Категорія: Загальне

У травні 2023 року на сайті Кабінету Міністрів України з’явилася петиція із закликом скасувати рецептурний відпуск препаратів екстреної контрацепції (далі — ЕК). Вона набрала необхідні 25 тисяч підписів і була передана на розгляд уряду. Хоча збір підписів уже завершено, питання доступності екстреної контрацепції без рецепта залишається актуальним. Саме тому ми зберігаємо цю статтю та пояснюємо, чому така зміна є важливою.

Екстрена контрацепція дозволяє уникнути аборту чи небажаної вагітности після незахищеного статевого акту. Засоби ЕК входять до комплексу заходів допомоги постраждалим від зґвалтування. Препарати ЕК найбільш ефективні протягом перших 12 годин після статевого акту, тобто протягом пів доби, далі їхня дієвість знижується десь на 70 %.

Україна запроваджує суворіший контроль за відпуском рецептурних препаратів. Активно обговорювати цей процес почали 1 квітня, коли в Україні набрав чинности новий закон, що дозволяє продаж ліків не лише за паперовим, а й за електронним рецептом. Завдяки цьому багато громадян і громадянок дізналися, що звичні їм ліки, до яких наразі є вільний доступ в аптеках, насправді рецептурні.

До списку рецептурних препаратів входять також засоби ЕК, наприклад найпопулярніший препарат «аварійної» контрацепції постинор.

До квітня цього року працівники медичної сфери не звертали уваги на те, що засоби ЕК рецептурні. Суворіший контроль за обігом ліків суттєво обмежує доступ до пігулок ЕК, а разом із ним репродуктивні права жінок. З феміністичного погляду, перешкоджання в доступі до контрацепції — це серйозне порушення права жінки розпоряджатися власним тілом. Зважаючи на той факт, що засоби ЕК слід приймати терміново після незахищеного статевого акту, через часові обмеження, створені вимогою рецептів на отримання ЕК, в Україні може зрости рівень незапланованих вагітностей та переривання вагітности.

Як часові обмеження суперечать невідкладності ситуацій, коли жінкам необхідна екстрена контрацепція, та проблему географічних і соціальних бар’єрів для доступу, що її створює вимога рецептів на ЕК, коментує феміністична активістка Ольга Гайович:

«Наслідки ускладнень від можливого неправильного застосування ЕК мають менш негативний вплив на здоров’я і добробут, ніж аборт чи небажана вагітність. Профілактикою неправильного застосування ЕК може бути роз’яснення від провізора, розміщення інформації в лікарнях. 

Вимога рецептів в Україні ускладнить доступ жінкам і підліткам до таблеток екстреної контрацепції. Час їх застосування — 72 години, ефективність знижується, потрібно вжити їх якомога раніше. Не скрізь в Україні жінка має змогу швидко потрапити на прийом чи сконтактувати з лікарем для отримання рецепта, особливо в сільській місцевості. Лікар може бути один на весь населений пункт, мати вихідний, бути на лікарняному, у відпустці. 

На жаль, існують некомпетентні і релігійні лікарі, які відмовляються виписувати рецепт, а шукати іншого спеціаліста не буде часу. Підлітки можуть соромитися звертатися до батьків. 

Обов’язковий рецепт на ЕК гарантовано спричинить зростання кількости абортів і небажаних вагітностей у підлітковому віці. Жінки не можуть чекати, поки буде вирішено проблеми в системі охорони здоров’я, тим паче в нашій країні поки що не забезпечено можливість негайного візиту до лікаря».

Крім петиції на сайті Кабміну, Ользі Гайович разом з іншими активістками вдалося створити лист до Держлікслужби з вимогою скасувати рецепти на ЕК. Ольга Гайович підкреслює, що це звернення має велике значення, адже саме Держлікслужба визначає статус препаратів. Активістка закликає всіх охочих долучитися і підписати лист тут: що більше буде підписів, то ймовірніше державна установа відреагує на думку громади.

Слід зазначити, що багато українок у соцмережах обурювалися впровадженням рецептів на засоби ЕК. А от думки лікарів/ок щодо цього питання розділилися.

У соцмережах серед прихильниць/ків скасування рецепта на ЕК набрало популярности висловлювання гінекологині Наталії Лелюх, блогерки, засновниці «Жіночого клубу». Після ухвалення закону «Про ліки» Лелюх у своєму інстаграмі назвала заборону продавати екстрену контрацепцію без рецепта злочинним законом нарівні з кримінальним абортом і заявила, що «прикриватися законом в прогалинах статевого виховання серед жінок та чоловіків», на її думку, — злочин.

Пізніше на своїй сторінці у фейсбуці Наталія розповіла про проблеми доступу до контрацепції під час війни і про те, що треба насамперед учити людей правильно користуватися засобами ЕК, які повинні бути доступними так само, як презервативи:

«Заборона продавати без рецепта засоби екстреної контрацепції — це злочинний закон. Вони тому і мають назву “екстрені”, щоб застосовувати їх максимально швидко, щоб запобігти настанню небажаної вагітности. В умовах відсутности медичної допомоги 24/7, обмежених ресурсів, особливо на прифронтових і деокупованих територіях, для мене це жахлива реальність… Треба вчити людей користуватися контрацептивами, треба говорити з підлітками про контрацепцію, пояснювати, як працює екстрена контрацепція. І вона має бути доступною, як презервативи».

«Українська правда» опублікувала статтю Романа Ісмаілова, онкогінеколога медичної мережі «Добробут». Ісмаілов підтримує запровадження рецепта на ЕК і стверджує, що проблем із доступом до ЕК не буде. За його словами, «В Україні, завдяки вільному доступу до медичного обслуговування та розвиненій мережі приватних і державних лікарень таких проблем, як, наприклад, у Європі, немає».

Ісмаілов наводить приклад Польщі, досвід якої, на його думку, засвідчує, що «доступ до медицини в країнах ЄС не такий “простий”, як у нас», і розповідає історію про те, як його пацієнтка через неможливість вчасно отримати ЕК у Польщі мусила терміново їхати до Львова, щоб купити пігулки ЕК.

Медик уважає переконливою підставою для запровадження рецепта на ЕК побічні дії (нудота, головний біль, кровотеча, біль у нижніх відділах живота) та протипоказання до використання (індивідуальна непереносимість до компонентів препарату, вагітність, важкі захворювання печінки, ШКТ). Ісмаілов описує випадок зі своєї практики, коли пацієнтка з хворобою Крона, яка суттєво знижує дію препарату, була змушена перервати небажану вагітність, бо ЕК не спрацювала.

Ці аргументи вагомі, але чи достатні для рецептурности препарату? Проблема, по-перше, в тому, що доступ до ЕК — це не тільки питання здоров’я жінки, а ще і її право на власне тіло та репродуктивну свободу. По-друге, наслідки від запровадження рецепта на ЕК: небажані вагітності, аборти — будуть не менш серйозними.

Варто пам’ятати також, що не в кожної українки є фінансова можливість боротися з такими наслідками. Скажімо, підлітки в такій ситуації часто повністю залежні від рішення батьків і тому зазнають репродуктивного тиску. Вельми спірне і твердження про те, нібито в нашій країні є «вільний доступ до медичного обслуговування та розвиненої мережі приватних і державних лікарень». Насправді рівень життя в сільській місцевості в Україні дуже відстає від показників добробуту, які нині стали нормою в місті. До цього додаються труднощі доступу до аптек під час війни.

Окремо я хочу зупинитися на тому факті, що Ісмаілов наводить у своїй статті Польщу як приклад країни, яка демонструє, що «доступ до медицини в країнах ЄС не такий “простий”, як у нас». Чому досвід Польщі не можна вважати репрезентативним, а тим паче прогресивним?

Польща — одна з небагатьох у Європі держав із сильним впливом церкви на владу і на права жінок. З 2016 року в країні майже повністю заборонено аборти (дозволені вони лише у двох випадках — зґвалтування та загроза життю і здоров’ю матері). Влада і церква активно обмежують доступ до контрацепції, пояснюючи, що вони борються за «життя ненароджених». Тимчасом ці обмеження вже призвели до трагічної смерти жінок з ускладненими вагітностями через ненадання вчасної лікарської допомоги.

За даними Європейського парламентського форуму про сексуальні і репродуктивні права, у Польщі найнижчий показник доступности контрацепції для жінок (35,1 %) серед європейських країн. Також важливо згадати, що минулого року на засіданні 7 липня Європейський парламент ухвалив резолюцію, у якій засудив регрес у галузі прав жінок щодо їхнього репродуктивного здоров’я у США й окремих країн ЄС (серед них Польща).

Крім того, узагальнення Ісмаілова, нібито в країнах ЄС доступ до екстреної контрацепції складний, неправдиве. У більшості держав ЄС засоби ЕК залишаються у вільному доступі. За даними Європейського консорціуму з питань екстреної контрацепції, ці ліки безрецептурні у 84 країнах світу.

Європейський консорціум екстреної контрацепції сприяє стандартизації надання послуг з ЕК для забезпечення рівного доступу в усьому регіоні, спростовує міфи про пігулки ЕК та підкреслює, що такі препарати безпечні. На сайті організації ви знайдете інформацію про статус ЕК у будь-якій країні Європи та світу.

Мало того, нині в країнах ЄС спостерігається тенденція до спрощення доступу до ЕК та до безкоштовного її надання. У Німеччині засоби ЕК доступні в аптеках без рецепта. Жінкам, які не досягли 20 років, страхові компанії оплачують екстрену контрацепцію за наявности рецепта.

У Франції з 1 січня 2023 року екстрена контрацепція доступна в аптеках без медичного рецепта та без попередньої оплати для будь-якої неповнолітньої чи дорослої особи. Цього ж року Франція зробила презервативи безкоштовними для всіх осіб до 25 років. Ще з 2022 року контрацептиви (зокрема, пігулки ЕК) у країні стали безкоштовними для жінок віком від 18 до 25 років.

Витрати на контрацепцію і пов’язані з нею процедури у Франції покриває медичне страхування. Рішення зробити контрацептиви безкоштовними для жінок тодішній міністр охорони здоров’я Олів’є Веран аргументував так: «Існує зниження використання контрацепції серед певної кількости молодих жінок, і головна причина цього — фінансові обставини. Вона коштує надто дорого. Неприпустимо, що жінки не можуть захистити себе, не мають змоги мати контрацепцію, якщо це їхній вибір, тому що вони не можуть собі цього дозволити».

Тепер про країни, де є обмеження на доступ до екстреної контрацепції. В Угорщині, так само як у Польщі, ці перешкоди існують через вплив консервативних і релігійних сил на державу. Експертний орган з прав жінок при ООН СEDAW 2013 року закликав Угорщину скасувати рецепти на екстрену контрацепцію.

Українські переселенки, які пережили сексуальне насильство з боку російських окупантів, стикаються з перешкодами в процедурі переривання вагітности, тому що закони Польщі й Угорщини майже повністю забороняють аборти.

У США, де останні роки триває наступ на право на аборт, екстрена контрацепція залишається безрецептурною в усіх 50 штатах. Однак під впливом консерваторів у лютому цього року в Техасі підліткам заборонили доступ до всіх засобів контрацепції без дозволу батьків, а в Айові на початку квітня призупинили оплату екстреної контрацепції й абортів для постраждалих від сексуального насильства.

Обмеження на доступ до екстреної контрацепції — це не про прогресивність і турботу про здоров’я жінок, а про контроль над жіночим тілом і репродуктивними правами, який найчастіше прагнуть здійснювати консервативні і релігійні рухи.

Примітка редакції (оновлено): Матеріал містить інформацію про петицію 2023 року. Кампанія зі збору підписів завершена, однак стаття збережена як пояснення, чому питання доступності екстреної контрацепції без рецепта є важливим.

Тлом майже всього мого життя, починаючи з підліткового віку, була боротьба із «зайвою вагою». У якісь періоди — з тією, що існувала лише в моїй уяві, а не в реальності. Шлях до того, щоб відпустити цю напругу, лежав через багато годин психотерапії і рефлексій. Я зуміла навчитися бути щасливою в тих різних формах мого тіла, яких воно прибирало останні десять років, і стати амбасадоркою «бодіпозитиву здорової людини» для багатьох українських жінок.

Та всі, хто мали схожий досвід, знають: цей внутрішній хробачок ніколи не щезає, тільки засинає. Періодично він нагадує про себе думками «може, схуднути б трошки», «напевне, не братиму цей купальник, він надто відвертий для мого тіла/віку», «мабуть, я недостатньо красива для…». І часто він прокидається, щоб гризти зсередини саме тоді, коли це найменш доречно і найбільш абсурдно.

Багато років більш-менш регулярно я фантазувала про те, як добре було б усе-таки трохи схуднути. У березні 2022-го, геть виснажена після перших днів бойових дій на Київщині, без нормальної їжі й електрики, після важкої дороги я дивилася на себе в дзеркало нашої нової домівки у Європі…

Я дуже схудла. Нарешті не було більше щік і другого підборіддя, тільки великі перелякані очі. Нарешті не було більше живота, який так бентежив мене все життя. Проте й радости від того теж зовсім не було. Лише вдячність тілу за те, що йому довелося пережити, і сум за те, що це довелося робити.

І саме в ту мить я відчула буквально всією собою: я більше ніколи не скажу жодного поганого слова і не подумаю жодної поганої думки на адресу свого тіла. Більше ніколи.

Та вже за кілька тижнів після вторгнення реклама в соцмережах знову понесла хвилю «схудни до літа», цього разу під псевдопатріотичним гаслом «україночки найгарніші!» (тому повинні відповідати, україночки, і не псувати статистику).

Заклики сідати на обмежувальну дієту та приєднуватись до фітнес-марафонів звучали абсурдно й недоречно на тлі боїв, які далі тривали. На тлі очікування новин від друзів, у яких немає ніякого зв’язку. На тлі розповідей знайомих про тижні виживання в окупації на дивних продуктах (і добре, коли вони були), про перебіжки між дворами під дулами російських солдатів.

А ще через пару тижнів одне ЗМІ попросило мене прокоментувати повернення моди на «героїновий шик» і відповідно нові вимоги до жіночого тіла. Говорячи з ними, я відчувала фізичну відразу до того, що навіть у таких апокаліптичних умовах жінка знову і знову повинна щось із собою робити, щоб «відповідати».

І якщо раніше «маркетологи курця», які експлуатують одвічний жіночий страх перед неідеальною зовнішністю, викликáли у мене зневагу, то тепер, під час повномасштабної війни, годувати цього хробака, що зжирає зсередини так багато дівчат і жінок, мені здавалося ледь не злочином.

Невже нам ще недостатньо погано? Невже нам замало стресу від тривог, сирен, утрат і повного зламу життя? Людина, яка хоче — свідомо чи ні — додавати ще більше болю і так травмованому суспільству, — моральний ґвалтівник і садист.

Цей рік дався всім нам так важко, а випробування триватимуть ще невідомо як довго. Щоб витримувати все це, ми відчайдушно потребуємо спокою, впевнености і миру, хоча б у душі. Тому нині нам як ніколи потрібен бодіпозитив, хай там як дивно це звучить.

Бодіпозитив — це рух, який спонукає людей приймати своє тіло таким, як воно є, без упереджень і критики.

Так, нам не завжди подобатиметься наше тіло. І ми можемо сумувати з цього приводу. Ми не зобов’язані цілодобово випромінювати ентузіазм і впевненість у собі. Просто жити трохи легше, коли ми спокійні: «Так, зараз моє тіло ось таке. Це не добре і не погано, воно просто є».

Бодіпозитив «здорової людини» — це не «негайно любіть мене таким і такою, як я є».

Вимагати любові від оточення — взагалі погана ідея. На що ми точно маємо право в будь-якому тілі, віці і з будь-якою зовнішністю — це на повагу і самоповагу. Наша зовнішність не визначає нашу цінність, нашу гідність, нашу здатність любити.

Бодіпозитив «здорової людини» — це передусім свідоме рішення в стосунках із самою собою:

припинити згризати себе зсередини лише за те, що тіло зараз не відповідає певним очікуванням.

Бодіпозитив, який так потрібен нам нині, — це власна свобода і повага до чужої свободи.

Це світогляд, який допускає існування багатьох варіантів краси та право людей робити чи не робити з власним тілом усе, що вони вважають за потрібне. Спокуса «зливати» стрес і напругу, критикуючи інших, надзвичайно велика. Та коли ми знаходимо в собі сили їй протистояти і виявляємо повагу до чужих кордонів, ми робимо наше суспільство трохи менш токсичним і ментально віддаляємося від сусіда-агресора.

Через усі біди і травми війни ми можемо почуватися самотніми і відокремленими одне від одного. Хіба ж можна ще завдавати болю одне одному непотрібною критикою? Чи, може, навпаки, варто підтримувати, берегти і «комфортити» тих, хто поруч.

Бодіпозитив нині — це визнання, що не все перебуває в зоні нашого контролю.

Дивовижно, що велика війна, яка змусила кожну людину усвідомити — не все в зоні мого контролю, не на все я можу вплинути, будь-який мій план може змінитися, не навчила нас розуміти те саме про наше тіло.

Хіба не дивно, що ми навчилися жити в умовах повної невизначености (усі ці «зустрінемося за тиждень, якщо не й*бне») і при цьому вимагаємо від себе зберігати повний контроль над тілом. Ще й повністю ігноруємо вплив стресових гормонів, які руйнують усе — від колагену пружної шкіри до регуляції апетиту — і в яких ми буквально купаємося весь цей час. Ніби наше бажання може перекрити той кортизоловий фонтан, що нині змінює наші тіла. Ніби силою думки ми можемо вимкнути генетичну програму «в разі небезпеки набирай і запасай», що допомогла нашим прабабусям пережити Голодомор, розкуркулення, війни й окупації.

Бодіпозитив — це свідомо розподіляти свої ресурси, зокрема на зміни свого тіла і зовнішности.

І це велике щастя й свобода, коли замість застосовувати якісь б’юті-практики автоматично, тому що «так усі роблять», ми можемо свідомо обирати, «яка з них принесе мені найбільшу користь і радість зараз».

Бодіпозитив — це дозволити собі жити просто зараз, не відкладаючи радість на потім — «коли схудну», «коли підкачаюсь», «коли відрощу волосся».

Хіба ж не цього ми такою дорогою ціною вчилися цього року? Жити повним життям, не відкладаючи нічого на завтра, яке може не настати…

І нарешті, бодіпозитив — це не лише добрі чи нейтральні думки про себе. Це ще й конкретні дії.

Яку найкращу з доступних тут-і-тепер турботу про себе я можу дати собі (і своєму тілу) просто зараз? Які маленькі кроки я можу робити щодня, щоб почуватися краще у своєму тілі просто зараз?

Відповіді можуть бути дуже різні.

• Купити нову білизну
• Виходити в обід подихати повітрям хоча б на балкон
• З’їдати на один фрукт у день більше
• Мазатися кремом
• Частіше обіймати коханих

Ми не знаємо, скільки ще нам доведеться жити з війною. Ми не знаємо, скільки ще тривог, небезпек і невизначености попереду. Тому хай хоча б наші думки стануть осередком спокою, безпеки і прийняття. Хай наше ставлення до себе буде не ще одним чинником виснаження, а навпаки, тим, що відновлює сили і дає підтримку.

Багато з нас втратили свої домівки, але головний наш Дім, який завжди з нами, — це наші тіла. І ми можемо берегти їх, поважати й турбуватися про них.

…Через пару місяців після переїзду до Європи мої форми і об’єми повернулися. І на диво, вперше в житті я не сумувала через набрану вагу. Я відчувала вдячність своєму тілу за все, що воно витримало. За те, що я можу робити все те, що я так люблю, — подовгу гуляти, працювати, співати, обіймати коханих, відкриватися новому досвіду і зберігати спогади про все, за чим я так сумую.

Для всіх цих справ та безлічі інших моє тіло не має бути ідеальним. Усе це я можу робити просто зараз. А головне — я можу відчувати себе живою. І ви теж.

Ми дивимося на Європу з погляду ідеологічно «правильно» вибудуваного наративу. Намагаємося її досягти, очікуємо її підтримки, але іноді забуваємо, що ми і є Європа разом із її символічним вмістом і позицією. Ми боремося за свободи, які у Європі почали стиратися. Ми маніфестуємо демократію, яка здається недосяжною. Україну завжди називали партнеркою країн ЄС, хоча насправді не сприймали її повноправною і рівною собі. Сьогодні Україна стала лідеркою, яка задає правила доброго тону і співіснування.

Історія ЛГБТ-руху в Україні складна. Кожний проведений прайд — це безліч дописів в інтернеті, дивні затримання і кримінальні провадження в судах Києва й Харкова, неоднозначне ставлення суспільства. Досі трапляються формулювання «традиційні сімейні цінності», під яким мається на увазі гетеросексуальний шлюб, а не психологічно здорові і рівні стосунки. Досі подекуди ототожнюють гендер і стать без реального розуміння значення цих слів.

Успішний камінгаут нівелюється збройним нападом, а вдалий прайд — недоступною терапією для трансгендерних людей. І все-таки в останні роки ситуація покращилася. За даними опитування, що його провела правозахисна організація «Наш світ», порівняно з 2016 роком кількість людей, які негативно ставляться до ЛГБТ, скоротилася в півтора разу. Протягом цих шести років проводилися прайди і марші, правозахисні акції і психологічні тренінги, з’явилося чимало ГО, які допомагають з унормуванням і прийняттям ЛГБТ-спільноти. У результаті маємо підвищення рівня толерантности та бажані 25 000 підписів під петицією до Президента України про легалізацію одностатевих шлюбів.

Ескалація війни в Україні загострила багато питань. Проблеми прав ЛГБТІ+ не виняток. У лавах ЗСУ є окремий батальйон, який складається з представників ЛГБТ-спільноти. Якщо з військовим чи військовою щось станеться, партнер_ка не має жодних прав: ні доступу в лікарню, ні права на впізнання й похорони, ні права успадкувати майно чи всиновити/удочерити дитину партнер_ки.

Прайд — це протест. Так його позиціонували завжди і скрізь. Коли ми говоримо про український прайд сьогодні, твердження перетворюється на неоднозначне. Хіба може бути під час повномасштабного вторгнення протест проти чогось, крім єдиного ворога? Ніби ні, але інші проблеми нікуди не зникають. Проводити прайд у Києві, де він став уже традиційним червневим заходом, було надзвичайно небезпечно, навіть попри те, що Київ на той момент уже майже не чув вибухів, люди поступово поверталися до своїх осель, а повітряна тривога рідко кого заганяла із широких вулиць у тісні бомбосховища.

Харків, який щодня зазнає обстрілів, майже не надається для фізичних заходів, але організатор_ки запропонували цілий цикл вересневих подій, до яких додали ще й флешмоби в просторі міста. Прайд під обстрілами, який провели активіст_ки, — справжній прояв громадянського героїзму.

Також ушанували пам’ять ЛГБТ+ людей, загиблих унаслідок повномасштабного вторгнення росії в Україну, проїхалися містом у символічно оформленому автомобілі з веселковим прапором, провели традиційну ходу. Цього року прайд прийняла не площа Свободи, а метро під нею. Це теж стало символічним жестом, адже метро стало притулком для більшости харків’ян_ок з перших днів ескалації. Тут жили місяцями, поки ворог методично знищував місто, тут ховали дітей і тварин, тут народжували, одружувалися, творили нове життя.

Гасло «Єдині як ніколи» набрало особливого значення. Раніше єдність будувалася навколо ЛГБТ-спільноти як такої, проте ідеї свободи і рівности набагато ширші, і тут українська ідентичність виходить на перший план. Нині в лавах ЗСУ служить окремий ЛГБТ-батальйон, і ми не знаємо, скільки ще представників і представниць ЛГБТ-спільноти в ЗСУ і в ТРО, в лікарнях і волонтерському русі. Якщо з ними щось станеться, їхні партнер_ки не матимуть доступу в лікарню, права на похорони, оформлення опіки над дітьми чи права на спільне майно. Тому сьогодні прайд важливий як ніколи. ЛГБТ-спільнота як частина нашого українського суспільства існує і вимагає уваги. Ми говорили про це в самій країні, говорили поза її межами.

Незважаючи на перешкоди, KyivPride теж вирішили провести ходу, але не по Оболонській набережній, як 2015 року, і не по бульвару Шевченка, як 2017-го, а вулицями Варшави.

Польща надає Україні величезну підтримку з моменту вторгнення рф 24 лютого. Близько 2,5 млн україн_ок, змушені покинути батьківщину, знайшли притулок саме там. Польща надала також відчутну військову допомогу: це і зброя, і тактичний одяг, і спеціальне обладнання. Отож для проведення ходи 2022 року KyivPride обрали Польщу.

Цьогоріч ВаршаваПрайд і КиївПрайд об’єдналися для спільного маніфесту, не лише за права ЛГБТ-спільноти, а й за свободу України та протидію російській збройній агресії. У Польщі ставлення до ЛГБТІ+ неоднозначне: в окремих містах щороку проходять прайди, а водночас парламент розглядав законопроєкт «СТОП ЛГБТ», подібний до російського закону 2013 року, про заборону пропаганди гомосексуальности. Що таке ця «пропагандою», жодний уряд пояснити не в змозі.

Хода за права ЛГБТ-спільноти навіть без яскраво вираженого українського наративу — це хода проти росії і її традицій. Адже росія — це закони про заборону пропаганди «гомосексуалізму» і чайлдфрі, росія — це оцінка зображення райдуги як протиправного акту, росія — це ототожнення гомосексуальности і педофілії. Постійні переслідування силовими структурами, відсутність висвітлення ЛГБТ у медіапросторі, катування й одночасне поширення викривлених православних церковних меседжів роблять у росії гомофобію національною традицією, а представників ЛГБТ-спільноти — злочинцями. Ще десять років тому схожі кроки намагалися втілити і в Україні, як-от численні публічні акції, що їх робила організація «Любов проти гомофобії» та їй подібні, однак елементарна адекватність і здоровий глузд утримали свої позиції.

Прайд у Варшаві зібрав близько 12 000 людей, серед них помітною була й українська колона, яка, за певними оцінками, складалася із 2–3 тисяч людей. Маніфест у випадку ВаршаваПрайд — це не просто гучне слово, це документ і заклик, який оприлюднили в соціальних мережах напередодні прайду. Серед головних тез — позиція української нації як рівноправної серед європейських, заклик надавати нашій державі, нашому народові, війську й урядові максимальну можливу підтримку в боротьбі за свободу і цілісність та заклик рахуватися з потребами й інтересами спільнот ЛГБТІ+ як невилучного складника української нації.

Подія здобула широкий розголос у вигляді численних коментарів у соцмережах. Марш також висвітлювали відомі медіа, які були безпосередньо присутні на заході. З одного боку, схвальних коментарів чимало, але їх більшу частину становлять, як правило, відгуки самих представни_ць ЛГБТ-спільноти і тих, хто її давно підтримує. З іншого боку, багато людей досі дивляться на прайд як на карнавал і свято і не сприймають його як протест, хоча вся історія маршів на підтримку ЛГБТ — це історія одного дуже болючого, але дуже важливого протесту.

Серед тих, хто вийшли на прайд, були різні люди: звичайні українці і українки, які вимушено опинилися в Польщі, тікаючи від війни; ті, хто давно працюють у сфері захисту прав ЛГБТ-спільноти і приїхали на прайд спеціально, щоб висловити й підтримати позицію.

Серед останніх — Тіна Собко. Вона багато років працювала в організації GenderZed, а тепер вона спеціалістка з комунікацій у міжнародній організації ЄКОМ, але про себе лаконічно каже: активістка. Її рідне Запоріжжя зазнає обстрілів, велику частину области окуповано. У таких умовах Тіна Собко далі займається своєю справою.

«Звичайно, війна дуже вплинула на права ЛГБТ-людей в Україні, як у принципі впливає будь-яка криза на права людини. Нині дуже багато сервісів недоступні. Наприклад, транслюди не можуть отримати терапію в повному обсязі. Для ВІЛ-позитивних людей, зокрема на окупованих територіях, проблема терапії теж критична», — зазначає Тіна.

Мотивація ніби різна: хтось виходить насамперед за права ЛГБТ, хтось — щоб вплинути на видимість української держави взагалі. Поки українці разом з усім світом проголошували «Україна — вільна країна», у їхні оселі чи в оселі їхніх знайомих могли прилетіти ракети, щоб убити ту волю. У щоденній стрічці новин може опинитися кожен і кожна: знайомі, друзі, сусіди, рідні. Бути тою зґвалтованою в Бучі, тим чоловіком під завалами в Харкові чи тою дитиною в Очакові.

На вимогу КиївПрайду будь-яку російську символіку під час ходи було заборонено.

Без гасел не залишився і БерлінПрайд. Щоправда, там ситуація склалася суперечлива. Позиції Німеччини в цій війні подвійні: міністерка закордонних справ висловлює підтримку і обіцяє озброєння, а міністерка оборони, навпаки, заявляє, що Німеччина не зможе надати таку підтримку Україні. Тривала невизначеність німецького політикуму проявляється не лише в публічних заявах та діяльності російських кампаній, а й у побуті українських біжен_ок. Усе це не могло не позначитися на цьогорічному прайді в Берліні.

У Німеччині українки й українці часто стикаються з російськомовною волонтерською підтримкою, навіть якщо ті вільно спілкуються англійською. Під час прайду в Берліні подвійні німецькі стандарти особливо вочевиднилися і породили шквал реакцій у соціальних мережах.

Вулицю, по якій ішла хода, прикрашали банери з написами «Ні війні» — беззубим пацифістським гаслом, яке не вказує на країну-агресорку. Ідентичні плакати виднілися і в натовпі. І це попри той факт, що сенатор Берліна з питань культури, чия промова відкривала прайд, актуалізував не лише проблеми ЛГБТ-спільноти, а й нагальні проблеми українців та українок, які переважно вимушено опинилися в Німеччині. Сенатор підкреслив, що це наслідки російської збройної агресії.

Усі знають, що Німеччина не раз забороняла використовувати українську символіку і прапори, наприклад так було на День пам’яті 8 травня і на так званий день перемоги 9 травня. Триколор з моменту ескалації війни в Україні не забороняли жодного разу, так само як не забороняли чи хоча б негативно оцінювали поширені на росії фрази «Ні війні» і «Ми за мир», які насправді не позиція, а втеча від неї. Формування мови, якою ми говоримо про війну, важливе. Треба називати предмети і явища їхніми іменами. Російська збройна агресія — це війна, одностороння і жорстока, це аж ніяк не громадянський конфлікт на сході чи воєнна спецоперація.

Російське «Ні війні» так імпонує західному пацифізму, що БерлінПрайд не побачив жодних проблем у банерах із цією фразою. Проте війна є, вона триває, і її заперечення лише погіршує ситуацію, а не актуалізує потребу у її завершенні перемогою України.

Загалом марш зібрав понад сто тисяч людей, українці й українки йшли окремою колоною з власною автоплатформою. Гасло «Об’єднанні любов’ю. Проти ненависти, війни, дискримінації» виднілося на численних плакатах. Багато уваги привернув стяг «Війна вбиває моє кохання!». Подекуди на плакатах було вказано міста, звідки приїхали люди і які щодня зазнають обстрілів і руйнувань.

«StandwithUkraine» — головний заклик. Прайд — протест за перемогу. За всебічну підтримку українства. За зброю і гуманітарну допомогу.

Берлін не єдине німецьке місто, де пройшла хода за права ЛГБТ-спільноти. Інші міста — це Мангайм і Магдебург. Тут уже не було «Ні війні», звідусіль лунало «freeUkraine», люди загорталися в синьо-жовті прапори, а на плакатах писали, що Україна і любов мають бути вільними. Тут українець Едвард Різ виголосив промову із закликом допомагати Україні, тут хвилиною мовчання вшанували загиблих в Україні від рук росіян.

Цьогоріч світові прайди стали простором для українських голосів, щоб дати їм змогу звучати. Не лише Німеччина кричала про український біль голосом українця, так само було й у Франції. Це змога дати видимість, показати себе, сказати про свої проблеми і проблеми країни, закликати до підтримки, якої потребує кожна і кожний з нас.

Уперше за всю історію паризького прайду його відкривала українка, яка звернулася до всіх присутніх зі сцени. Її цитує французьке видання «Монд» (Le Monde): «Є дві ситуації, які справді змінили моє життя, — це камінгаут 12 років тому, а після того — війна».

Інша українка, співзасновниця КиївПрайд і ХарківПрайд, віцепрезидентка жіночого об’єднання «Сфера» Анна Шаригіна, описує основні меседжі дуже просто: «Прайд — це досі протест. Україна потребує підтримки. Уряд Франції повинен знати, що люди підтримують Україну».

Два роки пандемії обмежували «Марш гордости і рівности», але тепер він набирає нових відтінків, адже цей період оприявнив проблеми ЛГБТ-спільноти, які вимагають уваги. І цього разу вони вийшли не тільки на знак солідарности з Україною, а й з ідеєю боротьби з трансофобією. Бачачи, які наслідки, зокрема для ЛГБТ-спільноти, спричинила пандемія, ми розуміємо, якими тотальними вони можуть бути внаслідок війни, адже це набагато більша катастрофа, яка до того ж наклалася на постпандемію і світову кризу, що саме розгортається.

Офіційною айдентикою паризького прайду стали синьо-жовті кольори, їх можна було побачити як серед французьких і веселкових стягів, так і в елементах одягу, макіяжу, на афішах, що їх розповсюджували напередодні.

Ще одна світова столиця, яку на один день заполонили синьо-жовті кольори, — Лондон. Тут уперше було представлено українську колону, і хоча вона складалася буквально з півсотні людей, але була дуже помітною. Під час ходи згадували українські міста й містечка (окуповані, звільнені, ті, які зазнають руйнувань), демонстрували фотографії полонених українських воїнів і, звісно, майоріли українські прапори.

«Love. Peace. Ukraine» — головне гасло не лише європейських прайдів, а й прайдів у США. PrideParade, як узагальнено називають прайди і події у США, пов’язані з правами ЛГБТ-спільноти, повернувся після двох років тиші, спровокованих пандемією коронавірусу. Українська діаспора в Америці заявляла про себе і до повномасштабного вторгнення росії в Україну, але з моменту ескалації участь українців і українок суттєво зросла. Це було помітно 12 червня у Вашингтоні, де зібралося майже півмільйона людей. У натовпі виділялися українські стяги, вишиванки, плакати з написами на підтримку України, назвами постраждалих міст та відомий вислів харківських ультрас «путін — х***ло».

Відчувалося, що американцям виразно бракувало подій прайду, адже цього року все провели дуже яскраво і масштабно, влаштували ціле феєричне шоу, а проте основним стейтментом однаково була необхідність зупинити війну в Україні.

Українська колона в Нью-Йорку вийшла ще 2019 року, але тоді видимість не набрала такої символічної і реальної ваги. Сьогодні ж українці використовують будь-яку можливість, щоб нагадати про себе. Ми розуміємо, що діаспора — важливий сегмент суспільства, яке поповнюють вимушені переселен_ці, котрі, на відміну від усталеної європейської традиції, не бояться заявляти про себе.

Маніфест один. Україні, українкам, українцям потрібна свобода, яка означає не лише відсутність ворога, а й боротьбу з ним. Важливо говорити про кожне місто і містечко. Важливо привертати увагу до кожної людини, до її прав і до суспільства загалом. Прайд — протест не проти інакшого, а проти чужого. Сьогодні він у нас спільний.

Із гаслом «За горду й вільну Україну» учасниці й учасники маршу вийшли на вулиці Брюсселя. З великим банером «Наша традиція — це свобода» люди йшли проспектами Торонто. Пронесли українські стяги через Відень і Ригу. Ще жоден прайд не був таким українським і водночас жоден прайд не був таким вільним.

У Мадриді несли жовто-блакитні кульки і карикатурні зображення путіна, у Торонто — райдужні вишиванки. Копенгаген — вільна й незалежна столиця Данії, місто, яке звикло до мультикультуралізму, — маніфестував українське «Свобода — у нашому ДНК». Українська колона була не надто чисельною — десь 200 людей, але їх вітали тисячі містян_ок, а українські прапори і зображення наших полонених несли також представни_ці інших країн.

Кожен майданчик, який дозволяє нагадати, що відбувається в Україні, має значення. Пам’ятаймо: нині ми єдині незалежно від міста і країни нашого перебування. Ми говоримо про полонених на площах українських міст, кричимо про всіх українців в усіх європейських, американських, канадських містах. Кожен прайд — це протест. Протест на підтримку свободи, демократії і волі, щоб жоден і жодна, хай ким вони є, більше не знали утисків, гноблення і прекарности.

Коли мене питають, яка я тепер феміністка, я кажу, що практична. Ситуативно-практична.

Світлана Дубіна, організація «Вісь»

Ескалація війни і повномасштабне вторгнення рф в Україну внесли корективи в повсякдення кожної і кожного з нас. Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми змушені швидко перебудувати свої плани, буденну діяльність і звичний світогляд.

Громадські об’єднання, феміністичні організації, спільноти, що займаються питаннями ЛГБТ+, — це люди, які постійно протидіють насиллю, нерівності й дискримінації. Війна посилила ці моменти, виявивши нові перешкоди, сформувавши нові виклики. Ми поспілкувалися з українськими феміністичними та ЛГБТ+ організаціями і розповідаємо, чим вони займаються нині та як їм можна допомогти.

«Феміністична майстерня»

Захід України став притулком для багатьох людей. Евакуаційні потяги долали тисячі кілометрів і перевозили найвразливіші категорії населення, рятуючи людей від постійних вибухів і ракетних атак. Гостинний Львів, що зазвичай асоціюється зі старими будівлями й просякнутою ароматом кави площею Ринок, у війну ніби весь зосередився на вокзалі. Сюди приїздили зі сходу країни, звідси виїжджали до Польщі, тут зустрічали гарячою їжею волонтери.

Саме у Львові з 2014 року існує «Феміністична майстерня». Нині громадська організація, яка ініціювала й активізувала формування феміністичної спільноти у Львові, відома багатьом. У мирний час дівчата вели просвітницьку діяльність серед тинейджерів/-ок, знімали відеоблог, організовували фемшколи.

Ще 2019 року «Феміністична майстерня» почала діалог про складність сприйняття мілітаризації крізь фемоптику. Проєкт «(не) на часі» аналізував і критикував різні форми насилля та можливості протидіяти йому в умовах тотальної мілітаризації. Тепер це так само актуально, активістки зосередилися на безпосередній допомозі жінкам із дітьми, літнім жінкам, долучилися до інформаційної війни. Передусім треба забезпечити житлом жінок, котрі опинилися в скрутній ситуації, а також фемактивісток, змушених евакуюватися у Львів. Знайти житло одразу й на довгий час дуже складно, місто переповнено, але дівчата створили фемквартиру, де можна безкоштовно проживати до пів року.

Іванка — одна з волонтерок, які недавно приєдналися до команди, — допомагає доглядати за дітьми. Жінкам психологічно важко приділяти дітям достатньо уваги і при цьому не бути в постійній напрузі. Крім того, їм доводиться вирішувати купу проблем, які з’являються при переселенні, — пошук житла, роботи, оформлення довідок та гуманітарної допомоги. Усе це набагато легше робити, коли є на кого залишити дитину, з якою тим часом поспілкуються, пограються, позаймаються.

У полі уваги дівчат також літні жінки, теж дуже вразлива категорія з обмеженими можливостями. Вік поступово дається взнаки: обмежені пропозиції роботи, якщо вони взагалі є, проблеми зі здоров’ям, як наслідок — потреба в медикаментах і догляді. Літні люди фізично не можуть вистояти довгу чергу за гуманітарною допомогою тощо, тому скооперувавшись, організували забезпечення їх необхідними продуктами. Крім харчів, це ще допомога в побуті, якщо хтось цього потребує, налагодження зв’язків, емоційна підтримка.

Така активна діяльність вимагає постійного підкріплення. Якщо ви хочете долучитись як волонтер/-ка, напишіть про це команді. Задонатити на підтримку проєктів та організації гуманітарної допомоги можна за посиланням.

«Жіночі перспективи»

Ще одна команда, яка з моменту заснування веде діяльність у Львові, — «Жіночі перспективи». Зареєстрована ще 1998 року, вона стала однією з перших феморганізацій України. За період роботи реалізовано понад 30 проєктів, надано допомоги більше як 5 тисячам людей. Пріоритетні напрями діяльности — гендерна рівність, протидія домашньому насильству й торгівлі людьми, підтримка жіночих і правозахисних організацій. З початком повномасштабної війни пріоритети не змінилися, змінилися форми їхнього прояву й організації.

Майже одразу команда знайшла велике приміщення, яке їм передали в користування власники бізнесу. Типовий офісний центр перетворився на притулок для жінок і дітей. Тут люди могли перечекати ніч перед дорогою далі або залишитися на довший час: отримати медикаменти і їжу, психологічну консультацію (для дорослих і дітей). Важливо відзначити, що для дітей існує окрема опція — з ними проводять заняття з неформальної освіти. Команда усвідомлює, що велика кількість людей в одному місці — це важко не лише для них, а й для самих людей. Тому їх переспрямовують у безпечні регіони України, не так густозаселені, як Львів, організовують для них трансфер у притулок для внутрішньо переміщених осіб.

Війна триває, кількість притулків з часом зменшується, дедалі важче знайти гуманітарну допомогу й житло. Хоча в окремих регіонах і містах, як-от Київ, стало спокійніше порівняно з лютим, багато територій досі залишаються небезпечною зоною бойових дій. Дніпро, Харків, Херсон, Миколаїв обстрілюють часто, і повертатися туди, тим паче з дітьми, не можна, а багатьом ще й немає куди. Усвідомлюючи ці нові виклики війни, які не зникнуть самі собою, «Жіночі перспективи» хочуть створити ще два притулки. На відміну від цього, що є, вони функціонуватимуть не як тимчасові, а як шелтери для тривалого й комфортного перебування жінок із дітьми, які не можуть повернутися додому.

Організація потребує приміщень, гаджетів і медикаментів для переселенок/-ців. Задонатити можна за посиланням.

У Львові нині тісно й активно. Сюди евакуюються організації, об’єднання, цілі культурні проєкти, через Львів їдуть гуманітарні вантажі, тут відпочивають перед тим, як перетнути кордон і намагаються спланувати життя далі.

«Інсайт» і «Марш жінок»

Громадська організація «Інсайт» та ініціатива «Марш жінок» не залишилися осторонь під час війни. «Інсайт» завжди були спрямовані на підтримку ЛГБТ+ спільноти, і нині це їхнє основне актуальне завдання. Та якщо до війни це був інформаційний підтримувальний блог, то тепер це блок питань на сторінці у фейсбуці, з якими можна звернутися. Серед них пошук притулку, медична і психологічна допомога. Якщо до війни це налагоджена співпраця, підтримка в транспереході тощо, то тепер ці процеси постали перед новими викликами.

«Марш жінок» ніколи не позиціонували себе як волонтерська організація, а тільки як феміністична ініціатива про жінок і для жінок. На цих засадах ґрунтується їхня робота і тепер, і хоча багато хто вважає це волонтерською діяльністю, самі представниці говорять про допомогу, яку просто не можуть не надати.

З перших днів організації працюють у шаленому ритмі. Було створено дві телефонні лінії для допомоги і психологічної підтримки: одна — для ЛГБТ+ спільноти, друга — для жінок. Передусім це кризова психологічна допомога та психологічні консультації, для звернень по них створили прості форми, можливі також консультації з юридичних питань, як-от утрата житла, оформлення документів, виїзд за кордон тощо.

«З перших днів війни ми почали шукати приміщення на заході України для притулків, де люди могли б переночувати або залишитися на довший термін, отримати необхідні речі й ліки. Нині працюють три такі простори: два у Львові, один у Чернівцях», — розповідає Таїсія Герасімова.

У команді семеро людей, додатково є 12 волонтерів, які постійно долучаються до команди, допомагають з організацією, пошуком житла, координацією людей, наданням гуманітарної допомоги.

«Серйозний виклик — організація гуманітарної допомоги. Запитів надходить дуже багато, особливо від жінок з дітьми, літніх жінок, тих, які не мають змоги купити найнеобхідніше. Це люди, які евакуювалися з небезпечних районів, утратили роботу й дім. Щодня команда волонтерок розсилає 100–130 посилок у різні куточки України, куди можлива доставка.

Ми пробували різні підходи, збираючи запити на допомогу. Якийсь час форма для заявки була відкрита постійно, іноді за день приходило три тисячі запитів. Ані фінансово, ані фізично ми не можемо обробити таку кількість. Тому дійшли до того, що відкриваємо форму на певний час. За 40 хвилин відкритої заявки збирається десь 150 запитів.

Окремо хочу розповісти про волонтерську команду гуманітарного хабу — це майже 60 людей! Усі вони переїхали до Львова через війну. Більшість знайшли організацію через наші сторінки в соцмережах або через репости наших оголошень про пошук волонтерок. Дехто прийшли за компанію з подругою, кілька людей живуть у наших притулках».

Організація гуманітарної допомоги — це маленький окремий світ, де в кожної свої завдання — знайти людей, які займатимуться закупівлею, фасуванням, доставкою; одні обробляють і розподіляють запити, інші опікуються людьми. Є ті, хто займається цим в Україні, ті, хто працює з-за кордону. Нові виклики постали перед кожною і кожним.

Таїсія Герасімова окремо зазначає, що їхня спрямованість на підтримку трансгендерних людей з війною ускладнилася, але механізм роботи так само чіткий. Це надання медикаментів, які неможливо купити в аптеках, консультація про перетин кордону, допомога з іншими медичними і юридичними питаннями, які виникають в процесі. Поступово діяльність усіх сфер в Україні налагоджується, але в перші тижні війни було непросто, адже виникало безліч питань і запитів, які терміново треба було вирішувати.

Незважаючи на вищий рівень толерантности у Європі, ЛГБТ-персони стикаються з безліччю проблем. Це і загальні, як-то пошук житла й роботи, оформлення документів, і локальні, як-то реєстрація (не всюди можна жити разом, якщо ви офіційно не зареєстровані як пара), отримання специфічної медичної допомоги (для трансперсон, наприклад), психологічна підтримка. З усім цим допомагає розібратися команда «Інсайт» у співпраці з європейськими організаціями, які долучилися за час війни, використовуючи власні ресурси.

«Інсайт» і «Марш жінок» працюють за власний кошт. Це окремий виклик — знайти фінансування для оренди житла і на придбання продуктів. Перший місяць дуже допомагали приватні пожертви з України і з усього світу. Та час іде, інтерес світової спільноти поступово спадає, адже у світі не уявляють масштаби гуманітарної кризи, яка спіткала українське суспільство. Якщо ви хочете долучитися і допомогти, задонатити «Інсайту» й «Маршу жінок» можна тут і тут.

«Сфера» і «ХарківПрайд»

«Сфера» і «ХарківПрайд» працюють так само, як «Інсайт» і «Марш жінок». У них теж два напрями діяльности — жінки і феміністична оптика, а також ЛГБТ+ спільнота. Наразі в команді 11 працівниць, розкиданих не лише по Україні, а й по світу. Є ті, хто, попри щоденні обстріли Харкова, залишилися там, є й ті, хто мусили виїхати, тож більшу частину проєктів організовано дистанційно.

Багато проєктів, які почалися до повномасштабного вторгнення, з ескалацією війни переформатувалися. Частина ідей нині здається менш актуальною, інші ж потребують чималого фінансування. Бюджет перерозподілено з урахуванням нагальних потреб, кошти спрямовано на гуманітарну допомогу. Гуманітарна допомога, яку надає команда цих проєктів, складається з предметів першої необхідности та грошових переказів, які покривають вартість базових речей для жінок і представників/-ниць ЛГБТ+ спільноти.

За час війни створено чати підтримки для ЛГБТ+, з часом з’явилися аналогічні групи для жінок. Усе це відбувається у форматі «рівна — рівній», адже головний тригер, що його проробляють, — війна. До початку повномасштабного вторгнення психологічна допомога була одним із напрямів роботи й особливо не виділялася серед інших, тепер же це головне завдання. Єдиний момент, із яким не працюють у групах підтримки та при професійних психологічних консультаціях, — це зґвалтування на війні.

Серед напрямів гуманітарної допомоги, яку вдалося надати, — підтримка жінок на фронті: контрацепція, менструальні чаші, засоби особистої гігієни (прокладки, тампони), тести на вагітність, медикаменти тощо. Доправити цю допомогу бійчиням і цивільним жінкам у зоні бойових дій допомагали поліція і волонтери.

Наразі «Сфера» і «ХарківПрайд» поступово відновлюють свою звичну діяльність. Підтримують власний проєкт-хаб, проводять розмовні клуби українською, розмовні клуби англійською, психологічні групи підтримки, освітні ефіри на актуальні теми. Підтримати їх можна за посиланням.

La Strada

Українські спільноти працюють на всіх фронтах. Важлива не лише фізична підтримка — посидіти з дітьми, принести продукти, перевезти, важливе й інше, насамперед психологічна, юридична та інформаційна підтримка. Організація La Strada — саме про це. Інформування й протидія насильству, дискримінації, торгівлі людьми — головний напрям їхньої діяльности. У La Strada декларують феміністичні цінності і невпинно працюють, не зупинялися під час спалахів COVID’у і продовжують допомагати в найважчі часи.

«Війна докорінно змінила нашу роботу», — розповідає Альона Кривуляк, директорка департаменту «гарячих ліній». Таких ліній дві — національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації та національна «гаряча лінія» для дітей і молоді.

Війна поставила нові перешкоди. Досі всі працювали в офісі в Києві, тепер людей розкидано по всьому світу. Важливо було залишити актуальними ті самі номери, впевнитися, що кожна людина в безпеці, що є стабільний інтернет і психологічні можливості для роботи. До офісного формату так і не змогли повернутися, бо це досі небезпечно. Перші три тижні війни консультували тільки через сторінки в мережі, відповідали на запити й повідомлення. Так з’явився цілий цикл публікацій з інформацією про те, як правильно евакуюватися в різні країни ЄС. З 11 березня лінії відновили роботу, працюють 24/7 із залученням усіх можливих ресурсів.

Ключові питання не змінилися — проблеми насилля, як домашнього, так і гендерно-зумовленого, захист інтересів і прав дітей. Однак у період війни кількість звернень суттєво зросла. Це зумовлено загальною напругою, розширенням кола тих, у кого є доступ до зброї; збільшенням випадків насилля, психологічного і сексуального. Наслідок — буквально цілодобова робота «гарячих ліній», соціальних мереж і електронної пошти.

До початку повномасштабної війни національна «гаряча лінія» для дітей і молоді працювала з 9-ї до 21 години. Тепер працює цілодобово, бо величезні виклики для суспільства, для дітей, які потребують психологічної допомоги, має бути належно опрацьовано.

Зросла кількість звернень і на «гарячу лінію» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації. Жінки частіше зазнають насилля, частіше відчувають страх, адже зброя стала доступнішою і якщо раніше сварка могла закінчитися бійкою, тепер додалися цілком реальні погрози зброєю.

Основна категорія звернень — постраждалі від війни. Із внутрішньо переміщеними особами в La Strada є досвід роботи з 2014 року, тому вони не стали новою категорією, а от кількість звернень від них набагато зросла. Наразі дуже багато запитів про те, як евакуюватися із зони активних бойових дій, як виїхати на підконтрольну Україні територію з тимчасово окупованих територій, як зареєструвати статус ВПО, як отримати цей статус та як оформити соціальні виплати від держави, як безпечно виїхати за кордон і не зіткнутися з можливою торгівлею людьми, як вивезти дітей за кордон, як адаптуватися за кордоном, який статус оформити тощо.

На жаль, домашнє насилля не стало менш актуальним, таких звернень досі велика кількість. Є також багато супутніх чинників, пов’язаних безпосередньо з війною, які негативно впливають на вирішення проблем осіб, постраждалих від домашнього насильства. Зокрема, у зоні активних бойових дій жінці, яка зазнала домашнього насильства, майже немає до кого звернутися. Так само немає можливости пройти судово-медичну експертизу, щоби потім щось доводити, адже лікарні або розгромлено, або окупанти використовують їх для своїх цілей.

Можливість постійних телефонних консультацій дуже важлива. Це допомагає супроводжувати постраждалих на кожному етапі. La Strada намагається організувати все так, щоб постраждала від насильства людина ніяк не комунікувала з окупаційною владою, виняток — невідкладна медична допомога.

Звичайно, війна в країні зміщує акценти. Надважливими стали підтримка військових і захист територій. Інше ніби не на часі, і зосередження на зовнішньому ворогові заважає вирішувати внутрішні проблеми. Ситуація, коли поліція неохоче і неякісно виконувала свою роботу, а іноді навіть ігнорувала звернення жінок з приводу домашнього насильства, була й до війни, нині ж ця статистика зросла. Вважається, що власна безпека не на часі, ба навіть самі постраждалі жінки під час повномасштабної війни соромляться звертатися по допомогу, апелюючи до того, що поки в Україні війна, усі структури мають працювати на те, щоб зберігати країну, підтримувати військових, захищати від ворога.

Окрема проблема — зґвалтування українських жінок російськими окупантами. Досі таких звернень було небагато, але вони є. Представниці організації вважають їхню вибірку таких випадків нерепрезентативною, бо не всі виживають після зґвалтування, не в усіх є змога виїхати з окупованих територій і не всі наважуються звернутися по допомогу.

Якщо ви хочете підтримати організацію La Strada, зробити це можна за посиланням.

«ЮрФем»

Якщо для La Strada юридичні консультації — лише один із напрямів діяльности, то для Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем» це основна програма. «ЮрФем» засновано як простір для жінок-юристок, що згодом перетворився на системну мережу суддів, адвокаток та інших фахівчинь правової сфери. В Асоціації є умови членства, мета, завдання і статут.

За період повномасштабного воєнного вторгнення росії в Україну «ЮрФем» стала одним із найбільших інформаційних просторів. Тут надають правові консультації з низки найактуальніших проблем, які виникли під час воєнного стану і з якими так чи так зіткнулися кожна і кожен. Це, зокрема, статус і права внутрішньо переміщених осіб, проблеми перетину кордону (жінками з дітьми, дітьми-сиротами й чоловіками); різниця між статусом біженця і статусом тимчасового захисту; робота судів, нотаріусів, адвокатська практика.

Серед питань, які висвітлює організація, — насильство, сексуальні домагання тощо. На сайті є статті про те, що робити, якщо з вами сталося сексуальне насилля або ви стали його свідком, як усе це правильно зафіксувати, до кого звернутися по допомогу. Крім того, можна зателефонувати на «гарячу лінію», яка працює з випадками зґвалтування. Якщо звертається постраждала від сексуального насильства особа, їй надають правову консультацію, підбирають професійну адвокатку у відповідному регіоні, за потреби складають індивідуальний план безпеки і надають інформацію про притулки, громадські організації та психологинь/-ів у конкретному регіоні.

Допомогти «ЮрФем» можна в кілька способів: поширте їхні статті й контакти, долучіться, якщо ви фахівчиня юридичної справи, задонатьте на підтримку проєкту.

«Вісь»

Ще одне місто, яке прийняло багато людей, — Вінниця. Вона теж зазнала ворожих ударів, але поки що тут порівняно спокійно, є можливість прогулятися затишними вулицями, побавитися на дитячих майданчиках, пройтися вздовж Південного Бугу чи помилуватися світломузичним фонтаном. Вінниця радо зустрічає, дарує затишок і спокій, але все це створюють руки громадських діячок, організацій і волонтерів/-ок. Серед них громадська організація «Вісь».

«Вісь» ведуть активну діяльність з 2010 року. Первісною метою організації було забезпечувати рівні права і можливості для діяльности й існування людей в абсолютно всіх сферах життя. Поступово завдання сформулювали чіткіше — підтримка дівчат і жінок та їхнього лідерства; інформаційна і просвітницька діяльність у сфері прав людей, підвищення обізнаности в проблемах протидії різним видам насилля; розвиток волонтерства, сприяння у працевлаштуванні осіб, які опинилися в складних життєвих обставинах. Останнє завдання під час війни стало одним із пріоритетних.

До війни «Вісь» у співпраці з «Жіночими перспективами» проводила феменкемп для дівчат віком 18–23 роки. За підтримки Українського жіночого фонду реалізувала інформаційні проєкти. Крім того, їхня діяльність — це боти інформації і підтримки для дівчат, адвокаційна кампанія з протидії насильству, участь у жіночих маршах, форумах тощо. Тривала і дієва співпраця протягом багатьох років із різними ГО, фондами, організаціями сприяла широкому розголосу й підтримці.

У перші ж дні повномасштабної війни «Вісь» разом з іншими місцевими ГО організували гуманітарний центр. Через тиждень після 24 лютого почали звертатися донорські організації, які й раніше були пов’язані з феміністичним напрямом діяльности, пропонували свою допомогу й ресурси. Гуманітарний центр, що первісно виник майже стихійно, згодом систематизувався. Передусім узялися роздавати продукти харчування, ліки, засоби гігієни, які так чи так потрібні всім. «Вісь» зуміла організувати індивідуалізований підхід завдяки тому, що багатьом дають можливість обрати необхідне просто в крамниці. Так люди беруть те, що їм справді треба; можливість вибору сприяє ще й психологічно: замість постійно стояти в черзі за незмінним набором базових продуктів, яких із плином війни меншає, а відтак і кількість найменувань у соціальному наборі зменшується, вони можуть обрати необхідне.

Вінниця — велике місто, тут працює багато організацій, і державних, і приватних громадських. Усі вони з перших днів війни реорганізували свою діяльність і зосередилися на предметній допомозі людям відповідно до нових потреб. Проте однаково залишаються прогалини, яким і стали приділяти увагу в організації «Вісь». Наприклад, часто гуманітарну допомогу надають тільки зареєстрованим внутрішньо переміщеним особам; поки люди не встигли це зробити, вони не можуть претендувати на допомогу, але потреба в харчах, ліках, засобах гігієни, дитячому харчуванні не може зачекати. Крім того, багато фондів допомагають разово. Це рятує, якщо надалі людина може знайти роботу і по-новому влаштувати життя, однак актуальних вакансій не так багато, а базові потреби залишаються. Проблема з житлом теж актуальна у Вінниці. Шелтерів мало, більшість людей мусять винаймати квартиру, на це йде більша частина їхніх коштів, а тому їм важко забезпечувати себе іншим.

Виникла ще одна проблема — жінок і дітей у невеликих селах. Якщо міста вже більш-менш зорганізовано в плані надання допомоги, простіша ситуація з продуктами харчування і психологічною підтримкою, то в області таких можливостей банально немає. Отож «Вісь» хоче зосередитися на цій проблемі, бо, за даними організації, на цей час (інтерв’ю із Світланою Дубіною, представницею організації «Вісь», записувалося 16 травня) у Вінницькій області проживає близько 170 тисяч внутрішньо переміщених осіб, і це тільки зареєстрованих. Ситуація навіть із гуманітарною допомогою в області складна, більшу частину ресурсів задіяно в самому місті, до сіл мало що доходить.

Окрема проблема — психологічна підтримка. Єдине, що залишається людям в області, — онлайн-консультації і «гарячі лінії» служб психологічної підтримки, але не всі знають про існування таких ліній або ж не певні, що ті працюють. Доступ до інформації — це надзвичайно важливо в наш час, тому тепер це вельми актуальне питання — забезпечити інформаційною і психологічною підтримкою всі можливі вразливі категорії населення незалежно від того, де вони перебувають. З такою місією Світлана Дубіна й команда планують поїхати селами Вінницької области.

Загальна інформаційно-просвітницька діяльність, яка до війни була одним із основних напрямів «Вісі», нині дещо скоротилася. Кампанії, заплановані до 8 Березня, через війну довелося скасувати. Утім, наприклад, феміністичний календар, який підготувала команда, таки залишився і тепер його екземпляри роздають небайдужим.

Наразі особливо актуальні два питання. Перше — це організація специфічної психологічної допомоги. Волонтерки і діячки команди завжди спілкуються з людьми, які до них приходять, але цього замало, часто потрібна не просто підтримка, а робота спеціалістки/-а. Друге питання — поїздки по селах з гуманітарною, інформаційною і безпековою допомогою.

«Ресурси є, були б сили їх виконувати», — каже Світлана Дубіна. З розвитком війни увага світу, на жаль, зменшується, а кількість проблем збільшується. Стежити за діяльністю «Вісі» та долучитися до їхньої підтримки можна за посиланням.

Український жіночий фонд

Серед тих, хто допоміг «Вісі» на початку повномасштабної війни, був Український жіночий фонд, який працює на підтримку жіночих і феміністичних організацій. Представниці фонду втілюють власні ідеї в Україні і за її межами та долучаються до підтримки схожих за тематикою проєктів. Зазвичай це фінансування суспільно важливих ініціатив, так чи так пов’язаних із жінками: навчальні курси, просвітницькі й інформаційні флешмоби та заходи, соціологічні і соціокультурні дослідження. Війна трохи змістила акценти, але не змінила суть діяльности команди.

Лише за перший місяць війни Український жіночий фонд надав різноманітним українським жіночим і феміністичним ГО 37 грантів швидкого реагування. Завдяки цій підтримці організації мають змогу розподіляти гуманітарну допомогу, а це харчі, медикаменти, засоби особистої гігієни, необхідні предмети побуту, речі для дітей тощо.

Організації-реципієнти Українського жіночого фонду розкидано по всій Україні. Сегментно вони займаються підтримкою жінок з інвалідністю, підлітків, жінок із дітьми, літніми людьми — вразливими категоріями громадян/-ок. Окрема категорія — активістки, які залишились у своїх містах і далі працюють, навіть попри обстріли. Повний перелік об’єднань, яким надали допомогу, фонд не оприлюднює з метою безпеки. Представниці цих об’єднань щодня виконують свою роботу. Фонд сприяє структуризації цієї підтримки і чіткому наданню коштів на реальні потреби.

Якщо ви хочете підтримати Український жіночий фонд, а разом з ним чимало феміністичних українських організацій, зробити це можна за посиланням.

ГО «Дівчата»

За підтримки Українського жіночого фонду, а також ЮНІСЕФ Україна і Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні працює ГО «Дівчата». Це невелика команда соціально-просвітницького проєкту для дівчат-підліток. Наразі головний акцент — локальна допомога жінкам із дітьми в Києві й Київській області, зокрема адресна фінансова підтримка постраждалим з Ірпінського району.

Крім того, ГО «Дівчата» надає традиційну гуманітарну допомогу, зосереджуючись на малих дітях: пелюшки, підгузки, вологі серветки, дитяче харчування разом із стандартним переліком харчів і медикаментами. Усе це передають дітям, жінкам і літнім людям. «Дівчата» не займаються закупівлею і постачанням товарів військового призначення.

До повномасштабного вторгнення завдяки діяльності «Дівчат» було проведено чимало просвітницьких заходів, освітніх лекцій на відкритих майданчиках, у школах, хабах тощо. Їхня головна мета — спонукати дівчат до свідомої побудови життя, до пізнання себе, свого тіла, своєї фізіології, до психологічної зрілости. Нині пріоритет — інформаційна війна в соціальних мережах та реальна підтримка тих, хто цього потребує.

Підтримати ГО «Дівчата» можна донатами за посиланням або замовивши лекцію.

GenderZed

Нині на заході України стало більше різних організацій: крім тих, які працювали там завжди, з’явилися ті, які туди евакуювалися. Однак і в інших регіонах країни не припиняються життя й активізм. Скажімо, хоча більшу частину Запорізької области окуповано, нескорене Запоріжжя далі живе і працює. Саме тут базується правозахисна організація GenderZed, яка працює із широким колом питань. Це питання, які стосуються сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности, подолання стигми щодо ЛГБТ+ спільноти, гендерної нерівности, подолання її та гендерно-зумовленого насилля. Окрему увагу завжди приділяли правам жінок і феміністичним цінностям. Ще один напрям роботи — профілактика ВІЛ-інфекцій та інфекцій, які передаються статевим шляхом. У просторі GenderZed завжди можна пройти тестування на ВІЛ-інфекцію, безкоштовно отримати сейф-бокс здоров’я для чоловіків, у який входять оральний тест на ВІЛ, коробка презервативів, лубрикант та інформаційний буклет.

У мирний час GenderZed брали активну участь у всіх подіях, пов’язаних із ЛГБТ+ спільнотою. Це інформаційна підтримка, поступова дестигматизація через просвітницьку діяльність, участь у прайдах тощо. З ескалацією війни їхня активність не зменшилася, лише трохи змістилися акценти діяльности. Від 24 лютого вся команда перейшла на дистанційну роботу, перші дні займалися поширенням інформації про вторгнення та за можливости психологічною підтримкою своєї аудиторії. Згодом почали надавати гуманітарну допомогу ЛГБТ+ людям, які опинилися в скрутній ситуації. Це стало можливим завдяки потужній підтримці міжнародної спільноти, яка поширює інформацію і жертвує кошти на потреби ЛГБТ+ людей.

Наразі вся команда у вільний від основних обов’язків час обробляє заявки на допомогу. Так робота стала майже цілодобовою, це важко передусім емоційно, але й ресурсно теж. Дуже багато звернень із тимчасово окупованих територій та з постраждалих від ракетних обстрілів регіонів. Масштаб трагедії величезний, навіть якщо іноді здається, що стає спокійніше, потреба людей у психологічній підтримці зростає, бо війна досі триває.

Тимчасом основна робота організації нікуди не поділася. GenderZed не припиняють просвітницьку й інформаційну діяльність, проводять тестування на ВІЛ, сифіліс і гепатит С. До лінії фронту занадто близько, але проблеми, актуальні до повномасштабної війни, нікуди не зникли після ескалації.

До повномасштабного вторгнення організація планувала новий проєкт для лесбійок і бісексуалок під назвою Girls for Girls. 24 лютого поставило ці наміри на паузу, але тепер проєкт нарешті стартував. У ньому розповідають про гігієну й жіноче тіло, про безпечний секс між дівчатами та важливість цього. Додатково спеціально для лесбійок і бісексуалок зробили телеграм-бот, де є можливість пройти квест із жіночого здоров’я, підвищити обізнаність та отримати фем-бокс на зразок того, що вже є в організації для чоловіків.

На своїх сторінках у соціальних мережах GenderZed публікує інформацію, яка може бути корисною під час війни: пошук притулку, гуманітарної допомоги, можливості допомогти армії тощо. Усе це систематизується й узагальнюється для швидкого і зрозумілого доступу будь-якої миті.

Якщо ви хочете підтримати діяльність GenderZed у Запоріжжі, це можна зробити за посиланням.

KyivPride

Свого часу GenderZed долучилися до організації першого прайду в Запоріжжі, але ЗапоріжжяПрайд не встиг стати абсолютно незалежним і достатньо відомим проєктом. Наразі в Україні ведуть активну діяльність KyivPride і KharkivPride.

Після початку повномасштабної війни KyivPride не зупиняв свою діяльність, але майже повністю змінив напрям допомоги ЛГБТ+ людям в Україні. Звичайно, найактуальнішою залишилася інформаційна робота, зокрема через соціальні мережі, а це співпраця з відомими виданнями й агентствами новин із більше як 15 країн світу. Серед таких видань BBC News, TIME Magazine, New York Times, GAY Times, Pink News. У Європі панує багато стереотипних і навіть жахливих уявлень про стан ЛГБТ+ спільноти в Україні, бо він ніколи якісно не висвітлювався. Війна і поширення інформації посприяли зменшенню стереотипів та організації допомоги спільноті.

За час війни витрачено близько 400 000 гривень на адресну допомогу. Це їжа, ліки, предмети гігієни, предмети першої необхідности й побуту. Понад 650 квір-людей отримали таку допомогу і продовжують її отримувати, форма заявки залишається актуальною.

У Києві разом із ГАУ відкрили власний шелтер для ЛГБТ+ і їхніх сімей. Це важливо не тільки через те, скільки людей могли втратити житло, а й з огляду на психологічний стан. Не всі і не скрізь, на жаль, готові здати квартиру гомосексуальній парі або поселити до себе таких людей. Водночас не всі хочуть залишатися в місті, тим паче довгий час після 24 лютого перебувати в Києві теж було небезпечно. Тому KyivPride почали організовувати власні евакуаційні рейси для виїзду на захід України і за кордон.

Окремий напрям діяльности — психологічна допомога. Тричі на тиждень працюють групи підтримки із залученням підготовлених психологів і психологинь, у яких є досвід роботи безпосередньо з ЛГБТ+ спільнотою.

KyivPride не лише ресурсно допомагає, а й тримає у фокусі уваги свою первісну мету. 25 червня планується спільний КиївПрайд і ВаршаваПрайд. Прайди об’єднаються й проведуть спільний марш за мир і свободу України та проти російської агресії. У звичному форматі провести КиївПрайд немає можливости, бо це небезпечно, але спільнота Варшави підтримала ходу проти війни, за свободу і права людини.

«Ми надаємо простір голосам, яким потрібно звучати гучніше».

Від Харкова до Львова, від Києва до Маріуполя, від Запоріжжя до Вінниці — ми всі перебудували свої плани і щоденну діяльність, усі відмовилися від звичного заради потрібного. Кожен і кожна невпинно працюють, забезпечуючи притулок і базові потреби. Кожен і кожна, хто цього потребують, можуть по це звернутися.

Підтримати феміністичні та ЛГБТ-організації України

Потребую притулку або гуманітарної допомоги

Потребую психологічної або юридичної допомоги

Ілюстрація Олени Іванків

Сексуальне насильство — інструмент війни, яким російські окупанти намагаються завдати шкоди українському населенню, придушити спротив та демотивувати армію. Одні історії про зґвалтування стали відомі після деокупації населених пунктів, інші нам ще доведеться почути після звільнення східних регіонів України. Проте подекуди жінки й чоловіки, навіть перебуваючи на окупованих територіях і в зоні бойових дій, шукають можливости розповісти про насильство, вчинене військовими рф.

Важливо розуміти, що сексуальне насильство — це не тільки зґвалтування. Це будь-які дії сексуального характеру, вчинені без згоди однієї зі сторін. Сюди належать примусові оголення, примус дивитися на сексуальну наругу, сексуальне рабство, проституція, каліцтво статевих органів тощо. Усі перераховані дії — воєнний злочин, порушення законів і звичаїв війни.

Альона Кривуляк, директорка департаменту Національних гарячих ліній і соціальної допомоги «Ла Страда — Україна», зазначає, що багато тих, хто пережили сексуальне насильство з боку окупантів, наразі відкинули цю травму на другий план. Поки що вони задовольняють базові потреби або вирішують нагальні проблеми: переїзд, адаптація, отримання гуманітарної допомоги, працевлаштування тощо.

Що відомо про злочини російських окупантів

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну почали з’являтися новини про те, що солдати рф ґвалтують жінок, чоловіків і дітей. Сексуальне насильство на окупованих територіях має масовий характер, але поки що порахувати кількість випадків неможливо.

Такі організації, як ООН, Human Rights Watch і La Strada — Ukraine, документують сексуальне насильство в Україні.

«Випадки, які ми задокументували, показують неймовірну навмисну жорсткість і насильство щодо мирних жителів України. Зґвалтування, вбивства та інші насильницькі дії щодо людей, які перебувають під окупацією російських сил, повинні розслідуватися як воєнні дії», — заявив Г’ю Вільямсон, директор Human Rights Watch у Європі й Центральній Азії.

Через те що бойові дії тривають, а багато міст і селищ досі окуповані й ізольовані, документувати всі твердження про насильство та отримати нові свідчення постраждалих важко. Повідомлення про звірства щодо цивільних надходять від людей, які змогли покинути захоплені території або після звільнення певних районів.

На початку березня міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба розповів про численні випадки сексуального насильства в окупованих містах. Після цього українські депутати теж почали повідомляти, що російські солдати навмисно і цілеспрямовано стріляли в жінок та дітей, бо Україна не здалася. За їхніми словами, що жінки різного віку — від наймолодших до літніх — зазнавали групових зґвалтувань, а іноді після цього їх убивали.

Оприлюднені у ЗМІ випадки вражають жорстокістю і нелюдськістю: окупанти вбивали чоловіків і ґвалтували їхніх дружин у сусідній кімнаті, змушували людей дивитися на насильство над їхніми рідними тощо. Дехто з жінок і неповнолітніх дівчат завагітніли внаслідок сексуального насильства, вчиненого окупантами.

На «гарячу лінію» психологічної допомоги надходять повідомлення про зґвалтування дітей — і дівчаток, і хлопчиків. Часто від отриманих травм діти гинуть, а насильство навмисно чиниться на очах батьків. Прикметно, що сексуальне насильство росіяни чинять і з чоловіками, і з літніми людьми.

Людмила Денісова, яка з березня 2018 року до травня 2022 року виконувала обов’язки уповноваженої з прав людини, говорить, що рф використовує зґвалтування і сексуальне насильство в інших формах як тактику ведення війни, систематично, повсюдно і з приголомшливою жорстокістю. Тому ці випадки не можна пояснювати хибами окремих людей. Окупанти також вихваляються своїми звірствами перед родичами й друзями в росії, про це свідчать розмови, які перехоплює Служба безпеки України.

Дехто з дружин окупантів підтримують і заохочують їх чинити звірства. Записана розмова, де дружина військового рф «дозволяла» йому ґвалтувати українських жінок за умови, що він користуватиметься презервативами і нічого їй не розповідатиме. Дружина іншого окупанта детально описувала йому, як і сама хотіла б долучитися до знущань: калічила б жінкам статеві органи та вирізала б зірки на спинах.

Навіщо військові ґвалтують цивільних людей

У Міжнародному протоколі з документування й розслідування сексуального насильства в конфліктах виділяють мотиви агресора, серед яких — досягнення воєнних цілей. Ідеться про те, що подекуди сексуальне насильство набирає масового характеру, і тоді воно вважається частиною широкомасштабного нападу на мирне населення або є актом геноциду. Такі злочини можуть здійснюватися за прямого чи непрямого наказу командування, а також коли командири систематично «заплющують очі» на порушення правил їхніми підлеглими.

Крім того, сексуальне насильство може застосовуватися для послаблення громади і здобуття контролю над нею. Воно може бути формою катувань, застосовуючи яку агресор прагне покарати, принизити або залякати постраждалих чи змусити їх видати якусь інформацію.

Прикметно, що сексуальне насильство, вчинене над цивільними, може виступати нагородою для солдатів. А ще це метод, завдяки якому бійці стають співучасниками злочинів, і відтоді вони прив’язані до групи.

Дара Кей Коен, авторка книжки «Зґвалтування під час громадянської війни» (Rape During Civil War), пише, що іноді в збройних конфліктах групові зґвалтування стають своєрідним ритуалом, покликаним привчити бойовиків-початківців до насильства. Це особливо актуально в патріархальних суспільствах, де зрілість і мужність асоціюються з насильством і домінуванням.

Дослідниця зазначає, що зґвалтування часто використовують як форму насильницької соціалізації у тих військових формуваннях, які не добровільні, а сформовані через примусовий призов. Серед військових, які створюють армії з власного бажання, зґвалтування як метод ведення війни куди менш поширені.

Серед особистих чинників можна назвати те, що військові під час бойових дій зазнають стресу і прагнуть вивільнити його. Ними можуть керувати ненависть до ворога, бажання помститися за полеглих товаришів, прагнення проявити владу над слабшими і в такий спосіб наче повернути контроль над власним життям.

Що каже світова статистика

Зґвалтування чинили солдати під час різних воєн ХХ сторіччя в різному масштабі і з різною мотивацією. Це бувало внаслідок прямого наказу командування (як стратегічний інструмент війни, для залякування громадянського населення противника і для деморалізації ворожих військ) і внаслідок учинків особового складу. Поширення і масовість цього воєнного злочину вражає. Кілька найвідоміших прикладів.

• Так зване «зґвалтування Нанкіна» в грудні 1937 року — облога китайського міста японською армією, шість тижнів убивств і масових зґвалтувань. Щонайменше 20 000 жінок, дітей і людей старшого віку було зґвалтовано під час окупації.
• У 1945 році Красна армія вчинила майже 2 000 000 зґвалтувань у завойованій нею частині Німеччини, зокрема понад 100 000 під час взяття Берліна. Радянське командування ігнорувало й замовчувало ці факти.
• За дослідженнями історика з університету Північного Кентуккі Боба Ліллі, який отримав доступ до архівів військових судів США, у 1942–1945 роках американські солдати вчинили в Англії, Франції і Німеччині майже 14 тисяч зґвалтувань. Це стало проблемою військової дисципліни, з якою активно боролися.

Масові зґвалтування відбувалися під час Югославських воєн у 1990-х, під час війни в Ліберії (1989–2003), в інших країнах. Повідомляють про зґвалтування як спосіб ведення війни під час Тиграйської війни в Ефіопії (2020–2021).

Зґвалтування як типовий інструмент війни російських солдатів

Сексуальні злочини, що їх чинять російські військові, мають системний і невипадковий характер. Протягом 30 років вони відбувалися в Чечні, Грузії, Сирії й інших країнах. Поведінка російських солдатів скрізь однакова.

Ічкерія. Зґвалтування жінок під час обох воєн за незалежність Ічкерії мали масовий і публічний характер. Командири рф спостерігали за цим, а іноді й приєднувалися до вчинення насильства. Виявити й документально зафіксувати випадки зґвалтувань чеченських жінок, як зазначає Human Rights Watch, було дуже важко, бо в чеченському суспільстві домагання — табуйована тема, тому багато жертв замовчували факт насильства.

А проте окремі свідчення таки вдалося записати. Жительки міста Алди розповіли, що військові рф спочатку ґвалтували чеченських жінок, а потім їх убивали. Відомо також, що зґвалтування повторювалися: для цього жінок водили з одного двору в інший.

Як розповіли жителі села Серноводського, російські військові у відкритому полі зґвалтували кілька десятків чоловіків. Нічого такого в Ічкерії раніше не було, відомо лише про окремі випадки сексуального насильства над чоловіками в місцях ув’язнення, але масових і публічних злочинів такого роду військовослужбовці ще не вчиняли. Інформацію про зґвалтування оприлюднили з великим запізненням, адже саме цей вид насильства над особистістю вважається на Кавказі одним із найтяжчих.

Журналісти і правозахисники, які висвітлювали події в Ічкерії, повідомляли, що на початку Другої чеченської війни 1999 року в Ічкерію перевели великі підрозділи табірної охорони — офіцерський і рядовий склад. Саме ці люди систематично практикували зґвалтування в таборах, а потім і щодо цивільних. Це старий ГУЛАГівський метод знищення особистости. На війні проти чеченців його застосували свідомо і сплановано.

Грузія. Під час збройного конфлікту в Південній Осетії 2008 року російські військові викрадали молодих дівчат і хлопців, ґвалтували та вбивали їх. Це зафіксовано в розповідях очевидців. Відомо також, що одна грузинська жінка, ім’я якої не розголошували, звернулася в Суд Європейського Союзу. За її словами, під час російсько-грузинської війни у її дім неподалік зони конфлікту ввірвалися військові негрузинської національности. Вони зґвалтували і пограбували жінку.

Сирія. Згідно з доповіддю ООН, у Сирії російські «миротворці» разом із сирійськими провладними силами ґвалтували дітей, жінок і чоловіків з метою покарати опозиційні спільноти. Мирних жителів спочатку ґвалтували під час обшуків будинків і наземних воєнних операцій, а потім на блокпостах та в місцях утримання під вартою. Хлопчиків і чоловіків змушували вступати в статевий зв’язок один з одним та з іншими родичами. Їх також ґвалтували різними предметами.

Чому про сексуальне насильство мало говорять

Ще у 2014–2015 роках жителі східних регіонів почали заявляти про зґвалтування жінок у зоні АТО/ООС. Офіційної статистики зґвалтувань у східних регіонах України, вчинених за вісім років бойових дій і окупації, досі немає. Зафіксувати всі злочини надзвичайно складно — частина жертв загинули. Частина тих, хто вже перебуває в безпеці, бояться або соромляться розповісти про пережите. Кривдників, які перебувають у зоні окупації або на території рф, важко притягнути до відповідальности.

Про скоєні окупантами сексуальні злочини регулярно повідомляла донедавна уповноважена з прав людини Людмила Денісова.

Проте це не репрезентативна статистика: оприлюднені дані не відповідають масштабу явища, який наразі важко оцінити. Це може пояснюватися кількома причинами.

За словами Альони Кривуляк, перша й засаднича перешкода для розголосу — величезний страх заявляти про такі злочини. Багато людей, які постраждали від сексуального насильства, вчиненого військовими рф, не готові про це говорити, бо не впевнені у своїй безпеці та в ситуації в країні загалом. Навіть якщо населений пункт, де стався злочин, уже деокуповано, у містян(ок) однаково є страх, що росіяни можуть повернутися.

Друга причина — гендерні стереотипи, які під час війни нікуди не поділися. Люди бояться засудження і того, що про них скажуть інші. Дехто з постраждалих від статевого насильства з боку російських солдатів могли стикнулися з обвинуваченнями жертви, поширеними в українському суспільстві.

«Ла Страда» працює з темою сексуального насильства на війні з 2014 року, працівниці організації свідчать, що і до, і після повномасштабного вторгнення рф звернень було небагато. Хоча нині держава робить великий внесок у те, щоб фіксувати й документувати випадки насилля, а медіа всіляко сприяють видимості цієї проблеми, сором і страх говорити на цю тему залишаються.

Що кажуть міжнародне й українське законодавство

За сексуальне насильство, яке чинять військові, передбачено відповідальність. Її призначають за результатами розгляду судових справ у Міжнародному кримінальному суді в Гаазі, створеними трибуналами або національним судом України. Відтак важливо фіксувати злочини та збирати максимум доказів для притягнення винних до відповідальности.

Лілія Олійник, адвокатка й учасниця ініціативи «ЮрФем: Підтримка щодо допомоги постраждалим від сексуального насильства та всіх видів гендерної дискримінації», розповідає, що є різні міжнародні й національні інструменти регулювання питання злочинів сексуального характеру під час війни.

Наприклад, Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (1949) в статті 14 передбачає, що військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й чести. Також там зазначено, що «з жінками слід поводитися з усією повагою, зумовленою їхньою статтю».

Засади Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни (1949), а саме стаття 27, передбачають, що «жінки потребують особливого захисту від будь-якого зазіхання на їхню честь, зокрема захисту від зґвалтування, примушування до проституції чи будь-якої іншої форми посягання на їхню гідність».

Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, який стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (1977), у статті 75 забороняє «знущання над людською гідністю, зокрема принизливе і образливе поводження, примус до проституції чи непристойне посягання в будь-якій його формі». Стаття 76 також постулює безпосередній захист жінкам від «зґвалтування, примусу до проституції і будь-яких інших форм непристойних посягань», а стаття 77 гарантує захист дітей «від будь-якого роду непристойних посягань».

Що стосується національного законодавства, то відповідальність за порушення законів і звичаїв війни встановлено в Кримінальному кодексі України. Як наголошує Лілія Олійник, стаття 438, зокрема, гарантує покарання за жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням, а також за застосування засобів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів і звичаїв війни. Такі дії караються позбавленням волі на термін від восьми до дванадцяти років. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, караються позбавленням волі на термін від десяти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Кримінальний кодекс в окремій статті 442 передбачає також відповідальність за злочин геноциду. Останній трактується як «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницької передачі дітей з однієї групи в іншу».

Залежно від обставин вчинення статевого насильства військовими його можна також кваліфікувати як інші воєнні злочини, а саме умисне вбивство, катування або нелюдське поводження, умисне заподіяння сильних страждань або серйозних тілесних ушкоджень чи шкоди здоров’ю, заподіяння особам, які перебувають під владою протилежної сторони, фізичних ушкоджень, що спричиняють смерть чи серйозно загрожують здоров’ю таких осіб, зазіхання на особисту гідність, зокрема образливе і принизливе поводження.

До того ж, зазначає експертка, треба, що Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію. Цей документ сприятиме попередженню випадків гендерно зумовленого насильства та забезпечуватиме розслідування таких злочинів і покарання винних. Крім того, конвенція удоступнить юридичну, психологічну допомогу, послуги з подолання наслідків психологічної травми для людей, які зазнали сексуального насильства, зокрема пов’язаного з конфліктом.

Як українські урядовиці протидіють сексуальному насиллю

Офіс Віцепрем’єрки з питань європейської і євроатлантичної інтеграції. Ольга Стефанішина наразі працює над переорієнтацією урядових ресурсів на створення центрів з надання психологічної, медичної, медикаментозної і правової допомоги громадян(к)ам, які зазнали злочинів сексуального характеру з боку російських окупантів.

Уповноважена з прав людини (на момент написання статті це Людмила Денісова) займається збором і фіксацією випадків сексуального насильства, яке вчиняють військові рф на тимчасово окупованих територіях та в зоні бойових дій. У квітні запрацювала спеціальна телефонна лінія для надання психологічної допомоги, на якій консультують п’ять професійних фахівців і фахівчинь. Прикметно, що в травні 2022 року українські медійниці підписали відкрите звернення до Денісової із закликом змінити риторику в повідомленнях про сексуальні злочини під час війни, що їх поширюють на її офіційних сторінках, та уникати надмірної деталізації.

Урядова уповноважена з ґендерної політики. Катерина Левченко, зокрема, створює пам’ятки й буклети про те, що робити, якщо ви стали свідком зґвалтування або самі пережили статеве насильство. Наразі вона порушує питання створення міжнародної платформи, яка допомагатиме координувати забезпечення гідного ставлення й дотримання прав людини для потерпілих.

Психологічні поради: як захиститися, вижити і пережити

Зґвалтування в мирний час і під час війни мають зовсім різну мету, тому й правила допомоги постраждалим від насильства потрібні інші, бо старі вже не діють.

Психологиня й волонтерка, яка працює з людьми, котрі пережили насильство з боку військових рф, пропонує такі поради. Важливо зазначити, що будь-які поради не гарантують порятунку. Організм людини може по-різному реагувати на стрес, але в жодному разі не можна звинувачувати себе.

1. Наявна наразі інформація свідчить, що окупантів нічого не зупиняє від сексуального насильства. Вік, стать, зовнішній вигляд, присутність дітей поруч не є стримувальними чинниками. В окупованому місті варто намагатися не потрапляти на очі окупантам, за можливости перебувати в укриттях.

2. У ситуації, яка загрожує перерости в насильство, треба спробувати оцінити баланс сил і ступінь загрози. Пручання, агресія до насильників можуть призвести до травмування або загибелі. Життя — це найвища цінність, його збереження має бути пріоритетом.

3. У гострих стресових ситуаціях вмикається захисний механізм, який називається дисоціація — відчуття нереальности, ніби мозок існує окремо від тіла. Це відчуття можна використати для самозбереження, спробувати підсилити. Максимальне емоційне й фізичне відсторонення допомагають пережити травматичні події.

4. Уцілілим від насильства треба одразу покинути місце події, щойно з’явиться така можливість. Якщо поруч є варті довіри люди, попросити про допомогу.

5. У безпечному місці слід подбати про себе. Якщо доступна вода, треба прийняти душ, скористатися вологими серветками (але тільки не на спиртовій основі), подбати про базову медичну допомогу. Можна полежати в позі ембріона, щоб відчути заземлення і прийти до тями.

6. Важлива допомога людей, які викликають довіру. Це можуть бути родичі, друзі, психологи чи волонтери.

7. За можливости і наявности особистих сил і ресурсів варто зберегти речі і все, що може допомогти при розслідуванні злочину. Після стабілізації стану організму і психіки, варто звернутися із заявою до поліції, щоб зафіксувати вчинення злочину і збільшити шанси притягнення кривдників до відповідальности. Слід бути особливо обережними при цьому і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, виникне небезпека для людини.

8. Якщо ви знаєте чи бачите, що ваша близька або знайома людина зазнала насильства, треба запропонувати їй свою допомогу. Це слід робити максимально обережно, запитати про те, що саме потрібно, не розпитувати про те, що сталося. Якщо нічого не треба, то просто побути поруч.

Що робити, якщо немає можливости звернутися до лікаря

Ініціатива Євромайдан SOS та Асоціація правників України разом з акушеркою-гінекологинею Наталією Лелюх розробили рекомендації для постраждалих від зґвалтування в разі недоступности медичної допомоги.

Лікування травм статевих органів

Можна використовувати неспиртові антисептики, розчин соди (1 чайна ложка на 0,5 літра води), чисту воду, дитячі безспиртові вологі серветки, мазь тридерм, мазь левомеколь, мазь триакутан, мазь бепантен або одноразово використати хлоргексидин.

Не можна використовувати спиртові антисептики і серветки, перекис водню, пантенол, олію та інші масляні розчини.

Якщо є якісь вагінальні антисептичні або антибактеріальні свічки, проставити їх 5–6 днів. Якщо є травми слизової, кровотечі чи гематоми, бажано починати ставити свічки через добу.

Увага! Дозування всіх ліків указано для дорослих. Для підлітків потрібна консультація лікаря щодо корекції дози (у разі неможливости отримати консультацію треба уважно вичитувати інструкцію до ліків).

Профілактика інфекційних захворювань (гонореї, хламідіозу, трихомоніазу). За можливости слід ужити такі ліки: метронідазол 500 мг — двічі на день протягом 7 днів; цефтриаксон 1 г — внутрішньом’язово укол одноразово; азитроміцин 2 г — одноразово. Усі препарати можна вживати під час вагітности в будь-якому триместрі.

Захист від небажаної вагітности. Прийняти будь-які гормональні контрацептиви в такому дозуванні (вказано діючі речовини, які є в більшости марок контрацептивів): 0,1 мг етинілестрадіолу + не менше як 0,5 мг левоноргестрелу (дроспіренон, дієногест). Через 12 годин повторити ту саму дозу. Така контрацепція максимально ефективна, якщо вжити препарат у перші 24–72 години після незахищеного контакту.

Як зафіксувати докази сексуального насильства, вчиненого окупантами

На окупованій території та в зоні бойовий дій загалом важко говорити про фіксацію злочинів, тим паче сексуального характеру. Христина Кіт, голова Асоціації жінок-юристок України «ЮрФем», наголошує, що відповідно до міжнародної практики, свідчення постраждалих можуть бути достатніми доказами скоєння злочину сексуального насильства. Це можливо за відсутности будь-якого іншого додаткового підтвердження фактами від інших свідків, документів, медичних документів, фотографій або будь-яких інших потенційно підтверджувальних доказів.

У мирний час іноді важко зафіксувати злочини сексуального характеру, бо йдеться про експертизи й медичні розслідування. Однак у справах про сексуальне насильство, вчинене військовими рф під час війни, стандарт доказування дещо інший — біологічні чи судово-медичні експертизи не вимагаються.

Важливо знати, що не обов’язково одразу звертатися до правоохоронних органів, бо це теж може крити певну небезпеку, якщо постраждала/ий перебуває на окупованій території. Діяти треба насамперед з огляду на безпеку, з увагою до особистого фізичного і психологічного стану.

Як зазначає експертка, у процедурі доказування фокус зміщується з питання згоди потерпілої особи (її наявности чи відсутности) на наявність примусових обставин. Тобто не потрібно доводити застосування сили злочинцем, щоб підтвердити відсутність згоди чи того факту, що чинився опір. Натомість ідеться про пошук достатніх доказів, які свідчать про наявність примусових обставин. Наприклад, окупація — та обставина, яка унеможливлює надання справжньої згоди.

Юристки «Ла Страда — Україна» у співпраці з Міністерством внутрішніх справ України та Урядовою уповноваженою з питань гендерної політики підготували інструкцію, як зібрати докази сексуального насильства під час війни.

Експерт(к)и радять за можливости задокументувати злочин — зробити фото і відеофіксацію, взяти контакти можливих свідків. Крім того, потрібно записати або запам’ятати такі деталі: місце злочину, дату і хоча б приблизний час, деталі про військових, які вчинили насильство, — їхні імена чи позивні, приблизний вік, зовнішність, ранги, а також їхні розмови один з одним.

Важливо! Слід бути при цьому особливо обережними і зважувати ризики: якщо ці докази знайдуть окупанти, людина потрапить у небезпеку.

Наступний крок — звернення до правоохоронних органів (у поліцію або прокуратуру, контакти нижче). Тут важливо переконатися, що звернення зареєстровано і відкрито кримінальне провадження. Далі, можливо, потрібно буде відвідати заклад охорони здоров’я, щоб задокументувати результати насильства. У лікарні варто взяти медичну довідку і зберегти її. У разі звернення по психологічну допомогу теж треба отримати висновки з описом психологічного стану внаслідок пережитої травми.

Ці матеріали стануть доказовою базою для судів у Гаазі та для українських суддів, щоб загарбники були покарані, а вцілілі отримали право на належну компенсацію.

Куди звертатися по допомогу

Якщо відбулося зґвалтування чи інше сексуальне насильство, слід звернутися по медичну допомогу за номером 103.

Також треба повідомити про злочин за номером Національної поліції — 102, Генеральної прокуратури — 0 800 507 001, на урядову гарячу лінію — 1547.

Ті, хто перебувають на тимчасово окупованій території і не мають змоги звернутися до уповноважених органів влади, можуть повідомити про злочин в Офіс Генерального прокурора за телефоном 096 755 02 40 або на електронну пошту conflict2022.ua@gmail.com.

Передати інформацію для дальшого розслідування можна на сайті Офісу Генерального прокурора України чи через телеграм-боти @stop_russian_war_bot та @war_crime_bot.

По юридичну допомогу можна звернутися в Контактний центр системи надання безоплатної правової допомоги — 0 800 213 103, в Асоціацію жінок-юристок «Юрфем» — 38 068 145 55 90 або до правозахисної ініціативи Євромайдан SOS у телеграм @ESOSdoc чи на пошту evromaidansos@gmail.com.

По психологічну і правову допомогу можна звернутися на Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації — 116 123 або 0 800 500 335.

Онлайн-платформа «Аврора» надає спеціалізовану психотерапевтичну підтримку людям, які зазнали насильства, зокрема й сексуального, пов’язаного з війною. На платформі можна отримати комплексну підтримку психотерапевтів/ок для подолання травматичного досвіду, відновлення емоційної рівноваги і внутрішнього ресурсу для відбудови життя. Також можна звернутися по консультацію до медичних фахівців/чинь для вирішення нагальних питань збереження здоров’я та отримати професійну допомогу юристів/ок. Звернутися по безкоштовну підтримку можуть усі незалежно від статі й віку, для цього треба заповнити анонімну форму на сайті «Розірви коло».

ГО «Дівчата» надає безкоштовну психологічну допомогу постраждалим від сексуального насильства. Звернення можна писати на пошту helpgodivchata@gmail.com або зателефонувати за номером 38 073 460 38 60.

Отримати психологічну підтримку від проєкту Маші Єфросініної можна, звернувшись на пошту a.kariakina@mashafund.org. Для психологічної допомоги від організації «Розкажи мені» слід писати на пошту tellmecomua@gmail.com.

Отримати консультацію лікарів-психіатрів ГО «Форпост» можна за номером 38 096 839 76 17 або на цьому самому номері в телеграмі: @forpostcenter.

Колективна травма українського суспільства

Акушерка-гінекологиня й дослідниця теми сексуального насильства Галина Майструк уважає, що українська система охорони здоров’я була не готова до того, що відбувалося на тимчасово окупованих росіянами територіях.

«Лише тепер Міністерство охорони здоров’я України починає розробляти форми й анкети, за якими лікарі зможуть описувати і фіксувати випадки сексуалізованого насильства. У мирний час лікар міг тільки встановити та описати факт зґвалтування, а після однаково потрібний був висновок судово-медичного експерта, адже без нього доказова база в суді не працюватиме. Тепер лікар повинен не просто зафіксувати, а й матиме можливість підтвердити цю ситуацію. Процес ускладнюється тим, що в мирний час лікарі рідко мали справу з груповими зґвалтуваннями. І навіть якщо кривдників ніколи не зможуть ідентифікувати, для того щоб це ввійшло до складу військових злочинів, має бути достатньо лише висновку лікаря», — пояснює експертка.

Галина Майструк додає, що через бойові дії, які тривають, перевірити такі злочини російських військових надзвичайно важко, а отримання статистичних даних для позовів у міжнародних судах може затягнутися на роки. На її думку, українське суспільство отримає тяжку колективну травму, яку доведеться дуже довго долати.

Як ЗМІ писати про сексуальне насильство

Багато історій уцілілих після сексуального насильства стали відомі завдяки медіа. Проте заявляти й відкрито розповідати подробиці дій окупантів нині ризикують далеко не всі. Іноді медіа женуться за клікбейтом і всіляко намагаються зловити хвилю уваги коштом історій людей, які пережили зґвалтування або стали свідками цього.

«Громадське радіо» і Divoche.media створили спільний матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства екологічніше. Експертки — правозахисниця Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко — дають, зокрема, такі поради.

1. Керуватися принципом «не нашкодь», навіть якщо здається, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
2. Ґрунтуватися на принципі довіри. Журналіст/ка має вислухати болісну історію людини, яка довірилася, але при цьому не повинен/на перетворюватися на слідчого.
3. Коли йдеться про верифікацію історії, треба уважно її фіксувати, але не влаштовувати з цього журналістське розслідування. Згідно з міжнародно-правовим правосуддям, правильно задокументована історія вцілілої після сексуального насильства людини не потребує інших підтверджень.
4. Медіа не повинні навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, до цього треба бути готовими і не лякатися.
5. Не варто намагатися ловити на обмовках. Навіть якщо співрозмовник/ця плутається у своїй історії або забуває якісь моменти, це не означає, що людина бреше. Суперечливі чи незрозумілі моменти можна і треба уточнювати, але робити це делікатно.
6. Слід пам’ятати про захист персональних даних: не публікувати фото і відео, які можуть розкрити людину або місце її перебування, не постити посилання на особисті соцмережі, не робити фотографій рідних людей співрозмовника/ці.
7. Крім того, важливо переконатися, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертости.

Варто нагадати й ті аспекти, що їх завважили медійниці, котрі звернулися до обмудсменки з проханням змінити риторику у висвітленні питань насильства. Зокрема, вони просять про таке.

1. Оприлюднювати тільки ту інформацію, щодо якої є досить доказів. Перед публікацією перевіряти факти.
2. Перевіряти й ретельно продумувати кожне слово, щоб уникнути сенсаційности в повідомленнях.
3. Уникати надмірної деталізації злочинів.
4. Користуватися коректною термінологію, наприклад уживати слово «вцілілі» або «потерпілі» замість «жертви».
5. Дбати про конфіденційність і безпеку потерпілих, пам’ятати, що потерпілих можуть ідентифікувати, якщо вони живуть у невеликих селах чи містечках.
6. Нагадувати про мережі підтримки потерпілих (правозахист, професійна психологічна допомога).

Волонтерка психологічної кризової служби, психологиня Галина Гук в експертному коментарі для «Гендер в деталях» виділила сім принципів того, як коректно висвітлювати випадки злочинів сексуального характеру.

1. Пріоритетність інтересів травмованої особи щодо колективних (суспільних) інтересів. Потреби людини, яка зазнала насильства, у безпеці, збереженні приватности, автономії, допомозі — абсолютний пріоритет щодо потреб суспільства в оприлюдненні суспільно значущої інформації.
2. Інформована згода та її зворотність. Фахівці/чині, залучені до супроводу особи, яка зазнала насильства, повинні заручитися інформованою згодою цієї особи на оприлюднення її історії. Отриману згоду може бути відкликано на будь-якому етапі. Навіть якщо матеріал готовий, робота проведена, людина має право сказати «стоп».
3. Компетентне втручання. Щоб працювати в темі насильства, коментувати її або висвітлювати в медіа, потрібно мати необхідні знання, навички й відповідний досвід (практика «спитати думку в психолога з приводу…» досить поширена сьогодні, але часто порушує цей принцип).
4. Конфіденційність та анонімність. Інформаційні матеріали про воєнні злочини, злочини проти людяности, жорстоке поводження мають захищати право осіб, постраждалих унаслідок таких злочинів, на конфіденційність, анонімність, недоторканність приватного життя.
5. Необхідна і достатня за обсягом інформація. За можливости варто уникати оприлюднення історій людей, які зазнали насильства, навіть за наявности інформованої згоди. Рекомендується посилатися на вже оприлюднені, зокрема офіційними особами, приклади статистики, загальні тенденції, обговорювати не так долю конкретних осіб, як узагальнене явище.
6. Неупереджене і недискримінаційне висвітлення. Інформуючи суспільство про випадки жорстокого поводження російських військових із мирним населенням, зокрема про злочини проти сексуальної недоторканности особистости, треба дотримуватися гендерно-чутливого підходу. Слід уникати оціночних суджень та коментарів про різний ступінь травмування осіб різної статі чи віку.
7. Суспільна значущість інформації. Поширюючи інформацію, яка зачіпає чутливі або травматичні теми, важливо пам’ятати, що сексуальне насильство — це не ексцес війни, а різновид зброї, яку застосовують проти всього суспільства. Слід фокусуватися не на поодиноких випадках, а на просвітництві аудиторії, пояснювати причини і наслідки тих чи тих подій, давати узагальнені рекомендації й корисні джерела інформаційної та фахової, за потреби юридичної підтримки.

Підсумки

Сексуальне насильство використовується як зброя війни. Для окупантів це легкий і вигідний спосіб досягнути мети — знищити моральний дух і патріотичний поклик українського суспільства. Коли солдати рф ґвалтують цивільне населення, йдеться не про сексуальний інтерес, а про садистську «перемогу», контроль і спосіб хоч у якомусь сенсі виграти війну. Зґвалтування й сексуальне насильство в умовах конфлікту — це не про секс, це втілення практикування влади, домінування та приниження.

Життя — найбільша цінність, і його збереження має бути пріоритетом. Так само безумовним пріоритетом є добробут уцілілих.

Після того як буде забезпечено виживання та добробут громадянок і громадян, метою суспільства і влади має стати досягнення справедливости і покарання кривдників на міжнародному рівні. А також припинення ганебної практики сексуального насилля як зброї війни в планетарному масштабі — раз і назавжди.

Речі не мають внутрішньої долі. Питання й вимоги до речей висувають люди. Усталені справи життя стають такими очевидними, що їх треба наново відкривати. Так уважала Дебора Фоґель і так вона жила своє творче життя, доки змогла. Для багатьох сучасників Дебора стала втіленням «нової жінки». Незалежна мислителька, письменниця, полемістка на перетині мистецьких середовищ міжвоєнного Львова ХХ століття. А проте масштаб її особистості, глибочезна ерудиція, добре знання мов і її письмо пов’язували Фоґель з багатьма культурними столицями модернізму.

Завдяки перемінам у становищі жінки Деборі Фоґель вдалося докторизуватися в ділянці філософії, тобто вона написала й захистила дисертацію як жінка-філософ та отримала диплом Яґеллонського університету в Кракові (1926). У тогочасній Польщі це був один із перших жіночих докторських ступенів. А все ж таки залишитися викладати в університеті для жінки ще не було можливим.

Деборі Фоґель довелося зростати, думати і працювати інтелектуально в турбулентні часи. Якби освітнє законодавство країни, у якій вона народилася 1900 року в штетлі в Бурштині, діяло і після Великої війни (так тоді називали Першу світову, ще не знаючи, що невдовзі вибухне Друга), то вона не змогла б не тільки захистити дисертацію доктора філософії, а й стати студенткою університету. Її тексти ще донедавна було розпорошено в старих журналах, які виходили в Польщі, Швеції, Румунії, Сполучених Штатах Америки. За останні десять років їх майже одночасно переклали українською, німецькою й англійською та видали окремими книжками. Зусиллями української перекладацької спільноти маємо її книгу поезії «Фігури днів. Манекени», книгу прози «Акації квітнуть. Монтажі» (пер. Юрка Прохаська) та книгу критики й листів «Білі слова» (пер. Анастасії Любас). Ім’я Дебори Фоґель звучить щоразу гучніше.

Портрет

Завдяки спогадам друга родини Мейлеха Равіча, який гостював у домі Фоґелів у Львові 1926 року, до нас дійшов досить акуратний словесний образ Дебори Фоґель на момент, коли їй виповнилося 26.

«Донька розважала товариство своїми неабиякими знаннями з різних теорій мистецтв. Сама вона була доктором філософії. Зграбна, середнього зросту. Трохи по-сільському червоніє на обличчі, волосся коричневе і коричневі, трохи опуклі очі, голос дуже мелодійний, делікатний, приязний. За кожним словом, яке вона вимовляє, стоїть щонайменше три прочитані книжки. Знає кілька мов, і кожну з них, як рідну» ¹.

Відвага в самотності

Дебора, по-єврейськи Двойра, або Дося, як її кликали близькі, росла єдиною дитиною в сім’ї. Її батько Ансельм Фоґель був мовознавцем і педагогом, мати Лея Еренпрайс — учителькою початкових класів і рукоділля, а дядько по матері Якуб Еренпрайс — письменником і бібліофілом, який більшу частину життя прожив у Швеції і став головним рабином Стокгольма.

Дося народилася і зростала в містечку Бурштині, хоча по мамі була львів’янкою в кількох поколіннях, а в ранньому шкільному віці, у 1910-х роках, разом із родиною таки оселилася у Львові, де батькові запропонували посаду директора школи при Фундації барона Гірша. Удома розмовляли польською і читали на івриті, німецьку, ясна річ, теж знали добре. Ансельм Фоґель був знаним діячем єврейської просвіти і мав великий авторитет і вплив на доньку. Важливо й те, що він вирішив дати їй якнайкращу всеохопну освіту та вважав, що вона сама повинна визначити і реалізувати своє покликання. Батько директорував у школі-сиротинці, мати там учителювала, тож батьки часто були поглинуті обов’язками і опікою за дітьми, про кого більше нíкому подбати. Через обставини та інтровертний характер Дебора часто залишалася сама серед книжок, і улюблені автори правили їй за найкращих друзів. Вона читала багато німецькомовної літератури. Свої перші підліткові вірші Дебора писала саме німецькою.

Під час війни Фоґелі евакуювалися до Відня, а коли повернулися додому, Австро-Угорщина припинила своє існування. Львів став польським містом із великими єврейською й українською громадами, і така потрійна формула існувала в містах і містечках усієї Галичини — від Львова до Кракова. До війни це був ще такий-сякий симбіоз, хоча відчувалося перенаселення краю, а від голоду, злиднів чи повного банкрутства багато родин рятувала масова еміграція до Нового світу — обох Америк. Однак світова війна, яка саме в цій частині мапи завершилася польсько-українським конфліктом, а далі єврейським погромом, залишила рефлекси повоєнної ненависти між народами і так само між класами. Мало хто зважувався виходити назустріч іншим, навпаки, повсякденна логіка існування підказувала принцип «свій до свого по своє».

Завдяки міжнародній допомозі і місцевим попечителям школа для єврейських сиріт на Підзамчі, де пан Фоґель і жив з родиною, працювала й надалі. Дебора, належачи до середнього класу міщан, завжди цікавилася ремісничими і робітничими професіями та життєвим ладом людей з інших культур і вір і напряму взаємодіяла з ними. «Демократія — це ідея століття», — повторювала вона слідом за Красінським, хоча ідея не завжди збігалася з реальністю. Бюргерсько-декадентське місто здавалося їй карикатурою. Дивлячись на злиденні квартали великих міст, вона розуміла захоплення революціями, яке панувало серед однолітків у Центральній і Східній Європі. Однак Дебору цікавило, чи не може позитивна програма — пошук щастя і життєвої мети — стати кращим мотивом для суспільної й культурної зміни, ніж руйнівна боротьба проти голоду й експлуатації.

У 1918 році у Відні панна Фоґель склала іспит на атестат зрілости, а наступного року вступила на філософський факультет Львівського університету. Саме тоді зароджувалася львівсько-варшавська аналітична школа, тож професори вчили її з натиском на логіку, але й з безпосереднім інтересом до онтології та епістемології. Викладав тут і фактичний засновник цієї польської школи Казимир Твардовський, і доктор Айдукевич, який вимагав від своїх послідовників ясности, аргументації та розмежування філософії і світогляду. Знаємо, що навчання в університеті стало великим випробуванням для Дебори, адже перше покоління молодих жінок-студенток сприймали прискіпливо й іронічно і викладачі, і однокурсники. Ізидора Домбська, Марія Кокошинська, згодом відомі філософині, прийшли на цей факультет на пару років пізніше. Щоб конкурувати в середовищі привілейованих чоловіків, треба було щоразу перевершувати їх розумом і талантом: одразу кілька семестрових праць Фоґель було оцінено найвищим балом і навіть нагороджено відзнакою міністра освіти.

Саме на студентській лаві Деборі Фоґель вдалося знайти собі найкращу подругу і співрозмовницю на десятиліття — це була Рахель Ауербах. Під її впливом Дебора зацікавилася потенціалом мови й культури їдиш, вивчила цю мову і навіть почала писати на маме-лошн. Спершу Ауербах сама перекладала і знаходила можливості для публікації Дебориних ранніх віршів, писаних німецькою й польською. За рік-два Фоґель уже перекладала себе сама, а Ауербах тільки поправляла. Це створювало нагоду нового адресата і, можливо, нової публіки. Та навіть цю публіку ще треба було виховати: євреї, котрі знали їдиш, не готові були до пропонованих тем і експериментальної форми, а поляки й українці, готові й відкриті до авангардних експериментів, не знали їдиш. Саме провінційність і консервативність спільноти, тягар нерозуміння спонукали Рахелю Ауербах 1933 року переїхати на стало до тодішньої столиці — Варшави. Дебора ж залишилася в місті, яке вважала рідним, знову фактично сама, і ризикувала далі творити свої колажі на їдиш, коли антисемітизм у Європі ставав трендом і коли євреї Галичини більше клопоталися тим, як зберегти традицію, ніж насмілювалися на негайні експерименти.

Разом із Рахелею Дебора виробила свій особливий погляд на рух за права жінок, яким він постав у міжвоєнній Польщі. Подруги-філософині мали на думці, що емансипація на рівні гасел може стати ілюзією, даючи хибне відчуття свободи. Ось чому некраса разом із настановою вчитися, розвиватися і бути дієвими громадянками може дати жінці більше, ніж так звана краса.

Фактореалізм і монтажі

Політичні погляди Дебори Фоґель та її естетична програма цілісно викристалізувалися до 1928 року, десь за рік після її мандрівки по Німеччині, Франції і Швеції. Саме цього року вона починає публікувати свої рецензії, кубістичні й постекспресіоністичні вірші та теоретичні висловлювання на теми перетину сучасного міста і сучасного мистецтва. До обставин живого життя вона застосовує діалектичний підхід «досконалої недосконалості». У свої складні високомистецькі тексти вона вплітає прямі цитати із тогочасних шлягерів, шум вулиці, батярську говірку. Дебора приходить до розуміння, що факти соціального життя безпосередньо стосуються мистецтва, безпосередньо належать культурі своєї доби — те, що вважається стидким і чого «культурні» люди хочуть позбутися, що вважається взірцем для наслідування; низьке і високе, правильне і не зовсім. Її хвилює також співвідношення локального й універсального. Вона однією з перших дає проникливу критику робіт Марка Шагала, де розкриває трифазову формулу взаємодії традиції і новаторства: бунт проти народництва і фольклору, творчий пошук у чужому чи іншому середовищі та повернення до джерел у новій якості.

За життя Фоґель місто Львів із його ренесансною площею Ринок і монтажами всіх наступних архітектурних стилів Західної Європи від бароко до модернізму пережило мови своїх будівничих і прийняло натиск фронтів і фронтирів, витримало зміни кордонів, встигло побути і найсхіднішою околицею імперії Габсбургів і найзахіднішою околицею імперії Сталіна. Дебора Фоґель як авторка вважала, що внутрішній світ митця залежить від зовнішнього. Прогулянки і проходи містом знайдемо чи не в кожному другому її тексті, адже художній вимисел не є просто собі вигадкою, він наслідок естетичного мислення, продумування унікально побаченого й історично пережитого.

Дебора Фоґель не дозволяла собі чи іншим розглядати буття в декоративний спосіб. Мистецтво ХХ століття цікавило її як фактореалізм, як можливість відкрито висувати тезу про людське життя, про людей як таких: «За ідеали тут часто правлять зірки кіно, комфорт абажурів чи зручність шовкових колгот, усе це, зважаючи на сіризну життя, позбавленого бодай дрібки ніжности, цілком можна зрозуміти» ².

У місті її життя було багато напруги, розчарування, відрази. Як теоретикиня мистецтва вона допускає, що є такі книжки, фільми й картини, котрі функціонують як протест чи обвинувачення. Сама вона трохи делікатніша у своїх мистецьких жестах, але і в начебто спокійному колориті її текстів часто проступають гострі обриси несправедливости. Її турбують випадки, коли через авторське письмо діє таємна рушійна сила екзотизації одних людей і відчуження їх від інших. Вона втручається в ці невидимі дискурси своєю розлогою рецензією ще 1934 року, коли нацизм залишається не названим і не розпізнаним у Німеччині й Польщі. Відгукуючись на репортаж Ванди Мельцер «Чорна земля — Варшава», вона одразу ж демаскує її «білу місію»: «не потрібно ніякої Африки, аби зробити людей екзотичними створіннями з незрозумілим менталітетом, до яких ставляться із змішаними почуттями жалю та зневаги, коли не зрозуміло, чи жаль — це просто м’якша форма зневаги» ³. В обставинах догматизму, тоталітарних практик, дедалі більшого тиску й іншування Фоґель відчувала своїм обов’язком висловлюватися на пекучі теми в багатотиражних газетах і журналах, які формували суспільну думку.

Дебора також наполягала на структурній рівності жінок із чоловіками, що повинно позначитися не лише на їхньому політичному праві голосувати і бути обраними, а й на тому, які професії вони можуть здобувати, як вони можуть моделювати своє життя, як вони бачать себе на тлі інших жінок — подруг, сестер, матерів і доньок, та чи розпізнають свою солідарність понад класами, етнічністю й релігійними групами. Її дратував і непокоїв «хибний поділ людства на частину чоловіків, що працюють, і частину жінок, які є споживачками; врешті, це не відповідає образові сучасності», — писала вона ⁴.

Дебора Фоґель жила своє життя як творча особистість у дуже інтенсивному творчому середовищі. Серед її контактів — митці з львівської групи artes (для яких вона була кураторкою та опікункою), краківської групи, окремі художники, як-от Леон Хвістек і Владислав Стшемінський. У довгих розмовах та епістолярних суперечках із Бруно Шульцом і Станіславом Віткевичем (Віткаци) Дебора Фоґель дискутувала про нову чуттєвість, пошуки іншої мови опису, про сміливість перенесення візуальних практик авангарду на тексти літератури.

Її цікавили нове уречевлення світу, авангардне фотозбільшення, німота німого чорно-білого кіно, яке вихоплює і зчіплює фрагменти великої дійсности, тривіалізує далеке (десь є Париж) і очуднює близьке, щось, що відбувається щодня на сусідній вулиці. Ось як вона пише про банкрутство й зупинку львівських фабрик, про безробіття у світовій кризі 1933 року: «Отож так стається, що в сірих і ніяких просторах фабрик сукна і скла, паперу й металевих виробів, що скрізь там виробляють теплу й еластичну матерію самого життя, а солод, що краплями цідиться з душі людини вже з сьомої години ранку (цей солод на щодень називають енергією), він наче досконала машина, яка переробляє липку нудьгу і повільність світу на твердість і на події.

Вже якийсь час у щораз іншій фабриці наставала біла тиша. Спочатку — важка й липка брила, потім, за якийсь час, ставала, ніби сумна й безпорадна паперова маса. На вулицях було видно людей, в яких було забагато часу і які вже забули, як виглядає пригода зі втомою» ⁵.

Свою довгу боротьбу з нерозумінням, зі сліпотою колег і критиків, з кар’єрними невдачами Дебора вчилася сприймати як дар для письменниці, дар кращого й точнішого бачення, про що писала в листах до друзів. Усе-таки випускниця кращого в країні філософського факультету Дебора Фоґель була геґельянкою і довго як могла трималася діалектики дійсности як протиотрути від найбільшого розпачу чи безнадії.

Дія — джерело розпізнавання людини

У кінці 1920-х років Дебору Фоґель запросили викладати у єврейському семінарі Якуба Ротмана, де вона вела заняття з психології та польської літератури. Так вона продовжила педагогічну лінію в родині; робота зі студентами їй дуже подобалася і відповідала її міждисциплінарній натурі. Молода викладачка навіть опублікувала кілька статей на межі теорії виховання, підліткової психології й дидактики читання. Її цікавила також можливість налагодити зв’язок між творцем і суспільством.

У 1930 році в Закопаному вона познайомилася з Бруно Шульцом, стала йому творчою компаньйонкою, писала розлогі листи та була першою читачкою й критикинею його текстів, які згодом побачили світ під назвою «Цинамонові крамниці». По смерти батька вона видала свою першу збірку «Фігури днів», а 1931 року заручилася і вийшла заміж за інженера-будівельника Шуліма Баренблюта. Дебора далі писала, наступного року видала другу збірку віршів «Манекени», а 1934 року — збірку прози «Акації квітнуть» (автопереклад польською з’явився 1935 року) і дистанційно вступила в нью-йоркську авангардну групу їдишистів. У 1936 році у неї народився єдиний син Ася — Ашер Юзеф.

Роль дружини й матері додала їй жвавости і життєвих сил, але обмежила її стиль життя та любов до малих і великих мандрів. За інтелектом і складом «інженерного» розуму Дебора й Шулім наче й пасували одне одному, а все ж таки нагадували пару за розрахунком, пару-бо-пора. Навіть медовий місяць вони провели в різних країнах. У листі до близького друга-їдишиста Дебора писала, що бути жінкою — то таке «нещасливе щастя. Метафізична роль жінки розмивається в потоці стресуючих дрібниць. Професійна зайнятість, що оплачується смішною сумою, сумою, яку можна б заробити двома есеями на місяць, поглинає й виснажує мене, втім, чоловіча конкуренція не дає у нас жінці обійняти становище. Так вже повелося в декількох газетах, що чоловіки, навіть ті, кому нема що сказати, і графомани отримують гонорари, а жінки отримують хіба що належну шану…» ⁶.

Попри ці справедливі нарікання, Дебора активна, вона виступає з відчитами, бере участь у дискусіях, до її думки на різні теми прислухаються. Та іноді їй знову здається, що вона як мисткиня застигла на півдорозі, і навіть коли спробувати виконати рух від початку, він однаково завмре десь посередині. Кінець 1930-х років — це ще й час переслідувань та вигнання євреїв із Німеччини, аншлюс частини Чехословаччини й Австрії, а за кілька місяців і балтійських країн. Долинають щоразу тривожніші вісті: одних її знайомих інтерновано в Дахау, інші шукають можливости емігрувати в Америку, про долю третіх немає жодної вірогідної інформації.

Із листів випливає, що влітку 1939-го Дебора Фоґель вже мала готові рукописи нової поетичної і прозової книжок та мріла закінчити книжку теоретичних есеїв. Усе це за задумом треба видрукувати власним коштом. І прочування війни в тих текстах стає щоразу міцнішим.

З початком Другої світової війни у вересні 1939-го Деборі та її колегам-їдишистам хотілося вірити, що вони втрапили в менше з двох лих. Якщо в зоні нацистської окупації колишніх громадян Польщі зобов’язали расистські закони, то в радянській зоні під роздачу потрапили насамперед релігійні консерватори й сіоністи, натомість модерна єврейська культура, асоційована з їдишем, начебто здобула державну підтримку: у Львові відкрили Державний єврейський театр, щоденну радіопрограму на їдиш, їдишомовну секцію в Спілці письменників. Як викладачка психології, їдиш та польської літератури Дебору Фоґель навіть узяли на державну педагогічну посаду. Однак як письменниця і критикиня вона отримала повний бан. Схожий на той, що його повідомили в Дрогобичі Бруно Шульцові: ваша творчість несумісна із соцреалізмом, а нових Прустів радянському читацтву не треба. У 1930-х Дебора критикувала соцреалізм і недвозначно висловлювалася про те, як радянська пропаганда вбила радянську поезію, отож тепер уважала неможливим для себе претендувати на статус радянської письменниці в нових обставинах, як того допрошувалися дехто з учорашніх її колег і недругів.

Про видання книжок власним коштом можна було забути, адже всі приватні видавництва було націоналізовано, у видавничому циклі з’явилася цензура. Їхнє помешкання на Лісній, 18, нова влада ущільнила й підселила до господарів нового постояльця — єврейського поета Янко Шудрича. Фоґель і сама активно допомагала втікачам з окупованої Польщі, шукала їм дах над головою, їжу. Щоправда, вже наприкінці 1940 року частина з них зазнала репресій НКВС. Поет Александер Ват, який перед вступом німців тікав із Варшави в літньому одязі, а тут його застала зима, згадував, що Фоґель дала йому стареньке чоловікове пальто на ватині з хутряним коміром, у якому він пережив Сибір, куди його заслала радянська влада.

У червні 1941 року нацисти напали на СРСР, радянці відступили. Восени того року у Львові окупанти запровадили поділ на арійську зону й гетто, і родина Фоґель-Баренблют — Дебора з чоловіком, матір’ю і п’ятирічним синочком — мусили покинути домівку, як ми тепер знаємо, назавжди. У серпні 1942-го під час великої акції з ліквідації гетто родину Баренблютів, як і 15 тисяч інших осіб, було вбито. Їхні тіла впізнав і поховав довоєнний приятель Фоґель художник Генрик Стренґ (Марек Влодарський), який сам приховував від нацистів своє походження і жив під чужим іменем з фальшивими документами. Місце поховання залишилося непозначеним.

Після війни особисті архіви Фоґель, писані невідомою для прибульців мовою, звалені разом зі старим мотлохом з підвалу будинку на Лісній, спалили його нові мешканці. Лише з принагідних згадок самої Дебори ми знаємо, що там могло згоріти: том віршів, чернетки неопублікованої книжки монтажів, теоретичні праці, приватні листи та матеріали до лекцій. На жаль, усупереч відомій літературній цитаті, рукописи і горять, і губляться. Рукописи Дебори Фоґель не вціліли, але на півтора десятка років пережили саму Дебору Фоґель і в цьому є трагічний сенс. Бо у своєму есеї «Відвага в самотності», опублікованому, коли їй сповнилося тридцять, вона адресувала до себе і до своїх однолітків-поетів питання Райнера Марії Рільке: «Зізнайтеся собі, чи померли б ви, якби вам не дано було писати?» ⁷.

Порівняння як зближення

Покликання мислити, творити й відкривати було для Дебори Фоґель запорукою життя. А вимушена бездіяльність у гетто нагадувала смерть і поступово ставала смертю. Замолоду вона писала, що виправданням існування для митців є якраз їхні праці: митці живі, тому що творять світи, творять системи світобудови з матеріалу слів чи ліній і фарб.

Життя Дебори Фоґель було як один заплутаний роман, але цей роман кілька разів різко змінював мову і жанр. Вона була живою людиною від початку до кінця, у цілості й розбитості, в ентузіазмі й депресії. Марсель Пруст казав, що життя, прожите в усій повноті, і є літературою. Своїм творчим мисленням Дебора наче мала зробити рішучий і стратегічний вибір та відповісти на три великі питання. Чи можливо бути письменницею-модерністкою, живучи далеко від світових столиць? — Відповідь: так. Чи нове мистецтво заангажоване? — Відповідь: так. А третє питання стосувалося вибору власної ідентичности, і на це питання вона мала різні відповіді в різні періоди самоусвідомлення. Спершу вона майже відкинула свою жіночу ідентичність на користь творчої і професійної. Надмірний еротизм, сексуальна революція в мистецтві й побуті, трактування жінки в культурі як вампа чи об’єкта жадання розчаровували її своїм примітивізмом. Дебора хотіла продемонструвати жінку як розумну істоту з власною суб’єктністю і обдаруванням, а не гіперсексуалізоване тіло. Її розум глибокий, спостережливий, дуже земний, а разом з тим піднесений, причетний до вершин.

Дебора Фоґель не боялася зіставлень і порівнянь. Натомість вона насторожено ставилася до метафор, і ось чому: «Метафора має тенденцію до анулювання двох речей, зливання їх в одне; порівняння ж відділяє речі одну від одної, і все ж таки завдяки ньому вони зближаються» ⁸.

З тридцятого року свого життя Дебора жила по сусідству з країнами, які стрімко поринали в тоталітаризм. І вона спостерігала тріумфи популізму, малі й великі, дещо схожі на ті, які нині спостерігаємо ми. Ось чому її спостереження такі точні, а діагнози такі проникливі. Вона була частиною меншої глобалізації — центрально-східноєвропейської, ми тепер стаємо частиною ширшої глобалізації фейків і постправди. Тому фактореалізм — розрізнення й порівняння факту і фікції — набирає актуальних сенсів, тому вона стає мислителькою (для) нашого часу. Суму текстів Дебори Фоґель втрачено, але імпульс її творчого генія передано в наш час і в наші мови. Тепер хід за нами.

Вірші Дебори Фоґель

(з їдишу переклав Юрко Прохасько)

Вірші про фігури І

коли дні не можуть бути інакшими,

як саме такими,

прямокутник є фігурою нашого життя.

прямокутник душа солодкої монотонності:

коли однієї вулиці має вистачити на всі дні,

починаючи від будинку, в якому мешкаєш,

і закінчуючи тим самим будинком,

коли сонце висить з другого боку.

прямокутник душа зречення:

сірий потяг з вагонами минає станції. освітлені

однією нафтовою лампою.

горщики сірі й блакитні висять на стінах

вапнясто зелених

сірий горщик, блакитний, сірий…

вулицями, де квітне імла, їдуть вози з боднями молока,

а по хатах стоять стіни й столи,

а під стінами і столами фігури зі скляними очима.

іржаво-червона сукня

іржавим соком фарби

замальовані нитки моєї сукні,

тому вона має колір осіннього листя.

тисячі ниток в цій сукні.

і порахувати їх: кожна ниточка

втомлена, як іржа трьох і шести місяців чекання.

якою втомленою має бути тканина,

зіткана з ниток втоми:

як дерево восени. як моє тіло.

в іржаво-червону сукню зодягнена

я, як втомлене каштанове дерево в жовтні,

у листопаді.

плач подвір’яних мурів

чим вони завинили, стіни найнижчі,

що їх навіть не побілили,

лиш обмазали чорною й жовтою масною фарбою:

з цинічними рекламними написами.

з того боку сходять щовечора

1000 сонць. вже о 4 пополудні сходять

електричні круглі очі. червоні. ультрамаринові.

помаранчеві.

роблять еластичними тіла з грудьми,

як пошукові очі людей.

та там висить сім днів у тижні пласке сонце,

пестить цинічні реклами.

може, так навіть з’явиться

легенда про жовте, про єдине сонце.

восьма осінь

сім літ

лічила я осені:

дерева знову червоні і жовті

і нічого не діється.

а тепер уже й не рахую:

сонце — гаряче тіло, що волочиться вулицями.

лампи пестять.

пестять жовті й червоні плакати.

а будинки

тіла сумні.

можна йти з ними

три й чотири години.

і нічого більше не станеться.

хай все завжди буде, як є.

Цей матеріал створено в межах проєкту «15 жінок», присвяченого українкам, чиї досягнення та внесок часто залишалися недооціненими або маловідомими через сексизм і патріархальні уявлення.

Проєкт реалізований «Гендер в деталях» спільно з Creative Women Space за підтримки грантової програми University of St Andrews (Шотландія).

Авторка витинанок із зображеннями героїнь — Олена Марчишина.

---

1. Ravič, Mejlex. Dwojre Vogel // Ravič, Mejlex. Majn Leksikon. — Montreal, 1945. — S. 189 [↩]
2. Фоґель, Дебора. Кілька зауваг про сучасну інтелектуальну еліту // Фоґель, Дебора. Білі слова. — К.: Дух і літера, 2019. — С. 147 [↩]
3. Фоґель, Дебора. Екзотизовані люди // Фоґель, Дебора. Білі слова. — К.: Дух і літера, 2019. — С. 126 [↩]
4. Фоґель, Дебора. Легенда сучасності в дитячій літературі. Фрагменти // Фоґель, Дебора. Білі слова. — К.: Дух і літера, 2019. — С. 115 [↩]
5. Фоґель, Дебора. Квітникарі з азаліями (1933) // Фоґель, Дебора. Акації квітнуть. Монтажі. — К.: Дух і літера, 2018. — С. 11–12 [↩]
6. Фоґель, Дебора. Лист до Арона Гланца-Леєлеса від 23 травня 1939 року // Фоґель, Дебора. Білі слова. — К.: Дух і літера, 2019. — С. 276 [↩]
7. Фоґель, Дебора. Відвага в самотності // Фоґель, Дебора. Білі слова. — К.: Дух і літера, 2019. — С. 78 [↩]
8. Фоґель, Дебора. Лист до редакції «In Zich» // Фоґель, Дебора. Білі слова. — К.: Дух і літера, 2019. — С. 195 [↩]

Розпад СРСР 1991 року не означав остаточний кінець усього радянського. Нові держави успадкували елементи радянської культури, менталітету, свідомости, повсякденних практик і, звичайно, стереотипи. Усе це потребувало й потребує осмислення та перегляду. Гендерні упередження, засвоєні з попередньої доби, досі залишаються частиною нашого повсякдення. Часто ми відтворюємо ці елементи, не усвідомлюючи їхнє походження. Якими, наприклад, були образ жінки та гендерні ролі в радянській культурі?

У СРСР склалися два стереотипи про соціальні ролі чоловіка й жінки. Радянська конституція гарантувала рівні можливості незалежно від статі. На практиці ж гендерні ролі розподілялися цілком традиційно: чоловіки займалися управлінням, наукою і виробництвом, а жінки мали передусім дбати про побут і виховання дітей, поєднуючи це із зароблянням грошей. Другий стереотип — жінок при цьому часто вважали працівницями «другого сорту», бо вони претендували на пільги через свої родинні обов’язки. Тому офіційна радянська риторика мала одночасно стверджувати рівність статей і засуджувати все, що цьому заважало. Тобто навіть в ідеологізованих текстах відбувалося опосередковане визнання гендерної нерівности.

До «перебудови», яка почалася 1985 року, радянська офіційна риторика пройшла шлях від заперечення до прийняття своєї невідповідности повсякденним уявленням про місце жінки в суспільстві. Зрештою, двомислення (стан, коли людина одночасно дотримується протилежних поглядів) стало характерним для суспільства в СРСР. Воно уможливлювало існування будь-яких суперечностей між офіційно декларованим і неофіційно наявним та чинним.

Особливо яскраво протиріччя між ідеологією і реальними гендерними стереотипами відбилися на сторінках радянських журналів сатири й гумору. «Крокодил», «Перець», «Вожик», «Чаян» та інші сатиричні видання мали стати «зброєю партії» і боротися засобами гумору із суспільними вадами. Саме таку роль відводили сатирі й гумору в СРСР ¹.

Читачі й читачки однаково сприймали карикатури, фейлетони й гуморески радше як розвагу. Тому редколегіям сатиричних журналів доводилося шукати баланс між гумором як засобом виховання радянського громадянства та гумором, який відповідав би читацьким очікуванням, тобто був би смішним і зрозумілим. Так офіційний гумор мимоволі наближався до свого конкурента — неофіційної сміхової культури, як-от анекдоти, де гендерні стереотипи були майже обов’язковим елементом.

Гумористам доводилося робити ставку на типові образи — це гарантувало їм упізнаваність і досягнення сміхового ефекту. Тому в період застою цензурована сатира впритул наближається до фольклору за тематикою, формами і, звичайно, наявністю гендерних стереотипів. Цей процес посилювався внаслідок повністю чоловічого складу редколегій гумористичних журналів. Так було і в журналі «Перець», про який тут поговоримо.

«Перець» — український журнал сатири й гумору, який виходив з 1941 року (його попередника, «Червоний перець», офіційно закрили 1934-го). У період застою це видання завоювало вагоме місце серед «серйозних» видань, стало одним із найпопулярніших журналів Радянської України, тиражі якого сягали 3 млн примірників. За підрахунками багатолітнього головного редактора «Перця» Федора Маківчука, кожний випуск журналу 1977 року читало щонайменше 15 млн читачів і читачок ².  «Перець», з одного боку, підважував культурні норми й стереотипи, а з іншого — відбивав їх, адже будь-яке культурне явище є продуктом свого середовища і впливає на нього.

Передусім виникає питання, наскільки важливою була гендерна тематика для творців «Перця» і як часто гумористи вказували стать персонажів сатиричних творів. А ситуація в текстах і карикатурах різна.

У фейлетонах і гуморесках стать персонажа/-ки переважно не акцентували, лише вказували ім’я і прізвище. Часто це робилося тільки для того, щоб прив’язати якусь суспільну проблему до окремої персони і показати негативне явище як «перегини на місцях», а не прояв суспільної кризи.

У карикатурах художники в кожному разі мусили малювати персонажа/-ку як чоловіка або жінку. Якщо проаналізувати співвідношення чоловічих і жіночих персонажів/-ок, то вийде 80 % на 20 % відповідно. Це співвідношення майже не мінялося до 1991 року, що зайвий раз свідчить про закоріненість гендерних стереотипів навіть в офіційній риториці. Якщо гумористи зображали якусь типову суспільну проблему, то її пов’язували переважно з типовим носієм, тобто з чоловіком.

Чоловіки частіше за жінок виступали як негативні персонажі і носії суспільних вад. Жінки здебільшого фігурували як нейтральні або позитивні персонажки, жертви «перегинів на місцях». А проте це свідчило лише про тенденцію зображати чоловіків соціально активнішими.

Що більше персонаж сатиричного твору був залучений у суспільні процеси, пов’язані з управлінням, виробництвом, творчістю, то більше проблем він уособлював. А сатира — це гострий гумор, який висміює якісь вади. І хоча «Перець» мав відтворювати офіційну гендерну політику рівности, на сторінках журналу поставало переважно патріархальне суспільство. Чи завжди було так і в яких контекстах зустрічалися жіночі образи?

Робітниці сталінської доби

У добу сталінізму (середина 1920-х — початок 1950-х років), коли з’явився «Перець», радянська влада активно нав’язувала суспільству єдину ідеологію і зображала радше бажане майбутнє, ніж сувору реальність. Автори «Перця» активно пробували зруйнувати стереотип про вторинність жінок на виробництві і в суспільному житті. Жінок зображали кращими робітницями на заводі, доярками-рекордсменками, здобувачками освіти, депутатками тощо. Перевиконання плану навіть стало тією «рисою характеру», що її хлопці оцінюють у дівчатах ³.

Часто в карикатурах доби сталінізму образ соціально активної жінки поєднувався з традиційністю. Жінка поставала як носійка української культури. Яскравий приклад — обкладинка журналу «Перець» за 1948 рік, присвячена образу Радянської України ⁴. На ньому УРСР виступає як металургиня, шахтарка й колгоспниця. Останній образ показує читацькій публіці Україну як щось традиційне й аграрне.

Гендерна політика доби «застою» (1965–1985)

Поступово радянська ідеологія почала втрачати контексти своєї реалізації. Наприклад, у добу застою — це 1965–1985 роки — такі важливі для радянської міфології події, як більшовицький переворот і Друга світова війна, згадувалися переважно у відповідні пам’ятні дати. Їм присвячували обкладинки журналів і передовиці газет. В інші дні преса, радіо й телебачення зосереджувалися головно на типових проблемах повсякдення. Те саме можна сказати про образ робітниць-рекордсменок, науковиць і зрідка директорок — жінок, «емансипованих радянською владою». Днем, коли варто згадати досягнення гендерної політики радянської влади, очікувано стало 8 березня ⁵.

Зазвичай п’яті номери «Перця» (виходив двічі на місяць) присвячували святу 8 Березня або Шевченковому дню (в разі ювілею). До періоду «застою» зі святкових чисел майже зникли сюжети, у яких жінки боролися за свої права. Задля «галочки» гумористи вміщували дружні шаржі на рекордсменок виробництва, а потім вкорінювали свято в побутовий контекст. Обкладинки святкових випусків було сповнено побутовими сюжетами, у яких чоловік і жінка мінялися своїми стереотипними ролями. Відтак на багатьох карикатурах чоловік 8 березня безуспішно намагається виконати «жіночу працю» на кухні саме «в цей день» ⁶.

Такі сюжети, які мали розважити читачів і читачок на свято, тільки підкреслювали стереотипний гендерний розподіл ролей чоловіка й жінки. Чоловік, який миє посуд, жінка, яка відчуває свою перевагу (нехай навіть у побутовому контексті), — це події-винятки, характерні лише для 8 Березня. Інший сюжет, який активно розвивали у святкових карикатурах і текстах, — подарунки дружині від чоловіка. Стереотипний подарунковий набір складався з квітів, цукерок, парфумів ⁷.

Виконання чоловіком «жіночих обов’язків» і стандартні подарунки — типовий комплекс «ритуалів» на 8 Березня, який у 1970–1980-х роках утратив свій первісний сенс. Гумористичне видання, яке часто робило ставку на типові образи, лише підкреслювало цю тенденцію.

У 1960–1980-х у побутову площину перейшов не тільки образ 8 Березня, а й переважна більшість жіночих образів. Саме в побутовій тематиці часто реалізовувався розважальний гумор, сповнений гендерних стереотипів. Відтак жінка частіше виступала в ролі дружини, матері або бабусі, яка займається домашнім господарством, одягом і зачісками, вихованням дітей ⁸.

Звісно, інколи гумористи намагалися переосмислити несправедливий розподіл гендерних ролей і висміяти чоловіків, які не беруть участи в хатніх справах і вихованні дітей ⁹. Проте неоднозначна роль гумору завжди полягала в тому, що ми можемо змиритися з проблемою, яку висміюємо, адже сміх знімає стрес і допомагає «випускати пару». Тому, хоч як це дивно, висміювання гендерних стереотипів часто-густо може призвести до зворотного ефекту — закріплення стереотипів у свідомості.

Задля сатиричного переосмислення гендерного розподілу ролей гумористи іноді міняли місцями чоловіка й жінку на побутовому рівні не тільки в контексті 8 Березня. Наприклад, у рубриці «Картини життя первісної людини» С. Герасимчук зобразив родинні стосунки часів матріархату, коли чоловік, готуючи їжу й доглядаючи дітей, скаржиться на жінку, яка щойно прийшла з роботи й одразу сіла читати кам’яну газету з цигаркою в роті ¹⁰.

Побутовий гумор у «Перці» незмінно виконував роль розваги на противагу таким «серйозним» темам, як зовнішня політика чи виробнича тематика. Офіційний гумор часто намагався використати елементи фольклору або псевдофольклору (жарти, що їх вигадали насправді професійні гумористи). У «Перці» такі тексти були частиною рубрики «Народні усмішки». Сюжети цих «усмішок» розгорталися в традиційному аграрному суспільстві, щоб засвідчити їхню «народність». Тому в них висміювали панів, церковників і родинні стосунки. Наприклад:

Батько до сина:

— Щасливий ти, синку!

— Чому, тату? Адже весілля завтра.

— Саме тому, сину… ¹¹.

Сатиричні твори, у яких жінка виступала суто побутовою персонажкою, нерідко стосувалися таких проблем, як неправильне виховання дітей, конфлікт поколінь, алкоголізм чоловіків, надмірне споживацтво тощо.

У сімейних проблемах здебільшого звинувачували чоловіків. Сатирики висміювали безвідповідальних членів суспільства, які кидали дружину з дітьми й шукали щастя з іншими жінками ¹². Показово, що нову пасію чоловіка зображали привабливішою порівняно з пригніченою побутом і вихованням дітей покинутою дружиною, яка будь-що намагається повернути чоловіка.

Образ нещасливої дружини й матері часто правив за тло для критики алкоголізму (в абсолютній більшості випадків чоловічого). Типовий сюжет — завжди п’яний батько, який псує життя працьовитій жінці, котра тягне на собі дітей ¹³.

Безвідповідальними матерями змальовували й жінок, але в таких випадках не протиставлялися погана мати і взірцевий батько, а поганими батьками зображувалося сімейну пару. Найчастіше такі батьки передавали виховні функції або іншим інституціям, або іншим родичам, головно бабусям. У такому разі протиставлялися не статі, а покоління, до того ж старше покоління стереотипно поставало в образі похилої жінки. Щоб підкреслити ненормальність таких родинних стосунків, недбайливих батьків «нагороджували» ще й іншими негативними рисами, як-от надмірне споживацтво, пристрасть до іноземних брендів одягу й техніки. Те саме стосувалося вже дорослих дітей, які незалежно від статі не розуміли, навіщо їм тепер бабуся ¹⁴.

Серед найбільш стереотипних професій, з якими пов’язувалися жіночі образи поза святом 8 Березня, — секретарки, вчительки, прибиральниці і, звичайно, продавчині. Останнім дісталися найтиповіші риси непривабливих осіб жіночої статі: неввічливі особи, які сенсом свого життя вважали облаяти покупця (найчастіше саме чоловіка) ¹⁵.

У межах названих професій жінки на сторінках «Перця» мали змогу не просто домінувати над чоловіками, а й принижувати їх. Як, наприклад, прибиральниця в гуморесці «Дефіцитна професія», яка натякає на виняткову потрібність своєї професії і безглуздість діяльности інженерів інституту ¹⁶ , або офіціантки, котрі вважають себе господарками в ресторані ¹⁷.

Схожу ситуацію, коли залежно від контексту одна стать домінує над іншою, а часто й принижує, навряд чи назвеш здоровими гендерними відносинами, навіть якщо їх не було актуалізовано в гумористичному творі.

Негативні жіночі персонажі з’являлися переважно в контексті моди (особливо західної або безглуздої з погляду авторів журналу ¹⁸ ) або бажання вдало вийти заміж. Ці два сюжети поєднувалися в карикатурах, які гротескно зображали модниць, котрі укладають шлюб із чоловіками похилого віку через бажання мати предмети споживчого ідеалу (насамперед автомобіль) ¹⁹.

«Перебудова» і сексуальна революція

Доба «перебудови» в сатиричних виданнях породила ще один контекст, у якому розкривалися жіночі образи. Це сексуальна революція ²⁰ яка сталася в радянській офіційній культурі після десятиліть заборони на еротику в літературі, кінематографі й пресі.

Сексуальна революція відбувалася головно за рахунок оголення жіночого тіла, яке з’являлося на одних карикатурах з одягненими чоловіками і було об’єктом бажання. Якщо, скажімо, в «Крокодилі» оголене жіноче тіло просто ставало тлом для жартів, то в «Перці» роздягнена жінка частіше фігурувала в контексті гострих соціальних проблем (товарного дефіциту чи проституції), нових для офіційної сатири ²¹.

А що сьогодні?

Навіть «смілива» офіційна радянська риторика демонструвала патріархальність радянської культури, яка перейшла в спадок пострадянському суспільству. Журнал «Перець» видавався в традиційному паперовому форматі до 2014 року і після закриття та спроби повернутися до випуску перейшов в онлайн-простір. З кінця 1980-х працівники журналу шукали новий формат і зміст видання, щоб пристосувати його до нових політичних реалій і досягли в цьому чималих успіхів, попри різке падіння популярности видання (журнал, імовірно, не витримав конкуренції з новими медіа і не зміг одразу позбутися стереотипного зв’язку з Комуністичною партією). Змінивши об’єкти висміювання у сфері політики, журнал продовжив створювати гумор із потужним стереотипним ядром щодо ролі жінки в суспільстві, нормативности її поведінки й зовнішности. Такий радянський спадок не підлягав ревізії, адже не лежав на поверхні суспільних перетворень.

Сучасна сміхова культура відтворює гендерні стереотипи, підкріплені свого часу радянським повсякденням: переважно побутовий контекст діяльности жінки, погляд на неї передусім як на сексуальний об’єкт, її вторинність порівняно з чоловіком в інтелектуальному, культурному й суспільному плані. Крім того, відтворюється образ жінки-жертви, на якому через гумористичний формат зосереджується увага, а відтак зменшується бажання боротися з гендерною нерівністю, адже одна з функцій гумору — зняти стрес, «випустити пару», сублімувати. Інакше кажучи, висміюючи негативне явище, ми його частково прощаємо. Недаремно майже всі радикальні рухи, спрямовані на кардинальні суспільні перетворення, намагалися оминати розважальний сміх і визнавали тільки викривальний гумор.

Гумор — це розвага, яка все-таки відтворює суспільні негаразди і стереотипи, зокрема гендерні. Коли ми сміємося над жартом, ми розслабляємося і можемо легко засвоїти й почасти прийняти сексизм та нерівність. Цю функцію гумору радянська влада свого часу використовувала, щоб прищепити ідеологію населенню. Так гумор працює й нині, зокрема у сфері уявлень про гендер.

Чи означає це, що нам не можна сміятися і жартувати? Зовсім ні! Сміх і гумор — це щось властиве людині і її культурі. Тож просто будьте обачними, і якщо жарт містить гендерні стереотипи, елементи сексизму й дискримінації, пам’ятайте, що несприйняття такого жарту яскраво свідчитиме про ваші погляди та слугуватиме формуванню оточення однодумців/-иць (якщо згадати про потужну інтегрувальну функцію гумору), встановленню нових соціальних правил і норм.

Пропоную читачам і читачкам поділитися своїми спостереженнями про побутування гумору, у якому відбиваються гендерні проблеми, в соцмережах, виданнях та просто в щоденних комунікаціях. Де саме ви чули й читали жарти з гендерними стереотипами? Чи можна їх уважати небезпечними? Чи можна вигадати «контржарти» про гендерні стереотипи і чи може гумор бути зброєю проти сексизму?

1. Див.: Єремєєва К. «Перчити і приперчувати!»: завдання радянських сатиричних видань (на прикладі журналу «Перець») // Український історичний журнал. — 2018. — № 1. — C. 127. [↩]
2. Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. — Ф. 668. — Оп. 1. — Спр. 231. — Арк. 1. [↩]
3. Гливенко В. Карикатура // Перець. — 1948. — № 5. — С. 1. [↩]
4. Карикатура // Перець. — 1948. — № 1. — С. 1. [↩]
5. Напр.: Арутюнянц А., Бойко Ю. Наші кращі люди трудящі // Перець. — 1977. — № 5. — С. 3. [↩]
6. Арутюнянц А. Карикатура // Перець. — 1977. — № 5. — С. 1; Монастирський О. Карикатура // Перець. — 1980. — № 5. — С. 16. [↩]
7. Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1978. — № 5. — С. 1. [↩]
8. Горбачов В. Без слів // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9. [↩]
9. Василенко А. Карикатура // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9. [↩]
10. Герасимчук С. У період матріархату // Перець. — 1976. — № 10. — С. 5. [↩]
11. Найщасливіший день // Перець. — 1980. — № 10. — С. 11. [↩]
12. Зелінський В. Страшна помста // Перець. — 1971. — № 7. — С. 1. [↩]
13. Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1974. — № 10. — С. 4. [↩]
14. Арутюнянц А. Внуки здивовані… // Перець. — 1982. — № 17. — С. 5. [↩]
15. Заруба К. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5. [↩]
16. Круковець О. Дефіцитна професія // Перець. — 1974. — № 1. — С. 6. [↩]
17. Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1972. — № 14. — С. 6. [↩]
18. Див.: Корнієнко О. Періодика УРСР 1950-1980-х рр. як інструмент впливу на моду та повсякденне життя // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». — Харків, 2018. — Вип. 27. — С. 77–88. [↩]
19. Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5. [↩]
20. Див.: Зіньчук С. «Оголений погляд на гласність»: гендерні аспекти сексуального перевороту в друкованих виданнях середини 1980 — початку 1990-х років // Гендерна політика очима української молоді: ХІІІ Регіональний науковий конкурс молодих учених. — Харків: ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2019. — С. 45–57. [↩]
21. Василенко А. Карикатура // Перець. — 1989. — № 5. — С. 2. [↩]

Сьогодні Оля Геркулес — кулінарна зірка, авторка англомовних кулінарних книжок-бестселерів. Її твори розкуповують десятками тисяч. За п’ять років після виходу книжки «Мамушка» її перекладено кількома європейськими мовами, сотні тисяч читачів у всьому світі тримають її на кухонній книжковій полиці та готують борщ і вертуту, печуть пиріжки, квасять капусту за її рецептами. Оля розповідає світові про популярні домашні страви українців, звичайні повсякденні наїдки, консервацію і закохує у них світ. Свій кулінарний блог, рецепти для «Ґардіан» (The Guardian), три бестселери, участь у програмах на Food Network — це все про Олю. Про неї пишуть іноземні медіа, вона бере участь у відомих кулінарних шоу і вчить готувати.

Книжки, які розповідають історії

«Я відчуваю, що моя місія — поширювати любов до української їжі, культури. У своїх книжках я пишу про те, що і як готували наші мами й бабусі, і про те, які вони щасливі, коли годують своїх дітей. Я ж намагаюся зробити це в більших масштабах».

«Mamushka»

Історія успіху почалася з виходом у світ її першої кулінарної книжки «Mamushka: Recipes from Ukraine & beyond» (2015, Octopus Publishing), яка не просто стала комерційно успішним проєктом, а викликала неабиякий інтерес та жваве обговорення в середовищі гастроекспертів і серед читацтва.

В українських медіа цю книжку одразу охрестили виданням про «українську кухню». Саме так я вперше почула про Олю Геркулес і її книжку. На той час, 2016 року, я вже займалася винятково гастрономічними дослідженнями, разом із чоловіком Артемом вечорами розробляла структуру й рубрики сайту їzhakultura, а із самого ранку мчала в бібліотеку імені Вернадського, в Інституту рукопису, в архіви ІМФЕ у своїх наукових гастрономічних розшуках. Тому щойно почувши про видання українки з Лондона, я негайно замовила його через Амазон. Відчуваючи брак розмов, публікацій, книжок про українську кухню, «Мамушку» я чекала несамовито. Та коли почала гортати книжку, то розгубилася: я чекала на хрестоматію української кухні, переді мною натомість — розповідь авторки про її родину, смаки й історії через страви та рецепти. Це не ідеалізована ода українським кулінарним традиціям чи конструювання образу української кухні, а щира, з присмаком ностальгії розповідь про побут і рецепти другої половини ХХ століття. Мені знадобився не один місяць, щоб прийняти, переосмислити і полюбити цю книжку. Навіть більше, ця книжка підштовхнула мене до роздумів над трансформаціями нашого недалекого кулінарного минулого й інтелектуальні пастки, які ми іноді вибудовуємо у своїй голові.

Того самого року книжка отримала нагороду як найкращий кулінарний дебют — Food&Drink Awards 2016 від найпрестижнішого магазину «Фортнум і Мейсон».

Досягнути такого ефекту у видавничому англійському, американському, європейському світі надзвичайно складно, адже ринок кулінарних книг щомісяця поповнюють десятки нових видань. Однак видавці зі США, Австралії, Канади, Німеччини, Нідерландів, Польщі, Бразилії, Литви, Італії в перший же рік зацікавилися книжкою і видали «Мамушку», яка де-факто є збіркою домашніх рецептів мами Ольги Гребенюк та бабусь Олени Мардаренко й Віри Паскової.

Для покоління, чиє дитинство припало на 1990-ті роки, слово «мамушка» може бути знайомим — це кумедний танець у фільмі «Сімейка Адамсів». У родині Гребенюків діти, Оля і її старший брат Олександр, почали жартома кликати свою маму «мамушкою». У ті часи перші серіали, яскрава реклама й мультфільми вражали, запам’ятовувалися та породжували масу жартів і фольклору. Пригадую, після однієї реклами розчинного напою в школі і вдома, заварюючи чай чи просто наливаючи води в склянку, ми майже завжди примовляли «Просто добав води». А нечувані доти імена з бразильських серіалів перекочовували з телеекранів в українські сім’ї.

Та повернімося до книжки, секрет успіху якої, очевидно, не в назві, а в атмосферних світлинах та в розповіді про свою родину через добірку рецептів, а також у вивірених рецептурах, які дають бажаний результат. Поява «Мамушки» припадає на часи, коли новини про Україну регулярно з’являлися в рубриках «breaking news». Уявіть, тоді ж таки світ може побачити Україну і через кухню, затишні світлини, на яких родина зібралася за спільним обідом на природі і всі ось-ось візьмуться куштувати юшку із щойно спійманої риби. І ця розповідь — від авторки, яку англомовна аудиторія вже знає з регулярних дописів у «Ґардіан».

Особливо добре книжку сприйняли в Польщі. Оля ділиться враженнями про спілкування з читачами:

«Люди просто приходили зі слізьми на очах і дякували за книжку, яка повертала їх у минуле, дозволяла згадати свої родинні історії смаків і побуту».

«Kaukasis», «Summer Kitchens»

Наступна книжка — «Kaukasis The Cookbook» (2017) — страви з Грузії, Вірменії, Азербайджану, Росії і Туреччини. BBC Good Food називає «Kaukasis» приголомшливою книгою, у якій кожен рецепт — це окрема історія, що перетворює її на захопливе чтиво. Тато Олі якийсь час жив у Баку, тому інтерес до Азербайджану викликано родинними історіями й емоційними зв’язками з країнами Кавказу.

Нарешті, наполегливість і неймовірна відданість улюбленій справі дали життя третій книжці, особливо знаковій для України. Ідея її виникла в Олі років сім тому, але реалізувати її стало можливим завдяки експедиції в кілька тисяч кілометрів українськими містечками і селами та дослідженню літніх кухонь, їхнього значення в житті українських родин. Попри романтизований стиль, книжка справді відкриває незвідану сторінку в історії української гастрономії, кулінарні практики з давнім корінням — літніх кухонь.

Шлях до успіху «Summer Kitchens» (2020) виявився не таким уже й простим. «Я боролася за цю ідею. Через бажання написати книжку про літні кухні я змінила видавця. Хоча видавництво, з яким я співпрацювала (Octopus Publishing. — О. Б.), з одного боку, було зацікавлене в цій книжці, з іншого боку, з огляду на потенційні ризики і побоювання маркетингового відділу за комерційний успіх цього проєкту воно не наважувалося підписувати контракт. Тоді ми з агентом (у багатьох європейських країнах письменники/-ці, автор(к)и книжок працюють із видавцями через літагентів/-ок. — О. Б.) вирішили шукати іншого видавця. Відгукнулося кілька видавництв. Відоме у світі видавництво Bloomsbury Publishing пристало на мої умови, і ми вирушили в експедицію. Видавець одразу бачив цю книжку як нішове видання, хоча наразі вона непогано продається, вийшла на американський ринок, перекладається на французьку й польську мови.

Книжка прикметна тим, що представляє антропологічний погляд на культуру. Йдеться не лише про смаки страв, а й про вміння українців облаштовувати простір, який допомагає забезпечувати родину, домогосподарство продуктовими запасами. Для когось літні кухні в Україні — рудимент минулого чи ностальгійний спогад із дитинства, а для інших це досі життєва необхідність. Хай там як, літні кухні сприймаються як звичне явище, на яке навряд чи звернуть увагу українські шефи, адже для цього потрібне принаймні вміння відсторонитися і побачити їх у контексті культури, суспільних змін. З легкої руки Олі Геркулес вони мандрують світом і знайомлять читацтво з нашим побутом.

Один ефір авторської програми «У своїй тарілці» на радіо «Культура» я присвятила темі літніх кухонь, запросивши в гості Олю та Катерину Калюжну, яка допомагала шукати цікаві рецепти для книжки. Такий шквал дзвінків збирає не кожен ефір, дехто телефонували просто зі своїх літніх кухонь, де якраз запарювали ранкову каву чи чай.

Важливо розуміти, що для розповіді широкому загалові про національну кухню, регіональні смаки чи локальні гастрономічні особливості одного свого інтересу до теми замало — треба вміти презентувати і зацікавлювати людей, які перебувають у геть іншому культурному контексті.

Оля Геркулес докладає багато зусиль і старається балансувати. Для світу поза Україною тема літніх кухонь існує на перетині ідей стійкого розвитку, екологічного споживання, «локаворства» (поширення культури споживання місцевого, локального продукту як відповідь на глобалізаційні процеси). Як поєднання простих, але якісно розроблених рецептів і затишних світлин книжка «Літні кухні» знаходить своїх поціновувачів у різних країнах і вже потрапила до короткого списку книжкового конкурсу, що його ще 1972 року започаткував благодійний фонд Andre Simon Memorial Fund. Читацька аудиторія в Англії легко сприйняла цю книжку.

«Мої читачі — це ті, хто не лише люблять смачно готувати, а й випікають хліб на заквасці, збирають гриби, активно відпочивають, роблять домашній сир. Та й узагалі, люди в Англії, Лондоні відкриті до смаків інших культур, їм цікаво відкривати нові гастрономічні світи».

З України до Кіпру

А починалося все з того, що до 12 років Оля жила із сім’єю в Каховці. Як і в більшості українських родин, куховарили у них жінки. Щоправда, бували винятки: коли Оля хворіла, суп для неї готував тато, це була єдина страва, яку вона готова була їсти навіть за відсутности апетиту. Живучи під опікою бабусь і мами, Олі кулінарією особливо не захоплювалася — вона мріяла стати художницею!

Ситуація змінилася після переїзду у дванадцятирічному віці на Кіпр. За кілька років до розпаду Радянського Союзу батько Олі Гребенюк (Геркулес — прізвище за першим чоловіком. — О. Б.) почав займатися дрібним бізнесом — виробництвом соняшникової олії. До середини 1990-х справа розвинулася і родина навіть мала змогу відпочивати за межами України. Під час відпочинку на Кіпрі помітили, що в Олі зникли алергія й приступи астми, на які вона страждала вдома. Зваживши можливості, ухвалили послати Олю з мамою на Кіпр, але вже не на відпочинок, а навчатися. Отож Оля вчить мову, заводить нових друзів і заново відкриває життя.

«Перший рік мені було дуже важко вчитися. З одного боку, неймовірні враження, вулиці навіть уночі освітлені, море, усміхнені люди. Ми ніби потрапили в казку. Тепер я часто повертаюся в той час. З іншого боку, мій клас в Україні, дізнавшись, що я переїжджаю на Кіпр, бойкотував мене, мої друзі не спілкувалися зі мною. В англійській же школі я була чужою, не розуміла жартів, трималася на віддалі, та й приймати мене в колектив ніхто не поспішав. Мені було сумно, я почувалася осторонь подій, колективу, якихось активностей. Пригадую, як часто під різними приводами залишалася вдома, щоб не йти до школи. У ті дні я читала англомовні книжки. Недавно я їх знайшла — там над кожним другим словом олівцем надписано переклад. За два роки я склала іспит з англійської мови на «відмінно». Мене мотивувало бажання влитися в колектив, для мене це було важливо. Узагалі, я люблю навчатися, в Україні в школі я була відмінницею і втрачати цей статус мені зовсім не хотілося».

Після Кіпру почалося навчання у Ворицькому університеті (The University of Warwick) (з одним роком навчання в Італії), де Оля здобула ступінь бакалавра італійської мови і міжнародних відносин. Спілкуючись з однолітками в Італії, вона захоплювалася і дивувалася з того, як її ровесниці/-ки емоційно розповідають про їжу, смакують її й самостійно готують.

«Я, звичайно, мала кілька рецептів, записаних від мами, але так щоб до того я готувала сама чи тим паче захоплювалася цим, то ні. Проте це самостійне життя змусило мене по-іншому подивитися на світ їжі. Переїхавши в Лондон, я почала активніше готувати».

Рішучі кроки, відповідальність і нові знання

До кулінарної блогерки й авторки кулінарних бестселерів було ще далеко. У Лондоні Оля закінчила магістратуру Лондонського університету королеви Марії, де здобула спеціальність перекладачки з російської й англійської мов та культурології. По завершенні навчання, захистивши 2006 року ступінь магістра, Оля почала працювати в «Скрін Інтернешенел» (Screen International) — британському кіножурналі, що висвітлює міжнародний кінобізнес.

Про кулінарне мистецтво Оля задумалася під час кризи 2008–2009 років, а до того працювала журналісткою. То був період невизначености й розгублености, багато підприємств скорочували персонал. Тоді Оля ухвалює фактично доленосне для себе рішення — піти навчатися в кулінарну школу Leiths School of Food and Wine у Лондоні.

Для цього потрібні були кошти.

«Я вже жила без підтримки батьків, це було моє свідоме рішення, але я, звичайно, розповіла про нього батькам. Як зараз пам’ятаю, ми з мамою говорили по скайпу і я сказала, що хочу піти навчатися, готова взяти кредит у банку. Я була одержима своєю ідеєю, думаю, мама добре це відчула. Порадившись, батьки допомогли мені, вони не хотіли, щоб я була комусь винна гроші. Я здивувалася, як спокійно вони це прийняли, адже насправді вони хотіли, щоб я займалася бізнесом, і я про це знала. Потім, уже після виходу моєї другої книжки, двоюрідна сестра розповідала мені, як її мама з моєю переживали і ридали, що я надриваю спину, проводячи на кухні більшу частину доби (після навчання Оля працювала в ресторані на кухні, йдеться про цей період. — О. Б.)».

Та сáме навчання в кулінарній школі дало Олі відчуття, що це те, що їй потрібно. Хоча доти вона подумати не могла, що кухня, готування, а згодом і написання кулінарних книжок — це її пристрасть.

Закінчивши кулінарну школу, Оля працювала у відомому лондонському ресторані Ottolenghi, займалася кейтерингом, дописувала в кулінарний журнал Джеймі Олівера.

Працюючи на кухні ледь не цілодобово, Оля відшліфовує свою майстерність, а тимчасом дізнається, що вагітна первістком Олександром. Проте роботу на кухні вона не покинула і пішла звідти лише за два тижні до пологів.

Народження 2012 року сина Олександра перервало її роботу на ресторанній кухні і спонукало глянути на світ довкола по-новому. З батьком хлопчика Оля разом не жила, а тому після його народження опинилася фактично без роботи і без підтримки партнера. Тоді Оля дописувала для «Ґардіан».

«Коли Олександрові виповнилося 11 місяців, я вийшла на роботу на повну зайнятість. Це був час викликів для мене, я боялася, що не потягну сама і мені доведеться повернутися в Україну, було справді дуже важко. Кілька років ми із сином жили від зарплати до зарплати, я їздила до батьків, але ми із сином не могли дозволити собі відпочинок чи якісь забаганки. Однак материнство мене надихало, можу сказати, що народження дитини врятувало мене від емоційного вигорання. Хоча бути мамою-одиначкою важко, син мене тримав і давав драйв, енергію».

Через кризу до нових дій та кроків

Історія написання й видання власної книжки в житті Олі почалася з кризи. На той час вона працювала в компанії Recipe Kit, яка постачала набори продуктів з рецептами для людей, які готують удома. Оля займалася розробкою рецептів і виховувала дворічного малюка.

«У лютому 2014 року я втратила роботу, компанія, у якій я працювала, припинила свою діяльність. Одночасно в Україні відбувалися страшні події, війна, ми щодня з мамою на зв’язку і не знаємо, що робити і що буде завтра. Я пробувала знайти якісь підробітки, але на ринку праці лютий — це не найкращий час. Три місяці я жила без роботи, дуже пригнічена. Однак у мене був малий син і я розуміла, що не повинна і не можу впадати в депресію. Звісно, мені допомагали батьки, які надсилали гроші на оренду житла, але мені було важко, бо досі я вже звикла заробляти сама. Щоб якось структурувати свій час і зайняти себе, я почала записувати рецепти, мамині й бабині».

Коли рецептів назбиралася достатня кількість, Оля пішла до літературного агента. Треба визнати, що уявлення англійців про українську кухню не надто нас потішать. Тому не дивно, що літагент порадив ще рік-два попрацювати над книжкою, а паралельно розвивати свій інстаграм, щоб у нього було не менше як кілька тисяч підписників.

«У мене серце впало, я була як прибита. Здавалося, це несправедливо, але водночас я розуміла, що це правда. Я пішла працювати й чекати, що через один-два роки мені все вдасться. Вирішила шукати фудфотографів-початківців, які працюють на портфоліо. Мушу сказати, що охочих було небагато, нікого не цікавила українська кухня, тому чимало моїх пропозицій було відхилено. Нарешті я зустріла Кріса Кіркхама (Chris Kirkham, фотохудожник, який потім знімав і для книжки «Мамушка». — О. Б.), з яким ми відзняли борщ і нудлі. Так само я шукала відеографів. 

Розрада прийшла звідки й не сподівалися. Партнери, з якими ми записували відео, надіслали своє портфоліо — відео з моїми рецептами для прикладу — в “Ґардіан”. Видання зацікавилося моїм рецептом, мене запросили й одразу запропонували співпрацю — написати книжку для незалежного видавництва “Ґардіан Фабер” (Guardian Faber). Після цього я знову зустрілася з літагенткою, яка сказала, що потрібно підготувати синопсис книжки, але максимально швидко. Я мусила зробити його за одну ніч, ми розіслали цей синопсис видавцям. І це було неймовірно: ще три місяці тому я була налаштована працювати рік чи два, щоб мою пропозицію розглянули, а тут одразу три видавництва захотіли опублікувати мою книжку. Обираючи між їхніми пропозиціями, я обрала тих, хто готові були почути мою креативну ідею і пристати на умову зйомок в Україні. Хоча надворі стояв 2014-й, складний для України рік, я розуміла, що відзнята в Лондоні книжка не буде такою, як я її задумала. Зрештою, не знаю, чи змогла повноцінно цьому порадіти, навіть коли отримала перший аванс».

Зйомки для «Мамушки» проходили в Україні, у місті Вознесенську Миколаївської області, та в Лондоні.

«Наша кухня — це наш скарб, про який ми ще просто не розповіли світові»

Та що значить розповідати про свою родинну кухню, смаки української домашньої кухні в сучасному світі, сповненому упереджень і стереотипів? Як Україну, українську їжу бачать інші? Чи це бачення формує наше уявлення про нас самих? 

«Коли я вже жила в Англії і стала шефинею, почавши писати рецепти для “Мамушки”, у мене було кілька зустрічей із редакторами. Якось я прийшла до старшого чоловіка з ідеєю кулінарних рецептів з України. І почула у відповідь, що це навряд чи зацікавить, бо у 1970-х роках йому довелося один раз бути в Празі і, крім перевареної капусти, йому нічого не запам’яталося. Вислуховуючи такі думки, ти сама починаєш сумніватися, комплексувати. Тому десь глибоко я навіть припускала, що, може, у нас справді не так і смачно… Та коли я приїжджала в гості до батьків із друзями, вони щоразу шаленіли від того, як у нас смачно, від свіжих овочів з городу, від того, як готує моя мама. Це спонукало замислитися, чому я так думаю про власну кулінарну традицію. Потім я проаналізувала, чому щоразу, коли я надсилаю рецепти для “Ґардіан” (Оля дописує в це видання в тематичну рубрику, присвячену окремим продуктам. — О. Б.), редакція обирає передусім наші родинні рецепти, що їх я записала від мами. Поступово я почала розуміти і вірити, що наша кухня — це наш скарб, про який ми ще просто не розповіли світові».

На жаль, це правда. Комплексне уявлення про країну — це низка продуманих дій і рішень на рівні держави. В інфопросторі, де вкладаються величезні кошти у формування іміджів, цілісних уявлень про країну, справді важко прозвучати так, щоб тебе почули. На конкурентному книжковому ринку у світі досі не було таких гастрономічних англомовних книжок про живу українську кухню. Зрештою, йдеться не лише про книжку, а й про українські назви, кулінарні техніки й продукти в англомовному медіапросторі теж. Завдяки Олі читачі «Ґардіан» крок за кроком знайомляться з кулінарними українськими традиціями через авторські рецепти. Наприклад, на початку 2021 року в журналі вийшов матеріал із різними сучасними варіантами поширеної в Україні кулінарної практики квашення овочів (ферментації). А на Різдво Оля запропонувала приготували такий улюблений в Україні маковий завиванець із книжки «Літні кухні». Звичайно, розповідаючи про українські страви, вона додає свої ідеї й рецептурні рішення, застосовує свій шефський досвід і знання.

Сьогоднішні виклики

Та все-таки найбільше задоволення і натхнення для Олі — це писати кулінарні книжки, розповідати в них історії. Робота над кулінарними дослідженнями та їх презентаціями триває, але вже спільно з чоловіком і двома синами. Зростання популярности пропорційне збільшенню активностей, затребуваности, навантаження та відповідальности. Чоловік Олі пройшов шлях від кухаря до фудстиліста, нині займається фудзйомками і працює над власною книжкою про вегетаріанство. 

«Конкуренції між нами не існує, ми працюємо разом. Я пишу рецепти, а він робить світлини. Ми маємо спільні комерційні проєкти. Можна сказати, що ми радше сімейна команда. Мій чоловік Джозеф Вудхаус, я з ним познайомилася на кулінарному класі в Іспанії, ми обожнюємо те, чим займаємося».

Багато кулінарних блогерів, шефів і в Україні, і за кордоном, здобувши популярність, постають перед вибором. Найняти команду, яка працює на твоє ім’я, відповідаючи за наповнення соцмереж, створення рецептів, їх фотографування, промоцію, приготування до фотозйомок тощо, чи залишатися повноцінним автором/-кою і діяти самостійно, не покидаючи свої сторінки і комунікацію на залучених працівників/-ць. Перший варіант дозволяє систематично наповнювати сайт, активно спілкуватися з аудиторією, жвавіше працювати з рекламодавцями, більше випускати книжок і публікацій. Водночас існує загроза розмивання фокусу, формування збірного образу людини-бренду, загроза перетворитися на керівницю компанії зі своїм прізвищем у назві. Обидва варіанти успішно співіснують у сучасному світі і кожен по-своєму добрий, але це два абсолютно різні шляхи. Розмірковуючи про це, Оля не вагаючись заявляє, що такий формат не для неї.

«В принципі, я маю надходження з продажів книжок, цього, можливо, було б достатньо. Та я не можу не працювати, у мене є майстер-класи, бо ж раптом я не зможу більше писати, тоді я маю подбати про себе і своїх дітей. Мені, можливо, менше хотілося б займатися соцмережами, але нині такий час, це просто потрібно робити. Я навіть не думала шукати собі для цього помічницю/-ка, адже тоді це буду не я, у мене так усе персонально, що ніхто не зможе за мене це зробити. Щоправда, я найняла людину, яка допомагає мені з організацією і проведенням онлайн-класів».

Тепер Оля працює над новою кулінарною книжкою, підтримує активну взаємодію в соціальній мережі. Розповідає в сторіз про кулінарні експерименти, життя, про цікаві проєкти інших кулінарів, ресторанів, фотографів. На її сторінці завжди можна знайти цікаві й апетитні страви, неймовірно атмосферні фото та кулінарні історії з різних країн і, звісно, з України.

Сьогоднішній lifestyle

На тлі таких темпів постає питання, як знайти час для себе чи як тримати баланс між бізнесом, хобі, родиною.

«Насправді ми щасливці, бо можемо самі розподіляти свій час і самі вирішувати, скільки й коли того часу витрачаємо на роботу, а скільки — на спілкування чи відпочинок. Це не значить, що ми менше працюємо, просто інакше структуруємо час. Моєму молодшому синові рік, ми не водимо його в садочок, а старший займається вдома онлайн. Тому ми з чоловіком працюємо вдома по 1–2 години, по черзі. Я дуже люблю свою роботу, можливо, це дозволяє не помічати якихось труднощів. 

Взагалі, важко знайти баланс між родиною і роботою, але у нас є свої певні правила. О 18:00 ми кладемо всі телефони в мисочку, а на вихідні — в шухлядку. Зрозуміло, якщо є термінові справи чи нагальна потреба відповісти, ми їх беремо, виходимо в іншу кімнату і вирішуємо справи. Ми це робимо для себе, а ще щоб показати дітям, що не треба бути весь час в екрані. Вечорами з понеділка до п’ятниці — жодних девайсів. Соцмережі — це виснажливо».

В історіях про успіх не оминути питання конкуренції і підтримки. Які вони у світі кулінарії?

«Конкуренцію я взагалі не відчуваю, чи то ми підтримуємо одне одного, чи то я так влаштована. Я завжди підтримую маленькі бізнеси й ініціативи, безкоштовно. Взагалі, жінки й письменники одне одного підтримують, я знаю, що коли мені треба, я завжди отримаю пораду. Якогось негативу не відчуваю».

Нарешті про успіх. Це питання турбує багатьох, викликає суперечки і не залишає байдужими. У кожної людини своя історія перемог і невдач, так само як уміння сприймати їх. Сьогодні можна сміливо говорити, що Оля досягла успіху в кулінарно-літературній справі, їй вдалося не лише зацікавити своєю творчістю, а й не зупинятися.

«Я думаю, що ти сама собі приносиш удачу, якщо гаруєш, як кінь, — тоді тобі відкриваються якісь двері чи можливості».

---

Проєкт реалізується «Гендер в деталях» спільно з Creative Women Space, за підтримки грантової програми University of St.Andrews, Шотландія.

Від чемної дівчинки з галицької провінції, наймолодшої доньки сільського священика — до авторки кулінарного бестселера міжвоєнної доби «Перша українська загально-практична кухня» і владної Пані Дому, яка перетворила кулінарію на мистецтво і філософію життя, а свою кухню — на твердиню особистої свободи і територію творчих експериментів. Хто така насправді Ольга-Марія Франко і яким був її шлях до себе? З ким пов’язала вона свою долю і чи зреалізувала вповні свій творчий хист? Які її головні здобутки і втрати? І чи вдалося їй створити канон високої української кухні?

Пролог. Кинджал і три перстені

Химерна панночка з малиновими устами, у великому білому панамському капелюсі. Вона була зажурена і маломовна. Донька священика з провінційного галицького містечка, де й на початку ХХ століття панували старосвітські звичаї, вона була занадто добре вихована для того, щоб приймати знаки чоловічої уваги, коли не впевнилася у своїх почуттях…

Він дарував їй дивні подарунки: кубанський кинджал, знайдений у бою над Стрипою, і три перстеники — знак вічного кохання. Перстеники вона повернула разом із короткою, як постріл, запискою: «Не можу бути твоєю». Кинджал залишила собі. А все ж таки… Коли він удосвіта вийшов за ворота, своїми глибокими сірими очима пильно стежила з-за фіранки, як він відходив у невідомість.

Ця історія могла б стати прологом до великого — і так і не написаного! — роману, а могла б згубитися в непам’яті… Проте склалося геть інакше.

За який десяток літ та химерна панночка стала найвідомішою галицькою кулінаркою, авторкою справжніх бестселерів із куховарства й гастрономічної культури, які досі перевидають великими накладами. А гарячий хлопець, якому вона дала одкоша, став… її чоловіком. І ще багато ким став. Їй не раз доводилося проводжати його поглядом у невідомість.

Хто вона така, ота панночка в білому капелюсі? Чому її ім’я не згубилося в забутті? І чому роман її (їхнього) життя так і не було дописано?

Ми знаємо її як Ольгу Франко, авторку знаменитої «Практичної кухні». Знаємо — і не знаємо заразом. Адже й досі часто-густо доводиться чути: «Дружина письменника Івана Франка була видатною кулінаркою!» Та це не про неї, бо вона не дружина, а невістка автора «Каменярів» і «Мойсея». Невістка, яка насправді, мабуть, жодного разу не бачила свого свекра наживо, лише на портретах. Вони розминулися в часі: у травні 1916 року Франко навіки спочив на Личаківському цвинтарі, а 1919 року вона вийшла заміж за Петра, наймолодшого сина письменника. Того четаря легіону Українських січових стрільців, якому колись так рішуче відмовила і з яким невдовзі пов’язала свою долю.

Її ім’я не згубилося в непам’яті, а все-таки немовби опинилося в затінку славетного прізвища. Була вона лише «пані Франковою» чи таки «пані Франко»? Лише дружиною свого чоловіка чи сильною і певною себе жінкою, якій судилося стати всім для своєї родини і зреалізуватися як самостійна творча особистість? Як проліг її шлях від примхливої панночки до статечної пані дому? І чи провадив той шлях її далі — до себе самої? Про все по черзі.

Попівна: аромати дитинства і юности

У розпал гарячого, спекотного літа наприкінці позаминулого століття в родині греко-католицького священика народилася дівчинка. Сталося це в Австро-Угорській імперії, у селі Вирові Кам’янецького повіту (нині Камʼянка-Бузький район Львівської области) 23 липня 1896 року, якраз у переддень пам’яти святої рівноапостольної княгині Ольги. Тож дівчинку, як і велів християнський звичай, назвали Ольгою. При хрещенні вона отримала ще й друге ім’я — Марія.

Ольга-Марія була четвертою, наймолодшою дитиною в сім’ї отця Теодора Білевича та Ольги з Базилевичів. Її дитинство минуло в селах Вирові і Побужани в колі великої священицької родини. Її мати, Ольга з Базилевичів, теж донька священика. Священиком був і стрийко (рідний брат тата) Михайло, зі священицької родини походила і стрийна Аделя. За священика вийшла невдовзі заміж найстарша сестра Анізія. Такі шлюби в той час характерні для представників духовенства і вважалися доброю «партією» для попівен.

Отож виховувалася Ольга в глибоко релігійному середовищі, де було заведено щонеділі ходити до церкви, відзначати свята християнського церковного календаря: колядувати на Різдво, пекти паски на Великдень, запрошувати гостей на храмовий празник і на іменини. Про цей період життя Ольги Білевич збереглося мало відомостей. Не знаємо, як ретельно вона молилася і як уважно слухала в церкві проповіді свого батька, але з певністю можна сказати, що саме з батьківського дому вона винесла оте замилування куховарством. Особливим чаром для неї, ще малої дитини, були знамениті приготування на кухні до Різдва, Великодня чи храмового празника, коли всі діти мали відповідальне заняття: чистили горіхи, вирізали з тіста медяники, накладали варення на печиво і потім вилизували його! А вся хата наповнювалася ароматами крухого печива, м’ясної печені, гострої вудженини (копченостей) та всіляких інших смакот.

Хай там як, а на цьому етапі її життя все вказувало на те, що їй теж визначено долю їмости (дружини священика). Тоді юна попівна про це ще не думала.

З 1911 року сім’я замешкала в невеличкому містечку Буську (за 50 км від Львова). Тут отець Теодор став парохом-деканом церкви Святого Миколая. А його донька Ольга навчалася в українській реальній приватній гімназії імені Маркіяна Шашкевича. Це був час, коли не всі батьки розуміли потребу навчати дівчат у гімназіях. Лише п’яту частину від усієї кількости учнівства Буської гімназії становили дівчата. І те, що серед гімназисток була наймолодша донька буського пароха, не випадково, адже о. Теодор — один із тих ентузіастів, чиїми стараннями і з’явилася в Буську українська реальна приватна гімназія імені Маркіяна Шашкевича ¹. Він узагалі був людиною дуже діяльною і небайдужою: активний просвітянин і член Руського педагогічного товариства, він добре розумів потребу освіти для своїх краян. Можливо, тому що походив із родини сільських мельників і завдяки своїй наполегливості й таланту «вибився в люди», здобувши духовну освіту.

У вільні від навчання години дівчина захоплювалася модною тоді руханкою (фізичними вправами, гімнастикою), особливо їй подобався теніс («ситківка», як тоді називали цей вид спорту). Та найбільше Ольга-Марія любила експериментувати на кухні, творити алхімію нових смаків і дивувати рідних.

У жовтні 1911 року на відкритті пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Білій Горі біля Підлисся п’ятнадцятилітня панночка познайомилася з гімназійним товаришем свого старшого брата Олександра Петром Франком. Енергійний, добре виспортований юнак виявився сином знаного українського письменника Івана Франка. Того погожого осіннього дня вона зміряла його критичним поглядом, ввічливо усміхнулася і подала руку для привіту, зовсім не підозрюючи, що саме він стане її долею. Вихована на суворих приписах галицької добропорядности, була навчена не виявляти надміру своїх почуттів. Настільки, аж навіть сама собі не одразу зізналася, що їй таки подобається товариство того балакучого братового приятеля. Від часу їхнього знайомства пройде понад сім років до моменту, коли попівна скаже своє сакраментальне «так» і стане пані сотниковою.

За той час сплине чимало води. Перша світова війна перекроїть мапу світу. Зникнуть одні імперії, а на їхньому місці народжуватимуться інші. Смерть і руїна стануть головними ознаками тогочасного життя. Діти передчасно осиротіють, тисячі жінок овдовіють, а наречені так і не дочекаються своїх коханих…

З початком Першої світової війни Ольга Білевич утратила батька. Він захворів на тиф і 17 жовтня 1914 року помер. 28 травня 1916 року відійшов в інший світ і батько її коханого Петра — Іван Франко. А сам Петро воював у лавах українських січових стрільців.

Фото з автографом Петра Франка, що його він надіслав своїй коханій Ользі (Дзюні) Білевич. Бл. 1916 року

Вона ж уперто чекала звісток від нього. У вирі війни листи надходили так хаотично і нерегулярно, що вона не раз затерпає від невідання і лише тихо молиться, щоб її Петро повернувся живим. Картає себе за свою гордість і пильно вдивляється у вікно… А ще — іде працювати. У 1918–1919 роках Ольга Білевич викладала українську мову в жіночій школі в Буську.

І вона таки дочекалася. 4 лютого 1919 року парох села Полонична Михайло Білевич (рідний брат покійного о. Теодора) благословив шлюб своєї небоги Ольги із сотником, командантом летунського відділу УГА Петром Франком.

Перші місяці після одруження молода сім’я прожила в Красному. Якби це була казка, то на цьому історія попівни з провінційного містечка, напевно, закінчилася б. Залишалося б тільки додати, що «жили вони довго й щасливо». Та все було геть не так, як у казці, бо з одруженням історія Ольги Франко насправді тільки починалася.

Пані сотникова: дух і запах столиці

Шлюб із Петром Франком відкрив Ользі можливості й перспективи власної реалізації. Почувалася щасливою і відкритою до світу, вільною для реалізації своєї мрії, повною сил і відваги. На початку 1920 року Ольга Франко переїхала з Буська до Відня, до столиці колишньої Австро-Угорської монархії. Самої імперії вже не існувало, але традиції і дух епохи Габсбургів досі витали в повітрі, немов аромати віденського мелянжу й круасанів.

Про Відень того часу Дмитро Дорошенко згадував: «По рестораціях годовано дуже скупо, і щоб з’їсти добрий обід, треба було заплатити великі гроші. По крамницях ніде не видно було їстівних продуктів, таких як ковбаси, сир, хліб; за масло або за сало й згадувати не доводилось. Каву давали скрізь лише чорну, з червоним, нерафінованим цукром. Одинокий порівнюючи дешевий продукт був вино. Поза тим скрізь панував “Ersatz” і по каварнях непідроблену та нефальсифіковану подавали саму лишень воду, котра, як звісно, у Відні дуже добра й здорова. Але все-таки Відень бавився, як звичайно; театри, концерти, кіно, каварні були повні» ².

Навіть по війні Відень не втрачав свого шарму. Він залишався містом великої кулінарної культури. Тут, як ніде, повітря було насичено запаморочливим духом свободи.

У Відні, тогочасній гастрономічній столиці старої Європи, Ольга отримала змогу фахово підійти до свого захоплення кулінарією, професіоналізувати своє хобі і матеріалізувати дівочі мрії. У цьому прагненні її підтримував і Петро (на той час дипломатичний представник уряду УНР). Тож пані Франкова записалася на дворічні курси кулінарії при Вищій школі сільського господарства (відділ кулінарії). Напевно, саме тоді і зродився у неї задум зібрати найкращі рецепти й упорядкувати кулінарну книгу, яка зафіксувала б куховарський досвід українського народу. Натхненна цією ідеєю молода пані почала працювати. Амбіції авторки в той час виявляє анонс кулінарної книжечки «Кухня в таборі», що мала з’явитися тут-таки у Відні в новозаснованому видавництві її чоловіка «Франко Син і спілка» як четвертий випуск у серії «Пластовий книгозбір». Це видання так і не побачило світ, але свого наміру Ольга не покинула.

Життя внесло корективи в мрії і плани молодої пані Франкової. Вона готувалася стати мамою. У травні 1922 року Ольга з чоловіком повернулися до Галичини. Якийсь час мешкала в селі Полоничній у своїх родичів, де в січні 1923 року народилася її старша донька Віра-Марія. А ще через два роки, у січні 1925-го, в Коломиї народилася молодша донечка Іванна-Олександра (в родині її лагідно кликали Асею). Разом із чоловіком Ольга-Марія виховувала доньок, активно займалася спортом, брала участь у крайових тенісних змаганнях серед жінок і навіть два роки поспіль, у вересні 1927-го та у вересні 1928-го, здобувала перемогу в парних матчах з великого тенісу ³. І звичайно, куховарила.

Пані смаку: кухня як філософія

Хоча роль жінки-куховарки, здавалося б, дуже традиційна, але спосіб, у який Ольга Франко утверджувалася в цій ролі, дуже особливий. Вона була не просто куховаркою, а справжньою мисткинею високої кухні. І не лише стояла біля печі чи мліла над баняками, а піднімалася до рівня рефлексії, творчого мислення, ба навіть філософських узагальнень. Кухня стала її філософією буття. І це була не рутина, а творчість, не сірий побут, а високе мистецтво. Раптом кухня з узвичаєного простору традиції обернулася на простір модернізації, креативности й сміливих експериментів.

Кулінарія була для Ольги Франко не щоденною рутинною повинністю і не лише формою піклування про своїх найближчих, а й способом самовираження, улюбленим заняттям, яке щоразу окрилювало і наповнювало позитивними емоціями. Для молодої пані дому кухня стала місцем її творчости, територією її свободи і реалізації. Тож у коломийський період свого життя (1923 — липень 1930) «домова господиня» (саме так значилося в паспорті Ольги в графі, де вказували професію) наполегливо працювала над кулінарною книгою. У цей час Ольга Франко ретельно призбирувала і записувала рецепти старих і нових страв, випробовувала їх, перевіряла на власній кухні, запроваджувала в домашній стравоспис, частувала ними своїх рідних і знайомих, експериментувала зі смаками й інгредієнтами, упорядковуючи всі ці матеріали в книгу. Відтак 1929 року в коломийському видавництві «Рекорд» вийшла у світ велика книга рецептів пані Франкової «Перша українська загально-практична кухня».

Це було серйозне видання обсягом понад 500 сторінок, що, як сказано у вступному слові, мало на меті заповнити «болючу прогалину нашої практичної літератури» ⁴. Звісно, галицька кулінарна традиція не починалася з цієї книги. І слово «перша» в назві було радше вдалим маркетинговим ходом, що мав привернути увагу й заінтригувати читачів і читачок. Передвісницями цієї книжки були видання Леонтини Лучаківської «Домашня кухня. Як варити і печи» (Львів, 1910), Зіновії Клиновецької «Страви й напитки на Україні» (Київ–Львів, 1911). Майже одночасно з нею вийшли куховарські видання Осипи Заклинської «Нова кухня вітамінова» (Львів, 1928) та Віри Ящинської «Розумне харчування. Кухарська книжка» (Київ, 1928).

Водночас книга Ольги-Марії Франко вдало систематизувала й актуалізувала галицький кулінарний досвід у форматі ґрунтовного і практичного, особисто перевіреного порадника. Тож не дивно, що видання здобуло велику популярність і серед досвідчених господинь, і серед куховарок-початківок. Гарно проілюстрована зображеннями річкових і морських риб, їстівних і отруйних грибів, різних видів ярини (тобто овочів) і спецій, кухонного начиння, способів сервірувати стіл, книга містила понад 1400 переписів страв на всякий смак і будь-який гаманець. Книга пані Франкової пропонувала окремо стравосписи для вегетаріанців (тобто «безм’ясну кухню»), людей у часі недуги, вагітних жінок і матерів, які годують груддю, малих дітей.

Ілюстрації з книги Ольги Франко «Перша українська загально-практична кухня» (Коломия, 1929)

Найбільше рецепти «Практичної кухні» відбивали «все найцінніше, головно з української та німецької кухні» ⁴. І тут ішлося передусім про австрійсько-український діалог кулінарних традицій, характерний для Галичини, яка довгий час входила до складу імперії Габсбургів. Водночас книга репрезентувала і властиву галицькій кухні мультикультурність, бо подавала страви й інших народів, як-от італійська печеня, флячки по-французьки, еспанська і голяндська підливи, зрази по-англійськи, печеня по-грецьки, яйця по-сербськи, литовський бігос, щупак по-жидівськи (цитата з книги за правописом оригіналу. — Прим. ред.), польські зрази та ін.

Саму ж галицьку кухню авторка мислила не як окреме явище, а як важливу частину кухні загальноукраїнської. Тут, очевидно, слід нагадати, що книга вийшла в період бездержавности України (її територію було поділено між Польщею, Румунією, Чехословаччиною й СРСР). Тому слово «українська», винесене в заголовок, не лише свідчило про високий рівень національної свідомости авторки, а й про її бажання об’єднати українців на тривкому ґрунті кулінарної культури. Отож у цій книзі природно сусідять галицький і київський борщі, закарпатська гарбузівка, харківська юшка, снятинська начинка, телятина по-коломийськи.

Важливо також, що книга пані Франкової була не лише величезним компендіумом рецептів національної кухні, а й продовжувала традицію родинної кулінарії, засвідчуючи зв’язок поколінь і тяглість кулінарного спадку роду Франків. Її авторка володіла дивовижною здатністю запам’ятовувати смаки людей, яких любила і знала. Вона була не просто пані кухні (чи пані на кухні), а справжня пані смаку. Тож і її opus magnum — не тільки кулінарна енциклопедія, а й енциклопедія доброго смаку. І не лише смаку до добрих страв — смаку до життя!

Композиційної стрункости й концептуальної цілісности цій кулінарній книзі надавала і передмова, автором якої був чоловік Ольги — інженер Петро Франко. Це був доволі незвичний «хід конем» на той час. Бо ж панові дому не пасувало «пхатися на кухню», у, здавалося б, традиційно «жіночу» сферу. Та подружжя Ольги і Петра Франків руйнувало ці усталені гендерні стереотипи, демонструючи в такий спосіб принцип паритетности і взірець продуктивного подружнього партнерства — «дібраної пари». Цікаво, що це кулінарне видання містило також добірку куховарських дотепів, один із яких так і називався — «Дібрана пара»:

«Один: І як се ви радите собі, ти письменник — і жінка письменниця. Другий: Бачиш, одного дня я варю обід, а жінка пише, а на другий день я пишу, а жінка варить».

Чи достеменно так було в Ольги і Петра Франків, напевне сказати важко. Хоча точно відомо, що Петро Франко часом підміняв дружину на кухні. Зокрема, дуже вміло смажив налисники, так що вони робили блискавичне фігурне сальто в повітрі й акуратно лягали знову на пательню.

Сьогодні кулінарна книга Ольги Франко сприймається не лише як енциклопедія, а й як культурологічний і філософський трактат періоду міжвоєння. Її популярність визначили не тільки рецепти смачних страв, а й особлива філософія куховарства.

Епіграфом до книги були слова: «Порадник для усіх, що хочуть довго жити». Тобто це був практичний довідник не лише з куховарства, а й із довголіття! І більше як дев’яностолітнє життя його авторки — чи не найкраще підтвердження його успішности й ужитковости.

Промоція здорового харчування, що стала основою цієї книги, випливала з родинної філософії здорового способу життя. Хоча кулінарія була для Ольги Франко простором експерименту, творчої фантазії і свободи, вона все-таки застерігала: «Кухні не легковаж, але нею не одушевляйся!» ⁵ У поєднанні з корисними практичними порадами — споживати їжу на свіжому повітрі, не їсти надто гарячого, не пересолювати, вживати замість оцту сік із цитрини, добре пережовувати й особливо «перестати їсти, коли ще міг би дещо з’їсти» ⁵ (!) — ця книга відповідала на питання не лише ЩО їсти, але і ЯК їсти та чого НЕ їсти. Більш ніж промовисті міркування авторки про міцні напої. У розділі «Горівки» написано коротко і чітко: «не поручаю [тобто не рекомендую. — Н. Т.] сих напитків» ⁶ . Натомість пані Франкова пропонувала замінити міцний алкоголь, скажімо, поживним квасом.

Ця книга надовго забезпечила Ользі Франко статус гросмайстрині галицького кулінарного мистецтва. На ній зростало не одне покоління господинь, котрі вважали її авторку кулінарною гуру і жінкою-легендою. Сама ж Ольга невдовзі відчула, що творіння її рук і розуму немовби не встигає за викликами часу, які дедалі сильніше обмежували політ її фантазії…

Пані директорова: присмак ощадности

У 1931–1936 роках Ольга Франко разом із чоловіком і доньками замешкала в Харкові, де Петро Франко як інженер-хімік і винахідник працював у Науково-дослідному інституті прикладної фізико-хімії та в Інституті молочної промисловости. Це були страшні роки, коли Ольга Франко стала очевидицею Голодомору. Звісно, сама вона і її сім’я як польські громадяни в тогочасній столиці УРСР не потерпали від голоду, бо жили у відгородженій зоні зі спеціальною крамницею для іноземців, яку охороняли солдати. А проте виснажені голодом немічні люди, опухлі діти, яких вона бачила щодня на вулицях Харкова, не залишали її байдужою. Потайки ділилася харчами з тими, хто їх потребували. І так нікому й не подарувала тих кілька примірників своєї книги, які привезла із собою. Доба сталінських репресій і терору гомерично реготала над її мистецтвом кулінарії…

Повернувшись із Харкова, Ольга Франко підготувала й видала ще одну кулінарну книжку під назвою «Всенародня кухня». Це видання вийшло 1937 року у Львові накладом Петра Франка. Було воно набагато скромніше і за обсягом, і за кількістю переписів. На відміну від «Практичної кухні», рецепти страв тут згруповано за порами року (весна, літо, осінь і зима) та часом дня (сніданки, обіди й вечері) і зорієнтовано на сімейне ощадне харчування. Такий підхід більше відповідав духові часу й тогочасним суспільним запитам. Прикметно також, що з приходом радянської влади на терени Галичини «Всенародня кухня» Ольги Франко, а також кулінарно-господарські порадники її чоловіка «Городина та її вирощування» і «Перерібка ягід та овочів» (Львів, 1939) потрапили в поле зору й інтересів Київського науково-дослідного інституту харчування. Радянські дослідники, очевидно, не раз послуговувалися цими виданнями, хоча імен їхніх авторки й автора воліли не згадувати.

З осені 1939 року (від часу приєднання Західної України до УРСР) сім’я Ольги Франко несподівано для себе отримала великі преференції від радянської влади, найперше завдяки чоловікові — синові прихильного до соціалізму класика Івана Франка. За якихось півтора року (з жовтня 1939 до червня 1941) Петро Франко став делегатом Народних зборів до Москви й Києва, депутатом Верховної Ради УРСР, деканом товарознавчого факультету Українського державного інституту радянської торгівлі у Львові та першим директором новоствореного музею Івана Франка у Львові. Це був холодний прагматичний розрахунок радянського режиму, який ховаючись за маскою привілеїв, мав намір надовго осісти в Україні і використати її гідних людей для своїх цілей. Час був дуже непевний. Влада публічно говорила одне, а насправді всю свою силу спрямовувала на виявлення небезпечних для сталінського режиму елементів, переслідувала й саджала в тюрми тисячі безневинних українців і українок. Ольга і Петро Франки це бачили, але повороту назад не було. Втекти із «золотої клітки» не могли, та все-таки не сиділи бездіяльно.

На свій страх і ризик Ольга Франко як дружина депутата допомагала жінкам «ворогів народу». Її добру душу з вдячністю згадували Ірина Радловська і Марія Струтинська, чоловіки яких перебували під арештом за антирадянську діяльність і сиділи в той час у тюрмах на Лонцького та в Бригідках. Попри так звану «неблагонадійність» цих жінок в очах радянської влади, Петро Франко як директор не побоявся взяти їх на роботу. Ольга ж передавала їм таємно виклопотані перепустки на побачення з чоловіками. Її образ «гарної, молодої ще білявки з тонким обличчям, незвичайно елеґантно вдягнутої» періоду 1940–1941 років змалювала згодом Марія Струтинська (відома також як письменниця під псевдо Віра Марська) у своєму романі «Буря над Львовом» (1952).

У той час Ольга Франко працювала в музеї Івана Франка: збирала матеріали для експозиції, часом їздила в пошукові експедиції, наглядала за ремонтом вілли письменника та облаштуванням прибудинкової території. Нерідко як «пані директорова» й заступниця директора Музею Івана Франка у Львові мусила спілкуватися з журналістами-сексотами, кадебістькими шпигами та іншими неприємними «типами», які регулярно навідувалися до музею відомого класика, вистежуючи «ворогів народу» і «буржуазних націоналістів». Один із таких візитів добре запам’ятався тогочасній працівниці музею письменниці Марії Струтинській, яка згадувала:

«Він [журналіст-сексот Коллін. — Н. Т.] заявляв, наприклад, дружині директора, яка відмовляла йому права шниряти по музею:

“Ольга Федорівна, про ваш музей погане говорять”.

“А що саме?” — питалася холодно вона. — “Говоріть ясно”.

“Кажуть, що у вас тут висить фото ворога народу, що книжки у вас якісь недозволені, що тут працюють петлюрівці”.

“Ви не турбуйтеся нашими фото та книжками, це річ Н[ародного] К[омісаріату] О[світи], якому ми підлягаємо. А що ще там кажуть — хіба варто це повторяти? От про вас кажуть, наприклад, що ви покрали якісь автомашини, що їздите сюди й туди, торгуєте одягом. А хіба це правда?..”» ⁷.

Пані без пана: (не)солом’яна вдова

Початок Другої світової війни докорінно змінив плин життя Ольги-Марії Франко. Об 11 годині 28 червня 1941 року, саме в день народження її чоловіка, подружня історія Ольги і Петра Франків обірвалася. Того фатального дня радянська влада «евакуювала» Петра Франка в невідомому напрямку. Через кілька днів буде лише одна невимовно коротка телефонна розмова. «Я в Києві», — повідомив Петро Франко. Далі довгий гудок і пауза. Пауза тривалістю в усе наступне життя Ольги Франко.

Вона чекатиме і не втрачатиме надії. Оксана Сенатович у передмові до перевидання книги галицької кулінарки 1991 року писала: «Ольга Федорівна Франко прожила довге життя. Ще на своє 90-річчя готувала гостину для своїх рідних: дочок, внуків і правнуків. До 91-го року життя Ольга Федорівна варила і пекла, весь час чекаючи, що відчиняться двері і на порозі з’явиться її чоловік» ⁸. Одначе вона так ніколи і не довідалася, що сталося з її Петром. Найновіші документи з московських спецархівів з грифом «совершенно секретно» сьогодні свідчать, що Петра Франка було знищено на початку липня 1941 року ⁹. Проте тоді Ольга цього не знала. Не знала, чи мертвий він, чи живий. Почувалася солом’яною вдовою.

З утратою чоловіка Ольга втратила і велику частину себе. У свої 45 років була спустошена і вщент розбита. Її світ руйнувався.

У вересні 1941 року фашисти заарештували і відправили в централізовану тюрму на Лонцького її старшу доньку Віру. Ольгу як матір не раз викликали на допити, у її помешканні робили обшуки. Історія Віри Франко стала ще однією драмою розбитого серця Ольги Франко. Вісімнадцятилітньою дівчиною Віра Франко потрапила до німецького концтабору Равенсбрюк, а повернувшись додому, за іронією долі, 1946 року знову опинилася в тюрмі в Києві, відтак була засуджена на п’ять років таборів у Воркуті та довічне заслання в Сибіру. Додому вона змогла повернутися аж після смерти Сталіна 1953 року.

У старшому віці Ольга Франко зазнала ще однієї непоправної втрати, яку переживала невимовно болісно, — смерть улюбленої доньки Асі, яка відійшла 20 травня 1978 року після важкої онкохвороби. Материнське серце розривалося від болю й розпуки. Після цієї смерти, згадує її онучка Іванна Міліянчук, «ця сильна, строга, вольова жінка ураз змінилася, вона якось відразу стала стара, змучена і не та баба, яку я тільки що привела у лікарню» ¹⁰.

Особисту історію Ольги Франко тісно вплетено в історію її подружнього і сімейного життя. Справді, неможливо розповісти історію цієї жінки, вийнявши її з контексту родини. Як неможливо розповісти історію її сім’ї, не вписавши її в історію України. Водночас сказати, що Ольга Франко була взірцевою донькою, дружиною і матір’ю, — це, мабуть, сказати занадто мало…

Пані дому: королева без трону

Майже півстоліття Ольга Франко прожила в радянському Львові. Випускниця вищих кулінарних курсів у Відні, мисткиня високої кухні опинилася в країні «общепиту» і всезагального дефіциту. У нових умовах кулінарна культура попередньої доби виявилася непотрібною і навіть неможливою. «Панська» кухня королівської Галичини поступилася пролетарським забігайлівкам совєтської епохи.

Вона так більше й не написала жодної книжки. Мало того, прийшло гостре усвідомлення, що її кулінарні секрети нікому не потрібні. Тож якось коли її доня гортала «Практичну кухню», захоплюючись її стилем і багатством рецептів, Ольга скептично похитала головою і промовила з гіркою іронією: «Кому то зараз треба? Що з того, що написано в тій книзі, сьогодні можна купити?» Вона почувалася окрушиною незворотно минулої доби. Хоча неймовірно тішилася, коли вдавалося до святвечірнього столу роздобути справжніх, «порядних» оселедців.

Та знову віднайшла простір свободи у своїй родині і на своїй кухні. Тоталітарна машина забрала в неї чоловіка, любов усього її життя, та вона зберегла за собою право бути вільною бодай там і бодай у такий спосіб.

Жінка, яка на позір перебувала в замкненому трикутнику горезвісних «трьох К» (Kinder, Küche, Kirche), віднайшла в ньому власне «я» і сенс життя. Парадокс: кухня, яка була «малою тюрмою» для величезної маси жінок протягом багатьох століть, в умовах «великої тюрми» радянського тоталітаризму стала притулком, оазою, територією персональної свободи і творчої самореалізації. І для Ольги Франко теж.

Кухня стала її маленькою фортецею. Вона не могла змінити правил гри у великому і чужому для неї світі, але могла тримати лад у своєму домі і на своїй кухні. Тут вона була королевою, нехай і без трону, і без корони. Бо тільки тут вона могла бути вповні собою.

Ольга стала Великою Матір’ю (матріархинею) Франкового роду. Доля подарувала їй довгий вік: померла на 91 році життя 27 березня 1987 року (похована у Львові в родинному гробівці на 69 полі Личаківського цвинтаря). Ольга-Марія Франко діждала онуків, а їх у неї було семеро: Надія й Іванка — доньки Віри; Люба, Петро, Ірина-Орися, Адріана, Мар’яна — діти Іванни. Щаслива бабуся діждала і правнуків. Тішилася всім цим дітлахам невимовно, хоча й не показувала цього з виду. Онучка Іванна Міліянчук згадує:

«Завжди наша баба була для мене і, думаю, для всіх гарною, високою, дуже акуратною жінкою. Відколи пам’ятаю, мала сиве — зовсім біле волосся, гарно зачесане. Ніколи я не бачила її у шляфроці [халаті. — Н. Т.] чи капцях. Коли ми вставали, вона була гарно вбрана і зачесана. Баба рідко усміхалася, а ще рідше сміялася, і це був тихий, короткий сміх. Баба не любила пестливі слова, це теж передалося нам. Коли брала когось із дітей на руки, тулила до себе, але не сюсюкала, не любила, коли хтось говорив “бабуня” чи “бабуся”, казала: “Я — баба”. Деколи Петро говорив до неї “бабуня”, але це бабі не дуже подобалося».

Онуки стали сенсом її життя, наповнювали його радістю і щоденними клопотами. У 1957 році родина переїхала з вул. Снопківської в будинок на вул. Запорізькій, біля якого ріс сад. Справжній рай для дітвори. Із фруктів цього саду варила різні конфітури й мармоляди. «Решта, що було їй забагато, особливо аличу, роздавала сусідам. Мабуть, уся вулиця приходила за сливками. Яблука виставляла за паркан, щоб діти з інших хат не лазили через паркан, коли захочуть яблук», — розповідає онучка Іванка.

Для онуків готувала різноманітні смаколики, вміла догодити кожній дитині, бо перфектно знала кулінарні вподобання всіх членів своєї родини. У музеї в той час уже не працювала (хоча ретельно водила туди своїх онучат, щоб не забували свого коріння, щоб знали і пам’ятали, якого вони роду і чиї нащадки!), займалася винятково домашнім господарством та вихованням онучат. А проте ЯК займалася! Ось невеличка замальовка з життя Ольги Франко як бабуні і домогосподині в домашньому жартівливому журналі для дітей «Наша хата» (журнал виходив щомісяця в одному екземплярі, головним редактором і автором матеріалів був зять Ольги Франко, чоловік її доньки Віри, пластун і політв’язень Богдан Сітницький (1914–1997)) під назвою «Наша Баба не працює!»:

«Кожного дня рано всі дорослі в нашій хаті збираються і йдуть на роботу. Дома лишається Баба, яка не працює. Цікаво, як виглядає день нашої непрацюючої Баби. Про те нам вдалося зібрати доволі точні й достовірні відомості.

Баба встає коло години шостої, коли ще всі сплять, сходить до саду пильнувати, коли буде йти молочарка. З молоком біжить до кухні пражити, рівночасно ставить варити каву, для Петруся манну кашу, Ганю [служниця. — Н. Т.] посилає на Поліклініку за діточим молоком для Орисі. Смарує маслом булку для вуйка Мирона, хліб для Асі, цідить через ситко молоко і подає сніданок.

За той час приходить Ганя, баба летить на базар. Деколи мусить бігти на Галицький базар, або Краківський, якщо на Стрийськім нема того, що потрібно, і приносить з базару повну сітку продуктів.

Починається варення обіду в двадцяти риночках. Борщ для вуйка Мирона [Мирон Галущак, чоловік Іванни (Асі), зять Ольги Франко. — Н. Т.] з малою фасолькою, ціджений без капусти, моркви і помідорів; борщ для тети Асі з великою фасолькою, з капустою, без цибулі, мʼяско без жилок і без товщиків; для Петруся — шницель; для Віри — густий борщ з обома сортами фасолі. Обід відносить бабці на Радянську [йдеться про матір Ольги Франко, яка мешкала на вул. Радянській, тепер вул. Винниченка, і про яку теж піклувалася відома кулінарка. — Н. Т.], і зараз бігом назад, бо треба йти з Любкою на балет, а перед тим дати теті Асі підвечірок: чай з молоком, булку з маслом і з медом, Петрусеві — чорний хліб, Любці — чайочок.

В міжчасі покрикує на дітей, щоби були чемні і не галасували.

Пополудні Баба йде до себе нагору відпочити. За хвилю чути з долини голос вуйка Мирона: “Мамо, прошу мені налити чаю”. Баба йде на долину наливати вуйкові Миронові чай.

Там вже лишається варити вечерю. Вечерю треба також подати, бо ніхто собі нічого не візьме. По вечері скоро приголомшує дітей спати і знову йде нагору, щоби самій положитися. Нараз дзвінок. Це Віра пізно вернулася з міста. Баба йде відчиняти двері, бо всі інші вже сплять.

Так приблизно виглядає кожний день нашої непрацюючої Баби».

Так минали будні відомої галицької кулінарки Ольги Франко. Крім цього, вона неподалік від хати мала городець, на якому вирощувала всіляку ярину, бо ретельно дбала за якість продуктів, які мала споживати її родина. Тримала курочок, качечок та індиків. Готувала тільки сама, не любила, коли їй допомагали. Служниця могла виконати лише підготовчу роботу — помити й почистити, але страву готувала лише Ольга Франко. Щодня свіжу і смачну. Це була її стихія, її натхнення і її шедеври!

У неділю і свята Ольга Франко дуже любила, щоб на столі було щось солоденьке. Пекла його власноруч на той випадок, щоб мати чим почастувати гостя, якби такий раптом зайшов до хати.

«Пекла торти, любила цвібаковий з цитриновою масою, горіховий з кавовою, крутий з галяреткою, порічковою власної роботи і горіховою масою. Торти не мали бути високі, бо це міщанство, говорила баба, — свідчить онучка Іванка Міліянчук. — Прикрашала дуже гарно, переважно один край, гарно викладала горішки, райські яблучка, смажені за власним переписом, мандаринки чи порічки, це було дуже кольорове і гарне, а головне — оригінально. Залежно від свят пекла французькі тістечка з чудовим кремом; такого доброго крему я більше ніколи не їла, він був особливий, а може, як кажуть мої діти, голодне дитинство. Робила нуґат [десерт із збитих білків, заварених сиропом, і з горіхів. — Н. Т.] з горіхами в сам раз, не пересушений і не рідкий, обов’язково білого кольору. Крухі пляцки з яблуками чи крухий, политий чеколядою з горіхами. Дріжджове тісто, яке місила годину, було знамените. Пампухи — просто чудо! А паски чи просто булочки… Смакота! На кожен день теж було солодке, але переважно медівники посередині з горіхом чи бішкоптики до чаю».

Оцей смачний спогад про майстерність пані Франкової буде неповним, якщо не згадати й того, що любляча бабуся вміла неабияк потішити своїх онучат, бо пекла ще малесенькі кексики для ляльок з нагоди їхніх «уродин»! «Кексики були сховані нагорі в її чудовому креденсі; нам, дітям, вона давала по кілька, самому брати було заборонено», — згадувала онучка пані Іванка Міліянчук. Онук Петро Галущак назавжди запам’ятав смак кругленьких пухкеньких медяників із горішком усередині, якими пригощала його Баба. Була маломовна, не завжди могла говорити з дітьми відверто, але її кулінарія була промовистіша за будь-які слова.

Іменини Ольги-Марії Франко, що збігалися з її уродинами, були справжнім родинним святом, на яке сходилися всі — великі і малі. На свято Ольга-Марія Франко виймала з креденсу родинне срібло і вишукано сервірувала ним стіл, що мав бути застелений білосніжним обрусом (скатертиною). На скатертину акуратно ставила вазу зі свіжими квітами. Дуже любила гладіолуси, айстри, жоржини, бузок, які росли у її садку. У її кімнаті завжди стояв букет свіжих квітів.

Усю себе віддавала родині, рідко відпочивала. Часом їздила з онуками до Косова чи в село Дори (нині у складі м. Яремче). Дуже любила такі хвилини на лоні природи. Любила ходити лісом і, як усі Франки, збирати гриби. На грибах зналася перфектно і завжди назбирувала найбільше.

У спогадах своїх онуків і правнуків Ольга Франко назавжди залишилася доброю бабусею, символом їхнього щасливого і смачного дитинства, хранителькою роду і кулінарних традицій. Образ, який вимальовується зі спогадів, що їх залишили про неї сучасники, — класичний взірець «порядної галицької ґаздині» — акуратної, зі смаком вбраної й охайно зачесаної, суворої в питаннях хатньої чистоти, стриманої й інтелігентної, дбайливої й ощадливої у веденні домашнього господарства, уважної у ставленні до рідних і привітної до гостей, господині, у якої завжди смачно пахне на кухні, у господі й на городі теж усе до ладу. Пам’ять про пані Франкову живе в душах не тільки її прямих нащадків, а й усіх тих, хто користалися з її переписів та послуговувалися її кулінарними книгами.

Ольга Франко зуміла зберегти і передати в спадок своїм нащадкам не просто рецепти смаколиків, а цілий пласт культури, цілу галерею смаків української кухні, смаків утраченої епохи, бо й сама вона була символом цієї епохи.

Епілог. Два листи і білий обрус

Коли він спав важким вояцьким сном, вона поклала йому під подушку листа. Це був, мабуть, найважчий лист у його житті. І не тільки тому, що в конверті, крім аркушика паперу з кількома словами, що обпікали, мов жар, лежали три перстеники. Просто той лист пробив його гаряче стрілецьке серце бойовим кубанським кинджалом. «Зранена гордість гнала його все дальше й дальше від пригоди до пригоди. Веліла шукати все нових небезпек, та все-таки стрілець, з печаттю любих уст на своїх і в коханні й ненависті, все мусів думати і згадувати любу примховату суджену» ¹¹.

А за якийсь час, по численних небезпечних пригодах і далеких мандрах, той-таки остовпілий четар триматиме в руках геть іншого листа: «Любий, чому не вертаєш? Дзюнка».

І він полетить до ясних очей тієї химерної далекої дівчини.

Стрімголов.

Ми достеменно не знаємо — і навряд чи колись знатимемо, чи все воно було так насправді. Історія кохання четаря УСС і химерної панночки в білому панамському капелюсі — лише уривчаста, пунктирна додаткова сюжетна лінія в історичній пригодницькій повісті «Від Стрипи до Дамаску», яку написав Петро Франко. Та що там лінія, — епізод, яких кілька абзаців. І міру їхньої автобіографічности не змога виміряти без методологічного лота, що мав би сягнути фактологічної тверді. Та наразі цей лот годі відшукати без надійних мемуарних, епістолярних і документальних джерел (досі, на жаль, не віднайдених), а мозаїку фактів розбито на окрушини, з яких складно зібрати повну картину.

Ми взагалі більше про неї не знаємо, ніж знаємо. Що вона почувала, коли із затишку батьківського дому подалася в широкий світ разом із сотником УГА, організатором галицької військової авіації? А коли він був у полоні? А коли мешкали разом у Бадені біля Відня чи в «червоному» Харкові під пресом сталінського терору? А коли він став деканом, директором і депутатом, а вона — його пані директоровою? І коли він востаннє її обійняв і рушив у невідомість у супроводі суворих чоловіків у формі НКВД?

Вона більше мовчала, ніж говорила. Маломовна панночка мусила стати ще маломовнішою жінкою, мамою і бабусею. Та ні, не бабусею, — Бабою. Життя навчило її суворости.

Вона промовляє до нас не так власним голосом (бо наразі не маємо доступних ні листів, ні щоденників), як скупими свідченнями з офіційних документів і нечисленних спогадів найрідніших.

Чи була вона жінкою, котра торувала нові шляхи? І так, і ні. Можливо, за якихось інших обставин, у якійсь іншій державі, у якомусь іншому житті вона стала би всесвітньовідомою шеф-кухаркою, гастрономічною критикесою чи власницею модного «мішленівського» ресторану. Або ще кимось. У неї було досить снаги і хисту, щоб стати тою, ким запрагнула б. Тою, ким хотіла. Та вона таки торувала один новий шлях. Це був її власний шлях до себе. Мабуть, таки найважливіший.

Шлях від химерної панночки в білому панамському капелюсі — до певної себе, владної і трохи суворої Пані Дому. Дому, у якому майже півстоліття вже не було її Пана, — він рушив у невідомість. А вона залишилася. І чекала його повернення — день у день, ніч у ніч, щохвилини, щомиті! За галицьким звичаєм застеляючи стіл білим обрусом.

«Любий, чому не вертаєш? Дзюнка».

Ні, вона була вже не Дзюнка. І не тільки пані Франкова. А таки пані Франко.

Ольга-Марія Франко.

Статтю проілюстровано світлинами і матеріалами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, ЦДІА України у Львові, приватних архівів родин Білевичів і Галущаків, родинних архівів Іванки Міліянчук та світлої пам’яті Надії Франко.

---

1. Див.: Савчин, Іван. Буськ у вирі століть. — Львів: Львівські новини, 1996. — С. 83. [↩]
2. Дорошенко, Дмитро. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). — К.: Темпора, 2007. — С. 457–458. [↩]
3. Див.: Краєві ситківкові змагання // Нова хата. — 1927. — Ч. 10. — С. 5; Ситківкові змагання // Нова хата. — 1928. — Ч. 11 (листопад). — С. 19. [↩]
4. Франко, Ольга-Марія. І-ша українська загально-практична кухня. — Коломия: Рекорд, 1929. — С. 5. [↩] [↩]
5. Франко, Ольга-Марія. І-ша українська загально-практична кухня. — Коломия: Рекорд, 1929. — С. 37. [↩] [↩]
6. Франко, Ольга-Марія. І-ша українська загально-практична кухня. — Коломия: Рекорд, 1929. — С. 447. [↩]
7. С[трутинська], М[арія]. З-поза лаштунків радянської журналістики («Коллі» і «Зельма») // Українські щоденні вісті. — 1941. — Ч. 43 (24 серпня). — С. 6. Див.: Тихолоз, Наталя. «Про ваш музей погане говорять…»: Дім Франка під оком «журналістів у цивільному» (1940–1941 рр.) // Сайт «Франко:Наживо», 28.07.2020. [↩]
8. Сенатович, Оксана. Серце кухні // Франко, Ольга. Практична кухня. — Львів: Каменяр, 1991. — С. 7. [↩]
9. Див.: Тихолоз, Наталя. «Расстрелян за националистическую деятельность…»: таємниця смерті Петра Франка // Сайт «Франко:Наживо», 24.08.2020. Також те саме: Сайт «Історична правда», 14.09. 2020. [↩]
10. Міліянчук, Іванна. Спомини про дитинство та мою бабу Ольгу Франко. [Машинопис]. [↩]
11. Франко, Петро. Від Стрипи до Дамаску. Пригоди четаря УСС. — Львів: Видавець Іван Тиктор, 1937. — С. 7. [↩]

Існують різні підходи та теорії, які скеровують логіку дослідження.

Феміністський підхід — це водночас оптика, стратегія та теорія дослідження. Вона важлива, тому що працює з системами соціальних нерівностей, сприяє розширенню прав та можливостей вразливих груп.

Феміністський підхід критикує та має відмінності від класичних досліджень.

У першу чергу, феміністки роблять досвід жінок* видимим.

Здебільшого на уроках історії викладають темпоральні зміни політики, економіки, а не сім’ї, сексуальності. Стандартний погляд на хронологію війни — погляд з позиції військових та їх героїчних вчинків, в той час як детальний опис життя в тилу оминають. Це пов’язано з домінуванням чоловіків у цих сферах політики й економіки, а також і в науці. Оскільки загальний дискурс сформований здебільшого чоловіками, конвенційно жіночі теми висвітлюються менше, а коли це відбувається — презентуються меншовартісними. Героїчні вчинки традиційно вважаються більш вагомими, ніж емоційні переживання.

Таким чином, феміністські дослідження роблять видимим досвід груп, який зазвичай замовчується.

Рефлексивність

У класичних соціологічних роботах заведено вважати, що дослідни_ця є незаангажованою та об’єктивно дивиться на досліджувану реальність. Натомість феміністський підхід закликає бути чутливим до власного досвіду.

Кожна дослідни_ця має свої цінності, погляди, певний соціальний статус, привілеї та обмеження. Суб’єкт завжди контекстуальний. Усвідомлення всього цього сприяє кращому розумінню дослідницьких обмежень та можливостей.

Наприклад, у дослідженні Венді Луттрелл  щодо того, як білошкірі та чорношкірі жінки робітничого класу визначають знання ¹ , авторка окреслює власні позиції: її повна вища освіта може впливати на відмінність у теоретичній інтерпретації понять у порівнянні з жінками з неповною середньою освітою.

Рефлексивність щодо власного досвіду та загалом щодо дослідження сприяє покращенню його якості. Рефлексивність у дослідженнях — це не проблема, а науковий ресурс, який сприяє «сильнішій» об’єктивності ².

У 2017 році вийшла монографія соціологині Олени Стрельник «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології» ³. Рефлексивність та чутливість щодо власного досвіду материнства посприяли написанню цієї роботи та допомогли у спілкуванні з інформантками ⁴.

Партисипативність

Партисипативність передбачає зміну «класичного» процесу дослідження.

Це проявляється у ставленні до жінок (чи іншої групи) не як до об’єкта дослідження, а як до суб’єкта. Дослухатись до того, що вам говорять. Отримана інформація з вашої групи — важлива, репрезентує людський досвід та може контрастувати з панівною думкою. Можна використовувати bottom-up техніки. Це передбачає рух знизу: не пояснювати досліджуваний процес чи явище макротеорією спочатку, а брати до уваги отриману інформацію та поєднувати її з макротеорією, вирішувати невелику проблему та рухатись до фундаментального рішення. Тобто індуктивно: від невеликого до загального.

Варто враховувати, що позиція дослідни_ці є владною стосовно групи, яка досліджується. Важливо рефлексувати про це, а також намагатись зменшити дистанцію.

Одне з перших феміністських досліджень, яке провела Бетті Фрідан, виявило, що жінки з вищою освітою, які є домогосподарками, — незадоволені своїм становищем. Це знання було відмінним від того, яке було поширеним у суспільстві, а також від соціологічних пояснень, наприклад статусно-рольового підходу (що жінки та чоловіки виконують певну функцію).

В 2019 році аналітичний центр Cedos провів дослідження проблем доступу іммігранток до українського ринку праці ⁵. Ця робота є гарним прикладом застосування принципу партисипативності. В рамках дослідження авторки Анастасія Фітісова, Наталія Ломоносова, Ліліана Філіпчук провели 16 глибинних інтерв’ю з мігрант_ками та 14 інтерв’ю з представни_цями громадських організацій, наукови_цями тощо. Таким чином, авторки врахували думку самих мігрант_ок. Корисно дослухатись до думок експерт_ок, але вони мають більш привілейоване становище і можуть не володіти повною інформацією або давати власні інтерпертації, які можуть бути відмінними від досвіду досліджуваної групи.

Владні ієрархії

Феміністські дослідження критикують не відмінності між чоловіками та жінками, а нерівності, які позначаються у різних можливостях. Така ситуація є наслідком соціально сконструйованих нерівностей між чоловіками та жінками, де чоловіки частіше та більшою мірою ніж жінки мають владні позиції.

Таким чином, відносини між жінками та чоловіками ієрархічні з нерівномірним розподілом символічної влади.

Важливо оприявнювати владні стосунки у дослідженнях. Це стосується не лише гендерної нерівності, а й інших: за матеріальним, регіональним станом тощо.

У 2018 році у виданні «Урбанізм та фемінізм» ⁶ опублікували дослідження, в якому аналізували різні аспекти функціонування публічного простору Поштової площі в Києві, зокрема стосовно гендерної чутливості простору. Дослідни_ці звернули увагу, що різні групи людей мають різний доступ та можливості перебування у просторі. Важливо, що ці відмінності породженні владними нерівностями між різними групами: чоловіками, жінками, людьми з інвалідністю, літніми людьми тощо. Водночас, відсутність чутливості до різних груп закріплює та укорінює наявні нерівності у практиках користування та перебування у просторі.

Дослідження як політична дія

Феміністські дослідження не можуть бути осторонь політики. Вони критично дивляться на теперішній стан речей та пропонують зміни.

Феміністські проєкти спрямовані на зменшення гендерної нерівності, тому вони нерозривно пов’язані із чинними політиками, їх критичним осмисленням та пропозиціями щодо змін наявного порядку. У той час як соціологічні дослідження займаються описом чинної дійсності, феміністські дослідження розмірковують над тим, як її змінити.

Наприклад, досліджуючи міський простір через гендерну призму, дослідни_ці прийшли до висновку, що жінки відчувають страх, повертаючись вночі додому ⁷. Для того, щоб жінки відчували менше страху, міські політики можуть змінювати наявні публічні простори, а при плануванні нових — уникати тунелів чи підземних переходів, освітлювати вулиці.

Таким чином, у феміністських дослідженнях важливі зміни, які вони можуть запропонувати.

У 2020 році Оксана Дутчак, Олена Стрельник та Олена Ткаліч провели дослідження: «Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності» ⁸. За результатами дослідження були сформульовані рекомендації для органів центральної та місцевої влади, профспілок та громадських організацій стосовно покращення умов та оплати праці працівниць закладів дошкільної освіти, рівного доступу до дитсадків, рівня догляду, безпеки тощо. Тож авторки не лише розкрили проблеми дошкільної освіти, а й запропонували конкретні кроки, які можуть покращити ситуацію.

Інтерсекційність

Розвиток феміністських академічних досліджень тісно пов’язаний з активістськими практиками. Якщо друга хвиля фемінізму розкрила гендерну нерівність між чоловіками та жінками, третя хвиля показала, що ні жінки, ні чоловіки не є гомогенними групами. Такі ознаки, як вік, клас, наявність/відсутність інвалідності, місце проживання, сексуальна орієнтація тощо мають зв’язок із можливостями або обмеженнями людини у різних сферах життєдіяльності. Так, жінка, яка зазнає дискримінації за гендерною ознакою, може бути дискримінованою й за іншими ознаками.

Окрім систем нерівностей за різними ознаками, якостями, характеристиками, інтерсекційний підхід звертає увагу на владні стосунки.

На кожному етапі дослідження варто звертати увагу на різноманітність досліджуваних груп або групи. Якщо не вдається забезпечити різноманіття цих груп у дослідженні, це можна зазначити як обмеження. Особливу увагу варто звернути при розробці дизайну дослідження: чи дійсно соціальна група гомогенна? Досвід жінок та чоловіків з цієї групи має відмінності? 

При інтерпретації результатів варто чітко зазначати, на кого спрямовані результати. Треба окреслювати обмеження: про які групи не вийшло зібрати інформацію, де було, а де не було виявлено перехресності нерівностей, яка є потреба у подальших дослідженнях.

Жінки — велика різноманітна група, усього різноманіття досвідів неможливо досягнути, проте можна зрозуміти, на яку групу екстраполювати результати.

Наприклад, потрібно зробити оцінку викладання предметів в загальній школі. Чи можемо ми припустити, що можуть бути відмінності у викладанні для дівчаток та хлопчиків? А для мешкан_ок села та міста? Чи можемо ми це покрити у нашому дослідженні або ж зазначимо в обмеженнях?

Якими бувають дослідження?

Дослідження можна поділити на гендерні, гендерно чутливі та гендерно сліпі.

Гендерні дослідження — це ті, в яких об’єкт дослідження пов’язаний із гендерною нерівністю.

Гендерно чутливі — ті, в яких гендерна нерівність розглядається як один з можливих факторів, які мають зв’язок або вплив на об’єкт дослідження.

Гендерно сліпі — ті, в яких відсутня гендерна перспектива, а результати інтерпретуються з позицій статево-рольової теорії.

Як зробити дослідження гендерно чутливим?

Можна користуватись вищезазначеними засадами, а також:

• На кожному етапі дослідження звертати увагу на дотримання балансу між жінками, чоловіками, іншими групами. Приділяти увагу проблемам гендерної нерівності. Наприклад, на етапі утворення команди: звернути увагу на кількість жінок, чоловіків, які будуть працювати над дослідженням. Який досвід дослідницької команди? Які це дає обмеження, можливості?
• При формуванні вибірки: чи не оминаємо ми маргіналізовані групи, які можуть мати відмінний, але корисний для нашого дослідження досвід? Які наші переваги, які обмеження, на яку групу ми можемо поширити отримані результати?
• На етапі формування інструментарію перевірити, чи не відтворює він гендерні стереотипи? Чи рівномірно в питаннях представлені чоловіки та жінки? (Можливо, варто вжити фемінітиви?)
• При зборі даних: чи точно ми охопили всіх суб’єктів дослідження, яких хотіли? Чи не залишився хтось не почутим?
• При зборі та аналізі результатів: чи не відтворюємо ми гендерні стереотипи? Розкриваємо проблеми гендерної нерівності?

Наприклад, розглянемо спосіб інтерпретувати одне і те ж явище:

1. Жінки мають менше часу на дозвілля, ніж чоловіки, тому що вони виконують своє призначення: готують їжу та прибирають у квартирі.
2. Жінки, на відміну від чоловіків, конвенційно більше залучені до неоплачуваної роботи по дому та догляду, через що в них залишається менше часу на дозвілля.

Тут маємо одну й ту саму ситуацію. У жінок менше часу на дозвілля, ніж у чоловіків, і це має зв’язок із роботою по дому та догляду. У першому випадку відтворюється гендерний стереотип про «справжнє призначення жінки». Інтерпретація йде з есенціалістських засад: біологічній обумовленості занять жінок та чоловіків.

У другому ж випадку ситуація описується з позицій соціального конструктивізму: «конвенційний», «неоплачувана робота по дому та догляду». Підважується теза про те, що дії жінок та чоловіків обумовлені біологічними відмінностями, акцентується увага на штучності та створенні певної моделі поведінки в залежності від соціальних чинників.

Робити дослідження гендерно чутливими важливо.

Завдяки рефлексивності, партисипативності, соціальній дії, вони оприявнюють проблеми вразливих груп, надають голос тим, хто не вписаний у домінуючий дискурс, сприяють розширенню можливостей жінок. Все це сприяє зменшенню наявних соціальних нерівностей.

Рівні можливості забезпечують справедливий доступ різних груп людей до благ у різноманітних сферах життєдіяльності.

*жінки — авторка цієї роботи поважає розмаїтість досвідів та ідентичностей людей з приписаною чи обраною жіночою ідентичністю, термін використаний для теоретичного спрощення.

---

1. Luttrell W. Working Class Women’s Way of Knowing: Effects of Gender, Race & Class. Sociology of Education. 1989. 62.:33—46 [↩]
2. Letherby G. Feminist research in theory and practice. Library of Congress Cataloging-in-Publication Data. 2003 [↩]
3. Стрельник О. Турбота як робота : материнство у фокусі соціології: монографія. Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. 2017. C. 280. [↩]
4. Стрельник О. Гендерна соціологія: як фемінізм робить дослідження вірогіднішими. 13.09.2020 [↩]
5. Аналітичний центр Cedos. Жінки-іммігрантки в Україні: проблеми та бар’єри у доступі до гідної праці. 2019. C. 44. [↩]
6. Шліпченко C., Агеєва В.(упоряд.) Урбанізм і Фемінізм Урбаністичні Студії IV. Представництво Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні, Центр Урбаністичних Студій. 2018. С. 226. [↩]
7. Valentine G. Women’s fear and the design of public space. Built Environment. 1990. 288-303. [↩]
8. Дутчак О., Стрельник О., Ткаліч О. Хто (по)турбується? Дитсадки в контексті гендерної нерівності. 2020. С. 96. [↩]