Фемінізм, націоналізм і Українська революція 1917–1921 років

Вибуховий ефект для національного й жіночого рухів в Україні мала Українська революція 1917–1921 років, яка почалася на тлі Першої світової війни, що тривала з 1914-го. Більшість жіночих організацій підтримали революційні події від самого початку — після зречення імператора Миколи ІІ у лютому 1917 року. Однак сформований Тимчасовий уряд спершу проігнорував головну вимогу фемінізму першої хвилі — дати жінкам виборчі права. Тоді ВЛРЖ 1 квітня (19 березня за ст. ст.) вивів на вулицю понад 40 000 жінок, яких очолили керівниця ВЛРЖ Поліксена Шишкіна-Явейн та Віра Фігнер. (Остання, до речі, в політичному плані підтримувала соціал-ліберальних конституційних демократів; це до поширеного нині націоналістичного міфу про суто більшовицький характер жіночого руху в роки революції.) Після цього Державна Дума внесла поправку у свій маніфест — про виборчі права «без різниці статі». Отож українки в Російській імперії здобули виборчі права ще до того, як восени 1917 року владу в Петрограді захопили більшовиків, про що нині чомусь не згадують. Ну, а українки в Австро-Угорщині користувалися виборчим правом ще з 1907 року, правда, з обмеженнями через майновий і освітній ценз.

Жіночий протест у Петрограді. 1917 рік

В Україні фемінізм першої хвилі поляризувався: на одному полюсі — прихильниці інтернаціоналізму, на другому — ті, хто, крім емансипації жіноцтва, виступили за національне визволення. Донедавна про феміністок інтернаціонального крила говорилося більше, це якоюсь мірою зрозуміло. Скажімо, «залізна леді» українських більшовиків, уродженка Херсонщини Євгенія Бош — фактично перша в історії України жінка, яка очолила уряд: з грудня 1917-го по квітень 1918-го вона керувала Народним Секретаріатом Української Народної Республіки Рад у Харкові (з лютого в Києві). Та й знаменита Олександра Коллонтай з українського роду Домонтовичів, одна з організаторок більшовицьких жіночих відділів, 1919 року жила і діяла в Україні.

Однак проголошена більшовиками рівність чоловіків і жінок не була їхнім винаходом. Як уже сказано, жіночий рух добився цього сам ще на світанку революційних подій. Так само соціалісти в УНР, які виступали спершу за автономію, а в січні 1918-го проголосили повну незалежність України, солідаризувалися з вимогами фемруху. До того ж багато українських феміністок підтримували УНР. Це було строкате представництво: безпартійні демократки, соціал-лібералки, соціалістки національного спрямування... Узагалі, від початку в Центральній Раді зі 115 депутатів було 11 жінок, серед них Марія Грушевська-Вояківська, Софія Русова, Зінаїда Мірна, Людмила Старицька-Черняхівська. Зі зростанням чисельности УЦР збільшилося і представництво в ній депутаток — до 21 особи. До складу Малої Ради (первісно 20 осіб), виконавчого органу УЦР, входило троє жінок — Валерія О’Коннор-Вілінська, Зінаїда Мірна і Людмила Старицька-Черняхівська.

Як зазначає дослідниця Ірина Тишко, в УЦР жінки становили тільки 3,2 % від загальної кількости депутатів. Для порівняння: у Верховній Раді I скликання незалежної України жінок було 2,5 % (12 із 475 депутатів), ІІ скликання — 4,1 % (18 із 436 депутатів)^[1]. Як для першого в історії України парламенту, де жінки отримали право бути депутатками, УЦР таки дуже прогресивна. А от показники Верховної Ради незалежної України яскраво свідчать, що з часів революції у СРСР із реальними політичними правами жінок біда.

Кілька слів про Марію і Михайла Грушевських. Марія Грушевська дружила й співпрацювала з Наталею Кобринською, яка стояла біля джерел українського фемінізму, ба навіть 1886 року була на вінчанні Марії і Михайла Грушевських. Останній у статті «Наталія Кобринська» (1900) підтримав становлення українського жіночого руху. Тож феміністкою була не лише Марія, а й Михайло — один із перших українських феміністів. Аналізуючи історичні причини соціальної нерівности видатний науковець Грушевський, зокрема, зазначав, солідаризуючись із фемінізмом: «першим актом нерівности всередині роду племені являється поневолення жінки»^[2]. Свої ідеї батьки прищепили й дочці, науковиці Катерині Грушевської, яка у 1920–1930-х роках гостро критикувала андроцентризм у гуманітарних дослідженнях. Катерину було репресовано, не в останню чергу за її фемпідходи в науці, вона загинула 1943 року на засланні.

Марія і Катерина Грушевські. 1905 рік

Повернімося до Української революції і жіночого питання в ній. В параграфі 11 Конституції вже незалежної УНР^[3] (в її основу було покладено проєкт Основного Закону авторства Грушевського 1905 року) зазначалося: «Ніякої ріжниці в правах і обов’язках між чоловіком і жінкою право УНР не знає». На той час через цю та низку інших засад щодо прав людини Конституція УНР була однією з найпрогресивніших у світі. Гірка іронія історії в тому, що 29 квітня 1918 року УЦР затвердила цю Конституцію і того ж таки дня правий монархіст Павло Скоропадський за підтримки німців здійснив переворот, проголосив себе Гетьманом і скасував Конституцію. Після повалення Гетьманату квітнева Конституція формально визнавалася чинною в «другій» УНР, а потім у діаспорі аж до 1992 року. Наприклад, у проєкті Акта УНР 1989 року про перспективи створення нового уряду в Україні Конституцію УНР 1918 року пропонувалося визнати чинною і в «перебудовній» УРСР^[4].

У роки революції більшість українських феміністок долучилися до національно-визвольної боротьби УНР та ЗУНР. Піком же завоювань національного жіночого руху став 1919 рік. Тоді у тимчасовій столиці УНР Кам’янці-Подільському було створено Національну Раду Українських Жінок, першою керівницею Президії якої на короткий термін була обрана Марія Грушевська та Союз Українок на чолі з Євгенією Мулик-Макарушко, який постав з однойменної галицької ініціативи утвореної ще в 1917 році. Відтепер український фемінізм оформлюється у виразно національний рух. НРЖУ у 1920 році було прийнято до Міжнародної Жіночої Ради, а СУ судилося стати найпотужнішою жіночою організацією в Західній Україні у 1920-х–1930-х роках та (спойлер) вперше стати у відкриту конфронтацію з українським націоналізмом.

Січові стрільчині: десятниця Галина Дмитерко, хорунжа Софія Галечко та розвідниця Ольга Басараб. 1917 рік

Отже, під час революції більшість феміністок в Україні підтримували національно-визвольну боротьбу українського народу, як і націоналістичні та проукраїнські консервативні кола. Націоналізм як такий був ще слабким. Щоправда, вночі проти 4 липня 1917 року Другий український козацький полк імені гетьмана Павла Полуботка, який контролювали самостійники на чолі з Міхновським, пробував учинити заколот, але його придушили вірні УЦР військові сили. А от націонал-консервативні сили за підтримки німецьких військовиків 29 квітня 1918 року таки захопили на сім із лишком місяців владу і проголосили гетьманом Павла Скоропадського.

Ставлення «гетьманського націоналізму» до жіночого руху — складне питання. З одного боку, націонал-консерватори, на відміну від соціалістів, традиційно були за «традиційність» (пробачте мені цю тавтологію), а не за ідеї рівности, і прагнули відновити становий «козацький» уклад в Україні. З іншого боку, на практиці тих жінок, хто за часів УНР отримали посади в різних державних відомствах, не звільняли і вони без жодних питань працювали собі далі. Чому так? Можливо, справа в традиціях роду Скоропадських. Умовна «матріархальна» вираженість його на тлі козацько-дворянського традиціоналізму стала своєрідним історичним парадоксом. Наприклад, у підручниках з історії України XVIII століття школярам розповідають про гетьмана Івана Скоропадського, але (андроцентризм рулить) не згадують, що де-факто козацькою державою керувала його дружина, «гетьманша» Анастасія Скоропадська-Маркович. У народі так і казали: «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Цікаво, що навіть після смерти чоловіка 1722 року Анастасія Скоропадська до кінця днів своїх носила титул «ясновельможної пані гетьманової».

У ХІХ столітті тітка Павла, графиня Єлизавета Милорадович-Скоропадська, організувала у своєму маєтку в Полтаві справжній український культурно-просвітницький центр та профінансувала створення у Львові літературно-наукового товариства імені Шевченка. Про українську «самостійницю» 1862 року писала газета «Незалежність Бельгії» (L’Indépendance Belge): «У Полтаві на зборах головує чарівна жінка. І обговорює питання про... відокремлення Малоросії від Росії. А новоствореною державою знову керуватиме гетьман, як за часів Мазепи»^[5]. От тільки гетьманшею, як колись Анастасію, іноді називали саме графиню. Енергійна Єлизавета якнайбільше підходила на цю роль, але за її життя суспільна ситуація не сприяла реалізації таких масштабних мрій.

Єлисавета Кужим-Скоропадська (ліворуч). 1930-ті роки

Павло Скоропадський в «Актах про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства» затвердив, що жінки мають право претендувати на гетьманство. Після загибелі гетьмана і передчасної смерти його синів націонал-консервативний Союз гетьманців-державників на еміграції послідовно очолювали три доньки Павла Скоропадського — Марія Монтрезор-Скоропадська, Єлисавета Кужим-Скоропадська та Олена Отт-Скоропадська. Проте їхня участь у жіночому русі майже не простежується. Хіба що Єлисавета Кужим-Скоропадська з 1923 року працювала в Українському товаристві допомоги біженцям, яким на еміграції в Німеччині керувала її мати Олександра Скоропадська-Дурново, а 1929-го очолила ще й доброчинну організацію Комітет допомоги голодним в Україні^[6]. Той факт, що на чолі цих доброчинних організацій стояли представниці гетьманського роду, сприяв приєднанню еміграційного жіноцтва до українського громадського руху.

Варто згадати також, що Олександра Скоропадська-Дурново була поміркованою прихильницею жіночої емансипації. Гетьманівна Олена згадувала, як її мама прагнула всупереч традиціям дати дочкам добру професійну освіту: «Мати хотіла дати своїм донькам ці можливості також для того, щоб визволити їх із гетто їхнього класу. В колах, де оберталися мої батьки, такі погляди вважалися революційними. Але й із власним чоловіком теж довелося проводити деяку роботу з переконання, поки він дозволив, аби його обидві доньки відвідували публічну гімназію», бо «кожна людина, чи то хлопець, чи дівчина, мусить мати свій фах»^[7]. Зазначу, що в цитаті йдеться про дореволюційну добу в Російській імперії, а третя донька Павла й Олександри Скоропадських народилася вже в еміграції.