Трансгендери у законодавстві країн світу

Законодавство, яке стосується трансгендерних людей, можна поділити на дві категорії:

- закони, що регламентують трансперехід;

- закони, що впливають на ситуацію транслюдей як соціальної групи.

У другому випадку це може бути захист від дискримінації в тих чи тих сферах, захист від трансфобних злочинів на ґрунті ненависти тощо. Останнім часом дедалі більше країн, особливо європейських, ухвалюють такі закони, усвідомлюючи вразливість трансгендерних людей.

Іноді, на жаль, буває й навпаки — коли трансгендерним людям законодавчо обмежують якісь права. Це може бути заборона укладати шлюб, усиновляти/вдочеряти, служити в армії тощо.

Наприклад, у Росії останніми роками ініціювалися різні законопроєкти, якими транслюдям хотіли заборонити укладати шлюби і навіть керувати автомобілем, зрештою, їх не було реалізовано. Інший приклад — законодавчі ініціативи в різних штатах США, які зобов’язували учнів відвідувати туалети й душові відповідно до приписаної при народженні статі, а не гендерної ідентичности. Вони отримали неофіційну назву «туалетних законів», і хоча в більшості штатів не просунулися далі проєктів, у Північній Кароліні такий закон набрав чинности і діяв у 2016–2017 роках.

«У нас є багато питань на цю сесію, але спочатку — туалетний закон!»

У законах, які регулюють перехід, центральний момент — юридичне визнання гендеру. Адже саме ім’я і громадянська стать/гендерний маркер визначають, як особу сприймають в офіційних взаємодіях та які її гендерно-обумовлені права (наприклад, вік виходу на пенсію або можливість працювати в певній професії там, де її обмежено залежно від гендеру).

Досі таке законодавство є не всюди. У багатьох країнах Азії й Африки, де тема трансгендерности вельми стигматизована, а правозахисні рухи слабкі або маргіналізовані, офіційних механізмів переходу як таких немає. Однак і в європейських країнах подекуди, як-от у Болгарії, Грузії, згаданій раніше Литві, досі немає чіткого законодавчого регулювання визнання гендеру. Угорщина 2020 року взагалі заборонила таке визнання і жорстко прив’язала паспортну стать до приписаної людині при народженні. Росія наразі намагається піти ще далі: поданий там законопроєкт може примусити транслюдей, які вже отримали визнання, обмінювати свідоцтва про народження назад, повертаючи початкове значення вказаній у них статі.

Відсутність законодавства не обов’язково означає, що в таких країнах узагалі неможливо змінити документи. Зазвичай це питання можна вирішити через суд, але що саме той врахує як достатню підставу для зміни — залежить від суб’єктивної думки суддів, на яку можуть впливати уявлення про трансгендерність, що переважають у суспільстві конкретної країни.

Позаяк ще донедавна трансгендерність розглядали тільки в медичному контексті, то і юридичне визнання прив’язувалося до медичних процедур і фактично було їх частиною. З цього випливає майже повсюдна ситуація, коли умовою для можливости звернутися по зміну документів є наявність діагнозу «транссексуалізм» за МКХ-10 або аналогічного відповідно до національної класифікації. Більшість вимог, що їх повинні задовольняти трансгендерні люди на момент такого звернення, теж походять звідти.

На сьогодні із 41 країни Європи й Центральної Азії^[i], у яких є регламентовані процедури з юридичного визнання гендеру:

• 31 країна вимагає встановити діагноз; 
• 13 країн вимагають стерилізації (яка зазвичай передбачає хірургічну операцію на статевих органах);
• 20 країн вимагають не перебувати в шлюбі або розлучитися (часто таку вимогу пов’язано з відсутністю визнання одностатевих союзів, але не завжди);
• 31 країна має вікові обмеження, які ускладнюють або унеможливлюють доступ до визнання гендеру для неповнолітніх;
• лише одна країна забезпечує можливість визнання гендеру для небінарних людей у всіх сферах життя.

Отже, до реалізації рекомендацій Ради Європи і ПАРЄ повною мірою поки що далеко. З іншого боку, багато змін на краще відбулися і далі відбуваються саме в останні кілька років, тож сподіваємося, що їхні темпи принаймні не знизяться.

Окремо відзначимо потребу в законодавчому визнанні транслюдей із небінарними ідентичностями. Для багатьох із них важливо, щоб гендерний маркер у документах відбивав їхню ідентичність, яка не є ні жіночою, ні чоловічою.

Імовірно, першою країною, де офіційно було визнано «третій гендер», стала Австралія. Алекс МакФарлейн отримав перший паспорт із літерою «X» у графі «стать» 2003 року. Однак тоді це стало доступно лише інтерсекслюдям, у яких стать від початку не було встановлено і не вказано у свідоцтві про народження.

З 2011 року отримати паспорт із маркером «X» змогли всі люди «невизначеної статі». Велику роль у цьому зіграв Норрі Мей-Велбі. Народжений чоловіком, він здійснив MtF-перехід, але пізніше дійшов висновку, що не відчуває себе й жінкою. У 2010 році йому вдалося отримати документ, у якому стать було «не вказано», та незабаром цей документ вирішили скасувати. Пізніше в суді Мей-Велбі все-таки вдалося добитися визнання свого гендеру. Тепер же така можливість доступна й для інших жителів Австралії. Щоправда, в окремих штатах їм доведеться для цього пройти медичне освідчення або навіть зробити хірургічне втручання, тоді як у інших це можливо за самовизначенням.

Норрі Мей-Велбі

Нині у світі близько 15 країн, у яких так чи так визнається небінарний гендер. Їх можна поділити на такі категорії.

- Країни, де таке визнання доступне лише за медичним висновком. Крім окремих штатів Австралії, сюди належить Німеччина, де спочатку 2013 року дозволили не вказувати стать у свідоцтві про народження інтерсексдітей, а пізніше, 2019-го, відкрили можливість змінювати гендерний маркер всім інтерсекслюдям.

- Країни, де «третій гендер» пов’язано з місцевими культурними традиціями, тому визнання дається насамперед людям, котрі належать до відповідної спільноти. Така ситуація з хіджра в Індії, Бангладеш, Пакистані.

- Країни, де визнання небінарного гендеру доступне за самовизначенням. Це Аргентина, Данія, Канада, Мальта, Непал, Нова Зеландія, Уругвай та окремі штати Австралії і США.

Моніка Шахі першою отримала гендерно-нейтральні документи в Непалі

При цьому якщо Австралія принаймні декларує, що визнання небінарности поширюється на всі сфери життя, а на Мальті законодавство взагалі гендерно-нейтральне^[ii], то в окремих країнах, як-от Аргентина чи Уругвай, немає чіткого врегулювання цих питань. В інших країнах небінарний маркер враховують лише в певних сферах, наприклад при голосуванні чи зборі статистичних даних, а за їхніми межами людину однаково сприйматимуть як «жінку» або «чоловіка». У таких країнах, як Данія й Канада, для цього є спеціальні механізми, а Мальта взагалі дозволяє мати два паспорти одночасно — з бінарним маркером і маркером «X».

Ще приклади країн із цікавими особливостями правової ситуації.

У Великій Британії 2004 року було ухвалено вже згаданий Акт про визнання гендеру. Він цікавий тим, що це перший у світі закон, який допускав таке визнання без обов’язкових медичних втручань (хірургії або гормонотерапії). Та щоб його отримати, треба проходити спеціалізовану експертну комісію, і цей процес досить тривалий. Тому після реформування законодавства в низці інших країн Велика Британія втратила лідерські позиції. Хоча ще кілька років тому там окреслилася ініціатива з перегляду цього закону, пізніше в контексті загальних політичних процесів вона пригальмувала і поки що перспективи її неясні.

В Австрії 2006 року Конституційний суд визнав незаконною вимогу розлучення для трансгендерних людей, котрі перебувають у шлюбі і шукають юридичного визнання гендеру. Австрійське законодавство було змінено відповідно до цього рішення, хоча одностатеві шлюби на той час в Австрії не визнавалися. Аналогічно було в Німеччині 2008 року.

Іран — країна, де кількість операцій зі зміни статевих ознак одна з найбільших у світі. Так склалося, тому що за гомосексуальні стосунки там смертна кара. Та якщо гомосексуал здійснить транзишен і легалізується як жінка, щоб уже після цього мати стосунки з чоловіком, — така практика вважається нормальною^[iii]. Як наслідок, багато геїв зважуються на перехід не через особливості гендерної ідентичности, а тому що для них це питання життя і смерти.

У 2010 році Франція стала першою країною, яка в національній медичній класифікації вилучила трансгендерність із психічних захворювань. Утім, щоб отримати юридичне визнання гендеру, там і далі вимагали хірургічну стерилізацію, доки 2016 року було запроваджено цілісне законодавство без такої вимоги. Інша країна з аналогічною реформою — Данія: там змінили медичну класифікацію 2017 року, підкресливши, що вже втомилися чекати на МКХ-11, випуск якої знову й знову відкладався.

У Швеції уряд ухвалив, а парламент 2018 року затвердив рішення про виплату компенсації трансгендерним людям за примусову стерилізацію. До 2013 року вона була обов’язковою вимогою для юридичного визнання гендеру, коли ж її скасували, група транслюдей, котрі мусили її пройти проти своєї волі, подали в суд і згодом виграли справу. Це перше таке рішення, яке може стати прецедентом для багатьох країн з аналогічними вимогами. А поки трансгендерам і трансгендеркам часто доводиться оплачувати хірургічні операції з власної кишені, навіть якщо вони їх не потребують.

Демонстрація проти примусової стерилізації у Швеції, 2012 рік

Також у Швеції 2015 року два адміністративні суди розглянули випадки, коли трансгендерні чоловіки вимагали визнати їх батьками дітей, яких вони самі народили й офіційно вважалися «матерями». Суди підтвердили їхні права і постановили внести відповідні зміни в документи на дітей, а згодом це було закріплено в законодавстві. Досі Швеція практично унікальна в цьому питанні, бо інші країни не дають такої можливости визнання родительського статусу відповідно до гендерної ідентичности. Ба більше, у Великій Британії аналогічний судовий процес недавно завершився програшем трансгендерного позивача^[iv].

Читачі, більш-менш знайомі з правовими питаннями щодо трансгендерности, могли помітити, що досі не згадано країни з найбільш передовим законодавством щодо юридичного визнання гендеру. Вони заслуговують на уважніший розгляд, до якого й переходимо.

Законодавство на основі самовизначення

Аргентина, Мальта та інші

Як уже згадано, раніше неодмінною умовою юридичного визнання гендеру повсюдно було встановлення медичного діагнозу і така практика вважалася самоочевидною. Поки нарешті активістки і правозахисники не почали дедалі частіше критикувати її, заявляючи, що позаяк гендерну ідентичність людина визначає самостійно, жодні лікарі й діагнози не повинні тут давати вказівок.

Першою країною, яка скасувала вимогу діагностики, стала Аргентина, де 2012 року було ухвалено Закон про гендерну ідентичність.

Аргентинський закон кардинально відрізняється від усіх попередніх тим, що з перших же рядків у ньому заявлено: кожна людина має право на визнання своєї гендерної ідентичности. Далі сказано, що будь-яка особистість, яка досягла 18 років, може запитати зміну зареєстрованої статі й імені, якщо вони не відповідають її гендерній ідентичності, як вона сама її сприймає.

Щоб здійснити бажані зміни, людина має подати запит до Національного бюро життєвої статистики зі своїми новими даними, і держава зобов’язана їх прийняти та внести. Тобто це суто адміністративна процедура, яка зазвичай забирає 2–3 тижні.

При цьому в законі прямо сказано, що від заявників у жодному разі не повинні вимагати довести, що вони пройшли хірургічну процедуру, гормональну терапію чи ще яке лікування. Також сказано, що вибрані особою гендерна ідентичність та ім’я повинні використовуватися при будь-якій взаємодії з нею, а попередні заборонено розкривати без її згоди.

Закон дозволяє змінювати гендерний маркер не лише на «чоловічий» чи «жіночий», а фактично на будь-який за власним вибором, зокрема на відсутній. Відомі окремі випадки, коли транслюди скористалися цією можливістю. Утім, як уже зазначалося, законодавство загалом не містить чіткого врегулювання, як саме такі небінарні маркери впливатимуть на правове становище людини в гендерованих контекстах.

Неповнолітні теж можуть отримати визнання їхньої гендерної ідентичности, але заяву за них мають подавати законні представники. Якщо ті незгодні, питання може вирішуватися в суді. Посилаючись на цей пункт, 2013 року можливість змінити свої документи отримала шестирічна дівчинка. 

Також закон регулює доступ до медичних процедур, потрібних для транспереходу, визначаючи їх як право на вільний розвиток особистости. Держава має гарантувати вільний доступ до гормональних і хірургічних втручань тією мірою, якою вони потрібні особі для узгодження її тіла із самосприйняттям гендерної ідентичности. Єдина умова для цього — інформована згода. Крім того, закон передбачає, що всі витрати на медичні процедури має покривати страхування.

До сказаного залишається додати, що за перший рік дії цього закону нові документи отримали близько 3000 людей і не було виявлено жодного випадку шахрайства. Отже, побоювання, які іноді можна почути, начебто цим законодавством скористаються злочинці, охочі сховатися від правосуддя, цілком безпідставні.

Аргентинський закон — досі зразок того, яким має бути законодавство про визнання гендеру. Однак ним прогресивні досягнення цієї країни не обмежуються.

На початку 2015 року в Аргентині було ухвалено судове рішення про відшкодування трансгендерній жінці за те, що вона все життя зазнавала дискримінації, стигматизації і насилля. Розробляються законопроєкти, що уможливлять такі компенсації для всіх транслюдей.

Того ж таки року в столичній провінції Буенос-Айрес було ухвалено закон про квоту в 1 % для трансгендерів при працевлаштуванні, і це теж перший такий закон у світі.

Незабаром приклад Аргентини почали наслідувати інші країни, які так само запровадили процедури юридичного визнання гендеру за самовизначенням. Тепер список таких країн поповнюється щороку.

Найприкметніша серед них Мальта, яка запровадила відповідне законодавство 2015 року. Ця невелика острівна країна несподівано вирвалася в лідери в питаннях прав людини для трансгендерних осіб, ухваливши Закон про гендерну ідентичність, гендерну експресію і статеві ознаки (GIGESC).

Інфографіка кампанії за ухвалення закону

Чим цей закон особливо показовий?

• Процедура передбачає подання простої заяви, яку має бути розглянуто протягом 15 днів.
• Вимагати будь-якої медичної інформації від заявників прямо заборонено.
• Від імені неповнолітніх, як і в Аргентині, можуть звертатися родителі чи опікуни. Рішення в цьому випадку ухвалює суд.
• Так само родителі чи опікуни мають можливість не вносити гендерний маркер у свідоцтво про народження новонароджених, доки гендерну ідентичність не буде визначено.
• Закон регулює медичні процедури, пов’язані з трансгендерним переходом, і прямо забороняє так звані нормалізувальні хірургічні операції для інтерсекснемовлят, тобто такі, мета яких — винятково привести дітей до однозначно жіночої або чоловічої статі.
• Закон захищає конфіденційність інформації про зміну свідоцтва про народження особи і передбачає відповідальність за розкриття такої інформації.
• Визначається комплекс заходів у сферах охорони здоров’я, недискримінації й судоустрою для створення підтримувального середовища для транс- та інтерсекслюдей.
• Процедурою визнання гендеру за цим законом, крім громадян Мальти, можуть скористатися також біженці. У 2016 році закон було доповнено, щоб його дія поширювалася на ув’язнених.

Незабаром після GIGESC уряд Мальти опублікував політику для освітніх установ, що стосується трансгендерних, гендерно-варіативних та інтерсексдітей. Вона покликана зробити школи інклюзивними для таких дітей і дати рекомендації, як реагувати у випадках камінгауту і транспереходу.

Нарешті, в кінці того ж таки 2015 року було ухвалено законопроєкт про заборону конверсійної терапії для ЛГБТК як неефективної і небезпечної для здоров’я. Аналогічні заборони на рівні країни діють у Бразилії й Еквадорі, а також в окремих територіальних одиницях Канади, США й Іспанії.

Отже, мальтійське законодавство, як і аргентинське, може бути прикладом для наслідування для багатьох інших країн.

Крім цих двох флагманів, є ще країни, де процедури ґрунтуються на самовизначенні і мають відповідні особливості.

Данія 2014 року стала першою такою країною у Європі. Тут, однак, закон передбачає піврічний період очікування між поданням заяви й отриманням визнання. Це начебто має гарантувати, що заявник не передумає і не захоче змінити гендер назад (хоча, здавалося б, що в цьому поганого?). Також данський закон дозволяє змінити маркер на небінарний «X».

В Ірландії Закон про визнання гендеру ухвалено 2015 року. Активісти боролися за нього роками в ситуації, коли в цій сфері взагалі не було хоч якогось законодавства. Прикметно, що одночасно відбувся референдум, за результатами якого в країні запровадили одностатеві шлюби, і відповідно трансзаконопроєкт скоригували так, щоб отримання визнання не вимагало розлучення.

Марш прихильників шлюбної рівности в Ірландії

Норвегія скасувала вимогу отримання діагнозу і проходження медичних процедур 2016 року. Тут отримання юридичного визнання гендеру доступне для дітей від 6 років зі згоди батьків, а з 16 років — на повноправних умовах.

У Португалії законодавство з визнання гендеру за самовизначенням впроваджено 2018 року. Цей самий закон забороняє дискримінацію за гендерною ідентичністю, гендерною експресією і статевими ознаками та, як і на Мальті, нормалізувальні операції на інтерсексдітях. Для дітей до 16 років, однак, визнання залишилося недоступним.

Уругвай теж ухвалив закон про визнання на основі самовизначення 2018 року. Крім регулювання процедури, в законодавство закладено виплату репарацій трансгендерним особам, постраждалим від диктаторського режиму, а також квоту в 1 % на стипендії для транслюдей. У 2019 році консервативні релігійні рухи намагалися скасувати цей закон шляхом референдуму, але спроба провалилася через низьку явку.

До вже названих країн треба додати ще Бельгію, Ісландію, Люксембург, Колумбію, Чилі. Крім того, аналогічне законодавство діє в окремих штатах чи провінціях таких країн з федеративним устроєм, як США, Канада, Австралія, Іспанія.

Іноді до цього переліку додають Францію і Грецію, де наразі юридичне визнання гендеру теж не потребує медичних діагнозів і втручань. Проте в обох цих країнах визнання — це судова процедура, яка в Греції ще й вимагає не перебувати в шлюбі, тому казати, що воно базується лише на самовизначенні, було б неправдою.

Загалом же ініціативи з просування подібних змін на тому чи тому рівні є в багатьох країнах, і щороку вони десь зрештою перемагають. Отож можна сподіватися, що незабаром такі процедури стануть не окремими прикладами кращих практик, а стандартом де-факто — відповідно до Джок’якартських принципів та рекомендацій Ради Європи і її Парламентської Асамблеї.