Яке ж зручне слово «гендер». Іноді достатньо вимовити його вголос, і в публічному просторі спрацьовує умовний рефлекс: прихильники і прихильниці традиційних цінностей відразу рятують дітей, захищають сім’ю, бачать у Стамбульській конвенції приховану загрозу і тривожно перевіряють, чи не завівся в школі підручник, після якого хлопці раптом полюблять плакати, дівчата захочуть вивчати бойові мистецтва, а їхні родичі виявлять, що миття посуду не є сакральним жіночим покликанням.
Страхи навколо тіла, сексуальности, дітей, сім’ї та жіночої свободи зовсім не нові. Вражає інше — як легко одне розмите словосполучення може замінити собою цілий світ складних розмов.
Так званою гендерною ідеологією називають фемінізм, сексуальну освіту, права ЛГБТ+ людей, протидію домашньому насильству, фемінітиви, міжнародні конвенції, одностатеві партнерства і навіть припущення, що людина може не хотіти жити за сценарієм, який комусь видається єдино правильним.
У цих явищ різні історії, цілі та прихильники. Немає організації, програмного документа чи послідовної системи поглядів під назвою «гендерна ідеологія». Це фейкове поняття створили не для точного опису реальности, а для боротьби з дуже різними суспільними змінами.
Саме тому воно так добре працює.
Бо коли ворог має чітке визначення, з ним доводиться сперечатися предметно: який документ, яка норма, яка загроза і які докази? З розмитим і примарним ворогом простіше: кожен побачить у ньому те, чого боїться.
Коли сім’я стає маленькою іконою
У центрі цієї риторики майже завжди стоїть сім’я. Але не реальна, де люди сваряться через гроші, доглядають хворих, переживають втому, еміграцію або насильство. Мовиться про сім’ю як ідеал: чоловік, жінка, старший син-спортсмен, молодша донечка-принцеса, котик, собачка і великий будинок.
Захист сім’ї звучить переконливо, бо апелює до зрозумілого бажання безпеки, дому й передбачуваности. Проблема починається там, де цю потребу прив’язують до однієї моделі життя, а решту моделей оголошують небезпечними.
Дослідниці Вероніка Ґжебальська, Естер Ковач і Андреа Петьо назвали гендер у таких кампаніях «символічним клеєм». Тобто слово склеює страхи, які могли існувати окремо. Одна людина боїться, що секспросвіта в школах сіє розпусту; друга — що міжнародні організації диктують Україні чужі правила; третя — що звичні ролі чоловіка і жінки швидко змінюються. Так звана гендерна ідеологія дозволяє сказати, що всі ці тривоги мають одного винуватця.
Антигендерна риторика не лише лякає. Вона обіцяє повернути безпечну спільноту, міцну сім’ю, зрозумілі ролі та здоровий глузд у комплекті. Коли технологічний прогрес чи війна руйнує звичне життя, а суспільні ролі швидко змінюються, сім’я може здаватися останнім надійним простором.
Угорський приклад показує, як «захист сім’ї» може ставати не лише риторикою, а й частиною конституційного порядку. Основний закон Угорщини визначає шлюб як союз чоловіка і жінки, а сім’ю — як основу виживання нації. В 2020 році дев’ята поправка додатково закріпила формулу: «мати — це жінка, батько — це чоловік», а також право дитини на самоідентичність відповідно до статі при народженні й виховання в межах угорської конституційної ідентичности та християнської культури.
В цій логіці сім’я перестає бути лише простором близькости і турботи. Вона стає моделлю правильного життя, яку держава охороняє як частину національного і морального порядку.
Але якщо цей порядок справді такий природний, чому його постійно треба так напружено охороняти? Чому він потребує петицій, політичних кампаній, церковних звернень і заборон?
Можливо, тому, що мовиться не лише про природу. Мовиться про владу називати одні ролі природними, а інші — ні.
Як гендер став назвою загрози
Вислів «гендерна ідеологія» виник не спонтанно. Дослідниці й дослідники антигендерних кампаній пов’язують його формування з реакцією консервативних католицьких середовищ на міжнародні дискусії про права жінок, репродуктивне здоров’я і сексуальність у 1990-х роках, зокрема після конференцій ООН у Каїрі 1994-го та в Пекіні 1995-го. Програма дій Міжнародної конференції з народонаселення та розвитку змістила фокус із демографічних цілей на потреби, права і репродуктивне здоров’я конкретних людей. У Пекіні Платформа дій закріпила глобальний порядок денний щодо рівности, розвитку і прав жінок, зокрема права жінок і дівчат як невіддільну частину універсальних прав людини.
Слово «гендер» допомагало говорити про те, що становище жінок і чоловіків залежить не лише від біології, а й від законів, виховання, традицій та розподілу влади. Немає нічого біологічного в тому, що жінка повинна безоплатно виконувати більшість домашньої роботи, а чоловікові має бути соромно звертатися по психологічну допомогу.
Саме можливість відрізнити біологію від соціального порядку й спричинила спротив. Якщо нерівність не є природною, її можна переглядати. Тоді інституції, які говорили від імені природи, традиції чи Бога, втрачають монополію на визначення правильного життя.
Механізм працює просто: різні теми складають в одну історію. Репродуктивні права, фемінізм, сексуальна освіта, права ЛГБТ+ людей і боротьбу з домашнім насильством подають не як окремі питання свободи, безпеки чи гідности, а як частини єдиного плану проти сім’ї. Тоді сексуальна освіта вже нібито не про знання, згоду і безпеку, а про «розбещення дітей». Права ЛГБТ+ людей не про конкретних людей та їхню видимість, а про «руйнування шлюбу». Розмова про насильство не про захист постраждалих, а про загрозу родині й батьківському авторитету.
Саме цю логіку описують Роман Кухар і Давід Патернотт у дослідженні антигендерних кампаній у Європі. Тому в різних країнах ці кампанії часто звучать майже однаково: «захист дітей», «природна сім’я», «батьківські права», «іноземне нав’язування». Це не випадковий набір слів, це можливість говорити про дуже різні речі так, ніби всі вони загрожують одному й тому самому — традиційній сім’ї.
Спершу «гендерна ідеологія» була терміном консервативної католицької реакції на міжнародні розмови про права жінок, репродуктивне здоров’я і сексуальність. Але дуже швидко це стало зручним політичним словником для значно ширшого кола груп. Його використовують православні й протестантські середовища, політики, «батьківські» та гомофобні рухи, бо він дозволяє говорити не про конкретні закони, уроки чи права, а про нібито спільну загрозу сім’ї, дітям і моральному порядку.
Це не простий конфлікт між віруючими й невіруючими, а радше союз дуже різних груп, які можуть не погоджуватися між собою в усьому, але добре розпізнають спільний сигнал тривоги — слово «гендер».
В українському контексті зв’язок гендеру, релігії та націоналізму аналізує, зокрема, колективне дослідження «Гендер, релігія і націоналізм в Україні». Для цього тексту воно важливе тим, що показує: боротьба за «сімейні цінності» в Україні не є лише церковною або лише політичною темою. Вона часто працює на перетині релігійної мови, націоналістичної риторики та уявлень про «правильні» ролі жінок і чоловіків. Саме тому «гендер» у таких дискусіях стає не просто словом із академічного чи правозахисного словника, а знаком загрози для сім’ї, нації й морального порядку.
Чому страшилка саме релігійна
Релігійною цю страшилку робить не просто те, що її повторюють представники Церков. Важливіше інше: консервативний соціальний порядок подають як частину Божого задуму.
Чоловік і жінка мають визначені ролі не тому, що так історично склалося, а тому що так нібито влаштований світ: «чоловіком і жінкою створив їх» [Бут. 1:27]. А далі до цієї логіки легко додається ієрархія: «дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві», бо «чоловік — голова дружини» [Еф. 5:22—23]. Так біблійні фрази починають працювати не як тексти, що потребують тлумачення, а як готова схема порядку: хто веде, хто підтримує, хто має владу, а хто має слухатися.
Сім’я має одну-єдину «правильну» форму, бо решта начебто суперечить «природі людини» і «порядку речей». І саме тому будь-яка дискусія про права, ролі чи видимість різних людей легко сприймається не як політична або соціальна розмова, а як напад на святе.
І мова не про те, що релігія сама собою є чимось страшним. Мова про спосіб, у який релігійну мову використовують для політичної мобілізації: складне питання переводять у площину абсолютної моральної загрози. Компроміс здається зрадою Божого задуму, а перевірка фактів — дрібницею, адже на кону нібито стоїть «міцна сім’я, батьківство, материнство, народження та виховання дітей — фундамент здорової та сильної нації».
Так і працює механізм моральної паніки, коли певну групу, ідею або практику представляють як надзвичайну загрозу суспільним цінностям. А ще для неї потрібна невинна жертва — найкраще дитина, ворог — феміністки, ЛГБТ+ люди або всі разом, і проста карта світу: є зрозуміле «ми», небезпечні «вони» та порядок, який можна повернути заборонами. В цій риториці дитина майже завжди присутня як символ, але рідко як окрема людина. Її показують чистою і беззахисною, але майже не говорять про її право на інформацію, підтримку, безпеку і гідність. Парадокс у тому, що під гаслом захисту дітей часто забороняють саме ті розмови, які могли б зробити дитину менш беззахисною: про згоду на секс, тілесні межі, насильство, цькування, самотність і право не соромитися себе.
Так звана гендерна ідеологія ідеально підходить для цієї ролі, бо не має стабільних меж. Не треба окремо пояснювати домашнє насильство, неоплачувану жіночу працю чи потребу підлітків у знаннях про згоду. Можна сказати простіше — це все вона. Вона зіпсувала дітей, заплутала жінок, зруйнувала сім’ю, образила Бога і десь між цим навчила когось фемінітивів.
Звучить абсурдно. Проте моральна паніка працює не завдяки логічній послідовності. Вона працює через емоційне впізнавання.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Духовність і толерантність? Як різні релігії відкриваються до ЛГБТ+ спільноти
Стамбульська конвенція: коли документ про насильство лякає словом
Одним із найпоказовіших українських прикладів є багаторічна дискусія навколо Стамбульської конвенції. В публічному просторі цей документ роками обговорювали так, ніби мовилося не про насильство, а про підрив сім’ї, моралі та природного порядку. Документ про насильство почав лякати не насильством — не побиттям, контролем чи зґвалтуванням у родині. Найбільше лякало слово «гендер».
Противники документа інтерпретували його як прихований намір змінити шлюбне законодавство, позбавити батьків права виховувати дітей і взагалі запровадити в Україні страшну «гендерну ідеологію».
І це не перебільшення. В 2020 році глава Православної церкви України Епіфаній заявляв, що Всеукраїнська Рада Церков підтримує боротьбу з домашнім насильством, але не підтримує ратифікацію Стамбульської конвенції, яка «лише використовує тематику домашнього насильства для впровадження у національні законодавства ідеологічно мотивованих правил, заснованих на протиприродному трактуванні статі».
Подібну логіку використовував і Олександр Турчинов, коли називав Стамбульську конвенцію «маніфестом гендерної ідеології». На його думку, «під прикриттям правильних слів про права людини, толерантність, захист жінок від насильства» суспільству нав’язують «ідеї неомарксизму».
Тобто тут сама мова прав людини стає підозрілою. Якщо документ говорить про насильство — можливо, він справді про руйнування сім’ї. Якщо говорить про гендер — можливо, він насправді про неомарксизм. Якщо говорить про захист — можливо, саме захист і є загрозою.
Ця логіка не зупиняється на Стамбульській конвенції. Вона легко переходить у дискусії про сексуальну освіту, реєстровані партнерства, репродуктивні права і будь-яку спробу говорити про тіло, межі, згоду або різні форми близькости.
Сексуальна освіта в цій риториці стає не знанням про безпеку, а «розбещенням дітей»; реєстровані партнерства — не способом захистити права конкретних людей, а наступом на «справжню сім’ю»; репродуктивна автономія — не питанням тіла і вибору, а загрозою нації, моралі та Божому задуму.
Наприклад, у зверненні Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій про аборти мовиться про сучасну «культуру смерті», яка нібито прирекла «ненароджених дітей» на «мовчазну погибель», а також про те, що всі причетні до аборту стають убивцями. Це вже не просто захист життя, це спосіб говорити про жіноче тіло так, ніби воно насамперед належить родині, нації, Богові чи майбутній дитині, але не самій жінці.
У цьому трагічна іронія: сім’я, яку нібито захищають від так званої гендерної ідеології, виявляється захищеною насамперед від розмови про те, що всередині самої сім’ї також може бути небезпечно.
То чия це ідеологія?
У розмовах про гендерну ідеологію майже завжди залишається в тіні одна річ: ті, що найгучніше викривають чужу ідеологію, не люблять помічати власної. Коли говорять, що жінка має бути насамперед матір’ю — це нібито не ідеологія, а природа. Коли чоловік має бути сильним, головним і не надто вразливим — це нібито нормальна мужність. Коли справжня сім’я можлива тільки в одному форматі — це нібито здоровий глузд, який навдивовижу часто збігається з чиїмись переконаннями.
Але уявлення про жінок, чоловіків, дітей і родини ніколи не є нейтральними. Їх підтримують закони, Церкви, школа, медіа і держава. Комусь вони дають право говорити від імені природи, а когось змушують доводити, що його життя не є загрозою.
Тому найважливіше питання звучить не так: чи існує так звана гендерна ідеологія? Бо її не існує.
Набагато цікавіше запитати: чому одні уявлення про гендер називають ідеологією, а інші — природою? Чому фемінізм подають як нав’язування, а безоплатну жіночу працю як норму? Чому розмову про права ЛГБТ+ людей вважають пропагандою, а мовчання про їхнє існування — нейтральністю? Чому сексуальна освіта здається загрозою дитинству?
Ці питання не руйнують сім’ю, віру чи мораль. Вони лише заважають використовувати ці слова як щит від незручної розмови.
Гендерна ідеологія працює як релігійно-політична страшилка не тому, що точно описує певний набір ідей. Вона працює тому, що перетворює соціальну невизначеність на моральну війну. В цій війні вже можна сказати, що «гендерна ідеологія калічить душі й тіла людей», а після маршу за традиційні сімейні цінності написати: «Українська сім’я — це чоловік, жінка та діти. Це наші корені, наша сила і наше майбутнє». Далі в тому самому повідомленні говорити про якусь «ЛГБТ-ідеологію», яку називають такою, що начебто «веде до депопуляції» і «викорінює національний обов’язок», а боротьбу за традиційні цінності — незавершеною, бо «внутрішній ворог не спить».
Після таких формулювань стає добре видно, що мовиться не про спокійну дискусію щодо термінів. Бо на одному боці — міцна сім’я, батьківство, материнство, народження та виховання дітей, на другому — люди, яких позначають як носіїв розкладу, депопуляції, чужої ідеології або навіть як «внутрішнього ворога». Але реальні родини завжди були складнішими за плакати зі слоганами, а реальні люди жили ширше, ніж їм дозволяли офіційні ролі.
Тому найчесніша відповідь на страшилку про гендерну ідеологію — не знову й знову запевняти, що ніхто не прийшов руйнувати сім’ю. Варто запитати інакше: яку саме сім’ю ми захищаємо, якщо заради її образу готові не помічати живих людей?
