1034 
Дарина Дмитрієвська — сімейна лікарка і громадська активістка. Виступає за права ЛГБТ+ спільноти. Працювала з темами трансгендерного переходу, брала участь у розробці інтерактивної карти ЛГБТ+ дружніх лікар_ів, активна союзниця ЛГБТ+ спільноти.
Це перше інтерв’ю Дарини як представниці ЛГБТ+ спільноти, адже сама вона бісексуальна жінка.
— Дарино, ваша публічна діяльність відбувається в площині медичних знань. Більшість знають вас як сімейну лікарку, популяризаторку доказової медицини. А сьогодні поговоримо про вас ще і як про союзницю ЛГБТ+ спільноти. Мало того, це ваше перше інтерв’ю як представниці цієї спільноти, тому спочатку саме про це. Як ви себе визначаєте?
— Визначаю себе як цисгендерну бісексуальну жінку.
— Коли ми говоримо про гетеросексуальні стосунки, розуміємо, що вони охоплюють різні аспекти: почуття, закоханість, секс, створення родини. А коли йдеться про гомосексуальні стосунки, у стереотипному уявленні все зводиться до сексу. Розкажіть про ваш досвід: чи пам’ятаєте ви, як вперше усвідомили, що ви бісексуалка?
— У мене це усвідомлення сталося через платонічну закоханість на відстані, тому це було точно не про секс. Мало того, на той момент я перебувала в гетеросексуальному шлюбі.
Архівне фото
Я завжди була союзницею ЛГБТ+ спільноти, хоч і не займалася активізмом, але й не мала упереджень. Коли усвідомила свою орієнтацію, мені було вже 22–23 роки. Після того почала переосмислювати свої попередні симпатії, що їх сприймала як дружні.
Ця перша закоханість у жінку не мала фізичного вираження. Тому я на власному досвіді можу зруйнувати стереотип про те, що гомосексуальні стосунки — це суто про секс. Це базується на особистості, а не на статевих ознаках. І навіть не дуже на гендері.
— Це усвідомлення в дорослішому віці допомогло уникнути внутрішньої біфобії? Бо, наприклад, підліткам у нашому гетеронормативному світі буває важко прийняти себе.
— Я по собі можу сказати, що дуже велику роль грає те, як до цього ставляться у твоїй родині. Мої батьки не належать до активних союзни_ків, але я не пам’ятаю в нашій сім’ї випадків ненависти до людей за ознаками орієнтації. Навпаки, про трансгендерних людей мені вперше розповіла мама. Це було ще за кілька років до того, як я сама себе усвідомила. Я вже була дорослою, у мене були певні погляди, що це ок і жодної патології в цьому не має, це мене вберегло від самоненависти чи внутрішньої гомофобії. Я прийняла це просто як факт про себе.
— Що було найбільшим викликом на цьому шляху?
— Із собою у мене не було викликів. Був період, коли я просто не так відкрито говорила про це, але й не приховувала. Це пов’язано з тим, що я працювала в медицині, а це доволі консервативна сфера. Коли ти розумієш реалії в Україні, тобі потрібно запастися дуже великою внутрішньою впевненістю, сформувати стрижень, оточити себе правильними людьми, які допоможуть тобі пережити той хейт, який на тебе обов’язково поллється.
Як це подати? І чи потрібно це взагалі твоєму оточенню? Ось головні питання, які виникали. Із сім’єю теж немає проблем, мене ніхто не хейтить, але я знаю, що й не дуже серйозно сприймають. Вони знають, у якому світі ми живемо, і бажають мені легшого життя. Та ж це не завжди життя в рамках суспільних очікувань. Це нелегко, коли ти намагаєшся вписатися, але не вписуєшся. Я вважаю, що так, були виклики, але не такі серйозні, як в інших людей.
— Яким був ваш перший камінгаут?
— Ох, мені здається, що в мене є ще трохи внутрішня біфобія. Коли ти не сприймаєш себе частиною спільноти, бо ти недостатньо страждала. Якщо ти була заміжня, якщо в тебе були тривалі стосунки з чоловіком, тебе за замовчуванням сприймають як гетеросексуальну людину. Тому камінгаут щоразу доводиться робити заново.
Камінгаут мамі був дуже прихований. Ми з нею говорили спочатку про мій активізм. Я тоді тільки починала працювати з трансгендерними людьми, ще не мала аудиторії, наштовхнулася на опір нашого керівництва. Мама за мене переживала, казала: «Ти воюєш із вітряками, і ти собі можеш нашкодити». Я тоді відповіла, що борюся, зокрема, й за себе, а не тільки за інших людей. І вона так кивнула — для неї це не стало шоком, думаю, вона розуміла.
Камінгаут із сестрою в мене відбувся у схожому плані. Коли в сім’ї не відкидають такого розвитку подій, це не стає шоком. А от із батьком я досі про це не говорила, але знаю, що він на мене підписаний у соцмережах, лайкає мої дописи. Просто ми про це не говоримо. І я знаю, що він однаково мене любитиме і прийматиме. Не впевнена просто, що йому буде комфортно про це говорити. Наразі мені цього достатньо.
У професійному і публічному житті я загалом кілька років створювала собі таку репутацію, щоб це ні для кого не стало шоком.
— Як би ви хотіли, щоб ставилися до ЛГБТ+ спільноти в Україні? Якою має бути ідеальна картинка, на вашу думку?
— Я хотіла б, щоб усім було плюс-мінус однаково. Нині я бачу два протилежні процеси в суспільстві. З одного боку, ми відходимо від російських наративів, ідемо в Європу. І я розумію, що більшості україн_ців справді однаково, більшість не агресивні. З іншого боку, на тлі війни активізувалися праворадикальні рухи, які дуже часто фінансуються з росії і працюють за цими російськими скрєпними ідеологіями. Вони тепер виправдовуватимуться участю у воєнних діях. Я дуже боюся, що вони прийдуть до влади і почнуть просувати всі ці наративи, маніпулюючи війною. Боюся, що наше суспільство, навпаки, замість піти до цивілізованого світу, радикалізується, що люди з гомофобією і трансфобією потраплять у структури, де зможуть впливати на закони.
Хоча ще до вторгнення у мене були оптимістичні прогнози. Я бачила, що ми, хай і не так швидко, як хотілося б, але все-таки рухалися. Наприклад, коли я п’ять років тому говорила з колегами про транслюдей, мене вважали фріком. А рік тому — хтось не знали, хтось мали якісь упередження, але загалом це не було чимось диким і невідомим.
Мені хотілося б, щоб наше суспільство не піддавалося впливу російських проплачених наративів. А далі воно все вирішиться. В принципі, україн_ці відкриті до різних культур, релігій, орієнтацій і гендерних ідентичностей.
— Ще один стереотип — нібито ЛГБТ+ повістка призведе до демографічної кризи. Мовляв, представники і представниці спільноти не можуть мати дітей. Ваш приклад — показове руйнування цього стереотипу. Розкажіть про доньку і про ваше ставлення до цієї тези.
— На прикладі інших країн, з нижчим рівнем нетерпимости, ми бачимо, що це неправда. Якщо в країні є демографічні проблеми, то не через ЛГБТ+ сім’ї. Звісно, є ті, хто не хочуть народжувати дітей, — і серед гетеросексуальних, і серед ЛГБТ+ людей. І мені здається, ті, хто не хочуть, їм краще цього не робити, тому що всі будуть нещасні — і батьки і діти.
А серед ЛГБТ+ людей багато тих, хто хочуть дітей. У мене є дитина, я дуже хотіла цю дитину. Якби я знала, що зможу забезпечити добробут і здоров’я, можливо, народила б ще. І це абсолютно не пов’язано з моєю орієнтацією. Навпаки, є дуже багато людей, зокрема трансгендерних, яким не дають можливости всиновлювати дітей попри їхнє бажання. До 2016 року, якщо в людини була дитина віком до 18 років, вона в принципі не могла починати процедуру трансгендерного переходу. Ось це заважає заводити дітей, а не те, як собі це уявляють гомофоб_и.
З донькою
Це інколи свідоміше батьківство, ніж у декого з гетеросексуальних батьків, бо їм треба зробити додаткові зусилля для цього. Підсумовуючи, орієнтація і гендерна ідентичність не впливають на бажання мати дітей. Впливають економічні чинники, безпека тощо.
— Тут противни_ки закинули б вам тезу про так звану ЛГБТ+ пропаганду і дітей. Мовляв, ви виховуєте ще одне покоління ЛГБТ+!
— Я точно знаю, що люди, які таке кажуть, не оперують науковими фактами. Вони беруть на озброєння окремі випадки. Насправді, подумаймо, хто виховує в патріархальних гетеросексуальних суспільствах ЛГБТ+ людей? Ті ж таки гетеросексуальні люди. І це було і сто, і двісті років тому, коли не було ні інтернету, нічого!
У сім’ях, де до ЛГБТ+ людей ставляться нормально, просто виростають щасливіші, відкритіші діти, які знають, що їх любитимуть у будь-якому випадку і що в них є свобода бути тими, ким вони хочуть. Їм не потрібно якось на зло батькам щось робити, протестувати. Різниця буде лише в тому, які у них стосунки з батьками: чи вони тікатимуть, чи будуть з батьками в прекрасних стосунках.
Мене ніхто не виховував бісексуальною. Гетеросексуальна повістка мене особисто змусила вступити в гетеросексуальний шлюб, народити дитину. Звісно, це все залежить від людини. Я дуже неконфліктна і, в принципі, дуже слухняна. Мені не хотілося проблем, протесту в суспільстві. Це тепер я так можу, а тоді — ні. Ну, і що з цього вийшло?
Лікарка з донькою
— Розкажіть, як ви зі своєю донькою комунікуєте на тему ЛГБТ+ спільноти?
— Їй 9 років, вона все бачить і може щось спитати. Вона змалечку знайома з моїми друзями, подругами різної гендерної ідентичности, різної орієнтації. Вона бачила пари ЛГБТ+ людей. Це не значить, що перед нею хтось кохався, ні, вона просто бачила люблячі пари — гетеросексуальні, гомосексуальні. І просто сприймала їх як людей.
Була одна весела історія. Їй тоді, мабуть, було років шість. Ми мали зустрітися на каву з моєю колишньою дівчиною, з якою ми в хороших стосунках. Вона хотіла познайомити мене й доньку зі своєю новою дівчиною. І їх обох звали Оленами. Моя дитина, знайомлячись, каже: «Як так, теж Лєна?!» Тобто її шокувало не те, що це дві дівчини, а те, що в них однакове ім’я (сміється).
Не це її травмує. Її травмує війна, її травмує вимушена еміграція, а не ЛГБТ+ пари в оточенні. Якщо від початку не виховувати у дітей ненависти до когось, їм потім не треба пояснювати про толерантність до ЛГБТ+ людей. Донька знає, що є різні люди, вони по-різному кохають, різні на вигляд. І це дуже добре для мозку, коли вона бачить, наприклад, трансгендерну людину в процесі переходу. Дитина вислуховує, каже «окей» — вона просто знає, що люди бувають різні і це ок. Це нікого не робить гіршою людиною.
— Щодо професійної сфери: чи зазнавали ви дискримінації в професії як представниця ЛГБТ+? Ще раніше ви активно виступали як союзниця ЛГБТ+, чи відчували утиски через це?
— Так, коли я почала працювати з транслюдьми, мені відмовили в медичному закладі, де я працювала. Сказали, що я не маю права цим займатися, не в цій установі. Ми це перемогли їхніми ж методами — бюрократичними.
Надалі, в принципі, у мене не було проблем в інших закладах, тому що я одразу приходила і висловлювала свою позицію. Навчилася користуватися їхньою мовою: «є наказ», «ми повинні це робити», «ви зобов’язані», «давайте організую вам тренінг». Тут дуже важлива впевненість у тому, що ти робиш. І підтримка, звичайно, державних органів.
Щодо дискримінації — особисто мені ніхто нічого не казав. Та коли ти вже не підліток, а доросла людина, ти спокійніше сприймаєш те, що хтось тебе може хейтити чи не приймати: окей, це їхній вибір.
У моїй професійній сфері за кілька років відбулася така зміна, що висловлювати печерні погляди стало трошки вже соромно. Ну, принаймні серед лікарів первинки, які володіють англійською мовою і стежать за науковими дослідженнями. Я зустрічала багато підтримки в професійній сфері від людей, які мають ті самі погляди або самі вони представни_ки ЛГБТ+ спільноти, але не наважуються про це розповісти. Дуже багато було людей, з якими ми дружили і які вдячні, що цю тему порушують.
— Тобто із цькуваннями ви стикалися більше в соцмережах?
— Так. Один випадок був 2019 року, перед прайдом. Інформацію про мене і про мою колегу гінекологиню, яка так само займалася питанням переходу трансгендерних людей, виклали в телеграм-каналах із закликом з нами «поговорити». Та це було не дуже серйозно.
А ось цього року в березні виклали мої паспортні дані, адреси, всі мої соцмережі, телефони. Мені надходило багато погроз вбити, зґвалтувати; називається, щоб я навчилася любити чоловіків (іронічно посміхається). Та я прекрасно розумію, що це процес, коли треба просто відбити російське фінансування. І треба знайти когось, на кого напасти руками всіляких праворадикалів і інших, які абсолютно не про український патріотизм, а про відпрацювання оцих усіх методів.
Я не перебуваю фізично в Україні, тому цього разу мені ніщо не загрожувало, але однаково це на тебе впливає. Намагалися брати кредити, надзвонювали мені, дуже багато чого неприємного було. Просто треба розуміти, що якщо людина якось пов’язана з ЛГБТ+ активізмом, її рано чи пізно цькуватимуть. Вони ще й приліпили фотографію якоїсь рандомної жінки — то була не я! А їм байдуже. Дехто мені навіть через два місяці після цієї історії писали. Вилізли з печери, називається.
— Як ви гадаєте, чому існує такий спротив, хоча науково доведено, що ЛГБТ+ — це норма. І яка ваша думка, як це змінити?
— Контроль за особистим життям завжди був інструментом авторитарного впливу. Наприклад, на багатьох вплинуло радянське минуле. Люди в цьому виросли, не усвідомлюючи, що це лише інструмент контролю за ними. Дуже багатьом важко відмовитися від своїх попередніх переконань і визнати, що вони помилялися. Особливо, якщо вони самі представни_ки ЛГБТ+ і все життя приховували це чи навіть засуджували. Вони відчувають, що вони це втратили. І тут їм кажуть, що все, у що вони вірили стосовно цієї теми, це все помилка! Уявіть, як це боляче.
Треба мати велику силу, щоб сказати «так, я помиля_вся» і змінити це. Це так само як у медицині є лікар_і, котрі не відмовляються від якихось старих методів лікування. Хоча є наукові докази, здавалося б.
— Так, справді, чудова аналогія...
— Я розумію, що 30–40 років тому вони не мали доступу до певних знань, бо не було інтернету. Тепер усе є, але вони вже так звикли до своїх переконань, що не мають сили визнати, що помилялися. Це захисний механізм.
Плюс вони хейтять інших людей і розуміють, що якщо вони тепер почнуть говорити інше, їх хейтитимуть так само, як вони хейтили інших. І це теж виклик. Тому це кругова порука, суспільний договір, що ми хейтимо геїв, трансгендерних людей, лесбійок, перевиховуємо, ґвалтуємо.
— А як ви гадаєте, чи можемо ми якось протидіяти цьому?
— Частину людей ми не переконаємо. Це люди різного віку, але все-таки переважно люди старші. Частину людей переконає лише якийсь особистий досвід: утрата близької людини, самоусвідомлення або життя у вимушеній еміграції, де вони бачать суспільство, у якому це ок і бачать іншу реакцію суспільства на ЛГБТ+ людей.
Треба розуміти, що багато хейтерів просто отримують гроші за це. Ще частині з них треба просто належати до якогось руху, спільноти — і вони знайшли себе тут. При цьому серед них можуть бути люди, які вдень протестують проти прайдів, а ввечері йдуть на побачення з людьми своєї статі.
Я думаю, дуже важлива позиція держави, великої частини суспільства і публічних людей, які мають вплив на різні аудиторії. Тому варто говорити про формування загальної культури, якої так чи так більшість людей дотримуватиметься. Коли в суспільстві не заведено кидатися на геїв і це сприймається як дикунство, то навіть якщо вони будуть незгодні з тим, що відбувається, вони так не робитимуть.
— Ви асоціюєтеся із сімейною медициною, але, мені здається, і сімейна медицина може асоціюватися з вами. Принаймні так для мене, бо коли почалася реформа, пам’ятаю, як активно ви про неї говорили, брали участь у різних проєктах. Розкажіть, що ви вважаєте найвизначнішим у вашій діяльності в цьому напрямі?
— На щастя, у нас дуже багато класних сімейних лікар_ів. Я дуже пишаюся своєю сферою. Мало хто з них узагалі висловлюються щодо ЛГБТ+ теми, але є величезна кореляція: більшість лікар_ів, які доказові, — вони і за реформу, і за етичну комунікацію взагалі.
Я брала участь у проєктах, які стосувалися доказової медицини. Дуже люблю проєкт, пов’язаний з ВІЛ-інфекцією. Це не завжди тільки про лікування, про стигматизацію передусім. Дуже пишаюся проєктом, який ми робили якраз перед повномасштабним вторгненням: навчали лікар_ів працювати з трансгендерними людьми, з транспереходом, з ЛГБТ+ спільнотою взагалі. Це був проєкт, про який я мріяла, тому що всі такі тренінги проводять правозахисні організації. Я була на цих проєктах і як учасниця, і як тренерка.
Я завжди помічала одну перешкоду, яку, можливо, не дуже усвідомлювали самі організації. Я їм дуже вдячна за їхню діяльність, але коли ми говоримо з консервативною частиною професійного суспільства, такою як медики, потрібно говорити з ними їхньою мовою. Якщо перед ними виступатимуть лише ЛГБТ+ активіст_ки, хай які вони професійні і круті, велика частина лікар_ів не сприйматиме їх як авторитетних спікер_ів.
Тренінги
Тому я й хотіла робити це від імені медичної організації, яка займається різними навчальними проєктами. Я на всіх етапах залучала трансгендерних людей, але, крім них, запрошувала представни_ків Національної служби здоров’я, котрі приходили на цей тренінг і засвідчували, що держава підтримує. Для багатьох лікар_ів це дуже вагомо і показово.
Плюс якщо вони приїдуть на своє місце роботи і зіткнуться з таким опором, як я на початку цього шляху, вони зможуть сказати: «ми пройшли тренінги, що його офіційно підтримали НСЗУ, МОЗ та ін.».
— Захист прав ЛГБТ+ спільноти — це більше ваша особиста ініціатива чи медреформа теж передбачає зсуви в цьому напрямі?
— Медична реформа — це не про це. Вона про те, що має бути рівний доступ до медичного обслуговування. Згадаймо Уляну Супрун (в. о. міністра охорони здоров’я України з серпня 2016-го по серпень 2019 року. — Прим. ред.), людину іншого менталітету, іншої культури, яка нарешті змінила процедуру трансгендерного переходу. Не ідеально, але в сотні разів краще, ніж доти.
З Уляною Супрун
Медична реформа — це не про ЛГБТ+ людей, звісно, але вона про можливість зміни лікар_я і вибір лікар_я, хто підходить тобі не лише за медичними знаннями, а й за етичною комунікацією. Якщо з вами поводяться недобре, ви можете звернутися до іншо_го спеціаліст_а і формувати добробут цього лікар_я зокрема. Адже якщо спеціаліст_ка хоче мати хорошу медичну практику, він чи вона повинні бути хорош_им лікар_ем, уміти комунікувати, змінюватися, якщо це не так.
— Як ви взагалі оцінюєте стан справ із правами ЛГБТ+ у медичній сфері в Україні? На вашу думку, що можна зробити, щоб ситуація з правами ЛГБТ+ покращилася? І які взагалі перспективи ЛГБТ+ руху в Україні? На досвід якої країни нам варто спиратися в цьому питанні? Ви нині проживаєте в Німеччині, що там і як?
— Хоч як це дивно, Європа не може бути для нас прикладом. На якомусь побутовому рівні тут справді легше жити, бо в країнах давно практикують толерантність. А от медицина... Я знайшла сімейного лікаря в Німеччині, який займається трансгендерними людьми, але тут це унікум.
Торік я була на конференції в Бельгії, слухала доповіді колег із різних європейських країн. У них ситуація приблизно однакова: є гендерні клініки у великих містах, там є професійні спеціаліст_и. На всю країну може бути 1–3 таких центри і все, а на решті території нічого. Мало хто займається здоров’ям трансгендерних людей, розуміється на транспереході...
Коли я їм розказала про нашу систему, що ми вчимо сімейних лікар_ів надавати такі послуги на місцях, вони прийняли це як новаторство! Тому я вважаю, що нам варто взяти найкраще з досвідів різних країн і підлаштувати під наші реалії. Наприклад, запозичити з Аргентини можливість змінювати гендерний маркер без медичних питань.
Щодо загальних перспектив, то в медичній сфері останні кілька років спостерігаю, що багато навчальних заходів спрямовано на дестигматизацію, недискримінацію й етичну комунікацію з різними пацієнт_ами. Ще п’ять років тому цих заходів було дуже мало, про це ніде не говорилося. Тепер це входить у програму багатьох курсів, які навіть не стосуються ЛГБТ+ людей, — про недискримінаційне спілкування з пацієнт_ом та повагу до особистости. Тому загалом перспективи хороші, але під час повномасштабної війни лікар_і, на жаль, не готові слухати про ЛГБТ+ спільноту. Якщо зараз організовувати тренінги про ЛГБТ+ людей, ми можемо отримати зворотний ефект і багато хейту.
Проте ми однаково повинні говорити на цю тему, підтримувати прайди від імені державних організацій, зокрема НСЗУ, МОЗ. І що я пропоную не робити, то це не об’єднувати теми ВІЛ і ЛГБТ+ в одному тренінгу. Це посилює стигматизацію обох груп, утверджує людей у думці, що ВІЛ — це суто про ЛГБТ+ людей. Ми ж знаємо, що це не так.
— Що ви вважаєте своєю місією сьогодні?
— По-перше, забезпечити добробут моєї дитини. До речі, це передбачає убезпечити її від булінгу через мене, наприклад. Я розумію, що в Україні це не дуже реально, на жаль. Мій вибір — це мій вибір, я до цього готова, а вона — ні.
По-друге, мені, звісно, хотілося б далі озвучувати речі, важливі для мене й інших людей. Якщо у мене є можливість, ресурс бути присутньою в соцмережах, я ніколи не відмовляюся від таких проєктів. Я публічна особа, тож треба максимально скористатися цим для поширення важливої інформації. Якщо я можу зробити для спільноти щось іще, я це робитиму.
Прайди
Консалтинг:
Як бути ЛГБТ+ дружнім лікар_ем
- Вивчити загальні правила комунікації. Вони насправді нічим не відрізняються для не ЛГБТ+людей. Це – повага до особистості, вміння слухати, не робити висновків заздалегідь.
- Бути готовими до різних досвідів, розуміти, що у людей може бути дуже різне життя.
- Мати повагу до приватності. Наприклад, закривати кабінет під час прийому. Зберігати конфіденційність і лікарську таємницю, яка в нас, на жаль дуже часто порушується.
- Мати повагу до тіла: всі дії, які ви будете робити, проговорювати наперед, пояснювати для чого це потрібно і отримувати згоду на них.
- Визнавати, що ви можете помилитися. Наприклад, можете звернутись до людини не так, як вас попросили. За це достатньо просто вибачитися. Всі розуміють, квір-люди розуміють, що для людини може бути незвичним щось. Але якщо ви докладаєте хоча б мінімальні зусилля до того, щоб робити це правильно, це не перетворюється в проблему.
- Якщо ви не мали досвіду в чомусь, не робили раніше якоїсь процедури – про це краще сказати, взяти час на те, щоб більше ознайомитися з темою і повернутися до пацієнт_а з новими знаннями.
Це все – базові поняття комунікації. Вони не є особливими для ЛГБТ+людей.
Як знайти дружнього лікаря?
- Скористатися сарафанним радіо і піти до хороших лікар_ів, у яких були ваші рідні чи близькі.
- Я помітила кореляцію: якщо це доказові лікар_і, які виступають за вакцинацію й інші доказові методи лікування, велика ймовірність, що вони будуть ЛГБТ+ дружні.
- Зверніться до правозахисних організацій, які займаються правами ЛГБТ+ людей. Можливо, у них буде актуальна інформація і вам допоможуть підібрати лікар_я.
- На жаль, у сучасному світі ніколи немає гарантії, що ви не зіткнетеся з гомофобією чи трансфобією. Тому будьте готовими боронити себе і за потреби піти до інш_ого ліка_ря.
* До повномасштабного вторгнення Дарина працювала над створенням інтерактивної карти ЛГБТ+ дружніх лікар_ів. Через переїзди і переселення людей карта поки що неактуальна. Тому краще шукати лікар_я за персональним запитом.
Як бути ЛГБТ+ союзницею/союзником?
- Я закликаю завжди говорити про це. Людина, яка прийде до тебе на прийом, не питатиме про це, бо це може бути небезпечно. Залишайте у своєму кабінеті якісь брошури, прапорці. Щоб людина за потреби могла вам відкритися.
- Завжди є небезпека булінгу з боку колег. Однак вам як лікар_ю, у як_ого є соціальний капітал і авторитет, буде легше, ніж людині зі спільноти, котра може почуватися самотньою.
- Закликаю ходити на прайди, робити дописи в соцмережах, підтримувати спільноту інформаційно.
- Якщо ви зіштовхуєтеся з гомофобією чи трансфобією, реагуйте на це, кажіть, що це несмішно. Робити так може бути некомфортно чи страшно.
- Підтримуйте своїх знайомих друзів і подруг. Якщо ви можете написати чи сказати щось хороше, зробіть це. Нехай людина поруч із вами знає, що може з вами поговорити і довіритися.
Ця публікація підготована експертним ресурсом Гендер в деталях за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю автор_ки і не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.
Програма «Стійкість» — це 30-місячний проект, який фінансується Європейським Союзом і виконується ERIM у партнерстві з Black Sea Trust, Фондом Східної Європи, Фондом Дім прав людини та Дім прав людини в Тбілісі. Проект спрямований на посилення стійкості та ефективності постраждалих від війни ОГС та учасни_ків громадянського суспільства, які постраждали від війни в Україні, включаючи незалежні ЗМІ та правозахисни_ків.
