Мені здається, що одна з найбільших пасток сучасної розмови про “практики краси” — це вимога обрати сторону.
Або ти за бодіпозитив та фемінізм, і тоді повинна демонстративно відмовитися від косметики, фарби для волосся, косметології чи будь-яких естетичних процедур. Або ти доглядаєш за собою — і тоді, відповідно, не приймаєш себе, піддалася тиску суспільства, боїшся старіння або намагаєшся відповідати чужим очікуванням.
Мене дуже зачіпає ця штучна дихотомія. Це ж буквально було вже: “До розумних чи до красивих?”.
Вона така сама хибна, як і будь-який інший стереотип. Бо між двома крайнощами існує величезний простір, у якому живуть реальні жінки. Ті, що можуть одночасно любити своє тіло і фарбувати волосся. Робити ботокс і відстоювати права жінок. Носити яскраву помаду просто тому, що вона дарує гарний настрій. Або не носити її ніколи — і теж почуватися прекрасно.
Я багато років працюю з темою прийняття себе як психологиня і написала першу в Україні книгу про стосунки з тілом “Я живу в цьому тілі”. А ще — керую комунікаціями в медичному центрі, де серед послуг – естетична медицина та косметологія.
Я не зафарбовую сивину, але роблю ботокс і збільшую губи. Чи робить перше мене “занедбаною”, а друге “жертвою патріархату”?
Я важу 100 кг, але регулярно тренуюсь. Це робить мене лінивою чи працьовитою?
Мені здається дивною сама ідея, що повага до свого тіла обов’язково має означати відмову від бажання змінити чи прикрасити його.
Наше тіло — це наш дім
Ми ж не дорікаємо людині за те, що вона пофарбувала стіни у свій улюблений колір. Не звинувачуємо у нелюбові до себе через нову лампу, картину чи плед. Не кажемо: «Якщо ти справді любиш свій дім, навіщо робити ремонт?»
Навпаки. Ми облаштовуємо простір так, щоб нам було затишно.
То чому з тілом, із зовнішністю має бути інакше?
Так само, як ніхто не має права диктувати, якими мають бути меблі у твоїй квартирі – ніхто не має права вирішувати, чи варто тобі носити сивину, збільшувати губи, робити татуювання, фарбувати нігті чи ходити без макіяжу.
Не існує «Списку обов’язкових справ справжньої жінки». Немає правил щодо довжини волосся, кольору лаку чи частоти депіляції. Усі ці рішення стосуються лише однієї людини — тієї, яка житиме у власному тілі.
Саме тому мені дуже хочеться змістити фокус.
Не питати: «Чи правильно робити цю процедуру?», а замислитись: «Для чого вона мені?»
Бо одна й та сама дія може народжуватися з абсолютно різних мотивів.
Можна збільшувати губи в надії, що тоді нарешті полюбить чоловік.
А можна — тому що тобі подобається саме такий образ.
Можна наносити крем із думкою: «Я жахливо виглядаю, треба терміново щось із собою робити».
А можна — із вдячністю до шкіри, яка щодня захищає тебе від сонця, холоду, пилу, бактерій і просто заслуговує на турботу.
Сама бʼюті-практика нічого не говорить про ставлення людини до себе.
Про це говорить причина, з якої вона її робить. І при цьому — навіть така мотивація, як “захистити себе від критики”, “здаватись молодшою чи сексуальнішою” має право на життя. Бо ми ніколи не знаємо, чи є в конкретної жінки сили та змога відмовитись від звичних переконань та протистояти тиску оточення.
І ще одна річ, про яку ми часто не замислюємось — багато практик краси просто приємні: ти лежиш або сидиш, грає музика, щось цікаве потрошку відбувається, і ти нарешті можеш не поспішати. Іноді це взагалі вперше за день чи за тиждень, коли тебе ніхто не чіпає і не «мамкає».
А якщо ти робиш процедури не сама, а звертаєшся до фахівця чи фахівчині, додається ще один дуже важливий досвід. Ти дозволяєш іншій людині подбати про себе. Косметолог_иня, масажист/ка, перукар/ка або навіть донька чи подруга, яка розчісує тобі волосся чи робить масаж. Це теж турбота і нагадування, що твій стан важливий не лише тобі.
Досить часто в складні періоди ми буквально перестаємо звертати увагу на своє тіло. Не дивимося на себе в дзеркало. Не розглядаємо себе. Не торкаємося себе без потреби. Буквально живемо на автоматі: “щось зʼїла, щось вдягнула, побігла, впала спати”.
Але саме увага до себе є однією з важливих форм підтримки.
Коли ми робимо для себе щось не лише практичне, а й приємне — наносимо крем, запах і текстура якого нам подобаються, звертаємо увагу на відчуття доторку до шкіри, помічаємо, як вона змінюється. І знаємо, що хоч би яким був цей день, у нас буде кілька хвилин наодинці з собою. Кілька хвилин, щоб подякувати своєму тілу за все, що воно для нас робить.
Особливо важливо це зараз.
У часи, коли навколо так багато невизначеності, небезпек, втрат нам дуже потрібні речі, які залишаються незмінними. Ці кілька хвилин догляду вранці чи ввечері ми можемо контролювати. Ми знаємо, що саме будемо робити. І це повертає відчуття опори, якої сьогодні багатьом так бракує.
Кожна хвилина, яку ми приділяємо своїй зовнішності, може бути наповнена соромом і думками: «Я недостатньо гарна, треба ще щось у собі виправити».
А може бути наповнена увагою до себе, насолодою від приємних відчуттів, відпочинком. Маленькою щоденною турботою.
Ми так багато турбуємося про інших. І, можливо, саме тому ці кілька хвилин, які ми даруємо собі, мають набагато більше значення, ніж здається на перший погляд.
Саме тому мені так хочеться, щоб ми перестали оцінювати чужі рішення щодо зовнішності. Чи фарбувати волосся, чи робити ін’єкції, чи носити яскравий макіяж, чи залишити сивину, чи видаляти волосся на тілі — усе це стосується лише однієї людини. Не її подруг, не випадкових коментаторів у соцмережах і навіть не мене.
Якщо рішення народжується зі страху, сорому, відчуття власної недостатності або бажання нарешті заслужити любов і схвалення, варто хоча б на хвилину зупинитися й чесно поставити собі запитання: «Для кого я це роблю? Чи дійсно ця практика принесе мені бажане: любов, розуміння, повагу, безпеку?»
Але якщо це дійсно ваш вибір, якщо він приносить задоволення, допомагає почуватися комфортніше у власному тілі або просто дозволяє побачити в дзеркалі ту людину, якою себе відчуваєш, — хіба цього недостатньо?
Коли ми нарешті знаходимо власну естетику, це значно більше, ніж відповідь на питання, який колір волосся нам пасує чи які сережки вдягнути сьогодні. Це спосіб проявити назовні те, що давно існує всередині, зробити свою зовнішність ще однією мовою, якою ми розповідаємо про себе світові.
І зараз ця думка здається мені особливо важливою. У час, коли ми майже щодня стикаємося з подіями, на які не можемо вплинути, можливість привласнити собі власне тіло, власну зовнішність і власну історію стає ще одним способом повернути собі відчуття авторства над своїм життям. І це не так вже й мало.
Можливо, саме тому мені так хочеться, щоб ми перестали сперечатися, чи «можна» феміністці робити ін’єкції або чи «достатньо любить себе» жінка з нарощеними віями.
Мені здається, ми ставимо не те питання.
Значно цікавіше інше:
чи допомагає ця практика тобі відчувати себе собою?
чи додає вона радості, спокою, відчуття дому у власному тілі?
Якщо відповідь «так», то, можливо, саме це і є найважливішим.
Свобода — це коли тіло справді стає твоїм.
Коли ти маєш право змінювати його — і таке ж саме право не змінювати.
Коли ти не борешся зі старінням, але й не мусиш робити зі старіння нову моральну чесноту.
Я багато років працюю з лікарями-косметологами і навчаю їх етичній комунікації. Бо глибоко переконана: можна говорити про зовнішність без маніпуляцій жіночими страхами, не продаючи сором і не вигадуючи нових комплексів. Не переконуючи людину, що вона недостатньо молода чи недостатньо красива.
Бо я не хочу жити у світі, де жінці весь час вказують, що їй робити зі своїм тілом, неважливо, з якого боку ці вказівки звучать.
І так само мені дуже не хочеться жити у світі, де свобода жінки вимірюється кількістю процедур, які вона не зробила.
Я хочу жити у світі, де ми нарешті залишимо тіло його власниці.
Так, індустрія краси десятиліттями заробляла на жіночій тривозі. Так, нам постійно продають страх старіння, недосконалості, «неправильного» тіла. Це було б дивно заперечувати.
Але мене останнім часом все більше цікавить інше питання. Чому ми так легко погоджуємося, що жінка може бути суб’єктною, поки відмовляється від бʼюті-практик, але перестає бути суб’єктною в ту саму мить, коли вирішує ними скористатися?
Чому в одному випадку ми кажемо: «це її вибір», а в іншому майже автоматично: «ні, це патріархат вирішив за неї»?
Мені здається, ця логіка теж дивним чином забирає в жінки право бути авторкою власного життя.
Як психологиня я чудово знаю, що жодне наше рішення не народжується у вакуумі. На нас впливають культура, реклама, сім’я, партнери, досвід, професія. Це стосується абсолютно всього — від вибору роботи до вибору зачіски.
Однак жінка цілком здатна сказати: «Так, я знаю, звідки ростуть ноги у багатьох стандартів краси. Але я також знаю, чому саме зараз хочу зробити цю процедуру».
Для мене уповноваження жінок ніколи не означало відмову від косметології. Це дещо значно складніше — можливість не бути керованою страхом засудження. Байдуже за що: за ботокс чи його відсутність, нарощені нігті-стілетто чи повну відсутність манікюру.
Мені значно цікавіший світ, у якому свобода вимірюється тим, наскільки ми можемо чесно відповісти собі на запитання: «Це справді мій вибір?»
Бо, можливо, емансипація — це не коли ми всі починаємо виглядати однаково природно чи однаково доглянуто. Можливо, вона починається там, де ми перестаємо оцінювати ступінь жіночої свободи за тим, що вона робить із своєю зовнішністю.
