1853 
Офіцерка Ордена Британської імперії, борчиня за права людини, у «Невидимих жінках» авторка викриває гендерну нерівність там, де її, здавалося б, годі й шукати: на клавішах фортепіано, у програмах розпізнавання голосу, у клінічних випробуваннях лікарських засобів… Коли розробники продуктів і технологій, замість аналізувати цільову аудиторію, збирають дані про типового чоловіка, навіть сухі цифри можуть підгуляти! Жінки в цій системі залишаються непоміченими. Сфери життя, підлаштовані під чоловічі потреби, некомфортні, та більше — небезпечні для жінок. Але так буде не завжди...
УНІВЕРСАЛЬНИЙ РОЗМІР ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ
У 1998 році піаніст Крістофер Донісон написав, що всі люди діляться на дві категорії: в одних кисті рук великі, в інших — маленькі. Це слова музиканта, який через свої порівняно із середньостатистичними невеликі кисті рук був змушений роками боротися з традиційною фортепіанною клавіатурою, але те ж саме могла б сказати будь-яка жінка. Можна навести безліч даних, що свідчать про те, що кисті рук у жінок в середньому менші, ніж у чоловіків, а проте ми й далі створюємо обладнання, орієнтуючись на середній розмір чоловічої руки, наче в світі існує тільки один універсальний розмір — чоловічий.
Цей нібито універсальний розмір і відповідний підхід до дизайну нібито гендернонейтральних продуктів ставлять жінок у невигідне становище порівняно з чоловіками. Середній розмах кисті (відстань між кінчиками мізинця і великого пальця розставленої долоні) в жінок становить від 18 до 20 см, що ускладнює використання стандартної фортепіанної клавіатури завширшки 122 см. Кожна октава охоплює приблизно 19 см, і під час одного дослідження було встановлено, що це створює незручності для 87% дорослих піаністок. Результати експерименту 2015 року, у рамках якого розмах кисті 473 дорослих виконавців зіставлявся з рівнем їхнього визнання, показали, що розмах кисті всіх 12 музикантів, які завоювали світову популярність, становив не менше 22,3 см. У групу зірок уходили дві жінки з розмахом кисті 22,9 і 24,1 см.
Стандартна фортепіанна клавіатура не лише робить шлях піаністок до світової популярності важчим порівняно з чоловіками, але й негативно позначається на їхньому здоров’ї. Під час кількох обстежень виконавців, проведених в 1980-х і 1990-х роках, було виявлено, що жінки частіше, ніж чоловіки дістають виробничі травми, причому піаністи становлять головну групу ризику. Результати ряду обстежень показують, що піаністки страждають від болю і травм кисті приблизно на 50% частіше, ніж піаністи. Під час одного дослідження було встановлено, що на хронічне розтягування сухожилля травматичного характеру хворіє 78% піаністок, у той час як для чоловіків цей показник становить 47%.
Швидше за все, це пов’язано з розмахом кисті: обстеження за 1984 рік, яке охоплювало тільки піаністів-чоловіків, виявило 26 «успішних виконавців», визначених як «відомих солістів та переможців міжнародних конкурсів», і десять «проблемних випадків» — тих, хто «довго страждав від проблем з технікою і травм». Середній розмах кисті в піаністів першої групи становив 23,4 см, а у проблемної — 22 см, що, однак, є значно більшою, ніж у середньому в жінок.
Одного разу, коли Крістофер Донісон в тисячний раз проводив репетицію фіналу балади Шопена соль мінор на своєму Техніка й технології 209 величезному концертному роялі Steinway, раптом йому на думку спала геніальна ідея. Він захотів створити спеціальну клавіатуру для людей з невеликим розмахом кисті. Музикант подумав: а якщо проблема не в тому, що його руки занадто малі, а в тому, що стандартна клавіатура занадто велика? У результаті з’явилася клавіатура DS Standard 7/8 (ширина якої становить приблизно 7/8 ширини стандартної фортепіанної клавіатури). Як стверджував Донісон, вона повністю змінила його гру: «Нарешті я міг використовувати правильну аплікатуру. Я міг грати арпеджіо, не змінюючи положення рук.[…] Я міг вільно виконувати лівою рукою довгі арпеджіо, такі характерні для музики романтизму. Я міг зосередитися на якості звучання, а не на нескінченному повторенні кожного уривка». Висновки музиканта підтверджують результати численних досліджень, які показують, що клавіатура DS Standard 7/8 дійсно вирішує багато проблем, які пов’язані з музичною технікою та здоров’ям музикантів і виникають під час використання стандартної клавіатури. Проте в піаністів досі зберігається дивна (якщо не сказати сексистська) прихильність до традиційної клавіатури. Небажання відмовлятися від дизайну, орієнтованого тільки на людей з руками чоловічого розміру, властиво не лише світу музики. Пам’ятаю, на початку 2000-х років під час порівняння споживчих якостей різних моделей мобільних телефонів перевага віддавалася наймініатюрнішим зразкам. З появою iPhone (і аналогів) ситуація кардинально змінилася. Тепер головним показником найкращого гаджета вважається розмір екрана — що він більший, то краще. Сьогодні середня діагональ екрана становить 5,5 дюйма (трохи менше за 14 см), що, безумовно, уражає, але тільки доти, доки не подумаєш про те, чи зручно тримати такий гаджет в руці половині населення планети (не кажучи про те, чи зможе ця половина носити його в кишенях, які або занадто малі, або взагалі відсутні). Середньостатистичний чоловік може без зусиль користуватися телефоном, тримаючи його в руці, а ось середньостатистична жінка, чия рука не набагато більша за гаджет, — навряд чи.
Звісно, ця ситуація нервує. Як нерозумно, що така компанія, як Apple, не подумала про це, з огляду на те, що, як показують результати дослідження, жінки купують iPhone частіше за чоловіків. Однак не сподівайтеся знайти методу в її нерозумі. Найближчим часом це навряд чи вдасться, тому що почути від представників будь-якої компанії виразний коментар щодо можливості зміни дизайну масивних гаджетів майже неможливо. Зневірившись достукатися до компанії, я звернулася до Алекса Герна, журналіста The Guardian, який пише про техніку. Але й він не зміг мені допомогти. «Питання цікаве, — сказав він. — Але й мені жодного разу не вдалося домогтися від них прямої відповіді». За його словами, в неофіційних бесідах представники Apple в один голос твердили, що телефони більше нерозраховані на те, щоб ними користувалися, тримаючи в одній руці, і запевняли, що насправді багато жінок вибирають саме масивні моделі, тому що мода диктує носити їх в сумочках. Але вибачте, жіночі сумочки — це, звичайно, прекрасно, але одна з причин, через яку жінки носять їх із собою, полягає в тому, що на нашому одязі зазвичай немає містких кишень. Тому дизайн телефонів, розрахований на носіння в сумці, а не в кишені, сприймається жінками лише як ще одна образа (далі ми ще поговоримо про це). Стверджувати, що телефони розраховані на носіння в сумці, досить дивно й тому, що для використання багатьох застосунків для пасивного спостереження необхідно постійно тримати гаджет або в руці, або в кишені, а зовсім не в сумочці, яка лежить на столі в офісі.
У пошуках відповіді на своє питання я також звернулася до відомого письменника та журналіста, що пише про техніку, Джеймса Болла. У нього є своє пояснення одержимості виробників телефонів розмірами екрана: річ у тім, що, згідно з поширеною думкою, найдорожчі моделі зазвичай купують чоловіки, а значить, жінок можна не брати до уваги. Але якщо це так, то підхід Apple все одно здається дивним, адже результати дослідження показують, що жінки купують iPhone частіше, ніж чоловіки. Утім, у мене є серйозна претензія до цього експерименту. Його автори, як і чимало інших, стверджують, що проблема не в дизайні, який страждає від переваги на користь чоловіків, а безпосередньо в жінках. Іншими словами, жінки рідше за чоловіків купують найдорожчі моделі, бо не цікавляться iPhone, чи тому що дизайн iPhone не враховує їхніх потреб? Правда, є і привід порадіти. Джеймс Болл заспокоїв мене: екрани, судячи з усього, більше не будуть збільшуватися в розмірі, бо інакше вони перестануть уміщатися навіть у найбільшій чоловічій руці.
Це гарна новина для чоловіків, але не для таких жінок, як моя подруга Ліз. Вона користується моделлю Motorola Moto G. Одного разу у відповідь на мої постійні скарги на розміри телефонів вона сказала, що тільки-но скаржилася другу на те, що їй важко масштабувати зображення під час зйомки фотокамерою, тримаючи телефон у руці.
Друг відповів, що в нього таких проблем не виникає. Виявилося, у них одна й та ж модель телефону. Ліз замислилася: що це за модель така, яка не вміщується у неї в руці? Модель, зрозуміло, уміщується в руці — тільки не в жіночій, а в чоловічій. Коли 2013 року Зейнеп Туфекчі, наукова співробітниця Університету Північної Кароліни, спробувала зняти на телефон поліціянтів, які застосовували сльозогінний газ під час розгону демонстрантів у стамбульському парку Гезі в Туреччині, у неї нічого не вийшло: смартфон Google Nexus не вміщувався в руці. Події відбувалися ввечері 9 червня. У парку Гезі було багато людей. Там гуляли батьки з дітьми. І тут поліціянти почали розпилювати газ із балончиків. За словами Зейнеп, влада завжди стверджувала, що використовує сльозогінний газ лише проти вандалів і порушників громадського порядку. Аби довести, що це брехня, потрібно було отримати документальні свідчення зворотного. Жінка дістала смартфон. «Мої легені, очі та ніс горіли від сльозогінного газу, який виходив з безлічі капсул, що валялися навколо. Я почала лаятися», — згадувала вона. Але смартфон був надто великий. Зейнеп Туфекчі не змогла як слід навести об’єктив, тримаючи пристрій однією рукою, — так, як це, за її словами, робило багато чоловіків, чиї руки були більшими. Усі фотографії Туфекчі з місця подій виявилися непридатними для публікації з однієї простої причини: дизайн якісних смартфонів розрахований на чоловічі руки.
Як і стандартна фортепіанна клавіатура, смартфони, призначені для чоловічих рук, негативно впливають на здоров’я жінок. Це вплив поки майже невивчений, але результати вже проведених у цій сфері досліджень невтішні. Відомо, що жіночі руки менші, ніж чоловічі, і що жінки частіше, ніж чоловіки страждають від захворювань кістково-м’язової системи. Однак аналіз впливу використання масивних смартфонів на кисті рук та передпліччя не може бути повноцінним усе через ту ж проблему — дефіцит гендерних даних. У числі учасників експерименту, публікації про яких мені вдалося знайти, жінок було недостатньо. У більшості матеріалів немає даних у розподілі за статевою ознакою, навіть у тих, де жінки представлені цілком адекватно. Це дуже прикро, тому що ті деякі роботи, у яких містяться відомості в розподілі за статевою ознакою, указують на статистично значущі гендерні відмінності в плані впливу масивних телефонів на жіночі кисті рук та передпліччя. Розв’язання проблеми смартфонів, що є завеликими як на жіночі руки, здається очевидним: досить просто змінити дизайн, зробивши їх меншими. Зрозуміло, на ринку можна знайти компактні телефони, наприклад Apple iPhone SE. Але ця модель довго не оновлювалася, до того ж якістю вона поступається лінійці стандартних моделей iPhone (просто великих чи то дуже великих). А тепер її виробництво й зовсім припинено. У Китаї жінки та чоловіки з невеликими руками можуть придбати модель Keecoo K1, шестикутна форма якої робить її зручнішою для них. Це добре. Але продуктивність цієї моделі порівняно невисока, і до того ж телефон постачається з готовими аерографічними малюнками на задній частині, а це погано. Дуже погано.
Щоб уникнути хронічних розтягувань сухожилля, спричинених використанням громіздких смартфонів, дехто пропонує використовувати функцію диктування або голосових команд. Однак наразі вони навряд чи допоможуть жінкам, тому що відповідне програмне забезпечення теж часто вирізняється значною перевагою на користь чоловіків. З 2016 року лінгвістка Рейчел Татман, наукова співробітниця Вашингтонського університету, виявила, що програми Google, призначені для розпізнавання голосових команд, на 70% частіше точно розпізнають чоловічий голос, ніж жіночий, — але ж сьогодні це найкращі програми, представлені на ринку.
Зрозуміло: несправедливо, що жінки неповинні платити за продукцію, яка пропонує їм менш якісні послуги, ту ж ціну, що й чоловіки. Але річ не лише у справедливості: неточне розпізнавання жіночих голосових команд створює проблеми й для нашої безпеки. Так, системи голосового управління автомобілем призначені для того, щоб водій не відпружувався від дороги, а водіння було більш безпечним. Але непрацюючі системи (а вони часто не працюють, у всякому разі коли команди віддають жінки) можуть викликати зворотний ефект. У статті на сайті для автомобілістів Autoblog розповідається про жінку, яка купила Ford Focus 2012 року випуску й раптово виявила, що система голосового управління слухається тільки її чоловіка, хоча він сидів на пасажирському сидінні. Інша жінка звернулася по допомогу до виробника, коли виявилося, що в її Buick не працює телефонна система голосового управління. «У компанії мені сказали, що нічого не можуть зробити, позаяк система не розрахована на жінок, і порадили звернутися по допомогу до якого-небудь чоловіка», — розповідала вона. Одразу після написання цих сторінок я стала свідком безуспішних спроб моєї матері, з якою ми їхали в її Volvo Cross-Country, змусити телефонну голосову систему з’єднати нас з її сестрою. Після п’яти спроб я запропонувала мамі спробувати віддати команду басом. Вона так і зробила, і система спрацювала з першого разу. Із вдосконаленням та поширенням систем голосового керування їх починають використовувати в найрізноманітніших сферах, як-от медицина, де помилки можуть мати жахливі наслідки. У статті за 2016 рік представлені результати аналізу довільної вибірки, до складу якої входить сотня голосових команд, озвучених лікарями швидкої допомоги під час роботи з пацієнтами. Виявилося, що 15% команд були розпізнані неправильно, причому помилки були дуже серйозними, здатними призвести до непорозумінь, у результаті яких могли постраждати пацієнти. На жаль, автори роботи не надали інформацію в розподілі медиків за статевою ознакою, але дані, які маємо ми, показують, що під час розпізнавання жіночих команд системи помиляються частіше, ніж під час розпізнавання чоловічих. Доктор наук Саєд Алі, провідний автор одного з досліджень у галузі застосування систем голосових команд у медицині, зазначає, що «практичні висновки вчених полягають у такому: жінкам, мабуть, припаде докладати більше зусиль, ніж чоловікам, щоб системи [розпізнавання голосових команд] успішно працювали».
Рейчел Татман погоджується з цим висновком: «Фактично, сучасні системи розпізнають чоловічі команди краще, ніж жіночі. Відповідно, жінкам важче працювати. Навіть якщо для виправлення помилки потрібна всього секунда, ці секунди складаються в дні та тижні, які нашим колегам-чоловікам не доводиться даремно витрачати на метушню з технікою, яка погано працює».
