Як фемінізм очищає науку від упереджень та «сліпих плям»

Якось ми із сестрою грали в танцювальну гру і танцювали під дитячу пісню «Baby Shark». Я сказала, що мені пісня не подобається, бо вона сексистська: акули чоловічої статі широко роззявляють пащу і їх зображено великими, а маму, навпаки, маленькою, майже як дитину-акулу. Сестра припустила, що пісня відповідає реальности, бо зазвичай чоловічі особини більші за жіночі. Я загуглила акул і дізналася, що насправді самки акул у середньому більші за самців. А такі відео можуть мати неабиякий вплив, адже охоплюють широку аудиторію. Відео цього танцю на ютьюбі має 6 мільярдів переглядів!

Рухи в танці «Baby Shark»

Це історія про гендерні стереотипи, які так глибоко вкорінено в нашій свідомості, що вони спрацьовують автоматично, якщо ми не докладаємо зусиль для цілеспрямованого переосмислення. І навіть людям, котрі свідомі і знають про такі стереотипи, їх не так просто уникнути. Не раз, читаючи на початку художнього тексту міркування від першої особи, я думала, що оповідь веде хлопець, а згодом з’ясовувалося, що це думки дівчини.

Це все те, що його у своїй книжці «Невидимі жінки. Чому ми живемо у світі, зручному лише для чоловіків. Нерівноправність, "базована на даних"» Керолайн Кріадо Перес (Caroline Criado Perez) називає «male-unless-otherwise-indicated» («чоловік, якщо не зазначено інше»). Ми схильні сприймати людину як істоту чоловічої статі за замовчуванням, а за цим ідуть і стереотипні уявлення про «типово чоловіче» як сильне, велике й розумне. Ці уявлення формуються у нас із дитинства, коли навіть усупереч біологічній реальності мама-акула в дитячій пісні менша за тата-акулу. І формуються вони часто не як свідомо закладені ідеали чоловічого світу, а як буцімто гендерно-нейтральне уявлення.

Це окрема проблема для наукових досліджень, які нібито мають бути неупередженими, нейтральними. У цій статті я хочу дослідити проблему «нейтральности» в точних і гуманітарних науках, починаючи з власне ідеалу неупередженої науки й завершуючи питанням освіти науковиць та науковців.

Що не так з ідеалом об’єктивної безціннісної науки?

Чи можливо поєднати об’єктивність із цінностями? Довгий час відповідь на це питання була негативною. Справді, якщо цінності чи принаймні їх тлумачення в різних людей відрізняються, то як можна говорити про об’єктивність? Особливо гостро це питання у сфері щодо наукового знання.

Стосовно джерел ідеалу об’єктивної науки немає консенсусу. Хтось шукає його у ХХ столітті, інші вбачають його ще в британського філософа і вченого XVI століття Френсіса Бекона. Та хай про який історичний період ідеться, обґрунтування цього ідеалу дуже схожі. Пропоную розглянути його на прикладі.

Уявіть, що ви досліджуєте взаємодію між горобцями. Ви спостерігаєте за ними в парку, слухаєте їхнє щебетання і проводите експерименти для перевірки своїх гіпотез. Результати записуєте в щоденник. Якщо між горобцями станеться бійка чи якийсь сильний горобець прожене з гілки слабшого, ви повинні занотувати ці результати і враховувати їх, формулюючи теорію поведінки горобців, незалежно від свого ставлення до того, що відбувається, правильно? Тоді виходить, що якщо в дослідженнях треба спиратися на спостереження й експерименти та описувати їх максимально неупереджено, не залишається місця для власних оціночних суджень. Якщо під час дослідження ви записуватимете в щоденник свої коментарі про те, погано чи добре, на вашу думку, вчиняють горобці, воно утратить наукову цінність. Адже ви намагатиметеся засудити або виправдати поведінку птахів, а це впливатиме на те, які гіпотези про їхню взаємодію у вас виникають. Відтак цінності нібито лише заважають науковій діяльності і суперечать об’єктивності.

Ідея начебто проста: формулюємо гіпотези, перевіряємо їх за допомогою експериментів, на основі експериментальних даних і підтверджених гіпотез будуємо теорії незалежно від того, як ми ставимося до них особисто. Насправді ж навіть на прикладі з горобцями можна показати, що для дослідження потрібні певні цінності. По-перше, є власне цінність отримання істинного знання, а разом із нею академічна доброчесність. Ви не повинні підлаштовувати результати дослідження під свою гіпотезу і так само не повинні привласнювати результати чужого дослідження. Це теж цінності, але довкола них виникає менше дискусій, адже вони безпосередньо сприяють продукуванню знання.

По-друге, при проведенні експериментів вам слід керуватися етичними міркуваннями. Так, ви повинні робити експерименти максимально гуманними щодо горобців, мінімізувати завдану вашими дослідженнями шкоду цим пташкам. Ось на цьому рівні етика вже активно пробивається в поле наукових досліджень, але навіть ці стандарти можна прийняти як загальнозрозумілі і обмежити етичну сферу добробутом піддослідних.

По-третє, чому ви обрали для дослідження горобців і які гіпотези ви перевіряли? Наприклад, хатні горобці загалом моногамні і паруються на все життя (хоча є винятки). Можливо, вам близькі такі сімейні цінності, тому ви первісно обрали для дослідження саме цих пташок? Чому ви, скажімо, не досліджуєте гострохвостих багновців (saltmarsh sparrow), які полігамні? Якщо йдеться про одну дослідницю чи дослідника, то вибір, імовірно, випадковий. Проте на рівні наукової спільноти і продукування знання про тварин виникають суттєві проблеми, якщо тварин із певною поведінкою вивчають куди більше, ніж тварин з іншою поведінкою. І часто це справді зумовлено власними цінностями й переконаннями, як має бути влаштовано життя. Наприклад, довгий час багато вивчали шимпанзе, які патріархальні, і через дослідження цих приматів обґрунтовували такий соціальний лад як природний. Водночас менше уваги приділяли матріархальним бонобо, адже дослідження цих приматів розхитує уявлення про природність лише патріархальних відносин^[1].

Бонобо — одні з найближчих родичів людей

Отже, навіть на рівні обрання об’єкта дослідження цінності мають істотний вплив. Повертаючись до горобців: нехай ви справді продукуєте наукове знання про них, але якби науковці більше займалися горобцями, ніж полігамними птахами, це викривлювало б загальні уявлення про те, «як заведено у птахів». До питання упереджень у біології я ще повернуся, а тепер хочу зупинитися на важливій дослідниці, яка викривала упередженість, що стояла за об’єктивністю, — це Гелен Лонґіно.

У 1990-х філософиня науки Гелен Лонґіно написала низку праць про наукові дослідження, гендер, фемінізм і цінності. Зокрема, вона звернула увагу на приховані упередження досліджень, проведених у науковій спільноті зі спільними цінностями. Якщо дослідження ведуть білі заможні науковці, то переконання, поширені в цій групі, викривлюватимуть дослідження, але всередині спільноти не знайдеться нікого, хто міг би викрити ці упередження, бо вони властиві для всіх. Щоб запобігти упередженим дослідженням, Лонґіно пропонує розмаїття науковиць і науковців із різними бекґраундами й цінностями. Тоді якщо чиїсь упередження призводитимуть до необґрунтованих висновків, інші представни_ці спільноти зможуть на це вказати і скоригувати дослідження^[2].

Чи означає такий підхід утрату об’єктивности? Якщо науковиці й науковці визнаю́ть свої цінності і належність до певного руху чи традиції, наукові дослідження справді стають об’єктивнішими. Скажімо, легше запобігти викривленню даних, коли цінності й упередження враховано наперед, ніж коли робиться вигляд, що їх узагалі немає. Феміністичні цінності суттєво покращили знання людства про світ, бо змусили переглянути базові переконання, вивчати різноманітні явища і підважили «очевидні» інтерпретації результатів досліджень. Наступний розділ присвячено феміністичній критиці та досягненням у різних науках.

Упередженість у різних сферах наукового знання

У цьому розділі наведу приклади того, як упередження проявилися в різних науках через той ідеал безціннісної об’єктивної науки, про який ішлося в попередньому розділі.

Одна з найяскравіших галузей, де було викрито упередження, — археологія. Там активно діяв принцип «male-unless-otherwise-indicated». Відома історія про воїтельку з Бірки, яку довгий час уважали чоловіком. У 1889 році археолог Ялмар Столпе (Hjalmar Stolpe) задокументував місце поховання воїна доби вікінгів. У похованні були зброя, щит і коні, тому останки вважали чоловічими — це відповідало загальному уявленню про те, що воїнами були чоловіки. Лише через сто років у цій загальноприйнятій версії почали сумніватися, а 2014 року біоархеологиня Анна К’єлстрьом (Anna Kjellström) довела, що це жіночий скелет. Проте це переконало не всіх, дехто припускають, що кістки з різних поховань перемішалися, а воїном був усе-таки чоловік.

Нарис могили воїтельки з Бірки

Схожа ситуація із відомішими для нас скіфами, які жили, зокрема, на території сучасної України. Чи розповідали вам на уроках історії, що згідно з антропологічними визначеннями десь третина скіфських поховань зі зброєю є жіночими?^[3]?

Ще один відомий сюжет з археології стосується «чоловіка-мисливця». Вивчаючи життя людей доби палеоліту, археологи звертали увагу на знаряддя праці, що їх виготовляли і використовували їх переважно чоловіки (зброя для полювання на тварин). Позаяк досліджували чоловіків, їм відводили ключову роль у розвитку тогочасного суспільства. Насправді ж було чимало винайдених жінками знарядь праці, які підважували однозначну панівну роль чоловіків, але їх вивчали головно археологині, а домінантна спільнота чоловіків не надавала цьому великого значення^[4].

Завершити огляд сюжетів з археології хочу історією про упередження і традиційні цінності. У 2009 році було знайдено спільну могилу, де два скелети тримаються за руки. Поховання, датоване IV–VI століттями нашої ери, назвали «коханцями з Модени».

«Коханці з Модени». Фотографія від Болонського університету

Передбачалося, що це поховання чоловіка й жінки, бо схожі поховання пар траплялися й раніше. У 2019 році завдяки новітній методиці визначення статі за рештками виявили, що обидва скелети чоловічі^[5]. Коли вважалося, що в спільному похованні лежать чоловік і жінка, ніхто не сумнівався, що вони, найпевніше, були парою. Та коли дослідження довели, що «коханці з Модени» — чоловіки, робочою гіпотезою стало припущення, що ці чоловіки були військовими побратимами або добрими друзями (а не те, що вони перебували в романтичних стосунках). Просто поховання гомосексуальної пари не відповідає нинішнім твердженням про те, як у ті часи ставилися до гомосексуальности.

Так археологічні дослідження потрапляють у коло упереджень. На минуле археологи накладали свої уявлення про те, яким це минуле має бути з огляду на їхні сучасні переконання. Із таких лише наполовину чесних досліджень формувалася база знань про минуле, у якому чоловіки відіграють ключову роль, жінки займаються другорядними справами, а гомосексуальним парам узагалі немає місця. Коли в наш час знаходять скелети двох чоловіків, то зважаючи на вироблену базу даних і уявлень про минуле, яку сформували упереджені люди, буде висловлено упереджену гіпотезу, нібито гомосексуальну пару не могли поховати разом.

Хочу підкреслити: я не стверджую, що «коханці з Модени» були геями, бо наукових підстав віддавати перевагу цій гіпотезі теж немає. Я говорю про проблематичність самого підходу до нових знахідок, ґрунтованого на вельми упередженій історії минулого. Такий підхід не відповідає стандартам наукового дослідження, адже обов’язково має бути можливість спростувати будь-яку гіпотезу. Якщо гіпотезу про традиційне суспільство підлаштовують під пояснення будь-яких знахідок, її дуже непросто підважити й розхитати (завжди можна сказати, що то, мабуть, брати, сестри, друзі й т. д.).

Звернімо увагу й на історію. Відомий вислів «історію пишуть переможці», з одного боку, вказує на упередженість історії, а з іншого, сам є виявом упереджености. Він передбачає, що історія стосується насамперед битв, а описують їх ті, хто в цих битвах перемогли. Чому у вивченні минулого акцент робиться саме на бойових діях? Адже паралельно відбувається багато іншого, але про це чомусь згадують побіжно.

У програмі ЗНО з історії України неважко побачити, наскільки однобока ця історія. Наприклад, із 12 дат подій доби Київської держави (Київської Руси) шість — це дати військових походів. А серед 16 персоналій лише одна жінка — княгиня Ольга^[6].

Скріншот із програми ЗНО з історії України 2020 року

Загалом у всіх програмі я нарахувала 175 персоналій, серед яких лише вісім жінок: княгиня Ольга, Леся Українка, Марія Заньковецька, Соломія Крушельницька, Олена Теліга, Катерина Білокур, Алла Горська, Ліна Костенко. Це трохи менше як 5 % персоналій за більше ніж тисячу років. І дисципліна ця називається не «Історія військових походів та політичної діяльности чоловіків на території України». Та якщо жінки становлять принаймні половину населення, як в описі минулого може згадуватися вдесятеро менше жіночих персоналій?

Зосередженість на чоловіках — проблема не лише нашої історії. В історії різних країн і різних історичних періодів уже сформувався канон, у якому важко знайти місце для жінок. Як одне з рішень, окремо досліджують історію жінок. У такому разі несправедливо, що історія чоловіків називається просто «історія», а історія жінок указує на їхню стать. Це яскравий приклад універсальности чоловічого, яка пронизує різні сфери. Історикиня Ґерда Лернер (Gerda Lerner) пропонує ставити різні питання, які допоможуть включити жінок в історію. Як жінки долучилися до історичних подій, які наразі описано крізь призму чоловіків? Що робили жінки, поки чоловіки займалися описаними подіями? Яким був жіночий досвід у певний історичний період^[7]?

У цьому контексті мені згадався фрагмент із науково-фантастичного серіалу «Timeless», коли по завершенні курсу головної героїні з історії США студент виявив невдоволення тим, що там розглядали лише жінок. На це героїня відповіла, що на чоловіків не вистачило часу. Іронічно, бо саме так часто обґрунтовують відсутність у курсах жінок.

Діалог у серіалі «Timeless»

Упередженість стосується не лише досліджень минулого. Соціологія, яка вивчає суспільство, теж довгий час зосереджувалася на чоловіках. До 1970-х років соціологічні дослідження стосувалися головно чоловіків, а жінок вивчали хіба спеціалізовано в питаннях материнства чи виховання дітей. Як зазначає соціологиня Джоан Г’юбер (Joan Huber), до 1970-х «у дослідженнях економічних, політичних і релігійних інституцій жінки були невидимими»^[8]. Соціальна мобільність (зміна людиною виду діяльности з переходом в інше середовище) насправді була чоловічою мобільністю, і лише у 1970-х виявили, що у жінок вона суттєво відрізняється. Так само при вивченні злочинців спиралися на випадки, де злочинцями виступали чоловіки, хоча образ нібито формували універсальний, людський.

Звернімося тепер до іншої наукової сфери, у якій помітну роль відігравали упередження і згодом феміністична критика, — до еволюційної біології. В еволюційній біології популярна теорія батьківського внеску, яка полягає в тому, що стать, яка витрачає більше ресурсів і часу на дітей, більш вибіркова й пасивна щодо партнер_ки протилежної статі. Звичайно, чимало цих досліджень стосувалися видів, у яких жінки турбуються про дітей, і хоча йшлося про дослідження різних тварин, далекоглядних висновків про те, якими є природні стосунки між чоловіками й жінками, теж вистачало. Еволюційна біологиня Патриція Ґоваті зазначає, що поштовхом до прийняття теорії батьківського внеску в еволюційній біології було дослідження Анґуса Бейтмана, проведене на дрозофілах^[9]. (Мені тут пригадався особливо актуальний у цій ситуації вислів «зробити з мухи слона», бо буквально з дослідження мух робили далекосяжні висновки про те, як заведено в усій природі.) Так от, вивчаючи плодових мух, Бейтман виявив, що близько 17 % самців спарювалися з 3–4 самками, а більшість — із 0–2 самками, тоді як переважна більшість самок мали 1–2 самців, а дуже малий відсоток мав 0 або 3. Тобто самки були майже однаковими за кількістю статевих партнерів, а серед самців явно були менш і більш успішні. З цього Бейтман зробив висновок, що самці борються за самок, натомість самки перебірливі і не такі охочі вступати в сексуальні відносини. І це стало загальною моделлю сексуальних ролей «у природі»: самці змагаються між собою за більшу кількість самок, бо їм нічого втрачати (а самкам доведеться піклуватися про дітей).

Проте як бути з біологічними видами, у яких самці дбають про дітей більше за самиць? Чи знали ви, що в морських коників вагітніють і турбуються про потомство самці, а самки лише віддають яйцеклітини? (Лайфхак: цей приклад можна наводити гомофобам у відповідь на аргумент «чоловіки не можуть вагітніти, такого немає в природі».) Теорія батьківського внеску передбачала, що у таких видів самки будуть активними і змагатимуться за самців, які будуть перебірливими й пасивними. Самці справді перебірливі, як і припускає теорія, але проблема в тому, що перебірливі й самки, а це не дуже вписується в теорію, базовану на жорстких опозиціях. До того ж хоча ризики серед морських коників вищі саме для самців (їм треба витрачати ресурси на вагітність і потомство), вони чомусь змагалися за самок більше, ніж самки за них.

Вагітний морський коник (самець)

Дослідження приматів ще дужче підважили теорію батьківського внеску, бо самки лангурів і шимпанзе — часто неперебірливі ініціаторки сексуальних зносин, хоча вагітність і турбота про потомство у них триває довго.

У природі трапляються сексуально активні й пасивні самиці, чоловіча і жіноча вагітність. Та якщо підходити до дослідження з наперед заданими очікуваннями й уявленнями, то замість об’єктивности маємо спроби підлаштувати факти під гіпотезу й уникнути того, що їй суперечить.

Це стосується не лише наукових досліджень. Відомий психологічний феномен, властивий якоюсь мірою всім нам, — підтверджувальне упередження (confirmation bias). Ми хочемо шукати підтвердження своїм переконанням, тому схильні зосереджуватися на тому, що дасть ці підтвердження, й ігнорувати те, що свідчитиме проти наших переконань. Так працюють і забобони: якщо людина переконана в тому, що чорна кішка перебігає дорогу і приносить нещастя, ця людина помічатиме випадки, коли так і стається, й ігноруватиме те, що іноді кішка біди «не приносить», а іноді біда приходить сама.

Забобони. Пост у фейсбуці

Окремої уваги в питанні упереджених досліджень варта антропологія. В антропології ще в другій половині ХХ століття було помічено відмінність між спостереженнями дослідників і дослідниць. Існують різні версії, одні навіть стверджують, що антропологині при дослідженні мають перевагу в доступі до інформації через свою стать, бо антропологів неохоче підпускають до жінок, щоб уникнути сексуальних контактів. Гортензія Паудермейкер (Hortense Powdermaker), учениця відомого антрополога Броніслава Маліновського, зазначала, що вона як жінка не становила загрози для корінного населення в Меланезії, тому мала можливість вивчати різні аспекти життя і жінок, і чоловіків. Хоча іноді доступ до інформації про чоловіків усе-таки було обмежено через її стать^[10]. Антропологія — наука, у якій розмаїття дослідниць і дослідників відіграє дуже важливу роль. Дослідниці й дослідники отримують доступ до різної інформації, бачать різне життя одного й того самого поселення. Варто зазначити, що жінок теж обвинувачували в упередженому дослідженні, бо і їм, як чоловікам, кращий доступ надавали тільки до певних аспектів життя спільноти.

Так само і жінок, і чоловіків обвинувачували в етноцентризмі проведених досліджень. Часто вихідне середовище дослідниці чи дослідника грає важливу роль в інтерпретації спостережень, бо в корінних спільнотах вони бачать ті аспекти життя, які є у їхніх власних. Відомий приклад цього — тлумачення чітко розмежованих гендерних ролей. В ескімосів жінки й чоловіки займаються різними сферами діяльности, тому припускали, що у них патріархальний лад у суспільстві. Та коли ескімосів і ескімосок розпитували, чи вважають вони чоловіків розумнішими за жінок, вони відповідали негативно. Ролі там було розмежовано не ієрархічно, а жінки й чоловіки однаково не мали доступу до ролей протилежної статі^[11].

Інший яскравий приклад походить із польових досліджень Аннет Вайнер. Вона потрапила на церемонію поховання жінки на островах Кірівіна і запитала в чоловіка з поселення, що відбувається, а той відповів, що це жіноча справа. Вайнер виросла в сексистському західному суспільстві, тому вирішила, що це було сказано зневажливо. Як згодом з’ясувалося, чоловік мав на увазі, що це жіноча церемонія, тому жінки можуть краще про неї розповісти^[12].

У всіх описаних вище сферах ішлося про дослідження, об’єктом яких виступали живі істоти або їхні рештки. Та чи обмежується упередженість у дослідженнях такими науками? Як бути, скажімо, з фізикою або неорганічною хімією? Чи можливий сексизм у науках, які не працюють з істотами, котрі мають стать?

Про яскраві приклади виявлених упереджень і суттєвих змін тут говорити не доводиться. Навіть статтю з назвою «Чи змінив фемінізм фізику» присвячено не так фізиці, як навчанню фізики^[13]. У ній наведено проблему прикладів для розв’язання задач, у яких зазвичай фігурують чоловіки, які займаються стереотипно чоловічими справами, натомість дослідження доводять, що жінки краще складають іспити, на яких у задачах описано дружні до жінок ситуації. Водночас аргументація про потенційну важливість фемінізму у фізиці є. В інших науках викривати упередженість досліджень, проведених чоловіками, почали тоді, коли більше жінок узялися проводити власні дослідження. Допоки в якійсь науці панівна більшість дослідників — це чоловіки, викрити такі упередження дуже непросто. І тут варто завважити, що у фізиці гендерний розрив до сьогодні один із найбільших серед усіх наук^[14]. Відповідно, основний аргумент такий: не дивно, що досі не викрито упередженості досліджень у фізиці, адже там не сформувалася спільнота дослідниць і дослідників з іншими поглядами. Однак на прикладі інших наук уже доведено, що особисті упередження активно впливають на дослідження на різних рівнях, тому є підстави очікувати, що і фізика під впливом фемінізму може суттєво змінитися.

Прикінцеві зауваження: жінки в STEM і методологічні проблеми феміністичного перегляду наук

Щоб викрити упередження, а також заради справедливости жінок має бути активно залучено в дослідження. Для цього треба переконатися, що жінки не почуватимуться зайвими. Якщо підручники рясніють задачами, ілюстраціями і прикладами, орієнтованими на хлопців, не дивно, що дівчата рідше бачать такі сфери як щось, де вони можуть реалізуватися. Тому важливо переглянути навчальні матеріали на предмет упереджености щодо жінок, пропонувати спеціальні програми і тренінги, орієнтовані на те, щоб зацікавити дівчат науковими дослідженнями. Поступово такі ініціативи з’являються і в Україні. Зокрема, 2019 року пройшов конкурс статей про науковиць для української Вікіпедії^[15], 2020-го відбулася онлайн-конференція НАН України для жінок у STEM^[16]. Різні заходи проводять і в школах. У тій, де я навчалася, 2019 року відзначали Міжнародний день жінок і дівчат у науці^[17].

Проте із залученням жінок не все так однозначно, як може здаватися. У 2018 році з’явилося дослідження про те, що жінок у STEM найбільше не в тих країнах, які ведуть перед щодо гендерної рівности. У Туреччині й Алжирі більше жінок вивчають STEM спеціальності, ніж у Фінляндії і Швеції^[18]. Самé це дослідження розкритикували, а виявлену ним кореляцію між високим рівнем гендерної рівности та низьким рівнем залучености жінок спростували^[19]. Що незмінно, так це відсутність очевидної кореляції між гендерною рівністю і залученістю жінок у STEM. Це означає, що дії із заохочення жінок не можуть обмежуватися загальною політикою для досягнення гендерної рівности та потребують окремої уваги.

Окремої уваги вимагає також методологічна проблема, до якої хочу звернутися насамкінець. Стаття демонструє вплив фемінізму на різні наукові сфери, але наука досі далека від збалансованости. Крім того, у феміністичної науки є два можливі шляхи — зайняти свою нішу або інтегруватися в мейнстрим. Цю хибну дилему (хибну, бо шляхи не несумісні) я помічала в дослідженнях, які стосуються чи не кожного феміністичного перегляду якоїсь сфери. З одного боку, працювати в дружньому середовищі комфортніше, а при інтегруванні в мейнстрим доведеться йти на компроміси. Наприклад, можна намагатися додати жіночі персоналії в курси з історії, а можна робити окремі курси з історії жінок. Звичайно, що в курсі з історії важливість жіночих персоналій треба буде додатково обґрунтовувати, адже додавши жінку, доведеться відсунути на периферію якогось уже наявного там чоловіка.

Філософиня науки Гелен Лонґіно зазначала, що феміністичні наукові розвідки радше матимуть певну нішу, ніж стануть частиною мейнстримної науки. З іншого боку, біологиня Патриція Ґоваті писала, що любить робити дослідження з науковцями, у яких інші очікування (зокрема, у випадку з дрозофілами очікують пасивности жінок), бо тоді експеримент проводиться з урахуванням таких очікувань і містить як складник їх перевірку.

Мені здається, тут немає одного рішення. Якщо групі дослідниць і дослідників із феміністичними переконаннями хочеться проводити дослідження і не витрачати ресурси на суперечки з патріархально налаштованою більшістю, вони мають на це право, і ці дослідження теж принесуть користь. Проте поступово треба також змінювати канони, адже не повинна називатися всесвітньою історією така версія минулого, де лише побічно згадано жінок. Тут кожній людині слід обрати свої цілі і зважити сили. Покращити знання про світ можна як на базових дисциплінах, так і на спецкурсах, тому не варто обмежуватися одним якимсь шляхом продукування знання.