28 вересня, 2021

Коли твоє тіло тобі не належить

8 серпня 2019
Поширити в Telegram
5020
Ліна Квітка

Історикиня моди

Читайте також:

Я довго, дуже довго думала, що я можу сказати про феміністичну утопію. Мені хотілося написати про все одразу: про шкільний булінг, сексистські жарти, табуйовані менструацію і мастурбацію, патріархальний лад, жахливу рекламу під гаслом «Жіноче тіло продає все на світі», культуру зґвалтувань, мільйони коментарів «сама_винна». Про біль і відчай від усього цього, які супроводжують тебе тупо повсюди, хай би де ти була. На це не вистачило б однієї колонки. І я вирішила написати про те, що об’єднує всі ці болючі теми. Про жіноче тіло. І про сексуальність.

Якщо ти жінка, твоє тіло ніколи тобі не належить.

Після народження воно належить твоїм батькам. Вони не вчать тебе вибудовувати свої кордони і боронити їх, переносять на тебе власні уявлення про хороше й погане, про сором і страх. Вони б’ють тебе по руках, коли ти досліджуєш своє тіло, не дають тобі пізнати і зрозуміти себе. Вони кричать на тебе і вбивають тобі в голову, що хороші дівчатка нічого «такого» не роблять. Руки на ковдру, не смій себе торкатись! У тебе є голова, дві руки, тулуб, дві ноги, а між ними — біла пляма. Порожнє місце «там».

Коли ти дорослішаєш, твоє тіло починає належати іншим дорослим і дітям: твоїм учителям, родичам, однокласникам і одногрупникам, компанії у дворі і лівим хлопцям на лавочках. Вони вчать тебе ненавидіти власні форми, занадто округлі чи занадто пласкі; ненавидіти свої місячні — занадто ранні, занадто пізні — просто за те, що вони є і роблять тебе «брудною». Тебе пхають у рамки пристойности і викрикують у спину масні жартики, змушуючи ненавидіти себе ще більше. Тобі кажуть, як ти повинна виглядати і що повинна робити, а чого робити не повинна в жодному разі. Твої вади висміюють у профіль, фас і в три чверті. Тебе називають поганою, зіпсованою, бридкою — якою завгодно. У тебе досі є голова, дві руки, тулуб, дві ноги, а між ними — брудне місце «там». Яке раптом починає цікавити всіх.

А потім, у дорослому житті, твоє тіло належить кому завгодно. Будь-якій людині. Твоїм подружкам, які вже мали секс, а ти — ні. Модним журналам, де всі худі і з вилицями, а ти — ні. Дядькові, який їде з тобою в автобусі і думає, що ти більше за все на світі хочеш, щоб він полапав твої сідниці. Твоєму хлопцеві, який уважає, що дівчина має бути гарно вишколеною обслугою і терпіти все, що йому заманеться. Коментаторам твоїх постів у соцмережах, які точно знають, що тобі треба терміново скинути пару кіло / вийти заміж / народити дитину — тут можна вписати будь-що на їхній смак. Ти ніколи не будеш достатньо красивою, достатньо хорошою, достатньо правильною. Однак ти завжди залишатимешся об’єктом обговорень, жартів, домагань. Залишатимешся тілом, у якого між ногами оте незрозуміле «там», яке чомусь цікавить усіх — від держави до незнайомих коментаторів в інстаграмі.

Я не писала б про це з таким болем, якби не була жінкою, яка виросла з оцим «там» між ніг. Якби моє тіло не шеймили, не ґвалтували, не використовували проти мене самої. Якби я не плакала в темній ванні, ненавидячи себе, раз по раз зарікаючись більше ніколи нікому не дати до себе торкнутися. Якби я не була тією, до кого кричить уся ця маса реклами. Довші вії! Плаский живіт! Ніяких розтяжок! Вєдічєска мудрість! Сто способів зварити борщ під час оргазму! Мільйон прийомів, як утримати чоловіка вагінальними м’язами!

Я виросла з думкою про те, що моє тіло мені не належить. Що я не маю права досліджувати його, відчувати його, розуміти його. Що я не маю права отримувати задоволення, мушу відповідати стандартам і бути конкурентоспроможною на ринку наречених. Я виросла з переконанням, що я не маю права носити відкритий одяг, любити свої форми, залишати у ванній використані прокладки і ходити вночі сама. А будь-який чоловік може просто взяти мене силою, якщо йому раптом захочеться це зробити. І тому я повинна завжди носити в сумці газовий балончик, дзвонити додому на кожному кроці і тримати ключі затиснутими між пальцями, гострим краєм назовні.

Я досі не хочу мати дітей. Я не знаю, що вони зможуть отримати в такому світі. Я не хочу, щоб моя донька слухала історії про зґвалтованих дівчат, які «самі винні», і думала, що це нормально. Щоб до неї зверталися газети, журнали і білборди, запевняючи, що вона повинна бути інакшою. Я не хочу, щоб незнайомі люди казали їй, як вона має виглядати і поводитись. Щоб чоловіки вважали її об’єктом, предметом, річчю.

У моїй утопії жіноче тіло належить самій жінці. І тільки їй.

Моє тіло належить тільки мені. З усіма його формами, розтяжками, родимками, зморшками, недоліками, внутрішніми органами, скелетом і м’язами. Воно гарне, воно сильне, воно неймовірне. Я дуже, дуже хочу навчитися любити його за те, що воно в мене є. Зрозуміти його і привласнити собі назад. Щоби більше ніхто і ніколи не смів переконати мене в тому, ніби я виглядаю не так, одягаюсь не так, поводжуся не так. Щоби більше ніхто і ніколи не смів використати його проти мене. Щоб я більше ніколи не відчула сором за свою сексуальність, свої валики на животі чи забуту у ванній використану прокладку.

У мене є голова, дві руки, тулуб, дві ноги, а між ними — вагіна.

І в моїй утопії кожна жінка не боїться сказати це вголос.

8 серпня 2019
Поширити в Telegram
5020
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Безгендерне майбутнє
Чому агендерні люди часто використовують ознаки чоловічого гендеру як універсальне, а множення гендерних ідентичностей не працює? Авторка пропонує мисленнєвий експеримент — забути концепти фемінности й маскулінности і подивитися на людей без них.
Справедливість vs турбота: якою має бути феміністична етика?
Традиційно західна етика пріоритизувала маскулінні цінності й нехтувала фемінними. Незалежність, справедливість і раціональність були еталоном моральности, а от пов’язаність з іншими, турботливість і емоційність чеснотами не вважалися. «WTF?» — запитують сучасні філософині-феміністки і дискутують про те, якою буде етика, звільнена від патріархальної упереджености. Можливо, настав час змінити етику справедливости на етику турботи?
Чи був би митрополит Андрей Шептицький феміністом?
Чи можна досягти порозуміння з ворогами (рівности)? Автор застосовує «принцип позитивної суми» митрополита Андрея Шептицького до сучасного конфлікту між правозахисниками і традиціоналістами: «Спроба хоча б теоретично відітнути себе від будь-якої зі сторін змушує шукати прийнятне для обох, золоту середину, спільний знаменник, можливість порозуміння. Завдання не з найлегших, але хай якими способами ми намагатимемося вирішити це рівняння, результат буде одним. Спільним знаменником для всіх виявиться повага до розмаїття».