Яким є український фемінізм? Тези Мілени Рудницької з 1920–1940-х років, актуальні сьогодні

Нині далеко не всі впевнені, що фемінізм актуальний для українського суспільства. Дехто вважає його новим західним феноменом, чужим для наших людей. Інші пов’язують фемінізм із марксизмом і навіть Радянським Союзом. Є й такі, хто заявляють про історичну повагу до жінок на українських землях, а відтак про неактуальність фемінізму для України.

Мілена Рудницька — українська феміністка, яка працювала в першій половині ХХ століття. У попередньому тексті ми розповіли, як вона обстоювала права українок у міжвоєнній Польщі та адвокатувала українське питання в міжнародній політиці.

Рудницька формувала фемінізм, який уважала найкращим для українського жіноцтва, реагуючи на світові досягнення, але не копіюючи їх. Її активна діяльність припала на важкі міжвоєнні часи, коли Україна не мала власної держави, і Рудницька добре усвідомлювала важливість синергії фемінізму й патріотизму та залишила теоретичний доробок, актуальний дотепер.

Початок повоєнного жіночого руху

Між двома світовими війнами Мілена Рудницька жила й працювала на Галичині, тоді у складі Польщі. Тому варто згадати подію, яку вона вважала засадничою в постанні повоєнного українського жіночого руху, — це Всеукраїнський жіночий з’їзд 22 грудня 1921 року у Львові, співорганізаторкою якого була й вона сама. З’їзд мав на меті зрозуміти ситуацію з жіночим рухом після Першої світової війни та окреслити його дальший шлях. Своїм завданнями з’їзд визначив проголосити «національно-громадянське “кредо” української жінки» та «розбурхати широкі кола українського жіноцтва»^[1]. У з’їзді взяли участь 387 жінок з Галичини, Буковини, Волині, представниці Наддніпрянщини, які працювали на еміграції у Відні, Празі й інших європейських містах^[2].

Після вступної частини промову виголосила Мілена Рудницька. Вона говорила про необхідність залучати українське селянство до жіночого руху, про жіноцтво як консолідаційний чинник для української нації, про ідею соборности та віру в український народ. Присутній на з’їзді комісар польської поліції щоразу, коли публіка аплодувала у відповідь на міркування Рудницької про національну політику, перебивав її, а коли промовиця заявила, що «орієнтаційним центром для нас може бути тільки Київ», комісар заборонив їй продовжувати і через протести із зали розпустив з’їзд^[3].

На з’їзді центром українського жіночого руху було визнано Галичину, що стало вагомим чинником для дальшого зростання ролі і впливу Союзу українок», та ухвалено декларацію до міжнародного жіноцтва із закликом «до совісти і почувань зорганізованого жіноцтва Европи й Америки, щоби воно своїм впливом на громадянські і державні чинники своїх народів, причинилося до зміни їх політики в користь 40-міліонового українського народу»^[4].

У такій атмосфері цензури, боротьби за кращу долю жіноцтва й української нації, прагнення повноцінно залучити українське жіноцтво до суспільно-політичного життя викристалізувався фемінізм Мілени Рудницької.

Ключові феміністичні ідеї Мілени Рудницької

Дослідниця українського фемінізму Марта Богачевська-Хом’як писала, що українські жінки уникали формувати ідеологію власного фемінізму і зосереджувалися на забезпеченні практичних потреб для покращення життя й добробуту жіноцтва^[5]. Хоча останнє справді було в пріоритеті, Рудницька вважала за потрібне розвивати ідеологічні засади українського фемінізму. У резюме вона написала про себе: «ідеолог українського жіночого руху й одна з його провідних діячок в 1921–1939 рр.»^[6]. Єдиної ідеології українського фемінізму в той час не було, а проте Рудницька написала достатньо феміністичних текстів, у яких відповіла на багато питань, пов’язаних із її візією фемінізму. Це ставлення до прав жінок, материнства, релігії, націоналізму, загальної мети жіночого руху.

Більше як сто років тому Мілена Рудницька зрозуміла дуже важливі речі, про які говорять і сьогодні. По-перше, вона наголошувала, що юридичної рівности жінок і чоловіків замало, вона взагалі не вважала це метою жіночого руху. По-друге, її турбувала не лише роль, відведена жінкам у патріархальному світі, а й набагато глибші наслідки цієї ролі.

Рудницька чітко розрізняла реальну і правову рівність. Для неї важило, щоб на формальному визнанні прав жінок нічого не завершувалося, адже права на папері не означають «повної і справжньої рівноправности і рівновартности з мущиною на всіх полях людського життя»^[7]. Вона порівнювала права з наявністю зброї («оружжям»), якою ще треба навчитися вправно володіти, адже «міліони наших сестер не вміють його навіть у руки взяти»^[8]. На думку Рудницької, рівноправність ніколи не була метою жіночого руху, а лише засобом, передумовою початку залучення жінок до громадського життя^[9].

 Права жінок — це зброя. Зображення згенеровано DALL-E

Якщо жіночий рух існує не для здобуття прав жінок, то для чого? Відповідь Рудницької на це питання дуже глибока.

Унаслідок підпорядкованости жінок чоловікам людський світ розбудовували чоловіки, і вони створили світ під себе. Тепер жінки зможуть нарешті долучитися до розбудови світу і зробити щось для себе, з огляду на жіночу вдачу. Ця думка не раз звучить у текстах Рудницької. У статті 1919 року вона пояснює проблему так: «Через довгі тисячоліття будував храм цивілізації і культури виключно мущина. Після свойого мозку і серця, для своєї вигоди, відповідно до своєї потреби і згідно зі своїм смаком сотворив він реліґію, мораль, законодавство, науку й мистецтво... Відмінна психічна й інтелектуальна конструкція жінки мусить необхідно потягнути за собою повну перебудову державного суспільного ладу і перетворення всієї культури»^[10]. На конгресі 1934 року вона заявила, що рівноправність — чинник, який дозволяє жінкам «зачати перетворювати і формувати світ, сотворений і сформований мужчиною, згідно з нашими бажаннями»^[11].

Є в Рудницької і філософська метафора: вона зауважує про Платона, що в його ідеальній державі жінка могла займатися будь-якою справою, і хоча колись у міфічному минулому між жінками й чоловіками існувала гармонія, «тепер вже від соток літ веде жінка боротьбу за свою духовість, шукає доступу до світа ідей, старається скинути з себе окови полового рабства і найти безпосередній зв’язок з людством»^[12]. Це алюзія на печеру Платона^[13]: філософ описував ув’язнених у печері людей, які бачать на стіні тіні речей, а вважають, що це справжні речі. Одне з поширених тлумачень цієї метафори: фізичний світ, до якого ми звикли, — це лише тіні, а справжнім є світ ідей. Інакше кажучи, для Рудницької жінка досі в печері, ув’язнена патріархатом і позбавлена доступу до справжнього знання.

Жінка, яка виходить з печери Платона. Зображення згенеровано DALL-E

Неважко помітити, що цей фемінізм базується на відмінності жінок від чоловіків. Комусь це може імпонувати, а комусь, навпаки, здається пережитком минулого, але слід сказати, що ідея чоловічого стандарту в розбудові науки, культури і світу взагалі нині дуже актуальна . Рудницька казала, що доробок минулих тисячоліть можна сміливо називати «не людським, а мужеським»^[14], і саме усвідомлення того, як за «людським» ховається чоловіче, дало потужний поштовх до феміністичного переосмислення ідеалу неупередженої науки. Про те, наскільки світ розвивався під чоловіків, ідеться у відомій книжці Керолайн Кріадо Перес, яка вийшла через сто років після статті Рудницької^[15], тож ця ідея має чимало об’єктивних підтверджень.

Феміністичну візію Рудницької увиразнює її опис жінки нового типу. Нова жінка — це результат жіночого руху. Це жінка, яка вийшла за межі хати в суспільно-політичну сферу, стала zoon politicon («істотою політичною» за Аристотелем). Вона «сама за себе думає» і вирішує власну долю та вважає «глибоко неетичним покоритися чужій волі проти власного переконання»^[16]. Як на мене, цей образ перегукується з ранішим означенням мети жіночого руху, як її сформулювала Ольга Кобилянська, а також (у специфічному феміністичному прочитанні) з практичною філософією Іммануїла Канта.

Ольга Кобилянська й Іммануїл Кант

Ольга Кобилянська ідеал і мету жіночого руху визначила в промові «Дещо про ідею жіночого руху» (1894) та пізніше в повісті «Царівна» (1896). На зборах «Товариства руських жінок на Буковині» Кобилянська виступила з критикою патріархальних уявлень і заявила, що, крім природного життєвого завдання жінки стати дружиною і матір’ю, природою в неї так само закладено інше право: «бути і собі самій ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то — учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном — доки не ріжеться взяти на себе обов’язків статись мужем і вітцем»^[17]. Ідею бути самій собі метою чіткіше окреслено в міркуваннях головної героїні «Царівни» Наталки Веркович: «Мати таку свободу, щоби бути собі ціллю! Передовсім бути собі ціллю, для власного духу працювати, як бджола... Боротись за щось вище, сягаюче далеко поза буденне щастя... Такий мій ідеал»^[18].

Кант в «Основах метафізики моральности» писав, що раніше основу моральности шукали не у власній людській волі, а в чомусь іншому, як-от в обов’язку виконувати чинні закони. Натомість Кант сформулював ідею, що людина має коритися власній законодавчій силі, тому важливим є принцип автономії волі (тобто воля — сама собі закон) і противага гетерономії (коли щось інше — закон для волі)^[19]. Завважмо, що Рудницька називала підкорення чужій волі «глибоко неетичним», а в Канта автономія волі — це якраз основа етики. Найпевніше, Рудницька знала філософію Канта, адже мала філософську освіту і вживала словосполучення «категоричний імператив»: «вслід з матеріяльним визволенням пішла її психольоґічна потреба, яка сьогодня для свідомого жіноцтва є катеґоричним імперативом його стремлінь і бажань»^[20].

Описуючи нову жінку, Рудницька говорила і про велику проблему, трагічний конфлікт поєднання духовних прагнень та материнства^[21]. За її словами, у жінки потрійне навантаження жінки: материнське, господарське та заробляння грошей^[22].

Рудницька не вважала, що жінкам слід відмовитися від особистого щастя на користь самореалізації, але водночас наголошувала, що не можна судити про жінку за тим, чи є в неї сім’я і кохання. Вона пропонувала розрізняти особисте і чисте теоретичне щастя. Особисте щастя — це стосунки, любов, материнство, але пов’язати своє щастя з іншою людиною не означає зробити іншу людину сенсом свого життя^[23]. Крім особистого щастя, жінка також здатна і потребує теоретичного щастя, пов’язаного із самовдосконаленням, творенням цінностей, політичною діяльністю, зміцненням своєї волі й думки. Жінка може мати чи не мати дітей та чоловіка, і від цього не може залежати «метафізичне значіння її життя»^[24].

Окремо варто згадати про ставлення Рудницької до відносин фемінізму з націоналізмом. Вона вважала, що фемінізм і націоналізм (як національний патріотизм) мають чимало спільного: віра у власні сили і місію, здоровий оптимізм та ентузіазм. Та фемінізм часто закидає націоналізму ворожість до поступу (прогресу), тоді як націоналізм закидає фемінізму розхитування сім’ї. Обидва закиди вона вважала несправедливими і вірила в можливість союзу та взаємодопомоги між цими двома суспільними течіями^[25]. Ось як поєднувала вона фемінізм і націоналізм: «Наш фемінізм — це наша непохитна віра, що в творенні національної культури та в змаганнях Нації за істнування, волю і силу, українська жінка має сповнити велику ролю»^[26].

Відповіді Мілени Рудницької на критику і закиди

Чимало уваги Рудницька приділяла опонентам, відповідаючи на їхні антифеміністичні закиди. Якісь закиди з міжвоєнного періоду можна досі чути від українських противників фемінізму, тож відповіді Рудницької мають не лише історичну цінність, а можуть стати в пригоді й сьогодні.

Як стверджувала Рудницька, опоненти жіночого руху прагнуть довести, що вирішити конфлікт між материнством і прагненням жінки до особистої самореалізації неможливо, бо вважають, що джерело цього конфлікту не в суспільно-економічному ладі, а в жіночій фізіології, яку не змінити жодним прогресом. І саме через природний потяг до материнства жінка повинна шукати своє щастя винятково вдома і в хатній праці. У відповідь Рудницька наполягала, що емансипація — природний соціальний процес, зумовлений економічними відносинами, зокрема поділом праці, який відбувається протягом усієї історії людства. Тисячі років тому природним для чоловіка вважалося полювати і зводити оселю, але з огляду на спеціалізацію праці тепер від чоловіків цього не очікують. Так само нині в поділі праці беруть участь жінки, тому очікувати, що вони зосередяться лише на хатній роботі, — пережиток минулого^[27].

Відгукнулася Рудницька і на статтю «Жінка й політика», автор якої стверджував, що жіночі організації не потрібні, а жінки можуть вступати до вже наявних політичних, економічних і культурних організацій. Рудницька відповіла, що є жіночі організації, які займаються суто доброчинною, релігійною чи економічною діяльністю, і в позиціонуванні цих організацій як жіночих вона справді не вбачає потреби. Потреба є в жіночих організаціях, які обстоюватимуть жіночі інтереси, адже до справжньої рівноправности і рівновартности жінок і чоловіків ще далеко (навіть буцімто прихильники жіночого руху серед чоловіків часто виявляються патріархально налаштованими) і важливо вчити жінок користуватися їхніми правами та долучатися до суспільно-політичного життя^[28].

Через кілька років, коли українські жінки стали активніше брати участь у політичному житті, Рудницька відповіла українському політичному діячеві Степанові Барану, який критикував участь жіноцтва у виборах. Баран написав, що «замала підготовка до політичного життя, природна жіноча нездисциплінованість, брак об’єктивного розуміння політичних подій і політичної боротьби, до деякої міри економічна залежність спричинили те, що висліди виборів не раз були для нас не зовсім корисні»^[29]. Схожі аргументи проти участи жінок у виборах подекуди звучать і в сучасній Україні.

Позиція антифеміністки Олександри Скляр (Ходаковської). Скріншот зі статті у виданні «Бабель»^[30]

Рудницька показала, що Баран змішав докупи суспільні явища, які підлягають розвитку і зміні, з природними незмінними явищами. Відзначила, що теза Барана про природну жіночу недисциплінованість ґрунтується невідомо на чому і психологія такими даними не володіє. Як зіронізувала Рудницька, це, мабуть, аргумент з арсеналу «т. зв. “мужеського апріорі”^[31], яке дозволяє деяким мущинам вірити безоглядно в свою річевість, бистроумність, авторитетність ... а жінкам приписувати цю або іншу хибу ... як зв’язану неодмінно з їх “природою” і “призначенням”»^[32].

Про замалу підготовку до політичного життя Рудницька заявила, що коли навіть погодитися з цією тезою, то це слушно хіба як самообвинувачення, адже чоловіки винні в тому, що не хотіли розуміти важливість патріотичної ролі жіноцтва. А втім, завдяки багатьом подіям і жіночому рухові закиди в недостатній підготовці і політичній незрілості не відповідають дійсності^[33]. Рудницька опублікувала також окрему статтю, у якій обґрунтувала політичну зрілість українського жіноцтва, цитуючи матеріали часопису «Діло» про передвиборчу роботу, у якій жінки брали активну участь.

Закид католицької газети «Мета» стосувався антирелігійности фемінізму і Союзу українок, яким тоді керувала Рудницька. Нині теж, буває, християнські спільноти нарікають, що фемінізм антирелігійний.

Спільнота «Християни для України» про несумісність християнства з фемінізмом

У відповідь на закид в антирелігійності Рудницька пояснила потребу політичного і релігійного нейтралітету українських громадських організацій тим, що в українського народу не одна релігія, люди мають різні світогляди й різну віру, тому саме нейтралітет згуртовує навколо спільного українського інтересу та дозволяє співпрацювати різним людям. Тому «“Союз Українок” не репрезентує фемінізму ні католицького, ні протикатолицького, а фемінізм український, загальнонаціональний»^[34].

Підсумки

Мілена Рудницька окреслила своє бачення ідейних засад українського фемінізму на підставі того, чим займалася щодня, — правами жінок і правами української нації.

Це фемінізм, який прагне забезпечити якнайповнішу самореалізацію жінок, їхню активну участь у житті українського суспільства, формуванні цінностей і культури. Це також фемінізм, який підтримує материнство і виховання дітей, але закликає не судити про жінок на підставі наявности чи відсутности у них сім’ї і дітей.

Рудницька була католицької віри, і її фемінізм жодним чином не ворожий до релігії, але він відкритий до людей із різними світоглядами, політичними вподобаннями і віруваннями.

Це такий фемінізм, який об’єднує жінок навколо спільного жіночого інтересу задля активної діяльности для добра України.