23 вересня, 2019

Між колоніальністю і націоналізмом: генеалогії феміністичного активізму в Україні

28 липня 2019
2389
Ольга Плахотнік

Дослідниця у філософських і соціологічних напрямах феміністичних і квір-студій. Кандидатка філософських наук, доцентка. Докторантка Відкритого університету у Великій Британії, старша наукова співробітниця ГО «Центр культурно-антропологічних студій» (Київ). Редакторка журналу «Критика феміністична: східноєвропейський журнал феміністичних і квір-студій». Співредакторка і співавторка підручника «Ґендер для медій» («Критика», 2013, 2014, 2017).

Марія Маєрчик

Дослідниця у сфері етнології, генеалогії знань та історії ідей, квір- і феміністичних студій, перекладачка і публіцистка. Кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту народознавства НАН України, доцентка Національного університету «Києво-Могилянська академія». Редакторка журналу «Критика феміністична: східноєвропейський журнал феміністичних і квір-студій».

У цій статті ми пропонуємо нарис генеалогії фемінізмів в Україні 2007–2017 років, з особливою увагою до тих фемінізмів, які встановлюють множинні зв’язки між нацією, державою, неолібералізмом, колоніальністю, війною, сексуальністю, циснормативністю. Цей текст — приклад ситуйованого знання, продукованого зсередини досліджуваного поля. Він базується на нашій залученості в активізм і віддзеркалює наш тривалий пошук мови для аналізу фемінізмів в Україні як простору, який заведено означувати через геотемпоральні категорії східноєвропейськости, пострадянськости, постсоціалізму чи глобального півдня.

Читайте також:

У 2003 році польська дослідниця-феміністка Аґнєшка Ґрафф підсумувала свою статтю так: «Польський фемінізм можна розглядати як суму парадоксів. Це рух, що розпочався із заперечення свого існування; він використовує тактики третьої хвилі фемінізму для досягнення цілей, характерних для другої хвилі; він існує в культурному кліматі консервативного відступу, але цьому руху назад не передував феміністичний рух уперед. Врешті-решт... політична позиція всіх залучених у боротьбу за права жінок парадоксальна» (Graff 2003, 114).

Цей іронічний висновок наштовхнув нас на думку, що «суперечності» і «непослідовності» в розвитку польського (й українського) феміністичного активізму виникають унаслідок застосування до досвіду Східної Європи класифікацій і періодизацій «західних» — західноєвропейських і північноамериканських — феміністичних рухів[1]. Інакше кажучи, ці парадокси не є іманентною характеристикою фемінізму в Східній Європі, вони з’являються, коли ми намагаємося аналізувати феміністичний протест у постсоціалістичних країнах (чи то низові рухи, чи академічний дискурс) крізь призму західних класифікацій і поступальницьких (прогресивістських) моделей, описаних через метафору «хвиль». Тоді ми отримуємо картину протиріч, розмитости, непослідовности, а найперше, попри всю парадоксальність такого висновку і невідповідність його відомим історичним фактам, — неминущого руху східноєвропейських фемінізмів навздогін.

Нам здається, що коли накладати західні класифікаційні схеми на пострадянський простір і час, то інколи, звісно, можна знайти цікаві подібності, інколи пазли вдало складаються. Та багато інших фрагментів картини постають як суперечні або залишаються непоміченими. Ось, наприклад, якого висновку доходить Оксана Кісь у статті про українські фемінізми: «Фактично з її появою [«Феміністичної Офензиви» 2010 року] можна говорити про завершення процесу формування жіночого руху в Україні: нині маємо повний спектр жіночих організацій, від найбільш консервативних (традиціоналістських) до найбільш радикальних (анархо-феміністських), включно з великим сегментом феміністських груп ліберального типу» (Кісь 2012, 276).

Із цитати видно, що аналіз ґрунтується на ідеї висхідного послідовного розвитку, коли можливе «завершення процесу формування жіночого руху», себто ніби станом на 2012 рік вичерпалися всі наперед встановлені його можливі форми.

Уже 2014 року, через два роки після цитованої публікації, ця картина цілковито міняється, а опис феміністичного активізму далі спирається на метафору хвиль: авторки проекту «Невидимий батальйон» стверджують, буцімто доброволиці на фронті демонструють ознаки фемінізму, «характерного для першої хвилі»[2]. Виходить, ніби фемінізм в Україні розвивається навспак: умовна перша хвиля напливає після умовної другої, представленої всім відомими різновидами фемінізмів, а разом вони переплітаються з умовною третьою хвилею (що, як часом кажуть, «провисає»[3]).

Щоб запропонувати інший погляд на фемінізми в Україні, ми розробляємо нову методологічну рамку, яка поєднує темпоральну оптику з деякими ідеями постколоніальної феміністичної критики. У контексті постколоніальної думки ми орієнтуємося на ту її частину, що тримає у фокусі уваги феміністичну критику колоніалізму і водночас націоналізму. Темпоральна оптика, яка також активно розвивається в постколоніальних і деколоніальних студіях, лежить в основі феміністичної критики війни, артикульованої через означення двох типів темпоральностей — «часу нації» та «часу фемінізму». Тут ми спираємося на праці таких авторок, як Юлія Крістева (Kristeva 1981), Тетяна Журженко (Журженко 2008), Клаудіа Сноховська-Ґонсалес (Snochowska-Gonzalez 2012), Вера Шідлова (Šídlová 2013), Вікторія Гесфорд (Hesford 2008).

Одна із засадничих для нас — стаття Тетяни Журженко «Вписываясь в дискурс национального», що в ній авторка розглядає, як «феміністичні дискурси брали участь у “винайденні” української нації» (Журженко 2008). У нашому дослідженні аналізовано процеси, які розпочалися близько 2008-го, того самого року, коли дослідження Журженко було опубліковано. Відштовхуючись від висновків Журженко, ми хочемо подивитися, як фемінізми — і які фемінізми — втручаються в плин «часу нації» та запроваджують нову візію майбутнього.

У цій статті ми пропонуємо нарис генеалогії фемінізмів в Україні 2007–2017 років, з особливою увагою до тих фемінізмів, які встановлюють множинні зв’язки між нацією, державою, неолібералізмом, колоніальністю, війною, сексуальністю, циснормативністю. Цей текст — приклад ситуйованого знання, продукованого зсередини досліджуваного поля. Він базується на нашій залученості в активізм і віддзеркалює наш тривалий пошук мови для аналізу фемінізмів в Україні як простору, який заведено означувати через геотемпоральні категорії східноєвропейськости, пострадянськости, постсоціалізму чи глобального півдня.

У концептуальній рамці темпоральности ми визначаємо «час нації» і «час фемінізму» як різні форми думання й практик, які націлено на різне майбутнє і які урухомлюють ці моделі майбутнього. «Час нації» — це лінійний історичний час, пов’язаний з ідеєю прогресу й розвитку. Це рух від того, що осудливо сприймають як відстале, непродуктивне, повільне, міноритарне, утопічне (інколи також, парадоксальним чином і виправдовуючи свою позицію, — як надто складне, заплутане, незрозуміле, недоступне «простим людям»), до того, що схвально сприймають як прогресивне, продуктивне, успішне, тріумфальне й масове. Фемінізми, які запроваджують у життя «час нації» (і тією самою мірою, що запроваджуються «часом нації»), виступають «за рівність жінок із чоловіками», де головна мета — отримати права й можливості, вже доступні панівній групі; відтак мета видимости й представлености у владних структурах тут превалює над критикою самих цих структур. Боротьба за доступ до вищих щаблів влади, до керівних посад, до великого бізнесу, до «Європи», до збройних сил або «до барикад» замінює власне критику інститутів домінування і спротив ієрархіям, неолібералізму, глобальним нерівностям, примусу асиміляції, колоніальности, механізмам маргіналізації тощо. Ці фемінізми закорінено в соціополітичних і економічних системах глобалізму та держав-націй. Розтиражоване нині гасло «Жінки — це 50 % успіху України» яскраво ілюструє риторику «часу нації». Цей час зазвичай з особливою силою активується в обставинах війни. Гесфорд, скажімо, так і називає цю темпоральність — «час війни і нації».

«Час нації» — це нагальний час, час привілеювання певних завдань коштом інших, нібито менш релевантних, які «не на часі». Приклад таких активістських стратегій демонструють дискусії довкола законопроекту про цивільні партнерства в Україні, який діятиме і для одностатевих пар. У цій полеміці досі першочергово важливим виступає вирішення майнових прав, а от права удочеріння/усиновлення вважаються «не на часі», мовляв, вони дратуватимуть «українське суспільство», перешкоджатимуть легалізації одностатевих партнерств. Неважко зрозуміти, чиї права — в категоріях гендеру, класу, раси, громадянства й сексуальности — ігнорує такий закон і чиїм коштом встановлюється така «справедливість».

Тут важливо також розуміти, що час «інших», який завжди легітимізується з панівної позиції, настає лише тоді, коли їхні політичні вимоги апропріюються (привласнюються) капіталістичними структурами влади, тобто посилюють її, а не підважують. Це тепер відбувається з багатьма вимогами феміністичних і ЛГБТ-груп. Тому «час нації» — це час посилення панівних систем під прикриттям поступу «прав людини».

«Час фемінізму» виникає за межами лінійного часу прогресу, його інколи означують як змішаний час, саму ідею лінійного прогресу тут проблематизовано. Чи є прогресом знищення локальних культур і космологій? Чи є прогресом поступове знищення планети, її фауни і флори? Чи є прогресом зростання й ускладнення систем нагляду й контролю за людьми? Чи є прогресом зосередження багатств і ресурсів у руках дедалі меншого числа людей на планеті? Чи є прогресом розвиток систем масового знищення людей? Які суспільства вважати прогресивнішими — ті, де багато в’язниць (як-от США, де в тюрмах перебуває п’ята частина всіх ув’язнених на Землі людей, див., наприклад: Walmsley 2018, 2), чи ті, де взагалі немає такого явища, як в’язниці? Суспільства, які нарощують мілітарну міць і нападають на інші держави, чи ті суспільства, у яких взагалі немає армій? Якого майбутнього ми прагнемо і куди воліли б рухатися? Чи не запроваджуємо ми насилля і війну, коли наслідуємо логіку успіху, безпеки і прогресу в тому вигляді, як вони існують у сучасному глобальному світі?

«Час фемінізму» — це темпоральність, у якій розгортаються ідеї не про те, як отримати доступ до позицій у структурах домінування, а як подолати, демонтувати, відмовитися від структур домінування або знайти спосіб жити поза ними. Як організувати світ за іншим принципом, ніж системи поневолення, пригнічення й колонізації, ніж системи успіху й тріумфу. Себто «час фемінізму» ставить питання не про те, як подолати расизм у суспільстві, яке породило расизм і рабство, а про те, як збудувати суспільство, де расизм і рабство будуть неможливі (Галберстам 2018). Не як виграти війну у світі, де війна — перманентне явище і частина глобальної економіки, а як зробити світ, де війна не мала б сенсу. Інакше кажучи, «час фемінізму» цілиться не на тріумфи й перемоги, а на те, що приблизно можна означити «квір-мистецтвом неуспіху» (Галберстам 2018), degrowth — у сучасному світі відбувається пошук мови для означення альтернативних темпоральностей. «Час фемінізму» «вимагає і запроваджує нову, мабуть, утопічну етику» (Hesford & Diedrich 2008, 12). На відміну від феміністичних цілей «часу нації», яких потенційно може бути досягнуто (вони від початку мисляться в категоріях «досяжности», «реалістичности»), «час фемінізму» — це «боротьба без кінця, це процес безкінечного вироблення інших, аніж домінантні, моделей взаємин» (Hesford & Diedrich 2008, 52).

Через означену теоретичну рамку ми хочемо запропонувати і обґрунтувати чотири тези, які описують генеалогію феміністичних полемік, руху та спротиву в Україні у 2007–2017 роках.

Теза перша: активізм, який започаткував «час фемінізму» в Україні і перервав тривале домінування «часу нації», з’явився близько 2007 року і знову тимчасово зник із публічного дискурсу наприкінці 2013 року. Перед цим, з 1990-х років, феміністичний дискурс в Україні був міноритарним і існував у вигляді індивідуальних позиційностей. Паралельно існували численні жіночі громадські організації (НДО). У той час, як показала Тетяна Журженко, «ідеологічною основою для українського жіночого руху була запозичена у жіночих організацій діаспори ідея про пріоритетність української державности» (Журженко 2008). Дослідниця називає цей дискурс «національним фемінізмом». А от у 2007–2010 роках з’явилися нові форми активізму, які перервали тривання «часу нації» і запропонували нову візію феміністичного порядку денного. Із цих груп згадаємо тут три, на нашу думку, найзначущіші. Десь від 2007 року в інтернеті фігурує анархо-феміністична група «Свободна», яка згодом організовує вуличні феміністичні акції; тоді ж таки в публічному просторі з’являється «секстремістська» група «Фемен» (сформувалася в Хмельницькому дещо раніше). У 2010 році виникає радикальна сепаратистська феміністична ініціатива «Феміністична Офензива».

Приклад «Фемен» особливо цікавий для нашого аналізу з огляду на те, що діяльність групи зазнала різкої, навіть нещадної критики з боку жіночих і гендерних НДО та феміністичного товариства. Одна з причин такого несприйняття «Фемен», як ми вважаємо, — те, що ця форма активізму — «секстремізм» за їхнім власним формулюванням — погано відчитувалася крізь призму західних теорій і класифікацій. «Фемен» неможливо було асоціювати з жодною хвилею чи наявними класифікаційними назвами. Натомість активізм «Фемен» сприймався надзвичайно проблемно з погляду аналітичної категорії сексизму. Як відомо, «Фемен» виробили дуже незвичну мову протесту: учасниці групи, як правило, молоді й стрункі, оголювали груди, а на своїх тілах писали протестні гасла. У панівному феміністичному дискурсі ці радше гламуризовані тіла розцінювалися як прояви сексизму. Проте важливо взяти до уваги, що концепт сексизму виникає в контексті феміністичної критики капіталістичних біополітик і пов’язаний він із західною історією моди та споживання (Bartky 1997). Використана для аналізу східноєвропейського активізму концепція сексизму створювала призму, крізь яку учасниці групи «Фемен» відчитувалися як несправжні феміністки, чия діяльність буцімто підтримує патріархальну об’єктивацію жіночого тіла («бджоли проти меду» — типовий тоді осудливий коментар на адресу «Фемен»). У феміністичних колах запанувала думка, що «Фемен» шкодять фемінізму. У статті про них на Вікіпедії досі так і сказано: «Дії FEMEN критикують справжні феміністичні організації, які вважають, що дії FEMEN ганьблять феміністичний рух» («FEMEN» 2019).

Не будемо тут коментувати шовіністичність цього висловлювання (такого штибу «феміністичний рух» стверджував, що їх «ганьбить» і ЛГБТ-активізм, а тепер їх нібито продовжує «ганьбити» трансгендерний активізм). Натомість відзначмо ті важливі обставини в діяльності «Фемен», які вислизають з уваги в аналітичній рамці сексизму. Наприклад, те, що йдеться про прекарні тіла молодих дівчат у бідній країні, котрі жили без постійного заробітку, були об’єктом міліцейського насильства і постійного брутального кібербулінгу. Це були пострадянські тіла, які до 1990-х жили поза західною історією індустрії моди, відтак їхня гламурність має інакші сенси. Це були тіла, які використовували не для продажу товару, а для спротиву, для транспортування критичних і політичних гасел. Урешті-решт, це була одна з перших феміністичних ініціатив, яка відкрито задекларувала небажання і неможливість підтримувати легітимність Януковича. Коли 2011 року Янукович оголосив, що публічно відповідатиме на заздалегідь надіслані йому питання від громадянського суспільства, чимало організацій, серед них і гендерні, справді послали свої питання (які він почасти зігнорував, почасти звів в одне і відповів украй формально), легітимізуючи в такий спосіб статус-кво. «Фемен» же вийшли на Майдан Незалежності з одним промовистим питанням, записаним на шматку картону: «Звідки ти такий пиздатий?»[4]. «Жодних інших питань до чинного президента у нас немає», — прокоментували активістки.

Як ми стверджували раніше (Маєрчик, Плахотнік 2010) і переконані тепер, постколоніальна критична феміністична оптика дозволила б проникливіше відчитати активізм «Фемен», щонайменше їхню діяльність до втечі з Україні 2013 року внаслідок серії нападів, побиття активісток і підкидання в їхній офіс зброї під час офіційного обшуку. «Фемен» закорінено в пострадянській темпоральності, куди приходить неоліберальна капіталістична економіка і створює новий тип неопатріархальної жіночої тілесности. Феміністична політична мобілізація цієї тілесности для протесту мала сильний, вибухоподібний ефект. Хоча більшість феміністок в Україні так і не визнала «Фемен», їхній активізм (часто з нульовим бюджетом, особливо на початку діяльности) був підривним і викличним. Далеко не всі акції «Фемен» рухалися в логіці «часу фемінізму», проте саме «Фемен» створювали прецедент такого способу феміністичного думання в Україні.

Інакше склалася доля груп «Свободна» та «Феміністична Офензива». Вебсайт анархо-феміністичної групи «Свободна» був впливовим майданчиком феміністичного активізму від 2007 року. На сайті публікували важливі феміністичні тексти й переклади. У 2008 році група організувала феміністичну демонстрацію на Майдані Незалежності й Хрещатику. Нині вебсайт недоступний, а відомостей про групу «Свободна» майже немає.


Феміністична демонстрація 8 березня 2008 року

Наліпки за право на аборт від групи «Свободна», 2007 рік

«Феміністична Офензива», яка з’явилася 2010 року, була радикальною сепаратистською феміністичною ініціативою[5]. Група брала участь у вуличних акціях протесту, організовувала марші до 8 Березня і так звані «феміністичні тижні» — серії публічних заходів на початку березня, серед яких кінофестивалі, конференції, мистецькі події тощо.


Феміністичний марш 8 березня 2011 року


Феміністичний марш 8 березня 2012 року

Однак політичну діяльність обох груп витісняли з публічного простору і медіа, і гендерні та ЛГБТ НДО. Сьогодні у Вікіпедії немає статті про групу «Свободна», діяльність якої засадничо важлива в історії фемінізму в Україні. Статтю ж про «Феміністичну Офензиву», створену зусиллями активісток ініціативи, було видалено з Вікіпедії 2015 року з формулюванням «Сумнівна значимість. Припинила діяльність». Рішення пов’язано також із вікіпедійною політикою посилань, згідно з якою за джерела мають правити статті й ресурси, відмінні від ресурсів самої організації. Позаяк ЗМІ ігнорували діяльність «Офензиви» і про неї майже не було публікацій, Вікіпедія пояснила своє рішення так: «Значимість організації не підтверджена незалежними авторитетними джерелами. Переважна більшість посилань веде на сайт самої організації. Інші не є незалежними і авторитетними». (Довідку про «Офензиву» на україномовній Вікіпедії відновлено в лютому 2017 року так само зусиллями кількох колишніх активісток ініціативи. Сьогодні стаття доступна також англійською мовою.) Гадаємо, таку медійну долю цих феміністичних груп великою мірою спричинено тим, що публічні заяви цих організацій часто виходили за межі «часу нації».

«Свободна», «Фемен» і «Феміністична Офензива» — дуже різні групи, з різними місіями, політичною позиційністю й активістськими стратегіями, але саме від них ми ведемо відлік «часу фемінізму» в Україні. Тому, на нашу думку, вони символізують не так «завершення процесу формування жіночого руху в Україні», як початок. Що особливого і що спільного мали ці групи, попри їхню виразну відмінність? По-перше, це були перші форми сталих феміністичних групових солідарностей супроти радше індивідуальної феміністичної позиційности, коли окремі особи означували себе феміністками. По-друге, це були перші ініціативи, які відмовлялися вступати в перемовини з державою (підписувати чи писати офіційні листи-звернення, боротися із сексизмом і гомофобією у висловлюваннях високопосадових осіб, змагатися за вдосконалення законодавства, особливо пов’язаного із запровадженням суворіших законів і кримінальної відповідальности за злочини, взаємодіяти з державними структурами тощо). По-третє, це були перші низові ініціативи, не вкорінені засадничо в грантовій економіці, себто їхня позиційність не залежала прямо від наявних грантів, а їхній активізм не було продиктовано політиками фондів.

Під цим кутом огляду ми хотіли б звернути увагу на цікавий збіг: «час фемінізму» настає, коли в Україні вже спадає грантова підтримка гендерної політики і так званого «гендерного активізму». Російська дослідниця Наталія Пушкарьова називає час від початку 1990-х і до 2000-х періодом «золотого [грантового] дощу» для гендерних досліджень і жіночого активізму (Пушкарева 2014). Навіть з урахуванням того, що Україні перепадала дещиця того «дощу», грантів усе-таки було чимало. Ще між 2005 і 2010 роками в Україні працювали принаймні два великі й багаті проекти — ПРООН та Проект Єврокомісії «Права жінок і дітей». Та на кінець 2010-х грантовий потік «пересихає» майже повністю.

Зв’язок між грантовою економікою і низовим активізмом — головна тема збірки статей «Революція не буде фінансованою» (INCITE! 2017). Його авторки називають грантову економіку «неприбутковим індустріальним комплексом» і стверджують, що капіталізм і держава використовують НДО, аби «моніторити і контролювати рухи за соціальну справедливість; контролювати і скеровувати інакомислення в такий спосіб, щоб капіталізм і неолібералізм не були загроженими; переформовувати активістську енергію і прагнення в індивідуальні кар’єрно-орієнтовані форми замість солідарностей для зміни суспільства; допомагати глобальним корпораціям приховувати свої експлуатаційні і колоніальні практики за іміджем «філантропічних організацій»; сприяти тому, щоб соціальні рухи формувалися за логікою капіталістичних структур, а не всупереч їм» (INCITE! 2017, 3).

Критика інструменталізації НДО-їзованих форм активізму неоліберальними державами сьогодні лунає на повний голос у країнах Східної Європи. Збірка «Солідарність у боротьбі: феміністичний погляд на неолібералізм у Центрально-Східній Європі» (Kováts 2016) показує, як НДО-їзація і професіоналізація жіночих рухів призводять до ослаблення їхньої політичної позиції, «вписують» активізм у неоліберальний режим і нівелюють ліві ініціативи. Як наслідок, у пріоритеті опиняється діяльність НДО з їхньою типовою проектно-орієнтованою бізнес-стиль діяльністю. Ніколь Баттерфілд у своєму дослідженні правозахисного активізму в Угорщині демонструє, що НДО-їзація і професіоналізація відбуваються коштом низових активістських ініціатив (Butterfield 2014, 236). Таке прикре витіснення НДО-активізмом низової ініціативи «Ритми спротиву» відбулося і в Києві під час підготовки Маршу до 8 березня 2018 року, що згодом проаналізувала Дар’я Попова в есеї «Війна, націоналізм та жіноче питання» (Попова 2018).

Водночас було б надмірним спрощенням протиставляти діяльність усіх НДО (як буцімто завжди асимілятивних і неоліберальних) низовим ініціативам (як нібито завжди радикальним і антикапіталістичним). НДО по-різному відповідають на тиск грантової економіки і не всі використовують власний ресурс для витіснення міноритарних низових груп. Натомість окремі НДО послідовно боронять свою політичну позиційність, залишаються критичними до державних і міжнародних неоліберальних інститутів, а також інколи використовують свій ресурс для підтримки субверсивніших і радикальніших ініціатив (хоча це й буває вкрай рідко). Тим часом окремі низові феміністичні ініціативи можуть цілком «вписуватися» в неоліберальний і націоналістичний дискурс. Однак саме грантова економіка задає потужну дискурсивно-матеріальну рамку для переспрямовування ресурсів у русло фемінізму «часу нації».

Теза друга: Євромайдан став «утраченою можливістю» для «часу фемінізму». Протягом Євромайдану «час фемінізму» було повністю зупинено, запанували нові форми «часу нації». Феміністичні ініціативи Євромайдану не протидіяли, а сприяли становленню «часу нації» і водночас легітимізували й підтримували правий поворот. Висловлювання про «втрачену можливість» тут запозичено з однойменного арт-проекту Давида Чичкана, експонованого в Центрі візуальної культури на початку 2017 року. Своєю виставкою художник декларував, що Євромайдан став утраченою можливістю для суспільства заснувати новий соціальний і політичний лад. Незабаром після відкриття в галерею ввірвалися ультраправі нападники, знищили й пошкодили роботи.

Це твердження про «втрачену можливість» застосовне і до феміністичного активізму. Протягом трьох місяців протесту феміністичний активізм Євромайдану, ініційований і підтримуваний людьми, котрі ідентифікували себе як лівих радикальних феміністок, поступово повернувся в лоно «часу нації», посилюючи, підтримуючи і легітимізуючи логіку правого повороту. У цьому тексті ми не розглядатимемо докладно динаміку зміни темпоральности під час Євромайдану (такий аналіз здійснено в іншій нашій публікації, див.: Mayerchyk, Plakhotnik 2015), зупинимося тільки на двох її крайніх точках — феміністичні ініціативи на початку Євромайдану (листопад 2013 року) і наприкінці (лютий-березень 2014 року).

Уже в перші десять днів протесту на Майдані Незалежності відбулося кілька феміністичних і лівих акцій, їх усі атакували нападники з ультраправих груп. Юстина Кравчук у блоговому дописі «Про тих, хто “сіє розбрат” на Майдані» протоколювала перебіг цих акції (Кравчук 2013). Ось витяги з її свідчень.

«27 листопада. На Майдані Незалежності знову зібрались активісти й активістки соціальних рухів та незалежних профспілок. Вони тримали гасла “Свобода рівність сестринство”, “Гендеру боятись — у Європу не ходити”, “Слава раціо”, “Європа — це рівність”, “Організуй профспілку, а не молись на євроспілку”. З трибуни Євромайдану прозвучало звинувачення в провокації, у результаті чого група ультраправих, які назвали себе “охороною Майдану”, повиривала з рук активістів плакати і силою намагалася витіснити їх із площі.

28 листопада. Близько 30 бойовиків “Правого сектора” в масках, озброєні газовими балонами, з вигуками “Слава нації! Смерть ворогам!” атакували акцію за права жінок, яка проходила під гаслами “Українським жінкам — європейські зарплати”, “Європа — це оплачувані декретні відпустки” тощо. Від газу, який розпилювали неонацисти, постраждали два хлопці й одна дівчина» (Кравчук 2013).


Акція на Майдані 27 листопада 2013 року

Навіть якщо взяти до уваги пізніші припущення, мовляв, нападали підступні провокатори з метою дискредитувати Євромайдан, це мало допомагає справі: майданівський загал аж ніяк не засуджував такі атаки. Натомість окремі представники ліберально-мистецького крила почали публічно урезонювати лівих активісток, чиї вимоги вважали «не на часі», і закликали їх «не сіяти розбрат на Майдані» (цей заклик іронічно відбито в заголовку допису Кравчук), «не провокувати» правих.

Із цитованих гасел зрозуміло, що феміністичні акції в перші тижні Євромайдану мали чітку політичну позиційність. Однак із часом замість зміцнювати цю позиційність і чітко відмежуватися від правих груп (чиє домінування набрало відразливих форм) політичність феміністичних ініціатив, навпаки, було мінімалізовано, згорнуто, завуальовано і максимально вписано в «нагальну», першочергову важливість «часу нації».

Створення «Жіночої сотні імені Ольги Кобилянської[6]» стало кульмінацією цього процесу. Хоча координаторками «Жіночої сотні» були феміністки різних політичних поглядів, група як така керувалася принципом «не провокувати правих» і офіційно задекларувала свою, так би мовити, неполітичність і нейтральність. Як сказано на офіційній фейсбук-сторінці, «Політичні погляди учасниць “Жіночої сотні” є їхньою приватною справою»[7]. Щоб «не налякати жінок» та із «стратегічних міркувань», за словами Олесі Хромейчук, група також «не позиціонувала себе феміністичною» (Khromeychuk 2015, 128).

Утім, методологічна рамка нашого дослідження підводить до висновку, що «Жіноча сотня» не була ні аполітичною, ні нейтральною. По-перше, сама назва ініціативи — «Жіноча сотня» — промовисто вказує на референтність правого дискурсу для ініціативи. Ця назва вписує групу в мілітарну стратифікацію Євромайдану, а отже, визнає й нормалізує її. По-друге, офіційну фейсбук-сторінку «Жіночої сотні» проілюстровано жіночими фігурами у вишиванках і червоних чоботях; жінки тут озброєні батогами, палицями і коктейлями Mолотова, що чітко засвідчує пріоритетний дискурс. Учасниці «Жіночої сотні» до того ж широко популяризували ідею переозначити традиційне націоналістичне вітання «Героям слава!» на «Героїням слава!» як ознаку «гендерної рівности». Прикметно, однак, що ні перша частина вітання «Слава Україні», ні інший варіант гасла «Слава Україні! Смерть ворогам!» не було проблематизовано. Ще одна з найпопулярніших ініціатив «Жіночої сотні» — заняття із самооборони. Для учасниць не існувало суперечностей між декларацією критики насилля та операціоналізацією насилля. Як відомо, в умовах здійснюваного насилля під маркою захисту часто просувається новий виток насилля або його нормалізація.

Ці й інші факти дозволяють стверджувати, що «Жіноча сотня» не була нейтральною аполітичною організацією. Її діяльність і вимоги — доступ до барикад, групи самооборони, відмова від політичної позиційности заради масовости, використання мілітаризованої символіки й мови, некритичне ставлення до правих гасел — відтворюють логіку «часу нації». Відсутність спроб (і навіть заперечення їх важливости) дистанціюватися від правого етосу Майдану і відмежуватися від праворадикальних груп, а натомість співпраця і функціонування в межах цих структур помпували кров у тіло правого дискурсу Євромайдану, легітимізували, підтримували і посилювали правий дискурс. Факт визнання і схвалення «Жіночої сотні» військовим комендантом Євромайдану — те, чим пишається ініціатива, — ще один доказ на користь нашого аргументу. І хоча ультраправі не мали чисельної переваги під час Євромайдану, з певного моменту і не без підтримки «Жіночої сотні» та інших угруповань, а також не без допомоги колективного замовчування фізичних атак правих на інші ініціативи, правий дискурс запанував дискурсивно, захопив логіку і стратегії масового спротиву. Цю тезу обґрунтовано в низці публікацій: у вже цитованому дописі Юстини Кравчук, у статтях Галини Герасим і Олеся Петика (Herasym, Petik 2016), у нашому дописі на блозі «Критики» (Mayerchyk, Plakhotnik 2015).

Як наслідок, «час фемінізму» зник, розчинився за три місяці Євромайдану. У ситуації наростання насилля, а пізніше війни, нове мілітаризоване середовище нагального «часу нації» виробило нове розуміння «справедливости», яке поступово витіснило, знищило, буквально змело набагато повільніші, антиієрархічні, антиколоніальні, антинаціоналістичні, класово-сенситивні, антикапіталістичні феміністичні підходи й візії.

Одна з останніх публічних акцій «Жіночої сотні» — «Жінки Майдану — жінкам Криму» 8 березня 2014 року, яка мала, згідно із задумом, символізувати жіночу солідарність. Проте некритична універсалізація категорії «жінка» може призводити до маргіналізації певних груп жінок. Коли під час урочистої акції вихідного святкового дня в центрі столиці на Хрещатику емансиповані переможиці Революції гідності — расово й етнічно не позначені так звані «жінки Майдану» — пропонували написати листи на периферію до етнічно, територіально і расово позначених «жінок Криму», чи можливий у цій структурній ситуації хоч якийсь месидж, який не був би колоніальним? І яким мав би бути цей месидж?

Після окупації Криму почалися воєнні дії у східних областях України, які тривають уже понад п’ять років. Які ж відповіді сформував фемінізм «часу нації» на виклик війни?

Теза третя: постмайданівську добу позначено новою активізацією «часу нації» та появою феміністичних груп, які з початком війни дедалі більше схильні означувати свою колективну ідентичність як націоналістичну. Після Євромайдану феміністичні групи стали набагато масовішими, ніж до 2013 року. Найбільша і найактивніша тепер, мабуть, загальнодоступна фейсбук-спільнота «Фемінізм УА», де кількість учасниць зростала з прискоренням і в травні 2019 року сягнула 9 тисяч осіб[8]. Коли 2008 року було опубліковано текст Тетяни Журженко про дискурс національного фемінізму, в Україні не існувало ні масового феміністичного активізму (як було сказано, радше окремі особи), ні тим паче феміністично-орієнтованих груп, які називали б себе націоналістичними. Після Майдану з’явилося і те, і те. У цьому розділі ми зупинимося на двох прикладах, які ілюструють, що таке «націоналістичний фемінізм» у сучасній Україні. Спершу розглянемо дискурси націоналізму і постколоніальности в риториці спільноти «Фемінізм УА», потім стисло проаналізуємо, як один із «найуспішніших» (у сенсі фінансування) феміністичних проектів «Невидимий батальйон» взаємодіє з темпоральністю нації.

Спільнота «Фемінізм УА» означує свій фемінізм як націоналістичний. Лідерка групи Марія Дмитрієва вже довгий час дотримується цього самоозначення (а також називає свою політичну позицію «лівим націоналізмом»[9]), і сьогодні цю позицію підхоплюють дедалі більше учасниць. Націоналістична позиційність обґрунтовується «постколоніальним характером українського фемінізму», наприклад: «Ми постколоніальна країна, постколоніальна нація, і нікуди нам від націоналізму не дітися. Ікона українського фемінізму — Леся Українка, і вона була націоналісткою. І це не націоналізм завів український фемінізм у глухий кут, а більшовицький імперіалізм. Який задушив і фемінізм, і націоналізм. Тому націоналізм треба собі повертати, а не відмовлятись від нього. Треба його відібрати у праворадикалів, переузурпувати. У мене навіть виникла ідея плаката для наступного маршу — “УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ — ФЕМІНІЗМ!”» (коментар до статусу від 10 березня 2017 року)[10].

Таких наративів у спільноті чимало, це поширений аргумент, який часто трапляється після 2014 року, а, може, й раніше. Прикметно, що націоналістичність українського фемінізму «виправдовують» постколоніальністю «української нації».

Багато досліджень показують, що колоніальна темпоральність часто викликає сплеск націоналізмів. Їх інколи вважають «хорошими» націоналізмами, бо вони підживлюють антиколоніальну боротьбу. Цю історію зближення антиколоніальних змагань і націоналістичного мислення систематично критикували постколоніальні студії. Едвард Саїд, скажімо, наполягав, що інтелектуальний потенціал антиколоніалізму може бути реалізовано лише за умови постійної самокритики націоналізму (Said 1993, 262). Постколоніальна феміністична філософія підтримувала цю критику націоналізму; наприклад, для Ліли Ганді постколоніальний фемінізм і постколоніальний націоналізм взаємозаперечні, такі, що конфліктують одне з одним (Gandhi 1998). Критика постколоніальних націоналізмів озвучується тепер і в публікаціях із Центральної і Східної Європи. У цих працях наголошується, що некритичне використання постколоніальної риторики — коли її беруть у значенні статусу держави, а не як аналітичну стратегію для критичного осмислення — часто просто відчиняє двері правонаціоналістичним проектам, слугує виправданням для них (Snochowska-Gonzalez 2012, 79).

На нашу думку, «націоналізм» спільноти «Фемінізм УА» вказує радше на постколоніальний статус держави та на націоналістичну феміністичну позиційність групи, а не на постколоніальну феміністичну позиційність. Адже постколоніальний фемінізм у методологічному сенсі мав би залишатися критичним до імперіалізму глобальної Півночі і до локальних націоналізмів (і такі фемінізми у Східній Європі існують). У цьому сенсі український постколоніальний фемінізм мав би думати про солідарність жінок по обидва боки лінії фронту, про об’єднання зусиль між вразливими, пригніченими групами з метою зупинити війну. А от націоналістичний фемінізм — і такі ідеї часто озвучуються в спільноті «Фемінізм УА» — більшою мірою має за мету перемогти у війні (бо «на нашому боці правда»). Наш аналіз сучасної української феміністичної сцени дозволяє сказати, що, попри виразне домінування націоналістичного фемінізму, націоналізм — це не єдина можлива відповідь колоніалізму, і такі ініціативи ми розглядаємо в останньому розділі.

Ще один приклад того, як риторика фемінізму стає залученою до підтримки індустрії війни, — широковідомий в Україні та за її межами проект «Невидимий батальйон», у фокусі якого — участь жінок у воєнних діях на сході України. Цей масштабний проект, крім створення і дистрибуції документального фільму та пересувної фотовиставки, охоплює соціологічне дослідження, зосереджене на питанні «видимості жінок та визнання їхньої ролі (нарівні з чоловіками)», його мета також — вивчити «проблеми інтеграції жінок як військовослужбовиць» (Марценюк, Квіт, Гриценко 2015). Риторики «видимости» і «визнання», безумовно, прикметні в позиціонуванні проекту. За словами Вікторії Гесфорд, стратегія видимости в поєднанні з умовами війни призводить до того, що «феміністичні вимоги рівности й репрезентації колапсують у міфологізацію, яка, власне, і творить темпоральність нації під час війни. Тобто фемінізм стає міфом, його політика стає невіддільною від політик держави-нації» (Hesford 2008, 175).

Дослідження «Невидимий батальйон» відкриває такий епіграф: «Знаю дівчину, яка під обстрілами витягувала поранених в Іловайську, коли більшість чоловіків сиділа в підвалі. Якщо жінка, мати, сестра чи донька бажає захищати наші цінності і нашу територію, то ніхто не може їй цього заборонити».

Ця цитата вже від початку вводить нас у романтизований гендерований «час нації» і типово для цієї темпоральности конструює жінку через родові зв’язки, матримоніальний статус та репродукцію. І хоча дослідження «Невидимий батальйон» викриває нерівність і вилучення жінок, а його законодавчі наслідки можуть покращити становище окремих жінок у певних мілітарних структурах, цей проект не перестає бути частиною політекономії війни. Як зазначає у своєму дослідженні Дар’я Попова, «ініціатива більшого залучення жінок та інших меншин до війни може мати великі шанси на успіх, адже вона “вписується” в націоналістичний дискурс» (Попова 2016). Далі дослідниця, посилаючись на книжку «Гендер і нація» Ніри Юваль-Дейвіс, формулює тезу, що організація «народної армії», яка охоплює представниць і представників різних груп, сприяє легітимізації влади і владних режимів (Yuval-Davis 1997). Тактика інклюзії жінок може також полегшити завдання рекрутингу населення на війну. Міфологізацію, романтизацію і героїзацію жінок, які перебувають у фокусі дослідження «Невидимий батальйон», залучено й у виробництво національної політики скорботи, яка означує, чиї смерті варті оплакування (жінок-воїнок), а чиї — ні (жінок, які залишилися на окупованій території[11]) (Батлер 2016; Butler 2009).

Нарешті, зосередженість на видимості і репрезентації в «Невидимому батальйоні» поєднується з цілковитою відсутністю критики чи принаймні аналітичної уваги до структур, у які залучено жінок на війні. Наприклад, у дослідженні взято кілька жіночих постатей із батальйону «Айдар» — угруповання, тісно пов’язаного з неонацистами, яке Amnesty International обвинувачувала у воєнних злочинах, серед них викрадення й утримування силоміць, катування, можливо, страти[12]. Ці аспекти діяльности «Айдару» дослідниці проекту «Невидимий батальйон» випустили з уваги, ніби те, що в певних структурах представлено жінок, робить ці структури безпроблемними.

Теза четверта: ініціативи «часу фемінізму» — антимілітарні, антинаціоналістичні, антикапіталістичні, деколоніальні — знову почали з’являтися в сучасній Україні. Як правило, це низові ініціативи, які найчастіше уникають інституціоналізації, не схильні перетворюватися на НДО, часто анонімні. Вони віддають перевагу колективній дії, в них відсутнє персональне публічне лідерство. Тут ми пропонуємо загальну інформацію про ці ініціативи, а докладніше проаналізуємо їхній активізм в іншій статті.

За приклад ініціатив «часу фемінізму» можуть правити київський самба-бенд «Ритми спротиву»[13], кооператив «ReSew»[14], група «Размытая повестка»[15]. В інтернеті діють анонімні групи, які займаються стріт-артом або кібер-арт-активізмом, наприклад ПВА[16], ФРАУ[17], «Збоку»[18], «Бідність. Війна. Євробачення»[19], телеграм-канал «Гетерообреченность в большом городе», група «Сіль»[20]. Приклад прямої інтервенції в публічний простір — ситуативно сформований «Квір-анархо-феміністичний блок», учасниці якого організували окрему колону на Марші рівности (КиївПрайд) 2017 року[21]. Попри заздалегідь опублікований маніфест і послідовне опонування політикам КиївПрайду, переважна більшість медійних репортажів про КиївПрайд–2017 не помітили різниці між політичними повістками НДО «Київ Прайд» та «Квір-анархо-феміністичного блоку» і відтворювали в різний спосіб панівний наратив оргкомітету. Одинока публічна дискусія між організаторками КиївПрайду і квір-феміністками, яка відбулася на каналі UkrLife TV напередодні маршу 2017 року, ніколи не популяризувалася в мейнстримних феміністичних та ЛГБТ-спільнотах (на щастя, вона доступна для перегляду[22]). Ця дискусія добре засвідчує політичні розбіжності у формулюванні мети, стратегій і тактик фемінізмів «часу нації» і «часу фемінізму».

Названі вище феміністичні групи й ініціативи різні за формами висловлювання і дій. Спільною для них залишається ідея інтерсекційних солідарностей, феміністична критика неолібералізму, націоналізму, імперіалізму, расизму, мілітаризму, циснормативности, гомофобії й патріархату. I хоча аналіз програмних текстів (місій і маніфестів) названих груп показує, що політична позиційність цих груп антиколоніальна, а їхню критику скеровано на імперіалізм і гегемонію у виробництві знань, у самоназвах означення «постколоніальні» чи «деколоніальні» не використовуються (можливо, через їх «зайнятість» іншими групами). Як правило, групи самоозначуються як ліві, анархо-феміністичні та квір-феміністичні (де слово «квір» виступає радше опозицією до ЛГБТ).

Малюнки із серії «ФРАУ долучається до феміністичного маршу 8 Березня. Пропонуємо гасла — використовуйте та поширюйте!» (2017)

Акція ініціативи «Бідність. Війна. Євробачення» 10 травня 2017 року. Коментар до цієї світлини на фейсбук-сторінці ініціативи: «Передвиборча агітація кандидатів у депутати і президентів минулих років “прикрашає” стіни міста, в той час як анонімний банер, який мав привернути увагу до проблем, з якими стикаються люди при підготовці до Євробачення, не провисів і день. Ось скільки влада готова приділяти часу/уваги проблемам які артикулюють низові активіст_ки».


Графіті групи ПВА. Жовтень 2017 року

Через антинаціоналістичні й антимілітарні гасла активісток часто звинувачують у зрадництві, називають «рукою Кремля». Після КиївПрайду 2017 року ці обвинувачення досягли рівня переслідувань, жорсткого кібербулінгу і прямо артикульованих намірів з боку ЛГБТ-організацій і активісток «здати провокаторок у СБУ». Такі реакції на феміністичну критику «часу фемінізму» недвозначно вказують на позиційність і зміст сучасного мейнстримного українського активізму.

Водночас критичні антинаціоналістичні гасла, транспаранти й «кричалки» низових феміністичних ініціатив підхоплюють інші активістки, з’являються вони й на публічних заходах, як засвідчують ілюстрації 13 і 14.


Кадр із ролика ФРАУ на підтримку феміністичного маршу 2016 року

Плакат на жіночому марші 2018 року (праворуч). Прикметно, що ФРАУ й інші низові ініціативи відмовилися підтримувати
марш 2018 року через його апропріацію окремими НДО (див. заяву на фейсбук-сторінці[23])

Майбутнє, започатковане «часом фемінізму», нерідко вважають утопічним. У цьому тексті ми намагалися показати зумовленість цих обвинувачень панівними дискурсами і структурами НДО-їзованого активізму, який оперує категоріями «реалістичних» короткотермінових результатів та чітко вимірюваних показників. Однак саме «довготермінове» й «антиінструментальне» думання (тобто таке, що опирається спробам перетворити активізм на інструмент капіталістичної держави), а також «скептична, історизована самокритика стають актом спротиву в нагальний час війни» (Hesford 2008, 181). У цьому сенсі утопія перестає бути мрією чи казкою і стає радикальною політичною дією.


Батлер, Джудіт. 2016 [2010]. Фрейми війни. Чиї життя оплакують? Пер. з англ. Юстина Кравчук. Київ: Медуза.

Галберстам, Джудит/Джек. 2018 [2011]. «Низька теорія (передмова до книжки “Квір-мистецтво неуспіху”)». Критика феміністична: східноєвропейський журнал феміністичних та квір-студій. Пер. з англ. Марія Маєрчик. Вип. 1: 21–45.

Журженко, Татьяна. 2008. «Вписывая(сь) в дискурс национального: украинский феминизм или феминизм в Украине?» Гендерные рынки Украины: политическая экономия национального строительства, 38–72. Вильнюс: ЕГУ.

Кісь, Оксана. 2012. «Фемінізм в сучасній Україні: від “алергії” до останньої надії». Культура Ентер (спецвипуск «Рапорт про стан незалежної культури і НУО в Україні»), 266–279. Lublin: Fundacja Open Culture.

Кравчук, Юстина. 2013. «Про тих, хто “сіє розбрат” на Майдані», Критика, 12 червня, https://krytyka.com/ua/community/blogs/pro-tykh-khto-siie-rozbrat-na-maydani

Маєрчик, Марія і Ольга Плахотник. 2010. «Радикальні “Фемен” і новий жіночий активізм, Критика 157–158 (11–12): 7.

Марценюк, Тамара, Анна Квіт, і Ганна Гриценко. 2015. «“Невидимий батальйон”: участь жінок у військових діях в АТО». Київ: Український жіночий фонд.

Попова, Дар’я. 2016. «Війна, націоналізм та жіноче питання». Спільне 10. http://commons.com.ua/en/vijna-nacionalizm-ta-zhinoche-pitannya/

Попова, Дар’я. 2018. «Жіночий чи феміністичний? Що трапилося з маршем до 8 Березня». Критика феміністична: східноєвропейський журнал феміністичних та квір-студій (blog). http://feminist.krytyka.com/ua/articles/zhinochyy-chy-feministychnyy-shcho-trapylosya-z-marshem-do-8-bereznya

Пушкарева, Наталья. 2014. «Комментарий к эссе Ольги Плахотник». Mocm (blog). 25 травня, http://thebridge-moct.org/the-more-things-change-the-more-they-stay-the-same-selfie-%d0%b2-%d0%b0%d0%bd%d1%82%d1%80%d0%be%d0%bf%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b3%d0%b8%d0%b8-%d0%b8%d0%bb%d0%b8-%d0%bd%d0%b5%d0%bc%d0%bd%d0%be%d0%b3/

Bartky, Sandra Lee. 1997. «Foucault, femininity, and the modernization of patriarchal power». Writing on the body: Female embodiment and feminist theory, 129–154. New York: Columbia University Press.

Butler, Judith. 2009. Frames of War: When Is Life Grievable? New York.

Butterfield, Nicole Ann. 2014. «LGBTIQ advocacy at the intersection of transnational and local discourses on human rights and citizenship in Croatia». PhD Thesis, Budapest: Central European University.

«FEMEN». 2019. Вікіпедія. https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=FEMEN&oldid=24675624

Gandhi, Leela. 1998. Postcolonial Theory: A Critical Introduction. Columbia University Press.

Graff, Agnieszka. 2003. «Lost between the Waves? The Paradoxes of Feminist Chronology and Activism in Contemporary Poland». Journal of International Women’s Studies 4 (2): 100–116.

Herasym, Halyna, і Oles Petik. 2016. «Critical thinking at (the) stake: Ukraine’s witch hunt against journalism». OpenDemocracy. 03, Червень 2016. https://www.opendemocracy.net/od-russia/oles-petik-halyna-herasym/critical-thinking-at-stake-ukraine-s-witch-hunt-against-journali

Hesford, Victoria. 2008. «Securing a Future: Feminist Futures in a Time of War». Feminist Time Against Nation Time: Gender, Politics, and the Nation-State in an Age of Permanent War, 169–184. Lexington Books.

INCITE! 2017. The Revolution Will Not Be Funded: Beyond the Non-Profit Industrial Complex. Durham: Duke University Press Books.

Khromeychuk, Olesya. 2015. «Gender and Nationalism on the Maidan». Ukraine’s Euromaidan. Analyses of a Civil Revolution, edited by Marples і F. V. Mills, 123–145. Columbia University Press.

Kováts, Eszter, ред. 2016. Solidarity in Struggle - Feminist Perspectives on Neoliberalism in East-Central Europe. Budapest: Friedich-Ebert-Stiftung.

Kristeva, Julia. 1981. «Women’s Time». Signs 7 (1): 13–35.

Mayerchyk, Maria, Olga Plakhotnik. 2015. «Ukrainian Feminism at the Crossroad of National, Postcolonial, and (Post)Soviet: Theorizing the Maidan Events 2013-2014». Krytyka. http://krytyka.com/en/community/blogs/ukrainian-feminism-crossroad-national-postcolonial-and-postsoviet-theorizing-maidan

Said, Edward W. 1993. Culture and Imperialism. New York: Vintage.

Šídlová, Věra. 2013. «Viewing the Post-Soviet Space through a Postcolonial Lens: Obscuring Race, Erasing Gender». For the degree of the Master of Arts, Budapest: Central European University.

Snochowska-Gonzalez, Claudia. 2012. «Post-Colonial Poland — On an Unavoidable Misuse». East European Politics & Societies 26 (4): 708–723.

Walmsley, Roy. 2018. World Prison Population List (twelfth edition) http://www.prisonstudies.org/sites/default/files/resources/downloads/wppl_12.pdf

Yuval-Davis, Nira. 1997. Gender and Nation. SAGE.

Джерела фото: ЗБОКУ, Феміністична Офензива, ФРАУ, «Бідність. Війна. Євробачення», ПВА

 

[1] В основі цієї публікації лежить виступ «Український феміністичний протест: між “часом нації” і “часом фемінізму”», виголошений 5 квітня 2017 року на презентації часопису «Критика феміністична: східноєвропейський журнал феміністичних і квір-студій» у київському офісі Програми Фулбрайта.

[2] Презентація Ганни Гриценко у Львові 9 березня 2017 року, див.: https://ua.boell.org/uk/2018/02/12/materiali-v-mizhnarodnogo-gendernogo-vorkshopu-gender-ta-voienni-konflikti-u-krayinah

[3] Марія Дмитрієва на Fem Talks // https://www.facebook.com/insight.ngo/videos/1817742665196704/?v=1817742665196704

[6] Хоча під кінець протестів на Майдані діяло кілька «Жіночих сотень», у фокусі нашого аналізу саме «Жіноча сотня імені Ольги Кобилянської» як ініційована активістками-феміністками. Задля лаконічності далі ми вживаємо скорочену назву «Жіноча сотня».

[10] Етичні засади нашого дослідження дозволяють використовувати лише ті інтернет-матеріали (зокрема дописи і коментарі у Фейсбуку), які є у відкритому доступі, тобто будь-хто може їх прочитати і знайти через пошукові програми.

[11] Такій політиці скорботи протистоїть і критикує її мистецький проект Алевтини Кахідзе про Клубніку Андрєєвну, див.: https://www.facebook.com/truealevtina/

28 липня 2019
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою
Усі статті теми
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 3.  Жіночий активізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків, співпраця з державою має як свої здобутки, так і вади. Жіночий активізм — найрадикальніша частина процесів емансипації. Про феміністичні вуличні акції, відкриті листи, інформаційні видання та інші способи активізму — у третій, останній частині дослідження Оксани Кісь.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 2.  Держава і жіночі рухи
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Про те, чому так сталось, які загрози та перспективи має співпраця з державою — у другій частині дослідження Оксани Кісь.
Фемінізм в Україні: кроки назустріч собі. Ч. 1. Академічний фемінізм
Чого досягли феміністки за три десятки років української незалежності? Насправді чимало: сформувалися гендерні студії як царина науки й освіти, жіночий рух прогресував від консервативного бачення фемінності до феміністичної політичної дії, український фемінізм має чимало ідеологічних напрямків і груп. Держава ж десятиліттями веде подвійну гру, на словах декларуючи принципи гендерної рівності, а на ділі перекладаючи всю відповідальність на громадський сектор. Ця стаття — захоплива подорож у часі, від кінця 1980-х років до сьогодні, яка показує, що зроблено і що маємо нині.