5143 
Націоналізм і фемінізм... У сучасному українському суспільстві ці два поняття одразу викликають масу взаємопов’язаних асоціацій: стать — гендер, заборона абортів — «моє тіло — моє діло», «традиційні» сімейні цінності — право жінок на емансипацію, ігнорувати Стамбульську конвенцію з запобігання домашньому насиллю й ухвалювати національні закони з цього приводу — ратифікувати Стамбульську конвенцію тощо. Впевнена, кожна з цих пар уже породила у читачок і читачів набір рефлексій, особистих думок і переживань, а можливо, й сильні емоції.
З часів Цицерона крилатою стала фраза historia magistra vitae — з латині «історія — вчителька життя». Тож чи не криються в сучасному протистоянні українських феміністичних і модерних націоналістичних рухів задавнені історичні конфлікти? Чи, може, справа лише в принциповій несумісності двох світоглядних парадигм? Без осмислення минулого одразу й не відповіси.
Нині проблеми взаємодії фемінізму і націоналізму висвітлюють нерідко: за останні десятиліття з’явилася низка досліджень про націоналізм і жіночий рух у різні часові періоди. У цій статті, базуючись на дослідження інших історикинь та істориків, хочу зробити великий узагальнювальний аналіз протистояння та/або взаємодії фемінізму й націоналізму в минулому — від середини ХІХ століття й аж до розпаду СРСР 1991 року.
Теми протистояння інтернаціоналістичного і взагалі лівого жіночого руху з націоналізмом я торкатимуся лише побіжно. Натомість у фокусі моєї уваги буде та частина фемруху, яка притримувалася право-демократичних і центристських соціал-ліберальних поглядів, визнаючи при цьому важливість національно-визвольної боротьби.
Насамперед означу засадничі поняття і значення, які я в них вкладатиму в цій статті, адже терміни «фемінізм» і «націоналізм» різні люди сприймають дуже по-різному. Ба більше, міжнародні (західні) теорії теж містять чималі розбіжності з українською практикою.
«Фемінізм — це свобода обирати». Фото з київського Маршу жінок* 2020 року
У контексті української історії слід розуміти, що представниці далеко не всіх жіночих рухів називали себе саме феміністками. Уважається, що вперше цей термін наприкінці XVIII століття вжив в одній своїй праці соціаліст-утопіст (а це вже подразник для багатьох сучасних ідейних націоналістів) Шарль Фур’є, щоправда, він писав про «феміністів» — чоловіків, які виступали за права жінок. На думку історикині Карен Оффен, термін «фемінізм» як усвідомлення дійсної боротьби жінок за свої права почали використовувати з 1882 року, коли феміністкою назвалася учасниця руху жінок за виборче право у Франції Губертіна Оклер[1]. Зокрема, так вона означала себе в статтях у газеті «Громадянка» (La Citoyenne). Після першого феміністського конгресу 1892 року в Парижі термін «фемінізм» став популярним і до 1894-го з’явився на сторінках періодичних видань Великої Британії, Іспанії, Італії, Німеччини, США.
Треба зазначити, що із 1860-х і до 1920-х років жіночі рухи на Заході так само часто використовували термін «суфражизм»[2] (від англ. suffrage — голос, виборче право), який підкреслював головну вимогу першої хвилі фемінізму. Лише з 1960–1970-х років, коли почалася друга хвиля фемінізму, остаточно утверджується термін «фемінізм». В Україні ж здебільшого говорилося просто про жіночий рух, а терміни «суфражизм», «фемінізм» уживалися дещо рідше. У Російській імперії цьому сприяла потужна «чорна» піаркампанія консерваторів, які «роз’яснювали», що фемінізм дорівнює чоловіконенависництву. Дійшло до того, що феміністки, щоб уникнути негативних конотацій, мусили вигадати термін «рівноправки», а взагалі говорили про себе нейтрально як про учасниць жіночого руху. У цій статті я всі жіночі рухи, які цілком усвідомлено або ж за суттю поділяли ідейні позиції суфражизму й фемінізму, трактуватиму як феміністичні і заради простоти називатиму фемрухами.
Суфражистки британської Ліги жіночої праці. 1906 рік
Термін «націоналізм» застосовували і досі застосовують у різноманітних значеннях. Уперше його вжив (нім. nationalismus) наприкінці 1770-х років німецький філософ-богослов Йоганн Готфрід Гердер. Узагальнено-коротке означення поняття: націоналізм — це ідеологія і напрям політики, для яких засаднича теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдности та її первинности в державотворчому процесі. В українській історії ідеологію націоналізму сформував відомий політичний діяч Дмитро Донцов. Зокрема, у своїй праці «Націоналізм» (1926)[3] він так окреслив засади українського «чинного націоналізму» (названого пізніше інтегральним). Нація — абсолютна цінність. Політичні партії, класи повинні об’єднатися заради Вищої мети. Вища мета — незалежність держави. Мета виправдовує всі засоби. Майбутню державу повинен очолити вождь, керманич із майже необмеженою владою. Соціально-економічні питання другорядні.
У вузькому значенні в українській політичній думці до 1991 року саме націоналізм інтегрального типу вважався власне націоналізмом. Із широким означенням усе непросто. У ХХ столітті, не без впливу марксистсько-ленінської комуністичної ідеології й агітації під означення націоналізму потрапляли мало не всі українські рухи, які прагнули реальної незалежности України. Ярлик «буржуазний націоналізм» клеїли і членам та членкиням ОУН з їхнім інтегральним націоналізмом, і націонал-консерваторам гетьманцям, і дисидентам та дисиденткам доби брежнєвського застою, і «рухівцям» та «рухівкам» горбачовської «перебудови» (більшість із яких обстоювали радше націонал-демократичні позиції), а то й представникам та представницям соціалістичних партій часів Української Народної Республіки, адже вони боролися за національне визволення України. Слід завважити, що й самі діячки та діячі українського визвольного руху іноді переприсвоювали собі більшовицький ярлик «націоналіст»/«націоналістка», хоча в чіткому розумінні могли дотримуватися зовсім інших політичних поглядів.
Також важливі поняття в цьому дослідженні — націонал-демократія і консерватизм. Націонал-демократія — це, по суті, націоналізм, поєднаний із демократичною ідеологією, тобто такий собі проміжний стан у політико-ідеологічному спектрі між націоналізмом і ліберал-демократією. Що ж до традиційного українського консерватизму, то його ідейний натхненник В’ячеслав Липинський свого часу дав йому й іншу назву — «український гетьманський націоналізм». Хоча різниця між українськими інтегральним націоналізмом і націонал-консерватизмом таки була концептуально відчутною. Перший спирався на ідею етнічности Донцова (а подекуди Донцов писав і про расовість) як засадничої есенціальности української нації. А за Липинським, українська нація формується на ґрунті територіального патріотизму, тобто солідарности й культурної єдности всіх постійних жителів української землі на чолі з традиційною аристократією (ідея станової класократії) незалежно від їхнього етнічного походження. У пізнішій традиції західних досліджень націоналізму наприкінці ХХ століття ці ідеологічні напрями назвуть «етнічним» і «політичним» націоналізмом.
Ось у такому широкому і розмаїтому тлумаченні націоналізму, який, зрештою, став вагомою частиною сучасного українського світогляду (особливо на заході нашої держави), я й розглядатиму діяльність фемрухів до 1991 року.
Націоналізм і фемінізм з’явилися на теренах України майже одночасно — в другій половині ХІХ століття. І це не випадковість. Якщо подивитися в минуле крізь аналітичну призму сучасного інтерсекційного фемінізму, ми побачимо, що становище жіноцтва на українських землях було не таке вже й однорідне. Дискримінація жінок за статево-гендерною приналежністю могла по-різному комбінуватися з дискримінаціями за національною, класовою та іншими ознаками.
Українці були одним із найбільших народів у Європі без своєї держави, розділені між Російською й Австро-Угорською імперіями. Особливо важким було становище українок у Російській імперії, до складу якої входила більшість етнічних українських земель. Валуєвський циркуляр 1863 року скасував друк релігійних, навчальних і освітніх видань «малоросійською» мовою. Емський указ імператора Олександра ІІ 1876 року взагалі заборонив використовувати українську мову в усіх сферах, крім побутової. У класовому плані більшість українок були селянками, а до 1861 року — взагалі кріпачками.
З іншого боку, за гендерною ознакою жінок в Україні дискримінували не менше, ніж за національною чи класовою. Жінки не мали доступу не те що до органів влади, а навіть до освіти. Цікаво, що перше в ХІХ столітті виразно українське таємне товариство — Кирило-Мефодієвське братство (1846–1847) — не лише ставило собі за мету визволення або принаймні автономію українського народу, а й уперше в Україні порушило питання прав жінок. Великий вплив на публічне обговорення важкого соціального становища жінок у середині ХІХ століття справила творчість Тараса Шевченка, одного з братчиків. А один із документів цієї організації авторства Миколи Савича називався «Визволення жінки»: Відштовхуючись від ідей французьких просвітителів, Савич закликав до емансипації жінок. Історично це, мабуть, перша така праця в Україні.
Тарас Шевченко. «Циганка-ворожка». 1841. Художник зобразив ромську жінку, яка по лініях долоні відгадує долю української селянки
Водночас не можна не відзначити зверхньо-поблажливе ставлення Савича до українського жіноцтва. У своїй розвідці він, зокрема, писав: «Якщо жінки хочуть піднятися до становища і прав чоловіків, вони повинні також піднятися до такого ж ступеню почувань та ідей»[4]. Савича навряд чи назвеш феміністом — радше представником упривілейованого класу, який розумів несправедливість становища жінок, але внаслідок свого патріархального виховання ще не був готовий вийти за межі андроцентризму — практики ототожнення чоловічого погляду на життя із загальнолюдськими поглядами на світ як «універсально-нормативної».
Учениці Харківського інституту шляхетних дівчат. Поч. ХХ століття
Нарешті й саме жіноцтво почало створювати свої організації, щоб говорити про свої проблеми власними голосами. У ХІХ столітті це переважно організації освітнього плану. Ще до Кирило-Мефодієвського братства в Харкові постало Товариство допомоги вищій жіночій освіті як відгалуження всеросійських жіночих і громадських організацій, які виборювали жінкам право доступу до вищої освіти (1840). Хоча це була не перша жіноча організація, адже жіночі доброчинні товариства діяли й раніше, але саме харківська ініціатива поставила собі за мету розширити права жінок, принаймні в такій важливій сфері, як освіта.
Знаковим для становлення в Україні фемінізму першої хвилі став 1884 рік. У Києві Аделаїда Жекуліна заснувала Вищі жіночі курси, а Олена Доброграєва створила в середовищі активісток жіночий гурток. На цісарській Галичині в Станіславові (нині Івано-Франківськ) Наталя Кобринська ініціювала «Товариство руських женщин», яке ставило собі за мету долучити інтелігентних жінок до культурно-освітніх процесів та популяризувати нові суспільні ідеї жіночої емансипації. З часом товариство перетворилося на доброчинну організацію, через що Наталя Кобринська, яку по праву називають однією з перших справжніх феміністок в Україні і яка обстоювала економічне й політичне визволення жінок з-під влади чоловіків, за кілька років покинула посаду голови організації. У 1887 році вона разом з Оленою Пчілкою видала перший суто жіночий літературний альманах «Перший вінок».
Уже на світанку формування жіночих організацій свідомі українки добре розуміли свій подвійний дискримінаційний тягар — за гендерною (тоді, звичайно, в термінології лише статі) і за національною ознакою. Олена Доброграєва, наприклад, стояла на національно-народницьких позиціях і поруч із боротьбою проти дискримінації жінок активно виступала проти порушення їхніх прав саме як українок, представниць українського народу. Ще більшою мірою це стосується Наталі Кобринської, яка вважала, що шлях до жіночих прав українок пролягає через національне визволення. Підкреслюючи важливість появи «Першого вінка», вона зазначала, що її діяльність спрямовано на те, щоб жінка одночасно «упімнулася о свої права національні і громадські»[5]. Погляди Кобринської на фемінізм як рух, що має поєднуватися з українською національною ідеєю, остаточно оформилися в 1890-х роках після конфлікту з галицькою соціалістичною Русько-українською радикальною партією, яку вона критикувала за «підтягування» жіночого питання під суто класовий момент партійної ідеології та за «поступливість поляків» і нечітке наголошування українського національного питання[6].
Наталя Кобринська. 1880-ті роки
На мою суб’єктивну думку, щоб зрозуміти процеси першої хвилі фемінізму в Україні, треба звернутися до методології третьої хвилі з її інтерсекційним підходом, ґрунтованим на визнанні того факту, що різні форми дискримінації перетинаються з дискримінацією за ознакою статі й гендеру та можуть підсилювати її. Такий підхід на теоретичному рівні сформулювала 1989 року афроамериканська активістка Кімберлі Креншоу, яка звернула увагу, що дискримінації за ознакою статі й раси розглядаються як абсолютно різні питання[7]. На думку Креншоу, вивчати їх окремо одна від одної немає сенсу, бо, наприклад, кольорові жінки зазнають одразу подвійний дискримінації. У своїх працях науковиця стверджувала, що в питаннях дискримінації за ознакою статі досвід кольорових жінок не враховується, адже всі дослідження обмежуються вивченням досвіду привілейованих у США білих жінок.
Такий підхід, як на мене, важливий в історичному ракурсі для аналізу дискримінації жінок, які представляли колоніальні етноси, зокрема він актуальний для українок до 1991 року. Українські феміністки першої хвилі добре розуміли на практиці, без чіткого теоретичного осмислення, що вони борються за емансипацію не просто як жінки, а ще і як українки. Це був момент певної дотичности фемінізму й націоналізму в широкому (не вузькому, про що трохи згодом) розумінні останнього поняття.
Не переказуючи далі факти з формування першої хвилі фемінізму на українських теренах, зазначу, що переломним моментом стала Перша російська революція 1905 року. На революційній хвилі виникла Всеросійська спілка рівноправности жінок[8], головною метою якої була боротьба за політичне рівноправ’я жінок. ВСРЖ поділяла позицію міжнародного феміністичного руху, який розглядав виборчі права жінок як найефективніший шлях боротьби за інтереси жінок, і відповідно до цих засад ВСРЖ треба вважати першою політичною організацією жінок. Програма ВСРЖ містила вимоги демократичних свобод, скликання Установчих зборів на основі загального рівного виборчого права без різниці статі, національности й віри. Вимога рівних прав жінок і чоловіків стосувалася всіх сфер життя і всіх верств суспільства.
Олена Пчілка. 1910 рік
Також 1905 року чи не вперше жінку було обрано до неофіційного громадсько-політичного представництва, яке виступало від імені всіх українців і українок. Прогресивні українські громадсько-політичні кола делегували Олену Пчілку і трьох представників-чоловіків до Санкт-Петербурга на перемовини з головою Ради міністрів Російської імперії графом Сергієм Вітте, щоб добитися скасування багаторічної заборони на україномовні друк і шкільництво. Як бачимо, на повістці стояло саме національне питання.
Нову хвилю боротьби за рівні права жіноцтво почало під час передвиборчої кампанії 1907 року. 24 березня часопис «Рідний край» опублікував заяву Всеросійської спілки рівноправности жінок та звернення Олени Пчілки до жінок України, у якому, зокрема, говорилося: «Тепер, коли для всієї держави переробляється усе життя, коли складаються нові правові відносини — саме на часі почути рішучий голос нашого громадянства і про рівні права жіноцтва... Пора й українському жіноцтву і всій Україні подати свій голос. Невелика родина, сім’я українська — так званий український індивідуалізм, і багато чого іншого вже здавна виробили у нас кращі обставини громадського життя для жіноцтва (...) Друкуючи відозву жіноцтва, бажаємо найшвидше бачити всіх жінок держави, так само і українку вільною і повноправною людиною — громадянкою!»[9]
Олена Пчілка, з одного боку, апелює тут до діалектично двоєдиного визволення жінок в Україні саме як українок. З іншого боку, бачимо кардинальне в майбутньому розходження між українським фемінізмом та інтегральним націоналізмом і консерватизмом. Завважмо, Пчілка пише про індивідуалізм як позитивну рису українського народу, на якому можуть будуватися «кращі обставини» для емансипації жінок. Визнання пріоритету індивідуальних прав людини лежало в основі фемінізму від самих його початків. Однак Донцов у теорії інтегрального націоналізму висуне тезу про пріоритет інтересів нації над правами особистости. Тому «моє тіло — моє діло» і «нація понад усе» згодом стануть взаємосуперечними принципами, які й досі зумовлюють протистояння феміністичних та націоналістичних рухів.
Поліксена Шишкіна-Явейн. 1890-ті роки
У 1908 році членкині ВСРЖ організували грандіозний Перший Всеросійський жіночий з’їзд. Наддніпрянську Україну на ньому представляли 60 делегаток з 11 міст. Усі вони сповідували різні погляди й ідеології: поруч із тими, хто поєднували емансипацію жіноцтва з національним визволенням, були й ті, хто другу проблему або ігнорували, або виступали з класових позицій інтернаціоналізму і вважали дискримінацію за національною ознакою другорядною порівняно з класово-економічною. Ці протиріччя заклали підвалини різкої конфронтації всередині першої хвилі українського фемінізму вже в роки Української революції (1917–1921). Зазначу також, що у 1910–1917 роках Всеросійську лігу рівноправности жінок (ВЛРЖ) очолювала уродженка південноукраїнського Миколаєва Поліксена Шишкіна-Явейн, яка не акцентувала увагу на поєднанні жіночого питання з національним.
Натомість в Австро-Угорській імперії фемінізм чітко поділявся саме за національною ознакою. На Галичині, крім просвітництва Кобринської і перших українських жіночих ініціатив, активно діяв польський фемрух, чи не потужніше навіть за західноукраїнський. Очільниця польського суфражизму Пауліна Кучальська-Рейншміт у 1895–1896 роках організувала у Львові видання жіночого часопису «Ster», ідеї якого стали гаслами цілого феміністичного руху в Польщі. У 1908 році там-таки у Львові виник Komitet Równouprawnienia Kobiet, який висунув кількох полячок кандидатками в депутатки Сейму, а 1912 року — феморганізація Komitet Pracy Obywatelskoj Kobiet[10]. І саме через національне питання польський і український фемрухи на Галичині структурно ніяк не поєднувалися.
А що ж націоналізм? Як уже сказано, в ту пору його трактували дуже широко. Наприклад, Борис Грінченко одним із перших у своїх «Листах з України Наддніпрянської» (1892–1893) аналізував явище українського націоналізму (листи ХІ–ХІІ)[11]. Націоналістів він ділив на «формальних», які «виявляють прихильність до всього вкраїнського: до вкраїнської мови, до вкраїнської літератури, навіть до вкраїнської одежі, — але й тільки...», «радикалів», які є «соціалістичного кольору» та «на превеликий жаль, і ся партійка багато говорить і мало робить або й зовсім не робить» та «свідомих ... націонал-народолюбців», які «вважають руськовкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, себто права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній. Бачивши, що русько-вкраїнську націю збавлено тепер сих прав, вони мають на меті вернути їх їй».
Титульна сторінка жіночого альманаху «Перший вінок» (1887)
Питання жіноцтва Грінченко майже не торкався. Однак у ХІІІ листі побіжно критикував тих галицьких інтелігентів, які виступали проти жіночої емансипації, з чого можна виснувати, що для нього конфлікту між національним питанням і фемінізмом першої хвилі не існувало. Сам Грінченко 1904 року очолив наддніпрянську Українську радикальну партію, яка через рік об’єдналася з Українською демократичною партією в єдину УДРП, що загалом стояла на націонал-демократичних позиціях.
Біля джерел українського націоналізму стояв також Микола Міхновський. У своїй брошурі «Самостійна Україна» (1900)[12] він окреслив загальні засади ідеології «самостійництва» (націоналізму) та проголосив знамените «Україна для українців». Хоча Міхновський, безперечно, вплинув на обґрунтування Донцовим українського інтегрального націоналізму, він спочатку дотримувався радше націонал-демократичних позицій (до осені 1917 року, як очільник Української народної партії), а потім націонал-консервативних (відколи вступив до Української демократично-хліборобської партії, членом якої був і Липинський).
Щоб зрозуміти ставлення поміркованого націоналіста Міхновського до жіночого руху в Україні та фемінізму першої хвилі, варто звернутися до його проєкту Конституції майбутньої самостійної України, який називається «Основний Закон Самостійної України — Спілки народу українського» (1905)[13]. Для нас тут важливі статті 11, 51 і 21, у яких сказано: «Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіцияльних обов’язків на Вкраїні» (ст. 11); «...право вибирати належиться кожному громадянинови чи громадянці, які мають 25 років сповна і живуть у тій самій громаді не менше року» (ст. 51); «Шлюб єсть річ цілком приватна. Ніяка релігія і ніяка власть не може втручатись в шлюбні відносини. Розвід, як і шлюб, залежить від доброї волі заінтересованих осіб і утворюються через просте оголошення події» (ст. 51).
Російська карикатура на суфражистку. Перша половина 1910-х років
Щоб оцінити прогресивність цих засад, згадаймо, що до 1905 року загальні виборчі права жінки здобули лише в Новій Зеландії, Австралійському Союзі (за винятком жінок корінних народів) та в кількох штатах США.
Підсумовуючи, відзначимо, що провісники українського націоналізму не бачили підстав для прямої конфронтації з фемінізмом першої хвилі. Фемрух же об’єднував жінок різних політичних уподобань, а тому напряму теж не конфліктував із націоналістичними ідеями. Хоча феміністки, котрі одночасно представляли ліві партії, могли критикувати націоналізм з інших приводів, адже конфлікт між соціалістичними й націоналістичними (і те, і те в широкому розумінні) ідеями набирав обертів.
Наприклад, майбутній очільник УНР, фемініст (про це згодом) і соціаліст-революціонер демократичного спрямування Михайло Грушевський у статті «Ще про великий і малий націоналізм» (1916)[14] засудив останній, ідейно розмежувавши поняття «національне» як патріотизм, який прагне визволення свого народу, але визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, та «націоналістичне», яке ставить інтереси нації понад усе, а отже, часто заперечує права людини. Означення Грушевського згодом стане провідним для низки феміністок у їхньому відмежуванні від інтегрального націоналізму. Схожі міркування (хоча я не впевнена, чи вони це запозичили саме в Грушевського) я не раз чула і від сучасних українських феміністок.
[1] Крыкова, Ирина. Феминизм: происхождение понятия и его трактования в современной науке // Вестник Шадринского государственного педагогического университета. — Шадринск, 2015 // https://cyberleninka.ru/article/n/feminizm-proishozhdenie-ponyatiya-i-ego-traktovaniya-v-sovremennoy-nauke/viewer
[2] Суфражизм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016 // http://a-z-gender.net/ua/sufrazhizm.html
[3] Донцов, Дмитро. Націоналізм (1926) // https://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=16829
[4] Цит. за: Андрусяк, Ірина. Ідея ґендерної рівності у творчості Тараса Шевченка // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2014. — Вип. 60. — С. 3–10 // http://publications.lnu.edu.ua/bulletins/index.php/law/article/view/263/259
[5] Михальський, Юрій. Наталія Кобринська та ідеологія жіночої емансипації кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Ю. Михальський, А. Прокіп // Вісник Львівського тороговельно-економічного університету. Серія : Гуманітарні науки. — 2016. — Вип. 14. — С. 29–34: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Vlca_Gum_2016_14_4
[6] Швець, Алла. Жінка з хистом Аріадни: Життєвий світ Наталії Кобринської: в генераційному, світоглядному і творчому вимірах. — Львів, 2018. — С. 61–78 // https://www.lnu.edu.ua/wp-content/uploads/2018/10/dis_shvets.pdf
[7] Інтерсекційний фемінізм // Словник ґендерних термінів / З. Шевченко (укладач). — Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2016: http://a-z-gender.net/ua/intersekcijnij-feminizm.html
[8] Смоляр, Людмила. Минуле заради майбутнього: жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ — поч. ХХ ст. Сторінки історії. — Одеса: Астропринт, 1998. — С. 184–195: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf
[9] Цит. за: Там само. — С. 181: http://uamoderna.com/images/biblioteka/Smoliar_books/Smoliar_Mynule.pdf
[10] Ніколаєнко, Ольга. Жіночий рух у Польщі на початку ХХ ст. // Україна–Європа–Світ: Міжнар. збірн. наук. праць. Серія: Історія, міжнародні відносини. — 2013. — Вип. 11. — С. 143–149: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?I21DBN=LINK&P21DBN=UJRN&Z21ID=&S21REF=10&S21CNR=20&S21STN=1&S21FMT=ASP_meta&C21COM=S&2_S21P03=FILA=&2_S21STR=Ues_2013_11_15
[11] Грінченко, Борис. Листи з України Наддніпрянської // Борис Грінченко — Михайло Драгоманов. Діалоги про українську національну справу. — К., 1994: http://litopys.org.ua/drag/drag206.htm
[12] Міхновський, Микола. Самостійна Україна (1900) // https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/16536/file.pdf
[13] Міхновський, Микола. Основний Закон «Самостійної України» спілки народу українського (1905) // https://constituanta.blogspot.com/2011/08/1905_05.html
[14] Грушевський, Михайло. Ще про великий і малий націоналізм // Грушевський, Михайло. Твори: У 50 т. — Львів: Світ, 2005. — Т. 3. — C. 466–471: http://hrushevsky.nbuv.gov.ua/cgi-bin/hrushevsky/person.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0000344
