Гендерна соціологія: як фемінізм робить дослідження вірогіднішими

У травні 2020 року я в складі групи дослідниць долучилася до проєкту «Хто (по)турбується: інфраструктура догляду за дітьми дошкільного віку в контексті гендерної нерівности»^[1], у рамках якого було проведено онлайн-опитування матерів дітей дошкільного віку і працівниць дитсадків та серію інтерв’ю з ними.

Традиційно у жінок і чоловіків в Україні дуже різні досвіди батьківства, особливо коли йдеться про догляд за маленькими дітьми. Відтак практики взаємодії жінок і чоловіків з дитсадками можуть бути настільки різними, що це вимагало б скорегувати дизайн дослідження. Зважаючи на гендерно-чутливу тему й контекст, ми з теоретичних і практичних міркувань вирішили обмежити дослідження опитуванням жінок-матерів і... наразилися на звинувачення в сексизмі, мовляв, чому ми не опитуємо чоловіків.

Цей та інші подібні досвіди спонукали мене шукати теоретичне обґрунтування для феміністських досліджень і практичних викликів проведення таких досліджень, зокрема в соціології. Бути соціологинею-феміністкою на практиці означає не тільки досліджувати досвіди жінок чи проблеми гендерної нерівности, а й сповідувати певні принципи дослідження, які часом підважують класичні підходи до побудови наукового знання.

"Virginia Woolf" by Judy Chicago (feminist art)

Феміністський підхід до дослідження: трохи теорії

Феміністський підхід у соціальних науках критикує «класичний» підхід у наукових дослідженнях. Останній постулює принципи об’єктивности, раціональности, ціннісної нейтральности й універсальности наукового знання, тобто те, з чим зазвичай асоціюють науку. Що з цим може бути не так?

На противагу «класичному», феміністський підхід ґрунтується на визнанні контекстуальности знання, залежности виробництва знання від позиції дослідника / дослідниці та від відносин влади, вбудованости ідеології в науку. Наголошується також на важливости взаємодії дослідниць і дослідників з людьми, досвіди яких вони вивчають. Підвалини цього підходу заклали Сандра Гардінґ, Енн Оклі, Донна Гаравей, Патрісія Гілл Коллінз, Герда Лернер, Керолін Елліс, Дороті Сміт та інші^[2]. Засадничі принципи феміністських соціальних досліджень такі.

По-перше, дослідницькі питання стосуються досвідів жінок та гендерної нерівности в суспільстві.

По-друге, ці дослідження мають ідеологічну й політичну мету — допомогти пригнобленим усвідомити свою позицію в суспільстві і виробити стратегію звільнення або їх уповноваження (empowerment). Соціальні дослідження вважаються механізмом емансипації і здобуття сили жінками та іншими групами, досвід яких становить соціальне виключення.

По-третє, методи збору інформації орієнтуються на етику турботи, що передбачає емоційну роботу, формування довірчих відносин, скорочення дистанції, діалог з інформант(к)ами. Йдеться також про принципи так званого партисипативного дослідження, яке передбачає взаємодію дослідни(ків)ць з людьми, чий досвід вони вивчають^[3].

По-четверте, стверджується, що науковців неможливо відділити від дослідження. Тому має значення рефлексивність щодо дослідницької ситуації, а вона передбачає дискусію про вплив позиції й особистости дослідника чи дослідниці на процес дослідження та його результати. Вони повинні усвідомлювати свою позицію, свою можливу упередженість, зумовлену культурними, політичними і соціальними обставинами^[4].

Феміністські дослідження на практиці

Окреслю виклики й можливості феміністського підходу на прикладі власних досліджень.

Досвіди жінок і гендерні питання — у фокусі

Феміністські дослідниці стверджують, що особливі жіночі досвіди й практики не потрапляють у сферу наукового знання, яке зазвичай андроцентричне (зосереджене на досвіді чоловіків) і раціоналізоване. Ці досвіди й практики стосуються, наприклад, емоцій, тілесности й сексуальности, дітонародження, етики турботи та піклувальної праці.

Конвенційні (узвичаєні) практики академічних соціологічних досліджень в Україні доволі нечутливі до жіночого досвіду. Це, зокрема, наслідок ідеї про домінування публічного на приватним. «Серйозними» вважаються теми з історії, теорії й методології соціології, економіки, політики. Натомість питання «приватного» — сім’ї, гендерних відносин, материнства і дитинства — досі сприймаються як другорядні, не варті наукової уваги. Тож свій проєкт, присвячений соціології материнства, я задумала саме як спробу розхитати конвенційне уявлення про те, що тема материнства не може бути предметом докторської дисертації (подейкували, що кулуарно про мою тему так і говорили).

Визнання важливости досвідів жінок-дослідниць

Багато моїх дослідницьких проєктів так чи так пов’язано з моїм особистим досвідом як жінки, який сформував у мене чутливість до тем гендерної нерівности й дискримінації. Звичайно, власний досвід не обов’язково є запорукою успішного дослідження. Утім, так склалося, що досвід материнства став основою мого докторського проєкту «Материнство як соціальна практика: структурно-діяльнісна концепція» та монографії «Турбота як робота: материнство у фокусі соціології». Саме з цього досвіду виросло бажання його концептуалізувати, і саме він допоміг визначити проблеми, «больові точки» материнського повсякдення та спілкуватися з моїми інформантками.

У практиці наукових досліджень і дисертацій в Україні не заведено писати про власний досвід, навіть якщо він тісно пов’язаний із темою проєкту. Натомість феміністські дослідниці використовують такий метод дослідження, як автоетнографія — описують своє життя, концептуалізують свій досвід, порівнюють його з іншими^[5].

Гендерна тематика часом вимагає особливих підходів до дизайну й вибірки дослідження.

Будь-яке дослідження вимагає ресурсів, передусім часу й грошей. У соціології традиційно кількісні методи (ті, які оперують кількісними даними) і репрезентативні вибірки вважаються надійнішими. Справді, іноді саме кількісні й репрезентативні дослідження критично важливі, наприклад для вивчення громадської думки про актуальні питання, для пронозу результатів виборів тощо. Ці дослідження вимагають чималих ресурсів, які недоступні для багатьох, якщо не для переважної більшости українських дослідниць і дослідників, а також академічних інституцій, які переживають не кращі часи. Наприклад, останнє комплексне загальноукраїнське дослідження, присвячене становищу сім’ї в Україні, Інститут демографії і соціальних досліджень провів 2009 року! Очевидно, перепису населення як цінного джерела інформації ми теж не дочекаємося в найближчі роки.

На вивчення електоральних настроїв населення, особливо напередодні виборів, куди більше охочих виділити гроші, ніж на опитування виховательок дитсадків, матерів, сільських жінок, людей з інвалідністю та інших груп, які рідко потрапляють у фокус уваги академічних досліджень. Чи не єдине джерело підтримки таких проєктів — міжнародні структури й фонди. За останні роки реалізовано низку таких досліджень — маскулінности, гендерно обумовленого насильства, впливу COVID–19 на потреби жінок, становища жінок-військовослужбовиць і ветеранок, працівниць фабрик, котрі шиють одяг для західних брендів (підтримували ООН Жінки, ПРООН, Фонд ООН у галузі народонаселення, Український жіночий фонд, Фонд Рози Люксембург).

Вимоги фізично дистанціюватися через пандемію COVID–19 і карантинні заходи підштовхнули активно використовувати онлайн-методики опитувань. У них, звичайно, свої обмеження і вони програють класичним методам збору інформації (передусім через відсутність репрезентативности). А проте іноді онлайн-методика — чи не одинока можливість зібрати інформацію на чутливі темі (наприклад, розпитати дівчат і жінок про досвід сексуальних домагань і насильства), отримати доступ до певної категорії респондентів або досягти максимально можливого рівня відвертости.

Часом намагання виконати суворі вимоги до репрезентативности вибірки перетворює дослідження на гендерно сліпе. У 2017 році ми з доброю подругою затіяли невелике онлайн-опитування в Полтаві про стан дитячих майданчиків. Ми не обмежували стать наших респондентів і запрошували до участи в опитуванні батьків дітей віком до 12 років. Одначе так сталося, що серед опитних 84 % були жінки.

Якби ми керувалися «священною коровою» репрезентативности соціологічних опитувань і опитали б матерів та батьків відповідно до їх пропорційної частки в населенні, формально наші дані були б коректнішими з погляду вимог до вибірок опитування. Та чи дозволили б тоді наші дані з’ясувати реальний стан справ із майданчиками, зважаючи, що піклування про маленьких дітей (і прогулянки з ними) в сучасній Україні — це переважно відповідальність жінок? Чоловіки могли б оцінити стан дитмайданчиків у місті, але чи була би їхня думка достатньо «компетентною»? Інакше кажучи, якби вони сказали, що їх влаштовує стан дитмайданчиків у місті, то це тому, що майданчики справді хороші чи просто чоловіки рідше гуляють з дітьми на цих майданчиках?

Отже, суворе дотримання правил і дослідницька негнучкість можуть нашкодити. Іноді краще керуватися дослідницькою інтуїцією, щоб досягти результату. Проте в кожному разі варто чесно описувати всі особливості дослідження та обмеження інтерпретації його результатів. Адже спокуса назвати дослідження репрезентативним навіть тоді, коли воно таким не є, шкодить репутації соціології.

Схожий досвід я мала ще в кількох проєктах. У межах згаданого дослідження «Хто (по)турбується» з використанням онлайн-анкети ми опитали працівниць державних дитсадків. Якби ми йшли класичним шляхом, нам довелося б шукати доступу до наших респонденток через офіційні канали — департаменти освіти й адміністрації дитсадків. У такому разі ми навряд чи отримали б чесні відповіді на питання анкети про умови праці наших респонденток. Той самий виклик стосується доступу до матерів дітей дошкільного віку. Єдина можливість сконтактувати з ними — звернутися, знову-таки, до адміністрацій дитсадків (а для цього потрібні офіційні дозволи, що може надзвичайно ускладнити дослідження). З теоретичного погляду, ми керувалися феміністським підходом у проведенні нашого дослідження, адже у фокусі нашої уваги — досвіди жінок і тема гендерної нерівности.

Не врахувати різні структурні умови досвіду матерів і татів у догляді за маленькими дітьми та взаємодії з дитсадками в дизайні дослідження означало б зробити наш проєкт непослідовним і гендерно сліпим на етапі збору інформації та її аналізу. Фокус нашого дослідження — не просто оцінка роботи дитсадків, а й перспектива гендерної нерівности, адже дитсадки вважаються чи не найважливішою умовою економічної активности жінок і гендерної рівности. Однак я ніде й ніколи не бачила зв’язку дитсадків з економічною активністю і можливостями на ринку праці чоловіків-батьків (можу натомість припустити, що брак дитсадків і випадання з ринку праці партнерки стимулює економічну активність чоловіків, які мусять працювати «за двох»).

Отож такі структурні умови і різний досвід жінок і чоловіків можуть потребувати на етапі проведення опитування додаткових питань-фільтрів, щоб виокремити нечисельну групу чоловіків, залучених до щоденного (саме щоденного, а не у форматі «вихідного дня») догляду за дітьми ясельного і дошкільного віку. Скажімо, в анкеті у нас було питання «Через який час після народження дитини (або наймолодшої з них) ви приступили або повернулися до роботи в режимі повної або часткової зайнятости?». Частка жінок, які не припиняли працювати після народження дитини, в нашому опитуванні склала 5 % (серед матерів загалом вона може бути меншою, бо ми опитували переважно користувачок фейсбуку). Скільки чоловіків переривають свою кар’єру через народження дитини і скільки їх потрапило б у нашу вибірку? Скільки з них мають досвід щоденного піклування про дітей дошкільного віку та комунікації з дитсадками?

Такі міркування привели до висновку, що з практичного погляду було простіше опитувати матерів, ніж опитувати всіх батьків, а потім вилучати з вибірки ту несуттєву частку татів, які, по-перше, зацікавилися б темою опитування і заповнили б анкету, по-друге, тих із них, які добре знають ситуацію з дитсадками (харчування, стан дитмайданчиків, ставлення виховательок до дітей, забезпеченість іграшками тощо).

Загалом, коли фокус на жінках критикують з позиції «чому ви не говорите про проблеми чоловіків» - посилання на Малес, це, на мою думку, не вияв турботи про чоловіків, а радше нехтування проблемами жінок та небажання про ці проблеми говорити.

Досвід жінок часом вимагає особливої конструкції питань і техніки проведення інтерв’ю.

Вивчаючи питання неоплачуваної доглядової праці, замало просто запитати «хто у вашій сім’ї готує їсти» чи «хто переважно займається вихованням дітей», тому що спектр доглядової праці насправді набагато ширший. Абстрактне «виховання дитини» не відбиває різноманітні повсякденні практики догляду за дітьми, як то приготування їжі, допомога з навчанням, прогулянки, емоційна підтримка, супровід на заняття в гуртках і секціях тощо.

У квітні 2020 року соціологічна група «Рейтинг» провела опитування «Емоції та поведінка на карантині українців». Одне з питань стосувалося видів діяльности, яким респонденти почали більше приділяти часу під час карантину. Серед них були такі, як перегляд фільмів, саморозвиток, спорт, хобі, спілкування з друзями, сон, їжа, слухання музики, секс, читання книжок та інші. Перелік занять за замовчуванням стосувався тих, хто не мусить щодня піклуватися про інших і має більше вільного часу; і лише дві позиції стосувалися доглядової праці — приготування їжі та прибирання. Тому відповіді не дозволили побачити те, що з’ясували інші, гендерно-чутливі опитування: внаслідок карантину зросло навантаження з хатньої і доглядової праці передусім на жінок^[6].

В інтерв’юванні феміністська техніка заохочує гнучкість і діалогічний характер спілкування, побудований на емпатії, довірі та емоційній залученості. Уперше основи такої техніки використала і описала британська соціологиня Енн Оуклі на основі опитування жінок — майбутніх матерів.

Існує дві техніки проведення інтерв’ю — жорстка і м’яка. При жорсткій техніці неможливо відступити від переліку питань, їх послідовности і формулювань, переважають питання з варіантами відповіді, спілкування відбувається у форматі «питання-відповідь». М’яка техніка передбачає більшу гнучкість та емпатію. Якось одна з моїх інформанток, відповідаючи на питання про свої материнські будні, спитала мене: «А як у вас?» У разі класичного жорсткого підходу до інтерв’ю я мала би повідомити, що не можу відповідати на її питання, але тоді я втратила б тонкий зв’язок з інформанткою і довіру, які виникли між нами. Тому я порушила правила і відповіла їй. Так при перебігу мого дослідження мені довелося бути не просто дослідницею, а й жінкою з досвідом материнства.

Дослідження повинно слугувати соціальним змінам та уповноваженню вразливих груп.

У широкому сенсі йдеться про зв’язок науки з практикою й активізмом. У рамках згаданого проєкту «Хто (по)турбується?» ми за тиждень опитали 5 тис. працівниць дитячих садочків! Це був цілком несподіваний результат, на який ми не сподівалися навіть у найсміливіших своїх мріях. Одна з причин — ми порушили болючу тему, бо працівниці дитсадків майже ніколи не потрапляють у фокус досліджень чи політичної повістки. Ми отримали чимало слів вдячности за те, що вивчаємо цю тему, та, сподіваюся, створили і надалі створюватимемо привід для суспільної дискусії й критичної рефлексії наших респонденток та інших стейкхолдерів щодо умов праці в державних дитсадках.

Зворотний зв’язок і турбота про тих, кого ми досліджуємо.

Стандартні процедури проведення соціологічних досліджень регламентують дотримання конфіденційности й захисту персональних даних. Однак ці стандартах нічого не кажуть про зворотний зв’язок із респодент(к)ами.

Під час докторського дослідження я запитувала своїх інформанток, чи хотіли б вони дізнатися про його результати, і завжди надсилала охочим посилання на медійні публікації та інтерв’ю за матеріалами проєкту (в університетах цього не вчать, але так мені підказала моя інтуїція, бо тоді я мало знала про феміністську соціологію).

У рамках проєкту «Хто (по)турбується» ми запропонували респонденткам формат «вільного рядка» — щоб вони могли висловити наболіле, якщо опитувальник не зачіпав якісь важливі для них теми. Ще ми запропонували залишити свої контакти тим, хто хотіли б дізнатися про перші результати опитування^[7], і не забували (!) пересилати їм цю інформацію.

Тим часом зворотний зв’язок, емпатія і діалог криють певні виклики й ризики. Дослідниці можуть відчувати відповідальність перед інформантками, котрі часом очікують, що дослідження змінить ситуацію, яка їх непокоїть (це, до слова, може також мотивувати їх брати участь в опитуванні). Іноді інтерв’ю з інформантками були дуже щирими, емоційно залученими, аж до того що дехто з нашої команди плакали, слухаючи записи. Іноді нам доводилося вирішувати етичні питання, скажімо, про (не)можливість допомогти одній з інформанток, яка перебувала в складних життєвих обставинах. У моєму особистому досвіді були випадки, коли респондентки з вразливих груп просили допомогти з пошуком роботи. З одного боку, це вияв довіри, з іншого — етично складне, емоційно навантажене питання балансування дослідниці між професійним і особистим.

10 порад як зробити соціальне дослідження гендерно-чутливим

Як помітили уважні читачки й читачі, особливо з дослідницького середовища, багато принципів феміністського дослідження стосуються не лише фемінізму — насправді це частина гуманістичного й критичного повороту в науці. Ця перспектива ґрунтується на засадах чутливости до нерівности й дискримінації, визнання внеску науки в соціальні зміни й уповноваження вразливих груп, критичної рефлексії щодо процесів виробництва наукового знання і процедури дослідження.

Ви можете не позиціонувати себе як феміністську дослідницю чи дослідника, але окремі принципи феміністського підходу можуть бути корисними для будь-яких соціальних досліджень. Щоб зробити дослідницький проєкт більш гендерно-чутливим і антропоцентричним, можна скористатися ось цими простими порадами.

1. Вживайте фемінітиви в тексті опитувальника (наприклад, «шановні учасники й учасниці дослідження»).
2. Пам’ятайте, що опитувальник конструює уявлення про проблеми. Тому намагайтеся уникати відтворення гендерних стереотипів у формулюванні питань. Часом це важко, особливо коли вивчаються власне гендерні стереотипи (бо як їх вивчити, якщо не назвати?). Проте іноді такі формулювання надто непрофесійні, як-от нещодавнє опитування компанії Gradus із питанням «Чи винна жертва інциденту в поїзді Київ—Маріуполь, що залишила двері в купе незамкненими?».
3. Подбайте про своїх респондентів і респонденток, зробіть їхню участь у дослідженні комфортною (щонайменше зробіть зручну й охайну анкету чи онлайн-опитувальник), подбайте про зворотний зв’язок із ними.
4. Комбінуйте кількісні і якісні (глибинні) методи дослідження, щоб отримати глибші результати.
5. Використовуйте м’яку техніку проведення інтерв’ю, яка нагадує звичайну розмову і передбачає гнучкість, діалог та емпатію.
6. Подумайте, як залучити представників і представниць групи, яку ви досліджуєте (особливо якщо це група з відмінним від вашого досвідом), до процесу дизайну дослідження, конструкції опитувальників. Це збагатить ваше дослідження.
7. Подумайте і сформулюйте, яка практична користь вашого дослідження, чи може воно покращити становище окремих груп людей. Якщо дозволяють ресурси, сплануйте адвокаційну кампанію, поширюйте результати своїх досліджень.
8. Будьте чутливими до досвідів жінок і чоловіків, особливо пов’язаних із дискримінацією, нерівністю, насильством; уважно слухайте. Дослідження можуть бути тісно пов’язані з особистістю дослідників, але намагайтеся уникати ситуацій, коли ваші особисті упередження впливають на інтерпретацію результатів. Скажімо, навряд чи варто братися за вивчення теми сексуальних домагань і сексуального насильства щодо жінок, якщо ви послідовний прихильник чи прихильниця віктимології.
9. Думайте, рефлексуйте над своїм дослідницьким досвідом, обговорюйте цей досвід із колегами.
10. Не забувайте дбати про себе, адже такі дослідження ресурсозатратні і можуть призвести до втоми та вигорання.