Дивлюся навколо і бачу розкішних дорослих жінок.
Тих, котрі в якийсь момент не послухали. Маму, тата, цьоцю Любу і вчительку математики в школі, яка зітхала, кажучи: «Ой, дівчата, математика — то таке. Для жінки головне вдало вийти заміж» і з заздрістю поглядаючи в бік дружини партійного боса. Котрі не послухали всія інтернет, який стверджував, що «сорокет» прийде скоро і будуть вони з кішками жити, якщо вимахуватимуться. Під вимахуванням малася на увазі елементарна самоповага, знання своїх потреб і вміння відмовити.
Це далося непросто.
У якийсь момент вони таки погоджувалися. Виходили заміж, «бо після 25-ти старим дівам на день народження дарують не троянди, а кактуси». «Трималися за штани», бо це було щось сакральне. Ніхто не розумів навіщо, але старші родичі казали: «Ну і що з того, що б’є/п’є/зраджує/побутовий інвалід/не заробляє, треба зберегти сім’ю». Це ти!!! Неправильно надихала, мотивувала, няньчила, виховувала. У мудрої жінки чоловік…
Озираючись, згадую історії своїх подруг і бачу там багато змарнованого часу на стосунки з мудаками. Бо в 1990-х мудак не був гівнюком, від якого треба було триматися подалі. То був загадковий недолюблений мужчина, якого всі баби-стерви не розуміли, а я зрозумію. І от зі мною він… ніколи не змінювався.
Десь у тих невчасних, заранніх, невдалих або взагалі непотрібних шлюбах народжувалися діти, стосунки тягли, як валізу без ручки, доки щось не клацнуло всередині — «досить».
І тоді виявлялося, що негодящий чоловік був крилом, яке не махає синхронно з тобою, а висить каменем. І без нього ставало тільки краще: побут простішим, діти спокійнішими, кар’єра стрімкішою, а жінка щасливішою.
Коли я розглядаю своїх одноліток, то бачу жінок, яким вдалося саме тому, що вони відкинули колективну мудрість. Не знаю, звідки вона нам дісталася. Важкі часи після Другої світової, коли хоча б якісь «штани» в домі були опорою і привілеєм? Уже не важливо.
Жінки, яким зараз 50–40–30 років, свого часу скоїли величезних «гріх» — егоїстично вибрали себе, почали себе пізнавати, цінувати і піклуватися про себе.
І так, у якихось випадках жінка жила з котом і собакою. Можливо, навіть кілька років. Але якось з любови та поваги до себе народжувалися інші стосунки з іншим мужчиною, який справді любить і поважає. Або з іншою жінкою. Або із собою. Однак щасливі та самодостатні.
Я знаю, що для молодих жінок оце «треба заміж», «без чоловіка ти неповноцінна» і «це ти відповідальна за все у стосунках» вже не є таким тотальним пресингом, як у 1990-х і ранніх 2000-х. Так, де-не-де трапляється в межах гендерної еклектики, у заповідниках консерватизму й закостенілости.
Це не природний стан речей, це впало не з неба. Це тому, що котрась раніше вже сказала: «Ні. Зі мною так не можна».
