Історія сексизму в українській армії

Історично армії світу були і є інституціями з переважним чоловічим складом, а отже, не вільні від сексизму. Українська армія не виняток, проте, захищаючи від російської збройної агресії, вона виконує надзвичайно важливу роль не лише в обороні власної території, а й у світовій військовій, продовольчій та екологічній безпеці.

Це вимагає від неї бути максимально ефективною, зокрема долати упередження й перешкоди, які можуть заважати жінкам-військовослужбовицям виконувати свої функціональні обов’язки. Крім того, Україна будує толерантне людиноцентричне суспільство, і гендерна рівність — один з аспектів цього. Саме тому подолання сексизму в Збройних Силах таке важливе.

Цей текст — стислий огляд основних проявів сексизму в армії в динаміці і розповідь про найкричущіші випадки. Наприкінці статті наведено рекомендації для змін, що їх доцільно адвокатувати громадянському суспільству.

Період до незалежности України

Експертний ресурс Гендер в деталях уже писав^[1] про спадкові пробле,ми української армії, що їх вона запозичила з радянської як своєї безпосередньої попередниці. Радянська гендерна політика лише зовсім попервах мала на меті емансипацію жінок; досить швидко вона змінилася на таку, де і чоловіки, і жінки були тільки ресурсом для недемократичної держави, з невеликими специфічними відмінностями. У Другій світовій війні СРСР активно залучав жінок як мобілізаційний ресурс до участи в бойових діях, але їхній внесок дуже неповно відбито в комеморативних практиках. Узагалі, видимість жінок-військовослужбовиць і ветеранок була надзвичайно низькою.

Пізніше, щоб стимулювати народжуваність і маскуючи це формулою «захист матері та дитини», жінок усунули від скільки-небудь шкідливих і важких видів фізичних робіт, віднісши до таких, зокрема, бойові посади в армії. Це остаточно закріпило розподіл на «жіночі» й «чоловічі» посади та військові професії. У такому вигляді радянська армія переросла в пострадянську українську і без суттєвих змін проіснувала до 2014 року.

Тимчасом в українських нерадянських військових формуваннях ситуація була не набагато кращою. Історія жіночої участи у формуваннях Українських січових стрільців показує, що ставлення чоловіків до жінок, котрі служили разом з ними, не було засадничо рівноправним: на жінок чекали «об’яв карности» та «всякі докучливі дотинки і ззаваги деяких товаришів».

Олена Степанів, перша жінка-офіцерка того часу, зізнавалася, що жіноча участь у військових формуваннях була хаотичною, а роль, яку можна було б відвести жінкам свідомо, з огляду на практичні реалії боротьби, залишалася неосмисленою; до 1919 року вона й сама поступово стала проти масової участи жінок у бойових діях^[2].

Пізніше, вже в УПА, жінки виконували функції зв’язкових, медикинь, друкарок, розвідниць, займалися господарством — переважно допоміжні, хоч і небезпечні ролі, а безпосередньої участи в бойових діях не брали^[3]. Гендерна нерівність тут так само існувала не лише в розподілі функцій: жінки час від часу ставали коханками своїх безпосередніх керівників. На думку історикині Марти Гавришко, це прозоро натякає на те, що чоловіки зловживали своїм статусом^[4].

Олена Степанів

Окружний керівник УЧХ Ярославщини, провідниця жіночої мережі ОУН округи «Батурин» на Закерзонні Марія Лабунька (уроджена Ровенчук)

На відміну від радянської армії, де внутрішні політики великою мірою диктувалися згори, учасники й учасниці низових збройних формувань радше самостійно відтворювали поведінкові норми й уявлення, що їх узяли з цивільного життя. Проте і там, і там реальної гендерної рівности не спостерігалося.

Сексизм до 2014 року

До російського військового вторгнення 2014 року і ще трохи пізніше українська армія спадкувала переважно радянську з усіма її проблемами, серед яких і відсутність права жінок обіймати переважну більшість бойових та керівних посад.

Військові посади, що їх можуть обіймати військовослужбовиці-жінки рядового, сержантського і старшинського складу було затверджено наказом № 337 міністра оборони України від 27.05.2014. Жінки могли працювати лише на посадах, які передбачають головно догляд і обслуговування бойових посад, тобто бути медсестрами, начальницями їдальні, телефоністками чи швачками, але не могли бути гранатометницями, кулеметницями, дресирувальницями службових собак і навіть перекладачками.

Змін у цьому питанні вдалося добитися лише 2016 року завдяки адвокаційній кампанії «Невидимий батальйон», яка засвідчила потужну участь жінок в АТО від 2014 року без належної видимости, без юридичного й інфраструктурного визнання та винагороди.

Загалом до 2014 року в армії спостерігалося явище, типове для непрестижних сфер зайнятости, — фемінізація бідности. Відсоток жінок поступово зростав, але тільки тому, що чоловіки уникали такого типу працевлаштування. Протягом 2001–2006 років загальна чисельність військовослужбовців зменшувалася, натомість кількість військовослужбовиць-жінок зростала в усіх категоріях. Здебільшого це були дружини, доньки й родички військовослужбовців^[5].

А проте 2008 року рішенням міністра оборони України було запроваджено посаду «офіцер за напрямком роботи гендерної політики», яку обійняла військовослужбовиця Наталія Дубчак. У 2010 році посаду скасували, Наталія Дубчак перейшла стала радницею міністра оборони України з питань гендерної політики на громадських засадах^[6].

Про ставлення декого з колег-чоловіків до допуску жінок до військових професій пані Дубчак розповідає: «ми зробили два нові (робили мої колеги, департамент кадрової політики) накази міністра оборони про затвердження переліку військово-облікових спеціальностей, які можуть займати жінки-військовослужбовці. Чому їх два? Тому що один стосується жінок-офіцерів, а інший стосується жінок служби за контрактом... Я пам’ятаю оці дебати, де сиділи деякі представники управління генерального штабу і говорили: “Да нечего там делать этим женщинам, куда они лезут, да они не захотят служить, да они не захотят. Что, они пойдут на передовую, если нужно?”»^[7]

Про те, наскільки в реальності армія не готова була інкорпорувати жінок, існує й відверто курйозна історія. Обов’язкова в жіночій військовій формі краватка кріпилася до сорочки спеціальною застібкою у формі тризуба, але дизайнер(к)и форми не врахували, що жіноча сорочка застібається з лівого, а не правого боку, тому жінкам-військовим доводилося носити державний символ-застібку догори дриґом^[8].

Наталія Дубчак

Дискримінація за гендерною ознакою була і в Міністерстві оборони України. Наприклад, жінку, яка працювала на посаді головного спеціаліста в департаменті воєнної політики, мала досвід роботи вісім років у міністерстві й відзнаку «кращий спеціаліст», без жодних законних підстав звільнив разом з іншими працівницями новопризначений директор департаменту. Пізніше їй запропонували нову посаду, вдвічі нижчою за категорією і оплатою. Начальник відділу пояснив, що жінка не може обіймати посаду головного спеціаліста, бо не має стажу військової служби. Після цього жінка отримала посаду в міністерстві, але в іншому відділі. Щодо неї безпідставно було ініційовано службову перевірку. Після того як розслідування закрили, керівник відділу особисто погрожував, що коли жінка відмовиться звільнитися, він ініціює нове розслідування і створить їй неможливі умови для роботи^[9].

У навчально-методичному посібнику «Актуальні проблеми гендерної політики у Збройних силах України» (2011) за загальною редакцією Бориса Андресюка відзначено «здатність жінок, присутніх у військовому середовищі, культурно збагачувати, облагороджувати стосунки у військовому колективі, стимулювати соціальну і службову активність чоловіків»^[10]. Слово «здатність» тут указує на нібито природну ознаку, носійками якої є жінки, а не на набуту роками соціалізацію в жіночому гендері. Сам перелік «здатностей» — класичний приклад доброзичливого сексизму: наведено позитивні якості жінок, які слугують чоловічій частині колективу. У тому самому тексті є посилання на «Стать і характер» Отто Вайнінгера, класичну сексистську працю, яка вплинула на традиціоналістську думку, зокрема на Юліуса Еволу.

Було б несправедливо лише критикувати, не відзначивши позитивні сторони. У посібнику одночасно йдеться про необхідність протидіяти гендерній дискримінації, зокрема таким її аспектам, як сексуальні домагання, вертикальна і горизонтальна сегрегація. Позитив — це те, що проблему озвучили, але для її вирішення не було вжито жодних кроків.

Наталія Дубчак ще вказувала на необхідність забезпечити належне медичне обслуговування жінок-військовослужбовиць, — запровадити обов’язковий облік і аналіз захворюваности жінок-військовослужбовиць з метою визначити вплив умов виконання обов’язків на певних посадах на специфіку їх захворюваности і репродуктивні функції; вивчити питання і за можливости збільшити у шпиталях кількість жіночих палат^[11].

Цю проблему не вирішено досі. 22 серпня 2022 року бійчиня Сил спеціальних операцій Андріана Арехта виступала на VI Міжнародному ветеранському форумі «Україна. Захисники. Майбутнє», де описувала свій досвід реабілітації після підриву на міні. У військовому госпіталі, де Андріана перебувала після поранення, не було окремої жіночої палати у відділенні політравми, її змогли покласти окремо лише в гастроентерології, що спричинило додаткові болі при пересуванні від палати до операційної.

Сексизм після 2014 року

Наприкінці 2015 року за підтримки Українського жіночого фонду та за сприяння ООН Жінки було проведено дослідження «Невидимий батальйон», яке стало початком однойменної адвокаційної кампанії за гендерну рівність у секторі безпеки. Від 2015 року і дотепер кампанія має такі здобутки:

- законодавча увага до забезпечення гендерної рівности у військовій сфері (Міністерство оборони зняло обмеження на бойові посади для жінок, зокрема офіцерські; внесено зміни до Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу» в напрямі підсилення гендерної рівности; розроблено за участи Генштабу механізм реагування на сексуальні домагання);

- часткове подолання вертикальної гендерної сегрегації в ЗСУ (кількість офіцерок зросла втричі, кілька жінок отримали генеральські звання);

- поступовий відхід від патерналістської державної політики щодо жінок (скасовано список із 450 заборонених професій для цивільних жінок, хоча граничні норми підняття вантажів для жінок досі актуальні);

- початок облаштування інфраструктури ЗСУ під потреби жінок (затверджено літню жіночу форму, варіант білизни);

- частковий відхід від сексистської риторики з боку публічних осіб щодо військових жінок (до назви державного свята Дня захисників було додано слово «захисниць»);

- помітне зростання в медіа видимости жінок у секторі безпеки та висвітлення їхніх актуальних проблем;

- внесення жінок у секторі безпеки як цільових груп до Національного плану дій з виконання Резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека»;

- зростання суб’єктности жінок-військовослужбовиць і ветеранок у житті громадянського суспільства (зокрема, утворення Жіночого ветеранського руху).

Однак і під час кампанії, і взагалі в роботі громадянського суспільства й державних структур над виробленням і ствердженням нових цінностей, попри загальну тенденцію до подолання сексизму та здобуття гендерної рівности, траплялися відкочення від здобутків і скандали. На початку січня 2016 року військовослужбовицям і активісткам довелося пікетувати Міністерство оборони. Приводом для акції став наказ командира військової частини А1314 генерала-майора Сергія Наєва від 5 грудня 2015 року тимчасово припинити набір жінок на військову службу на контрактній основі^[12]. За результатами акції наказ було скасовано, але робота з проблемою дискримінації жінок тільки почалася.

У 2017 році було започатковано всеармійський конкурс із доброзичливо-сексистською назвою «Берегиня в погонах». Авторами цієї невчасної ідеї були Головне військово-медичне управління, Головне управління морально-психологічного забезпечення ЗСУ, управління комунікацій і преси Міністерства оборони України, його центральний друкований орган — газета «Народна армія» та Українська військово-медична академія. Конкурс проводився до серед військових медикинь і передбачав дефіле у вечірніх сукнях, демонстрацію творчих талантів, оцінку професійних медичних навичок і спортивних показників^[13]. Існував конкурс до 2020 року.

Учасниці конкурсу «Берегиня в погонах 2018»

Участь у конкурсі брали не лише представниці тилових частин, а й учасниці АТО. Видання «Zaxid.net» коментувало це так: «Усі учасниці вже пройшли відбір у своїх підрозділах та закладах. Пишуть тести, плавають та співають бойові дівчата впродовж двох днів. Морський піхотинець Олена відтиснулась 32 рази за хвилину. Після окопів Широкиного для неї це дрібнички»^[14].

Мем зі сторінки «Х-вий прес-офіцер»

У 2021 році українські соцмережі обурилися офіційним анонсом параду до Дня незалежности, де курсантки Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка готувалися до участи в марші «прусським кроком» у туфлях на високих підборах, які є частиною парадної жіночої військової уніформи. Після тривалого скандалу, який сягнув навіть трибуни Верховної Ради, взуття замінили на зручніше^[16].

Курсантки на підборах

Стабільно залишається проблема сексистського ставлення до жінок у Збройних Силах. ЗМІ наводять приклади: бійчиня Леся Ганжа при переведенні з одного підрозділу до іншого дізналася, що її майбутній командир роти «категорично проти жінок», а командир розвідувального взводу Юлія Микитенко засвідчила, що після її призначення на цю посаду бійці-чоловіки не захотіли служити під командуванням жінки. У її досвіді є й неетичні коментарі щодо неї після загибелі її чоловіка^[17].

Юлія Микитенко

Окремо варто поговорити про проблему сексуальних домагань у Збройних Силах України. Це явище трапляється в усіх країнах світу в абсолютно різних сферах життя, зокрема у військовій. Як і деінде, постраждалі не мають великого бажання публічно говорити на цю тему, а у нас вони ще й бояться бути звинуваченими в дискредитації армії в країні, яка воює.

Наразі військовослужбовиці, які зазнали сексуальних домагань, можуть отримати допомогу лише від правозахисних організацій. Станом на початок 2023 року відомо, що чотири такі справи супроводжує асоціація жінок-юристок «ЮрФем», на «гарячі лінії» громадських організацій «Ла Страда» і «Юридична сотня» надійшло відповідно два й одне звернення^[18]. У дійсності таких історій може бути набагато більше, але які там реальні цифри — невідомо. Правозахисні організації можуть забезпечити лише юридичну підтримку, а якісний розгляд справи залишається на совісті судових органів, тому гарантії вирішення справ на користь постраждалих немає, і це теж демотивує звертатися по допомогу.

А проте останніми роками дві військовослужбовиці вирішили публічно говорити на цю тему. У 2018 році лейтенантка Валерія Сікал заявила про тривалі систематичні домагання з боку полковника Віктора Іваніва. У 2021 році підполковниця Ольга Деркач заявила, що довгий час терпіла систематичні домагання з боку полковника Олександра Криворучка. В обох випадках жінки стверджували, що є й інші постраждалі. Було порушено кримінальні справи, але через повномасштабне вторгнення обидві справи призупинилися^[19]. Це не править за оптимістичний приклад ні для кого.

Певний прогрес у протидії сексуальним домаганням у військовій сфері спостерігався 2021 року. За участі радниці головнокомандувача ЗСУ з гендерних питань, ГО «Юридична сотня», ГО «Інститут гендерних програм» та ГО «Жіночий ветеранський рух» було розроблено детальний алгоритм ідентифікації випадків сексуального домагання, порядок реагування, розслідування і службової перевірки. Алгоритм передбачав створення інституційних механізмів для належного реагування й надання допомоги. На той момент єдиним спеціалізованим механізмом реагування була формальна «гаряча лінія», яка не мала встановлених алгоритмів обробки і зберігання отриманих даних, реагування на заявлені випадки, а також кваліфікованих працівників/ць для роботи зі зверненнями постраждалих від сексуальних домагань. Напрацювання було представлено на форумі «Армія, побудована на довірі», що його організували ЗСУ у жовтні 2021 року, але відтоді механізм так і не було імплементовано^[20].

Позаяк у ЗСУ немає дієвої політики протидії сексуальним домаганням, то немає і політики протидії сексизму як такому. У результаті військовослужбовці можуть вільно висловлювати сексистські упередження щодо жінок приватно й публічно, без жодних застережень і наслідків.

У 2023 році набрав розголосу публічний сексизм бійців Третьої штурмової бригади на ютуб-каналі ДВІЖ. Комік у цивільному житті Вітя Розовий порівняв жінок, які воюють, з дітьми й собаками. У випуску пролунали також жарти про те, як жінки можуть бути корисними у війську — з масними натяками. Детальніше про це розповідали тут.

Після публічних обурень жінок-військових ніхто з представництва бригади не вибачився. Вітя Розовий далі жартував у своїх соцмережах, а в новорічному випуску ДВІЖА військові вирішили закріпити свій сексистський статус. Дівчині, яка озвучила бажання служити в бригаді, військовий з позивним «Бот» порадив варити борщ. Потім він видав гнівну тираду про війну як «чоловічий світ», про жінок, які «кругом позалазили» і хочуть «квоти» і «равні права».

Невдовзі після скандалу з Третьою штурмовою про свою позицію заявив командир штурмової роти «Кракен» Антон Чіча. «Я — проти [дівчат в армії]. У свою роту я не візьму дівчинку», — заявив Антон у ютуб-шоу «ВІДДУШІВДУШУ»[21]. Боєць зазначив, що в армії є дівчата, які виконують багато функцій. Проте сам Чіча проти дівчат на бойових посадах нібито через їхню «нестабільну психіку».

Наразі єдиний опір публічному сексизму від військових — реакція суспільства, адже командування такі випадки ігнорує. Це ускладнює ситуацію, адже критика військових цивільними, хай і за сексизм та мізогінію, викликає несприйняття у самих військових і частини суспільства.

Проблемним залишається питання гендерного мейнстримінгу ветеранської політики в умовах майже повної відсутности самої такої політики. З одного боку, реєстр ветеранів і ветеранок, який був у розпорядженні Міністерства у справах ветеранів до 2022 року, втратив чинність, громадські організації, які надавали послуги ветеранам і ветеранкам, великою мірою перепрофілювалися на волонтерську допомогу армії, а повне повернення до мирного життя неможливе, бо Україна воює. З іншого боку, міністерство досі не запропонувало бодай приблизного варіанту концепції ветеранської політики, з якою можна було б працювати на предмет її гендерної чутливости. В умовах такої всебічної неясности продуктивність дальшої роботи у цьому напрямі під питанням, принаймні до прояснення ситуації.

Гендерний консалтинг. Рекомендації

Стисло, наразі найнагальніші проблеми для жінок-військовослужбовиць — це нерівноправне ставлення при обійманні бойових посад і підвищенні, відсутність дієвого механізму протидії сексуальним домаганням і сексизму, недостатнє забезпечення форменим одягом, елементами бронезахисту відповідно до антропометричних даних, медичними послугами й засобами гігієни, для жінок-ветеранок — відсутність ветеранської політики як такої. Проте є й інші побажання до гендерної політики в секторі безпеки.

Громадські організації рекомендують ухвалити два законопроекти, які посилюють гендерну рівність у ЗСУ. Законопроєкт № 5713 має на меті врегулювати питання, що стосуються надання відпусток для догляду за дитиною, у зв’язку з народженням дитини; виплати компенсацій за невикористані відпустки для осіб, які мають дітей; забезпечення санаторно-курортним лікуванням, речовим та іншим забезпеченням; рівного доступу до офіцерських посад; обов’язковости службових розслідувань у разі виявлення ознак дискримінації за переконаннями й підставами, визначеними статтею 24 Конституції України. Законопроєкт № 5714 пропонує урівняти чоловіків і жінок військовослужбовців у сфері притягнення до відповідальности за військові правопорушення і злочини шляхом зняття обмежень на накладання на жінок таких видів стягнення й покарання, як утримання на гауптвахті та тримання в дисциплінарному батальйоні.

Рекомендується також збільшити кількість штатних посад для гендерних радників і радниць (нині їх у складі ЗСУ 142 особи, але майже всі поза штатом), навчати й атестувати кандидаток і кандидатів на цю позицію.

Висновки

Проблема сексизму в арміях світу існувала й існує. Армія незалежної України, як і військові структури, що були її попередницями, не була і не є винятком із цього правила. Ця стаття лише стисло окреслює найкричущіші випадки і найпоширеніші проблеми.

Лише систематична робота з вирішення конкретних проблем, пропозиції для якої наведено в статті, може якось змінити ситуацію на краще. Адвокаційний проект «Невидимий батальйон», як і інші організації громадянського суспільства, довгий час уже ведуть роботу в цьому напрямі.

Проте, безумовно, головні зацікавлені у зменшенні сексизму в секторі безпеки, як і головний рушій позитивних змін, — самі жінки-військовослужбовиці. Позитивним власним прикладом для жінок, які служитимуть пізніше, та щоденною боротьбою за рівне ставлення вони виборюють гендерну рівність і безпечну толерантну державу. У цьому її треба якнайширше підтримувати.

Ілюстрації: Вікіпедія; особистий архів Василя Гаврищука / Локальна історія; особиста сторінка Наталії Дубчак на Facebook; Алла Корнієнко / Життєві обрії. Новини Хмільника; Х-вий прес-офіцер; Армія Інформ; особиста сторінка Юлії Микитенко на Facebook