10 
В умовах повномасштабної війни в Україні з’явилася величезна спільнота жінок, чиї партнери або чоловіки служать у війську. Роль «дружини, що чекає» дісталася дуже різним жінкам: домогосподарки і керівниці компаній, науковиці та прибиральниці, ті, що проживають у мегаполісі, і ті, що залишилися в маленькому селі. Вони належать до різних соціальних груп і мають несхожий досвід, але всіх їх об’єднує очікування — щоденне, виснажливе, з домішками тривоги й надії.
Це очікування може мати різні прояви: хтось занурюється в роботу, хтось у волонтерство, хтось у турботу про дітей чи старших родичів, а хтось переживає відчуття безсилля або ж екзистенційну кризу.
Маючи страхи й випробування, жінки часто стикаються з тиском суспільних очікувань: від них чекають «правильної» поведінки, яка переважно транслюється в медіа як єдина адекватна, тобто відваги, терпіння, бездоганної стійкости. Інколи на них навішують стереотипні ролі — «берегині», «натхненниці», «тилу» чи, навпаки, «тої, що має мовчки терпіти», ігноруючи власні почуття тривоги й страху. Але такі кліше не допомагають пережити складний період. Натомість роблять його ще важчим, позбавляючи простору для особистих почуттів і різноманітних проявів жіночого досвіду.
У цьому тексті розбираємо, як у медіа й соцмережах формується образ дружин і партнерок військових та чому отримані характеристики переважно не підтримують, а знецінюють жінок.
Контекст війни
Свідомо чи несвідомо, але медіа, а разом із ними й суспільство, формують певний типовий образ дружин і партнерок військових. У цьому образі вони найчастіше постають як жінки-символи — втілення відваги, натхнення або ж терпіння. Проте за такою узагальненою картинкою губляться реальні історії: суперечливі, різні, не завжди героїчні. Коли досвід підміняється ролями, які не завжди співзвучні з дійсністю, жінки залишаються без можливости бути почутими в своїй багатогранности. А це не лише знецінює їхні переживання, а й відтворює стереотипи, що ускладнюють і без того важке життя в умовах війни та очікування партнера, часто без можливости бути з ним на зв’язку.
За даними дослідження[1] «Шлях коханої воїна», проведеного командою «Ветеран Хабу» в 2023 та 2024 роках, під час кожного етапу «шляху» — початок стосунків, військовий досвід та цивільне життя після першої служби (АТО/ООС), підготовка та очікування війни, сама війна та життя під час війни, розлука, інтеграція, візити, демобілізація та життя після завершення служби партнера — жінки проживали свій окремий досвід.
У тексті дослідження також мовиться про те, що жінки не контролювали початку ставання на «шлях» та зміни етапів, тому переживали відчуття безсилля, відсутности контролю над ситуацією чи варіантів вибору, провини, а у випадках повторної служби — відчуття невідворотности.
«Ми передбачаємо, що, занурюючись (знову) в етап служби партнера/чоловіка, коли усталене життя жінки руйнується під тиском подій, які вона не може контролювати та прогнозувати — вона проходить одну з криз ідентичности. Це період, коли жінка ставить під сумнів себе, свої ролі, переосмислює цінності та пріоритети», — розповідають авторки дослідження.
Загалом у дослідженні мовиться, що під час інтерв’ю респондентки описували проживання розлуки зі своїм партнером або чоловіком як період:
* втрати орієнтирів, безпорадности;
* пріоритизації потреб чоловіка та рідних над своїми;
* загостреного бажання спілкуватися тільки з визначеним колом близьких осіб;
* пригнічення, замороження своїх емоцій та почуттів;
* частих перепадів настрою, роздратованости;
* самотности, ізольованости;
* постійного страху, тривоги за чоловіка/партнера;
* постійного браку інформації про чоловіка/партнера та комунікації з ним;
* негативних проєкцій через постійні негативні новини.
За даними опитування дружин і партнерок військовослужбовців, проведеного ресурсом «Повага»[2], в українському суспільстві присутні мізогінія, дискримінація, завищені вимоги та звинувачення жінок, чиї офіційні чи неофіційні партнери служать у лавах Сил оборони.
Наприклад, зі слів керівниці медіанапрямку «Гендер в деталях», гендерної експертки, дружини військового Ірини Дєдушевої, часто читачки видання діляться з редакцією своїм досвідом.
«Багато з них говорять про таку тенденцію для нашого суспільства, що жінка в усьому винна. Який вибір вона б не робила, вона однаково буде неправа, а її вибір буде неправильним. Якщо вона, наприклад, виїхала за кордон, щоб діти й вона сама перебували в безпеці, — це неправильно. Якщо вона залишилася тут — це теж неправильно. Відомий блогер написав спіч про те, що жінки такі погані, повиїжджали за кордон, сидять, а чоловіки хочуть приїхати у відпустку до них, але не можуть. І це дуже сумно, бо це дестабілізує найперше наших військових», — розповідає Ірина Дєдушева.
Загалом звинувачення в бік дружин військових — доволі звична історія для українського суспільства, яка ніби йде в комплекті з ідентичністю «тої, що чекає».
Згідно з дослідженням «Ветеран Хабу» дружини або партнерки військових упродовж їхньої служби здійснюють різні рольові функції, серед яких: роль доглядальниці дітей чи родини або ж самого ветерана в перший час після повернення зі служби; роль розшукувачки, коли чоловік зникає безвісти; роль адвокатки, яка бореться за звільнення чоловіка або партнера з полону; роль опори для інших членів родини — надає їм психологічну та фінансову підтримку й загалом забезпечує їхній добробут; роль активістки — коли жінка солідаризується з іншими дружинами та партнерками військових, які переживають схожий досвід, створює громадські організації тощо.
Загалом роль партнерки або дружини військового складна й багатогранна. На жінку в таких умовах може лягати чимало додаткових обов’язків, яких вона не мала до служби партнера. Окрім усього, жінки в цій ролі стикаються зі стигматизацією, знеціненням та стереотипами. Частина таких стереотипів озвучується в особистих розмовах із друзями, родичами чи знайомими, про що свідчать розповіді самих партнерок військових, в яких вони діляться власним досвідом. Натомість інша частина стереотипів зринає й у медіапросторі — в дописах у соцмережах чи медійних текстах.
Далі розберемо ключові характеристики, які складають образ дружини чи партнерки військового, створений у медіапросторі. Для того, щоб виокремити їх, я проаналізувала десятки дописів у фейсбуці, тредсі, твіттері й онлайн-медіа за останній рік (від серпня 2024-го до серпня 2025-го). Виокремлені характеристики розміщені в порядку від найбільш поширених до найменш.
«Вірна/невірна очікувальниця»
Найперше, коли мовиться про дружин і партнерок військових, згадується, що чи не основна їхня роль в умовах війни — чекання. І це чекання розглядається як загальна концепція: чекати, поки чоловік повернеться з війни, поки напише повідомлення після виходу з позицій, чекати, поки приїде у відпустку і поїде назад. В основу чекання зазвичай закладаються типові значення: «вона чекає, бо любить» або ж «вона втомилася чекати, бо розлюбила». Тобто концепція чекання може містити як позитивні, так і негативні значення. І якщо в першому варіанті чекання дружини чи партнерки ніби возвеличує її, то в другому робить поганою персонажкою в історії кохання.
«Чекати чи не чекати» — це не вибір з двох рівнозначних опцій, на рівні суспільних очікувань на це питання є лиш одна правильна відповідь.
Більшість дружин справді обирають чекати свого партнера з війни, і це нормальна реакція та позиція, але не чекати — теж вибір, який може зробити жінка, однак концепція «правильного чекання» виключає його, а прийняття жінкою такого вибору апріорі демонізує її.
Також чекання в медіа та соцмережах розглядається переважно як головний процес в житті жінки. Тобто в суспільному уявленні чекання ніби ставить життя дружини або партнерки військового на паузу, а ідентичність «тої, що чекає» стає в очах суспільства чи не основною для умовної дружини умовного військового.
Насправді ж у процесі чекання жінкам, часто із дітьми або іншими родичами, які потребують догляду, можливо, й хотілося б поставити все на паузу, однак у реальності доводиться давати собі раду на роботі, в побуті, а між тим справді бути підтримкою для партнера. І мовиться не лише про психологічну підтримку, а часто й про фінансову, якщо дохід сім’ї знизився через мобілізацію.
У таких умовах дружина чи партнерка військового не лише «та, що чекає», а жінка, яка тягне на собі професійне, побутове й доглядове навантаження водночас. Адже чекання не ставить життєві події на паузу в усіх сенсах. У процесі очікування близької людини з війська хворітимуть близькі, виникатимуть проблеми на роботі, складатимуться інші різноманітні життєві обставини, в яких жінці доведеться ухвалювати важливі рішення.
Відтак позиціонування ролі чекання як основної в житті жінки ніби знецінює все те, що вона справді робить щодня, часто в умовах підвищеної тривожности з доланням психологічних труднощів, які виникають у процесі служби партнера.
Найкраще для адекватного сприйняття дружин та партнерок військових медіа, зокрема, варто фокусуватися не на вторинній ролі очікувальниці, а підсвічувати дії жінок, які вони роблять щодня в процесі цього чекання. Такий підхід робитиме роль дружини чи партнерки військового більш цілісною і відкриватиме її багатогранність.
«Яждружинавійськового»
Якщо у випадку чекання дружин чи партнерок можуть ідеалізувати, прирівнюючи процес очікування близької людини з війська до чогось сакрального, то в цьому випадку все навпаки. Назва жінконенависницького концепту «яждружинавійськового» створена за аналогією до назви не менш мізогінного концепту «яжемать», у межах якого нерідко знецінюється роль матері. В культурному сенсі «яжемать» — це критика соціального дискурсу, де материнство часто підноситься як абсолютна цінність, що автоматично виправдовує будь-яку поведінку. Сам термін може мати і негативне, і сатиричне забарвлення: з одного боку, висміює зловживання статусом матері, з другого — відображає глибинні суспільні установки щодо ролі жінки.
І якщо «яжматерями» називають жінок, які можуть відстоювати свої права як матері чи захищають своїх дітей (і, звісно, можуть бути неправі, як і праві водночас), то «яждружинавійськового» називають жінок, які говорять про свій досвід буття партнеркою військових, розкриваючи, зокрема, труднощі, які можуть проходити. Наприклад, розповідаючи про знецінення, з яким стикаються.
У концепції «яждружинавійськового» лежить переконання, що дружині чи партнерці військового нібито всі все винні і за будь-якої нагоди вона не проти нагадати про це. А насправді ж, мовляв, дружини військових не роблять нічого героїчного, отже, не потребують, не заслуговують на якесь особливе ставлення.
Загалом переважно дружинам і партнеркам військових не йдеться про особливе чи пільгове ставлення до них у їхній ролі (хоча винятки, звісно ж, бувають). Переважно їм ідеться про ставлення суспільства, яке передбачало б прийняття й розуміння того, що їм доводиться проживати. Часто це про самотність, відчуженість тощо.
Існування концепції «яждружинавійськового» ще більше спонукає до того самого відчуження, ніби натякаючи партнеркам військових, що їхній досвід (а це буквально досвід тисяч жінок, і з кожним днем їх більшає) є неважливим чи таким, про який не бажають чути. Така риторика може призвести до стигматизації образу жінки, яка має партнера військового, цілісно: мовиться про людину, яка постійно щось вимагає від суспільства.
«Не мають стосунку до подвигів, не мають права пишатися»
Ця концепція виходить із попередньої: в соцмережах і медіа зустрічаються дописи про те, що не лише негативний досвід дружин військових не вартий бути почутим, а й позитивний. Мовляв, дружинам і партнеркам військових нема чим пишатися й нічого робити видимим свій статус. Великою мірою така концепція є наслідком стигматизації ролі військових у цілому, а отже, стигматизації членів родини військових.
Згідно з цим твердженням дружини чи партнерки військових не мають права розповідати про звитягу своїх партнерів, адже ці подвиги здійснили не вони, і пишатися ними мають тільки їхні «автори». Однак пишатися близькою людиною, ким би вона не була — військовим чи лікарем, цілком нормально. І ділитися цим — також. Проте дружини військових отримують ніби негласну заборону на висловлення емоцій, пов’язаних зі службою партнера, причому будь-яких — як негативних, так і позитивних.
Така концепція пов’язана радше з тим, що із суспільного дискурсу все частіше намагаються витіснити проговорення досвіду, який проживають як військові, так і їхні родини. Нерідко це пов’язане з неготовністю приймати усю складність цього досвіду й починати дорослий діалог про суспільні зміни в контексті боротьби з ворогом. Така риторика також призводить до знецінення як ролі, так і почуттів «тих, що чекають».
«Змушують іти в СЗЧ»
Якщо в попередніх концепціях роль дружини чи партнерки військового часто зводилася до чогось безособового чи небажаного, то в цьому випадку все інакше: тепер дружини військових знову зринають в негативному світлі, однак уже такими, що мають голос і навіть силу переконання.
Така концепція передбачає звинувачення жінки в тому, що вона буцімто ухвалює рішення за свого чоловіка й вимагає від нього (ба більше — змушує) піти з війська в СЗЧ (самовільно залишити частину).
Проблема з масовими СЗЧ справді[3] є в українському війську і в 2024 році стала найпоширенішим злочином у країні, обігнавши вбивства, крадіжки та шахрайства.
Однак причиною цього є не вимоги чи маніпуляції дружин військових (хоча таке, звісно, теж можливе), а системні проблеми, з якими стикаються військові під час служби, виснаження, неможливість ротації чи звільнення. За даними дослідження[4] видання «Тексти» рішення про самовільне залишення частини (СЗЧ) формується в різний спосіб і не вкладається в єдиний сценарій. Результати опитування вказують на те, що бійці ухвалювали рішення про СЗЧ як спонтанно (52%), так і продумано (48%). Такі дії можуть бути як результатом тривалого незадоволення та виснаження, так і гострою реакцією на стресову подію. Добровольці не менш схильні до СЗЧ, аніж примусово мобілізовані. Одним із головних чинників, які призводять до СЗЧ, є низький професійний рівень командирів.
Така риторика вкотре призводить до знецінення ролі дружини чи партнерки військового, яка якщо й має голос, то тільки токсичний, тобто такий, що робить українське військо слабшим та вразливим.
«Піклуються про себе»
Така концепція також передбачає дієвість. Однак уже спрямовану не на своїх чоловіків, а на саму себе. В межах цієї концепції були й дописи, в яких дружин військових звинувачували у тому, що вони ходять у ресторани, кав’ярні чи їздять на відпочинок, поки їхні чоловіки служать. Доходило навіть до звинувачення в тому, що жінки носять занадто яскравий одяг у той час, як їхні чоловіки перебувають на позиціях.
Тобто це твердження усталено передбачає звинувачення партнерки військового незалежно від її поведінки.
У ході аналізу також зустрічалися десятки дописів, у яких дружини або партнерки військових ділилися своїм досвідом або переживанням з приводу того, що стикаються не лише з власними труднощами очікування, а й із суспільними реакціями, які, замість підтримки, завдають болю. У щоденному спілкуванні вони чують недоречні, а іноді навіть образливі фрази: «дружини військових корони наділи», «зате зарплата висока», «ти ще молода, знайдеш собі когось». Такі слова рідко є справжньою підтримкою — за ними ховаються стереотипи та спрощення, які знецінюють переживання жінки.
Для когось із них ці фрази звучать як докір, для когось — як відмова бачити складність їхнього досвіду. Насправді жінки потребують не заспокоєння чи порівняння, а визнання своєї вразливости, права на емоції та складні почуття. Суспільство, озброєне кліше, часто не готове говорити з ними на рівних, визнаючи, що поряд із силою є втома, поряд з любов’ю — страх, поряд зі стійкістю — бажання мати простір для слабкости.
У підсумку така «мовна підтримка» перетворюється на додатковий тягар: замість полегшення примножує відчуття ізоляції та нерозуміння.
Реальність поза стереотипами
Якщо ж повернутися до даних дослідження «Ветеран Хабу» і реальних ролей, в яких опиняються дружини та партнерки військових, то завдання медіа і суспільства — підсвічувати саме їх. Дружини та партнерки військових не потребують героїзації, а радше прийняття того, що їхній досвід відмінний від типового мирного сімейного життя.
Це досвід життя в постійній невизначеності, в ситуації, коли майбутнє не можна планувати, а сьогодення сповнене тривог і обмежень. У медіа цей досвід часто або романтизується, або редукується до стереотипних образів, які не відображають складности реального життя.
Визнання жінок у їхній різности й унікальности їхніх шляхів дозволяє зруйнувати ці стереотипи та знайти місце для чесної розмови про вразливість, силу, втому, пошук сенсу і боротьбу за нормальність у ненормальних обставинах. Для суспільства це означає формування зрілого погляду на тих, що чекають, і водночас живуть, працюють, виховують дітей, підтримують родину та громаду. Для медіа — відповідальність показувати реальні історії без прикрас, у яких є не лише відвага та стійкість, а й біль, сумніви та суперечливі емоції.
Висновок простий, але важливий: дружини та партнерки військових заслуговують не на спрощені кліше, а на простір для багатоголосих історій, де їхні досвіди будуть почуті й визнані. Лише так можна зменшити тиск очікувань, підтримати цих жінок і зробити суспільний дискурс справді емпатичним.
Загалом замість дещо зневажливого й однобокого «піклуйся про себе, а не про нього» краще сказати: «Я розумію, що тобі може бути дуже важко. Чи є щось, у чому я можу тобі зараз допомогти?».
Це зміщує акцент із формального побажання на реальну готовність підтримати.
Зрештою, нікому не спаде корона, якщо замість «дружини військових корони наділи» висловити підтримку: «Ти робиш величезну роботу, навіть якщо цього ніхто не бачить, це справді непросто».
Такий підхід визнає невидимий труд жінки — від емоційної стійкости до піклування про родину.
А замість «зате зарплата висока» — «я розумію, що гроші не компенсують тривоги й відсутности близької людини».
Це усуває знецінення та підкреслює людський вимір досвіду.
Невидимі партнери
Досвід дружин та партнерок військових — не єдиний, що піддається сумніву, знеціненню та часто підпадає під гриф «невидимий». В Україні досі майже непомітним залишається досвід одностатевих пар, які так само стикаються з війною і втратою, але перебувають у ще вразливішому становищі. Для них очікування й тривога ускладнені тим, що їхні стосунки часто не мають юридичного визнання та суспільного підтвердження.
Це означає, що партнери та партнерки нерідко позбавлені права на офіційне отримання інформації про стан свого коханого чи коханої на фронті, не можуть ухвалювати важливих рішень у критичних ситуаціях, а їхні почуття і втрати залишаються «невидимими» для держави, а часто й для оточення. Вони теж стикаються зі стереотипами та упередженнями, але найбільша проблема полягає саме в невидимости такого досвіду загалом.
Більше про це читайте в статті Марти Змислої та дивіться відео «Гендер в деталях».
Щоб цей досвід ставав видимим, важливо не лише публічно артикулювати його в медіа та культурному просторі, а й створювати безпечні майданчики, де самі пари можуть ділитися своїми історіями без страху осуду чи стигматизації. Видимість також забезпечується через адвокацію юридичних змін, які б визнавали їхні стосунки й надавали рівні права у питаннях інформації, спадкування чи ухвалення рішень у кризових ситуаціях. Коли суспільство починає чути такі голоси й бачити реальні історії людей, то поступово змінюється уявлення про «нормальність» та формується відчуття, що цей досвід так само є частиною спільної національної реальности війни.
Схожа історія невидимости стосується й досвіду чоловіків і партнерів військовослужбовиць. Їх часто викреслюють із суспільного уявлення про «родину військового», адже усталений образ передбачає, що на фронті воює чоловік, а в тилу чекає жінка. В підсумку чоловіки, які підтримують своїх коханих на службі, залишаються поза увагою, стикаються з браком підтримки та визнання своєї ролі. Вони також можуть відчувати тиск гендерних стереотипів, які заперечують їхню вразливість або емоційність, а отже, не залишають простору для відкритої розмови про їхній досвід.
Докладніше про те, як підтримати сім'ї військових, читайте в низці статей Олени Запольської:
Знову на волі: як спілкуватися з людьми, які пережили полон
Рідні зниклих безвісти: як говорити з людьми, котрі проживають невизначену втрату
[1] Шлях коханої воїна — дослідження. // Veteran Hub. — 2024 https://kohani.veteranhub.com.ua/wp-content/uploads/2024/06/shliakh-kokhanoi-voina-dlia-saytu.pdf?_gl=1*1hb6sa1*_ga*MTIxNjcxNjguMTc1Njc1OTAxMw..*_ga_GFT0J93ZEV*czE3NTY3NTkwMTIkbzEkZzAkdDE3NTY3NTkwMTIkajYwJGwwJGg1NDUyOTY2NTE.
[2] Цебрій, Євгенія. Як цькування дружин військових грає на руку ворожій пропаганді // Повага. — 2023. — 10 жовтня
https://povaha.org.ua/yak-tskuvannya-druzhyn-vijskovosluzhbovtsiv-graye-na-ruku-vorozhij-propagandi/
[3] Бурдига, Ігор. СЗЧ стало наймасовішим злочином 2024 року // DW. — 2025. — 10 січня https://www.dw.com/uk/szc-stalo-najmasovisim-zlocinom-2024-roku2-a-71268989/a-71268989
[4] Ткаченко, Дарина. Хто й чому пішов у СЗЧ і за яких умов повернеться. Результати опитування // Тексти. — 2025. — 16 січня https://texty.org.ua/articles/114257/hto-i-chomu-pishov-u-szch-i-za-yakyh-umov-povernetsya-textyorgua-provely-doslidzhennya/
