938 
Цього року Україну сколихнули історії жорстоких сексуальних злочинів. У лютому 2023-го широкого розголосу набрали вечірки блогерів, на яких хлопці знущалися з непритомних від алкоголю дівчат і стрімили свої дії на відео.
У соцмережах виникло два табори. Перші були переконані, що кривдити жінок неприпустимо, що хлопців треба суворо покарати, їм немає виправдання. Проте знайшлися й ті, хто стверджували: дівчата самі винні в тому, що з ними сталося. Якщо вони добровільно прийшли на вечірку, то мали б передбачити насильство, яке може бути вчинено щодо них, а от, мовляв, із «хорошими» дівчатами такого не трапилося б.
Чому досі в суспільстві знаходяться ті, хто звинувачують жертв сексуального насильства в тому, що їх скривдили, і поблажливо ставляться до кривдників? Тому що в Україні поширений соціокультурний феномен, який має назву «культура зґвалтування».
Культура зґвалтування
Культура зґвалтування (англ. rape culture) — це соціокультурний контекст, у якому насильство, особливо щодо жінок, дітей та інших вразливих груп, уважається прийнятною або нормальною поведінкою. Охоплює виправдання або мінімізацію осуду насильства, а також відсутність покарання для злочинців, що сприяє безкарності й поширенню насильства в суспільстві.
Про піраміду культури зґвалтування
Існує так звана піраміда сексуального насильства — концептуальна модель, яка ілюструє різні форми сексуального насильства і показує їхній рівень «серйозности». На вершині піраміди розташовано «важчі» форми насильства, такі як зґвалтування й сексуальне рабство, на нижніх рівнях — «легші», такі як домагання, жарти про зґвалтування та об’єктивація жінок.
«Важчі» й «легші» злочини не дуже доречна градація сексуального насильства. Цей поділ засвідчує, що до «серйозних» злочинів більше уваги, за них є кримінальна відповідальність, натомість «несерйозні», «легкі» види насильства можуть узагалі не вважатися насильством і виправдовуватися як «жарти», «флірт», «увага й компліменти». Ця модель допомагає зрозуміти різницю між відкритою агресією та підступнішими, прихованими формами сексуального насильства, а водночас побачити прямий зв’язок між ними.
Саме ці «найменш серйозні» прояви становлять базис насильства як культурної норми повсякдення, сприяють поширеності «важкого» сексуального насильства, тому їх слід позначити як форми насильства і засудити. Толерування найменшого зла згодом перетворюється на толерування щонайжорстокіших злочинів.
Типові прояви культури зґвалтування:
- Звинувачення постраждалої в бездіяльності або діях, які начебто «спровокували» насильство
- Шельмування: засудження постраждалої за вигляд, поведінку або сексуальність, що їх пробують пов’язати з учиненим проти неї насильством
- Об’єктивація: погляд на жінок як на об’єкт задоволення чи контролю, а не як на людей зі своїми правами, бажаннями, суб’єктністю (зокрема в мистецтві, масовій культурі)
- Міфи про зґвалтування: поширення неправдивих переконань про зґвалтування, які можуть містити ідеї, нібито зґвалтування стосується лише певних сценаріїв поведінки чи типів людей
- Нормалізація сексуального насильства: сприйняття певних форм насильства, особливо в інтимних стосунках, як нормального або несуттєвого проступку
- Відмова визнавати зґвалтування: ідея, що зґвалтування може бути недостатньо серйозною чи вигаданою проблемою, або намагання виправдати злочин, відкинути свідчення постраждалої
- Гендерна дискримінація: відмова визнавати зґвалтування на підставі статі або інших соціокультурних чинників, що може призводити до безкарности злочинців
- Мовне насильство: використання мови чи жартів, які баналізують зґвалтування, зміцнюючи тим самим нормалізацію насильства
- Послаблення відповідальности злочинців: звільнення злочинців від відповідальности через виправдання їхніх дій на основі стереотипів чи загальноприйнятих поглядів у суспільстві
Це не вичерпний список проявів культури зґвалтування.
Патріархат і культура зґвалтування
Слід окремо зупинитися на пункті про гендерну дискримінацію. У більшості країн, в Україні теж, досі патріархальний суспільний устрій: це коли чоловіки домінують у таких сферах, як влада, ресурси, мають кращий доступ до них і, відповідно, більше можливостей. У такому суспільстві зазвичай сильні гендерні стереотипи, зокрема бачення маскулінности як такої, що проявляється через звершення, перемоги і жорстокість (токсична маскулінність), а ідеалізованої фемінности — як турботливої, покірної, слабкої, такої, що потребує захисту і опіки з боку чоловіка.
Культура зґвалтування — прямий наслідок патріархальної системи суспільних відносин. У такому контексті сексуальна сфера теж бачиться як місце підкорення і домінування, а не як рівноправна взаємодія заради взаємної насолоди. Лексика, якою описують секс, відбиває насилля («він її трахнув») і домінування / володіння (давати і брати секс) та підводить до думки, що жінки повинні задовольняти бажання і «потреби» чоловіків, утративши власну автономію.
Така система відносин породжує взаємозаперечні вимоги до жінок. Від жінок вимагають бути привабливими і демонструвати свою сексуальність, водночас їх же звинувачують за «провокативну» поведінку й вигляд. Чоловіча сексуальність презентується як «неконтрольована», «інстинкти», що їх чоловік не може приборкати, тимчасом на жінок покладається відповідальність за контроль поведінки чоловіків і уникнення насильства.
Наприклад, Ярина Холод відзначає, що саме за такою логікою побудовано розділи про «віктимну / провокативну» поведінку в підручнику для 8 класу, де дівчаток учать уникати зґвалтування, натомість поведінку хлопчиків узагалі не обговорюють.
Скандальний фрагмент з підручника «Основи здоров’я» для 8 класу (авторський колектив: І. Д. Бех, Т. В. Воронцова, В. С. Пономаренко, С. В. Страшко)
У патріархальній культурі на чоловіків також покладено обов’язок захищати жінок від інших чоловіків, а для жінки, яка не має статусу «власности» конкретного чоловіка, зростає загроза різних типів насильства.
Читайте про це есе Емми Антонюк «Ще один спосіб сказати “ні”, коли “ні значить ні” не розуміють».
Ще один негативний ефект патріархату — гомофобія і тиск за будь-які відмінності: виявлення чоловіками рис, що сприймаються як жіночі, може спричинити агресивну реакцію, бо це порушує усталені стереотипи домінування.
Культура зґвалтування дозволяє використовувати образливу мову і секс для встановлення влади і стала частиною чоловічих взаємин у тюрмах. Суспільні упередження перешкоджають реформі пенітенціарної системи, адже загроза зґвалтування в тюрмі сприймається як засіб залякування потенційних злочинців, і ця загроза працює лише тоді, коли чоловіків справді ґвалтують.
Нормалізацію сексуального насильства також напряму пов’язано з воєнізованою загарбницькою культурою, у якій ідеал чоловіка домінує над усім у зоні його влади — жінками, дітьми, іншими чоловіками і навіть країнами. Імідж президента росії Володимира Путіна багато в чому базується на такій токсичній маскулінності.
Зґвалтування використовується як знаряддя війни, інструмент геноциду і засіб тиску, це один із найпоширеніших воєнних злочинів.
Чому культура зґвалтування існувала протягом історії людства і коли зародився рух проти зґвалтувань
Піраміда зґвалтування показує, як працює нормалізація насильства. У культурі ми знайдемо тисячі прикладів: від образу Джеймса Бонда у 1960-х, який ігнорував жіноче «ні», і до легенд та казок, створених ще до нашої ери. У міфології більшости народів боги й герої використовують сексуальне насильство щодо жінок як покарання.
Як пише індійська феміністка Пуджа Приямвада: «Сам головний давньогрецький бог Зевс — частина багатьох історій про зґвалтування: вважається, що він “сексуально зґвалтував” кількох жінок — Антіопу, Європу, Геру, Леду й інших. Медузу зґвалтував Посейдон, і її ж було покарано за зґвалтування в храмі Афіни»[1].
Згадаймо тренд у ТікТоку 2021 року: жінки розповідали, що пережили сексуальне насильство і показували тату із зображенням Медузи Горгони. Це пов’язано з феміністичним переосмисленням міфу про неї як про жертву насильства. Медуза постраждала від сексуального насильства Посейдона, який хотів помститися Афіні. Богиня мудрости покарала жінку за сексуальний контакт без її згоди, адже Медуза, служниця у її храмі, мала зберігати незайманість. Афіна перетворила волосся Медузи на змій і наклала прокляття, згідно з яким кожен чоловік від погляду на неї ставав каменем[2].
В історії людства зґвалтування часто не вважалося злочином — жінок розглядали як майно і вони не мали прав. У різних культурах компенсацію за зґвалтування дочки (переважно матеріальну) віддавали батьку, бо начебто зіпсували його майно. Зґвалтованих заміжніх жінок могли покарати за перелюб, а зґвалтування в шлюбі вважалося неможливим, адже секс був «подружнім обов’язком».
Масовий рух проти зґвалтування зародився в 1970-х роках, коли жінки почали публічно говорити про зґвалтування і його страшні наслідки. Вважається, що термін «культура зґвалтування» походить від фрази «культура, яка підтримує насильство» з книжки Сьюзен Браунміллер «Проти нашої волі: чоловіки, жінки і насильство» (1975). У 1971 році в Нью-Йорку проти зґвалтування виступили радикальні феміністки, позначивши початок публічного обговорення цієї проблеми. Вони наголошували, що зґвалтування віддзеркалює сексизм у суспільстві, де владу нерівномірно розподілено між різними групами.
Серед ключових подій — зґвалтування Джоан Літтл 1974 року, яке спричинило національний протест на чолі з Анджелою Девіс. Цей випадок підкреслив зв’язок між расизмом і сексизмом, що діяли проти жінок, які зазнали зґвалтування. Рух проти зґвалтування акцентував увагу на взаємодії між расизмом, класовими упередженнями й сексизмом та намагався змінити ставлення суспільства до постраждалих, підтримуючи їхні права і судову справедливість[3].
Культура згоди
З кінця ХХ століття в різних суспільствах на противагу культурі зґвалтування розвивається культура згоди. Не можна приписати її винайдення конкретним особам чи організаціям, це просто сучасніший підхід до статевих стосунків. Ідеї культури згоди підтримують громадські організації, освітні інституції й активіст(к)и, які працюють над усвідомленням і навчанням суспільства про засади згоди та запобігання сексуальному насильству.
Культура згоди — це соціальний і культурний контекст, у якому всі учасники взаємодії вільно, ясно і згідно з власним бажанням виражають свою згоду на будь-які сексуальні чи інші інтимні взаємодії. Вона покликана змінити усвідомлення про взаємозв’язок, згоду і повагу в інтимних стосунках, сприяючи здоровим та безпечним сексуальним відносинам. У культурі згоди акцент робиться на взаємній повазі й урахуванні побажань кожної сторони.
На глобальному рівні рупором культури згоди став рух Me Too, який виник у США 2006 року. Його ініціювала активістка Тарана Бурке, котра вжила вислів «me too» на позначення розповіді однієї постраждалої жінки на зустрічі з дітьми, які зіткнулися із сексуальним насильством і домаганнями. У 2017 році акторка Ейша Енслер та інші публічні особи закликали жінок усього світу ділитися своїм досвідом у соціальних мережах, додаючи хештег #MeToo. Цей рух став важливим механізмом підтримки тих, хто мали справу із сексуальним насильством, і сприяв підвищенню усвідомлення проблеми в усьому світі.
Принципи культури згоди:
1. Ясна й активна згода має бути чітко й активно виражена словами або заздалегідь узгодженими сигналами, які вказують на готовність до сексуальних дій.
2. Узгодженість невербальних сигналів: якщо ви використовуєте невербальні засоби комунікації, вони мають бути передбачені і зрозумілі обом сторонам, щоб уникнути непорозумінь.
3. Згода на кожному етапі: згода не є сталим станом, її може бути відкликано на будь-якому етапі сексуальної взаємодії. Завжди запитуйте і стежте за взаємним комфортом.
4. Важливо розуміти власні межі та поважати межі партнера чи партнерки. Говорити відверто про свої бажання і давати партнеру/ці можливість говорити про свої.
5. Згоду не може надавати особа, яка перебуває під впливом алкоголю, наркотиків чи інших токсичних речовин. Людина, яка не досягла віку згоди, не може дати згоду на секс дорослій особі.
6. Попередній сексуальний досвід, одяг і статус людини не є згодою. Попередні стосунки, одяг або шлюбний статус не служать доказом згоди на сексуальні дії. Згода має бути виражена явно і свідомо на кожному етапі взаємодії.
7. Культура згоди не руйнує романтику в стосунках. Самé усвідомлення згоди і бажань партнера/ки — це шлях до спільного задоволення.
8. Принцип активної згоди охоплює всі вираження сексуальної орієнтації й гендерної ідентичности. Важливо розуміти, що секс не обмежується пенетрацією чи якоюсь іншою статевою взаємодією.
Якщо чітко і ясно висловленої згоди немає — її немає.
Це особливо важливо підкреслити:
- «ні» означає «ні»;
- «так» означає «так»;
- відсутність «так» означає «ні»;
- відсутність «ні» теж означає «ні».
Існують ситуації, коли партнер/ка може боятися, соромитися, відчувати тиск і промовчати, особливо коли йдеться про стосунки з дисбалансом влади (наприклад, керівник—підлегла).
Суспільство з утвердженням культури сексуальної згоди стане освіченим у питаннях сексуальности й поважатиме права та гідність кожної особи. У ньому буде нульова толерантність до будь-якої форми сексуального насильства і всіляка підтримка постраждалих.
У країні, де пануватиме культура згоди, громадян_ки зможуть розраховувати на те, що державні й правоохоронні органи завжди реагуватимуть на будь-які прояви сексуального насильства, а постраждалі від сексуального насильства матимуть довіру, захист і підтримку замість звинувачень. Ґвалтівників буде покарано законом, і вони зазнають репутаційних збитків.
У чому різниця між культурою згоди і культурою зґвалтування. Приклади
На міжнародному рівні спостерігається різна динаміка розвитку культури згоди. Цьогоріч у публічному просторі величезного розголосу набрали позитивні кейси боротьби з культурою насильства. Наприклад, в Іспанії голову федерації футболу відсторонили за поцілунок без згоди з футболісткою; у Нідерландах чоловіка засудили за те, що він без згоди партнерки зняв презерватив під час сексу.
Проте впровадження культури згоди на всіх рівнях соціального життя — досі важке завдання для більшости країн. Дослідження юристки Олени Зайцевої показує, що в багатьох країнах, навіть попри наявні закони, багато жінок і дітей залишаються без захисту через упередженість правоохоронних органів і судових систем. Наприклад, у Південно-Африканській Республіці існують суворі закони щодо зґвалтування, але проблема полягає в їх неправильному застосуванні через упередженість правоохоронних органів. Норвегія і Швеція, незважаючи на ліберальні закони, стикаються з проблемами в засудженні злочинців через широке означення зґвалтування і недовіру до правоохоронних органів.
Ці приклади підтверджують, що суворих законів замало без передбачуваности судових вироків, неупереджености правоохоронців та довіри постраждалих до правосуддя. Ефективна боротьба із сексуальним насильством вимагає системного підходу, який охоплює якісне законодавство, якісну роботу правоохоронних органів та довіру суспільства до судової системи. Це вкотре доводить, що ефективний захист постраждалих від сексуального насильства та встановлення адекватних покарань для ґвалтівників неможливі без комплексної діяльности, спрямованої на боротьбу з культурою насильства.
Україна
11 січня 2019 року в Україні набрали чинности зміни до Кримінального кодексу, які визнають секс без згоди як зґвалтування. Ці зміни забезпечили відповідність закону Конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок і домашньому насильству та про боротьбу з цими явищами (Стамбульській конвенції). Відтоді означення зґвалтування містить будь-які насильницькі дії сексуального характеру без добровільної згоди, враховуючи й інші принизливі дії.
Читайте статтю Катерини Вітер «Що таке сексуальні домагання?»
У соцмережах тоді багато жартували, мовляв, цей закон запроваджує обов’язкові розписки на секс, «буцімто» феміністки хочуть заборонити флірт, а таке законодавство призведе до наклепів.
Проте феміністично налаштовані громадян_ки завважили, що такі закиди звучать абсурдно в той час, коли в нашій країна важко добитися законного покарання для ґвалтівників. До ухвалення змін до Кримінального кодексу притягнути до відповідальности за сексуальне насильство можна було, тільки якщо до жертви застосовували погрози, силу або зловживали її безпорадним станом. До того ж 2019 року Канал 24 повідомив, що за даними Українського інституту соціальних досліджень, лише 56 % опитаних жінок і 50 % чоловіків вважали зґвалтування насильством над особистістю. Тобто майже половина населення фактично не вважала зґвалтуванням злочином.
Важливим кроком до утвердження культури згоди в Україні стала ратифікація 20 червня 2022 року Стамбульської конвенції. Її мета — знищити гендерні стереотипи, які призводять до насильства над жінками й домашнього насильства. Конвенція встановлює кримінальну відповідальність за насильство щодо жінок та забезпечує за нього покарання.
Конвенція використовує термін «гендер» для того, щоб оприявнити насильство, спрямоване на жінок через їхню стать або гендерну ідентичність. Ідеться не тільки про фізичне насильство, а й про економічне, психологічне та сексуальне насильство, яке може спостерігатися в сімейному оточенні, на роботі чи в інших сферах життя.
Окремі консервативні політики критикували конвенцію за вживання в ній терміна «гендер»; їх непокоїть можлива легалізація одностатевих шлюбів і розширення так званої гендерної ідеології в суспільстві. Це відверті вигадки, які не відповідають суті й тексту документа. Проте важливо розуміти, що мета конвенції не регулювати сімейні відносини, — це документ, який фактично захищає всіх жертв насильства незалежно від їхньої статі, гендерної ідентичности й інших характеристик.
Хоча в Україні досі є прихильники патріархального суспільства і культури зґвалтування, на противагу їм стрімко зростає запит на феміністичний порядок денний, у соцмережах поступово вибудовується інститут репутації, діє скасування за підтримку наративів сексуального насильства.
Українське суспільство обурюється не тільки резонансними зґвалтуваннями, а й фактами просування ідей культури насильства, хоча офіційні органи, на жаль, не завжди підтримують громадську думку. Наприклад, українці й українки досі вимагають вилучити зі шкільної програми підручник «Основи здоров’я», де сказано, що «надто коротка спідниця, відкрите декольте, яскравий макіяж можуть створити про вас хибне враження і спровокувати ґвалтівника», та запровадити уроки статевої освіти для школяр_ів, однак ці зміни надто повільно просуваються.
Ще один приклад, як інтернет-користувач_і протистояли державним установам, коли ті заплющують очі на культуру насильства, — масове обурення тим фактом, що над розробкою Кримінального кодексу України працює Микола Хавронюк, юрист, котрий виступає за скасування умовних термінів для ґвалтівників і наголошує: «Має враховуватися певна провокативна поведінка потерпілої, яка спочатку каже, що ніби хоче, а потім передумала!»
Висловлювання Хавронюка містять обвинувачення постраждалих і суперечать принципу активної згоди, згідно з яким людина має право передумати займатися сексом у будь-який момент. Небайдужі громадян(к)и створили вже другу петицію з проханням відсторонити правознавця від розробки Кримінального кодексу (на сайті Кабміну таємничим чином зникла можливість підписати першу петицію за добу до закінчення терміну її підписання, коли залишилося зібрати останні кілька тисяч голосів).
Одне із засадничих завдань руху за права жінок в Україні — створити умови, за яких державні інституції і правоохоронні органи підтримуватимуть і поширюватимуть культуру згоди та протидіятимуть культурі зґвалтування разом із свідомими громадян(к)ами. Це закладе основи безпеки і сприятливого тла для розвитку потенціалу кожного й кожної.
[1] Tracing The Origins Of Rape Culture In Mythology. Pooja Priyamvada // https://feminisminindia.com/2017/10/06/origins-rape-culture-mythology/?amp
