Категорія: Загальне

Поняття, що їх використовують у щоденному спілкуванні, часто знецінюються, ніби тканина знебарвлюється від багаторазового прання. Зрада, перемога, депресія — перелік можна продовжувати. Травма як психологічний термін не виняток. Буквальний переклад слова «травма» з грецької — рана. І якщо з медичним означенням усе зрозуміло, то що таке психічна травма, чим вона відрізняється від стресу та чому її наслідки можуть переслідувати нас усе життя, не даючи проживати його повноцінно, очевидно не для всіх.

Психічну травму може викликати як об’єкт (наприклад, людина, яка чинить психологічне чи фізичне насильство), так і подія (війна, катастрофа, смерть близької людини). Ще 1895 року Фройд у праці «Дослідження істерії» писав: «травматичний вплив може мати будь-яка подія, яка викликає болісне почуття страху, сорому, душевного болю». Сила чинника, потрібна для виникнення психічної травми, суб’єктивна. За аналогією з хворобою, травма може бути гострою або хронічною.

На відміну від травми, стрес — реакція на менш драматичні для особистости події, що зазвичай має два відомі виходи — бийся-біжи або замри. Травма настає там, де емоційний процес або афект такі великі, що жодна з цих стратегій не спрацьовує. Якщо стрес — неодмінна частина нашого життя, травма — це те, що загрожує функціонуванню. Простіше кажучи, стрес — це вм’ятина від удару на гнучкій поверхні, що згодом розправляється і набирає попередньої форми, травма — вм’ятина на металі.

Досліджуючи травму на практиці, Фройд дійшов висновку, що її переживання сягають корінням раннього дитинства. Тоді й формуються так звані примітивні стратегії психічного виживання. Примітивні, бо для дитини ще не доступний широкий діапазон гнучкіших реагувань. Дитячі травми закріплюють ці механізми відповіді на травмувальний чинник на все життя, тому і в дорослому віці людина так само вдається до примітивних захистів.

Витіснення

Одна

з особливостей психоаналізу, яка відрізняє його від інших напрямів психотерапії, — визнання несвідомого як частини психічного апарату. Велику увагу приділяється вивченню захисних механізмів, які діють на рівні несвідомого і захищають Его (або свідомість) від «дискомфортного зовнішнього світу, створюють такий його образ, у якому людина могла би безстрашно діяти»[2]. Отож психологічні захисти мають два протилежні аспекти. З одного боку, бережуть свідомість від «пошкодження», якого можуть завдати нестерпні почуття, що виникають у відповідь на несвідомі імпульси або взаємодію із зовнішнім світом. З іншого боку, модифікують реальність, позбавляють контакту з нею та доступу до власних переживань. «Якщо сприйняття реальности викликає незадоволення, то істина приноситься в жертву». Стикаючись із травматичним переживанням, психіка не має кращого варіанту, як «спотворити» картинку реальности або вдатися до прийому «не пам’ятаю, значить не було».

Витіснення — один із засадничих захисних механізмів, який полягає в евакуації й дальшому утриманні в несвідомому нестерпних почуттів. Американська психоаналітикиня Ненсі Мак-Вільямс підкреслювала, що витіснення відрізняється від простого забування тим, що йому підлягають лише небезпечні для психічної сталости переживання. Отже, витіснення становить собою запобіжник, який спрацьовує, коли рівень напруги загрожує сталости психіки. Схоже працює дисоціація — відщеплення болісних почуттів — страху, сорому, злости, відчуття непричетности до того, що відбулося. Багато постраждалих від стихійного лиха чи насильства кажуть, що бачили себе під час травматичної події з боку і не відчувають

Здавалося б, витіснення виконало свою захисну роль і людина може жити собі далі. Проте цього не відбувається і витіснена травма продовжує впливати. По-перше, психічне самозбереження, покликане захистити від дальшої травматизації, на думку сучасного психоаналітика Дональда Калшеда, починає «грати роль головного чинника спротиву будь-яким спонтанним проявам Я у взаємодіях із зовнішнім світом»[5]. А що відбувається з витісненим переживанням? Розвиваючи теорію травми, Фройд зазначав, що «психічна травма [...] діє як чужорідне тіло, яке після проникнення всередину ще довго залишається дієвим чинником»[6].

Чому так важко подолати наслідки травми і не ретравматизуватися знову?
Часто основна проблема психологічної ретравматизації — неможливість припинити дію травматичного чинника. Особливо це стосується травматизації жінок, які перебувають у токсичних стосунках. Спричинюють це як зовнішні, так і внутрішні фактори — наявність агресора та психологічні захисти від ситуації. Продовжуючи тему спотворення реальности примітивними захисними механізмами, варто згадати про поняття «згода на невдоволення»[7], яке описав угорський психоаналітик Шандор Ференці. Так він означив процес, який відбувається в психіці, коли вона опиняється в травматичній ситуації. Це компромісне рішення, яке маскує незадоволення під так звану «норму», щоб уникнути почуттів, пов’язаних із переживанням цього незадоволення. Тобто психіка вдає, що стосунки з агресором «нормальні».



Інший захисний механізм, за Ференці, — ідентифікація (або ототожнення) з агресором. Тлумачення цього механізму близьке до відомого «стокгольмського синдрому» — поняття, яке сформувалося після подій 1973 року в столиці Швеції. Озброєний Ян Ерік Улсон увірвався в приміщення банку і взяв у заручники чотирьох людей, вимагаючи гроші, свободу своєму співкамернику й авто. Пізніше заручники, визволяти яких довелося за допомогою газової атаки, зокрема, говорили, що боялися дій не злочинців (Улсона й співкамерника, якого привезли на його вимогу до захопленої будівлі), а поліції. Ба більше, пізніше вони допомагали Улсону і його другові найняти адвоката для суду.

Чому так відбувається? Як уже сказано, створюючи відчуття катастрофічної нестабільности й небезпеки, травма відкидає психіку назад, тобто викликає психологічний регрес, змушуючи несвідомо звертатися до захисних механізмів, які в дитинстві гарантували індивіду захист. Згідно з теорією Ференці, страх дитини, яка зазнає насильства, такий нестерпний, що змушує її психіку взагалі ліквідувати агресора з об’єктивної реальности і зробити частиною свого Я. Напади на особистість переходять із зовнішнього на внутрішнє поле бою. Дитина ніби мімікрує під того, хто завдає їй болю, намагається вгадати його бажання й відповідати їм. Водночас вона бере на себе почуття провини аб’юзера — така ілюзія дозволяє психіці врятуватися від переживання повної втрати контролю над ситуацією. Зважаючи на регрес дорослої психіки в разі травми, ідентифікація з агресором може відбуватися в будь-якому віці. Це почасти пояснює, чому важко піти від людини, яка чинить домашнє насильство: адаптація жінки до пригнічення в її сім’ї, якому часто передує насильство в батьківській сім’ї і системне пригнічення патріархального суспільства, не дає побачити себе окремо, мало того, змушує вважати себе винною. Ідентифікацію з агресором можна вважати причиною категоричної незгоди окремих жінок із феміністичною повісткою в розрізі актуальности проблеми домашнього насилля, об’єктивації й базової нерівности. Порівняймо: стокгольмські заручники відмовлялися свідчити проти Улсона і його товариша.



Наштовхуючись на нерозуміння і неприйняття своїх почуттів, дитина може вирішити, що причина її болю — власний «дефект». Це хибне уявлення травмована людина може пронести крізь усе життя, звинувачуючи лише себе та підміняючи свою суб’єктивну реальність чужою. Як і у випадку ідентифікації з агресором, так вдається зберегти зв’язок, наприклад із нечуйним партнером.

Теоретики об’єктних відносин припустили, що значимі люди, які оточують нас у дитинстві, репрезентуються в психіці, стаючи її складниками. За аналогією з ототожненням, стосунки з цими людьми продовжують розвиватися внутрішньопсихічно. Якщо над дитиною чинили насильство, такі об’єкти розміщуються в психіці і стають «нападниками» — такими, що знущаються все життя (найпростіший приклад цього — «внутрішній критик»). Як і під час ідентифікації з агресором, людина може надалі ідеалізувати «погані внутрішні об’єкти», щоб упоратися з їхньою нестерпністю. З цього виникає плутанина: яке поводження з нею вважати прийнятним, а яке — ні? Отже, захисні механізми хоч і дозволяють зберегти психічний гомеостаз, роблять при цьому ведмежу послугу, не дозволяючи вийти із замкненого кола травми.



Термін «навчена безпорадність» (learned helplessness) запровадив американський психолог-позитивіст Мартін Селлігман, досліджуючи причини і способи подолання депресії. У 1967 році він здійснив серію експериментів над собаками, які отримували легкі розряди струму. Усі собаки мали доступ до кнопок, на які могли тиснути головою, з тією різницею, що частина собак могла в такий спосіб припинити дію струму, а для іншої частини собак натискання кнопок ні до чого не призводило. Наступного дня собак помістили в клітку, яка складалася з двох відсіків, розділених невеликим бар’єром. До підлоги першого подавався струм. Собаки, які навчилися контролювати дію струму в перший день, почали перестрибувати через бар’єр, щоб утекти в другий відсік. А ті, які не мали впливу на ситуацію під час першого раунду дослідження, навіть не намагалися подолати цю перешкоду.

Згодом Селлігман провів низку експериментів за участи студентів, використовуючи шумовий подразник, і отримав подібні результати з тією різницею, що люди, почуваючись безпомічними, питали себе, чому так сталося. Психолог назвав це «пояснювальним стилем» (explanatory style). Як показало дослідження, певний відсоток людей уважав, що погані речі траплятимуться й далі, адже вони самі їх спричинили. Така відповідь завдає удару по мотивації (людина більше навіть не намагається щось змінити), емоційній і когнітивній сферах (негативний досвід екстраполюється на інші ситуації). Проте Селігман вірив у так званий навчений оптимізм, який досягається, коли людині показують альтернативні способи реагувати. На відміну від психоаналітичних теорій, ця тяжіє до когнітивно-біхевіорального підходу, висуваючи на перший план не роботу з несвідомим, а навчання нових стратегій. Такі методи показують причини неможливости вийти з травми, послуговуючись лише власним досвідом і почуттями.

Вплив чоловічої і жіночої соціалізації на переживання травми
Психічне здоров’я тісно пов’язано з гендерною соціалізацією як чинником, що впливає на можливості особистої реалізації, відчуття безпеки й соціально-економічне становище. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я[8], загальний показник кількости психічних розладів майже однаковий для чоловіків і жінок, але на депресію страждає майже вдвічі більше жінок у різних країнах світу. Ризик захворіти на депресію, за даними експертів ВООЗ, утричі-вчетверо вищий у жінок, які потерпали від гендерно-зумовленого насильства в дитинстві або в дорослому віці. Скажімо, після зґвалтування майже в кожної третьої жінки розвивається посттравматичний стресовий розлад.

Розглядаючи особливості реагування жінок на травму, важливо усвідомлювати їхні соціальні передумови. Довгий час психоаналізу закидали надмірне зосередження на внутрішньому та ігнорування впливу негативних зовнішніх чинників. Завдяки розвитку феміністичної думки й поширенню інтердисциплінарного підходу вдалося досягти балансу між оцінкою впливу на ситуацію чинників об’єктивної реальности, як-от матеріальна залежність, пригнічення, нерівномірний доступ до ресурсів, культура й соціальні норми, та суб’єктивної або психічної реальности. Адже, за Гайдеґґером, не буває просто суб’єкта, без світу[9].

Традиційне означення жінки через сім’ю, а чоловіка через професію, закріплення за жінкою сфери приватного й емоційного, а за чоловіком — публічного й раціонального окреслило певні гендерні очікування способу психологічного реагування. Наприклад, теорія про «блукаючу матку», яка є причиною істерії, на багато років обумовила жіночу психологічну неповноцінність і зверхнє ставлення до перших феміністичних виступів. Психіатрію використовували також як спосіб проявити владу, приборкавши норовливу дружину або дочку. Цей стереотип визначив ставлення до розладів психіки внаслідок травм у жінок як до хвороб, детермінованих статтю. Водночас досвід переживання психічних травм у людей із чоловічою соціалізацією стигматизувався й замовчувався, заважаючи їм звернутися по професійну допомогу.



Феміністична психотерапія висунула на передній план генезису травми у жінок системну дискримінацію. Зокрема, представниця феміністичної психології Міріам Грінспен підкреслювала негативний вплив інтерналізованого гніву, оберненого на себе[10]. Патріархальна культура закріпила право на вираження агресії за чоловіками і табуювала жіночу агресію, яка, звісно, нікуди не зникла, а через описану вище ідентифікацію з агресором перетворилася на автоагресію. Цитуючи роман Джозефа Геллера «Щось трапилося», «дівчата, яким не виповнилося 25, згодливі та милі. Після 25 років дівчата ще більш згодливі, але сумні, а це вже не так мило»[11].

У ситуації панівного патерналізму, який відводить жінкам роль дитини, а чоловік — це дорослий, табу на агресію унеможливлює автономію. Адже щоб відділитися від батьків, побачити себе окремою особистістю, яка без них виживе, на них треба розізлитися. До речі, вимушена й небажана економічна залежність від чоловіків відтворює ситуацію фактичного неповноліття жінки, як це було за часів, коли контакт із зовнішнім світом жінкам забезпечував опікун (батько або чоловік). Психоаналітикиня Еліс Міллер пише: «психодинамічні стратегії націлено на зростання розуміння клієнтками контекстуальних чинників і досвідів, які є причиною пригніченої фрустрації й агресії». Ці стратегії актуальні, зокрема, для терапії травм[12].

Важливо зазначити, що вміння усвідомлювати й виражати агресію без почуття провини важливе в роботі з будь-якою травмою, зокрема спричиненою катастрофою або смертю близької людини. Адже у нас забрали щось дуже цінне, похитнули нашу безпеку і віру в те, що на нас чекає щось хороше. Коли кажуть, що фемінізм робить жінок агресивними, варто завважити у відповідь, що він урівнює їх із чоловіками в праві на здорове вираження емоцій.

Середовище, яке зцілює
Руйнуючи ілюзію безпеки, травма пробуджує базові тривоги — страх смерти, страх утрати, страх того, що все може зруйнуватися будь-якої миті. Саме відчуття того, що світ людей, які пережили травму, відрізняється від інших світів і принципово неспівмірний із ними, призводить до ізоляції, відчуження й самотности. Психотерапевтична робота — це одночасно віра в те, що можна бути зрозумілими і почутими, а також спосіб ідентифікуватися з тими, хто може пережити травму й одужати. Тоді набагато легше доторкнутися до переживань, які здавалися вбивчими, або принаймні прочинити двері й зазирнути в їхню кімнату. Якщо говорити про жіночі психічні травми, схожу з психотерапією роль відіграє підтримувальне середовище, досвід інших жінок та можливість порівняти себе з ними.



В есе «Фемінізм замість психотерапії: історія однієї жінки»[13] Луїза Рассел виступила з критикою традиційної психотерапії, коли чоловік-психотерапевт не зважає на досвід жіночої соціалізації й зовнішні чинники. У результаті такого підходу її мачуха продовжує бути жертвою аб’юзу й шукає причини поведінки чоловіка в собі. Рассел на противагу наводить приклад жіночої групи підтримки: «Коли жінки збираються разом, ми можемо ставати сильнішими й боротися за зміни, які впливають на наше життя. Ми пропонуємо іншу емоційну підтримку. Ми доглядаємо дітей одна одної і підвозимо одна одну на машині. Ми об’єднуємось для участи в акціях протесту і пікетах та для впливу на ЗМІ, відмовляємося від того, щоб чоловіки визначали, якими ми повинні бути, ми створюємо власні ідеї... Якщо психотерапія не допомагає, корисно усвідомити, що досвід насилля не унікальний, це досвід, який мають майже всі жінки».

Сестринська підтримка, приклади жінок, які пережили те саме, але встояли і змогли подивитися своїм страхам у вічі, відчуття причетности до їхньої групи та ототожнення з нею створюють підґрунтя для появи нових внутрішніх об’єктів і завершення внутрішньої війни з привидами подій, які завдали болю.

Чому важливо говорити?
Що роблять психотерапевти і психотерапевтки в психодинамічному підході, працюючи з травмою? Як писав Фройд, для проживання травми «психічний процес, який розвивався від початку, потрібно відтворити якомога яскравіше, довести до status nascendi (стану народження), а потім проговорити»[14]. У терапевтичних стосунках людину підтримують, травмі дають бути промовленою, а далі здійснюють інтервенції, які дозволяють конфронтувати клієнта або клієнтку, тобто показують, що травматична ситуація, яку вони пережили чи переживають, не є нормою. По суті, написане в межах феміністичного флешмобу #яНеБоюсьСказати робить те саме. «Образа, на яку вдалося відповісти хоча б словами, згадується інакше, ніж те, що довелося стерпіти»[15], — зазначив Фройд. Навіть якщо відповідь на образу промовлено не буквально до об’єкта, який її завдав, вона переносить травму з німого приватного в публічний простір.

Пропрацювання травми через публічну вербалізацію і спроба самим почути її голос — болісний процес. Однак він, як пише психоаналітикиня Еліна Трішкіна, «дає жінці можливість перетворитися з об’єкта зловживання на суб’єкт впливу»[16]. А це повертає відчуття контролю над своїм життям, який, на відміну від ілюзії контролю, створеної під дією психічних захистів і неусвідомленої травми, веде до застосування гнучкіших психічних захистів та відкритішої взаємодії зі світом.



Схожі процеси відбуваються в суспільстві в розрізі колективної травми. Коли історичні події, які вплинули на мільйони людей, або сучасні структури системної дискримінації виносяться на суспільне обговорення, вони з витіснених у колективне несвідоме через реконструкцію травми перетворюються на усвідомлені. Це означає, що якоюсь мірою вони перестають тяжіти як над цілими расами, націями, статями і сексуальностями, так і над окремо взятою людиною безпосередньо.

Фемінізм займається таким публічним проговоренням уже понад 150 років. Саме завдяки цьому в багатьох країнах доступними для критичного аналізу стали явища, які раніше вважалися нормою, — гендерно-зумовлене і репродуктивне насилля, розрив у розмірі оплати праці, очікування, пов’язані з материнством, наслідки об’єктивації й сексуальна експлуатація. Зміни об’єктивної реальности відбуваються особливо повільно там, де системну дискримінацію жінок вписано в культурний код і присутність жіночих голосів у публічному просторі мінімальна. Важко повірити, але донедавна в Марокко ґвалтівникові можна було одружитися з неповнолітньою дівчиною, щоб не прийняти кару за зґвалтування. Та навіть у цій країні жінки почали виходити на вулиці і вголос заявляти про неможливість шлюбів із ґвалтівниками, протестувати проти заборони абортів і позашлюбних зв’язків. На жаль, зменшення стигми й дискримінації щодо жінок у світі не зможе одночасно стерти їхні негативні наслідки з психічної реальности. Доказ тому — внутрішня мізогінія і комплекс меншовартости, який відтворює травматичний досвід жіночої соціалізації з покоління в покоління. До того ж, на відміну від таких травм поколінь, як-от Голокост, травматичні чинники, пов’язані з переживанням жіночої соціалізації, далі циркулюють у соціумі. Переосмислювати їхній вплив і боротися проти них доводиться одночасно.

Одне із завдань психотерапії — допомогти людям стати авторами й авторками свого життя, а тому залишатися осторонь зловживань держави владою, політичних і суспільних процесів, які завдають людям масові психічні травми, спеціалісти і спеціалістки допомогових професій просто не можуть. І наша солідарність з активістськими рухами — важливий крок до гуманнішого і справедливішого суспільства.



Джерела ілюстрацій:

NPR.org

Slideshare.net

blog.cognifit.com

New Ideal

Middle East Eye

The Mighty

IdeasTed.com

 
[1] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[2] «Конечный и бесконечный анализ» Зигмунда Фрейда / Пер. Владимир Старовойтов, Андрей Боковиков. — М.: Канон-плюс, 2016. — 256 с.

[3] Там само.

[4] Мак-Вильямс, Нэнси. Психоаналитическая диагностика. Понимание структуры личности в клиническом процессе. — М.: Класс, 2016. — 880 c.

[5] Калшед, Дональд. Внутренний мир травмы. Архетипические защиты личностного духа. — М.: Академический проект, 2001. — 340 с.

[6] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[7] Абрахам Карл, Гловер Эдвард, Ференци Шандор. Классические психоаналитические труды. — М.: Когито-центр, 2008. — 223 с.

[8] https://www.who.int/mental_health/media/en/242.pdf

[9] Хайдеггер, Мартин. Бытие и время. — СПб.: Наука, 2002. — 451 с.

[10] Draganović, Selvira. Approaches to Feminist Therapy: A Case Study Illustration // Epiphany. Journal of Transdisciplinary Studies. — 2011. — № 1: https://tinyurl.com/y2gcoeyb

[11] Хеллер, Джозеф. Что-то случилось. — М.: Прогресс, 1974.

[12] Ivey Allen E., D’Andrea Michael, Bradford Ivey Mary, Simek-Morgan Lynn. Theories of Counseling And Psychotherapy: a Multicultural Perspective. — 6th edition. — 2007: https://tinyurl.com/yyvzhlae

[13] Рассел, Луиза. Феминизм вместо психотерапии. История одной женщины // https://sadcrixivan.livejournal.com/62282.html?utm_source=embed_post

[14] Фрейд, Зигмунд. Собр. соч.: В 26 т. — СПб.: Восточно-Европ. ин-т психоанализа, 2005. — Т. 1: Исследование истерии / Пер. и примеч. С. Панков; послесл. и примеч. В. Мазин. — 563 с.

[15] Там само.

[16] Уэллдон, Эстела. Мать. Мадонна. Блудница. Идеализация и обесценивание материнства / Предсл. к рус. изд. Элины Тришкиной. — М.: Перо, 2016. — 206 с.

У травні 2020 року я в складі групи дослідниць долучилася до проєкту «Хто (по)турбується: інфраструктура догляду за дітьми дошкільного віку в контексті гендерної нерівности»^[1], у рамках якого було проведено онлайн-опитування матерів дітей дошкільного віку і працівниць дитсадків та серію інтерв’ю з ними.

Традиційно у жінок і чоловіків в Україні дуже різні досвіди батьківства, особливо коли йдеться про догляд за маленькими дітьми. Відтак практики взаємодії жінок і чоловіків з дитсадками можуть бути настільки різними, що це вимагало б скорегувати дизайн дослідження. Зважаючи на гендерно-чутливу тему й контекст, ми з теоретичних і практичних міркувань вирішили обмежити дослідження опитуванням жінок-матерів і… наразилися на звинувачення в сексизмі, мовляв, чому ми не опитуємо чоловіків.

Цей та інші подібні досвіди спонукали мене шукати теоретичне обґрунтування для феміністських досліджень і практичних викликів проведення таких досліджень, зокрема в соціології. Бути соціологинею-феміністкою на практиці означає не тільки досліджувати досвіди жінок чи проблеми гендерної нерівности, а й сповідувати певні принципи дослідження, які часом підважують класичні підходи до побудови наукового знання.

Феміністський підхід до дослідження: трохи теорії

Феміністський підхід у соціальних науках критикує «класичний» підхід у наукових дослідженнях. Останній постулює принципи об’єктивности, раціональности, ціннісної нейтральности й універсальности наукового знання, тобто те, з чим зазвичай асоціюють науку. Що з цим може бути не так?

На противагу «класичному», феміністський підхід ґрунтується на визнанні контекстуальности знання, залежности виробництва знання від позиції дослідника / дослідниці та від відносин влади, вбудованости ідеології в науку. Наголошується також на важливости взаємодії дослідниць і дослідників з людьми, досвіди яких вони вивчають. Підвалини цього підходу заклали Сандра Гардінґ, Енн Оклі, Донна Гаравей, Патрісія Гілл Коллінз, Герда Лернер, Керолін Елліс, Дороті Сміт та інші^[2]. Засадничі принципи феміністських соціальних досліджень такі.

По-перше, дослідницькі питання стосуються досвідів жінок та гендерної нерівности в суспільстві.

По-друге, ці дослідження мають ідеологічну й політичну мету — допомогти пригнобленим усвідомити свою позицію в суспільстві і виробити стратегію звільнення або їх уповноваження (empowerment). Соціальні дослідження вважаються механізмом емансипації і здобуття сили жінками та іншими групами, досвід яких становить соціальне виключення.

По-третє, методи збору інформації орієнтуються на етику турботи, що передбачає емоційну роботу, формування довірчих відносин, скорочення дистанції, діалог з інформант(к)ами. Йдеться також про принципи так званого партисипативного дослідження, яке передбачає взаємодію дослідни(ків)ць з людьми, чий досвід вони вивчають^[3].

По-четверте, стверджується, що науковців неможливо відділити від дослідження. Тому має значення рефлексивність щодо дослідницької ситуації, а вона передбачає дискусію про вплив позиції й особистости дослідника чи дослідниці на процес дослідження та його результати. Вони повинні усвідомлювати свою позицію, свою можливу упередженість, зумовлену культурними, політичними і соціальними обставинами^[4].

Феміністські дослідження на практиці

Окреслю виклики й можливості феміністського підходу на прикладі власних досліджень.

Досвіди жінок і гендерні питання — у фокусі

Феміністські дослідниці стверджують, що особливі жіночі досвіди й практики не потрапляють у сферу наукового знання, яке зазвичай андроцентричне (зосереджене на досвіді чоловіків) і раціоналізоване. Ці досвіди й практики стосуються, наприклад, емоцій, тілесности й сексуальности, дітонародження, етики турботи та піклувальної праці.

Конвенційні (узвичаєні) практики академічних соціологічних досліджень в Україні доволі нечутливі до жіночого досвіду. Це, зокрема, наслідок ідеї про домінування публічного на приватним. «Серйозними» вважаються теми з історії, теорії й методології соціології, економіки, політики. Натомість питання «приватного» — сім’ї, гендерних відносин, материнства і дитинства — досі сприймаються як другорядні, не варті наукової уваги. Тож свій проєкт, присвячений соціології материнства, я задумала саме як спробу розхитати конвенційне уявлення про те, що тема материнства не може бути предметом докторської дисертації (подейкували, що кулуарно про мою тему так і говорили).

Визнання важливости досвідів жінок-дослідниць

Багато моїх дослідницьких проєктів так чи так пов’язано з моїм особистим досвідом як жінки, який сформував у мене чутливість до тем гендерної нерівности й дискримінації. Звичайно, власний досвід не обов’язково є запорукою успішного дослідження. Утім, так склалося, що досвід материнства став основою мого докторського проєкту «Материнство як соціальна практика: структурно-діяльнісна концепція» та монографії «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології». Саме з цього досвіду виросло бажання його концептуалізувати, і саме він допоміг визначити проблеми, «больові точки» материнського повсякдення та спілкуватися з моїми інформантками.

У практиці наукових досліджень і дисертацій в Україні не заведено писати про власний досвід, навіть якщо він тісно пов’язаний із темою проєкту. Натомість феміністські дослідниці використовують такий метод дослідження, як автоетнографія — описують своє життя, концептуалізують свій досвід, порівнюють його з іншими^[5].

Гендерна тематика часом вимагає особливих підходів до дизайну й вибірки дослідження.

Будь-яке дослідження вимагає ресурсів, передусім часу й грошей. У соціології традиційно кількісні методи (ті, які оперують кількісними даними) і репрезентативні вибірки вважаються надійнішими. Справді, іноді саме кількісні й репрезентативні дослідження критично важливі, наприклад для вивчення громадської думки про актуальні питання, для пронозу результатів виборів тощо. Ці дослідження вимагають чималих ресурсів, які недоступні для багатьох, якщо не для переважної більшости українських дослідниць і дослідників, а також академічних інституцій, які переживають не кращі часи. Наприклад, останнє комплексне загальноукраїнське дослідження, присвячене становищу сім’ї в Україні, Інститут демографії і соціальних досліджень провів 2009 року! Очевидно, перепису населення як цінного джерела інформації ми теж не дочекаємося в найближчі роки.

На вивчення електоральних настроїв населення, особливо напередодні виборів, куди більше охочих виділити гроші, ніж на опитування виховательок дитсадків, матерів, сільських жінок, людей з інвалідністю та інших груп, які рідко потрапляють у фокус уваги академічних досліджень. Чи не єдине джерело підтримки таких проєктів — міжнародні структури й фонди. За останні роки реалізовано низку таких досліджень — маскулінности, гендерно обумовленого насильства, впливу COVID–19 на потреби жінок, становища жінок-військовослужбовиць і ветеранок, працівниць фабрик, котрі шиють одяг для західних брендів (підтримували ООН Жінки, ПРООН, Фонд ООН у галузі народонаселення, Український жіночий фонд, Фонд Рози Люксембург).

Вимоги фізично дистанціюватися через пандемію COVID–19 і карантинні заходи підштовхнули активно використовувати онлайн-методики опитувань. У них, звичайно, свої обмеження і вони програють класичним методам збору інформації (передусім через відсутність репрезентативности). А проте іноді онлайн-методика — чи не одинока можливість зібрати інформацію на чутливі темі (наприклад, розпитати дівчат і жінок про досвід сексуальних домагань і насильства), отримати доступ до певної категорії респондентів або досягти максимально можливого рівня відвертости.

Часом намагання виконати суворі вимоги до репрезентативности вибірки перетворює дослідження на гендерно сліпе. У 2017 році ми з доброю подругою затіяли невелике онлайн-опитування в Полтаві про стан дитячих майданчиків. Ми не обмежували стать наших респондентів і запрошували до участи в опитуванні батьків дітей віком до 12 років. Одначе так сталося, що серед опитних 84 % були жінки.

Якби ми керувалися «священною коровою» репрезентативности соціологічних опитувань і опитали б матерів та батьків відповідно до їх пропорційної частки в населенні, формально наші дані були б коректнішими з погляду вимог до вибірок опитування. Та чи дозволили б тоді наші дані з’ясувати реальний стан справ із майданчиками, зважаючи, що піклування про маленьких дітей (і прогулянки з ними) в сучасній Україні — це переважно відповідальність жінок? Чоловіки могли б оцінити стан дитмайданчиків у місті, але чи була би їхня думка достатньо «компетентною»? Інакше кажучи, якби вони сказали, що їх влаштовує стан дитмайданчиків у місті, то це тому, що майданчики справді хороші чи просто чоловіки рідше гуляють з дітьми на цих майданчиках?

Отже, суворе дотримання правил і дослідницька негнучкість можуть нашкодити. Іноді краще керуватися дослідницькою інтуїцією, щоб досягти результату. Проте в кожному разі варто чесно описувати всі особливості дослідження та обмеження інтерпретації його результатів. Адже спокуса назвати дослідження репрезентативним навіть тоді, коли воно таким не є, шкодить репутації соціології.

Схожий досвід я мала ще в кількох проєктах. У межах згаданого дослідження «Хто (по)турбується» з використанням онлайн-анкети ми опитали працівниць державних дитсадків. Якби ми йшли класичним шляхом, нам довелося б шукати доступу до наших респонденток через офіційні канали — департаменти освіти й адміністрації дитсадків. У такому разі ми навряд чи отримали б чесні відповіді на питання анкети про умови праці наших респонденток. Той самий виклик стосується доступу до матерів дітей дошкільного віку. Єдина можливість сконтактувати з ними — звернутися, знову-таки, до адміністрацій дитсадків (а для цього потрібні офіційні дозволи, що може надзвичайно ускладнити дослідження). З теоретичного погляду, ми керувалися феміністським підходом у проведенні нашого дослідження, адже у фокусі нашої уваги — досвіди жінок і тема гендерної нерівности.

Не врахувати різні структурні умови досвіду матерів і татів у догляді за маленькими дітьми та взаємодії з дитсадками в дизайні дослідження означало б зробити наш проєкт непослідовним і гендерно сліпим на етапі збору інформації та її аналізу. Фокус нашого дослідження — не просто оцінка роботи дитсадків, а й перспектива гендерної нерівности, адже дитсадки вважаються чи не найважливішою умовою економічної активности жінок і гендерної рівности. Однак я ніде й ніколи не бачила зв’язку дитсадків з економічною активністю і можливостями на ринку праці чоловіків-батьків (можу натомість припустити, що брак дитсадків і випадання з ринку праці партнерки стимулює економічну активність чоловіків, які мусять працювати «за двох»).

Отож такі структурні умови і різний досвід жінок і чоловіків можуть потребувати на етапі проведення опитування додаткових питань-фільтрів, щоб виокремити нечисельну групу чоловіків, залучених до щоденного (саме щоденного, а не у форматі «вихідного дня») догляду за дітьми ясельного і дошкільного віку. Скажімо, в анкеті у нас було питання «Через який час після народження дитини (або наймолодшої з них) ви приступили або повернулися до роботи в режимі повної або часткової зайнятости?». Частка жінок, які не припиняли працювати після народження дитини, в нашому опитуванні склала 5 % (серед матерів загалом вона може бути меншою, бо ми опитували переважно користувачок фейсбуку). Скільки чоловіків переривають свою кар’єру через народження дитини і скільки їх потрапило б у нашу вибірку? Скільки з них мають досвід щоденного піклування про дітей дошкільного віку та комунікації з дитсадками?

Такі міркування привели до висновку, що з практичного погляду було простіше опитувати матерів, ніж опитувати всіх батьків, а потім вилучати з вибірки ту несуттєву частку татів, які, по-перше, зацікавилися б темою опитування і заповнили б анкету, по-друге, тих із них, які добре знають ситуацію з дитсадками (харчування, стан дитмайданчиків, ставлення виховательок до дітей, забезпеченість іграшками тощо).

Загалом, коли фокус на жінках критикують з позиції «чому ви не говорите про проблеми чоловіків» – посилання на Малес, це, на мою думку, не вияв турботи про чоловіків, а радше нехтування проблемами жінок та небажання про ці проблеми говорити.

Досвід жінок часом вимагає особливої конструкції питань і техніки проведення інтерв’ю.

Вивчаючи питання неоплачуваної доглядової праці, замало просто запитати «хто у вашій сім’ї готує їсти» чи «хто переважно займається вихованням дітей», тому що спектр доглядової праці насправді набагато ширший. Абстрактне «виховання дитини» не відбиває різноманітні повсякденні практики догляду за дітьми, як то приготування їжі, допомога з навчанням, прогулянки, емоційна підтримка, супровід на заняття в гуртках і секціях тощо.

У квітні 2020 року соціологічна група «Рейтинг» провела опитування «Емоції та поведінка на карантині українців». Одне з питань стосувалося видів діяльности, яким респонденти почали більше приділяти часу під час карантину. Серед них були такі, як перегляд фільмів, саморозвиток, спорт, хобі, спілкування з друзями, сон, їжа, слухання музики, секс, читання книжок та інші. Перелік занять за замовчуванням стосувався тих, хто не мусить щодня піклуватися про інших і має більше вільного часу; і лише дві позиції стосувалися доглядової праці — приготування їжі та прибирання. Тому відповіді не дозволили побачити те, що з’ясували інші, гендерно-чутливі опитування: внаслідок карантину зросло навантаження з хатньої і доглядової праці передусім на жінок^[6].

В інтерв’юванні феміністська техніка заохочує гнучкість і діалогічний характер спілкування, побудований на емпатії, довірі та емоційній залученості. Уперше основи такої техніки використала і описала британська соціологиня Енн Оуклі на основі опитування жінок — майбутніх матерів.

Існує дві техніки проведення інтерв’ю — жорстка і м’яка. При жорсткій техніці неможливо відступити від переліку питань, їх послідовности і формулювань, переважають питання з варіантами відповіді, спілкування відбувається у форматі «питання-відповідь». М’яка техніка передбачає більшу гнучкість та емпатію. Якось одна з моїх інформанток, відповідаючи на питання про свої материнські будні, спитала мене: «А як у вас?» У разі класичного жорсткого підходу до інтерв’ю я мала би повідомити, що не можу відповідати на її питання, але тоді я втратила б тонкий зв’язок з інформанткою і довіру, які виникли між нами. Тому я порушила правила і відповіла їй. Так при перебігу мого дослідження мені довелося бути не просто дослідницею, а й жінкою з досвідом материнства.

Дослідження повинно слугувати соціальним змінам та уповноваженню вразливих груп.

У широкому сенсі йдеться про зв’язок науки з практикою й активізмом. У рамках згаданого проєкту «Хто (по)турбується?» ми за тиждень опитали 5 тис. працівниць дитячих садочків! Це був цілком несподіваний результат, на який ми не сподівалися навіть у найсміливіших своїх мріях. Одна з причин — ми порушили болючу тему, бо працівниці дитсадків майже ніколи не потрапляють у фокус досліджень чи політичної повістки. Ми отримали чимало слів вдячности за те, що вивчаємо цю тему, та, сподіваюся, створили і надалі створюватимемо привід для суспільної дискусії й критичної рефлексії наших респонденток та інших стейкхолдерів щодо умов праці в державних дитсадках.

Зворотний зв’язок і турбота про тих, кого ми досліджуємо.

Стандартні процедури проведення соціологічних досліджень регламентують дотримання конфіденційности й захисту персональних даних. Однак ці стандартах нічого не кажуть про зворотний зв’язок із респодент(к)ами.

Під час докторського дослідження я запитувала своїх інформанток, чи хотіли б вони дізнатися про його результати, і завжди надсилала охочим посилання на медійні публікації та інтерв’ю за матеріалами проєкту (в університетах цього не вчать, але так мені підказала моя інтуїція, бо тоді я мало знала про феміністську соціологію).

У рамках проєкту «Хто (по)турбується» ми запропонували респонденткам формат «вільного рядка» — щоб вони могли висловити наболіле, якщо опитувальник не зачіпав якісь важливі для них теми. Ще ми запропонували залишити свої контакти тим, хто хотіли б дізнатися про перші результати опитування^[7], і не забували (!) пересилати їм цю інформацію.

Тим часом зворотний зв’язок, емпатія і діалог криють певні виклики й ризики. Дослідниці можуть відчувати відповідальність перед інформантками, котрі часом очікують, що дослідження змінить ситуацію, яка їх непокоїть (це, до слова, може також мотивувати їх брати участь в опитуванні). Іноді інтерв’ю з інформантками були дуже щирими, емоційно залученими, аж до того що дехто з нашої команди плакали, слухаючи записи. Іноді нам доводилося вирішувати етичні питання, скажімо, про (не)можливість допомогти одній з інформанток, яка перебувала в складних життєвих обставинах. У моєму особистому досвіді були випадки, коли респондентки з вразливих груп просили допомогти з пошуком роботи. З одного боку, це вияв довіри, з іншого — етично складне, емоційно навантажене питання балансування дослідниці між професійним і особистим.

10 порад як зробити соціальне дослідження як зробити соціальне дослідження гендерно чутливим

Як помітили уважні читачки й читачі, особливо з дослідницького середовища, багато принципів феміністського дослідження стосуються не лише фемінізму — насправді це частина гуманістичного й критичного повороту в науці. Ця перспектива ґрунтується на засадах чутливости до нерівности й дискримінації, визнання внеску науки в соціальні зміни й уповноваження вразливих груп, критичної рефлексії щодо процесів виробництва наукового знання і процедури дослідження.

Ви можете не позиціонувати себе як феміністську дослідницю чи дослідника, але окремі принципи феміністського підходу можуть бути корисними для будь-яких соціальних досліджень. Щоб зробити дослідницький проєкт більш гендерно-чутливим і антропоцентричним, можна скористатися ось цими простими порадами.

1. Вживайте фемінітиви в тексті опитувальника (наприклад, «шановні учасники й учасниці дослідження»).
2. Пам’ятайте, що опитувальник конструює уявлення про проблеми. Тому намагайтеся уникати відтворення гендерних стереотипів у формулюванні питань. Часом це важко, особливо коли вивчаються власне гендерні стереотипи (бо як їх вивчити, якщо не назвати?). Проте іноді такі формулювання надто непрофесійні, як-от нещодавнє опитування компанії Gradus із питанням «Чи винна жертва інциденту в поїзді Київ—Маріуполь, що залишила двері в купе незамкненими?».
3. Подбайте про своїх респондентів і респонденток, зробіть їхню участь у дослідженні комфортною (щонайменше зробіть зручну й охайну анкету чи онлайн-опитувальник), подбайте про зворотний зв’язок із ними.
4. Комбінуйте кількісні і якісні (глибинні) методи дослідження, щоб отримати глибші результати.
5. Використовуйте м’яку техніку проведення інтерв’ю, яка нагадує звичайну розмову і передбачає гнучкість, діалог та емпатію.
6. Подумайте, як залучити представників і представниць групи, яку ви досліджуєте (особливо якщо це група з відмінним від вашого досвідом), до процесу дизайну дослідження, конструкції опитувальників. Це збагатить ваше дослідження.
7. Подумайте і сформулюйте, яка практична користь вашого дослідження, чи може воно покращити становище окремих груп людей. Якщо дозволяють ресурси, сплануйте адвокаційну кампанію, поширюйте результати своїх досліджень.
8. Будьте чутливими до досвідів жінок і чоловіків, особливо пов’язаних із дискримінацією, нерівністю, насильством; уважно слухайте. Дослідження можуть бути тісно пов’язані з особистістю дослідників, але намагайтеся уникати ситуацій, коли ваші особисті упередження впливають на інтерпретацію результатів. Скажімо, навряд чи варто братися за вивчення теми сексуальних домагань і сексуального насильства щодо жінок, якщо ви послідовний прихильник чи прихильниця віктимології.
9. Думайте, рефлексуйте над своїм дослідницьким досвідом, обговорюйте цей досвід із колегами.
10. Не забувайте дбати про себе, адже такі дослідження ресурсозатратні і можуть призвести до втоми та вигорання.

---

^[1] Проєкт реалізує Центр соціальних і трудових досліджень за підтримки Фонду Рози Люксембург. Група дослідниць: Оксана Дутчак, Ніна Потарська, Олена Стрельник, Олена Ткаліч.

^[2] В Україні цей підхід реалізується в галузі досліджень з жіночої історії (Оксана Кісь, Марта Гавришко, Олена Стяжкіна, Ірина Ігнатенко, Марина Вороніна, Катерина Кобченко та інші). Більше про феміністську епістемологію можна прочитати в книжці Тамари Марценюк «Чому не варто боятися фемінізму».

^[3] В Україні принципи партисипативного дослідження вивчає Тетяна Семигіна на прикладі соціальної роботи. Див.: Семигіна, Тетяна. Клієнти соціальної роботи як співдослідники // Міжгалузеві диспути: динаміка та розвиток сучасних наукових досліджень: Матеріали Міжнар. наук. конф. — Вінниця: МЦНД, 2020. — Т. 2. С. 33–35.

^[4] Див.: Здравомыслова Елена, Темкина Анна. Феминистские рефлексии о полевом исследовании // Laboratorium. — 2014. — № 6 (1).

^[5] Кровлі, Сара. Автоетнографія як феміністичне самоінтерв’ювання // Критика феміністична. — 2017: https://feminist.krytyka.com/ua/articles/avtoetnohrafiya-yak-feministychne-samointervyuvannya

^[6] Оперативна гендерна оцінка впливу COVID–19 на становище та потреби жінок // ООН Жінки в Україні. Червень 2020 року: https://www.auc.org.ua/sites/default/files/report_rga_covid-19_ukr_0.pdf

^[7]_ Про перші результати див.: https://texty.org.ua/fragments/101145/?fbclid=IwAR3ntrzIZ5w2wLCmWU9X6ShU1UfF0m-Qqn8cKNS5M5BG-EECBgQdJ2zOBIY, https://life.pravda.com.ua/society/2020/07/27/241754/

Атланта–1996. Я давно хотіла знову подивитися ті Олімпійські ігри, адже перший перегляд — коли мені було лише три роки — давно стерся з пам’яті. Аж тут під час карантину Olympic Channel вирішив потішити повними записами з тієї Олімпіади на ютубі, зокрема зі спортивної гімнастики, що в моєму всесвіті пріоритетів просто must watch. Не тільки через нашу Лілію Подкопаєву, а й через «чудову сімку» (Magnificent Seven), як називали американську жіночу збірну з гімнастики.

Знаючи наперед переможниць командного фіналу, я однаково отримувала величезний кайф від старих кадрів. Однак лише до останнього стрибка змагань. Тут я згадала, що буде далі і хто неминуче з’явиться в кадрі. Зараз Керрі Страґ пошкодить ногу, і до неї на допомогу прийде лікар збірної Ларрі Нассар. Лікар, який пізніше виявиться педофілом і який ґвалтував гімнасток уже тоді, у 1990-х.

Це була перша Олімпіада з чотирьох, на яких Нассар працював з командою. Його насильство залишалося безкарним ще двадцять років після Атланти і майже десять років до неї. У 2017–2018 роках його визнали винним у зберіганні дитячої порнографії (60 років в’язниці) та в десяти випадках сексуальних злочинів проти неповнолітніх (175 років за сім із них + від 40 до 125 років за інші три). «Десять» — це формулювання для офіційного вироку, насправді, за даними на початок 2020 року, за три десятиліття Нассар зґвалтував щонайменше 517 дівчат і жінок. Це лише ті спортсменки, які наважилися розповісти про свій досвід.

24 червня на Netflix вийшов документальний фільм про цю наймасштабнішу в історії спорту справу про домагання під назвою «Athlete A». Торік канал HBO випустив документальний фільм на цю тему — «At the Heart of Gold: Inside the USA Gymnastics Scandal».

Справа Нассара далеко не перша і не єдина, але вона стала переломною. Принаймні гучність і активність розмов про домагання в спорті різко виросли. Для кардинальних змін знадобиться ще багато часу, але те, що спортивна спільнота порушує мовчання, визнає проблему і безжально (не завжди, але до цього ще прийдемо) викошує ряди насильників/-иць, — це вже крок уперед.

За статистикою ChildHelp[1], від 40 до 50 % спортсменів/-ок стикаються з певною формою насильства, 2–8 % — із сексуальним. Згідно з дослідженнями Ради Європи в рамках проєкту Start to Talk[2], присвяченому захисту дітей від насильства в спорті, сексуальні домагання переживає кожна п’ята дитина. А за даними INSPQ[3], 98 % гарасменту дітей вчиняють їхні тренер(к)и, вчителі/-льки або інструктор(к)и.

Причини: атмосфера страху та бульбашки з маніпуляціями

Безумовно, причина № 1 — це насильник/-ця. Проте чому спорт — такий сприятливий майданчик для їх паразитування?

Насамперед тому, що слово «насильство» досі часто є синонімом до слова «спорт». Особливо якщо йдеться про так званий спорт високих досягнень — зі змаганнями й гонитвою за результатом і медалями. Коли атлет(к)и постійно перебувають в атмосфері емоційного й фізичного тиску, вони до нього звикають і можуть не ідентифікувати його як шкідливий. Крики, лайка, удари по різних частинах тіла — це «норма», від якої нині у світі намагаються відходити, але яку виправдовують як частину «дисциплінування» учнів і учениць на пострадянських теренах, де зазвичай працюють або тренери й тренерки, котрі починали шлях у СРСР, або ті, хто виросли в цій системі і не хочуть від неї відмовлятися. Третіх — прогресивних, які вболівають за зміни, — одиниці.

Сексуальному насильству часто передують психологічне й фізичне. Його можуть здійснювати не одні й ті самі люди, але атмосфера тривоги, страху і звикання до того, що неприємно й боляче буває майже щодня, — ідеальне підґрунтя, щоб додати до цього набору ще один вид гарасменту, а на шляху до олімпійської мрії — ще один пункт у графі «жертви на вівтар спорту», які (не) були того варті.

Наступні причини — закритість і непоінформованість. Більшу частину життєвого часу в період занять спортом атлет(к)и проводять у своїй спортивній бульбашці — серед людей, які розділяють ті самі досвіди, які живуть за тими самими правилами й переконаннями. У спортивної спільноти своя норма. І поки людина не виходить за межі цієї бульбашки і не починає обмінюватися досвідом із жителями й жительками інших бульбашок, вона може не підозрювати, що те, до чого вона звикла, хтось уважає токсичним.

Найвразливіші в цьому випадку діти, які можуть елементарно не знати, що є сексуальним насильством, просто тому що з ними ніхто про це раніше не говорив. Дитина, а тим паче дитина, яка займається спортом, змалечку призвичаюється до того, що її тіло їй не належить. До неї постійно торкаються — хоче вона цього чи ні. Від батьків і родичів до тренерів/-ок і лікарів/-ок. У випадку останніх це може супроводжуватися болем та іншими неприємними відчуттями, тому розрізнити, які з цих дотиків виправдані, а які неприйнятні, дитині складно. Лише тепер у суспільстві починають потроху усвідомлювати необхідність сексуальної освіти й поваги до особистих кордонів, зокрема дітей.

Ну, й одна з головних причин — повага і страх перед авторитетом. Піти проти тренера/-ки чи іншої керівної особи для багатьох немислимо. Працює типова установка «тренер — закон». Їхні дії не піддаються сумніву, на їхньому боці інші такі самі авторитети-колеги. Проте нерідко буває так, що спортсмен(к)и не мають справи з відверто агресивними коучами чи іншими спортивними особами, які вмикають режим абсолютного зла 24/7. Типова маніпулятивна тактика насильників/-иць — маскувати акти агресії за піклуванням, застосовувати так званий грумінг, який надзвичайно збиває з пантелику дітей і підлітків. Та сама людина може проявляти любов до своїх підопічних, усіляко їх задобрювати, жартувати з ними, цікавитися їхнім життям, робити компліменти, нишком частувати смаколиками, що їх забороняють інші тренер(к)и, бути привітними з батьками. Це викликає думки на зразок: «Гм, то, може, вони не такі вже й погані, а це я щось не так зрозуміла/-в». А довколишнім буде ще важче повірити, що така нібито приязна особа має потяг до насильства.

Усі ці причини ми чуємо майже в кожній новій історії про домагання в спорті. І про ці кейси, починаючи з Нассара, не завадить нагадати ще раз — Netflix не образиться.

«Скільки варта маленька дівчинка?»: переломна справа в гімнастиці

У спортивній медицині Ларрі Нассар пустив коріння ще на початку кар’єри — 1978 року. Зрештою він доробився до головного лікаря збірної США зі спортивної гімнастики, до команди якої приєднався 1986 року, був лікарем-остеопатом у Мічиганському державному університеті (MSU) та інших спортивних клубах і школах. Протягом 18 років (до 2014-го) ця людина була національним медичним координатором усієї федерації гімнастики США (USA Gymnastics, або USAG), до якої входить не лише спортивна гімнастика, а й художня, акробатична, стрибки на батуті та інші види гімнастики. Тобто доступ і вплив Нассара поширювався на всю медичну систему організації.

Зазвичай домагання відбувалися в його кабінеті або будинку (декому зі спортсменок він пропонував приватне «лікування»). Під час виїзних змагань, зокрема на Олімпійських іграх, він запрошував гімнасток до себе в номер. Упоравшись із необхідними медичними процедурами, Нассар переходив, за його власним означенням, до «особливих методів лікування»: встромляв пальці у вагіну й анус, торкався грудей, мастурбував, ховаючись у кутку, або робив це на очах у спортсменок. Часто він примудрявся ґвалтувати дівчат у присутності їхніх батьків, стаючи так, щоб ті не могли бачити, яких саме частин тіла він торкається.

Заяви про насильство з боку Нассара — усні й письмові — надходили до керівництва федерації гімнастики й окремих клубів десятиліттями, але дієвою виявилася лише та, яку 2015 року подала Сара Янтзі, тренерка гімнастки Меґі Ніколс. Жінка почула, як її учениця обговорювала з подругою методи «лікування» Нассара, і дізналася, що той активно надсилав Меґі повідомлення з компліментами про її зовнішність. Ця історія призвела до того, що Нассара нарешті звільнили з USA Gymnastics. «Мічиган» зробив це лише 2016 року, коли звинувачення на адресу Нассара набрали широкого розголосу.

«1997, 1998, 1999, 2000, 2004, 2011, 2013, 2014, 2015, 2016. Це ті роки, коли ми говорили про домагання Ларрі Нассара», — з цього переліку почала свою промову гімнастка, олімпійська чемпіонка Елі Рейзман, коли разом з іншими спортсменками, які пережили насильство Нассара, отримувала премію ESPYS «За відвагу» імені Артура Еша. Пізніше стало відомо, що заяви надходили ще до 1997-го. «Усі ці роки нам відповідали: “Ти помиляєшся. Ти не так зрозуміла. Він лікар. Це нормально. Не хвилюйся, в нас усе під контролем…” Напевне, найбільша трагедія цього кошмару в тому, що його можна було уникнути. Хижаків живить мовчання… Усе, що нам було потрібно, — це одна доросла людина, у якої вистачило б порядности стати між нами й Ларрі Нассаром», — сказала Рейзман.

Голос, який нарешті почули, належав Рейчел Денголландер — юристці і колишній гімнастці, яка у вересні 2016 року розповіла свою історію газеті «The Indianapolis Star». Разом із нею досвідом поділилася «атлетка А», якою згодом виявилася та сама Меґі Ніколс. Це журналістське розслідування лягло в основу фільму «Athlete A», що незабаром вийде на екрани.

Нассар почав ґвалтувати Денголландер, коли їй було 15: дівчина прийшла до нього через біль у спині. «Щоразу, як я лежала на тому столі й намагалася примиритися з тим, що відбувається, я була впевнена в трьох речах, — ділилася Денголландер уже під час судового слухання. — По-перше, було очевидно, що Ларрі робив це регулярно. По-друге, саме з цієї причини я була переконана: неможливо, щоб хоча б якісь жінки й дівчата не розповідали про це офіційним особам MSU та USAG. По-третє, я вважала, що якщо цим людям було відомо про те, що робить Ларрі, і вони його не зупинили, я не мала ставити під сумнів легітимність його лікування. Певно, проблема в мені, — думала я. Тож я продовжувала нерухомо лежати. Тоді я цього не знала, але я була права стосовно перших двох пунктів».

Рейчел нагадала, що 2016-го вона не просто розповіла пресі в графічних деталях, що з нею робив Нассар, а й подала заяву в поліцію зі стосом документів-доказів, медичними поясненнями, як насправді має відбуватися лікування тазового дна, яким прикривався Нассар, аналізом законів штату Мічиган, які було порушено, свідченнями інших жертв, списком експертів, готових свідчити, та особистими щоденниками, де Денголландер описувала, як насильство вплинуло на неї психологічно, — щоденники, які мав нагоду прочитати і сам Нассар як частину справи. Цікаво, чи керівні особи USA Gymnastics та MSU очікували подібної підготовки від дітей, щоб їм повірити?

Хоча навіть це не змусило керівництво Мічиганського університету поставитися до звинувачень серйозно, і там спершу підтримали колегу. А Брук Лемон, одна з лікарок, яка стала на бік Нассара і давала свідчення під час розслідувань, заявила, що ніякої пенетрації не було і що дівчині так лише здалося, бо «коли тобі 15, ти думаєш, що все, що в тебе між ногами, — це вагіна». Схожі аргументи чули й інші дівчата, які намагалися повідомити про насильство.

Через три місяці після виходу статті Нассара заарештували. ФБР знайшло в його будинку понад 37 тисяч порнографічних фото з дітьми та відео сексуальних актів, зокрема самого Нассара з неповнолітніми дівчатами.

Протягом наступного року ще більше спортсменок знайшли в собі сміливість розповісти про свій травматичний досвід із Нассаром і водночас указати на безвідповідальність керівництва федерації та Мічиганського університету, які весь цей час заплющували очі на насильство, що відбувалося в них перед носом.

До того ж Нассар не єдиний, кого покривала USAG. Організація роками ігнорувала скарги про домагання Вільяма Маккейба і ще півсотні тренерів. Декого з них не просто не притягнули до відповідальности — вони й далі працювали з дітьми. Маккейба заарештували 2016 року після того, як мати однієї з гімнасток звернулася напряму до ФБР.

Олімпійська чемпіонка Маккейла Мароні заявила, що USA Gymnastics заплатила їй $1,25 млн за нерозголошення інформації про домагання, яких вона зазнавала. А тривали вони вісім років. «Усе почалося, коли мені було 13 чи 14, — заявила Маккейла в письмовому зверненні до суду[4]. — Здавалося, коли і де тільки цей чоловік мав нагоду, він мене “лікував”. Це відбувалося в Лондоні, перед тим як ми з командою виграли олімпійське золото, це відбувалося перед тим, як я виграла там срібло. Найстрашніша ніч мого життя сталася, коли мені було 15. Цілий день і цілу ніч я летіла з командою в Токіо. Він дав мені таблетку снодійного для перельоту, і наступне, що я пам’ятаю, — я опинилася наодинці з ним у його номері і він мене “лікував”. Я думала, що помру тієї ночі… Люди повинні розуміти, що сексуальне насильство відбувається не лише в Голлівуді, в медіа чи в стінах Конгресу. Це відбувається скрізь. Схоже, де тільки є позиція влади, там є і потенціал для насильства. У мене була мрія потрапити на Олімпійські ігри, але речі, які мені довелося пережити, щоб цього добитися, були невиправданими й огидними».

Коли настали слухання у справі Нассара в січні й лютому 2018 року (раніше він уже отримав вирок за порнографію у федеральному суді), кількість охочих висловитися ще зросла. Замість запланованих 88 заяв у суді протягом дев’яти днів заслухали 204 заяви потерпілих. Частина надіслала письмові звернення, частина зголосилася прийти до зали суду. Спортсменки зізнавалися, що їх мотивував приклад тих, хто наважилися подивитися Нассару в очі в перші дні слухань. Замість однієї гімнастки виступала її мати: дочка наклала на себе руки після років депресії й психологічних травм. Батько двох атлеток просив у суду дозволу «дати йому п’ять хвилин у роздягальні з цим демоном» і намагався прорватися до Нассара, але його зупинила охорона.

Після одного з таких емоційних судових днів Нассар звернувся з проханням припинити вислуховувати заяви, бо йому «надто важко їх слухати», і звинуватив суддю, що вона «влаштовує цирк для медіа». Суддя Розмарі Аквіліна йому, звісно, відмовила.

Останньою в суді Інґема виступала Денголландер. Її риторичне питання до присяжних «Скільки варта маленька дівчинка?» підсумувало весь цей процес. «Коли Ларрі був сексуально збуджений, коли він отримував насолоду від наших страждань, його дії були лихими й неправильними, — вкотре наголосила Рейчел. — Я прошу вас ухвалити рішення, яке продемонструє, що те, що з нами сталося, має значення. Що ми варті всього — найбільшого захисту, який закон здатний нам дати».

Наслідки справи Нассара: зміни в законодавстві і перенавантаження системи

Покаранням самого Нассара справа не закінчилася. Судові позови посипалися на федерацію гімнастики й Олімпійський комітет США (USOC), на гімнастичний клуб «Twistars» і Мічиганський університет. Усе керівництво федерації на чолі з президентом Стівом Пенні пішло у відставку (щоправда, зі скреготом — під тиском Олімпійського комітету), так само очільниця «Мічигану» Лу Анна Саймон. Стіва Пенні пізніше затримали за підозрою в приховуванні доказів у справі Нассара, а Саймон — за надання поліції неправдивої інформації.

USAG усунула від роботи головного тренера олімпійської команди–2012, власника «Twistars» Джона Ґеддерта — близького друга Нассара, відомого агресивною поведінкою й жорсткими методами тренувань. За свідченнями однієї гімнастки, якось він став свідком «лікувань» колеги, але просто вийшов з кабінету, бовкнувши якийсь жарт.

У 2018-му зачинили «Ранчо Каролі» — головний центр підготовки збірної США, що його заснували й очолювали з 1981 року Бела й Марта Каролі. Вважається, що саме тут було створено найсприятливіші умови для насильницьких дій Ларрі Нассара. Батькам сюди доступ заборонявся, а гімнастки, за численними зізнаннями, жили в атмосфері залякування, булінгу, часто мусили тренуватися із серйозними травмами й доводили себе до харчових розладів через надміру суворі дієти. Очевидно, що про жодну довіру до старших не йшлося. Багато хто стверджує, що Каролі знали про дії Нассара, але спортивне подружжя ці звинувачення відкидає. Розслідування щодо їхньої причетности триває.

Найбільшим зрушенням унаслідок скандалу з Нассаром стало ухвалення у США закону «Про безпечний спорт» 2017 року[5], який зобов’язав спортивні організації одразу повідомляти про всі випадки насильства правоохоронним органам та сприяв створенню незалежного центру SafeSport. Організація нині займається винятково справами про насильство — емоційне, фізичне й сексуальне — в американському спорті та розробляє тренінги й навчальні матеріали на цю тему.

Проте дуже швидко стало зрозуміло, що бюджету на таку програму виділяють замало. Щомісяця до центру надходить у середньому 230 заяв про домагання, але щоб відреагувати на них усі, бракує ресурсів. У центрі працює 40 людей, 24 з них — суто над розглядом справ. На початок 2020-го у SafeSport велося 1200 активних розслідувань. На недофінансування скаржилася й перша очільниця SafeSport Шеллі Пфоль, яка торік покинула цю посаду. Тепер боротьбу продовжує її наступниця Джу Різ Колон.

SafeSport отримує $11,3 млн на рік, згідно з даними 2019-го, це вдвічі більше, ніж на початку його існування. Гроші йдуть переважно з кишені Олімпійського комітету США та від спортивних федерацій. Через такі джерела фінансування центр часто критикують і ставлять під сумнів його незалежність, адже мета організації — моніторинг і розслідування роботи тих самих федерацій, які їх годують. Єдині гроші, які надходять центру від держави, — це гранти на освітні програми.

За три роки роботи SafeSport наклала санкції на більш ніж 600 осіб, яких підозрювали в насильницьких діях. Щоправда, ці цифри не відбивають реальну кількість людей, притягнутих до відповідальности. В окремих випадках санкції, які наклав центр, навіть пожиттєві, довелося зняти через рішення суду. Зокрема, покарання скасували або суттєво зменшили для тренера з фігурного катання Річарда Калагана, братів-тхеквондистів Жана й Стівена Лопесів та важкоатлета Коліна Бернса.

Дальше розслідування щодо організацій, які допустили ситуацію з Нассаром, теж затягуються. У лютому 2020 року Олімпійський комітет США і федерація гімнастики запропонували виплатити всім постраждалим від насильства Нассара $215 млн і закрити їхні позови, не завершивши розгляд справ. Тобто звільнити від відповідальности і самі організації, і особисто Стіва Пенні та Каролі. Гімнастки, серед них Симона Байлз (сьогодні № 1 у цьому виді спорту) й Елі Рейзман, потрактували цей крок як бажання «зам’яти» проблему напередодні Олімпіади в Токіо, яка мала відбутися цього літа, але її перенесли через пандемію коронавірусу.

Згідно зі звітом 2019 року сенаторів Джеррі Морана й Річарда Блюменталя[6], у ФБР, USOC, USAG і MSU були всі докази, щоб зупинити насильство Нассара раніше — щонайменше за рік до того, як це сталося насправді. Автори звіту також запропонували законопроєкт про додатковий захист спортсменок/-ів від насильства, який уповноважив би Конгрес розформовувати Олімпійський і Паралімпійський комітети США та затвердити фінансування для SafeSport у розмірі $20 млн на рік[7].

Кампанію за його ухвалення нині активно веде триразова олімпійська чемпіонка з плавання, правозахисниця Ненсі Гоґсгед-Макар, яка сама пережила зґвалтування, коли їй було 19. Нині ексспортсменка очолює організацію Champion Women, що адвокатує за безпечний спорт, гендерну рівність і подолання дискримінації проти ЛГБТ+ спільноти. Гоґсгед-Макар підтримала створення SafeSport і співпрацює з Child USA, що бореться з насильством проти дітей.

Узагалі, згідно з базою SafeSport[8], на момент написання цієї статті тимчасово або назавжди відсторонено за різні види насильства 1235 спортивних осіб. Найбільше заборон у гімнастиці (227), плаванні (186) і хокеї (117). І якщо раптом перекіс у висвітленні випадків насильства з боку чоловіків вас дивує або викликає дискомфорт, зверніть увагу, що в гімнастиці, де їх найбільше, у цьому списку 219 чоловіків і 8 жінок. Це пояснюється й тим, що досі переважна більшість тренерського й керівного складу спортивних організацій — чоловіки. За підрахунками Міжнародного олімпійського комітету[9], на Олімпіаді–2016 у Ріо-де-Жанейро 89 % акредитованих тренерів/-ок були чоловіками.

Рішення SafeSport датуються з початку 1980-х і стосуються лише США. І треба розуміти, що тут не враховано професійні спортивні ліги, як-от НБА/ВНБА чи НФЛ, адже вони не входять до юрисдикції центру.

Інші справи: натхненні поваленням авторитетів

Приклад американських гімнасток і хвиля #MeToo, що припала якраз на пік розгляду справи Нассара, мотивували інших спортсменок і спортсменів теж розповісти про насильство, яке вони пережили.

Для білоруської чотириразової олімпійської чемпіонки 1970-х Ольги Корбут це стало стимулом знову заговорити про те, що тренер Ренальд Книш її ґвалтував. Уперше Корбут розповіла про це 1999 року, заявивши, що почувалася «секс-рабинею». Її підтримали гімнастки Галина Чесновська й Людмила Рябкова, яких цей тренер теж домагався. В інтерв’ю «Радіо Свобода»[10] вони згадували, що після тренувань Книш розвозив дівчат по домівках, а ту, котру залишав останньою, віз до лісу й ґвалтував. На тренуваннях нерідко сипав жартами із сексуальним підтекстом, показував порножурнали й секс-іграшки. Кажуть, всі про це знали і називали їх «гаремом Книша», але нічого, щоб це припинити, не робилося. Батькам дівчата не розповідали, бо «було соромно», а тренер уважався авторитетом: якщо хотіли їздити на змагання — мусили слухатися. Книш, який торік помер, називав усе це наклепом, але водночас заявляв, що для гімнасток природно бути «прихильницями» тренера і що кожна «хоче стати його коханкою або дружиною».

Про насильство розповіла й українська олімпійська чемпіонка — гімнастка Тетяна Гуцу, котра нині живе у США. За її словами, 1991 року, коли їй було 15, тоді 19-річний білорус Віталій Щербо зґвалтував її в готельному номері й наказав нікому не говорити. Тетяна стверджує, що намагалася поговорити з Віталієм про цей інцидент 2012 року, але вибачень не отримала. Щербо подав на Ґуцу в суд і звинуватив у наклепі. Серед аргументів на свій захист він навів і той, що «найвеличніший спортсмен в історії спорту» не міг бути «настільки ментально нестабільним і хворим на голову, щоб таке зробити». Конфлікт закінчився тим, що Ґуцу й Щербо досягли домовлености не давати коментарі одне про одного у ЗМІ.

За щонайменше 45 випадків сексуального насильства над неповнолітніми хлопчиками відбуває термін екстренер з американського футболу Джері Сандаскі. Ця історія сталася ще до Нассара і багато в чому схожа з ним. Жертвами Сандаскі були учасники програми «Друга миля» (The Second Mile) — доброчинної організації при Стейт-Коледжі Пенсильванії, яку він заснував для підтримки малозабезпечених підлітків, а, згідно з гаслом, ще щоб давати і «надію». Домагань з боку Сандаскі зазнав навіть його син. Як і у випадку з Нассаром, повідомлення про інциденти почали з’являтися задовго до повноцінного розслідування — з 1998 року, але керівництво університету це замовчувало. Згідно з пізнішими заявами, аб’юз відбувався ще в 1960-х. Ув’язнили ж Сандаскі лише 2012-го. Своєї провини він так і не визнав і намагався добитися повторного суду.

Низка обвинувачень у домаганнях охопила й американську збірну з плавання. Минулого тижня чергові позови на федерацію США подали ще шестеро спортсменок, які стверджують, що керівництво знало про насильство з боку колишніх тренерів і не зробило нічого, щоб їх спинити. Плавчині заявили, що пережили гарасмент з боку Мітча Айві й Еверетта Учіями, яких федерація вже усунула, але вони досі на волі, та Ендрю Кінга, котрий наразі сидить за ґратами за педофілію. Сюзет Моран заявила, що насилля з боку Айві почалося, ще коли їй було 12, а незадовго до відбору на Олімпіаду–1984 17-річна Сюзет завагітніла від тренера і той примусив її зробити аборт. Роки ґвалтувань призвели до депресії, панічних атак і зруйнували любов до плавання. Раніше пожиттєвий бан від USA Swimming отримав тренер Шон Гатчінсон, після того як його звинуватила в домаганнях чемпіонка світу Аріана Кукорс Сміт.

Хоча американські справи часто стають найгучнішими й новини про них розлітаються на весь світ, тільки там ця проблема, звичайно, не концентрується. Невдовзі після перших публічних заяв про домагання Нассара про сексуальне насильство над дітьми заговорили в британському футболі. Сценарій той самий: відбувалося це давно й довго, щонайменше з 1970-х років. Завдяки великому потоку охочих розповісти правду за півтора року виявили триста тренерів і скаутів, підозрюваних у домаганнях, у 340 футбольних клубах країни. Усього було ув’язнено 12 осіб. Майкл Карсон наклав на себе руки до початку суду.

Нові звинувачення отримав тренер Баррі Беннел, який працював у юнацьких клубах «Кру Александра» й «Манчестер Сіті» і раніше вже тричі відбував покарання за зґвалтування неповнолітніх у в’язницях США й Великої Британії. Колеги називали його стармейкером і були зачаровані його талантом знаходити потенційних зірок чоловічого футболу. Беннел тимчасом використовував мрії юнаків, обіцяючи, що «стосунки» з ним позитивно вплинуть на їхню дальшу кар’єру. Від його насилля постраждало понад сотню футболістів.

Продовжуючи тему футболу: ФІФА торік назавжди відсторонила президента федерації Афганістану Керамуддіна Керама від будь-якої футбольної діяльности. Усе через сексуальні домагання, фізичне насильство й погрози спортсменкам збірної. На додаток до й так не вельми позитивного ставлення суспільства до жінок, котрі грають у футбол. Багато спортсменок не наважувалися говорити про те, що коїлося, бо за сексуальні контакти поза шлюбом в Афганістані можна отримати й смертну кару. Крім того, Керам погрожував убити їхніх родичів і поширював чутки, нібито вони лесбійки, що для цієї країни теж украй небезпечно. Про насильство спортсменки повідомили «The Guardian»[11] анонімно, хвилюючись за безпеку своїх сімей. Вони також розповіли, що у Керама на спортивній базі є таємна кімната, куди він заманює спортсменок і яку можна відчинити тільки відбитками його пальців.

Полетіли голови й у фігурному катанні. Особливо це зачепило збірну Франції. Наприкінці минулого року з’явилися підозри, що призер чемпіонату світу Морґан Сіпре домагався неповнолітньої фігуристки, з якою він тренувався на одній ковзанці. Дівчина і її батьки заявляють, що француз надсилав їй фото свого пеніса (за словами журналістів «USA Today»[12], які бачили ці повідомлення, фото надійшли з верифікованого акаунту Сіпре в інстаграмі), а тренери Джон Циммерман і Сильвія Фонтана залякували дівчину, просили нічого не розповідати, адже Сіпре з партнеркою Ванессою Джеймс тоді саме готувалися до Олімпіади, та звинувачували її в тому, що сталося, бо вона «гарна дівчина, а в чоловіків є потреби». Мало того, батьки фігуристки стверджують, що інший тренер, Вінні Діспенца, змусив її і ще одну ученицю написати Морґану повідомлення з проханням надіслати інтимні фото в обмін на… піцу від самого Діспенци.

Скандальний президент Федерації фігурного катання Франції Дідьє Ґаяґе, який раніше фігурував у корупційних аферах, назвав учинок Сіпре «дурним» і незабаром покинув свою посаду через власну дурницю. Як стало відомо, Ґаяґе роками покривав сексуальне насильство з боку тренера Жиля Баєра. Серед жертв останнього були Елен Ґодар і призерка чемпіонату світу Сара Абітболь, яка написала про це в автобіографії. Обидві на момент аб’юзу були неповнолітніми.

Торік після хвилі заяв про численні випадки насильства, особливо в шорттреку, масштабне розслідування сексуальних домагань у спорті запустила Південна Корея. Дворазова олімпійська чемпіонка Сім Сок Хі і ще кілька шорттрекісток звинуватили Чо Чже Бома й інших тренерів у сексуальному й фізичному насильстві. Чо сів у в’язницю за побиття Сім на 18 місяців, але від звинувачень у зґвалтуванні відхрещується. «Якщо я критикуватиму свого тренера, мою кар’єру закінчено. Якщо я обвинувачу свого тренера в якихось злочинах, мене не візьмуть в університет або в професійну команду. Так це працює», — пояснила, чому вона довго це терпіла, анонімна спортсменка в інтерв’ю CNN[13]. У сексуальних домаганнях визнали винним олімпійського чемпіона з шорттреку Ліма Хе Джуна, а місяць тому затримали віцечемпіона Олімпіади з дзюдо Ван Гі Чхуна.

Початок сходження: як порушили мовчанку в Україні

А що в Україні? Довгий час уважалося, що про сексуальні домагання в нашому спорті анічичирк. Та величезним прогресом, хоч як цинічно це звучить, став нещодавній скандал у федерації скелелазіння. Не тому, що це щось позитивне, звичайно, а тому що про це нарешті почали говорити і публічно вказувати на проблеми та їхніх винуватців. Торік скелелаз Павло Векла заявив, що коли був неповнолітнім, його багато років домагався тренер Артур Печій. «У Німеччині дітям ще в школі кажуть, що таке педофілія. І якщо хоч найменший натяк — до батьків і заява в поліцію, — каже Павло, який нині живе в Німеччині. — У нас, на жаль, інакше. Це слово я знайшов лише багато років потому, коли вже вчився в університеті».

На початку 2020-го Веклу підтримали колеги по команді — семеро спортсменів і спортсменок, серед них лідери команди Даниїл Болдирєв і Євгенія Казбекова. Вони зібрали свідчення[14], у яких детально розповіли про досвід роботи з коучем, і добилися його повноцінного звільнення з федерації, у якій він залишався віцепрезидентом і далі тренував навіть після офіційного усунення від тренерської діяльности.

Учні й учениці Печія переживали моральне насильство, шантаж, заборону на особисте життя, вимагання грошей, некоректні тренувальні навантаження й ігнорування техніки безпеки, що призводили до травм. За словами Федора Самойлова, Печій робив хлопцям масаж, під час якого брав їх рукою за пеніс, бо «йому так було зручно» або «встромляв палець у задній прохід», а ще «по десять разів на день питав хлопчиків, коли й скільки вони мастурбували», давав поради, як це робити, розповідав, як він це робить сам. Раніше Самойлов висловлював підтримку тренеру, але змінив думку після переосмислення свого досвіду і вибачився перед Павлом Веклою.

Про поведінку Печія скелелази повідомляли тренерській раді й раніше — 2013 року, але їх, за словами Векли, «тільки висміяли». Сам Печій, очікувано, назвав усе брехнею й піаром та подав зустрічний позов.

---

Після всіх цих історій може скластися враження, ніби спорт — це всемогутнє зло й джерело неминучої небезпеки. Поки що до повного вирішення проблеми справді далеко: міцно усталену систему важко зламати за рік чи навіть за кілька років, хай яким потужним був би ефект спортивних «вайнштейнів». Ще й довіра до правоохоронних органів підкачала, і не всі верстви суспільства дозріли до обговорення та серйозного сприйняття цієї теми.

Проте важливо, що, хоч як повільно це відбувається, ми цю проблему починаємо не просто бачити, а й розуміти та реагувати на неї. Тому одинокий спосіб уберегти себе і своїх дітей, які займаються спортом, — це говорити. Говорити про свої досвіди, говорити про чужі досвіди. Долати дискомфорт і говорити з дітьми про тіло. Долати страх і сором і говорити про насильство, яке ми пережили або свідками якого стали. Підтримувати якнайширше впровадження сексуальної освіти в суспільстві.

У нас ще немає свого аналогу SafeSport, та незалежно від сфери, у якій відбулося насильство, ви можете звернутися до поліції або до громадських організацій, які на цьому спеціалізуються, як-от «Ла Страда Україна».

— Розкажіть, як вам вдається стільки працювати і підтримувати таку гарну форму?

Ніколи не подумала б, що поставлю таке запитання під час інтерв’ю. Той випадок, коли цікавість бере гору над сором’язливістю. Навпроти мене — Роман Вінтонів, який грає Майкла Щура у відомому youtube-проєкті «Телебачення Торонто». Він амбасадор руху HeForShe. Це кампанія ООН, яка залучає чоловіків до боротьби з гендерною нерівністю, на що красномовно натякає назва «Він для неї». Вінтонів став тим «he», який публічно декларує свою солідарність із «she». А я знімаю про це сюжет для новин.

Як я докотилася до такого запитання? Прокрутимо час на годину назад.

Я сиділа в кав’ярні з Лесею. Це моя подруга, яка не вірить у чоловічий фемінізм. Ми перебирали можливі сценарії інтерв’ю, плавно звертаючи розмову на суперечку, чи може чоловік бути феміністом.

— Чоловік-фемініст — це як російський ліберал, — каже Леся. — Теоретично існує, а на практиці однаково прокльовується якийсь сексизм (або імперіалізм).

Леся розповідає історії про те, як одного разу чоловік, котрий назвався феміністом, лайкнув сексистський пост у фейсбуку. Або розказав анекдот про блондинку. Або перестав бути феміністом після завершення грантового проєкту. Леся не вірить у чоловічий фемінізм, тож Майклові Щуру пощастило, що інтерв’ю в нього братиме не вона.

Леся каже:

— Жінкам легше бути феміністками, бо вони виборюють права, щоб покращити своє життя. А для чоловіків фемінізм — це, навпаки, ділитися привілеями. Відчуваєш різницю? — питає вона.

— Відчуваю, що ти налаштовуєш мене проти спікера, — нарікаю я.

Я знаю типову риторику, яку озвучуватиме чоловік, котрий називає себе феміністом. Це стандартні тези про справедливість і рівні права. Можливо, згадають ще про коханих, мам, доньок, за яких уболівають. Однак мені з голови не йде Лесина ідея про привілеї. Що як вони викривляють оптику чоловіків і роблять їхній фемінізм інакшим, ніж наш?

Ми з Лесею не гендерні експертки чи соціологині, у нас немає правильних відповідей. Є лише роздуми, які не полегшують мені підготовку до зйомки новинного сюжету, де має бути інтерв’ю з чоловіком-феміністом. Чи чоловіком-«феміністом»?

Раптом у нас із Лесею народжується ідея.

За пів години до інтерв’ю я спостерігаю за бекстейджем зйомок програми «Телебачення Торонто». Там харизматичний і розкутий Майкл Щур верещить, жартує і кривляється на камеру. Щойно ми починаємо інтерв’ю, у ньому відбувається різка зміна. Переді мною вже інша людина — Роман Вінтонів. І я, переступаючи через сором’язливість, ставлю те саме перше запитання.

— Розкажіть, як вам вдається стільки працювати і підтримувати таку гарну форму?

— Я не погоджуюся з тим, що в мене гарна форма, — відповідає мій співрозмовник. У його очах неприхований подив. Мабуть, не чекав, що розмова буде про його зовнішність. Діалог поступово стає дедалі абсурднішим.

— У вас така публічна робота, дружина дозволяє, відпускає на ефіри?

У моєму арсеналі ще десяток типових питань, які зазвичай чують фахівчині і професіоналки під час інтерв’ю. Це називається «дзеркало сексизму» — коли звичний досвід жінок ретранслюють на чоловіків. Так легше продемонструвати безглуздість усталених норм.

Нам обом некомфортно. Вінтонів не розуміє, що відбувається. Експеримент триває.

— У вас є донька, як вдається поєднувати батьківство і роботу?

Він терпляче і стримано відповідає на мої питання. Морщить лоба, переминається з ноги на ногу, але не здогадується, про що мені йдеться. Його відповіді коротшають, а в голосі з’являється дедалі більше недовіри. Якоїсь миті після чергового ідіотського питання про вибір одягу і догляд за собою я не стримуюсь і починаю сміятись.

— Це типові запитання, які ставлять жінкам під час інтерв’ю незалежно від їхньої професії.

Роман полегшено зітхає:

— Дякую, що ви це зі мною зробили.

Тепер нам простіше говорити про чоловічий фемінізм, розуміння проблеми нерівности, про чутливість до дискримінації. Чи відчувають чоловіки, про що йдеться жінкам, в умовах патріархату? Чи розуміють, за що і з чим жінки борються, як почуваються? Зрештою, наш діалог переконає мене — чоловічий фемінізм існує. Роман каже:

— Я переважно говоритиму одне й те саме: шановні жінки, я максимально відкритий. Скажіть мені, як? Ось вам історія. Ось, як я вчинив. Це було правильно чи неправильно?

Фемінізм — це не догма, яку дано осягнути лише обраним. Фемінізм — це не іспит, на якому тебе можуть завалити суворі експертки. Не існує еталонного фемінізму, як і еталонних феміністів. Існує вибір дослухатися і поважати. І я вірю в те, що існують і чоловіки, який цей вибір роблять і дотримуються його.

____________________________________

Те саме інтерв’ю з Вінтонівим:

Чоловіки дотепніші, ніж жінки. Звістка, яка розбила мої мрії стати успішною комедіанткою (а може, й президенткою, зважаючи на тренди). Словом, у мене є вагіна і вона, на думку аналітиків БіБіСі, пожирає мої вдалі жарти. Зараз поясню.

У підліткові роки я була фанаткою гумористичної вікторини QI на БіБіСі. Я знала напам’ять усі випуски, тримала в рамці на журнальному столику фото її ведучого Стівена Фрая (колишній зо два роки думав, що це мій батько). Працювала я на телеканалі «Чернівці» і БіБіСі вважала вінцем телевізійної еволюції, а програму QI — прямим доказом, що бог існує і має офігенне почуття гумору (але не вагіну, якщо вірити аналітикам).

Що більше випусків вікторини я дивилася, то чіткіше впадало у вічі, що туди рідко запрошують жінок, надто в перших сезонах. Із чотирьох гостей троє, а то й усі четверо зазвичай були чоловіками. Потім я побачила коментар самого сера Стівена Фрая, який пояснив, що це свідоме рішення менеджменту вікторини. Знаєте, чому? Бо жінки, за їхніми дослідженнями, жартують не так смішно, як чоловіки.

Минуло кілька днів, і я натрапила на інтерв’ю однієї британської письменниці. Вона казала, що видавці просили її писати ім’я на книжці ініціалами, щоб читачі не розуміли, що авторка — жінка. Так, мовляв, вони продадуть більше накладів, бо вони дослідили, що продажі пригодницької літератури чоловічого авторства набагато вищі.

Я почала думати про ідею другосортності жінок. Хіба справді моя стать робить із мене нікудишню комедіантку чи авторку? Згодом я дізналася про існування слова «сексизм». Мій світ перекинувся. Ось що спільного в усіх «аналітиків», які пов’язують стать зі здатністю жартувати, писати, мати керівну посаду, водити машину, лікувати, займатися кар’єрою — потрібне підкреслити.

Обговорюючи це відкриття зі своїм бойфрендом (який думав, що його майбутній тесть Стівен Фрай), я наштовхнулася на потужний опір. «Хіба могли помилятися на БіБіСі?» — єхидно питав він. Ми гаряче сперечалися. «Час розставить усе на свої місця», — підсумував бойфренд і мав рацію. Власне, це єдине, в чому він мав рацію в тій суперечці.

Сексизм — це упередження або дискримінація людей через їхню стать або гендер, — каже словник. Сексизм — це термін для ображених на правду життя, — казав мій (дякувати богу, колишній) хлопець. Сексизм — це ілюзія, що регулярний борщ — призначення жінки, доки ти займаєшся серйозними справами, — казала я. На щастя, писала і жартувала я краще, ніж варила борщ. Мій колишній не вмів нічого з вищезгаданого, хоч і був чоловіком. Цікаво, що сказали б на це шановні «аналітики».

Та це вже не важливо. Кейс із письменницею, яку просили писати на книжках ініціали замість імені довів, що сексизм не має шансів. Як багато з вас здогадалися, ідеться про Джей Кей Роулінг. Тобто Джоан, адже попри ініціали на обкладинці її ім’я однаково дізнався весь світ. Уявляю, яким ідіотом почувається видавець, який змусив Джоан Роулінг придумати середнє ім’я (middle name), щоб тільки не видати справжню стать авторки «Гаррі Поттера». Вона взяла ім’я своєї бабусі Кетлін, щоб мати в ініціалах ось це «Кей» і не підписуватися як Джоан.

Як і обіцяв мій колишній, час розставив усе на свої місця й у випадку з моєю улюбленою вікториною. Тепер її ведуча — феміністка і відкрита лесбійка Сенді Токсвіг. Вона акторка, письменниця і комікеса. У студії зазвичай порівно чоловіків і жінок, а в окремих випусках жінок навіть більше. Рейтинги програми не обвалилися, це досі одне з найуспішніших комедійних шоу на БіБіСі.

Аналітики помилялися. І це доводить, що сексисти менш розумні, ніж люди, котрі сповідують рівноправність.

Ніяк.

Гаразд, я це пишу, маючи на увазі одну специфічну категорію родичів. Її еталонний представник у моєму родинному колі — дядя Діма-постмодерніст. Таке прізвисько він отримав за свою любов поєднувати непоєднувані речі. Спортивні штани і туфлі з гострим носком, наприклад.

Проте родичі бувають різні, як і наші з ними розмови про фемінізм. Спробуймо їх класифікувати. Для зручности я візьму за приклад своїх рідних і розділю їх на три умовні категорії.

1. Потенційні феміністки. Це родички, котрі поводяться як феміністки, але бояться цього слова. Вони впевнено заявляють, що не схвалюють фемінізм, хоча на ділі бачимо, що живуть за його канонами. Яскрава представниця цієї категорії — моя мама. Вони з татом чітко розподіляють обов’язки по дому: вона куховарить, він прибирає і прасує. Мама — центр ухвалення рішень у родині, вона вживає фемінітиви і вважає, що анекдоти про блондинок — для тупих (і для дяді Діми-постмодерніста). Та щойно заходить мова про фемінізм, мама поспішає повідомити, що вона не феміністка.

Рецепт спілкування з такими родичками дуже простий.

– Крок перший: дізнаємося, чому фемінізм — це погано. Моя мама, наприклад, була впевнена, що феміністки ненавидять чоловіків. Вона хоче, щоб чоловіки відкривали перед жінками двері, відсували стільчик, подавали пальто і поступалися місцем у громадському транспорті. І вважає, що фемінізм знищить ці приємні ритуали.

– Крок другий: висловлюємо свій погляд на це. Я розповіла мамі, що агресія і чоловіконенависництво феміністок — це стереотип. І поділилася роздумами, чому фемінізм вигідний обом статям. Я розповіла, що патріархат, як і будь-яка інша ідеологія, не може існувати лише завдяки обмеженням. Жінки часто отримують меншу зарплатню за ту саму роботу, що й чоловіки, вони мають додаткові неоплачувані години хатньої роботи, а кожна третя жінка стикалася в житті з насиллям. Однак! Перед ними відчиняють двері і подають пальто. Це сумнівні плюси патріархату, які порівняно з мінусами не такі вже й переконливі. Та якщо обидві сторони почуваються комфортно, такі традиції не обов’язково викреслювати зі свого життя. Я, наприклад, рада, коли чоловік поступається місцем у трамваї, якщо у мене менструація.

– Крок третій: наводимо в приклад відомих феміністів і феміністок. Розповіла мамі про фемінізм Кіри Найтлі та її улюблениці Меріл Стріп. Хіба вони навіжені чоловіконенависниці?

2. Другий тип — противники і противниці фемінізму. Наприклад, моя бабуся Ліда. В її уявленні про ідеальний світ чоловік повинен заробляти гроші, а жінка — бути домогосподаркою. Бабуся Ліда вже давно не в тому віці, щоб змінювати світогляд. Вона пече найсмачніші у світі пиріжки з вишнями і вважає, що онуки бабусь-феміністок ходять голодні, а онучки не вміють зварити борщу. Ось мої лайфхаки, як говорити з бабусею Лідою (можете підставити сюди ім’я своєї бабусі, тітки чи тата) про фемінізм.

– Не перетворювати розмову про фемінізм на дебати, чиї цінності цінніші. Вам доведеться спростовувати стереотипи і проговорювати речі, які, на вашу думку, відомі всім. Робіть це терпляче, не заперечуючи слів співрозмовниці, а лише ділячись власними думками і почуттями.

– Наводити факти. «Мій досвід проти твого» у розмові з бабусею Лідою — це дорóга в нікуди. Зазвичай я заходжу на сторінку «Гендер в деталях» або «Update» і дізнаюся звідти потрібні цифри про розрив у зарплатах, статистику жертв насилля тощо, щоб не апелювати до емоцій, а оперувати конкретними даними. Є речі, з якими не посперечаєшся.

– Можна пограти в гру «якби не фемінізм…». Саме це остаточно розтопило серце моєї бабусі і змінило її ставлення до слова на літеру «ф». Якби не фемінізм, бабусю, ми з вами не мали б права голосу. Якби не фемінізм, мама не водила б авто. Якби не фемінізм, я не могла б без супроводу чоловіка повертатися з роботи додому, та й працювати не мала б права. Як і навчатися, і носити штани, наприклад. А ви з мамою за можливість удвох подорожувати на море теж повинні подякувати феміністкам.

– І найголовніше: фемінізм — це не догма, а свобода вибирати. Феміністки теж можуть пекти пиріжки з вишнями і доглядати дітей, доки чоловік працює, — кажу я бабусі і спостерігаю, як її брови вигинаються дугою. — А можуть і не робити цього. Це визначає не їхній чоловік і не суспільство, а вони самі.

Я розповідаю, що феміністка, котра мріє про класичне материнство, як у бабусі Ліди, — вона його матиме. Тільки з повивальними столиками в громадських місцях, з гідними умовами декретної відпустки і захистом від домашнього насилля. Це про свободу бути собою і про гідність. З пиріжками чи без — як сама жінка захоче. Єдина умова: ніхто не має права вирішувати за неї — ні суспільство, ні батьки, ні чоловік. Бабуся з розумінням киває.

3. І нарешті, третя категорія — токсичні мудаки. Її еталонний представник — дядя Діма-постмодерніст. Загальні характеристики: фамільярність, жарти в стилі «який фемінітив від слова “стіл”», анекдоти про блондинок і репліки «сама винна» в розмовах про насилля над жінками.

Якщо всі ваші родичі приємні і приязні люди, я щиро за вас радію. Проте, на жаль, у родинному колі часто трапляються токсичні мудаки, як дядя Діма. Зараз я спробую вберегти вас від помилок у комунікації з його братами по виду.

– Дядю Діму не переконаєш фактами. Його стратегія — заперечити все, сказане вами. На всі цифри і приклади він реагує примітивним тролінгом. Моя вам порада: не починайте дискусію. Він не вартий ваших зусиль!

– Якщо після третьої чарки на Йордана токсичний мудак сам наполегливо зав’язує розмову про фемінізм і уникнути її неможливо, жартуйте. Тільки іронія і сарказм порятують вас від енергетичного вампіризму. Наші з дядею Дімою діалоги відбуваються десь так.

«Чому феміністки не йдуть працювати на шахти?» — «Чому ВИ не йдете працювати на шахти, дядя Діма? До речі, в депресивних регіонах, де мужики бухають так, як ви, на шахтах часто працюють саме жінки».

«Де твоя жіночність?» — «Де ваші біцухи?»

«Тобі мужика нормального треба». — «Це ви до своєї дружини звертаєтесь?»

Зазвичай такі пересварки тривають недовго, після третього питання дядя Діма відступає, а потім дружина відвозить його додому. Вона, до речі, сама керує великим домогосподарством і дозовано видає своєму дяді Дімі гроші, щоб він не програв усе в автоматах. Мачо-мужик дядя Діма не заперечує, він же постмодерніст.

— «Журналістка» на візитці? Ти, мабуть, жартуєш? — Леонід Петрович казав, що я радше втрачу роботу, ніж на моїй візитці надрукують «журналістка». Бо «не буває таких візиток». Мені вручили стос карток, і я до третьої ночі дописувала до слова «журналіст» літери «КА» на кожній.

Леонід Петрович був моїм редактором десять років тому. Старий радянський філолог, який звертався до сорокарічних журналісток «дівчата» і змушував їх писати про кулінарію і здоров’я, навіть коли йшлося про крутих професіоналок, які розбираються в економіці і фінансах краще, ніж Леонід Петрович у свої найкращі роки. «Краса — ваша найважливіша зброя», — казав Леонід Петрович у своїх тостах на відзначенні 8 Березня. Бородавка на його підборідді починала трястися, і він ліз до всіх обійматися, супроводжуючи процес масними компліментами.

Леонід Петрович приносив мені великий словник болотного кольору з розпанаханою палітуркою, розгортав на літері «Ж» і кричав: «Знайди там слово “журналістка”. “Журналіст” є, а “журналістки“ нема, бачиш?»

— І я ж вам про те саме! — намагалася я достукатися до Леоніда Петровича. — Я є, а слова немає?

Боротися за фемінітиви десять років тому — зовсім не те саме, що робити це тепер. Я сперечалася з кожним випусковим редактором за право написати «керівниця» замість «керівник». А іноді сперечалася з «керівницями», яким фемінітив у титрах здавався знущальним і образливим.

Що ж зі мною не так? Люди, які не поділяють мого ставлення до фемінітивів, але дочитали до цього місця, я вам поясню. Я не збираюся вдавати, що фемінітиви — це винятково лінгвістична площина. Це не впертість заради впертости. Це не мода (хоча, благаю небеса, нехай би така мода з’явилася!). Фемінітиви — це про мою видимість у мові. Якщо є я, то мусить бути і слово, яке мене називає. В українській мові іменники мають рід, пам’ятаєте? У слові «журналіст» цей рід чоловічий. Я не називатимусь «журналістом», бо існує слово, яке чітко вказує, хто я є.

Усі ми знаємо, що не так давно жінки не мали права голосу, права на освіту й участь у публічній діяльності. Тому жодних «журналісток» не було як таких, лише «журналісти». Зате були «коханки» і «кухарки». Так, так, це теж фемінітиви, щодо яких різні Леоніди Петровичі нічого не мають проти. Мені дуже не хотілося б користуватися мовою, у якій я можу бути «служницею» й «офіціанткою», але не «керівницею» і «лікаркою». Мені боляче і шкода, що є люди, які не розуміють, чому такий підхід несправедливий. Якщо у вас немає проблем із «прибиральницею», нехай не буде і з «філософинею». Надто коли для української мови ці форми іменників питомі.

Від часів холіварів з Леонідом Петровичем минуло десять, а то й більше років. Я працюю в новинах на телебаченні. У титрах я підписую жінок назвами посад у жіночому роді. У країні, де я живу, є не тільки міністри, а й міністерки. Зрештою, рік тому в Україні ухвалили нову редакцію правопису, у якій узаконено фемінітиви в мові. Тепер, щоб гендерно коректно описувати реальність, більше не треба йти всупереч словникам, Леоніде Петровичу!

Я так звикла, що фемінітиви стали частиною моєї дійсности, що не була готовою до мороки, яка трапилася кілька тижнів тому. Один сайт, для якого я писала книжкові огляди, почав виправляти фемінітиви в моїх текстах: «авторку» робили «автором», а «письменницю» — «письменником». Про такі порядки мене ніхто не попередив, правки помітила вже в опублікованому матеріалі.

— Леоніде Петровичу, — подумала я, — ви вилікували цироз і переїхали в столицю?

Редактор видання, молодий чоловік, пояснив:

— Фемінітиви суперечать стилістиці сайту.

Погортавши тамтешні матеріали, я з подивом з’ясувала, що редакція не проти фемінітивів. Наприклад, «стриптизерка», «співачка», «актриса» нікого бентежать. Проте «комунікаційниця», «популяризаторка» чи «авторка» суперечать їхній незбагненній «стилістиці». Після моєї спроби переконати редактора залишити фемінітиви в статті її без попередження просто видалили.

Можливо, той редактор стрижеться в барбершопі, п’є лавандове лате і літає в Італію у відпустку. Та щоразу, коли його бачу, мені ввижається бородавка на підборідді, точно як у Леоніда Петровича.

Чи засмутилася я? Хіба трохи. Річ у тім, що фемінітиви — законна і невилучна частина мови. Вони інтегрувалися в більшості вітчизняних ЗМІ, ними користуються дедалі частіше і впевненіше, для майбутніх поколінь це буде найприродніший спосіб назвати жіночу професію.

До речі, сьогодні на моїх візитках написано «журналістка». Як і на візитках усіх моїх подруг з авторитетних видань. Ні, я не жартую, Леоніде Петровичу!

Вступ

Антропологиня Кeтрін Вердері якось завважила, що коли вона готувалася до польового дослідження в Румунії доби Чаушеску, то антропологічних досліджень Східної Європи існувало так мало, що станом на 1970-ті роки цей регіон «антропологи вивчили гірше, ніж Нову Гвінею» (Verdery 1996, 5). Східна Європа була таким собі таємничим, екзотичним Іншим, який доповнював Захід. Ситуація почала потроху змінюватися в 1990-х: після розпаду Радянського Союзу і Югославії чимало західних дослідників кинулися це виправляти. Різко зріс інтерес до досліджень так званого постсоціалістичного (або посткомуністичного) простору, а це якраз Східна й Центральна Європа, особливо ж до досліджень гендеру й сексуальности після соціалізму[1]. Озираючись назад через майже тридцять років, ми бачимо, що частина з тих перших студій на теми гендеру й сексуальности (особливо на тему сексуальности) у Східній Європі були дещо некритичними і не спромоглися зрозуміти місцеві реалії. Ба більше, показово й важливо, які місця в Центральній і Східній Європі (або ж постсоціалістичному просторі) найчастіше привертали увагу дослідників, а які так і не потрапили в їхнє поле зору. Цей дисбаланс оприявнює, наскільки все-таки неоднорідна Центрально-Східна Європа, та розкриває місцеві просторові й культурні ієрархії.

Останнім часом дослідників і дослідниць цікавить питання темпоральностей, зокрема темпоральностей сексуальности. Інакше кажучи, як можна теоретизувати (гомо)сексуальність на постсоціалістичному просторі та чи доречно застосовувати «західні» сексуальні ідентичності як спільні знаменники, що уможливлюють порівняння? У 1990-х Лорі Ессіґ заявляла про неспівмірність російських і західних сексуальностей. Вона доводила відсутність фіксованих сексуальних ідентичностей у Росії і наголошувала, що російські квіри «вимагають публічного простору для взаємодії, але не для політичної дії» (Essig 1990, 80), бо їхня сексуальність «не є окреслена певними кордонами чи зафіксована. Це не ідентичність, а радше практика» (Essig 1990, 95). Попри свою спокусливість, ці висновки виявилися передчасними (Moss 2001; Stella 2015) і, найпевніше, були результатом труднощів перекладу (Stella 2015). А проте місцеві дослідники/ці часто використовували «західні» сексуальні ідентичності як спільний знаменник, зокрема для теоретизування спадку соціалізму та його впливу на сучасні сексуальні суб’єктивності (Кон 1997; Кондаков 2017; Темкина и Здравомыслова 2002; Kondakov 2013; Martsenyuk 2012 і 2016).

Намагаючись змістити фокус уваги із західних сексуальностей на центрально- і східноєвропейські сексуальності й темпоральності, Роберт Кульпа і Йоанна Мізелінська, наприклад, пропонують відмовитися від наративу «трансформації», «крізь яку Центрально-Східна Європа нібито проходить» (Mizielinska and Kulpa 2010, 17–18). На їхню думку, такий наратив допомагає Заходу завжди бути на один крок попереду і прирікає Центрально-Східну Європу на нескінченний марафон і наздоганяння. Застосування цього лінійного наративу до місцевих реалій не тільки не виводить із тіні локальні історії, а й, на думку дослідників/ць, «підносить американську історію до статусу універсального зразка» (Mizielinska 2010, 102).

У цій статті ми спираємося на попередні спроби проаналізувати Центрально-Східну Європу і зрозуміти цей простір «зсередини», які відмовлялися використовувати західні сексуальності як спільний знаменник і віддавали перевагу локальним історіям та перспективам (Burawoy and Verdery 1999; Hörschelmann and Stenning 2008; Mizielinska and Kulpa 2010; Stella 2015). Отож у цій статті ми намагаємось помислити (не)застосовність квір-теорії й ідеї гомонаціоналізму для аналізу східноєвропейських реалій. Спершу обговоримо контекст виникнення ідеї гомонаціоналізму і покажемо, що логіка, яка лежить в основі цього поняття, спирається на ідею расового конфлікту як засадничого соціального конфлікту, а тому погано пояснює східноєвропейські реалії. Далі ми коротко опишемо генеалогію українських ЛГБТІ-рухів і їхню позицію в контексті державних інституцій. Варто підкреслити, що приклад України, на який ми спираємося в цій статті, може не бути застосовним до реалій усіх східноєвропейських країн. Проте, фокусуючи увагу на Україні в контексті постсоціалістичного простору, ми сподіваємося почати діалог про (не)застосовність гомонаціоналізму для розуміння постсоціалістичних країн.

Де, коли і чому виникло поняття «гомонаціоналізм»

Відтоді як дослідники й дослідниці з другого й третього світу почали сумніватися у здатності вироблених на Заході теорій пояснити локальні реалії, пройшло вже кілька десятиліть (Abu-Lughod 2002; Ang 2001; Cerwonka 2008; Gqola 2001; Mohanty 1988; Msimang 2002; Petö 2001). Одна з основних ідей, навколо якої зосереджувалися ці критичні зусилля, звучала десь так: автори й авторки з першого світу послуговуються бінарностями. Отож дослідниці застерігали, що в західних теорій доволі обмежено придатність, коли йдеться про пояснення незахідних реалій, адже вони часто універсалізують свій західний контекст, а відповідно, часто бачать незахідне населення як Іншого. Нас надихає ця традиція, ми, своєю чергою, вважаємо, що пора застерегти проти придатности і пояснювальної здатности квір-теорії: ми зосередимося передусім на обговоренні сформульованого Джазбір Пуар поняття «гомонаціоналізм» (Puar 2007; 2013; 2017). Його добре прийняли у Східній Європі, швидко почали його вживати і водночас зловживати ним (LeBlanc 2013 та 2015; Martsenyuk 2016; Teteriuk 2016; Пагуліч 2016).

На думку Пуар, гомонаціоналізм — це не ідентичність і не характеристика. Гомонаціоналізм — це радше «одна з граней модерности» й «історичний зсув, що позначився наданням (певним) гомосексуальним тілам захисту з боку нації-держави та докорінною переорієнтацією стосунків між державою, капіталізмом і сексуальністю» (Puar 2013, 337). Інакше кажучи, гомонаціоналізм — це кластер різних сил, які разом створюють специфічний і однобічний наратив модерности й прогресу; у цьому наративі прийняття державою ЛГБТ-людей і визнання ЛГБТ-прав — це певний орієнтир, який використовують для замірювання рівня модерности держави і її права називатися модерною (Puar 2007). Завважмо, що гомонаціоналізм як ідея — продукт дуже конкретного місця й часу — це США після 11 вересня. Проте, стверджує Пуар, гомонаціоналізм основоположний у творенні гегемонного розуміння модерности і всі ми в певному сенсі продукти гомонаціоналізму. Та чи гомонаціоналізм справді настільки неминучий?

Щоб відповісти на це питання, потрібно взяти до уваги дві речі: контекст, у якому виникло поняття гомонаціоналізму, і логіку, що лежить в його основі. По-перше, термін «гомонаціоналізм» — продукт дуже специфічного північноамериканського контексту — суспільства, яке структуровано навколо расового конфлікту. Теоретизуючи ідеї винятковости, від яких відштовхується ідея гомонаціоналізму, Пуар наголошує, що ідеї сексуальної винятковости і «ліберальні дискурси мультикультуралізму й ідентичности […] продукуються завдяки расовому й національному розрізненню» (Puar 2007, 77). Беручи до уваги дискурси навколо 11 вересня і дальше залучення американських військовиків у воєнні дії на Близькому Сході та американську підтримку Ізраїлю, Пуар висновує, що історія євро-американських ЛГБТ-студій і квір-теорії «породили розкол між квірністю, завжди білошкірою, і расою, завжди гетеросексуальною і гомофобною» (Puar 2007, 78). Отже, підсумовує Пуар, існування гомонаціоналізму зав’язано на існуванні його протилежности — расово іншованого тіла. Ця логіка ще вочевиднюється в пізніших працях Пуар (Puar 2013). Вона ясно стверджує, що гомонаціоналізм — це грань модерности, і наводить Ізраїль як приклад західної ісламофобії й орієнталізму. Ця пізніша стаття Пуар ще випрозорює ідею, що неодмінна умова існування гомонаціоналізму — існування небілих ісламських тіл, адже гомонаціоналізм виникає в опозиції до останніх і примарної загрози, яку вони нібито несуть.

По-друге, важливо детальніше розібратися в логіці, на якій ґрунтується ідея гомонаціоналізму. Пуар презентує читачеві бінарність білого гея/квіра супроти огидного небілого мусульманина. Ці дві категорії взаємозалежні, адже існування однієї — це неодмінна умова існування іншої. Інакше кажучи, включений, інкорпорований у глобальний капітал білий квір (адже, якщо вірити Пуар, «зваба глобальним капіталом відбувається, зокрема, за рахунок расової амнезії поміж інших форм забуття» (Puar 2007, 26)) не може існувати без свого відповідника — ще-не-включеного в глобальний капітал расиалізованого Іншого. Аналізуючи цю логіку, важливо пам’ятати, що цей Інший не невключений, а лише досі-не-включений, адже цілком можливо, що цей самий потворний Інший у майбутньому буде включений у глобальний капітал (і, звісно, це включення відбудеться за рахунок іншої непривілейованої групи).

Не так давно окремі дослідники писали про іншість гомосексуальних людей і обов’язкову гетеросексуальність капіталістичної модерности і націй-держав (див., напр.: Nagel 1998; Peterson 1999; Yuval-Davis 1997) та підкреслювали емансипативний і звільнювальний потенціал гомосексуальности, адже остання загрожувала системі нуклеарної сім’ї й репродукції (Rich 1980; Weeks 1980; Wittig 1993). Однак тепер, у часи гомонормативности, в часи палких суперечок про те, чи гей-шлюби — справді прогресивний крок, за який мають виступати квір-люди (Warner 2000), в часи пінквошингу, стверджувати емансипативний і звільнювальний потенціал ЛГБТІ-рухів щонайменше іронічно. Перефразовуючи важливу заувагу Ненсі Фрейзер у дебатах із Джудіт Батлер, щоб полагодити ці перешкоди і включити ЛГБТІ-людей у капіталістичну модерність, не потрібно повалювати капіталізм (Fraser 1997). Тому проблема з логікою, яка лежить в основі гомонаціоналізму, глибша, ніж здається на перший погляд, бо передусім маємо справу з проблемою бінарностей.

Отже, якщо ця логіка відштовхується від раси як основоположного поняття, то яку пояснювальну здатність має поняття гомонаціоналізму, коли його застосовують до суспільств, в основі яких лежить не расовий, а класовий конфлікт, як-от на пострадянському просторі? Ми стверджуємо, що коли вийняти ідею гомонаціоналізму з оригінального контексту і застосувати її до реалій другого світу, втрачається і теоретична корисність цього поняття, і пояснювальна здатність. Інакше кажучи, коли цей імпортований північноамериканський наратив некритично застосовується до локальних реалій, це витісняє з дискусії місцеві історії боротьби за визнання ЛГБТІ-людей і призводить до деполітизації самої ідеї гомонаціоналізму.

Тож повернімося до питання, яке ми поставили вище: чи справді гомонаціоналізм неминучий?

На нашу думку, твердження Пуар, нібито «держави, не зацікавлені в гомонаціоналізмі, не є домінантними формами модерности» (Puar 2017), саме по собі колоніальне, адже воно не бере до уваги можливість існування інших модерностей. Мало того, це твердження імпліцитно засновується на ідеї лінійного прогресу: так само як пересічний американський обиватель розказує про свою «гей-фазу» в коледжі, концепт гомонаціоналізму мовчазно передбачає, що анти-ЛГБТІ політики — це просто фаза, яку держава обов’язково переросте на своєму шляху до справжньої модерности. Тому нам важливо відзначити таке: концепти «гомонаціоналізм» і «квір» закорінено в специфічному північноамериканському контексті (Warner 1995), тому модерності другого світу можуть існувати без того, щоб бути квірними, неквірними чи гомонаціоналістичними. Концепт гомонаціоналізму просто нездатний описати місцеві складнощі і віддати належне місцевій історії. Для порівняння можна подивитися на критику західного мілітаризму (тобто американського імперіалізму). Більшу частину цієї критики сформульовано на Заході й адресовано об’єкту критики — державі США. Проте застосовувати цю саму критику, помислену й написану крізь західну оптику, щоб зрозуміти постколоніальну війну й насильство, — марна справа: ця оптика просто недоречна в інших реаліях і не дозволяє постколоніальним суб’єктам виразити й оцінити свої реалії. Пояснення постколоніального досвіду крізь оптику західного фемінізму неминуче спотворює картину.

Контекстуалізуючи гомонаціоналізм в Україні

Десь від 2015 року в Україні можна нерідко чути, нібито щорічний ЛГБТ-фестиваль «КиївПрайд» і Марш рівности недостатньо радикальні й гомонаціоналістичні. Таку думку висловлювало багато місцевих квір- і лівих активістів. Звісно, дискурс гомонаціоналізму в Україні можна простежити і до 2015-го, наприклад ці ідеї вирували вже під час Євромайдану, коли ЛГБТ-люди підтримали протести (Martsenyuk 2015). А десь із 2015 року звинувачення квір-активістами мейнстримних ЛГБТ-активістів у гомонаціоналізмі стали звичними. Скажімо, 2015 року у відповідь на прохання організаторів Маршу рівности прийти на ходу в повсякденному одязі без карнавальних атрибутів квір-група ФРАУ опублікувала на своїй фейсбук-сторінці серію картинок про гомонаціоналізм. Одну з картинок, на якій було зображено офіційно вбраного в костюм і вишиванку чоловіка супроводжував підпис «Гомонаціоналізм — це виглядати “нормально”, а не як фріки». Чоловіка у вишиванці на малюнку оточували перекреслені зображення Кончити Вюрст, Майкла Джексона, Бориса Мойсеєва і квір-людини з обкладинки книжки Джека Галберстама про жіночу маскулінність.

У 2016 році, відповідаючи на таку критику, члени оргкомітету «КиївПрайд», відомі ЛГБТ-активісти Зорян Кісь і Руслана Панухник заявили, що «КиївПрайд» не є ні лівим, ані правим. «КиївПрайду» йдеться радше про видимість ЛГБТ-людей, а не про політичні поділи на правих і лівих. Та попри таку позицію організаторів, після Маршу рівности 2017 року лівий квір-активіст Фрітц фон Кляйн зазначив, що захід видався гомонаціоналістичний через використання риторики, яка підкреслювала, що «серед геїв теж є патріоти» та що ЛГБТ-люди теж беруть участь в АТО. Крім того, 2017 року колектив ФРАУ закликав критикувати марш з квір-перспективи і запропонував кілька гасел, серед них і «Гомонаціоналізм — з ультраправими компроміс». Це лише кілька прикладів використання дискурсу гомонаціоналізму в Україні, які спали на думку, та вони ілюструють дві речі. Вони показують, по-перше, наскільки популярний дискурс гомонаціоналізу в певних (вузьких) квір-колах, по-друге, наскільки ідеї гомонаціоналізму приписуються різні значення і політичні повістки. Інакше кажучи, гомонаціоналізм в Україні функціонує як порожній означник: він не має закріпленого референта і закоріненого значення. Проте саме ця невизначеність і багатозначність роблять цей концепт вартим уваги.

Гомонаціоналізм чи гомонеолібералізм? Питання раси і класу

Наша критика непридатности концепту гомонаціоналізму для аналізу українських і пострадянських реалій ґрунтується на ідеї, що в Україні (і в певних інших пострадянських країнах) суспільство організовує, структурує не расовий, а класовий конфлікт. Для початку погляньмо на позицію України у світ-системі. Адже пишучи з позицій першого світу, Пуар та інші прихильники й прихильниці універсальности гомонаціоналізму імпліцитно передбачають, по-перше, існування постійних міграційних потоків у країну, по-друге, наявність дієвого й функціонального державного апарату з «паноптичним поглядом» (Foucault 1977), здатного вправно виконувати функції перерозподілу і покарання. Однак ці засновки не дуже відповідають дійсності, коли йдеться про Україну.

Що ж до існування функціонального державного апарату, то для багатьох соціальних дослідників уже стало звичним теоретизувати Україну як приклад «слабкої держави» з високим рівнем неформальности (Davies and Polese 2014; Polese 2015 і 2016). На думку декого з них, Україна — приклад «провалу держави загального добробуту» (Polese 2016, 149), і цей провал — форма «прихованого насильства» (Gilbert and Ponder 2013), бо фактично держава покинула громадян. Відмінність України від держав першого світу ще вочевиднюється, якщо поглянути на макросоціологічний рівень. Спираючись на світ-системний підхід Іммануїла Валерстайна, соціологи Чейз-Данн, Кавано і Бруер проаналізували структурну глобалізацію й інтеграцію різних держав у світ-систему. На основі свого дослідження автори вибудовують ієрархічну схему центру й периферії, через яку пояснюють позицію певної країни у світі. Відповідно до економічної, політичної і воєнної потужностей, Чейз-Данн, Кавано й Бруер поділили країни на три групи: країни центру, напівпериферії та периферії. Те, що Україна — країна глобальної периферії, відповідно до цих авторів, не дивує (2000b). Енгельс у ХІХ столітті назвав слов’ян народами «без історії» (Rozdolski and Himka 1986). Не дивно, що у ХХІ столітті характеристика «без історії» перетворилася на «глобальну периферію».

Позицію України у світ-системі можна також проілюструвати за допомогою підходу «структурного насилля». Цей термін запропонував норвезький дослідник Йоганн Ґальтунґ (Galtung 1969). На його думку, структурне насилля — «причина різниці між потенціальним і актуальним; між тим, що могло би бути, і тим, що є» (1969, 168). Спрощуючи цю ідею, можна сказати так: якщо людина помирає від невиліковної хвороби, це не структурне насильство; якщо ж людина помирає від хвороби, якій можна було запобігти і яку можна вилікувати, перед нами приклад структурного насилля. Спираючись на Ґальтунґа, медичний антрополог Пол Фармер висловив відому тезу про те, що структурне насилля — «це один зі способів описати організацію соціальних відносин, яка заподіює шкоду індивідам і народам. Така організація соціальних відносин структурна, бо вписана в політичне й економічне життя нашого соціального світу; водночас вона також насильницька, бо заподіює людям шкоду» (Farmer et al. 2006, 1686). Стверджуючи, що «структурне насилля — природне віддзеркалення нашого політичного й економічного ладу» (Farmer 2004), Фармер натякає на структурні нерівності, які існують у світ-системі. Наприклад, в одних країнах люди досі страждають від виліковних хвороб і бідности, натомість інші країни або майже повністю викорінили такі випадки, або відчутно зменшили кількість людей, незахищених від таких хвороб. Інакше кажучи, рівень бідности країни корелює з поширеністю виліковних хвороб або хвороб, яким можна легко запобігти. Якщо ж застосувати ідеї Ґальтунґа й Фармера до України, можна доволі легко побачити її місце у світі і рівень структурного насилля. Наприклад, за даними Всесвітньої організації здоров’я (ВОЗ), «Україна — одна з 18 країн із високим пріоритетом боротьби з туберкульозом у європейському регіоні ВОЗ та одна з 30 країн, де питання боротьби з полірезистентним туберкульозом стоїть особливо гостро». У 2015–2016 роках в Україні стався спалах поліомієліту — хвороби, яку вважали давно викоріненою. Крім того, за даними об’єднаної програми ООН з ВІЛ/СНІД, в Україні «один із найвищих рівнів зараження ВІЛ у Європі»; ба більше, в Україні якийсь час розвивалася «одна з найстрімкіших епідемій ВІЛ у Східній Європі і Центральній Азії». Можна множити такі приклади, але з уже наведених очевидно, що в України досить високий рейтинг серед країн, населення яких страждає від структурного насилля. У підсумку є підстави стверджувати, що в межах чинної світ-системи Україна — це бідна країна периферії.

Нарешті, щоб зміцнити свій аргумент, хочемо наголосити, що в українському суспільстві зберігається дуже високий рівень соціально-економічної нерівности. Хоча в Україні непогані економетричні показники нерівности (як-от індекс Джині, децильний і квінтильний коефіцієнти), ці показники не відбивають реальний стан справ через велику роль неформальностей у трудових відносинах, оподаткуванні, перерозподілі благ і неможливість вести адекватний статистичний контроль. Цей факт дає підстави говорити, що в Україні саме клас, а не раса, — засадничий чинник структурування соціальних нерівностей. Отже, якщо припускати, що ЛГБТІ+ рухи в Україні можуть підтримувати наявні відносини нерівности або намагатися влаштуватися в систему владних відносин і норм, то такі ризики варто оцінювати з погляду класової, а не расової проблематики і говорити треба радше про небезпеку гомонеолібералізму, ніж гомонаціоналізму.

У тематичній літературі під гомонеолібералізмом часто розуміють поступову відмову мейнстримного ЛГБ-руху від радикальної антикапіталістичної повістки, прагнення підлаштуватися під чинну систему соціально-економічних нерівностей, а іноді ще й знайти вигідну позицію в ній. Отже, гомонеолібералізм як поняття тісно пов’язано з такими термінами, як пінквошинг, або «рожевий капіталізм», і використовують його для критики практик і дискурсів сучасних мейнстримних ЛГБ-рухів, наприклад комерціалізації ЛГБ-руху і його масових заходів, використання ЛГБТ-повістки компаніями й корпораціями як репутаційного важеля, розвиток ЛГБТ-бізнесу, віра в унікальну спроможність капіталізму забезпечити права і свободи ЛГБТІ+ людей, підтримка й розвиток споживацьких практик усередині ЛГБТІ+ спільнот, нарешті, монолітизація ЛГБТІ+ спільноти або руху шляхом маргіналізації голосів і потреб тих ЛГБТІ+ людей, котрі опинилися на нижчих щаблях соціоекономічної драбини.

Чи можливий гомонаціоналізм за відсутности гомонаціоналістичного політичного суб’єкта?

Сам термін «гомонаціоналізм» багато разів обростав новими або додатковими значеннями після того, як його вперше було представлено в книжці Пуар 2007 року. Наприклад, Шоттен (Schotten 2016) розглядає всі трансформації терміна і нові значення цього слова. Вона також аналізує проблему суб’єктности ЛГБТІ+ спільнот і рухів як критерій гомонаціоналістичних політик. У своїй книжці «Terrorist Assemblages» Пуар стверджує, що гомонаціоналізм — це «зіткнення гомосексуальности з американським націоналізмом, що його генерують як національна риторика патріотичної інклюзії, так і гей- та квір-суб’єкти одночасно» (2007, 39). Одна з проблем, яку є сенс розглянути тут окремо, — це проблема «патріотичної інклюзії». Проаналізувавши твердження Пуар та її прихильників і прихильниць, ми дійдемо висновку, що сама можливість гомонаціоналізму як політичного явища вимагає передусім долучення квір-повістки в націоналістичний або патріотичний дискурс і толерування квір-спільнот та практик у правому політичному середовищі. У такому разі можна говорити про нормалізацію ЛГБТІ+, коли ЛГБТІ+ спільноти стають політичним суб’єктом за рахунок маргіналізації нового Іншого. Мало того, націоналістичні політики маргіналізації, що є неодмінним складником гомонаціоналізму, вимагають наявности суб’єкта політичного впливу або влади. Отже, якщо ми розглядаємо гомонаціоналізм як політику маргіналізації, патріотизму, етнічної і релігійної ексклюзивности й антиімміграційних сентиментів, то вона стає можливою лише за певних умов.

1. Локальна ЛГБТІ+ спільнота в певній країні (або принаймні її найбільш нормативна частина — громадян(к)и й носії гегемонної культури) стає повністю нормалізованим суб’єктом в очах нації-держави, мало того, визнається вразливою групою, яка потребує державного захисту. У такому разі спільноту може бути втягнуто у співпрацю з нацією-державою і її інститутами насилля, а також із правими націоналістичними силами для консолідації отриманого політичного впливу з його наступним використанням з метою маргіналізації, наприклад іммігрантів, які можуть сприйматися як гомофоби або трансфоби. Таке явище можна спостерігати, скажімо, в Нідерландах, де ультраправа Партія свободи прагне підтримки ЛГБТІ+ виборців і пояснює «необхідність» заборонити імміграцію задля підтримки «традиційних голландських» цінностей толерантности, лібералізму й секуляризму від «агресивних іноземців», маючи на увазі не лише іммігрантів-мусульман, а й вихідців зі Східної Європи.
2. Нація-держава та націоналістичні і патріотичні групи, які підтримують її експансію, висловлюють толерування (але не толерантність) ЛГБТІ+ і, маніпулюючи антиіммігрантською повісткою, розраховують на пасивну підтримку ЛГБТІ+ осіб. За приклад такої ситуації можуть правити президентські вибори у США 2016 року (Huang et al. 2016). Тут ми маємо ситуацію, коли певні ЛГБ групи відмовляються від частини своєї ідентичности, політичної повістки, вимог і прагнень до дальшої емансипації, щоб зберегти чинний стан нації-держави та її інституцій, гегемонію гетеронормативности, інститут сім’ї і культурні упередження через страх підвищення рівня гомофобії і трансфобії внаслідок масової імміграції.

Проте якщо ми говоримо про другу інтерпретацію, то українська квір-критика часто недоречно оперує терміном «гомонаціоналізм», насправді описуючи явища, артикульовані і теоретизовані під іншими іменами й назвами. Наприклад, коли проаналізувати позицію Феміністичного Радикального Анонімного Угруповання (ФРАУ) проти «гомонаціоналізму», стає зрозумілим, що під гомонаціоналізмом вони мають на увазі цілу низку різних політик і явищ: від сексуального націоналізму в означенні Еріка Фасена (Fassin 2011) — феномен расування іммігрантів з іншим культурним бекграундом як ультраконсервативних, гомофобних і трансфобних агентів — до гомонормативности (поліціювання сексуальних і гендерних практик усередині ЛГБТІ+ спільнот з метою асиміляції квір-людей у мейнстримну гегемонну культуру (Kacere 2015)).

Отже, згідно з визначенням Пуар і Шоттен, лише нормалізація ЛГБТІ+ людей та їх толерування нацією-державою і правим політичним середовищем дозволяють ЛГБТІ+ спільнотам перетворитися з маргіналізованого об’єкта на маргіналізуючий суб’єкт. Українська ЛГБТІ+ спільнота наразі не досягла жодного з вищезазначеного і навіть не стала носієм політичної суб’єктности, тому сприймати її як суб’єкт гомонаціоналістичної політики неможливо апріорі. Відтак українська ЛГБТІ+ спільнота не має можливости бути залученою в державну або праву політичну суб’єктність та в державні або праві політики; крім того, через опір ЛГБТІ+ руху з боку ультраправих і через нездатність чи небажання держави визнати ЛГБТІ+ рух процес формування політичної суб’єктности самого ЛГБТІ+ руху в Україні і на пострадянському просторі вельми ускладнюється й уповільнюється.

Ба більше, ширші тлумачення терміну «гомонаціоналізм» проблематизують факт політичної орієнтиру українського і східноєвропейських ЛГБТІ+ рухів на країни глобального Заходу або глобальної Півночі як орієнтиру на впливовий політичний суб’єкт, який має гарантувати захист прав ЛГБТІ+ у всьому світі. Така проблематизація, поширена і в академічних, і в активістських колах, зазвичай підкріплюється пуарівським твердженням про гомонаціоналізм як «історичну зміну, яка характеризується тим, що певні гомосексуальні тіла стають гідними захисту з боку держави» (2007, 2). Ця критика проблематизує той факт, що закликаючи західні країни підтримувати і допомагати, український і східноєвропейські ЛГБТІ+ рухи інвестують у західну гегемонію, в ідею західної винятковости (exceptionalism) і в західну експансію. У певному сенсі це можна розглядати як приватний випадок гомонаціоналістичних політик, однак таке твердження не можна обґрунтувати, посилаючись на наявні означення гомонаціоналізму у згаданих авторок. Адже, на думку Пуар, така стратегія американських ЛГБТІ+ спільнот гомонаціоналістична, тому що вони інвестують в експансію і почуття винятковости держави, громадян(к)ами якої вони є, зловживаючи своїми привілеями громадянства та посилюючи маргіналізацію тих, кого з цього громадянства вилучено. Водночас українські і східноєвропейські ЛГБТІ+ спільноти можуть інвестувати у винятковість і експансію західного світу, будучи вилученими з їхнього громадянства і не маючи можливости скористатися його привілеями. Мало того, часто такі дії, навпаки, сприяють дальшій маргіналізації українських і східноєвропейських квір-осіб: сьогодні у Східній Європі, де панує дискурс про гомосексуальність як західний «винахід» та інструмент західного імперіалізму, таке загравання локальних квір-спільнот із глобальним Заходом дає можливість урядам і правим політичним групам продовжувати наступ на квір-рухи під виглядом «боротьби за національний суверенітет» і «проти західної експансії» (Moss 2014). Хоча в Україні цей тренд наразі не такий яскравий, але це явище добре помітно в сусідніх Угорщині, Польщі, Росії, де, сприймаючи глобальний Захід як суперника, ворога й Великого Іншого, урядові інституції ще більше відчужують ЛГБТІ+ осіб від повного громадянства, атакують, репресують і маргіналізують квір-людей та спільноти, маркуючи їх як «іноземних агентів», часто через їхню політичну орієнтацію на країни глобального Заходу (Wilkinson 2014; Buyantuyeva 2017).

Ксенофобія, расування й український ЛГБТІ+ рух

Повертаючись до розмови про антимігрантський сентимент у білій ЛГБТІ+ спільноті як один із ключових компонентів гомонаціоналізму (Puar 2007, 83), хочемо навести ще один аргумент, чому недоречно застосовувати цей термін в українських квір-студіях чи квір-активізмі. У книжці Пуар, так само як і в працях її послідовниць і послідовників, історична епоха гомонаціоналізму характеризується схильністю держави до антиімміграційних політик, расування, «режиму затримання й депортації» та підтримкою білих ЛГБТІ+ спільнот цих політик. Логічно, що гомонаціоналістичні політики сприяють расуванню частини самих ЛГБТІ+ людей; це добре вивчено на прикладі ЛГБТІ+ вихідців із переважно мусульманських країн у США після 11 вересня. Тому в цій секції, щоб розібратися, чому термін «гомонаціоналізм» незастосовний до українського контексту, пропонуємо проаналізувати дані про міграційні потоки з України та в Україну, а також про певні популярні українські дискурси, що протиставляють образи західного світу і Росії / пострадянського простору та конструюють спрощене уявлення про соціальний прогрес.

Щоб зрозуміти навіть потенційну можливість українського ЛГБТІ+ руху продукувати антиміграційний сентимент або підтримувати державні практики затримання й депортації, було б корисним поглянути на місце України в міжнародних міграційних потоках та порівняти міграційні показники України з показниками розвинутих країн, де йдеться про гомонаціоналістичні політики. Якщо порівняти міграційне сальдо різних країн, починаючи з 1991 року, ми побачимо, що західні країни весь цей час зберігали позитивне міграційне сальдо, натомість в Україні воно було і залишається негативним. Це дозволяє нам зробити перший висновок: Україна — передусім донор, а не реципієнт міграційних потоків. Отже, можна припустити, що, найпевніше, вихідці з України стають радше маргіналізованими об’єктами в країнах прибуття, ніж маргіналізуючими суб’єктами в Україні. Хоча Україна, особливо у 1990-х роках, зберігала високий показник кількости натуралізованих громадян, народжених за кордоном, у своїй більшості це були етнічні українці, які репатріювалися в країну після розпаду СРСР, отож їхні шанси стати расованими об’єктами в Україні невисокі. Звісно, решта іммігрантів — переважно вихідці із Середньої Азії, країн Кавказу й Росії — мають більше шансів бути расованими в українському суспільстві.

Термін «гомонаціоналізм» можуть також використовувати для позначення процесу конструювання категорії «вата»/«ватники» в українському ЛГБТІ+ середовищі (Пагуліч 2016). Як уже добре відомо українській аудиторії, цей термін метафорично позначає людей з авторитарними соціальними, політичними й культурними цінностями, орієнтацією на «русскій мір» або євразійський простір та прагненням до відновлення єдиного політичного, соціального й культурного утворення радянського або російсько-імперського формату на території Східної Європи, Кавказу і Центральної Азії. З демографічного погляду можна припустити, що в публічній уяві цей термін позначає російськомовних жителів України, часто з невисоким рівнем освіти й доходів. Головна мета такого расування — дискваліфікація гомофобних і трансфобних поглядів шляхом приписування їм походження від маргінальних політичних ідей, як-от радянська ностальгія або проросійська орієнтація, апелюючи в такий спосіб до антиколоніального сентименту в сучасному українському суспільстві, який посилився під час політики декомунізації.

Тут важливо підкреслити одну деталь: така практика расування — один із небагатьох випадків, коли суб’єктом расування є сама деколонізована спільнота, а власне практика расування — це спротив намаганням колишньої метропольної нації відновити колоніальні відносини й імперську експансію. Така практика розрізнювального расування відбиває дискурсивну й ідеологічну війну з імперською ідентичністю колонізаторів, їхніми реваншистськими і неоколоніальними прагненнями та із залишками їхніх мовних і культурних привілеїв. Ба більше, якщо наразі категорія «ватників» позначає маргіналізовані ідеології й орієнтири, то до 2013 року такі політичні орієнтири й цінності були добре представлені й артикульовані та сприймалися в публічному дискурсі як одна з трьох можливих політичних, геополітичних і культурних альтернатив. Також важливо наголосити, що власне термін «ватник» сформулював російський ліберальний опозиційний блогер Антон Чадський за два роки до початку Євромайдану (Чадский 2014) і здебільшого його вживали російські опозиційні ліберальні активісти на позначення великої частини російського суспільства, яка поєднує радянську й неосталіністську ностальгію, авторитарні політичні цінності та культурний і соціальний консерватизм (разом із гомофобною і трансфобною повісткою).

Позаяк у цьому дискурсі представників цієї категорії зображають головно як людей із низьким рівнем освіти й доходу, цей термін можна вважати маркером соціального расизму, так само як культурного й етнічного іншування. Велику дискусію викликали плакати «Гомофобія — це ватництво» і «Трансфобія — це ватництво» на кількох ЛГБТІ+ акціях. Зважаючи на те, що ці меседжі було задіяно для просування «прогресивних західних цінностей» через їх протиставлення «радянському, авторитарному, консервативному способу мислення», є сенс говорити про використання терміна для побудови нових бінарностей, у яких оперують пострадянські ЛГБТІ+ рухи.

Мало того, проблемности використанню терміна «ватник» як гомонаціоналістичного маркера додає і той факт, що в українському ЛГБТІ+ дискурсі останніх років вживали й інший термін — «вишиватник». У цьому слові частина «ватник» зберігає попереднє смислове навантаження, але префікс «виши-» вказує на українську етнічну й культурну ідентичність. Коротко кажучи, цей термін описує людей з українською націоналістичною або патріотичною ідентичністю, які дотримуються соціально-консервативних і політично-авторитарних поглядів. Почасти появу такого терміна можна розглядати як дискурсивну спробу ліберальних активістів і активісток дискваліфікувати націоналістичних активістів і активісток. З огляду на те, що українські і російські ліберальні кола прихильно ставилися до українських націоналістичних груп через їхню антиросійську і прозахідну позицію (принаймні до початку 2010-х), виникнення терміна «вишиватник» можна вважати першою спробою демаркації лібералізму й націоналізму в українському політичному дискурсі. Ба більше, просування цього терміна можна вважати спробою створити дихотомію «поганого» і «хорошого» націоналізму в Україні та дискваліфікувати «поганий» український націоналізм, який «не відрізняється» від російського, бо теж базується на гомофобній і трансфобній риториці замість бути схожим на поміркованіші західні націоналістичні рухи, які вже взяли на озброєння повістку прав ЛГБТІ+. Термін спрямовано на характеристику осіб з тотожною етнокультурною ідентичністю до тих, хто цей термін уживає, і в нього немає класових імплікацій, тому було б дуже передчасно вважати його проявом політики расування. Водночас слід завважити, що потенційно цей термін може означати появу певних гомонаціоналістичних тенденцій в українському ЛГБТІ+ русі, адже одна з його інтерпретацій здатна конструювати дихотомічне уявлення про різницю між «хорошим» (прозахідним, квір-дружнім, антиросійським, антимусульманським) і «поганим» (російським, авторитарним, консервативним, гомофобним, трансфобним) націоналізмом. Відтак стає очевидно, що застосування терміна «гомонаціоналізм» для критики певних практик українського ЛГБТІ+ руху дуже спрощує реальну картину й універсалізує західний контекст.

Звичайно, описана аргументація жодним чином не заперечує факти прояву расизму або політик расування в Україні, найяскравішими вираженнями яких були, наприклад, спротив побудові тимчасового центру перебування біженців під Яготином (2016), серія антиромських погромів (2016–2018) чи протести проти спорудження кримськими татарами-переселенцями мечеті у Львові (2016). Проте наразі немає жодних доказів, що ЛГБТІ+ спільнота якимось чином залучена чи включена в ці практики або підтримує їх пасивно. Інакше кажучи, немає жодних підстав стверджувати, що українська ЛГБТІ+ спільнота підтримує або ретранслює відповідні практики держави або ультраправих кіл, адже мейнстримні й інституціоналізовані ЛГБТІ+ організації — одні з небагатьох агентів, які послідовно висловлюють антирасистську й антиксенофобну позицію.

Гомонаціоналізм і антимілітаристський квір-рух: випадок України

Окрема риса сучасного українського ЛГБТІ+ руху, яку квір-критика часто розглядає як прояв гомонаціоналістичних політик, — консенсус щодо воєнних дій на Сході України, починаючи з 2014 року, підтримка українських збройних сил і волонтерських організацій та залучення до процесу антитерористичної операції, а від 2018 року ще операції об’єднаних сил. Одна з головних мішеней такої критики — це процес формування «патріотичної» гей-/лесбі-/транс- або бі- ідентичностей, який стартував одразу після початку бойових дій 2014 року. Наприклад, певні ЛГБТІ+ медіа поширювали історії людей з ЛГБТІ+ спільноти, які брали участь у бойових діях, або ж заручалися підтримкою ветеранів і ветеранок АТО, котрі не належать до ЛГБТІ+ спільноти, однак знали ЛГБТІ+ людей в армії, як легітимізацію повістки прав ЛГБТІ+ і, наприклад, прайд-маршів. Така критика посилається на твердження Пуар про самонормалізацію американських ЛГБ-осіб у рамках нації-держави шляхом їх залучення у «війну проти тероризму». Крім того, мілітаристські настрої в ЛГБ-середовищі розглядаються як одна з рис гомонаціоналізму у впливовій роботі Діна Спейда «Нормальне життя» (Spade 2011, 49–50). Тут треба ще раз завважити, що намагаючись побороти західноцентризм і дискурсивний неоколоніалізм, квір-критика вкотре відтворює цей неоколоніальний дискурс, універсалізуючи досвід західних, передусім американських квір-рухів. Антимілітаристський сентимент в американському квір-русі спричинено насамперед тим, що протягом останнього століття, особливо по завершенні Другої світової війни, США було залучено до розв’язання багатьох воєн та імперіалістичних воєнних протистоянь. Крім того, самі США за останнє століття ні разу не ставали об’єктом воєнної інтервенції інших держав. Саме тому для американського квір-руху власне категорія «війни» репрезентує ідеї імперіалізму, неоколоніалізму й експансії.

Однак, як наглядно демонструє досвід України, глобальна система воєнного насилля зовсім не обмежується імперіалістичними експансіями США й інших західних держав та спротивом цим експансіям. Важливо також розуміти, що можливість займатися антивоєнним активізмом замість бути залученими у воєнні дії — привілей, доступний лише тим, хто (1) не проживає на території або в країні, де тривають активні воєнні дії, (2) належить або ідентифікує себе зі спільнотою, яка здійснює воєнну агресію, а не зі спільнотою, на яку її спрямовано. Мало того, у країнах другого і третього світу, де ЛГБТІ+ особи легко можуть стати жертвами переслідування політичних режимів, які може бути встановлено в разі воєнної перемоги певних країн, як-от Росія, на підконтрольних територіях, їх виживання безпосередньо залежить від можливости чинити опір, зокрема озброєний. Звісно, не можна заперечувати той факт, що проукраїнська і промілітаристська риторика може бути потужним інструментом самонормалізації й асиміляції української ЛГБТІ+ спільноти, проте в самій спільноті така стратегія розглядається радше як механізм колективного виживання.

Отже, самонормалізація шляхом конструювання і вираження патріотичної ідентичности українська ЛГБТІ+ спільнота використовує для того, щоб вижити в конкретній системі обставин. І така стратегія не може сприйматися як прояв гомонаціоналізму через низку причин: у плані громадянства українська ЛГБТІ+ спільнота асоціює себе з об’єктом воєнної агресії (Україною), а не з її суб’єктом (Росією). Відтак залучення у воєнні дії українські ЛГБТІ+ сприймають як спротив імперіалістичній політиці, а не її підтримку. До того ж ЛГБТІ+, котрі проживають на території воєнних дій або недалеко від них, можуть мати цілком обґрунтовані страхи у зв’язку з можливими гомофобними і трансфобними переслідуваннями, якщо режими терористичних угруповань «ЛНР» і «ДНР» розширять межі тимчасово непідконтрольних Україні територій. Ці чинники допомагають нам зрозуміти, у чому специфіка конструювання і вираження патріотичної ідентичности серед ЛГБТІ+ людей в Україні та чому така стратегія часто сприймається як одинока можливість колективного виживання.

Висновки

Підсумовуючи, хочемо зазначити, що хоча поняття гомонаціоналізму може бути корисним для критичного аналізу розвитку ЛГБТІ+ рухів у західних / «розвинутих» країнах, застосовувати його для аналізу й критики українського і східноєвропейських ЛГБТІ+ рухів проблематично з двох причин — теоретичної і нормативної.

З теоретичного погляду, як ми намагалися довести в цій статті, сам концепт не чутливий до різних соціальних і політичних контекстів, що робить його застосування в українському і східноєвропейському регіоні недоцільним.

З нормативного погляду, такий підхід шкодить українському і східноєвропейському ЛГБТІ+ активізму та створює перешкоди для дальшої емансипації ЛГБТІ+ в регіоні. Неактуальне теоретизування мейнстримних моделей ЛГБТІ+ ідентичностей і рухів як «західних» не лише породжує дихотомічне бачення протистояння «толерантного» і «ліберального» Заходу проти «комунітарного» і «традиційного» Сходу, а й «присвоює» та «приватизує» ці ідентичності і моделі активізму глобальному Заходу. Попри той факт, що з наукового і матеріалістичного погляду вони радше модерні, а не західні, отже, радше універсальні, ніж географічно і культурно локалізовані. Дослідниця Ель Амін, критикуючи сприйняття концепції «прав людини» як західної, стверджує, що «спільний феномен модерности має скеровувати наше мислення… поза категорії Заходу і Сходу, щоби більше не есенціалізовувати Схід і Захід у порівняльній політичній теорії та в суміжних дослідницьких дисциплінах. Мій аргумент базується на баченні модерности як передусім матеріального й інституційного, а не культурного чи філософського, явища» (El Amine 2016, 106). Отже, якщо ми аналізуємо мейнстримні ЛГБТІ+ ідентичності й рухи з погляду матеріалістичного бачення модерности (замість аналізувати їх з позицій культурного есенціалізму і цивілізаційного підходу), ми можемо зрозуміти їхнє походження й особливості їхнього розвитку і трансформації в менш нормативному ключі та з більшою чутливістю до їхнього контексту існування.

Ба більше, з погляду постколоніальної епістемології ми можемо проблематизувати це питання ще з одного боку. Концепт гомонаціоналізму і тісно пов’язані з ним терміни квір-критики виникли в північноамериканських і західноєвропейських політичних, соціальних, культурних контекстах, їх виробили західні інтелектуальні середовища. Гегемонія західної академії і відсутність можливости у незахідних дослідників і дослідниць продукувати знання про суспільства, у яких вони функціонують, перетворює процес виробництва знань на асиметричні владні відносини. В умовах величезного дефіциту соціальних досліджень Східної Європи ми маємо справу з явищем нав’язування теоретичних знань, вироблених на Заході і націлених на західну аудиторію, контекстуально нечутливих до умов східноєвропейського регіону і його різних країн. Як ми проаналізували в цій статті, головними такими контекстуальними відмінностями можуть бути чинники, які структурують і організують соціальну нерівність, політична (не)суб’єктність ЛГБТІ+ спільнот або умови, спричинені воєнними діями. Отже, дуже важливо, щоб постсоціалістичні квір-дослідження виробили власний базовий категоріальний апарат, який висвітлював би особливості соціального, політичного і культурного ландшафту в різних постсоціалістичних суспільствах.

---

Abu-Lughod, Lila. 2002. «Do Muslim Women Really Need Saving? Anthropological Reflections on Cultural Relativism and its Others» American Anthropologist 104, no. 3: 783–790.

Ang, Ien. 2001. On not speaking Chinese: Living between Asia and the West. London and New York: Routledge, 2001.

Baer, Brian J. 2002. «Russian Gays/Western Gaze: Mapping (Homo)Sexual Desire in Post-Soviet Russia». GLQ: A Journal Of Lesbian And Gay Studies no. 4: 499.

Burawoy, Michael and Katherine Verdery. 1999. Uncertain Transition: Ethnographies of Change In the Postsocialist World. Lanham: Rowman & Littlefield.

Buyantueva, Radzhana. 2017. «LGBT Rights Activism and Homophobia in Russia». Journal of Homosexuality 65, no. 4: 456–483.

Cerwonka, Allaine. 2008. «Traveling Feminist Thought: Difference and Transculturation in Central and Eastern European Feminism». Signs, 33 (4): 809–832.

Chase-Dunn, Christopher, Yukio Kawano, and Benjamin D. Brewer. 2000a. «Trade Globalization since 1795: Waves of Integration in the World-System». American Sociological Review 65, no. 1: 77–95. Appendix.

Chase-Dunn, Christopher, Yukio Kawano, and Benjamin D. Brewer. 2000b. Appendix to «Trade Globalization since 1795: Waves of Integration in the World-System». http://www.irows.ucr.edu/cd/appendices/asr00/asr00app.htm#Table%20A2

Davies, Thom and Abel Polese. 2015. «Informality and survival in Ukraine’s nuclear landscape: Living with the risks of Chernobyl». Journal Of Eurasian Studies 6, 34–45.

El Amine, Loubna. 2016. «Beyond East and West: Reorienting Political Theory through the Prism of Modernity». Perspectives On Politics 14, no. 1: 102–120.

Essig, Laurie. 1999. Queer In Russia: a Story of Sex, Self, and the Other. Durham, NC: Duke University Press.

Farmer, Paul. 2004. «An Anthropology of Structural Violence». Current Anthropology 45, no. 3: 305–325.

Farmer, Paul et al. 2006. «Structural violence and clinical medicine». PLoS Medicine 3, no. 10: 1686–1691.

Fassin, Eric. 2011. «From Criticism to Critique». History of the Present 1, no. 2: 265–274.

Foucault, Michel. 1977. Discipline and Punish: The Birth of the Prison. New York: Pantheon Books.

Fraser, Nancy. 1997. «Heterosexism, Misrecognition, and Capitalism: A Response to Judith Butler». Social Text, no. 52/53: 279–289.

Galtung, Johan. 1969. «Violence, Peace, and Peace Research». Journal of Peace Research 6, no. 3: 167–191.

Gqola, Pumla Dineo. 2001. «Ufanele Uqavile: Blackwomen, Feminisms and Postcoloniality in Africa». Agenda, no. 50: 11–22.

Gilbert, Emily, and Corey Ponder. 2014. «Between tragedy and farce: 9/11 compensation and the value of life and death». Antipode 46, no. 2: 404–425.

Hörschelmann, Kathrin and Alison Stenning. 2008. «Ethnographies of Postsocialist Change», Progress in Human Geography 32, no. 3: 339–361.

Huang, Jon et al. 2016. «Election 2016: Exit Polls». The New York Times. November 8. https://www.nytimes.com/interactive/2016/11/08/us/politics/election-exit-polls.html

Kacere, Laura. 2015. «Homonormativity 101: What It Is and How It’s Hurting Our Movement». Everyday Feminism. Accessed July 27, 2018. https://everydayfeminism.com/2015/01/homonormativity-101/

Kondakov, Alexander. 2013. «Resisting the Silence: The Use of Tolerance and Equality Arguments by Gay and Lesbian Activist Groups in Russia», Canadian Journal of Law and Society 28, no. 3: 403–424.

LeBlanc, Fred Joseph. 2013. «Sporting Homonationalism: Russian Homophobia, Imaginative Geographies & The 2014 Sochi Olympic Games». Sociology Association of Aotearoa New Zealand Annual Conference 2013. 1–14.

LeBlanc, Fred Joseph. 2015. «Between a Rock and a Hard Place: Why the Ukrainian Crisis is a Queer Issue». International Norms and East European Nations Conference 5 February 2015, Victoria University of Wellington.

Martsenyuk, Tamara. 2016. «Sexuality and Revolution in Post‐Soviet Ukraine: LGBT Rights and the Euromaidan Protests of 2013–2014». Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society 2, no. 1: 49–74.

Martsenyuk, Тamara. 2012. «The State of the LGBT Community and Homophobia in Ukraine». Problems of Post Communism 59, no. 2: 51–62.

Mizielińska, Joanna. 2010. «Travelling Ideas, Travelling Times: On the Temporalities of LGBT and Queer Politics in Poland and the ‘West’». In De-Centring Western Sexualities: Central and Eastern European Perspectives, edited by Joanna Mizielińska and Robert Kulpa, 85–105. London: Ashgate Press.

Mizielińska, Joanna and Robert Kulpa. 2010. «‘Contemporary Peripheries’: Queer Studies, Circulation of Knowledge and East/West Divide». In De-Centring Western Sexualities: Central and Eastern European Perspectives, edited by Joanna Mizielińska and Robert Kulpa, 11–26. London: Ashgate Press.

Mohanty, Chandra Talpade. 1988. «Under Western Eyes: Feminist Scholarship and Colonial Discourses» Feminist Review, no. 30: 61–88.

Moss, Kevin. 2014. «Split Europe: Homonationalism and homophobia in Croatia». In LGBT Activism and the Making of Europe: A Rainbow Europe, edited by Phillip M. Ayoub and David Paternotte, 212–232. London: Palgrave Macmillan.

Moss, Kevin. 2001. Book Review of Laurie Essig, Queer in Russia: A Story of Sex, Self, and the Other. Slavic and East European Journal 45, no. 1: 160–161.

Msimang, Sisonke. 2002. «Reflections on politics made personal». Agenda, no. 54: 3–15.

Nagel, Joane. 1998. «Masculinity and nationalism: gender and sexuality in the making of nations». Ethnic and Racial Studies 21, no. 2: 242–269.

Sexing Political Identities/nationalism as Heterosexism». International Feminist Journal of Politics 1 (1): 34–65.

Petö, Andrea. 2001. «An empress in a new-old dress» Feminist Theory 2, no. 1: 89–93.

Polese, Abel. 2015. «Informality Crusades: Why Informal Practices are Stigmatized, Fought and Allowed in Different Contexts according to an Apparently Ununderstandable Logic». Caucasus Social Science Review 2, no. 1: 1–26.

Polese, Abel. 2016. Limits of a Post-Soviet State: How Informality Replaces, Renegotiates, and Reshapes Governance in Contemporary Ukraine. Stuttgart: ibidem-Verlag.

Puar, Jasbir K. 2007. Terrorist Assemblages: Homonationalism In Queer Times. Durham: Duke University Press.

Puar, Jasbir K. 2013. «Rethinking homonationalism». International Journal Of Middle East Studies 45, no. 2: 336–339.

Puar, Jasbir K. 2017. «Homonationalism in Trump Times». (Public Lecture, IV European Geographies of Sexualities Conference, Barcelona, Spain, September 15, 2017).

Rich, Adrienne. 1980. «Compulsory Heterosexuality and Lesbian Existence». Signs: Journal of Women in Culture and Society 5, no. 4: 631–660.

Rozdolski, Roman., and John-Paul Himka. 1986. Engels and the «Nonhistoric» Peoples: The National Question In the Revolution of 1848. Glasgow: Critique Books.

Schotten, C. Heike. 2016. «Homonationalism: from critique to diagnosis, or, We are all homonational now». International Feminist Journal of Politics 18, no. 3: 351–370.

Spade, Dean. 2011. Normal Life: Administrative Violence, Critical Trans Politics, and the Limits of Law. Brooklyn, NY: South End Press.

Stella, Francesca. 2015. Lesbian lives in Soviet and Post-Soviet Russia: post/socialism and gendered sexualities. New York: Palgrave Macmillan.

Teteriuk, Maria. 2016. «Between ‘the Russian World’ and ‘the Ukrainian Nation’: Kyiv Pride before and after Euromaidan». Institut für die Wissenschaften vom Menschen. http://www.iwm.at/transit/transit-online/between-the-russian-world-and-the-ukrainian-nation-kyiv-pride-before-and-after-euromaidan/#_edn15

Verdery, Katherine. 1996. What Was Socialism, and What Comes Next?. Princeton, N.J.: Princeton University Press.

Warner, Michael. 1995. «Something Queer About the Nation-State». In After Political Correctness: The Humanities And Society In The 1990s, edited by Christopher Newfield, 361–371. Boulder: Westview Press.

Warner, Michael. 2000. Trouble with normal: sex, politics, and the ethics of queer life. Cambridge, MA.: Harvard University Press.

Weeks, Jeffrey. 1980. «Capitalism and the Organization of Sex» In Homosexuality: Power and Politics, edited by Gay Left Collective, 11–20. London: Allison and Busby.

Wilkinson, Cai. 2014. «Putting «traditional values» into practice: The rise and contestation of anti-homopropaganda laws in Russia». Journal of Human Rights, 13: 363–379.

Wittig, Monique. 1993. «One is Not Born a Woman» In The Lesbian and Gay Studies Reader, edited by Henry Abelove, Michele Aina Barale, and David M. Halperin, 103–109. New York: Routledge.

Yuval-Davis, Nira. 1997. Gender & Nation. London: Sage Publications.

Koн, Игорь. 1997. Клубничка на березке: сексуальная культура в России. Москва: О.Г.И.

Кондаков, Александр. 2017. «Конфигурации права: как действует закон о «пропаганде» в школах». Журнал социологии и социальной антропологии 20 (5): 187–206.

Пагуліч, Леся. 2016. «Чи можливо квірити націю: інтерсекційність і квір-політики». Політична критика. http://ukraine.politicalcritique.org/2016/07/11/chi-mozhlivo-kviriti-natsiyu-intersektsijnist-i-kvir-politiki/

Темкина, Анна и Елена Здравомыслова. 2002. В поисках сексуальности. СПб.: Дмитрий Буланин.

Чадский, Антон. 2014. «Как я стал русофобом». Сноб. https://snob.ru/selected/entry/82278

---

[1] Огляд західних досліджень на тему сексуальности в Східній Європі (передусім у Росії) до початку 2000-х див.: Baer 2002.

Пам’ятаєш, як у дитячому садочку одягалися на новорічне свято дівчатка й хлопчики? Щось на зразок «дівчатка-сніжинки», а «хлопчики-зайчики». І так рік у рік.

А яка у тебе була улюблена іграшка? У мене лялька Любашка. Мені взагалі тільки ляльок і дарували — з довгим волоссям у рожевих платтячках. А тепер розберемося, чи причетні до цього гендерні стереотипи.

Гендер і стать — різні речі

Між поняттями «стать» і «гендер» є і спільне, і відмінне. Обидва терміни — це характеристики людини. Головна відмінність полягає в тому, що стать є не тільки у людей, а й у тварин (птахів, риб) та рослин. Проте квітки чи котики не можуть мати гендерних характеристик.

Отож стать — це біологічний чинник. Тобто стать — це про те, якими статевими ознаками наділено людину. Зазвичай новонароджена дитина — або хлопчик, або дівчинка. Проте є ще й третій варіант, який трапляється набагато рідше, — інтерсекс. Це не означає, що у людини наявні всі ознаки обох статей: інтерсекс-люди можуть мати будь-які характеристики, які відрізняють їх від двох типових статей (наприклад, кількість статевих хромосом, гормональний рівень і розвиток репродуктивних органів). До речі, існують такі конфігурації хромосом, з якими інтерсексність може не проявлятися зовні і точно визначити її можна тільки за допомогою спеціальних аналізів. Згідно зі статистикою Всесвітньої організації охорони здоров’я, інтерсекс-люди становлять від 0,5 до 1,7 % населення планети.

Гендер — це поняття соціальне і культурне. Воно визначає риси й характеристики, які начебто повинна мати людина тієї чи тієї статі. Наприклад, в українській культурі вважається, що жінкам притаманні такі якості, як турботливість, емоційність, співчутливість, а чоловікам — витривалість, суворість, стриманість.

«Справжні» чоловіки і жінки — лише в стереотипах

Стандартний набір якостей «справжніх» жінок і «справжніх» чоловіків закладається у свідомості дитини ще в ранньому дитинстві.

Наприклад, коли вихователька в дитсадочку сварить дівчаток за те, що вони бешкетують і граються нібито в «хлопчачі» ігри (перегони, стрілялки тощо). Насправді не існує жодного офіційного поділу на «хлопчачі» й «дівчачі» ігри, це все — гендерні стереотипи.

Ця сама історія триває в школі, коли вчителька, перевіряючи зошити відзначає, що «у Марини почерк жахливий, ніби у хлопчака». Так учителька звертає увагу на те, що дівчата повинні бути охайнішими, відповідальнішими в плані навчання, згідно з гендерним стереотипом.

А коли говорити про таку шкільну дисципліну, як «Трудове навчання», то тут ситуація ще дивніша. Хай там як цього хочеться керівництву школи, але не всі дівчата люблять готувати й вишивати хрестиком, так само як не всі хлопці люблять ремонтувати меблі. Не забуваймо, що це сформована десятиліттями система освіти. Нещодавно поділ на уроках праці зробили необов’язковим, але школам важко швидко змінити підходи. Якщо вивчення азів швейного виробництва, кулінарії чи виготовлення металевих деталей викликає у тебе дискомфорт, радимо тобі, бажано разом із батьками, домовитися з керівництвом школи або вчителем про пошук альтернативних занять, як-от орігамі чи пап’є-маше.

Обмежує можливість самовираження і шкільна форма, адже, згідно з установленими шкільними правилами (які, щоправда, в різних школах можуть відрізнятися), дівчата повинні носити спідниці і блузки, а хлопчики — діловий костюм. Щоб почуватися в цій формі зручно і комфортно, варто підійти до вибору одягу дуже відповідально. Спідницю можна замінити на ділові брюки (звісно, попередньо обговоривши це питання з батьками і класним керівником чи керівницею), доповнювати образ стильними сорочками й кофтинками різноманітних відтінків, які відповідатимуть офіційному стилю. Так само діловий костюм хлопців може виходити за рамки чорних штанів і білої сорочки, хоча таки має відповідати встановленому дрескоду.

Гендерні ролі

Ти прокидаєшся вранці — ти донька або син, ідеш до школи — ти учень або учениця, дорогою забігаєш у крамницю — ти покупець або покупчиня, увечері йдеш на прогулянку з товаришами — ти друг або подруга. Усе це і багато іншого — гендерні ролі, які ти виконуєш щодня.

Згадай типові умови задач із математики: «щоб приготувати борщ, мама купила в крамниці 3 морквини, 2 буряки і 10 картоплин», а «тато під час ремонту використав 7 рулонів шпалер і 3 відерця фарби». Навіть тут простежуються чіткий розподіл гендерних ролей. Мати — домогосподарка, яка постійно готує, прибирає, допомагає з домашніми завданнями, зустрічає батька з роботи. Натомість головна місія тата — утримувати родину, захищати її та вирішувати складні побутові проблеми.

Насправді це не «норма» і не обов’язок. Імовірно, твоїх дідусів і бабусь, маму і тата виховували, формуючи таке уявлення про ідеальні сімейні стосунки. Можливо, твої мама з татом домовилися про такий розподіл обов’язків, бо їм просто так зручно. А може, у вашій сім’ї все інакше?

Існують родини, у яких чоловік бере декретну відпустку, а жінка продовжує працювати. І працює вона, наприклад, слюсаркою. Є сім’ї, у яких роботу по господарству виконують обоє батьків порівну. І це теж абсолютно нормально. Головне, щоб усім членам родини було зручно в таких умовах.

Отже, не треба засуджувати, наприклад, дівчаток, котрі грають у футбол, і хлопців, які займаються бальними танцями. Так само не варто сміятися з чоловіків, які виконують так звану «жіночу» роботу, і навпаки. Не варто обмежувати себе чи когось іншого у його чи її вподобаннях.

Про дорослішання, прийняття себе та особисті кордони

Період від 10 до 20 років інколи називають «десятиріччям змін». Це тому що до 10 років діти — і хлопчики, і дівчатка — фізично розвиваються приблизно однаково: вони майже одного зросту, мають ідентичну будову тіла. Після 10 років відбувається пубертатний стрибок зросту, і дитина, вже майже підліток, може вирости на 7–12 сантиметрів за рік. Дівчата в цьому віці зазвичай переганяють однолітків-хлопців у зрості й розвитку. У дівчаток стрибок відбувається в середньому в 10–11 років, у хлопчиків — у 13 років.

Із початком статевого дозрівання у дівчаток розширюється таз, помітно округлюються стегна й сідниці, збільшуються молочні залози, починається оволосіння інтимних зон і пахв.

Перша менструація настає між 9 і 15 роками, найчастіше у 12–14 років. До речі, цього не треба боятися, варто просто бути готовою до цього — мати при собі індивідуальні засоби для критичних днів (прокладки), вологі й сухі серветки, за потреби знеболювальні пігулки. Так, інколи менструація може проходити дещо болісно — може «тягнути» спину й низ живота.

Перший рік (чи трохи більше) цикл може бути нерегулярним — зазвичай від 22 до 34 днів. Повноцінний менструальний цикл характеризується також і наявністю овуляції. Овуляція – це явище, при якому яйцеклітина виходить з фолікула. Далі яйцеклітина виходить з яєчника і підхоплюється матковою трубою. Після чого яйцеклітина поступово рухається по матковій трубі та якщо на шляху вона зустріне сперматозоїд, то відбудеться запліднення і запуститься процес формування ембріона. Після першої менструації бажано звернутися до гінеколога, адже в організмі відбулися певні зміни: ти подорослішала, стала дівчиною, отже, з моменту появи овуляції, після сексуального контакту можна завагітніти.

Фізіологічні і психологічні зміни, що відбуваються у підлітковому віці, природно проявляються через підвищений інтерес до сексу, до книг і фільмів на цю тему, до протилежної статі, високу сексуальну збудливість, мастурбацію. Це є нормальним явищем, як для хлопчиків, так і для дівчат.

Тілесні зміни можуть заскочити підлітків зненацька, засмутити чи налякати. Статура хлопця набирає типових чоловічих рис: плечі стають ширшими, а стегна — вужчими, м’язи грудей і спини — рельєфними. Може навіть спостерігатися тимчасове (!) набухання грудних залоз і сосків. У період, коли хлопчик дорослішає і стає підлітком, у нього виникають перші полюції — мимовільне виверження сперми під час сну вночі і вранці, нерідко це супроводжується еротичними сновидіннями. Хлопці часто сприймають цей процес як хворобу і дуже переймаються, але це абсолютна норма.

Ти ростеш, і це нормально, що твоя вага може бути більшою або меншою від ваги твоїх друзів. Радимо не обмежувати себе в їжі, а займатися спортом та підтримувати водний баланс. Іноді спрагу можна сплутати з почуттям голоду. «Шкідливу» їжу краще замінити на корисну: на перерві у школі перекусити овочевим салатом із котлеткою, а не чипсами чи бургерами, а ввечері, сидячи перед телевізором, краще з’їсти фруктову нарізку, а не кілограм морозива.

Можуть виникнути певні проблеми зі шкірою — висипи й акне (чорні цятки). І дівчата, і хлопці можуть звернутися по консультацію до дієтолога й дерматолога, відвідати косметолога. Важливий елемент у боротьбі з висипами — догляд за шкірою в домашніх умовах: очищення, тонізування, зволоження. Немає нічого смішного чи ганебного в тому, що хлопець користуватиметься масками і кремами для обличчя, адже повага до себе і піклування про своє тіло не залежать від статі.

Саме в цьому віці постає вибір: соромитися себе (комплексувати, сидіти на дієтах, приховувати своє тіло під речами більшого розміру, замальовувати висипи на шкірі тональними засобами) чи приймати себе з усіма особливостями (так, саме особливостями, а не вадами!) свого тіла. Прийняття свого тіла таким, як воно є (незалежно від ваги, кольору шкіри і волосся, довжини ніг, шрамів чи вроджених вад), називається бодіпозитивом. Гасло цього руху — «Моє тіло — моє діло».

До речі, про тіло й діло. Важливо вибудовувати чіткі особисті кордони. Як тобі пояснювали ще в дитинстві, ніхто не може торкатися тебе, якщо тобі неприємно. Це з розряду: «Йди цьомни бабусю, вона ж тебе так давно не бачила!» — а тобі зовсім не хочеться з нею цілуватися, і на те можуть бути різні причини.

У таких випадках треба коректно (!) пояснювати, чому ти не хочеш. Батьки й бабуся можуть образитися, але це твій особистий простір, і вони так чи так повинні його прийняти. Спробуй поговорити (поговорити, а не посваритися) і пояснити свою позицію, тоді батьки обов’язково підуть тобі назустріч, зрозуміють і підтримають, адже ти вже не маленька дитина, а особистість, яка має право обирати, кого і коли «цьомати» (ну, то як приклад).

Ресурси для підлітків (і не тільки) про сексуальну освіту і дорослішання:

ТікТок:

@serhiyfrolov — поради й відповіді на питання лікаря акушера-гінеколога про жіноче інтимне здоров’я

@ecowoman — «неГінеколог про статеве виховання» дівчат і хлопців

Інстаграм:

@gendeindetail — про гендерну ідентичність і фемінізм

@vpershe – медіа про сексуальну освіту для молоді

@gender.z — про розмаїття гендерних відносин, ЛГБТ+ та рівні права

@uaspec.network – блог про асексуальність та аромантичність

@teenergizer – ресурс для підлітків про ВІЛ/СНІД, сексосвиту, психологічну підтримку, активізм

@podcast11a – подкаст для підлітків про секс і стосунки з собою та іншими

Може, ти знаєш ще якісь круті блоги? Напиши нам в інста @gendeindetail!

Шпаргалка по гендеру:

— Та поцілуй ти йому руку, не сперечайся! Ти ж дівчинка!

У 14 років я боролася з патріархатом. У релігійному і світському значенні слова. Батьки були за кордоном на заробітках, я жила в дідуся з бабусею і не хотіла цілувати руку отцю Макарію. А бабуся і дідусь якраз навпаки — дуже хотіли, щоб я цілувала йому руку. «Ти маєш бути покірною, ти ж дівчинка», — казала бабуся. «Ти ж дівчинка» — фраза, після якої розумієш, ти — погана дівчинка, неправильна, бракована, якщо робиш / хочеш / виглядаєш не так, як оце «ти ж дівчинка» передбачає. Мого двоюрідного брата до поцілунків не примушували. На відміну від мене, він не мусив бути покірним.

Хто не в курсі, цілування руки батюшці — це такий ритуал благословення. Дехто з парафіян уважає, що цілуючи руку священика, насправді цілуєш Господа. Щоб ви розуміли, на Джуда Лоу, прекрасного молодого папу з однойменного серіалу, священики схожі лише в таких серіалах і ще, може, в еротичних снах.

Від отця Макарія смерділо квашеною капустою і потом. Він голосно плямкав, коли залишався у дідуся з бабусею на обід, і пив самогон навіть у піст. Отець Макарій любив повчати. Дізнавшись, що я дописую в місцеву газету, він провів зі мною довгу бесіду про моє призначення. Як ви здогадуєтесь, воно полягало в тому, щоб стати дружиною і матір’ю, а не журналісткою. У нас швидко зав’язалася цілком щира і взаємна неприязнь. Тепер розумієте, як важко мені було того ранку, коли я пообіцяла, що поцілую ту руку, чорт би її… Ой!

Я не хотіла прикладатися устами до руки батюшки не з атеїстичних міркувань, яких у 14-річному віці ще й не мала. Крім фізіологічної огиди, я лютувала, що мені впарювали ідею про покірність, яка суперечила моєму характеру і поглядам на світ. Це історія не про віру і навіть не про церкву, тож патріархат релігійний має до неї опосередкований стосунок. Це історія про патріархат у світському значенні цього слова.

Відкладімо розв’язку цієї цілувальної оповіді і з’ясуймо, що ж таке патріархат, про який усі говорять.

Патріархат — це коли жінки отримують на чверть меншу зарплатню, ніж чоловіки, за ту саму роботу. Це коли жінки витрачають від трьох до п’яти годин щодня на неоплачувану хатню працю. Це коли в медіа лише третина експертів — жінки. Це коли вісім із десяти ректорів вишів — чоловіки, а серед академіків одна жінка на сто чоловіків. Це коли 60 % суддів, прокурорів і поліціантів уважають, що жінка сама винна в домашньому насиллі. Патріархат — це коли всі цифри й факти у відкритому доступі, на відстані кількох кліків, але більше як половина українців однаково переконана, що з правами жінок в Україні все добре.

Патріархат — це казки, де рольова модель для дівчаток — покірна красива принцеса, для якої хепіенд — це заміжжя із сильним і багатим принцом. Патріархат — це носити в дитинстві платтячка, у яких незручно залізти на дерево. Це світ, у якому одним не можна плакати, бо вони ж хлопчики, а іншим — бігати, бо вони ж дівчатка. Це про нерівномірний розподіл влади і ресурсів. Це про домінування й покору.

Мені дуже некомфортно писати цей текст. Я відкладала, видаляла, придумувала причини змінити тему. Зрештою, він виявився для мене терапевтичним. Бо з’ясувалося, що я просто боюся говорити про патріархат. Ця тема викликає в мене букет емоцій із сорому і безсилля.

«Ти ж дівчинка», — без кінця повторювала мені мама. Я не відповідала її уявленням про охайність. У старших класах мені завжди ставили нижчу оцінку через неохайний зошит. Я мала жахливий почерк і збочене просторове мислення, яке вперто не хотіло відступати три клітинки від полів. Навіть після першого місця на міській олімпіаді з англійської мені поставили за чверть лише 10, бо я неохайно вела словник. Хлопчикам-відмінникам охоче пробачали загнуті сторінки і нерозбірливі закарлюки.

Я почувалася незграбною і зацькованою «тиждівчинкою» у світі, де була купа нещасних «тижхлопчиків». Патріархат шкодить чоловікам не менше, ніж жінкам. Він забороняє їм проявляти емоції, створює в суспільній уяві образ «справжнього чоловіка» — сильного лідера, мисливця і переможця. Припустімо, переможцем стає один із десяти. На решту чекає фрустрація і порівняння на зразок «не мужик, а баба».

Тієї неділі перед походом до церкви я вкотре почула це ненависне «ти ж дівчинка». Мені не випадало сперечатися, я мусила цілувати руку отцю Макарію. Наприкінці служби я вийшла до вбиральні, дістала із сумочки дзеркальце і подивилася в нього на «тиждівчинку». Я відчувала таку втому і гнів, що просто не уявляла, як змусити себе коритися. Той момент, мабуть, визначив моє ставлення до «тиждівчинки» (і патріархату, про який я тоді нічого не знала) — на все життя. Відбиток у дзеркальці усміхався: до біса покірність. Я вийшла з тієї вбиральні з чітким розумінням: краще бути поганою дівчинкою, ніж нещасною.

Швидкою ходою я рушила до огрядного бородатого отця Макарія, щоб отримати його благословення. Бабуся проводжала мене суворим і пильним поглядом. Отець простяг руку, і я рішуче приклалася до неї губами. Після поцілунку на великій волохатій руці превелебного залишився чіткий слід від яскраво-червоної помади, якою я нафарбувала губи у вбиральні. Бундючність і зверхність отця Макарія моментально змінилися на здивовану безпорадність. Тієї миті ми двоє розуміли: це не просто витівка, а спланований бунт.

Ніколи більше після того випадку мене не змушували отримувати благословення священика. Бабуся мене насварила, але після чергового «тиждівчинка» я побачила усмішку в її очах і кутиках вуст. Усмішку, без якої вона досі не може згадувати той ранок.