ініціатив на кшталт «Принципів уповноваження жінок» (Women’s Empowerment Principles, WEPs), що пропонуються для підписання та подальшої імплементації соціально відповідальним роботодавцям. 

Водночас державний сектор залишається менш помітним у цих процесах — і це видається парадоксальним. Адже саме держава формує нормативну базу, яка у багатьох аспектах не тільки дозволяє, але й визначає, як саме можна впроваджувати сучасні підходи до поєднання роботи і сімейного життя. Ба більше, саме в державному секторі працює значна частина жінок — у сфері освіти, охорони здоров’я, соціальної роботи, в органах місцевої влади. Цей розрив між наявними можливостями, що їх надає національне законодавство, і реальними практиками став для нас проблемою. 

Звичайно, експертки «Гендер в деталях» не були абсолютними першопроходицями. Чимало «бюджетних» установ мають розроблені політики гендерної рівності та недискримінації, включно з інструментами підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками. Йдеться, скажімо, про Сумський державний університет, «Суспільне Мовлення» (Національна суспільна телерадіокомпанія України), ПрАт «Укргідроенерго» та низку міністерств. Ці практики описано у посібнику: Стрельник О., Савельєва Ю. Підтримка працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці: посібник для відповідальних роботодавців і роботодавиць, 2026.

Спираючись на закордонний досвід політик та інструментів work-life balance, Директиву (ЄС) 2019/1158 Європейського парламенту та ради від 20 червня 2019 року про збалансованість службових і сімейних обов’язків для батьків і опікунів та на широкі можливості національного законодавства, ми вирішили сфокусуватися на державних органах або комунальних установах обласного та місцевого рівнів, які поки такими ініціативами практично не охоплені. Ми також вирішили, що питання поєднання професійних і сімейних обов’язків вартує окремої уваги, хоча на практиці може бути інтегроване і до ширших політик гендерної рівності.  

Експертний колектив у складі Олени Стрельник та Юлії Савельєвої вирішив шукати організацію, яка була б достатньо стабільною, щоб закріпити зміни інституційно, але водночас відкритою до нових підходів. Важливою була готовність керівництва підтримати ініціативу, наявність служби управління персоналом, яка могла б працювати з внутрішніми документами, а також автономія в ухваленні рішень. Не менш важливо — щоб більшість колективу становили жінки.

За результатами відкритого відбору ми почали працювати з Волинською обласною державною адміністрацією. Вирішальним фактором стала не лише формальна відповідність критеріям, а й наявність внутрішньої підтримки — зокрема залученість радниці голови ОДА з гендерних питань Наталії Рябушенко (на громадських засадах), яка фактично стала провідницею змін всередині установи.

Як ми працювали: від формального рішення до живого процесу

Першим кроком стало інституційне закріплення проєкту. Це принципово, адже без формалізації навіть найкращі ініціативи залишаються разовими. В адміністрації було видано наказ і створено робочу групу, яка мала провести самооцінку діяльності з використанням елементів гендерного аудиту. Тут нам помічним був наказ Міністерства соціальної політики від 09.08.2021 № 448 «Методичні рекомендації щодо проведення гендерного аудиту підприємствами, установами та організаціями», де гендерний аудит визначено як важливий інструмент удосконалення умов праці. Йдеться, зокрема, про створення таких організаційних і трудових умов, які дають змогу жінкам і чоловікам поєднувати професійну діяльність із сімейними обов’язками. До слова, дослідження умов праці з погляду врахування балансу між роботою і сімейним життям часто викликає особливий інтерес у трудових колективах — навіть там, де раніше питання гендерної рівності не сприймалися як актуальні. Саме тому запровадження гендерних змін на робочому місці доцільно починати з теми, близької й зрозумілої майже кожній людині, — теми балансу між роботою і сім’єю.

ЧИтайте також: «Баланс між роботою і життям — новий стандарт роботи»

До робочої групи увійшли представниці і представники різних підрозділів — від соціального захисту до служби управління персоналом, юридичного управління і профспілки. Такий склад дозволив одразу працювати не лише з ідеями, а й з реальними управлінськими механізмами. Особливо помічною у цих процесах є участь фахівчинь з кадрових та юридичних питань, які можуть зорієнтувати щодо можливості/реалістичності практичної імплементації певних механізмів з точки зору їхніх бюрократичних та юридичних складників, особливо коли йдеться не просто про «бюджетну» установу, а про державну службу, діяльність якої регулюється окремими законами. 

Проблема не завжди в бюрократичних обмеженнях

На наступному кроці ми проаналізували внутрішні документи. Ми очікували, що саме тут знайдемо основні обмеження, адже державна служба асоціюється з жорстким регулюванням. Але виявилося, що у колективному договорі та у Правилах внутрішнього службового розпорядку вже передбачені різні форми праці, включно з дистанційною роботою та гнучким режимом роботи. Отже, формально можливості існують. Проблема була в іншому: вони не використовуються. Часто — просто тому, що колектив не знає про них або люди не відчувають, що мають право ними скористатися. Цей момент став одним із важливих інсайтів проєкту: іноді зміни не потребують нових норм — достатньо «оживити» ті, що вже є. 

Проте саме державна служба має свою специфіку. Наприклад, нам не вдалося рекомендувати запровадити один додатковий оплачуваний день відпустки (як доповнення до основної щорічної) для батьків першокласників і першокласниць першого вересня, бо для державних службовців питання оплачуваних відпусток суворіше регулюються на відміну від інших, хай і «бюджетних» установ. 

Також, якщо організація надає публічні послуги чи працює з реєстрами (доступ до них захищено спеціальними протоколами безпеки), дистанційна робота хоча за законом дозволяється, на практиці її реалізувати важко, бо йдеться про те, що з віддаленого робочого місця працівниця/-ник не будуть мати до них доступ. 

Робота з персоналом та що показало опитування?

Паралельно ми почали працювати з колективом. Ми свідомо відмовилися від обов’язкових форматів і наголосили у комунікації, що участь у зустрічах добровільна. Це було важливо, щоб тема не сприймалася як формальна вимога «згори». Втім, результат виявився передбачуваним: майже всі, хто взяли участь в обох наших семінарах, були жінками. Це ще раз показало, що питання балансу роботи і сім’ї досі сприймається як «жіноча тема», яка мало резонує з досвідом чоловіків. 

Те, що в заходах взяли участь майже самі жінки, не є випадковістю. Турбота, догляд, сім’я досі залишаються «невидимими» сферами, які не асоціюються з успіхом чи професійним зростанням. У певному сенсі багато ініціатив гендерної рівності досі працюють за логікою «долучити жінок до чоловічого світу» — бізнесу, політики, управління. Але сам цей «чоловічий світ» рідко змінюється назустріч темам турботи та доглядової праці. Тому один із довгострокових викликів — змінити саму оптику: говорити про турботу не як про приватну проблему або тягар, а як про суспільну цінність та включати в цю розмову чоловіків. 

Один із семінарів був присвячений базовим питанням: що взагалі означає баланс між професійними і сімейними обов’язками і чому це важливо не лише для людей, а й для організації. Розмова почалася з простого запитання про асоціативний ряд, але дуже швидко вийшла на складніші теми: навантаження догляду, вплив війни, невидиму доглядову працю, гендерні очікування від ролей жінок і чоловіків. Окремо говорили про міфи, які часто блокують зміни: що працівників із сімейними обов’язками «у нас мало», що «нічого не можна змінити», що «ми і так домовляємося, коли треба піти з роботи для вирішення сімейних питань». Важливим, з огляду на державну службу, був блок, що висвітлював національну законодавчу рамку для змін на робочому місці. Національне законодавство відкриває чимало таких можливостей. Йдеться про широкий спектр міжнародних норм, ратифікованих Україною, державних стратегій та нормативно-правових актів та рекомендацій, серед яких: Конвенція МОП № 156 про рівне ставлення й рівні можливості для трудящих чоловіків і жінок: трудящі із сімейними обов’язками, Кодекс законів про працю, Державна стратегія забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків на період до 2030 року, Національна стратегія подолання гендерного розриву в оплаті праці на період до 2030 року, Стратегія демографічного розвитку України на період до 2040 року, наказ Міністерства соціальної політики від 19.04.2022 № 136 «Про затвердження Положення про діяльність дитячих кімнат в установах та організаціях». Ці та інші документи надають широкий спектр підстав для підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці. 

Щоб зрозуміти реальний стан речей, ми провели опитування працівниць і працівників та під час другого семінару презентували колективу його результати. Участь в опитуванні була добровільною: ми не ставили за мету охопити ним усіх (хоча це бажано, коли проводиться гендерний аудит), бо боялися директивної «рознарядки» керівництва для персоналу, яка могла радше дратувати людей. Проте нам вдалося охопити опитуванням 65% персоналу. Очікуваним було те, що участь більш охоче взяли жінки: їх було на 10% більше серед опитаних, ніж вони представлені у складі колективу. 

Виявилося, що типовий персонал ОДА — це жінка віком від 35 років. Відповідно, це задавало і особливий профіль доглядових обов’язків. 60% опитаних не мають дітей віком до 18 років, які з ними проживають, водночас 58% зазначили, що мають батьків, родичів віком старше 60 років, які потребують їхньої регулярної підтримки. Для нас це було важливим інсайтом: програми підтримки балансу роботи і сім’ї переважно фокусуються на підтримці тих, хто має дітей. У той час як драматичні демографічні зміни структури населення та падіння народжуваності в Україні призводять до змін профілю працівника: тепер це частіше людина, яка дбає про близьких старшого віку. І це має бути враховано у розробках політик та інструментів підтримки. 

Опитування показало позитивні сигнали. Наприклад, більшість опитаних має змогу взяти щорічну відпустку у зручний для себе час, за потреби без проблем піти на лікарняний по догляду, взяти дитину на роботу та відлучитися з дозволу керівника на годину-дві для вирішення сімейних питань. Щодо останнього: тут нерідко криється хибне уявлення, що така можливість — вже є свідчення того, що в організації все добре з балансом професійних і сімейних обов’язків. Проте ми наголошуємо, що можливість має бути закріплена та колектив має про неї знати. Тоді люди не є залежними від лояльності конкретного керівника та не ставлять себе у незручне становище «відпрошуватися» з роботи, коли це потрібно. 

На жаль, для більшості опитаних виявилися недоступними ключові інструменти підтримки — гнучкий режим робочого часу та дистанційна праця. Водночас, повторимося, такі можливості вже закріплені у документах установи.  

Під час опитування персоналу у блоці «гендерні стереотипи» ми ставили питання аналогічні тим, які ставлять фахові соціологічні агенції під час національних опитувань, щоб мати змогу порівняти результати. Ми приємно здивувалися, що колектив ОДА має прогресивні погляди на питання розподілу гендерних та, зокрема, доглядових ролей порівняно з українським суспільством загалом. 

Від політики до реальних змін

Разом із робочою групою ми перейшли до розробки внутрішньої Політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці та рекомендацій до її реалізації. Але дуже швидко стало очевидно: сам документ нічого не змінить, якщо за ним не стоятиме реалістичний план дій. Тому ми свідомо відмовилися від надмірно амбітних рішень на користь простих практичних кроків, які можна впровадити навіть у межах бюрократичної системи. Йдеться про уточнення окремих положень колективного договору (хоча такі зміни на практиці теж не легкі), регулярне інформування працівників/-ць та збір даних про їхні потреби у користуванні певними інструментами, тематичні заходи та консультації для різних груп піклувальниць і піклувальників, поступове запровадження на практиці гнучких режимів робочого часу для тих, хто їх потребує. Ключовий принцип, яким ми керувалися, — краще менше, але реально.

Звичайно, ми не відмовлялися і від амбітніших цілей, але теж з урахуванням реалій. Зокрема ми радили у середньостроковій перспективі розглянути можливість облаштування дитячого куточка в одному зі структурних підрозділів ОДА з урахуванням того, що облаштування дитячої кімнати — це значно більш амбітний та ресурсно затратний проєкт, доцільність якого треба ретельно оцінити, передусім під час війни та безпекових викликів.

Отже, у результаті активної співпраці гендерних експерток і робочої групи працівників і працівниць Волинська обласна державна адміністрація отримала Політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці та рекомендації, розроблені з урахуванням реалій діяльності організації, що стало першою такою практикою в місцевому державному органі виконавчої влади. 

Статтю розроблено у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», що фінансується Федеральним урядом Німеччини через Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH. Проєкт реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях». 

Поєднання професійних і сімейних обов’язків — це щоденна реальність для більшости працівниць і працівників. За службовими завданнями стоять люди: батьки маленьких дітей, ті, хто доглядає за близькими старшого віку, пораненими військовими, дорослими та дітьми з інвалідністю. Те, наскільки роботодавець враховує цю реальність, безпосередньо впливає на ефективність роботи, атмосферу в колективі та рівень довіри до організації.

Цей посібник може бути корисним для роботодавців різних секторів. Водночас особливий акцент у ньому зроблено на державних органах та бюджетних установах. Саме в публічному секторі питання поєднання професійних і сімейних обов’язків часто ускладнюється обмеженими фінансовими ресурсами, жорсткішими нормативними рамками та меншою управлінською експертизою у сфері сучасних HR-практик. Разом із тим держава як роботодавець має потенціал задавати стандарти відповідального та рівноправного підходу до організації праці.

Мета цього посібника — показати, що навіть за обмежених ресурсів можна впроваджувати реалістичні та дієві рішення. Йдеться насамперед про виважені управлінські підходи, чіткі внутрішні процедури та культуру взаємної поваги. Часто ключовим ресурсом є не бюджет, а політична воля керівництва та готовність системно переглянути організаційні процеси.

У посібнику розкрито зміст поняття балансу між професійними і сімейними обов’язками та його значення для інституційної стійкости й гендерної рівности. Проаналізовано можливості, які вже надає національне законодавство. Запропоновано покроковий алгоритм розроблення внутрішніх політик — від оцінки потреб до моніторингу впровадження. Окрему увагу приділено практичним прикладам організацій, які демонструють різні моделі підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками в Україні.

Важливо наголосити: підтримка балансу між роботою і сімейним життям — це не разова ініціатива і не формальний документ для звітности. Це частина сучасної управлінської культури. Вона починається з визнання того, що працівниці і працівники мають життя поза роботою — і що це життя не повинно ставати перешкодою для професійної реалізації.

Ми сподіваємося, що цей посібник стане практичним орієнтиром для роботодавців, які прагнуть поєднати якість роботи з повагою до людських потреб. Особливо — для державних і комунальних установ, які, навіть за умов обмежених ресурсів, можуть формувати середовище, де поєднання професійних і сімейних обов’язків є не винятком, а нормою організаційної політики.

У процесі роботи над посібником ми провели серсію консультацій та вдячні за відкритість до співпраці і готовність ділитися своїм досвідом Марії Фрей і Дмитрові Козлову з Національної суспільної телерадіокомпанії України («Суспільне Мовлення»), Марині Мельничук і Юлії Стороженко з компанії «Аврора», Богдані Можаєвій з ПрАТ «Укргідроенерго», Марині Марченко, голові та співзасновниці ГО «Генерація матерів Лада», Родіону Колишко, раднику Конфедерації роботодавців України, директору Інституту професійних кваліфікацій, Віталію Дудіну, кандидату юридичних наук з трудового права, співзасновнику ГО «Соціальний рух», а також Ірині Титарчук, виконавчій директорці Українського центру сприяння інвестиціям і торгівлі за допомогу з партнерськими контактами. Ми також вдячні т. в. о. голови Волинської обласної державної адміністрації Роману Романюку, колективу адміністрації та особисто радниці голови адміністрації з гендерних питань Наталії Рябушенко за пілотування розробки відповідної політики у січні — травні 2026 року. 

Якщо ви потребуєте розробки такої політики для своєї організації або інституції, або ж хочете адаптувати нашу політику, зверніться за електронною адресою — genderindetails@gmail.com

ЗМІСТ 

ІНФОРМАЦІЯ ПРО АВТОРОК
ЗМІСТ
ВСТУП: ДЛЯ КОГО ЦЕЙ ПОСІБНИК?

РОЗДІЛ 1. БАЛАНС МІЖ ПРОФЕСІЙНИМИ І СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ: ЩО ЦЕ ТА ЧОМУ ВІН ВАЖЛИВИЙ?
Що таке «баланс між професійними і сімейними обов’язками»?
ЧОМУ ЦЕЙ БАЛАНС ВАЖЛИВИЙ ДЛЯ ОРГАНІЗАЦІЙ, ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ТА ДЛЯ ДОСЯГНЕННЯ ГЕНДЕРНОЇ РІВНОСТИ?
ПОШИРЕНІ УПЕРЕДЖЕННЯ ЩОДО ПОЛІТИК БАЛАНСУ МІЖ ПРОФЕСІЙНИМИ І СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ

РОЗДІЛ 2. МОЖЛИВОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ДЛЯ РОЗРОБКИ ПОЛІТИК БАЛАНСУ ПРОФЕСІЙНИХ І СІМЕЙНИХ ОБОВ’ЯЗКІВ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ    

РОЗДІЛ 3. ЯК РОЗРОБИТИ ТА РЕАЛІЗУВАТИ ПОЛІТИКУ ПІДТРИМКИ ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ІЗ СІМЕЙНИМИ ОБОВʼЯЗКАМИ ТА ЯКІ ІНСТРУМЕНТИ ПІДТРИМКИ ВИКОРИСТАТИ?
3.1. Розробка та реалізація політики: 7 кроків
3.2. «Банк ідей» інструментів підтримки   
1. ЗОБОВ’ЯЗАННЯ НА РІВНІ МЕНЕДЖМЕНТУ
2. ГНУЧКИЙ РЕЖИМ РОБОЧОГО ЧАСУ   
3. ОРГАНІЗАЦІЯ РОБОЧОГО ПРОЦЕСУ
4. ВІДПУСТКИ
6. КООРДИНАЦІЯ РОБОТИ З ПІДТРИМКИ ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ІЗ СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ
7. ДРУЖНЄ ДО ДИТИНИ СЕРЕДОВИЩЕ НА РОБОЧОМУ МІСЦІ
8. ІНШІ ЗАХОДИ ПІДТРИМКИ

РОЗДІЛ 4. НАЙКРАЩІ ПРАКТИКИ ПІДТРИМКИ ПРАЦІВНИЦЬ І ПРАЦІВНИКІВ ІЗ СІМЕЙНИМИ ОБОВ’ЯЗКАМИ
4.1. Від кімнати для батьків з дітьми до дружнього до сім’ї Сумського державного університету.
4.2. «Суспільне Мовлення»: практики гендерної рівности в бюджетній організації
4.3. Як «Укргідроенерго» посилює інструменти захисту працівниць і працівників
4.4. «Аврора»: корпоративна модель поєднання професійних і сімейних обов’язків у великій компанії

ДОДАТОК 1. ПРИМІРНИК АНКЕТИ ДЛЯ ОЦІНКИ ПОТРЕБ ПЕРСОНАЛУ
ДОДАТОК 2. ПРОЄКТ МОДУЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Посібник розроблено у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах», напрямок «Доглядова праця», що фінансується Федеральним урядом Німеччини через Deutsche Gesellschaft für Internationale Zusammenarbeit (GIZ) GmbH. Проєкт реалізовано ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях».

Нічого не смішить більше, ніж коли сексисти і консерватори апелюють до природи як вищого авторитету. Мовляв, це ж сама ПРИРОДА сотворила, далі немає про що сперечатися.

«У природі ніякої гомосексуальности немає!»

Насправді в природі одностатева сексуальна поведінка зафіксована більш ніж у 1500 видів тварин. Серед них є види, у яких формуються тривалі одностатеві пари, що разом в’ють гнізда, виховують потомство або тримаються роками. Таку поведінку описували, зокрема, у пінгвінів, чорних лебедів, альбатросів та деяких ссавців. 

«Треба бути відданим одне одному, як лелеки, та завжди повертатися до свого дому»

Ви, думаю, бачили цього року, як у гніздо зіркової пари лелек Грицика та Одарки повернулася якась інша пара та окупувала його. Потім повернулася Одарка, вигнала лелечиху і замутила з молодим лелекою. Потім повернувся Грицик і цього молодого лелеку також прогнав.

Соцмережі були шоковані: «Яка ж ця Одарка шльондра!».

Отак українці розчарувалися в лелеках.

«Чоловік має бути, як лев: захищати сім’ю, полювати на здобич, годувати своїх дітей»

Улюблена мантра всіх альфа-тренерів.

Їм дуже подобається порівняння з цим красивим, гривастим та елегантним королем джунглів.

А в реальності лев — лінивий мудак.

Полюють левиці, а леви в них і своїх дитинчат забирають здобич та не допускають до їжі доти, доки велике цабе не напхає кендюх.

Найсмішніше пояснення «природою» — це виправдання подвійних стандартів щодо жіночої та чоловічої сексуальности. Начебто це еволюція заклала моногамію жінок і полігамію чоловіків.

Вагітність, народження дитини, піклування про неї в перші місяці — це важко, довго і ресурсозатратно для жінки. Їй потрібен чоловік, надійний партнер, від якого вона може народити дитину і який може захищати її, годувати її і потомство. Звичайно, що жінка зацікавлена в тому, щоб мати тільки одного чоловіка, який дбатиме про неї та дітей, кажуть прихильники цієї логіки.

А чоловікові простіше: всунув, вийняв і пішов.

Тож чоловік «від природи» зацікавлений розпихати свій генетичний матеріал у якнайбільшу кількість жінок, а що буде далі, його не обходить.

Так уже «свята» еволюція створила. Не станете ж ви з нею сперечатися?

А от жінки — інша річ. Жінки «від природи» моногамні, тому будь-яка зрада жінки набагато аморальніша, ніж множинні чоловічі зради. Та ще й нерозумна: жінка ризикує втратити свого годувальника і захисника. А що з дітьми цієї безвідповідальної самиці тоді буде?

У всій цій схемі не враховується одне.

Якщо ми вже розмірковуємо логічно, раціонально, згідно з еволюційним вченням та еволюційною природою людини, то врахуймо, що ресурси в чоловіків з’являються з віком. Потрібен час, потрібна конкуренція, щоб у чоловіків з’явилися гроші та влада, здатність захищати від інших чоловіків.

Тобто найбільш ресурсні чоловіки — уже старі.

І тут постає суто еволюційний генетичний конфлікт.

Для жінки, ось цієї еволюційної самки, є сенс жити зі старим чоловіком, тому що в нього більше влади, ресурсів і грошей, щоб забезпечувати потомство. Чоловік цей буде не таким уже красивим, здоровим і сильним, тому що на довгій дистанції зазвичай перемагають чоловіки розумні та хитрі.

Але для того, щоб мати здорове потомство, є сенс займатися сексом із молодими здоровими самцями.

Тобто з погляду еволюційної логіки, яку чоловіки так люблять, щоб обґрунтовувати нею банальні зради, жінці вигідно мати за чоловіка старого, але ресурсного самця, який забезпечуватиме її і потомство, але саме потомство народжувати від молодих і здорових самців, зраджуючи свого чоловіка.

Ось така еволюційна логіка, малята.

Гомосексуальні тварини є. Лев не полює. Лелеки розпусні та злодійкуваті. І інколи вбивають своїх дитинчат.

Восьминоги відрощують втрачені щупальця. Морські огірки викидають власні нутрощі для захисту і потім відновлюють їх. Ящірки гублять хвіст і відрощують новий. Самки богомолів можуть з’їдати самця після спарювання. Гієни народжують через псевдопеніс. Це, як і багато чого іншого дивного, справді природа. 

А от подвійні стандарти щодо жінок і чоловіків — тільки наше людське творіння.

У січні 2026 року у Верховній Раді України група народних депутатів зареєстрували законопроект №14394, більш відомий як оновлений Цивільний кодекс України. Тоді як ініціатори законопроекту були зазначені 160 народних депутатів, тобто майже половина від діючого складу, однак від самого початку було зрозуміло, що ключовий ініціатор — голова Верховної Ради Стефанчук Руслан Олексійович.

Реєстрація проекту Цивільного кодексу без належного обговорення, зокрема, із громадськістю одразу привернула увагу правозахисних організацій. Ще тоді, у січні 2026 року, низка громадських та правозахисних організацій вийшли із спільною заявою та закликом доопрацювати проєкт Цивільного кодексу, аби той відповідав Європейській конвенції з прав людини та переговорним зобов’язанням України перед Європейським Союзом. 

Правозахисні організації одразу зазначили, що нова редакція Цивільного кодексу суперечить європейським стандартам та підриває прагнення України до євроінтеграції. Зокрема, йшлось про унеможливлення судового визнання факту існування сімейних відносин між людьми однієї статті, що фактично є звуженням прав, адже зараз така процедура існує. 

«Коли було зареєстровано новий проєкт Цивільного кодексу, ми одразу звернули увагу на те, що один з розділів, ціла окрема книга, буде присвячена сімейному праву і вона, по суті, поглине той акт, який зараз в нас існує у вигляді Сімейного кодексу. Звичайно, одразу у нас виникло питання, яким чином буде врегульовано ці питання [правове визнання одностатевих стосунків — прим.ред.].

Ми безпосередньо працюємо вже декілька років над тим, щоб впровадити відповідно до євроінтеграційних умов в українське законодавство цивільні або зареєстровані партнерства. Саме цей формат має бути зараз регулюваний у цивільному законодавстві. 

Але в новому проєкті, в принципі, існує тільки один формат сім’ї, який прирівняний до шлюбу. Тобто, там навіть немає розділення того, що сім’я — значно ширше ніж, шлюб», — говорить юристка Марія Клюс.

Проєкт Цивільного кодексу привернув увагу суспільства та викликав чимале обурення, зокрема, нормами про можливість укладення шлюбу з 14 років у випадках вагітності підлітки, а також про неможливість розлучення під час вагітності та протягом першого року від народження дитини. 

Реакція Верховної Ради була миттєвою — від цих норм відмовились, зареєструвавши альтернативні законопроекти №14394-1 та №14394-2, однак що стосується порушення прав ЛГБТ+ людей — в них нічого не змінилось. 

Так само нічого і не змінилось в інших сферах — зокрема, що стосується прав жінок, дітей, людей з інвалідністю, свободи слова та роботи медіа, розкрадання державного майна, створення корупційних ризиків тощо. Цей перелік не вичерпний, адже з кожним днем до аналізу Цивільного кодексу долучаються нові люди та організації.

Після першої хвилі обурення, правозахисні організації почали напрацьовувати свої пропозиції правок, втім подати їх Руслану Стефанчуку не встигли: у квітні попередні законопроекти раптово відкликаються, натомість реєструється новий проєкт Цивільного кодексу — №15150. Саме проти нього зараз тривають протестні акції по всій Україні.

17 травня, у День протидії гомофобії, біфобії та трансфобії пройшов масштабний протест у Києві, організований ГО «КиївПрайд», «Марш жінок», «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права», «Інсайт», «Точка опори» та ХЖО «Сфера».

Яків Лавринець, співголова організації «Сфера» та співорганізатор «ХарківПрайд» зазначає, що акцію готували давно, ще до того, як законопроект №15150 пройшов перше читання. 

«Це мав бути радше перформанс, весільний. Люди мали прийти в доброзвичайних нарядах, сукнях і так далі. Але ми переформатували це в акцію, і люди прийшли протестувати, бо сьогодні день протидії гомофобії, біфобії і трансфобії. І цей день дуже важливий для всієї нашої спільноти».

Акція у Києві почалась із промови Олександра Деменка — захисника «Азовсталі», очільника організації «Українські ЛГБТ+ військові за рівні права». 

Цього року 17 травня — це четверта річниця дня виходу з «Азовсталі». Тоді, 4 роки тому, Олександр разом із побратимами, взявши тяжкопоранених, виходили на вулицю Азовстальську до місця полонення. 

Наступні півтора року він був у полоні. Тепер Олександр ставить собі питання: «а за що я там був?» Свою відповідь вже сформував — «заради шляху боротьби далі, але тепер — за права людей». 

Об’єднання ЛГБТ+ військових наразі налічує понад 500 відкритих та закритих ЛГБТ+ військових та ветеранів, однак насправді в ЗСУ ЛГБТ+ людей набагато більше. За різними оцінками, від 50 до 100 тисяч. І всі ці люди не мають базових прав.

Вимоги щодо юридичного визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо ЛГБТ+ спільноти армійських норм і статутів об’єднання українських ЛГБТ+ військових послідовно висувало із 2018 року. 

На тлі повномасштабного вторгнення, особливо актуалізувалась потреба врегулювати права партнера/партнерки на випадок загибелі військовослужбовця/військовослужбовиці. Петиція про створення шлюбної рівності для одностатевих пар у 2022 році набрала понад 25000 підписів. Президент відповів на неї, зазначивши, що змінювати Конституцію (а саме у ній визначений шлюб) під час воєнного стану неможливо, однак уряд усвідомлює нагальну потребу і напрацьовує альтернативні варіанти.

І дійсно, згодом народна депутатка Інна Совсун зареєструвала законопроект №9103 «Про реєстровані партнерства». Петиція на підтримку цього законопроекту, подана військовим Петром Жерухою, також набрала понад 25000 підписів. Попри таку підтримку питання суспільством, розглядати його Верховна Рада не стала.

Тисячі одностатевих пар є і серед цивільних. Попри тривалість своїх стосунків, вони так само досі не можуть визнати їх у правовому полі. На цьому наголосила й Анна Шаригіна, активістка, президентка ХЖО «Сфера», голова організації «КиївПрайд»:

«Я звичайна, доброзвичайна лесбійка, в мене є партнерка, ми 13 років разом, в нас є 2 котика, кішечка і котик, і собачка. Я впевнена, що з нас можна було б обрати приклад багатьом людям, які мають партнера чи гетеросексуальні шлюби, бо ми не б’ємо одна одну, ми не лаємося, ми підтримуємо різні ініціативи, ми громадські активістки, але це не важливо, тому що людина, яка живе в Україні має мати рівні права, я в цьому переконана, щиро, і я би хотіла жити в такій країні».

Визнання одностатевої пари сім’єю наразі можливе лише через судовий позов. В Україні існує і успішний прецедент визнання одностатевої пари сім’єю на найвищому рівні, і відмови судів першої інстанції у задоволенні подібних позовів. 

У червні 2025 року Деснянський суд м. Києва підтвердив факт спільного проживання двох українських громадян-чоловіків як однієї сім’ї, а саме дипломата Зоряна Кіся та активіста Тимура Левчука.

Громадський рух «Всі разом» намагались оскаржити це рішення, подавши скаргу до Верховного Суду, втім той відхилив касацію, підтвердивши на найвищому рівні рішення про встановлення факту спільного проживання двох чоловіків однією сім’єю. 

Зорян Кісь також виступив на акції протесту. Наводимо пряму мову:

«Частина із вас знають мене як правозахисника, частина із вас знають мене як дипломата. Як державний службовець я не мав би бути сьогодні тут, на акції протесту. Але я тут, тому що насамперед я людина, громадянин і частина українського правозахисного руху. І коли система починає грати в нечесну гру, коли у мене, у моєї родини, у кожного і кожної з вас намагаються потайки забрати базові права, я не буду мовчати.

Я не боюся боротьби за свої права і я знаю, що ви теж не боїтеся боротьби за права. Наші опоненти називають наші зауваження до проєкту Цивільного кодексу «надуманими», а наші занепокоєння — «міфами». Вони думають, що ми не вміємо читати. Вони думають, що нас можна заговорити складними юридичними термінами.
Я хочу сказати їм прямо: не робіть із нас дурнів. Ми все чудово розуміємо. У мене є конкретний приклад. Я і мій чоловік Тимур зараз тут на цій акції. Ми разом 13 років. Ми перша одностатева пара в Україні, яка в українському суді довела, що є сім’єю. Ми пройшли всі судові інстанції, деякі навіть двічі. Українське правосуддя визнало нас сім’єю на основі чинного законодавства і чинної Конституції. І що ми бачимо в проєкті нового цивільного кодексу? Консерватори злякалися нашого прецеденту.

Замість того, щоб рухатися вперед, автори кодексу вирішили переписати правила під час гри. Вони звужують визначення сім’ї і прямо записують, що фактичний сімейний союз — це тільки чоловік і жінка. Це пряме порушення 22 статті Конституції, яка забороняє звужувати існуючий обсяг прав людини. Більше того, це ніж у спину нашому європейському майбутньому. У вимогах про вступ України до ЄС прямо записано забезпечити прогрес у виконанні рішення ЄСПЛ у справі Маймулахін і Марків проти України.

Те, що нам пропонують — це не прогрес, це крок назад у бік російських скрєп. Український закон має захищати людей, а не обслуговувати гомофобне чи будь-яке інше лобі. Ми виборюємо свої права в судах і ми будемо захищати їх усіма законними методами. Ми не віддамо жодного міліметра нашої свободи. У мене є до вас прохання: не зупиняйтесь. Продовжуйте боротьбу всіма способами, які вам гарантує Конституція України. Україна буде європейською, правовою і сучасною державою. Слава Україні! Героям слава!»

Організації, що займаються правами ЛГБТ+ людей, а також декілька феміністичних організацій, були першими, хто розкритикували проєкт оновленого Цивільного кодексу. Впродовж наступних трьох місяців крім їхніх голосів, також подекуди звучали позиції окремих антикорупційних та екологічних ініціатив, кількох організацій, що займаються правами дітей, правами людей з інвалідністю, а також свободою слова та медіа.

Від 9 квітня, коли був зареєстрований черговий клон-проєкт Цивільного кодексу — законопроект №15150 — до його першого читання 28 квітня пройшло усього три тижні. При цьому проєкт був розглянутий за скороченою процедурою, що суперечить Закону України «Про регламент Верховної Ради», згідно з яким при розгляді проєктів кодексів, а також законопроектів, в яких кількість статей/пунктів більша за 100 (а у новому Цивільному кодексі їх 1949), розгляд за скороченою процедурою не допускається.

Таке порушення закону та поспішне читання законопроекту без його належного розгляду, викликало суттєве обурення всього суспільства, і значно збільшило кількість організацій та людей, що долучились до юридичного аналізу і критики.

Станом на зараз відомо про такі проблемні пункти нового Цивільного кодексу:

• Погіршуються права жінок;
• Фактично у шлюбних відносинах будь-хто, хто перебуває у слабшому становищі, може зіштовхнутись із обмеженням своїх прав. Це може бути як жінка у відпустці по догляду за дитиною, так і чоловік-військовий після поранення, будь-хто, хто має фінансові труднощі чи ж проблеми зі здоров’ям;
• Порушуються права військових, зокрема, право на цифровий образ. Крім того, новий Цивільний кодекс уводить широкі підстави для позбавлення людини дієздатності (повністю або частково), серед підстав — будь-які розлади, психологічні порушення тощо. Так, навіть ПТСР або контузія можуть стати підставою для обмеження прав;
• Обмеження прав ЛГБТ+ людей: немає можливості реєстрованих або цивільних партнерств, шлюби трансгендерних людей автоматично анулюються, немає можливості визнати фактичні сімейні відносини через суд, відсутнє право всиновлення, спадкування тощо;
• Нівелюється захист права власності на майно. Наприклад, ваша нерухомість може стати не вашою без вашої на то волі;
• Звужуються права дитини. Так, обмежується право дитини знати своє походження, нівелюється поняття медичної таємниці, надмірно розширюють повноваження органів опіки без належних на те підстав, дитина не захищена від насильства, її права із повноцінного законодавчого регулювання переходять у площині домовленостей її батьків чи опікунів, також під питанням перебуває належна виплата аліментів;
• Свобода слова та загалом робота медіа суттєво обмежується. Учорашні корупціонери отримують «право на забуття», згідно з яким медіа мають видаляти за запитом усю інформацію про людину. Крім того, створюються ризики судових позовів за розслідувальну журналістику, забороняються відкриті реєстри компаній тощо;
• Український природний фонд, історичні пам’ятки, пам’ятки культури теж опиняються під загрозою. Фактично новий Цивільний кодекс легалізує дерибан державної власності.

Юлія Шипітько, програмна менеджерка «КиївПрайд» зазначає, що проблемні моменти нового Цивільного кодексу бачать багато організацій. Також, усі вони сходяться в думці, що уведене поняття «доброзвичайності» створює додаткові ризики в багатьох сферах.

«Цей Цивільний кодекс має дуже багато проблемних моментів щодо прав жінок, щодо прав людей з інвалідністю, щодо права власності і права на землю, на нерухомість. Тому сьогодні ми об’єдналися з багатьма організаціями і ініціативами, щоб кожен і кожна були почуті в цій адженді. І також сьогодні ми видавали сертифікати доброзвичайності, адже цей термін був введений в Цивільний кодекс. Він дуже нечіткий, незрозуміло, що він означає, власне, і юридично це може бути дуже-дуже проблемно в подальшому. Крім того, мені особисто здається, що це якийсь переклад з російської слова “добронравственность”».

Водночас, ЛГБТ+ організації мають побоювання, що у порівнянні з корупційними ризиками та дерибаном державної власності, права людей можуть стати менш нагальною проблемою, і в результаті обмеження протягнуть й далі.

«Чому ми говоримо сьогодні найбільше про права ЛГБТ-людей, окрім того, що сьогодні такий день? Це власне тому, що є ризик, що після такого шквалу ообурення у суспільстві, вони внесуть правки, які стосуються антикорупції, які стосуються земельних ділянок, які стосуються тиску на журналістів, на свободу слова. Вони навіть можуть внести правки, щодо положень, які обмежують права жінок. 

Але права ЛГБТ-спільноти знову залишаться поза лаштунками», — каже Яків Лавринець, співголова організації «Сфера» та співорганізатор «ХарківПрайд»

З ним погоджується й Анна Шаригіна:

«В нас є побоювання зі свого боку, що будуть прийняті всі пропозиції, крім питань прав людини для ЛГБТ-спільноти».

Сам Руслан Стефанчук наполягає на тому, що жодних обмежень і тим паче звуження прав у новому Цивільному кодексі немає. За його словами, робота над кодексом тривала 7 років, і до цього були залучені найкращі юрист_и  та цивіліст_и України.

Направду ж, відсутність забезпечення прав ЛГБТ+ людей як мінімум унеможливлює євроінтеграцію України. Ба більше — можливості забезпечити ці права у законі, не змінюючи Конституцію, що неможливо під час війни, також є.

У 2023 році Європейський суд з прав людини виніс рішення по справі «Маймулахін і Марків проти України». Згідно з цим рішенням, Україна повинна ухвалити законодавство, яке гарантує визнання та захист прав одностатевих пар.

Україна це зобов’язання визнала та включила до Дорожньої карти з питань верховенства права (розділ 3.11, пункт 2). Також права ЛГБТ+ людей — це так звана бенчмарка (IBM 23.14) — тобто один з критеріїв, за яким буде оцінена готовність України до вступу в ЄС. 

Реєстровані партнерства, про які йдеться мова і які є вимогою ЄС, — це не заміна і не тотожність шлюбу. Це альтернативна форма визнання та захисту прав сімейних партнерів, і не обов’язково одностатевих — гетеросексуальна пара так само може обрати реєстроване партнерство замість шлюбу. Наприклад, так часто відбувається у Франції.

Фактично, реєстроване партнерство — це юридично оформлений сімейний союз двох повнолітніх осіб, який надає офіційні майнові, спадкові, соціальні та інші права. Для партнерства не обов’язково мати романтичні стосунки, це може бути юридичний союз із дружньою людиною, наприклад, аби був чи була хтось, із ким можна розділити права та обов’язки. 

Так само, як і у шлюбі, набуте під час партнерства майно стає спільною власністю. Є можливість спадкування, у випадку смерті одного чи однієї з партнер_ів, при цьому партнерство створює умови, за яких не потрібно сплачувати високий податок за вступ у спадщину. 

Що особливо важливо в умовах російсько-української війни, партнерство надає право ухвалювати рішення щодо лікування партнер_а у разі критичного стану, забирати тіло з моргу та отримувати інформацію в лікарнях. Надається також право на отримання пенсії чи державних виплат у разі загибелі або зникнення партнер_а.

На життєвій необхідності таких рішень наголосив під час акції протесту і Сальв Стриж — трансгендерний чоловік, який проживає з трансгендерним чоловіком:

«Я живу в панельці на виїзді з міста і якщо раптом шахед влетить в мій будинок і я загину, то мій партнер не зможе поховати мене. Не зможе розпорядитися грошима. Не зможе забрати собаку. Дітей віддали би до інтернату, якби були».

У 2021 році Руслан Стефанчук сказав, що «Цивільний кодекс — це супермаркет правових можливостей». Як влучно зазначив на акції Яків Лавринець, зараз Цивільний кодекс виглядає радше як «барахолка з радянським мотлохом».

Коаліція правозахисних організацій сформували пакет пропозицій правок, який вже переданий Руслану Стефанчуку. Вони здебільшого стосуються прав ЛГБТ+ людей, жінок, дітей, а також свободи слова і медіа. Це спільна робота десятків людей, яка сумарно зайняла 3 місяці. Обсяг правок склав 95 сторінок 9 кеглем.

Під час акції розгорнули сувій, складений з роздрукованих сторінок пропозицій, аби показати справжній об’єм проблемних моментів нового Цивільного кодексу.

Водночас, внесення правок — не єдиний шлях. Також можливе повне відкликання проєкту Цивільного кодексу або ж накладання Президентом вета у випадку, якщо законопроект пройде друге читання. Про це під час акції заявила Христина Ратушна (Морозова). Її петиція проти оновлення Цивільного кодексу на сайті Президента України набрала понад 25000 підписів за 13 годин з моменту публікування.

У своїй промові під час акції пані Христина нагадала ключові вимоги петиції:

• Аби Президент зайняв публічну позицію щодо норм оновленого Цивільного кодексу;
• Звернутися до голови парламенту в будь-який час із метою відкликання законопроекту;
• У випадку ухвали Цивільного кодексу у другому читанні, накласти вето;
• А також звернутись до Кабінету міністрів і Міністерства юстиції, аби сформувати робочу групу, куди б могли долучитись представники та представниці правозахисної спільноти, громадських організацій, професійні юристи та юристки, аби напрацювати доцільні зміни до Цивільного кодексу.

Акція протесту тривала понад 2 години і зібрала понад півтори тисячі людей. Організатор(к)и зазначають, що жодних конфліктів ані з прихильниками інших поглядів, ані із поліцією на місці не було. Поліція діалогу допомагала координувати людей та регулювати безпеку.

Зараз мова йде не лише про окремі статті чи «доброзвичайні» юридичні формулювання. І навіть не лише про права ЛГБТ+ людей, військових, жінок. Насправді питання значно ширше: яким узагалі буде українське законодавство — таким, що захищає права людини, чи таким, де права можна звузити під прикриттям «традиційних цінностей», «моралі» або чергової «доброзвичайності».

Новий Цивільний кодекс писатиметься не на рік і не на два. Це правила, за якими країна житиме десятиліттями. Саме тому настільки дико спостерігати, як документ на майже дві тисячі статей намагаються проштовхнути поспіхом, без нормального публічного обговорення та з ігноруванням критики від правозахисних організацій, юрист_ок, журналіст_ок, організацій, що займаються правами дітей, жінок, людей з інвалідністю та ЛГБТ+ людей. Особливо — у країні, яка одночасно декларує рух до ЄС.

Показово й інше: протести проти нового Цивільного кодексу стали одним з небагатьох кейсів останнього часу, де поруч опинились настільки різні середовища. ЛГБТ+ організації, феміністичні ініціативи, антикорупційні проєкти, медійни_ці, юрист_ки, люди, що займаються питаннями доступності чи прав дитини, екологічні ініціативи та навіть традиціоналістські рухи. Всі вони говорять про один і той самий документ, і це вже саме по собі багато про що говорить.

При цьому поки держава розповідає про «7 років роботи найкращих цивілістів», громадянське суспільство в ручному режимі розгрібає наслідки: аналізує майже 2000 статей, пише правки, пояснює людям ризики, виходить на протести та буквально виборює право бути почутими. І, схоже, саме завдяки цьому тиску історія з новим Цивільним кодексом стала політичним та суспільним питанням.

Право — це ніколи не абстракція. Це про те, хто зможе поховати партнер_а після загибелі. Хто матиме доступ до інформації в лікарні. Хто не втратить житло, майно чи власну суб’єктність через чергову розмиту норму. І про те, чи не виявиться раптом, що чиїсь права в Україні — недостатньо «доброзвичайні».

Матеріал створено КиївПрайдом та ХарківПрайдом у межах конкурсу малих грантів «Спроможні впливати», що реалізує Київський хаб прав людини у співпраці з Центром  громадянських свобод, Норвезьким Гельсінським комітетом за підтримки уряду Норвегії.

Олегу Максим’яку – 24 роки. Він вивчав політологію у Львові, щоб змінювати країну в проєвропейському векторі, а сьогодні став одним із ключових «архітекторів» законопроєкту про реєстровані партнерства. Поєднуючи ролі адвокаційного менеджера ГО «Точка опори ЮА», помічника нардепки та радника у Мінкультури, Олег знає політичну кухню зсередини – і не боїться говорити про її темні сторони.

Ми зустрілися з Олегом 29 квітня – наступного дня після того, як парламент ухвалив проєкт Цивільного кодексу, який юристи та активісти вже встигли охрестити «середньовічним». Попри безсонну ніч та виснажливу боротьбу з «клонами» цього закону, Олег погодився на розмову. Це інтерв’ю про унікальне «вікно можливостей», яке може зачинитися вже за два роки, про дилему критики влади, до якої належиш, та про те, чому Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі між досвідом Естонії та шляхом Угорщини.

– Розкажи, з чого взагалі почалася твоя історія активізму?

– Усе почалося у 2018 році, коли я вступив на політологію до ЛНУ ім. І. Франка. Тодішня влада здавалася мені досить консервативною, а я ще з юності хотів бачити Україну прогресивною та демократичною. Власне, я й обрав політологію, щоб фахово розумітися на цих процесах і будувати країну на ліберальних цінностях.

Вже з перших місяців навчання я залучився до громадського руху – спочатку в студентських організаціях, як–от «Студентське Братство Львівщини», а згодом працював із кандидатами на місцевих та парламентських виборах.

У 2021 році завдяки програмі від «Точки опори ЮА» я потрапив на стажування до Верховної Ради в команду народної депутатки Інни Совсун. Саме тоді почалася моя діяльність на вищому політичному рівні. Інна багато працювала з темою захисту прав жінок та починала адвокацію прав ЛГБТІК+ спільноти. Поступово я настільки заглибився в тему впровадження реєстрованих партнерств, що залишився в ній працювати.

Спершу це була робота безпосередньо з депутаткою, згодом – роль радника USAID/НДІ для міжфракційного об’єднання «Рівні можливості» у парламенті. Ми займалися специфічними темами: захистом прав жінок та ЛГБТІК+ людей. Цей шлях продовжується і сьогодні, вже в межах моєї роботи в «Точці опори ЮА».

Це був довгий шлях. Спеціального наміру працювати саме в цій сфері я не мав, але зараз уже маю експертизу та розуміння процесів. Тому продовжую працювати з питанням партнерств – якщо вже почав, треба довести справу до результату.

– А якщо говорити про шкільний вік – чи стикався ти з нерівністю?

– Я виріс у спальному районі, просякнутому духом 90–х, тому бачив і нерівність, і дискримінацію. Не скажу, що стикався з нею особисто: у моїй компанії були старші хлопці, тож мене ніхто не чіпав. Втім, я постійно стикався з безглуздими нормами, які мені не подобалися і які я хотів побороти.

– Які саме, наприклад?

– У нашій школі була обов’язковою християнська етика. Я став єдиним учнем, який написав офіційну відмову від вивчення цього предмета. Вже тоді я позиціонував себе як атеїст, і мені це було відверто нецікаво – навчання суперечило моїм поглядам на релігію та віру.

Одного разу нас змушували йти на хресну ходу. Я просто сів і не пішов. Тоді директор буквально «виставив» мене зі школи, а мій вчинок потім обговорювали на педагогічній нараді: мовляв, як я посмів так вчинити.

Ще одна історія – нам забороняли виходити на вулицю під час перерв. Мене це дико бісило: це мій вільний час, і якщо світить сонце, я хочу провести його на свіжому повітрі. Я намагався вибороти це право, і зрештою нас почали випускати. Ця боротьба у шкільні роки заклала фундамент моєї політичної свідомості: я зрозумів, що так не має бути, і діти теж мають права.

– Як ти потрапив у «Точку опори ЮА»?

– Як я вже згадував, у 2021 році організація проводила «Школу політичної участі». Я став одним із найкращих слухачів і в межах проєкту пройшов стажування у парламенті. Тоді ж познайомився з тогочасним головою ГО Тимуром Левчуком. Пізніше, під час моєї роботи в МФО «Рівні можливості», «Точка опори ЮА» була нашим ключовим партнером у питаннях реєстрованих партнерств.

У 2024 році, після завершення моєї роботи в МФО «Рівні можливості», я дізнався про вакансію керівника проєктів у «Точці опори ЮА». Це виглядало як природне продовження моєї діяльності, тому я вирішив приєднатися до їхньої команди. 

– Що для тебе сьогодні найважливіше в цій роботі? Це саме цивільні партнерства? 

– Питання реєстрованих партнерств для мене дуже особисте, адже цей проєкт – частково моє «дитя». Я вклав багато сил в адвокаційну кампанію, здійснюючи близько 90% її планування та координації.

Це не просто робота, а питання послідовності та відповідальності. Ми разом із депутатами фактично започаткували цей процес, і я хочу довести його до завершення. Якщо це вдасться, це стане важливою частиною моєї професійної історії, хоча й не означатиме фінал моєї громадської діяльності.

Але найцінніше для мене у «Точці опори ЮА» – це команда та її підтримка. Це люди, які глибоко розуміють нашу справу і готові підхопити будь–який процес навіть о другій годині ночі. Хоча ми намагаємося дотримуватися графіку, іноді трапляється й таке. Я командна людина, і для мене важливо мати опору, яку я можу координувати задля стабільних і результативних процесів.

– Я тепер зрозумів, чому тебе називають співавтором реєстрованих партнерств в Україні.

– Я дійсно є співавтором другого законопроєкту про реєстровані партнерства, оскільки ми писали його разом із Марією Клюс. До першого варіанту я доєднався вже на етапі адвокації – просто взяв на себе провідну роль, щоб скоординувати цей процес.

– Багато людей думають, що ЛГБТІК+ активізм – це лише Марші Рівності чи акції протесту. У професійних колах ми часто говоримо про адвокацію – часом тиху, часом гучну. Олеже, як твоя робота виглядає насправді?

– Те, що активізм обмежується маршами – великий міф. Насправді я не був на жодному Марші Рівності в Україні. До повномасштабного вторгнення якось не складалося, а минулого року моя позиція була такою: під час воєнного стану проводити масові зібрання без конкретних безпекових гарантій недоречно. Тому ідею того прайду я не підтримував.

Цього року ситуація інша, адже ми маємо реальну загрозу, пов’язану з проєктом Цивільного кодексу. Єдиний раз я був дотичний до ХарківПрайду у 2023 році, але як лектор – тоді захід не мав формату маршу.

– Ти не посварився з колегами через те, що не підтримав Прайд минулого року?

– Ні. Це моя позиція, і я пояснив її організаторам. У мене є власні моральні орієнтири. Якщо говорити про 2024 рік, то незадовго до проведення прайду я йшов тією ж дорогою, прощаючись із бойовою медикинею батальйону «Госпітальєри» Іриною Цибух.

Я просто не уявляв, як можу йти цим шляхом із прайдом чи плакатом. На моральному рівні це не вкладалося в голові, тому я не вийшов.

– Тож у чому полягає твоя щоденна робота як адвокаційника?

– Мою діяльність можна розділити на кілька ключових напрямів:

Стратегічне планування. Значна частина часу йде на формування стратегії, структурування планів та прописання наступних кроків і можливостей. Формування меседжів. Ми детально опрацьовуємо тези, з якими виходимо до різних аудиторій: суспільства, народних депутатів, урядовців та міжнародних партнерів. Постійна комунікація з владою. Це щоденна співпраця з нардепами, Міністерством юстиції та Офісом Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Міжнародна діяльність. Зустрічі з представниками посольств та європейськими партнерами, а також підготовка й регулярне оновлення аналітичних брифів про поточну ситуацію в Україні. Публічне представництво. Робота із запитами ЗМІ, участь у телеефірах, панельних дискусіях та експертних обговореннях, де я представляю позицію нашої організації.

– Ти став посередником між громадськістю та владою. Наскільки держава сьогодні готова говорити про права ЛГБТІК+ людей?

– Коли я починав працювати з владою у 2021 році, це була абсолютно табуйована тема. Навіть із прогресивними політиками піднімати її було вкрай важко. Прорив стався у 2023 році, коли ми змогли подати законопроєкт про реєстровані партнерства. Пам’ятаю титанічну роботу, як ми з Інною Совсун переконували колег поставити підпис. Тоді ми зібрали ще 17 підписів, але ці депутати були готові лише підтримати документ формально, а не виходити з публічною комунікацією.

Згодом ситуація змінилася. Завдяки медіа та результатам соціології, які показали підтримку прав ЛГБТІК+ людей більшістю українців, депутати почали «виходити з тіні». Вони перестали боятися реакції суспільства та хейту. Тема перестала бути табуйованою у Верховній Раді.

Сьогодні кожен депутат знає про реєстровані партнерства та наші зобов’язання перед ЄС. Позиції різні: хтось намагається протидіяти, але з’явилася цікава категорія політиків. Вони кажуть: «Мені це не подобається, але я розумію, що ми мусимо це зробити. Давайте проголосуємо швидше, щоб закрити дискусію». Таких людей багато, але, на жаль, це ще не більшість. Якби була більшість – ми б уже мали закон.

– А яка позиція уряду в цьому питанні?

– Тут прогрес очевидний. Якщо уряд Гройсмана лише давав обіцянки «на папері», то нинішній уряд, хоч і не вніс власний законопроєкт, почав активну комунікацію. Міністерство юстиції та інші відомства відкрито визнають: «Так, ми повинні це зробити».

Дійшло до того, що Мінюст офіційно критикує парламентський проєкт Цивільного кодексу саме через відсутність у ньому прав ЛГБТІК+ людей. У 200–сторінковому документі відомства близько п’яти сторінок присвячено саме цьому питанню. Три роки тому таке було неможливим. Ми маємо пряму підтримку профільного міністерства та міністерки. Наразі нам бракує лише чіткої позиції від більшої кількості депутатів та, можливо, президента, який поки висловлюється на цю тему неохоче.

– Ти також працюєш радником у Міністерстві культури. Як вдається поєднувати стільки різних ролей?

– З листопада 2025 року, після оновлення команди міністерства, я приєднався до них. Моя робота там зовсім не пов’язана з правозахистом – це інша сфера та інший спектр обов’язків. Поєднувати важко, бо фактично це дві окремі роботи. Та найскладніше – це етичний момент: важко критикувати владу, коли ти сам до неї належиш.

Це дуже хитка позиція. Я змушений постійно наголошувати, що висловлюю власну думку, а не позицію міністерства. Доводиться ретельно зважувати кожне слово, щоб не зашкодити роботі інституції чи колег. Це ситуація, в яку я загнав себе сам, і вона змушує бути набагато обережнішим у публічних висловлюваннях щодо ГО, роботи в міністерстві та особистих поглядів.

– Ти часто згадуєш Інну Совсун, але офіційно є помічником іншої депутатки – Марії Мезенцевої. Чим саме ти займаєшся в цій ролі?

– Під час роботи у МФО «Рівні можливості» я почав співпрацювати з багатьма депутатами. Марія Мезенцева оформила мене своїм помічником на громадських засадах. Я працюю з її запитами, що стосуються переважно прав ЛГБТІК+ людей, реєстрованих партнерств та інших публічних позицій із цієї теми. Ми з Інною Совсун та Марією Мезенцевою активно взаємодіємо, щоб всебічно забезпечувати права людини в Україні.

– Ти згадував про зміну позиції уряду. А чи бачиш ти зміни в самому українському суспільстві щодо ЛГБТІК+ людей?

– Мені важко дати однозначну відповідь, адже я жив лише у великих містах: Києві, Львові та Одесі. Суспільство в мегаполісах завжди прогресивніше, тому цей досвід не відображає реальну ситуацію в усій країні.

На мій суб’єктивний погляд, ставлення до теми захисту прав ЛГБТІК+ людей значно покращилося. Тут спрацювали два потужні чинники:

Відмежування від ворога. Аргумент про те, що гомофобія – це російський наратив, дійсно працює. Люди не хочуть мати нічого спільного з цінностями країни–агресора.

Європейський шлях. Ми обрали рух до ЄС, де захист прав ЛГБТІК+ людей гарантований законом. Це вплинуло на позицію багатьох: можливо, вони не стали палкими прихильниками спільноти, але принаймні почали розуміти, що дискримінація неприпустима і права мають бути рівними для всіх.

Втім, реальну картину в маленьких містечках чи селах зрозуміти важко. Там ситуація може бути кардинально іншою, а в мене немає особистого досвіду спілкування з людьми з менших населених пунктів на цю тему. Тож зміни точно відбуваються, але їхні масштаби в межах усієї країни оцінити складно.

– Які зміни в законодавстві ти вважаєш найнеобхіднішими зараз?

Велика частина нашого законодавства потребує оновлення. Виділю три ключові блоки:

Протидія дискримінації та мові ворожнечі. Зараз заборона існує лише на папері, її важко застосувати на практиці. Потрібні зміни, щоб кожен був захищений від нападів чи закликів до насильства. Це не лише про безпеку, а й про зміну культури: коли за агресію (навіть словесну) є реальне покарання, у суспільстві починає панувати повага до прав інших.

Реєстровані партнерства. Легалізувати одностатеві шлюби зараз неможливо через необхідність змін до Конституції. Тому пріоритет – законопроєкт про реєстровані партнерства. Це дасть базові права одностатевим парам, а також усім, хто хоче юридично закріпити стосунки з близькою людиною, наприклад, із побратимом в армії.

Імплементація Стамбульської конвенції. Ратифікація  –  це лише декларація про наміри. Тепер потрібно внести зміни до Кримінального та Адміністративного кодексів, щоб реально захистити людей від домашнього насильства. З огляду на сотні тисяч заяв щороку, ця робота є критично важливою.

– Зараз я бачу унікальне «вікно можливостей». Нинішнє скликання парламенту, попри все, є найпрогресивнішим в історії України: вони відкрили ринок землі, легалізували медичний канабіс та ратифікували Стамбульську конвенцію. Багатьом депутатам уже не страшно голосувати за складні реформи, бо вони не тримаються за рейтинги чи продовження політичної кар’єри.

Якщо ми, як правозахисна спільнота та наші європейські партнери, не проґавимо цей момент, ми отримаємо прогресивну країну з реєстрованими партнерствами та дієвим захистом від дискримінації та насильства.

Однак, на мою думку, наступний парламент буде максимально консервативним. Це видно по соціології та симпатіях до лідерів певних партій. Якщо ми не проведемо зміни зараз, вікно можливостей закриється щонайменше на п’ять років, і невідомо, чи відкриється воно знову.

Майбутнє України через 10 років залежить від рішень, які ухвалюються сьогодні. Або ми підемо шляхом Естонії, яка за десять років після партнерств легалізувала шлюбну рівність, або шляхом Словаччини чи Угорщини, де все розвернулося в зовсім інший бік.

– Олеже, ми багато говоримо про парламент. Чи бачиш ти себе в наступному скликанні народним депутатом або хоча б кандидатом?

– Це хороше питання. Ще два роки тому я б однозначно відповів «так» — це було моє бачення подальшої кар’єри. Але зараз, після тривалої роботи у цій сфері та сильного вигорання, я не впевнений, чи готовий пов’язувати життя з професійною політикою.

Можливо, я захочу піти у приватний сектор, «видихнути» і просто забезпечити собі стабільне життя без постійного стресу. Справжня політична робота — це не просто натискання кнопки, а величезна відповідальність і колосальний тиск. Ти постійно під прицілом суспільної уваги, кожен твій крок аналізують, і це дуже виснажує психологічно. Поки що я не знаю, чи готовий жертвувати своїм здоров’ям та часом заради цього.

– Дякую за чесну відповідь. Що б ти сказав молодим ЛГБТІК+ людям, які бояться бути собою у світі, де не всюди безпечно бути відкритими?

– Подивіться навколо: у великих містах та обласних центрах зараз можна жити цілком комфортно, попри погляди інших. Сьогодні середовище набагато прогресивніше, ніж було ще 10 років тому. Молоде покоління має великий шанс показати себе такими, якими вони є, і вони вже це роблять.

Мій досвід стосується переважно великих міст, але там ви дійсно можете бути собою. У більшості випадків ви не стикнетеся з дискримінацією, а якщо навіть виникнуть проблеми – завжди є організації, готові допомогти. За останні кілька років Україна стала значно комфортнішою для ЛГБТІК+ людей. Ми бачимо цілу хвилю камінг–аутів: люди не бояться проявляти себе в різних сферах (окрім, хіба що, політики – там ситуація дещо інша).

Дивіться на своє оточення: якщо воно дозволяє вам бути собою – будьте. Не марнуйте свій час, бо його в нас може бути замало.

Інтерв’ю підготував Сергій Харчук 

Цією цитатою з бородатого шкільного анекдоту я починаю 90% своїх роз’яснень питання фемінітивів у сучасній українській мові.

Якщо ви не чули цього анекдоту, то доповідаю, що в ньому вчителька забороняє Вовчику лаятися, вживаючи слово «дупа», бо, мовляв, такого слова нема, а Вовчик дивується: «Як же так, дупа є, а слова нема?».

В колотнечах навколо фемінітивів мене завжди найбільше дивував саме той факт, що п’ятикласник Вовчик розуміє засадничий принцип мови, а дорослі дяді й тьоті досі вважають, що депутатка є, але слова такого нема. 

Адже основною функцією мови є передавання інформації, бажано максимально точне, від однієї людини до іншої. 

Що сказав би світило аналітичної філософії Людвіг Вітгенштайн, якби дізнався, що, маючи слово «комікеса» або навіть лаконічніше «комічка», ми досі послуговуємося покручами-гермафродитивами на кшталт «жінка-комік» або безсовісно обманюємо слухачів, кажучи, що жінка Світлана Ігорівна є директором? 

В українській мові природним є вживання слів на позначення жінок не лише в родових стосунках, але й у професіях, званнях, титулах і посадах, то чому ж так вороже сприймають фемінітиви?

Як, для прикладу, ось у цьому фрагменті гумористичного шоу, де коміки всерйоз розганяють «мене смішить депутатка» і «діпутатка звучить як прастітутка» (посилання в коментарях). 

А сталося це так: коли чоловіки більше не могли фізично стримувати жінок від участи в суспільному житті, навчанні, доступі до влади тощо, то почали саботувати цей поступ морально. І саме в цей момент фемінітиви з питання суто лінгвістичного перетворилися на питання політичне. 

Саме тоді, коли жінки перестали «вміщатися» у швачок, прибиральниць та медсестричок, а захотіли бути й директорками, професорками і депутатками, почалося цькування.

Поясню конкретніше. Ще у 1861 році жінки в Україні отримали дозвіл вчених рад Київського і Харківського університетів ставати слухачками університетських курсів і здобувати вищу освіту. Але вже у 1863-му цей дозвіл був скасований через… масові протести студентів-чоловіків проти того, щоб із ними навчалися жінки. Заборона тривала аж до 1905 року. 

Однак після цього жінки все ж таки почали вступати в університети, здобувати вчені ступені, а з часом отримали змогу ставати депутатками, директорками, керівницями, лікарками і так далі. 

Не всі, а найнаполегливіші, звісно, бо спротив досі шалений. І ось коли серед усіх директорів з’являється директорка, серед доцентів — доцентка, серед лікарів — лікарка, у дядьків починає підгоряти конкретно. До наявности в закладі «студентки» вони вже ставляться поблажливо і навіть доброзичливо, якщо студентка симпатична. Втім перехід цієї самої студентки у статус професорки — вже особиста образа.

І оскільки позбутися жінки у своїх рядах вони не можуть, то починають її цькувати. Брудні коментарі, намагання змусити варити каву і мити за всіма посуд, ігнорувати її експертизи і, звісно, використовувати фемінітиви у зневажливому тоні.

Покоління за поколінням жінки б’ються об скляні стелі і виживають у «чоловічому світі», а в процесі й самі звикають до того, що все «жіноче» — погане. Кожна успішна жінка середини ХХ століття сприймається як виняток, як «мужик у спідниці». Та й сама в ході боротьби починає вважати себе більше чоловіком, аніж жінкою. Адже тепер вона також частина вищої касти, кращої категорії людей, не те що якісь там «вчительки» чи «лікарки». Вона заслужила право гордо називатися лікарем і вчителем вищої категорії.

У мене нема питань до жінок тогочасних, бо їхній шлях і так був непростий, потребував сил, тому на боротьбу за загальну жіночність енергії не вистачало. Питання до сучасників і сучасниць, людей, які, живучи в світі абсолютно реальних депутаток, журналісток, професорок, науковиць, математикинь і президенток, все ще вважають, що таких слів немає. А якщо і є, то це щось образливе і смішне.

Мої колеги коміки (тридцятирічні дядьки) на розгонах абсолютно щиро регочуть над словом «депутатка», порівнюючи його зі словом «проститутка». І навіть не почуваються при цьому ідіотами. І абсолютно не рефлексують з приводу того, чому ж вони, сучасні чоловіки, вважають фемінітиви образливими, кострубатими, хоча вже давно не сперечаються з тим, що жінки повноправно і якісно ввійшли у всі сфери суспільного життя. 

Це упередження не поєднується в їхніх головах ані з логікою, ані хоча б із сором’язливою спробою осмислення, тому що це інтроєкт — всмоктана з молоком матері (чи жінки-батька, якщо вже так склалося) зневага до фемінітивів (і жінок).

Утім, коли я дивлюся на цей сумний рилз, то думаю не про те, що погано називатися фемінітивом, а про те, що для дорослих людей, не здатних до простих когнітивних дій, як-от аналіз емпіричних доказів, є дуже влучний (привіт вам, пане Вітгенштайн) маскулінітив «дурень».

Феміністки в усьому світі завжди захищають тих, котрі постраждали від сексуального насильства. Ми напрацювали глибоку теоретичну базу, щоб викривати звинувачення постраждалих. Ми сформували чутливу мову, щоб надавати постраждалим турботу і підтримку. Ми боремося за справедливість та зцілення для кожного, хто зазнав насильства.

Але як так вийшло, що коли постраждалою стала не людина, а країна, то про всі ці напрацювання вмить забули?

Хоч міжнародне право однозначно визнає напад росії на Україну як невиправдану агресію, масштаби звинувачення України як жертви в цій ситуації просто вражають.

Суть віктимблеймінгу завжди однакова. І тримається вона на трьох стовпах.

Перший: страшно уявити, що подібне може трапитися з вами чи вашими близькими, тому психологічно легше звинуватити жертву, що вона поводилася «неправильно». За цим стоїть неозвучене переконання: якщо поводитися «правильно», все буде гаразд.

Другий: підтримка постраждалих потребує зусиль та сміливости, оскільки пов’язана з ризиками для власної безпеки.

Третій: соціальна структура — патріархат, расизм чи імперіалізм, яка позбавляє пригноблену групу прав, зокрема права на справедливість і права говорити від свого імені.

Найбільше мене дивує те, що феміністки в різних країнах не провели очевидних паралелей між віктимблеймінгом і тим, як говорять про напад росії на Україну. Ці паралелі важко не помітити, але вони все одно здебільшого залишаються невидимими.

Я хочу їх підсвітити.

Приклади, наведені в цьому есеї, базуються на тому, що ми з колегами та друзями особисто чули від людей у різних країнах — нерідко освічених, з академічним досвідом, феміністичними поглядами та щирими намірами.

Це сімейна справа

Війна росії проти України почалася в 2014 році з анексії Криму і частин Донецької та Луганської областей. РФ намагалася це приховати: вводила війська без розпізнавальних знаків, а згодом організовувала так звані референдуми на окупованих територіях. Їхні результати міжнародна спільнота не визнала. Водночас масштабна російська пропагандистська машина просувала тезу про нібито громадянську війну в Україні. Це пояснення виявилося дуже зручним, бо дало змогу міжнародній спільноті відкладати реакцію на порушення суверенних кордонів і продовжувати прибуткову торгівлю з росією.

Це так, ніби ви вночі чуєте крики з сусідньої квартири і розумієте, що там б’ють і ґвалтують жінку, але ваш сусід — поважна, заможна людина, з якою однаково ризиковано конфліктувати і вигідно співпрацювати.

Зрештою, ви та інші сусіди починаєте висувати припущення, що там відбувається насправді: може, вона сама погоджується на таке жорстоке поводження або навіть хоче цього.

Зґвалтування, яке пережила Марія

Ми недооцінюємо масштаб і системність гендерно зумовленого насильства частково тому, що в мові воно подається як таке, що «стосується» жінок. У новинах читаємо: жінку домагалися, побили, вбили, зґвалтували або вона заявила про насильство і звинуватила чоловіка. І лише після вироку суду стає очевидно, що такі люди, як Гарві Вайнштейн, є серійними ґвалтівниками та кривдниками.

Насильство треба пов’язувати не з тими, проти кого його чинять, а з тими, що його чинять. Воно має бути пов’язане з іменами кривдників, а не жертв.

Згадайте газетні заголовки — «Український конфлікт», «Українська війна», «Війна в Україні». Навіть «російсько-українська війна» трапляється рідко. А правильне визначення цієї війни — «війна росії проти України» — настільки рідкісне, що, ймовірно, ви бачите його вперше, якщо ви не з України.

Що вам відомо про останні війни росії?

Вони тривають уже протягом останніх 30 років, але ви, напевно, читали про них під іншими назвами:

• 1990–1992 — війна в Придністров’ї;
• 1992–1993 — війна в Абхазії;
• 1994–1996 — Перша ічкерійська війна;
• 1999–2009 — Друга ічкерійська війна;
• 2008 — війна в Грузії;
• 2015–2024 — війна в Сирії;
• з 2014-го — війна в Україні.

Ми бачимо жертву, але кривдник залишається невидимим.

Усі ці війни об’єднує одна річ, яку навряд чи можна зрозуміти з медійних заголовків: їх розпочала і веде росія.

Можливо, якби в 2014 році світові медіа прямо назвали це тим, чим воно було насправді — ще однією війною росії, реакція міжнародної спільноти була б іншою, росію можна було б зупинити одразу.

Не треба було його провокувати

Це мій улюблений аргумент. Ним зазвичай оперують ті, що вважають себе дуже освіченими, розумними. Ми з українськими феміністками не раз змушені були слухати тонни «вестплейнінгу» про геополітику. Про те, що Україна занадто прагнула до НАТО, надто активно рухалася в бік європейських цінностей і членства в ЄС, недостатньо «цінувала» російську мову та культуру. І взагалі була занадто незалежною.

Якби західні феміністки мусили слухати від колег (так, між іншим, у ввічливих розмовах на фуршеті наукової конференції), що жертва була в занадто короткій спідниці, пішла не тією вулицею чи наважилася відмовити залицяльнику, вони б точно вибухнули від люті та «скасували» кожного, хто звинувачує жертву.

Українці та українки змушені мило всміхатися і шукати аргументи, навіть коли хочеться просто кричати. Бо якщо ми дозволимо собі праведну лють, нас лише поблажливо поплескають по плечу і назвуть емоційними, травмованими жертвами, від яких не варто чекати раціональности. А відтак підуть говорити з іншими колегами — тими, що «мають холодну голову» і «розуміють», яка ж це велика ідея, що Україна не мала «провокувати» війну росії своєю «короткою спідницею».

Можливо, зараз ви думаєте, що це маніпуляція, що НАТО не можна порівнювати зі спідницею. Але якщо ми визнаємо, що жінка має право жити так, як вона хоче, і що ніхто не має права порушувати її межі, то чому раптом усе змінюється, коли мовиться про країну?

Він має на це право

Ну він же її чоловік. Вона ж «його». У багатьох країнах зґвалтування в шлюбі досі не визнається злочином. Феміністкам зазвичай не треба пояснювати, що чоловік не має жодних прав на жінку незалежно від того, які між ними стосунки.

То чому раптом Україна почала «належати» росії? Тому що її окупували ще з XVII століття? Через російські міфи про «три братні народи», які так любить путін? Як би росія не намагалася нав’язати ідею своєї «законної сфери впливу», її не існує, допоки інші її не визнають, не погодяться з тим, що чоловік має право власности на дружину. Я сподіваюся, що світ і надалі послідовно відкидатиме насильство, яке маскується під право.

Це не жіноча справа

Феміністки по всьому світу виступають проти викрадень жінок і так званих убивств честі, і ніхто навіть не подумає погодитися з тим, що тіло жінки — це поле бою між чоловіками.

Я ніколи не чула терміна «проксі-зґвалтування», зате не раз чула про «проксі-війну», мовляв, Америка воює з росією руками українців, а США і росія ведуть війну одна проти одної (чомусь саме на території України).

Якщо звернутися до статей і виступів путіна, він прямо говорить: українського народу не існує, ця територія — російська, а його мета — захопити її та знищити кожного, хто вважає себе українцем. Він хоче стерти українську мову, культуру та ідентичність.

Саме це росіяни роблять на окупованих територіях: закривають українські школи, спалюють українські книжки, забороняють українську мову. Вбивають, ґвалтують, катують. Дивна якась «війна із США», чи не так?

І саме так у війні використовують зґвалтування — як інструмент знищення народу на біологічному рівні. Не просто, щоб завдати болю і страждань, а щоб змінити генетичний склад населення.

І скільки б тих «проксі» не чіпляли до війни або зґвалтування, це все одно злочин, який потрібно зупинити і покарати за нормами міжнародного права.

Чому вона просто не погодилася?

«Чому б вам просто не віддати їм землю?»

«Їй просто треба було це витерпіти».

«Ми б погодилися на окупацію і нічого не робили».

«Ну розвела вона ноги раз — і що? Нічого страшного».

«Вам треба просто віддати території — і він заспокоїться».

«Їй потрібно погодитися на секс — тоді це не буде зґвалтуванням».

Одна половина цих фраз є абсолютно неприйнятними в цивілізованому суспільстві. Другу половину українці чують постійно.

Будь-яка спроба захиститися лише погіршує ситуацію

Ви не зможете перемогти, бо росія занадто велика. Тож вам треба здатися щонайшвидше. Не «ескалуйте» обороною.

Цієї позиції дотримуються й деякі феміністки, активно закликаючи припинити постачання зброї Україні.

Мені як жінці боляче це чути. Чоловіки, як правило, фізично сильніші за жінок. У фізичній сутичці жінкам украй важко себе захистити. То що, нам усім просто «розвести ноги» й розслабитися?

Ми запровадили права, закони, суди та поліцію, щоб на вулицях не діяло право сильного. З тією самою метою ми створили міжнародне право. То чому ж ми не захищаємо його разом?

Вона цього не варта

«Українці — нацисти, нецивілізовані та корумповані».

«Вона — наркоманка, алкоголічка і “шльондра”».

Уся феміністична теорія говорить прямо: ніщо з цього не може бути виправданням насильства. Проблеми і недоліки кожного суспільства варто обговорювати. І ми це робимо. Ідеальних суспільств не існує. Втім, такі розмови не мають підміняти — особливо на міжнародному рівні — обговорення причин насильства чи слугувати його виправданням.

Він також жертва

Звісно, ми можемо обговорювати те, що ґвалтівники також є жертвами токсичної маскулінности. Але чи так само часто ви радите людям, які пережили зґвалтування, жаліти свого кривдника, як радите українцям співчувати росіянам?

Чи ви садите жертву і ґвалтівника за один стіл просто під час нападу і поблажливо дивитеся, як вони «гарно-мило» сидять поруч?

Чи ви пропонуєте жертві подумати про матір ґвалтівника — про те, як їй буде боляче, коли він сидітиме у в’язниці?

Насправді це і є реальність: жертв про це питають. Їх просять пожаліти «молодого хлопця», не псувати йому життя. І це ж нас, феміністок, шалено обурює, правда?

Пушкін — не путін

Мені розриває серце, коли я думаю про всіх жінок, яких скривдили Дональд Трамп, Гарві Вайнштейн та інші відомі мерзотники. Що вони відчували щоразу, коли їхній кривдник з усмішкою давав інтерв’ю на камеру, оточений повагою, успіхом і можливостями?

Український запит на скасування російської культури натрапляє на нерозуміння. Мало хто усвідомлює, що століттями вона слугувала димовою завісою для російських злочинів. Поки Лева Толстого і Федора Достоєвського видавали і перекладали мовами світу, літературу народів, поневолених росією, просто не публікували. Поки ці автори формували образ «загадкової російської душі», ті, що могли б говорити про геноцид своїх народів, були змушені мовчати і йшли у забуття.

Тож коли Кирило Серебренніков у 2025 році поставив «Бориса Годунова» в Нідерландській національній опері, це було не просто культурною подією. Це було запереченням права всіх жертв розповісти свої історії.

Кожен вибір важливий

Я дописую це есе в день, коли Трамп зустрічається з путіним на Алясці. Кажуть, його зустрінуть із почестями і розстелять перед ним червону доріжку. Жахливий воєнний злочинець, кривавий диктатор, який убив мільйони людей, викрадає українських дітей і бомбардує мирні міста, усміхатиметься в камери.

Мене не полишає думка, що росію можна було зупинити.

У 2008 році на саміті НАТО в Бухаресті Україна і Сакартвело (Грузія) сподівалися отримати запрошення до Плану дій щодо членства, проте їм відмовили. Члени Альянсу боялися, що це може спровокувати росію.

Менш ніж за чотири місяці (в серпні 2008-го) росія здійснила повномасштабне військове вторгнення в Грузію.

У 2014 році, коли росія анексувала Крим, західні санкції виявилися слабкими. Газопроводи «Північний потік» не переставали працювати, дозволяючи росії заробляти мільярди на продажі газу, щоб фінансувати майбутню велику війну проти України.

Кожна спроба задобрити росію призводила до того, що вона захоплювала все більше і більше. Але, здається, ніхто не виніс уроків із очевидного. Від 2022 року Україна змушена буквально випрошувати зброю. Нам казали, що не буде ні танків, ні літаків, ні далекобійних ракет. І хоча нарешті все це дали, було втрачено дорогоцінний час і, що найважливіше, людські життя.

Затримка у наданні допомоги не мала стримувального ефекту для росії. Вирішальним чинником став героїзм українських військових — людей, які не є спеціально виведеними істотами з планети Марс, а нашими чоловіками, дружинами, братами, сестрами, колегами, вчительками, музикант(к)ами, юрист(к)ами, тими, з ким ми перебували пліч-о-пліч у цивільному житті.

Нарешті стало очевидно, що росію не можна «спровокувати» зброєю, так само як ґвалтівника не можна спровокувати зовнішнім виглядом. Лише сила здатна зупинити і одного, і другого.

Сила зброї, права, солідарности і слова. Адже слова формують наше мислення і визначають наші дії.

А що, якби впродовж останніх 30 років медіа називали ці війни російськими незалежно від того, проти кого їх вели? А що, якби замість розмов у стилі віктимблеймінгу про те, що Україна «спровокувала» росію, світ говорив тільки про незаконну агресію і про те, як її зупинити? А що, якби замість страху перед агресором ми намагалися покарати його і захистити слабких, показати всім потенційним кривдникам, що вони отримають те, на що заслуговують? А що, якби постраждалі мали довіру і змогу розповісти свої історії?

Не знаю, яку політику умиротворення підготував Трамп цього разу для росії, але знаю, що непокаране зло завжди повертається. І знаю, що солідарність та навіть невеликі кроки здатні змінити світ.