1890 
Я в готельному номері невеличкого польського міста Ліманова, зовсім недалеко від гірськолижного курорту Закопáного, де ще кілька років тому відпочивала зі своїми друзями на різдвяних канікулах. Однак тепер я не туристка, я — біженка. Хоча всі ми тут намагаємося так себе не називати, бо ніхто з нас не готувалися до такої ролі.
Переді мною стоїть Магдалена. Вона полька, красива, елегантна жінка, трішки старша за мене. Щойно вона принесла із собою, здається, половину асортименту H&M — від білизни, бюстгальтерів, шампунів до теплих джемперів і джинсів. Магдалена прийшла зі своєю семирічною дочкою Зосею, і її дитина зараз грається з моєю. Вони чудово спілкуються, попри те що одна говорить українською, інша — польською.
У «минулому житті» ми цілком могли б зустрітися з Магдаленою на якійсь конференції, летіти одним літаком або жити в готелі в сусідніх номерах, і наші діти так само гралися б разом. Однак тепер я — біженка, а Магдалена — польська волонтерка.
Вона каже: «Візьми цей теплий светр, якраз твій розмір». І тут я усвідомлюю: я одна в чужій країні з маленькою дитиною, із речей у мене лептоп, дві книжки і пару дитячих бодиків, у мій дім щомиті може прилетіти ракета. Мабуть, я справді біженка, хай там як себе обдурюю. Он навіть польська волонтерка купляє мені змінні речі. І я починаю плакати.
Я кажу їй: «Знаєш, ще 2014-го я відвозила допомогу переселенцям з Криму. Я ніколи не розуміла, як це важко — бути “по той бік”». А вона відповідає: «Це могло статися з кожною». Ми обоє плачемо і обіймаємось.
І тут раптом я знаходжу правильні слова: «Після нашої перемоги чекаємо вас у Києві». Подруга поруч напівжартома (але радше серйозно) додає, що готова винайняти для всіх нас «Хілтон», якщо той уціліє.
Біженки, у яких зараз немає змінних речей, після перемоги обіцяють винайняти шикарний готель і налити всім шампанського — такий собі парадокс. Проте ми всі витираємо сльози і сміємося. Бо ніхто в цій кімнаті не сумнівається ні в тому, що після перемоги українці прийматимуть польських волонтерів у п’ятизіркових готелях, ні в тому, що ця перемога буде.
У дитячий пансіонат у горах, куди нас тимчасово поселили, щодня приходять місцеві жінки. Вони приводять своїх дітей, і ті граються з нашими: швейцарські діти швидко підхоплюють українську, українські — французьку.
Ми багато говоримо. Вони кажуть, що захоплюються нашою силою. Моїй подрузі Світлані, яка приїхала сюди із шестимісячним немовлям, вони назбирали в лісі букет синьо-жовтих весняних первоцвітів. У кожному їхньому вчинку дуже багато поваги і солідарности. Вони наче промовляють нам: «це могло статися з кожною».
На дверях їдальні висить аркуш А4 з фотографією звичайної швейцарської сім’ї і текст, перекладений українською через ґуґл-транслейт. Люди пишуть, що вони звичайна сім’я без особливих ресурсів, але в них крається серце через те, що відбувається в Україні. Тому їхні діти вирішили поділитися своїми іграшками з українськими дітьми.
Я перечитую цей текст десятки разів, роздивляюся фотографію цієї сім’ї: мама, тато, двоє діток, а третє втекло, бо не любить фотографуватися. Уявляю, як вони дивляться ввечері новини, бачать ці жахливі кадри зруйнованих міст, тіла вбитих людей, тисячі біженок і біженців на кордонах. Вони стривожено говорять на кухні за чаєм. Діти чують ці розмови, але не розуміють, чому мама з татом такі стурбовані.
Батьки розповідають, підбираючи правильні слова, що там, за тисячі кілометрів звідси, є така країна — Україна. Там теж діти жили у своїх затишних домівках, люблячі батьки клеїли їм зірочки на стелю, такі самі як у тебе в кімнаті, і ставили світильник біля ліжечка. А потім дуже лихий правитель сусідньої країни послав своє військо, щоб знищити цю країну.
Лихий правитель ненавидів цю красиву й волелюбну країну. Він почав обстрілювати ракетами і танками міста й села, погрожувати страшною зброєю. І ось мами взяли своїх дітей і повезли далеко-далеко, щоб заховати від злого правителя. Швейцарські діти багато запитують такого, на що батькам важко знайти відповіді, а потім вирішують поділитися своїми улюбленими іграшками з українськими дітьми.
Я стою біля цієї зворушливої записки і плачу, бо відчуваю, що у світі, де швейцарські діти діляться іграшками з українськими, добро неодмінно переможе.
В останній тиждень у цьому пансіонаті ми вирішуємо влаштувати український вечір. Ми організовуємо показ українського фільму, хочемо розказати, що війна триває вже вісім років, показати цих сміливих чоловіків і жінок, які захищають нас.
Ми складаємо меню, кухар — португалець Цезар — допомагає нам знайти продукти в місцевих супермаркетах. Власник готелю Олів’є ділиться вином для наших гостей. Люк допомагає організувати показ: пише листи в університет Невшателя, місцевим журналіст(к)ам, розносить запрошення по кав’ярнях.
Після фільму кожна з нас виходить на сцену і розповідає свою історію. Перекладає харків’янка Аріна, яка багато років живе тут.
Я Оксана, з Києва. У мене дочка. Усі ці роки я часто їздила на Донбас із соціальними й культурними проєктами, допомагала військовим і ветеран(к)ам. Та, здається, навіть я не усвідомлювала, яка жахлива війна, допоки вона не прийшла в моє місто.
Я Аня, з Ворзеля. У мене син, якого я виховую одна. Я була на Майдані 2014-го. Якби не моя дитина, я зараз, мабуть, була б в армії. Та я мала забрати його від війни, бо більше цього не було кому зробити.
Я Оля, з Києва. У мене двоє дітей. У мене все добре, але щоночі я страшенно сумую за домом. Я спекла вам пляцок за сімейним рецептом.
Я Світлана, з Ворзеля. У мене троє дітей. Ми десять днів провели в окупації. У нас закінчувалися їжа і вода, але нам пощастило — ми виїхали одні з перших.
Я Леся, з Гостомеля. У мене двоє дітей. Учора мій дім розбомбили, мені фото прислали... Знаєте, я зрозуміла, що недостатньо цінувала все, що мала. Тому хочу вам сказати: цінуйте все, що у вас є, цінуйте кожну хвилину з рідними.
Здається, люди в залі бояться видихнути, щоб не зруйнувати цю тишу. Та ми продовжуємо.
«Ви дуже багато для нас зробили, — кажемо ми. — Наші діти в безпеці. Ми дуже вдячні вам. Проте жодна з нас не хоче бути біженкою, ми страшенно хочемо повернутися додому. Там наші сім’ї, там наша країна, яку ми дуже любимо. Є ще одна річ, про яку ми хочемо вас попросити, — допомогти українцям, які залишилися в Україні».
Ми збираємо гроші на кровоспинні, залишаємо координати перевірених українських фондів. Уже через кілька днів ці ліки поїдуть в Україну разом з Анжелікою і Робертом, тими самими польськими волонтерами, які абсолютно точно питимуть з нами в Києві шампанське після перемоги.
Через кілька днів зустрічаю на вокзалі українських жінок з плакатами — вони їздили пікетувати російське посольство. У дівчат бойовий настрій, вони дуже задоволені своїм перформансом. Відчуваю, вони влаштували там справжнісінький шабаш, як можуть лише українські відьми, до яких не добралася жодна інквізиція. І «русскім» вони теж не по зубах.
В українській фб-групі жінки організовуються прибирати парк у найближчі вихідні, щоб у такий спосіб засвідчити нашу вдячність за теплий прийом. А трохи раніше тут шукали форми для пасок, щоб напекти для сімей, які нас прихистили.
Моїх подруг розкидало по світу: Німеччина, Британія, Польща, Іспанія, Швейцарія, Італія, Ірландія, Данія. Я знаю цих жінок, а тому подумки усміхаюсь. Бо, абсолютно точно, незабаром вони влаштують фестиваль на підтримку України (кожна у своєму місті), назбирають грошей і забезпечать броню теробороні свого району, зупинять російські фури на кордоні, а у вільний час закидають помідорами найближче російське посольство. Європейським політикам, які полюбляють російські гроші, уже варто побоюватися українських жінок.
І я розумію, що ми не біженки, ми ніколи не будемо жертвами обставин, ми — амбасадорки України. Ми плетемо невидимі мережі підтримки, і я точно знаю, що вони міцніші за будь-які урядові угоди.
Ми складаємо списки людей, яких прийматимемо у своєму домі після перемоги: Анжеліка, Роберт, Магдалена, Цезар, Олівер, Люк, Яна, Ксав’єр, Андреа...
Тієї миті, коли ми перетнули кордон, тримаючи за руку своїх дітей, виявилося, що кордонів більше немає, бо весь світ відкрив свої обійми для України. І тепер ми тут з особливим завданням — плести невидимі мережі підтримки, зробити кожну й кожного, хто зустрічається на нашому шляху, причетними до української перемоги.
* ілюстрації Олександра Грехова, підготовлені для Гендер в деталях з нагоди Дня біжен_ок, який відзначається 20 червня.
Понад 6,5 мільйонів україн_ок змушені були покинути державу внаслідок воєнних дій — повідомляє Управління Верховного комісара (УВКБ) ООН у справах біжен_ців. Люди рятували себе, дітей, батьків, тварин від російських бомб та ракет... Попри те, що багато з них займаються волонтерством, організовують акції на підтримку України, донатять ЗСУ тощо, у їхню сторону продовжує литися багато гейту... У День біжен_ок ми хочемо підтримати кожну людину, якій довелося покинути рідний дім! Ми щиро вдячні за все що ви робите, навіть якщо вам вистачає сил лише на те, аби збирати себе до купи! Вдячні, що попри нерозуміння та обезцінюваннy, ви продовжуєте робити все, щоб про Україну не забували! Ви — наші амбасадор_ки! Ви плетете невидимі мережі підтримки й робите кожного й кожну, хто зустрічається на вашому шляху, причетними до української перемоги!
