27 липня, 2017

За бортом українського суспільства

21 березня 2017
Тимків Ніна
Дивлячись на те, що відбувається у країні, всередині накипіло чимало. Зокрема, становище жінки, права якої часто-густо є тільки на папері. Окрім цього, вона часто піддається цькуванню через стереотипи мислення, що поширені у суспільстві. Тому дуже важливо провадити боротьбу за права людини в Україні.

За бортом українського суспільства опиняються не тільки дітки з особливими потребами але й їхні батьки, що люблять їх такими, якими вони є й не хочуть від них відмовлятись.
Дивлячись на країни де діти з синдромом Дауна чи з якимось іншими недугами, вливаються в життя суспільства й стають його членами стає радісно й сумно водночас.
Радісно, бо приємно бачити як такі дітки змогли реалізувати себе у житті й ведуть звичний як для пересічного громадянина спосіб життя. Вони навчаються у звичайних школах, спілкуються із іншими дітьми, відвідують різноманітні гуртки і, навіть, добиваються успіху в улюбленій справі. Суспільство ж їх сприймає такими, якими вони є, не відвертаючись й не тикаючи пальцем: " Дивись! інвалід йде". Воно всіляко демонструє толерантне ставлення до них, а держава працює над створенням і втіленням програм із соціалізації для них.
Це неабияке полегшення й для батьків таких діток, бо отримують у такий спосіб підтримку.
Водночас стає сумно, бо у нашій країні діти з особливими потребами як й їхні батьки, опиняються за бортом суспільства..
Держава намагається всіляко ізолювати таких дітей, створюючи для них спеціалізовані заклади замість того, щоб простягнути руку і створити спеціальні програми за якими вони б могли вільно навчатись у звичайних школах. Адже соціалізація таких дітей є доволі важливою. Для них важливо спілкуватись із своїми однолітками й вливатись у життя суспільства.
Батькам таких дітей теж доводиться не солодко через несприйняття суспільства. Часто їм доводиться почути фразу: " Та віддайте те дитя у спеціалізований державний заклад й народьте собі друге, здорове." Замість підтримки вони отримують дуже часто нерозуміння того, що й таких діток можна любити такими, якими вони є.
Часто, прогулюючи по вулиці із такою дитиною, вони ловлять " косі погляди" перехожих чи тикання пальцями.
Дуже сумно спостерігати толерантне ставлення суспільства до корупції, свавілля правоохоронців чи до розкішного життя прокурорів та суддів й водночас зверхнє ставлення як до якогось браку до діток з особливими потребами.