7 
Готуючи цей матеріал, я шукала офіційні дані щодо кількости дружин/партнерок військовослужбовців, які чекають на чоловіків із фронту. Офіційної статистики так і не знайшла. Можна припустити, якщо у лавах ЗСУ нині 800 тисяч, то приблизно така сама кількість партнерів/партнерок чекають на своїх найдорожчих людей з війни.
Ми не героїзуємо цих людей, вони не отримують компенсації за роки чекання. Поки суспільство вочевидь не повною мірою оцінює тягар цього соціального статусу, а часто знецінює його. Тому розповідаю, чим насправді живуть партнери/партнерки військових, як дають раду своїй самотности, а головне, як можна запропонувати їм підтримку й опору.
“Мені самотньо”
Почуття самотности в людей, які чекають на коханих з фронту, домінувальне. Часто до нього додається відчуття покинутости, особливо якщо партнер/партнерка пішов/-ла служити добровільно. Це відчуття нецінности для коханої людини часто табуйоване, адже вона виконує громадянський обов'язок і стоїть на захисті країни. Тоді родина відчуває, що її цінність на другому, третьому місці.
До тягаря цих почуттів додається подвоєна чи потроєна відповідальність: цивільна частина пари або родини мусить виконувати не лише свою роль, але й роль партнера/-ки, який/яка служить. До домашніх обов'язків додається фінансова відповідальність, турбота про дітей лягає на плечі того з батьків, хто продовжує цивільне життя.
“Не можу бачити щасливі родини”
Близькі людей, які служать, відчувають напругу почасти в буденних ситуаціях: похід у кіно чи на дитячий майданчик без частини сім'ї викликає роздратування і злість на тих, котрі продовжують жити звичним життям. Постійне повернення думками до тієї реальности, яка тепер недоступна, помножене на загострене відчуття несправедливости, змушує уникати таких повернень до минулого.
“Я не хочу нікому говорити про службу коханої людини”
Почуття, яке часто замовчують кохані військовослужбовців/-иць, це небажання розповідати про службу партнера чи партнерки. “Я не хочу, щоб мене розпитували або жаліли” — частий лейтмотив такого замовчування. Небажання відчувати жалість, зайвий раз просити про допомогу чи підтримку дуже обмежує соціальні контакти, звичне коло спілкування змінюється, а отже, й самотність поглиблюється.
“Мене цькують у школі”
У медіа з’являються історії, що учні та учениці ображають одне одного, бо чиїсь рідні служать у Збройних силах України, а чиїсь — ні.
У березні 2024 року поліція Івано-Франківська здійснювала перевірку за фактом булінгу підлітка. Із заявою до правоохоронців звернулася мама учня 6-го класу, щоб захистити його від жорстокого поводження та психологічного насильства з боку однолітків. За інформацією активістки Любові Буртак однокласники писали хлопцеві погрозливі повідомлення, ображали. Його батько два роки служить у ЗСУ, і хлопець збирав гроші на підтримку військових.
Хмельницькі ЗМІ розповідали історію учня, який не вставав під час хвилини мовчання й перекидав столи на благодійному ярмарку на підтримку ЗСУ.
Такі інциденти не можуть не ранити тих, чиї рідні захищають країну. Водночас вони посилюють відчуття вразливости й небезпеки, яке супроводжує близьких військовослужбовців. Вони часто признаються, що уникають розповідей про те, що хтось із родини служить, бо це може стати причиною цькування в навчальному закладі, виключення з колективу, уникання близькими, друзями чи колегами певних тем для розмов або активностей.
Прояв агресії з боку тих, чиї рідні служать, є типовим наслідком травматизації. Для зниження рівня травматизації, особливо якщо це стосується дітей, важливо вміти говорити з ними на непрості теми: війна, втрати, зміни в житті, страх. Так, часто це не ті питання, які ми, дорослі, хочемо обговорювати з дітьми. Але все, що можна назвати і чому можна дати визначення, проживається легше.
Періодично сім'ї військовослужбовців/-иць стикаються зі знеціненням. Це може проявлятися різними способами: небажання розділити тривогу за рідну людину на фронті, маніпулювання посадою чи місцем служби (“твій не на «нулі»”, “зараз там, де він/вона, безпечніше, ніж на іншому напрямку”), уникання зустрічей чи розмов. Часом оточення вдається до знецінення як способу самозахисту фразами на кшталт “краще бути дружиною ухилянта”, “самі винні, що відпустили його/її на фронт”, “від хорошого життя ніхто не мобілізується”.
Як підтримувати тих, що чекають
Передусім зазначу, що головне й універсальне правило підтримки полягає в тому, що у кожної родини військових є свої не схожі на інших почуття і переживання: наш досвід різний, наші стосунки різні. Очевидно, що чоловіки, чиї жінки у війську, опиняються перед специфічними викликами — від тотального нерозуміння до висміювання.
Але є загальні поради, які допомагають завжди:
- не тисніть на рідних, не намагайтеся скоротити дистанцію і сформувати довіру якнайшвидше — дайте час та змогу розкритися;
- не ставте некоректних запитань або таких, що порушують приватність чи військову таємницю: не розпитуйте, де зараз військовий, де він/вона служить, які бойові завдання виконує;
- не жалійте: уникайте фраз, які висловлюють ваші оціночні судження щодо ситуації на кшталт “так шкода вас”, “бідні ви” і так далі;
- якщо хочете подякувати, подякуйте;
- станьте безпекою: якщо людина хоче розповісти про свої переживання і відкритися, дайте їй цей простір коректно, уважно слухаючи і залишаючись поруч;
- якщо не знаєте, яку допомогу чи підтримку надати, просто запитайте, чим можете допомогти, як саме підтримати;
- ніхто не застрахований від помилок у спілкуванні з людьми, які чекають на коханих з фронту. І це нормально. Завжди можна визнати свою помилку, перепросити, зізнатися, що вам соромно або ніяково. Визнавати помилку означає зменшувати напругу в спілкуванні та встановлювати довіру.
Пам'ятайте: що б ви не робити, яку б турботу чи підтримку не проявляли, робіть це з повагою та гідністю! Родини військових — не жертви обставин, не треба їх жаліти, бо це некоректно, часто сприймається ними як приниження та знецінення. Воно радше заважає людині пройти ті випробування, які постали перед нею. Наша ж мета — бути опорою, підсиленням і підтримкою.
