27 лютого, 2021

Трансгендерні люди в Україні

16 листопада 2020
Поширити в Telegram
882
Інна Ірискіна

Координаторка трансгендерного напряму ГО «Інсайт», експертка з питань трансгендерности, правозахисниця, феміністка. Авторка і співавторка низки матеріалів, переважно з тематики трансгендерности і прав людини.

Загальна ситуація

Що відомо про неї

Поговоривши про становище трансгендерів і трансгендерок у різних місцях земної кулі, зупинимося тепер на тому, як у них справи в нашій країні.

Юридичне визнання гендеру в Україні прив’язано до медичної процедури, підґрунтя якої визначає стаття 51 «Зміна (корекція) статевої належності» Основ законодавства України про охорону здоров’я. Згідно з нею, пацієнтові за наявністю медико-біологічних і соціально-психологічних показань може бути проведено зміну (корекцію) статевої належности, про що потім видається медичне свідоцтво. Далі на його підставі може бути змінено правовий статус особи, тобто юридично визнано її гендер.

Самі ці показання, порядок і умови їх встановлення та проведення процедур зі «зміни (корекції) статевої належности» регулюють окремі документи, які заслуговують на детальну увагу. Ми ще до них повернемося.

Також в Україні є право на зміну імені, прописане в Цивільному кодексі. Відповідно до нього, будь-яка людина, котра досягла 16 років, може змінити ім’я і прізвище на власний розсуд. Жодних гендерних обмежень щодо цього немає, але по батькові в такий спосіб змінити неможливо. Тому якщо трансгендерна особа скористається цим законом без проходження вищезгаданої процедури, вона може отримати в паспорті щось типу «Марія Сергійович» із чоловічою статтю у відповідній графі. Лише медичне свідоцтво дає право змінити родове закінчення по батькові.

Що стосується законодавства, не пов’язаного з переходом, то воно здебільшого обмежувальне і є фактично джерелом інституційної дискримінації. Скажімо, в Україні діє заборона на усиновлення/удочеріння дітей для категорій осіб за певними діагнозами, серед яких трансдіагнози відповідно до МКХ-10. За іншим наказом Міністерства охорони здоров’я цей діагноз — протипоказання до застосування допоміжних репродуктивних технологій для людей із жіночою системою статевих органів (у випадках, коли безпліддя лікується в бюджетних установах).

Крім того, наказом Міністерства оборони визначено, що люди з тими самими діагнозами за МКХ-10 непридатні до військової служби.

Проте не все в законах щодо трансгендерних людей тільки погано. У 2015 році було ухвалено поправку до Кодексу законів про працю, яка забороняє дискримінацію за низкою ознак разом із гендерною ідентичністю. Це стало можливим лише тому, що така поправка була однією з вимог Євросоюзу для лібералізації візового режиму з Україною. Так чи так, саме завдяки їй поняття «гендерна ідентичність» уперше з’явилося в українському законодавстві.


На акції за ухвалення «безвізових законів»

На сьогодні цим вичерпуються нормативні акти, специфічні для трансгендерних людей як соціальної групи.

Що стосується ситуації трансосіб в українському суспільстві, загально її оцінювати непросто, бо кількісних досліджень у цій сфері не проводили і статистичних даних як таких немає. Це пов’язано як із закритістю більшости трансгендерних людей, так і (мабуть, ще більшою мірою) з низьким інтересом держави до такої інформації.

На момент написання цього тексту на замовлення Центру громадського здоров’я проводиться дослідження з оцінки чисельности транслюдей в Україні, яке за сукупністю різних показників має дати приблизну величину їхньої популяції. Дослідження якраз триває, тому про результати говорити зарано.

Одночасно неурядові організації в Україні проводили якісні соціологічні дослідження, які дають загальне уявлення про ситуацію, типові потреби і проблеми. Насамперед тут слід виділити дослідження громадської ЛГБТІК-організації «Інсайт».

«Ситуація трансгендерів в Україні»[i] (2010). Це було перше дослідження такого типу не лише в Україні, а й узагалі на пострадянському просторі. У ньому ситуацію транслюдей розглянуто в різноманітних аспектах.

«Дотримання громадянських прав трансгендерних людей»[ii] (2012). Тут акцент було зроблено на правах транслюдей, їх дотриманні й порушенні, а також оглянуто ситуацію в контексті ВІЛ/СНІД.

«Документування випадків дискримінації трансгендерних людей у сфері охорони здоров’я в Україні: процедура зміни/корекції статевої належности” та доступ до медичної допомоги»[iii] (2015). Спрямування цього дослідження очевидно з назви.

Дослідження виявили такі типові проблеми.

Більшість трансгендерних людей стикаються з нерозумінням, неприйняттям і агресією суспільства у зв’язку з проявами їхньої гендерної ідентичности. Це може походити від кого завгодно — членів родини, однолітків, учителів, колег, роботодавців, лікарів і просто зустрічних людей. Трансфобією пронизано все суспільство.

Часто трансгендери й трансгендерки страждають від низької самооцінки, невпевнености в собі й у своїй гендерній приналежності, аж до повного неприйняття себе. Усе це призводить до депресій, іноді до спроб суїциду.

У суспільстві майже немає інформації про трансгендерність. З одного боку, це веде до того, що транслюди самі не знають, що їм робити і куди звертатися зі своїми проблемами. З іншого боку, звертатися їм часто й немає куди, адже лікарі, психологи, юристи, працівники державних установ зазвичай не мають необхідної кваліфікації. Лише останніми роками ситуація почала змінюватися завдяки громадським організаціям, які намагаються заповнити цю прогалину.

Транслюди часто самі уникають звертатися до лікарів через страх (нерідко виправданий) зіткнутися з нерозумінням, неповагою та іншим негативом на свою адресу.

Більше як дві третини опитаних зазнавали проявів дискримінації у сфері праці. Передусім це відмова брати на роботу, пов’язана, як правило, з невідповідністю між зовнішністю і паспортною статтю. У результаті близько половини опитаних на момент проведення дослідження були безробітними або працевлаштованими неофіційно.

Так само майже половина стикалася з дискримінацією у сфері освіти — образами, знущаннями, залякуванням. Адміністрація навчальних закладів в кращому разі дотримується позиції невтручання, в гіршому разі сама підтримує таке ставлення.

Більшість трансгендерних людей починають трансперехід самостійно. Зокрема, ведуть гормонотерапію, не звертаючись до лікарів, бо донедавна кваліфікованих ендокринологів у цій сфері не було. Офіційну медичну процедуру при цьому сприймають радше як неминуче зло.

До перерахованого додамо випадки, коли трансгендерні люди мали проблеми через трансфобію в ситуаціях банківського обслуговування, в подорожах, при перетині кордону, оренді житла тощо, що їх також задокументував «Інсайт»[iv].

Отже, Україну ніяк не назвеш країною, де трансгендерним людям жити добре. Навіть сама трансспільнота почала спроби зорганізуватися і змінити ситуацію порівняно нещодавно. Очевидно, перше помітне об’єднання транслюдей склалося наприкінці 1990-х навколо поштової конференції TGrus, яку створила трансжінка Лена. Вона існує дотепер, але це не так правозахисна ініціатива, як мережеве товариство для обміну інформацією і взаємопідтримки, орієнтоване головно на транслюдей бінарних ідентичностей.


Лена

Захистом прав трансгендерних людей з 2008 року займається вже згадана організація «Інсайт». Довгий час вона була фактично єдиною ЛГБТ-організацією, у назві якої літера «Т» стояла не лише номінально. Один із важливих напрямів її діяльности — адвокація, спрямована насамперед на покращення законодавства для транслюдей, а також проведення досліджень, публічних акцій, заходів для спільноти, психологічна і юридична підтримка транслюдей, просвітницька діяльність, робота з лікарями, іншими спеціалістами та ЗМІ.


Транстабір, проведений «Інсайтом» 2017 року

Останніми роками трансгендерні питання залучають до своєї повістки й інші ЛГБТ- та феміністичні організації, як-от «Гей-альянс» (всеукраїнська) з проєктом TransUnity, «Конвіктус» (Київ), «Інша» (Херсон), «Сфера» (Харків) та ін. Почали виникати і об’єднання, створені транслюдьми. Частина з них якийсь час існує, а потім зникає чи реформується в щось інше. З активних сьогодні назвемо насамперед TransGeneration — організацію з центром у Києві й відділеннями в кількох містах України. Крім того, кілька українських трансактивісток входять до Транс*Коаліції на пострадянському просторі й беруть участь у її діяльності.

Попередня процедура переходу

Наказ № 60: кола трансгендерного пекла

До 2016 року основним нормативним актом, який регулював в Україні медичну процедуру переходу був наказ № 60 Міністерства охорони здоров’я України «Про удосконалення надання медичної допомоги особам, що потребують зміни (корекції) статевої належності». Хоча нині він уже в минулому, спогади про нього ще надто свіжі, як і наслідки його впливу на життя українських транслюдей. Тому варто про нього розповісти детально.

Отже, наказ № 60 було затверджено 2011 року. Йому передував наказ № 57 1996 року, який передбачав аналогічну процедуру і відрізнявся лише окремими деталями в гірший бік. Зокрема, мінімально допустимий вік для «зміни статі» в ньому дорівнював 25 рокам. Серед показань у ньому була «суїцидонебезпека»; на перший погляд, у цьому нічого поганого, якби не уточнення, що відсутність будь-яких показань є протипоказанням. Тобто цей пункт міг провокувати транслюдей на спроби суїциду, щоб у такий спосіб задовольнити умови процедури.

Порядок «зміни статевої належности» відповідно до наказу № 60 був такий.

Звертання до сексопатолога за місцем проживання. Сексопатолог давав направлення на різні обстеження. А також у разі потреби до психолога й ендокринолога. Загальний термін спостереження в сексопатолога мав бути не менше як рік.

Хоча формально передбачалося, що перше звертання до лікаря має бути початком переходу, на практиці часто транслюдині, яка ще не почала змін і зовнішність якої поки відповідала приписаній статі, одразу відмовляли. Тому транслюди переважно починали офіційну процедуру, вже перебуваючи на гормонах.

Одне з неодмінних обстежень передбачало госпіталізацію до психіатричного стаціонару на період від 30 до 45 днів. За його підсумками пацієнту могли встановити діагноз «транссексуалізм» — лише попередній, бо остаточно його підтверджувала або заперечувала комісія зі зміни статі. При цьому транслюдину поселяли в палату відповідно до паспортної статі, і якщо вона вже була на гормонотерапії, людина з чоловічою зовнішністю опинялася в жіночій палаті або навпаки.

Інші обстеження передбачали різні аналізи крові і рівнів статевих гормонів, генетичні дослідження, флюорографію тощо. Одним словом, великий «джентльменський набір», велика частина якого не зрозуміло як стосується «зміни статі».

За підсумками всіх обстежень документи передавали в Комісію з питань зміни (корекції) статевої належності.

Комісія призначала дату засідання, на яке транслюдина приходила як на вирішення її дальшої долі. Багато з членів комісії насправді бачили її вперше. Після процедури, яка нагадувала іспит, комісія видавала дозвіл на хірургічну корекцію або відмову, яку потім можна було спробувати оскаржити в суді.

Якщо дозвіл отримано, наступним етапом була власне хірургічна операція чи низка операцій. Хоча обсяг хірургічних втручань прямо в наказі не було не прописано, комісія зазвичай уважала мінімально необхідними мастектомію і гістеректомію у трансчоловіків та вагінопластику в трансжінок.

Після зробленої операції треба було знову звертатися до комісії, яка оцінювала обсяг корекції і, якщо знаходила його достатнім, видавала медичне свідоцтво про проведену зміну (корекцію) статевої належності.

З отриманим свідоцтвом можна було нарешті йти в РАЦС, щоб на його основі змінити стать та прізвище-ім’я-по батькові у свідоцтві про народження, а тоді й у паспорті.

Далі, про що вже не нічого не сказано в наказі, з новими документами можна було звертатися до інших установ, щоб змінювати інші документи — дипломи, водійські права, трудову книжку тощо. Єдиного механізму їх заміни законодавство не передбачало, тому на цьому етапі транслюдям доводилося витрачати чимало часу.

З цього опису видно, якою довгою і складною була процедура. Крім того, кожен із її етапів міг стати для трансгендерної людини нездоланною перешкодою, якщо лікарі вирішували, що вона не задовольняє їхні уявлення про «справжніх транссексуалів». Цьому сприяв і великий перелік показань та протипоказань до «зміни (корекції) статевої належности». Наведемо їх із нашими коментарями.

Показання

Наявність порушень формування статевої самосвідомості у віці до 3–4 років. Навіть якщо залишити за дужками термін «порушення», виходить, що трансгендерні люди, у яких усвідомлення себе настало в пізнішому віці, визнаються «непридатними». З іншого боку, цю умову зазвичай не можна перевірити, тому вона взагалі безглузда.

Наявність стійко сформованої трансформації статевої самосвідомості, підтвердженої при клінічному психіатричному обстеженні діагнозом «Транссексуалізм». Умова стійкості залишає за бортом усіх трансосіб із пливкою ідентичністю, а прив’язування до «транссексуалізму» — усіх небінарних.

Відсутність психічної патології, що може проявлятись бажанням змінити стать. На перший погляд, зрозуміла умова, якщо не враховувати, що критерії, коли вважати це патологією, дуже розмиті і їх практичне застосування залежить від суб’єктивних уявлень конкретного лікаря.

Відсутність гомосексуалізму, трансвестизму або сексуальних розладів як провідного мотиву для зміни (корекції) статевої належності. Вживання патологізувального терміна «гомосексуалізм» і ставлення його в один ряд із сексуальними розладами само по собі некоректно. Крім того, неможливість визначити на практиці ступінь «провідности» мотиву часто призводила до того, що транслюдям із нестандартними в очах лікарів проявами сексуальности автоматично відмовляли.

Наявність перспективи достатнього рівня соціальної адаптації в нових умовах життя в майбутньому. Можливість адаптації залежить великою мірою не лише від самої транслюдини, а й від її оточення (яке нерідко буває трансфобним), тому так ставити умову некоректно.

Наявність соціальної зрілості для прийняття рішення щодо зміни (корекції) статевої належности. Теж дуже суб’єктивний пункт.

Відсутність делінквентної поведінки. Гарне побажання як таке, але до гендерної ідентичности жодного стосунку не має.

Достатня наявність і ступінь виражености ендокринних, морфологічних, нейрофізіологічних, психологічних і фізичних ознак бажаної статі. Виходить, що від людини первісно вимагали відповідати тій статі, до якої вона лише хотіла перейти.

Динамічне спостереження в лікаря-сексопатолога за місцем проживання не менше як один рік. З урахуванням цього пункту процедуру точно не можна було назвати швидкою відповідно до рекомендацій Ради Європи.

Із протипоказань наведемо лише ті, які не схожі на перераховані показання.

Вік до 18 років. Для неповнолітніх скористатися процедурою було повністю неможливо.

Наявність дітей віком до 18 років. Так трансособу ставили перед необхідністю вибирати між можливістю мати дітей і визнанням її гендеру. Хоча немає жодних підстав вважати, що діти можуть якось постраждати через перехід.

Перебування пацієнта в шлюбі на час розгляду комісією його заяви. Ця умова походила суто з побоювання, що визнання гендеру породить одностатеві шлюби. Вона, знову-таки, ставила перед вибором: або сім’я, або перехід.

Ступені дезадаптації, які потребують для корекції поведінки застосування психотропних препаратів. Тобто якщо, наприклад, транслюдина вживала антидепресанти, дозвіл на «зміну статі» вона не отримала б. Хоча відсутність такого дозволу, найпевніше, погіршить її стан.

Морфологічні особливості, які ускладнюють (або унеможливлюють) адаптацію в бажаній статі (гермафродитизм, порушення розвитку статевих органів тощо). Так вилучалися інтерсекслюди, хоча на якій підставі вирішено, що їх адаптація неможлива, абсолютно не зрозуміло.

Неможливість провести ендокринну або хірургічну зміну (корекцію) статевої належности через наявність важких соматичних захворювань. Такій людині було б добре дозволити юридичне визнання гендеру без медичних втручань. Замість цього їй повністю перекривали доступ.

Виражене зниження інтелекту для адекватної оцінки можливих ускладнень. Було б коректніше замість цього ставити умову дієздатности взагалі. Інакше рівень адекватности знову визначається суб’єктивно.

Незгода особи, яка потребує зміни (корекції) статевої належности, з обсягом діагностично-лікувальних заходів щодо зміни (корекції) статевої належности, рекомендованим комісією. Цей пункт прямо суперечив іншому твердженню в наказі, де сказано, що корекція проводиться в обсязі, якого бажає пацієнт.

До сказаного про процедуру додамо ще кілька моментів.

У тексті наказу є пункт про те, що роботу психолога з пацієнтом має бути спрямовано на його відмову від зміни статі, тобто прямим текстом рекомендувалася конверсійна терапія.

Багато транслюдей, які проходили госпіталізацію в психіатричному стаціонарі, стикалися з принизливим і негуманним поводженням медперсоналу, не кажучи вже про те, що така процедура принизлива сама по собі.

Серед членів комісії переважали люди, які дотримувалися застарілих традиціоналістських поглядів на гендер, і для них будь-яка невідповідність їхнім уявленням була приводом голосувати проти дозволу.

Щоб зробити операцію, комісія за замовчуванням рекомендувала всім одного хірурга, на роботу якого не раз скаржилися як на грубу і неякісну, так що після нього декому із транслюдей доводилося робити додаткову корекцію в інших спеціалістів.

Те, що така комісія була одна на всю країну (в Києві), породжувало труднощі для жителів інших регіонів, які потребували додаткового часу і грошей, щоб мати можливість її пройти.

Сам факт монополії комісії створював підґрунтя для зловживань, коли вона фактично могла ставити транслюдям будь-які вимоги, а вони, не маючи альтернативи, мусили коритися.

Усе це разом пояснює, чому українська процедура визнання гендеру на той час вважалася найгіршою у Європі. [Іл. 4.4. Заклик до скасування наказу № 60 на акції під МОЗ.]

Чинна процедура переходу

Уніфікований клінічний протокол

Наказ № 60 критикували не лише самі трансгендерні люди та інші українські активістки й активісти, а й на міжнародному рівні. Зокрема, 2013 року Комітет ООН з прав людини у своїх зауваженнях до періодичного огляду України рекомендував змінити процедуру та скасувати вимоги примусової госпіталізації і стерилізації. У 2015 році цю проблему порушила, провівши дослідження[v], організація Human Rights Watch.

Нарешті те, що процедура на основі наказу № 60 погана, зрозуміли і представники МОЗ, і члени комісії. Цьому не в останню чергу сприяли судові процеси, які за підтримки правозахисних організацій вели проти них транслюди, незгодні з певними протипоказаннями або рішеннями комісії[vi], намагаючись обстоювати свої права в такий спосіб.

У результаті влітку 2015 року МОЗ створило мультидисциплінарну робочу групу, покликану розробити новий медичний протокол на зміну поточній процедурі.

Побоювання викликало те, що в цю групу серед різних медичних фахівців увійшло кілька членів комісії зі зміни статі, а також дві бінарні трансжінки, лояльні до неї. Тимчасом з організацією «Інсайт», яка давно пропонувала свій проєкт зі зміни процедури, МОЗ співпрацювати відмовилося. Як наслідок, робота групи велася непрозоро, і важко було зрозуміти, чого від неї можна очікувати.

Так чи так, у лютому 2016 року проєкт нового медичного протоколу було оприлюднено для громадського обговорення.

Крім того, що багато питань викликав сам зміст, у тексті проєкту вистачало недбалостей, неточностей, протиріч, помилок, місцями доволі грубих. Окремі моменти було описано дуже розпливчато або взагалі не прописано, допускалися неоднозначні тлумачення. З огляду на це ряд активістів написали свої зауваження і коментарі до проєкту. Частину з них було зведено в один документ і надіслано в МОЗ від організації «Інсайт» у межах громадських слухань. Свої коментарі надіслала також організація TGEU.

Пізніше «Інсайт» отримав відповідь від МОЗ, з якої випливало, що принаймні частину зауважень там розглянули і врахували. Та щоб зрозуміти, який буде остаточний вигляд нової процедури, треба було дочекатися її ухвалення.

Нарешті 15 вересня того року це сталося: вийшов наказ про затвердження фінальної редакції проєкту[vii].

Нормативна база процедури містить два документи. Перший — Адаптована клінічна настанова — це переважно переклад аналогічного документа британського Королівського коледжу психіатрів. Другий — Уніфікований клінічний протокол первинної, вторинної (спеціалізованої) і третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги «Гендерна дисфорія» — і є основним напрацюванням МОЗ, про нього далі.

Процедуру за цим протоколом можна описати як трирівневу. Проходити всі три рівні не обов’язково.

На першому рівні трансгендерна людина звертається до сімейного лікаря (терапевта), який сам не ставить діагноз, а є лише центральною зв’язковою ланкою зі спеціалістами другого рівня, до яких і направляє пацієнта.

На другому, спеціалізованому рівні психіатр ставить діагноз, проводиться психотерапія, гормональна терапія, а згодом у разі потреби виконуються хірургічні операції.

Звертання на третій, високоспеціалізований рівень потрібне лише тоді, коли фахівці другого рівня не справляються з діагностикою або сама транслюдина незгодна з їхнім рішенням.

Отже, централізованої монопольної комісії більше немає, бо встановлювати діагноз може будь-який психіатр із необхідною кваліфікацією.

Отримавши діагноз і здійснивши потрібні медичні втручання, транслюдина повертається до сімейного лікаря. Той на базі своєї лікарні збирає комісію (цього разу доволі формальну), яка й виписує медичне свідоцтво про зміну (корекцію) статевої належности.

З інших новацій у клінічному протоколі слід відзначити такі.

Протокол прив’язується не до діагнозу «транссексуалізм», а до «гендерної дисфорії», цитуючи в цьому контексті Стандарти WPATH, що потенційно робить його застосовним для ширшого спектра трансгендерних людей.

Діагностика проводиться амбулаторно. Госпіталізація до психіатричного стаціонару в обов’язковому порядку більше не вимагається.

У протоколі окремо розглядається медична допомога дітям і підліткам з гендерною дисфорією, зокрема використання блокаторів гормонів для призупинення статевого дозрівання.

Окремо порушується питання про те, що в трансгендерних людей має бути доступ до допоміжних репродуктивних технологій та удочеріння/усиновлення.

Загалом протокол детально розкриває особливості різних медичних втручань для трансгендерних людей, чого раніше не було в принципі.

Однак у цій процедурі теж не все райдужно — є й вельми суттєві недоліки.

Хоча хірургічне втручання вказано як необов’язковий вид лікування, в іншій частині тексту його названо умовою для отримання медичного свідоцтва про зміну статевої належности. Отже, процедура досі може вимагати примусової стерилізації, хоча все йшло до її скасування.

Процедура так само дуже медикалізована і зберігає ґейткіперський підхід: центральним моментом у ній залишається встановлення психіатричного діагнозу. Психотерапія і замісна гормональна терапія так само обов’язкові.

Хоча госпіталізація до психіатричного стаціонару не вимагається, але допускається в разі потреби, суть якої не розшифровано.

Загалом процес діагностики має тривати не менше як 2 роки. Це навіть суворіше, ніж було в наказі № 60, де встановлювався термін спостереження 1 рік.

По всьому тексту сучасні прогресивні формулювання, які передбачають небінарний підхід і депатологізацію, межують із застарілими й бінарними.


«Мій гендер не потребує діагнозів» — плакат на «Марші рівності» 2016 року

Можливо, на цьому зміни й завершилися б, якби організація «Інсайт» та інші трансактивісти не почали активно критикувати новий протокол, зокрема написали аналіз найпроблемніших його моментів з пропозиціями їх змінити[viii]. З цим аналізом ознайомилася виконувачка обов’язків міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун. Вона зустрілася з представницями «Інсайту», і за підсумком зустрічі було погоджено, що до клінічного протоколу має бути внесено зміни, а наказ № 60, який досі залишався чинним, — скасовано.

Незабаром було оприлюднено проєкт наказу МОЗ для такого скасування, а наприкінці того ж таки 2016 року — остаточно затверджено. Наказ № 1041 містив нові «медико-біологічні та соціально-психологічні показання для зміни (корекції) статевої належності», яких якраз не вистачало в клінічному протоколі, та нову форму медичного свідоцтва й інструкцію з її заповнення.

На відміну від того, що було раніше, нові показання дуже прості:

психічний і поведінковий розлад «транссексуалізм» за Міжнародною класифікацією хвороб десятого перегляду;

- дискомфорт або дистрес, що обумовлені розбіжністю між статевою ідентичністю індивідуума і статтю, встановленою йому при народженні (і пов’язаними з цим гендерною роллю та/або первинними і вторинними статевими ознаками).

Отже, їх прямо прив’язано до формулювань діагнозу в МКХ-10 та DSM-5 і вони більше не містять таких дискримінаційних обмежень, як наявність дітей або перебування в шлюбі. Це не ідеал, але, безумовно, великий крок уперед.

При цьому в інструкції і власне формі медичного свідоцтва згадано «обсяг медичного втручання», але без уточнення, що воно має бути «хірургічним», «необоротним» чи ще якимсь. Це формулювання, зрештою, стало вирішальним, і сьогодні стандартна практика — це коли медичне свідоцтво лікарі видають за фактом проведення гормональної терапії, не вимагаючи хірургічного втручання.

У такому вигляді процедура залишається чинною на момент написання цього тексту. Про спроби і можливі перспективи її зміни, та й не тільки її, поговоримо далі.

Дальші дії та перспективи

Перемоги, поразки і бачення майбутнього

Хоча тимчасова міністерка Уляна Супрун обіцяла, що після її втручання зміни в клінічному протоколі будуть негайними, насправді все відбувалося не так швидко і просто. На початку 2017 року при МОЗ було створено робочу групу, яка мала виробити поправки до протоколу. Цього разу, крім тих, хто працювали над самим протоколом, до групи долучилися представниці правозахисних організацій, зокрема «Інсайту».

За наступні місяці у непростих дискусіях і суперечках такі поправки було розроблено. Найсуттєвіші з них такі.

«Хірургічне втручання» і «необоротне медичне втручання» там, де їх було вказано як умову для отримання медичного свідоцтва про зміну статевої належности, замінювалися на «медичне втручання» без уточнення.

Про термін спостереження у 2 роки було зазначено, що його може бути скорочено, якщо людина вже почала перехід, має певний рівень соціальної адаптації до бажаного гендеру, вже перебуває на гормонотерапії тощо.

Про можливість госпіталізації в стаціонар було уточнено, що вона допускається лише за наявности симптомів, схожих на тяжкі психічні розлади, і на термін не більше за два тижні.

Після цього виправлена редакція клінічного протоколу пройшла затвердження на різних рівнях МОЗ, але коли вона дійшла вже до вищого рівня, її несподівано відмовилися підписувати. Згодом з’ясувалася причина відмови: МОЗ недавно затвердило новий порядок впровадження клінічних протоколів в Україні, згідно з яким нові протоколи відтепер можна просто брати з певного списку іноземних джерел, перекладати українською і безпосередньо запроваджувати в дію. Хоча стара схема впровадження при цьому не скасовувалася, керівництво МОЗ наполягало, що воно нею більше не користуватиметься і не хоче створювати такий прецедент, підписавши виправлений протокол із гендерної дисфорії.

Коли стало зрозуміло, що цей шлях закрито, організація «Інсайт» вирішила піти іншим — узяти британську клінічну настанову, на основі якої було розроблено чинний протокол, і спробувати затвердити власне її. Хоча ця настанова теж не ідеальна, фіксований перелік джерел не залишав вибору, адже кращі протоколи до них просто не потрапили.

Навесні 2018 року представник МОЗ публічно під час Міжнародної трансгендерної конференції[ix] в Києві озвучив готовність найближчим часом затвердити цю настанову, переклад якої вже підготував «Інсайт». Це було обіцяно навіть попри те, що документ містив окремі аспекти, наразі відсутні в медичній системі України, як-от спеціалізовані гендерні клініки. Та процес знову затягнувся і за рік, незважаючи на обіцянки, фактично нічого не було зроблено. А після виборів команда МОЗ повністю змінилася, згодом ще раз. Тож на момент написання цього тексту контактів між правозахисниками і поточним керівництвом МОЗ на цю тему майже немає, і позиція його представників щодо клінічного протоколу взагалі невідома.


Міжнародна трансгендерна конференція у Києві, 2018 р.

Ще одне питання, щодо якого намітилися зміни, — всиновлення/удочеріння дітей трансгендерними людьми. У 2017 році було підготовлено проєкт наказу МОЗ, який мав прибрати трансдіагнози (і низку інших) з переліку тих, за наявности яких адопцію заборонено. Однак під час громадського обговорення на адресу МОЗ надійшло багато листів від представників церков, котрі виступили проти цього наказу, бо він, на їхню думку, суперечить традиційним українським сімейним цінностям. Зрештою, підписання наказу було заблоковано: МОЗ не відкидав проєкт повністю, але й не наважувався довести справу до кінця. Тоді було вирішено позиватися з МОЗ. Хоча його команда змінилася, процес наразі наближається до завершення і шанси на позитивне вирішення справи непогані.

Зняття заборони на адопцію було одним із пунктів Плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини до 2020 року, затвердженого восени 2015-го. У розробці цього плану поруч із державними чиновниками брали участь правозахисники й громадські активісти. Стосовно трансгендерних людей у ньому були ще такі пункти, як розробка законодавства про заборону дискримінації на підставах включно з гендерною ідентичністю та забезпечення покарання за злочини, скоєні з мотивів ненависти, теж і на ґрунті гендерної ідентичности.

Ці пункти було заплановано ще на 2016 рік, але їх досі не виконано і шанси на їх реалізацію до кінця 2020 року близькі до нуля. Хоча недавно до Верховної Ради було подано навіть у кількох редакціях законопроєкт про злочини на ґрунті ненависти, його «зрізали» вже на рівні профільного комітету. Нині, однак, уже проходять консультації щодо оновленої версії Національної стратегії з прав людини, слідом за якою має відповідно оновитися План дій. Проте немає жодної гарантії, що його виконання буде ефективнішим, ніж попереднього Плану.

Важливий і такий пункт Плану, як розробка законопроєкту про цивільні партнерства, зокрема для одностатевих пар. Для трансгендерних людей це питання специфічне не лише тому, що частина з них мають гомосексуальну орієнтацію і відповідні стосунки, а й тому, що якщо до юридичного визнання гендеру вони перебували в шлюбі, то після нього такий шлюб фактично перетворюється на одностатевий. Хоча нова процедура, на відміну від попередньої, не містить обмежень щодо цього і вже відомі випадки, коли транслюди зберігали шлюб після визнання, важко передбачити, з чим зіткнуться люди, які захочуть скористатися правами, що їх дає шлюб. Для когось, імовірно, партнерство стало б переважним вибором. На жаль, хоча громадські активісти і правозахисники пропонували варіанти законопроєкту, поки що пункт про цивільні партнерства не просто загальмовано, а й означено як такий, що його неможливо виконати, знову головно через опір церков і релігійних організацій.


«Квір-весілля» трансжінки і небінарної людини в Києві, 2015 рік

Одночасно на розгляді Верховної Ради перебуває законопроєкт, який має дозволити змінювати по батькові на таких самих умовах, як ім’я й прізвище, тобто на власний розсуд. Хоча це однаково не дає повного юридичного визнання гендеру, для частини транслюдей, які не хочуть проходити довгу й складну офіційну медичну процедуру та обмежуються лише зміною імені, це вже стало б певним полегшенням. Наразі депутати підтримали законопроєкт у першому читанні.

Важливі події відбуваються не лише в законодавчій площині. З 2016 року в Києві проводяться Трансмарші: спочатку до Дня дій за депатологізацію трансгендерности, а згодом до Дня пам’яти транслюдей 20 листопада. Ці марші стали першими акціями у форматі публічної ходи, присвяченими саме трансгендерній тематиці. У цьому, власне, й полягала ідея, адже на ЛГБТ-акціях широкої повістки, таких як Марші рівності, у фокусі опиняються насамперед питання, пов’язані із сексуальною орієнтацією, тоді як транспроблематика, навіть при спробах активісток привернути до неї увагу, залишається поза увагою. Тут нарешті з’явилася можливість акцентувати саме трансповістку, формуючи її, зокрема, з політичних вимог до влади.

Хоча трансмарші поки що не такі чисельні, як прайди, а кількість їхніх учасниць і учасників вимірювалася десятками, вони щороку дедалі резонансніші. У 2018 році він розбудив і опонентів, які влаштували свою контракцію та масово підтягнулися, щоб силою зірвати марш. На жаль, поліція не перешкоджала їм, а навпаки, примусила згорнути акцію. Проте вже наступного 2019 року цей сумний досвід було враховано і, попри чергові спроби супротивників перешкодити, марш пройшов безпечно та успішно.


Мітинг біля метро, який мав стати початком маршу 2018 року


Трансмарш у 2019 р.

Якщо підсумувати, то Україні, звісно, поки що далеко до передових стандартів прав людини для трансгендерних людей, що їх встановили Джок’якартські принципи в великою мірою реалізували такі держави, як Аргентина, Мальта й інші. Нинішня ситуація в країні, де на ухвалення рішень найбільше впливають політики-популісти, позиція яких залежить головно від шансів підвищити рейтинг, дає зовсім мало надії на зміни.

У кожному разі зміни на краще відбуватимуться лише тоді, коли люди, які розуміють їх важливість, намагатимуться всіляко їх підтримувати і просувати. І завдання цього тексту — щоб таких людей ставало якомога більше.


[iv]           Трансгендерні люди в Україні: соціальні бар’єри та дискримінація // https://www.insight-ukraine.org/uploads/files/broshura_transgender_ukr_ok_full.pdf

[v]            Меморандум по вопросу о порядке юридического признания гендера в Украине, который установлен приказом Министерства охраны здоровья № 60: https://www.hrw.org/ru/news/2015/04/27/282695

[vi]           Адміністративний суд Києва підтвердив право громадян_ок України на зміну запису статі в документах, що засвідчують особу, без обов’язкового проходження небажаних хірургічних втручань // https://www.insight-ukraine.org/uk/news/article/26/vugrano-chergovy-sudovy-spavy-pro-zminy-documentiv-transgendernoyu-lydinoyu

[vii]          Документи медичних стандартів МОЗ щодо гендерної дисфорії: https://www.dec.gov.ua/mtd/genderna-dysforiya/

[ix]           Детальну інформацію про конференцію та її матеріали див. тут: https://transconf.org.ua/

16 листопада 2020
Поширити в Telegram
882
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою