28 липня, 2017

Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві

17 лютого 2017
Олена Зайцева

Авторка багатьох статей і досліджень з юридичної та гендерної тематики, консультантка, учасниця української феміністичної спільноти, перекладачка. Співпрацює з низкою правозахисних організацій, зокрема й гендерної спрямованості (профіль на linkedin.com).

У дійсності українки переживають чимало насильства, але чи є місце для «гендерного насильства» в українському законодавстві? У цьому тексті зібрано всю інформацію про регулювання проблеми гендерного насильства в українському праві — від статуту Ярослава Мудрого до сьогодні.

Проблематика гендерного насильства в українському законодавстві

Українське законодавство не містить означення термінів «гендер» і «гендерне насильство». Конвенція Організації Об’єднаних Націй 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (яка є частиною українського законодавства) та інші міжнародні договори, обов’язкові для України, теж не містять дефініцій цих термінів. У затвердженій 2015 року указом Президента України[1] Національній стратегії у сфері прав людини вжито поняття «гендерне насильство» і «гендерна дискримінація», але так само без означень. Натомість українське законодавство дає означення термінів «гендерна рівність» і «гендерно-правова експертиза»[2], у нормативних актах фігурують також (без означень) «гендерні питання»[3], «гендерні проблеми»[4], «гендерна ідентичність»[5] тощо. Зокрема, гендерна рівність — це «рівний правовий статус жінок і чоловіків та рівні можливості для його реалізації, що дозволяє особам обох статей брати рівну участь у всіх сферах життєдіяльності суспільства»[6]. Тобто, згадуючи гендер, українське законодавство не дає йому означення, але корелює його з поняттями «чоловіки й жінки», «стать».

Отже, розглядаючи проблематику гендерного насильства в українському законодавстві, потрібно зважати, що станом на січень 2017 року порушення й злочини кваліфікуються, а покарання за гендерне насильство визначаються відповідно до інших термінів і норм українських законів. Ідеться про такі терміни, як «насильство в сім’ї», «злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості», «торгівля людьми», «сексуальна експлуатація людини» тощо. Ці терміни відповідають поняттю гендерного насильства проти жінок у випадках, коли таке насильство спрямовано проти жінки, тому що вона жінка, або коли насильство впливає на жінок непропорційно.

Види гендерного насильства мовою українського законодавства є такі:

  • насильство в сім’ї, яке, своєю чергою, поділяється на психологічне, сексуальне, економічне і фізичне насильство[7];
  • злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості, які поділяються на зґвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування до вступу в статевий зв’язок, статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості, розбещення неповнолітніх[8];
  • торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини, яка охоплює всі форми сексуальної експлуатації, використання в порнобізнесі, примусову вагітність[9];
  • сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією (зокрема примушування до заняття проституцією)[10].

У нормативних актах злочини проти статевої свободи і недоторканості згадуються ще з давніх часів: подібні норми містилися в церковному законодавстві, правових нормах Київської Русі, наступних законодавчих актах. Перелік таких злочинів і покарання за них поступово змінювалися: зґвалтування, блуд, двоєженство, скотолозтво, статеві зносини з родичами чи іновірцями вважалися злочинами вже у статуті князя Ярослава про церковні суди 1015–1054 років, до того ж існувала диференціація покарання залежно від соціального статусу потерпілої[11]. У Литовських статутах ХVІ століття була лише стаття про зґвалтування з покаранням у вигляді страти, але для доведення злочину обов’язкові були свідки, а звільнити від кари могли у разі шлюбу з потерпілою[12]. Нормативні акти ХVІІІ–ХІХ століть, які діяли на території тогочасної України, поступово зменшували суворість покарання за такі злочини, виділяли злочини статевого характеру в окремі розділи, розширювати перелік таких злочинів та скасовували різницю у відповідальності осіб із різних станів (класів).

Кримінальний кодекс УРСР 1922 року й наступні вже містили досить близький до сьогоднішнього кримінального законодавства перелік злочинів у сфері статевої свободи та статевої недоторканості, серед них задоволення статевої пристрасті неприродним способом, примушування жінки до вступу в статевий зв’язок особою, від якої вона матеріально чи по службі залежна, примушування до заняття проституцією. Кримінальний кодекс 1960 року додав нові обтяжливі обставини при визначенні покарання: вчинення зґвалтування особою, яка раніше скоїла такий злочин, групою осіб, особливо небезпечним рецидивістом і таке, що спричинило особливо тяжкі наслідки. У новому Кримінальному кодексі України 2001 року добровільні статеві зносини осіб чоловічої статі більше не вважаються злочином, натомість чоловіків може бути визнано жертвами зґвалтування (раніше у вітчизняному законодавстві цього не було).

Проте далеко не всі види гендерного насильства давно відомі українському законодавству. Однією з найпоширеніших форм гендерного насильства вважається так зване домашнє насильство (domestic violence), або насильство в сім’ї, згідно з українською термінологією. Цю категорію правопорушень нормативно закріплено не так давно: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї» набрав чинності лише 2002 року. Це був перший у колишніх радянських республіках спеціальний законодавчий акт, який спонукав до боротьби з побутовим насильством. Відповідно до цього закону, насильство в сім’ї — це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї щодо іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституцiйнi права i свободи члена сім’ї як людини та громадянина i завдають йому моральної шкоди, шкоди його фізичному чи психічному здоров’ю. І якщо покарання за більшість видів сексуального чи фізичного насильства є в кримінальному законодавстві України вже досить давно, то санкції за психологічне й економічне насильство (а також за фізичне насильство, яке не завдало фізичного болю і не спричинило тілесних ушкоджень) передбачено лише з 2003 року, до того ж в адміністративному законодавстві. Максимальна санкція за такі дії — адміністративний арешт на термін до п’ятнадцяти діб[13]. На сайті Міністерства соціальної політики розміщено перелік нормативних актів, які стосуються запобігання домашньому насильству[14].

Робота з удосконалення законодавства у сфері гендерного насильства триває. У 2010 році Кабінет Міністрів України затвердив план заходів у рамках національної кампанії «Стоп насильству!» на період до 2015 року[15]. У 2015 році указом Президента України[16] затверджено Національну стратегію у сфері прав людини, серед цілей якої — створити ефективну систему протидії всім формам гендерного насильства, торгівлі людьми і рабству, надати якісну допомогу жертвам та привести законодавство у відповідність із міжнародними стандартами з питань протидії гендерному насильству. Згідно з цим указом, уряд затвердив план дій на період до 2020 року[17], який передбачає низку заходів, спрямованих на досягнення зазначених у Національній стратегії цілей у сфері протидії гендерному насильству, та встановлює відповідальних за їх виконання. Це, зокрема:

  • створення центрів надання допомоги постраждалим від гендерного насильства (на базі вивільнених приміщень реформованих закладів охорони здоров’я);
  • створення центрів соціально-психологічної допомоги в усіх регіонах України;
  • підвищення професійного рівня працівників поліції, прокурорів, адвокатів та суддів стосовно особливостей здійснення кримінального провадження щодо торгівлі людьми з приділенням особливої уваги відновленню і захисту прав постраждалих;
  • систематичне навчання суддів і прокурорів щодо особливостей розслідування та розгляду справ, пов’язаних з домашнім насильством, та ін.

Кілька років триває підготовча робота з ратифікації Верховною Радою України Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульської конвенції), яку Україна підписала ще 2011 року. Стамбульська конвенція встановлює відповідальність держав за вжиття всіх можливих заходів для запобігання насильству над жінками, для захисту жертв гендерного насильства і покарання злочинців. Конвенція дає детальний перелік видів такого насильства та встановлює спеціальний механізм моніторингу GREVIO, націлений на ефективне виконання її засад. У 2016 році у Верховній Раді України зареєстрували кілька пов’язаних зі Стамбульською конвенцією законопроектів:

  • «Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з ратифікацією Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами»[18] (№ 4952, ухвалений у першому читанні 17.11.2016);
  • «Про запобігання та протидію домашньому насильству»[19] (№ 5294, теж ухвалений у першому читанні 17.11.2016);
  • «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами (Стамбульська конвенція)»[20] (передано на доопрацювання 17.11.2016).

У листопаді 2016 року ратифікацію Стамбульської конвенції в Україні відклали, зокрема тому, що в ній міститься термін «гендер». Одночасно із законопроекту № 5294 «Про запобігання та протидію домашньому насильству» перед ухваленням у першому читанні було вилучено термін «гендер». Станом на січень 2017 року існує велика імовірність, що ці документи буде ухвалено без цього терміна.

Крім Стамбульської конвенції і Конвенції ООН 1979 року про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Україна підписала ще низку міжнародних документів, пов’язаних із гендерними питаннями, серед них:

  • Загальну декларацію прав людини (1948);
  • Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (1950);
  • Європейську декларацію про рівність чоловіків і жінок (1988);
  • Декларацію про викорінювання насилля щодо жінок (1993);
  • Пекінську платформу дій та Пекінську декларацію (1995);
  • Декларацію тисячоліття ООН (2000).

Проблем на шляху розвитку українського законодавства в гендерній сфері немало. Суттєва перешкода — переконаність представників багатьох державних органів (зокрема й суддів[21]) у відсутності дискримінації в Україні та лобі традиціоналістів, які перешкоджають ратифікації Стамбульської конвенції і супровідних законопроектів. З іншого боку, проблема — декларативність багатьох правових норм і гарантій у сфері гендерного насильства, посилена невеликою судовою практикою та юридичною необізнаністю більшості громадян у питаннях дискримінації й гендерного насильства. Крім того, українські закони досі містять дискримінаційні щодо жінок норми (законодавство про працю, постанова про догляд за дитиною тощо) та норми, які призводять до непрямої дискримінації (є гендерно нейтральними, але стосуються сфер, де задіяно переважно жінок), що на практиці закріплює залежне і вразливе становище жінок. Зважаючи на недостатність фінансової й організаційної бази для захисту жертв насильства у системі правоохоронних органів, що спостерігається і в багатьох інших країнах Європи, ефективність боротьби з гендерним насильством залишається низькою.

 

[1]           Див.: Указ Президента України «Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини» № 501/2015 від 25.08.2015

[2]           Див.: Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».

[3]           Див.: Постанова Кабінету Міністрів України № 479 від 06.05.2001.

[4]           Див.: угода між Державним комітетом України у справах сім’ї і молоді та Міністерством праці і соціального розвитку Російської Федерації про співпрацю у сфері сімейної політики та забезпечення гендерної рівності від 7 березня 2003 року.

[5]           Див.: Кодекс законів про працю України.

[6]           Див.: Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків», стаття 1.

[7]           Див.: Закон України «Про попередження насильства в сім’ї».

[8]           Див.: Кримінальний кодекс України, розділ IV.

[9]           Див.: Кримінальний кодекс України, стаття 149.

[10]          Див.: Кримінальний кодекс України, стаття 303.

[11]          Див.: Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 тт. — К.: Ін Юре, 1997. — Т. 1: З найдавніших часів до початку 20 ст. / За ред. В. Д. Гончаренка.

[12]          Див.: Там само.

[13]          Див.: Кодекс України про адміністративні правопорушення, стаття 173-2.

[14]          Див.: http://www.mlsp.gov.ua/

[15]          Див.: http://zakon2.rada.gov.ua/

[16]          Див.: Указ Президента України «Про затвердження Національної стратегії у сфері прав людини» № 501/2015 від 25.08.2015 

[17]          Див.: Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про затвердження плану дій з реалізації Національної стратегії у сфері прав людини на період до 2020 року» № 1393-р від 03.11.2015

[18]          Див.: http://w1.c1.rada.gov.ua/

[19]          Див.: http://w1.c1.rada.gov.ua/

[20]          Див.: http://w1.c1.rada.gov.ua/

[21]          Опитування проведено в рамках проекту Ради Європи «Просування доступності правосуддя для жінок у п’яти країнах Східного партнерства — Азербайджані, Вірменії, Грузії, Молдові й Україні» спільно з Харківською обласною фундацією «Громадська альтернатива».

17 лютого 2017
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Експертні коментарі

Domestic violence, або домашнє насильство, на жаль, є частиною суспільного життя. У порівнянні з усіма переліченими авторкою видами такого насильства, сексуальне насильство в сім’ї є найбільш тяжким та наслідковим. Також воно є одним з найбільш латентних злочинів, відповідальність за які перед ...

Усі статті теми
Насильство, яке заведено не помічати в українській літературі
Українська література має імідж нуднуватих текстів про страждання, де фігурують безталанні красуні, а чоловіки їм трапляються або непорядні, або безхарактерні. При ближчому розгляді у нашій класиці і сучасній літературі багато крові, зла, помсти, і часто насильство має виразний гендерний відтінок.
Валентина Петрова: «Мені складно розділити поняття “жінка” та “об’єкт насильства”»
Чесно про мистецтво, буття жінкою, буття художницею, насильство і чоловіків. Фрагменти інтерв’ю з художницею, зробленого під час спільного проекту Центру візуальної культури та Alternatives européennes в рамках програми Тандем—Україна 2016/17.
Рецензія на збірку «ПРОти НАСильства»
«ПРОти НАСильства» — книжка, у якій новели десятьох українських письменниць і письменників про насильство доповнено психологічними коментарями і законодавчою інформацією. Чого очікувати від збірки та наскільки вдало реалізовано проект — читайте в рецензії.