Фемінізм та інтегральний націоналізм у Західній Україні в 1921–1939 роках

Поразка УНР та входження українських територій до складу Радянської Росії (й утворення квазідержавної УРСР), Польщі, Чехословаччини й Румунії жодним чином не придушили ні фемрух, ні націоналізм. Ба більше, саме 1920-ті й особливо 1930-ті на Західній Україні (тут і далі маються на увазі Галичина і Волинь у складі Польщі; фемрух на Закарпатті^[1], Буковині й південній Ізмаїльщині був надто локальним) стали періодом кристалізації й піднесення і фемінізму, і націоналізму. У Радянській Україні, підконтрольній Москві, з націоналізмом одразу все було ясно, а ліводемократичний жіночий рух після короткого розвою в першій половині 1920-х сталінський режим просто розчавив. Формально влада й надалі декларувала «рівність» у правах чоловіків і жінок, тимчасом засилаючи в табори українських феміністок (як-от діячку Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, марксистську феміністку Надію Суровцову 1927 року), відновивши заборону абортів і обмеживши підстави для розлучення. Згадана Євгенія Бош, яка була троцькісткою (а отже, в опозиції до сталінізму) й ідейною революціонеркою, внутрішньо зламалася і 1925 року наклала на себе руки. Її доньку Ольгу Коцюбинську-Бош у 1930-х роках репресували, вона вісім років провела в таборах на Колимі^[2].

Українська делегація НРУЖ на конгресі Міжнародної жіночої ліги миру і свободи. 1921 рік

У порівняно демократичній (принаймні до середини 1930-х років) Польщі українки мали змогу далі боротися за свою емансипацію. Жіночих організацій тут існувало чимало, а найвпливовішою і найчисельнішою став Союз українок, який на піку своєї діяльности нараховував 60 тисяч членкинь^[3]. Зрозуміло, що при такій великій кількості СУ об’єднував жінок різних політичних уподобань. Та все-таки керманички організації, зокрема найвідоміша її очільниця Мілена Рудницька, прагнули, щоб СУ стояла на позиціях ідейного фемруху і демократичних цінностей.

Однак із формуванням у 1920-х роках інтегрального націоналізму і створенням 1929 року Організації українських націоналістів (ОУН) між фемінізмом і націоналізмом визрів конфлікт. У 1980-х за цю тему однією з перших узялася Марта Богачевська-Хом’як, сучасні ґрунтовні наукові дослідження про це належать відомій історикині Марті Гавришко й іншим з Української асоціації дослідників жіночої історії^[4]. Тут я спробую лише коротко проаналізувати суть протистояння (чи й співпраці теж?) фемруху й інтегрального націоналізму, під кутом зору і теорії, і практики їхньої взаємодії.

У 1920-х роках, поки інтегральний (чинний) націоналізм ще викристалізовувався, феміністки майже не стикалися з неприхованою ворожістю з боку націоналістів. Ба більше, як у дореволюційні й революційні часи, представники і представниці обох таборів у контексті боротьби за визволення українського народу часто ставилися одні до одних із взаємною повагою. (Укотре нагадаю, що я опускаю антагонізм між лівим жіночим рухом і націоналізмом, тим паче в Західній Україні у 1920–1930-х домінував не він, а таки фемрух ліберал-демократичного спрямування.)

Дмитро Донцов ще навіть 1931 року в розвідці «Олена Пчілка: проба реабілітації»^[5] героїзував постать Олени Пчілки і в позитивному ключі згадував її співпрацю з «піонеркою жіночого руху» Наталею Кобринською в контексті її діяльности в жіночому русі до революції і революційного часу. Проте завважмо, як саме хвалить Пчілку Донцов: «З давних давен і свої, і чужі, подорожники, завважили, що на Україні стрічається більше жінок-мужчин, ніж чоловіків-мужчин. Деякі з учених, як Щербаківський, зв’язували цей факт з довго існувавшою в нашій землі системою матріархату. Чи це факт, чи здогад, але Ольга Косачева всією своєю діяльністю, а була вона дуже різнородна, належала якраз до цього типу жінок-мужчин, з твердим характером, невгнутими переконаннями».

Тобто, за Донцовим, жінка лише тоді може бути героїнею, коли за характером вона чоловік. Така собі типова андроцентрична похвала жінки одночасно із завуальованою мізогінією. Не без сарказму відзначу: здається, ще трішки і патріарх інтегрального націоналізму виведе першу в історії обґрунтовану концепцію гендерної небінарности «жінок-мужчин». Я, звичайно, утрирую й жартую.

Дмитро Донцов і Олена Теліга. 1920-ті роки

І все-таки у 1920-х роках взаємні випади були поодинокими. Що казати, якщо дружина Дмитра Донцова Марія Бачинська короткий час навіть очолювала СУ (1926–1927). Культовою постаттю і для націоналістичного, і для фемруху 1920-х була Ольга Басараб — членкиня націоналістичної Української Військової Організації й одночасно СУ, котру за її діяльність 1924 року закатувала польська поліція. Усе змінилося зі створенням 1929 року ОУН, яка на теоретичній базі Донцова (парадокс: сам Донцов так і не вступив в ОУН) і тогочасного європейського праворадикального руху розробила чітку ідеологію, у якій інтереси нації і партії ОУН стояли вище за будь-які інші, зокрема й за права жінок. Задля справедливости треба відзначити, що й СУ 1928 року вирішив не брати участи в діяльності націоналістичного підпілля, зберігаючи демократичний принцип вільного права вибору своїми членкинями тієї чи тієї політичної партії (або ж безпартійности).

У дійсності через ідеологічні розбіжності між СУ і ОУН почалася конфронтація. Щоб сформулювати позицію ОУН, окреслю теоретичні засади інтегрального націоналізму в «жіночому питанні». На сторінках націоналістичних часописів фемінізм розмежовували з жіночим рухом: перший уважали анахронізмом, який приносить інтернаціоналізм, насправді жіноче питання може вирішити лише націоналізм. Однак «жіноче питання» теоретики ОУН сприймали по-біологізаторськи й ієрархічно: українська жінка у них виступала радше як «молодша» партнерка чоловіка в його боротьбі на національному фронті, котра повинна беззастережно виконувати свою репродуктивну місію. Ось як про це теоретизував у своїй праці «До питання призначення української жінки» М. Рак: «Ми дійшли до основних питань призначення українського жіноцтва, це: а) дати якнайбільше й якнайздоровіше молоде покоління та б) підготовлятися до зриву й державного будівництва»^[6].

Такий підхід у Європі 1930-х років типовий для праворадикальних рухів, які відкидали ідею рівних прав жінок. Наприклад, у німецькій НСДАП жінок було лише 5 %, а після приходу нацистів до влади 1933 року з 35 депутаток німецького Рейхстагу 30 заарештували, а четверо в очікуванні репресій учинили самогубство^[7]. Під впливом таких ідей (щоправда, більше італійського фашизму, ніж німецького нацизму) один із головних ідеологів ОУН Микола Сціборський видав досі культову в середовищі крайніх націоналістів книгу «Націократія» (1935)^[8]. У цій праці він, попри критику окремих надмірностей у засадах європейського фашизму, загалом його схвалив: «Фашизм та інші націоналістичні рухи відкрили забутий світ великих ідей; в основу своєї чинности вони поклали здорові принципи авторитарности проводу нації, ієрархії, обов’язку й дисципліни». Демократію Сціборський гостро розкритикував, зокрема як «звульгаризований лібералістичний культ особистости (“ціль всього — людина!”)», зазначивши натомість, що «націоналізм не обмежує себе ніякими “загальнолюдськими” приписами “справедливости”, милосердя й гуманізму». Він іще раз проголосив уже відоме «Нація понад усе!» і що владу в Україні здійснюватиме «Вождь Нації, найкращий з найкращих її синів».

Мілена Рудницька. 1930 рік

Звісно, така авторитарна й наскрізь андроцентрична ідеологія не могла не викликати опору з боку феміністок. Мілена Рудницька критикувала підхід ОУН, згідно з яким «Для націоналістичної доктрини носієм нових ідей, творчим, єдино рішальним чинником в громадянстві і державі є лише мужчина. По їхньому, жінка має себе здійснювати тільки в материнстві, одиноким полем її діяльности є тільки родина, її вартість міриться скількістю дітей приведених нею на світ. Материнські завдання націоналізм зводить виключно до біологічної функції» (цитата з її виступу на конгресі СУ 1937 року)^[9].

Цікаво, що конфлікт націоналізму й фемінізму точився і всередині СУ та ОУН. Остання як дуже чисельна організація об’єднувала у своїх лавах жінок із різною політичною орієнтацією. Ті з них, хто в 1930-х роках підтримували ОУН, почали відмежовуватися від терміна «фемінізм» і нейтрально називати свою діяльність жіночим рухом. За узагальненими даними польських поліційних органів, які Марта Гавришко наводить у ґрунтовній статті «Ставлення представників ліберального фемінізму в Галичині до ОУН у 1929–1939-х роках»^[10], залежно від місцевих осередків подекуди до 10 % членкинь СУ у 1934–1935 роках належали до ОУН. Тому націоналістична опозиція в СУ не раз виступала проти Рудницької й інших ідейних феміністок. Не дивно, що й Рудницька 1937 року в листі до видатної феміністки часів революції й емігрантки Софії Русової виражала занепокоєння «моральним спустошенням» молоді в Галичині під впливом антидемократичних ідеологій.

Проте й прихильниці націоналізму подекуди мали відвагу критикувати антифеміністичну політику. Знаменитим став текст «Якими нас прагнете?»^[11] поетеси й націоналістки Олени Теліги (надрукований у «Віснику» Донцова 1935 року). Теліга засуджувала сліпе перенесення в український націоналізм «поглядів фашистів на роль жінки», заперечувала звуження місця жінки до «чотирьох К» (Kinder, Küche, Kirche, Kleider — діти, кухня, церква, плаття) і називала це «старопруським поглядом». Теліга також рішуче відкидала три óбрази, що їх нав’язували жіноцтву чоловіки — «жінки-рабині», «жінки-вамп» і «жінки-товаришки». Вона різко завважила: «Українська жінка не виявляє жодної тенденції повернутися до старого типу — до жінки, слухняної мужчині рабині», — і вимагала відійти від постулату «жінка-мати, яка дбає лише про фізичне збереження раси».

Членкині стрийського відділу Союзу українок. 1937 рік

Парадоксально, але по суті заперечуючи погляди провідників ОУН на жінок, Теліга формально не визнає, що критикує саме інтегральний націоналізм. Натомість вона робить антифеміністичну ремарку: «Треба ще більш рішуче відгородитися не лише від фемінізму (амазонства), але й від чотирьох К». Це ніби спроба протягнути ідеали фемінізму в інтегральний націоналізм через «чорний хід», як такий собі «нефеміністичний фемінізм» (каламбур мій). Задля справедливости зазначу, що навіть таку непряму критику ОУН Теліга могла публічно висловити лише тому, що формально вона вступила до лав партії 1939 року і за кілька років до того могла дозволити собі відкрито критикувати жіноче питання в праворадикальному русі.

Поляризація поглядів демократичного фемінізму й інтегрального націоналізму вочевиднилася після вбивства 1938 року голови ОУН Євгена Коновальця, після чого партія ще більше радикалізувалася. Наступного року концепцію націократії Сціборського поклали в основу політичної програми ОУН^[12], а в першій статті (артикулі) першого розділу проєкту націоналістичної Конституції Української Держави^[13] авторства того ж таки Сціборського було записано: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професійно-становою державою, що носить назву Українська Держава». Очолювати державу мав «Голова Держави — Вождь Нації», який мав бути «водночас Головою Проводу Українських Націоналістів» (арт. 10, розд. ІХ). Також зазначалося: «Існування політичних партій, ґруп, орґанізацій та ідеольоґічних вільних гуртів — заборонене в Українській Державі. Одинокою ідеольоґією, що виховує громадян Української Держави, є ідеольоґія Українського Націоналізму, а одинокою формою політичної орґанізації суспільства є Орґанізація Українських Націоналістів» (арт. 7–8, розд. ІХ).

Становище жінки в такій тоталітарній Українській Державі визначалося специфічно. З одного боку, потужний жіночий рух у Західній Україні і, як наслідок, участь у партії освічених ідейних українок зумовили формальну поступку з боку ОУН: «Всі громадяни Української Держави, як чоловіки, так і жінки, рівні перед державними законами... Жінка в Українській Державі має всі цивільні та політичні права нарівні з чоловіками» (арт. 5, розд. Х). Ще цікаво, що жіночий рух добився широкого вживання фемінітивів у Західній Україні і Сціборський використовує їх у тексті Конституції, а не лише чоловічий рід як загальний.

З іншого боку, про участь жінок у владі в Конституції Сціборського було сказано таке: «Послом до Державного Сойму може бути кожний/а/ український/ка/ громадянин/ка/, що має цивільні й політичні права та досягнув/нула/ 25 років життя. Право обирати послів до Державного Сойму мають усі українські громадяни/ки/, що посідають цивільні й політичні права та досягнули 21 рік життя» (арт. 3–4, розд. IV). Й одночасно: «У спосіб, передбачений окремими законом виборчої ординації, кандидатів на Послів до Державного Сойму визначають Виборчі Комісії, зложені з Мужів Довірря» (арт. 2, розд. IV). Виходило по-тоталітарному химерно: громадянки, як і громадяни, мали право бути депутатками Сойму, але тільки коли їхні кандидатури схвалять якісь «мужі» з націоналістичних виборчих комісій. Лише з «мужів довір’я» мала складатися і «Верховна Рада Національної Праці» (арт. 5, розд. ІХ). Звичайно, Голову Держави — Вождя Нації теж описано лише в чоловічому роді.

Відкриття з’їзду Союзу українок. 1937 рік

1938–1939 роки стали піком у протистоянні фемруху й інтегрального націоналізму ще з однієї причини. Саме тоді, після того як польська влада на якийсь час заборонила СУ, Рудницька заснувала вже виразно ідейно феміністичну, а не широку жіночу організацію. До того ж не громадську, а партію під назвою «Дружина княгині Ольги». ОУН розгорнуло кампанію проти ДКО, називаючи її інтернаціоналістичною, космополітичною, антисімейною. Феміністки ж критикували ОУН за тоталітарний світогляд і нехтування правами жінки як людини, а не просто помічниці чоловіка.

Лише початок Другої світової війни у вересні 1939-го перервав гострий ідеологічний конфлікт ОУН з ДКО. І все-таки, треба зауважити, теорія і практика — це не завжди одне й те саме. Тут я знову повернуся до інтерсекційного підходу. Більшість західноукраїнських феміністок переживали подвійну дискримінацію — як власне жінок і як українок. І не просто переживали, а й усвідомлювали її та намагалися боротися проти обох видів утиску їхніх прав. Тому демагогія ОУН про інтернаціоналістичність, космополітизм і антисімейність фемінізму (до речі, нічого не нагадує вам із сучасних обвинувачень модерним націоналізмом фемінізму?) була несправедливою щодо ДКО й СУ.

У дійсності до 1938 року СУ й ОУН, попри всі ідеологічні розбіжності, не раз співпрацювали, коли йшлося про національно-визвольну боротьбу українського народу. ОУН і СУ спільно протистояли репресивній пацифікації (від лат. pacificatio — заспокоєння), яку в 1930–1931 роках провадила польська влада проти українського населення на Галичині, гостро протестували проти організованого сталінським режимом Голодомору 1932–1933 років в УРСР. Для координації спільних дій у цих питаннях Мілена Рудницька листувалася навіть із самим головою ОУН Євгеном Коновальцем. Щоправда, сам Коновалець, на відміну від свого оточення, мав вельми помірковані ідеологічні позиції: його дратував непідконтрольний йому процес радикалізації ОУН і він якось прямо сказав, що «помиляється, хто шукає для націоналізму взорів у фашизмі або гітлєризмі»^[14].

Двотижневе видання Союзу українок «Жінка». 1935 рік

Згадаю також, що коли 1935 року легальне Українське націонал-демократичне об’єднання (попри назву, радше ліберал-демократичне) виступило за політику нормалізації з польським урядом, його активна членкиня Мілена Рудницька (посол до польського Сейму від УНДО в 1928–1935 роках, де працювала в освітній і закордонних справ комісіях) разом із СУ відмовилася підтримувати тоді ще свою партію. З ухваленням нової Конституції Польща переходила від демократичного до авторитарного ладу, скажімо, відтепер президент назначав третину сенаторів і керував і Сеймом, і збройними силами, і навіть судами. У результаті на цих парламентських виборах не було обрано жодної української жінки (як і націоналіста, адже ОУН була нелегальною і, звичайно, теж саботувала вибори) — фемрух бойкотував антиукраїнські й антидемократичні вибори, щоб не легітимізувати польський авторитаризм.

Так, ОУН і СУ кооперувалися лише з тактичних міркувань, але й це ставить під сумнів тотально антагоністичний характер протистояння націоналізму й фемінізму в Західній Україні, принаймні в першій половині і середині 1930-х років. Хоча це не заперечує, а лише корелює його реальний градус у рамках діалектичного й інтерсекційного методологічних підходів. На завершення розгляду проблеми фемінізму й націоналізму на західноукраїнських землях у 1920–1930-х наведу розлогу цитату ідейної противниці ОУН, на позір ліберал-демократичної феміністки Мілени Рудницької з її статті в першому номері часопису «Жінки» (1935): «...не можна заперечити, що хоча невідрадні умови національного життя зупиняють процес громадського назрівання українського жіноцтва, то одночасно саме завдяки ним, завдяки цим невідрадним умовам зв’язок між українською жінкою і Нацією став за останні роки нерозривний. Важке положення, в якому опинився Нарід, пробудило в широких масах жіноцтва зацікавлення громадськими справами, “політикою”. Воно каже нам призадуматися над українською дійсністю та вглиблюючись в її причини, шукати коренів лиха. Вона, ця жахлива українська дійсність, потрясає нашим сумлінням, виводить нас із круга еґоїстичних родинних інтересів та єднає нас у почуваннях болю і сорому, тривоги і бунту з цілістю Нації»^[15].