5 грудня, 2021

Трудівниця, жертва, споживачка: жіночі образи в радянській сатирі

5 жовтня 2021
Поширити в Telegram
721
Катерина Єремєєва

Кандидатка історичних наук. Старша викладачка кафедри історії та мовознавства Українського державного університету залізничного транспорту.

Розпад СРСР 1991 року не означав остаточний кінець усього радянського. Нові держави успадкували елементи радянської культури, менталітету, свідомости, повсякденних практик і, звичайно, стереотипи. Усе це потребувало й потребує осмислення та перегляду. Гендерні упередження, засвоєні з попередньої доби, досі залишаються частиною нашого повсякдення. Часто ми відтворюємо ці елементи, не усвідомлюючи їхнє походження. Якими, наприклад, були образ жінки та гендерні ролі в радянській культурі?

У СРСР склалися два стереотипи про соціальні ролі чоловіка й жінки. Радянська конституція гарантувала рівні можливості незалежно від статі[1]. На практиці ж гендерні ролі розподілялися цілком традиційно: чоловіки займалися управлінням, наукою і виробництвом, а жінки мали передусім дбати про побут і виховання дітей, поєднуючи це із зароблянням грошей. Другий стереотип — жінок при цьому часто вважали працівницями «другого сорту», бо вони претендували на пільги через свої родинні обов’язки[2]. Тому офіційна радянська риторика мала одночасно стверджувати рівність статей і засуджувати все, що цьому заважало. Тобто навіть в ідеологізованих текстах відбувалося опосередковане визнання гендерної нерівности.

До «перебудови», яка почалася 1985 року, радянська офіційна риторика пройшла шлях від заперечення до прийняття своєї невідповідности повсякденним уявленням про місце жінки в суспільстві. Зрештою, двомислення (стан, коли людина одночасно дотримується протилежних поглядів[3]) стало характерним для суспільства в СРСР. Воно уможливлювало існування будь-яких суперечностей між офіційно декларованим і неофіційно наявним та чинним.

Особливо яскраво протиріччя між ідеологією і реальними гендерними стереотипами відбилися на сторінках радянських журналів сатири й гумору. «Крокодил», «Перець», «Вожик», «Чаян» та інші сатиричні видання мали стати «зброєю партії» і боротися засобами гумору із суспільними вадами. Саме таку роль відводили сатирі й гумору в СРСР[4].

Читачі й читачки однаково сприймали карикатури, фейлетони й гуморески радше як розвагу. Тому редколегіям сатиричних журналів доводилося шукати баланс між гумором як засобом виховання радянського громадянства та гумором, який відповідав би читацьким очікуванням, тобто був би смішним і зрозумілим. Так офіційний гумор мимоволі наближався до свого конкурента — неофіційної сміхової культури, як-от анекдоти, де гендерні стереотипи були майже обов’язковим елементом.

Гумористам доводилося робити ставку на типові образи — це гарантувало їм упізнаваність і досягнення сміхового ефекту. Тому в період застою цензурована сатира впритул наближається до фольклору за тематикою, формами і, звичайно, наявністю гендерних стереотипів. Цей процес посилювався внаслідок повністю чоловічого складу редколегій гумористичних журналів. Так було і в журналі «Перець», про який тут поговоримо.

«Перець» — український журнал сатири й гумору, який виходив з 1941 року (його попередника, «Червоний перець», офіційно закрили 1934-го). У період застою це видання завоювало вагоме місце серед «серйозних» видань, стало одним із найпопулярніших журналів Радянської України, тиражі якого сягали 3 млн примірників. За підрахунками багатолітнього головного редактора «Перця» Федора Маківчука, кожний випуск журналу 1977 року читало щонайменше 15 млн читачів і читачок[5]. «Перець», з одного боку, підважував культурні норми й стереотипи, а з іншого — відбивав їх, адже будь-яке культурне явище є продуктом свого середовища і впливає на нього.

Передусім виникає питання, наскільки важливою була гендерна тематика для творців «Перця» і як часто гумористи вказували стать персонажів сатиричних творів. А ситуація в текстах і карикатурах різна.

У фейлетонах і гуморесках стать персонажа/-ки переважно не акцентували, лише вказували ім’я і прізвище. Часто це робилося тільки для того, щоб прив’язати якусь суспільну проблему до окремої персони і показати негативне явище як «перегини на місцях», а не прояв суспільної кризи.

У карикатурах художники в кожному разі мусили малювати персонажа/-ку як чоловіка або жінку. Якщо проаналізувати співвідношення чоловічих і жіночих персонажів/-ок, то вийде 80 % на 20 % відповідно. Це співвідношення майже не мінялося до 1991 року, що зайвий раз свідчить про закоріненість гендерних стереотипів навіть в офіційній риториці. Якщо гумористи зображали якусь типову суспільну проблему, то її пов’язували переважно з типовим носієм, тобто з чоловіком.

Чоловіки частіше за жінок виступали як негативні персонажі і носії суспільних вад. Жінки здебільшого фігурували як нейтральні або позитивні персонажки, жертви «перегинів на місцях». А проте це свідчило лише про тенденцію зображати чоловіків соціально активнішими.

Що більше персонаж сатиричного твору був залучений у суспільні процеси, пов’язані з управлінням, виробництвом, творчістю, то більше проблем він уособлював. А сатира — це гострий гумор, який висміює якісь вади. І хоча «Перець» мав відтворювати офіційну гендерну політику рівности, на сторінках журналу поставало переважно патріархальне суспільство. Чи завжди було так і в яких контекстах зустрічалися жіночі образи?

Робітниці сталінської доби

У добу сталінізму (середина 1920-х — початок 1950-х років), коли з’явився «Перець», радянська влада активно нав’язувала суспільству єдину ідеологію і зображала радше бажане майбутнє, ніж сувору реальність. Автори «Перця» активно пробували зруйнувати стереотип про вторинність жінок на виробництві і в суспільному житті. Жінок зображали кращими робітницями на заводі, доярками-рекордсменками, здобувачками освіти, депутатками тощо. Перевиконання плану навіть стало тією «рисою характеру», що її хлопці оцінюють у дівчатах[6].


Образ рекордсменки виробництва доби сталінізму

Часто в карикатурах доби сталінізму образ соціально активної жінки поєднувався з традиційністю. Жінка поставала як носійка української культури. Яскравий приклад — обкладинка журналу «Перець» за 1948 рік, присвячена образу Радянської України[7]. На ньому УРСР виступає як металургиня, шахтарка й колгоспниця. Останній образ показує читацькій публіці Україну як щось традиційне й аграрне.


Україна в образі шахтарки, металургині, колгоспниці

Гендерна політика доби «застою» (1965–1985)

Поступово радянська ідеологія почала втрачати контексти своєї реалізації. Наприклад, у добу застою — це 1965–1985 роки — такі важливі для радянської міфології події, як більшовицький переворот і Друга світова війна, згадувалися переважно у відповідні пам’ятні дати. Їм присвячували обкладинки журналів і передовиці газет. В інші дні преса, радіо й телебачення зосереджувалися головно на типових проблемах повсякдення. Те саме можна сказати про образ робітниць-рекордсменок, науковиць і зрідка директорок — жінок, «емансипованих радянською владою». Днем, коли варто згадати досягнення гендерної політики радянської влади, очікувано стало 8 березня[8].


Дружні шаржі на героїнь праці на честь 8 Березня

Зазвичай п’яті номери «Перця» (виходив двічі на місяць) присвячували святу 8 Березня або Шевченковому дню (в разі ювілею). До періоду «застою» зі святкових чисел майже зникли сюжети, у яких жінки боролися за свої права. Задля «галочки» гумористи вміщували дружні шаржі на рекордсменок виробництва, а потім вкорінювали свято в побутовий контекст. Обкладинки святкових випусків було сповнено побутовими сюжетами, у яких чоловік і жінка мінялися своїми стереотипними ролями. Відтак на багатьох карикатурах чоловік 8 березня безуспішно намагається виконати «жіночу працю» на кухні саме «в цей день»[9].


Зміна стереотипних ролей чоловіка й жінки в побуті на 8 Березня

Такі сюжети, які мали розважити читачів і читачок на свято, тільки підкреслювали стереотипний гендерний розподіл ролей чоловіка й жінки. Чоловік, який миє посуд, жінка, яка відчуває свою перевагу (нехай навіть у побутовому контексті), — це події-винятки, характерні лише для 8 Березня. Інший сюжет, який активно розвивали у святкових карикатурах і текстах, — подарунки дружині від чоловіка. Стереотипний подарунковий набір складався з квітів, цукерок, парфумів[10].


Подарунки на 8 Березня

Виконання чоловіком «жіночих обов’язків» і стандартні подарунки — типовий комплекс «ритуалів» на 8 Березня, який у 1970–1980-х роках утратив свій первісний сенс. Гумористичне видання, яке часто робило ставку на типові образи, лише підкреслювало цю тенденцію.

У 1960–1980-х у побутову площину перейшов не тільки образ 8 Березня, а й переважна більшість жіночих образів. Саме в побутовій тематиці часто реалізовувався розважальний гумор, сповнений гендерних стереотипів. Відтак жінка частіше виступала в ролі дружини, матері або бабусі, яка займається домашнім господарством, одягом і зачісками, вихованням дітей[11].


Пошуки свого стилю по-радянськи

Звісно, інколи гумористи намагалися переосмислити несправедливий розподіл гендерних ролей і висміяти чоловіків, які не беруть участи в хатніх справах і вихованні дітей[12]. Проте неоднозначна роль гумору завжди полягала в тому, що ми можемо змиритися з проблемою, яку висміюємо, адже сміх знімає стрес і допомагає «випускати пару». Тому, хоч як це дивно, висміювання гендерних стереотипів часто-густо може призвести до зворотного ефекту — закріплення стереотипів у свідомості.


Жінки та побут

Задля сатиричного переосмислення гендерного розподілу ролей гумористи іноді міняли місцями чоловіка й жінку на побутовому рівні не тільки в контексті 8 Березня. Наприклад, у рубриці «Картини життя первісної людини» С. Герасимчук зобразив родинні стосунки часів матріархату, коли чоловік, готуючи їжу й доглядаючи дітей, скаржиться на жінку, яка щойно прийшла з роботи й одразу сіла читати кам’яну газету з цигаркою в роті[13].


«У добу матріархату»

Побутовий гумор у «Перці» незмінно виконував роль розваги на противагу таким «серйозним» темам, як зовнішня політика чи виробнича тематика. Офіційний гумор часто намагався використати елементи фольклору або псевдофольклору (жарти, що їх вигадали насправді професійні гумористи). У «Перці» такі тексти були частиною рубрики «Народні усмішки». Сюжети цих «усмішок» розгорталися в традиційному аграрному суспільстві, щоб засвідчити їхню «народність». Тому в них висміювали панів, церковників і родинні стосунки. Наприклад:

Батько до сина:

— Щасливий ти, синку!

— Чому, тату? Адже весілля завтра.

— Саме тому, сину...[14]

Сатиричні твори, у яких жінка виступала суто побутовою персонажкою, нерідко стосувалися таких проблем, як неправильне виховання дітей, конфлікт поколінь, алкоголізм чоловіків, надмірне споживацтво тощо.

У сімейних проблемах здебільшого звинувачували чоловіків. Сатирики висміювали безвідповідальних членів суспільства, які кидали дружину з дітьми й шукали щастя з іншими жінками[15]. Показово, що нову пасію чоловіка зображали привабливішою порівняно з пригніченою побутом і вихованням дітей покинутою дружиною, яка будь-що намагається повернути чоловіка.


Образ покинутої дружини з дітьми

Образ нещасливої дружини й матері часто правив за тло для критики алкоголізму (в абсолютній більшості випадків чоловічого). Типовий сюжет — завжди п’яний батько, який псує життя працьовитій жінці, котра тягне на собі дітей[16].


Гендерні виміри побутового алкоголізму

Безвідповідальними матерями змальовували й жінок, але в таких випадках не протиставлялися погана мати і взірцевий батько, а поганими батьками зображувалося сімейну пару. Найчастіше такі батьки передавали виховні функції або іншим інституціям, або іншим родичам, головно бабусям. У такому разі протиставлялися не статі, а покоління, до того ж старше покоління стереотипно поставало в образі похилої жінки. Щоб підкреслити ненормальність таких родинних стосунків, недбайливих батьків «нагороджували» ще й іншими негативними рисами, як-от надмірне споживацтво, пристрасть до іноземних брендів одягу й техніки. Те саме стосувалося вже дорослих дітей, які незалежно від статі не розуміли, навіщо їм тепер бабуся[17].

Серед найбільш стереотипних професій, з якими пов’язувалися жіночі образи поза святом 8 Березня, — секретарки, вчительки, прибиральниці і, звичайно, продавчині. Останнім дісталися найтиповіші риси непривабливих осіб жіночої статі: неввічливі особи, які сенсом свого життя вважали облаяти покупця (найчастіше саме чоловіка)[18].

У межах названих професій жінки на сторінках «Перця» мали змогу не просто домінувати над чоловіками, а й принижувати їх. Як, наприклад, прибиральниця в гуморесці «Дефіцитна професія», яка натякає на виняткову потрібність своєї професії і безглуздість діяльности інженерів інституту[19], або офіціантки, котрі вважають себе господарками в ресторані[20].

Схожу ситуацію, коли залежно від контексту одна стать домінує над іншою, а часто й принижує, навряд чи назвеш здоровими гендерними відносинами, навіть якщо їх не було актуалізовано в гумористичному творі.


Стереотипні жіночі професії

Негативні жіночі персонажі з’являлися переважно в контексті моди (особливо західної або безглуздої з погляду авторів журналу[21]) або бажання вдало вийти заміж. Ці два сюжети поєднувалися в карикатурах, які гротескно зображали модниць, котрі укладають шлюб із чоловіками похилого віку через бажання мати предмети споживчого ідеалу (насамперед автомобіль)[22].


Шлюби за розрахунком

«Перебудова» і сексуальна революція

Доба «перебудови» в сатиричних виданнях породила ще один контекст, у якому розкривалися жіночі образи. Це сексуальна революція[23], яка сталася в радянській офіційній культурі після десятиліть заборони на еротику в літературі, кінематографі й пресі.

Сексуальна революція відбувалася головно за рахунок оголення жіночого тіла, яке з’являлося на одних карикатурах з одягненими чоловіками і було об’єктом бажання. Якщо, скажімо, в «Крокодилі» оголене жіноче тіло просто ставало тлом для жартів, то в «Перці» роздягнена жінка частіше фігурувала в контексті гострих соціальних проблем (товарного дефіциту чи проституції), нових для офіційної сатири[24].


Зображення проституції в добу «перебудови»

А що сьогодні?

Навіть «смілива» офіційна радянська риторика демонструвала патріархальність радянської культури, яка перейшла в спадок пострадянському суспільству. Журнал «Перець» видавався в традиційному паперовому форматі до 2014 року і після закриття та спроби повернутися до випуску перейшов в онлайн-простір. З кінця 1980-х працівники журналу шукали новий формат і зміст видання, щоб пристосувати його до нових політичних реалій і досягли в цьому чималих успіхів, попри різке падіння популярности видання (журнал, імовірно, не витримав конкуренції з новими медіа і не зміг одразу позбутися стереотипного зв’язку з Комуністичною партією). Змінивши об’єкти висміювання у сфері політики, журнал продовжив створювати гумор із потужним стереотипним ядром щодо ролі жінки в суспільстві, нормативности її поведінки й зовнішности. Такий радянський спадок не підлягав ревізії, адже не лежав на поверхні суспільних перетворень.

Сучасна сміхова культура відтворює гендерні стереотипи, підкріплені свого часу радянським повсякденням: переважно побутовий контекст діяльности жінки, погляд на неї передусім як на сексуальний об’єкт, її вторинність порівняно з чоловіком в інтелектуальному, культурному й суспільному плані. Крім того, відтворюється образ жінки-жертви, на якому через гумористичний формат зосереджується увага, а відтак зменшується бажання боротися з гендерною нерівністю, адже одна з функцій гумору — зняти стрес, «випустити пару», сублімувати. Інакше кажучи, висміюючи негативне явище, ми його частково прощаємо. Недаремно майже всі радикальні рухи, спрямовані на кардинальні суспільні перетворення, намагалися оминати розважальний сміх і визнавали тільки викривальний гумор.

Гумор — це розвага, яка все-таки відтворює суспільні негаразди і стереотипи, зокрема гендерні. Коли ми сміємося над жартом, ми розслабляємося і можемо легко засвоїти й почасти прийняти сексизм та нерівність. Цю функцію гумору радянська влада свого часу використовувала, щоб прищепити ідеологію населенню. Так гумор працює й нині, зокрема у сфері уявлень про гендер.

Чи означає це, що нам не можна сміятися і жартувати? Зовсім ні! Сміх і гумор — це щось властиве людині і її культурі. Тож просто будьте обачними, і якщо жарт містить гендерні стереотипи, елементи сексизму й дискримінації, пам’ятайте, що несприйняття такого жарту яскраво свідчитиме про ваші погляди та слугуватиме формуванню оточення однодумців/-иць (якщо згадати про потужну інтегрувальну функцію гумору), встановленню нових соціальних правил і норм.

Пропоную читачам і читачкам поділитися своїми спостереженнями про побутування гумору, у якому відбиваються гендерні проблеми, в соцмережах, виданнях та просто в щоденних комунікаціях. Де саме ви чули й читали жарти з гендерними стереотипами? Чи можна їх уважати небезпечними? Чи можна вигадати «контржарти» про гендерні стереотипи і чи може гумор бути зброєю проти сексизму?

 

[1] Конституція СРСР 1936 року: http://www.tarasei.narod.ru/konst1936.htm Конституція СРСР 1977 року: http://www.tarasei.narod.ru/konst1977.htm

[2] Див.: Баскакова М. Равные возможности и гендерные стереотипы на рынке труда. — М.: МЦГИ, 1998.

[3] Див.: Фирсов Б. Разномыслие в СССР. 1940–1960-е годы: история, теория и практики. — СПб.: Изд-во Европейского университета в СПб., Европейский дом, 2008.

[4] Див.: Єремєєва К. «Перчити і приперчувати!»: завдання радянських сатиричних видань (на прикладі журналу «Перець») // Український історичний журнал. — 2018. — № 1. — C. 127.

[5] Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України. — Ф. 668. — Оп. 1. — Спр. 231. — Арк. 1.

[6] Гливенко В. Карикатура // Перець. — 1948. — № 5. — С. 1.

[7] Карикатура // Перець. — 1948. — № 1. — С. 1.

[8] Напр.: Арутюнянц А., Бойко Ю. Наші кращі люди трудящі // Перець. — 1977. — № 5. — С. 3.

[9] Арутюнянц А. Карикатура // Перець. — 1977. — № 5. — С. 1; Монастирський О. Карикатура // Перець. — 1980. — № 5. — С. 16.

[10] Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1978. — № 5. — С. 1.

[11] Горбачов В. Без слів // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9.

[12] Василенко А. Карикатура // Перець. — 1970. — № 5. — С. 9.

[13] Герасимчук С. У період матріархату // Перець. — 1976. — № 10. — С. 5.

[14] Найщасливіший день // Перець. — 1980. — № 10. — С. 11.

[15] Зелінський В. Страшна помста // Перець. — 1971. — № 7. — С. 1.

[16] Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1974. — № 10. — С. 4.

[17] Арутюнянц А. Внуки здивовані... // Перець. — 1982. — № 17. — С. 5.

[18] Заруба К. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5.

[19] Круковець О. Дефіцитна професія // Перець. — 1974. — № 1. — С. 6.

[20] Горбачов В. Карикатура // Перець. — 1972. — № 14. — С. 6.

[21] Див.: Корнієнко О. Періодика УРСР 1950-1980-х рр. як інструмент впливу на моду та повсякденне життя // Вісник ХНУ ім. В. Н. Каразіна. Серія «Історія України. Українознавство: історичні та філософські науки». — Харків, 2018. — Вип. 27. — С. 77–88.

[22] Зелінський В. Карикатура // Перець. — 1965. — № 10. — С. 5.

[23] Див.: Зіньчук С. «Оголений погляд на гласність»: гендерні аспекти сексуального перевороту в друкованих виданнях середини 1980 — початку 1990-х років // Гендерна політика очима української молоді: ХІІІ Регіональний науковий конкурс молодих учених. — Харків: ХНУМГ ім. О. М. Бекетова, 2019. — С. 45–57.

[24] Василенко А. Карикатура // Перець. — 1989. — № 5. — С. 2.

5 жовтня 2021
Поширити в Telegram
721
Репліки Спільноти
Реплік ще немає, Ваша репліка може бути першою