853 
Олена Шевченко — українська громадська діячка і правозахисниця, феміністка, ЛГБТ+ активістка. У правозахисті вже близько двадцяти років. З 2012 року очолює громадську організацію «Інсайт», яка займається правозахисною і просвітницькою діяльністю, надає допомогу та підтримку ЛГБТ+ людям. Разом з іншими активістками сформувала ініціативу «Марш жінок».
Повномасштабне вторгнення росії в Україну вплинуло на роботу і самої діячки, і організації, яку вона очолює. До правозахисту й просвіти додалася гуманітарна допомога. «Гендер в деталях» розпитав Олену про її життєвий шлях, становлення, ЛГБТ+ активізм і фемінізм, а також про перспективи розвитку руху за рівні права в Україні.
Фото: Геннадій Мінченко, Укрінформ
Про підлітковий вік і камінгаут
— Олено, перше питання про самоусвідомлення. Як це — наприкінці 90-х бути підліткою, котра належить до ЛГБТ+ спільноти? Звідки брали інформацію про це?
— У принципі, інформації не було, доступу до інтернету теж. Тому щось десь шукати було майже неможливо. Одним із небагатьох джерел інформації були різні чати, у яких можна було знаходити інших ЛГБТ+ людей і спілкуватися з ними онлайн. Мені тоді вже було 19–20 років. Це було перше коло спілкування. Вечорами, після навчання чи роботи, сиділи в цих чатах, про щось розмовляли, домовлялися про зустрічі. Там-таки знаходили інформацію про те, хто і де збирається.
Щодо самоусвідомлення: воно відбувалося в усіх по-різному. Особисто у мене ніколи не було, скажімо, якихось вагань щодо своєї сексуальної орієнтації. Я просто з дитинства знала це. Єдина проблема була в тому, що суспільство її не приймало, це маркувалося як щось ненормальне. Тобто в мене було відчуття, що зі мною щось не так. Не з іншим світом, а саме зі мною. Ця внутрішня гомофобія була довгий час, у старшому віці з нею доводилося якось боротися.
— Я бачила матеріал-порадник від вас про те, як зробити камінгаут. А як ви зробили?
— Порадник я писала зі сталого досвіду — мого й інших людей. Коли я зростала, я не чула якихось порад і не бачила прикладів, як це треба робити. Тому в мене це відбувалося поступово, не для всіх одразу. Для моїх батьків мій офіційний камінгаут стався вже після того, як вони побачили мене на телебаченні. Це унікальна ситуація. Спочатку вони дізналися з телебачення про мою роботу, потім уже якось усно ми про це поговорили. Тобто так мій камінгаут і відбувався — через мою публічну діяльність. У мене не було іншого виходу, бо треба було йти, говорити з людьми, і в мене не було часу вирішувати, свідомо я це робитиму чи ні. Я просто приходила, починала говорити про права ЛГБТ+, і, звичайно, мені треба було сказати, що я теж належу до цієї спільноти.
Про початок правозахисної діяльности і заснування «Інсайту»
— Ви займаєтеся правозахистом десь від 2003 року. Яким тоді, на початку вашої правозахисної кар’єри, було українське суспільство? Чи було воно готове до ідей рівности?
— Коли починалася моя діяльність, я сама собі не могла пояснити, що це означає: «Я займаюся правозахистом». Що таке правозахисна робота? Чому я можу називати себе правозахисницею? Таке комплексне усвідомлення відбулося пізніше. Для порівняння ситуації тепер і тоді можу навести такий приклад. Коли ти закінчуєш навчання в школі, ти думаєш, чим хочеш займатися. Так-от тоді в переліку вибору «йти у правозахист» взагалі не було. Ніхто не знали, про що це, тому це відбувалося через уже залученість до якоїсь діяльности. Усвідомленого вибору, що я хочу йти в правозахист, бо в мене є рольові моделі людей, які цим займаються, у мене не було.
Проте так, моя серйозна залученість до різних організацій як волонтерки відбулася 2003 року. До речі, на той момент я не знала, що таке волонтерство. Ти просто щось робиш, а потім усвідомлюєш, як це називається.
Акронім ЛГБТ у публічному просторі тоді звучав дуже рідко і мав лише негативні конотації. Людям, які починали займатися правами ЛГБТ+ спільноти, було дуже важко про це заявити. Зазвичай вони казали: «Ми просто займаємося захистом прав людини». І проблеми з цим виникали на кожному кроці. Наприклад, шукаючи приміщення для громадської організації, не можна було відкрито заявляти, що вона займається правами ЛГБТ+, бо тоді просто відмовляли в оренді. Вперше ми почали про це казати після 2006–2007 років.
Це пов’язано з високим ступенем гомофобії в Україні. Він і тепер є, але не такий. Хоча не можна сказати, що ситуація змінилася докорінно. Пам’ятаю, як торік ми, громадська організація «Інсайт», надсилали з нашого львівського хабу гуманітарну допомогу жінкам у складних життєвих обставинах, шелтерам, громадам. До нас надійшов запит від однієї громади Полтавської области на спальники, постільну білизну, засоби гігієни. Ми сформували великий вантаж і відправили. Згодом мені телефонує отримувач і кричить у телефон: «Я погуглив вашу організацію, нам від вас нічого не треба! Що ви там нам надіслали? Ми вам все повертаємо». Розумієте?
Акція "Я не боюся діяти"
— Так, але насправді важко осягнути, що навіть у критичній ситуації люди однаково залишаються гомофобними і відмовляються від допомоги. Ми повернемося до цього згодом. Хотілося б ще поговорити про минуле. Ви колись викладали, як пише Вікіпедія. Як це — поєднувати правозахист і викладацьку роботу? Існує версія, що ви перестали викладати саме після ефірів на ЛГБТ+ тематику.
— За першою освітою я викладачка. Мій шлях подібний до багатьох у ті роки. Я дуже добре навчалася і зрештою отримала диплом з відзнакою, займалася спортом, виступала за Національну збірну України з вільної боротьби.
В університеті мене дуже поважали і на останніх курсах уже запросили викладати на пів ставки. Потім запропонували піти в аспірантуру і продовжити викладання, мені ця ідея сподобалася. У мене був хороший контакт зі студентами й студентками різних факультетів. Жодного разу не було проявів якоїсь гомофобії. Звісно, я не казала на кожній парі «Доброго дня, я лесбійка», але й не приховувала цього. І водночас я ходила на ефіри.
На кафедрі я теж не робила камінгаут, але це не було секретом для інших. Мене підтримував завідувач кафедри, а викладацький склад був різний, і коли після ефіру я бачила, як вони перемовляються за моєю спиною, це було неприємно. Я достатньо сильна людина і мене це не вибиває з колії, але така атмосфера гнітюча, не кожна людина зможе в ній вижити. Мене не примушували звільнятися, просто атмосфера була така, що треба було обирати: далі працювати там і далі займатися громадською діяльністю чи йти і спрямовувати весь свій потенціал на громадську організацію. На той момент у мене було три роботи, а всі гроші, які я на них заробляла, я витрачала на громадську організацію, як і багато інших волонтерок. Я вирішила піти з університету, зокрема через гомофобію.
— І після цього ви разом з однодумицями створили «Інсайт», а потім стали його очільницею? Як це — створити таку велику організацію в тоді ще доволі гомофобній країні?
— У 2007 році це була ініціативна група, а 2008-го ми вже офіційно зареєстрували громадську організацію. Від початку це було просто кілька людей, які хотіли цим займатися. На той момент у мене не було жодних навичок, знань чи вмінь, як має працювати громадська організація. Маю на увазі, що я була повний нуль у фандрейзингу, написанні заявок, веденні звітности, менеджменті. Усі ці скіли з’являлися вже в процесі роботи. Це був доволі стресовий період.
Перший наш проєкт, який ми втілювали у 2008–2009 роках, — фотовиставка «Інший погляд». Вона була досить помітна і привернула багато уваги. Тоді ми ніяк це не називали, а тепер я називаю це частиною адвокаційної кампанії за видимість ЛГБТ+ людей. Тоді я навіть таких слів не знала; ми просто розповідали про життя ЛГБТ+ людей через інсталяції, фото й історії. І 2008-го, і 2009 року на виставку здійснювали напади, її знищили. І це не припиняється навіть тепер. На нас постійно нападають, підпалюють приміщення, залякують. Така робота вельми стресова. Коли 2012 року я стала головою «Інсайту» і мені довелося брати на себе відповідальність за всю організацію, це було важко. Вже в процесі роботи я вчилася, як це робити.
Тому порада для тих, хто опинилися у схожій ситуації і думають, що їм бракує досвіду, знань чи вмінь: якщо у вас справді є мотивація і бажання допомагати людям, то навчитися щось робити не так важко.
Про ініціативу «Марш жінок» і гуманітарну допомогу
— Хотілося б згадати про проєкт «Інсайту» — феміністичну ініціативу «Марш жінок». Після початку повномасштабної війни організація розширила сферу праці з правозахисту ще й на гуманітарну допомогу. Як таке рішення прийшло?
— Ми, як і дотепер, далі займаємося правозахисною діяльністю. Раніше це була велика ініціатива, яка об’єднувала активісток, представниць різних організацій. Ми робили Марші жінок кожного 8 березня, і 2022 року теж його готували, але 24 лютого почалася повномасштабна війна. Ми займалися адвокацією, імплементацією і ратифікацією Стамбульської конвенції, збирали, організовували кампанії з підписання петицій до президента. Тобто наша робота в питанні прав жінок була радше адвокаційною — про видимість. Ми ніколи не працювали з наданням прямих послуг і допомоги жінкам з вразливих груп населення.
Та коли почалася повномасштабна війна, все змінилося. 25 лютого ми вже створили «гарячу лінію», де 24/7 надавали психологічні консультації жінкам. Доти у нас була психологічна служба лише для ЛГБТ+ людей. Уже за тиждень у нас було два притулки — у Львові і Чернівцях. А буквально за два тижні ми практично відкрили лінію гуманітарної допомоги. Чому ми так учинили? Це вирішували не з думкою: «О, а чим би нам нині зайнятися?» Ми просто отримували безліч дзвінків і повідомлень від жінок у соцмережах з проханням допомогти їм хоч якось. Тоді прийшло усвідомлення, що коли ми отримуємо на день понад сто прохань про допомогу, ми повинні якось налагодити цю систему.
Марш Жінок 2018
Це не лише гуманітарна допомога, яку ми розсилаємо й досі. Ми починали з евакуації, шелтерів, грошової допомоги. Просто із сьогодні на сьогодні, із зараз на зараз ми допомагали кожній окремій жінці, яка до нас зверталася.
Від початку повномасштабної війни і до сьогодні ми надали допомогу понад 100 тисячам домогосподарств. У кожному з них не лише одна жінка. Це по 5–7 дітей. Раніше я навіть уявити не могла, скільки у нас багатодітних матерів, які самі виховують дітей. Вони ніколи не були нашою цільовою аудиторією; ці жінки взагалі нічого не знають про фемінізм. Вони завжди перебували у скруті, а тепер просто втратили все. Це літні жінки, жінки з інвалідністю, вагітні, матері, які не мають чим нагодувати дитину.
Нині ви можете собі уявити, коли локальна ЛГБТ+ організація починає допомагати жінкам з усіх регіонів України. В Україні немає організацій, діяльність яких зосереджено тільки на наданні гуманітарної допомоги. Гуманітарний сектор — це найбільше розчарування за все моє життя. Я свідомо ніколи не хотіла знати всього того, що я знаю тепер про великі міжнародні гуманітарні фонди й організації.
— Виникло таке питання: а як ви шукали донорів, фінансування?
— Наша унікальність і водночас проблеми полягають у тому, що ми від самого початку надсилаємо адресну допомогу. Кожній окремій родині чи жінці з рук в руки. Усі інші організації відправляють вантажами і потім у центрі міста десь роздають. Для нас одразу було зрозуміло, що не всі люди зможуть приїхати чи прийти в центр міста і донести звідти додому 16-кілограмовий пакунок. Мене злить, що багато організацій, зокрема міжнародних, не зацікавлені в тому, щоб надавати нам гуманітарну допомогу, яку ми передаватимемо адресно. Вони зацікавлені дати її держадміністрації або великому фонду, який привезе кудись, роздасть і все — уже є документ для звітности. А з нами важче, бо ми надсилаємо, потім чекаємо, хто зможе надати фото. У нас фото у вимогах немає, бо є люди, яким немає навіть чим сфотографувати і як надіслати.
Тепер про фінансування. Раніше ми працювали з фондами, які підтримують сферу правозахисту. А є ті, які підтримують сферу гуманітарних потреб. З ними я раніше не була знайома і краще б досі їх не знала. Це дві зовсім різні сфери. 24 лютого нас, якщо чесно, всі кинули. Майже всі міжнародні організації кудись виїхали і зникли. З нами залишилося кілька партнерських організацій, які підтримують нас уже багато років. Вони дозволили нам частину з тих коштів, які було заплановано на рік на правозахисні заходи, перерозподілити і надавати з них гуманітарну допомогу. Та їх, звісно, було мало.
Перші шість місяців ми виживали завдяки солідарності. Допомагали мої особисті контакти з людьми з різних країн. Не з фондами, не з великими організаціями. Ми зідзвонювалися зі знайомими, і я казала: нам треба гігієнічні засоби, медикаменти тощо. Небайдужі люди довозили це до кордону, а ми звідти якось забирали і за свої особисті кошти відправляли тим, хто цього потребували.
Далі вже шукали, як сконтактувати з іншими донорськими організаціями і гуманітарними фондами. Це було важко, але скажу відверто: ми доволі успішні в пошуку різних ресурсів.
— Ви сказали, що знаєте про такі речі з гуманітарної сфери, про які не хотіли б знати. Можете навести якийсь приклад для наочності?
— Коли підірвали греблю Каховської ГЕС, ми відкрили «гарячу лінію» по Херсонщині і трапився якийсь нічний жах: хтось дзвонив, щоб просто поговорити і розказати жахливі історії, а комусь терміново потрібна була допомога. Тоді ми передбачали, які будуть катастрофічні наслідки і що сáме людям буде потрібно, тому ще в перший день, коли це сталося, ми просили одну організацію про засоби для очищення води — таблетки і порошки. У гуманітарній сфері це називається emergency response, тобто швидка відповідь на катастрофу. Так от ми отримали їх 2 серпня, тобто через два місяці.
Мене ця ситуація так дратує, що мені байдуже, чи вони підтримуватимуть нас надалі, — я готова про це відкрито заявляти. Ми не можемо йти на компроміс з нашими етичними стандартами, виконувати якісь «цікаві» умови для того, щоб щось отримати, і дякувати за те, що надіслали нам таблетки для очищення води через два місяці, коли частина населення там уже загинула. Тільки через критику ми можемо щось змінити.
І це стосується не лише цієї сфери, а й, скажімо, багатоцільової грошової допомоги від міжнародних організацій. За неї ми не бралися до останнього моменту. Якось нам запропонували нормальні умови — надати список людей, які дуже потребують цієї допомоги, щоб їм виплатили кошти. Нібито звучить нормально. У цьому списку були жінки 1947 року народження, люди з інвалідністю, онкологією. І в якийсь момент, після того як їм надіслали гроші, ця організація нам каже: «А тепер зателефонуйте їм і скажіть, що через кілька днів ми приїдемо, щоб сфотографувати їхні умови проживання та взяти в них інтерв’ю». Люди почуваються дуже вразливими і приниженими.
Якщо хтось думає, що краще виконати ці умови, бо наступного разу не дадуть фінансування, я прошу вас згадати, для чого ви взагалі працюєте. Імовірно, для того щоб захищати людей? Тому, мені здається, це має бути головним завданням. Не мовчіть, кажіть, що це ненормально. Зрештою нам повідомили, що з усіх організацій, які були в цій багатоцільовій допомозі, на такі умови не погодилися лише ми. І це просто жахливо.
Про активізм у сфері фемінізму та ЛГБТ+
— Чи змінилися засоби активізму нині, під час повномасштабної війни? Коли не можна проводити акції, коли треба бути обережнішими у висловлюваннях, щоб російська пропаганда це не підхопила?
— Самоцензура й острах є в дуже багатьох людей, навіть у мене. Бо це не на часі, бо якісь речі не можна критикувати під час війни. Ви знаєте, поступово цензура так і приходить. Тому треба з цим боротися і нагадувати собі, що якщо ми цього не робитимемо, то хто це зробить замість нас? І не можна відкладати щось на потім, бо «потім» може вже не бути.
Засоби ЛГБТ+ активізму залишилися ті самі, що й до повномасштабної війни, але тепер це ще небезпечніше. Проте ми проводимо інформаційні кампанії, заходи в комʼюніті-центрах у восьми регіонах України, спілкуємося з міністерствами, намагаємося просувати законопроєкт про цивільні партнерства.
Масові заходи — це біль України. Формально не можна організовувати їх під час війни, але чомусь Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій нехтує цим правилом. Вони проводять і ходу, і зібрання проти ЛГБТ+ спільноти. Через ці винятки виникає нігілізм, коли люди, знаючи, що є певні закони й заборони, намагаються їх якось обійти. Тому або для всіх правила однакові, або цих правил не існує.
Я не вважаю, що не можна проводити будь-які масові заходи. Чомусь у кінотеатрах люди збираються, на вшанування пам’яті героїв теж — це можна робити. А за права людини не можна виходити?
Фото: Dina Litovsky, TIME
— Чи розмежовуєте ви ЛГБТ+ активізм і фемактивізм? Чи вони, можливо, мають одну спільну мету — зробити життя кращим?
— Мета одна, але вона така загальна і незрозуміла для інших людей, що її треба пояснювати дуже зрозумілою мовою і розбивати на невеликі цілі.
Я лесбійка і я феміністка. У певних ситуаціях, коли ми розмовляємо з жінками, ми не говоримо про ЛГБТ+, бо для них це може бути зарано. Суспільна реакція теж може бути різною. Простий приклад: коли журнал «Тайм» (Time) назвав мене «Жінкою року», було багато коментарів з критикою, мовляв, як може бути лесбійка «Жінкою року»? Це проблемне поле, з яким треба працювати в Україні.
— Колись ви проводили курси самооборони. Тепер це дуже актуальна тема. Питання таке: що вам допомагає захищати себе? Що дає відчуття безпеки і чи взагалі воно у вас є?
— У мене його ніколи й не було. І до повномасштабної війни, і до 2014 року. Це один з аспектів життя медійної ЛГБТ+ людини — ти ніколи не відчуваєш себе в безпеці, ти завжди напоготові.
Коли я заходжу додому, почуваюся безпечніше, звичайно. Та були випадки, коли й там ставало небезпечно. Наприклад, коли із закликом «піти розібратися» в різних групах поширювали мої персональні дані й адресу, де проживають батьки.
— Ще раз про війну. Як поєднати антимілітаристську феміністичну позицію із самозахистом країни?
— Технічно поєднувати це неможливо. Що я маю на увазі: технічно — це коли ви здобули якусь академічну освіту, вам розповідали про хвилі фемінізму, про те, що таке антимілітаризм і як має будуватися сучасний справедливий світ. А я скажу просто: світ несправедливий, він не феміністичний і не антимілітаристський.
Водночас я виступаю за те, щоби будувати якусь концепцію того, яким він повинен бути. Я робитиму все можливе, щоб у майбутньому світ не спіткали такі катастрофи, війни, напади сусідніх держав, агресія тощо. У майбутньому я «топитиму» за те, щоб світ був антимілітаристський.
Проте нині я в Україні — державі, яка захищається, і я зроблю все можливе, щоб нам було чим захищатися. Зокрема, проситиму давати нам зброю. Нас колись роззброїли, і тепер ми не можемо захищатися, бо нам нема чим. Без цього ми не зможемо вижити як народ.
Це моя відповідь, наприклад, на закиди мені, як я 2014 року писала, що ми не займаємося зброєю. Так, як правозахисна громадська організація ми не займаємося зброєю. Ми не роздаємо зброю, у нас просто немає таких можливостей. Та це не означає, що я її тепер не прошу. Тимчасом ми даємо інше — системи самозахисту для жінок-військових (одяг, взуття, бронежилети), продукти, засоби гігієни. Це не зброя нападу. Держава має отримати її від міжнародних партнерів. Спеціалізовані організації повинні її замовляти, отримувати і доправляти на фронт. Ми не повинні її купувати. Інші держави повинні давати її нам безоплатно, бо вони справді нам винні.
Про розвиток і перспективи правозахисту в Україні
— Ви як ЛГБТ+ активістка і громадська діячка які моменти з української історії назвали б ключовими в питанні просування рівних прав? Можливо, починаючи з 1991 року.
— Помаранчева революція, Євромайдан, війна.
— Почнімо з першого. Це 2004 рік, як тоді відбувся цей переламний момент?
Тоді українці вперше відчули смак свободи і свого впливу на те, що відбувається в країні. Коли ми з «людини заляканої» перейшли до наступного етапу і взяли на себе відповідальність за те, що відбувається в державі. На початкових стадіях це відбувалося саме тоді.
— А останній пункт — війна. Ви розділяєте на два періоди чи це все про одне?
— Я розділяю їх за ступенем концентрації. Люди, залучені в допомогу і захист 2014 року, вже відчували зміни, але загалом суспільство ще цього не відчувало. Ці тенденції ми спостерігаємо і тепер.
Наприклад, 2014 року ми зробили перший шелтер для ЛГБТ+ людей, які рятувалися з окупованих територій Сходу і Криму. Саме тоді виникло розуміння, що дискриміновані і стигматизовані групи — це не конкретний вичерпний перелік. Була ромська громада, ЛГБТ+, а от вам ще ВПО, до яких у дуже багатьох випадках почали ставитися негативно.
Пересічні гетеросексуальні люди без інвалідности, які переїхали з Донецької і Луганської областей, раніше не могли уявити, що через їхнє походження до них ставитимуться упереджено — відмовлятимуть у роботі, оренді житла тощо.
У 2014 році я особисто це відчула, коли шукала приміщення для переселенців з Луганщини, Донеччини й Криму. Перше, що я казала: «Це для ВПО з цих областей». І частина людей кидала слухавку, бо не хотіла їх тут бачити і щось їм здавати. Те саме ми чуємо тепер, але в більших масштабах. А коли тим, хто залишалися на зв’язку після першого уточнення, я ще казала: «І ці люди з ЛГБТ+ спільноти», — слухавку кидали всі.
Євромайдан
— Куди ж без цього, цивільні партнерства. За вашими відчуттями, як близько ми до ухвалення закону? І яке ваше бачення: це мають бути партнерства для всіх чи тільки для ЛГБТ+ людей?
— Ми за шлюбну рівність для всіх, це основна мета, але, звичайно, підтримуємо закон про цивільні партнерства, бо це буде першим кроком. Я скажу вам відверто: ми не близькі до його ухвалення. Це проблема. Наразі не існує політичної волі для його ухвалення. Я думаю, це не відбудеться найближчим часом, тому ми повинні думати, як нам цей процес проштовхнути.
Нині існує один законопроєкт № 9103, який подала Інна Совсун. У нього дуже мало шансів. Кабмін хоче запропонувати свій наприкінці 2023 року. Це буде лише драфт законопроєкту, а потім щонайменше пів року треба буде на його погодження. І шансів його ухвалити вже не буде. Ось така ситуація.
Президент не вважає це нагальною потребою, а нині все ухвалюється через нього. Згадаймо медичний канабіс, Стамбульську конвенцію. Президенту сказали, що без цього не буде вступу до ЄС, — депутати проголосували. Поки що ніхто з тих, кого він слухає, не сказали, що треба ухвалити цей законопроєкт.
Ми, своєю чергою, робимо все можливе, щоб законопроєкт про цивільні партнерства ухвалили якомога швидше. Усі рішення великою мірою залежать і від громадянського суспільства. Настав час для змін. Якщо ми не зробимо цього тепер, то не зробимо вже ніколи.
Про міжнародну діяльність
— Ви стали «Жінкою року» за версією «Тайм», до цього отримали «Тюльпан прав людини» та інші нагороди. Про вас написала пост Анджеліна Джолі. Така міжнародна діяльність — як це вдалося?
— На міжнародній арені я більше відома, ніж, скажімо, серед пересічних громадян_ок України. І це проблема України, бо з цим стикаються й інші правозахисниці. Це про фокус уваги і про те, кого у нас уважають експерт(к)ами, слухають і довіряють. Коли правозахисна організація «Центр громадянських свобод» на чолі з Олександрою Матвійчук отримала Нобелівську премію миру, то в коментарях до різних публікацій на цю тему писали: «А хто це така?», «А чим вона займається?» Ви серйозно? Гугл на допомогу. Ви не знаєте, хто це, і тому вважаєте, що вона не заслужила цю перемогу? Що це за рівень суспільної свідомости?
Фото: Embassy of the Kingdom of the Netherlands in Ukraine
Для мене ці відзнаки не були несподіванкою. У мене немає відчуття: «О боже, про мене Анджеліна Джолі написала». Це просто щось, що сталося якогось дня. Одночасно ми отримали вантаж, нарешті змогли зв’язатися з компанією «Проктер енд Гембл» (Procter & Gamble). Ось це для мене важить більше, ніж допис про мене Джолі.
— Ви влучно помітили, що іноді активіст(к)и відоміші за кордоном, ніж у себе на батьківщині. А як би ви порадили молодим українським ЛГБТ+ активіст(к)ам виходити на міжнародний рівень, щоб український голос звучав гучніше?
— Думаю, їм треба почати з питання до себе: навіщо мені це потрібно? Наприклад, у мене ніколи не було ідеї стати відомою людиною в міжнародній спільноті. Я навіть тепер не можу сформулювати для себе оце «щоб що». Можу сказати одне: якщо у вас є хист і прагнення щось змінити для своєї країни, просто починайте це робити. Зі своєї спільноти, своєї громади, свого під’їзду, своєї родини і себе. І не чекайте визнання і премій. Як правило, вони приходять побічно, і це просто буде додатковим стимулом.
Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.
