Категорія: Загальне

На узбережжі Австралії, за багато-багато миль від найближчого міста, у будинку, наповненому любов’ю матері Аґнес і жорстокістю батька, живе дев’ятирічна Еліс Гарт. Мамин прекрасний сад — це єдине місце, де вона може не боятися, ховаючись від раптових спалахів гніву. Аж доки вогонь, що несе за собою неминучу трагедію і загибель, не змушує Еліс покинути все, чого вона так боялась і водночас так сильно любила.

Роман «Втрачені квіти Еліс Гарт» Голлі Рінґланд, який незабаром вийде друком у видавництві Лабораторія, — історія про те, як упродовж двадцяти років між пишними полями цукрової тростини на березі моря, між австралійською квітковою фермою та небесним кратером у центральній пустелі Еліс змушена зрозуміти, що найсильніша історія, якою вона коли-небудь володітиме — її власна. Публікуємо уривок з книжки.

Еліс пішла за Кенді повз гуртожиток, де мешкали Квіти. Коли вони дійшли до майстерні, то зупинилися біля дверей, оповитих густими виноградними лозами. Кенді відсунула їх, дістала з кишені ключі й вставила один у замкову щілину.

— Готова? — запитала вона й широко усміхнулась.

Двері відчинилися.

Вони разом зупинилися на порозі майстерні. Ранкове сонце зігрівало їхні спини, але від кондиціонера, що працював у приміщенні, Еліс раптово стало холодно. Вона потерла руки, згадуючи хлопчика, який підняв руку, щоб помахати.

— Ти так глибоко зітхнула, — Кенді підняла брову, дивлячись на Еліс. — З тобою все гаразд?

Еліс так багато хотіла сказати, але все, що вийшло, це ще одне зітхання.

— Слова іноді занадто переоцінюють, — сказала Кенді і взяла Еліс за руку. — Тобі так не здається?

Еліс кивнула. Кенді стисла її руку, перш ніж відпустити.

— Ходімо, — вона тримала двері відчиненими, — давай оглянемо тут усе.

Вони увійшли всередину. Першу половину майстерні займали лави, складені одне в одне вежею відра, ряд раковин і холодильники, що стояли вздовж стіни. На полицях лежали інструменти, рулони сонцезахисної тканини й різноманітні пляшечки й балончики зі спреями. На гачках на стіні висіли крислаті капелюхи, фартухи й садові рукавички, під якими стояли гумові чоботи, вишикувавшись у шеренгу, немов стрій невидимих квіткових солдатиків, що завмерли по стійці струнко. Еліс повернулася до лав. Під кожною з них були додаткові полички, заповнені банками й контейнерами. У майстерні пахло родючим ґрунтом.

— Сюди ми приносимо квіти після того, як зрізаємо їх на полях. Перевіряємо кожну квіточку, перш ніж спрямувати її далі. Вони мають бути ідеальними. Ми отримуємо замовлення від покупців звідусіль; наші квіти розвозять по всіх куточках країни, до квіткових крамниць і супермаркетів, до заправок і продавців на ринках. Їх носять наречені, і вдови, і, — голос Кенді затремтів, — жінки, які щойно стали мамами, — вона провела рукою по одній з лавок. — Хіба це не чарівно, Еліс? Квіти, які ми тут вирощуємо, говорять за людей тоді, коли не можуть слова, майже в усіх випадках, які тільки можна собі уявити.

Еліс повторила рух за Кенді і провела рукою по робочій поверхні. Хто ті люди, які надсилають квіти замість слів? Як квітка може сказати те саме, що й слово? Якою була б одна з її книг, що складається з тисяч слів, якби її написали квітами? Ніхто й ніколи не посилав її матері квітів.

Вона присіла навпочіпки, щоб оглянути ящики з різальними інструментами, мотки мотузок і маленькі відерця з маркерами й ручками всіх кольорів під лавкою. Вона зняла кришечку із синього маркера і понюхала його. На тильній стороні долоні вона намалювала кружечок, пряму вертикальну лінію і потім ще одну — косу, літеру «Я». За мить вона дописала: тире і слово «т-у-т». Коли Кенді наблизилася до неї, Еліс стерла слова.

— Пссс. Еліс Блю, — Кенді висунула голову над лавкою, біля якої сиділа Еліс. — Іди за мною.

Вони пробиралися між лавками, повз раковини та холодильники, в іншу половину майстерні, в якій була облаштована художня студія. Там стояли столи, застелені однотонними скатертинами, всіяні банками з фарбою та глечиками з пензлями. В одному кутку стояли мольберти, табуретки й коробка, заповнена тюбиками фарби. На одному зі столів лежали рулони мідної фольги, шматочки кольорового скла й баночки з інструментами. Коли Еліс дійшла до зачиненого куточка в кінці студії, вона забула про хлопчика. Вона забула про Джун і статуї батька. Вона була надто поглинута тим, що було прямо перед нею.

— Куточок під літерою «Ікс», — хихикнула Кенді.

З рами над головою звисали десятки квітів на різних стадіях засушування. Уздовж імпровізованої стіни стояла довга лава. На ній лежали інструменти й тканини, почорнілі від частого використання, а також пелюстки сухих квітів, розкидані, викинуті, наче одяг, полишений на березі. Еліс притисла долоні до дерев’яної поверхні, згадуючи, як руки матері плавали над голівками квітів у саду.

На одному кінці лави лежало оксамитове простирадло, прикрашене браслетами, намистом, сережками й каблучками, оздобленими спресованими у смолі квітами.

— Це місце Джун, — сказала Кенді. Тут вона творить магію з історій, на яких побудований Торнфілд.

Магію. Еліс стояла перед прикрасами, кожна з яких переливалася у світлі.

— Джун вирощує тут кожну квітку, — Кенді підняла браслет, на якому висіла підвіска з блідо-персиковою пелюсткою. — Вона пресує кожну пелюстку й заливає прозорою смолою, а потім запечатує їх у срібло.

Кенді повернула браслет на місце. Еліс уважно оглянула веселку з інших квітів, спресованих у підвісках намист, сережок і каблучок. Кожна квітка була запечатана назавжди, застигла в часі, але все ще зберігала барви життя. Вони ні-коли не стануть коричневими і не зів’януть. Ніколи не зотліють і не помруть.

Кенді підійшла до неї, щоб стати поруч.

— За часів королеви Вікторії люди в Європі розмовляли за допомогою квітів. Це правда. Предки Джун — твої предки, Еліс, — жінки, які жили дуже давно, привезли цю мову квітів з-за океану, з Англії, і зберігали її з покоління в покоління, аж поки Рут Стоун не привезла її сюди, до Торнфілду.

Кажуть, довгий час вона нею не користувалася. Лише коли закохалася, почала розмовляти квітами. Щоправда, на відміну від мови квітів, яку привезла з Англії, вона використовувала лише ті квіти, які дарував їй коханець, — Кенді зупинилася, її обличчя почервоніло. — Хай там як… — знову перервала себе вона.

Рут Стоун. Її праматір. В Еліс звело щоки від цікавості. Їй хотілося надіти на кожен палець по каблучці, притиснути до теплої шкіри прохолодні срібні підвіски, накинути браслети на зап’ястя, а сережки притиснути до непроколотих вух.

Вона хотіла носити на собі таємну мову квітів, щоб вони могли сказати за неї все те, чого не може сказати її голос.

На іншому кінці лавки лежала маленька книжка ручної роботи. Еліс нахилилася до неї. Тріснутий корінець багато разів лагодили, перев’язуючи численними червоними стрічками. Напис на обкладинці був зроблений від руки — золота каліграфія із зображенням червоних квітів, схожих на прядильні колеса. «Мова австралійських польових квітів Торнфілду».

— Рут Стоун була твоєю прапрабабусею, — сказала Кенді. — Це був її словник. Спадкоємиці Рут вирощували мову так само, як вирощують тут квіти, — вона провела рукою по куточках застарілих сторінок. — Він поколіннями зберігався в родині Джун. Точніше, твоїй родині, — виправила вона себе.

Еліс провела кінчиком пальця по обкладинці. Їй так хотілося відкрити її, але вона не була впевнена, чи можна. Сторінки пожовкли й стирчали під дивними кутами. На полях виднілися уривки слів, написаних від руки. Еліс нахилила голову. Вона змогла прочитати лише кілька повних слів. Темрява. Гілки. Зім’ятий. Запашний. Метелики. Рай. Це була найкраща книга, яку Еліс коли-небудь бачила.

— Еліс, — Кенді нахилилася так, щоб опинитися на рівні очей Еліс. — Ти коли-небудь чула цю історію раніше? Про Рут Стоун?

Еліс похитала головою.

— Ти багато знаєш про свою сім’ю, Горошинко? — ніжно запитала Кенді.

Почуття сорому, яке Еліс не могла зрозуміти, змусило її відвести погляд. Вона знову похитала головою.

— О, яка щаслива дівчинка, — сумно усміхнулася Кенді.

Еліс розгублено подивилася на неї. Вона витерла ніс тильною стороною долоні.

— Ти знаєш Еліс Блю, жінку, про яку я писала тобі в листі, дочку короля?

Еліс кивнула.

— Її мама теж померла, коли вона була маленькою, — Кен-ді взяла її за руку. — Її серце було розбите і її відправили жити до тітки, в її палац, заповнений книжками. Пізніше, коли Еліс Блю вже виросла, вона казала, що саме історії, які розповідала тітка, і ті, що вона читала в книжках, її врятували.

Еліс уявила собі Еліс Блю, дівчину в сукні кольору, названого її іменем, вона читала за блідого світла, яке линуло з вікна на сторінки книжки.

— Ти — щасливиця, бо знайшла це місце, а разом із ним і свою історію, Еліс. Яка ж ти щасливиця, що маєш змогу дізнатися та зрозуміти, звідки ти родом і де твоє місце, — Кенді відвернула обличчя. За мить вона витерла щоки.

У глибині клацали й гуділи кондиціонери. Еліс розглядала стару книгу й уявляла жінок, які схилялися над нею дав-ним-давно. Можливо, вони стискали в руці гілочку польових квітів, щоб додати новий запис своєю таємною мовою.

Еліс почала нервово переступати з ноги на ногу, бо їй стало нудно. Кенді повернулась до неї та поставила запитання, від якого все тіло Еліс наповнилося нетерпінням:

— Хочеш, я покажу тобі, як пройти до річки?

Придбати книгу можна за посиланням на сайті видавництва «Лабораторія». 

12 листопада 2015 року в Україні відбулася знакова подія: більшість депутатів Верховної Ради, щоправда, лише з п’ятої спроби, після довгих міжфракційних перемовин, під тиском громадянського суспільства і Європейських інституцій проголосували за внесення змін до чинного Кодексу законів про працю, заборонивши будь-яку дискримінацію на робочому місці, зокрема за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности. «Краще гей-парад на Хрещатику, аніж російські танки в столиці», — так пояснив тоді свій голос на підтримку законопроєкту лідер фракції БПП Юрій Луценко, уточнивши, що сам він «спосіб життя ЛГБТ+» не підтримує, але «якщо ми йдемо в Європу, то повинні визнавати всі норми, зокрема й права ЛГБТ+».

Внесення змін до Кодексу мало б потенційно суттєво покращити життя ЛГБТКІ+ людей у нашій країні, адже заборона дискримінації означає, що людина не мала б переживати, наприклад, що її звільнять або почнуть цькувати на робочому місці, якщо колеги чи керівництво дізнаються про її гомо- чи бісексуальність. Однак що ми знаємо про (не)дискримінацію ЛГБТ+ співробітників українськими роботодавцями майже через десять років після ухвалення змін до Кодексу?

До початку повномасштабного вторгнення в Україні проводили надзвичайно мало досліджень про умови життя ЛГБТ+ людей, ситуація на ринку праці також не виняток. Наприкінці 2023 року ГО «Точка опори ЮА» провела якісне дослідження «(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти» ¹ яке дещо проливає світло на досвід ЛГБТ+ людей, котрі проживають та працюють у нашій державі. Докладніше про його результати, а також про найкращі практики українських та іноземних роботодавців — у цій статті.

Мене не б’ють, отже, не дискримінують. «Зійти за гетеросексуала» та інші стратегії виживання

Попри те, що норма про недискримінацію на робочому місці існує в Україні майже десять років, за весь цей час не було прецедентів із судовими позовами проти роботодавців на підставі дискримінації працівника чи працівниці через їхню сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність. Утім це не означає, що такої дискримінації в Україні нема. Натомість одним із пояснень є те, що, всупереч твердженню опонентів про рівні права для ЛГБТ+ людей, довести факт дискримінації на робочому місці й притягнути винного до відповідальности — досить важка й копітка процедура. До того ж у багатьох ЛГБТ+ людей є небезпідставна недовіра до української судової системи та поліції, оскільки в них чи їхніх знайомих уже був негативний досвід спілкування з цими інституціями.

Ще однією причиною відсутности інформації про випадки дискримінації ЛГБТ+ людей є в цілому низька поінформованість про те, що є і не є дискримінацією та на які права може сподіватися людина в демократичній країні. Багато ЛГБТ+ людей настільки звикли жити у суспільстві, де їх не вважають за норму, що нормалізували для себе такі речі, як гомо- й трансфобні жарти та коментарі, відсутність інклюзивних практик на робочому місці, обмежений доступ до певних послуг, як-от до дружніх лікарів чи оренди житла. Нерідко в інтерв’ю, які я проводила, мої співрозмовники відповідали, що в них усе добре, оскільки вони ніколи не стикалися з безпосереднім насильством чи фізичними погрозами щодо себе, все інше не здавалось їм «доволі серйозним», щоб мати право на це «скаржитися».

Водночас багато ЛГБТ+ людей в Україні на питання, чи стикалися вони з дискримінацією або порушенням прав на робочому місці, відповідали, що в них не було такого досвіду, оскільки ніхто серед їхнього керівництва або колег не здогадується про їхню сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність. Іншими словами, вони використовують так звану стратегію straight-passing — «зійти за гетеросексуала».  

Однак додержувати такої стратегії означає, що ЛГБТ+ людям доводиться на роботі постійно переховуватися, стежити за своєю поведінкою і словами, нерідко витримувати нетактовні розпитування про особисте життя та буцімто відсутність коханої людини. Такі люди не можуть привести на корпоративне свято своїх партнера чи партнерку або поставити фото з коханою людиною на стіл чи заставку мобільного телефона. Вони мусять контролювати свої соціальні мережі, світлини, контент, на яких фото і з ким їх позначають, під якими дописами вони поставили вподобайку.

Серед учасників дослідження ГО «Точка опори ЮА» була людина, яка,  зокрема, сказала: «Це як собаці носити нашийник. Ти мусиш весь час сидіти і думати, оцінювати ситуацію. Я ніколи не почувалася в безпеці. Щоразу, перш ніж відкритися комусь і щось сказати, треба продумати 20–50 кроків наперед. Немає легкості, коли ти просто щирий із людьми, просто живеш своїм життям, бо ти такий, який є, ні… треба думати наперед. Бо ти знаєш, що будь-яке необережне слово, будь-який вияв слабкости, цей крихітний шматочок довіри, який ти маєш до будь-якої людини… це все може вплинути на тебе; ти не можеш бути просто незалежним, вільним від усього. Коли ти працюєш, ти залежиш від цієї роботи, ти сподіваєшся на неї. Бо, можливо, в тебе є борг або ж ти відкладаєш гроші, щоб щось купити, наприклад, на свою мрію. І тут ти змушений звільнитися з цієї роботи через цькування або знущання. Це не тому, що ти погано працюєш, ти чудово виконуєш свою роботу, але не можеш працювати з цими людьми, бо вони просто сміються тобі в обличчя».

Така поведінка, як правило, є відповіддю на атмосферу неприйняття в організації, де людина працює, на її відчуття чи оцінку, що відкритися колегам або керівництву на цьому робочому місці буде небезпечно.  Зазвичай це виражається в недоречних жартах колег, коментарях на відповідні новини, приватних обговореннях тощо. Як погодилися більшість учасників дослідження ГО «Точка опори ЮА», тон в організації задає керівництво, і головно від нього залежить, чи буде колектив приймаючим і толерантним, чи ні. У тих українських компаніях, де чітко проговорювалися цінності й принципи організації і де чітко декларувалося, що дискримінація й утиск будь-яких груп є неприпустимими, і, що головне, де керівництво не відділяло слово від справи — співробітники з більшою ймовірністю зізнавалися деяким колегам чи навіть усьому колективу в своїй гомо- чи бісексуальности або ж почувалися доволі комфортно, щоб зробити трансгендерний перехід, працюючи на тому самому робочому місці. На жаль, кількість таких компаній в Україні поки що невелика.

Аутинг і цькування: з чим стикаються ЛГБТ+ люди, які працюють в Україні

Навіть якщо людина свідомо обирає не говорити з колегами та керівництвом про приватне життя, завжди є ризики, що випадково чи навмисне хтось не просто дізнається про її сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, а ще й оприлюднить цю інформацію без дозволу, тобто зробить людині так званий аутинг.

Учасники дослідження говорили про дуже різні досвіди переживання та наслідки аутингу. Когось колеги побачили разом із партнеркою в кафе, комусь залізли в незапаролений телефон, були й декілька розповідей про те, як інформація, яка прямо вказувала або ж натякала на негетеросексуальність людини, походила з її приватного профілю у соціальних мережах. Відтак на робочому місці ширилися чутки, людина чула на свою адресу недоречні жарти, в декількох ситуаціях було відверте цькування, внаслідок чого людина мусила звільнитися з роботи.

Такі історії засвідчують те, що побоювання ЛГБТ+ людей, які приховують свою сексуальну орієнтацію або гендерну ідентичність, мають під собою підґрунтя. Крім небезпеки зіткнутися зі словесним чи навіть фізичним цькуванням з боку керівництва і колег, доводиться брати до уваги й те, наскільки важко буде знайти наступне місце праці. Якщо у великих містах людині легше почати життя з нової сторінки, то в маленьких містах чи сільській місцевості можливості для кар’єрних змін можуть бути обмежені. До того ж відіграє роль професія: дуже важко доводиться ЛГБТ+ людям, пов’язаним із системою шкільної освіти, оскільки в нашому суспільстві все ще велика кількість стигм і стереотипів про гомосексуальну орієнтацію та трансгендерність пов’язана з тим, як це може потенційно впливати на дітей (ніякого, крім здорового розширення розуміння різноманіття в суспільстві). Не кажучи вже про міфічний зв’язок між гомосексуальністю та педофілією, який активно поширюють деякі консервативні та релігійні групи. Наприклад, одна з учасниць дослідження, шкільна вчителька у районному центрі, розповіла, що змушена була піти зі школи через те, що постійно переживала, що хтось дізнається про її стосунки з іншою жінкою. Ба більше, коли вони з партнеркою розійшлися, вона не наважувалася зареєструватися на сайті знайомств, бо боялася, що якщо це раптом знайде хтось із батьків її учнів, наслідки будуть болючі.

Звісно, є й позитивні приклади. Декілька учасників розповідали про цілковиту підтримку на робочому місці як з боку колег, так і керівництва. Як правило, такі люди говорили, що якщо їм доведеться шукати нову роботу, то вони вже не погодяться працювати в компанії, де їм довелось би приховувати, хто вони насправді. Багато хто з цих людей є професіоналами, тож інклюзивність на робочому місці — невисока ціна, щоб утримувати цінних спеціалістів/ток. А чому ще бізнеси розвертаються в бік створення безпечного й толерантного робочого середовища?

Чому толерантність — це вигідно?

Напевно, багато хто бачив, хоча б на фото чи відео, що в західних країнах, наприклад у Німеччині, Нідерландах чи Сполучених Штатах, великі корпорації дуже активно підтримують Місяць гордості (Прайд-місяць): вивішують веселкові прапори, випускають тематичну брендовану продукцію, а також нерідко організують власну платформу на Прайд-марші.

Так компанії декларують свої цінності (як для співробітників, так і для потенційних споживачів), а також покращують видимість та пізнаваність бренду. У минулі роки багато українських компаній та організацій по-різному підтримували цей тренд. У 2023 і 2024 роках веселкові прапори на логотипах ставили мережі магазинів та українські оператори мобільного зв’язку, дописи на підтримку Прайд-місяця робили деякі українські канали, а ПриватБанк у партнерстві з Гендером в деталях навіть пропонував тематичні пластикові картки.        

Звісно, ми можемо говорити про загальне покращення ставлення до ЛГБТ+ людей в Україні, яке засвідчують останні соціологічні дослідження, та про принципи власників бізнесів і керівників організацій, які під час повномасштабного вторгнення з більшою ймовірністю підтримують так звані європейські цінності. Однак ми також знаємо, що приватний бізнес — це не в останню чергу про прибутки. Що ж спонукає власників бізнесу наважуватися на кроки, які потенційно містять ризики втрати частки більш консервативної групи споживачів?

Економіст_ки й експерт_ки таких міжнародних організацій, як Світовий Банк та UN Aids, давно розглядали питання економічних і фінансових наслідків дискримінації та виключення вразливих груп і, зокрема, ЛГБТ+ людей. Ще в 2019 році професорка Лі Баджет з Массачусетського університету в Емгерсті (США), проаналізувавши разом із колегами юридичну й економічну інформацію зі 132 країн за 1966 – 2011 роки, визнала, що існує міцний зв’язок між включенням ЛГБТ+ людей та економічним розвитком країни.

Дискримінація ЛГБТ+ людей не лише шкодить їм самим, але й завдає шкоди економіці країни. Правова рівність для ЛГБТ+ людей має сильний зв’язок із вищим рівнем ВВП на душу населення ². Крім ВВП, експерти вказують на тісну асоціацію між рівнем прав ЛГБТ+ і такими економічними показниками, як індекс конкурентоспроможности Всесвітнього економічного форуму, рейтинг легкості ведення бізнесу за версією Світового банку та Глобальний індекс інновацій (ГІІ) Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) ³.

У 2021 році дослідження, проведене об’єднанням Open For Business стосовно економічного ефекту інклюзії ЛГБТ+ в Центральній та Східній Європі, яке також охопило Україну ⁴ засвідчило: щороку дискримінація ЛГБТ+ людей обходиться Україні в 15,5 – 37,4 млрд грн (553 млн –  1,3 млрд дол. США). Такі високі цифри зумовлені низкою факторів, спричинених дискримінацією та виключенням ЛГБТ+ людей із ринку праці. До цих факторів належать, наприклад, еміграція висококваліфікованих фахівців до більш ЛГБТ+ дружніх країн, зниження привабливости для західних інвесторів, нерівність у сфері охорони здоров’я, яка знижує продуктивність працівників, котрі ідентифікують себе як ЛГБТ+ люди, та розрив у розмірі заробітної плати.

Що стосується створення безпечного робочого середовища в рамках окремих підприємств, то науковці й тут погоджуються, що недискримінаційний підхід і культивація різноманіття на робочому місці працюють на користь економічних показників. Наприклад, дослідження, опубліковане в 2019 році Американською Торговельною Палатою, показує, що акції компаній, які підтримують політику різноманіття й інклюзії, в середньому на 6,5 % дорожчі за середні акції у відповідній галузі. Звіт також доводить позитивний вплив безпечного робочого середовища на низку таких критичних для бізнесу показників, як лояльність колективу, залучення в робочі процеси, інноваційний підхід у роботі та креативність і загальна задоволеність співробітників. Не дивно, що якщо людина почувається в колективі безпечно й комфортно і не мусить витрачати енергію на те, щоби приховувати, ким вона є, то в неї зростатиме мотивація до плідної праці та, ймовірно, буде меншим бажання змінити місце роботи.

Найкращі світові практики

Отже, підштовхувати компанії та організації до більшої інклюзивности може усвідомлення факту економічної вигоди. А які ж є стратегії для заохочення приватних і державних установ до підтримки різноманіття в своїх колективах?

Окрім внесення відповідних змін до національного законодавства для створення правових механізмів з метою протидії та запобіганню дискримінації (зокрема й на ґрунті сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности), існують також менш формальні інструменти.

Однією з поширених практик є створення й популяризація рейтингів та індексів, у яких компанії змагаються за статус «більш інклюзивних». Прикладом такого індексу може бути Індекс корпоративної рівності (Corporate Equality Index), опитування провідних американських компаній і юридичних фірм, яке щороку публікує Фундація Human Rights Campaign. У 2023 і 2024 роках майже 1400 компаній взяли участь у цьому рейтингу лише в США. До речі, така сама ініціатива є в Україні, Український Індекс корпоративної рівності, національне дослідження корпоративних політик, правил та практик приватних і державних компаній щодо підтримки рівности й різноманіття, а також заборони дискримінації на робочому місці. Аналогом Індексу в країнах-членах ЄС є Хартія Різноманіття (Diversity Charter), підписуючи яку, організація зобов’язується докладати зусиль до створення різноманітного та інклюзивного робочого середовища. Важливо сказати, що брати участь можуть не лише приватні компанії та корпорації, а й державні структури.

Окрім створення політик і процедур, ще одним поширеним способом підтримки включення ЛГБТ+ людей на робочому місті є створення мереж і груп всередині організацій або інституцій. Такі групи організовують для того, щоб ЛГБТ+ люди, працюючи в одній установі, мали безпечний простір для спілкування й обговорення своїх проблем, не почувалися самотніми в колективі і мали додаткові безпечні канали для озвучення своїх потреб керівництву компанії. Ці групи можуть бути частково чи повністю анонімними, на випадок якщо не всі співробітники з різних причин почуваються непевно щодо розкриття інформації про свою ідентичність. Крім того що групи можуть створюватися в межах однієї організації, вони можуть бути галузевими, як-от групи ЛГБТ+ поліцейських чи працівників сфери охорони здоров’я (або, як і в Україні, група ЛГБТКІ+ військових).

У випадках, коли важливо захистити особливо вразливі групи, однією з опцій може бути впровадження додаткових механізмів державного регулювання ринку праці. Трансгендерні люди залишаються однією з найбільш маргіналізованих та дискримінованих груп в Україні й за кордоном. Через обмежений доступ до медичних послуг, складні юридичні процедури та загальний високий рівень неприйняття в суспільстві багато з них не наважуються або просто не можуть дозволити собі процедуру трансгендерного переходу і далі живуть, маючи документи, які не відповідають їхній гендерній експресії, що часто унеможливлює працевлаштування і може підштовхнути до залучення в проституцію. Тим цікавіший приклад деяких латиноамериканських країн, уряди яких занепокоєні високим рівнем трансфобного насильства і розпочали програми з інклюзивности. Уругвай і Аргентина стали першими країнами в регіоні, які запровадили квоти на працевлаштування трансгендерних людей.

Уряд Уругваю в 2018 році та уряд Аргентини в 2020-му ухвалили законопроєкти, згідно з якими один відсоток позицій у державному секторі мають займати трансгендерні люди. Незважаючи на те, що механізм квот часто критикують за його недосконалість, громадянські активісти й активістки обох країн загалом підтримали ініціативу, сподіваючись, що вона приведе до підвищення видимості трансгендерної спільноти та приверне більше уваги до проблем. На жаль, поки що лише невелика кількість трансгендерних людей реально змогли обійняти такі посади, адже стикаються зі структурною нерівністю та дискримінацією дуже рано в своєму житті, що зменшує доступ до освіти й кваліфікації. Відтак адвокатують за освітні реформи та намагаються привернути більше уваги до проблем цієї групи.

Консалтинг: як зробити ваше робоче місце безпечним та комфортним і для ЛГБТ+ людей

Якщо ця стаття вас переконала і ви вже зараз замислюєтеся над тим, як можна зробити вашу компанію чи організацію комфортним місцем праці для всіх, зокрема для ЛГБТ+ людей, пропоную вам декілька простих кроків.

1. Розробка і впровадження політик. 

Деяким здається, що розробка політик чи процедур – лише марнування часу команди, який можна було б витратити продуктивніше. Насправді наявність таких політик, як антидискримінаційна або політика рівних можливостей, у яких чітко прописана неприпустимість будь-якої дискримінації в колективі (зокрема за ознакою сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности), дає чіткий сигнал колективу про принципи та цінності організації. Звичайно, важливо, щоб у розробці політик брали участь працівники й працівниці компанії і щоб усі нові співробітники та співробітниці передусім ознайомлювалися з цими політиками та розуміли їх важливість для всіх членів трудового колективу.

2. Освіта й підвищення поінформованости.

Дуже часто люди поводяться нетактовно або несвідомо дискримінують інших через недостатню поінформованість. Підвищення обізнаности колег у питаннях сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности не має бути завданням самих ЛГБТ+ людей, які вже працюють у вашому колективі. Натомість проведення регулярних тренінгів для співробітників на тему різноманіття й інклюзивности, як і специфічні питання, які стосуються ЛГБТ+ спільноти, сприятиме розумінню та прийняттю ЛГБТ+ людей.

3. Створення середовища підтримки.

Як доводять українські та світові дослідження, створення середовища підтримки починається з керівництва організації. Якщо керівники компанії, відділів та підрозділів відкрито підтримують і заохочують інклюзивну культуру, де поважають та цінують різноманітність, а також не дозволяють пліток, некоректних жартів і цькування, як правило, підлеглі теж стають більш схильними до відтворення відповідних моделей поведінки та організаційної культури.

4. Забезпечення гендерної рівности та рівних можливостей.

Забезпечте за змоги доступність гендерно нейтральних вбиралень і роздягалень, використовуйте гендерно нейтральну мову в усіх офіційних документах і комунікаціях.

5. Підтримка прав ЛГБТ+ сімей.

Однією з найкращих практик для співробітників є гарантія того, що всі сімейні пільги (медичне страхування, відпустка для догляду дитини тощо) доступні для всіх незалежно від їхньої сексуальної орієнтації або гендерної ідентичности, що компанія визнає різноманітні партнерські взаємини, навіть якщо вони не є офіційно зареєстрованими.

6. Відповідальність та прозорість.

Важливим є впровадження механізмів для зворотного зв’язку від працівників і працівниць щодо питань інклюзивности й безпеки. Ваші працівники і працівниці мусять знати, що у випадку дискримінації чи утиску можуть звернутися по допомогу і що це не матиме для них негативних наслідків (особливо якщо до дискримінації або цькування вдається безпосереднє керівництво людини).

7. Партнерство та зовнішні ресурси.

Зрештою, безцінним ресурсом є партнерство з місцевими та національними ЛГБТ+ організаціями, які охоче нададуть вам підтримку та додаткові інформаційні й освітні ресурси для створення інклюзивного місця праці.

---

[1] «(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти», посилання: https://0f52f536-092c-43b1-93d5-39d5bc8afa0a.filesusr.com/ugd/ae7e39_d0e9ef8d605345e7bf6b2bd971dfded5.pdf?fbclid=IwAR1k4yRDCgVRiEmWDVMNdIDpA71xARwXDbLRSV7XZpBzpx8nQ5dUvqB0g4U

[2] M.V. Lee Badgett, Kees Waaldijk, Yana van der Meulen Rodgers, The relationship between LGBT inclusion and economic development: Macro-level evidence, World Development, Volume 120, 2019, Pages 1-14, ISSN 0305-750X, https://doi.org/10.1016/j.worlddev.2019.03.011. (https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0305750X19300695)

[3] Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), с. 10. https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf

[4] Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), посилання: https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf

1. «(не)дискримінація ЛГБТКІ+ людей на робочому місці та інклюзивний ринок праці. Результати національного опитування ЛГБТКІ+ спільноти», посилання: https://0f52f536-092c-43b1-93d5-39d5bc8afa0a.filesusr.com/ugd/ae7e39_d0e9ef8d605345e7bf6b2bd971dfded5.pdf?fbclid=IwAR1k4yRDCgVRiEmWDVMNdIDpA71xARwXDbLRSV7XZpBzpx8nQ5dUvqB0g4U [↩]
2. M.V. Lee Badgett, Kees Waaldijk, Yana van der Meulen Rodgers, The relationship between LGBT inclusion and economic development: Macro-level evidence, World Development, Volume 120, 2019, Pages 1-14, ISSN 0305-750X, https://doi.org/10.1016/j.worlddev.2019.03.011. https://www.sciencedirect.com/science/article/pii/S0305750X19300695 [↩]
3. Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), с. 10. https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf [↩]
4. Економічний аналіз інклюзії спільноти ЛГБТ+ у Центральній та Східній Європі (ЦСЄ), посилання: https://static1.squarespace.com/static/5bba53a8ab1a62771504d1dd/t/65ba184f2137f83878289d0e/1706694751061/The+Economic+Case+for+LGBT%2B+Inclusion+in+CEE+V18+UKRANIAN+single-page-format.pdf [↩]

Історія українського жіночого руху починалася з тих засадничих принципів та ідей, довкола яких почала розбудовуватися концепція українського фемінізму, показавши свою актуальність і тяглість в різні періоди життя української жінки. В середині 1880-х років ХІХ століття Наталія Кобринська, зачинателька українського жіночого руху, заклала основи нового світосприйняття й позиціонування жінки в суспільстві, адаптувавши до національних викликів новітні емансипаційні віяння Європи. Тому її дотепер справедливо вважають однією з найцікавіших європейських феміністок, першою теоретикинею українського фемінізму, яка сформулювала й утілювала його головні засади, спрямовані на формування національно свідомої, освіченої, суспільно активної жінки. 

«Питання жіноче занадто глибоко вникнуло в мою душу», — так 140 років тому в листі до Івана Франка заявляла Кобринська про свою перейнятість новочасними феміністичними ідеями. Поступово вона викристалізує їх у своїх фундаментальних публіцистичних працях, які дотепер залишаються історичним підґрунтям жіночого руху: «Про рух жіночий в новійших часах», «Руське жіноцтво в Галичині», «Замужна жінка середньої верстви», «Про первісну ціль «Товариства руських жінок у Станіславові» (усі надруковані в «Першому вінку», Львів, 1887), «Жіноча справа у Галичині» (збірник «Наша доля», Стрий, 1893), «Домашній жіночий промисл» («Наша доля», 1893, у співавторстві з М. Ревакович), «Звістки з заграниці і краю» («Наша доля», 1893, у співавторстві з О. Кобилянською), «Стремління жіночого руху» («Наша доля», 1895, 1896), «Про Нору Ібсена» («Діло», 1900).

Якими ж були головні послання українській жінці від Кобринської? Які ідеї та гасла свого часу лягли в основу українського фемінізму? Як сьогодні ці імперативи промовляють до сучасної жінки?

1. Жіночий рух — складова ширших соціально-культурних змагань.

«Квестія жіноча сягає дальше, вона обнімає всі поля, на яких жінка яко жінка є покривджена: на полі суспільних становищ, оскільки вона від них виключена, на полі вищої культури, а вкінці – на полі права так публічного, як і цивільного, оскільки це право інакше трактує жінок, чим мужчин» [10:25 – 26].

Наталія Кобринська розглядала жіноче питання в контексті широких суспільно-політичних і духовних прагнень жінок до власної свободи, індивідуального розвитку, суспільної видимості. Вона вважала, що заклики емансипації, які зародилися з економічних умов, під впливом європейських демократичних зрушень, мусять розвиватися разом з іншими соціальними справами, а не окремо, бо це звужувало б суть і засади жіночих прагнень. Тому жіноче питання, на думку Кобринської, не має зводитися до вузького розуміння виборювання рівних соціально-політичних прав жінок, а трактуватися в ширшому контексті глибоких соціально-психологічних та культурно-історичних змін у патріархальному суспільстві.

2. Гендерна рівність.

«Взагалі жінки ніколи не виступали проти мужчин яко таких, а лиш проти соціального ладу, того ладу, який мужчин зробив панами, а жінку зіпхав до положення невільниці, виключеної від охорони рівних прав, навіть від науки і матеріальної самостійності» [9:374].

Ідея про рівність чоловіків та жінок була і є основою фемінізму, однак від початків жіночого руху існують міфи про «чоловіконенависниць» і «боротьбу жінок проти мужчин». Уперше питання гендерної паритетности Наталія Кобринська ословила в своєму «Відчиті на зборах станіславівського жіночого товариства» 1884 року, наголосивши: «Заявляю мужчинам, що ми можемо жити з ними спільною думкою для спільної ідеї, а не уважаємо себе лиш за вічних кандидаток до їх серця» [3]. Цією виразною настановою вона відкрито полемізувала з антифеміністичною теорією Ф. Ніцше: «життя рівности не знає і само в собі не є нічим иншим, як кривдженєм і загарбуванєм того, що чуже і слабше» [12:21]. А оскільки слабшою є жінка, то варто «тримати її під ключем, як щось такого, що вже з природи засуджене на рабство і тільки в сильних руках може мати якусь вартість» [12:21]. Наслідування ідей Ніцше спровокувало згодом появу в літературі окремого пласту художнього наративу, в якому головним мотивом є «сила і пристрасть», а жінку трактовано лише як елемент «правдивого сильного мужчини». На противагу цьому український фемінізм від початків послідовно утверджував думку про рівність і суспільно-культурне партнерство чоловіків та жінок. «Мусить так бути, щоби жінка, яко свідома людина станула поруч свідомого чоловіка» (лист Наталії Кобринської до Осипа Назарієва, 1912 р.) [2, Ф. 13, №35].

Ідеї Наталії Кобринської мали підтвердження в тогочасній реальности:розвиткові жіночого руху в Галичині всіляко сприяли авторитетні чоловіки, такі як Іван Франко, Михайло Павлик, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Василь Полянський, які не лише особистою прихильністю, але й власними працями пропрацьовували світоглядний ґрунт для емансипаційних ідей і згодом активною підтримували жіноцтво на цьому шляху.

3. Фемінізм як гуманізм.

«Кобринська брала під увагу жінку виключно як людину, а жіночий рух уважала єдиним у той час засобом для піднесення цієї частини людства» [6:3].

Прагнення відродити й утвердити в жінці передусім людину з рівними правами й можливостями для особистісної самореалізації стало вагомим здобутком емансипаційних ідей зачинательки жіночого руху. Якраз у цьому контексті фемінізм був суголосним із гуманізмом.

4. Націоналізм і громадянська відповідальність жінки.

«Жінка завжди і всюди уміла зрозуміти дух свого часу і вимоги своєї суспільності» [13:328]. 

Національний вектор — унікальна особливість українського жіночого руху, що було зумовлене тривалим періодом української бездержавности й національного гноблення. Тому ідея українського фемінізму від самого його зародження була виразно оперта на національні засади. Здобуття незалежного статусу жінки в суспільному й родинному житті в розумінні Кобринської суголосні з поняттями національного, автохтонного, духовно закоріненого у власній традиції. Звідси тісний зв’язок фемінізму й націоналізму, ототожнення жіночої емансипації та національно-визвольних змагань, що було особливо актуальним в умовах імперськи розділеної України. Зі слів Наталії Кобринської, із зародженням емансипаційного руху «жіноцтво наше на цілім просторі широкої Русі-України почулося до свого існування народного», «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські» [8:287] (в тогочасній мові слово «русини» уживалося на позначення українців, а «чоловік» у значенні «людина». — Ред.).

У ширшому сенсі фемінізм асоціювався і з державотворчою стратегією, в якій жінці відводилася конструктивна місія творчої громадянки, адже, як вважала Кобринська, «у всіх великих еволюціях людського розвитку жінка брала активну участь» [14:325]. Вчасно реагуючи на національно-патріотичні виклики епохи, «дух жінки» та її громадянська інтуїція були провісниками історичних перетворень та індикаторами життя народу.

Під гаслом національного соборництва 1887 року вийшов у світ жіночий альманах «Перший вінок», проголошуючи головний клич видання ― «В імені нашої національної єдності».

Згодом у міжвоєнний період національна ідея стає центральною в ідеології українського жіночого руху, зокрема виразно прострумовує в публіцистиці Мілени Рудницької: «Служба для Нації була і є одною з провідних ідей українського жіночого руху, з якої він черпає свій етос і своє остаточне оправдання» [16:201].

5. Фемінізм, європейська інтеграція і національна самобутність

«Вихвалюваний так часто європеїзм не повинен полягати на підпорядкуванні нашого духу чужині, на нехтуванні всього, що своє, а якраз на вмілості піднести себе, свою і народну індивідуальність до висоти європейської культури і штуки. А того не досягнемо ніколи, не навчившися берегти прикмети нашої питомої вдачі, не навчившися дійсно справді ”бути собою”» [11:387].

Жіноче питання поставало на хвилях європейського прогресивного руху, пов’язаного, зокрема, зі зміною індустріальних, соціально-економічних та культурних відносин. Тому, спостерігаючи за стрімким поступом жіночого руху в Європі, де він вже давно мав свою традицію, літературу та здобутки, Наталія Кобринська прагнула, з одного боку, перейняти головні тенденції європейського фемінізму, а з другого — пристосувати їх до українських соціально-політичних умов. «Річ се зовсім природна, коли зауважимо, як живо і сильно втягає і нашу суспільність в свої круги сучасний європейський розвій відносин суспільних і економічних» [8:287],― пояснювала вона зростаючий інтерес до жіночого питання в Галичині. Не випадково всі наступні свої феміністичні заходи Кобринська цілеспрямовано проєктує на Європу, взоруючись саме на європейський досвід жіночої емансипації передусім в освітньому та соціально-економічному плані, ставши, зі слів М. Богачевської, «однією з найцікавіших європейських феміністок» [1:17].

На невпинний інтерес Кобринської до світового фемінізму вказують її цікаві студії-огляди, в яких описані досвід та суспільно-правовий статус європейських жінок, ― «Про рух жіночий в новіших часах» («Перший вінок», с. 5 ‒ 25); тенденції жіночого руху в Європі ― «Звістки з заграниці і краю» («Наша доля». Стрий, 1893, с. 79 ‒ 93, у співавторстві з О. Кобилянською). Прагнучи, за Франковими словами, «втягти наше жіноцтво у сферу ідей і інтересів передового європейського жіноцтва» [17:502], Наталія Кобринська ініціювала практику дієвого співробітництва з представницями інших національностей ― чешками, польками, німкенями, з якими спільно подавала петиції до австрійського парламенту про освітні й виборчі права жінок.

Наталія Кобринська всіляко популяризувала європейський фемінізм, запозичувала стильові тенденції Європи у своїй творчості, реферувала й перекладала передові європейські праці та твори, щоб в українські «відносини внести духа європейського». Але сприймала потребу європеїзації передусім як органічний духовий розвиток, шлях формування і самоствердження зрілої нації зі збереженням її самототожности задля розширення інтелектуальних горизонтів. Тому європеїзм Кобринська радила засвоювати у вигляді ментальної формули ― «бути собою» в усіх виявах національного буття: політичному, духовному, культурно-історичному.

6. Жінка і література.

«Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків» [13:328].

Засади раннього українського фемінізму тісно пов’язані з просвітницькими й інтелектуальними гаслами, з намаганням жінки заявити про себе через власне письмо. «Я через літературу дійшла до зрозуміння положення жінки в суспільності» [7:322], ― пояснювала Кобринська зародження своїх емансипаційних ідей. Адже власними феміністичними творами письменниця формувала нову лектуру для українського жіноцтва, прагнучи дати своїм посестрам саме ту книжку, яка на конкретних життєвих прикладах, жіночих долях показувала б іншу сутність жінки, емансипувала в ній багатогранну особистість, спонукала до активного суспільного чину. Не випадково метою першої української феміністичної організації ― «Товариства руських женщин», яку 1884 року в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) заснувала Наталія Кобринська, було гасло «розбудження жіночого духа через літературу». Спочатку так і планувалося, що це мала бути жіноча читальня з власним видавництвом, створена з літературною метою. Чому саме література тоді стала найдієвішим способом репрезентації жінки? В умовах української бездержавности, коли мовчали преса й український парламентаризм, коли на Наддніпрянщині діяв ганебний лінгвоцид, письменство ставало важливим ресурсом самореалізації й волевиявлення, ознакою інтелігентності народу. Зі слів Кобринської, «в часах несвободи політичної література буває одно прибіжище вільности» (лист Н. Кобринської до Івана Белея від 11 вересня 1885 р.). Також через літературу жінка могла духовно розкріпачитися, ословити свої почування й потреби, заявити про себе на письмі.

За задумом зачинательки українського жіночого руху, саме література мала виконувати важливу консолідуючу роль, зібравши все свідоме «жіноцтво під стяг літератури задля пояснення і поєднання думок» [13:299]. У ширшій державотворчій та національно-історичній перспективі література, на думку Наталії Кобринської, виконувала роль об’єднавчого чинника нації: «Русь-Україна, розділена також політично, в’яжеться з собою при помочі літератури» [13:290]. Це повною мірою продемонстрував вихід жіночого альманаху «Перший вінок», започаткувавши традицію жіночого письма й літературного сестринства та об’єднавши 17 українських письменниць по два боки Збруча.

7. Жінка і війна.

«Наші можливості такі малі, як наше середовище, але наша праця така велика, як наші цілі» [6:3].

Особисто переживши всі лихоліття Першої світової війни, Наталія Кобринська настановляє пасіонарну українську жінку активно включатися в боротьбу за національну свободу і власну державу, а також розуміти важливість навіть найменшої допомоги фронту. Письменниця морально постраждала в цій війні, ставши жертвою безпідставного доносу зі звинуваченням у шпигунстві, ледве врятувалася від арешту, залишившись самотньою в спустошеному Болехові. Втім у її громадянській свідомості воєнні події збурили й оптимістичну віру у вирішення українського питання. Вже фізично і духовно підтята, вона відмовилась очолити національно-визвольний провід у Болехові, охочіше віддаючись конкретній роботі, спрямованій на допомогу війську: брала участь у грошових зборах і благодійних місіях, виготовляла перев’язувальний матеріал для фронту, радо гостила у себе в хаті січових стрільців, які героїчно відбивали Болехів у російських зайд. Увесь пережитий трагічний досвід війни письменниця ословила в своїй мілітарній новелістиці в циклі «Воєнні новели», зобразивши страшні картини національної мартирології. В цих художніх текстах мотивом фемінности пронизана ідея життєздатної потуги України, здатної піднести тріумфуюче життя над жертвами смерті. У творах Наталії Кобринської ідея порятунку нації є фемінною за своєю суттю.

8. Конфлікт між материнством і громадянською місією.

«…Для переведення своєї ідеї в життя ― я виріклася того щастя, що дає материнство!» [4:6].

Зі слів Ольги Дучимінської, Наталія Кобринська намагалася «давати нові цілі і вартості жіночій душі» [5:15], утверджувати «індивідуальність жіночого духа» чи то в подружньому житті, чи то в особистій самореалізації та інтелектуальному розвиткові. Визначальною цінністю жінки Кобринська вважала її моральну гідність («чистість»), найбільш поціновану в будь-які часи: «Тих жінок, котрі чистість хоронять [бережуть. ― А.Ш.], уважаю здоровим нервом суспільности, котрий хоронить рід людський від комплетної [цілковитої. ― А.Ш.] дегенерації» [ІЛ. Ф. 14. № 771. Арк. 4], ― так епістолярно виявила вона Ользі Кобилянській зміст морального імперативу жінки.

Так само важливим у аксіології жінки, на думку Наталії Кобринської, є материнство. «Вона була переконана, що «кожна здорова жінка повинна мати діти. Кожна має бути мамою» [4:6]. Із погляду сучасності такий вислів є репродуктивним тиском. Але до таких рефлексій Кобринська приходить ціною власного життєвого вибору – відмови від материнства задля громадської самопосвяти, про що дуже шкодувала на схилі віку.

Свою найінтимнішу жіночу таємницю і найбільший душевний тягар письменниця відкриє лише сердечній приятельці Ользі Дучимінській: «Я нікому цього не кажу, але… я свідомо не хотіла бути мамою! Дитина була б мені перешкоджувала в праці, у виконанню плянів великої ціли мойого життя! Я боялася… не хотіла її… Але тепер покутую за це. У мене велика туга материнства… Для переведення своєї ідеї в життя ― я виріклася того щастя, що дає материнство!» [4:6]. Тому в смеркальні роки Наталія Кобринська так горнулася до дітей, раділа щасливому материнству своїх посестер, втілювала в життя ідею створення захоронок (дитячих садочків), щоби полегшити становище працюючих матерів, і постійно наголошувала на цінності й важливості материнського покликання жінки. Ідеї підтримки материнства та інфраструктура догляду дітей розвивалися наступними поколіннями феміністок, щоби жінкам більше не доводилося розриватися в екзистенційному виборі між материнством та покликанням.

9. Бути собою і лиш собою: постулат самостійності жінки.

«В сім і лежить ціла суть так званої жіночої емансипації, щоби жінка не тільки мала право, але й вміла думати і говорити сама за себе, а не була вічно суґестіонована поглядами і думками мужчин» [12:27].

На думку Наталії Кобринської, роль жінки не має бути зумовлена її сімейними обов’язками, а мусить відповідати новочасним реаліям, бути виявом її соціальної активности й інтелектуальної зрілости. Ідея самодостатньої, пасіонарної, успішної жінки, яка вміє «бути собою» і творить себе сама, поступово стає ключовою для нової генерації жіноцтва. Цей виклик Кобринська пов’язувала з набуттям нового суспільного досвіду і громадянської ролі: «Коли жінка була дома, треба було її вивести в світ, але коли вона вже вийшла в цей світ, перед нею стоїть багато обов’язків і зобов’язань» [5:4].

10. Потреба консолідації. Феміністичний оптимізм.

Постулюючи основні засади власної феміністичної концепції в численних програмних статтях, маніфестах, відозвах, Наталія Кобринська визначала актуальну стратегію реалізації емансипаційних ідей через консолідацію українського жіноцтва ― об’єднання в громадські організації, просвітницькі товариства, а також самоорганізаційні форми (захоронки, гуртки, спільні кухні). Тож сам характер жіночого руху асоціювався передусім із намірами полегшити умови жіночого життя. Неабиякої популярності набула так звана петиційна практика колективних звернень жіночих груп до вищих законодавчих органів у відстоюванні своїх освітніх та суспільно-політичних прав.

Однак ідеї фемінізму як світогляду та ідеології не одразу стали прикметою українського жіночого руху, а радше були інспіровані цим рухом. «Зацікавлення фемінізмом було результатом діяльності жіночих організацій, а не чинником їх виникнення. Первісною рушійною силою утворення жіночих товариств є не фемінізм, а задоволення пекучих потреб даної громади» [1:29], ― стверджувала Марта Богачевська-Хомяк.

У трактуванні Наталії Кобринської ідея емансипації ставала новочасним фокусом буття й новою світоглядною настановою, яка передусім мала змінити філософію мислення самої жінки й акценти її суспільного позиціонування. Основні прагнення модерного жіночого руху його лідерка визначила в одній із програмових статей збірника «Наша доля», взиваючи жіноцтво до активного чину й самореалізації. Це і був той феміністичний оптимізм від Кобринської, який утверджував ідею активного поступу жінки і який навіть крізь півтора століття слугуватиме натхненним кличем для сучасного жіноцтва: «Іти крок за кроком, добиватись своїх, прямуючих до вищого розвою людськости прав, поборювати противні пересвідчення, доказувати при кожній нагоді силу і спосібність, дану жінці природою, та здобувати всі становиська, що в’яжуться з новими задачами часу» [15:17].

Ми зможемо! У це щиро вірила Наталія Кобринська, зі «смолоскипом у темряві» торуючи шлях, щоби й сучасні українські жінки могли продовжувати боротьбу та змінювати суспільство.

____________________________

1. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: жінки в громадському житті України, 1884 – 1939. Київ: Либідь, 1995.

2. Відділ рукописів та текстології Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Далі в тексті при покликанні на це видання зазначаємо номер одиниці зберігання.

3. Відчит пані Наталії Кобринської, виголошений на першім загальнім зборі товариства руских женщин в Станиславові д[ня] 8 грудня 1884 р. // Діло. 1884. №148.

4. Дучимінська О.О. Мої спомини про Наталію Кобринську // Жіноча доля. 1934. №12/13.

5. Дучимінська О.О. Наталія Кобринська як феміністка. Коломия, 1934.

6. Дучимінська О. Те, що знаю й пам’ятаю про Наталію Кобринську // Наше життя. 1951. №12.

7. Кобринська Н. Автобіографія // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 315 – 323.

8. Кобринська Н. Відповідь на критику жіночого альманаху в «Зорі» // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 280 – 296.

9. Кобринська Н. Жінка та свобода // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 370 – 377.

10. Кобринська Н. Жіноча справа в Галичині // Наша доля. Кн. 1. Стрий, 1893. С. 25 – 26.

11. Кобринська Н. Не ходи, Грицю, на вечерниці. Драма Старицького і народна пісня // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 384 – 387.

12. Кобринська Н. Передне слово // Метерлінк М. Синьобородий і Арияна, або Даремний визвіл: драма в 3 діях / пер. з фр. Львів: Накладом Наталії Кобринської, 1913. С. 3 – 28.

13. Кобринська Н. Про первісну ціль товариства руських жінок в Станіславові, зав’язаного 1884 р. // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 297 – 301.

14. Кобринська Н. Промова на науковій академії в ювілей відродження русько-української літератури // Кобринська Н. Вибрані твори. Київ: Дніпро, 1980. С. 325 – 328.

15. Кобринська Н. Стремління жіночого руху // Наша доля : зб. пр. ріжних авторів. Кн. 2. Львів: З друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1895. С. 3 – 17.

16. Рудницька М. Українська жінка і завдання жінки // Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. /Упоряд. М. Дядюк. 1998. С. 185 – 206.

17. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. К., 1976 – 1986. Т. 41. 

Чому жінки не смішні?

Ну що ж, з’ясуймо нарешті.

«…я чомусь не сміюся з жіночих приколів,вони наче наївні чи примітивні! в чоловіків більш зарозумний юмор)» — пише під одним із моїх відео глядач (пунктуація та орфорграфія збережені). Перед цим він ще напівжартома питає «хіба жінки можуть жартувати?» і додає, що «Юмор для дівчат, хлопцям не смішний!!!»

Попри те, що є люди, які просто бездумно узагальнюють, але у випадку конкретної комікеси сміються з того, що їм смішно, і дивуються, що «жінка, а смішна!», існують і ті, кому дійсно абсолютно не смішно, коли на сцені жінка. Причому не лише зі специфічно жіночих тем жартів (пологи, менструація), айй із цілком гендерно нейтральних, але у виконанні жінок.

Жінка, яка жартує (або, за їхнім визначенням, «намагається жартувати») на сцені чи в житті, викликає цілий спектр емоцій: здивування, роздратування, зневагу, гнів, навіть замилування («уті-путі яка, ще й жартує»), але аж ніяк не сміх.

Комусь цей факт не здаватиметься проблемою, але мені, як стендап- комікесі, це відчутно й помітно. Жінкам в українській комедії доводиться докладати дуже багато зусиль, щоби почуватися на рівних із чоловіками. Щоб нас не виділяли в окремий піджанр комедії, наприклад, або не оголошували зверхнім «давайте підтримаємо дівчинку». Я вважаю, що проблема існує, і насправді не тільки для комікес, а й для всіх жінок, яким регулярно не дають слова, на чиї жарти не реагують, які здебільшого почуваються невпевнено, поки чоловіки абсолютно спокійно видають навіть украй несмішні жарти.

Отже, чому деяким людям здається несмішним «жіночий гумор».

Якщо говорити коротко, явище це абсолютно соціальне і є індикатором глибоко інтерналізованого і майже неусвідомлюваного сексизму. Далі докладніше.

Сміх дуже важливий для соціальної взаємодії. Це напрочуд багата й варіативна форма комунікації, яка, вдумайтеся, виникає у більш ніж 95% розмов. Люди сміються (і жартують) з безлічі різних причин. Ми сміємося, коли радіємо, для встановлення єрархії, для вираження згоди, для зняття напруги в групі, використовуємо сміх як сигнал співпраці, щоби повідомити про безпечне середовище тощо ¹.

Сміх буває »домінантним« та »підлеглим« (відрізняється навіть за звучанням). Що вищий статус має людина, то більше схильна до домінантного сміху, то менше разів її сміх є підлеглим, конформним, реактивним. Наведу приклад: домінантно сміється той, хто дражнить когось, а той, кого піддражнюють, зазвичай сміється як підлеглий ².

Домінантний сміх невимушений і не залежить від ситуації. Той, хто в цей момент жартує, почувається розслаблено і є ініціатором цього сміху. Підлеглий сміх — реактивний, він є відповіддю на жарт, що прозвучав. Підлеглий сміх дуже контекстуальний. Наприклад, особа може сміятися, коли пожартує той, кого вона вважає вищим за статусом, і проігнорувати того, кого вважає нижчим. Бувало у вас таке, що на жарт жінки в компанії ніхто не реагує, а потім його повторює хтось із чоловіків — і всі сміються? Ось це воно.

До речі, саме встановлення єрархії безперервно відбувається на стендапі. Стендапер має довести залу, що головний тут саме він, принаймні на ці 15 хвилин, геклери, які кричать із залу, оскаржують цей статус. А іноді зал може виражати свій вищий статус мовчанням. Саме тому що більше ви відомі, то простіше вам виступати, то охочіше глядачі сміятимуться з будь-яких ваших жартів. Саме тому стендаперам дійсно потрібні »атрибути влади«: мікрофон, сцена, світло. Саме тому одні й ті самі жарти можуть »залетіти« в один зал і повністю провалитися в сусідньому.

Ми зараз не говоримо про умовно об’єктивні критерії якості жартів, тим паче що гіпотеза про те, що жіночі жарти менш смішні, за чоловічі, спростовується дослідженнями. Наприклад, у дослідженні Кім Едвардс (Університет Західного Онтаріо) учасникам пропонували оцінити комедійні підписи до картинок (без вказуаання імен або статі авторів) — жарти, створені чоловіками та жінками, були оцінені абсолютно однаково.

Тобто на сприйняття жарту як смішного або несмішного суттєво впливає особистість людини, котра жартує: її соціальний статус і ранг у групі.

Тут мусимо зауважити, що в дослідженнях, де розглядали людей із різним рангом, цей ранг визначали, залучаючи хлопців з одного братерства. І більш ранговими були братчики зі «стажем» від двох років, а низькоранговими — новачки.

За відсутности в групи бекграунду єрархію встановлюють на місці. Звісно, все залежить від подачі кожного, від його чи її статусу (наприклад, я щойно зайшла в авдиторію, але я викладачка — і це одразу дає мені вищий ранг), але також від певних стереотипних оцінок. Наприклад, люди старшого віку часто вважають себе головнішими, а молодших часто  маютьза низькорангових. Ви вже відчуваєте, до чого я хилю?

Саме до того, що люди, які ніколи не сміються (не мають такого бажання) з жартів жінокнезалежно від того, які це жарти, майже напевно так само дефолтно сприймають жінок як нижчих за рангом, без урахування об’єктивної даности. Я припускаю (думаю, небезпідствано), що це пов’язане з глибинною зневагою до жінок у цілому. Адже відчувати, що людина єрархічно нижча лише тому, що вона жінка, це і є класичний махровий, хрестоматійний сексизм.

Жінки й самі до такого вдаються, до речі, вважаючи себе низькоранговими, але демонструвати згоду і сміятися згодні лише з чоловіками, яких сприймають як домінувальних.

Ну і, звісно, все це можна поширити також на фрази: »всі молоді коміки несмішні«, »чоловіки в стендапі завжди тупо жартують«, »якщо в жартах є матюки — це поганий гумор« (тут виникає відчуття вищости завдяки білому пальту).

І окремо маю зауваження для тих, що захочуть навести мені приклади несмішних для них стендаперок (зокрема мене саму). Я не говоритиму, що всі жінки смішні, скажу лише, що й не всі чоловіки. Я перевіряла.

---

1. Bachorowski, J.-A. and Owren, M. J., 2001, Keltner, D., 2009, Grammer, 1990. [↩]
2. https://www.sciencedirect.com/science/article/abs/pii/S0022103116302359 [↩]

Гумор — дуже важливий соціокультурний елемент нашого повсякдення. Він відбиває панівні настрої, реакцію на певні події, ставлення до них. За допомогою гумору ми говоримо про побут і відволікаємося від нього. Знаменита цитата Леся Подерв’янського: «Українці часто-густо сміються над собою — це ознака душевного здоров’я».

Про український гумор і тим паче сексизм у ньому ми звикли говорити в сучасності вже незалежної України — з розквітом телевізійних шоу й гуморесок у журналах і газетах. І це цілком справедливо, але насправді певні прояви можна простежити набагато раніше.

Український гумор і народні традиції.

Український гумор коріниться в народних традиціях, які віддзеркалювали стереотипи і гендерні ролі, притаманні тому часу. Жінки виступали як об’єкт жартів і сміху, часто у зв’язку з їхнім сімейним статусом та/або роллю в господарстві. Специфіку гумору кожного народу зумовлено його світоглядом, і українці та українки тут не виняток.

Багато інформації можна почерпнути з фольклору: народні пісні й перекази, приказки й повір’я. Не менш цікаве джерело інформації — збірка анекдотів, яку 1899 року видав етнограф Володимир Гнатюк. Це одна з найповніших збірок того часу, з якої можна робити висновки, що вважалося смішним. Цілий розділ у збірці присвячено жінкам і називається він «Баби» ¹.

У таких збірках немає такого, що в тогочасних реаліях уважалося неправильним. Жінка дурна, бо вона жінка. Жінка може займатися лише хатніми справами, бо вона жінка. Це норма того часу і сексизм сьогодні.

Жінки в народних анекдотах, переказах, билицях постають у типових ролях — дружини, мами, домогосподарки: «Дівка несла воду з збанком с кирницї»; «Пильна господиня»; «Прийшов парубок сватати бабину дівку»; «Прийшла мачуха на чужі дїти і варила повний горнец каші». Традиціоналізм не буває інакшим: жінок зображено як домогосподарок, відповідальних за побутові справи і сім’ю, чоловіків показано як головних господарів, чільну фігуру в робочих або громадських справах.

Невміння жінки поратися по господарству висміювали, а прояв сили чоловіка над нею вітали. Є, наприклад, такий «анекдот».

Цікаво, що навіть попри невисоку повагу до жінок, у збірці 1899 року трапляються фемінітиви: «силачка», «лікарка», «пряха», «молодиця» та ін. З цього випливає, що фемінітиви притаманні українські мові, їх зафіксовано і в народній мові, і в історичних літературних джерелах.

Стереотипне, традиційне ставлення до жінок було нормою — інакші ролі в принципі не уявлялися можливими. Гумор як віддзеркалення стану соціуму теж не давав розуміння гендерної нерівности чи сексизму, тому жіночі образи — часто об’єкти жартів і сміху. Жінок зображували як недбалих, дурних, таких, що без чоловіка не можуть нічому дати ради.

Тогочасні гумор і сатира зосереджуються головно на явищах політичних, тому систематизувати жарти про жінок важко, а проте можна виділити кілька стереотипів.

Жінка — господиня, повія або «ходяча проблема»?

Про жінку-господиню все зрозуміло: в анекдотах використовували переважно цей образ, або висміюючи вміння жінки і її побутові справи, або ж цей образ правив за тло — жінка була другорядною героїнею смішної історії про чоловіка і його походеньки або ж про дітей. Образ «ходячої проблеми» тут часто перетинався: хоча в жінки було багато завдань, які вона вирішувала самостійно, найчастіше чоловіка однаково позиціонували як того, хто знає краще і його слово вирішальне.

З другої половини ХІХ століття починають записувати сороміцький фольклор. Найбільшу його колекцію залишив Хведір Вовк. Щоправда, тут висміюються не лише жінки, а й чоловіки. Гумор дуже нагадує сьогоднішній: забавними вважалися розміри статевих органів, кількість партнерів або партнерок. Водночас статеві відносини не вважалися чимось брудним, і в українському фольклорі чимало інформації про те, як кохалися наші предки. Жінка, у якої багато статевих партнерів, виступала як фігура смішна, не завжди готова до шлюбу і «відкрита» для всіх. Чоловіка з такою самою кількістю партнерок максимум м’яко критикували за невибагливість, але особливо не висміювали.

Переглядаючи сучасні гумористичні телешоу, складається враження, що з ХІХ століття нічого не змінилося. Жінку так само зображають господинею, яка постійно влаштовує чоловікові скандали за безлад удома і чекає 8 березня як свого єдиного вихідного; жінок так само висміюють, називаючи їх легкодоступними, коментуючи їхню фігуру, сексуальні вподобання або кількість партнерів; так само вважається смішним показувати, що жінка нічого не вміє і не може сама: ні керувати машиною, ні робити ремонт, ні планувати, ні вирішувати.

Радянська сатира — про сексизм чи про рівність?

Становище жінки в Радянському Союзі — окрема велика тема, яка часто стає предметом гострих суперечок. З одного боку, нібито рівности було досягнуто: жінки на виробництві і будівництві заводів, на війні і в побуті. Насправді ж рівність була лише декларована, а не закріплена, адже поки чоловіки були на заводі, жінки були і в побуті, і на заводі. Нікуди не зникало й репродуктивне навантаження, ба більше, в СРСР роль матері було піднесено чи не найвище. Такий розподіл не міг не вплинути на гумор як на віддзеркалення (і часто конструювання) реальности.

Сатирі й гумору в СРСР відводили роль «зброї партії». У радянських газетах і журналах ставку робили, з одного боку, на карикатури, фейлетони й гуморески, які мали радше розважальний характер, аніж щось серйозне. З іншого боку, ці жанри базувалися на типових упізнаваних образах, адже сміховий ефект досягався саме коштом упізнаваности.

Детальніше про це читайте в статті Катерини Єремєєвої «Трудівниця, жертва, споживачка: жіночі образи в радянській сатирі»

Періодичні видання експлуатували типові образи. Жінка мала бути свідомою громадянкою своєї держави, скорятися владі, бути патріоткою, розбиратися у світових подіях і відповідно їх оцінювати. Водночас вона берегиня домашнього вогнища: дім у неї чистий, діти доглянуті, вечеря готова, а сама жінка — вправна господиня й вірна дружина. Вона повинна мати гарний вигляд — у моді атлетична підтягнута фігура, для неї друкували викрійки одягу й поради щодо макіяжу. Така вона, ідеальна радянська жінка.

Журнали і газети та ще народна творчість — поодинокі джерела гумору. Більша його частина політична і під суворою забороною, адже радянська влада сприймає це як агітацію й пропаганду. З усіх тих жартів, які до нас дійшли, важко визначити, які з них український гумор: одні анекдоти існують різними мовами, інші побутують у купі варіантів на різних територіях. Відстежити історію поширення і сказати точно, що такі-то анекдоти створено українським народом, не можливо. Інформацію не фіксували, адже від початку 1930-х за анекдот можна було отримати 2 роки позбавлення волі, 1935-го цей термін збільшили до 3 років. Будь-які жарти, особливо якщо вони критикували владу, соціальні ролі, висміювали стереотипи чи окремі групи людей, уважалися дискредитацією влади. У 1937-му за невдалі жарти могли й розстріляти. Усе це зовсім не сприяло ні створенню анекдотів, ні їх поширенню. Звичайно, анекдоти існували, але передавали їх із вуст в уста або подавали в тексті у м’якій формі.

Найвідоміший представник українського радянського гумору Остап Вишня і той обирав переважно політичні теми для жартів, через образи тварин чи випадкових перехожих висміюючи владу й окремі людські вади. Жіночі образи трапляються і в нього — головно дружини і домогосподарки. Сексизм? Ніби так, але слід зважати, що гумор віддзеркалює культурний контекст і те, що нині неприйнятно, можна розглянути в іншому історичному контексті.

А проте це не означає, що сьогодні ми повинні сприймати такий гумор як норму, мовляв, є жінки, які погано водять автомобіль, і є білявки, які нічого не тямлять. Одиничні випадки не характеризують групу людей, і наше завдання — реагувати на сексизм у гуморі.

Сучасний гумор — твердиня сексизму?

Ситуація вельми змінюється, коли йдеться про сучасний український гумор. Так само, як у минулому, основними залишаються політичні й соціальні теми, а от гумор на побутові теми саме в розквіті і сексизм у ньому (головно щодо жінок) перетворюється на провідний мотив.

Важко сказати, чи то публічний гумор нормалізує сексизм, чи то існування сексизму в суспільстві нормалізує такий гумор. Факт залишається фактом: сексизм є, а з розвитком телебачення й інтернету він стає повсюдним.

У 1991 році на українській сцені з’явився Андрій Данилко в образі Вєрки Сердючки. Образ став культовим: «сердючками» почали називати певний жіночий типаж.

Вєрка Сердючка — це костюмована вистава: чоловік переодягається в жіноче вбрання. Використовує підкладні груди, взуття на підборах, перуки. Одяг завжди кричущий.

Це нагадує drag — техніку персоніфікації іншої статі за рахунок переодягання в жіночий або чоловічий одяг. Однак цього не сказано і подається як комедійний. Більшість ідентифікує Вєрку Сердючку спершу як комічний, потім як музичний проєкт. Тексти пісень у неї завжди життєві, із суржиком, вона висміює саму себе. Дебютував же образ у театрі, а всеукраїнська слава до Данилка прийшла 1997 року завдяки гумористичному «СВ-шоу».

Літературознавиця Тамара Гундорова в книжці «Транзитна культура» зазначала: «Насамперед важливо, що Сердючка за своїм походженням первісно уособлює тип малокультурної жінки-провінціалки низького соціального статусу» ². Образ простої жінки з народу здається смішним, хоча його часто використовують навіть у політиці (наприклад, Юлія Тимошенко). Завдяки самовисміюванню це не здається проблемою, хоча насправді стигматизує не лише жінок, а й узагалі «народність», розуміючи її як провінційність. В українському гуморі з’являється образ «дєрєвєнщіни», або «селючки».

У цього типу гумору є ще одна негативна риса: Вєрка Сердючка говорить або російською, або впізнаваним полтавським суржиком. Пізніше більшість таких образів «простої дівки із села» україномовні, і крім моменту мізогінії — ненависти до жінок, виникає приниження та висміювання української мови. Зокрема, через такий гумор українська почала асоціюватися з чимось сільським і некультурним. Однак, знов-таки, критикувати один лише образ Сердючки як сексистський недоречно: вона елемент у великій історії українського гумору і, як зауважує Володимир Бєглов, «вона була такою, якою, перепрошую, були ми».

Бурхливе формування пострадянської медіакультури уможливило багато феноменів, серед них телевізійні шоу й візуальну клоунаду. У 1996 році на екрани вийшло «Шоу довгоносиків» — абсурдна багатосерійна постановка з безліччю спецефектів. У шоу було п’ять рубрик: «Нові пригоди Шерлока Холмса та Доктора Ватсона» (пародія на однойменний радянський телесеріал), «Жилище замечательных людей» (абсурдний переказ біографій відомих людей), «Моя нова програма», «Новини з Шендоровичем» (новини у смішній віршованій формі), «При пожежі дзвонити 01» (пародії на соціальну рекламу).

Жодного сексизму — і це важливий показник нового гумору 1990-х. Царина гумору ще не досліджена, телевізійні шоу тільки з’являються, а з ними і широка глядацька аудиторія по всій Україні. Сексизм — це надто простий, побутовий гумор, якісь мінімальні його прояви на ТБ сприймаються за норму — все як у житті.

Розвиток медіа — це розвиток сексизму. Весь контент на телебаченні можна поділити на кілька категорій. У категорії розважального контенту є й суто гумористичні передачі, але паралельно є інші шоу, які нібито розкривають соціальні проблеми і допомагають їх вирішувати, а насправді дедалі більше стигматизують певні групи суспільства.

Такі програми, як «Зважені та щасливі», «Модель XL», «Красуня за 12 годин», унормовують висміювання зовнішности: краса вимірюється сантиметрами талії, довжиною сукні і яскравістю макіяжу. Шоу «Супержінка», «Супермама» або «Наречена для тата» вчать нас, якою має бути правильна жінка: як вона повинна поводитись, кохати, виховувати дітей. «Любов онлайн» і «Холостяк» привчили, що головна мета жінки — знайти чоловіка, а чоловік, своєю чергою, може перебирати жінками як йому заманеться. Можна згадати ще безліч розважальних шоу, які виходили в різні роки на різних телеканалах і поступово запевняли нас у тому, що сексизм — це норма: «Міняю жінку», «Хата на тата», «Від пацанки до панянки», «Хто зверху» тощо.

Чи виникатиме критична реакція на жарти про зайву вагу, якщо годину тому в реалітішоу жінка стала щасливою, лише коли схудла? Чи формуватиметься критичне ставлення до розподілу домашніх обов’язків, якщо у власному домі вони ідентичні, у новинах питають, де була мама, коли дитина постраждала з батьком, а у вечірньому шоу після новин справжня супержінка і на роботу встигла, і речі попрала, і дитину нагодувала?

Детальніше про сексизм у медіа читайте в статті Ольги Білоусенко «Що сексистського продукують українські медіа і як це можна виправити»

У 1997 році в Кривому Розі з’явилася команда КВК «95 квартал». У 2003 році учасники цієї команди створили однойменну студію, мета якої — виробництво й популяризація власного телевізійного шоу й інших розважальних продуктів.

За роки існування студії сексистських жартів було чимало, навіть попри те що в якийсь момент команда зосередилася на висміюванні політичних явищ. Останній бурхливий скандал було пов’язано з жартом у новорічному випуску 2024 року про «сіськи зі Скадовська». Головна героїня номера, дівчина-ВПО, не володіє українською і подається як зовсім недалека. Вона ділиться своїми проблемами, навмисно перекручуючи слова.

До Дня Незалежности 2023 року «Квартал 95» виклали музичний номер із підписом: «Багато чоловіків в Україні вже більше двох років вимушені жити далеко від своїх дружин. Тому той момент, коли дружина повертається додому, для них є особливим у всіх сенсах цього слова. Бажаємо всім якнайскоріше об’єднатися зі своїми коханими».

Сам музичний номер — пісня про секс у публічних місцях, бо немає сил чекати до дому. Тут повний набір сексизмів: і чоловік, для якого секс — головна цінність у стосунках; і жінка, якій секс не цікавий, але треба. Мало того, у пісні жінка просить почекати до дому, перш ніж займатися сексом, але чоловік роздягає її в купе міжнародного потягу, з якого вона не встигла зійти. Чи не романтизація це насилля?

За більше як двадцять років існування «Вечірнього кварталу» сексистських жартів у них було сотні: вони є в кожному випуску, а ранні випуски повністю з них складаються. Наприклад, номер 2014 року «8 березня. Звичайна українська родина» змальовує чоловіка-алкоголіка (у виконанні Володимира Зеленського) і його дружину (у виконанні Олени Кравець), яка тягне на собі весь побут і навіть перед святом самостійно принесла з магазину важкі пакети з продуктами та почала «пиляти» коханого.

У 2017 році тему 8 Березня було порушено у сценці, де депутат запропонував скасувати це свято, прийшов додому, а дружина, мама і покоївка не хочуть із ним говорити, вони ображені, але не тому, що їх турбують права жінок, а тому що не отримають цього дня квіти.

Взагалі, жарти «95 кварталу» — це збірник сексистського гумору з прикладами для всіх його категорій.

Чоловіки поділяються на такі типи:

• алкоголік, який заради пляшки погодиться на все;
• співмешканець, а не батько: як правило, такі жарти будуються на взаємодії між батьком і сином, коли батько навіть не знає, у якому класі його дитина, і дає йому гроші, щоб той збрехав мамі;
• романтизований ґвалтівник: чоловік, який думає лише про секс, усі запити в історії пошуку тільки про це, а за відсутности вдома дружини він приводить у подружнє ліжко повію;
• ні на що не здатний: увесь номер висміюють, скільки часу триває статевий акт із таким чоловіком, скільки він заробляє грошей і який він на вигляд.

Із жінками схожа історія, хіба що типів трохи більше:

• жінка-мати-домогосподарка: найпопулярнішний у скетчах образ втомленої дружини, яка приходить додому, щоб учинити скандал через брудну чашку, нагримати на дітей за незроблені уроки та пояснити чоловікові, як йому жити;
• білявка: це окремий типаж жінок у гуморі, у неї обов’язково біляве волосся, яскравий макіяж, багато філерів у губах, вона не може підтримати навіть найпримітивнішу розмову і в усьому погоджується з чоловіком;
• жінка за кермом: не менш популярні скетчі про те, що жінка не вміє водити автомобіль, неодмінно потрапляє в аварію, а потім починає фліртувати або з чоловіком, чию машину пошкодила, або з правоохоронцем. Свого часу з’явилися скетчі про аварію, де фігурують дві жінки, і це, певно, вважалося квінтесенцією гумору;
• повія: висміюються проституйовані жінки замість визнати це проблемою, їх завжди зображають гротескно — в коротких сукнях і на високих підборах;
• також полюбляють висміювати ситуації, коли жінка, навпаки, неактивна під час статевого акту; занадто худих і занадто товстих; недалеких і дуже розумних; із маленьким бюстом і з великим бюстом. Буквально будь-що жіноче підлягає висміюванню.

Окрему увагу звернімо на «Жіночий квартал» — проєкт студії «Квартал 95», який уперше вийшов в ефір 2018 року. Назва вже викликає питання, адже це ніби маркування — жіночий гумор. Так само в нас полюбляють виділяти «жіночий стендап» (хоча ніхто не каже «чоловічий стендап»), так само існують «жіночі жарти» і просто «жарти».

Жарти «Жіночого кварталу» нічим не відрізняються від звичного «кварталівського» гумору. Додатковий мінус — як недолугих себе показують самі жінки. Підводки до номерів часто типу «Жінка залишається жінкою в будь-якій ситуації»: показують сценку з ревнивою дружиною, до якої приїхав у коротку відпустку чоловік-військовий, а ревнує вона, бо на бойових він не відповідав на дзвінки і пахне від нього солярою, бо так він приховує аромат парфумів. Усе це відбувається в той час, коли дружини військових, і так дуже вразлива група, крім власних проблем, стикаються з купою стереотипів у суспільстві. Такий гумор не лише сексистський, а й відверто шкідливий під час війни.

Недолугі жінки й незграбні в господарстві чоловіки — мотив більшости телевізійних гумористичних шоу. Ідентичні жарти практикують у популярному «Дизель шоу», вони кожного сезону потрапляють у скандали і здобувають звання «медіатрешу». І це ще одна категорія сексистських жартів: чоловіча й жіноча логіка, що їх висміюють у кожному випуску. Чоловіки-алкоголіки, які нічого не можуть у побуті, — чи не одинокі чоловічі персонажі за всю історію шоу.

Виникає питання: чи можна жартувати інакше? Так, можна. Навіть у телевізійних шоу, розрахованих на широку аудиторію, де замість інтелектуального гумору десятиліттями використовують одні й ті самі жарти: зал сміється, чому б не повторити?

На щастя, є й позитивні приклади. Студія «Мамахихотіла» (раніше «Мамахохотала») теж довго використовували сексистські жарти. З випуску у випуск переходили персонажі, про яких обов’язково були сценки: жінка Люда (актор Олег Маслюк), яка має зайву вагу і постійно невдоволена своїм чоловіком Ванею (актор Іван Мелашенко), який, своєю чергою, полюбляє прикластися до пляшки, дурить дружину і не хоче нічого робити по дому. Побутові сценки у їхньому виконанні, попри очевидний гумор і навіть висміювання домашнього насилля, дуже полюбилися глядач(к)ам. Були в «Мамахихотіла» і білявки, і дівчата за кермом, і багато жартів про секс та про зовнішність. Проте слід віддати належне: узявши паузу на час повномасштабного вторгнення, у першому концерті 2024 року студія утрималася від сексистських і стереотипних жартів (на відміну від «Дизель шоу» й «Вечірнього кварталу»), натомість знайшла інші теми, зокрема актуально пожартувала про стан і типові ситуації українців та українок під час війни.

Отже, без сексизму все-таки можна?

І це підтверджують ютуб і стендап. Останні роки розважальна сфера активно розвивається, рупор тепер не в телебачення. Виникає безліч ютуб-шоу в різних форматах і з різними гостями. На жаль, у них теж є сексизм. Наприклад, за це часто критикують шоу «Леви на джипах», схожим гумором просякнуто «Мекнув питайте», «Трендсеттер», «Він вона шоу».

Детальніше про гучні випадки сексизму в цих шоу читайте в нашій статті «Усі сексисти вкупі: розбираємо випадки сексистських висловлювань за 2023 рік»

Однак є багато інших шоу, які мають свою аудиторію і не використовують сексистські жарти, бо усвідомлюють: сексизм уже не в моді.

Те саме стосується стендапу: слухачів і слухачок на сексистські жарти вже немає. Натомість популярність здобувають такі комікеси як Настя Зухвала, Ганна Кочегура, Лана Чубаха, Веста Гунченко, котрі, навпаки, критикують і висміюють сексизм. Є й чоловіки-стендапери, наприклад Василь Байдак, які збирають повні зали, не вдаючись до дискримінаційних жартів.

Стендап і ютуб-шоу (попри окремі неприємні випадки) — це нове покоління українського гумору, яке не просто не приймає сексизм, а навпаки, критикує його. Здавалося б, різні шоу працюють на різну аудиторію, адже є й ті, хто сміються з жартів «95 кварталу». Однак таких людей стає дедалі менше, це переважно старше покоління, звикле до конкретного типу гумору.

Сьогодні сексизм у гуморі — моветон. Від сексистських жартів відмовляються не тому, що є якісь регулятори чи закони, бо, на жаль, за дискримінаційний гумор дуже важко притягнути до відповідальности, — натомість формуються інститут репутації і повага до аудиторії, а не лише заробляння грошей.

Якщо жарт когось ображає, це вже несмішно.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

1. Етнографічний збірник. — Т. ХІІ: Галицько-руські анекдоти. Зібрав Володимир Гнатюк. — Львів: НТШ, 1902. [↩]
2. Гундорова, Тамара. Симптоми постколоніальної травми: есеї. — К.: Грані-Т, 2013. [↩]

Вересень, 2021 рік. Верховна Рада України ухвалює законопроєкт № 3427 «Про внесення змін до Закону України “Про рекламу” щодо протидії дискримінації за ознакою статі». Відповідно до цього в законі «Про рекламу» з’являється нове означення поняття «дискримінація» та розміри штрафів, що їх повинні сплачувати бренди і рекламні агенції, які вдаються до сексизму. Однак проходить пів року і Національна рада України з питань телебачення й радіомовлення робить висновок: чверть реклами на загальнонаціональних каналах гендерно незбалансована. Навіть пряма заборона і штрафи не мотивують рекламодавців до реклами без сексизму. Так було завжди чи все-таки колись секс не продавав?

Сучасний світ уявити без реклами важко, навіть попри те що під час повномасштабного вторгнення обсяги її суттєво зменшилися. Ми бачимо її по телевізору, чуємо по радіо, бачимо білборди вздовж доріг, у транспорті, в стрічці соціальних мереж.

Реклама скрізь — розгляньмо хронологічно історію її розвитку в Україні та стосунки із сексизмом.

1990-ті, 2000-ні, 2010: становлення рекламного ринку і сексизму на ньому

У 1992 році в Україні з’явився інтернет і домен ua. Тоді ж таки вийшли в ефірну сітку телеканали ICTV, ТЕТ та У2. Цей рік можна вважати відліком українського рекламного ринку. Паралельно існували газети й журнали — більше як 2000 різних видань, серед них навіть перші модні жіночі журнали.

1990-ті роки в Україні — доба, коли зародилося багато сфер. У спадок від СРСР залишилося чимало друкованих видань, їх почали поступово розвивати і збільшувати. На телебаченні з’являються нові канали, розвивається культурна сфера — музика, кінематограф, мистецькі виставки. Рамок і шаблонів поки немає.

60–70 % реклами припадало на друковані видання, решта — телебачення. На телебаченні переважала реклама іноземних товарів, зроблена під західного споживача/-ку. Пов’язано це передусім із тим, що зйомки відеореклами вимагали великих коштів, яких банально не було. В умовах дефіциту справді потрібні товари щоденного вжитку купували і без реклами, а якщо до неї й зверталися, то частіше в друкованому варіанті — газети, вивіски, флаєри і візитки.

Від початку 2000-х уже працювали відомі нині ТК «Україна», «Інтер», «1+1», «СТБ», «Новий канал», радіостанції «Люкс FM», «Хіт FM», «Радіо Шансон». Реклама, яку на них транслювали, була переважно західною, перекладеною, але не адаптованою для українського споживача/-ки. Більшість рекламованих товарів — продукти: жуйки, шоколадки, цукерки, солодкі напої, дитяче харчування. Тобто все те, що досі не входило до товарів щоденного вжитку, але дуже хотілося їх такими зробити. Якщо в рекламі був один головний герой, то зазвичай використовували чоловічий експертний образ. Чоловік рекомендував журнал, продукцію чи послугу. Для товарів загального вжитку використовували образ родини: задоволені діти їдять солодощі або сімейна пара готує запашний суп.

Відстежувати тут прояви сексизму важко.

Є й зовсім нетипові образи.

Зміни в законі 2021 року і заборона використовувати сексизм у рекламі — це лише один крок в історії законодавчих дозволів і заборон у маркетинговій сфері.

У 1993 році було запроваджено податок на рекламу. За одноразове розміщення реклами — 0,1 % збору, за постійне — 0,5 %. У 1996 році ухвалено відомий нам закон «Про рекламу», який не раз доповнювали. Наприклад, сьогодні неприйнятна не лише дискримінація, для реклами неприйнятні товари, які шкодять здоров’ю, — алкоголь, тютюн.

У другій половині 1990-х української реклами стає більше, але вона дуже хаотична. Закон не надто регулює наповненість, режисер(к)и жонглюють різними скетчами: хтось копіює європейську рекламу, хтось переносить у рекламу сценки з КВК, а хтось намагається придумати щось нове й незвичне. Фокус уваги — на ідею. Часто-густо реклама «купляла» сюжетом, а не конкретними візуальними образами чи естетикою, до якої тяжіє сексуалізація.

«Сімейність», якої так багато в рекламі 1990-х і яка викликає замилування, у 2000-х починають надмірно експлуатувати. Телевізійну рекламу умовно можна поділити на кілька категорій за товарами: фармакологічна продукція (ліки, БАДи, допоміжні препарати), товари для побуту (пральні порошки, мийні засоби, дещо з техніки), продукти харчування (сюди також солодощі, харчування для дітей тощо) та інше (послуги доставки, мобільний зв’язок, банки). Окремо можна виділити соціальну рекламу на замовлення держави та передвиборну агітацію.

Реклама побутових засобів найбільше використовувала сімейні образи, а поруч із ними й стереотипні ролі. Жінка-господиня має поратися по дому: мити посуд і підлогу, ставити прання, одночасно доглядати дітей. Чоловіки зазвичай або зовсім відсутні в такій рекламі, або існували як тло для кількох реплік діалогу.

Цікава в цьому плані відома реклама мийного засобу для підлоги «Mr. Proper» («Містер Пропер»). Концепцію критикували, мовляв, містер Пропер — ідеалізований чоловічий образ, про який мріє кожна жінка: він конвенційно красивий (хоч і зображений у мультиплікаційній стилістиці), накачаний, знає, як швидко і якісно прибрати і робить це. Насправді ж реклама цього бренду одна з найвдаліших у плані подолання стереотипів. Скажімо, в рекламі 1994 року прибирає лише жінка, інших дійових осіб немає. У 2003–2009 роках прибирають і чоловік, і жінка. Є варіації реклами, де за прибирання беруться тато із сином, щоб мама прийшла в чисту квартиру, або де батько доручає прибрати кухню синові-підлітку. Як бачимо, стереотипізації немає.

Інакша реклама мийного засобу для посуду «Fairy» («Фейрі»), де розповідають про зустріч за вечерею родини Петренків і їхніх сусідів. Чоловіки в кадрі їдять, жінки — миють посуд. У рекламі іншого року, вже з родиною Коваленків, мама вчить дівчину-підлітку мити посуд; в іншій рекламі цього періоду свекруха вчить невістку цієї нелегкої справи.

Чи сексизм це? Важко сказати однозначно. Справді, навіть тепер, не кажучи вже про нульові роки, більша частина побутових справ лягала на жіночі плечі, тож така реклама — це радше віддзеркалення дійсности і знайомі для багатьох рольові моделі. Коли ж такі сюжети є в рекламі майже всіх товарів, це лише підтверджує правильність реальности і закріплює її.

«Gala» («Ґала»), «Tide» («Тайд»), «Друг», «Perwoll» («Перволь») і навіть посудомийні машини «Bosh» («Бош») — усі ці бренди роками активно використовували у своїй рекламі óбрази жінки або жінок, які перуть одяг, прибирають квартиру, миють посуд. Чоловічі óбрази у цю вибірку не брали.

Люди, які розбудовували український ринок реклами, не належали до професіоналів. Усього досягали методом проб: спробувати пожартувати, спробувати зняти щось естетичне, спробувати розказати про товар через щемливу або близьку історію. Поступово, з розвитком радіо і телебачення, а пізніше ще й інтернету все це почало формуватися у великі медіахолдинги й рекламні корпорації.

Від середини 2000-х в Україні з’явився бездротовий інтернет, почалася епоха діджитал, згодом розвинулася інтернет-реклама, до якої ми ще повернемось.

Технологічний прогрес не зупинити. Бренди взялися співпрацювати одне з одним, залучати міжнародний досвід, зверталися по рекламу до фахівців. Кількість продуктів зростала. Десятиліття від кризи 1998-го до кризи 2008-го — доба розквіту рекламного ринку, що зріс майже вдвічі. У 2007 році інтернетом користувалося близько 20 % українців і українок, 2012-го їх кількість сягнула 50 %.

Та поки що про телебачення, бо саме воно стало базою для розвитку відеореклами в інтернеті. Цікава сфера — реклама фармакологічної групи товарів. Навіть під час повномасштабного вторгнення першими після перерви повернулися на рекламний ринок фармацевтичні корпорації. Станом на червень 2022 року 80 % рекламодавців і 90 % реклами в медіапросторі належали саме їм. Причина проста: хай там що відбувається, ліки потрібні завжди.

Сюжет такої реклами зазвичай простий і не вимагає адаптації до нових реалій. До повномасштабної війни фармацевтичні корпорації теж брали максимум рекламного ринку. Зважаючи на таку широку представленість, ця реклама точно приверне нашу увагу. І ось тут вже стає цікаво.

Здавалося б, реклама фармакології найпростіша, адже всі ми від народження й до літнього віку час від часу потребуємо різних ліків і підтримки свого здоров’я. Отже, реклама охоплює максимум цільової аудиторії. А проте переважають у ній жінки, і націлено її теж на жінок. І то не тільки в рекламі знеболювальних при менструальному болі чи ліків для дітей. Уся індустрія існує так, ніби лікування цілої родини — справа жінки. Хоча доводиться визнати: винятки існують, але вони одиничні.

Неоднозначну реакцію в суспільстві викликала реклама препарату «Цитрамон Дарниця» 2018 року. За сюжетом у кафе поруч сидять дві компанії: одна повністю жіноча, друга — чоловіки. Чоловіки між собою обговорюють, що головне в жінці. Один за гарний вигляд, другий каже, що жінка має дбати про сім’ю, третій найголовнішим у стосунках уважає любов жінки до чоловіка. У цю бесіду втручається жінка із сусідньої компанії, вона простягає упаковку рекламованих пігулок зі словами: «Головне, щоб у жінки голова не боліла». У цій рекламі є метонімічна відсилка до народного анекдоту, мовляв, у жінки завжди болить голова, коли вона не хоче займатися сексом.

Зі стереотипним ролями все зрозуміло. Реклама їх активно експлуатувала так, що ми навіть не помічали цього, бо розуміли такий стан речей як тогочасну норму. А що із сексуалізацією?

Однією з перших в Україні відверто використала оголене тіло людини реклама «Bounti» («Баунті») 2001 року. Струнка дівчина в купальнику лежить у гамаку на березі океану й отримує «райську насолоду» від шоколадного батончика. При цьому камера фіксує все її тіло, груди, лінію бікіні і те, як безпосередньо дівчина споживає цукерку.

Наступна така реклама, що її запам’ятали глядацькі мас, — шоколадні десерти «Bonjur» («Бонжур»). Це, напевно, один із найгучніших кейсів за всю історію українського телебачення: крім конвенційно ідеального чоловічого тіла, слоган реклами звучав як «Бонжур. Все заради жіночого задоволення». Сексуальний підтекст зовсім не приховували, і це було таке несподіване й зухвале рішення, що реклама швидко ввійшла в ТОП.

Повторити таку рекламу одразу (події відбуваються 2006 року) — це скопіювати рішення і стиль, на що наважувалися небагато марок. Наприклад, так само відверто використовувати сексуалізований образ уже жіночого тіла спробували сухарики «5 золотих», у рекламі яких під слова «ретельно обсмажені й насичені» показують молодих струнких дівчат у купальниках.

А «Мобілочка» пішла ще далі: у її рекламі жінка готова віддатися чоловікові за новий телефон.

Як бачимо, на ринку така реклама не переважала, але починається її буйний розквіт. Це здавалося сміливим рішенням: говорити не про товар, а про приховані бажання і задоволення, що його потенційно має принести товар. Поступово до цього почали звертатися частіше й частіше, і не тільки в телевізійній рекламі. Білборди просто обожнювали сексизм, ось кілька прикладів типової старої реклами.

У 2005 році з’явився ютуб, уже з 2007 року він поступово монетизується. У 2006-му з’явилися російські соцмережі ВКонтакте й Одноклассники.ру, якими в Україні активно користувалися, та американський твітер (нині мережа Х). У 2010-му до них додався інстаграм, отже, можемо говорити про еру діджитал-маркетингу.

І тому дедалі більше реклами намагаються робити комплексною. Товарів багато, рекламних майданчиків теж, охопити їх усі дуже важко, але компанії й бізнеси стараються, віддаючи більше й більше грошей агенціям. Зважаючи на таку кількість брендів і грошей в індустрії, придумати щось абсолютно нове важко. Якусь рекламу брали з російського телебачення (що взагалі типово на той час, так само як однакові розважальні шоу, фільми, серіали тощо) і просто перекладали або титрували; постійно зверталися до зірок і відомих людей, щоб ті стали обличчям бренду.

Утім, використання оголеного тіла (переважно жіночого) та алюзії на секс були такі очевидні й повторювані, що вже 2013 року таку рекламу називали низькосортною і штампованою, говорили, що вона шкодить бізнесу, а не допомагає.

Навіть проводили соціологічні дослідження, щоб визначити, на що звертають увагу жінки й чоловіки, якщо бачать на статичній рекламі (білборди, флаєри, листівки) оголену жінку. Завдяки їм більше як десять років тому, на початку 2010-х, стало очевидним, що така реклама не запам’ятовується. Чоловіки частіше дивляться на обличчя моделі, жінки — на все тіло, розглядають фігуру, одяг (якщо він є принаймні частково) і манікюр. Ніхто з опитуваних не запам’ятовували тип товару чи конкретний бренд.

Однак телебаченню це не завадило йти по накоченій дорозі. Згадаймо ще кілька гучних кейсів уже ближчого до нас періоду. За останні шість років можна згадати безліч випадків очевидно сексистської реклами на телебаченні. Наприклад, «Prostor» («Простор») і втілення бажань, це 2017 рік.

Чому ж реклама далі йшла дорогою сексизму, хоча в такий спосіб робилася типовою і суперечила дослідженням ефективности?

Майдан як поворотний момент

2012–2013 рік — це момент перенасичення рекламою і маркетингом. Як уже сказано, інтернет перебуває на піку користувацької активности від моменту появи в Україні. Телевізійне і радіомовлення ведуть цілодобові ефіри, технологічний прогрес дозволяє створювати яскраві й динамічні ролики, які починають втомлювати, реклама частіше дратує, а не розважає. До того ж 2012 року Україна приймає чемпіонат Європи з футболу, що перетворює міські простори (особливо Київ, Донецьк, Харків і Львів, де на стадіонах відбувалися матчі) на повсякчасні рекламні майданчики.

Революція гідности вплинула на все. Політична й економічна криза призвела до падіння рекламного ринку України. Маркетингові бюджети суттєво скоротилися, відбулася девальвація. У східних регіонах і в Криму людям узагалі не до реклами — продажі падають.

Та крім очевидних наслідків кризи, є й інші — поява нових медіа і зародження моди на все українське. Відбувалося те, що ми сьогодні називаємо «лагідною українізацією»: з’являються нові ресурси (наприклад, «Громадське»), які швидко охопили слухачів і слухачок більше, ніж телебачення взагалі того року. Маркетингова сфера дедалі більше переходить на українську мову, бренди починають використовувати національну автентику. Здавалося б, зручний момент для смерти сексизму, але ні.

Телебаченню довіряє дедалі менше людей, що призводить до скорочення рекламних бюджетів і кількости реклами. Основна категорія товарів — фармакологія з типовими, перерахованими вище сюжетами. На другому місці — соціальна реклама і реклама, покликана привернути увагу до української армії. Бренди неактуальні на державному мовленні (ми побачимо повторення цього 2022 року зі створенням Єдиного марафону новин), тож вони переходять у соцмережі, і це зручно. Для реклами вони використовують і статичні картинки, і відеоролики, відзняті раніше під формат ТБ, співпрацюють з інфлюенсер(к)ами й лідер(к)ами думок.

Феміністична оптика посилюється. Люди вже не вважають нормою використання оголеного тіла або масні натяки в рекламі. Допомагає розквіт соцмереж: що більше уваги до кейсів сексизму, то швидше про таке напишуть офіційні медіа. Можна зробити висновок про формування маркетингового інституту репутації, але й досі окремі бренди вдаються до сексизму в рекламі не тому, що не розуміють, де межа, а тому що знають, що можуть обурити, а чорний піар — це теж піар.

Гучними випадками стали білборд у Луцьку з рекламою магазинів «Світ шкіри та хутра», скандальна реклама в соціальних мережах піцерії в Рівному.

Така реклама, як-от останній кейс, могла існувати винятково в соцмережах. Закону про заборону сексизму ще не існує, але телебачення обачливіше, а радіомовлення обмежено суто рекламними гаслами, без жодного візуалу. Водночас соціальні мережі, які не мають жодного контролю, створюють відчуття вседозволености: створити рекламу з відсилкою до відомого порнографічного ролика — це сміливо, хоча і обурює. Напівоголені чоловіки з реклами «Простор» порівняно з цим здаються чимось дрібним, і цим користується телебачення. Ось такими були три простори реклами ще недавно.

• Соціальні мережі, у яких є свої інфлюенсер(к)и і з ними всі намагаються співпрацювати, також їх не контролює держава (за винятком російських ресурсів, які на території України було заблоковано). Можна робити буквально все, привертати увагу максимумом можливих способів. Голе тіло стає популярним способом: розкутість в інтернеті більша, ніж у реальному житті, а навіть якщо в когось це викликає обурення, то він чи вона однаково прокоментують рекламу. Алгоритми соцмереж завжди працювали так: що більше уваги до допису, то більше його буде показувати іншим людям.
• Телебачення не може дозволити собі такої самої розкутости, що й інтернет, але там зберігаються всі старі способи: напівоголене тіло, еротичні натяки або дії, двозначні слогани. На тлі інтернету це не зухвало, тому майже не привертає увагу спільноти. Починається не те щоб толерування такого маркетингу, але його сприймають якоюсь мірою як щось невилучне, адже повсякчасною стала думка, що секс продає. До того ж якщо бренд повністю україномовний, не пов’язаний жодною співпрацею з росією і підтримує армію, критикувати рекламу на початку війни не наважувались. Повторення цього ми спостерігали на початку повномасштабного вторгнення і навіть тепер: протизаконну рекламу виправдовують сплатою податків.
• Білбордів і флаєрів у добу діджитал меншає, але вони не зникають. Найчастіше як самостійна реклама вони не дуже вдалі, тому їх використовують як допоміжний спосіб. У них ті самі óбрази, що і в телевізійній або інтернет-рекламі, слоган великим кеглем і зазначено бренд. Якщо білборд сексистський, варто пошукати телевізійну рекламу цього бренду, найпевніше, вона ще гірша. Зовсім голе тіло в міському просторі не дуже сприймали, а ось завуальовані натяки полюбляли.

Тоді ж таки з’являється доволі феміністична реклама, як-от співпраця бренду «bra bra bra» з репспівачкою Alyona Alyona.

Що змінила повномасштабна війна

У період повномасштабного вторгнення українські бренди переживають не найкращі часи. Багато людей виїхали, економіка нестабільна, більшість грошей кожної компанії і кожної людини йде на забезпечення базових потреб і підтримку армії. Маркетингу важко було переналаштуватися в цей новий час. У нас багато вдалих рекламних кейсів, наприклад новорічна реклама «Нової пошти», яка запам’яталася всім своєю щирістю. Проте є й багато сексистської реклами, хоча нині це вже протизаконно, попри обурення в соціальних мережах і медіа, попри те, що стало очевидним: вульгарність не продає.

Якщо ви пересічний громадянин чи громадянка, не толеруйте сексистську рекламу. Так, вона вже не привертає уваги і бренд не запам’ятовується, але варто написати скаргу, щоб відділ маркетингу розумів: сексизм — це не чорний піар, це поганий тон і хрест на бізнесі.

Детальніше про те, як написати скаргу на сексистську рекламу, читайте в статті Катерини Вітер «Як і навіщо боротися із сексизмом в рекламі».

Якщо ви створюєте рекламу і не впевнені, чи не вийшла вона сексистською, перевірте себе за порадами із статті Альони Грузіної «Як не допустити сексизму в рекламі: п’ять практичних порад від Гендер в деталях».

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

Принизливі сексистські висловлювання українських політиків різних рівнів — досі непоодинокі випадки для української політичної культури. Так, треба визнати, що з часом їх дедалі менше. Мало того, щойно вони здобувають розголос і стають відомими широкій публіці, їх одразу піддають нищівній публічній критиці й осуду, і критика ця щоразу масовіша і впливовіша. Суспільство краще ідентифікує прояви сексизму й рішучіше їх засуджує. Це може свідчити, що ми поступово відходимо від традиційних патріархатних установок, а егалітарні погляди дедалі міцніше закріплюються на рівні суспільної норми.

Імовірно, тому менше політиків вдаються до відкритого ворожого сексизму. А проте серед депутатів і державних службовців різних рівнів ще існують ті, хто в завуальованій формі, під прикриттям «добрих намірів» висловлюють тези, що їх можна ідентифікувати як «доброзичливий» сексизм. Зрештою, досі є поодинокі політики, які не соромляться своєї сексистської позиції і дискримінують жінок в агресивній ворожій формі.

Після того як сексистський коментар чи вчинок потрапляє в ТікТок або новинні стрічки українців/-ок і набирає поширення, цікаво спостерігати за реакцією головного героя-сексиста. Тут простежуються різні стратегії — від самозахисту й виправдань до активної атаки, що супроводжується новими сексистськими перлами. Реакція сексиста на звинувачення його в сексизмі — основний предмет дослідження.

Зазвичай ця реакція дозволяє краще зрозуміти, наскільки глибокі переконання автора в правильності своїх слів і вчинків. Ще вона допомагає зрозуміти, що автор думає про явище, у якому його звинувачують. Логічно припустити, що ті, для кого критика була достатньо переконливою, а звинувачення справедливими, принаймні визнають, що помилилися, і вибачаться. Натомість ті, хто твердо дотримується своїх сексистських переконань і вірять у їхню правильність, будуть боронити свою позицію до кінця і не вбачатимуть у своїх діях / словах проявів сексизму.

За допомогою цього підходу можна буде припустити, як (не) розуміють і трактують явище сексизму ті, хто до нього вдається. Звичайно, це дослідження не претендує на репрезентативність, тому його результати й висновки недоречно поширювати на весь український політикум. Розглянемо тут лише найяскравіші випадки сексистських висловлювань і дій за останні кілька років.

Квіти як «дружній жест» вибачення за сексизм

Перший аналізований випадок стався незадовго до повномасштабного російського вторгнення. 3 лютого 2022 року, виступаючи на пленарному засіданні Київради, народний депутат України від партії «Слуга народу» Микола Тищенко назвав одну з колег «дівчинкою, яка посміхається під час війни». 16 лютого постійна комісія Київради з питань регламенту скликала засідання ¹ з приводу порушення кодексу депутатської етики. Тищенка (або його представника) запрошували взяти участь у засіданні «і офіційно, і публічно». Особисто нардеп не з’явився, участь у засіданні взяв його помічник. За дорученням Тищенка «задля запобігання будь-яких політичних спекуляцій» він передав букет депутатці Дінарі Тарлан, хоча за словами голови комісії, звернення адресувалося іншій депутатці.

На питання, чи вважає він цей вислів таким, що містить дискримінаційний характер, помічник Тищенко відповів:

«Я не був присутнім на засіданні. Ну, якщо це вислів до зали, якщо ми не можемо встановити, до кого було висловлювання, він міг сказати “жінка”, “пані”, “дівчино”. Він звернувся, я так вважаю, це не порушення. Це як “пан”, “хлопець”. Пан Тищенко дуже поважає жінок, усі це знають, весь Київ це знає, як він поздоровляє всіх».

З цієї відповіді випливає, що нардеп не вбачає у своєму висловлюванні ознак сексизму і не визнає, що був неправим. Голова комісії ще раз уточнив, чи вважає пан Тищенко вислів «дівчинка, яка посміхається» дискримінаційним, на що його представник чітко відповів, що не вважає.

Згодом висловилася й помічниця Тищенка пані Евеліна, яка брала участь у засіданні. Вона теж не побачила в цьому вислові нічого образливого:

«Такий жест не є конфліктним чи якимось висміюванням, як питаються знов спекулювати деякі представники Київської міської ради. Я як дівчина також точно можу завірити, що це не є образливим і Микола Миколайович в жодному разі не мав нічого поганого і не порушував, я впевнена, ніякої політичної етики».

Іронічно, що пані Евеліна спробувала змінити фокус обговорення і звинуватити в порушенні депутатської етики всіх депутатів Київради, які нібито шуміли під час виступу Тищенка:

«Але в той же час я вважаю, що, можливо, слід розглянути порушення політичної етики: коли виступає народний депутат, а інші депутати Київської міської ради шумлять, зневажаючи відносяться, це було дуже голосно. Я вважаю, що це дійсно неповага один до одного. Можливо, шум не регламентується, звісно, але є якісь невербальні правила, які, я вважаю, були порушені. Тому цей жест з квітами — це виключно дружний жест до пані Дінари».

На питання, чи вважає вона особисто висловлювання Тищенка образливим, пані Евеліна відповіла, що ні:

«Для мене як для громадянки України та для жінки це не є образливим, тому що я вважаю, що в тому сенсі жодної образи не було. Микола Миколайович у жодному разі не хотів нікого образити, тому що він поважно відноситься до кожної людини, відповідно до будь-якого свого колеги чи колезі, тож ні».

Ще цікавіші роздуми помічниці про ситуацію з гендерною рівністю в Україні, які вона озвучила, відповідаючи на питання про те, що таке дискримінація за ознакою статі і сексизм. Пані Евеліна переконана, що в Україні таких явищ просто не існує і нам із цим неймовірно пощастило:

«Я вважаю, що, мабуть, ми всі розуміємо, що в нашій країні взагалі це дуже рідко зустрічається, коли дискримінують жінок чи чоловіків за статтю чи якимись іншими… ну, нам, мабуть, пощастило, але в нашій країні це не развито. У нас дуже велика жіноча квота, до усіх жінок відносяться дуже відповідно, відповідально і з повагою. Тому я вважаю і дуже пишаюсь, що в нашій країні такого немає, я з таким жодного разу не сталкувалась».

Координаторка секретаріату МФО Київради «Київ — за рівні можливості» зазначила, що МФО підготувало заяву від 56 депутатів і депутаток, які до нього входять, про те, що вони категорично засуджують таку поведінку і вважають її неприйнятною не лише в стінах Київради, а й узагалі в політичному просторі України. Вона закликала підтримати заяву МФО і наголосила на важливості особистого вибачення від депутата через публічну заяву.

У результаті комісія проголосувала за те, щоб:

1) визнати неприпустимість будь-яких заяв дискримінаційного характеру від осіб, які беруть участь у засіданнях Київради;

2) засудити заяву Тищенка та рекомендувати керівництву Київради звернутися до Тищенка в разі, якщо він ще братиме участь у засіданнях Київради, щоб він вибачився перед Київрадою й окремими депутатами;

3) рекомендувати керівництву Київради застосовувати норму про негайну зупинку виступу в разі відповідних дискримінаційних заяв.

Після цього засідання більше жодних особистих вибачень з боку народного депутата не було. Загалом ця ситуація дуже вдало демонструє, що сексистське висловлювання Тищенка — це зовсім не випадковість чи невдала комунікація, про яку він щиро шкодує. Судячи з того, що говорили на засіданні комісії його помічники, які представляли його погляди, Тищенко так і не зрозумів, що не так із його словами. Подарунок, переданий від нардепа, нагадує радше «добрий жест» з його боку, щоб акуратно згладити гострі кути і не допустити публічного розголосу ситуації, що може негативно вплинути на його репутацію.

«Щирі вибачення за щирі враження у неприйнятній формі»

Дещо інша стратегія поведінки сексистів простежується в ситуації з Олександром Корнієнком і Давидом Арахамією, яка, на відміну від попередньої, вельми поширилася в мережі. Голова партії і керівник фракції «Слуга народу» обговорювали колегу Ірину Аллахвердієву і вдалися до очевидного сексизму. Це транслювалося в прямому ефірі в ютубі, тому ситуація швидко набрала масового розголосу, а політиків різко розкритикували.

Яка ж реакція головних героїв-сексистів? Того самого дня Корнієнко написав у фейсбуку ² пояснення й вибачення та навів кілька аргументів на свою користь.

По-перше, він обрав самозахист і заявив, нібито запис змонтовано, фрази вирвано з контексту, а прізвище колеги не має жодного стосунку до того, про що йшлося в приватній розмові. Незалежно від його змісту сам факт виправдання вказує, що політик усвідомлює: такі висловлювання не знайдуть підтримки серед електорату. Тому він не намагається захистити свої переконання, а одразу їх зрікається.

По-друге, у цьому дописі він від свого імені і від імені Арахамії висловлює «щирі вибачення», бо розуміє, що «певні фривольні слова могли образити людей, зокрема жінок». На завершення, після виправдань про «специфіку мови», Корнієнко закликає спільноту соцмереж «судити по справах, а не по словах» і наголошує, що його законодавчі ініціативи свідчать, що він і надалі прибічник «справжнього рівноправ’я між жінками і чоловіками, зокрема в політиці».

Наступного дня Корнієнко зробив ще один крок — записав відеозвернення ³  під назвою «спробую поставити крапки в історії з моїми недоречними розмовами». З перших секунд помітно, що його аргументи за добу дещо змінилися: тут він вибачається перед колегою за «ту першу невелику, коротку частину розмови, де я з Арахамією обговорюю свої враження, власне, від її вроди, краси, але в абсолютно неприйнятній формі». Депутат зізнається, що не мав нічого поганого на думці, а такі слова — його щирі враження від зовнішности колеги. І заявляє, що наступна частина розмови стосується не Ірини, а Тетяни Домбровської, яка вразила Корнієнка «своєю енергією, запалом». Тут він так само визнає, що форму для цього обрав неприйнятну й часом образливу, що справді може сприйматися як сексизм. На завершення Корнієнко визнає: «Я собі дозволив сексистські висловлювання, дискримінаційні, неповажні, за що я приношу щирі вибачення».

Як бачимо, стратегія цього політика відрізняється. На відміну від Тищенка, не готового визнати, що вдався до сексизму, Корнієнко до цього все-таки приходить. Так, не одразу. Перший пост нардепа — це радше інфантильне виправдання й незграбні спроби зняти із себе відповідальність та перекласти її на монтаж. Однак дуже швидко чи то під тиском суспільного осуду, чи то зі страху за своє політичне майбутнє депутат публічно визнав, що його висловлювання містили ознаки сексизму, і вибачився за них. Відповідно до запропонованої класифікації стратегій поведінки, перша реакція ближча до другої стратегії (виправдання, спростування), а реакція на другий день — до першої (визнання, вибачення).

Сексисти, які цього не приховують

Хоч як не хочеться знову говорити про Арестовича, але кожна його реакція на обвинувачення в сексизмі вдало й наочно демонструє третю модель поведінки сексистів-політиків. До цієї категорії належать ті, кого можна описати фразою «Так, я сексист і я цього не соромлюсь». Колишній позаштатний радник Офісу президента Олексій Арестович торік став лауреатом антипремії «Сексист 2022» і, як видно з його реакції, пишається цим.

Ні разу після своїх чисельних сексистських висловлювань і публічної критики вслід їм Арестович навіть не намагався спростувати сказане, виправдатися чи заперечити. Очевидно, що про публічні вибачення навіть не йдеться. Він твердо стоїть на своїй позиції і зазвичай реагує черговим сексистським висловлюванням. Такий тип поведінки свідчить, що, по-перше, герой щиро переконаний у правильності своїх поглядів і готовий наполегливо їх обстоювати; по-друге, він використовує ярлик сексиста як частину свого образу, невилучний атрибут його персони.

Публічні сексистські заяви Олега Ляшка і його реакція на звинувачення в сексизмі — ще один приклад цієї стратегії. Наприклад, 2019 року Ляшко з трибуни Верховної Ради звернувся до народної депутатки Альони Шкрум:

«Коли я дивлюсь на вас — чудову, молоду, розумну, яка виходить сюди і доповідає закони про державну службу і про місцеве самоврядування, у мене до вас одне питання: Ви хоч день працювали в державних органах чи в органах місцевого самоврядування?»

Безперечно, така риторика дискредитує депутатку, вона сексистська і неприпустима в стінах найвищого законотворчого органу України. На це депутату вказала Ірина Геращенко і закликала говорити предметно про законопроєкти, «а не про вік, стать, красу чи некрасу представниці парламенту». Відповідь Ляшка дуже добре ілюструє, як він розуміє сексизм:

«Шановна колега — молода, розумна, красива, якщо це сексизм, якщо це образа, якщо я маю вибачитися за ці свої слова, тоді я не розумію, у якому світі ми живемо. Що я їй мав сказати — відьма стара чи що?»

Така відповідь засвідчує, що нардеп узагалі не добачає проблеми у своїх словах. На відміну від Тищенка чи Арахамії, які ніби намагалися зробити крок назустріч, недолуго вибачаючись, чи крок назад, зрікаючись своїх слів, Ляшко не розуміє причин звинувачення і всіляко намагається атакувати у відповідь.

Така його поведінка спостерігається не вперше. Кілька років до того Ляшко вживав фемінітиви з глузуванням («віцеголовиха»), навмисне перекручував прізвище депутатки («Клімпуш… Цицькадзе») і жодного разу не вибачався за це. Тобто нардеп аж так переконаний у правильності своєї позиції, що його не лякає навіть ризик суспільного осуду. Або ж він, як і Арестович, свідомо використовує сексизм як частину свого політичного образу.

Із недавніх випадків — реакція міського голови Луцька Ігоря Поліщука на флешмоб «День навпаки» в одній зі шкіл міст. На оперативній нараді 5 червня мер заявив, що «коли особа чоловічої статі одягає жіночий одяг — це збочення». У відповідь один із присутніх на нараді прокоментував:

«Тенденції до зміни одягу жінок на чоловічий… це пішло, здається, з Європи. Якісь певні моменти є в нас упущені під час ковіду, тому що дистанційне навчання зробило свої певні висновки, і таким чином десь впроваджувалось в закладах освіти такі дні щодо зміни одягу статі чоловічої та жіночої. Але так скажу, що ці тенденції, кажуть, має своє підґрунтя, підтекст. Щодо 24 школи це день гендерної рівности, який акцентував увагу на те, щоб діти підтримували одне одного в оцій частині гендерної рівности, чоловіки, жінки і так далі. Але розумієте, що з контексту було вирвано оці сюжети переодягання дітей…»

Так, це не назвеш рішучим обвинуваченням мера в сексизмі. Відповідь із залу — це радше невпевнені спроби чи то виправдати адміністрацію школи, звинувативши пандемію, чи то пояснити «європейське» походження цінностей гендерної рівности. Однак для цього дослідження набагато важливіші реакція і відповідь міського голови. Він заявив:

«Ці цінності, ці тенденції — вони для нас чужі. Це не наші цінності, це не наші тенденції. В нас християнське місто, і в нас місто нормальних цінностей. Це не наші тенденції, запам’ятайте це».

Тобто Поліщук теж навіть не намагається виправдатись чи тим паче вибачитися за свої сексистські твердження — він упевнено захищає свої переконання про «традиційні цінності».

Сексисти, які «не помічають» звинувачень у сексизмі

Нарешті ще одна модель поведінки політиків, яких звинувачують у сексизмі, — це відсутність будь-якої реакції на ці звинувачення. Тих, хто належить до цієї категорії, мабуть, найбільше. Серед наочних прикладів згадаємо прояв «доброзичливого» сексизму від міського голови Львова Андрія Садового, коли він звернувся до депутаток: «Дівчатка, не сваріться». Його колеги заявили ⁴, що такі звертання неприпустимі і Садовий повинен публічно вибачитися. Однак жодної дальшої комунікації: чи визнання своєї помилки, чи вибачення, чи пояснень — від міського голови не було.

Показовий приклад ворожого сексизму — комунікація міського голови Дніпра Бориса Філатова. Мер не раз дозволяв собі мізогінні образливі коментарі в соціальних мережах і ніяк не реагував на критику та звинувачення в сексизмі. Наприклад, у коментарях під постом А. Горба Філатов звертався до коментаторки «екзальтована “тьолачка”», яка дає поради «здалеку»; «дівчинко». Після того як жінка зреагувала на його висловлювання і вказала на їх мізогінність, Філатов продовжив: «Немає такого смайла, щоб я тобі, серденько, зміг поставити)) Ти мій електорат, посміховисько? У мене немає електорату. У мене — виборці. Нормальні й порядні люди». Наступні коментаторки теж відзначили неприпустимість такої комунікації для міського голови, але всі ці зауваження залишилися без реакції й відповіді Філатова.

Ще один приклад ігнорування звинувачень і відсутности хоч якоїсь реакції — комунікація голови Миколаївської ОДА (тоді саме ОДА, а не ВОДА) Віталія Кіма. Ще в лютому 2021 року на Всеукраїнському форумі «Україна 30» Кім, розповідаючи про туристичний потенціал регіону кілька разів згадав «найкрасивіших дівчат у всій Україні» як одну з його переваг регіону і привід «для інвестування в такі місця, наприклад, як готелі, сувенірні магазинчики, заклади громадського харчування, що завгодно». Ці висловлювання не пройшли повз увагу громадянського суспільства, Кіма розкритикували за сексизм. Однак він на ці звинувачення ніяк не зреагував, не визнав провини і не вибачився. У наступних публікаціях про Форум на офіційній сторінці у фейсбуку Кім підбив підсумки і навів основні тези свого виступу, але ні про «найкрасивіших дівчат», ні про вибачення за ці слова не йшлося. Напевне, голова ОДА не бачить у них проблеми або просто вирішив ігнорувати.

Висновки

Отже, у цьому дослідженні пропонувалося розглянути, як розуміють сексизм політики, які безпосередньо до нього вдаються. Аналіз під таким кутом зору дозволяє оцінити, як глибоко сексисти переконані в (не)правильності своїх поглядів, чи готові захищати їх у відповідь на публічний осуд, чи відмовляються від них після першого ж коментаря, що може загрожувати їхньому рейтингу.

За індуктивною логікою аналізу було класифіковано моделі поведінки сексистів після того, як їхній сексистський вчинок / слова стали публічними і були розкритиковані. До першої категорії ввійшли ті, хто публічно визнають свою неправоту і намагаються вибачитися за свої вчинки чи слова. Важливо, що в межах цього дослідження йшлося не про оцінку цих вибачень, а про саму стратегію поведінки.

До другої категорії належать ті, хто намагається заперечити або виправдати свої дії. Такі сексисти зазвичай вдаються до пояснень «це вирвано з контексту», «ви мене неправильно зрозуміли» або «я не те мав на увазі». Знову ж таки, у дослідженні немає спроб оцінити щирість їхніх переконань і глибину усвідомлення своєї провини vs. страх за рейтинги. У фокусі те, що їм не подобається тавро «сексиста», від якого вони стараються відгородитися.

До третьої категорії ввійшли ті, кого можна охарактеризувати фразою «так, я сексист, і я цього не соромлюсь». Тут усі, хто не ставить під сумнів правильність своїх поглядів і після публічного осуду зазвичай видають ще більше сексистських коментарів і вчинків.

Нарешті як окрему категорію було виділено тих, хто займає амбівалентну позицію і ніяк не реагує на звинувачення в сексизмі. Вони просто ігнорують будь-яку критику, не вибачаються і не обстоюють свої погляди. У таких випадках важко зрозуміти мотиви дій, точніше їх відсутности. Хоча можна припустити, що представництво цієї категорії не настільки глибоко переконане у своїх поглядах, щоб наражати на небезпеку свою репутацію, та не настільки сміливі та усвідомлені, щоб визнати неправоту й вибачитися.

Така категоризація стратегій поведінки і комунікації сексистів, звичайно, не дає повної картини мотивів і переконань усіх політиків щодо сексизму. Однак на її основі можна аналізувати реакції і робити припущення, як ті, хто вдаються до сексизму, розуміють це явище.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

1. Онлайн-трансляція ПК Регламенту 16.02.2022. Онлайн трансляції Київська міська рада. [↩]
2. Перший пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 23.06.2020. [↩]
3. Другий пост Олександра Корнієнка про його сексистські висловлювання. Oleksandr Korniyenko, 24.06.2020. [↩]
4. Пост Ольги Березюк про звинувачення в сексизмі і доцільність вибачення. Ольга Березюк, 13.08.2021. [↩]

Жінки в освіті відіграють ключову роль у формуванні сучасного суспільства та розвитку громадянського суспільства. Часом їхня роль полягає в тому, щоб забезпечити рівні можливості для всіх студентів/-ок, руйнуючи стереотипи, які можуть обмежувати їхні можливості й розвиток. Забезпечення гендерної рівности в освіті сприяє створенню більш толерантного й рівноправного суспільства, де кожен і кожна може реалізувати свій потенціал без перешкод і дискримінації.

Олена Масалітіна — засновниця й віцеголова Ради громадської організації «ЕдКемп Україна». Вона 15 років викладала на філологічному факультеті Харківського педагогічного університету, потім дві каденції поспіль була радницею міністерок освіти й науки України. Також була співголовою Робочої групи МОН України, яка опікувалася питаннями гендерної рівности й недискримінації в освіті.

Гендер в деталях поговорив з Оленою про те, як багато років тому їй вдалося поєднати ролі матері і студентки та як цей досвід у майбутньому вплинув на її викладацьку діяльність. Також експертка поділилася думками про важливість гендерного аудиту у вишах та розповіла про навчання шкільних педагогів/-инь принципів недискримінації.

— Для початку таке питання: у часи, коли ви навчалися в школі, чи стикалися ви з якимись проявами сексизму? Напевно, тоді ще не було такого слова в ужитку, але тепер, дивлячись дорослим поглядом, чи пригадується щось таке?

— Так, звісно були певні прояви, але їх тоді ще не ідентифікували як сексизм і навіть не думали, що це щось погане. Наприклад, на фізкультурі, коли ми шикувалися в шеренгу, то першими завжди стояли хлопчики, а потім дівчатка. У нас були різні нормативи, для дівчат простіші. Хоча я свого часу могла виконувати певні завдання краще за половину хлопців — біг на короткі дистанції, стрибки у довжину. Думаю, за рахунок того, що у мене були довгі ноги і я була вища за декого з хлопців.

Ще зі шкільних років пригадую, що хлопці, звісно, смикали дівчат за коси. Потім, десь у восьмому класі, коли почалося статеве дозрівання і багато дівчат почали носити бюстгальтери, хлопці бігали за нами і хапали за цю застібку на спині, відтягували, наче тятиву лука, і різко відпускали. Це було дуже боляче, і нам при цьому було соромно. А педагоги/-ні пояснювали: «Ну, ти просто подобаєшся цьому хлопчику».

На уроках, коли нас ділили на групи, то робили це просто за статтю — були команда дівчат і команда хлопців. Хоча я з вдячністю згадую, як на 8 Березня вчителі/-ки влаштовували нам різні змагання з однаковими для всіх завданнями: треба було почистити картоплю на швидкість, зліпити вареник чи щось таке. Підозрюю, це було зумовлено тим, що ми жили в селі і насправді там усім важливо вміти виконувати таку роботу. Ну, і вдома ми всі допомагали по господарству: варили їсти, порали худобу, прибирали, прали і так далі.

— А в університетські часи?

— Я навчалася на філологічному факультеті, де хлопці були рідкістю. До них було особливе ставлення. Їм могли прямо так і сказати: «Ви наші зірочки, хлопчики». Або ж, виставляючи бали, їм трохи «накидали», бо «це ж хлопці, їх треба берегти». Тобто за абсолютно однакові роботи дівчата отримували бали нижче, ніж хлопці. Так було не завжди, але іноді все-таки бувало.

Коли я згадую певні випадки, то думаю, що тепер їх кваліфікували б як сексуальні домагання. Наприклад, студентки йшли привітати з якимось святом викладача, і він так дякував, аж притуляв до себе і цілував у губи. Це тоді здавалося нормою, якоюсь вдячністю з його боку. Коли я виросла, то зрозуміла, що це абсолютно ненормально, і побачила, як змінилося ставлення до таких ситуацій і з боку викладацької, і з боку студентської спільноти.

— Тобто такі ситуації у школах і вишах існують досі, просто реагують на них інакше?

— Так, коли я викладала і спілкувалася зі студентством, то якось до мене звернулася по пораду одна дівчина, яка зіткнулася з домаганнями з боку викладача. Я порадила їй одразу піти в деканат і там прямо розповісти про ситуацію. Керівництво факультету вжило рішучих заходів, викладача звільнили. На таких прикладах помітно, як із кожним новим поколінням змінюється ставлення до таких речей.

Власне, наша організація «ЕдКемп Україна» відстежує це в роботі зі шкільними педагогами/-инями, викладач(к)ами вишів, з вихователями/-ками в дитсадочках. Багато освітян/-ок роблять речі, що їх нині кваліфікують як сексизм, упереджене ставлення, непряму дискримінацію. Для багатьох це варіант норми, і це не їхня провина — це результат того, що люди зростали й формувалися в нашому патріархальному суспільстві.

Ми повинні докласти максимум зусиль, щоб пояснити, чому певні слова і дії неприпустимі, наголосити на тому, що в майбутньому вони можуть негативно позначитися на житті дитини. Ніхто з освітян/-ок не хоче зробити щось погане тим, кого навчає, тому зазвичай вони дуже відкриті.

— Повертаючись до університету, хочу запитати про ваш досвід навчання під час вагітности. Як важко було в ті часи поєднувати ці ідентичності — вагітної жінки і потім мами та студентки?

— Знаєте, озираючись на ті часи, я сама дивуюся і навіть не можу сама собі відповісти, як мені це все вдавалося. Якби я з таким зіткнулася тепер, у дорослому віці, то, напевно, з цим уже не впоралася б. Тоді справа була, мабуть, у якійсь молодій енергії.

Моя історія така. Я вступила до університету з твердим наміром не заводити жодних стосунків, не створювати сім’ю, допоки не завершу навчання. Я дуже любила і хотіла вчитися. І я розуміла, що сімейні справи заважатимуть мені в цьому, бо я бачила багато історій, коли після народження дитини дівчатам доводилося кидати навчання, залишати університет. Я цього не хотіла.

Та сталося все трохи не за моїм планом. Буквально у жовтні, за місяць після вступу, я познайомилася з хлопцем, а 14 лютого, на День закоханих, він зробив мені пропозицію. Я жила в гуртожитку, був карантин через грип і нікого не впускали, але коли вахтерка побачила його в лютий мороз у костюмі і з букетом троянд, не встояла і пустила в гуртожиток. Ми одружилися влітку, і десь через півтора року народилася донька. Хоча ми не планували народження дитини, так розпорядилася доля. Тоді було не так багато інформації про контрацепцію, тож ми дуже розраховували на «безпечні дні», в один з яких я й завагітніла. Спочатку я дуже злякалася, але, мабуть, недаремно вагітність триває дев’ять місяців — за цей час устигаєш заспокоїтися, звикнути до цієї думки, все обміркувати. Тепер я дуже рада, що народила такою молодою. Донька вже доросла, я ще абсолютно в силі. У нас хороші взаємини.

Донька народилася взимку — 16 грудня, у нас якраз були довгі канікули. Після пологів я відмовилася брати академвідпустку, бо не хотіла залишати свою групу — я була старостою. І от до мене часто приходили одногрупники/-ці, подружки щодня заносили конспекти лекцій. Ксерокси тоді ще не були такими доступними, тому доводилося все це переписувати. Чоловік допомагав. У нас тоді були віялові вимикання світла, і ми виробили собі графік: вимикається світло — хтось іде з дитиною гуляти на вулицю, а хтось сідає при свічках переписувати конспекти. Я дуже добре вчилася і була хорошою студенткою, тому викладачі/-ки довіряли мені, намагалися якось підтримати — давали можливість виконати якісь завдання вдома і передати через когось їм на перевірку.

— Чи вдавалося хоч іноді потрапити в університет із таким скаженим графіком?

— Іноді я могла піти в університет на одну чи дві пари — між годуваннями дитини. Я зціджувала молоко в пляшечку, щоб доньку могли погодувати ті, хто з нею залишаться. Це були і бабусі, і молодший брат мого чоловіка, і братова дівчина, і сусіди. Усі, хто могли. Вони всі навчилися міняти підгузки, розігрівати молоко, годувати.

Одного разу я так прибігла на пару і натрапила на нашу деканку. Тепер це може звучати дико, але 24 роки тому ми ще не знали про накладки на груди для вбирання молока, коли воно прибуває. У мене таких накладок не було, і мене «застукали» в коридорі, коли я вже бігла додому, щоб годувати дитину. У мене на светрі виступили плямочки від молока, я намагалася якось прикритися зошитами, але деканка однаково помітила і каже: «Щоб я тебе найближчі 4–5 місяців в університеті не бачила! Іди й годуй дитину нормально, а завдання передавай». І пригрозила ще, що якщо не послухаюся, вона мене відрахує. Це така рідкісна історія, бо зазвичай людей, навпаки, відраховують за, що не з’являються в університеті.

Ось так завдяки одногрупникам/-цям і родині мені вдавалося це поєднувати. А в рік і 10 місяців донька пішла в садочок. Це було дуже добре рішення, вона легко адаптувалася.

Коли я закінчила аспірантуру і почала викладати, донька ще ходила в садок, а потім у початкову школу. Моя дорога від дому до університету займала півтори години, і зазвичай бувало так, що мені треба на 8 годину в університет, а в садок чи школу треба привести дитину не раніше за 8:30. І от я її будила о 6 ранку, вмивала, вдягала і відводила до сусідки, яка могла відвести її в дитсадок чи школу або до моєї подружки, дитина якої ходила в той самий садочок.

— Я собі уявляю це: люди тільки прокидаються, снідають, а дитина вже готова і чекає, коли її відведуть у дитсадок. Це якась фантастична історія про допомогу звідусіль!

— Так, це дало мені досвід, який я потім використовувала в спілкуванні з вагітними студентками або з тими, хто народжували під час навчання. У викладацькому середовищі теж буває різне ставлення. Хтось ставиться поблажливо, мовляв, «головне — родина і дитина, вже якось там диплом отримаєш», хоча це теж сексизм. Хтось, навпаки, не йде на поступки і змушує обирати між дитиною й навчанням. Я завжди намагалася бути в цьому питанні десь посередині. Тобто я не ставила оцінки просто за те, що в когось є дитина, а намагалася знайти варіанти, щоб ці дівчата не кинули навчання, могли і знання отримати, і виконати якісь завдання.

Я ніколи не була проти, щоб студентки приходили на пари з дітьми. Моя донька теж багато сиділа на заняттях із сучасної української мови, яку я викладала. Коли вона навчалася у 5–6 класі і хворіла вдома, то я їй давала методичку з морфології й синтаксису, і вона робила морфемний аналіз слова. Їй це так подобалося! А потім на екзаменах підказувала моїм студент(к)ам, усіх це дуже забавляло.

— За вашими спостереженнями, як нині змінилася ситуація? Чи є якісь особливі правила, можливості навчання для студенток, у яких є діти?

— Колись ми проводили гендерний аудит закладів вищої освіти і аналізували, що й де можна зробити для підтримки студенток та викладачок, які мають дітей. Тоді ми наштовхнулися на серйозну перешкоду і зрозуміли, чому університетам, навіть якби вони цього дуже хотіли, так складно зробити простір для матері й дитини. Існують певні юридичні й інші нормативні обмеження, пов’язані, наприклад, з віком дітей. Дуже непросто організувати місце для годування з урахуванням усіх норм. Словом, щоб створити таку кімнату для дитини, треба пройти багато бюрократичної тяганини. Мені здається, тут є широке поле для роботи. Щоб щось змінювалося, треба докладно вивчати це питання, змінювати якісь норми, щось додавати й переписувати.

Тут доречно сказати, що цьогоріч має бути аудит Міністерства освіти і науки України як інституції, що відповідає за освіту, а вже наступним кроком — серія гендерних аудитів закладів вищої освіти. Окремі заклади вже це проходили, отримали певні рекомендації. Один з елементів гендерного аудиту — аналіз того, наскільки для студенток і викладачок з маленькими дітьми створюють відповідні умови, передбачають форми підтримки. У багатьох університетах є можливість навчатися за індивідуальним графіком, зокрема у випадку вагітности чи народження дитини.

До речі, в Україні серед лідерів у галузі відповідального материнства і батьківства — Сумський державний університет. Там є Центр підтримки сім’ї, а також кімната, де можна залишити дитину на час складання іспиту (принаймні була на час здійснення аудиту).

— Дуже дякую за таку різнобічну відповідь: і за згадку про майбутній аудит, і за приклад університету, який уже реалізує таку позитивну політику.

Не відходячи від теми вишів. В університетах дедалі частіше з’являються дисципліни, пов’язані з гендерною тематикою, фемінізмом і взагалі з правами людини. За моїми спостереженнями, зазвичай вони вибіркові або факультативні. Наскільки важливо, на вашу думку, впровадження таких дисциплін?

— Це дуже доречно і на часі. Ба більше, дуже важливо, на мій погляд, щоб такі дисципліни були загальними, тобто для студентів/-ок різних спеціальностей, щоб на ці речі можна було дивитися крізь призму різних галузей. Хибно думати, ніби гендерна тематика для якихось сфер зайнятости не важлива. Насправді скрізь, де є люди, важливо говорити про гендер і фемінізм, адже ми живемо в патріархальному світі і порушення прав жінок та гендерна нерівність дуже поширені.

Я спілкуюся з колегами й молоддю, і в мене складається враження, що тепер таких дисциплін у закладах вищої освіти побільшало. Коли я ще працювала в університеті, то викладала на кафедрі української мови гендерну лінгвістику. Вона була обов’язковим предметом за спеціальністю «Редагування освітніх видань». Нині, як я знаю, в окремих вишах теж є такі дисципліни.

І я спостерігаю, що для молоді це стає важливо. Студент(к)и потребують цих дисциплін, вони їх обирають. А коли цю дисципліну у нас на кафедрі тільки запровадили, то перші дві пари мені доводилося пояснювати студентській аудиторії, що це за дисципліна, навіщо вона потрібна. Крім того, не можна було одразу розповідати щось власне про гендерну лінгвістику, якщо люди не мали загальної картинки, не знали про гендерну проблематику, гендерну теорію, феміністичну критику мови і так далі. Я бачила, наскільки для студентства це все було відкриттям і здивуванням.

Тож я намагалася давати ці матеріали обережно, бачачи, як це зачіпає їхній світогляд. У мене навіть були випадки, коли студент(к)и приходили додому і починали ділитися своїми новими знаннями з рідними, які теж обурювалися, ставили різні питання. І потім студент(к)и приходили на пари й одразу починали: «А от мама каже отаке, що їй відповісти?». І ми прямо готували відповіді для цих їхніх родичів, щоб якось мінімізувати напругу.

Тому я думаю, що це вже як ознака доброго тону — мати дисципліни з гендерної тематики на кожному факультеті окремо або спільні для кількох. Важливе питання, звичайно, — якісне наповнення цих навчальних програм. І це ганьба, коли університети, які позиціонують себе як серйозні, не мають таких курсів.

— Хочу ще поговорити про вашу роботу в «ЕдКемп Україна» зі шкільними педагогами/-инями. Наскільки сучасні шкільні вчителі відкриті до підтримки прав дітей, розуміння принципу дитиноцентризму?

— Аудиторію «ЕдКемп Україна» ми називаємо спільнотою відповідального вчительства. На сьогодні це вже 47 тисяч освітян/-ок з усієї України. І, звичайно, це добірна аудиторія. До нас приходять люди, готові до того, що ви перерахували, відкриті до нових знань і готові змінюватися. Тому оцінювати ситуацію по аудиторії «ЕдКемпу», говорити про всіх освітян/-ок не вельми релевантно. Однак з мого особистого досвіду, який я отримала на різних сесіях з підвищення кваліфікації і тренінгах, що їх ми проводили, можу сказати, що я жодного разу не бачила людей, які працювали б в освіті і були байдужими або свідомо робили щось погане тим, кого вони навчають.

Особливо тепер, коли ми третій рік живемо в умовах повномасштабної війни, в освіті, здається, залишилися тільки ті люди, які змогли все це витримати. Я абсолютно переконана, що вони хочуть зробити якнайкраще тим, кого навчають. Інше питання — наскільки вони самі мають для цього можливості, ресурси, підтримку з боку оточення.

Освітяни/-ки — прекрасні, самовіддані люди, які працюють попри те, що вчительська професія в нашому суспільстві досі не дуже престижна і не високооплачувана.

Так, звісно, в учителів/-ок є якісь упередження, як і в усіх людей, — у когось менше, у когось більше. Та я ніколи не бачила, щоб вони до останнього трималися за якісь свої стереотипи. Якщо є достатньо часу, простору, емоційних та інтелектуальних ресурсів, щоб показати і пояснити, чому не можна робити і казати так, як це було раніше, і що дасть дитині користь та мінімізує якісь ризики, то всі до цього дослухаються.

І що теж важливо: панує думка, ніби молоді педагоги/-ні відкритіші, а люди старшого віку, зокрема ті, хто працюють на пенсії, закриті й не хочуть ніяких змін. Наша спільнота це цілком спростовує. У нас багато педагогів/-нь старшого віку, і часто вони, навпаки, попереду — заводять усіх, навчають інших.

— Чи є щось у роботі «ЕдКемпу», чим ви особливо пишаєтеся, зокрема під час повномасштабної війни?

— Найголовніше, чим я пишаюся, — це люди з нашої спільноти відповідального вчительства і з нашої команди. І зараз розкажу чому. Це не секрет, але багато людей дивуються, що наш офіс міститься в Харкові. Це буває так смішно, коли хтось із медіа телефонує й запрошує на ефір за годину. Я питаю: «А ви в якому місті?». Відповідають: «Ну, Київ, звісно. А ви хіба не тут?». Так от, життя є не тільки в столиці, — у Харкові теж живуть і працюють люди.

І 24 лютого 2022 року вся наша команда була тут. Одразу після початку повномасштабного вторгнення ми придумали 15 антикризових ініціатив, щоб підтримати спільноту. Серед найважливіших — розробка базових практик самопідтримки й допомоги іншим, до якої приєдналися наші партнери з Інституту травми. Щодня ми робили такі «простори стійкости»: охочі заходили за лінком, без жодної реєстрації, і могли будь-що запитуватися, ділитися своїми кейсами. Наша психологиня та колеги з Інституту травми давали конкретні поради, навчали технік стабілізації, іноді влаштовували індивідуальні консультації. І ці «простори» тривали щодня майже рік.

Десь у середині минулого року я потрапила на збори громадських організацій, де всі ділилися досвідом та історіями, як вони адаптувалися до викликів війни. Тоді я з подивом зрозуміла, що багато організацій призупинили свою діяльність у лютому 2022-го і повернулися до роботи в серпні чи навіть листопаді. Я ще більше почала цінувати нашу круту команду, яка так швидко стабілізувалася сама і взялася допомагати іншим.

До речі, коли дехто з колег із родинами вирішили евакуюватися, ми відчули, як сильно спільнота нас підтримує. Дорога була довга й непередбачувана, не можна було розрахувати, приїдеш ти завидна чи доведеться десь ночувати. І от ми по нашій базі даних зв’язувалися з людьми з нашої спільноти, які живуть у тому чи тому населеному пункті: «Слухайте, там із Харкова їде стільки-то наших колег, стільки-то дітей, стільки-то собак, стільки-то котів. Зможете прийняти?». І всіх зустрічали, заселяли. Тільки завдяки нашій спільноті колеги могли проїхати всю Україну і всюди мали ночівлю, їжу, можливість сходити в душ і попрати речі. Це було дивовижно.

— Ваша об’єднана і дружня спільнота — просто приклад для наслідування! Чудова історія взаємопідтримки. А ви теж кудись виїздили з Харкова в перші дні?

— Я взагалі дуже міцно спала в той момент, коли почалося вторгнення. Мене розбудив чоловік, мовляв, треба їхати. Я зателефонувала братові, який воює, і він теж сказав, що якщо є така можливість, то треба виїжджати. Ми зібралися до батьків мого чоловіка… у Нікополь. Так, там уже була невесела ситуація, але все-таки. З Харкова по дорозі ми проскочили буквально за 15 хвилин до того, як на Окружній з’явилися танки і почалася стрілянина. У мене в машині (а вона невеличка) були мама, донька, її хлопець — львівський айтівець, який тільки в січні 2022 року приїхав до Харкова, та племінник з ногою в гіпсі. Крім того, дві собаки — старенька мальтійська болонка, яку донька взяла з притулку, і песик її хлопця, породи джек-рассел-тер’єр, як пес Патрон, а ще червоновухий черепах.

Оця вся компанія сиділа в тісній машині, а черепах у взуттєвій коробці лежав зверху, як вишенька на торті. Коли ми зупинялися на заправці, я передусім діставала черепаха і клала його на дах машини. Потім діставали речі, нарешті виходили самі. Потім сідали в машину, брали речі. Я заводила авто і хтось кричав: «Черепах!». Ми зупинялися, я виходила і знімала його з даху. Так тривало десь пів дороги, потім ми стали тримати його в полі зору, щоб не загубити. Нас це тоді, звісно, трошечки веселило.

— Дякую за таку теплу і смішну історію. Вона ще раз показує, як ми, українці й українки, шукали позитив навіть у ті страшні дні. Хочу ще раз повернутися до роботи з освітян(к)ами. Які, на вашу думку, найдієвіші форми реалізації недискримінаційного підходу в освіті?

— Існує багато важливих інструментів: дослідження, посібники, консультації тощо, — але щоб вони спрацювали, я на перший рівень винесла б усе-таки комунікацію. Тобто якщо немає посилу від Міністерства освіти і науки України, що якась тема важлива і її треба рухати, то запит повинен іти із самих закладів освіти. Якісь ідеї можна також просувати через медіа й культуру.

Ще один хороший інструмент — гендерний аудит, адже це не якась каральна практика, а дуже перспективний помічний підхід. Це не просто приходять експерт(к)и і критикують. Насправді спочатку відбувається невеличке навчання, обговорення з колективом. Після цього аналіз ситуації, презентація інструментів. Це все відбувається органічно, за участи всього колективу.

А якщо ми говоримо про підвищення кваліфікації, то тут спрацьовують не просто довгі форми навчання, а розведені в часі. Наприклад, спершу слід провести оглядовий вебінар, далі — дводенний тренінг у малих групах з можливістю в безпечній обстановці проговорити певні питання. Тут треба працювати обережно, бо це робота зі зміною світоглядної позиції.

До речі, завершується робота над всеукраїнським онлайн-курсом «Освіта без дискримінації». Він дуже цікавий, над ним довго працювали! Його так побудовано, що користувач/-ка заходить і його/її ніби за руку хтось веде через певні рольові моделі, показуючи, як патріархат впливає на наше суспільство. Ми все робили для того, щоб цей курс зацікавив не тільки освітян/-ок, а й батьків, студентство.

— У Гендер в деталях є кампанія під назвою «Сексизм патруль», де ми фіксуємо випадки сексизму й дискримінації, зокрема в освіті. Наскільки такі медійні ініціативи важливі в цьому контексті?

— Я обожнюю Гендер в деталях і намагаюся встигати читати все, що там виходить. Я взагалі мало які медіа так регулярно читаю. І цей напрям — «Сексизм патруль» — розставляє дуже важливі акценти. Я вважаю, що такі ініціативи дуже нагальні. Якщо вам потрібно назбирати ще якихось кейсів з освіти, радо допоможемо і попрацюємо над цим разом.

Ми, «ЕдКемп Україна», періодично робимо розсилки для нашої спільноти з матеріалами, які вважаємо якісними і важливими. Можливо, є сенс додати в цю розсилку ті кейси, що їх досліджує «Сексизм патруль». Те, що ви робите, точно потрібно! У цьому я не маю жодних сумнівів.

— Дякую, дуже цінно чути такий позитивний фідбек! І останнє питання: що ми, українки й українці з різних сфер зайнятости, можемо зробити, щоб активніше долати проблему сексизму в навчальних закладах?

— Не знаю чи сподобається вам моя відповідь. Вона водночас дуже проста і дуже складна. Я переконана, що починати треба із себе. Це найдієвіший інструмент.

Розкажу вам особисту історію. Коли моя донька навчалася в 6–7 класі, ми з нею вже дійшли до розмов про менструацію, взаємини з хлопцями, побудову стосунків у сім’ї. Я на той момент викладала курс «Гендерна лінгвістика» і перечитала купу книжок про фемінізм. Кажу про це, і мені самій зараз смішно, але тоді я сіла й думаю: «Як же мені її виховувати — як усіх нас виховували чи вже в руслі фемінізму, про який я дізналася? Якщо на феміністичних позиціях, то вона, мабуть, зіткнеться з тим, що наше суспільство не таке і їй доведеться долати багато труднощів».

Я всерйоз над цим думала. І все-таки я розуміла, що для дівчинки, котра будуватиме будь-які взаємини на феміністичному ґрунті, буде забезпечено зовсім іншу, кращу якість життя. Так, це буде важко, їй доведеться стикатися з різними суспільними установками, але я буду поруч і допомагатиму їй це долати. Я не хотіла, щоб у якийсь момент вона опинилася в абсолютно патріархальному середовищі. Мені здається, що рано чи пізно кожна жінка доходить до розуміння того, як патріархальний світ використовує її і знецінює. Тільки частина жінок має силу чесно собі в цьому зізнатися і почати щось змінювати.

У цьому питанні важливо також не перегинати палицю, дати змогу кожній рухатися у власному темпі, своїм шляхом пізнання. Ламати через коліно — це теж неправильно, бо гендерний підхід якраз про те, щоб дати кожній людині те, що їй важливо і потрібно, не обмежуючи її якимись упередженнями. Наприклад, можна спитати себе: «Як ти називаєш свою дитину, чи вживаєш фемінітиви?», «Чи даєш ти своєму синові можливість виявити емоції, поплакати, поскаржитися?», «Чи може твій син погратися рожевою іграшкою, а не синьою, якщо він цього захоче?», «У твоїй родині ви однаково враховуєте думки всіх?». Словом, починати треба з малого.

Коли людина починає зміни із себе, вони настають швидше. Жодні накази і стратегії ніколи не спрацюють, якщо кожна людина сама не почне щось робити.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

В українських медіа і десять, і п’ять років тому, і нині можна натрапити на сексизм у різних проявах: від лукізму — оцінки зовнішности, бодішеймінгу — засудження через певні зовнішні ознаки (наприклад, висловлення стереотипів чи осуду за так звану зайву чи, навпаки, недостатню вагу) до стереотипів про жінок і типових порад, як бути «правильною, справжньою жінкою».

Проблема в тому, що поняття «справжня жінка» вельми суб’єктивне, і кожна людина вкладає в нього щось своє. Мало того, медіа здорової людини не повинні брати на себе роль проповідника, який диктує правила гри, стигматизуючи жінок. Навпаки, медіа мали би плекати розмаїття, тобто розповідати, що бути мамою чи дружиною так само нормально, як і не бути нею. Або що робити макіяж і вбиратись в сукні так само нормально, як ходити в спортивному костюмі.

Натомість українські медіа (принаймні поки що) — радше той проповідник, готовий навішувати ярлики і будувати рамки жіночности й антижіночности, аніж майданчик, де готові плекати розмаїття. Звісно, медіа здорової людини в Україні існують, але досі чимало і тих, які «проповідують» вустами священників (хай там як це іронічно), і різних експертів та експерток — від психологинь і психологів, котрі розповідають про «ознаки самотньої жінки» до поліцейських, котрі повчають, як українські жінки повинні виконувати свої материнські обов’язки.

Сексизм — це й те, що жінок набагато рідше, ніж чоловіків, запрошують як експерток коментувати суспільно-політичні й економічні теми. Про це свідчить дослідження ¹ «Детектор медіа» й Інституту масової інформації 2020 року. Згідно з ним, українські медіа цитують жінок як експерток лише у 24 % матеріалів. Чоловіки в ролі експертів виступають утричі частіше — у 76 % матеріалів. Жінки як героїні матеріалів з’являються частіше — 35 %, зате чоловіки як герої згадуються аж у 65 % матеріалів.

Тут зосередимося на іншому виді сексизму в українських медіа, який проникає і на телебачення, і в онлайн-медіа.

Загалом сексизм — висловлення упереджень та дискримінація за ознакою статі. Часто сексизм формується на тлі віри у так звану природню вищість, переважно вищість чоловіка над жінкою.

Поширеність гендерних стереотипів

Згідно з дослідженням Українського центру європейської політики, 44 % українців і українок уважають, що для жінки важливіше підтримувати кар’єру чоловіка, ніж будувати власну. Це саме дослідження показує, що число тих, хто підтримує пріоритетність кар’єри чоловіка, 2005 року і так само 2018-го становило 44 %. Натомість число тих, хто не погоджується з цією думкою, зменшилося: 2005 року 37 % чоловіків були проти того, щоб жінка ставила їхню кар’єру на перше місце, а 2018-го таких чоловіків стало лише 20 %.

Думку про нібито пріоритетність, вищість чоловіків у медіа й суспільстві підтримують правила поведінки для жінок і для чоловіків. Та зазвичай фокус однаково на тому, як жінка не повинна поводитися, що неприпустимо і т. д.

Жінка також стає об’єктом аналізу в медіа. Наприклад, є видання, які за допомогою «експертів» шукають ознаки зневіреної в собі, самотньої ² чи навіть недоглянутої жінки. Або медіа, які розповідають, що жінка повинна вдягати, щоб звабити чоловіка, і навпаки — що точно не слід одягати, щоб його не відлякати. Такі медіа розглядають жінку як об’єкт і навіть ще гірше — як людину вторинну, всі думки і дії якої мають бути реакцією на дії чоловіків, повинні задовольняти потреби чоловіків.

Такі матеріали радше шкодять суспільству, ніж приносять користь, бо створюють недосяжні ідеали й автоматично звужують простір допустимого для жінки, тобто можливість бути собою.

Представників і представниць будь-якої статі чи гендеру, які відхиляються від гендерних установок, можуть засуджувати. Наприклад, жінок, які цілеспрямовано будують кар’єру, добре заробляють, можуть називати кар’єристками, стверджувати, нібито вони приміряють на себе чоловічу роль. З таким стереотипом нині в Україні стикаються десятки тисяч жінок, зокрема ті, хто служать у Збройних Силах. Військовослужбовицям можуть докоряти, що вони займаються не своєю справою, кидають дітей заради служби чи йдуть служити в пошуку чоловіка тощо. Патріархатна культура, великою мірою побудована на обвинуваченні жінки, спонукає до осуду не лише жінок, які служать, а й тих, які цього не роблять.

Що ж такого сексистського роблять українські медіа?

Наприклад, як і десять чи п’ятнадцять років тому знімають сексистські шоу, у яких розглядають жінку як об’єкт, навішують десятки стереотипів, яка ж вона справжня жіноча краса, якою має бути справжня жінка, як жінці знайти і «вхопити» чоловіка тощо. У таких шоу жінку часто розглядають як «людину молодшу», нібито не до кінця повноцінну. Як людину, котра неодмінно хоче одружитися: це або хижачка, головна мета якої — загарбати чоловіка, або зневірена і невпевнена в собі, готова на все, щоб не засидітися дівкою.

Як приклад — шоу «Міняю жінку», «Я несу тобі красу», «Від пацанки до панянки», «Супер мама», «Холостяк»… Довгий список, але зупинимося на цих. Вони можуть бути різного формату: від мейкаверів — шоу, у яких люди перевтілюються, до реаліті — шоу, у яких події відбуваються в наближених до реальних обставинах, скажімо, чоловіки на тиждень міняються дружинами. Від самої думки лячно: жінка ніби перетворюється на річ, яку можна обміняти на іншу за принципом буккросингу (добровільного обміну книжками). Це нонсенс, адже жінка — доросла і самодостатня людина.

Творці і творчині таких шоу описують їхню мету переважно як щось шляхетне. У поясненні мотивації нерідко звучить слово «допомога»: жінкам зазвичай прагнуть допомогти. Чи справді це допомогою, а чи, може, фікція — питання риторичне. Наприклад, шоу «Супер мама», мізогінію в якому закладено вже в концепції, навряд чи допоможе жінкам стати кращими мамами (та й що таке хороша мама?): учасниці шоу принижують одна одну (це передбачено концепцією), а оцінку їхньому материнству дає ніхто інший як чоловік. Схоже, ніби жінок навмисне ставлять у недолугі ситуації, коли вони вимушені сперечатися, шукати вади одна в одної, а розсудити їх, ніби не зовсім розумних і занадто емоційних, може тільки експерт-чоловік.

Концепції всіх названих шоу ґрунтуються на парадигмі так званої нижчости жінки, її другорядної ролі в суспільстві. У більшості таких програм жінку, за задумом, об’єктивують і розглядають не як особистість, а як хорошу чи погану маму; доглянуту чи недоглянуту дружину; хижачку чи «знедолену», якій потрібен чоловік; пацанку, яка втратила свою жіночність, тощо.

Ця проблема існує не лише на українському телебаченні. Дослідження Анджели Соммарс з Університету Північної Айови ³ продемонструвало, що у 1990-х у США багато сексистських образів жінок на денному телебаченні шкодили самооцінці жінок і тому́, як їх сприймають інші. «Телебачення як потужний носій стереотипів штовхає жінок на сексистські й підпорядковані ролі, адже жінок, як правило, показують пасивними і покірними, тоді як чоловіків — активними й авторитетними», — було сказано в дослідженні.

Американське телебачення з часом трансформувалося, відтак змінився й трансльований в масмедійних продуктах образ жінки. І якщо в українському кіно (і навіть у серіалах) образ жінки теж змінюється (популярні українські телеканали знімають серіали не лише про домогосподарок, а й про успішних лікарок, наприклад, чи про перевізниць в умовах війни, як у свіжому релізі телеканалу СТБ ⁴ ), то подібні шоу досі займають ефірний час різних великих телеканалів. Той-таки СТБ у серіалі «Перевізниця» ламає стереотипи, а водночас продукує нові й нові сезони «Супер мами» та «Супер бабусі», а разом з ними продовжує мізогінію. Так роблять і інші телеканали, скажімо, 1+1 щодня в будні транслює шоу «Міняю жінку» по кілька випусків.

Чи завжди українські медіа були сексистськими?

Імовірно, так. Це пояснюється доволі просто: сексизм — норма для українського суспільства й часто упередження щодо жінок, поширення стереотипів про них і навіть дискримінація чи насильство за ознакою статі й гендеру не вважаються чимось поганим. Такі шоу мають чималі рейтинги. Проте надія є і ситуацію можна змінити. Наприклад, показуючи жінок не в стереотипних рамках, а в реальності — розповідаючи про військовослужбовиць, бойових медикинь, адвокаток, хірургинь і їхнє життя.

А як щодо онлайн-медіа?

Ситуація схожа на ту, що на телебаченні. Українські медіа роками поширюють гайди про те, якими повинні бути жінки; плекають образ української жінки як берегині та обговорюють зовнішній вигляд знаменитостей, депутаток, світових лідерок.

«Кожна жінка не один раз замислювалася над тим, як одягнутися, щоб сподобатися чоловікові. Відомо, що чоловіки віддають перевагу більш жіночним силуетам, які підкреслюють спокусливі вигини тіла», — писало УНІАН ⁵. Тобто жінку розглядають як людину, яка за замовчуванням прагне лише одного — подобатися чоловікові.

«Багато експертів неодноразово проводили опитування серед сильної половини людства і з’ясували, що чоловіків приваблюють легкі повітряні сукні з квітковим принтом. Чоловіки впевнені, що такий одяг створює романтичний настрій та сприяє гарному вечору», — пише журналістка УНІАН, виділяючи чоловіків як домінантну, сильну групу, натомість жінок записує в іншу — слабку, яка повинна підлаштовуватися під потреби і вподобання першої групи.

Ще окремі медіа стверджують, ніби «жінка має надихати чоловіка». «Щирістю, вихованістю, адекватністю, працьовитістю. Мене надихають дівчата, які грають на фортепіано, красиво співають, танцюють. Також не варто забувати про шарм. Коли представниця прекрасної половини людства володіє цими флюїдами жіночности, це не може залишити мене байдужим», — розповідали черкасці місцевому онлайн-виданню ⁶.

Цей матеріал сайт «Я в Черкасах» опублікував до Міжнародного дня боротьби за права жінок. Замість порушити питання рівности між чоловіками й жінками, гендерних стереотипів тощо видання вирішило поспілкуватися з чоловіками про те, що надихає їх у жінках і що жінки не повинні говорити чоловікам, наприклад докоряти.

Крім того, українські медіа докладають зусиль, щоб сформувати «правильний образ» жінки, і пропонують різноманітні гайди для покращення зовнішнього вигляду. «Предметом жіночої гордости є красиве, доглянуте волосся. Волосся вимагає якісного догляду, а те, яке враження справить, залежить від стрижки, вона повинна підходить до форми вашого обличчя і типу волосся. Але найголовніше правило — волосся завжди повинно бути чистим і здоровим. Зачіска також повинна бути вдалою. Не обов’язково придумувати щось складне, випрямлені волосся або акуратні локони завжди в моді. Крім того, така зачіска легше зберігається акуратною», — пише УНІАН про «правильний» зовнішній вигляд жінки ⁷. Отже, згідно з цими порадами, якщо в жінки раптом немите волосся, вона одразу стає «не такою, непривабливою».

Згадаймо лише історію про «10 із 10»: ведучий Володимир Остапчук, співак Позитив і блогер Богдан Буше обговорювали, якою повинна бути жінка. Троє чоловіків стверджували, зокрема, що якщо жінка не голить ноги чи під пахвами, вона перестає бути привабливою. Цей випуск програми і висловлювання блогерів викликали суспільний осуд, а це ознака, що українське суспільство таки дорослішає і готове до змін. Насправді блогери не сказали нічого нового (це їх, звичайно, не виправдовує), лише повторили те, що українські медіа різних типів розповідають у своїх текстах, програмах тощо іншими словами.

А видання «Укр.медіа» вчить жінок бути «дорогими»: «Нігті сміливо можна вважати обличчям жінки. Вони мають бути чистими, охайними, здоровими та акуратними. Уникайте складних малюнків, надто яскравих фарб та масивних страз. Вони роблять образ дешевим. Вибирайте спокійні тони в стилі нюд, у жодному разі не гризіть нігті. Вчасно обрізайте задирки, прибирайте кутикули та підтримуйте форму» ⁸. Тобто жінки, на думку окремих медіа, справді ніби речі і мають свою ціну, а зовнішній вигляд жінки, ба навіть доглянутість її нігтів, — чинник, який впливає на ціноутворення.

Велику увагу українські медіа надають зовнішньому вигляду відомих жінок, зокрема політикинь. Свого часу до дня народження Ангели Меркель ТСН підготувала огляд її гардеробу. Тобто медіа звертає увагу не на досягнення Меркель як канцлерки, її важливі заяви чи здобутки, а суто на її одяг. «Канцлерка любить діловий консервативний, а головне практичний стиль в одязі. Її луки завжди спокійні, скромні та незмінні. Головною і обов’язковою частиною її образу є класичні чорні прямі штани. В її шафі спідниць не знайти», — пише ТСН ⁹.

З одного боку, такі меседжі в медіа — закономірне висвітлення сексистської культури українського суспільства. І це замкнуте коло, адже саме медіа мають вплив і простір, щоб будувати іншу культуру — культуру рівности.

Однак не всі медіа транслюють такі меседжі. За останні п’ять-сім років в онлайн-медіа з’являється чимало матеріалів про гендерну рівність, природу сексизму, права жінок, видимість жінок у різних сферах. Це хороша, позитивна тенденція, що розкриває невидимі проблеми. Водночас чимало справді важливих тем досі залишаються стигматизованими, як-от тема менструацій чи домашнього насильства.

Ще одна хороша тенденція — дедалі більше медіа намагаються вживати фемінітиви, у такий спосіб підсилюючи видимість жінок, зокрема видимість їхньої роботи в різних сферах.

Гендерний консалтинг: медіа без сексизму

Що можуть зробити медійники і медійниці, щоб змінити ситуацію?

1. Не об’єктивувати. Жінка — така сама людина, як і чоловік. Не гірша, не краща. Тому не варто писати про жінку так, ніби намагаєтесь догодити чоловікам. Також не варто фокусуватися на жіночій зовнішності, якщо ваш текст не стосується нових тенденцій у моді (і навіть у таких текстах варто бути обережними). Якщо ви пишете про політикиню чи експертку, подумайте тричі: чи справді ваша аудиторія має знати про її улюблений одяг, а не професійні досягнення. Якщо робите інтерв’ю з жінкою-мером, не варто питати, як вона встигає в родині й на роботі, адже ви не питали б про таке Віталія Кличка.
2. Розширювати рамки. Розповідати про жінок не лише в контексті материнства, стосунків із чоловіками, а в контексті професійних досягнень жінок у різних сферах. І не діліть професійні сфери на жіночі й чоловічі — у такий спосіб медіа формують суспільну думку, що може шкодити жінкам, які намагаються збудувати кар’єру, наприклад, як водійки таксі.
3. Не давати слова сексистам. Якщо ж така людина здобула слово, вкажіть у матеріалі, що вона висловила сексистські упередження, і поясніть, чому це шкідливо.
4. Старатися дотримуватись балансу. Інколи медіа не записують коментарі жінок як експерток у різних сферах, тому що їх важче знайти, ніж експертів-чоловіків (це залежить від сфери, звісно), або не дають слова жінкам, бо думку чоловіка-експерта вважають авторитетнішою, кращою. Така редакторська чи журналістська вибірковість може призвести до хибного враження, ніби чоловіки справді кращі й розумніші експерти, що жінки не представляють ту чи ту професію тощо. Тому важливо, щоб медіа старалися давати слово чоловікам і жінкам порівну, адже фаховість експертизи не залежить від статі.
5. Старатися не давати порад і не рятувати. Найбільш сексистські матеріали створено саме задля допомоги. Буцімто з бажання допомогти мати гарніший, яскравіший вигляд, більше подобатися чоловікам, вийти заміж, стати кращою матір’ю. Однак усе це радше обертається на спробу звинуватити жінку, змінити її, поставити в рамки й задати планку, якої неможливо досягнути.
6. Віддзеркалювати реальність. Розповідайте про жінок, розкривайте жіночу історію, робіть внесок жінок видимим. Дуже просто залишатися сексистами і нічого не знати про реальний стан речей. Про те, що жінки можуть бути дослідницями і були ними ще двісті років тому; про те, що вони можуть успішно воювати і світова історія знає чимало таких прикладів. Про те, що вони роблять щодня, як живуть, з якими проблемами стикаються. Фокусуйтеся не на зовнішності, не на тому, якими чоловіки хочуть бачити жінок, а на реальності.

Цей проект реалізується за підтримки Шведського інституту.

---

1. Лише у 24 % матеріалів у медіа згадують жінок як експерток — дослідження // Детектор медіа. — 2020. — 2 жовтня: https://detector.media/infospace/article/181196/2020-10-02-lyshe-u-24-materialiv-u-media-zghaduyut-zhinok-yak-ekspertok-doslidzhennya/ [↩]
2. Вже давно забула про чоловічу ласку. 5 ознак самотньої жінки // Укр.медіа. — 2024. — 9 січня: https://ukr.media/psihologiya/456559/ [↩]
3. Sommars, Angela. Sexist portrayals of women in daytime television (1993) // https://scholarworks.uni.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=4335&context=grp [↩]
4. Буняк, Валерія. StarLight Media зніме серіал у співпраці з компанією Gaumont // Детектор медіа. — 2023. — 6 лютого: https://detector.media/production/article/207744/2023-02-06-starlight-media-znime-serial-u-spivpratsi-z-kinokompaniieyu-gaumont/ [↩]
5. Могилєвич, Діана. Як одягатися, щоби подобатися чоловікам: стильна добірка суконь // УНІАН. — 2022. — 24 серпня: https://www.unian.ua/lite/style/zhinochiy-odyag-u-speku-yaki-sukni-podobayutsya-cholovikam-11952738.html [↩]
6. Дядюша, Анастасія. Жінка очима чоловіків // Ти в Черкасах. — 2015. — 1 березня: https://in.ck.ua/ua/osobystosti/zhinka-ochyma-cholovikiv [↩]
7. 8 правил доглянутої жінки // УНІАН. — 2013. — 26 квітня: https://www.unian.ua/health/country/782591-8-pravil-doglyanutoji-jinki.html [↩]
8. Ознаки «дорогої» дівчини: що швидко зробить вас доглянутою та чарівною // Укр.медіа. — 2022. — 5 січня: https://ukr.media/fashion/440894/ [↩]
9. Онопа, Аліна. Іменинниця дня: улюблені жакети Ангели Меркель // ТСН. — 2020. — 17 липня: https://tsn.ua/lady/news/obschestvo/imeninnicya-dnya-ulyubleni-zhaketi-angeli-merkel-1587733.html [↩]

Історично армії світу були і є інституціями з переважним чоловічим складом, а отже, не вільні від сексизму. Українська армія не виняток, проте, захищаючи від російської збройної агресії, вона виконує надзвичайно важливу роль не лише в обороні власної території, а й у світовій військовій, продовольчій та екологічній безпеці.

Це вимагає від неї бути максимально ефективною, зокрема долати упередження й перешкоди, які можуть заважати жінкам-військовослужбовицям виконувати свої функціональні обов’язки. Крім того, Україна будує толерантне людиноцентричне суспільство, і гендерна рівність — один з аспектів цього. Саме тому подолання сексизму в Збройних Силах таке важливе.

Цей текст — стислий огляд основних проявів сексизму в армії в динаміці і розповідь про найкричущіші випадки. Наприкінці статті наведено рекомендації для змін, що їх доцільно адвокатувати громадянському суспільству.

Період до незалежности України

Експертний ресурс Гендер в деталях уже писав ¹  про спадкові пробле,ми української армії, що їх вона запозичила з радянської як своєї безпосередньої попередниці. Радянська гендерна політика лише зовсім попервах мала на меті емансипацію жінок; досить швидко вона змінилася на таку, де і чоловіки, і жінки були тільки ресурсом для недемократичної держави, з невеликими специфічними відмінностями. У Другій світовій війні СРСР активно залучав жінок як мобілізаційний ресурс до участи в бойових діях, але їхній внесок дуже неповно відбито в комеморативних практиках. Узагалі, видимість жінок-військовослужбовиць і ветеранок була надзвичайно низькою.

Пізніше, щоб стимулювати народжуваність і маскуючи це формулою «захист матері та дитини», жінок усунули від скільки-небудь шкідливих і важких видів фізичних робіт, віднісши до таких, зокрема, бойові посади в армії. Це остаточно закріпило розподіл на «жіночі» й «чоловічі» посади та військові професії. У такому вигляді радянська армія переросла в пострадянську українську і без суттєвих змін проіснувала до 2014 року.

Тимчасом в українських нерадянських військових формуваннях ситуація була не набагато кращою. Історія жіночої участи у формуваннях Українських січових стрільців показує, що ставлення чоловіків до жінок, котрі служили разом з ними, не було засадничо рівноправним: на жінок чекали «об’яв карности» та «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів».

Олена Степанів, перша жінка-офіцерка того часу, зізнавалася, що жіноча участь у військових формуваннях була хаотичною, а роль, яку можна було б відвести жінкам свідомо, з огляду на практичні реалії боротьби, залишалася неосмисленою; до 1919 року вона й сама поступово стала проти масової участи жінок у бойових діях ².

Пізніше, вже в УПА, жінки виконували функції зв’язкових, медикинь, друкарок, розвідниць, займалися господарством — переважно допоміжні, хоч і небезпечні ролі, а безпосередньої участи в бойових діях не брали ³. Гендерна нерівність тут так само існувала не лише в розподілі функцій: жінки час від часу ставали коханками своїх безпосередніх керівників. На думку історикині Марти Гавришко, це прозоро натякає на те, що чоловіки зловживали своїм статусом ⁴.

На відміну від радянської армії, де внутрішні політики великою мірою диктувалися згори, учасники й учасниці низових збройних формувань радше самостійно відтворювали поведінкові норми й уявлення, що їх узяли з цивільного життя. Проте і там, і там реальної гендерної рівности не спостерігалося.

Сексизм до 2014 року

До російського військового вторгнення 2014 року і ще трохи пізніше українська армія спадкувала переважно радянську з усіма її проблемами, серед яких і відсутність права жінок обіймати переважну більшість бойових та керівних посад.

Військові посади, що їх можуть обіймати військовослужбовиці-жінки рядового, сержантського і старшинського складу було затверджено наказом № 337 міністра оборони України від 27.05.2014. Жінки могли працювати лише на посадах, які передбачають головно догляд і обслуговування бойових посад, тобто бути медсестрами, начальницями їдальні, телефоністками чи швачками, але не могли бути гранатометницями, кулеметницями, дресирувальницями службових собак і навіть перекладачками.

Змін у цьому питанні вдалося добитися лише 2016 року завдяки адвокаційній кампанії «Невидимий батальйон», яка засвідчила потужну участь жінок в АТО від 2014 року без належної видимости, без юридичного й інфраструктурного визнання та винагороди.

Загалом до 2014 року в армії спостерігалося явище, типове для непрестижних сфер зайнятости, — фемінізація бідности. Відсоток жінок поступово зростав, але тільки тому, що чоловіки уникали такого типу працевлаштування. Протягом 2001–2006 років загальна чисельність військовослужбовців зменшувалася, натомість кількість військовослужбовиць-жінок зростала в усіх категоріях. Здебільшого це були дружини, доньки й родички військовослужбовців ⁵.

А проте 2008 року рішенням міністра оборони України було запроваджено посаду «офіцер за напрямком роботи гендерної політики», яку обійняла військовослужбовиця Наталія Дубчак. У 2010 році посаду скасували, Наталія Дубчак перейшла стала радницею міністра оборони України з питань гендерної політики на громадських засадах ⁶.

Про ставлення декого з колег-чоловіків до допуску жінок до військових професій пані Дубчак розповідає: «ми зробили два нові (робили мої колеги, департамент кадрової політики) накази міністра оборони про затвердження переліку військово-облікових спеціальностей, які можуть займати жінки-військовослужбовці. Чому їх два? Тому що один стосується жінок-офіцерів, а інший стосується жінок служби за контрактом… Я пам’ятаю оці дебати, де сиділи деякі представники управління генерального штабу і говорили: “Да нечего там делать этим женщинам, куда они лезут, да они не захотят служить, да они не захотят. Что, они пойдут на передовую, если нужно?”» ⁷.

Про те, наскільки в реальності армія не готова була інкорпорувати жінок, існує й відверто курйозна історія. Обов’язкова в жіночій військовій формі краватка кріпилася до сорочки спеціальною застібкою у формі тризуба, але дизайнер(к)и форми не врахували, що жіноча сорочка застібається з лівого, а не правого боку, тому жінкам-військовим доводилося носити державний символ-застібку догори дриґом ⁸.

Дискримінація за гендерною ознакою була і в Міністерстві оборони України. Наприклад, жінку, яка працювала на посаді головного спеціаліста в департаменті воєнної політики, мала досвід роботи вісім років у міністерстві й відзнаку «кращий спеціаліст», без жодних законних підстав звільнив разом з іншими працівницями новопризначений директор департаменту. Пізніше їй запропонували нову посаду, вдвічі нижчою за категорією і оплатою. Начальник відділу пояснив, що жінка не може обіймати посаду головного спеціаліста, бо не має стажу військової служби. Після цього жінка отримала посаду в міністерстві, але в іншому відділі. Щодо неї безпідставно було ініційовано службову перевірку. Після того як розслідування закрили, керівник відділу особисто погрожував, що коли жінка відмовиться звільнитися, він ініціює нове розслідування і створить їй неможливі умови для роботи ⁹.

У навчально-методичному посібнику «Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України» (2011) за загальною редакцією Бориса Андресюка відзначено «здатність жінок, присутніх у військовому середовищі, культурно збагачувати, облагороджувати стосунки у військовому колективі, стимулювати соціальну і службову активність чоловіків» ¹⁰. Слово «здатність» тут указує на нібито природну ознаку, носійками якої є жінки, а не на набуту роками соціалізацію в жіночому гендері. Сам перелік «здатностей» — класичний приклад доброзичливого сексизму: наведено позитивні якості жінок, які слугують чоловічій частині колективу. У тому самому тексті є посилання на «Стать і характер» Отто Вайнінгера, класичну сексистську працю, яка вплинула на традиціоналістську думку, зокрема на Юліуса Еволу.

Було б несправедливо лише критикувати, не відзначивши позитивні сторони. У посібнику одночасно йдеться про необхідність протидіяти гендерній дискримінації, зокрема таким її аспектам, як сексуальні домагання, вертикальна і горизонтальна сегрегація. Позитив — це те, що проблему озвучили, але для її вирішення не було вжито жодних кроків.

Наталія Дубчак ще вказувала на необхідність забезпечити належне медичне обслуговування жінок-військовослужбовиць, — запровадити обов’язковий облік і аналіз захворюваности жінок-військовослужбовиць з метою визначити вплив умов виконання обов’язків на певних посадах на специфіку їх захворюваности і репродуктивні функції; вивчити питання і за можливости збільшити у шпиталях кількість жіночих палат ¹¹.

Цю проблему не вирішено досі. 22 серпня 2022 року бійчиня Сил спеціальних операцій Андріана Арехта виступала на VI Міжнародному ветеранському форумі «Україна. Захисники. Майбутнє», де описувала свій досвід реабілітації після підриву на міні. У військовому госпіталі, де Андріана перебувала після поранення, не було окремої жіночої палати у відділенні політравми, її змогли покласти окремо лише в гастроентерології, що спричинило додаткові болі при пересуванні від палати до операційної.

Сексизм після 2014 року

Наприкінці 2015 року за підтримки Українського жіночого фонду та за сприяння ООН Жінки було проведено дослідження «Невидимий батальйон», яке стало початком однойменної адвокаційної кампанії за гендерну рівність у секторі безпеки. Від 2015 року і дотепер кампанія має такі здобутки:

• законодавча увага до забезпечення гендерної рівности у військовій сфері (Міністерство оборони зняло обмеження на бойові посади для жінок, зокрема офіцерські; внесено зміни до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в напрямі підсилення гендерної рівности; розроблено за участи Генштабу механізм реагування на сексуальні домагання);

• часткове подолання вертикальної гендерної сегрегації в ЗСУ (кількість офіцерок зросла втричі, кілька жінок отримали генеральські звання);

• поступовий відхід від патерналістської державної політики щодо жінок (скасовано список із 450 заборонених професій для цивільних жінок, хоча граничні норми підняття вантажів для жінок досі актуальні);
• початок облаштування інфраструктури ЗСУ під потреби жінок (затверджено літню жіночу форму, варіант білизни);
• частковий відхід від сексистської риторики з боку публічних осіб щодо військових жінок (до назви державного свята Дня захисників було додано слово «захисниць»);
• помітне зростання в медіа видимости жінок у секторі безпеки та висвітлення їхніх актуальних проблем;
• внесення жінок у секторі безпеки як цільових груп до Національного плану дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека»;
• зростання суб’єктности жінок-військовослужбовиць і ветеранок у житті громадянського суспільства (зокрема, утворення Жіночого ветеранського руху).

Однак і під час кампанії, і взагалі в роботі громадянського суспільства й державних структур над виробленням і ствердженням нових цінностей, попри загальну тенденцію до подолання сексизму та здобуття гендерної рівности, траплялися відкочення від здобутків і скандали. На початку січня 2016 року військовослужбовицям і активісткам довелося пікетувати Міністерство оборони. Приводом для акції став наказ командира військової частини А1314 генерала-майора Сергія Наєва від 5 грудня 2015 року тимчасово припинити набір жінок на військову службу на контрактній основі ¹². За результатами акції наказ було скасовано, але робота з проблемою дискримінації жінок тільки почалася.

У 2017 році було започатковано всеармійський конкурс із доброзичливо-сексистською назвою «Берегиня в погонах». Авторами цієї невчасної ідеї були Головне військово-медичне управління, Головне управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, управління комунікацій і преси Міністерства оборони України, його центральний друкований орган — газета «Народна армія» та Українська військово-медична академія. Конкурс проводився до серед військових медикинь і передбачав дефіле у вечірніх сукнях, демонстрацію творчих талантів, оцінку професійних медичних навичок і спортивних показників ¹³. Існував конкурс до 2020 року.

Участь у конкурсі брали не лише представниці тилових частин, а й учасниці АТО. Видання «Zaxid.net» коментувало це так: «Усі учасниці вже пройшли відбір у своїх підрозділах та закладах. Пишуть тести, плавають та співають бойові дівчата впродовж двох днів. Морський піхотинець Олена відтиснулась 32 рази за хвилину. Після окопів Широкиного для неї це дрібнички» ¹⁴.

У 2021 році українські соцмережі обурилися офіційним анонсом параду до Дня незалежности, де курсантки Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка готувалися до участи в марші «прусським кроком» у туфлях на високих підборах, які є частиною парадної жіночої військової уніформи. Після тривалого скандалу, який сягнув навіть трибуни Верховної Ради, взуття замінили на зручніше ¹⁵.

Стабільно залишається проблема сексистського ставлення до жінок у Збройних Силах. ЗМІ наводять приклади: бійчиня Леся Ганжа при переведенні з одного підрозділу до іншого дізналася, що її майбутній командир роти «категорично проти жінок», а командир розвідувального взводу Юлія Микитенко засвідчила, що після її призначення на цю посаду бійці-чоловіки не захотіли служити під командуванням жінки. У її досвіді є й неетичні коментарі щодо неї після загибелі її чоловіка ¹⁶.

Окремо варто поговорити про проблему сексуальних домагань у Збройних Силах України. Це явище трапляється в усіх країнах світу в абсолютно різних сферах життя, зокрема у військовій. Як і деінде, постраждалі не мають великого бажання публічно говорити на цю тему, а у нас вони ще й бояться бути звинуваченими в дискредитації армії в країні, яка воює.

Наразі військовослужбовиці, які зазнали сексуальних домагань, можуть отримати допомогу лише від правозахисних організацій. Станом на початок 2023 року відомо, що чотири такі справи супроводжує асоціація жінок-юристок «ЮрФем», на «гарячі лінії» громадських організацій «Ла Страда» і «Юридична сотня» надійшло відповідно два й одне звернення ¹⁷. У дійсності таких історій може бути набагато більше, але які там реальні цифри — невідомо. Правозахисні організації можуть забезпечити лише юридичну підтримку, а якісний розгляд справи залишається на совісті судових органів, тому гарантії вирішення справ на користь постраждалих немає, і це теж демотивує звертатися по допомогу.

А проте останніми роками дві військовослужбовиці вирішили публічно говорити на цю тему. У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал заявила про тривалі систематичні домагання з боку полковника Віктора Іваніва. У 2021 році підполковниця Ольга Деркач заявила, що довгий час терпіла систематичні домагання з боку полковника Олександра Криворучка. В обох випадках жінки стверджували, що є й інші постраждалі. Було порушено кримінальні справи, але через повномасштабне вторгнення обидві справи призупинилися ¹⁸. Це не править за оптимістичний приклад ні для кого.

Певний прогрес у протидії сексуальним домаганням у військовій сфері спостерігався 2021 року. За участі радниці головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань, ГО «Юридична сотня», ГО «Інститут гендерних програм» та ГО «Жіночий ветеранський рух» було розроблено детальний алгоритм ідентифікації випадків сексуального домагання, порядок реагування, розслідування і службової перевірки. Алгоритм передбачав створення інституційних механізмів для належного реагування й надання допомоги. На той момент єдиним спеціалізованим механізмом реагування була формальна «гаряча лінія», яка не мала встановлених алгоритмів обробки і зберігання отриманих даних, реагування на заявлені випадки, а також кваліфікованих працівників/ць для роботи зі зверненнями постраждалих від сексуальних домагань. Напрацювання було представлено на форумі «Армія, побудована на довірі», що його організували ЗСУ у жовтні 2021 року, але відтоді механізм так і не було імплементовано ¹⁹.

Позаяк у ЗСУ немає дієвої політики протидії сексуальним домаганням, то немає і політики протидії сексизму як такому. У результаті військовослужбовці можуть вільно висловлювати сексистські упередження щодо жінок приватно й публічно, без жодних застережень і наслідків.

У 2023 році набрав розголосу публічний сексизм бійців Третьої штурмової бригади на ютуб-каналі ДВІЖ. Комік у цивільному житті Вітя Розовий порівняв жінок, які воюють, з дітьми й собаками. У випуску пролунали також жарти про те, як жінки можуть бути корисними у війську — з масними натяками. Детальніше про це розповідали тут.

Після публічних обурень жінок-військових ніхто з представництва бригади не вибачився. Вітя Розовий далі жартував у своїх соцмережах, а в новорічному випуску ДВІЖА військові вирішили закріпити свій сексистський статус. Дівчині, яка озвучила бажання служити в бригаді, військовий з позивним «Бот» порадив варити борщ. Потім він видав гнівну тираду про війну як «чоловічий світ», про жінок, які «кругом позалазили» і хочуть «квоти» і «равні права».

Невдовзі після скандалу з Третьою штурмовою про свою позицію заявив командир штурмової роти «Кракен» Антон Чіча. «Я — проти [дівчат в армії]. У свою роту я не візьму дівчинку», — заявив Антон у ютуб-шоу «ВІДДУШІВДУШУ» ²⁰. Боєць зазначив, що в армії є дівчата, які виконують багато функцій. Проте сам Чіча проти дівчат на бойових посадах нібито через їхню «нестабільну психіку».

Наразі єдиний опір публічному сексизму від військових — реакція суспільства, адже командування такі випадки ігнорує. Це ускладнює ситуацію, адже критика військових цивільними, хай і за сексизм та мізогінію, викликає несприйняття у самих військових і частини суспільства.

Проблемним залишається питання гендерного мейнстримінгу ветеранської політики в умовах майже повної відсутности самої такої політики. З одного боку, реєстр ветеранів і ветеранок, який був у розпорядженні Міністерства у справах ветеранів до 2022 року, втратив чинність, громадські організації, які надавали послуги ветеранам і ветеранкам, великою мірою перепрофілювалися на волонтерську допомогу армії, а повне повернення до мирного життя неможливе, бо Україна воює. З іншого боку, міністерство досі не запропонувало бодай приблизного варіанту концепції ветеранської політики, з якою можна було б працювати на предмет її гендерної чутливости. В умовах такої всебічної неясности продуктивність дальшої роботи у цьому напрямі під питанням, принаймні до прояснення ситуації.

Гендерний консалтинг. Рекомендації

Стисло, наразі найнагальніші проблеми для жінок-військовослужбовиць — це нерівноправне ставлення при обійманні бойових посад і підвищенні, відсутність дієвого механізму протидії сексуальним домаганням і сексизму, недостатнє забезпечення форменим одягом, елементами бронезахисту відповідно до антропометричних даних, медичними послугами й засобами гігієни, для жінок-ветеранок — відсутність ветеранської політики як такої. Проте є й інші побажання до гендерної політики в секторі безпеки.

Громадські організації рекомендують ухвалити два законопроекти, які посилюють гендерну рівність у ЗСУ. Законопроєкт № 5713 має на меті врегулювати питання, що стосуються надання відпусток для догляду за дитиною, у зв’язку з народженням дитини; виплати компенсацій за невикористані відпустки для осіб, які мають дітей; забезпечення санаторно-курортним лікуванням, речовим та іншим забезпеченням; рівного доступу до офіцерських посад; обов’язковости службових розслідувань у разі виявлення ознак дискримінації за переконаннями й підставами, визначеними статтею 24 Конституції України. Законопроєкт № 5714 пропонує урівняти чоловіків і жінок військовослужбовців у сфері притягнення до відповідальности за військові правопорушення і злочини шляхом зняття обмежень на накладання на жінок таких видів стягнення й покарання, як утримання на гауптвахті та тримання в дисциплінарному батальйоні.

Рекомендується також збільшити кількість штатних посад для гендерних радників і радниць (нині їх у складі ЗСУ 142 особи, але майже всі поза штатом), навчати й атестувати кандидаток і кандидатів на цю позицію.

Висновки

Проблема сексизму в арміях світу існувала й існує. Армія незалежної України, як і військові структури, що були її попередницями, не була і не є винятком із цього правила. Ця стаття лише стисло окреслює найкричущіші випадки і найпоширеніші проблеми.

Лише систематична робота з вирішення конкретних проблем, пропозиції для якої наведено в статті, може якось змінити ситуацію на краще. Адвокаційний проект «Невидимий батальйон», як і інші організації громадянського суспільства, довгий час уже ведуть роботу в цьому напрямі.

Проте, безумовно, головні зацікавлені у зменшенні сексизму в секторі безпеки, як і головний рушій позитивних змін, — самі жінки-військовослужбовиці. Позитивним власним прикладом для жінок, які служитимуть пізніше, та щоденною боротьбою за рівне ставлення вони виборюють гендерну рівність і безпечну толерантну державу. У цьому її треба якнайширше підтримувати.

Ілюстрації: Вікіпедія; особистий архів Василя Гаврищука / Локальна історія; особиста сторінка Наталії Дубчак на Facebook; Алла Корнієнко / Життєві обрії. Новини Хмільника; Х-вий прес-офіцер; Армія Інформ; особиста сторінка Юлії Микитенко на Facebook

1. Гриценко, Ганна. Як жінки змінили українську армію // Гендер в деталях. — 2019. — 10 жовтня: https://genderindetail.org.ua/season-topic/gender-after-euromaidan/yak-zhinki-zminili-ukrainsku-armiyu-1341190.html [↩]
2. Байдак, Мар’яна. Олена Степанів: одна з перших українських воячок // Гендер в деталях. — 2021. — 30 березня: https://genderindetail.org.ua/spetsialni-rubriki/zhinky-yaki-toruyit-novi-shliachy/olena-stepaniv.html [↩]
3. Попелюк, Роксолана. Фронт підтримки: жінки в українському Русі опору // Локальна історія. — 2022. — 1 лютого: https://localhistory.org.ua/texts/statti/front-pidtrimki-zhinki-v-ukrayinskomu-rusi-oporu/ [↩]
4. Гавришко, Марта. Гендерні аспекти сексуальної моралі в ОУН і УПА у 1940–50-х роках // Український визвольний рух. — 2015. — № 20. — C. 199–213. [↩]
5. Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми гендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9). [↩]
6. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО: (соціологічне дослідження) / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2015. — С. 19–20. [↩]
7. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО: (соціологічне дослідження) / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2015. — С.17 [↩]
8. Жінки в добу змін, 1989–2009: Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Східна Німеччина та Україна. — Представництво фонду ім. Г. Бьолля в Україні, 2012. — С. 114. [↩]
9. На межі: вирішення проблем дискримінації та нерівності в Україні // The Equal Rights Trust Country Report Series: 5. — Лондон, 2015. — С. 58–59. [↩]
10. Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України: Навчально-методичний посібник за заг. ред. Б. П. Андресюка. — К.: НДЦ ГП ЗС України, 2011. — С. 26. [↩]
11. Дубчак, Наталія. Жінки у Збройних Силах України: проблеми гендерної політики // Стратегічні пріоритети. — 2008. — № 4 (9). [↩]
12. Плохотнюк, Наталя. Ми не кухарки, а повноцінні бійці, у війни не жіноче обличчя? // Вечірній Київ. — 2016. — 24 січня: https://vechirniy.kyiv.ua/news/3205/ [↩]
13. Корнієнко, Алла. «Берегиня в погонах» // Життєві обрії. Новини Хмільника. — 2018. — 15 червня: https://gazetahm.org/posts/berehynia-v-pohonakh  [↩]
14. Герун, Юрій. У Трускавці військові медсестри змагались у конкурсі краси // Zaxid.net. — 2017. — 10 березня: https://zaxid.net/u_truskavtsi_viyskovi_medsestri_zmagalis_u_konkursi_krasi_n1420215 [↩]
15. Масний В’ячеслав, Погребна Анна. Парад на підборах. Жінкам-військовослужбовицям замінили туфлі на черевики з нижчим каблуком // Суспільне. Новини. — 2021. — 2 липня: https://suspilne.media/144081-parad-na-pidborah-nardepi-vimagaut-vid-minoboroni-provesti-rozsliduvanna-gendernogo-skandalu/ [↩]
16. Соколова-Стех, Ганна. Жінки в ЗСУ: «Бажання служити сприймають за примху» // Deutsche Welle. — 2023. — 9 жовтня: https://www.dw.com/uk/zinki-v-zsu-bazanna-sluziti-sprijmaut-za-primhu/a-66995226 [↩]
17. НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С. 54–55. [↩]
18. НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С. 58. [↩]
19. НБ 5.0. Моніторинг рекомендацій і результатів досліджень із циклу «Невидимий батальйон» / За заг. ред. Тамари Марценюк. — К., 2023. — С. 61–62. [↩]
20. Ютуб-канал ВІДДУШІВДУШУ. Чіча / Реакція KRAKEN на скандал з Фаріон / Як ловили колаборантів та звільняли Куп’янськ? [↩]