8 
Якби 10–15 років тому ми заявили мамам і бабусям (а подекуди й незнайомим людям), що питання на кшталт «коли вже діти?» є репродуктивним насильством, нас навряд чи зрозуміли б. Зараз усвідомлення кордонів і етики спілкування покращується, однак виникають нові проблеми.
Війна внесла свої корективи в цей тиск: тепер жіноча здатність до народження дітей може бути використана для убезпечення чоловіка від служби, а велика кількість жінок через окупацію або вимушене переміщення залишились без доступу до медицини та позбавлені можливости дбати про репродуктивне здоров'я. Які ще зміни відбулись із жінками та їхньою фертильністю від початку повномасштабного вторгнення?
Демографічна криза, серед інших причин якої є війна, стала одним із тих питань, які взялися вирішувати урядовці. Нині в Україні один із найнижчих показників народжуваності (0,9 дитини на одну жінку), що є антирекордом в історії країни. Це змушує шукати рішення, покликані заохочувати жінок до народження. Ініціативи передбачають фінансові стимули, підтримку багатодітних сімей, програми реінтеграції українців, які вимушено виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення.
Як почуваються жінки в умовах очікування від них такого «демографічного обов’язку»? Це може створювати для них додатковий стрес і напругу, посилювати почуття провини та впливати на їхній особистий вибір. Бажання народжувати дітей під час війни є нормальним. І відчувати страх перед появою дитини в часи тотальної небезпеки теж абсолютно нормально. Вкрай важливо зважувати рішення про народження дитини, спираючись на власні відчуття.
Репродуктивний пресинг відчувають і ті жінки, котрі чують натяки на те, що їхня здатність народжувати може стати відстрочкою від мобілізації або ж підставою демобілізації чоловіка. Окремо наголошу, що бувають випадки, коли чоловіки вдаються до дій, які можуть привести до вагітности партнерки, приховуючи від неї це або без її згоди. Така форма репродуктивного тиску мала місце й до війни, але тепер набула іншого сенсу.
Спонукання до незахищеного сексу, тиск на жінку, приховування факту невикористання контрацепції — все це є порушенням безпеки тілесности, яке безпосередньо впливає на репродуктивне здоров’я жінки.
Водночас бажання жінки в парі народити дитину, якому партнер не дає можливости реалізуватися, наполягаючи, приміром, на контрацепції або перериванні вагітности, також є формою пресингу.
Материнство в умовах війни
В умовах війни дуже багато жінок не можуть реалізувати бажання мати дітей через відсутній або обмежений доступ до медичних послуг. Особливо це стосується жінок, які проживають на тимчасово окупованих територіях, у прифронтових зонах. Бажання народити для них дорівнює страху наражати на небезпеку себе і майбутню дитину.
Вимушено переміщені жінки можуть не мати доступу до послуг переривання вагітности й контрацепції. Наприкінці 2023 року в російських пропагандистських агенціях з’явилася новина про те, що на території Кримського півострова приватні клініки нібито добровільно відмовилися від здійснення абортів. Обмеженим є доступ до штучного переривання вагітности й для українок, які вимушено емігрували за кордон (у Польщі, наприклад, аборти заборонені). Отримання контрацептивів може супроводжуватися примусом до набуття громадянства країни-окупанта. Також народження дитини на тимчасово окупованих територіях створює додаткові ризики примусової депортації дітей на територію росії.
Ще в 2022 році Європарламент ухвалив рішення про те, що приймаючі країни мають забезпечити українкам доступ до контрацепції, як також екстреної контрацепції та безпечних абортів. Але на практиці це працює неефективно.
Масові атаки на медичні установи на українських територіях також впливають на бажання жінок ставати матерями. За час повномасштабного вторгнення ворог здійснив понад 2000 ударів по лікарнях, поміж них 81 пологовий будинок. Спроби агресора знищити медичну інфраструктуру перетворюють появу нового життя на справжнє «народження на фронті» під ударами ракет і дронів.
Водночас до початку повномасштабного вторгнення Україна була однією з небагатьох країн Європи, де комерційне сурогатне материнство було врегульоване законодавчо й дозволене. Висока якість медичних послуг разом із їхньою помірною вартістю робила Україну однією з лідерок в індустрії комерційного сурогатного материнства.
Від початку повномасштабного вторгнення ситуація змінилася кардинально: тепер можливість ставати сурогатними матерями обмежена через зменшення попиту, складнощі й небезпеку приїзду в Україну.
Зброя війни
Під час війни здатність жінки до народження перетворюється на експлуатацію вразливости. В своїй книзі «Наші тіла — їхнє поле бою. Що війна робить з жінками?» Крістіна Лемб пише про військові конфлікти, геноциди, громадянські війни, етнічні чистки, під час яких тіло жінки перетворюється на «зброю війни»: спосіб залякування, приниження, позбавлення гідности, контролю народжуваности тощо.
Одним із завдань насильства, спрямованого проти фертильности жінок в умовах конфліктів, є їх підкорення шляхом деморалізації та залякування, постійного пресингу і контролю, а отже, і зламом морального духу потенційних жертв.
Форми такого насильства можуть бути дуже різними. Це і роздягання на блокпостах, і фільмування та фотографування геніталій чи статевого акту, і примус до вагітностей, абортів, шлюбів, і організація сексуальних таборів або рабства, і, звісно ж, зґвалтування.
Практику таких форм насильства широко використовували під час геноциду в Руанді, під час Балканських війн, Другої світової війни, відтак — у Сирії, Ємені, М'янмі, а з 2014 року — на території України.
Читайте більше про це в статті Яни Радченко «Жінки проти хаосу: чому в часи війни фемінізм – це зброя сталого розвитку».
Які наслідки репродуктивного тиску й насильства
Окрім цілком природної підвищеної тривожности, яка може перерости в тривожний розлад, можна спостерігати часті депресивні епізоди різного ступеня. Постійна напруга призводить до емоційного виснаження, порушення сну й концентрації уваги, пригніченого настрою та дистимії. Жінки, котрі зазнали репродуктивного тиску чи насильства, можуть мати труднощі з побудовою стосунків, відчувати провину та сором, обирати соціальну ізоляцію та уникати контактів, уникати сексуальних контактів, мати знижене лібідо. Більш довгостроковими є проблеми з фертильністю, виношуванням дитини, медичні ускладнення під час вагітности, аборти, хронічні психологічні травми, які можуть впливати на здатність планувати й будувати сім'ю.
Що робити
У питаннях репродуктивного насильства і тиску є кілька рівнів, на яких важливо цим явищам протистояти. Перший і наймасштабніший — це державний та міжнародний. Міжнародні моніторингові місії (ООН, ОБСЄ, Amnesty, HRW) мають і надалі фіксувати випадки порушень репродуктивних прав: примус та обмеження доступу до медпослуг, сексуальне насильство, примусові вагітності, шлюби, аборти. Тоді в довгостроковій перспективі постраждалі матимуть шанс на встановлення справедливости.
Більше про протидію СНПК читайте в статті Христини Кіт.
Держава повинна дбати про те, щоб репродуктивні права були захищені, а суспільство має вимагати від державних інституцій дотримання цих прав. Доступ до медичних послуг мав би встановлюватись і відновлюватись (на звільнених територіях) так само, як і заборона примусу чи обмежень абортів і контрацепції.
Водночас медичні працівники мають діяти й надавати послуги згідно з медичним протоколом без оціночних суджень і тиску на рішення жінки. Якщо ж послуги не надаються згідно з медичними протоколами (відмова від надання послуг або наполягання на них без пояснення медичних підстав), медпрацівники мають бути притягнені до відповідальности. Важливу роль у цьому відіграють просвітницькі кампанії для населення, які інформують про право жінки самостійно вирішувати питання материнства.
На рівні допомоги постраждалим потрібно надавати якісні послуги психологічної підтримки. Гуманітарні організації мають створювати «безпечні точки доступу» до контрацепції та медичної допомоги. Обов'язковою також є робота анонімних гарячих ліній для консультацій і документування випадків, а також поширення інформації про роботу цих гарячих ліній.
Водночас усі ми маємо знижувати рівень стигматизації та упереджень навколо різних репродуктивних рішень, як також тих, які нам незрозумілі та неблизькі. Тільки так у нас з’явиться шанс побачити людські історії та зцілити постраждалих.
