7 
Війна в Україні стала каталізатором змін, які оголили як нові виклики, так і можливості для просування гендерної рівности і сталого розвитку. В цьому складному контексті голоси ініціаторок змін звучать особливо потужно, пропонуючи рішення, які об’єднують і надихають. Однією з них є Ірина Тишко — лідерка Громадського альянсу «Політична дія жінок», яка працює над тим, щоби феміністичні перспективи стали частиною відновлення України.
Її діяльність — це не лише боротьба за політичні права жінок, а й ширший погляд на те, як гендерна рівність може сприяти сталому розвитку суспільства навіть у найтемніші часи. Її історія — це приклад того, як лідерство може залишатися креативним і впливовим навіть під тиском обставин.
Ми поговорили з Іриною Тишко про те, як війна вплинула на фемінізм, які перспективи відкриває перед ним і чому активність жінок є ключем до майбутнього України.
– Почнімо нашу розмову з питання, яке допоможе одразу краще пізнати вашу позицію: чи належите ви до якоїсь конкретної течії фемінізму?
– Я належу до ліберального фемінізму, хоча іноді відчуваю, що в мені є багато від радикального. Ліберальні феміністки зазвичай обирають дещо іншу тактику впливу на ухвалення рішень, тоді як я більше схиляюся до активних дій. Я прихильниця акцій прямої дії та громадських акцій — це те, що я активно практикую в своїй діяльности. Тому в контексті впливу на політику чи закони не завжди відчуваю себе суто ліберальною. Проте загалом мені здається, що я ближча саме до ліберального фемінізму.
– Дякую за цікаву відповідь! Переходячи до ширшої теми, хочу дізнатися вашу думку про те, як ви загалом оцінюєте вплив фемінізму та феміністичних перспектив на сталий розвиток нашого суспільства?
– Я бачу дуже повільний прогрес у розумінні фемінізму українським суспільством. Ставлення до нього залишається неоднозначним, і це особливо помітно, коли я виходжу за межі своєї бульбашки. Позитивно оцінити сприйняття фемінізму суспільством не можу, але якщо говорити про ідею рівних прав і можливостей, це сприймається більш нейтрально і легше «заходить» людям.
Через такий підхід мені вдається простіше пояснювати, що таке фемінізм. У своїй практиці я часто спілкуюся з різними середовищами, говорю про гендерну рівність, про досягнення рівних прав для жінок і чоловіків і при цьому намагаюся вплітати пояснення, чому фемінізм в Україні має негативну конотацію, хоча насправді це не є чимось поганим чи негативним явищем.
Для мене фемінізм — це про мене саму. Часто люди дивуються, коли дізнаються, що я феміністка, і навіть перепитують: «Чи справді ви феміністка?». Я можу не відповідати їхнім уявленням про феміністок. Вони ніби очікують побачити когось іншого.
Фемінізм в Україні створив впливову спільноту, особливо в соціальних мережах, таких як «Фейсбук». Це зрозуміло, адже там безпечніше висловлювати свої думки. Але мені б хотілося, щоб український фемінізм був менш конформним. Я розумію, що для багатьох це питання безпеки, але мрію про те, щоб він став масовим, загальнонаціональним рухом, який би обʼєднував передусім жінок, а Україна — безпечним місцем для жінок. Уже зараз я бачу вплив навіть невеликої спільноти в соцмережах на публічних діячів та діячок, на окремі рішення. Ці точкові впливи створюють помітні хвилі. Проте соцмережа «Фейсбук» — це ще не все суспільство.
На мою думку, нам потрібно виходити за межі соцмереж, жіночих спільнот і контактувати з людьми напряму. Я виступаю за те, щоб фемінізм як рух став більш видимим. Але я помічаю, що навіть у близькій мені сфері — політичних правах жінок — багато жінок соромляться називати себе феміністками. У нас досі переважає консервативний порядок денний. Бути феміністкою-громадською діячкою комфортніше, ніж феміністкою-політикинею.
Тож фемінізм в Україні поки що дуже локальний. Завдяки соцмережам і дискусіям у них ми досягли певного успіху, певного рівня розуміння. Як спільнота ми можемо тиснути, обʼєднуватися і впливати. Але, на жаль, цей вплив залишається точковим. Для формування культури рівності потрібно працювати масштабно і системно.
– Дякую за ваші роздуми про консервативний порядок денний в Україні! Це дуже важливе й цікаве спостереження. Продовжуючи цю тему, пропоную поговорити про те, куди рухається український фемінізм, які перспективи входять у його порядок денний сьогодні.
– Якщо говорити про український фемінізм, то через війну однією з найяскравіших перспектив, навіть тенденцій, стала боротьба з насильством, зокрема гендерно зумовленим, особливо сексуальним насильством, пов’язаним із конфліктом, — СНПК. Це стало своєрідною реакцією на реальність, і я вважаю, що феміністське середовище з цим викликом справляється дуже непогано. За понад тридцять років незалежности України тема насильства проти жінок — гендерного, домашнього — була добре опрацьована. У нас є значні досягнення: ратифікація Стамбульської конвенції, діяльність таких організацій, як «Ла Страда — Україна», однієї з найстаріших у цій сфері.
Навіть нинішні політики й політикині докладають зусиль до реалізації Стамбульської конвенції, і законодавча відповідь на СНПК в нас уже є. Ця тема максимально видима й актуальна, і я бачу, що феміністський рух дає на неї адекватну відповідь.
Ще однією помітною темою, яка також стала актуальною через війну, є захист прав військовослужбовиць. Тут феміністське та жіноче середовище активно працює — через дослідження, адвокаційні кампанії та конкретні досягнення. І це вражає, враховуючи катастрофу, з якою ми стикнулися.
Щодо інших тем, таких як трудові права чи економічна незалежність жінок, мені здається, що вони стануть більш актуальними після перемоги. Зараз, як і під час будь-яких криз, держава мобілізує весь людський ресурс. Жінки йдуть у так звані чоловічі професії не тому, що це результат попередніх досягнень гендерної рівности чи феміністського руху, а тому що економіка просто не виживе інакше. Це вимушений крок, але може бути вигідний для прав жінок.
Про репродуктивні права тепер говорять мало — ця тема майже невидима. Але після перемоги, ймовірно, постане виклик через демографічну кризу. Уже зараз час від часу з’являються законопроєкти чи ініціативи політиків, які намагаються «легко» її вирішити. Мене засмучує, що жінок у законодавчих структурах недостатньо, щоб такі ідеї просто не виникали. Чоловіки, які переважають там, часто просувають популістські рішення. Тінь заборони абортів чи інших абсурдних ініціатив, які обмежують репродуктивні права жінок та їхнє право розпоряджатися своїм тілом, уже маячить на горизонті. Це ризик, із яким ми, ймовірно, стикнемося після війни.
Особисто я вболіваю за політичні права жінок, але навіть я відчула кризу в цій темі. Тепер про політику говорити складно — це дражлива тема, яка розколює суспільство. Розмови про вибори, квоти чи політичні права на загальнонаціональному рівні не на часі. До повномасштабного вторгнення я працювала в групі з розробки змін до Виборчого кодексу, і ми думали, що ці ідеї поховані через війну. Але нині приходить усвідомлення, що ми повинні рухати цю тему і готувати жінок до майбутньої політичної боротьби. І це повинно стати темою не вузького кола експертів/-ок, депутатів/-ок і міжнародних організацій. Всі повинні зрозуміти її важливість. Хоча я свідома всіх складностей її адвокації в нинішніх умовах.
– Згодна, що тема жінок у політиці зараз дуже дражлива. Це помітно навіть у коментарях під дописами в соцмережах, які стосуються питання жінок у політиці — чи то в Україні, чи коли, наприклад, якась жінка стає першою президенткою десь у світі. Це часто викликає негативні стереотипні реакції. Суспільство реагує гостро. Дякую за ваші думки!
Переходячи до наступної теми, хотілося б обговорити те, як феміністичні перспективи, про які ми вже багато говорили, втілюються в конкретні дії. Чи можете навести приклади успішних феміністичних ініціатив, які є корисними й перспективними для масштабування?
– Через обмеження прав громадян і громадянок під час війни одним із найефективніших демократичних і впливових способів для нашого середовища стало формування коаліцій навколо петицій. Це хороший інструмент для українського жіночого руху: потужний та впливовий, який дозволяє залучати тих, хто в Україні, й тих, хто за кордоном, достукатися до широкого кола громадськості.
Ми вже добре освоїли цю тактику — збір підписів, організація інформаційних кампаній навколо петицій. Перші такі ініціативи, як-от Стамбульська конвенція, просувалися важко, але з часом ми зрозуміли, що це дієвий спосіб бути почутими. Жіночі марші на підтримку згаданої конвенції стали однією з найкращих консолідацій нашого середовища.
Громадські акції — це завжди круто, це видимо і це має вплив. Це не лише спосіб зробити проблему видимою в нашому колі, а й можливість потрапити в інформаційні потоки, у стрічки новин провідних медіа, — а значить до тих, хто поза межами нашого середовища. Так ми достукуємося до тих, котрі не дотичні до тем фемінізму чи гендерної рівности. Цей напрямок поки недостатньо розвинений у нашому середовищі, але я переконана, що нам треба вчитися організовувати публічні акції.
Ще один вдалий приклад — дослідницькі проєкти, які стають початком великих дискусій. Вони дають вагомі аргументи про гендерну нерівність і порушення прав жінок. Ми стаємо більш професійними в їх поширенні, і це добре працює. Мені також імпонує Жіночий ветеранський рух, зокрема адвокаційна кампанія «Невидимий батальйон» та їхній фільм. Наш рух ще мало працює над якісним продуктом як частиною промоції, але це перспективний напрямок, у який варто інвестувати сили та час.
Мені шкода, що марші на 8 березня зараз не проходять, хоча вони часто обмежувалися лише цією датою. Я хочу, щоб сотні жінок виходили і заявляли про наявні проблеми під міністерства, під Офіс президента. Мрію, щоб наш рух був менш конформним і більш активним у акціях прямої дії.
У нас уже є певна база — наукові напрацювання, нонфікшн, прості пояснення, що таке фемінізм і гендерна рівність, усуваючи страх перед цими темами. Але це актуально переважно для освічених середовищ, тих, що вміють бачити суспільство ширше. В цьому є досягнення, але їх треба примножувати. Загалом у нас є основа, однак її варто розвивати: більше креативности, видимости й сміливости.
– Майже наприкінці нашої розмови хотілося б торкнутися теми впливу війни, адже вона змінила багато аспектів нашого життя. Як ви вважаєте, чи вплинула війна на можливості фемінізму та гендерної рівности сприяти сталому розвитку українського суспільства, і якщо так, то як саме?
– Це непросте питання. Війна загалом гальмує сталий розвиток держави, це величезна криза, яка буквально зупиняє прогрес. Усі фінансові ресурси та людський капітал, які могли б піти на розвиток, інновації чи нові ідеї, спрямовані на виживання. Особисто я як громадська діячка відчула серйозні обмеження в реалізації своїх ідей. Ми планували підготовку жінок до виборів, адвокаційну кампанію змін до Виборчого кодексу, громадські акції, запуск чат-бота і нових проєктів у сфері політичних прав жінок. Усе це стало неможливим через війну, і з цим важко змиритися. Для мене це великий біль — нереалізований потенціал та ідеї, які зупинила росія.
Наше середовище ризикує стати більш маргіналізованим. Питання фемінізму та гендерної рівности часто сприймаються як менш актуальні на тлі воєнного порядку денного. Війна посилила традиційний гендерний розподіл: жінки переважно виконують роль «берегинь домашнього вогнища» — доглядають дітей, займаються сервісом, тоді як чоловіки воюють і захищають. Це реальність, яку треба прийняти. У цьому ні ми, ні чоловіки не винні — винна росія, і це важливо усвідомлювати.
Пробитися з феміністичним порядком денним у воєнний контекст надзвичайно складно. Інформаційне поле — стрічки новин, моніторинг медіа — майже не відображає питань прав жінок чи фемінізму. Ми можемо вважати, що робимо надзусилля в своєму середовищі — промотуємо, адвокатуємо, але на загальнонаціональному рівні це майже не помітно. Це трагічна ситуація. Наприклад, наша з «Гендером в деталях» петиція про статеве виховання в школах стала загальнонаціональною дискусією, зібрала 25 тисяч підписів, але Уряд не реагує. Натомість він готовий впроваджувати уроки патріотичного виховання.
Я залишаюся оптимісткою і вважаю, що ми маємо шукати креативні способи впливу на загальнонаціональний рівень — актуалізувати наш порядок денний — пропонувати наш погляд на нинішні виклики, говорити про них так, щоб нас почули. Ідеальних умов для цього ніколи не було і не буде, ми завжди працюємо з обмеженим часом і ресурсами. Зараз час ніби сповільнився, став густішим, але саме в таких умовах мусимо знаходити шляхи актуалізації нашого порядку денного. Наприклад, тема статевого виховання може «зайти» через питання безпеки дітей — це зараз дуже резонує.
Інший, але успішний приклад — петиція про запобігання сексуальним домаганням в армії. Коаліція громадських організацій зібрала підписи, і це вже має свій результат, адже нещодавно парламент у першому читання схвалив законопроєкт, який посилює військову дисципліну та запроваджує механізми протидії дискримінації та сексуальним домаганням у ЗСУ.
Війна також спотворює сприйняття ідей фемінізму й гендерної рівности. Через загальну мобілізацію чоловіків ці теми можуть здаватися не на часі чи навіть неправильно трактуватися. Нам доводиться пояснювати, чому, наприклад, масова мобілізація жінок неможлива. Це окремий виклик. Хочу, щоби ми не просто реагували, а були проактивними, але війна диктує свій порядок денний, під який ми всі змушені підлаштовуватися, виживати і навіть продукувати ідеї. Мабуть, нам всім варто зібратися разом і шукати відповіді, як залишатися видимими й ефективними в таких умовах.
– Останнє запитання, яке стосується поступового досягнення змін. Як можна посилити вплив феміністичних ідей на сталий розвиток українського суспільства? Чи можуть у цьому допомогти міжнародні організації, уряди інших держав, донори?
– Є загальноприйнята стратегія, яка поєднує дії знизу та згори. Водночас в Україні є ще один важливий рівень — міжнародні організації. Війна загострила питання оперативного входження до європейських структур і НАТО, бо це питання виживання. Бажання жити в світі без російської агресії обумовлює рух у цьому напрямку, до того ж він закріплений у Конституції.
Якщо припустити, що Україна зазнає поразки у війні, перше, що зробить окупаційна влада — змінить Конституцію, тому інтеграція в міжнародні спільноти й правозахисні механізми критично важлива. Наприклад, ратифікація Стамбульської конвенції є таким самим кроком до європейської інтеграції, як вступ до ЄС чи НАТО. Це надає Україні міжнародні правові інструменти для захисту постраждалих від домашнього та гендерно зумовленого насильства, що є суттєвим прогресом.
З огляду на це, Україна не має права зупинятися. Кожен крок до Європи і НАТО зміцнює державу та збільшує шанси на здобуття членства, що означає безпеку, фінансову підтримку та більші ресурси. Тому максимально ефективною є співпраця з міжнародними організаціями, особливо з інституціями ЄС, щоби підносити питання прав жінок до рівня міжнародних переговорів.
Проте дуже бракує низового руху. Активних, структурованих і системних жіночих громадських організацій не так багато. Особливо бракує масових активістських рухів, здатних оперативно мобілізувати сотні, тисячі жінок на протест чи громадську акцію. Причини цього очевидні: багато активістів/-ок працюють на волонтерських засадах, що не дає змоги провадити громадську діяльність системно та професійно.
Хотілося б бачити більше ініціатив, орієнтованих на безпосередню роботу з жінками на місцевому рівні. Важливо, щоб жінки усвідомлювали існування спільноти, де можна отримати інформацію, здобути підтримку та можливість діяти разом. Бракує структурованої активної вертикалі, яка могла б ефективно координувати такі ініціативи.
Громадських жіночих організацій справді не вистачає. Було б добре, якби ті, що вже мають певні теоретичні знання, почали діяти й створювали власні ініціативи. Важливо, щоби громадська діяльність стала професійною, щоб активізм не залишався справою кількох ентузіасток.
Що можна зробити? Насамперед, залучати жіночі організації до переговорів з міжнародними партнерами. Відтак розвивати мережеву взаємодію. Наприклад, «Союз українок» у 1930-ті роки в Галичині мав тисячі активісток, згодом організація переросла у велику мережу, яка займалася просвітництвом і професійним навчанням жінок, і ця діяльність відновилася в 1990-х роках уже в незалежній Україні. Створення подібних мереж сьогодні могло б стати значним рушієм змін.
Крім того, потрібно не просто говорити про гендерну рівність, а робити це професійно, креативно та системно. Варто використовувати сучасні комунікаційні інструменти, які впливають на різні суспільні групи: молодь, старше покоління та інші. Прикладом можуть бути антикорупційні громадські організації, які зуміли донести до суспільства важливість боротьби з корупцією. Натомість тема гендерної рівности досі недостатньо зрозуміла широким верствам населення.
Громадські організації мають не лише комунікувати з донорами, але й активно поширювати ідеї гендерної рівности серед населення. Це має стати місійним завданням. Для цього треба задіювати різні майданчики та формати. Фемінізм не є чимось загрозливим або чужим суспільству — його можна і потрібно обговорювати в доступних креативних формах, навіть у форматі стендапу.
Загалом важливо розвивати низовий рух, активізувати жіночі організації та робити громадську діяльність професійною, що сприятиме системним змінам у суспільстві.
Фото надані експерткою.
Цей текст написаний в межах комунікацій дослідження «Місцеві феміністичні перспективи як важелі трансформації для сталого розвитку в Україні в умовах оборони, що триває». Дослідження проведене експертним ресурсом «Гендер в деталях» у 2024–2025 роках за підтримки Німецького інституту розвитку та сталості (IDOS) і Німецького товариства міжнародного співробітництва (GIZ). Комунікаційні заходи проєкту підтримав Фонд ім. Гайнріха Бьолля, Бюро Київ — Україна. З аналітичним звітом дослідження можна ознайомитися тут. - не забути додати лінк коли ми опублікуємо звіт
