7077 
У якості ілюстрацій у тексті використано роботи Маріон Файоль.
Мене звати Ніка Алмазова, я колишня секс-працівниця, активістка, учасниця всеукраїнського самооб’єднання секс-працівників «Легалайф-Україна». У мене часто питають, як я потрапила в секс-індустрію. Зазвичай я віджартовуюсь, мовляв, приїхала на таксі. Формально це справді так. Саме таксі привезло мене в красиве «хрестоматійне» місце, мій перший бордель: два поверхи окремих кімнат із червоними стінами, великими ліжками, затемненими портьєрами, шкіряними чорними диванами і чорними дзеркальними стелями.
Як усе почалося
Насправді я не знаю, де початок цієї історії. Точно не там, де я вперше взяла в клієнта гроші за секс. Усе почалося набагато раніше.
Я завжди була впевнена, що проституція (тоді я ще не знала термін «секс-робота», та й звідки, якщо тема така закрита і табуйована) — це цілком нормальна робота, і дуже здивувалася, коли з’ясувала, що більшість людей цю роботу засуджує. Думка спробувати себе в такій ролі у мене десь там мріла завжди, але на рівні соціально-сексуальної фантазії, не більше того.
Гадаю, ставлення до секс-індустрії визначається ставленням людей до сексу як явища. У нашому суспільстві говорити про секс уголос і відверто лише починають. Здебільшого люди досі вважають дотепними жарти про договір зі згодою на секс, які активно ширилися мережею після відповідних змін у Кримінальному кодексі. Звісно, в таких умовах ставлення до тих, хто розкуто говорить про секс-роботу як про спосіб заробітку, доволі упереджене, тому більшість секс-працівниць/ків воліють про це не говорити.
Моє ставлення до сексу позбавлено зайвої сакралізації: я вважаю, що двоє дорослих притомних людей можуть вільно зайнятися сексом за взаємною згодою. І взаємність у цьому випадку — одинока вимога, яка повинна цьому передувати, решта — зайва ритуальна атрибутика. Отож роботу в секс-індустрії я шукала цілеспрямовано і це був мій свідомий вибір. Я подзвонила за оголошенням просто зі свого офісу (на той час я працювала страховим фінансовим брокером) і домовилася про роботу.
Через два тижні я їхала в тому самому таксі, яке відвезло мене на мою першу робочу зміну в бордель. Через пару тижнів тригодинного сну мені довелося обирати, яку зайнятість залишити, бо на обидві мені не вистачало годин у добі, і я вибрала секс-роботу.
Коли я почала розповідати про секс-роботу
Дуже добре пам’ятаю, як одного разу я їхала на виклик до клієнта і нашу службову машину підрізав чорний мерседес (був свій водійський штат і на виклики нас розвозили лише наші водії). Кілька секунд шоку, машину трохи знесло на узбіччя, дверцята не відчиняються через велику вм’ятину. Мерседес вельми епічно зникає з місця, залишивши за собою не менш епічну мене — у дуже красномовному екіпіруванні із широко розплющеними очима. Водій зупинив машину поліції, яка проїжджала повз. Він запевнив їх, що я його сестра, що він везе мене з вокзалу і що я нічого не встигла помітити, бо дуже налякалася, тож не треба мене допитувати і взагалі витягувати з машини. А якщо вона нам не потрібна, то мій друг її забере, бо що оце тут сидіти, четверта ранку, дитина з дороги втомилася. Так я пересіла в машину до іншого нашого водія, якого прислало керівництво на місце аварії. По дорозі я розмірковувала над цією трагікомічною ситуацією, яка так добре для мене завершилася. «Гарна була б історія, треба десь її написати», — чомусь подумалося мені. Так я створила перший мініблог, де стала описувати свою роботу. І саме там я почала інформаційну діяльність про те, що досвід роботи в секс-індустрії може бути різним, що люди в ній бувають різні і що не можна всіх підганяти під один шаблон, керуючись лише своїми давно сформованими упередженнями.
Жертви чи працівниці?
Уявлення більшости про секс-індустрію нагадує невпорядковані фрагменти з малобюджетного серіалу. Серіал цей неодмінно має бути драматичним, герої повинні страждати, у головного персонажа мусить бути важка доля, інакше серіал не дивитимуться, рейтинги падатимуть і не ясно, навіщо це все затівалося. Глядачі й коментатори полюбляють лише драматичні історії. Вони хапаються за негативний досвід окремих представниць секс-індустрії і використовують його як кліше. У «джентльменський набір» входить примусовий порятунок усіх секс-працівниць, навіть якщо окремі жінки цілком задоволені роботою і найбільше їм потрібно, щоб їх залишили у спокої.
Коли я розповідаю, що маю позитивний досвід роботи в цій галузі, то зіштовхуюсь з іще більшим несприйняттям, ніж те, що його викликає сам факт моєї роботи в секс-індустрії. Мені кажуть, що я все вигадала, припускають, що я взагалі не секс-працівниця, а якась підставна особа, або взагалі «неправильно все зрозуміла». Мій досвід знецінюють, мене заперечують, мою думку відмовляються враховувати, моє існування не помічають, а все тому, що я не вкладаюся в рамки драматичного сюжету. Повією в нашій країні можна бути, лише якщо ти жертва, — тоді тебе кинуться рятувати, голосячи про важку долю жінок і необхідність знищити індустрію.
Колись на мою розповідь про позитивний досвід одна жінка, яка активно бере участь у суспільному обговоренні секс-праці і поза цим не має до цієї роботи жодного стосунку, відповіла мені: «Ой, ну, давайте не будемо брати ваш досвід за наріжний камінь». Окей, а чий будемо?
Противники і противниці секс-індустрії переконані, що ця робота погана за замовчуванням, тому готові враховувати лише негативні чинники, відмовляються чути всіх, хто не вписується в драматичний шаблон. Так, негатив існує, є люди, які прийшли в цю роботу через критичні життєві труднощі, не за власним бажанням. Тільки от боротьба безпосередньо з індустрією ніяк не допоможе цим людям. Впливати потрібно на причини, які штовхнули їх до цього вибору. Треба покращувати рівень освіти, спрощувати доступ до медицини, забезпечувати соціальні виплати, підвищувати рівень заробітної плати, збільшувати кількість офіційних робочих місць із соцпакетами, але аж ніяк не криміналізувати роботу, завдяки якій люди, котрі не отримують усього перерахованого вище, намагаються вижити.
Чому ми більше чуємо про драматичні історії?
Часто заперечують, мовляв, драматичних історій у проституції все-таки більше. Тут варто згадати про упереджене ставлення до секс-працівниць у суспільстві. Стільки хейту, зневаги, стигматизації і віктимблеймінгу у нас не отримують представники/ці жодної іншої професії. Зважитися на розголос своєї історії і стати відкритою активісткою/ом означає свідомо піддати себе цькуванню і жити під постійним тиском соціуму. Ідуть на це найчастіше ті, для кого цей варіант не найстрашніший, тобто якраз люди з трагічними історіями. Ті, у кого справді свого часу не було вибору і для кого активізм — це своєрідний вихід.
Я знаю немало дівчат, котрі, як і я, працювали в секс-індустрії паралельно з іншою діяльністю, були дуже задоволені, але не хотіли проблем із законом та оточенням, тому просто приховували своє друге заняття. Це жінки, з якими я познайомилася поза роботою: ми перетиналися в побуті, соцмережах або спільних компаніях, вони поділилися зі мною власним досвідом лише тому, що я відкрито говорю про свою діяльність.
Більшість із них ні з ким, крім мене, не обговорювали цей аспект свого життя, бо їм не хочеться пускатися у довгі пояснення та обґрунтування свого вибору, ще й вислуховувати критичні оціночні судження від сторонніх людей. І я їх розумію. Багато хто вірить, що можна без запиту розказати іншій людині, чому вони вважають її життя неправильним, за кого вони її мають і що людина повинна робити, щоб заслужити їхнє «безцінне» схвалення. Ба більше, часто люди вважають «нормальним» виявляти агресію, цькувати, якщо інша людина якась «не така».
У касира в супермаркеті чи у менеджера в банку не питають, чому вони тут працюють і як узагалі докотилися до такого життя. А я чую такі питання щоразу. Малознайомі люди вимагають, щоб я кожному персонально пояснила свій вибір, розповіла про своє дитинство, стосунки з батьками і навіть улюблені книжки. Інші готові препарувати мене, тільки щоб дізнатися, чому ж це я живу не так, як вони вважають «правильним».
Тому не дивуйтеся, що ви так мало чуєте позитивних історій про секс-роботу. Бути відкритою секс-працівницею, яка не відповідає образу «нещасної жертви обставин», дуже виснажливо. Зрештою, утворюється замкнуте коло, у якому інформування про позитивний досвід роботи зменшило б стигматизацію сфери, але для розголошення потрібно спочатку зменшити стигму.
Чому я проти шведської моделі криміналізації клієнта
Із секс-індустрією намагаються боротися різноманітними способами. Сьогодні в Україні секс-роботу не криміналізовано, але за заняття нею, згідно зі статтею 181.1 Кодексу про адміністративні правопорушення, передбачається адміністративне попередження або стягнення штрафу. Натомість сутенерство, що тлумачиться як «дії особи по забезпеченню заняття проституцією іншою особою», передбачає позбавлення волі на термін від трьох до п’яти років (ст. 303 Кримінального кодексу України), а утримання борделю карається штрафом або позбавленням волі до двох років (ст. 302 Кримінального кодексу України). Отже, сфера перебуває «в тіні», що, звичайно, ставить під загрозу її працівниць і працівників.
Дедалі більшу популярність у публічному просторі завойовує так звана «шведська модель» — ідея перекласти відповідальність, зокрема кримінальну, на покупця секс-послуг. Чи справді такий підхід допоможе секс-працівницям? На мою думку, ні. Незалежно від того, на кого лягає відповідальність — на клієнта чи працівника, допоки сфера залишається криміналізованою, секс-працівниці/ки не будуть у безпеці. Клієнти, яким загрожує кримінальна відповідальність, боятимуться відкрито користуватися секс-послугами, отже, й надавати їх доведеться в глибокому підпіллі — там, де немає змоги якось перевірити клієнта, де рівень загроз максимально високий. Найгірше доведеться саме тим, хто пішли в секс-індустрію через скрутні життєві обставини.
Прихильники і прихильниці шведської моделі часто звинувачують чоловіків в існуванні секс-індустрії як такої. Вони стверджують, що жінки — жертви, які страждають від експлуатації чоловіками. Відповідно, не буде попиту — не буде і проблеми. Ця позиція не враховує залученість у секс-роботу чоловіків і трансгендерних людей. Так, їх набагато менше, ніж жінок, але це не означає, що їх не існує, що на них можна заплющити очі і що про них не варто говорити. Сам той факт, що трансгендерні люди працюють у цій індустрії в невеликій кількості і про них не говорять, заганяє їх у ще тісніші рамки і створює умови для множинної дискримінації.
Клієнти секс-послуг
Позаяк я жінка, то прокоментую ідею криміналізації клієнта зі свого досвіду. Мене щиро дивує, скільки ненависти до чоловіків закладено в це формулювання — експлуататори, злочинці, які потребують покарання. Я знову бачу спроби вивести якийсь узагальнений образ, яскраво негативний, під який підпадали б усі. Секс-працівниця — обов’язково жертва, її клієнт — неодмінно негідник. Саме такими стереотипами людей позбавляють суб’єктности. Насправді всі різні, не можна стигматизувати людей за якоюсь однією ознакою, повністю ігноруючи контекст та індивідуальність.
У мене був постійний клієнт карлик, зростом мені ледь до ліктя. Він користувався моїми послугами не тому, що він злочинець чи експлуататор, а тому що знайти партнерку в реальному житті для нього дуже важко. Стигматизація людей, які відрізняються від інших, у нашому суспільстві досі дуже й дуже велика: він не зміг навіть отримати роботу, про яку мріяв, не кажучи вже про створення сім’ї. Олег (ім’я змінено) хотів стати юристом, здобув відповідну освіту, але кому потрібен адвокат, якого не видно з-за стійки в залі суду? Він мусив піти працювати акробатом у цирк, ось там на нього люди радо дивилися як на розвагу. За що, по-вашому, має бути покарано цього чоловіка? За те, що народився з генною мутацією?
Багато людей з інвалідністю користуються послугами секс-працівниць, бо це для них одинока можливість мати сексуальну близькість, і жодного з них не має бути за це покарано.
Звичайно, більшість клієнтів не мають інвалідности. Тоді чому вони користуються послугами? Мені часто запитують про це, хоча сама я клієнтів про таке не питаю. Відповідь на це питання ховається між рядками в наших діалогах.
— Важко мені без жінки, розумієш? Без її тепла, уваги, турботи.
— То знайди собі жінку.
— А дружину я куди подіну?
Добре пам’ятаю, як уперше здивувалася, почувши таке. Клієнт запитав, якими додатковими послугами найчастіше цікавляться інші чоловіки. Відповіла, що найчастіше просять мінет без презерватива. І тут він каже: та ну, мінет без презерватива мені й дружина вдома зробить, давай краще поговоримо. Розумієте, мінет дружина може, а поспілкуватися — ні.
Самотність не залежить від сімейного статусу. Це така хвороба, яка цілком лікується психотерапією, але скільки чоловіків готові звернутися до фахівця з таким запитом? Справжній мужик повинен іти лікуватися, тільки коли уламок списа в нозі заважає ходити, інакше його маскулінність невідворотно постраждає. А якщо це ментальна проблема, то про якого лікаря взагалі може йтися! Усе точно можна вирішити демонстрацією свого соціального статусу, сексом, грішми або от, наприклад, сексом за гроші. Та й узагалі проблема не в ньому, пф!
Культуру психотерапії у нас досі не поширено, люди думають, що від депресії допомагає не сумувати, від профвигорання — не лінуватися, а самотність — це просто коли ти один удома сидиш, вийди на вулицю, і взагалі, он в Африці діти голодують, а ти дурницями займаєшся. Звернутися до психотерапевта означає визнати проблему, а потім ще й працювати над нею. Це якось не комільфо і друзям за пивом не розкажеш, інша справа — зняти повію: одразу его розцвітає і плечі розпрямляються, ненадовго, звісно, але він же самець, він повторить. Це, звичайно, не про всіх чоловіків. І не лише про чоловіків.
— У моєї дружини післяпологова депресія. Вона нічого не хоче, постійно роздратована, або кричить, або зовсім не говорить зі мною. Кажу, поїхали в круїз, відпочинеш — не хоче. Кажу, займись чимось, у дитини ж є нянька і весь необхідний догляд — не хоче. Кажу, звернися до психотерапевта — кричить, що вона не психічка, чого це я її до лікаря відправляю.
Так клієнт після сексу скаржиться на дружину. Це стандартний пакет: скарги на сімейне життя входять у програму сексу за гроші автоматично, як сніданки в хороших готелях.
— Мені жінка потрібна, її увага, інтерес якийсь. Я не для того одружився, щоб зі мною не розмовляли. Я люблю її, але не можу терпіти її небажання звертати увагу на проблему вічно. Якщо вона не звернеться до спеціаліста, я заведу собі коханку. Щоб у мене була постійна жінка, з якою я можу бути поруч, яка мною цікавиться, якій до мене не байдуже. Тому що мені потрібна людина.
Таких діалогів було безліч. Добра третина моїх клієнтів потребує послуг психолога, а не секс-працівника. Чи означає це, що секс-працю потрібно заборонити? Аж ніяк, та і який сенс? Краще формувати суспільну думку, що психотерапія — це не соромно, і вони самі оберуть, до кого їм звернутися.
А як же мудаки? Невже серед клієнтів не буває мудаків, питають мене. Звичайно, бувають. Тому що вони трапляються скрізь: серед водіїв, турагентів, народних депутатів. Особливість роботи в секс-індустрії полягає в тому, що з людиною передбачено тісніший контакт, ніж у будь-якій іншій сфері обслуговування. Тому негатив сприймається особливо гостро, і це завжди варто враховувати. Проте мушу сказати, що найчастіше похабні коментарі, вигуки, оціночні судження, обговорення мого тіла й зовнішности, ставлення до мене як до об’єкта без своїх бажань і вподобань наздоганяли мене зовсім не на роботі.
Це трапляється на вулиці, поки йдеш в аптеку, на касі в крамниці, в транспорті або в парку; коли виходиш на обід з офісу, стоїш у черзі в поліклініці, говориш з мамою по телефону, відлучаєшся до вбиральні з-за столика в кафе, проходиш коридором повз колегу, важиш фрукти в супермаркеті, підіймаєшся сходами у власному під’їзді, запізнюєшся на маршрутку, чекаєш на замовлену каву, поки тобі накладають шви в лікарні.
Незалежно від того, який у тебе вигляд. Гарно вбрана або в старих спортивкаx із розтягнутими колінами, з красивим макіяжем чи з немитою головою, в доброму гуморі чи засмучена, енергійна чи в’яла і пом’ята після ночі в потязі, одна чи в компанії, заплакана чи з розбитим лицем. Усе це не має жодного значення. Ніщо не вбереже тебе, якщо якийсь маскулінний самець вирішив озвучити тобі свою безцінну думку про твоє тіло, якою ти не цікавилася.
У пропорційному співвідношенні кількість чоловіків, які користувалися моїми послугами і висловили якийсь сексистський коментар чи проявили зневажливе ставлення до мене, безмірно мала, якщо порівнювати їх із тими чоловіками, котрі дозволили собі похабні вигуки на мою адресу, просто проходячи повз мене вулицею.
Справа в тому, що коли чоловік із повагою ставиться до жінки, то це не залежить від професії, хай там вона касирка, повія чи просто абстрактна незнайомка. Та якщо його мозок забито доісторичними установками на зразок того, що роль жінки — займатися господарством і задовольняти чоловічі потреби, то він транслюватиме цю ідею у спілкуванні з кожною жінкою незалежно від того, заплатив він їй за секс чи їхні взаємини геть далекі від сексуальних.
І ті, і ті чоловіки користуються послугами секс-працівниць, бо, попри загальні стереотипи, немає жодного портрета типового клієнта, який міг би узагальнено характеризувати всіх любителів купувати секс. Так само як не існує жодного порочного образу повій, хай там як суспільству прагнеться його намалювати. І ті, і ті чоловіки ходять вулицями, працюють в офісах, заходять у кафе й бари, проходять повз нас щодня. Люди різні. Світ секс-індустрії — це лише зріз суспільства в мініатюрі, який віддзеркалює абсолютно все те, що й увесь соціум, тільки в стислій формі.
Поліцейське свавілля
Інколи мені кажуть, що в моїх описах секс-робота постає романтичною. Мені шкода, якщо комусь так здається, бо насправді це складна, емоційно виснажлива, а в умовах часткової криміналізації і величезної стигматизації ще й дуже небезпечна робота.
Найбільшу загрозу для секс-працівниць становлять працівники поліції. За весь час роботи у мене було два конфліктні випадки з клієнтами, які могли становити для мене загрозу, і більше як десяток таких ситуацій було з поліцією. Правоохоронці приходять під виглядом клієнтів і намагаються шантажувати, залякувати, вимагати грошей, вимагати безкоштовно надати послуги або взагалі силоміць вивозять на так звані «суботники». Одна моя знайома два місяці пролежала в лікарні після такого випадку. І ні, не звернулася в поліцію, тому що била, калічила і ґвалтувала її саме поліція. Куди їй звертатися і скільки триватиме ця індульгенція на катування для поліцейських?
Як вирішити проблеми секс-індустрії?
Поліцейське свавілля та соціальна стигма і віктимблеймінг, які не дозволяють звернутися по допомогу в критичних випадках, — найбільша проблема секс-працівників у нашій країні, як чоловіків, так і жінок. А трансгендерні люди в індустрії зазнають множинної дискримінації, і їхнє життя щодня перетворюється на боротьбу — і в побуті, і на роботі. Скасування статті 181 обмежило б можливості поліції утискати секс-працівників і дозволило б людям працювати набагато спокійніше.
Потрібно також міняти суспільну думку: люди повинні усвідомити, що секс-працівники і працівниці — це не якісь потойбічні абстрактні створіння, а звичайні люди, які ходять серед нас і мають точно такі самі права й свободи, як усі решта. Що ментально здоровіше суспільство загалом, то якісніше в ньому функціонують різноманітні процеси, зокрема і такий стародавній, як отримання матеріального добра в обмін на секс.
Хочу додати, що в секс-індустрії задіяно представників/ць різних соціальних прошарків, відповідно у них різна мотивація і різні проблеми. Молода мати-одиначка, яка вийшла на трасу, щоб елементарно прогодувати дитину; забезпечена жінка, яка пішла підробляти в дорогий салон, бо 80 тисяч доходу — це краще, ніж 40 тисяч; і трансгендерна людина, яка хоче заробити на операцію і обрала секс-роботу як найшвидший варіант, — це люди, проблеми яких не перетинаються. У цьому недосконалість узагальненого підходу до проблем секс-індустрії. Усіх намагаються підігнати під один портрет, а його не існує. Я незмінно наголошую, що вирішувати потрібно саме ті соціальні проблеми, які штовхають людей на цю роботу з безвиході, позбавляючи можливости робити вибір, і тоді кількість проблем усередині індустрії помітно зменшиться, як і тих, хто насправді хоче звідти піти.
Найбільше я хочу донести цим текстом, що варто навчитися поважати чужий вибір і робити власний. Світ не обмежується суб’єктивними про нього уявленнями, і він прекрасний у своєму розмаїтті.
У якості ілюстрацій у тексті використано роботи Маріон Файоль.
