Я не ґвалтівник, але…

Коментарі під кожним постом про культуру згоди тільки доводять необхідність написання подібних постів. Є типовий алгоритм розвитку дискусій в коментарях під ними. Публікується текст, в якому авторка описує важливість договіроспроможності й принцип «ні значить ні» в контексті сексуальних відносин. За ним йдуть кілька схвальних коментарів від жінок. Можуть бути написані кілька історій жінок про те, як до них чіплялись, намагались зґвалтувати чи ґвалтували.

Далі в коментарі приходить чоловік, який питає: «А що такого?» й щиро дивується тому факту, що жінка може відмовитись від сексу у будь-який момент. Напирає на негуманність переривання статевого акту й починає приписувати собі неіснуючі хвороби, які виникнуть через відмову. Іноді на вогник заходить той, що вважає, що феміністки прийшли й взагалі заборонили секс. Дуже напружується через необхідність отримання згоди партнерки, бо так сексу у його житті поменшає. Тобто перспектива стати ґвалтівником його не лякає, а от недоотримане задоволення лякає. «Я не ґвалтівник, але» входить без грюкання й швиденько обурюється. Він же молодець і не ґвалтував. Ну, в тому сенсі що не бив на темній вулиці дівчину по голові й не тяг в кущі. Але споїти жінку до непритомного стану й скористуватись її тілом не вважає насиллям. Аргументація там «залізна». Посилається на те, що «вона ж не сказала мені «ні». Йому намагаються довести, що неотримане «так» дорівнює «ні».

Далі коментаторки отримують претензії до зовнішності або запити на інформаційне обслуговування. Ручай з тих, хто в агресивному тоні вимагає вичерпного списку праць феміністок з певної проблематики чи статистики з домашнього насилля, не вщухає. Якщо в обговорені присутня модераторка, можуть бути роздані бани. Якщо банів не було, котел з брудом в адресу жертв насилля буде справно варити, розбризкуючи звинувачення в різні боки. Таку картину можна спостерігати будь де: на жіночих форумах, в коментарях на сайтах видань або в соцмережах.

Іноді, у разі незакритих коментарів або приватних повідомлень, в соцмережах можна від таких «не ґвалтівників, але» отримати погрози в приватних повідомленнях або «набіг» друзів ображеного тим, що жінки не зобов’язані виконувати чоловічі забаганки. Інферно може розверзнутись ще інтенсивніше, якщо авторкою тексту про культуру згоди чи недопустимість насилля є ви сама.

В останній раз мені довелося тимчасово обмежити доступ до акаунту в Фейсбуці після того, як ряд видань використав у статтях мою історію з флешмобу #янебоюсьсказати. Знущання з зовнішності, інструкції про те, що треба влітку вдягатись ледь не в пальто, бо обійтися без сексуальних домагань чоловіки не можуть. Усього цього добра мені вистачило для розуміння: чим більше я буду отримувати подібні коментарі в соцмережах чи вербальну агресію у відповідь на власну історію про насилля, тим більше я бачу необхідність написання колонок, постів та участі у флешмобах проти насилля над жінками. Тому що настав час дати «я не ґвалтівникам, але» відсіч.