Діти вулиці

Коли була ще студенткою, мене вразив погляд маленького хлопчика, що просив милостиню на вокзалі. Це було взимку, коли на Прикарпатті лютували сильні морози й багато ранкових рейсів було відмінено. У переповнений автобус зайшов хлопчик років п'яти, легко одягнутий. Був неохайний, але доволі впевнений у собі. І ось він дзвінко завів свою скоромовку про убоге життя й прохання допомоги. Я знайшла у своїй сумочці кілька цукерок, вийняла й дала йому у руку, заглянувши в очі. На мене дивилась вже не дитина, а змучена понівеченим життям доросла людина.

Згодом я прочитаю про життя таких дітей у книзі М.Дочинця "Лис у винограднику", де доволі реалістично все описано. Головним героєм роману виступає кримінальний авторитет на прізвисько "Лис", який згадує про своє дитинство на вулицях Одеси та перебування в інтернатах. Його змушували жебракувати, а отримані гроші забирали і пропивали батьки. Не витримавши, Лис втік з дому й потрапив в одеські катакомби до зграї безпритульних дітей. Зграя займалась жебрацтвом й дрібними крадіжками, а ще ворогувала й ділила території з такими ж як вони. Безпритульна дітвора вживала алкоголь, курила й іноді голодувала. Згодом Лис повторить долю багатьох таких дітей й потрапить до в'язниці.

Як свідчить практика, доля дітей вулиці трагічна: вони або потрапляють до в'язниці, або помирають у ранньому віці від туберкульозу, СНІДу чи передозування наркотиками. Чинники, що штовхають дітей вести безпритульний спосіб життя є насильство вдома або інтернатах, конфлікт з батьками та сирітство, у тому числі й соціальне. Найпоширенішою є ситуація, коли батьки вживають алкоголь чи наркотики й жорстоко б'ють своїх дітей. Не рідко ці діти потрапляють в традиційні українські інтернати, але з них втікають.

Вулиця для них стає домівкою, а жебрацтво й крадіжки - способом вижити. Ці діти потребують психологічної допомоги, бо після такого життя їм важко адаптуватись до нормального життя в суспільстві. Правоохоронці їх затримують й віддають соціальним службам, проте вони знову повертаються на вулицю. В Україні працюють благодійні фонди й громадські організації, які займаються безпритульними дітьми. Волонтери часто підгодовують цих дітей, а тому мають значно більшу довіру аніж правоохоронці чи соціальні служби. В Одесі діє благодійний фонд "Дорога додому", при якому створено дитячий притулок. Власне, подібні організації діють й в інших містах України на основі благодійних пожертв. Слід відзначити, що з початком війни кількість безпритульних дітей у нашій країні збільшилась. Досі актуальним залишається соціальне сирітство, коли через безробіття батьки виїжджають на заробітки закордон, залишаючи дітей на бабусь чи самих. Це сприяє тому, що дитина, яка позбавлена батьківської уваги та контролю, починає багато часу проводити на вулиці. Саме вулиця навчає її як жити.