Захищати Батьківщину без дискримінації: ЛГБТ+ люди в арміях світу та України

Політики підтримки розмаїття на робочому місці — це не примха, а допомога працівникам та працівницям якнайкраще реалізувати свій професійний потенціал. Це особливо актуально для Збройних сил України, які ведуть активні бойові дії і не мають розкоші «розкидатися» людським ресурсом через індивідуальні ознаки, що безпосередньо не стосуються виконання професійних обов’язків.

За даними досліджень, щонайменше 3 % людей у США ідентифікують себе як ЛГБТ+, 8–11 % повідомляли про досвід гомосексуальної поведінки або усвідомлення гомосексуального потягу^[1]. На українському матеріалі таких досліджень наразі не існує, проте можна припустити, що відсоток людей негетеросексуальної орієнтації — це не щось специфічне для країни, отже, в Україні десь така сама пропорція.

В Україні гомо- чи бісексуальність не є підставою для дискваліфікації від служби, одностатеві романтичні чи сексуальні стосунки не караються кримінальним законодавством і не є порушенням дисципліни на рівні військового законодавства. Отож можна припустити, що в українську армію гомосексуальні та бісексуальні особи потрапляють рівномірно відповідно до відсотка їх у популяції. Це означає, що принаймні 3 % від особового складу Збройних сил України (понад 9 тисяч осіб станом на початок 2022 року, до масової мобілізації на протидію повномасштабному вторгненню Російської Федерації, і набагато більше після його початку) — гомосексуальні або бісексуальні особи. Отже, всі вони цільова аудиторія потенційних антидискримінаційних політик.

Права військових ЛГБТ+ у країнах ЄС і США

З 2018 року в усіх країнах Євросоюзу люди ЛГБТ+ можуть вільно служити у війську. Політика НАТО забороняє дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації, а також від 2002 року поширює можливості для родин військовослужбовців на одностатеві родини. Із 2019-го НАТО має план дій щодо розмаїття й інклюзії до 2023 року, сфокусований головно на гендерній рівності та національній рівності в рамках організації, але також із 2020 року запроваджує офіційне відзначення Міжнародного дня боротьби з гомофобією, трансфобією та біфобією (17 травня).

У 2021 році у штаб-квартирі НАТО відбулася перша внутрішня конференція щодо ЛГБТК перспектив на робочому місці^[2]. Генеральний секретар Єнс Столтенберг виступив із промовою^[3], у якій зазначив, що «кожен представник ЛГБТК спільноти в НАТО — цінний член нашого персоналу і нашої родини».

Цій інклюзії передувала боротьба, передусім за визнання спільноти ЛГБТ+ як такої. У цьому тексті я стисло зупинюся на прикладах із двох країн — США та Німеччини.

Американське суспільство після Другої світової війни було достатньо консервативним і не передбачало доступність медіапродукції, відверто націленої на гомосексуальних чоловіків. Тому останні були цільовою аудиторією журналів про фізкультуру і здоров’я, у яких публікувалися візуальні матеріали з чоловічою тілесністю. В один із таких журналів, «Фізик пікторіал» (Physique Pictorial), 1956 року надіслав свої малюнки фінський художник Тоуко Валіо Лааксонен і підписав їх «Том». У 1957 році їх уперше опублікували під псевдонімом «Том із Фінляндії» (Tom of Finland), що його вигадав редактор. Відтоді творчість Тома стала культовою і великою мірою вплинула на квір-культуру взагалі і на еротичне мистецтво. Том малював еротику за участи чоловіків на свій смак — високих, міцних, зайнятих фізичною працею, в уніформі поліцейського або в однострої моряка чи військового. Його роботи вплинули на самосвідомість і образну систему гомосексуальної спільноти, де доти панувала радше чоловіча фемінність, і, ймовірно, опосередковано доклалися до інклюзії ЛГБТ+ спільноти в силові структури.

Tom of Finland. Без назви. 1974

Паралельно в рамках власне правозахисного «треку» ветеран В’єтнамської війни Леонард Матлович став другим відомим відкритим геєм після Гарві Мілка. Матлович, будучи білим, почав з антирасистського активізму, а згодом усвідомив подібність між расовою дискримінацією та дискримінацією за ознакою сексуальної орієнтації. У 1975 року він зробив камінгаут спочатку безпосередньому керівництву, а тоді й у ЗМІ, потрапивши на першу шпальту «Нью-Йорк таймс» (The New York Times) та обкладинку «Тайм» (Time).

Паралельно йому довелося в судовому порядку обстоювати своє право залишитися в армії. Спочатку йому запропонували це за умови, що він більше ніколи не практикуватиме гомосексуальність, на що Матлович не погодився. Судовий процес тривав до 1980 року, зрештою, Матлович його виграв — отримав присуд про відновлення на службі і навіть підвищення. Натомість армія запропонувала йому звільнитися з фінансовою компенсацією. Зважаючи на ризики бути звільненим ще раз з іншої довільної причини, а також на можливу апеляцію в консервативному Верховному суді, Матлович обрав узяти гроші. На військовій пенсії він зайнявся бізнесом і далі займався активізмом, зокрема боровся за права ВІЛ-позитивних людей, до яких від 1986-го належав і сам.

У 1993 році антигомосексуальна кадрова політика дещо пом’якшилася — було запроваджено компромісний принцип «Не питай і не розповідай» (Don’t ask don’t tell). Передбачалося, що закриті гомо- і бісексуальні чоловіки можуть служити за умови збереження закритости, а їхнє керівництво не може їх розпитувати чи в інший спосіб провокувати на розкриття. Цю політику скасували лише 2011 року, лише тоді гомо- і бісексуальні люди здобули можливість бути відкритими на службі.

Обкладинка «Тайм» із Леонардом Матловичем. 1975

У Німеччині боротьба ЛГБТ-спільноти за визнання, зокрема у війську, теж має довгу історію, обтяжену дванадцятьма роками нацистської диктатури. Біополітика Третього рейху не зводилася лише до антисемітизму й расизму, вона передбачала жорсткі вимоги до здоров’я та сімейно-репродуктивної поведінки. Взагалі в суспільстві і до 1930-х років «аморальність» і змова часто ототожнювалися, а геїв описували в тих самих негативних висловах, що і євреїв. Параграф 175 Кримінального кодексу 1871 року, що експліцитно криміналізував дії сексуального характеру між двома чоловіками, 1935-го відкоригували так, щоб він охоплював усю гомосексуальну поведінку разом із знайомством і фліртом. Нерідко співробітники СС навіть прикидалися геями, щоб відловити справжніх. З 1933-го по 1945 рік за новою версією параграфу 175 було заарештовано понад сто тисяч осіб. Після падіння Третього рейху і звільнення людей із концтаборів до влади прийшов консервативний уряд Аденауера, який не прагнув принципових змін, отож осіб із цієї групи повторно засуджували до тюремного ув’язнення. У НДР гомосексуальність було декриміналізовано 1968 року; у ФРН 1969-го відмовилися від нацистської редакції параграфу 175, але повністю його скасували лише 1994 року. Скасуванню передувала тривала боротьба за визнання прав.

Консервативність суспільства впливала на офіційну політику Бундесверу. Вважалося, що геї на керівних посадах негативно впливають на мораль і становлять безпекову загрозу. У 1984-му через підозру в гомосексуальності змушений був піти з посади генерал Гюнтер Кісслінг. Дискримінація на нижчих рівнях відбувалася набагато масовіше і менш публічно.

Витяг із примусового медогляду, де вказано «заборону просування по службі». 1987

Проте боротьба спільноти за свої права тривала, зокрема в судовому порядку. Наприкінці 1990-х щонайменше двоє німецьких військовослужбовців — Вінфрід Штехер і Вернер Бузан — намагалися боронити своє право на службу через суд^[4].

Лише 2000 року Бундесвер дозволив службу жінкам (до цього вони могли служити лише на медичних посадах) і дозволив відкритим геям обіймати керівні посади. У 2002 році було засновано неофіційну групу Queer BW, яка вимагала офіційних вибачень та реабілітації постраждалих від такої дискримінаційної політики. Вибачень довелося чекати вісімнадцять років — до 2020-го^[5]. Нині військовослужбовці, котрі зазнали утисків на службі, можуть подавати заявки на компенсацію завданих збитків.

Лого ініціативи Queer BW

Військові ЛГБТ+ в арміях світу

Країни Латинської Америки ще не сягнули топу індексів інклюзивности, але останніми роками швидко прогресують у правах спільноти ЛГБТ+. Прайд у бразильському Сан-Паулу вважається найбільшим у світі, а шлюбні права одностатевих пар у війську гарантовано^[6]. Проте бразильське військове законодавство забороняє секс на службі як такий. У Мексиці гомосексуальність декриміналізовано з другої половини XIX століття, а служити в армії гомосексуальним людям дозволено з 2012 року. Однак побутова гомофобія в цих країнах досі становить помітну проблему. Натомість Аргентина — чемпіонка з прав людей ЛГБТ+ у регіоні, тут заборону гомосексуальним людям служити в армії скасовано 2009 року.

Китайська політика інклюзивности щодо військових ЛГБТ+ нечітка, а інформацію на цю тему почасти закрито^[7]. Проте відомо, що кадрова політика армії КНР прагне залучити до служби якнайбільше громадян і, найімовірніше, закриті гомосексуальні люди повноцінно перебувають на службі, тоді як відкриті гомосексуальні особи ризикують бути звільненими.

Консервативні і гомофобні країни Азії й Африки (в Уганді до гомосексуальних людей потенційно застосовується смертна кара, в Ірані гомосексуальна поведінка часто тягне за собою примусовий перехід у жіночу стать) не можуть похвалитися інклюзією спільноти у військовій сфері.

Військові ЛГБТ+ в СРСР та в Україні

Після повалення царату нова радянська влада скасувала все імперське кримінальне законодавство, яке, зокрема, за німецьким зразком криміналізувало гомосексуальну поведінку. При цьому ставлення до ЛГБТ+ людей у Російській імперії було умовно терпимим як на ті часи, без гучних кримінальних процесів (згадаймо процес Оскара Вайлда у Великій Британії). Для публічних та/або впливових людей суспільна нетолерантність обмежувалася у кращому разі чутками, в гіршому разі адміністративними засобами (звільнення з посади, висилка із столиці). Кримінальні процеси стосувалися лише звичайних людей, ініціювали їх переважно за скаргами третіх осіб.

Нова більшовицька влада відкинула цю помірну нетолерантність: і через пряме скасування імперського законодавства, і через занепад впливу церкви, і через загальні налаштування на емансипацію й лібералізацію в гендерних та сексуальних питаннях. Проголошена гендерна рівність і афірмативна дія «жінвідділів», легалізація абортів, «теорія склянки води», яка відокремлювала секс від кохання, розбудова системи «дитячих вогнищ» (дитсадків подовженого перебування) закономірно супроводжувалися толерантнішим ставленням до гомосексуальности.

З часом емансипативна програма перших років радянської влади почала поступово згортатися, і 1933 року в СРСР знову було криміналізовано гомосексуальність. Стаття кримінальних кодексів радянських республік «Мужолозтво» передбачала покарання за статеві зносини чоловіка з чоловіком. Паралельно в тюремному світі розвинулися практики встановлення ієрархії через сексуальне домінування й ритуальну нечистоту, яку приписували постраждалим від такого домінування і предметам тюремного побуту, яких вони торкалися. Це міцно закріпило негативні асоціації щодо гомосексуальности. Після серії табірних повстань на початку 1950-х і відносної лібералізації радянської політики після смерти Сталіна у другій половині 1950-х поступово було демонтовано систему ГУЛАГу: велика кількість в’язнів вийшла на волю і реінтегрувалася в суспільство. Гомофобія, принесена ними з тюремного середовища, швидко поширилася далі.

Експліцитних заборон на службу гомосексуальних чоловіків у радянській армії не було. Однак засуджених за відповідною кримінальною статтею в армію не призивали, а зізнання в гомосексуальності на медичній комісії на практиці могло бути кваліфіковано як психіатричний розлад і увільняло від служби. А проте закриті гомосексуальні люди, очевидно, потрапляли до армії на загальних підставах. Спеціально цю тему мало досліджували через її велику табуйованість, але логічно припустити, що в поєднанні з «дідівщиною» (практика цькування в армії, надзвичайно поширена всюди) найменші натяки на гомосексуальність, найімовірніше, каралися принаймні неформально.

У незалежній Україні кримінальне покарання за «мужолозтво» було скасовано 1991 року. Нормативно-правова база Збройних сил України як спадкоємиця радянської так само не містить експліцитних заборон на службу. Перший камінгаут у Збройних силах України здійснив 2016 року ветеран Іловайська Олег Копко. Тоді все обмежилося матеріалом у ЗМІ^[8] у рамках проєкту «Журналістика толерантности», а для громадськости камінгаут пройшов непоміченим. Другий, уже помічений, камінгаут у Збройних силах України зробив 2018 року Віктор Пилипенко, ветеран батальйону спецпризначення НГУ «Донбас». Під час фотовиставки Антона Шебетка «Ми були тут»^[9], присвячену учасникам бойових дій із числа ЛГБТ+, Віктор дав відеоінтерв’ю, у якому розповів про себе. Того ж таки року утворилося об’єднання «Українські ЛГБТ військові за рівні права», а наступного року колона військових ЛГБТ+ і їхніх союзників взяла участь у Марші рівности в Києві^[10].

Олег Копко

Колона ЛГБТ-військових на Марші рівности 2019 року

Об’єднання висуває більше як десяток різних вимог, серед них юридичне визнання одностатевих партнерств та інклюзивність щодо спільноти ЛГБТ+ армійських норм і статутів. Потреба врегулювати права партнера на випадок загибелі військовослужбовця актуалізувалася на тлі повномасштабної війни. Петиція про це до Президента України 2022 року набрала 25 тисяч голосів, і її було розглянуто.

Стаття 51 Конституції України експліцитно визначає шлюб як такий, що «ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка», а протягом воєнного стану вносити зміни в Конституцію неможливо, тому шлюбної рівности доведеться чекати щонайменше до завершення воєнного стану.

Однак перешкод немає для впровадження інституту реєстрованих цивільних партнерств, це близький аналог шлюбу. Відповідний законопроект за № 9103 зареєстровано у Верховній Раді, на момент написання цього тексту він перебуває на розгляді. Утім, Міністерство оборони України його не підтримує, покликаючись на статтю 51 Конституції України і те, що право командирів реєструвати союз, де один чи обидва партнери — військовослужбовці, не належить до їхніх обов’язків відповідно до Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Що заважає доопрацювати статут, міністерство не уточнило. Також у міністерстві констатували, що даних про кількість військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити одностатеве партнерство, немає^[11].

На момент проведення дослідження існувала фактична заборона служити для трансгендерних осіб. Відповідно до 10-ї версії Міжнародної класифікації хвороб (МКХ–10), яка діє в Україні, трансгендерність належить до розладів особистости й емоцій (п. F64 — «розлад статевої ідентифікації»). Згідно зі ст. 18 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України^[12], розлади особистости й емоцій F50–F69 є підставою для визнання особи непридатною або обмежено придатною до служби. Проте до початку трансгендерного переходу й отримання діагнозу трансгендерна людина теж цілком може служити у війську. З 1 січня 2022 року Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендує перейти на новий класифікатор МКХ–11, де трансгендерність із групи психічних розладів перенесено в стани, що стосуються сексуального здоров’я, під назвою «гендерна невідповідність».

В Україні перехід на новий класифікатор на момент написання цього тексту ще не відбувся і відповідні зміни до нормативних актів теж не внесено. Обмежена придатність у воєнний час дозволяє трансгендерним людям служити в армії, і, наскільки відомо авторці цього тексту, такі прецеденти в реальності є.

Люди з діагнозом ВІЛ офіційно визнаються непридатними або обмежено придатними до служби відповідно до ст. 5 Додатку 1 до Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних силах України^[13].

Наявність проблеми гомофобії, біфобії чи трансфобії у Збройних силах України визнають поступово і повільно. Ще на початку нульових її «не існувало», скажімо, 2000 року в офіційній відповіді Міністерства оборони України на інформаційний запит громадської організації «Наш світ» стверджувалося: «Програм психологічної підтримки військовослужбовців-геїв і лесбійок у Збройних силах України у цей час не існує у зв’язку з відсутністю цієї проблеми [...] Що стосується заняття посад, пов’язаних із вихованням особистого складу i просуванням по службі, то гомосексуальність може розглядатися як обмеження в сукупності з іншими морально-діловими якостями військовослужбовця».

Однак у відповідь на пізніші запити, зокрема 2017 року, в Головному управлінні морально-психологічного забезпечення ЗСУ відписували принципово інше: «У рамках проведення правової підготовки з особовим складом Збройних сил України в обов’язковому порядку вивчаються питання щодо дотримання прав та свобод військовослужбовців, порядку проходження військової служби, а також механізм реалізації соціальних та правових гарантій вказаних категорій громадян України. Також необхідно зазначити, що Державною програмою розвитку Збройних сил України до 2020 року, затвердженою Указом Президента України від 22.03.2017 №73/2017, передбачено створення необхідних умов для поступової зміни ментальности військовослужбовців Збройних сил України на основі європейських цінностей. З метою реалізації вказаного передбачається внесення змін до законодавства України, якими планується усунення будь-яких форм дискримінації в питаннях проходження військової служби»^[14].

Дослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні

На початку 2022 року я проводила мінідослідження становища військових ЛГБТ+ в Україні. Це було перше дослідження в Україні, сфокусоване на цій темі, адже й сам рух військових ЛГБТ+ сформувався порівняно недавно. Однак тему неправомірного ставлення до колег по службі через гомофобію чи трансфобію порушували респонденти дослідження «Невидимий батальйон 3.0. Сексуальні домагання у військовій сфері в Україні», у якому взяли участь один гомосексуальний чоловік і одна трансгендерна жінку, яка завершила військову службу до початку свого переходу. Тоді респонденти назвали серед проблем цькування й упередження військовослужбовців їхніми колегами на підставі їхньої сексуальної орієнтації та гендерної ідентичности, зокрема, помітне погіршення ставлення до негетеросексуальної людини після камінгауту без жодних інших підстав для такого погіршення, позірно безадресні погрози, гомофобне ставлення до людей, яких підозрюють у гомосексуальній орієнтації через брак видимої сексуальної уваги до жінок^[15].

У рамках дослідження 2022 року я провела 10 інтерв’ю із 7 чоловіками та 3 жінками, які належать до спільноти ЛГБТ+ і є чинними військовослужбовцями^[16]. Респонденти й респондентки повідомили, що стикалися з фактами гомофобії особисто і знають про такі випадки. Методологія дослідження не дозволяє встановити фактичний ступінь поширености таких випадків, але суб’єктивно респонденти й респондентки відзначали їх як поширені, як загальну норму ставлення до людей із групи ЛГБТ+. Високий рівень гомофобії, низьке розуміння, що таке гомосексуальна орієнтація, низький рівень загальної культури створюють щонайменше відчутний дискомфорт на службі.

«І дальше ти в обід ідеш у столову. Всі на тебе дивляться, кажуть: “о, це він, це той самий”. І кожен божий день я їм і на мене тикають пальцем, і встигають якимось словом промелькнути про мене, і я чую це. Потім на курилці такі, знаєте, питання скользкі задають типу “а шо?”, “а хто?”, типу намагаються вивести на якусь правду, але це моя особиста справа, чи хочу я цим ділитись, чи не хочу. Але мене бісить загалом, що мене взяли і розкрили». (Респондент 1)

«Говорили, що “от таким чином ти дискредитуєш армію, ти показуєш, що всі тут такі”». (Респондент 6)

В іншому випадку людині може загрожувати звільнення, побиття і навіть доведення до суїциду. Що нижчий ранг військовослужбовця, то важче йому бути відкритим щодо власної орієнтації. Респонденти не рекомендують солдатам-строковикам та іншим нижчим рангам якось афішувати свою орієнтацію взагалі, радять видаляти особисті дані з телефону тощо. Проблеми на ґрунті гомофобії респонденти нині сприймають як такі, яких у разі відкритости уникнути майже неможливо. Військовослужбовці, відповідальні за морально-психологічне забезпечення, наразі не можуть системно надавати кваліфіковану допомогу людям ЛГБТ+ через низьку загальну кваліфікацію, завантаженість паперовою роботою, відсутність знань про специфіку ЛГБТ+ спільноти, навіть якщо хочуть допомогти.

«І якщо так станеться, що всі будуть проти, ну я, м’яко говорячи, виражаюсь, якщо командири частин цього не одобрять, відділення і так далі, то буде дуже тяжко. Дуже-дуже тяжко буде, і ніхто тобі не поможе в цьому плані». (Респондент 3)

«Але скажу так, якби пішли ціленаправлені цькування, ну, напевно, довго би я не витримав. Я би почав зриватися». (Респондент 4)

«Що саме відбудеться: його можуть побити, його можуть принизити, його можуть перед усім взводом принизити, йому просто не дадуть тут жити, словами ображати. Я не знаю... Я просто напряму з цим не стикалася, але, в принципі, я розумію зі слів тих самих хлопців, з якими я спілкуюся просто, що вони зроблять з геєм — це просто жах». (Респондентка 7)

Інклюзивність для ЛГБТ+ на військовому робочому місці

Гаазький центр стратегічних студій визначає інклюзію як керівний принцип, що дозволяє максимізувати позитивні сторони і мінімізувати ризики розмаїття^[17]. Це найкращий варіант серед інших керівних принципів порівняно з прийняттям, толерантністю, виключенням та переслідуванням. Центр виділяє такі типи інклюзивної політики:

• Лідерство, тренування і кодекси поведінки. Підхід «згори донизу» оптимально працює саме в армії через її ієрархічність. Політика, яка йде від лідера, протидіє ризикам цькування. У статутних документах має бути експліцитно зазначено взаємоповагу.
• Мережі підтримки і менторство. Об’єднання, які надають підтримку своїм членам і членкиням, можуть бути джерелом ресурсу. Подекуди такі об’єднання можуть навіть фінансуватися з державного бюджету.
• Протидія дискримінації. Заборону дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности має бути експліцитно зазначено і нормативно закріплено.
• Визнання стосунків. Одностатеві стосунки має бути визнано державою через інститут шлюбу та/або реєстрованого партнерства. Цей пункт особливо актуальний для сьогоднішньої України, де ведуться активні бойові дії.
• Визнання гендеру. Трансгендерні індивіди можуть хотіти визнання своєї гендерної ідентичности державою й іншими інституціями, серед яких і армія. Процедурні питання, пов’язані зі зміною документів, доступністю замісної гормональної терапії та процедурами хірургічного перепризначення статі, повинні узгоджуватися з нормативною базою і внутрішньою логікою служби.

Центр відзначає, що наразі ці практики в різних арміях світу впроваджуються несистемно і не перевіряються на ефективність, тому важко виділяти якісь країни, на чиї best practices варто рівнятися. На противагу цьому, дослідницька команда Центру спробувала сформулювати три стратегії, які дали б фокусованіше бачення.

• Мейнстримінг — розвиток нових політик інклюзивности та збільшення інклюзивности для старих політик
• Управління — цілеспрямоване докладання зусилля та підхід, що передбачає відповідальність.
• Вимірювання — відстежування прогресу та його оцінювання.

Також 2014 року Гаазький центр стратегічних студій проранжував армії 103 країн світу за інклюзивністю щодо спільноти ЛГБТ+. Україна в цьому індексі опинилася на 52 місці (дослідження проводилося один раз, тому індекс не оновлюється). Перше місце посідає Нова Зеландія, далі йдуть Нідерланди, Велика Британія, Швеція й Австралія. Інклюзія людей ЛГБТ+ до війська, як вказує дослідження, корелює із ступенем людського розвитку (human development) та індикаторами демократії і, звичайно, із загальносуспільним прийняттям спільноти ЛГБТ+. В окремих країнах, як-от Хорватія, Ізраїль чи Південна Африка, у війську людей ЛГБТ+ приймають краще, ніж у суспільстві загалом.

Відкрита лесбійка Настя Конфедерат

Рекомендації для України

Підсумовуючи, рекомендую, крім якнайшвидшого ухвалення законопроєкту № 9103 та розробки загальної стратегії інклюзії ЛГБТ+ у ЗСУ, такі конкретні напрями роботи:

• зміцнювати організаційну культуру в Збройних силах України, виховувати взаємну повагу;
• збільшити рівень поінформованости військовослужбовців і військовослужбовиць про права людини;
• розробити і впровадити етичний кодекс для військовослужбовців і військовослужбовиць, який міститиме пункти про неприпустимість дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації;
• оновити військові статути, додавши пункти про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації;
• забезпечити фахову юридичну і психологічну допомогу військовослужбовцям, які постраждали від дискримінації на підставі сексуальної орієнтації на робочому місці. Підвищувати кваліфікацію заступників командирів із морально-психологічного забезпечення, зменшувати паперове навантаження на них;
• створити гарячу лінію для військових ЛГБТ+;
• проводити регулярні репрезентативні анонімні дослідження про поширеність дискримінації за ознакою сексуальної орієнтації у військовій сфері;

Ілюстрації: Tom of Finland, Time, Deutsche Welle, Queer BW, Радіо Свобода, Суспільне, Громадське.

Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.