Принизливі сексистські висловлювання українських політиків різних рівнів — досі непоодинокі випадки для української політичної культури. Так, треба визнати, що з часом їх дедалі менше. Мало того, щойно вони здобувають розголос і стають відомими широкій публіці, їх одразу піддають нищівній публічній критиці й осуду, і критика ця щоразу масовіша і впливовіша. Суспільство краще ідентифікує прояви сексизму й рішучіше їх засуджує. Це може свідчити, що ми поступово відходимо від традиційних патріархатних установок, а егалітарні погляди дедалі міцніше закріплюються на рівні суспільної норми.

Імовірно, тому менше політиків вдаються до відкритого ворожого сексизму. А проте серед депутатів і державних службовців різних рівнів ще існують ті, хто в завуальованій формі, під прикриттям «добрих намірів» висловлюють тези, що їх можна ідентифікувати як «доброзичливий» сексизм. Зрештою, досі є поодинокі політики, які не соромляться своєї сексистської позиції і дискримінують жінок в агресивній ворожій формі.

Після того як сексистський коментар чи вчинок потрапляє в ТікТок або новинні стрічки українців/-ок і набирає поширення, цікаво спостерігати за реакцією головного героя-сексиста. Тут простежуються різні стратегії — від самозахисту й виправдань до активної атаки, що супроводжується новими сексистськими перлами. Реакція сексиста на звинувачення його в сексизмі — основний предмет дослідження.

Зазвичай ця реакція дозволяє краще зрозуміти, наскільки глибокі переконання автора в правильності своїх слів і вчинків. Ще вона допомагає зрозуміти, що автор думає про явище, у якому його звинувачують. Логічно припустити, що ті, для кого критика була достатньо переконливою, а звинувачення справедливими, принаймні визнають, що помилилися, і вибачаться. Натомість ті, хто твердо дотримується своїх сексистських переконань і вірять у їхню правильність, будуть боронити свою позицію до кінця і не вбачатимуть у своїх діях / словах проявів сексизму.

За допомогою цього підходу можна буде припустити, як (не) розуміють і трактують явище сексизму ті, хто до нього вдається. Звичайно, це дослідження не претендує на репрезентативність, тому його результати й висновки недоречно поширювати на весь український політикум. Розглянемо тут лише найяскравіші випадки сексистських висловлювань і дій за останні кілька років.

Квіти як «дружній жест» вибачення за сексизм

Перший аналізований випадок стався незадовго до повномасштабного російського вторгнення. 3 лютого 2022 року, виступаючи на пленарному засіданні Київради, народний депутат України від партії «Слуга народу» Микола Тищенко назвав одну з колег «дівчинкою, яка посміхається під час війни». 16 лютого постійна комісія Київради з питань регламенту скликала засідання^[1] з приводу порушення кодексу депутатської етики. Тищенка (або його представника) запрошували взяти участь у засіданні «і офіційно, і публічно». Особисто нардеп не з’явився, участь у засіданні взяв його помічник. За дорученням Тищенка «задля запобігання будь-яких політичних спекуляцій» він передав букет депутатці Дінарі Тарлан, хоча за словами голови комісії, звернення адресувалося іншій депутатці.

На питання, чи вважає він цей вислів таким, що містить дискримінаційний характер, помічник Тищенко відповів:

«Я не був присутнім на засіданні. Ну, якщо це вислів до зали, якщо ми не можемо встановити, до кого було висловлювання, він міг сказати “жінка”, “пані”, “дівчино”. Він звернувся, я так вважаю, це не порушення. Це як “пан”, “хлопець”. Пан Тищенко дуже поважає жінок, усі це знають, весь Київ це знає, як він поздоровляє всіх».

З цієї відповіді випливає, що нардеп не вбачає у своєму висловлюванні ознак сексизму і не визнає, що був неправим. Голова комісії ще раз уточнив, чи вважає пан Тищенко вислів «дівчинка, яка посміхається» дискримінаційним, на що його представник чітко відповів, що не вважає.

Згодом висловилася й помічниця Тищенка пані Евеліна, яка брала участь у засіданні. Вона теж не побачила в цьому вислові нічого образливого:

«Такий жест не є конфліктним чи якимось висміюванням, як питаються знов спекулювати деякі представники Київської міської ради. Я як дівчина також точно можу завірити, що це не є образливим і Микола Миколайович в жодному разі не мав нічого поганого і не порушував, я впевнена, ніякої політичної етики».

Іронічно, що пані Евеліна спробувала змінити фокус обговорення і звинуватити в порушенні депутатської етики всіх депутатів Київради, які нібито шуміли під час виступу Тищенка:

«Але в той же час я вважаю, що, можливо, слід розглянути порушення політичної етики: коли виступає народний депутат, а інші депутати Київської міської ради шумлять, зневажаючи відносяться, це було дуже голосно. Я вважаю, що це дійсно неповага один до одного. Можливо, шум не регламентується, звісно, але є якісь невербальні правила, які, я вважаю, були порушені. Тому цей жест з квітами — це виключно дружний жест до пані Дінари».

На питання, чи вважає вона особисто висловлювання Тищенка образливим, пані Евеліна відповіла, що ні:

«Для мене як для громадянки України та для жінки це не є образливим, тому що я вважаю, що в тому сенсі жодної образи не було. Микола Миколайович у жодному разі не хотів нікого образити, тому що він поважно відноситься до кожної людини, відповідно до будь-якого свого колеги чи колезі, тож ні».

Ще цікавіші роздуми помічниці про ситуацію з гендерною рівністю в Україні, які вона озвучила, відповідаючи на питання про те, що таке дискримінація за ознакою статі і сексизм. Пані Евеліна переконана, що в Україні таких явищ просто не існує і нам із цим неймовірно пощастило:

«Я вважаю, що, мабуть, ми всі розуміємо, що в нашій країні взагалі це дуже рідко зустрічається, коли дискримінують жінок чи чоловіків за статтю чи якимись іншими… ну, нам, мабуть, пощастило, але в нашій країні це не развито. У нас дуже велика жіноча квота, до усіх жінок відносяться дуже відповідно, відповідально і з повагою. Тому я вважаю і дуже пишаюсь, що в нашій країні такого немає, я з таким жодного разу не сталкувалась».

Засідання постійної комісії Київської міської ради з питань регламенту, депутатської етики та запобігання корупції. 16 лютого 2022 року

Координаторка секретаріату МФО Київради «Київ — за рівні можливості» зазначила, що МФО підготувало заяву від 56 депутатів і депутаток, які до нього входять, про те, що вони категорично засуджують таку поведінку і вважають її неприйнятною не лише в стінах Київради, а й узагалі в політичному просторі України. Вона закликала підтримати заяву МФО і наголосила на важливості особистого вибачення від депутата через публічну заяву.

У результаті комісія проголосувала за те, щоб:

1) визнати неприпустимість будь-яких заяв дискримінаційного характеру від осіб, які беруть участь у засіданнях Київради;

2) засудити заяву Тищенка та рекомендувати керівництву Київради звернутися до Тищенка в разі, якщо він ще братиме участь у засіданнях Київради, щоб він вибачився перед Київрадою й окремими депутатами;

3) рекомендувати керівництву Київради застосовувати норму про негайну зупинку виступу в разі відповідних дискримінаційних заяв.

Після цього засідання більше жодних особистих вибачень з боку народного депутата не було. Загалом ця ситуація дуже вдало демонструє, що сексистське висловлювання Тищенка — це зовсім не випадковість чи невдала комунікація, про яку він щиро шкодує. Судячи з того, що говорили на засіданні комісії його помічники, які представляли його погляди, Тищенко так і не зрозумів, що не так із його словами. Подарунок, переданий від нардепа, нагадує радше «добрий жест» з його боку, щоб акуратно згладити гострі кути і не допустити публічного розголосу ситуації, що може негативно вплинути на його репутацію.

«Щирі вибачення за щирі враження у неприйнятній формі»

Дещо інша стратегія поведінки сексистів простежується в ситуації з Олександром Корнієнком і Давидом Арахамією, яка, на відміну від попередньої, вельми поширилася в мережі. Голова партії і керівник фракції «Слуга народу» обговорювали колегу Ірину Аллахвердієву і вдалися до очевидного сексизму. Це транслювалося в прямому ефірі в ютубі, тому ситуація швидко набрала масового розголосу, а політиків різко розкритикували.

Яка ж реакція головних героїв-сексистів? Того самого дня Корнієнко написав у фейсбуку^[2] пояснення й вибачення та навів кілька аргументів на свою користь.

  
Перший допис Олександра Корнієнка про сексистські висловлювання

По-перше, він обрав самозахист і заявив, нібито запис змонтовано, фрази вирвано з контексту, а прізвище колеги не має жодного стосунку до того, про що йшлося в приватній розмові. Незалежно від його змісту сам факт виправдання вказує, що політик усвідомлює: такі висловлювання не знайдуть підтримки серед електорату. Тому він не намагається захистити свої переконання, а одразу їх зрікається.

По-друге, у цьому дописі він від свого імені і від імені Арахамії висловлює «щирі вибачення», бо розуміє, що «певні фривольні слова могли образити людей, зокрема жінок». На завершення, після виправдань про «специфіку мови», Корнієнко закликає спільноту соцмереж «судити по справах, а не по словах» і наголошує, що його законодавчі ініціативи свідчать, що він і надалі прибічник «справжнього рівноправ’я між жінками і чоловіками, зокрема в політиці».

Наступного дня Корнієнко зробив ще один крок — записав відеозвернення^[3] під назвою «спробую поставити крапки в історії з моїми недоречними розмовами». З перших секунд помітно, що його аргументи за добу дещо змінилися: тут він вибачається перед колегою за «ту першу невелику, коротку частину розмови, де я з Арахамією обговорюю свої враження, власне, від її вроди, краси, але в абсолютно неприйнятній формі». Депутат зізнається, що не мав нічого поганого на думці, а такі слова — його щирі враження від зовнішности колеги. І заявляє, що наступна частина розмови стосується не Ірини, а Тетяни Домбровської, яка вразила Корнієнка «своєю енергією, запалом». Тут він так само визнає, що форму для цього обрав неприйнятну й часом образливу, що справді може сприйматися як сексизм. На завершення Корнієнко визнає: «Я собі дозволив сексистські висловлювання, дискримінаційні, неповажні, за що я приношу щирі вибачення».

Як бачимо, стратегія цього політика відрізняється. На відміну від Тищенка, не готового визнати, що вдався до сексизму, Корнієнко до цього все-таки приходить. Так, не одразу. Перший пост нардепа — це радше інфантильне виправдання й незграбні спроби зняти із себе відповідальність та перекласти її на монтаж. Однак дуже швидко чи то під тиском суспільного осуду, чи то зі страху за своє політичне майбутнє депутат публічно визнав, що його висловлювання містили ознаки сексизму, і вибачився за них. Відповідно до запропонованої класифікації стратегій поведінки, перша реакція ближча до другої стратегії (виправдання, спростування), а реакція на другий день — до першої (визнання, вибачення).

Сексисти, які цього не приховують

Хоч як не хочеться знову говорити про Арестовича, але кожна його реакція на обвинувачення в сексизмі вдало й наочно демонструє третю модель поведінки сексистів-політиків. До цієї категорії належать ті, кого можна описати фразою «Так, я сексист і я цього не соромлюсь». Колишній позаштатний радник Офісу президента Олексій Арестович торік став лауреатом антипремії «Сексист 2022» і, як видно з його реакції, пишається цим.

  
Реакція Олексія Арестовича на його лідирування в антипремії «Сексист року»

Ні разу після своїх чисельних сексистських висловлювань і публічної критики вслід їм Арестович навіть не намагався спростувати сказане, виправдатися чи заперечити. Очевидно, що про публічні вибачення навіть не йдеться. Він твердо стоїть на своїй позиції і зазвичай реагує черговим сексистським висловлюванням. Такий тип поведінки свідчить, що, по-перше, герой щиро переконаний у правильності своїх поглядів і готовий наполегливо їх обстоювати; по-друге, він використовує ярлик сексиста як частину свого образу, невилучний атрибут його персони.

Публічні сексистські заяви Олега Ляшка і його реакція на звинувачення в сексизмі — ще один приклад цієї стратегії. Наприклад, 2019 року Ляшко з трибуни Верховної Ради звернувся до народної депутатки Альони Шкрум:

«Коли я дивлюсь на вас — чудову, молоду, розумну, яка виходить сюди і доповідає закони про державну службу і про місцеве самоврядування, у мене до вас одне питання: Ви хоч день працювали в державних органах чи в органах місцевого самоврядування?»

Безперечно, така риторика дискредитує депутатку, вона сексистська і неприпустима в стінах найвищого законотворчого органу України. На це депутату вказала Ірина Геращенко і закликала говорити предметно про законопроєкти, «а не про вік, стать, красу чи некрасу представниці парламенту». Відповідь Ляшка дуже добре ілюструє, як він розуміє сексизм:

«Шановна колега — молода, розумна, красива, якщо це сексизм, якщо це образа, якщо я маю вибачитися за ці свої слова, тоді я не розумію, у якому світі ми живемо. Що я їй мав сказати — відьма стара чи що?»

Така відповідь засвідчує, що нардеп узагалі не добачає проблеми у своїх словах. На відміну від Тищенка чи Арахамії, які ніби намагалися зробити крок назустріч, недолуго вибачаючись, чи крок назад, зрікаючись своїх слів, Ляшко не розуміє причин звинувачення і всіляко намагається атакувати у відповідь.

Така його поведінка спостерігається не вперше. Кілька років до того Ляшко вживав фемінітиви з глузуванням («віцеголовиха»), навмисне перекручував прізвище депутатки («Клімпуш… Цицькадзе») і жодного разу не вибачався за це. Тобто нардеп аж так переконаний у правильності своєї позиції, що його не лякає навіть ризик суспільного осуду. Або ж він, як і Арестович, свідомо використовує сексизм як частину свого політичного образу.

Із недавніх випадків — реакція міського голови Луцька Ігоря Поліщука на флешмоб «День навпаки» в одній зі шкіл міст. На оперативній нараді 5 червня мер заявив, що «коли особа чоловічої статі одягає жіночий одяг — це збочення». У відповідь один із присутніх на нараді прокоментував:

«Тенденції до зміни одягу жінок на чоловічий… це пішло, здається, з Європи. Якісь певні моменти є в нас упущені під час ковіду, тому що дистанційне навчання зробило свої певні висновки, і таким чином десь впроваджувалось в закладах освіти такі дні щодо зміни одягу статі чоловічої та жіночої. Але так скажу, що ці тенденції, кажуть, має своє підґрунтя, підтекст. Щодо 24 школи це день гендерної рівности, який акцентував увагу на те, щоб діти підтримували одне одного в оцій частині гендерної рівности, чоловіки, жінки і так далі. Але розумієте, що з контексту було вирвано оці сюжети переодягання дітей…»

Оперативна нарада в міськраді Луцька

Так, це не назвеш рішучим обвинуваченням мера в сексизмі. Відповідь із залу — це радше невпевнені спроби чи то виправдати адміністрацію школи, звинувативши пандемію, чи то пояснити «європейське» походження цінностей гендерної рівности. Однак для цього дослідження набагато важливіші реакція і відповідь міського голови. Він заявив:

«Ці цінності, ці тенденції — вони для нас чужі. Це не наші цінності, це не наші тенденції. В нас християнське місто, і в нас місто нормальних цінностей. Це не наші тенденції, запам’ятайте це».

Тобто Поліщук теж навіть не намагається виправдатись чи тим паче вибачитися за свої сексистські твердження — він упевнено захищає свої переконання про «традиційні цінності».

Сексисти, які «не помічають» звинувачень у сексизмі

Нарешті ще одна модель поведінки політиків, яких звинувачують у сексизмі, — це відсутність будь-якої реакції на ці звинувачення. Тих, хто належить до цієї категорії, мабуть, найбільше. Серед наочних прикладів згадаємо прояв «доброзичливого» сексизму від міського голови Львова Андрія Садового, коли він звернувся до депутаток: «Дівчатка, не сваріться». Його колеги заявили^[4], що такі звертання неприпустимі і Садовий повинен публічно вибачитися. Однак жодної дальшої комунікації: чи визнання своєї помилки, чи вибачення, чи пояснень — від міського голови не було.

Показовий приклад ворожого сексизму — комунікація міського голови Дніпра Бориса Філатова. Мер не раз дозволяв собі мізогінні образливі коментарі в соціальних мережах і ніяк не реагував на критику та звинувачення в сексизмі. Наприклад, у коментарях під постом А. Горба Філатов звертався до коментаторки «екзальтована “тьолачка”», яка дає поради «здалеку»; «дівчинко». Після того як жінка зреагувала на його висловлювання і вказала на їх мізогінність, Філатов продовжив: «Немає такого смайла, щоб я тобі, серденько, зміг поставити)) Ти мій електорат, посміховисько? У мене немає електорату. У мене — виборці. Нормальні й порядні люди». Наступні коментаторки теж відзначили неприпустимість такої комунікації для міського голови, але всі ці зауваження залишилися без реакції й відповіді Філатова.

Мізогінна комунікація Філатова в соціальних мережах

Ще один приклад ігнорування звинувачень і відсутности хоч якоїсь реакції — комунікація голови Миколаївської ОДА (тоді саме ОДА, а не ВОДА) Віталія Кіма. Ще в лютому 2021 року на Всеукраїнському форумі «Україна 30» Кім, розповідаючи про туристичний потенціал регіону кілька разів згадав «найкрасивіших дівчат у всій Україні» як одну з його переваг регіону і привід «для інвестування в такі місця, наприклад, як готелі, сувенірні магазинчики, заклади громадського харчування, що завгодно». Ці висловлювання не пройшли повз увагу громадянського суспільства, Кіма розкритикували за сексизм. Однак він на ці звинувачення ніяк не зреагував, не визнав провини і не вибачився. У наступних публікаціях про Форум на офіційній сторінці у фейсбуку Кім підбив підсумки і навів основні тези свого виступу, але ні про «найкрасивіших дівчат», ні про вибачення за ці слова не йшлося. Напевне, голова ОДА не бачить у них проблеми або просто вирішив ігнорувати.

Висновки

Отже, у цьому дослідженні пропонувалося розглянути, як розуміють сексизм політики, які безпосередньо до нього вдаються. Аналіз під таким кутом зору дозволяє оцінити, як глибоко сексисти переконані в (не)правильності своїх поглядів, чи готові захищати їх у відповідь на публічний осуд, чи відмовляються від них після першого ж коментаря, що може загрожувати їхньому рейтингу.

За індуктивною логікою аналізу було класифіковано моделі поведінки сексистів після того, як їхній сексистський вчинок / слова стали публічними і були розкритиковані. До першої категорії ввійшли ті, хто публічно визнають свою неправоту і намагаються вибачитися за свої вчинки чи слова. Важливо, що в межах цього дослідження йшлося не про оцінку цих вибачень, а про саму стратегію поведінки.

До другої категорії належать ті, хто намагається заперечити або виправдати свої дії. Такі сексисти зазвичай вдаються до пояснень «це вирвано з контексту», «ви мене неправильно зрозуміли» або «я не те мав на увазі». Знову ж таки, у дослідженні немає спроб оцінити щирість їхніх переконань і глибину усвідомлення своєї провини vs. страх за рейтинги. У фокусі те, що їм не подобається тавро «сексиста», від якого вони стараються відгородитися.

До третьої категорії ввійшли ті, кого можна охарактеризувати фразою «так, я сексист, і я цього не соромлюсь». Тут усі, хто не ставить під сумнів правильність своїх поглядів і після публічного осуду зазвичай видають ще більше сексистських коментарів і вчинків.

Нарешті як окрему категорію було виділено тих, хто займає амбівалентну позицію і ніяк не реагує на звинувачення в сексизмі. Вони просто ігнорують будь-яку критику, не вибачаються і не обстоюють свої погляди. У таких випадках важко зрозуміти мотиви дій, точніше їх відсутности. Хоча можна припустити, що представництво цієї категорії не настільки глибоко переконане у своїх поглядах, щоб наражати на небезпеку свою репутацію, та не настільки сміливі та усвідомлені, щоб визнати неправоту й вибачитися.

Така категоризація стратегій поведінки і комунікації сексистів, звичайно, не дає повної картини мотивів і переконань усіх політиків щодо сексизму. Однак на її основі можна аналізувати реакції і робити припущення, як ті, хто вдаються до сексизму, розуміють це явище.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

^[1] Онлайн-трансляція ПК Регламенту 16.02.2022. Онлайн трансляції Київська міська рада.

^[2] Перший пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 23.06.2020.

^[3] Другий пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 24.06.2020.

^[4] Пост Ольги Березюк про звинувачення в сексизмі і доцільність вибачення. Ольга Березюк, 13.08.2021.

Жінки в освіті відіграють ключову роль у формуванні сучасного суспільства та розвитку громадянського суспільства. Часом їхня роль полягає в тому, щоб забезпечити рівні можливості для всіх студентів/-ок, руйнуючи стереотипи, які можуть обмежувати їхні можливості й розвиток. Забезпечення гендерної рівности в освіті сприяє створенню більш толерантного й рівноправного суспільства, де кожен і кожна може реалізувати свій потенціал без перешкод і дискримінації.

Олена Масалітіна — засновниця й віцеголова Ради громадської організації «ЕдКемп Україна». Вона 15 років викладала на філологічному факультеті Харківського педагогічного університету, потім дві каденції поспіль була радницею міністерок освіти й науки України. Також була співголовою Робочої групи МОН України, яка опікувалася питаннями гендерної рівности й недискримінації в освіті.

Гендер в деталях поговорив з Оленою про те, як багато років тому їй вдалося поєднати ролі матері і студентки та як цей досвід у майбутньому вплинув на її викладацьку діяльність. Також експертка поділилася думками про важливість гендерного аудиту у вишах та розповіла про навчання шкільних педагогів/-инь принципів недискримінації.

— Для початку таке питання: у часи, коли ви навчалися в школі, чи стикалися ви з якимись проявами сексизму? Напевно, тоді ще не було такого слова в ужитку, але тепер, дивлячись дорослим поглядом, чи пригадується щось таке?

— Так, звісно були певні прояви, але їх тоді ще не ідентифікували як сексизм і навіть не думали, що це щось погане. Наприклад, на фізкультурі, коли ми шикувалися в шеренгу, то першими завжди стояли хлопчики, а потім дівчатка. У нас були різні нормативи, для дівчат простіші. Хоча я свого часу могла виконувати певні завдання краще за половину хлопців — біг на короткі дистанції, стрибки у довжину. Думаю, за рахунок того, що у мене були довгі ноги і я була вища за декого з хлопців.

Ще зі шкільних років пригадую, що хлопці, звісно, смикали дівчат за коси. Потім, десь у восьмому класі, коли почалося статеве дозрівання і багато дівчат почали носити бюстгальтери, хлопці бігали за нами і хапали за цю застібку на спині, відтягували, наче тятиву лука, і різко відпускали. Це було дуже боляче, і нам при цьому було соромно. А педагоги/-ні пояснювали: «Ну, ти просто подобаєшся цьому хлопчику».

На уроках, коли нас ділили на групи, то робили це просто за статтю — були команда дівчат і команда хлопців. Хоча я з вдячністю згадую, як на 8 Березня вчителі/-ки влаштовували нам різні змагання з однаковими для всіх завданнями: треба було почистити картоплю на швидкість, зліпити вареник чи щось таке. Підозрюю, це було зумовлено тим, що ми жили в селі і насправді там усім важливо вміти виконувати таку роботу. Ну, і вдома ми всі допомагали по господарству: варили їсти, порали худобу, прибирали, прали і так далі.

— А в університетські часи?

— Я навчалася на філологічному факультеті, де хлопці були рідкістю. До них було особливе ставлення. Їм могли прямо так і сказати: «Ви наші зірочки, хлопчики». Або ж, виставляючи бали, їм трохи «накидали», бо «це ж хлопці, їх треба берегти». Тобто за абсолютно однакові роботи дівчата отримували бали нижче, ніж хлопці. Так було не завжди, але іноді все-таки бувало.

Коли я згадую певні випадки, то думаю, що тепер їх кваліфікували б як сексуальні домагання. Наприклад, студентки йшли привітати з якимось святом викладача, і він так дякував, аж притуляв до себе і цілував у губи. Це тоді здавалося нормою, якоюсь вдячністю з його боку. Коли я виросла, то зрозуміла, що це абсолютно ненормально, і побачила, як змінилося ставлення до таких ситуацій і з боку викладацької, і з боку студентської спільноти.

— Тобто такі ситуації у школах і вишах існують досі, просто реагують на них інакше?

— Так, коли я викладала і спілкувалася зі студентством, то якось до мене звернулася по пораду одна дівчина, яка зіткнулася з домаганнями з боку викладача. Я порадила їй одразу піти в деканат і там прямо розповісти про ситуацію. Керівництво факультету вжило рішучих заходів, викладача звільнили. На таких прикладах помітно, як із кожним новим поколінням змінюється ставлення до таких речей.

Власне, наша організація «ЕдКемп Україна» відстежує це в роботі зі шкільними педагогами/-инями, викладач(к)ами вишів, з вихователями/-ками в дитсадочках. Багато освітян/-ок роблять речі, що їх нині кваліфікують як сексизм, упереджене ставлення, непряму дискримінацію. Для багатьох це варіант норми, і це не їхня провина — це результат того, що люди зростали й формувалися в нашому патріархальному суспільстві.

Ми повинні докласти максимум зусиль, щоб пояснити, чому певні слова і дії неприпустимі, наголосити на тому, що в майбутньому вони можуть негативно позначитися на житті дитини. Ніхто з освітян/-ок не хоче зробити щось погане тим, кого навчає, тому зазвичай вони дуже відкриті.

— Повертаючись до університету, хочу запитати про ваш досвід навчання під час вагітности. Як важко було в ті часи поєднувати ці ідентичності — вагітної жінки і потім мами та студентки?

— Знаєте, озираючись на ті часи, я сама дивуюся і навіть не можу сама собі відповісти, як мені це все вдавалося. Якби я з таким зіткнулася тепер, у дорослому віці, то, напевно, з цим уже не впоралася б. Тоді справа була, мабуть, у якійсь молодій енергії.

Моя історія така. Я вступила до університету з твердим наміром не заводити жодних стосунків, не створювати сім’ю, допоки не завершу навчання. Я дуже любила і хотіла вчитися. І я розуміла, що сімейні справи заважатимуть мені в цьому, бо я бачила багато історій, коли після народження дитини дівчатам доводилося кидати навчання, залишати університет. Я цього не хотіла.

Та сталося все трохи не за моїм планом. Буквально у жовтні, за місяць після вступу, я познайомилася з хлопцем, а 14 лютого, на День закоханих, він зробив мені пропозицію. Я жила в гуртожитку, був карантин через грип і нікого не впускали, але коли вахтерка побачила його в лютий мороз у костюмі і з букетом троянд, не встояла і пустила в гуртожиток. Ми одружилися влітку, і десь через півтора року народилася донька. Хоча ми не планували народження дитини, так розпорядилася доля. Тоді було не так багато інформації про контрацепцію, тож ми дуже розраховували на «безпечні дні», в один з яких я й завагітніла. Спочатку я дуже злякалася, але, мабуть, недаремно вагітність триває дев’ять місяців — за цей час устигаєш заспокоїтися, звикнути до цієї думки, все обміркувати. Тепер я дуже рада, що народила такою молодою. Донька вже доросла, я ще абсолютно в силі. У нас хороші взаємини.

Донька народилася взимку — 16 грудня, у нас якраз були довгі канікули. Після пологів я відмовилася брати академвідпустку, бо не хотіла залишати свою групу — я була старостою. І от до мене часто приходили одногрупники/-ці, подружки щодня заносили конспекти лекцій. Ксерокси тоді ще не були такими доступними, тому доводилося все це переписувати. Чоловік допомагав. У нас тоді були віялові вимикання світла, і ми виробили собі графік: вимикається світло — хтось іде з дитиною гуляти на вулицю, а хтось сідає при свічках переписувати конспекти. Я дуже добре вчилася і була хорошою студенткою, тому викладачі/-ки довіряли мені, намагалися якось підтримати — давали можливість виконати якісь завдання вдома і передати через когось їм на перевірку.

— Чи вдавалося хоч іноді потрапити в університет із таким скаженим графіком?

— Іноді я могла піти в університет на одну чи дві пари — між годуваннями дитини. Я зціджувала молоко в пляшечку, щоб доньку могли погодувати ті, хто з нею залишаться. Це були і бабусі, і молодший брат мого чоловіка, і братова дівчина, і сусіди. Усі, хто могли. Вони всі навчилися міняти підгузки, розігрівати молоко, годувати.

Одного разу я так прибігла на пару і натрапила на нашу деканку. Тепер це може звучати дико, але 24 роки тому ми ще не знали про накладки на груди для вбирання молока, коли воно прибуває. У мене таких накладок не було, і мене «застукали» в коридорі, коли я вже бігла додому, щоб годувати дитину. У мене на светрі виступили плямочки від молока, я намагалася якось прикритися зошитами, але деканка однаково помітила і каже: «Щоб я тебе найближчі 4–5 місяців в університеті не бачила! Іди й годуй дитину нормально, а завдання передавай». І пригрозила ще, що якщо не послухаюся, вона мене відрахує. Це така рідкісна історія, бо зазвичай людей, навпаки, відраховують за, що не з’являються в університеті.

Ось так завдяки одногрупникам/-цям і родині мені вдавалося це поєднувати. А в рік і 10 місяців донька пішла в садочок. Це було дуже добре рішення, вона легко адаптувалася.

Коли я закінчила аспірантуру і почала викладати, донька ще ходила в садок, а потім у початкову школу. Моя дорога від дому до університету займала півтори години, і зазвичай бувало так, що мені треба на 8 годину в університет, а в садок чи школу треба привести дитину не раніше за 8:30. І от я її будила о 6 ранку, вмивала, вдягала і відводила до сусідки, яка могла відвести її в дитсадок чи школу або до моєї подружки, дитина якої ходила в той самий садочок.

— Я собі уявляю це: люди тільки прокидаються, снідають, а дитина вже готова і чекає, коли її відведуть у дитсадок. Це якась фантастична історія про допомогу звідусіль!

— Так, це дало мені досвід, який я потім використовувала в спілкуванні з вагітними студентками або з тими, хто народжували під час навчання. У викладацькому середовищі теж буває різне ставлення. Хтось ставиться поблажливо, мовляв, «головне — родина і дитина, вже якось там диплом отримаєш», хоча це теж сексизм. Хтось, навпаки, не йде на поступки і змушує обирати між дитиною й навчанням. Я завжди намагалася бути в цьому питанні десь посередині. Тобто я не ставила оцінки просто за те, що в когось є дитина, а намагалася знайти варіанти, щоб ці дівчата не кинули навчання, могли і знання отримати, і виконати якісь завдання.

Я ніколи не була проти, щоб студентки приходили на пари з дітьми. Моя донька теж багато сиділа на заняттях із сучасної української мови, яку я викладала. Коли вона навчалася у 5–6 класі і хворіла вдома, то я їй давала методичку з морфології й синтаксису, і вона робила морфемний аналіз слова. Їй це так подобалося! А потім на екзаменах підказувала моїм студент(к)ам, усіх це дуже забавляло.

— За вашими спостереженнями, як нині змінилася ситуація? Чи є якісь особливі правила, можливості навчання для студенток, у яких є діти?

— Колись ми проводили гендерний аудит закладів вищої освіти і аналізували, що й де можна зробити для підтримки студенток та викладачок, які мають дітей. Тоді ми наштовхнулися на серйозну перешкоду і зрозуміли, чому університетам, навіть якби вони цього дуже хотіли, так складно зробити простір для матері й дитини. Існують певні юридичні й інші нормативні обмеження, пов’язані, наприклад, з віком дітей. Дуже непросто організувати місце для годування з урахуванням усіх норм. Словом, щоб створити таку кімнату для дитини, треба пройти багато бюрократичної тяганини. Мені здається, тут є широке поле для роботи. Щоб щось змінювалося, треба докладно вивчати це питання, змінювати якісь норми, щось додавати й переписувати.

Тут доречно сказати, що цьогоріч має бути аудит Міністерства освіти і науки України як інституції, що відповідає за освіту, а вже наступним кроком — серія гендерних аудитів закладів вищої освіти. Окремі заклади вже це проходили, отримали певні рекомендації. Один з елементів гендерного аудиту — аналіз того, наскільки для студенток і викладачок з маленькими дітьми створюють відповідні умови, передбачають форми підтримки. У багатьох університетах є можливість навчатися за індивідуальним графіком, зокрема у випадку вагітности чи народження дитини.

До речі, в Україні серед лідерів у галузі відповідального материнства і батьківства — Сумський державний університет. Там є Центр підтримки сім’ї, а також кімната, де можна залишити дитину на час складання іспиту (принаймні була на час здійснення аудиту).

— Дуже дякую за таку різнобічну відповідь: і за згадку про майбутній аудит, і за приклад університету, який уже реалізує таку позитивну політику.

Не відходячи від теми вишів. В університетах дедалі частіше з’являються дисципліни, пов’язані з гендерною тематикою, фемінізмом і взагалі з правами людини. За моїми спостереженнями, зазвичай вони вибіркові або факультативні. Наскільки важливо, на вашу думку, впровадження таких дисциплін?

— Це дуже доречно і на часі. Ба більше, дуже важливо, на мій погляд, щоб такі дисципліни були загальними, тобто для студентів/-ок різних спеціальностей, щоб на ці речі можна було дивитися крізь призму різних галузей. Хибно думати, ніби гендерна тематика для якихось сфер зайнятости не важлива. Насправді скрізь, де є люди, важливо говорити про гендер і фемінізм, адже ми живемо в патріархальному світі і порушення прав жінок та гендерна нерівність дуже поширені.

Я спілкуюся з колегами й молоддю, і в мене складається враження, що тепер таких дисциплін у закладах вищої освіти побільшало. Коли я ще працювала в університеті, то викладала на кафедрі української мови гендерну лінгвістику. Вона була обов’язковим предметом за спеціальністю «Редагування освітніх видань». Нині, як я знаю, в окремих вишах теж є такі дисципліни.

І я спостерігаю, що для молоді це стає важливо. Студент(к)и потребують цих дисциплін, вони їх обирають. А коли цю дисципліну у нас на кафедрі тільки запровадили, то перші дві пари мені доводилося пояснювати студентській аудиторії, що це за дисципліна, навіщо вона потрібна. Крім того, не можна було одразу розповідати щось власне про гендерну лінгвістику, якщо люди не мали загальної картинки, не знали про гендерну проблематику, гендерну теорію, феміністичну критику мови і так далі. Я бачила, наскільки для студентства це все було відкриттям і здивуванням.

Тож я намагалася давати ці матеріали обережно, бачачи, як це зачіпає їхній світогляд. У мене навіть були випадки, коли студент(к)и приходили додому і починали ділитися своїми новими знаннями з рідними, які теж обурювалися, ставили різні питання. І потім студент(к)и приходили на пари й одразу починали: «А от мама каже отаке, що їй відповісти?». І ми прямо готували відповіді для цих їхніх родичів, щоб якось мінімізувати напругу.

Тому я думаю, що це вже як ознака доброго тону — мати дисципліни з гендерної тематики на кожному факультеті окремо або спільні для кількох. Важливе питання, звичайно, — якісне наповнення цих навчальних програм. І це ганьба, коли університети, які позиціонують себе як серйозні, не мають таких курсів.

— Хочу ще поговорити про вашу роботу в «ЕдКемп Україна» зі шкільними педагогами/-инями. Наскільки сучасні шкільні вчителі відкриті до підтримки прав дітей, розуміння принципу дитиноцентризму?

— Аудиторію «ЕдКемп Україна» ми називаємо спільнотою відповідального вчительства. На сьогодні це вже 47 тисяч освітян/-ок з усієї України. І, звичайно, це добірна аудиторія. До нас приходять люди, готові до того, що ви перерахували, відкриті до нових знань і готові змінюватися. Тому оцінювати ситуацію по аудиторії «ЕдКемпу», говорити про всіх освітян/-ок не вельми релевантно. Однак з мого особистого досвіду, який я отримала на різних сесіях з підвищення кваліфікації і тренінгах, що їх ми проводили, можу сказати, що я жодного разу не бачила людей, які працювали б в освіті і були байдужими або свідомо робили щось погане тим, кого вони навчають.

Особливо тепер, коли ми третій рік живемо в умовах повномасштабної війни, в освіті, здається, залишилися тільки ті люди, які змогли все це витримати. Я абсолютно переконана, що вони хочуть зробити якнайкраще тим, кого навчають. Інше питання — наскільки вони самі мають для цього можливості, ресурси, підтримку з боку оточення.

Освітяни/-ки — прекрасні, самовіддані люди, які працюють попри те, що вчительська професія в нашому суспільстві досі не дуже престижна і не високооплачувана.

Так, звісно, в учителів/-ок є якісь упередження, як і в усіх людей, — у когось менше, у когось більше. Та я ніколи не бачила, щоб вони до останнього трималися за якісь свої стереотипи. Якщо є достатньо часу, простору, емоційних та інтелектуальних ресурсів, щоб показати і пояснити, чому не можна робити і казати так, як це було раніше, і що дасть дитині користь та мінімізує якісь ризики, то всі до цього дослухаються.

І що теж важливо: панує думка, ніби молоді педагоги/-ні відкритіші, а люди старшого віку, зокрема ті, хто працюють на пенсії, закриті й не хочуть ніяких змін. Наша спільнота це цілком спростовує. У нас багато педагогів/-нь старшого віку, і часто вони, навпаки, попереду — заводять усіх, навчають інших.

— Чи є щось у роботі «ЕдКемпу», чим ви особливо пишаєтеся, зокрема під час повномасштабної війни?

— Найголовніше, чим я пишаюся, — це люди з нашої спільноти відповідального вчительства і з нашої команди. І зараз розкажу чому. Це не секрет, але багато людей дивуються, що наш офіс міститься в Харкові. Це буває так смішно, коли хтось із медіа телефонує й запрошує на ефір за годину. Я питаю: «А ви в якому місті?». Відповідають: «Ну, Київ, звісно. А ви хіба не тут?». Так от, життя є не тільки в столиці, — у Харкові теж живуть і працюють люди.

І 24 лютого 2022 року вся наша команда була тут. Одразу після початку повномасштабного вторгнення ми придумали 15 антикризових ініціатив, щоб підтримати спільноту. Серед найважливіших — розробка базових практик самопідтримки й допомоги іншим, до якої приєдналися наші партнери з Інституту травми. Щодня ми робили такі «простори стійкости»: охочі заходили за лінком, без жодної реєстрації, і могли будь-що запитуватися, ділитися своїми кейсами. Наша психологиня та колеги з Інституту травми давали конкретні поради, навчали технік стабілізації, іноді влаштовували індивідуальні консультації. І ці «простори» тривали щодня майже рік.

Десь у середині минулого року я потрапила на збори громадських організацій, де всі ділилися досвідом та історіями, як вони адаптувалися до викликів війни. Тоді я з подивом зрозуміла, що багато організацій призупинили свою діяльність у лютому 2022-го і повернулися до роботи в серпні чи навіть листопаді. Я ще більше почала цінувати нашу круту команду, яка так швидко стабілізувалася сама і взялася допомагати іншим.

До речі, коли дехто з колег із родинами вирішили евакуюватися, ми відчули, як сильно спільнота нас підтримує. Дорога була довга й непередбачувана, не можна було розрахувати, приїдеш ти завидна чи доведеться десь ночувати. І от ми по нашій базі даних зв’язувалися з людьми з нашої спільноти, які живуть у тому чи тому населеному пункті: «Слухайте, там із Харкова їде стільки-то наших колег, стільки-то дітей, стільки-то собак, стільки-то котів. Зможете прийняти?». І всіх зустрічали, заселяли. Тільки завдяки нашій спільноті колеги могли проїхати всю Україну і всюди мали ночівлю, їжу, можливість сходити в душ і попрати речі. Це було дивовижно.

— Ваша об’єднана і дружня спільнота — просто приклад для наслідування! Чудова історія взаємопідтримки. А ви теж кудись виїздили з Харкова в перші дні?

— Я взагалі дуже міцно спала в той момент, коли почалося вторгнення. Мене розбудив чоловік, мовляв, треба їхати. Я зателефонувала братові, який воює, і він теж сказав, що якщо є така можливість, то треба виїжджати. Ми зібралися до батьків мого чоловіка… у Нікополь. Так, там уже була невесела ситуація, але все-таки. З Харкова по дорозі ми проскочили буквально за 15 хвилин до того, як на Окружній з’явилися танки і почалася стрілянина. У мене в машині (а вона невеличка) були мама, донька, її хлопець — львівський айтівець, який тільки в січні 2022 року приїхав до Харкова, та племінник з ногою в гіпсі. Крім того, дві собаки — старенька мальтійська болонка, яку донька взяла з притулку, і песик її хлопця, породи джек-рассел-тер’єр, як пес Патрон, а ще червоновухий черепах.

Оця вся компанія сиділа в тісній машині, а черепах у взуттєвій коробці лежав зверху, як вишенька на торті. Коли ми зупинялися на заправці, я передусім діставала черепаха і клала його на дах машини. Потім діставали речі, нарешті виходили самі. Потім сідали в машину, брали речі. Я заводила авто і хтось кричав: «Черепах!». Ми зупинялися, я виходила і знімала його з даху. Так тривало десь пів дороги, потім ми стали тримати його в полі зору, щоб не загубити. Нас це тоді, звісно, трошечки веселило.

— Дякую за таку теплу і смішну історію. Вона ще раз показує, як ми, українці й українки, шукали позитив навіть у ті страшні дні. Хочу ще раз повернутися до роботи з освітян(к)ами. Які, на вашу думку, найдієвіші форми реалізації недискримінаційного підходу в освіті?

— Існує багато важливих інструментів: дослідження, посібники, консультації тощо, — але щоб вони спрацювали, я на перший рівень винесла б усе-таки комунікацію. Тобто якщо немає посилу від Міністерства освіти і науки України, що якась тема важлива і її треба рухати, то запит повинен іти із самих закладів освіти. Якісь ідеї можна також просувати через медіа й культуру.

Ще один хороший інструмент — гендерний аудит, адже це не якась каральна практика, а дуже перспективний помічний підхід. Це не просто приходять експерт(к)и і критикують. Насправді спочатку відбувається невеличке навчання, обговорення з колективом. Після цього аналіз ситуації, презентація інструментів. Це все відбувається органічно, за участи всього колективу.

А якщо ми говоримо про підвищення кваліфікації, то тут спрацьовують не просто довгі форми навчання, а розведені в часі. Наприклад, спершу слід провести оглядовий вебінар, далі — дводенний тренінг у малих групах з можливістю в безпечній обстановці проговорити певні питання. Тут треба працювати обережно, бо це робота зі зміною світоглядної позиції.

До речі, завершується робота над всеукраїнським онлайн-курсом «Освіта без дискримінації». Він дуже цікавий, над ним довго працювали! Його так побудовано, що користувач/-ка заходить і його/її ніби за руку хтось веде через певні рольові моделі, показуючи, як патріархат впливає на наше суспільство. Ми все робили для того, щоб цей курс зацікавив не тільки освітян/-ок, а й батьків, студентство.

— У Гендер в деталях є кампанія під назвою «Сексизм патруль», де ми фіксуємо випадки сексизму й дискримінації, зокрема в освіті. Наскільки такі медійні ініціативи важливі в цьому контексті?

— Я обожнюю Гендер в деталях і намагаюся встигати читати все, що там виходить. Я взагалі мало які медіа так регулярно читаю. І цей напрям — «Сексизм патруль» — розставляє дуже важливі акценти. Я вважаю, що такі ініціативи дуже нагальні. Якщо вам потрібно назбирати ще якихось кейсів з освіти, радо допоможемо і попрацюємо над цим разом.

Ми, «ЕдКемп Україна», періодично робимо розсилки для нашої спільноти з матеріалами, які вважаємо якісними і важливими. Можливо, є сенс додати в цю розсилку ті кейси, що їх досліджує «Сексизм патруль». Те, що ви робите, точно потрібно! У цьому я не маю жодних сумнівів.

— Дякую, дуже цінно чути такий позитивний фідбек! І останнє питання: що ми, українки й українці з різних сфер зайнятости, можемо зробити, щоб активніше долати проблему сексизму в навчальних закладах?

— Не знаю чи сподобається вам моя відповідь. Вона водночас дуже проста і дуже складна. Я переконана, що починати треба із себе. Це найдієвіший інструмент.

Розкажу вам особисту історію. Коли моя донька навчалася в 6–7 класі, ми з нею вже дійшли до розмов про менструацію, взаємини з хлопцями, побудову стосунків у сім’ї. Я на той момент викладала курс «Гендерна лінгвістика» і перечитала купу книжок про фемінізм. Кажу про це, і мені самій зараз смішно, але тоді я сіла й думаю: «Як же мені її виховувати — як усіх нас виховували чи вже в руслі фемінізму, про який я дізналася? Якщо на феміністичних позиціях, то вона, мабуть, зіткнеться з тим, що наше суспільство не таке і їй доведеться долати багато труднощів».

Я всерйоз над цим думала. І все-таки я розуміла, що для дівчинки, котра будуватиме будь-які взаємини на феміністичному ґрунті, буде забезпечено зовсім іншу, кращу якість життя. Так, це буде важко, їй доведеться стикатися з різними суспільними установками, але я буду поруч і допомагатиму їй це долати. Я не хотіла, щоб у якийсь момент вона опинилася в абсолютно патріархальному середовищі. Мені здається, що рано чи пізно кожна жінка доходить до розуміння того, як патріархальний світ використовує її і знецінює. Тільки частина жінок має силу чесно собі в цьому зізнатися і почати щось змінювати.

У цьому питанні важливо також не перегинати палицю, дати змогу кожній рухатися у власному темпі, своїм шляхом пізнання. Ламати через коліно — це теж неправильно, бо гендерний підхід якраз про те, щоб дати кожній людині те, що їй важливо і потрібно, не обмежуючи її якимись упередженнями. Наприклад, можна спитати себе: «Як ти називаєш свою дитину, чи вживаєш фемінітиви?», «Чи даєш ти своєму синові можливість виявити емоції, поплакати, поскаржитися?», «Чи може твій син погратися рожевою іграшкою, а не синьою, якщо він цього захоче?», «У твоїй родині ви однаково враховуєте думки всіх?». Словом, починати треба з малого.

Коли людина починає зміни із себе, вони настають швидше. Жодні накази і стратегії ніколи не спрацюють, якщо кожна людина сама не почне щось робити.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

Історично армії світу були і є інституціями з переважним чоловічим складом, а отже, не вільні від сексизму. Українська армія не виняток, проте, захищаючи від російської збройної агресії, вона виконує надзвичайно важливу роль не лише в обороні власної території, а й у світовій військовій, продовольчій та екологічній безпеці.

Це вимагає від неї бути максимально ефективною, зокрема долати упередження й перешкоди, які можуть заважати жінкам-військовослужбовицям виконувати свої функціональні обов’язки. Крім того, Україна будує толерантне людиноцентричне суспільство, і гендерна рівність — один з аспектів цього. Саме тому подолання сексизму в Збройних Силах таке важливе.

Цей текст — стислий огляд основних проявів сексизму в армії в динаміці і розповідь про найкричущіші випадки. Наприкінці статті наведено рекомендації для змін, що їх доцільно адвокатувати громадянському суспільству.

Період до незалежности України

Експертний ресурс Гендер в деталях уже писав^[1] про спадкові пробле,ми української армії, що їх вона запозичила з радянської як своєї безпосередньої попередниці. Радянська гендерна політика лише зовсім попервах мала на меті емансипацію жінок; досить швидко вона змінилася на таку, де і чоловіки, і жінки були тільки ресурсом для недемократичної держави, з невеликими специфічними відмінностями. У Другій світовій війні СРСР активно залучав жінок як мобілізаційний ресурс до участи в бойових діях, але їхній внесок дуже неповно відбито в комеморативних практиках. Узагалі, видимість жінок-військовослужбовиць і ветеранок була надзвичайно низькою.

Пізніше, щоб стимулювати народжуваність і маскуючи це формулою «захист матері та дитини», жінок усунули від скільки-небудь шкідливих і важких видів фізичних робіт, віднісши до таких, зокрема, бойові посади в армії. Це остаточно закріпило розподіл на «жіночі» й «чоловічі» посади та військові професії. У такому вигляді радянська армія переросла в пострадянську українську і без суттєвих змін проіснувала до 2014 року.

Тимчасом в українських нерадянських військових формуваннях ситуація була не набагато кращою. Історія жіночої участи у формуваннях Українських січових стрільців показує, що ставлення чоловіків до жінок, котрі служили разом з ними, не було засадничо рівноправним: на жінок чекали «об’яв карности» та «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів».

Олена Степанів, перша жінка-офіцерка того часу, зізнавалася, що жіноча участь у військових формуваннях була хаотичною, а роль, яку можна було б відвести жінкам свідомо, з огляду на практичні реалії боротьби, залишалася неосмисленою; до 1919 року вона й сама поступово стала проти масової участи жінок у бойових діях^[2].

Пізніше, вже в УПА, жінки виконували функції зв’язкових, медикинь, друкарок, розвідниць, займалися господарством — переважно допоміжні, хоч і небезпечні ролі, а безпосередньої участи в бойових діях не брали^[3]. Гендерна нерівність тут так само існувала не лише в розподілі функцій: жінки час від часу ставали коханками своїх безпосередніх керівників. На думку історикині Марти Гавришко, це прозоро натякає на те, що чоловіки зловживали своїм статусом^[4].

На відміну від радянської армії, де внутрішні політики великою мірою диктувалися згори, учасники й учасниці низових збройних формувань радше самостійно відтворювали поведінкові норми й уявлення, що їх узяли з цивільного життя. Проте і там, і там реальної гендерної рівности не спостерігалося.

Сексизм до 2014 року

До російського військового вторгнення 2014 року і ще трохи пізніше українська армія спадкувала переважно радянську з усіма її проблемами, серед яких і відсутність права жінок обіймати переважну більшість бойових та керівних посад.

Військові посади, що їх можуть обіймати військовослужбовиці-жінки рядового, сержантського і старшинського складу було затверджено наказом № 337 міністра оборони України від 27.05.2014. Жінки могли працювати лише на посадах, які передбачають головно догляд і обслуговування бойових посад, тобто бути медсестрами, начальницями їдальні, телефоністками чи швачками, але не могли бути гранатометницями, кулеметницями, дресирувальницями службових собак і навіть перекладачками.

Змін у цьому питанні вдалося добитися лише 2016 року завдяки адвокаційній кампанії «Невидимий батальйон», яка засвідчила потужну участь жінок в АТО від 2014 року без належної видимости, без юридичного й інфраструктурного визнання та винагороди.

Загалом до 2014 року в армії спостерігалося явище, типове для непрестижних сфер зайнятости, — фемінізація бідности. Відсоток жінок поступово зростав, але тільки тому, що чоловіки уникали такого типу працевлаштування. Протягом 2001–2006 років загальна чисельність військовослужбовців зменшувалася, натомість кількість військовослужбовиць-жінок зростала в усіх категоріях. Здебільшого це були дружини, доньки й родички військовослужбовців^[5].

А проте 2008 року рішенням міністра оборони України було запроваджено посаду «офіцер за напрямком роботи гендерної політики», яку обійняла військовослужбовиця Наталія Дубчак. У 2010 році посаду скасували, Наталія Дубчак перейшла стала радницею міністра оборони України з питань гендерної політики на громадських засадах^[6].

Про ставлення декого з колег-чоловіків до допуску жінок до військових професій пані Дубчак розповідає: «ми зробили два нові (робили мої колеги, департамент кадрової політики) накази міністра оборони про затвердження переліку військово-облікових спеціальностей, які можуть займати жінки-військовослужбовці. Чому їх два? Тому що один стосується жінок-офіцерів, а інший стосується жінок служби за контрактом… Я пам’ятаю оці дебати, де сиділи деякі представники управління генерального штабу і говорили: “Да нечего там делать этим женщинам, куда они лезут, да они не захотят служить, да они не захотят. Что, они пойдут на передовую, если нужно?”»^[7]

Про те, наскільки в реальності армія не готова була інкорпорувати жінок, існує й відверто курйозна історія. Обов’язкова в жіночій військовій формі краватка кріпилася до сорочки спеціальною застібкою у формі тризуба, але дизайнер(к)и форми не врахували, що жіноча сорочка застібається з лівого, а не правого боку, тому жінкам-військовим доводилося носити державний символ-застібку догори дриґом^[8].

Дискримінація за гендерною ознакою була і в Міністерстві оборони України. Наприклад, жінку, яка працювала на посаді головного спеціаліста в департаменті воєнної політики, мала досвід роботи вісім років у міністерстві й відзнаку «кращий спеціаліст», без жодних законних підстав звільнив разом з іншими працівницями новопризначений директор департаменту. Пізніше їй запропонували нову посаду, вдвічі нижчою за категорією і оплатою. Начальник відділу пояснив, що жінка не може обіймати посаду головного спеціаліста, бо не має стажу військової служби. Після цього жінка отримала посаду в міністерстві, але в іншому відділі. Щодо неї безпідставно було ініційовано службову перевірку. Після того як розслідування закрили, керівник відділу особисто погрожував, що коли жінка відмовиться звільнитися, він ініціює нове розслідування і створить їй неможливі умови для роботи^[9].

У навчально-методичному посібнику «Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України» (2011) за загальною редакцією Бориса Андресюка відзначено «здатність жінок, присутніх у військовому середовищі, культурно збагачувати, облагороджувати стосунки у військовому колективі, стимулювати соціальну і службову активність чоловіків»^[10]. Слово «здатність» тут указує на нібито природну ознаку, носійками якої є жінки, а не на набуту роками соціалізацію в жіночому гендері. Сам перелік «здатностей» — класичний приклад доброзичливого сексизму: наведено позитивні якості жінок, які слугують чоловічій частині колективу. У тому самому тексті є посилання на «Стать і характер» Отто Вайнінгера, класичну сексистську працю, яка вплинула на традиціоналістську думку, зокрема на Юліуса Еволу.

Було б несправедливо лише критикувати, не відзначивши позитивні сторони. У посібнику одночасно йдеться про необхідність протидіяти гендерній дискримінації, зокрема таким її аспектам, як сексуальні домагання, вертикальна і горизонтальна сегрегація. Позитив — це те, що проблему озвучили, але для її вирішення не було вжито жодних кроків.

Наталія Дубчак ще вказувала на необхідність забезпечити належне медичне обслуговування жінок-військовослужбовиць, — запровадити обов’язковий облік і аналіз захворюваности жінок-військовослужбовиць з метою визначити вплив умов виконання обов’язків на певних посадах на специфіку їх захворюваности і репродуктивні функції; вивчити питання і за можливости збільшити у шпиталях кількість жіночих палат^[11].

Цю проблему не вирішено досі. 22 серпня 2022 року бійчиня Сил спеціальних операцій Андріана Арехта виступала на VI Міжнародному ветеранському форумі «Україна. Захисники. Майбутнє», де описувала свій досвід реабілітації після підриву на міні. У військовому госпіталі, де Андріана перебувала після поранення, не було окремої жіночої палати у відділенні політравми, її змогли покласти окремо лише в гастроентерології, що спричинило додаткові болі при пересуванні від палати до операційної.

Сексизм після 2014 року

Наприкінці 2015 року за підтримки Українського жіночого фонду та за сприяння ООН Жінки було проведено дослідження «Невидимий батальйон», яке стало початком однойменної адвокаційної кампанії за гендерну рівність у секторі безпеки. Від 2015 року і дотепер кампанія має такі здобутки:

– законодавча увага до забезпечення гендерної рівности у військовій сфері (Міністерство оборони зняло обмеження на бойові посади для жінок, зокрема офіцерські; внесено зміни до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в напрямі підсилення гендерної рівности; розроблено за участи Генштабу механізм реагування на сексуальні домагання);

– часткове подолання вертикальної гендерної сегрегації в ЗСУ (кількість офіцерок зросла втричі, кілька жінок отримали генеральські звання);

– поступовий відхід від патерналістської державної політики щодо жінок (скасовано список із 450 заборонених професій для цивільних жінок, хоча граничні норми підняття вантажів для жінок досі актуальні);

– початок облаштування інфраструктури ЗСУ під потреби жінок (затверджено літню жіночу форму, варіант білизни);

– частковий відхід від сексистської риторики з боку публічних осіб щодо військових жінок (до назви державного свята Дня захисників було додано слово «захисниць»);

– помітне зростання в медіа видимости жінок у секторі безпеки та висвітлення їхніх актуальних проблем;

– внесення жінок у секторі безпеки як цільових груп до Національного плану дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека»;

– зростання суб’єктности жінок-військовослужбовиць і ветеранок у житті громадянського суспільства (зокрема, утворення Жіночого ветеранського руху).

Однак і під час кампанії, і взагалі в роботі громадянського суспільства й державних структур над виробленням і ствердженням нових цінностей, попри загальну тенденцію до подолання сексизму та здобуття гендерної рівности, траплялися відкочення від здобутків і скандали. На початку січня 2016 року військовослужбовицям і активісткам довелося пікетувати Міністерство оборони. Приводом для акції став наказ командира військової частини А1314 генерала-майора Сергія Наєва від 5 грудня 2015 року тимчасово припинити набір жінок на військову службу на контрактній основі^[12]. За результатами акції наказ було скасовано, але робота з проблемою дискримінації жінок тільки почалася.

У 2017 році було започатковано всеармійський конкурс із доброзичливо-сексистською назвою «Берегиня в погонах». Авторами цієї невчасної ідеї були Головне військово-медичне управління, Головне управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, управління комунікацій і преси Міністерства оборони України, його центральний друкований орган — газета «Народна армія» та Українська військово-медична академія. Конкурс проводився до серед військових медикинь і передбачав дефіле у вечірніх сукнях, демонстрацію творчих талантів, оцінку професійних медичних навичок і спортивних показників^[13]. Існував конкурс до 2020 року.

Участь у конкурсі брали не лише представниці тилових частин, а й учасниці АТО. Видання «Zaxid.net» коментувало це так: «Усі учасниці вже пройшли відбір у своїх підрозділах та закладах. Пишуть тести, плавають та співають бойові дівчата впродовж двох днів. Морський піхотинець Олена відтиснулась 32 рази за хвилину. Після окопів Широкиного для неї це дрібнички»^[14].

Історія сексизму в українській армії

1 березня 2024

https://www.facebook.com/v2.12/plugins/like.php?action=like&app_id=2182795585279004&channel=https%3A%2F%2Fstaticxx.facebook.com%2Fx%2Fconnect%2Fxd_arbiter%2F%3Fversion%3D46%23cb%3Dfc870608b7f8734e3%26domain%3Dgenderindetail.org.ua%26is_canvas%3Dfalse%26origin%3Dhttps%253A%252F%252Fgenderindetail.org.ua%252Ff5cecbb79e1ce53f0%26relation%3Dparent.parent&container_width=0&href=https%3A%2F%2Fgenderindetail.org.ua%2Flibrary%2Fsuspilstvo%2Fistoriya-sexizmu-v-ukrainskiy-armii.html&layout=box_count&locale=uk_UA&sdk=joey&share=true&show_faces=false&size=small&width=50

 1452

Ганна Гриценко

соціологиня

Авторка досліджень з гендерних студій та правого радикалізму, феміністка, перекладачка, редакторка сайту «Товаришка» (https://independent.academia.edu/GannaGrytsenko).

Історично армії світу були і є інституціями з переважним чоловічим складом, а отже, не вільні від сексизму. Українська армія не виняток, проте, захищаючи від російської збройної агресії, вона виконує надзвичайно важливу роль не лише в обороні власної території, а й у світовій військовій, продовольчій та екологічній безпеці.

Це вимагає від неї бути максимально ефективною, зокрема долати упередження й перешкоди, які можуть заважати жінкам-військовослужбовицям виконувати свої функціональні обов’язки. Крім того, Україна будує толерантне людиноцентричне суспільство, і гендерна рівність — один з аспектів цього. Саме тому подолання сексизму в Збройних Силах таке важливе.

Цей текст — стислий огляд основних проявів сексизму в армії в динаміці і розповідь про найкричущіші випадки. Наприкінці статті наведено рекомендації для змін, що їх доцільно адвокатувати громадянському суспільству.

Період до незалежности України

Експертний ресурс Гендер в деталях уже писав^[1] про спадкові пробле,ми української армії, що їх вона запозичила з радянської як своєї безпосередньої попередниці. Радянська гендерна політика лише зовсім попервах мала на меті емансипацію жінок; досить швидко вона змінилася на таку, де і чоловіки, і жінки були тільки ресурсом для недемократичної держави, з невеликими специфічними відмінностями. У Другій світовій війні СРСР активно залучав жінок як мобілізаційний ресурс до участи в бойових діях, але їхній внесок дуже неповно відбито в комеморативних практиках. Узагалі, видимість жінок-військовослужбовиць і ветеранок була надзвичайно низькою.

Пізніше, щоб стимулювати народжуваність і маскуючи це формулою «захист матері та дитини», жінок усунули від скільки-небудь шкідливих і важких видів фізичних робіт, віднісши до таких, зокрема, бойові посади в армії. Це остаточно закріпило розподіл на «жіночі» й «чоловічі» посади та військові професії. У такому вигляді радянська армія переросла в пострадянську українську і без суттєвих змін проіснувала до 2014 року.

Тимчасом в українських нерадянських військових формуваннях ситуація була не набагато кращою. Історія жіночої участи у формуваннях Українських січових стрільців показує, що ставлення чоловіків до жінок, котрі служили разом з ними, не було засадничо рівноправним: на жінок чекали «об’яв карности» та «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів».

Олена Степанів, перша жінка-офіцерка того часу, зізнавалася, що жіноча участь у військових формуваннях була хаотичною, а роль, яку можна було б відвести жінкам свідомо, з огляду на практичні реалії боротьби, залишалася неосмисленою; до 1919 року вона й сама поступово стала проти масової участи жінок у бойових діях^[2].

Пізніше, вже в УПА, жінки виконували функції зв’язкових, медикинь, друкарок, розвідниць, займалися господарством — переважно допоміжні, хоч і небезпечні ролі, а безпосередньої участи в бойових діях не брали^[3]. Гендерна нерівність тут так само існувала не лише в розподілі функцій: жінки час від часу ставали коханками своїх безпосередніх керівників. На думку історикині Марти Гавришко, це прозоро натякає на те, що чоловіки зловживали своїм статусом^[4].

Олена Степанів

Окружний керівник УЧХ Ярославщини, провідниця жіночої мережі ОУН округи «Батурин» на Закерзонні Марія Лабунька (уроджена Ровенчук)

На відміну від радянської армії, де внутрішні політики великою мірою диктувалися згори, учасники й учасниці низових збройних формувань радше самостійно відтворювали поведінкові норми й уявлення, що їх узяли з цивільного життя. Проте і там, і там реальної гендерної рівности не спостерігалося.

Сексизм до 2014 року

До російського військового вторгнення 2014 року і ще трохи пізніше українська армія спадкувала переважно радянську з усіма її проблемами, серед яких і відсутність права жінок обіймати переважну більшість бойових та керівних посад.

Військові посади, що їх можуть обіймати військовослужбовиці-жінки рядового, сержантського і старшинського складу було затверджено наказом № 337 міністра оборони України від 27.05.2014. Жінки могли працювати лише на посадах, які передбачають головно догляд і обслуговування бойових посад, тобто бути медсестрами, начальницями їдальні, телефоністками чи швачками, але не могли бути гранатометницями, кулеметницями, дресирувальницями службових собак і навіть перекладачками.

Змін у цьому питанні вдалося добитися лише 2016 року завдяки адвокаційній кампанії «Невидимий батальйон», яка засвідчила потужну участь жінок в АТО від 2014 року без належної видимости, без юридичного й інфраструктурного визнання та винагороди.

Загалом до 2014 року в армії спостерігалося явище, типове для непрестижних сфер зайнятости, — фемінізація бідности. Відсоток жінок поступово зростав, але тільки тому, що чоловіки уникали такого типу працевлаштування. Протягом 2001–2006 років загальна чисельність військовослужбовців зменшувалася, натомість кількість військовослужбовиць-жінок зростала в усіх категоріях. Здебільшого це були дружини, доньки й родички військовослужбовців^[5].

А проте 2008 року рішенням міністра оборони України було запроваджено посаду «офіцер за напрямком роботи гендерної політики», яку обійняла військовослужбовиця Наталія Дубчак. У 2010 році посаду скасували, Наталія Дубчак перейшла стала радницею міністра оборони України з питань гендерної політики на громадських засадах^[6].

Про ставлення декого з колег-чоловіків до допуску жінок до військових професій пані Дубчак розповідає: «ми зробили два нові (робили мої колеги, департамент кадрової політики) накази міністра оборони про затвердження переліку військово-облікових спеціальностей, які можуть займати жінки-військовослужбовці. Чому їх два? Тому що один стосується жінок-офіцерів, а інший стосується жінок служби за контрактом… Я пам’ятаю оці дебати, де сиділи деякі представники управління генерального штабу і говорили: “Да нечего там делать этим женщинам, куда они лезут, да они не захотят служить, да они не захотят. Что, они пойдут на передовую, если нужно?”»^[7]

Про те, наскільки в реальності армія не готова була інкорпорувати жінок, існує й відверто курйозна історія. Обов’язкова в жіночій військовій формі краватка кріпилася до сорочки спеціальною застібкою у формі тризуба, але дизайнер(к)и форми не врахували, що жіноча сорочка застібається з лівого, а не правого боку, тому жінкам-військовим доводилося носити державний символ-застібку догори дриґом^[8].

Наталія Дубчак

Дискримінація за гендерною ознакою була і в Міністерстві оборони України. Наприклад, жінку, яка працювала на посаді головного спеціаліста в департаменті воєнної політики, мала досвід роботи вісім років у міністерстві й відзнаку «кращий спеціаліст», без жодних законних підстав звільнив разом з іншими працівницями новопризначений директор департаменту. Пізніше їй запропонували нову посаду, вдвічі нижчою за категорією і оплатою. Начальник відділу пояснив, що жінка не може обіймати посаду головного спеціаліста, бо не має стажу військової служби. Після цього жінка отримала посаду в міністерстві, але в іншому відділі. Щодо неї безпідставно було ініційовано службову перевірку. Після того як розслідування закрили, керівник відділу особисто погрожував, що коли жінка відмовиться звільнитися, він ініціює нове розслідування і створить їй неможливі умови для роботи^[9].

У навчально-методичному посібнику «Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України» (2011) за загальною редакцією Бориса Андресюка відзначено «здатність жінок, присутніх у військовому середовищі, культурно збагачувати, облагороджувати стосунки у військовому колективі, стимулювати соціальну і службову активність чоловіків»^[10]. Слово «здатність» тут указує на нібито природну ознаку, носійками якої є жінки, а не на набуту роками соціалізацію в жіночому гендері. Сам перелік «здатностей» — класичний приклад доброзичливого сексизму: наведено позитивні якості жінок, які слугують чоловічій частині колективу. У тому самому тексті є посилання на «Стать і характер» Отто Вайнінгера, класичну сексистську працю, яка вплинула на традиціоналістську думку, зокрема на Юліуса Еволу.

Було б несправедливо лише критикувати, не відзначивши позитивні сторони. У посібнику одночасно йдеться про необхідність протидіяти гендерній дискримінації, зокрема таким її аспектам, як сексуальні домагання, вертикальна і горизонтальна сегрегація. Позитив — це те, що проблему озвучили, але для її вирішення не було вжито жодних кроків.

Наталія Дубчак ще вказувала на необхідність забезпечити належне медичне обслуговування жінок-військовослужбовиць, — запровадити обов’язковий облік і аналіз захворюваности жінок-військовослужбовиць з метою визначити вплив умов виконання обов’язків на певних посадах на специфіку їх захворюваности і репродуктивні функції; вивчити питання і за можливости збільшити у шпиталях кількість жіночих палат^[11].

Цю проблему не вирішено досі. 22 серпня 2022 року бійчиня Сил спеціальних операцій Андріана Арехта виступала на VI Міжнародному ветеранському форумі «Україна. Захисники. Майбутнє», де описувала свій досвід реабілітації після підриву на міні. У військовому госпіталі, де Андріана перебувала після поранення, не було окремої жіночої палати у відділенні політравми, її змогли покласти окремо лише в гастроентерології, що спричинило додаткові болі при пересуванні від палати до операційної.

Сексизм після 2014 року

Наприкінці 2015 року за підтримки Українського жіночого фонду та за сприяння ООН Жінки було проведено дослідження «Невидимий батальйон», яке стало початком однойменної адвокаційної кампанії за гендерну рівність у секторі безпеки. Від 2015 року і дотепер кампанія має такі здобутки:

– законодавча увага до забезпечення гендерної рівности у військовій сфері (Міністерство оборони зняло обмеження на бойові посади для жінок, зокрема офіцерські; внесено зміни до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в напрямі підсилення гендерної рівности; розроблено за участи Генштабу механізм реагування на сексуальні домагання);

– часткове подолання вертикальної гендерної сегрегації в ЗСУ (кількість офіцерок зросла втричі, кілька жінок отримали генеральські звання);

– поступовий відхід від патерналістської державної політики щодо жінок (скасовано список із 450 заборонених професій для цивільних жінок, хоча граничні норми підняття вантажів для жінок досі актуальні);

– початок облаштування інфраструктури ЗСУ під потреби жінок (затверджено літню жіночу форму, варіант білизни);

– частковий відхід від сексистської риторики з боку публічних осіб щодо військових жінок (до назви державного свята Дня захисників було додано слово «захисниць»);

– помітне зростання в медіа видимости жінок у секторі безпеки та висвітлення їхніх актуальних проблем;

– внесення жінок у секторі безпеки як цільових груп до Національного плану дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека»;

– зростання суб’єктности жінок-військовослужбовиць і ветеранок у житті громадянського суспільства (зокрема, утворення Жіночого ветеранського руху).

Однак і під час кампанії, і взагалі в роботі громадянського суспільства й державних структур над виробленням і ствердженням нових цінностей, попри загальну тенденцію до подолання сексизму та здобуття гендерної рівности, траплялися відкочення від здобутків і скандали. На початку січня 2016 року військовослужбовицям і активісткам довелося пікетувати Міністерство оборони. Приводом для акції став наказ командира військової частини А1314 генерала-майора Сергія Наєва від 5 грудня 2015 року тимчасово припинити набір жінок на військову службу на контрактній основі^[12]. За результатами акції наказ було скасовано, але робота з проблемою дискримінації жінок тільки почалася.

У 2017 році було започатковано всеармійський конкурс із доброзичливо-сексистською назвою «Берегиня в погонах». Авторами цієї невчасної ідеї були Головне військово-медичне управління, Головне управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, управління комунікацій і преси Міністерства оборони України, його центральний друкований орган — газета «Народна армія» та Українська військово-медична академія. Конкурс проводився до серед військових медикинь і передбачав дефіле у вечірніх сукнях, демонстрацію творчих талантів, оцінку професійних медичних навичок і спортивних показників^[13]. Існував конкурс до 2020 року.

Учасниці конкурсу «Берегиня в погонах 2018»

Участь у конкурсі брали не лише представниці тилових частин, а й учасниці АТО. Видання «Zaxid.net» коментувало це так: «Усі учасниці вже пройшли відбір у своїх підрозділах та закладах. Пишуть тести, плавають та співають бойові дівчата впродовж двох днів. Морський піхотинець Олена відтиснулась 32 рази за хвилину. Після окопів Широкиного для неї це дрібнички»^[14].

Мем зі сторінки «Х-вий прес-офіцер»

У 2021 році українські соцмережі обурилися офіційним анонсом параду до Дня незалежности, де курсантки Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка готувалися до участи в марші «прусським кроком» у туфлях на високих підборах, які є частиною парадної жіночої військової уніформи. Після тривалого скандалу, який сягнув навіть трибуни Верховної Ради, взуття замінили на зручніше^[16].

Стабільно залишається проблема сексистського ставлення до жінок у Збройних Силах. ЗМІ наводять приклади: бійчиня Леся Ганжа при переведенні з одного підрозділу до іншого дізналася, що її майбутній командир роти «категорично проти жінок», а командир розвідувального взводу Юлія Микитенко засвідчила, що після її призначення на цю посаду бійці-чоловіки не захотіли служити під командуванням жінки. У її досвіді є й неетичні коментарі щодо неї після загибелі її чоловіка^[17].

Окремо варто поговорити про проблему сексуальних домагань у Збройних Силах України. Це явище трапляється в усіх країнах світу в абсолютно різних сферах життя, зокрема у військовій. Як і деінде, постраждалі не мають великого бажання публічно говорити на цю тему, а у нас вони ще й бояться бути звинуваченими в дискредитації армії в країні, яка воює.

Наразі військовослужбовиці, які зазнали сексуальних домагань, можуть отримати допомогу лише від правозахисних організацій. Станом на початок 2023 року відомо, що чотири такі справи супроводжує асоціація жінок-юристок «ЮрФем», на «гарячі лінії» громадських організацій «Ла Страда» і «Юридична сотня» надійшло відповідно два й одне звернення^[18]. У дійсності таких історій може бути набагато більше, але які там реальні цифри — невідомо. Правозахисні організації можуть забезпечити лише юридичну підтримку, а якісний розгляд справи залишається на совісті судових органів, тому гарантії вирішення справ на користь постраждалих немає, і це теж демотивує звертатися по допомогу.

А проте останніми роками дві військовослужбовиці вирішили публічно говорити на цю тему. У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал заявила про тривалі систематичні домагання з боку полковника Віктора Іваніва. У 2021 році підполковниця Ольга Деркач заявила, що довгий час терпіла систематичні домагання з боку полковника Олександра Криворучка. В обох випадках жінки стверджували, що є й інші постраждалі. Було порушено кримінальні справи, але через повномасштабне вторгнення обидві справи призупинилися^[19]. Це не править за оптимістичний приклад ні для кого.

Певний прогрес у протидії сексуальним домаганням у військовій сфері спостерігався 2021 року. За участі радниці головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань, ГО «Юридична сотня», ГО «Інститут гендерних програм» та ГО «Жіночий ветеранський рух» було розроблено детальний алгоритм ідентифікації випадків сексуального домагання, порядок реагування, розслідування і службової перевірки. Алгоритм передбачав створення інституційних механізмів для належного реагування й надання допомоги. На той момент єдиним спеціалізованим механізмом реагування була формальна «гаряча лінія», яка не мала встановлених алгоритмів обробки і зберігання отриманих даних, реагування на заявлені випадки, а також кваліфікованих працівників/ць для роботи зі зверненнями постраждалих від сексуальних домагань. Напрацювання було представлено на форумі «Армія, побудована на довірі», що його організували ЗСУ у жовтні 2021 року, але відтоді механізм так і не було імплементовано^[20].

Позаяк у ЗСУ немає дієвої політики протидії сексуальним домаганням, то немає і політики протидії сексизму як такому. У результаті військовослужбовці можуть вільно висловлювати сексистські упередження щодо жінок приватно й публічно, без жодних застережень і наслідків.

У 2023 році набрав розголосу публічний сексизм бійців Третьої штурмової бригади на ютуб-каналі ДВІЖ. Комік у цивільному житті Вітя Розовий порівняв жінок, які воюють, з дітьми й собаками. У випуску пролунали також жарти про те, як жінки можуть бути корисними у війську — з масними натяками. Детальніше про це розповідали тут.

Після публічних обурень жінок-військових ніхто з представництва бригади не вибачився. Вітя Розовий далі жартував у своїх соцмережах, а в новорічному випуску ДВІЖА військові вирішили закріпити свій сексистський статус. Дівчині, яка озвучила бажання служити в бригаді, військовий з позивним «Бот» порадив варити борщ. Потім він видав гнівну тираду про війну як «чоловічий світ», про жінок, які «кругом позалазили» і хочуть «квоти» і «равні права».

Невдовзі після скандалу з Третьою штурмовою про свою позицію заявив командир штурмової роти «Кракен» Антон Чіча. «Я — проти [дівчат в армії]. У свою роту я не візьму дівчинку», — заявив Антон у ютуб-шоу «ВІДДУШІВДУШУ»[21]. Боєць зазначив, що в армії є дівчата, які виконують багато функцій. Проте сам Чіча проти дівчат на бойових посадах нібито через їхню «нестабільну психіку».

Наразі єдиний опір публічному сексизму від військових — реакція суспільства, адже командування такі випадки ігнорує. Це ускладнює ситуацію, адже критика військових цивільними, хай і за сексизм та мізогінію, викликає несприйняття у самих військових і частини суспільства.

Проблемним залишається питання гендерного мейнстримінгу ветеранської політики в умовах майже повної відсутности самої такої політики. З одного боку, реєстр ветеранів і ветеранок, який був у розпорядженні Міністерства у справах ветеранів до 2022 року, втратив чинність, громадські організації, які надавали послуги ветеранам і ветеранкам, великою мірою перепрофілювалися на волонтерську допомогу армії, а повне повернення до мирного життя неможливе, бо Україна воює. З іншого боку, міністерство досі не запропонувало бодай приблизного варіанту концепції ветеранської політики, з якою можна було б працювати на предмет її гендерної чутливости. В умовах такої всебічної неясности продуктивність дальшої роботи у цьому напрямі під питанням, принаймні до прояснення ситуації.

Гендерний консалтинг. Рекомендації

Стисло, наразі найнагальніші проблеми для жінок-військовослужбовиць — це нерівноправне ставлення при обійманні бойових посад і підвищенні, відсутність дієвого механізму протидії сексуальним домаганням і сексизму, недостатнє забезпечення форменим одягом, елементами бронезахисту відповідно до антропометричних даних, медичними послугами й засобами гігієни, для жінок-ветеранок — відсутність ветеранської політики як такої. Проте є й інші побажання до гендерної політики в секторі безпеки.

Громадські організації рекомендують ухвалити два законопроекти, які посилюють гендерну рівність у ЗСУ. Законопроєкт № 5713 має на меті врегулювати питання, що стосуються надання відпусток для догляду за дитиною, у зв’язку з народженням дитини; виплати компенсацій за невикористані відпустки для осіб, які мають дітей; забезпечення санаторно-курортним лікуванням, речовим та іншим забезпеченням; рівного доступу до офіцерських посад; обов’язковости службових розслідувань у разі виявлення ознак дискримінації за переконаннями й підставами, визначеними статтею 24 Конституції України. Законопроєкт № 5714 пропонує урівняти чоловіків і жінок військовослужбовців у сфері притягнення до відповідальности за військові правопорушення і злочини шляхом зняття обмежень на накладання на жінок таких видів стягнення й покарання, як утримання на гауптвахті та тримання в дисциплінарному батальйоні.

Рекомендується також збільшити кількість штатних посад для гендерних радників і радниць (нині їх у складі ЗСУ 142 особи, але майже всі поза штатом), навчати й атестувати кандидаток і кандидатів на цю позицію.

Висновки

Проблема сексизму в арміях світу існувала й існує. Армія незалежної України, як і військові структури, що були її попередницями, не була і не є винятком із цього правила. Ця стаття лише стисло окреслює найкричущіші випадки і найпоширеніші проблеми.

Лише систематична робота з вирішення конкретних проблем, пропозиції для якої наведено в статті, може якось змінити ситуацію на краще. Адвокаційний проект «Невидимий батальйон», як і інші організації громадянського суспільства, довгий час уже ведуть роботу в цьому напрямі.

Проте, безумовно, головні зацікавлені у зменшенні сексизму в секторі безпеки, як і головний рушій позитивних змін, — самі жінки-військовослужбовиці. Позитивним власним прикладом для жінок, які служитимуть пізніше, та щоденною боротьбою за рівне ставлення вони виборюють гендерну рівність і безпечну толерантну державу. У цьому її треба якнайширше підтримувати.

Ілюстрації: Вікіпедія; особистий архів Василя Гаврищука / Локальна історія; особиста сторінка Наталії Дубчак на Facebook; Алла Корнієнко / Життєві обрії. Новини Хмільника; Х-вий прес-офіцер; Армія Інформ; особиста сторінка Юлії Микитенко на Facebook

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

^[1] Гриценко, Ганна. Як жінки змінили українську армію // Гендер в деталях. — 2019. — 10 жовтня: https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/yak-zhinki-zminili-ukrainsku-armiyu-1341190.html

^[2] Байдак, Мар’яна. Олена Степанів: одна з перших українських воячок // Гендер в деталях. — 2021. — 30 березня: https://genderindetail.org.ua/spetsialni-rubriki/zhinky-yaki-toruyit-novi-shliachy/olena-stepaniv.html

^[3] Попелюк, Роксолана. Фронт підтримки: жінки в українському Русі опору // Локальна історія. — 2022. — 1 лютого: https://localhistory.org.ua/texts/statti/front-pidtrimki-zhinki-v-ukrayinskomu-rusi-oporu/

^[4] Гавришко, Марта. Гендерні аспекти сексуальної моралі в ОУН і УПА у 1940–50-х роках // Український визвольний рух. — 2015. — № 20. — C. 199–213.

^[5] Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми гендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9).

^[6] «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО: (соціологічне дослідження) / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2015. — С. 19–20.

^[7] Там само. — С. 17.

^[8] Жінки в добу змін, 1989–2009: Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Східна Німеччина та Україна. — Представництво фонду ім. Г. Бьолля в Україні, 2012. — С. 114.

^[9] На межі: вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні // The Equal Rights Trust Country Report Series: 5. — Лондон, 2015. — С. 58–59.

^[10] Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України: Навчально-методичний посібник за заг. ред. Б. П. Андресюка. — К.: НДЦ ГП ЗС України, 2011. — С. 26.

^[11] Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми гендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9).

^[12] Плохотнюк, Наталя. Ми не кухарки, а повноцінні бійці, у війни не жіноче обличчя? // Вечірній Київ. — 2016. — 24 січня: https://vechirniy.kyiv.ua/news/3205/

^[13] Корнієнко, Алла. «Берегиня в погонах» // Життєві обрії. Новини Хмільника. — 2018. — 15 червня: https://gazetahm.org/posts/berehynia-v-pohonakh

^[14] Герун, Юрій. У Трускавці військові медсестри змагались у конкурсі краси // Zaxid.net. — 2017. — 10 березня: https://zaxid.net/u_truskavtsi_viyskovi_medsestri_zmagalis_u_konkursi_krasi_n1420215

^[15] https://www.facebook.com/Xprofficer/posts/pfbid035K2ZjAt8wRWtikFT4Xffe88eRZ7nFo7BpGBRisfZ3VEAAGLQeyKLXQLrsDXBugjBl?__tn__=%2CO*F

^[16] Масний В’ячеслав, Погребна Анна. Парад на підборах. Жінкам-військовослужбовицям замінили туфлі на черевики з нижчим каблуком // Суспільне. Новини. — 2021. — 2 липня: https://suspilne.media/144081-parad-na-pidborah-nardepi-vimagaut-vid-minoboroni-provesti-rozsliduvanna-gendernogo-skandalu/

^[17] Соколова-Стех, Ганна. Жінки в ЗСУ: «Бажання служити сприймають за примху» // Deutsche Welle. — 2023. — 9 жовтня: https://www.dw.com/uk/zinki-v-zsu-bazanna-sluziti-sprijmaut-za-primhu/a-66995226

^[18] НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С. 54–55.

^[19] Там само. — С. 58.

^[20] Там само. — С. 61–62.

^[21] Ютуб-канал ВІДДУШІВДУШУ. Чіча / Реакція KRAKEN на скандал з Фаріон / Як ловили колаборантів та звільняли Куп’янськ?

Проблема сексуальних домагань і сексуального насильства на військовій службі існує в арміях усіх країн світу, і страждають від неї не лише жінки, хоча жінки страждають частіше. Американські дослідниці Валері Штандер і Синтія Томсен уважають, що сексуальним домаганням сприяють внутрішні чинники військової структури, такі як легітимність насильства взагалі, деіндивідуалізація, повне підкорення вищому керівництву, а також поширене до сьогодні домінування чоловіків у цьому керівництві^[1].

Інші дослідники, як-от Карл Кастро, стверджують, що розвиток стресостійкости знижує кількість рапортів про насильство, а командний дух тисне на постраждалих і змушує їх думати, нібито повідомленням про насильство вони «зраджують» свою команду^[2].

Інституційний ризик, який уможливлює домагання або насильство щодо інших осіб, — позиція влади. Армія взагалі — ієрархічна структура, і що вище в цій ієрархії особа, то більше у неї можливостей безкарно чинити насильство. «Скляна стеля» в цій сфері досі існує, тому високі посади в армії обіймають переважно чоловіки.

Сексуальні домагання — це також частина ширших проблем — мізогінії, токсичної маскулінности і дискримінації за ознакою статі, браку професіоналізму, у випадку української армії це ще й радянська спадщина в професійній культурі.

«Це був підполковник. Він на великій лекції, яка абсолютно не стосувалась гендерної тематики, говорив про все на світі і в тому числі наговорив, що “коли ви будете у військах, в жодному разі не беріть жінок… От ніколи не беріть жінок на полігони або в АТО, тому що всі їх будуть ї…ть крім вас. От запам’ятайте моє слово, я вам кажу, ви молоді, недосвідчені, — ніколи їх не беріть на полігони, тому що всі будуть ї…ть, крім вас»^[3].

Проблему сексуальних домагань супроводжують споріднені негативні явища — гомофобія і трансфобія із застосуванням цькування, насильницька поведінка чоловіків щодо чоловіків.

Наявність проблеми сексуальних домагань не може бути підставою для того, щоб відраджувати жінок служити в армії в принципі, з міркувань «захисту». Так само як наявність сексуальних домагань на цивільній роботі — це не привід не заохочувати жінок самостійно заробляти гроші. А проте домагання у військовій структурі відрізняються від домагань в офісі чи на виробництві, насамперед тим, що з військової служби неможливо звільнитися по факту домагань так легко, як із цивільної роботи. До того ж невирішеність цієї проблеми може демотивувати жінок, які хотіли б служити взагалі, а армії України потрібні доброволиці.

Правильніший шлях до вирішення проблеми — створити дієві механізми протидії домаганням, насильству за ознакою статі, цькуванню, а також сексизму й дискримінації взагалі. Коректна, дружня, довірча атмосфера — запорука ефективної служби і жінок, і чоловіків.

Винесення в публічний простір обговорення проблем сексуальних домагань і сексуального насильства не може делегітимізувати всю українську армію, так само як інші армії світу. Так уважаю не лише я, а й українське суспільство. У 2020 році Київський міжнародний інститут соціології на замовлення проєкту «Невидимий батальйон», що його здійснює громадська організація «Інститут гендерних програм», провів загальнонаціональне репрезентативне опитування. За його даними, 23 % респондентів/ок уважають, що варто, бо це проблема, яку часто ігнорує керівництво Збройних Сил; 24 % заявляють, що варто, бо це чи не єдиний спосіб для постраждалих добитися справедливости; ще 8 % кажуть, що варто, бо дискримінація в Збройних Силах існує. Лише 17 % опитаних уважають, що публічність може зашкодити постраждалим, і лише 8 % пояснили, що публічність таких проблем шкодить іміджу ЗСУ^[4].

Проблему сексуальних домагань засвідчено і на рівні Генерального штабу України. Радниця Головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова публічно заявила: «Збройним Силам потрібно визнати як цивілізованій інституції, що таке явище є, й адекватно реагувати»^[5].

Міжнародний досвід

Дослідження 2015 року в арміях країн-членів НАТО показало, що у 80 % збройних сил проводять регулярні тренінги для попередження сексуальних домагань і насильства в армії, а більше ніж 60 % мають розроблені стратегії, кваліфікований персонал і формальні процедури для попередження й реєстрації скарг про випадки сексуальних домагань жінок чи чоловіків^[6].

Розгляньмо для прикладу армію США. Проблему сексуальних домагань моніторять, ведучи статистику отриманих скарг та через щорічне анонімне дослідження гендерних і робочих відносин. Перше число набагато менше, ніж кількість тих, хто повідомляють про домагання анонімно: за даними 2012 року, скарги на домагання надійшли від 6 % американських військовослужбовиць, а зазнали домагань близько чверті з них. Серед чоловіків 1 % повідомив про домагання шляхом скарги, а 10 % повідомили анонімно. Дані 2018 року засвідчують схожі пропорції; однак через незамовчування цієї проблеми кількість скарг суттєво зросла.

Американський досвід підкреслює важливість превентивної роботи і важливу роль командира підрозділу, який має вести цю роботу і сприяти поданню скарг, взагалі, відповідати за здорову робочу атмосферу в підрозділі. Там, де командир нечутливий до проблематики сексуальних домагань, ризики зростають^[7].

У 2020 році у США набрала розголосу справа Ванесси Гільєн, двадцятилітньої військовослужбовиці, яка зникла під час служби. Перед тим вона розповідала родині, що зазнає сексуальних домагань з боку сержанта, що скарги на нього інших постраждалих жінок відхилили, але вона свої проблеми вирішить сама. За два місяці знайшли рештки її тіла. Вбивцею виявився спеціаліст армії США Аарон Девід Робінсон; його дівчина Сесілі Енн Агілар допомагала розчленувати тіло й заховати останки. Робінсон застрелився під час затримання, Агілар засудили до 30 років ув’язнення^[8]. Розслідування також постановило, що вбивство стало прямим наслідком лідерської неспроможности й атмосфери потакання сексуальному насильству та сексуальним домаганням у військовій частині. Ще чотирнадцятьом військовослужбовцям призначили дисциплінарні покарання^[9] [10]. Наслідком справи Ванесси Гільєн стало внесення 2022 року сексуального домагання до Єдиного кодексу військової юстиції США як правопорушення.

У Канаді близько чверті військовослужбовиць зазнають домагань чи насильства під час своєї кар’єри, серед чоловіків ця цифра становить близько 4 %. Щодня здійснюється близько трьох випадків сексуальних домагань чи насильства. Після того як незалежне дослідження опублікувало звіт про «культуру, ворожу до жінок і ЛГБТ+ в армії», канадські військовослужбовиці й ветеранки два роки (2016 і 2017) подавали позови до Міністерства оборони. Багатьом із них суд присудив матеріальну компенсацію. Проблему сексуальних домагань у збройних силах у Канаді оголошено такою, що загрожує національній безпеці. Постійний комітет національної безпеки і захисту при Сенаті Канади вважає, що культура конформности, ієрархічности, безвідмовного виконання наказів, ставлення групових інтересів вище за індивідуальні створюють атмосферу, сприятливу для сексуальних домагань і насильства. Щоб виправити цю ситуацію, треба впливати на таку культуру, а не просто збільшувати кількість жінок у війську^[11]. З 2015 по 2021 рік здійснювалася «Операція “Честь”», у рамках якої комплексно вивчали проблему і шукали шляхів її вирішення.

У 2021 році в Канаді одночасно 13 офіцерів високого чину були відсторонені, перебували під слідством або мусили вийти на пенсію через сексуально неприйнятну поведінку. Військова поліція не розголошувала ці випадки з власної ініціативи, але відповідала на питання журналістів/ок^[12].

Українські історії

Згідно з дослідженням Науково-дослідного центру гуманітарних проблем ЗСУ (2011), 10 % жінок і 5 % чоловіків (переважно курсанти вищих військових навчальних закладів) стикалися із сексуальними домаганнями в армії^[13].

У 2020 році авторки дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні» поспілкувалися з жінками, які зазнали сексуальних домагань, сексуального насильства, сексуального насильства разом із фізичним тощо. Бували випадки, коли як помста за відмову кривдники псували речі і навіть застосовували вогнепальну зброю.

Іноді, у випадках сексистських жартів чи інших дрібних конфліктів, кривдник міг не розуміти, чому його дії неправильні, навіть якщо йому доводилося вибачитися перед постраждалою на вимогу керівництва. Іноді самі постраждалі не одразу рефлексували неприємні історії, які з ними сталися, як домагання чи сексизм, а не просто побутові конфлікти.

Це підводить нас до необхідности просвіти в питаннях гендерної рівности і протидії домаганням. З метою такої просвіти команда проєкту «Невидимий батальйон» розробила навчальний курс «Гендерна рівність та протидія сексуальним домаганням у військовій сфері»^[14], який розміщено у відкритому доступі на платформі онлайн-освіти Prometheus. Станом на початок 2023 року на курс зареєструвалося понад 23 тисячі осіб (з них 90 % отримали сертифікати), а департамент військової освіти і науки Міністерства оборони України рекомендував вищим військовим навчальним закладам і військовим структурним підрозділам закладів вищої освіти включити цей курс до планів роботи з курсант(к)ами.

Проте, очевидно, випадки систематичних домагань до підлеглих, сексуального насильства, фізичного насильства, погроз і цькування не можуть трактуватися лише через брак гендерної просвіти, а й мають бути відповідно покарані. Такі випадки дослідниці теж зафіксували, як і те, що розраховувати на справедливе покарання кривдника постраждалим тут важко. Як структура, яка до початку війни в Україні не була готова брати жінок на бойові посади, забезпечувати їх формою тощо, армія не була готова й реагувати на сексуальні домагання. Такі проблеми іноді ніяк не вирішувалися, іноді закінчувалися фізичним конфліктом із кривдником, а іноді тягнули за собою звільнення жінок із лав ЗСУ, щоразу знижуючи в такий спосіб боєздатність армії на одну кваліфіковану фахівчиню. Механізм вирішення таких конфліктів через звернення до командира не працює, коли кривдник — сам командир. Варіант подзвонити на загальну «гарячу лінію» ЗСУ постраждалі, як правило, не розглядали через неанонімність таких звернень і, відповідно, ризик погіршити своє становище.

На момент роботи над дослідженням було відомо лише про один випадок сексуальних домагань, коли постраждала вирішити свідчити публічно і назвати ім’я кривдника. У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал заявила про тривалі систематичні домагання з боку полковника Віктора Іваніва. Вона заявила, що коли проходила службу у військовій частині А1358, керівник частини, використовуючи своє службове становище, не раз намагався змусити її до сексу. Головне управління Нацполіції у Вінницькій області порушило справу про примушування до вступу в статевий зв’язок. Станом на початок 2024 року вирок у справі не ухвалено, а полковника Іваніва тимчасом підвищили і перевели в Міністерство оборони^[15].

Загалом серед випадків, які стали відомі дослідницькому колективу, до сексуальних домагань найчастіше вдавалися вищі за рангом особи і без свідків; найчастіше чоловіки домагалися жінок, хоча це не єдиний можливий варіант. Більшість постраждалих нікому не розповідали про сексуальні домагання до них і не зверталися по допомогу — дослідниці проєкту стали першими, кому звірилися постраждалі. Якщо при домаганнях були присутні свідки, вони зазвичай підтримували кривдника або зберігали нейтралітет — не втручалися або ж заявляли про неможливість вплинути на ситуацію. Жінки, як правило, не були кривдницями самі, але й не завжди ставали на бік постраждалих.

Уже після публікації дослідження й винесення теми в публічний простір військовослужбовиці почали говорити про цю проблему більше. У 2021 році працівниця Чернігівського обласного ТЦК й СП підполковниця Ольга Деркач заявила, що постраждала від домагань з боку свого керівника, військового комісара области полковника Олександра Криворучка. Як і у випадку Валерії Сікал, вирок у кримінальній справі досі не винесено^[16].

Відомі також публічні заяви, коли постраждалі не називали імен кривдників, але однаково ділилися досвідом. Військовослужбовиця Ірина Базикіна повідомляла у ЗМІ, що постраждала від сексуального й фізичного насильства. За рік розслідування у поведінці кривдника склад кримінального злочину не виявили, а кривдник виправдовувався тим, що «вона любить жорсткий секс»^[17].

У подкасті Жіночого ветеранського руху, опублікованому на початку 2024 року, аеророзвідниця Світлана поділилася: «Я буквально вступила в бійку чи в боротьбу з офіцером, з командиром, але ті люди, яких я вважала друзями в тому підрозділі, вони просто вийшли, вони вийшли для того, щоб а-ля дати командирові розважитись»^[18].

Зв’язківиця і синхронна перекладачка Надія Гарань пішла далі й розповіла про сексуальні домагання в ЗСУ британському виданню «Ґардіан» (The Guardian)^[19]. За її словами, вона залишила свій підрозділ через командира, який домагався підлеглих жінок і казав їм, що в разі відмови зайнятися з ним сексом він пошле на смерть їхніх чоловіків, теж його підлеглих. На винесення проблеми в міжнародний простір мусила відповісти заступниця міністра оборони Ганна Маляр, яка пообіцяла особисто реагувати на такі заяви^[20]. Перевірити її обіцянку не вдалося, бо через місяць після цього її звільнили з посади.

Жіночий ветеранський рух, коментуючи сексистські жарти бійця 3 ОШБ, стверджує, що «кожен випадок домагання лишається безкарним»^[21].

Механізм реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі

Розробити механізм реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі у Збройних Силах України взялася громадська організація «Юридична сотня» у співпраці з Інститутом гендерних програм, Жіночим ветеранським рухом та Генеральним штабом України.

28 жовтня 2021 року на форумі «Армія, побудована на довірі», що його організували Сухопутні війська ЗСУ, радниця Головнокомандувача Збройних Сил України з гендерних питань Вікторія Арнаутова публічно представила проєкт механізму реагування на сексуальні домагання й насильство за ознакою статі.

Механізм передбачає, що постраждала (чи постраждалий) або людина, яка спостерігала неналежну поведінку, звертається з повідомленням про це особисто, письмово, чи телефоном на «гарячу лінію». Повідомлення отримує уповноважений орган (відділ апарату помічників Головнокомандувача з питань гендерної інтеграції), уповноважена особа (радник з гендерних питань) або командир. Повідомлення реєструється невідкладно, а наступного дня постраждала особа скеровується для отримання юридичної, психологічної, медичної допомоги (із дотриманням вимог до захисту персональних даних). Далі за фактом реєстрації повідомлення призначається службова перевірка, головою комісії з перевірки є представник уповноваженого органу, ця сама особа забезпечує також захист постраждалої особи від впливу кривдника. На підставі висновків перевірки чи розслідування ухвалюється рішення про притягнення кривдника до відповідальности.

Станом на початок повномасштабної війни механізм погодили всі командування, але його не було ухвалено, а на посади в підрозділі гендерної інтеграції в апараті Головнокомандувача не було призначено людей, які мали стати виконав(и)цями відповідних інструкцій. Станом на початок 2024 року ситуація досі не зрушила з місця.

Алгоритм дій тепер

Що робити військовослужбовиці чи військовослужбовцю, якщо вона чи він стикається із сексуальними домаганнями ось тепер? На цей випадок Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» розробила пам’ятку^[22]. Це загальна рекомендація, яка не замінює індивідуальну юридичну консультацію в кожному конкретному випадку, але дає загальне розуміння своїх дальших кроків у разі небезпечної ситуації.

Перший крок — турбота про власну безпеку (спроба покинути приміщення, залучити до ситуації свідків тощо).

Другий крок — фіксація дати, часу і місця події, фіксація посади й імені кривдника, самостійний збір іншої інформації про ситуацію та доказової бази.

Наступні кроки — отримання психологічної, медичної і юридичної допомоги, після чого можна узгодити з адвокатом свої дальші дії.

За статтею 110 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України можна подати заяву в разі порушення своїх прав як до командування, так і до правоохоронних органів.

Сексуальне насильство щодо військовослужбовиць і військовослужбовців — військовий злочин і кваліфікується залежно від посади кривдника за такими статтями КК України: ст. 426-1 КК України («Перевищення військовою службовою особою влади чи службових повноважень»), ст. 406 КК України («Порушення статутних правил взаємовідносин між військовослужбовцями за відсутности відносин підлеглости») або ст. 405 КК України («Погроза або насильство щодо начальника»). Точну кваліфікацію злочину, коректну підготовку заяви та визначення правильного адресата заяви слід узгоджувати з адвокатом.

Громадські організації «ЮрФем», БФ «Сильні», «Юридична сотня» надають допомогу постраждалим, хоча ні теоретично, ні практично з огляду на досвід Валерії Сікал, Ольги Деркач та Ірини Базикіної не можуть гарантувати правосуддя, яке перебуває у відповідальності судових і правоохоронних органів.

Висновки

Сексуальні домагання і сексуальне насильство — це проблема армій різних країн світу і так само української армії, що визнає й Генеральний штаб. Ієрархічність колективу, неможливість швидко змінити місце роботи, традиції радянської армії, де жінка обслуговувала чоловіків, а не була їм посестрою, мізогінія — ці явища сприяють зловживанням владою, зокрема сексуальним зловживанням.

І чоловіки, і жінки можуть не усвідомлювати, що певна поведінка неприйнятна і потрапляє під означення «домагання»; цю проблему долає гендерна просвіта. В інших випадках кривдник напевно усвідомлює, що робить неприйнятні речі, і має бути покараним. Попри це, порівняно невеликий відсоток постраждалих виносить проблему в поле службового чи кримінального реагування, ще менший відсоток порушує ці питання публічно. Схожа ситуація і в інших арміях світу. В Україні нині не існує публічно відомих випадків сексуальних домагань чи насильства в армії, коли кривдник отримав би покарання.

В арміях різних країн світу існують також механізми реагування на повідомлення про сексуальні домагання й сексуальне насильство. Такий механізм для ЗСУ вже розроблено й погоджено з усіма командуваннями, але остаточна його імплементація застопорилася. Ми віримо, що найближчим часом процес буде доведено до кінця.

Фото: Sergio Flores / Getty Images file, Клеопатра Анферова / Невидимий батальйон, Повага, Новинарня

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

^[1] Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні. / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 22.

^[2] Там само. — С. 22–23.

^[3] Там само. — С. 93.

^[4] Там само. — С. 137.

^[5] Дудко, Олена. Вікторія Арнаутова: «Гендерні питання — це не лише про права жінок, часто чоловіки теж потерпають від несправедливості» // Армія Inform. — 2020. — 7 листопада: https://armyinform.com.ua/2020/11/07/viktoriya-arnautova-genderni-pytannya-cze-ne-lyshe-pro-prava-zhinok-chasto-choloviky-tezh-poterpayut-vid-nespravedlyvosti/

^[6] Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 71.

^[7] Там само. — С. 58–59.

^[8] Texas woman who helped hide U.S. soldier Vanessa Guillén’s body sentenced to 30 years in prison // PBS. — 2023. — 14 August: https://www.pbs.org/newshour/nation/texas-woman-who-helped-hide-u-s-soldier-vanessa-guillens-body-sentenced-to-30-years-in-prison

^[9] Fort Hood: Soldiers fired and suspended after Vanessa Guillen probe // BBC News. — 2020. — December 8: https://www.bbc.com/news/world-us-canada-55235381

^[10] Acevedo Nicole, Kube Courtney. 14 Fort Hood leaders disciplined as probe finds ‘permissive environment for sexual assault’ at the Army base // NBC News. — 2020. — December 8: https://www.nbcnews.com/news/latino/probe-launched-after-vanessa-guill-n-s-death-finds-permissive-n1250372

^[11] Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2021. — С. 67–70.

^[12] Burke Ashley, Brewster Murray. A military in crisis: Here are the senior leaders embroiled in sexual misconduct cases // CBC. — 2021. — 21 October: https://www.cbc.ca/news/politics/sexual-misconduct-military-senior-leaders-dnd-caf-1.6218683

^[13] Актуальні проблеми гендерної політики в Збройних Силах України: Навч.-метод. посібник // [В. П. Кротиков, В. Л. Топальський, В. М. Малюга та ін.]; за заг. ред. Б. П. Андресюка. — К.: НДЦ ГП ЗС України, 2011. — С. 67–68.

^[14] https://prometheus.org.ua/course/course-v1:Prometheus+GE101+2021_T2

^[15] Гончарук, Наталія. Чи захистив свою честь і гідність полковник, звинувачений у сексуальних домаганнях? Є рішення // 20 хвилин Вінниця. — 2021. — 20 липня: https://vn.20minut.ua/analitika-i-publicistika/chi-zahistiv-svoyu-chest-i-gidnist-polkovnik-zvinuvacheniy-u-seksualni-11363511.html

^[16] НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С.58.

^[17] Сексуальні домагання: що відбувається в українській армії? (Відео) // Радіо Свобода. — 2021. — 5 березня: https://www.radiosvoboda.org/a/video-domahannia-v-armii/31136395.html

^[18] Випуск 2. Аеророзвідниця, як захистити себе від домагань у війську // Жіночий ветеранський рух. — 2024. — 3 січня: https://youtu.be/D0orcKOV-xs?si=LSyQ9RGM5NT3rzj4

^[19] ‘Fighting two enemies’: Ukraine’s female soldiers decry harassment // The Guardian. — 2023. — 4 August: https://www.theguardian.com/world/2023/aug/04/fighting-two-enemies-ukraine-female-soldiers-decry-harassment

^[20] Ганна Маляр пообіцяла особисто реагувати на заяви про сексуальні домагання в армії // Жінки — це 50 % успіху України. — 2023. — 15 серпня: https://50vidsotkiv.org.ua/ganna-malyar-poobitsyala-osobysto-reaguvaty-na-zayavy-pro-seksualni-domagannya-v-armiyi/

^[21] https://www.facebook.com/UkrainianWomenVeteranMovement/posts/pfbid033KdMnEacVnAFWTAyK28GYUVzCdYr2c2kj23WkPyufsEfZNdhqiBMn3m2NHrDxN8zl

^[22] https://jurfem.com.ua/wp-content/uploads/2022/10/pamyatka-dlya-viyskovosluzhbovyts.pdf

Медіадослідниці розглядають гендерну дезінформацію як «підмножину жіноненависницького жорстокого поводження з жінками і насильства проти них, як неправдиві або оманливі гендеровані й сексуалізовані наративи, часто з певним ступенем цілеспрямованости й координованости з метою запобігти участі жінок у публічній сфері та нашкодити їхній репутації»^[1].

Від звичайної дезінформації гендерна відрізняється тим, що в ній широко використовують порушення особистих кордонів жінки, пропаганду сексуального і фізичного насильства щодо неї тощо. Тому гендерна дезінформація має багато перетинів із культурою зґвалтування, тобто культурою, у якій сексуальне насильство й інші види сексуальних зловживань унормовано і вписано в ширший контекст. Сексуальне життя й тілесність жінки в такій культурі або напряму зводиться до об’єкта чоловічої власности, або через засудження його як аморального підлягає спробам суспільного контролю, тобто теж об’єктивується.

Більше про культуру зґвалтування у статті Євгенії Дишлевої.

Приклад гендерної дезінформації з України — історія воєнної кореспондентки Ірини Сампан. Після того як вона підписала заяву організації ГО «Жінки в медіа» проти проєкту «Календар без цензури» (оголена фотозйомка журналісток «5 каналу» задля збору коштів на потреби армії), Ірину атакували праворадикальне об’єднання С14 і загальнонаціональні російські прокремлівські медіа. Перші намагалися викупити у знайомих Ірини її оголені фото й надсилали негативні повідомлення про неї її чоловікові, другі називали її «ескортницею» і «коханкою Залужного»^[2]. В обох випадках сама наявність у жінки сексуального життя використовувалася для дискредитації її позиції та її самої з метою залякати і контролювати.

Такі історії трапляються не лише в Україні. У 2021 році в німецькому сегменті інтернету з’явилися несправжні фотографії оголеної міністерки закордонних справ Анналени Бербок^[3]. В обох випадках боротьба з гендерною дезінформацією має бути ширшою, ніж просто спростування фейків, — вона повинна охоплювати виховання розуміння, чому тіло і сексуальна агентність належать лише самій жінці, прийняття різних форм сексуальної поведінки, розпад стереотипів про «жіноче» й «чоловіче». Важливо також на всіх рівнях протидіяти цькуванню онлайн і офлайн, надавати постраждалим різнобічну підтримку.

Проте гендерну дезінформацію можна сприймати і ширше — як дезінформацію на тему фемінізму і пов’язаних з ним тем (прав ЛГБТ+ людей), інструменталізацію гендерованих способів оповіді чи самих жінок для просування своїх політичних та інших цілей.

Приклад такої дезінформації — історія, коли Олена Зеленська знялася для журналу «Воґ» (Vogue) і американські консервативні коментатор_и поширювали думку, нібито цю фотосесію зроблено на кошти платни_ків податків США, а це нецільове їх використання, отже, допомогу Україні треба скорочувати. Насправді допомога від США надходить у вигляді поставок зброї, і фотосесія не має до неї жодного стосунку. Інший, менш очевидний приклад — критика цієї фотосесії з боку окремих західних феміністок як гламурної і такої, що об’єктивує, на тій лише підставі, що фото було опубліковано в глянцевому журналі. А проте ознак об’єктивації чи інших мізогінних аспектів у фотосесії немає, бо перша леді перебуває в суб’єктній позі, в закритому й діловому одязі, у декораціях президентської адміністрації. Однак у людини, яка її не бачила, а бачила тільки західну феміністську критику, може скластися стереотипне — і хибне — враження. Це теж приклад гендерної дезінформації, хоча радше не зловмисної, а такої, що виходить з догматичного світогляду і переконання у своїй правоті всупереч фактам реальности.

Гендерна дезінформація може траплятися не лише в медіа, а й в інших формах публічного життя. У 2018 році громадська організація «Духовність» внесла на сесію, а міська рада Броварів підтримала проєкт рішення про звернення до Верховної Ради, Ради національної безпеки і оборони та інших державних інституцій про вилучення з регулятивних правових актів в освітній сфері та з текстів підручників норми й засади про статеве виховання, які мають на меті «подолання гендерних стереотипів», заборону «пропаганди різних видів девіантної статевої поведінки», зокрема у формі «так званих “маршів рівности”, “прайдів”, “гей-парадів”, “фестивалів квір-культури”» тощо. Підставою для звернення і рішення став проєкт сексуальної освіти журналістки «Гендеру в деталях» і місцевого броварського видання Дарини Мізіної, який на сесії перетворився на «заохочення до сексуальних експериментів» та «пропаганду мастурбації і гомосексуальности»^[4]. До редакції місцевого видання почали надходити скарги на Дарину.

Гендерна дезінформація може стосуватися не лише конкретної жінки, а й групи жінок. Російські (частіше) й українські (рідше) соціальні мережі стверджують, що від початку повномасштабної війни чимало українок виїхали за кордон для того, щоб займатися там секс-роботою, відкриваються окремі борделі саме з українками, ця робота бажаніша, ніж інші види заробітку, в такий спосіб українки поширюють захворювання, що передаються статевим шляхом, але водночас наповнюють державний бюджет, який в інший спосіб не наповнюється («Зеленський продав українок за кордон»)^[5].

Маніпуляції гендерними питаннями, промоція нерівности — постійний складник ультраправої пропаганди, адже і вся патріархальна ідеологія — це часто складова частина ультраправої. Емансипаторні рухи, такі як соціалізм, лібералізм, фемінізм, рух за емансипацію ЛГБТ+ спільноти, різні версії ультраправих і ненависницьких ідеологій уважали і вважають ворожими. Зміцнення культури зґвалтування — наслідок поширення таких ідеологій, а гендерна дезінформація — їхній інструмент.

Ультраправі рухи, патріархат, чоловічий шовінізм

Третій Рейх уважав родину справжньою «клітиною» держави. Експерт з расової теорії Людвіг Леонгардт стверджував, що родина — це біологічне спадкування, а біологічне спадкування — це відтворення раси. Він автор праці «Шлюб і расова гігієна», що її пропагували як довідник для правильного шлюбу.

Інший теоретик раси Герман Пауль уважав, що «вільне кохання» шкідливе для расового здоров’я. Загалом у культурі цієї доби гендерний розподіл був надзвичайно сильним: чоловік відповідав за всі публічні справи, а жінка як «берегиня» родини відповідала за хатню працю, виховання дітей та обслуговування потреб чоловіка.

Нацисти встановлювали нормативи і для жіночого тіла, розуміючи їх у репродуктивний і фізіологічний спосіб: засуджували декоративну косметику, вимагали від жінок відповідати нормативам арійської раси, заохочували фізкультуру й гігієну як гарантію відтворення здорової раси. Сучасні танці (джаз тощо) заборонялися як такі, що заохочують жінок до проміскуїтету^[6].

Відомий ультраправий теоретик першої половини XX сторіччя Юліус Евола розглядав фізичний диморфізм між чоловіками і жінками як віддзеркалення духовного диморфізму. На його думку, чоловіки й жінки мають свої окремі життєві шляхи і відступати від них — «суперечливий і протиприродний спосіб буття». Чоловічість може мати два типи — воїна й аскета, а жіночість два інших типи — коханки й матері, і обидва ці типи існують у підпорядкуванні чоловікам (чоловікам і синам відповідно). Самовираження в цих напрямках вимагає від жінки відмовитися від усього маскулінного у своїй особистості, а від чоловіка, відповідно, — від усього фемінного. Усе це Евола прив’язував до давніх традиційних культур, але не напряму, в побутовому сенсі як те, що треба з них запозичити для сучасности, а радше в духовно-символічному^[7].

Наш сучасник, відомий російський ультраправий політичний філософ і пропагандист Олександр Дугін теж не оминав нагоди висловитися на тему фемінізму. Аналізувати його набагато важче, ніж попередніх мислителів, адже його філософія перебуває в діапазоні від еклектичної суміші дуже різних ідей до набору слів, пов’язаних лише граматично. Проте з цього можна вичленувати, що він спирається на легенду про Велику Матір, яку нібито подолали чоловіки, тепер жінки знову набирають сили, а тому людство чекають такі жахи, як атеїзм, матеріалізм і прогрес^[8].

Це очевидний приклад гендерної дезінформації і позанауковий підхід, промоція міфологічного світогляду. Іншим разом Дугін узагальнює «ЛГБТ+, первертний здичавілий фемінізм, трансгендери, wokeism, cancel culture і всю культуру сучасного Заходу» як «системне вселення бісів на рівні цілої цивілізації» й ілюстрацію того, що в Західній Європі і США доступ до влади здобули «сили контр-ініціації»^[9]. У цьому не варто шукати іншого змісту, крім розпалення ненависти і до Заходу, і до всіх згаданих груп і явищ серед тих, хто знає, що біси — це погано.

Ще один сучасний консервативний мислитель — популярний канадський психолог, автор бестселерів Джордан Пітерсон. У 2016 році він узяв участь у місцевих дебатах про трансгендерних людей на боці консерваторів, відмовляючись застосовувати до людей їхні бажані займенники. Пітерсон маніпулятивно порівнював трансгендерних людей і їхніх союзників із ліворадикалами, ліворадикалів — з нацистами, а «за компанію» критикував марксистів і постмодерністів. Як і у випадку з Дугіним, детально аналізувати цю інтелектуальну кашу немає потреби, бо головне її завдання — каналізувати фрустрацію шовіністів, які відчувають утрату чоловічих привілеїв і вважають себе постраждалими від емансипативних тенденцій суспільства загалом та від нібито маніпулятивних жінок зокрема. За словами самого Пітерсона, 80 % його аудиторії на ютубі — молоді чоловіки^[10].

Останніми роками оглядачі США почали виділяти чоловічий шовінізм (male supremacy) як окреме соціальне явище. Чоловічі шовіністи виступають за жорсткі гендерні ролі і протестують проти фемінізму. Якщо «звичайні» ультраправі рухи мають патріархальні погляди всередині своєї ідеології, то чоловічі шовіністи фокусуються саме на гендерному аспекті.

Слово «інцел» (від англ. involuntary celibate — цнотливий не з власної волі) виникло не в середовищі чоловічих шовіністів, але швидко в ньому поширилося. Субкультура інцелів ґрунтує своє світобачення на припущенні, ніби жінки обирають привабливих чоловіків, залишаючи «за бортом» непривабливих, вираженому в різко мізогінній і грубій манері. Образ жінки тут зводиться до хтивої вигодоздобувачки, яка маніпулює чоловіками задля сексу чи грошей. Хоча ця умовно-стереотипна жінка не зацікавлена в самих інцелах, вони вважають себе кращими за неї. У їхній ідеології є ієрархія серед чоловіків, а жінки в принципі перебувають нижче за всі рівні чоловічої ієрархії.

Ця світоглядна парадигма чітко вписується в культуру зґвалтування, бо припускає, що жіноча привабливість і сексуальна активність глобально належать чоловікам і просто розподіляється між ними «нечесно», тобто не так, як інцелам хотілося б. Позаяк реальні жінки до носіїв зазнаки мізогінного світогляду не поспішають ставати в чергу і целібат останніх триває далі, це працює як пророцтво, що збувається самé. Цей світогляд також входить до консервативного спектра, адже, на думку інцелів, «раніше» (себто до появи фемінізму) розподіл сексуальних «благ», якими жінки «наділяли» чоловіків, був «чеснішим». Ідеологія інцельства виставляє своїх носіїв «постраждалою» стороною^[11].

Окремої статистики, чи вчиняють інцели сексуальні злочини, не існує, але з ними асоціюють окремі вбивства на ґрунті ненависти, що споріднює інцелів зі «звичайними» ультраправими. У 2020 році в німецькому місті Ганау стався теракт: нападник за один раз убив дев’ять осіб у кількох барах, потім повернувся додому, застрелив матір і себе. На особистій сторінці в інтернеті 43-річний терорист опублікував маніфест, у якому серед екстремальних расистських закликів вказав і те, що ніколи не перебував в інтимних стосунках із жінкою^[12]. У США й Канаді люди, яких пов’язують із субкультурою інцелів, теж учинили кілька терактів, у яких загинуло до 50 осіб.

Як Росія поширює консервативні і насильницькі наративи

Патріархальні установки російського суспільства режим підтримує на рівні і загальнофедеральної політики, і місцевих практик. У 2015 році сталася історія, яка сколихнула російських феміністок: у Чечні начальник місцевого РОВД примусово одружився із 17-річною дівчиною, будучи втричі старшим за неї і вже маючи дружину. Весілля відвідав сам Рамзан Кадиров, дівчину під руку вів його «права рука» Магомед Даудов. Попри протести громадськости — феміністок і правозахисної спільноти, весілля відбулося, про дальшу долю дівчини нічого не відомо. Уповноважений з прав дитини усно нормалізував цю ситуацію, зокрема фразою «деякі жінки в 27 років уже зморщені», за яку потім мусив вибачатися^[13]. У Дагестані останніми роками поширилася така жорстока мізогінна практика, як калічення жіночих геніталій, щороку цієї операції зазнають більше як тисяча дівчат^[14].

Крім відродження традиційних патріархальних практик, є й нові, цілком сучасні. «Чоловіча держава» — доведено екстремістський рух, зрештою, його заборонено навіть у самій Росії. Це багатотисячна спільнота чоловіків, яскрава реалізація культури зґвалтування, адже прагне контролювати жіночу сексуальність. Ці чоловіки публікують на багатотисячну аудиторію фотографії жінок без їхньої згоди зі знущальними коментарями, нібито вони викривають «шльондр», і приватним цькуванням, зокрема погрозами сім’ям розіслати порно з їхньою участю. Цей рух не лише мізогінний, у нього сильний фокус на расизмі: якщо жінку підозрюють у тому, що вона має секс із небілим чоловіком, а такі підозри досить часті, градус знущань посилюється. Для таких жінок вигадано окреме слово — «чорнильниця». Самі учасники «Чоловічої держави» називають свою ідеологію «націонал-патріархатом»^[15].

Після початком повномасштабної війни з Україною зріс рівень побутового, домашнього й сексуального насильства в самій Росії. Проте ЗМІ й тамтешні психолог_и не пов’язують загарбницьку війну і ґвалтування українок з патріархатом, натомість приписують зростання рівня агресії воєнному ПТСР, у такий спосіб виправдовуючи насильство^[16]. Це означає, що і сили, які мали би протидіяти культурі зґвалтування, нею заражені.

Патріархальна й консервативна політика Росії робить її привабливим партнером для ультраправих рухів інших країн. Усупереч поширеному уявленню Кремль, як правило, не фінансує європейські ультраправі політичні партії напряму. Йдеться радше про взаємну вигоду: для ультраправих світу Росія — сильна і впливова країна, де реалізувався консервативний режим. Своєю чергою, представники ультраправих сил виступають у ролі «міжнародних експертів» для внутрішньоросійського «споживання» та виконують інші корисні ролі, наприклад спостерігачів на нелегітимних «референдумах». Однак у сфері позапартійної співпраці можна знайти пряму російську підтримку, а медіа різних країн систематично підхоплюють вигідні для Росії дезінформаційні наративи.

Консервативна сімейна політика — суттєва частина того, що через наративи дезінформації РФ експортує назовні.

Світовий конгрес сімей (World Congress of Families) — це всесвітня мережа організацій, які виступають проти прав людей ЛГБТ+ і абортів. Її 1997 року заснували американські християн_и та росіян_и, стурбовані демографічним спадом. Уважається, що СКС фінансують консервативні російські олігархи Костянтин Малофєєв (фінансував російську воєнну інтервенцію в Україну, перебуває під численними міжнародними санкціями) і Володимир Якунін^[17]. Конгрес фактично функціонує як інструмент російської «м’якої сили», не лише пропагуючи патріархальні погляди на сімейні і гендерні питання, а й поширюючи проросійські політичні наративи. Багато років у заходах СКС беруть участь десятки політик_ів з усієї Європи, а взагалі за останні 15 років до цієї мережі приєдналися понад 700 людей із більше як 50 країн світу^[18].

За словами колишнього французького представника СКС Фабріса Сорлена, «ця Європа людей і націй замінить технократичну Європу більш традиційною європейською цивілізацією; вона сприятиме християнству в Європі, де досі домінувало ЛГБТ-лобі. Вона повинна об’єднатися з Росією Володимира Путіна, щоб створити версію Європи, яка простягається від Атлантики до Тихого океану»^[19].

Консервативні тенденції з подачі Росії поширюються на суміжні і дружні з нею країни. У Грузії великий інвестор у нерухомість і колишній член правління низки великих компаній у Росії Леван Васадзе, відомий своїми антимігрантськими, антиліберальними й ультрарелігійними поглядами, заснував Фонд демографічного відродження Грузії, який є частиною СКС. У травні 2021 року Васадзе оголосив про офіційний вступ у політику як засновник громадського руху «Єдність, сутність, надія». Того самого року він закликав уряд скасувати Тбілісі-прайд, який фактично жорстоко зірвали праві радикали^[20]. Конгрес WCF 2018 року в Кишиневі особисто патронував президент країни Ігор Додон^[21].

Російська гендерна дезінформація в Україні

Дослідження Українського жіночого фонду свідчать, що в Україні консервативна частина суспільства теж могла мати підтримку з боку РФ і гендерна дезінформація була шляхом цієї підтримки. Трансляція наративів, вигідних Росії, відбувалася через пов’язані структури (зокрема, Українську православну церкву Московського патріархату), через ЗМІ, інші релігійні й консервативні організації та ініціативи.

На думку дослідниць, 2013 року Росія здійснювала стратегічну інформоперацію з недопущення процесу євроінтеграції України, яку супроводжувала оперативна інформоперація — недопущення ухвалення законопроєкту № 2342 («Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання та протидії дискримінації в Україні) і дальшого розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». В російських і українських медіа було помічено близькі за змістом наративи з маніпулятивним уживанням понять «сексуальна орієнтація», «нетрадиційна орієнтація», «європейські цінності», «гендер» як таких, що зумовлюють розпад інституту сім’ї в Україні. Помічено було також спробу сформувати думку, нібито законопроєкт № 2342 і дальше розширення сфери дії закону «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» — це крок до панування фашистської ідеології в Україні (що, очевидно, не боротьба з реальним фашизмом, а використання емоційно зарядженого слова для розпалення ненависти)^[22].

Після 2014 року російські наративи в Україні не припинилися. Скажімо, у вересні-жовтні 2015 року депутат Законодавчих зборів Санкт-Петербурга Віталій Мілонов здійняв у російському медіапросторі дискримінаційну хвилю проти ЛГБТ+ спільноти. Одночасно подібні до мілоновських наративи (сімейні цінності дорівнюють християнським, держава повинна оберігати сім’ю від зазіхань з боку ЛГБТ+ спільноти, Україна (у Мілонова — Росія) досі утримує високі позиції у збереженні традиційних сімейних цінностей тощо) поширилися і в Україні із загальним змістом «вступ до ЄС призведе до руйнування сім’ї»^[23].

У 2021 році до Комітету ВР з питань зовнішньої політики і міжпарламентського співробітництва завітала делегація польських традиціоналістів Ordo Iuris з метою переконати їх не ратифікувати Стамбульську конвенцію. Польська феміністська активістка Клементина Суханов провела власне розслідування і надала підтверджувальні документи, що Ordo Iuris опосередковано фінансує російський олігарх Костянтин Малофєєв^[24]. В Україні меморандум про співпрацю організація підписала^[25] з консервативним об’єднанням «Всі разом» Руслана Кухарчука. Інша організація Кухарчука — «Любов проти гомосексуалізму» — вже 2017 року поширювала свої листівки не просто з консервативною дезінформацією (права людей ЛГБТ+ нібито суперечать правам людини), а й із зображенням георгіївських стрічок на них. У тій самій акції брала участь організація «Катехон». Рідкісне грецьке слово, яке саме по собі не має сімейних і гетеросексуальних конотацій, організація запозичила в однойменного аналітичного центру, що є спільним проєктом уже згаданих вище Малофєєва і Дугіна^[26].

Новинне повідомлення про візит Ordo Iuris в Україну теж мало ознаки дезінформації. У ньому Ordo Iuris представили як «незалежну юридичну організацію, засновану в Польщі, акредитовану Європейським парламентом… задля розвитку правової культури, заснованої на повазі до людської гідности і прав»^[27]. У реальності це польська філія заснованого в Бразилії 1960 року міжнародного псевдокатолицького руху «Традиція, родина, власність» (Tradição, Família e Propriedade), який нібито пропагує «католицький хрестовий похід», але насправді не підлягає Ватикану і має історію екстремізму в латиноамериканських країнах (зокрема, його учасни_ки, ймовірно, змовлялися вбити Папу Римського під час його візиту до Венесуели 1984 року, після чого цей рух заборонили в країні). У Франції рух TFP уважається деструктивним культом (збирає кошти на невстановлені цілі, непрозорі ієрархія й структура, постійне зростання вимог до член_ів). Канадське бюро імміграції і біженців теж класифікує TFP як «релігійну парамілітарну групу». Ватикан не визнає цей рух і провадить щодо нього внутрішнє розслідування (зокрема, за застосування екзорцизму і чутки про те, нібито всіх останніх Пап контролює диявол)^[28].

Підсумки

Отже, підсумуємо, що гендерна дезінформація — практичний інструмент поширення культури зґвалтування та нормалізації насильницького ставлення до жінок і насильства як такого. Гендерна дезінформація може маскуватися під «консерватизм» чи «сімейні цінності», але при цьому не втрачає своєї людожерської суті.

Гендерну дезінформацію в різних формах використовувала і далі використовує Росія як частину імперської пропаганди, зокрема через засмічування українського інфопростору та підтримку консервативних рухів і активістів у нашій і інших країнах.

Після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Стамбульську конвенцію нарешті було ратифіковано, а поширеність консервативних наративів у медійному й публічному просторі скоротилася. Це можна пояснити наявністю в консервативних активіст_ів важливіших справ та ефективнішою роботою безпекових служб.

Фото: Енні Лейбовіц для Vogue, Rene Johnston / Toronto Star / Getty Images, Радіо Свобода, фейсбук Ігоря Додона, Зорян Кісь

---

^[1] Кузьменко Ліза, Компанцева Лариса. Недооцінена загроза: гендерна дезінформація щодо українських журналісток. — К., 2023. — С. 11.

^[2] Там само. — С. 28–29.

^[3] Wolf, Andre. Die “nackte Baerbock”: Behauptung ist ein Fake! // Mimikama. — 2021. — 23. 04: https://www.mimikama.org/baerbock-nackt-fake/

^[4] Мізіна, Дарина. Гендерне дикунство в Броварах, або Як журналістка стала загрозою нацбезпеці // Заборона. — 2018. — 15 листопада: https://zaborona.com/henderne-dykunstvo-v-brovarakh-abo-iak-zhurnalistka-stala-zahrozoiu-natsbezpetsi/

^[5] «Україну від дефолту врятує проституція». Досліджуємо російську гендерну дезінформацію в соцмережах // Детектор медіа. — 2022. — 27 вересня: https://detector.media/monitorynh-internetu/article/203173/2022-09-27-ukrainu-vid-defoltu-vryatuie-prostytutsiya-doslidzhuiemo-rosiysku-gendernu-dezinformatsiyu-v-sotsmerezhakh/

^[6] Mosse, George L. Nazi Culture: Intellectual, Cultural and Social Life in the Third Reich. — Universal Library Edition, 1968. — P. 19–23.

^[7] Evola, Julius. Revolt Against the Modern World. — Inner Traditions International, 1995. — P. 157–163.

^[8] Георгиевская, Елена. Дугин и камышовый феминизм // Нігіліст. — 2018. — 20 березня: https://www.nihilist.li/2018/03/20/dugin-i-kamy-shovy-j-feminizm/

^[9] AGDChan. — 2023. — 10.04: https://t.me/Agdchan/9780

^[10] Beauchamp, Zack. Jordan Peterson, the obscure Canadian psychologist turned right-wing celebrity, explained // Vox. — 2018. — May 21: https://www.vox.com/world/2018/3/26/17144166/jordan-peterson-12-rules-for-life

^[11] Brace, Lewys. A Short Introduction To The Involuntary Celibate Sub-Culture // CREST. — 2021. — 26.08: https://crestresearch.ac.uk/resources/a-short-introduction-to-the-involuntary-celibate-sub-culture/

^[12] Sternberg, Jan. Terror in Hanau: Die kranke rassistische Gedankenwelt des Tobias R. // RND. — 2020. — 20.02: https://www.rnd.de/politik/terror-in-hanau-die-kranke-rassistische-gedankenwelt-des-tobias-r-UAIMXWG7Z5EG5MCJG5TXNYXG6A.html

^[13] Барышников, Валентин. «На нее невозможно было смотреть» // Радио Свобода. — 2015. — 17.05: https://www.svoboda.org/a/27021355.html

^[14] Дагестан стал центром проблемы женского обрезания на Северном Кавказе // Кавказский узел. — 2020. — 19.06: https://www.kavkaz-uzel.eu/articles/351009

^[15] Хазов-Кассиа, Сергей. Патриархальный провокатор. «Мужское государство» и его король // Радио Свобода. — 2020. — 06.06.: https://www.svoboda.org/a/30654316.html

^[16] Лугов, Александр. «Кругом враги». Рост насилия в России в военное время // Радио Свобода. — 2023. — 30.04.: https://www.svoboda.org/a/krugom-vragi-rost-nasiliya-v-rossii-v-voennoe-vremya/32384088.html

^[17] Necsutu, Madalin. Moldova to Host Global Christian Right-Wing Congress // Balkaninsight. — 2018. — 23.01.: https://balkaninsight.com/2018/01/23/moldova-to-host-world-congress-of-families-before-elections-01-23-2018/

^[18] Archer Nandini, Provost Claire. Revealed: dozens of European politicians linked to US ‘incubator for extremism’ // Open Democracy. — 2019. — 27.03.: https://www.opendemocracy.net/en/5050/revealed-dozens-of-european-politicians-linked-to-us-incubator-for-extremism/

^[19] Barthélemy, Hélène. How the World Congress of Families Serves Russian Orthodox Political Interests // SPLC. — 2018. — 16.05.: https://www.splcenter.org/hatewatch/2018/05/16/how-world-congress-families-serves-russian-orthodox-political-interests

^[20] Right-wing politician, businessman Vasadze urges gov’t to cancel Tbilisi pride events // Agenda.ge. — 2021. — 15.06.: https://agenda.ge/en/news/2021/1617

^[21] Necsutu, Madalin. Moldova Hosts the World Congress of Families // Balkaninsight. — 2018. — 13.09.: https://balkaninsight.com/2018/09/14/moldova-to-host-the-world-congress-of-families-09-13-2018/

^[22] Гендер чи антигендер: хто атакує демократію в Україні? // К., 2020. — С. 63–65.

^[23] Там само. — С. 76–77.

^[24] https://twitter.com/KSuchanow/status/1445684781673422849

^[25] «Всі разом!» (Україна) та Ordo Iuris (Польща) уклали Угоду про партнерство // Всі разом! — 2021. — 28.09.: https://vsirazom.ua/news/vsi-razom-ukrayina-ta-ordo-iuris-polshha-uklaly-ugodu-pro-partnerstvo

^[26] Гриценко, Анна. Катехон и Катехон // Нігіліст. — 2017. — 21.06.: https://www.nihilist.li/2017/06/21/katehon-i-katehon/

^[27] Зотова, Тетяна. Польскі експерти закликають парламентарів України долучитися до Конвенції з прав родини // Українські новини. — 2020. — 26.10.: https://ukranews.com/ua/news/734712-delegatsiya-instytutu-pravovoyi-kultury-ordo-iuris-yaka-dnyamy-perebuvala-v-kyyevi-z-ofitsijnym

^[28] Datta, Neil. Modern-day Crusaders in Europe. Tradition, Family and Property: analysis of a transnational, ultra-conservative, Catholic-inspired influence network. — European Parliamentary Forum for Sexual & Reproductive Rights, 2018.

Кілька років тому в соцмережах довго й гучно іронізували над змінами до Кримінального кодексу України, які посилили відповідальність за сексуальне й домашнє насильство. Причиною для кепкувань став, зокрема, пункт про згоду на сексуальний контакт. Нині, через чотири роки після ухвалення цих законодавчих змін, ідея культури згоди стає очевиднішою і зрозумілішою.

Читайте більше про ці зміни у статті Катерини Вітер.

Причини таких суспільних змін — активна просвіта молоді, коректніше і якісніше висвітлення цього питання в медіа, лобіювання законопроєктів про захист від сексуального насильства тощо. Тобто формування культури згоди в Україні — це щоденна праця людей у різних сферах життя, зокрема в блогінгу й журналістиці, політиці, адвокації, психології, неформальній освіті та ін.

«Гендер в деталях» поспілкувався з активними представницями цих галузей і розпитав у них, як вони змінюють так звану культуру зґвалтування на культуру згоди і чому це так важливо робити саме тепер.

Про різницю між культурою згоди і культурою зґвалтування читайте у статті Євгенії Дишлевої.

Психологія

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок»

Навчання свідомої згоди, робота зі стереотипами, розвиток навичок ненасильницького спілкування, підтримка дітей і підлітків у школах і вишах — це далеко не повний перелік того, як на становлення особистости та формування її кордонів впливають психологи і психологині.

Як зазначає кандидатка психологічних наук, експертка з питань толерантности й недискримінації Марина Діденко, культура згоди в психологічному контексті — це певний комплекс переконань або поведінкових звичок, який людина використовує для взаємодії з іншими, зокрема з партнером чи партнеркою. Ці звички формуються на основі установок, виховання, засвоєної поведінки тощо.

«Раніше про культуру згоди не говорили, тому в суспільстві переважала думка про покірність жінок, існували стереотипи про те, що чоловікам секс життєво необхідний, а жінці — ні. Такі установки негативно впливають і на жінок, бо їм нав’язують, що відмовляти в сексі не можна, і на чоловіків, бо суспільство тисне на них, нав’язуючи думки про те, вони повинні хотіти сексу постійно», — пояснює Марина.

Формування культури згоди в дорослому віці відбувається через розуміння людиною своєї цінности, через саморозвиток, психотерапію й освіту. Це допомагає змінювати систему базових переконань, які впливатимуть на звички.

Психологиня звертає також увагу на те, що під час повномасштабної війни багато партнерів і партнерок живуть на відстані, тому не можуть сексуально взаємодіяти фізично. Проте це хороший момент для формування культури згоди, адже можна навчитися говорити на незручні теми, зокрема про секс. «На відстані можна поговорити про свої цінності, бажання, фантазії. Так люди, які перебувають у стосунках, підтримають контакт і закладуть фундамент своєї майбутньої взаємодії», — пояснила психологиня.

Водночас війна, за словами Марини, — це період підвищеної агресії. Переживання, які не можна вихлюпнути, вживання алкоголю чи наркотичних речовин та інші чинники дуже впливають і на взаємодію людей у сексуальному контексті. Уже тепер зросла кількість випадків домашнього й сексуального насильства. Експертка переконана: нетолерування цього явища і засудження з боку соціуму впливатиме на всі соціальні групи в країні і призведе до змін.

Блогосфера

«Якщо люди гуглять, що таке “активна згода” й “активна незгода”, я відчуваю внутрішню перемогу»

Чималу роль у формуванні культури згоди в Україні відіграють тік-ток та інстаграм-блогерки, які порушують питання гендерних стереотипів, сексуального й домашнього насильства, дискримінації тощо. Такий контент впливає на підлітків і молодь, адже саме вони цільова аудиторія цих соцмереж.

Часто блогерки використовують свої платформи для просвітницької роботи, розповідаючи про важливість згоди і поваги в стосунках. Відео на цю тему створюють, зокрема, такі тік-токерки, як «У трусах» (@utrusakh), «Моє діло» (@moe_dilo), блогерки Емма Антонюк і Яна Брензей «Nam palae» (@nam_palae) та ін. Вони аналізують відомі історії про домагання, діляться фактами і статистикою про насильство і в такий спосіб сприяють усвідомленню важливости цього питання серед глядачів/-ок.

Відома українська секс-просвітниця, блогерка Ася Сей (в інстаграмі й тік-тоці Asya Say) переконана: розуміння того, що таке активна згода, може врятувати стосунки і навіть життя, бо якщо з цього починатимуться будь-які стосунки, це зменшуватиме шанси опинитися в ситуації насильства.

«Для нашого суспільства культура згоди — це досі якийсь невідомий звір. Попри те що дуже давно триває робота над поширенням ненасильницької комунікації, досі трапляються ситуації, коли в публічному просторі лунає щось про культуру згоди, а хтось запитує: “А що це?” Якщо після цього люди гуглять, що ж таке “активна згода” й “активна незгода”, я буквально відчуваю внутрішню перемогу», — каже блогерка.

За її спостереженнями, частина українців/-ок досі сприймає питання згоди як слабкість і вважає, що питання на зразок «Чи можна я це зроблю?», «Чи хочеш ти цього?» вбивають романтику.

«Та все-таки в багатьох уже з’являється розуміння того, що це робиться для їхньої ж безпеки. За моїми відчуттями, більше проймається важливістю питання згоди саме молодь до 30 років. З дорослішими дещо важче, особливо якщо люди вже засвоїли патріархальні, так звані класичні, традиційні сімейні цінності», — поділилася просвітниця.

Розповідати дітям, що таке «згода на секс», каже Ася, треба з 9–10 років, адже середній вік початку статевого життя в Україні — 15 років, хоча згідно з українським законодавством підлітки такого віку ще не можуть давати добровільну згоду на статеві стосунки.

На думку Асі, важливо також просувати культуру згоди в масовій культурі: кіно, серіалах, книжках. Тоді це сприйматиметься не просто як «нове явище, яке прийшло до нас із Заходу», а ставатиме беззаперечною нормою поведінки.

Політика

«Працювати з громадянським суспільством слід починати зі спілкування з дітьми»

Ще один важіль формування культури згоди в Україні — законодавство, точніше, ті, хто його розробляють, ухвалюють і впроваджують. Саме законотворці впливають на швидкість імплементації документів, які забезпечують кращий захист постраждалих унаслідок будь-якого виду насильства та запровадження суворіших покарань для кривдників.

Адвокацією законопроєктів, пов’язаних із протидією домашньому й сексуальному насильству та закріпленням поняття культури згоди на законодавчому рівні займається, зокрема, народна депутатка Інна Совсун і її команда. У березні 2023 року Совсун подала до Верховної Ради законопроєкт, який дозволятиме порушувати кримінальні справи про сексуальне насильство без заяви постраждалих. Також вона всіляко підтримувала ратифікацію Стамбульської конвенції.

«Гендер в деталях» поспілкувався з правозахисницею, помічницею Інни Совсун Марією Клюс, яка пише тексти законопроєктів і звернень щодо антидискримінаційної експертизи підручників.

«Усі, хто десять років працювали над адвокацією законопроєкту про ратифікацію Стамбульської конвенції, багато говорили про важливість цього питання з політиками. І за цей час ця ідея так усталилася, що тепер, коли ми працюємо над імплементацією, нам не доводиться пояснювати якісь загальні речі, наприклад навіщо взагалі жінкам окремий захист», — розповіла Марія.

У межах загальної адвокації зростає й рівень поінформованости суспільства, адже більшість законопроєктів, які просуває команда Інни Совсун, обговорювані й відомі — від якісних підручників без дискримінації до реєстрованих цивільних партнерств.

Марія наголошує: ратифікація Стамбульської конвенції — величезна перемога для України, але не менш складний етап її імплементації. Наразі Верховна Рада України розглядає кілька законопроєктів, пов’язаних з імплементацією цих засад у Кодекс України про адміністративні правопорушення та Кримінальний процесуальний кодекс України, щоб урегулювати розслідування випадків сексуального насильства, укладення в них угоди про примирення тощо.

«Наша команда також працює з МОН, бо ми досі боремося з окремими формулюваннями в підручниках з “Основ здоров’я”. Ми отримуємо скарги на те, що в цих книжках трапляються звинувачення постраждалих та багато інших моментів, які суперечать формуванню культури згоди. І це критично, адже, працюючи з громадянським суспільством, ми повинні починати це зі спілкування з дітьми», — поділилася помічниця депутатки.

Марія та її колеги прагнуть змінити процедуру експертизи шкільних підручників і сприяти залученню до неї професіоналів/-ок, бо наразі експерти/-ки часто ігнорують наявні в підручниках проблеми, що їх бачать навіть самі школярі/-ки.

Право

«Добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку»

Через свою експертність у галузі права, захист постраждалих від насильства та участь у правозахисних програмах юристки і правозахисниці теж сприяють руйнуванню культури зґвалтування. Вони консультують потерпілих, допомагають подати скаргу до правоохоронних органів і судів, представляють інтереси жінок, котрі пережили насильство, в судових процесах. Їхня робота допомагає забезпечити справедливе покарання для насильників.

Крім того, правозахисниці активно співпрацюють з громадськими організаціями й ініціативами, спрямованими на боротьбу з насильством і домаганнями. Вони беруть участь у правозахисних програмах, ведуть навчальні семінари й тренінги на тему протидії різним видам насильства, сприяють удосконаленню законодавства в галузі захисту прав жінок і дітей. А ще вони адвокатують законодавчі зміни для покращення ситуації з відповідальністю за гендерно-зумовлене насильство. Цим займається, зокрема, Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем».

Як пояснює юристка, менеджерка програм у Центрі «ЮрФем: освіта» Марта Павлишин, розмова про культуру згоди тісно пов’язана із законодавчими змінами, які відбулися 2019 року. Раніше, згідно з Кримінальним кодексом України, зґвалтуванням уважалися винятково ті діяння, коли був або опір, або безпорадний стан потерпілої. Натомість Стамбульська конвенція, яку Україна підписала ще 2011 року і ратифікувала через 11 років, запровадила поняття згоди на секс як такий. Це поняття дозволило криміналізувати дії, які за попередньою редакцією статті не вважалися зґвалтуванням, але по суті були ним, адже однаково вчинялися проти волі потерпілої — через залякування, погрози тощо.

Крім того, ухвалені зміни криміналізували сексуальне насильство в шлюбі, що його суспільство часто ігнорувало через уявлення про так званий подружній обов’язок. Тобто тепер для сексуальних стосунків не важливо, перебувають особи в шлюбі чи ні, — добровільна згода обов’язкова в будь-якому випадку.

«Ухвалення конвенції на офіційному рівні зобов’язує Україну імплементувати її взагалі, а також звітувати про її виконання. Тож якщо говорити суто про культуру згоди, а не про всі зобов’язання, то на законодавчому рівні вже зроблено достатньо: ми криміналізувати секс без згоди і встановили за нього відповідальність, як цього вимагає Стамбульська конвенція», — наголосила Марта.

Наразі, за її словами, потрібно змінити методи й підходи до розслідування зґвалтувань, адже старі підходи, що їх застосовували ще до 2019 року, досі поширені. Скажімо, досі можна натрапити на заяви, у яких визначальні моменти — це наявність пошкоджень так званої дівочої пліви чи сліди опору. Однак при розслідуванні слід тримати у фокусі те, чи отримав підозрюваний або обвинувачений від потерпілої добровільну згоду на секс.

Читайте детальний аналіз українського законодавства з погляду культури згоди від Катерини Вітер.

Для постраждалих від сексуального насильства і всіх видів гендерної дискримінації працює лінія допомоги «ЮрФем: підтримка»: 068 145-55-90 або 0 800 30 55 90. На лінії юристки безоплатно і з дотриманням конфіденційности надають юридичний супровід для постраждалих, починаючи від консультування і закінчуючи представництвом інтересів у суді. Зокрема, адвокатки «ЮрФем» представляють в суді інтереси 14-річної дівчини із Закарпаття, яку зґвалтували троє підлітків.

Медіа

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя»

Працівниці й працівники медіасфери впливають на рівень обізнаности суспільства про сексуальне й домашнє насильство, створюючи певний публічний тиск на уряд і законодавчі органи для ухвалення необхідних законів і політичних рішень у цій сфері. Їхня робота так само сприяє зміцненню культури згоди та формуванню безпечного середовища для всіх громадян і громадянок України.

Медіа шляхом коректного висвітлення чутливих питань і публікації якісних текстів про різні випадки насильства формують правильне сприйняття читач(к)ами таких ситуацій, руйнують гендерні стереотипи та викорінюють з інформаційного простору наратив про звинувачення постраждалих.

Проте в медіасередовищі питання висвітлення сексуального насильства досі викликає дискусії. У лютому 2023 року шеф-редакторка СтопКору Марина Тітова звернулася по коментар до засновниці платформи goodjob Дани Окоманюк, яка наважилася розповісти про зґвалтування, що його пережила багато років тому, будучи студенткою. Тітова попросила в потерпілої номер телефону ґвалтівника, щоб дізнатися його версію подій. Після того як Дана обурилася неетичністю і нечутливістю такого запиту журналістка написала статтю, у якій намагалася виправдати свої дії дотриманням стандартів журналістики.

Читайте більше про те, як медіа висвітлюють зґвалтування, у серії статей Ольги Білоусенко “«Сусіди не казали про нього нічого поганого»: як українські медіа пишуть про ґвалтівників”, «Не сенсація, а злочин. Як писати про зґвалтування так, щоб нікому не нашкодити», «Звинувачення й непрохані поради: як українські медіа пишуть про вцілілих від сексуального насильства».

Аналізом і поясненням того, як слід писати на теми, пов’язані із сексуальним насильством, займаються, зокрема, письменниця й правозахисниця Лариса Денисенко, членкиня Комісії з журналістської етики та голова громадської організації «Жінки в медіа» Ліза Кузьменко, головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко.

А ще головна редакторка «Громадського радіо», радіоведуча Тетяна Трощинська. Вона зазначає: роль журналістики у формуванні культури згоди надзвичайно відчутна, особливо коли це питання починають висвітлювати не тільки нішеві, а й великі медіа з масовою аудиторією. За словами Тетяни, подекуди в телевізійних ранкових шоу вже є інтерес до висвітлення тем недискримінації, рівности, культури згоди.

«Іноді буває так, що аудиторія медіа не розуміє, про що взагалі йдеться в журналістському матеріалі. Тому виданню, телеканалу чи радіостанції, які мають свої редакційні принципи й цінності, важливо не відступати, навіть якщо вони отримають нерозуміння чи негативну реакцію від своїх читачів/-ок чи глядачів/-ок, мовляв, “такої проблеми не існує”, “це все надумано” і “так що, тепер розписку перед сексом брати?”. Треба й надалі пояснювати всі ці аспекти, а не збиватися зі шляху», — пояснила Тетяна.

Медіа і журналіст(к)ам, які тільки починають працювати над висвітленням питань, пов’язаних, наприклад, із сексуальним насильством, медіаекспертка радить не просто розповідати про такі випадки, а сприяти правосуддю й давати людям, які це пережили, простір для того, щоб справедливість щодо них було відновлено.

«Тема сексуального насильства — це історія про порушення закону і про те, як повинно працювати правосуддя. Та це ще й історія людини, яка пережила це і знайшла в собі ресурси відновитися й рухатися далі. Медіа не слід вдаватися в подробиці того, якою є постраждала особа — скільки їй років, яка в неї вага, колір волосся, одяг тощо», — наголосила радіоведуча.

Також журналіст(к)и повинні сприяти тому, щоб потерпілі не боялися звертатися до правоохоронних органів і розуміли, що їм теж треба працювати з адвокат(к)ами, тому що ті знають, як у цих обставинах добиватися правосуддя якомога менш травматичними способами.

Освіта

«Згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс»

Не менш впливовий важіль формування культури поваги, взаєморозуміння та згоди — неформальна освіта. Нині поширені й популярні лекції, семінари, воркшопи, на яких ідеться про права і обов’язки в стосунках, про важливість комунікації і розуміння бажань (чи небажань) партнера/-ки. В Україні таку неформальну освіту пропонують такі організації, як «Teenergizer», «Толерспейс», «Дівчата», «Вперше», лекторки і тьюторки Юлія Ярмоленко, Кріс Шапран, Маріанна Анощенко та інші.

Тренерка із сексуальної просвіти й координаторка ініціативи «Дівчата творять» Ольга Кукула нагадує, що культуру згоди важливо формувати з дитячого віку. Перше, що має запам’ятати дитина, — це те, що її тіло належить їй і без її дозволу ніхто не має права його торкатися. Дівчатка і хлопчики, які відвідують дитсадок чи перебувають у будь-яких інших дитячих колективах, повинні пам’ятати про «правило трусиків» та вміти казати фразу «Мені це неприємно». У підлітковому віці діти також повинні розуміти, що на кожен вид взаємодії потрібна згода, хай то обійми, поцілунки, дотики тощо.

«У нас досі панує не культура згоди, а культура зґвалтування. Це видно навіть по реакціях на гучні випадки сексуального насильства. Дівчатам часто закидають, що вони нібито самі винні, бо пішли до когось додому або перебували в стані алкогольного сп’яніння. Проте згода піти кудись чи випити щось не дорівнює згоді на секс. Це важливо проговорювати з молоддю», — наголосила Ольга.

Улітку цього року вона була тьюторкою на тренінгах із секспросвіти для дітей і студентів/-ок. Там розглядали й питання сексуального насильства (домагання в транспорті, харасмент, кетколінг) та культури згоди. Після таких зустрічей дехто з дівчат ділилися власними історіями про те, як вони стикалися з домаганнями або чули від дорослих про те, що у зґвалтуваннях винні самі постраждалі.

За словами Ольги, важко виміряти свій успіх під час роботи з такими темами, адже іноді тренер(к)и навіть не здогадуються, як сильно їхня діяльність впливає на інших людей, зокрема на молодь. Однак вона переконана: підліткам дуже потрібні такі лекції. А ще підтримка, бо багато з них уже мали певний негативний досвід, але бояться розповісти про це дорослим, щоб укотре не зіткнутися з обвинуваченням у «неправильній поведінці».

Курси, серіали, книги

Розвиток культури згоди вимагає активної участи суспільства, освіти, свідомости і підтримки з боку медіа, організацій та уряду. Ця культура допомагає створити справедливе й рівноправне суспільство, а також сформувати безпечний простір для жінок і дітей, які найчастіше зазнають домагань і різних видів насильства.

«Гендер в деталях» зібрав кілька корисних ресурсів, які допоможуть краще розібратися в темі культури згоди.

Безплатний онлайн-курс «Сексуальна освіта» на платформі Prometheus. Курс містить відповіді на найчастіші питання підлітків про секс та розвінчує популярні стереотипи про статеве життя.

Серіал «Сексуальне виховання» (Sex Education) від Netflix. У серіалі висвітлюються такі теми, як формування гендерної ідентичности, гіперсексуальність, мастурбація, підліткова сексуальність, вагітність, важливість контрацепції тощо.

Книжка «Про секс. То як, поговоримо?» Ханни Віттон. Книжка стала абсолютним світовим бестселером серед молоді. У ній ідеться про дражливі, але важливі теми — перші стосунки, незайманість і сексуальний досвід, негативні наслідки перегляду порно й секстингу, сприйняття власного тіла й сексуальности.

Ми вже не раз говорили про культуру згоди і культуру зґвалтування. У цій статті пропонуємо розбір законодавчого визначення різних типів сексуального насильства саме крізь призму відповідности культурі згоди. Та перш ніж перейдемо до безпосереднього аналізу українського законодавства, варто розмежувати культуру згоди і культуру зґвалтування.

Культура зґвалтування (англ. rape culture) — це соціокультурний контекст, де насильство, особливо щодо жінок, дітей та інших вразливих груп, уважається прийнятною або нормальною поведінкою. Охоплює виправдання або мінімізацію осуду насильства, ігнорування певних форм насильства, а також відсутність покарання для злочинців, що сприяє безкарності й поширенню насильства в суспільстві.

Піраміда насильства

Між домаганням і зґвалтуванням немає якоїсь неосяжної прірви, якраз навпаки, толерування першого дуже тісно перетинається із заподіянням другого.

Культура згоди (англ. consent culture) — це соціокультурний контекст, у якому всі учасни_ки взаємодії вільно, ясно і згідно з власним бажанням виражають свою згоду на будь-які сексуальні чи інші інтимні взаємодії. Вона покликана змінити усвідомлення про взаємозв’язок, згоду і повагу в інтимних стосунках, сприяючи здоровим та безпечним сексуальним відносинам. У культурі згоди акцент робиться на взаємній повазі й урахуванні побажань кожної сторони.

Більше про культуру згоди і культуру зґвалтування можна прочитати в статті Євгенії Дишлевої.

Сексуальне насильство

Стаття 153 Кримінального кодексу України дає таке визначення:

Сексуальне насильство — вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням у тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи (тут і далі курсив авторки).

Водночас п. 15 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» (далі — Закон) від 07.12.2017 містить таку дефініцію:

Сексуальне насильство — форма домашнього насильства, що включає будь-які діяння сексуального характеру, вчинені стосовно повнолітньої особи без її згоди або стосовно дитини незалежно від її згоди, або в присутності дитини, примушування до акту сексуального характеру з третьою особою, а також інші правопорушення проти статевої свободи чи статевої недоторканости особи, у тому числі вчинені стосовно дитини або в її присутності.

Слід підкреслити, що Конвенцією про захист цивільного населення під час війни передбачено, що жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню моральність[1]. Отже, сексуальне насильство під час воєнних дій і збройного конфлікту — не просто кримінальний злочин, а порушення міжнародного гуманітарного права та прав людини[2].

Нижче детальніше поговоримо про форми сексуального насильства, проаналізуємо, чи відповідає законодавство України культурі згоди, та розберемо практику правоохоронних органів — у якому ключі вона відбувається і що варто змінити.

Форми сексуального насильства

Сексуальне рабство

На жаль, законодавчого визначення цієї форми насильства в Україні немає. В українському законодавстві за ці злочини передбачено кримінальну відповідальність за ст. 149 Кримінального кодексу України (торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини).

Як бачимо, міжнародний і вітчизняний підхід відрізняються. Правоохоронні органи України просто не мають змоги правильно кваліфікувати злочин через прогалину в праві. Наприклад, досвід США передбачає, що коли доросла особа бере участь у комерційних сексуальних актах, таких як проституція, в результаті застосування сили, погрози силою, шахрайства, примусу або будь-якої комбінації таких засобів, така особа є жертвою торгівлі людьми. За таких обставин злочинці, задіяні у вербуванні, переховуванні, спокушуванні, транспортуванні, наданні, отриманні, заступництві, вимаганні або утриманні особи з цією метою, винні в секс-торгівлі дорослою особою.

Секс-торгівля також може відбуватися через особливу форму примусу, коли осіб змушують продовжувати займатися проституцією через використання незаконних «боргів», які нібито виникли через їх транспортування, вербування або навіть їх «продаж»: експлуататори наполягають, що потерпілі повинні погасити їх, перш ніж можуть бути вільними.

Навіть якщо доросла особа спочатку погоджується брати участь у проституції, це не має значення: якщо доросла особа після згоди надалі утримується у використанні через психологічні маніпуляції або фізичну силу, він чи вона є жертвою торгівлі людьми і повинні отримувати переваги, викладені в Палермському протоколі й національних законах, які застосовуються в конкретному випадку[3].

Примус до проституції

Стаття 303 Кримінального кодексу України визначає сутенерство як дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою.

Примусова вагітність, примусова стерилізація, примусові аборти

Стаття 303 Кримінального кодексу України визначає Примушування до вступу в статевий зв’язок як примушування особи без її добровільної згоди до здійснення акту сексуального характеру з іншою особою.

Своєю чергою, в абзаці 1 ч. 5 ст. 281 Цивільного кодексу України зазначено: «Стерилізація може відбутися лише за бажанням повнолітньої фізичної особи».

Водночас ст. 39 Стамбульської конвенції «Примусовий аборт та примусова стерилізація» визначає їх так:

Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано такі форми умисної поведінки:

a) проведення аборту жінці без її попередньої й інформованої згоди;

b) проведення хірургічного втручання, метою або наслідком якого є припинення здатности жінки до природної репродукції без її попередньої й інформованої згоди або розуміння процедури[4].

Провівши паралель між вітчизняним законодавством і Конвенцією Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами, можемо побачити, що в українському законодавстві не лише «пропустили» кваліфікацію примусового аборту як злочину, а й не передбачили кримінальної відповідальности за дії, описані в пункті b статті 39 Стамбульської конвенції.

Станом на сьогодні правоохоронні органи можуть максимум притягнути до відповідальности особу за проведення хірургічного втручання, метою або наслідком якого є припинення здатности жінки до природної репродукції без її попередньої й інформованої згоди або розуміння процедури, за ст. 140 Кримінального кодексу України «Неналежне виконання професійних обов’язків медичним або фармацевтичним працівником». І то це можливо тільки при великому бажанні слідчого(ї) та достатній доказовій базі.

Калічення жіночих статевих органів

Це часткове або повне хірургічне видалення зовнішніх жіночих геніталій чи інше їх навмисне пошкодження або зміна, що вчиняється з немедичних причин: з культурною, релігійною або іншою метою (за визначенням ВООЗ, UNICEF та UNFPA).

Калічення жіночих геніталій — форма насильства над жінками, зафіксована в ст. 38 Стамбульської конвенції.

«Сторони вживають необхідних законодавчих або інших заходів для забезпечення того, щоб було криміналізовано такі форми умисної поведінки:

а) видалення, інфібуляція або здійснення будь-якого іншого каліцтва в цілому або частково великих статевих губ, малих статевих губ або клітора;

b) примушування жінки до того, щоб вона зазнала актів, перелічених у підпункті “а”, або схилення її до цього;

с) підбурювання, примушування дівчини до того, щоб вона зазнала актів, перелічених у підпункті “а”, або схилення її до цього»[5].

Тут знову спостерігаємо прогалину в праві: у Кримінальному кодексі України немає відповідної кваліфікації злочину, тому правоохоронні органи України не мають змоги правильно кваліфікувати злочин.

Сексуальні домагання

В українському законодавстві термін «сексуальні домагання» запроваджено з ухваленням Закону України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків» 2005 року. Звучить він так: «Сексуальні домагання — дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування»[6]. Це вузька й неоднозначна дефініція, яку не можна поширити на «горизонтальні відносини» (колеги, друзі, знайомі тощо).

Читайте більше про сексуальні домагання у статті Катерини Вітер.

Кримінальна відповідальність за сексуальні домагання можлива лише тоді, коли є примушування до вступу в статевий зв’язок, що підпадає під ст. 154 Кримінального кодексу України.

У законодавчому означенні сексуальні домагання — ширше поняття, ніж примушування до вступу в статевий зв’язок: перше поняття охоплює друге. Тобто примушування до вступу в статевий зв’язок завжди буде сексуальним домаганням, але не кожне сексуальне домагання виражається лише в примушуванні до вступу в статевий зв’язок. З цього випливає, що кримінальна відповідальність охоплює не всі випадки домагань, а лише їх частину.

Сексуальні домагання можуть також кваліфікуватися за статтею 173-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення як здійснення насильства за ознакою статі, що передбачає покарання у вигляді штрафу від 170 до 340 грн або громадських робіт на термін від 30 до 40 годин, або адміністративного арешту на термін до 10 діб. Якщо такі дії повторяться протягом року, розмір покарання подвоїться[7].

Наразі у Єдиному державному реєстрі судових рішень України майже немає вироків за сексуальні домагання через нечіткість законодавчих формулювань і процедур та складності в доказуванні злочину.,

Для порівняння, у Кримінальному кодексі Канади сказано, що якщо ви торкаєтеся іншої людини без її згоди і контакт має сексуальний характер або посягає на статеву недоторканість, вас можуть звинуватити в сексуальному насильстві за ст. 271. Злочином вважаються небажане обмацування, поцілунки, обмацування одягу, статевий акт за згодою з кимось, хто занадто молодий, щоб дати згоду, сексуальні дії з кимось, хто спить або непритомний, а також сексуальні дії з особою, яка цього не бажає[8].

Більше про сексуальні домагання є в статті Катерини Вітер.

Зґвалтування

Стаття 152 Кримінального кодексу України визначає зґвалтування як учинення дій сексуального характеру, пов’язаних із вагінальним, анальним або оральним проникненням у тіло іншої особи з використанням геніталій або будь-якого іншого предмета, без добровільної згоди потерпілої особи.

11 січня 2019 року набрали чинности зміни до Кримінального кодексу України. Одна з новацій згаданого вище закону — нове юридичне означення поняття «зґвалтування». Змінено концептуальний підхід до означення цього терміна. Раніше в національній теорії і практиці кримінального права насильство як ознака сексуальних злочинів нерідко тлумачилося через категорію «опору», тобто для кваліфікації злочину необхідно було довести застосування фізичного насильства, погрози його застосування або використання безпорадного стану потерпілої особи. Тепер же для кваліфікації діяння як зґвалтування досить відсутности добровільної згоди потерпілої особи[9].

Відповідно до цих змін, зґвалтуванням уважається не лише гетеросексуальний статевий акт, а й інші різновиди проникнення в отвори тіла людини, біологічно для цього не призначені. Відтак нова редакція суттєво розширила об’єктивний бік правопорушення[10].

Більше про нове означення зґвалтування читайте в статті Катерини Вітер.

З огляду на ухвалені зміни відсутність фізичного опору чи будь-яких фізичних ушкоджень тепер не означає, що статевий акт відбувся за взаємної добровільної згоди. Тобто де-юре вбачаємо на прикладі цих змін тенденцію культуру згоди. На жаль, на практиці досі маємо протилежне.

Передусім при застосуванні ст. 152 ККУ на практиці виникають проблеми в доведенні відсутности добровільної згоди на ті чи ті дії сексуального характеру. Досі при розслідуванні зґвалтування все зводиться до необхідности довести, що потерпіла чинила фізичний опір, зазнала тілесних ушкоджень тощо[11].

Якщо потерпіла особи звернулася в правоохоронні органи в перші години чи бодай протягом доби після зґвалтування і було проведено судово-медичну експертизу, це досі вважається єдиним доказом, крім слів потерпілої. У правоохоронній системі України зґвалтування досі відносять до латентних злочинів, не кажучи вже про інші форми сексуального насильства, що їх правоохоронці не сприймають як «серйозні злочини». Мало того, якщо потерпіла особа «несвоєчасно» звернулася в поліцію і без наявности фото- чи відеодоказів, добитися того, щоб слідчий(-а) передали справу в суд, майже неможливо.

Якщо порівнювати з іншими державами, то культура згоди діє щонайменше в десяти країнах Європи, зокрема в Бельгії, Швеції, Німеччині, Великій Британії та ін.

Ось, наприклад, кваліфікації зґвалтування в законодавстві Великобританії:

«Особа (А) вчиняє злочин, якщо:

(а) він навмисно проникає в піхву, анальний отвір або рот іншої людини (B) своїм пенісом,

(b) B не погоджується на проникнення, і

(c) А неправильно вважає, що B погоджується.

(2) Чи є переконання обґрунтованим, слід визначити, беручи до уваги всі обставини, зокрема і будь-які кроки особи А, яких було вжито, щоб з’ясувати, чи особа В погоджується».

(4) Особа, винна у вчиненні злочину, передбаченого цією статтею, підлягає довічному позбавленню волі в разі визнання її винною за обвинуваченням[12].

У 2009 році Закон про статеві злочини ухвалила Шотландія. У цьому законі поняття «зґвалтування» прописано ширше:

Якщо особа (А) з пенісом

(a) без згоди іншої особи (B) і

(b) без будь-яких обґрунтованих переконань, що B погоджується,

проникає будь-якою мірою, або з наміром це зробити, або з необережности щодо того, чи має місце проникнення в піхву, анус або рот B, тоді A вчиняє злочин, відомий як злочин зґвалтування.

(2) Для цілей цього розділу пенетрація є актом, що триває від входу до вилучення пеніса; але цей підпункт підпадає під підпункт (3).

(3) У випадку, коли спершу дано згоду на проникнення, але в певний момент часу згоду було відкликано, підпункт (2) слід тлумачити так, ніби посилання в ньому на дію, що триває від проникнення, є посиланням на дію, що триває з того моменту часу.

(4) У цьому Законі

• «пеніс» включає хірургічно сконструйований пеніс, якщо він утворює частину А, створений під час хірургічного лікування, і

• «вагіна» включає

(а) вульву і

(b) вагіну, сконструйовану хірургічним шляхом (разом із будь-якою сконструйованою хірургічним шляхом вульвою), якщо вона є частиною В, створеною в процесі такого лікування[13].

Світові зразки законодавчих визначень та практики

Крім наведених прогалин у кваліфікації окремих форм сексуального насильства як злочинів, при удосконаленні законодавства варто звернути увагу на необхідність детально визначити поняття «добровільна згода».

Ось як, наприклад, це зробила Шотландія.

Згода: обсяг і відкликання

(1) Цей розділ застосовується до розділів з 1 по 9.

(2) Згода на поведінку сама по собі не означає згоди на будь-яку іншу поведінку.

(3) Згоду на поведінку може бути відкликано в будь-який час до або, у разі тривалої поведінки, під час такої поведінки.

(4) Якщо поведінка має місце або продовжує мати місце після того, як згоду було відкликано, вона має місце або продовжує мати місце без згоди[14].

Ба більше, Шотландія пішла далі і в окремій статті прописала про згоду в окремих фізичних станах, таких як сон і непритомність.

Згода: дієздатність уві сні або без свідомости

(1) Цей розділ застосовується до розділів з 1 по 9.

(2) Людина не здатна, перебуваючи уві сні чи без свідомости, дати згоду на будь-яку поведінку[15].

Згода відіграє важливу роль в обвинуваченні в сексуальному насильстві. Наприклад, підпункт 273.1(2) Кримінального кодексу Канади стверджує, що згоду не отримано, якщо вона надійшла від когось іншого, а не від скаржника, якщо ви зловживаєте довірою або якщо інша особа вказує, що вона не погоджується з вашими сексуальними заграваннями. Своєю чергою, у підпункті 273.3 зазначено, що «ніщо в пункті (2) не повинно тлумачитися як обмеження обставин, за яких згоду не отримано»[16]. У такий спосіб законодавство Канади прямим текстом прописало «культуру згоди» й унеможливило зловживання питанням згоди в злочинах, пов’язаних із сексуальним насильством.

Згідно з рішенням Верховного суду Канади R. v. Ewanchuk, 1999 CanLII 711 (SCC), [1999] 1 SCR 330, непряма згода, наприклад мовчання або бездіяльність передбачуваної жертви, не є захистом від обвинувачень у сексуальному насильстві[17].

Ще цікавий досвід Канади — тест на предмет сексуального насильства. Рішенням Верховного суду Канади 1987 року (SCC) R. v. Chase, 1987 CanLII 23 (SCC), [1987] 2 SCR 293 було встановлено тест на предмет сексуального насильства. Це було зроблено після того, як чоловік у Нью-Брансвіку зайшов до сусіда додому без запрошення і обмацав 15-річну дівчину. Його звинуватили в сексуальному насильстві й визнали винним у судовому засіданні, однак в апеляції це засудження зменшили до «звичайного нападу», перш ніж Верховний суд Канади поновив судимість[18].

У своїй аргументації суд установив тест, який використовують, щоб визначити, чи відбулося сексуальне насильство. Елементи тесту: частина тіла, до якої торкнулися, характер контакту, обставини події, чи застосовувалася сила або примус.

У багатьох країнах обвинувачення в сексуальному насильстві може зруйнувати кар’єру й розбити сім’ї, навіть якщо особу визнають невинною. Засудження може завершитися тривалим тюремним ув’язненням, а особу буде внесено в базу даних злочинців сексуального характеру. Для ефективного подолання культури зґвалтування і звинувачення постраждалих цей підхід доцільно впровадити і в Україні.

Висновок

З аналізу випливає, що у вітчизняному законодавстві переважно наявна культура згоди, адже Україна зробила суттєві кроки в імплементації міжнародних стандартів у цій сфері. Проте у нас досі існують чималі прогалини в законодавстві, такі як відсутність криміналізації сексуального рабства чи примусової вагітности.

Правоохоронна система, своєю чергою, не завжди може чи не завжди хоче належним чином притягувати кривдника до відповідальности через відсутність чітких механізмів, а також через досі популярну культуру зґвалтування.

---

[1] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#top

[2] https://wiki.legalaid.gov.ua/index.php/Дії_осіб,_які_постраждали_від_сексуального_насильства_під_час_війни

[3] https://www.state.gov/what-is-modern-slavery/

[4] https://rm.coe.int/1680462546

[5] https://rm.coe.int/1680462546

[6] https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2866-15#Text

[7] https://www.rbc.ua/rus/styler/zhertvi-movchat-yurist-poyasniv-k-diyati-1695293224.html

[8] https://www.criminalcodehelp.ca/offences/sexual-offences/sexual-assault/#block-478

[9] https://genderindetail.org.ua/spetsialni-rubriki/legal-advice/nove-oznachennya-zgvaltuvannia.html

[10] https://genderindetail.org.ua/season-topic/dosvidy-viyny/rezonansni-zhvaltuvannya.html

[11] https://www.unodc.org/documents/justice-and-prison-reform/UKR_Full_Resource_book_trainers_effective_prosecution_responses_violence_against_women_and_girls.pdf

[12] https://www.legislation.gov.uk/ukpga/2003/42/part/1/crossheading/rape

[13] https://www.legislation.gov.uk/asp/2009/9/section/1

[14] https://www.legislation.gov.uk/asp/2009/9/section/14

[15] https://www.legislation.gov.uk/asp/2009/9/section/14

[16] https://laws-lois.justice.gc.ca/eng/acts/c-46/section-273.1.html

[17] https://www.canlii.org/en/ca/scc/doc/1999/1999canlii711/1999canlii711.html

[18] https://www.canlii.org/en/ca/scc/doc/1987/1987canlii23/1987canlii23.html

Щоб придбати книгу, завітайте на сайт видавництва «Віхола».

Звичайно, можна, якщо дівчина морально готова спробувати тампони і добре вивчила інструкцію та правила безпеки. Проте досі існує хибна думка, що при використанні тампонів можна порвати гімен (на нього ще кажуть дівоча пліва), і тоді дівчина втратить свою цінність і її ніхто не візьме заміж. Звучить, наче якась дичина із середньовіччя, еге ж? Так і є. По-перше, цінність людини не визначається наявністю чи відсутністю якогось органа. По-друге, дівчина, може, й сама не планує виходити заміж, і має на це повне право. По-третє, треба триматися подалі від людей, які вважають, що гімен— то надважливо. 

Розберімося, що таке ота дівоча пліва, чи гімен. 

1. Це не плівка, а складка слизової, що обрамляє вхід до піхви, як корона. Саме тому у Швеції її називають «вагінальна корона». Вона не перекриває отвір повністю (це трапляється в дуже рідкісних випадках і потребує хірургічного втручання), тож ніяк не заважає користуватися тампонами. 

2. Деякі дівчатка народжуються без гімену. А в деяких жінок ця складка слизової настільки еластична, що може зберігатися протягом усього життя— навіть після вагінальних пологів. Саме тому гінеколог на огляді не може знати, був у дівчини секс чи ні, користується вона тампонами чи віддає перевагу прокладкам. Усе, що може бачити лікар,— є ота дівоча пліва чи ні. 

3. Раніше помилково вважалося, що за першого проникнення пеніса в піхву гімен рветься і йде кров. Зараз ми знаємо, що крові може взагалі не бути, і це нормально. А у Швеції підлітків у школі вчать, що наявність хоча б кількох крапель крові під час першого сексу— то вже привід звернутися до лікаря, щоб виключити травмування й інфікування. 

4. Тампони найчастіше ніяк не впливають на гімен, чи вагінальну корону, бо вони надто маленькі, та й ця складка слизової досить еластична. 

До речі, у деяких народів досі існує жахлива традиція: після першої шлюбної ночі наречена має продемонструвати родичам простирадло з плямами крові. І якщо червоного там не буде, то дівчину можуть побити чи вигнати з дому. А уяви, якщо вона народилася без гімену! Або її вагінальна корона дуже еластична! На жаль, багато дівчат постраждали через поширення таких забобонів і відсутності грамотної інформації про тіло.

Вступ

Інституційне забезпечення рівних можливостей реалізації прав і свобод людини для представників і представниць усіх соціальних груп населення — базова цінність будь-якої демократичної держави. Це передбачено засадничим принципом недискримінації, на якому ґрунтується законодавство України.

Цей принцип не допускає жодних форм дискримінації окремих осіб чи груп осіб у широкому переліку суспільних відносин. Також він передбачає забезпечення рівности прав, свобод і можливостей, рівности перед законом та повагу до гідности кожної людини. Відповідно всі ці засади стосуються і мають бути закріплені в національному законодавстві та в усіх нормативно-правових актах.

Докладніше про юридичне (не)визнання гомосексуальних стосунків та певні законодавчі обмеження прав людини, пов’язані із сексуальною орієнтацією, вже йшлося в наших попередніх матеріалах.

Читайте більше:

«Навіщо їм шлюб? Права, яких немає у ЛГБТ-військових» Марти Змислої 

«Віртуальний прайд: обговорення рівних прав ЛГБТ+ людей під час місяця гордости 2023 року» Яни Радченко

«Захищати Батьківщину без дискримінації: ЛГБТ+ люди в арміях світу та України» Ганни Гриценко

Мета цього тексту — проаналізувати наративи щодо ЛГБТ+ спільноти на рівні зовнішньої комунікації національних публічних діячів і діячок, державних інституцій та політичних партій. Також буде проаналізовано законотворчу діяльність членів і членкинь найбільших політичних фракцій у Верховній Раді, їхня позиція щодо окремих законопроєктів, спрямованих на покращення становища чи захисту ЛГБТ+ спільноти, та гомофобні заяви і законопроєкти, що їх вони ініціювали чи підтримали.

Чому це важливо? По-перше, заяви і дії осіб, які обіймають ці посади, відбивають не їхні персональні ціннісні орієнтири чи позиції, а їхні позиції як народних обранців. Відповідно вони якоюсь мірою транслюють суспільні настрої й «голоси» своїх виборців. По-друге, офіційна комунікація і діяльність національних публічних діячів/-ок не лише репрезентує, а й значуще «задає тон» та впливає на громадську думку. Від їхнього наративу щодо ЛГБТ-пар залежить видимість спільноти, репрезентація її у ЗМІ та суспільне ставлення до неї загалом. Тому, безсумнівно, офіційна комунікація публічних діячів/-ок, державних інституцій і політичних партій нерозривно пов’язана із суспільними настроями.

У цій статті проаналізовано політичні наративи 2019–2023 років.

Позиція щодо ЛГБТ+ спільноти в передвиборчих програмах партій

Аналіз офіційної позиції політичних партій, що ввійшли до складу ВРУ ІХ скликання, щодо ЛГБТ+ спільноти варто почати із їхніх передвиборчих програм як першочергового джерела декларації їхньої позиції та ідеологічних переконань.

У програмі партії «Слуга народу», яка складається з 16 розділів і тезово описаних пріоритетів у кожному з них, про захист прав конкретно ЛГБТ+ спільноти не йдеться. В одному з пунктів розділу «Національна ідентичність і громадянська злагода» зазначено: «захистимо права людини та основоположні свободи, забезпечимо рівні права та можливості чоловіків і жінок в українському суспільстві». Наявність такого пункту, безперечно, краще, ніж відсутність хоч якогось, але набагато краще було б, якби він був конкретизований, а проблема дискримінації ЛГБТ+ спільноти — визнаною, що підвищило б її видимість.

Передвиборча програма партії «Голос» із 23 підрозділів теж не містить конкретних згадок про забезпечення рівних прав і можливостей чи надання належного юридичного захисту ЛГБТ+ спільноті. Хоча в першому підрозділі «Як звучить Україна?» вони не раз акцентують на тому, що їхня мета — «повернути людину в центр держави» незалежно від її ідеологічних переконань та інших характеристик. Проте конкретного механізму для досягнення цього завдання в програмі партії не вказано.

У програмі «Європейської Солідарности», як і в перших двох, ідеться про рівні можливості для жінок і чоловіків і немає чітких згадок про захист прав ЛГБТ+ спільноти.

Програма партії «Батьківщина» взагалі обійшла стороною забезпечення рівних прав і можливостей для різних соціальних груп населення та втілення принципу недискримінації.

Станом на вересень 2023 року програми вже неіснуючої фракції ОПЗЖ немає у відкритому доступі, але про ставлення партії до ЛГБТ+ спільноти, з яким вона заходила у ВРУ, можна виснувати зі слів експартійця Юрія Бойка. В одному інтерв’ю він чітко окреслив позицію партії: «Що стосується одностатевих шлюбів, то це навіть не обговорюється. Це така дурість, яка для нашого християнського суспільства є неприйнятною»^[1].

Отже, аналіз передвиборчих програм політичних партій, які в результаті виборів 2019 року здобули більшість місць у парламенті, продемонстрував, що адвокація інтересів ЛГБТ+ спільноти не була пріоритетом чи принаймні окремим напрямом роботи для жодної з партій. У проаналізованих програмах не було відверто гомофобних заяв чи позицій. У частині з них ішлося про втілення принципу соціальної справедливости й рівности всіх соціальних груп населення України. Однак ці ідеї було представлено радше як ціннісні орієнтири, а не пріоритетні напрями роботи з конкретним механізмом дій.

Наявність таких згадок, хай лише на ідеологічному рівні, безумовно, краще, ніж відсутність будь-яких. Проте конкретизація проблеми дискримінації ЛГБТ+ спільноти й актуалізація питання її належного захисту як окремий пункт програми мало б набагато позитивніший ефект.

Пояснення цьому цілком зрозуміле: допоки проблему не окреслено і не «підсвічено», вона залишається невидимою для більшости суспільства. Допоки про виклики, спричинені юридичним невизнанням гомосексуальних пар сім’єю, не говорять, більшість суспільства їх навіть не помічає. Відповідно проблеми, які не вербалізовано і не актуалізовано, не може бути вирішено.

Членство українських політичних партій у міжнародних ліберально-демократичних об’єднаннях

Приналежність політичної партії до міжнародних політичних об’єднань, альянсів та організацій не одинокий, але один із можливих способів оцінити ідеологічне спрямування й ціннісні орієнтири партії. Це один з індикаторів, який дає змогу оцінити, чи партія дружня до ЛГБТ+ спільноти принаймні декларативно. Одне з таких об’єднань — Альянс лібералів і демократів за Європу (АЛДЄ) — європейська транснаціональна політична партія, що сповідує ліберально-демократичні цінності та об’єднує партії, які їх поділяють.

Українська політична партія «Голос» першою з парламентських партій ІХ скликання ВРУ приєдналася до АЛДЄ 2020 року. Як зазначають у «Голосі», для членства в цьому об’єднанні партія має довести, що поділяє цінності ліберальної демократії, верховенства права, толерантности, захисту прав людини та принципів ринкової економіки. Зі свого боку, членство в АЛДЄ дає доступ до мережування з європейськими партіями зі схожими цінностями та з європейською політичною верхівкою.

Друга українська політична партія, що приєдналася до Альянсу 2022 року, — «Слуга народу». За словами голови партії Олени Шуляк, це рішення не було спонтанним: «приєднання до “політичної сім’ї” партії АЛДЄ як повноправного члена для СН — один із ключових пріоритетів у міжнародній політиці». Особливо актуалізувалося питання приєднання після повномасштабного російського вторгнення. Членство в об’єднанні — не просто індикатор спільних цінностей і переконань, нині воно розцінюється як важливий політичний крок, що сприяє якіснішій інтеграції у європейську політичну спільноту.

Крім того, що беззаперечна підтримка АЛДЄ суверенітету і цілісности України зміцнює позицію нашої держави на міжнародній арені, членство двох українських партій у АЛДЄ впливає на рішення всередині українського політикуму. Наприклад, 28 травня 2023 року АЛДЄ ухвалила резолюцію, якою підтримала законодавчу ініціативу депутаток і депутатів «Голосу» та «Слуги народу» щодо подання законопроєкту про цивільні партнерства. Це стало першою міжнародною заявою такого рівня, яка закликає підтримати законопроєкт.

Хоча ця резолюція де-юре не накладає на Україну якихось зобов’язань, а має лише рекомендаційний характер, де-факто вона може потенційно впливати на користь ухвалення законопроєкту. Заклик європейської спільноти підтримати реєстровані партнерства для одностатевих і різностатевих пар демонструє важливість цього питання для Альянсу і всього європейського політикуму, що сповідує ліберально-демократичні цінності. Така позиція Альянсу легалізує також важливість і актуальність цього питання в українському суспільстві. Для України, яка виборює своє місце в цій спільноті, ухвалення законопроєкту — логічний і очікуваний крок у рамках імплементації норм європейського законодавства в національне українське законодавство.

Гомофобні висловлювання й законодавчі ініціативи окремих представників та представниць партій

Хоча в програмах названих політичних партій немає відверто гомофобних позицій, а частина партій належить до ліберально-демократичних об’єднань, позиції окремих представників і представниць цих партій часом відрізняються. Це проявляється у їхніх гомофобних заявах, законодавчих ініціативах або ж у неготовності підтримати законопроєкти, спрямовані на покращення становища ЛГБТ+ спільноти.

Яскравий приклад того, як позиції партії і її представників різко розходяться, — два законопроєкти, що їх подали народні депутат і депутатка від «Слуги народу» Георгій Мазурашу й Олена Лис 22 липня 2020 року. Перший законопроєкт пропонує внести зміни до окремих законодавчих актів про охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства. У ньому автор(к)и дають означення термінам «гомосексуалізм, порнографія, продукція сексуального характеру, трансгендеризм» та запроваджують поняття «пропаганда гомосексуалізму чи трансгендеризму», але поки не означують його. Крім того, вони пропонують усюди замінити слово «гендер» на «рівність прав та можливостей жінок і чоловіків». У пояснювальній записці автор(к)и обґрунтовують свою пропозицію «небезпекою», яку начебто криє «гендерна ідеологія».

Другий законопроєкт пропонує внести зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення в плані відповідальности за пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму. У пояснювальній записці до законопроєкту, обґрунтовуючи його необхідність, автори висловлюють стурбованість «агресивною пропагандою гомосексуалізму та трансгендеризму, спрямованих на знищення інституту сім’ї» як одною з «аморальних загроз сучасности». Тут вони так само неправильно трактують поняття гендеру й гендерної рівности та розглядають їх як такі, що за своєю суттю є «явною чи прихованою пропагандою гомосексуалізму і трансгендеризму».

Водночас у коментарях «Суспільному» співавтор законопроєкту Георгій Мазурашу зазначає^[2], що загалом він «далекий від думки, що до них [трансгендерних людей та ЛГБТ+ спільноти] треба якось упереджено ставитись, вдаватись до якихось дискримінаційних дій». Коментуючи проєкт закону «Радіо Свободі», він знову підкреслив своє «спокійне цивілізоване ставлення до людей з різними сексуальними орієнтаціями і гендерними ідентичностями»^[3]. Мазурашу пояснив, що стурбований ризиками саме «пропаганди гомосексуалізму або трансгендеризму». Тому разом з колегою пропонує запровадити штрафи в розмірі однієї тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (17 тис. грн) для фізичних осіб та три тисячі неоподаткованих мінімумів доходів громадян (51 тис. грн) для юридичних осіб.

Інший законопроєкт, що його теж ініціював Георгій Мазурашу, — пропозиція внести зміни до Бюджетного кодексу України для недопущення витрачання бюджетних коштів на пропаганду педофілії, гомосексуалізму і трансгендеризму. Крім Мазурашу, серед ініціаторів законопроєкту — інші депутати від «Слуги народу»: Анатолій Драбовський, Сергій Кузьміних, Артем Культенко та безпартійний депутат Віктор М’ялик.

У пояснювальній записці до цього законопроєкту автори апелюють до зобов’язання держави перед інститутом сім’ї розвивати й захищати її. Інший аргумент — «пропаганда гомосексуалізму та трансгендеризму становить загрозу для здоров’я населення», призводить «до порушення права на свободу наукових досліджень», «до порушення права на свободу висловлювань та свободу віросповідання». На завершення автори стверджують, ніби «гомосексуалізм, трансгендеризм, педофілія руйнують суспільну мораль». Як рішення вони пропонують проєкт закону, який потенційно посилить охорону сім’ї, дитинства, материнства і батьківства та не допустить у бюджеті видатків, які пропагуватимуть «педофілію, гомосексуалізм та трансгендеризм».

У порівняльній таблиці до цього законопроєкту автори дали означення поняттям «педофілія, пропаганда педофілії, гомосексуалізм, пропаганда гомосексуалізму, трансгендеризм, пропаганда трансгендеризму», що їх вони вживають. Одним із способів «пропаганди гомосексуалізму» вони називають виготовлення та/або поширення, а також публічне використання продукції, що містить ЛГБТ-символіку.

Усі ці законопроєкти було знято з розгляду. Правозахисники/-ці зазначають, що їхній зміст дуже нагадує російське законодавство, яке вважає злочином «пропаганду нетрадиційних сексуальних відносин» та передбачає штраф за неї ^[4]. Правозахисна організація «Наш світ» прокоментувала цю законодавчу ініціативу як «підтримку російської політики» і готовність «встати під знамена руху “за традиційні цінності”, очолюваного Росією». І хоча в організації переконані, що реальні шанси цього законопроєкту навіть на момент його подання дорівнювали нулю, ризики є вже в самому факті таких законодавчих ініціатив. Подібні наративи не узгоджуються ні з ідеологічними орієнтирами, які партія задекларувала у своїй передвиборчій програмі, ні з базовим принципом недискримінації, закріпленим у національному законодавстві. Це очевидно суперечить євроінтеграційному процесу та міжнародним зобов’язанням України забезпечити рівність прав і свобод та боротися з ксенофобією і нетерпимістю.

Крім правозахисного середовища, з критикою цього законопроєкту виступили національні публічні діячі/-ки й інституції. В офісі Уповноваженої ВРУ з прав людини заявили, що ініціатива законопроєкту про штрафи за «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» суперечить конституційним нормам і міжнародним правовим стандартам, «спрямована на дискримінацію представників ЛГБТІ-спільноти та порушення їхнього права на повагу до чести й гідности»^[5].

Народна депутатка України Інна Совсун у відповідь на цей законопроєкт подала альтернативний з пропозицією внести до українського законодавства заборону на фінансування програм і заходів, які містять ознаки прямої чи непрямої дискримінації або нетерпимости щодо окремих осіб та їх груп залежно від ознак, якими такі особи чи групи осіб наділено. В обґрунтуванні авторка звернули увагу на те, що законопроєкт колеги містить застарілі некоректні терміни та сприяє стигматизації й дискримінації осіб за їхньою сексуальною орієнтацією і гендерною ідентичністю. Однак цей законопроєкт, як і попередні, було знято з розгляду.

(Не)підтримка законопроєкту про цивільні партнерства

Ще один спосіб перевірити узгодженість дій та позицій членів і членкинь партій з офіційною позицією партії — проаналізувати їхню (не)підтримку законопроєктів, які мають на меті захист прав ЛГБТ+ спільноти. Останній і, ймовірно, один із найбільш видимих законопроєктів у сфері захисту прав ЛГБТ+ спільноти — про цивільне реєстроване партнерство. Про важливість цього законопроєкту та можливості, які завдяки йому отримає ЛГБТ+ спільнота, вже йшлося в наших попередніх публікаціях (перший текст Завгородньої для ЕРІМ), тут розгляньмо уважніше реакцію на нього українського політикуму.

Після того як петиція з вимогою «легалізувати одностатеві шлюби» на сайті Президента України набрала 25 тисяч підписів, народна депутатка від «Голосу» Інна Совсун зареєструвала законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар. У списку ініціаторок та ініціаторів — 18 народних депутатів: сім із «Голосу» та одинадцять зі «Слуги народу», серед яких голова депутатської фракції «Голос» Олександра Устінова та голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк. На момент реєстрації законопроєкту сама авторка, оцінюючи його шанси, зазначила: «зважаючи на підтримку з боку двох фракцій, ухвалення законопроєкту цілком реальне»^[6]. Вона також висловила окрему подяку депутату від «Слуги народу» Дмитру Гуріну, який допоміг збирати підписи у його фракції. Петиція на підтримку цього законопроєкту швидко набрала потрібні 25 тисяч підписів.

У результаті розгляду законопроєкту на засіданні Комітету молоді та спорту 7 березня 2023 року більшість членів і членкинь комітету постановили підтримати законопроєкт. Комітет розглянув створення нового інституту цивільних партнерств як важливий крок на шляху до євроінтеграції, тому рекомендував ВРУ ухвалити проєкт закону за основу. У звіті правозахисного центру «Наш світ» зазначено, що законопроєкт несподівано підтримав голова комітету Андрій Кожем’якін, депутатом фракції «Батьківщина»^[7]. Як сказано у звіті, на засіданні комітету він заявив, що хоч і підтримує християнські цінності, сприймає цей проєкт закону як можливість «зробити щось, щоб відійти від російських “скрєп”», тому підтримує це рішення.

Комітет з питань інтеграції України до ЄС другим розглянув проєкт закону на засіданні й одностайно підтримав його. Серед депутатів, які голосували «за», — представники різних політичних фракцій: Мезенцева («СН»), Галайчук («СН»), Вінтоняк («СН»), Наливайченко («Батьківщина»), Климпуш-Цинцадзе («Європейська Солідарність»), Любота («СН»).

Наступним підтримав законопроєкт Комітет з питань цифрової трансформації. В експертному висновку комітет дав низку рекомендацій для можливого доопрацювання законопроєкту і вдосконалення його імплементації. Авторка проєкту Інна Совсун висловила готовність взяти участь у дальших обговореннях цих питань.

Також рішення про підтримку законопроєкту ухвалив Комітет соціальної політики і захисту прав ветеранів. Серед присутніх на засіданні «за» проголосували Циба («СН»), Никорак («ЄС»), Струневич («СН»), Арсенюк («СН»), Бабенко («Біла Церква разом»), натомість перший заступник голови комітету Цимбалюк («Батьківщина»), членкиня комітету Тимошенко («Батьківщина») та голова підкомітету Остапенко («Європейська Солідарність») утримались.

Позиція щодо прайду

Ще один лакмусовий папірець для кращого розуміння, чи цінність рівних прав і можливостей лише декларативно закріплено в установчих документах для партії, а чи підкріплено конкретними діями, — реакція партій на прайд-місяць, що проходив в Україні в травні-червні 2023 року. Серед найбільших політичних фракцій нинішньої ВРУ тільки «Голос» тимчасово кастомізував свій логотип, доповнивши його символікою прайду, чим висловив підтримку ЛГБТ+ спільноті. Інші політичні фракції ніяк не відреагували на прайд-місяць.

Політичні союзники/-ці ЛГБТ+ спільноти

Восени 2021 року коаліція «Союзники в дії» відзначила нагородою лідерів/-ок думок, активістів/-ок і політиків/-инь, які публічно підтримують різноманіття та інклюзію. Серед семи номінацій була «Найбільш дружня/-ий політик(иня)», і нагороду в ній отримала депутатка від «Голосу» Інна Совсун. Найбільш дружньою держслужбовицею стала колишня Уповноважена ВРУ з прав людини Людмила Денісова. Совсун у своєму слові на врученні відзначила, що рада отримати таку нагороду, але це також означає, що «конкуренція в цій номінації дуже слабка»^[8].

Станом на вересень 2023-го ситуація не змінилася кардинально. На сайті проєкту «Адвокація цивільних партнерств», що його створила ГО «Точка опори», у переліку публічних осіб, які підтримують законопроєкт про реєстровані партнерства, із парламенту є лише Інна Совсун («Голос») та Дмитро Гурін («СН»).

Висновки та рекомендації

Отже, проаналізувавши офіційні позиції найбільших політичних фракцій Верховної Ради України поточного скликання, можна помітити, що адвокація прав ЛГБТ+ спільноти досі не в пріоритеті для жодної з фракцій. Загалом у своїх передвиборчих програмах партії декларують рівність громадян/-ок як одну зі своїх цінностей. Проте здебільшого це радше ідеологічний орієнтир, а не чіткий напрям роботи з визначеним механізмом дій для досягнення конкретних результатів. Тобто декларативно партії толерантно ставляться до ЛГБТ+ спільноти, але при цьому не готові до активних дій для її підтримки, адвокації інтересів та покращення становища.

Крім того, у партіях є окремі члени і членкині, які не дотримуються й такої позиції, що демонструють своєю гомофобною законотворчою діяльністю. Найяскравіші приклади, наведені в статті, — це законопроєкти про «пропаганду гомосексуалізму і трансгендеризму».

Законопроєкт про реєстровані партнерства, зареєстрований 2023 року, став чітким лакмусовим папірцем для визначення ціннісних орієнтирів депутатства та узгоджености їхніх дій із декларованими партією ідеологічними переконаннями. Позитивні результати розгляду законопроєкту в чотирьох комітетах дають підстави припускати, що шанси ухвалити законопроєкт високі, а проте він досі очікує розгляду в головному комітеті.

Ще одне спостереження: після повномасштабного російського вторгнення гомофобія стала явищем, яке чітко асоціюється з російською політичною культурою. Стало очевидним, що наративи про «пропаганду гомосексуалізму і гендерну ідеологію» сягають корінням у росії і зовсім чужі для європейської спільноти. Тому гомофобія в українському політикумі ще виразніше сприймається як загрозливе зближення з агресором, тоді як толерантність і захист ЛГБТ+ спільноти — одна з неодмінних умов на шляху до євроінтеграції. Отож є надія, що логічним вибором для народних депутатів і депутаток при розгляді законопроєкту про партнерства стане шлях наближення наших правових стандартів до міжнародних.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.

---

^[1] Разумков, Бойко і Порошенко — про марихуану та гей-шлюби // NV. — 2019. — 12 липня.

^[2] «Помилки природи». Навіщо у ВР внесли законопроєкт проти пропаганди ЛГБТ і що кажуть правозахисники // Суспільне: новини. — 2020. — 23 липня.

^[3] Депутат Мазурашу пояснив, чому ініціює «відповідальність за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Радіо Свобода. — 2020. — 22 липня.

^[4] «Слуги народу» пішли слідами російських колег і захотіли заборонити «пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» // Hromadske. — 2020. — 22 липня.

^[5] 22 липня у Верховній Раді України було зареєстровано проєкт Закону «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму» № 3917 // Офіс Омбудсмена України. — 2020. — 27 липня.

^[6] We did it! Мій законопроєкт про цивільні партнерства для одностатевих і різностатевих пар уже зареєстрований у ВР та отримав номер 9103 // Нотатки депутатки | Совсун. — 2023. — 13 березня.

^[7] Становище ЛГБТК в Україні 2023 року. Правозахисний ЛГБТ Центр «Наш світ».

^[8] Бути союзником. Хто і навіщо в Україні підтримує різноманіття // Фокус. — 2021. — 30 листопада.

Трансгендерні люди в Україні, як і всі інші, щодня ризикують загинути від російської зброї. На відміну від цисгендерних громадян_ок, у них є додаткові проблеми, як-то специфічні медичні потреби, трансфобія в суспільстві, медіа і серед близьких, ускладнення процесів, пов’язаних зі службою в армії, тощо. Транслюди, які вимушено стали тимчасовими переселенцями_ками в інших країнах, стикаються з разючою різницею в системі транспереходу в Україні і за кордоном, трансфобією і нерозумінням у притулках та браком ресурсів для виживання. А проте вони воюють, волонтерять, працюють, займаються мистецтвом, виходять на мітинги й марші в інших країнах і далі допомагають Україні так, як можуть.

Як і в будь-якій іншій групі, серед транслюдей є ті, хто не прагне вкладатися в перемогу. Та позаяк ця група в будь-якому суспільстві традиційно маргіналізована, тобто відчужена, трансгендерні люди нерідко отримують набагато більше критики за дії конкретних представників_ць, ніж це буває в інших випадках. Небінарні й гендерно неконформні люди в принципі залишаються непоміченими; з одного боку, це добре, бо так вони менше потрапляють під загальну ненависть, а з другого — обмеження в правах і можливостях у них ще вище, ніж у трансчоловіків і трансжінок.

Українська трансспільнота, звичайно, передусім прагне перемоги над росією. Крім спільного для всіх українців_ок бажання зупинити скаженого сусіда-колонізатора, у транслюдей до росії подвоєне негативне ставлення. «Русскій мір» використовує трансгендерність як один з основних чинників страху. Президент росії нерідко залякував росіян образом трансгендерних людей («трансформерів», за його словами), щоб налаштувати їх проти України і так званого «колективного Заходу».

У липні 2023 року в росії ухвалили закон про повну заборону будь-яких медичних процедур транспереходу, усиновлення для трансгендерних людей, зміну гендерного маркера в документах тощо. Схожі закони ухвалено в окремих штатах США, в африканських і азійських країнах, і якщо трошки копнути, у цьому чітко простежується російський слід. Спроби подати анти-ЛГБТІК+ і антитранс законопроєкти були і в Україні (стаття Завгородньої про політику 2023), але, на щастя, жоден з них не дійшов до голосування.

Коротка хронологія транс*питання в незалежній Україні

Перший документ, який регулював трансгендерний перехід в Україні, — наказ № 57 від 1996 року. Він дозволяв робити будь-які кроки трансгендерного переходу тільки з 25 років і передбачав обов’язкову стерилізацію, перебування в психіатричній клініці та лікарську комісію. Без операції на статевих органах і принизливого публічного аналізу групою лікарів неможливо було отримати дозвіл на зміну гендерного маркера в документах. Ситуацію ускладнювало те, що комісія була одна на всю країну і люди мусили витрачати додаткові гроші на поїздку в столицю для її проходження.

У 2011 році набрав чинности новий наказ № 60. Насправді змін у ньому було небагато. Трансгендерні люди так само мали перебувати від 30 до 45 днів у психіатричній лікарні, щоб отримати попередній діагноз, а потім його підтверджувала або заперечувала лікарська комісія. За результатами комісії людина здобувала можливість робити хірургічні операції. Відмову можна було оскаржити в суді.

Зазвичай комісія вважала достатньою кількістю операцій для трансжінок вагінопластику, а для трансчоловіків — мастектомію і гістеректомію. Після операцій людина проходила комісію ще раз і тільки тоді отримувала дозвіл на зміну документів. Крім того, існувала низка протипоказань, зокрема «сексуальні розлади», до яких вписували і гомосексуальність.

Тільки 2016 року завдяки активній роботі трансактивістів_ок і підтримці міністерки охорони здоров’я Уляни Супрун було затверджено новий протокол транспереходу на основі наказів № 972 і № 1041. У цьому протоколі обов’язкові яке-небудь медичне втручання (зазвичай замісна гормональна терапія) і психіатричний діагноз. Перебування в лікарні не вимагається, а видати транслюдині довідку для зміни документів може будь-який_а сімейний_а лікар_ка, єдиної комісії більше немає. Крім того, тепер з певними обмеженнями трансгендерний перехід доступний і для підлітків_ок з 14 років.

Так, протокол досі не ідеальний і роботи ще багато, зокрема з визнання небінарних людей та імплементації Міжнародної класифікації хвороб 11 редакції. Проте Україна відмовилася від примусової стерилізації раніше за деякі країни ЄС, а завдяки внесенню сімейних лікарів_ок у протокол переходу транслюди у нас отримують потрібне лікування досить швидко, без черг і багатомісячного або багаторічного очікування.

Соціальні потреби і проблеми трансгендерних людей у 2022–2023 роках

Під час повномасштабного вторгнення головні проблеми, з якими мають справу трансгендерні люди, дуже загострилися. У лютому-березні 2022 року транслюди, змушені виїхати з України, нерідко наражалися на дискримінацію й нерозуміння прикордонних служб. Дехто з прикордонників_ць ніколи не бачили людей, чия зовнішність відрізняється від фото в документах і не відповідає зазначеному гендерному маркеру. Трансжінок, які не встигли змінити документи, могли записати як чоловіків, що тікають від мобілізації, а про існування трансчоловіків узагалі багато хто чули вперше. Постраждалі від дискримінації зверталися до ЛГБТІК+ організацій.

Велику роботу в цьому напрямі вела організація Gender Stream. Активістки консультували прикордонників_ць, допомагали проходити прикордонний контроль тим, хто мали на це законні підстави, а дівчат, які ще не змінили документи, підтримували в цьому процесі і в комунікаціях із військкоматами.

На жаль, були й випадки незаконного перетину кордону трансжінками. Співачка Зі Фамелу незаконно виїхала до Німеччини і давала численні інтерв’ю в медіа про жахливу трансфобію в Україні. Вона не зверталася по допомогу до жодної з українських організацій, які могли вирішити її проблеми з документами, а в її історіях для західної преси велика кількість неточностей і перебільшень. Звісно, трансфобія в Україні існує, але не в таких приголомшливих масштабах, як описувала Зі.

Загалом 2022 року громадська організація «Наш Світ» зафіксувала 77 злочинів на ґрунті ненависти за ознаками сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, з них шість випадків описано як трансфобні. Здебільшого це насильство батьків над трансгендерними підлітками або молодими людьми, також зафіксовано випадки сексуального насильства над трансгендерними жінками, фізичні напади і трансфобні образи. Це тільки ті кейси, що про них потерпілі повідомляли моніторам організації.

Часто постраждалі від трансфобного насильства не знають, що злочини треба фіксувати, або ж так звикли до трансфобії й аб’юзу, що не вважають злочином те, що з ними сталося. У 2023 році одним із найгучніших став напад на трансгендерну військову Хелен Марк у Львові 15 серпня. До цією справи долучилися омбудсмен Дмитро Лубінець та ЛГБТІК+ організації «КиївПрайд» і Gender Stream.

Одночасно трансгендерну журналістку і військову-доброволицю Сару Ештон-Сірілло було призначено англомовною речницею Сил територіальної оборони ЗСУ. Це викликало величезну хвилю трансфобних реакцій у соцмережах, зокрема від активістів «Правого сектора» і менш відомих праворадикальних груп. Однак це призначення демонструє, що Україна хоч і повільно, але рухається до верховенства прав людини і недискримінації.

Крім праворадикалів, на видимість трансгендерних людей завжди реагує частина радикальних феміністок. «Гендерно критичні» або трансексклюзивні радикальні феміністки (ТЕРФ) демонструють такі самі трансфобні погляди, як і люди з консервативними настроями, і іноді свідомо чи несвідомо підтримують їхні висловлювання. Скажімо, лідерка найбільшої радфем фейсбук-спільноти Фемінізм УА (14 тис. учасників_ць) Марія Дмитрієва підтримувала контент військовика-блогера Євгена Карася. Карась відомий не тільки гомофобними і трансфобними висловлюваннями, а й ненавистю до феміністок, сексизмом, організацією масованих онлайн-атак на активісток.

В українських ТЕРФ-колах поширено поняття «трансдокса» — так учасниці називають активізм за права трансгендерних людей, інформування про трансгендерність або пов’язані з цим новини. На щастя, на політичну ситуацію в країні і на суспільну думку вони не мають такого великого впливу, як, наприклад, у США, Великій Британії й інших країнах Європи. Найчастіше їхній активізм не виходить за межі соцмереж, особливо під час повномасштабного вторгнення.

На офіційно консервативному боці за останні півтора року з’явилося кілька нових гравців і гравчинь. Крім уже згаданого Карася, який також є постійним дописувачем ресурсів Цензор.Нет і «Всі разом», трансфобну риторику просували «Фрайкор» на своєму ютуб-каналі, блогерка Неавторка, «Катарсис», Асоціація сексологів і сексотерапевтів України (чи очікували ви побачити таку назву в цьому списку?), Алєксєй Арестовіч, Ірина Федишин та інші. Окремі повідомлення стосувалися всієї ЛГБТІК+ спільноти, але в багатьох був фокус саме на трансгендерних людях.

Цікаво, що всі ці ресурси переважно реагували на новини з-за кордону, наприклад багато дописів торкалися американських транслюдей і законів у США, що обмежують їхні права. Також українських консерваторів обурювали рекламні кампанії за участи трансгендерних людей в інших країнах, європейські прайди і конкурси краси, трансгендерні персонажі_ки в західних медіа тощо. Українські ЛГБТІК+ організації під час повномасштабного вторгнення займаються гуманітарною роботою, не виходять на публічні акції і стали менш видимими, тому консервативні рухи приділяють їм менше уваги.

Атаки ж на активістів_ок однаково відбуваються головно онлайн. В агітаційних матеріалах діячів і діячок українського антитранс руху з’являються демонізовані образи Едварда Різа, Маргарити Ковальової, Мішель Карась та інших. Головні звинувачення нагадують оновлену риторику американських консерваторів: трансгендерні люди — педофіли, які хочуть зваблювати і навертати дітей у трансгендерність та відбирати права в жінок. Є й унікальні українські наративи — злиття ЛГБТІК+ руху з комунізмом і твердження, ніби транслюди працюють на росію й прагнуть поразки української армії. Звісно, заяви бездоказові. Проте, як я вже згадував, коли в медіа з’являються історії про трансгендерних військових, консервативні блогери і блогерки починають активно шукати способів очорнити цих людей і знецінити їхню службу.

Транс*українці_ки та армія: як впливає транс*статус на питання призову. Трансгендерні військові

Кількість трансгендерних і небінарних військових у Збройних силах України, як і кількість ЛГБТІК+ військових узагалі, невідома. У медіа останнім часом з’являлися історії небінарної мінометниці Антоніни Романової, трансжінки Оксани Сурчок, котра служить у штурмовому підрозділі, небінарної військової Кафи з 93 ОМБр «Холодний яр» та інших. Бути відкритою транслюдиною у війську важко з багатьох причин, і потенційна трансфобія від колег далеко не головна з них. Під час служби нелегко продовжувати замісну гормональну терапію і часто військові роблять вимушену перерву в лікуванні, що може дуже негативно вплинути на фізичне і психічне здоров’я. Крім того, у трансгендерної людини можуть виникнути проблеми при зарахуванні на службу.

У лютому 2023 року Правозахисний центр «Наш світ» оприлюднив звіт «Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні у 2022 році», у якому серед інших аспектів згадувалося про діагноз F64.0 «Транссексуалізм» як про умову, яка звільняє від військової служби. При «різко вираженій» гендерній дисфорії людина вважається повністю непридатною. З іншого боку, цей діагноз може означати непридатність у мирний час і обмежену придатність у воєнний час, якщо ці стани «помірно виражені з нестійкою компенсацією або компенсовані».

«Різкість вираження» і «компенсацію» цих станів має визначати спеціалізована лікарська комісія, наприклад при обласній психіатричній лікарні. Наступний крок — підтвердження висновку у військкоматі. На практиці ж далеко не в кожній лікарні є персонал, здатний провести таке обстеження, тим паче не варто очікувати експертности від військкомату. До початку повномасштабного вторгнення психіатричні відділення в Києві й Одесі, які мали великий досвід роботи з трансгендерними людьми, не уточнювали в лікарських висновках різкість вираження трансгендерности.

Цей звіт, опублікований у багатьох медіа, викликав негативну реакцію, передусім у радикальних опонентів. Адже матеріали було сформульовано так, ніби геть усі трансгендерні люди рвуться виїхати з країни і використовують для цього свій діагноз. Тоді як і трансжінки, і трансчоловіки, і небінарні люди воюють і нерідко стикаються з нерозумінням та дискримінацією при добровільній мобілізації, якщо зовнішність не збігається з гендерним маркером у паспорті.

Згідно з даними «Наш світ», є транслюди, які воюють, приховуючи свій трансгендерний статус. Вони вже отримали документи з бажаним гендерним маркером, перебувають у стелсі (не повідомляють нікому, що здійснили трансперехід) і служать як цисгендерні чоловіки або жінки. Мені також відома історія трансгендерного чоловіка, який пішов волонтером у військо ще на початку війни, і ніхто з його побратимів не знав, що він трансгендерна людина.

Медичні потреби і проблеми трансгендерних людей

Проблеми з медичними засобами не тільки у військових. Трансгендерні люди, які залишилися в Україні, зіштовхнулися з нестачею гормональних препаратів, особливо на початку повномасштабного вторгнення. Більшість препаратів зникли з аптек, бо в Україні їх не виробляють, а імпорт було обмежено. Нині ситуація дещо покращилася завдяки налагодженому постачанню та допомозі міжнародних організацій, таких як Convictus, ILGA, або українських ЛГБТІК+ організацій та ініціатив, які привозять гормони в Україну своїми силами. Це величезна складна робота, адже трансгендерні діагнози не внесено в жодну державну програму захисту на зразок піклування про ВІЛ-пацієнтів_ок чи людей з інвалідністю. Крім того, в українському протоколі транспереходу не зазначено назви препаратів, які слід прописувати пацієнтам_кам, тому на міжнародному рівні майже неможливо сформувати масові поставки медикаментів в Україну.

Багато трансгендерних людей мусили відкласти офіційний перехід і зміну документів на кілька років, бо під час коронавірусних локдаунів психіатричні лікарні не приймали пацієнтів_ок. Це призвело й до описаних раніше проблем: трансгендерні жінки, які вже були якийсь час на ЗГТ, досі мали чоловічі документи і не могли евакуюватися. Під час повномасштабного вторгнення додалася інша складність. Багато дружніх сімейних лікарок, психіатринь, ендокринологинь, які займалися і документальною частиною переходу, і консультаціями щодо ЗГТ та підготовки до операцій, виїхали за кордон. Звісно, не всі, до того ж громадські організації вже 2022–2023 року проводили навчання з транс*специфічної медичної роботи, але спеціалістів_ок не вистачало. Ціни на медичне обслуговування й ліки суттєво виросли порівняно з 2021 роком, і це дуже ускладнює життя трансгендерних людей, які через війну втрачають житло й роботу.

Впровадження МКХ–11: поточний статус

У Міжнародній класифікації хвороб 11-ї редакції діагноз «Гендерна дисфорія» або «Гендерне неспівпадіння» вилучено з розділу психіатричних розладів і перенесено до розділу сексуального здоров’я. По суті, це депатологізація трансгендерности, яка згодом може призвести і до ухвалення законів про самоідентифікацію, тобто вельми спростити процес транспереходу. Багато країн Європи і світу почали працювати за принципами МКХ–11 ще до її запровадження і дали трансгендерним людям можливість без психіатричного огляду змінювати гендерний маркер у документах. В Україні імплементація МКХ–11 мала стартувати 2022 року. Вона офіційно набрала чинности 1 січня 2022-го, але на практиці поки що не працює. Українська медична система має адаптуватися до нової МКХ до 2027 року.

За словами трансактивістки Інни Ірискіної, «впровадження Міжнародної класифікації хвороб 11 перегляду не передбачає обов’язкове оновлення клінічних протоколів під її діагностичні коди. Це два окремі процеси». Пані Ірискіна, котра працює разом з громадською організацією «Інсайт» над процесами впровадження МКХ–11, наполягає на розробці нового протоколу, хоч це й не прописано в офіційних документах.

«Гіпотетично можлива ситуація, коли діагностика транслюдей відбуватиметься за протоколом 2016 року з психіатричним обстеженням і кодами по МКХ–10 (той самий “Транссексуалізм” F64.0), а десь у статистичну звітність воно при цьому піде під кодами МКХ–11 (“Гендерна невідповідність”)».

Наразі, за словами Інни, переклад МКХ–11 українською мовою готовий в першому наближенні. Надалі планується залучити різних експертів_ок для його фіналізації. Також за участи експертів_ок відбуватиметься обговорення перспектив і розроблення конкретних планів впровадження. Команда «Інсайту» долучилася до цих процесів, які, проте, точно не будуть швидкими, зокрема через війну. Однак активістка вважає імплементацію МКХ–11 в Україні так само невідворотною, як і вступ України до ЄС і НАТО.

Трансгендерні українці_ки за кордоном

Трансгендерні люди в Україні під час повномасштабної війни

21 жовтня 2023

https://www.facebook.com/v2.12/plugins/like.php?action=like&app_id=2182795585279004&channel=https%3A%2F%2Fstaticxx.facebook.com%2Fx%2Fconnect%2Fxd_arbiter%2F%3Fversion%3D46%23cb%3Df1b945783f7522ac0%26domain%3Dgenderindetail.org.ua%26is_canvas%3Dfalse%26origin%3Dhttps%253A%252F%252Fgenderindetail.org.ua%252Ff5438ffcf1c38c2fb%26relation%3Dparent.parent&container_width=0&href=https%3A%2F%2Fgenderindetail.org.ua%2Fseason-topic%2Fdosvidy-viyny%2Ftransgenderni-lyudi-v-ukraini-pid-chas-povnomasshtabnoi-viyny.html&layout=box_count&locale=uk_UA&sdk=joey&share=true&show_faces=false&size=small&width=50

 3581

Едвард Різ

Квір, координатор комунікацій ГО «КиївПрайд», блогер, ментор з тем трансгендерности і небінарности.

Трансгендерні люди в Україні, як і всі інші, щодня ризикують загинути від російської зброї. На відміну від цисгендерних громадян_ок, у них є додаткові проблеми, як-то специфічні медичні потреби, трансфобія в суспільстві, медіа і серед близьких, ускладнення процесів, пов’язаних зі службою в армії, тощо. Транслюди, які вимушено стали тимчасовими переселенцями_ками в інших країнах, стикаються з разючою різницею в системі транспереходу в Україні і за кордоном, трансфобією і нерозумінням у притулках та браком ресурсів для виживання. А проте вони воюють, волонтерять, працюють, займаються мистецтвом, виходять на мітинги й марші в інших країнах і далі допомагають Україні так, як можуть.

Як і в будь-якій іншій групі, серед транслюдей є ті, хто не прагне вкладатися в перемогу. Та позаяк ця група в будь-якому суспільстві традиційно маргіналізована, тобто відчужена, трансгендерні люди нерідко отримують набагато більше критики за дії конкретних представників_ць, ніж це буває в інших випадках. Небінарні й гендерно неконформні люди в принципі залишаються непоміченими; з одного боку, це добре, бо так вони менше потрапляють під загальну ненависть, а з другого — обмеження в правах і можливостях у них ще вище, ніж у трансчоловіків і трансжінок.

Українська трансспільнота, звичайно, передусім прагне перемоги над росією. Крім спільного для всіх українців_ок бажання зупинити скаженого сусіда-колонізатора, у транслюдей до росії подвоєне негативне ставлення. «Русскій мір» використовує трансгендерність як один з основних чинників страху. Президент росії нерідко залякував росіян образом трансгендерних людей («трансформерів», за його словами), щоб налаштувати їх проти України і так званого «колективного Заходу».

У липні 2023 року в росії ухвалили закон про повну заборону будь-яких медичних процедур транспереходу, усиновлення для трансгендерних людей, зміну гендерного маркера в документах тощо. Схожі закони ухвалено в окремих штатах США, в африканських і азійських країнах, і якщо трошки копнути, у цьому чітко простежується російський слід. Спроби подати анти-ЛГБТІК+ і антитранс законопроєкти були і в Україні (стаття Завгородньої про політику 2023), але, на щастя, жоден з них не дійшов до голосування.

Коротка хронологія транс*питання в незалежній Україні

Перший документ, який регулював трансгендерний перехід в Україні, — наказ № 57 від 1996 року. Він дозволяв робити будь-які кроки трансгендерного переходу тільки з 25 років і передбачав обов’язкову стерилізацію, перебування в психіатричній клініці та лікарську комісію. Без операції на статевих органах і принизливого публічного аналізу групою лікарів неможливо було отримати дозвіл на зміну гендерного маркера в документах. Ситуацію ускладнювало те, що комісія була одна на всю країну і люди мусили витрачати додаткові гроші на поїздку в столицю для її проходження.

У 2011 році набрав чинности новий наказ № 60. Насправді змін у ньому було небагато. Трансгендерні люди так само мали перебувати від 30 до 45 днів у психіатричній лікарні, щоб отримати попередній діагноз, а потім його підтверджувала або заперечувала лікарська комісія. За результатами комісії людина здобувала можливість робити хірургічні операції. Відмову можна було оскаржити в суді.

Зазвичай комісія вважала достатньою кількістю операцій для трансжінок вагінопластику, а для трансчоловіків — мастектомію і гістеректомію. Після операцій людина проходила комісію ще раз і тільки тоді отримувала дозвіл на зміну документів. Крім того, існувала низка протипоказань, зокрема «сексуальні розлади», до яких вписували і гомосексуальність.

Тільки 2016 року завдяки активній роботі трансактивістів_ок і підтримці міністерки охорони здоров’я Уляни Супрун було затверджено новий протокол транспереходу на основі наказів № 972 і № 1041. У цьому протоколі обов’язкові яке-небудь медичне втручання (зазвичай замісна гормональна терапія) і психіатричний діагноз. Перебування в лікарні не вимагається, а видати транслюдині довідку для зміни документів може будь-який_а сімейний_а лікар_ка, єдиної комісії більше немає. Крім того, тепер з певними обмеженнями трансгендерний перехід доступний і для підлітків_ок з 14 років.

Так, протокол досі не ідеальний і роботи ще багато, зокрема з визнання небінарних людей та імплементації Міжнародної класифікації хвороб 11 редакції. Проте Україна відмовилася від примусової стерилізації раніше за деякі країни ЄС, а завдяки внесенню сімейних лікарів_ок у протокол переходу транслюди у нас отримують потрібне лікування досить швидко, без черг і багатомісячного або багаторічного очікування.

Соціальні потреби і проблеми трансгендерних людей у 2022–2023 роках

Під час повномасштабного вторгнення головні проблеми, з якими мають справу трансгендерні люди, дуже загострилися. У лютому-березні 2022 року транслюди, змушені виїхати з України, нерідко наражалися на дискримінацію й нерозуміння прикордонних служб. Дехто з прикордонників_ць ніколи не бачили людей, чия зовнішність відрізняється від фото в документах і не відповідає зазначеному гендерному маркеру. Трансжінок, які не встигли змінити документи, могли записати як чоловіків, що тікають від мобілізації, а про існування трансчоловіків узагалі багато хто чули вперше. Постраждалі від дискримінації зверталися до ЛГБТІК+ організацій.

Велику роботу в цьому напрямі вела організація Gender Stream. Активістки консультували прикордонників_ць, допомагали проходити прикордонний контроль тим, хто мали на це законні підстави, а дівчат, які ще не змінили документи, підтримували в цьому процесі і в комунікаціях із військкоматами.

На жаль, були й випадки незаконного перетину кордону трансжінками. Співачка Зі Фамелу незаконно виїхала до Німеччини і давала численні інтерв’ю в медіа про жахливу трансфобію в Україні. Вона не зверталася по допомогу до жодної з українських організацій, які могли вирішити її проблеми з документами, а в її історіях для західної преси велика кількість неточностей і перебільшень. Звісно, трансфобія в Україні існує, але не в таких приголомшливих масштабах, як описувала Зі.

Загалом 2022 року громадська організація «Наш Світ» зафіксувала 77 злочинів на ґрунті ненависти за ознаками сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, з них шість випадків описано як трансфобні. Здебільшого це насильство батьків над трансгендерними підлітками або молодими людьми, також зафіксовано випадки сексуального насильства над трансгендерними жінками, фізичні напади і трансфобні образи. Це тільки ті кейси, що про них потерпілі повідомляли моніторам організації.

Часто постраждалі від трансфобного насильства не знають, що злочини треба фіксувати, або ж так звикли до трансфобії й аб’юзу, що не вважають злочином те, що з ними сталося. У 2023 році одним із найгучніших став напад на трансгендерну військову Хелен Марк у Львові 15 серпня. До цією справи долучилися омбудсмен Дмитро Лубінець та ЛГБТІК+ організації «КиївПрайд» і Gender Stream.

Хелен Марк після побиття у Львові. Фото з архіву Хелен

Одночасно трансгендерну журналістку і військову-доброволицю Сару Ештон-Сірілло було призначено англомовною речницею Сил територіальної оборони ЗСУ. Це викликало величезну хвилю трансфобних реакцій у соцмережах, зокрема від активістів «Правого сектора» і менш відомих праворадикальних груп. Однак це призначення демонструє, що Україна хоч і повільно, але рухається до верховенства прав людини і недискримінації.

Крім праворадикалів, на видимість трансгендерних людей завжди реагує частина радикальних феміністок. «Гендерно критичні» або трансексклюзивні радикальні феміністки (ТЕРФ) демонструють такі самі трансфобні погляди, як і люди з консервативними настроями, і іноді свідомо чи несвідомо підтримують їхні висловлювання. Скажімо, лідерка найбільшої радфем фейсбук-спільноти Фемінізм УА (14 тис. учасників_ць) Марія Дмитрієва підтримувала контент військовика-блогера Євгена Карася. Карась відомий не тільки гомофобними і трансфобними висловлюваннями, а й ненавистю до феміністок, сексизмом, організацією масованих онлайн-атак на активісток.

Марія Дмитрієва (@maryxma в Твітері/Х) лайкає контент Євгена Карася

В українських ТЕРФ-колах поширено поняття «трансдокса» — так учасниці називають активізм за права трансгендерних людей, інформування про трансгендерність або пов’язані з цим новини. На щастя, на політичну ситуацію в країні і на суспільну думку вони не мають такого великого впливу, як, наприклад, у США, Великій Британії й інших країнах Європи. Найчастіше їхній активізм не виходить за межі соцмереж, особливо під час повномасштабного вторгнення.

На офіційно консервативному боці за останні півтора року з’явилося кілька нових гравців і гравчинь. Крім уже згаданого Карася, який також є постійним дописувачем ресурсів Цензор.Нет і «Всі разом», трансфобну риторику просували «Фрайкор» на своєму ютуб-каналі, блогерка Неавторка, «Катарсис», Асоціація сексологів і сексотерапевтів України (чи очікували ви побачити таку назву в цьому списку?), Алєксєй Арестовіч, Ірина Федишин та інші. Окремі повідомлення стосувалися всієї ЛГБТІК+ спільноти, але в багатьох був фокус саме на трансгендерних людях.

Цікаво, що всі ці ресурси переважно реагували на новини з-за кордону, наприклад багато дописів торкалися американських транслюдей і законів у США, що обмежують їхні права. Також українських консерваторів обурювали рекламні кампанії за участи трансгендерних людей в інших країнах, європейські прайди і конкурси краси, трансгендерні персонажі_ки в західних медіа тощо. Українські ЛГБТІК+ організації під час повномасштабного вторгнення займаються гуманітарною роботою, не виходять на публічні акції і стали менш видимими, тому консервативні рухи приділяють їм менше уваги.

Атаки ж на активістів_ок однаково відбуваються головно онлайн. В агітаційних матеріалах діячів і діячок українського антитранс руху з’являються демонізовані образи Едварда Різа, Маргарити Ковальової, Мішель Карась та інших. Головні звинувачення нагадують оновлену риторику американських консерваторів: трансгендерні люди — педофіли, які хочуть зваблювати і навертати дітей у трансгендерність та відбирати права в жінок. Є й унікальні українські наративи — злиття ЛГБТІК+ руху з комунізмом і твердження, ніби транслюди працюють на росію й прагнуть поразки української армії. Звісно, заяви бездоказові. Проте, як я вже згадував, коли в медіа з’являються історії про трансгендерних військових, консервативні блогери і блогерки починають активно шукати способів очорнити цих людей і знецінити їхню службу.

Транс*українці_ки та армія: як впливає транс*статус на питання призову. Трансгендерні військові

Кількість трансгендерних і небінарних військових у Збройних силах України, як і кількість ЛГБТІК+ військових узагалі, невідома. У медіа останнім часом з’являлися історії небінарної мінометниці Антоніни Романової, трансжінки Оксани Сурчок, котра служить у штурмовому підрозділі, небінарної військової Кафи з 93 ОМБр «Холодний яр» та інших. Бути відкритою транслюдиною у війську важко з багатьох причин, і потенційна трансфобія від колег далеко не головна з них. Під час служби нелегко продовжувати замісну гормональну терапію і часто військові роблять вимушену перерву в лікуванні, що може дуже негативно вплинути на фізичне і психічне здоров’я. Крім того, у трансгендерної людини можуть виникнути проблеми при зарахуванні на службу.

Небінарна військова Кафа. Джерело: сторінка Військові ЛГБТ+

У лютому 2023 року Правозахисний центр «Наш світ» оприлюднив звіт «Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні у 2022 році», у якому серед інших аспектів згадувалося про діагноз F64.0 «Транссексуалізм» як про умову, яка звільняє від військової служби. При «різко вираженій» гендерній дисфорії людина вважається повністю непридатною. З іншого боку, цей діагноз може означати непридатність у мирний час і обмежену придатність у воєнний час, якщо ці стани «помірно виражені з нестійкою компенсацією або компенсовані».

«Різкість вираження» і «компенсацію» цих станів має визначати спеціалізована лікарська комісія, наприклад при обласній психіатричній лікарні. Наступний крок — підтвердження висновку у військкоматі. На практиці ж далеко не в кожній лікарні є персонал, здатний провести таке обстеження, тим паче не варто очікувати експертности від військкомату. До початку повномасштабного вторгнення психіатричні відділення в Києві й Одесі, які мали великий досвід роботи з трансгендерними людьми, не уточнювали в лікарських висновках різкість вираження трансгендерности.

Цей звіт, опублікований у багатьох медіа, викликав негативну реакцію, передусім у радикальних опонентів. Адже матеріали було сформульовано так, ніби геть усі трансгендерні люди рвуться виїхати з країни і використовують для цього свій діагноз. Тоді як і трансжінки, і трансчоловіки, і небінарні люди воюють і нерідко стикаються з нерозумінням та дискримінацією при добровільній мобілізації, якщо зовнішність не збігається з гендерним маркером у паспорті.

Згідно з даними «Наш світ», є транслюди, які воюють, приховуючи свій трансгендерний статус. Вони вже отримали документи з бажаним гендерним маркером, перебувають у стелсі (не повідомляють нікому, що здійснили трансперехід) і служать як цисгендерні чоловіки або жінки. Мені також відома історія трансгендерного чоловіка, який пішов волонтером у військо ще на початку війни, і ніхто з його побратимів не знав, що він трансгендерна людина.

Медичні потреби і проблеми трансгендерних людей

Проблеми з медичними засобами не тільки у військових. Трансгендерні люди, які залишилися в Україні, зіштовхнулися з нестачею гормональних препаратів, особливо на початку повномасштабного вторгнення. Більшість препаратів зникли з аптек, бо в Україні їх не виробляють, а імпорт було обмежено. Нині ситуація дещо покращилася завдяки налагодженому постачанню та допомозі міжнародних організацій, таких як Convictus, ILGA, або українських ЛГБТІК+ організацій та ініціатив, які привозять гормони в Україну своїми силами. Це величезна складна робота, адже трансгендерні діагнози не внесено в жодну державну програму захисту на зразок піклування про ВІЛ-пацієнтів_ок чи людей з інвалідністю. Крім того, в українському протоколі транспереходу не зазначено назви препаратів, які слід прописувати пацієнтам_кам, тому на міжнародному рівні майже неможливо сформувати масові поставки медикаментів в Україну.

Багато трансгендерних людей мусили відкласти офіційний перехід і зміну документів на кілька років, бо під час коронавірусних локдаунів психіатричні лікарні не приймали пацієнтів_ок. Це призвело й до описаних раніше проблем: трансгендерні жінки, які вже були якийсь час на ЗГТ, досі мали чоловічі документи і не могли евакуюватися. Під час повномасштабного вторгнення додалася інша складність. Багато дружніх сімейних лікарок, психіатринь, ендокринологинь, які займалися і документальною частиною переходу, і консультаціями щодо ЗГТ та підготовки до операцій, виїхали за кордон. Звісно, не всі, до того ж громадські організації вже 2022–2023 року проводили навчання з транс*специфічної медичної роботи, але спеціалістів_ок не вистачало. Ціни на медичне обслуговування й ліки суттєво виросли порівняно з 2021 роком, і це дуже ускладнює життя трансгендерних людей, які через війну втрачають житло й роботу.

Впровадження МКХ–11: поточний статус

У Міжнародній класифікації хвороб 11-ї редакції діагноз «Гендерна дисфорія» або «Гендерне неспівпадіння» вилучено з розділу психіатричних розладів і перенесено до розділу сексуального здоров’я. По суті, це депатологізація трансгендерности, яка згодом може призвести і до ухвалення законів про самоідентифікацію, тобто вельми спростити процес транспереходу. Багато країн Європи і світу почали працювати за принципами МКХ–11 ще до її запровадження і дали трансгендерним людям можливість без психіатричного огляду змінювати гендерний маркер у документах. В Україні імплементація МКХ–11 мала стартувати 2022 року. Вона офіційно набрала чинности 1 січня 2022-го, але на практиці поки що не працює. Українська медична система має адаптуватися до нової МКХ до 2027 року.

За словами трансактивістки Інни Ірискіної, «впровадження Міжнародної класифікації хвороб 11 перегляду не передбачає обов’язкове оновлення клінічних протоколів під її діагностичні коди. Це два окремі процеси». Пані Ірискіна, котра працює разом з громадською організацією «Інсайт» над процесами впровадження МКХ–11, наполягає на розробці нового протоколу, хоч це й не прописано в офіційних документах.

«Гіпотетично можлива ситуація, коли діагностика транслюдей відбуватиметься за протоколом 2016 року з психіатричним обстеженням і кодами по МКХ–10 (той самий “Транссексуалізм” F64.0), а десь у статистичну звітність воно при цьому піде під кодами МКХ–11 (“Гендерна невідповідність”)».

Наразі, за словами Інни, переклад МКХ–11 українською мовою готовий в першому наближенні. Надалі планується залучити різних експертів_ок для його фіналізації. Також за участи експертів_ок відбуватиметься обговорення перспектив і розроблення конкретних планів впровадження. Команда «Інсайту» долучилася до цих процесів, які, проте, точно не будуть швидкими, зокрема через війну. Однак активістка вважає імплементацію МКХ–11 в Україні так само невідворотною, як і вступ України до ЄС і НАТО.

Трансгендерні українці_ки за кордоном

Трансгендерна волонтерка Лана Даневич — лідерка української колони КиївПрайду на Прайд-марші 2023 в Барселоні

Трансгендерні люди, які виїхали з України після початку повномасштабного вторгнення, стикаються з особливими проблемами, відмінними і від життя транслюдей в Україні, і від ситуації цисгендерних біженців та біженок. Багато хто повертається в Україну, бо не може подолати ці проблеми. Навіть якщо люди втратили житло в Україні через війну, вони шукають притулку в ЛГБТІК+ шелтерах у Києві й інших містах, бо не знаходять можливости комфортно існувати за кордоном.

У європейських країнах немає жодної централізованої програми допомоги ЛГБТІК+ біженцям_кам з України. Іноді можна отримати підтримку від локальних організацій, як-от місце в дружньому притулку або у квартирі з місцевими ЛГБТІК+ людьми, але зазвичай трансгендерні люди живуть разом з іншими біженцями й біженками в шелтерах і гуртожитках. У таких умовах вони нерідко стикаються з трансфобією і насильством, якого важко уникнути, адже іншого місця може не бути, а місцева влада не завжди чутлива до трансгендерности.

Транслюди, молодші за 18 років або змушені виїхати разом зі своїми родичами з інших причин, часто мусять перебувати в трансфобному оточенні близьких без жодного вибору й можливости втекти. Біженські родини ділять кімнати або невеличкі квартири, і якщо батьки раніше вдавалися до насильства, в таких умовах ризик аб’юзу зростає. У спільноті «КиївПрайду» я спостерігав кілька таких історій. До повномасштабного вторгнення підліткам вдалося вступити до вишів і поїхати від жорстоких батьків до іншого міста, а там почати трансгендерний перехід. Та 2022 року, вже маючи видимі ознаки гормональних змін, вони знову опинилися в одному приміщенні зі своїми родичами.

Згідно з дослідженням організації Gender Stream, яке вийшло в серпні 2023 року, при розміщенні й піклуванні про українських біженців_ок у Європі немає достатнього розуміння принципів інтерсекційности. У біженських таборах українці_ки стикаються з трансфобією і від своїх, і від представників та представниць інших національностей, змушених шукати притулку.

Крім того, європейська медична система суттєво відрізняється від української, зокрема що стосується трансгендерного здоров’я. Місцеві лікарі й лікарки не завжди приймають українські довідки F64.0, і пацієнт_ка не може отримати препарати для гормональної терапії. Скажімо, мені довелося зупинити гормональну терапію через три місяці після початку, коли опинився в Данії як тимчасовий переселенець. Данська медична система непривітна до транслюдей, хоча офіційно там давно запроваджено принцип самоідентифікації для зміни документів. Та щоб отримати терапію, як ЗГТ, так і операції, потрібно чекати від кількох місяців до кількох років: спочатку прийому в психотерапевтки, потім дозволу на хірургічне втручання і місця в клініці. При цьому при першому прийомі транслюдині можуть банально відмовити в продовженні лікування гендерної дисфорії, якщо вважатимуть її «недостатньо трансгендерною» або якщо вона має ментальні розлади. Така ситуація і в інших країнах, зокрема там, де в парламенті й уряді мають вплив праві партії та трансексклюзивні радикальні феміністки. Неможливість продовжувати трансперехід теж нерідко стає причиною повернення трансгендерних людей в Україну.

Чи повернуться трансгендерні люди в Україну після перемоги?

Як я сказав у попередньому розділі, багато хто з трансгендерних людей уже повернулися додому. Інші час від часу приїжджають в Україну, щоб, наприклад, відвідати своїх ендокринологинь, отримати або купити гормональні препарати чи завершити процес зміни документів. Є й люди, які не планують повертатися в жодному разі, адже за кордоном вони знайшли прийнятніші для себе умови. Наприклад, у дівчат, які незаконно перетнули кордон на початку повномасштабного вторгнення, не буде можливости повернутися, навіть якщо вони захочуть. Історії таких транслюдей завершуються поданням на біженство (asylum) в країнах перебування з перспективою згодом отримати повноцінне громадянство.

Підсумки і консалтинг

Що ж потрібно для того, щоб більше людей поверталися і мали бажання жити в Україні після перемоги?

По-перше, МКХ–11 треба все-таки повністю інтегрувати в нашу систему охорони здоров’я. Це не тільки полегшить процес переходу, а й допоможе трансгендерним людям із супутніми проблемами покращити якість життя. У новій класифікації хвороб модернізовано і ставлення до ментального здоров’я.

По-друге, має бути ухвалено законопроєкт № 5488, який запроваджує в українське законодавство поняття «мова ненависти» та «злочини на ґрунті нетерпимости» і є однією з умов вступу України до Європейського союзу. Трансгендерні люди в усьому світі — одна з найбільш вразливих до таких злочинів груп, Україна не виняток. Якщо справи про трансфобні напади розслідуватимуть належним чином, кількість агресії знизиться і трансгендерні люди почуватимуться безпечніше.

По-третє, нам потрібно більше дружніх лікарок і лікарів, які вміють і хочуть працювати з трансгендерними людьми. На відміну від багатьох країн Європи, де про трансгендерне здоров’я дбають лише в спеціалізованих гендерних клініках, в Україні це можуть робити будь-які спеціалісти і спеціалістки. Та для цього їм потрібно отримати спеціальну додаткову освіту, зокрема засвоїти принципи недискримінації трансгендерних і небінарних людей. Таке навчання час від часу проводять ЛГБТІК+ організації, але на державному рівні спеціалізації немає. Особливо це відчувається, коли мова заходить про психіатричне й хірургічне лікування. Отже, я бачу тут великий напрям роботи з МОЗ — включення транспитання до програм медичних ВНЗ та створення повноцінних курсів підвищення кваліфікації для медиків і медикинь у співпраці з експертами_ками з трансорганізацій.

Література:

Звіт про злочини на ґрунті ненависти за ознаками СОҐІ в Україні 2022 року (для щорічного звіту БДІПЛ / ОБСЄ). Правозахисний центр «Наш світ». 23 квітня 2023 року.

Дослідження становища ЛГБТІК+ біженців і біженок за кордоном. Gender Stream. 24 березня 2023 року.

Битва за волю. Становище ЛГБТК в Україні 2022 року. Правозахисний центр «Наш світ». 9 лютого 2023 року.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.