Цей есей написаний за підсумками розмов із українськими феміністками, експертками та активістками, що відбулися під час зустрічі в Кам’янці-Подільському, організованої експертним ресурсом «Гендер в деталях» у серпні 2026 року за підтримки «Flax Foundation».

У центрі цих розмов — те, як повномасштабна війна росії проти України змінює український феміністичний рух, його порядок денний, способи осмислення безпеки, гендерної рівности, доглядової праці та жіночої участи в спротиві. Це спроба зібрати й підсилити різні голоси та досвіди, поговорити про виклики, здобутки і подальші напрямки розвитку українського феміністичного руху в умовах війни. Авторки не претендують на репрезентативне представлення позиції українського феміністичного руху. Цей текст представляє наші особисті спостереження і роздуми, а також рефлексію дискусій з колегами протягом п’ятиденного заходу. Окремо хочемо подякувати «Гендеру в деталях» та «Flax Foundation» за створення простору для неспішних розмов і обміну досвідом.

Антиколоніалізм українського фемінізму

Українське суспільство вже більш ніж дванадцять років живе в режимі війни. Останні чотири з них — війни повномасштабної, коли російська федерація скидає балістичні ракети на мирне населення, катує українських військовополонених та цивільних на окупованих територіях, підриває Каховську ГЕС і тримає всю Європу в заручниках, погрожуючи безпекою Запорізької АЕС. Ця війна не є випадковістю або виключенням з «кінця історії», проголошеного Френсісом Фукуямою (Francis Fukuyama) 37 років тому ¹ . Це продовження колоніальної політики, яку Російська держава ще з часів Московського царства, а згодом і Російської імперії та СРСР, послідовно проводила щодо України та інших сусідніх держав і народів, позбавляючи їх державности, мови, культурної суб’єктности і права на власну історичну пам’ять.

Досвід проживання та спротиву цій брутальній неспровокованій агресії змінив спосіб, у який український фемінізм говорить про державу, націю, безпеку та солідарність. Повномасштабне вторгнення змусило переглянути не лише порядок денний, а й саму мову дискурсу: як залишатися вірними власним цінностям, не втрачаючи зв’язку з реальністю, і як розмовляти із західними партнерами, не перетворюючись при цьому на об’єкт чужих досліджень та нових академічних здобутків.

Запит на антиколоніальне переосмислення фемінізму виникає не як абстрактна академічна вправа, а як практична потреба, яка з’являється щоразу, коли громадська організація пояснює донору специфіку своєї роботи. Дослідниця бачить, що західну теорію неможливо натягнути на українську реальність, або ж активістка на міжнародній конференції відчуває, що її досвід став ілюстрацією чужих концепцій. Наша головна думка дуже проста: якщо антиколоніальний фемінізм важливий, він має рости з уважного прочитання досвіду, як власного, так і чужого, а не із сліпого переказу зарубіжних текстів чи розглядання унікального контексту через призму канонічних для західної академії праць.

Не секрет, що переважна більшість провідних феміністичних теорій, якими послуговується українська академія і громадський сектор, виросли із західної традиції. Загалом це непогано — проблема виникає тоді, коли теорія застосовується автоматично, без урахування того, що Україна перебуває в позиції колонізованої, а не колонізаторки — на відміну від країн, з яких більшість цих теорій і походить. Така асиметрія влади і знання має принципове значення.

Західні колеги часто не соромляться відправляти українських феміністок читати роботи впливової американської феміністки і дослідниці міжнародних відносин Синтії Енло (Cynthia Enloe): передусім «Bananas, Beaches and Bases: Making Feminist Sense of International Politics» (1990) та «Maneuvers: The International Politics of Militarizing Women’s Lives» (2000). У них авторка критикує мілітаризацію суспільства, зростання ролі армії в публічному житті й те, як війна та підготовка до неї зазвичай посилюють патріархальні структури, витісняючи жінок у допоміжні символічні ролі «матерів» і «берегинь», а не рівноправних суб’єктів політичного процесу. Ми визнаємо, що теоретична рамка, запропонована Енло, фахово й вичерпно описує механізми імперської експансії та мілітаризованого патріархату, але насамперед ця теорія добре прикладається саме до сучасної росії з її прямою тяглістю до радянського імперіалізму, а не до України, яка не відтворює імперської логіки, а протистоїть їй. Війна росії проти України є не просто локальним конфліктом, а зіткненням двох цивілізаційних виборів — патріархального, імперського і авторитарного проєкту «русского міра», що спирається на ієрархію, мізогінію, гомофобію та чітко визначений державою бінарний гендерний порядок, і українського демократичного проєкту, заснованого на свободі, правах людини, рівності та плюралізмі ідентичностей. 

Гендерна опозиція не залишалася на рівні риторики — вона була свідомо інструменталізована як частина ширшої системи організаційних впливів. Дослідниця Олена Суслова описує «організаційну зброю» як систему пропагандистських, психологічних та інформаційних впливів, спрямованих на те, щоб змусити суспільство рухатися в необхідному для агресора напрямку. В її аналізі ² гендерна складова цієї зброї проявляється, зокрема, через активізацію антигендерних рухів, риторику про «загрозу сім’ї», гендерофобію, дезінформацію та створення антидемократичних структур.

У російському випадку така стратегія набула особливо виразної форми. Проєкт «русской вєсни», який із 2014 року активно фінансувався Костянтином Малофєєвим (російський «православний» олігарх, відомий своїми ультраконсервативними поглядами, з його культом «патріотичного материнства», мілітаризованої маскулінности козацьких і байкерських рухів на кшталт неофашистських «Нічних вовків», риторикою про «загниваючу Європу»), був не побічним продуктом гібридної війни, а одним зі свідомих її інструментів. Гендерна консервативна риторика і сексуалізація політичного дискурсу слугували способом легітимізації окупації Криму і Донбасу як «захисту традиційних цінностей» від «Гейропи» (вульгарне формулювання, яке активно циркулювало в російських медіа ще від початку 2000-х років). 

Та сама патріархальна логіка проявляється на іншому рівні — уже не в риториці Кремля, а в тому, як саму війну пропонують інтерпретувати ззовні. Показовий приклад — трансформація давньої патріархальної тези про те, що «постраждала жінка сама спровокувала свого ґвалтівника», в геополітичний наратив «Україні, яка переживає колоніальну воєнну агресію, раз по раз радять не “провокувати” росію і погоджуватися на мир “на будь-яких умовах”». Це суперечить самій суті феміністичних принципів, адже захист себе — одна з найбільш феміністичних дій, яку тільки можна собі уявити: право на самооборону, на встановлення власних меж і на відмову брати на себе провину за чужу агресію є серцевиною феміністичного розуміння суб’єктности. 

Очевидні паралелі між звинуваченням постраждалої і риторикою, яку застосовують до самозахисту України, спонукали феміністичну філософиню Тамару Злобіну написати есей «Якби війна росії проти України була зґвалтуванням», в якому вона перелічує приклади віктимблеймінгу і вестплейнінгу, почуті від закордонних колег. 

На окрему критику заслуговують і подвійні стандарти частини феміністичних спільнот Глобального Півдня та Півночі, які нерідко підходятьЇ до аналізу дій росії передусім через призму протистояння зі США чи НАТО — тобто розглядають її як «альтернативу західному імперіалізму», а не як таку саму імперську державу з послідовною історією колоніального насильства щодо власних і сусідніх народів. Натомість в бік українських феміністок та активісток часто можна чути звинувачення у фемонаціоналізмі чи гомонаціоналізмі без розуміння ні колоніального характеру цієї війни, ні її історичних, культурних і цивілізаційних чинників.

Український фемінізм і питання національної суб’єктности

Поняття націоналізму взагалі потребує окремої уваги. В західному дискурсі воно зведене здебільшого до крайніх правих рухів і часто є словом на букву “Н”, яке не прийнято промовляти в пристойному товаристві.

Це не випадковість: категорія сформувалася в тіні нацизму та фашизму XX століття, тому в західному дискурсі «націоналізм» майже автоматично зчитується як загроза і ксенофобія, а не як право народу на власну суб’єктність. Ця рамка логічна для контексту експансіоністських імперських націоналізмів Європи, але погано працює там, де націоналізм був радше інструментом виживання і деколонізації. Дослідниця постколоніальної теорії Ліла Ганді у своїй класичній праці Postcolonial Theory³ наголошує на принциповій відмінності між імперським націоналізмом і антиколоніальним — тим, що виник як відповідь колонізованих народів на «цивілізаційну місію» Заходу: обидва апелюють до «нації», але стоять на протилежних позиціях у владній ієрархії, а тому не можуть аналізуватися однією й тією самою оптикою. Це розрізнення важливе і тут: український націоналізм структурно ближчий до антиколоніальних рухів так званого Третього світу, ніж до експансіоністських проєктів, з якими його часто автоматично ототожнюють. Водночас важливо зберігати критичну дистанцію до самого поняття націоналізму — не романтизувати його і не перетворювати на самоціль, але й не віддавати повністю на відкуп ультраправим та консервативним рухам, які прагнуть монополізувати право говорити від імені національної держави. 

Варто зауважити, що в Україні, на відміну від багатьох західних країн, триває активна публічна дискусія про основи та зміст сучасного українського національного проєкту, в якій змагаються різні позиції. За нашими спостереженнями український народ як багатонаціональна спільнота і держава як представниця волі народу схиляються радше до концепції політичної нації — спільноти громадянок і громадян, яких об’єднують спільні цінності, права і обов’язки, а не кровна/етнічна спорідненість, хоч ультраправі рухи й намагаються це оспорювати.

Деколоніальна суб’єктність: від критики до дії

Український фемінізм не стоїть осторонь цих процесів. Ще на початку XX століття Мілена Рудницька наголошувала: українська жінка має брати участь у націєтворенні, а не лише у її відтворенні ⁴ — тобто не просто відтворювати націю біологічно і культурно в приватній сфері (роль, яку відводить жінкам ультраправа риторика), а активно творити її як політичний суб’єкт у сфері публічній, бути агенткою змін і долучатися до політичних та суспільних процесів. Сучасні феміністки також долучаються до націєтворення, адвокатуючи законодавчі зміни та наполягаючи на тому, що права людини, гендерна рівність та інклюзивність мають бути одними з основ української політичної нації. 

Українські жінки беруть активну участь у спротиві російській воєнній агресії, зокрема й у лавах Збройних Сил України. На конференції The War in Ukraine from a Gender Perspective (Лісабон, 2023) прозвучала теза: залучення жінок до війська і оборони країни посилює її обороноздатність. Звідси й переосмислення безпеки через концепцію layered resilience (багаторівневої стійкости), що лежить в основі всеохопної оборони, яка враховує цивільний захист і соціальну стійкість населення. В цьому контексті стає зрозуміло, чому суто пацифістські наративи можуть бути небезпечними для самої Європи: невизнання загрози військової, зокрема гібридної, агресії росії не робить її менш реальною, і суспільства мають бути готові на неї відповісти задля збереження своїх демократичних цінностей, серед яких права жінок, ЛГБТ+ людей і гендерна рівність.

Українська феміністична деколоніальна думка не заперечує західну традицію, а потребує її критичного контекстуалізованого застосування. Україна перебуває в подвійній позиції — об’єкта російської імперської агресії і водночас суб’єкта, залежного від міжнародної підтримки для виживання. Це напруження не усунути одним теоретичним рішенням, але його можна свідомо аналізувати і трансформувати.

Звідси кілька напрямків роботи: 

• розвивати діалог усередині руху та будувати нову феміністичну історію і теорію, що спираються на власний досвід, а не ілюструють чужі концепції; 
• свідомо будувати солідарність з іншими постраждалими від російського колоніалізму спільнотами, запрошуючи до діалогу жінок з корінних народів, які історично проживають на територіях, окупованих росією, — лише спільними зусиллями зможемо знищити імперію; 
• забезпечити тісну колаборацію академії та громадського сектору, де теорія перевіряється практикою, а практика отримує теоретичне обґрунтування; 
• активніше писати і публікуватися, формуючи власний корпус текстів, доступний міжнародній спільноті; 
• реформувати відносини з міжнародними донорськими організаціями через публічність вимог, взаємну відповідальність і перехід від гуманітарної логіки до інституційної підтримки.

Зрештою, мовиться про відмову бути об’єктом — чужої агресії, донорської опіки, академічного теоретизування або чужих уявлень про те, ким ми маємо бути. Ми маємо самі називати свою реальність, творити власне знання, визначати власні політичні цілі та встановлювати умови партнерства. Це рух від колонізованої залежности до суб’єктности — політичної, інтелектуальної та національної, від права бути почутими до права самим визначати порядок денний. 

Чи завжди під час і після війни стається патріархальний відкат?

Це питання, яке часто чують українські феміністки від своїх західних колег. Ще частіше за цим питанням стоїть завуальована переконаність, що патріархальний відкат унаслідок воєнного конфлікту є явищем незаперечним і неминучим. Така вкорінена думка західного академічного та активістського середовища формувалася десятиліттями на прикладі більшости світових конфліктів: від США та Великої Британії після Другої світової війни, де жінок масово витісняли з військових і промислових ролей назад до домогосподарств, до воєн у Боснії або Алжирі, де повоєнне відновлення супроводжувалося зростанням консерватизму, релігійного фундаменталізму та культу гіпермаскулінности. Логіка цього досвіду універсалізовано застосовується й до України без урахування того, що український контекст визначається не релігійним чи ультранаціоналістичним відкатом, а прагненням ціннісного розриву з авторитарною, мізогінною та гомофобною політикою «русского міра» та глибшою інтеграцією в демократичний світ, де гендерна рівність є основою національної безпеки і суспільного поступу. 

У висвітленні цього питання головним є аналітичне дослідження ГО «Гендер в деталях» і Німецького інституту розвитку та сталості (IDOS) «Локальні феміністичні перспективи як важелі трансформації для сталого розвитку в Україні у контексті оборони, яка триває» (2025). Воно переконує, що емансипативний вектор України під час війни виявився стійким завдяки унікальному контексту та інституційному фундаменту.

Україна зустріла повномасштабне вторгнення 2022 року як держава, що від часу відновлення своєї незалежности в 1992 році послідовно провадила політику гендерної рівности в різних сферах життя громадян і громадянок. Навіть за десятиліття війни (2014–2022) країна досягла неабияких нормативних та соціальних зрушень. Головним проривом стало законодавче зрівняння прав у секторі безпеки в 2016–2018 роках, що відкрило для жінок доступ до бойових посад і вищих військових звань у ЗСУ. Паралельно в 2017 році скасували радянську заборону на понад 450 «нежіночих» професій у важких галузях праці та ухвалили комплексне законодавство про запобігання й криміналізацію домашнього насильства. Крім цього, Україна стала першою в світі державою, яка затвердила Національний план дій з виконання Резолюції РБ ООН 1325 «Жінки, Мир, Безпека» безпосередньо під час активних бойових дій, довівши вибір на користь демократизації та емансипації навіть в умовах постійної воєнної загрози. 

Ба більше, після повномасштабного вторгнення росії в 2022 році Україна не згорнула демократичних реформ, а, навпаки, прискорила їх. Серед головних здобутків: ратифікація довгоочікуваної Стамбульської конвенції в 2022 році, оновлення Національного плану дій з реалізації Резолюції РБ ООН 1325 «Жінки, мир, безпека», ухвалення Стратегії забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків, а також впровадження Національної стратегії скорочення гендерного розриву в оплаті праці до 2030 року.

Звісно, ухвалення прогресивних законів і стратегій ще не гарантує їх миттєвого втілення — створення належних механізмів імплементації залишається складним викликом, та й ці інструменти далеко не завжди діють бездоганно на практиці. Утім, сам факт ухвалення таких рішень під час повномасштабної війни є беззаперечним свідченням незмінного політичного вектора держави, яка розглядає гендерну рівність як невід’ємну складову свого національного розвитку. 

Соціологічні дані, наведені в дослідженні, демонструють чітку тенденцію: емансипаційні процеси в українському суспільстві не лише не зупинилися, а й набрали обертів. Зросла суспільна підтримка жінок у політиці, секторі безпеки та оборони. Позитивні зміни зачепили й питання сприйняття ЛГБТ+ спільноти завдяки видимості ЛГБТ+ військових і їхньому внеску в захист держави. Опитані в межах дослідження феміністки та гендерні експертки фіксують: наразі жодного патріархального відкату в Україні не спостерігається, суспільство демонструє емансипативну реакцію на війну. Українські жінки масово беруть на себе роль волонтерок, лідерок громад, медикинь і військовослужбовиць, руйнуючи стереотип про жінку як «пасивну жертву» та виходячи з монолітної рамки «жінокдітей» («womenandchildren»), критично описаної дослідницею Синтією Енло в праці Bananas, Beaches, and Bases.

Відсутність однозначного патріархального відкату не означає, що війна є емансипативним явищем. Вона радше загострює суперечності гендерного порядку: з одного боку, розширює участь жінок в армії, волонтерстві, професійній діяльності й ухваленні рішень, а з другого — посилює традиційний розподіл ролей та нерівність у сфері неоплачуваної доглядової праці. Як показує дослідження «Доглядова праця в контексті всеохопної оборони», саме жінки значною мірою продовжують виконувати неоплачувану працю з догляду дітей, старших, поранених та інших членів родини, які потребують допомоги. Отже, розширення публічної участи жінок не супроводжується автоматичним перерозподілом доглядових обов’язків. Водночас дослідження наголошує, що доглядова інфраструктура має розглядатися як важлива складова системи всеохопної оборони України, суспільної стійкости та відновлення.

Все описане вище тільки підтверджує, що під час війни патріархальний гендерний контракт не завжди посилюється, неминуче тягнучи за собою гендерний відкат. Він трансформується, водночас породжуючи процеси, які українська філософиня Тамара Злобіна визначає як гендерний розпад та гендерна еклектика — послаблення усталених консервативних меж між «жіночим» і «чоловічим» та водночас поєднання традиційних і нових гендерних ролей та моделей поведінки. Досвід України вже показує, що війна змінила рамки того, що вважається жіночою та чоловічою роботою, хто може захищати і має право ухвалювати рішення та якими можуть бути суспільно прийнятні моделі жіночности і маскулінности. 

Жінки і право на військовий спротив

Участь жінок у війні неабияк пожвавлює інтерес міжнародної авдиторії. Дослідниця Орелі Брос упорядкувала збірку «Жінки й війна. Листи до вільного світу» ⁵ , де зібрані листи від 38 українських жінок зі всієї України (серед них і військовослужбовиці), в яких вони діляться власним досвідом того, як переживали початок повномасштабного вторгнення росії. Книга вийшла в 2023 році у Німеччині та в 2024 році в Україні. Початково вона зроблена для міжнародної авдиторії, «позаяк про Україну європейці здебільшого мало що знають, якщо знають узагалі», пояснює упорядниця в передмові. Ідея книги полягає в тому, щоб показати агентність жінок, навіть попри такий великий виклик, як повномасштабна війна. 

Феміністки критикують те, що міжнародна авдиторія сприймає жінок радше як жертв війни, тих, що потребують захисту, що схильні до немілітарних форм спротиву. 17 березня 2022 року понад 150 феміністок, серед яких відома дослідниця лівого фемінізму Ненсі Фрейзер, оприлюднили онлайн англійською мовою маніфест «Феміністичний супротив війні» ⁶. Авторки-пацифістки, які називають себе феміністками проти війни, засудили повномасштабне вторгнення, але виступили проти надання Україні зброї для спротиву російській агресії: «Ми відкидаємо позиції, оприлюднені останніми днями, які поглиблюють спіраль розпалювання війни. Ми відкидаємо рішення, що передбачають додавання більшої кількості озброєнь до конфлікту та збільшення військових бюджетів. Ми відкидаємо наративи безпеки, що підсилюють авторитарну логіку та мілітаризацію».

Цікаво, що в маніфесті згадуються російські феміністки, але про українських жодного слова. В дні оприлюднення цього маніфесту українські феміністки Дарʼя Цимбалюк та Ірина Замураєва написали англійською мовою текст «Чому ми, феміністки, повинні лобіювати протиповітряну оборону для України» ⁷. Авторки наголосили: «Ми критично ставимося до мілітаризації, але вважаємо, що пацифізм вб’є і що воєнні злочини росії не залишили нам іншого вибору». Прикро бачити, що, готуючи маніфест «Феміністичний супротив війні», така велика кількість феміністок не ознайомилася і не взяла до уваги позицію українських феміністок, яка була публічною. Чимало феміністок на той час у соціальних медіа активно запустили гештег-кампанію #ArmUkraineNow, де пояснювали, чому підтримують надання зброї Україні для спротиву російській загарбницькій війні. 

На цей пацифістський маніфест українські феміністки підготували свою відповідь і критику пацифістської позиції — феміністичний маніфест «Право на супротив» ⁸ , зазначивши, що авторки маніфесту «Феміністичний супротив війні» відмовляють українським жінкам у цьому праві на спротив, що є базовим актом самозахисту пригноблених.

«На противагу цьому ми розглядаємо феміністичну солідарність як політичну практику, яка повинна прислухатися до голосів тих, хто безпосередньо постраждали від імперіалістичної агресії. Феміністська солідарність повинна захищати право жінок самостійно визначати свої потреби, політичні цілі та стратегії для їх досягнення» ⁸.

Вони закликали феміністок по всьому світу підтримати їхню боротьбу. Підписантки феміністичного маніфесту висловили низку вимог, серед яких: право на самовизначення; захист життя та основоположних свобод; справедливий мир, заснований на самовизначенні українського народу; міжнародне правосуддя за воєнні злочини та злочини проти людяності під час імперіалістичних воєн РФ та інших країн; пріоритетність сфери соціального відтворення (дитсадки, школи, медзаклади, соціальна підтримка тощо) у відбудові України після війни та інші. 

У документі підсумовано: «Сьогодні російський імперіалізм загрожує існуванню українського суспільства та впливає на весь світ. Наша спільна боротьба з ним вимагає спільних принципів та глобальної підтримки. Ми закликаємо до феміністичної солідарності та дій для захисту людських життів, а також прав, соціальної справедливості, свободи та безпеки».

Майже 900 феміністок (не лише українських, а й міжнародних) і 75 організацій підписали цей маніфест, що засвідчило чималу підтримку з боку міжнародних феміністок відповідної позиції. Крім того, ця підтримка проявлялася і в академічних публікаціях. Наприклад, професорка гендерної теології, гостьова викладачка Українського католицького університету Гелен Зоргдрагер (Heleen Zorgdrager) написала статтю «Гендер, війна та релігія: феміністичні погляди на шляхи до справедливого миру» ⁹ в академічний журнал «Феміністична теологія», запропонувавши п’ять принципів феміністичної політичної теології війни і миру, серед яких «нічого для України без голосів українських жінок». 

У вересні 2025 року Гелен Зоргдрагер була основною доповідачкою в Німеччині на конференції «Шляхи миру 2025» під назвою «Створення миру без сили? Навчання в українських феміністок для християнської етики війни та миру». В своїй доповіді вона, зокрема, зазначила: «У складних та виснажливих умовах українські феміністки намагаються вирішити, як реагувати на війну. Що вони привносять зі своєї феміністичної позиції в етичний, політичний та богословський дискурс про війну та мир? Для мене питанням епістемічної справедливости є спочатку вислухати їхні маргіналізовані голоси. Особливо враховуючи той факт, що агресивна війна Росії спрямована на дегуманізацію та десуб’єктивізацію українців і українок, заперечення права України на існування та знищення України як незалежної країни та культури, моральним обов’язком є ​​визнати унікальні погляди українських науковців і науковиць на власну ситуацію». 

Тут маємо приклад розуміння специфіки російсько-української війни та необхідности агентности українських феміністок. Не завжди просто презентувати тематику становища жінок на війні, особливо військовослужбовиць, західним феміністкам-пацифісткам. Подекуди доводиться після міжнародних конференцій окремо прописувати тези виступу з поясненням, чому українські жінки мають право на спротив, а феміністки просять зброю: «У цій ситуації потрібні усвідомлена солідарність і розуміння. Працювати над впровадженням гендерної рівності у своїй країні — дуже складне завдання, коли головною проблемою є виживання у війні» ¹⁰.

Право на військовий спротив українські жінки виборюють ще з 2014 року, коли росія анексувала Крим і частину Донецької та Луганської областей. Від початку російсько-української війни у 2014 році українське суспільство пройшло шлях від малобоєздатної до ефективної армії, для якої стали важливими цінності гідности і професіоналізму. Жінки були і залишаються важливою частиною цього процесу, ефективними учасницями бойових дій та борчинями за рівність своїх прав і можливостей у секторі безпеки і оборони. Крім того, спостерігається історична тяглість жіночого військового лідерства, яке проявлялося в часи Першої та Другої світових воєн. Історії деяких відомих жінок, як-от першої офіцерки Австро-Угорської імперії Олени Степанів, можна послухати в подкасті від Громадського альянсу «Політична дія жінок» «Матері-засновниці» ¹¹ : подкаст про жінок, які сформували традицію українського фемінізму. 

Результати першого масштабного дослідження про становище жінок у російсько-українській війні «“Невидимий батальйон”: участь жінок у військових діях в АТО (2015–2017 рр.)» були підтримані військовослужбовицями, які вирішили боротися за свої права та сприяти утвердженню гендерної рівности в Збройних Силах України (ЗСУ). Серія соціологічних досліджень із циклу «Невидимий батальйон» ¹² (про  повернення ветеранок до мирного життя, сексуальні домагання у військовій сфері в Україні, доступ жінок до військової освіти) є «дією знизу» щодо забезпечення гендерної рівности. Спільно з «дією згори» — законодавчими змінами і політичним регулюванням — вдалося змінити ситуацію в Україні щодо забезпечення рівних прав і можливостей у ЗСУ.  Загалом уже минуло понад 10 років від першого дослідження та запуску ширшої адвокаційної кампанії, тож можемо подивитися на здобутки руху військовослужбовиць за свої права. 

Навколо проєкту та адвокаційної кампанії «Невидимий батальйон» точилися феміністичні дискусії. Частина феміністок критикувала проєкт «Невидимий батальйон», вважаючи його таким, що мілітаризує жінок і не вирішує проблем армії як такої, що є чоловічою ієрархічною структурою. Наводилися типові аргументи радикального (критичного) фемінізму, для якого сектор безпеки та оборони є проблемним і дискримінує жінок та деяких чоловіків. Натомість проєкт «Невидимий батальйон» є прикладом ліберального фемінізму, довготривалої покрокової боротьби жінок за рівні права і можливості в такій непростій сфері, як військова. Крім того, в проєкті порушується тематика трудових прав жінок у військовій сфері, тобто мовиться про ідеї лівого (соціалістичного) фемінізму. Також про свою видимість і права (на шлюб або реєстроване партнерство, успадкування після загибелі тощо) почала говорити ще одна дискримінована група — ЛГБТ+ військові. 

Ліберальні феміністки називають такі успіхи 12-річної боротьби за гендерну рівність у військовій сфері України: прийняття відповідних законів;  поступове подолання явища вертикальної (більше жінок посідають вищі військові звання) і горизонтальної (більше жінок на бойових спеціальностях) гендерної сегрегації у військовій сфері; відхід від патерналістської гендерної політики; надання формального доступу жінкам до всіх бойових спеціальностей і до військової освіти. В умовах тривалої війни і потреби у формуванні якісного кадрового резерву сектору безпеки і оборони України розширення доступу жінок до військової освіти є і реалізацією принципу рівних прав та можливостей, і стратегічним рішенням, спрямованим на зміцнення кадрового потенціалу та обороноздатности держави.

Результати останнього великого дослідження становища жінок у війську ¹³ звертають увагу на такі пріоритети для повнішої інтеграції жінок: створення безпечного, недискримінаційного середовища; оновлення нормативної бази; запровадження ефективних механізмів скарг і протидії домаганням; удосконалення соціальних гарантій і медичного забезпечення. 

Дискусійним в українському суспільстві залишається питання жіночої мобілізації. Згідно з українським законодавством, мобілізація жінок залишається добровільною. Хоча частина жінок, які не служать, перебувають на військовому обліку (зокрема ті, що мають медичну або фармацевтичну освіту). Прихильники ідеї мобілізації жінок використовують такі аргументи, як: (1) необхідність у ситуації довготривалої війни, де треба по можливості залучити всі людські ресурси, зокрема й жінок, беручи приклад з Ізраїлю; (2) громадянський обовʼязок захищати державу має бути гендерно нейтральним і стосуватися також жінок; (3) беруться до уваги саме бездітні жінки і жінки з дітьми, які вже не є малолітніми. 

Частина чоловіків пригадують у цьому випадку ідею гендерної рівности та закликають феміністок іти воювати нарівні з чоловіками. Натомість вони забувають, що в Силах оборони України служать понад 75 тисяч жінок і ця чисельність постійно зростає ¹⁴. За даними Міністерства оборони України, українки демонструють високу активність у добровільному залученні до Сил оборони, причому динаміка інтересу стабільно тримається на рівні кожного п’ятого кандидата. Частка жінок серед кандидатів, які звертаються до центрів рекрутингу української армії, становить 21% від загальної кількости звернень ¹⁵. Не дивлячись на доволі чисельну і довготривалу присутність жінок у секторі безпеки та оборони України, феміністки якраз і звертають увагу на виклики, з якими жінки стикаються: гендерні стереотипи; сексизм і дискримінація; вороже ставлення з боку чоловіків; сексуальне насильство. Крім того, інфраструктура не завжди враховує потреби та інтереси жінок як групи, тобто бракує уваги до гендерно чутливого підходу. Сили оборони не готові до більш масового залучення жінок, а також частина чоловіків не можуть змиритися з тим, що поряд із ними воюють жінки.  

Феміністка Ірина Тишко на своїй фейсбук-сторінці також перелічила низку гендерно чутливих аргументів і підсумувала ¹⁶ : «Мобілізація жінок до війська — це ціла соціальна реформа. … Питання не в тому, чи готові українські жінки служити. Вони вже служать. Питання в тому, чи готова Україна побудувати таку армію, в якій жінка не повинна спочатку доводити, що вона людина, а потім, що вона військовослужбовиця. І це вже не «жіноче питання». Це питання справедливості держави. Бо за рівність мають боротися не лише жінки».

Чоловіки і війна

Війна вважається «чоловічою» справою, що дає можливість чоловікам проявити мужність, героїзм, продемонструвати силу, витривалість, сміливість — ознаки, які асоціюються з гегемонною (нормативною) маскулінністю. ​​Образ військового, героя-воїна вважається формою ідеалізованої мужности. 

З 2014 року, коли жінки як доброволиці доєдналися до захисту України від російської агресії, вони могли стикатися зі стереотипним ставленням — ви «погані дружини і матері», «матері-зозулі, які покинули дітей» і так далі ¹⁷. З іншого боку, чоловіки, які не пішли воювати, а залишилися вдома виконувати доглядову роботу, так само можуть зазнавати гендерно стереотипних суджень. Наприклад, чоловіка може бути присоромлено за його участь у вихованні дитини, виконання цивільної роботи тощо замість несення військової служби, яка традиційно вважається «чоловічою» справою. 

Далеко не всі чоловіки спроможні відповідати таким ідеалам і суспільним очікуванням, які є гендерно стереотипними. У підсумку може виникнути таке явище, як криза маскулінности, що супроводжується різноманітними деструктивними практиками (самогубство, ризикована поведінка, погане здоров’я, алко- і наркозалежність тощо). Крім того, за роки війни чисельність жінок та їхня видимість у війську збільшилася, жінки активно борються за свої права, що теж може спричиняти фрустрацію в деяких чоловіків, які вважають, що втратять частину прав і привілеїв. Тобто в суспільному дискурсі чоловіків на війні або радикально героїзують, або ж, навпаки, віктимізують (чи стигматизують). Феміністки звертають увагу на ці полярності та їхню проблематичність, адже реальні ситуації є складнішими і можуть містити складові героїзації та ознаки віктимізації. 

А позаяк війна вважається «чоловічою» справою, то жінок (навіть попри присутність у різних формах спротиву) можуть усувати з владного дискурсу й ухвалення рішень. Політичне та військове керівництво держави залучає мало жінок до міжнародних переговорів на тематику війни. Як показують дані постійних фахових медіамоніторингів, після повномасштабного вторгнення зменшилася кількість жінок-експерток у медіа ¹⁸. Фахівчиня ІМІ Яна Машкова коментує: «Чоловіки-військові, посадовці та їхні коментарі витіснили жінок з публічного простору. Зрозуміло, що це пов’язано з активними бойовими діями та актуальністю теми, втім, серед військових теж є жінки, які можуть коментувати та залучати свій досвід і експертизу» ¹⁹.

А ще лунають заклики, що брати участь у виборах мають лише ті, які воювали. Подібна риторика не бере до уваги внесок великої кількости жінок, які долучаються до волонтерства та служби не на передовій. Як зазначає дослідниця жіночого руху Оксана Кісь: «Волонтерський рух чудово показав, наскільки ефективними можуть бути жінки як менеджерки. Вони знаходять оптимальні рішення в короткі терміни, вони здатні оперувати ресурсами — в тому числі, дуже обмеженими людськими ресурсами. Вони здатні на фандрейзинг та організацію логістики. Це суперечить стереотипам про емоційність жінок, нездатність до раціональних або жорстких рішень, їхню близькість до природи, а не до цивілізаційних речей» ²⁰.

Ситуація з мобілізацією чоловіків демонструє, що існує криза ресурсів і брак бажання чоловіків виконувати громадянський обовʼязок, передбачений державною політикою. У кількох міжнародних дослідженнях вивчають чоловіків-біженців після повномасштабного вторгнення, звертаючи увагу на «сором і неоднозначність» ²¹ , а також явище провини в контексті тематики громадянства, «дилему крізь призму життєвого досвіду чоловіків, які обрали втечу від війни замість виконання військового обов’язку» ²².  

В останні роки почали приділяти більше уваги вивченню та обговоренню маскулінностей різних груп чоловіків у контексті війни. Зокрема, більш видимою для активістської та дослідницької спільноти стала група ЛГБТ+ військових ²³. Також маємо результати опитування військових капеланів про конструювання їхніх маскулінностей в контексті війни ²⁴.

Поступово змінюються гендерні ролі чоловіків у контексті війни і доглядової праці. Як доцільно зазначає Йош у своїй колонці ²⁵ : «Масова мобілізація, суспільний тиск на чоловіків і загроза життю призвели до серйозних зсувів у гендерному ландшафті країни. У багатьох галузях, де раніше домінували чоловіки, тепер з’являються жінки: вони відкривають бізнеси, освоюють будівництво, йдуть водійками публічного транспорту (автобуси, тролейбуси і навіть метро). Це, з одного боку, стало логічним продовженням боротьби українських жінок за доступ до професій: роками працювали програми підтримки жіночого лідерства і підприємництва, а у 2017 році скасували заборону на керування транспортом та низку інших спеціальностей. Водночас — очевидно, звільнилися робочі місця. Інший зсув — поява категорії чоловіків, які стали більше працювати віддалено або просто «залишаються вдома», щоб уникнути мобілізації. Це створює нові моделі “домашності”, нові типи ролей, які ще кілька років тому здавалися неможливими».

Гендерно зумовлене насильство в Україні під час повномасштабної війни

У збройних конфліктах гендерно зумовлене насильство є поширеним явищем, яке особливо часто спрямоване проти жінок і використовується як засіб залякування, контролю та приниження. Крістіна Лемб у книзі «Наші тіла — їхнє поле бою» (2020, український переклад — 2024) на прикладах Боснії і Герцеговини, Руанди, Демократичної Республіки Конго, Іраку, Сирії, Нігерії, М’янми, Бангладеш, Філіппін та Аргентини показує, що сексуальне насильство є системною практикою, яка супроводжує багато воєнних конфліктів і може використовуватися як інструмент залякування та руйнування спільнот. В українському контексті повномасштабна війна не лише спричинила випадки сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом (СНПК), а й загострила ризики зростання гендерно зумовленого насильства (ГЗН). На поширення ГЗН впливають не лише безпосередні воєнні злочини, а й психологічні травми, вимушене переміщення, економічна нестабільність, безробіття, житлова тіснота і посилення традиційних гендерних ролей ²⁶.  

Однією з найбільш помітних тенденцій є зростання масштабів домашнього насильства. За даними поліції, протягом перших п’яти місяців 2023 року було зареєстровано 349 355 випадків домашнього насильства, що на 83,6% більше, ніж за аналогічний період 2021 року, коли було зафіксовано 190 277 випадків. 

Водночас офіційна статистика не відображає повного масштабу проблеми. Дані різних державних органів можуть істотно відрізнятися через різні методики обліку, а значна частина випадків насильства залишається незареєстрованою — часто через страх осуду, суспільні стереотипи та очікування від жінок, які нав’язують їм ідею збереження сім’ї «за будь-яку ціну». Згідно з даними ООН, у 2025 році близько 2,4 млн людей в Україні, переважно жінок і дівчат, уже переживали або перебували під ризиком ГЗН та потребували відповідних послуг.

Війна створює умови, за яких фактори, що сприяють домашньому насильству, можуть накопичуватися. Тривалий стрес, втрати, економічна нестабільність і вимушене проживання в обмеженому просторі підвищують напруження в сім’ях. Особливо вразливими залишаються внутрішньо переміщені особи та сім’ї військовослужбовців. Травматичний досвід, труднощі адаптації після повернення з військової служби та психологічне виснаження можуть підвищувати ризик агресивної поведінки в окремих сім’ях.

Водночас доступ до послуг для постраждалих залишається нестабільним. Руйнування інфраструктури, переміщення населення, нестача кваліфікованих фахівців і скорочення гуманітарного фінансування ускладнюють отримання психологічної, медичної, юридичної та соціальної допомоги, особливо у прифронтових і важкодоступних громадах. 

Сьогодні важливу роль у протидії ГЗН відіграють феміністичні та правозахисні організації, які поєднують підтримку постраждалих із адвокацією системних змін. Зокрема, ГО «Ветеранка» разом з експертним ресурсом «Гендер в деталях» стали співініціаторами петиції за впровадження механізму протидії сексуальним домаганням і насильству за ознакою статі у ЗСУ, наголошуючи на необхідності чітких процедур повідомлення про такі випадки та реагування на них. Одним із наслідків інформаційної кампанії, яка супроводжувала цю петицію, було прийняття закону №13037, який удосконалює механізми запобігання і протидії дискримінації та сексуальним домаганням у ЗСУ в лютому 2026 року. 

Окремим напрямом є протидія сексуальним домаганням і насильству в університетах, що передбачає створення дієвих механізмів запобігання, повідомлення, розгляду таких випадків і захист постраждалих.

Водночас діяльність феміністичних організацій спрямована не лише на реагування на вже скоєне насильство, а й на формування середовища, у якому воно не толерується. Це включає формування культури згоди, протидію гендерним стереотипам, реформування освіти та впровадження якісної сексуальної освіти. Важливим є також формування інституту репутаційної відповідальности, за якого люди, які чинять фізичне, психологічне або сексуальне насильство чи систематично домагаються інших, не можуть уникати суспільних наслідків своїх дій. Такий підхід передбачає не лише юридичне покарання, а й створення соціальних та інституційних механізмів, які роблять насильство неприйнятним і посилюють відповідальність за нього. Показовими є історії Андрія Білоуса, який у травні 2025 року залишив посаду директора Київського національного академічного Молодого театру після публічних звинувачень у сексуальних домаганнях, а в жовтні 2025-го отримав повідомлення про підозру в систематичному сексуальному насильстві та зґвалтуванні студенток, і професора Йосипа Лося, якого в березні 2025 року звільнили з Львівського національного університету імені Івана Франка після аналогічних звинувачень. Ці випадки вказують на те, що культура скасування та інститут репутації в Україні лише посилилися в умовах повномасштабної війни, коли суспільна увага зосереджена передусім на питаннях безпеки та виживання. 

Окремим виміром проблеми є СНПК. За даними ООН, у період із лютого 2022-го до грудня 2024-го було задокументовано 484 СНПК, вчинені російською владою проти цивільних та військовополонених: 350 чоловіків, 119 жінок, 13 дівчат і 2 хлопчики. Водночас ці дані не відображають реального масштабу явища через окупацію частини територій, стигматизацію, небезпеку для постраждалих і труднощі з повідомленням та документуванням випадків. СНПК у контексті російсько-української війни варто розглядати не лише як окремі злочини проти вцілілих, а й як інструмент війни. Сексуальне насильство може використовуватися для залякування цивільного населення, приниження, покарання, примусу до покори та руйнування соціальних зв’язків. У випадку окупованих територій такі практики поєднуються з іншими формами примусу — незаконними затриманнями, катуваннями, депортацією, нав’язуванням російського громадянства та придушенням української мови, культури та ідентичности. Ба більше, злочини СНПК, які скоюють російські військові на території України, є прямим продовженням культури насильства, яка домінує в російському суспільстві, та інструментом російського колоніального режиму. Одним із показових свідчень такого ставлення до сексуального насильства є перехоплена СБУ в квітні 2022 року телефонна розмова російського військовослужбовця з його дружиною, в якій жінка, сміючись, закликає його ґвалтувати українських жінок. Водночас свідчення, зібрані правозахисницями, вказують на те, що сексуальне насильство на окупованих територіях мало не поодинокий чи спонтанний характер. Зі слів Катерини Черепахи з ГО La Strada-Ukraine ²⁷ , правозахисниці чули свідчення про те, як російські військовослужбовці регулярно приходили до українських домогосподарств на окупованих територіях, ґвалтували жінок, супроводжуючи ці злочини словами: «Тепер ти більше не народиш нацистів». Подібні висловлювання вказують на те, що сексуальне насильство могло використовуватися не лише для приниження та залякування, а й як свідомий інструмент російської геноцидальної політики, спрямованої на руйнування української національної ідентичности і спільноти.

Показовим є й те, що російська держава не лише не карає військових за такі злочини, а й фактично легітимізує їх: після повернення з України військовослужбовці російського підрозділу, причетного до звірств, зокрема сексуального насильства в Бучі, Ірпені та Бородянці, були нагороджені медалями Володимиром Путіним. Ці події оголюють цинізм та імперську логіку росіян, у межах якої українське населення постає як підлегле та позбавлене права на власне тіло, гідність і безпеку. Саме дегуманізація «іншого» дозволяє виправдовувати сексуальне насильство як допустиме поводження з підкореним населенням і перетворює тіло жертви на об’єкт демонстрації влади та контролю, що ще раз доводить колоніальну логіку війни росії проти України.

Гендерно зумовлене насильство в умовах війни варто розглядати як багаторівневу проблему, що виходить далеко за межі окремих випадків насильства. Вона охоплює питання влади, нерівности, людської гідности і права на безпеку, а тому потребує не лише правових механізмів реагування, а й ширших суспільних змін, спрямованих на подолання толерування насильства та культури безкарности.

Освіта і просвіта в період війни

У медійному просторі простежується гендерна складова російсько-української війни та дезінформації. Феміністки звертають увагу, що від цього потерпають як політикині, так і журналістки та активістки. Насильство (гендерна дезінформація, поширення інтимних фото без згоди, кібернасильство, кіберпереслідування, шантаж через погрозу поширити інтимні фото, поширення дипфейків, погрози зґвалтуванням і вбивством) проти громадсько та політично активних жінок можуть використовувати як користувачі соцмереж, політичні опоненти, національні уряди, так і інші країни ²⁸. Окрім того, мобілізаційні заходи в Україні перетворилися на інструмент російських дезінформаційних кампаній. Зокрема, може поширюватися неправдива інформація про буцімто мобілізацію жінок протягом певного періоду. Феміністки коментують, що це чутлива тематика для українського суспільства, тому її активно використовують для дезінформації. 

Саме тому важливо говорити про значення освіти для протидії дискримінації і гендерній нерівності. Проблемою залишається низький рівень обізнаности вчительства початкового рівня та середньої освіти у питаннях гендерної тематики. Ця тематика є складовою соціально-емоційного і етичного навчання ²⁹ , яке впроваджують громадські організації, зокрема «ЕдКемп Україна». Окрім того, була здійснена антидискримінаційна експертиза підручників на рівні МОН, засади якої стали складовою навчання нових авторів і авторок ³⁰.

У 2025 році Міносвіти нарешті затвердило Методичні рекомендації щодо впровадження політики протидії дискримінації, сексуальним домаганням та підтримки рівности в закладах вищої освіти України ³¹. Тобто в системі освіти, попри повномасштабну війну, відбуваються поступові зміни, які включають тематику гендерної рівности та видимість внеску жінок у війну. 

Феміністки звертають увагу, що останніми роками в Україні проводили інтеграцію гендерної складової у військову освіту. Команда ГО «Інститут гендерних програм» розробила і апробувала в 2025 році програми гендерно чутливого військового лідерства для середніх спеціальних військових закладів освіти і вищих військових закладів освіти ³². Професіоналізм, гідність і рівність — важливі цінності для участи жінок і чоловіків у війні.

Доглядова праця під час війни

Від початку російсько-української війни в 2014 році тема доглядової праці залишалася менш представленою в наукових дослідженнях і діяльности жіночих організацій порівняно з тематиками політичної участи жінок, лідерства, жіночого підприємництва. Однак після повномасштабного вторгнення у 2022-му протягом останніх років ситуація змінюється: феміністки привертають увагу до репродуктивної праці жінок. Дослідниці та активістки намагаються відповісти на запитання про те, для кого саме та як загострила війна проблеми доглядової праці. Стало очевидно, що повномасштабна війна спричинила суттєве зростання обсягу неоплачуваної та низькооплачуваної доглядової праці, яка переважно лягає на плечі жінок. 

Феміністки наголошують, що доглядова праця має бути інтегрована не лише в політику і стратегії, а й у саме наше мислення про всеохопну оборону та стійкість суспільства ³³. В умовах повномасштабної війни перетин оплачуваної та неоплачуваної доглядової праці фактично стає елементом критичної інфраструктури всеохопної оборони: нестача можливостей тимчасового заміщення персоналу, руйнування закладів і перебої в наданні послуг та фрагментовані графіки роботи призводять до хронічного перевантаження жінок і знижують кадрову спроможність критично важливих сфер ³⁴.

Все більше уваги приділяється вивченню ³⁵ явища турботи, піклування та неоплачуваної праці близьких військових і ветеранів, тобто матерів, дружин, сестер і так далі. Вони якраз належать до тих груп жінок, для яких навантаження доглядовою працею стало чи не найбільшим. І актуальним стає питання, як формулювати тематику турботи і доглядової праці не лише як проблему, а й як суспільну цінність, особливо в умовах повномасштабної війни.

Очевидно, що далеко не всі члени суспільства готові кинути виклик патріархатним гендерним контрактам, де чоловік — годувальник і захисник, а жінка — піклувальниця про родину, виконувачка репродуктивної праці. Однак ці питання потроху обговорюються і висвітлюються в публічному дискурсі, навіть попри повномасштабну війну. Так, буває, що деякі чоловіки зловживають можливістю виконувати оплачувану або неоплачувану доглядову роботу, щоб уникнути призову. Але є й ті, що готові кинути виклик усталеним гендерним ролям, попри війну. Результати опитування громадської думки після повномасштабного вторгнення ³⁶ також демонструють, що за останні роки суттєво збільшилась участь татів у догляді дітей усіх вікових категорій: в щоденному догляді, зосібна хворих дітей, купівлі товарів для дітей, супроводженні їх до дитсадка або школи, навчанні, прогулянках, спілкуванні тощо. 

Поступово тема доглядової праці в Україні виходить і за межі суто дослідницької дискусії. Вона стає предметом практичних проєктів, спрямованих на зміну політик і підходів до організації праці. Один із таких напрямків «Гендер в деталях» реалізував у межах проєкту «Локальні феміністичні перспективи як важіль трансформації в країнах-партнерах» за фінансової підтримки Федерального уряду Німеччини через GIZ. Окремий напрям проєкту був присвячений саме доглядовій праці. Замість того щоб говорити про неї лише на рівні загальних рекомендацій, команда працювала з конкретною державною інституцією — Волинською обласною державною адміністрацією — над тим, як роботодавець може підтримувати працівниць і працівників із сімейними обов’язками.

Результатом цієї роботи стала розробка Політики підтримки працівниць і працівників із сімейними обов’язками на робочому місці та практичних рекомендацій для Волинської ОДА і відповідного Посібника. Це перша така практика в місцевому органі державної виконавчої влади в Україні. Мовиться, зокрема, про можливості гнучкої організації роботи, врахування потреб працівниць і працівників, які мають доглядові обов’язки, а в перспективі — створення дружнішої до батьків і доглядальни_ць інфраструктури. Важливо, що ці рішення розробляли з урахуванням воєнних умов і реальних ресурсів державної установи, а не як модель для абстрактних ситуацій.

Ще одним напрямком стала робота над ширшою суспільною видимістю догляду. Спільно з кураторкою проєкту соціологинею Оленою Стрельник «Гендер в деталях» ініціював серію текстів, присвячених Міжнародному дню піклування та підтримки, який відзначаємо щороку 29 жовтня, щоб привернути увагу українського суспільства та феміністичного руху до важливости неоплачуваної та оплачуваної доглядової праці, а також наголосити на критичній значущости внеску піклувальниць і піклувальників про дітей, людей з інвалідністю, поранених військових і людей старшого віку в забезпечення стійкости суспільства під час війни. Такі ініціативи важливі ще й тому, що змінюють сам спосіб розмови про догляд: не як про особисту справу окремої родини і передусім жінки, яка має сама знайти спосіб поєднати дітей, старших родичів і оплачувану роботу, а як про суспільну функцію, для якої потрібні інфраструктура, трудові політики і державна підтримка.

Ця тема отримує дедалі більше уваги і з боку міжнародних організацій та донорів. «ООН Жінки» вже розглядає трансформацію економіки догляду як окремий напрям роботи в Україні. Зокрема, в рекомендаціях щодо гендерно відповідального відновлення України організація наголошує на необхідности визнавати економічну цінність неоплачуваної доглядової праці, розвивати доступні послуги догляду та створювати умови для більш рівномірного розподілу цієї роботи. В контексті відновлення це безпосередньо пов’язується з економічною участю жінок: без доступного догляду дітей, старших людей та людей з інвалідністю значна частина жінок просто не матиме змоги повноцінно повернутися на ринок праці.

Тобто за кілька років розмова про доглядову працю помітно змінилася. Те, що тривалий час залишалося переважно предметом феміністичної критики — невидимість неоплачуваної роботи, її нерівномірний розподіл і залежність економічних можливостей жінок від доступу до догляду — поступово переходить у площину конкретних досліджень, політик і донорських програм. Для України під час війни ця зміна особливо важлива: питання полягає вже не тільки в більш справедливому розподілі домашньої роботи, а й у тому, хто забезпечує щоденне функціонування суспільства і чи має ця людина для цього достатню підтримку.

адвокація

Описані вище законодавчі зміни 2014–2024 років важливі не лише як перелік уже досягнутих результатів. Вони показують, що навіть під час війни робота над розширенням прав жінок і ЛГБТ+ людей в Україні не припинилася. Водночас ці зміни не відбуваються автоматично. За кожною з них стоять роки роботи громадських і правозахисних організацій, експертного середовища, активісток і активістів: дослідження проблеми, підготовка законодавчих пропозицій, петиції, публічні кампанії, робота з депутатством та органами державної влади.

Ця робота не припинилася і після 2022 року. Причому мовиться не лише про просування нових прав і механізмів захисту, а й про необхідність реагування на консервативні законодавчі ініціативи, які можуть звужувати вже наявні права. Отже, український феміністичний рух одночасно працює у двох напрямках — намагається розширювати простір рівности й не допустити відкату там, де певні зміни вже стали частиною державної політики і суспільної норми.

Одним із тривалих напрямків залишається впровадження реєстрованих партнерств. Законопроєкт №9103 про інститут реєстрованих партнерств був зареєстрований ще 2023 року. Його значення особливо стало помітним саме під час повномасштабної війни: одностатеві пари, зокрема ЛГБТ+ військові, не мають тих правових гарантій, що автоматично отримують подружжя: в питаннях спадкування, доступу до партнера чи партнерки в лікарні, майнових прав, отримання інформації у випадку поранення чи загибелі. Тому дискусія про партнерства під час війни перестала бути абстрактною дискусією про «сімейні цінності» і стала питанням цілком конкретного соціального та правового захисту. Водночас адвокація партнерств стикається зі спротивом консервативної частини політикуму, яка й надалі використовує ЛГБТ+ тематику як поле для мобілізації страхів довкола «захисту сім’ї». 

Інший великий напрямок — безпечне освітнє середовище, сексуальна освіта і протидія сексуальному насильству та домаганням у школах і університетах. В Україні досі немає системної комплексної сексуальної освіти, хоча вона дає дітям і підліткам не лише знання про репродуктивне здоров’я, а й базове розуміння особистих кордонів, згоди, безпеки у стосунках та способів розпізнавання насильства. «Гендер в деталях» разом з Іриною Тишко став співініціатором кампанії за впровадження обов’язкового статевого виховання в шкільну освіту та паралельно розвиває просвітницькі матеріали про сексуальну освіту.

Проблема не зникає після закінчення школи. Українські університети часто не мають зрозумілих внутрішніх процедур, за якими студентка чи студент можуть повідомити про сексуальні домагання, зловживання владою або насильство і отримати допомогу, не залишаючись сам на сам із адміністрацією чи викладачем, від якого вони залежать. Тому ще одним напрямком адвокації стало створення комплексної системи запобігання сексуальним домаганням і насильству в закладах вищої освіти. «Гендер в деталях» ініціював відповідну адвокаційну кампанію, зокрема петицію до Кабінету Міністрів, вимагаючи системних механізмів реагування і підтримки постраждалих.

Подібна проблема існує і в Силах оборони України. Збільшення кількости жінок у війську та формальне відкриття для них бойових посад ще не означає автоматичного створення безпечного і недискримінаційного середовища. Дослідження «Невидимого батальйону» і подальша адвокація роками фіксували сексизм, дискримінацію та сексуальні домагання у війську. Одним із наступних завдань стало створення окремого зрозумілого механізму реагування на сексуальні домагання і насильство за ознакою статі, адже звичайна вертикаль підпорядкування може робити подання скарги особливо небезпечним для постраждалої людини, якщо кривдник має вище звання або службовий вплив. Розробка такого механізму почалася ще до повномасштабного вторгнення з участю громадських організацій та Генерального штабу, а в березні 2026 року Президент України Володимир Зеленський підписав закон про запобігання дискримінації та сексуальним домаганням у війську.

Водночас адвокація під час війни означає не тільки пропонування нових механізмів, а й захист уже досягнутих прав від консервативного перегляду. Найбільш показовою в 2026 році стала дискусія довкола нового Цивільного кодексу. Перший проєкт №14394 містив низку норм, які правозахисні, феміністичні та медійні організації розцінили як загрозливі для прав жінок і ЛГБТ+ людей, свободи слова та відповідности українського законодавства європейським стандартам. Після суспільної критики цей законопроєкт відкликали, однак у квітні 2026-го зареєстрували новий проєкт №15150. Коаліція громадських організацій продовжила роботу вже з ним: готувала правки до положень про сім’ю, фактичні союзи, права ЛГБТ+ людей, дітей і медіа, брала участь у публічних обговореннях та зустрічах із представниками Верховної Ради. До цієї кампанії долучився і «Гендер в деталях», поєднуючи інформаційну роботу з безпосередньою адвокацією змін до тексту кодексу. Цей приклад добре показує, що «патріархальний відкат» необов’язково є різким скасуванням вже ухвалених законів — він може проявлятися через спроби непомітно повернути консервативні визначення сім’ї, гендерних ролей та допустимих форм приватного життя у нові законодавчі конструкції.

Ще однією проблемою, яка лише останніми роками почала отримувати належну публічну увагу, є сталкінг. Нав’язливе переслідування може тривати місяцями або роками. Це небажані повідомлення і дзвінки, стеження, спроби постійно з’являтися біля дому чи місця праці людини, погрози, поширення її особистої інформації або контроль через цифрові інструменти. Окремі дії переслідувача можуть здаватися недостатньо небезпечними, якщо розглядати їх ізольовано, однак їхня систематичність створює постійне відчуття загрози і нерідко передує фізичному насильству. Саме тому правозахисні активістки домагаються виокремлення сталкінгу в українському законодавстві та створення механізмів, які дозволяли б реагувати до того, як переслідування переросте в тяжчий злочин. У 2026 році ця кампанія отримала додаткову видимість завдяки петиції про криміналізацію сталкінгу та широкому публічному обговоренню проблеми. «Гендер в деталях» долучився до інформаційного супроводу цієї адвокації, пояснюючи, чому чинних інструментів захисту від систематичного переслідування недостатньо.

Окремою адвокаційною дискусією 2026 року стала декриміналізація добровільного виробництва порнографічного контенту повнолітніми. Чинна стаття 301 Кримінального кодексу дозволяє переслідувати дорослих людей за створення і поширення контенту за взаємною згодою і водночас формує простір для поліцейських зловживань та корупції. У червні 2026 року у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт №15294, а 14 липня парламент підтримав його в першому читанні. Він передбачає декриміналізацію частини дій із порнографічним контентом з участю повнолітніх, водночас посилюючи відповідальність за дитячу порнографію.

Притім сама дискусія всередині жіночого і феміністичного середовища значно складніша за просте протиставлення за чи проти порно. Питання полягає в тому, як перестати кримінально переслідувати повнолітню людину за добровільне створення власного сексуального контенту, не створивши водночас нерегульованої індустрії, в якій прибутки отримують платформи та посередники, а основні ризики експлуатації, насильства і втрати контролю над контентом несуть жінки. 

Усі ці кампанії дуже різні — від сексуальної освіти до Цивільного кодексу, від прав військових до сталкінгу. Однак разом вони дозволяють побачити важливу рису українського фемінізму під час війни. Його робота не звелася до реагування на гуманітарні наслідки вторгнення і не була відкладена «до перемоги». Феміністичні та правозахисні організації не перестають працювати з державними інституціями, законодавством і суспільними нормами, домагаючись конкретних змін і водночас захищаючи вже досягнуті результати.

Це також дозволяє дещо інакше глянути на питання про можливий патріархальний відкат. Він не є процесом, який або «стається», або «не стається» сам собою. Навколо гендерного порядку постійно точиться політична боротьба: одні дієвці та дієвиці намагаються розширити права і можливості різних груп, другі — повернути суспільство до більш консервативних моделей. Те, що в Україні навіть на п’ятому році повномасштабної війни продовжуються кампанії за права ЛГБТ+ пар, безпеку жінок у війську та в освіті, криміналізацію сталкінгу чи перегляд застарілих норм кримінального законодавства, вже є важливим показником стану українського феміністичного руху: він залишається політичним суб’єктом, здатним не лише реагувати на війну, а й надалі змінювати державу.

всеохопна оборона

Один із уроків, які Україна вже може запропонувати західним суспільствам, стосується самого розуміння оборони. Понад чотири роки повномасштабної війни показали те, чого в мирний час можна легко не помічати, а саме: здатність країни чинити спротив залежить не лише від кількости військових, зброї чи оборонного бюджету. Армія не існує окремо від суспільства. За нею стоять люди, які продовжують працювати, виховувати дітей, доглядати старших і поранених, підтримувати критичну інфраструктуру, керувати громадами, волонтерити, забезпечувати логістику, протидіяти дезінформації. Якщо ці системи руйнуються, військова спроможність держави теж починає слабнути.

Саме таку ширшу оптику пропонує концепція всеохопної оборони. Одним із найвідоміших її прикладів є шведська модель totalförsvar — «тотальної», або всеохопної, оборони, яка складається з військової та цивільної оборони і передбачає участь у підготовці країни до війни всього суспільства. В шведській системі стійкість держави залежить не тільки від збройних сил, а й від готовности органів влади, муніципалітетів, бізнесу, громадських організацій та самих громадян і громадянок забезпечувати функціонування суспільства в умовах кризи чи війни ³⁷.

Така оптика змінює уявлення про те, що взагалі є оборонною інфраструктурою. Наприклад, у шведській системі врахована можливість цілодобової роботи закладів догляду, якщо працівники і працівниці критичної інфраструктури під час кризи не можуть залишити робочі місця. В Україні цей зв’язок видно ще гостріше. Якщо дитячий садок не має безпечного укриття, частина батьків не залишить там дітей і не вийде на роботу. Далі ланцюжок веде до функціонування лікарень, підприємств і державних установ, економіки, податкових надходжень і, зрештою, ресурсів, з яких фінансується оборона. Доглядова інфраструктура перестає бути приватною справою родини і стає частиною суспільної стійкости.

На перший погляд тут немає нічого специфічно феміністичного, проте саме феміністична оптика дозволяє поставити запитання, яке часто випадає з традиційного безпекового аналізу: чия праця насправді забезпечує цю стійкість і якою ціною?

Це питання стало початком дослідницького проєкту ГО «Експертний ресурс Гендер в деталях» «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони», ідея якого належить феміністичній філософині Тамарі Злобіній. До проєкту долучилася 21 науковиця. Маючи різні профілі, вони працювали в семи дослідницьких групах, де досліджували волонтерський рух, доглядову працю, участь жінок в армії та цивільній обороні, економіку, місцеве самоврядування та інформаційну політику, порівнюючи український досвід зі шведським ³⁸.

Фото з навчального візиту у Швецію

У Швеції діє система, яку держава десятиліттями вибудовувала, координувала і забезпечувала ресурсами, але вона не проходила випробування сучасною повномасштабною війною. В Україні ж всеохопна оборона значною мірою виникла під час війни і знизу. Сотні тисяч людей включилися в оборонні завдання відповідно до своїх компетенцій: від великих волонтерських фондів і бізнесів до локальних ініціатив, журналіст_ів, громад і людей, які відкривають збори чи друкують деталі для дронів на домашніх 3D-принтерах.

Ця горизонтальність виявилася величезною перевагою: систему важко паралізувати, вона швидко пристосовується до нових потреб і закриває прогалини там, де не встигає держава. Але те, що було силою в перші роки великої війни, може стати слабкістю у війні на виснаження. Розрізненим ініціативам бракує сталого фінансування, координації та можливості планувати на роки. Тому завдання полягає не в тому, щоб одержавити все, що виникло знизу, а в тому, щоб дати цим практикам ресурси та інституційну опору, не знищивши їхньої гнучкости. Як пише Тамара Злобіна, потрібно перетворити «марафон виснаження волонтерства» на сталу громадську роботу ³⁹.

Але у волонтерства є ще один вимір, важливий для феміністичного аналізу. За роки війни тисячі жінок навчилися керувати складними процесами, збирати великі суми, створювати виробництва, домовлятися з бізнесами і військовими, писати грантові заявки, будувати мережі та здобувати довіру громад. Разом із досвідом вони накопичують соціальний і символічний капітал, однак важливо зауважити, що він не перетворюється на політичний автоматично. Для українського фемінізму це питання виходить далеко за межі видимости. Хто після війни матиме право визначати, як розподіляти бюджети, якими мають бути громади, соціальна політика, оборона і відновлення? Жінки можуть роками забезпечувати стійкість країни, але це не гарантує їм місця там, де ухвалюють рішення. Давня феміністична проблема набуває нового вигляду: жіночу працю охоче приймають, коли вона необхідна, але разом із відповідальністю далеко не завжди передають ресурси і владу.

Тому гендерний підхід до всеохопної оборони не зводиться до питання, скільки жінок вдалося «залучити». Жінки вже залучені. Важливіше простежити, хто виконує роботу, хто отримує за неї суспільне визнання, кому дістаються ресурси і хто врешті-решт ухвалює рішення. Інакше можна побудувати дуже стійке суспільство на старому гендерному фундаменті: жінки допомагають йому вистояти, а чоловіки вирішують, куди воно рухатиметься далі.

Для західних колег український досвід цікавий ще й тому, що рух знань тут може відбуватися в обидва боки. Швеція показує, як можна десятиліттями інституціоналізувати цивільну готовність, Україна — що відбувається з такою системою, коли криза вже настала. 

Європа також рухається до whole-of-society approach — підходу всього суспільства до готовности та стійкости ⁴⁰. Про роль громадянського суспільства, громад і цивільних секторів у безпеці дедалі більше говорять на європейських безпекових конференціях та експертних зустрічах. І мовиться тут вже не лише про підготовку до можливої майбутньої війни. Гібридна війна проти європейських демократій уже триває — через дезінформацію та інформаційні впливи, кібератаки, втручання у політичні процеси, диверсії та атаки на критичну інфраструктуру. 

Україна в цій дискусії у чомусь вже попереду. Ми знаємо, як військова, інформаційна, економічна і політична війни переплітаються між собою, як швидко суспільство здатне самоорганізуватися і де ця стійкість починає виснажувати людей. Український досвід додає до європейського whole-of-society approach важливе застереження: залучити «всіх» недостатньо, потрібно продумати інфраструктуру участи і поєднання оборони з життям, адже життя під час війни має тривати.

Це повертає нас до ширшої розмови про деколонізацію українського фемінізму. Українські феміністки вже не лише перевіряють власний досвід західними теоріями чи пояснюють західним колегам, чому окремі рамки погано працюють в умовах російської агресії. Вони самі виробляють знання про суспільство, яке роками живе всередині повномасштабної та гібридної війни. І сьогодні це знання потрібне Європі не менше, ніж Україні колись були потрібні європейські моделі.

---

ДЖЕРЕЛА:

1. Francis Fukuyama, “The End of History?” (1989), https://www.ekof.bg.ac.rs/wp-content/uploads/2014/05/Fukuyama-The-End-of-History.pdf [↩]
2. Олена Суслова, “Організаційна зброя: ґендерна складова”, 2018 https://wicc.net.ua/media/organizat_zbroya.pdf [↩]
3.  Leela Gandhi, Postcolonial Theory (1998). [↩]
4.  Див.: Марта Богачевська-Хом’як, Білим по Білому, Розділ 16. Жінки як політична сила. (2026) [↩]
5. Брос, Орелі (упор.). (2024). Жінки та війна. Листи з України до вільного світу. Бостон: Academic Studies Pres. Переклад українською у вільному доступі став можливим завдяки фінансовій підтримці Фонду імені Гайнріха Бьолля, бюро Київ-Україна. [↩]
6. https://spectrejournal.com/feminist-resistance-against-war/ [↩]
7. https://www.opendemocracy.net/en/ukraine-russia-war-feminists-we-must-lobby-for-air-defence/ [↩]
8. https://commons.com.ua/en/right-resist-feminist-manifesto/#elementor-toc__heading-anchor-1 [↩] [↩]
9. Zorgdrager, Heleen (2024). “Gender, War, and Religion: Feminist Perspectives on Pathways to Just Peace.” Feminist Theology, 33(1):461-477. https://doi.org/10.1177/09667350241268046 [↩]
10. Martsenyuk, T. (2024). Women’s Participation in the Defence of Ukraine in the War against Russia. Journal of the European Society of Women in Theological Research. Vol. 32, p. 47-60. 10.2143/ESWTR.32.0.3293699. [↩]
11. https://linktr.ee/uafoundingmothers?fbclid=IwY2xjawHc_mBleHRuA2FlbQIxMAABHasMuv5dozYmZp1McOphxlxJNn1Y1GTlgR4q5rbTo8ge6c3LSoDxy1g5ew_aem_BfaIx-jHJAEXOYLyewD0QQ [↩]
12. https://invisiblebattalion.org/ [↩]
13. https://genderindetail.org.ua/post/bariery-dlia-zhinok-u-zsu-ta-instytutsiini-rishennia/ [↩]
14. https://www.armyfm.com.ua/ponad–tysiach-zhinok-sluzhat-u-zbroinykh-sylakh-ukrainy–oksana-hryhorieva-radnytsia-henshtabu-zsu/ [↩]
15. https://life.pravda.com.ua/society/u-rekrutingovi-centri-yakih-oblastey-zvertayetsya-naybilshe-zhinok-dani-minoboroni-306599/ [↩]
16. https://www.facebook.com/ira.tishko/posts/pfbid023295oRd8222ZLZkues7vRq5cwgsnhjMzbeQu4BgAqMK6cYsoKyR6afdjipJAyUWol?__cft__[0]=AZiuiROn_nr-LOLoqAZ8Q3XO5CfTEItFPtyv4z0dkEXFELLwz68WaPQVctc3l0FzqNQjWtV6cFXwrRYBl4lmHt6Ixt0R8ODtQu7da-0Y8AL8D-A8qvMc5kWpCSLBIsWnfHEayyL4V0AtTWlWUDzeLcYX5B31k0BlpQ&__tn__=%2CO%2CP-R [↩]
17. Марценюк Т., Гриценко Г., Квіт А., Берлінська М. «Невидимий батальйон»: участь жінок у військових діях в АТО (соціологічне дослідження) / за ред. Т. Марценюк. — К.: Український жіночий фонд, 2015. [↩]
18. https://imi.org.ua/monitorings/zhertvy-abo-krasuni-yak-ukrayinski-onlajn-media-vysvitlyuyut-zhinok-na-pyatomu-rotsi-vijny-doslidzhennya-imi [↩]
19. https://divoche.media/2024/03/08/v-ukrainskykh-media-pislia-povnomasshtabnoho-vtorhnennia-znachno-zmenshylas-kilkist-ekspertok-i-heroin-materialiv-doslidzhennia/ [↩]
20. Славінська І. Інтервʼю Кісь О. «Традиційні» жіночі ролі в умовах війни набувають мілітарного значення // Українська правда, 9 жовтня 2015 р. https://life.pravda.com.ua/culture/2015/10/9/201525/. [↩]
21. Blomqvist Mickelsson, T.  (2023). Safety, Shame, and Ambiguity—the Case of Ukrainian Male Refugees. International Migration Review, 01979183231216075. https://journals.sagepub.com/doi/full/10.1177/01979183231216075 [↩]
22. Роуз, С. (2026, 29 липня). Маскулінність, провина і громадянство. Як чоловіки призовного віку осмислюють виїзд з України. Журнал соціальної критики “Спільне”. https://commons.com.ua/uk/maskulinnist-provyna-i-hromadianstvo/ [↩]
23. Щерба, Д., & Дьяченко, І. (2025). ЛГБТ-військові в Україні під час російсько-української війни: тенденції в суспільному ставленні та перспективи впровадження політик із протидії дискримінації в армії України. Наукові записки НаУКМА. Соціологія, 8, 117—125. https://doi.org/10.18523/2617-9067.2025.8.117-125 [↩]
24. Суровцева, Н., & Марценюк, Т. (2025). «Чи можу я тебе обійняти?»: конструювання маскулінностей капеланів Збройних Сил України. Наукові записки НаУКМА. Соціологія, 8, 104—116. https://doi.org/10.18523/2617-9067.2025.8.104-116 [↩]
25. Йош. (2025, 7 серпня). А моя — на мітингу. Про гендерні ролі в країні і надихаючі для світу історії. Громадський простір. https://www.prostir.ua/?blogs=a-moya-na-mitynhu [↩]
26. Galyna Kotliuk, Healing and Rebuilding: A Community-Based Approach to Addressing Gender Based Violence, https://www.gmfus.org/news/healing-and-rebuilding-community-based-approach-addressing-gender-based-violence-ukraines [↩]
27. Kvinna till Kvinna, They Came Together Not To Be Silent, 2023 https://kvinnatillkvinna.org/wp-content/uploads/2023/08/The-Kvinna-till-Kvinna-Foundation-they-came-together-not-to-be-silenced-gender-based-violence-in-conflict-the-role-of-womens-rights-organisations.pdf [↩]
28. Тишко, І. (2024, 11 квітня). (Не)безпечний цифровий простір, або Як захистити жінок від онлайн-насильства. 50vidsotkiv.org.ua. https://50vidsotkiv.org.ua/ne-bezpechnyj-tsyfrovyj-prostir-abo-yak-zahystyty-zhinok-vid-onlajn-nasylstva/ [↩]
29. https://www.edcamp.ua/seelukraine/ [↩]
30. У межах комплексної політики «Освіта для життя» Міністерство освіти і науки України працює над оновленням рекомендацій для авторських колективів щодо створення підручників і модельних навчальних програм для Нової української школи. https://mon.gov.ua/news/oholoshuiemo-start-prohramy-shkola-avtoriv [↩]
31. https://mon.gov.ua/npa/pro-zatverdzhennia-metodychnykh-rekomendatsii-shchodo-vprovadzhennia-polityky-protydii-dyskryminatsii-seksualnym-domahanniam-ta-pidtrymky-rivnosti-u-zakladakh-vyshchoi-osvity-ukrainy [↩]
32. https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/fd2e0a2c-af84-4537-8a79-f4cb5d5dcb53/content [↩]
33. Коркач, Д. (2026, 24 лютого). Тил у тіні: чому доглядова праця є частиною оборони. Гендер в деталях. https://genderindetail.org.ua/post/chomu-dohliadova-pratsia-ie-chastynoiu-oborony/ [↩]
34. Медіна, Т., Коновалова, Т., Коркач, Д. (2026, 13 лютого). Доглядова праця в контексті всеохопної оборони. Гендер в деталях. https://genderindetail.org.ua/season-topic/feminism-in-detail/doslidzhennya-doglyadova-pratsya-v-kontexti-vseohopnoi-oboroni-1342203.html [↩]
35. Принцип. (2023). Турбота, піклування та неоплачувана праця близьких ветеранів. Огляд міжнародного досвіду програм підтримки та ситуації в Україні. Тіна Полек, Єлизавета Носкова, Любов Галан, Оксана Яворська, Іван Шматко, Анна Пашкіна; за заг. Ред.  Л. Галан та І. Шматка. Київ. https://www.pryncyp.org/wp-content/uploads/2024/02/turbota.pdf [↩]
36. Волосевич, І., Максименко, О. (2023). Роль чоловіків у батьківстві у час повномасштабної війни. Підготовлено для UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення. https://www.sapiens.com.ua/publications/socpol-research/283/ukr_rol_cholovikiv_u_batkivstvi_u_chas_povnomasshtabnoi_viyny_.pptx_.pdf [↩]
37.  https://www.government.se/government-policy/total-defence/?utm_source=chatgpt.com [↩]
38. Гриценко Ганна, Аналітичний звіт проєкту «Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони» https://genderindetail.org.ua/post/analitychnyi-zvit-hendernyi-pidkhid-vseokhopna-oborona/ [↩]
39. Тамара Злобіна, «Як Україні побудувати всеохопну оборону», Українська правда, 24 лютого 2026 року [↩]
40. EU Preparedness Union Strategy, European Commission https://civil-protection-humanitarian-aid.ec.europa.eu/news-stories/news/eu-preparedness-union-strategy-prevent-and-react-emerging-threats-and-crises-2025-03-26_en?utm_source=chatgpt.com [↩]