8003 
Скільки себе пам’ятаю, ніколи не почувалася красивою. Коли я була дитиною, мати завжди із зітханням наголошувала на моєму високому зрості, великому розмірі ноги, незвичайному волоссі, некрасивому носі, на тому, що я худа. Паралельно у мене сформувалися свої стандарти вроди — на основі ляльки Барбі, обкладинок журналів і показів мод. У молодшій школі мені (і не тільки мені) дуже подобалася однокласниця — мініатюрна, з милими рисами обличчя, маленьким носиком, довгим блискучим волоссям. У мене постійно було відчуття, що жодному зі стандартів краси — батьківських, власних чи шкільних — я не відповідала. Водночас із раннього віку мріяла бути моделлю. Хоча мені часом казали в оточенні, що я могла б нею стати, батьки тільки сміялися. Я й сама не вважала себе схожою на моделей, хіба що зріст? Для батьків я була занадто худою, для модельного бізнесу, як виявилося пізніше, занадто товстою.
Час спливав. Моя непопулярність серед хлопців (власне, і дівчат, у яких я теж закохувалася) аж ніяк не сприяла підвищенню тінейджерської самооцінки чи впевненості у власній зовнішності. Проте мрії не зникали.
Усе різко змінилося, коли в студентські роки я почала позувати художникам, а згодом фотографам. Дуже добре пам’ятаю, як почувалася після першої професійної зйомки: метелики в животі, п’янка свобода, ейфорія, відчуття, що я знайшла сенс, закохалася. Сама в себе. Процес зйомки — адже на той момент я ще не бачила результатів — став потужною психотерапією сам по собі. А коли ще й результати виявилися чудовими, пазл, здавалося, склався. Я (нарешті! чи не вперше в житті!) відчула себе вродливою. Принаймні вродливішою, ніж раніше. Раптом з’ясувалося, що у мене красиві очі, витончений профіль, довгі ноги.
Я навіть захотіла перетворити модельне хобі на професію. Однак і тут на мене чекали перешкоди: «занадто товста!», «занадто худа!», «широкі стегна», «маленькі груди», «коротке волосся», «нестандартна фігура», «одяг на тебе не сідає» тощо на кожному кастингу й примірці. Моє постійне прагнення відповідати стандартам — якщо не батьків, то модельного бізнесу або своїх ідеалів, сформованих медіапростором, — далі призводило до страждань, нервових зривів, проблем харчової поведінки. Гарні фотографії і поступові успіхи в роботі надихали, але навіть коли я була в ідеальній (за своїми уявленнями) формі, настрій псували постійна тривожність і психологічне незадоволення собою, які майже не зникали.
Коли я почала працювати моделлю фріланс і більше ніхто не міряв об’єм моїх стегон, я (вгадали?) продовжила робити це сама. Хоча мій вигляд відтепер залежав від мене і робота моделлю взагалі-то не зводиться суто до фігури, мої ідеали ніхто не скасовував. Та обмежувати себе в їжі, особливо в солодощах, із часом ставало дедалі важче. Після довгих зйомок я приходила додому і не могла зупинитися за вечерею, часто переїдаючи до важкості в шлунку і поганого самопочуття. Коли я розповідала про це знайомим або фотографам, ніхто не вірив: «ти ж така худа, не фантазуй». Іноді я думала, що мені подобається мучити саму себе. Переїдати, потім картати себе, потім ще переїдати, потім не вміщатися у свій одяг, впадати в ще більший розпач і продовжувати його заїдати. Це чергувалося з періодами, коли харчування було під контролем, тобто коли я обмежувала себе в їжі, але від цього не особливо додавалося радості в житті.
Тиск на жінку в патріархальному суспільстві неймовірний. Зокрема нині, коли сучасні методи роблять можливим майже все, вважається, що якщо ти не красива чи не струнка, це твоя провина. Тіло жінки досі їй не належить. Тіло — це ще одна сфера, де вона повинна докладати надзусиль. А якщо ні — вона ледача. І навіть якщо так, часто її однаково не сприймають серйозно, а тільки як «просто красиву жінку». Який результат? Постійне незадоволення собою, тиск на себе, депресії, зриви, проблеми харчової поведінки. Останні, попри їх поширеність, чи не складніші в терапії, ніж шкідливі звички. Від алкоголю, наркотиків чи цигарок можна повністю відмовитися, а от від їжі...
Несподівана хвороба з ризиком для життя примусила мене подивитися на все новим поглядом. Після операції й лікарні я раптом усвідомила: життя не чернетка. Не постійна підготовка до досягнення якихось стандартів. Життя коротке і крихке, воно може обірватися будь-якої миті. Життя — лише теперішній момент, і насолоджуватися ним варто тут і зараз. І тільки я маю право визначати, як виглядаю, незалежно від коментарів і очікувань навколо. Що ж, я не припинила їсти на ніч — просто перестала собі докоряти. Почала дозволяти собі все, що хочу і коли хочу. Почала НАСОЛОДЖУВАТИСЯ. Вийшла за рамки, які сама створила, і не тільки в харчуванні, а в житті взагалі. Перестала намагатися відповідати чиїмось очікуванням. Відкриттям стало й те, що зовнішність узагалі не визначає мій сексуальний потяг, бо те, що мене в людях найбільше збуджує, — це мозок. Хочеться вірити, що і моя фізична форма для них не головне.
Не скажу, що мій ШКТ у захваті від тортів на ніч: правильне харчування справді подобалося і йому, і моїм джинсам, які стали ще більше тиснути. Та я просто купила нові. Щастя не в скінні-джинсах. Не в їжі. І аж ніяк не в постійній тривозі й тиску на себе. Підвищення своїх «шансів» на роботі чи в особистому житті шляхом насильних обмежень у харчуванні або штучних способів «покращення» навряд чи зроблять нас радіснішими, на відміну від прийняття себе. Тепер я, у своїх більших джинсах, щаслива, а отже, красива.
Я хочу жити і насолоджуватися, а не покращувати ефемерні «шанси». Хочу, щоб мене перестали оцінювати зовнішньо, хай там де я є — на роботі чи на вулиці. Щоби під фразою «гарно виглядати» малося на увазі «добре почуватися», а «бути вродливою» означало «бути задоволеною життям». Щоб індивіда не оцінювали (і тим паче не засуджували) на підставі фігури, обличчя, гендеру, віку, кольору шкіри, країни походження, сексуальних преференцій. Щоб у сім’ї культивували безумовну любов, у школі пропагували розмаїття і навчали, що краса не має стандартів, крім хорошого самопочуття. Щоб люди прагнули бути щасливими, а не матеріально успішними, вродливими чи кращими за інших. Щоб жінки не витрачали енергію, досягаючи нереалістичних ідеалів або нервуючись через невідповідність їм, а займалися кориснішими і цікавішими справами. Скільки звільнилося б сил для саморозвитку і, відповідно, загального прогресу. Уявіть, як усе змінилося б! Це був би світ, де люди займаються спортом, бо їм подобається рухатись, а не тому, що хочуть «терміново схуднути»; де асоціація зі словом «шоколад» — насолода, а не провина; де жінки стежать за собою заради власного задоволення й одягаються так, як їм комфортно, а не з метою «приховати проблемні зони» і «підкреслити переваги»; де замість сліз відчаю перед дзеркалом — весела вечеря з друзями, а замість батога й пряника — турбота про себе й емпатія до інших. Жінки мали би більше часу займатися тим, що справді їх захоплює і надихає, не оглядаючись на суспільні оцінки чи осуд. І у світі точно було би більше видатних художниць, науковиць, президенток.
А що найкраще в мріях — вони справді можуть стати реальністю. Світ трансформується надзвичайно швидко. Варто лише уважно стежити за новинами про технології — це ж справжня фантастика! Коли я вперше потрапила в Місто мистецтв і наук у Валенсії, футуристичний архітектурний оазис, склалося враження, що ідеальне майбутнє вже настало, що я вже в майбутньому, тут і зараз. Прогрес технологій блискавичний. Зміни у свідомості людей не такі швидкі, але подивімось, скільки зроблено за останні роки. Body positivity, women empowerment, розмаїття краси на подіумах — це не просто гасла. Це змінює життя людей.
Мрії про світ толерантності теж здійсняться. Кожен може робити крок до цього, щодня. Це нелегко, але коли було легко? Почнімо із себе, тут і зараз. Любімо себе і дбаймо про себе, не біймося створювати світ, про який мріємо.
