20 вересня, 2017

Інклюзія в Україні

31 травня 2017
Тимків Ніна
Дивлячись на те, що відбувається у країні, всередині накипіло чимало. Зокрема, становище жінки, права якої часто-густо є тільки на папері. Окрім цього, вона часто піддається цькуванню через стереотипи мислення, що поширені у суспільстві. Тому дуже важливо провадити боротьбу за права людини в Україні.

Розвиток інклюзивного освітнього середовища - це не тільки реалізація права на освіту, прописаного у Конституції країни для громадян, але й своєрідний тест для українського суспільства на толерантність й небайдужість.


Власне, про створення інклюзії в Україні заговорили у 2009р, коли було ратифіковано Конвенцію про права осіб з інвалідністю, ст.24 якої передбачає право таких осіб на освіту на підставі рівних можливостей. Крім того у 2011р Уряд України затвердив Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах. Проте нормативно-правова база була виписана таким чином, що навчання дитини з особливими потребами у звичайні школі для батьків залишилось мрією. Тому постала потреба змін до Закону "Про освіту".


23 травня 2017р. ВР прийняла Закон про внесення змін до Закону України "Про освіту", ініціатором якого виступила М.Порошенко. У цьому законі дано визначення інклюзивної освіти як систему освітніх послуг, яка забезпечує реалізацію права на освіту осіб з особливими освітніми проблемами та їх соціалізацією та інтеграцією у суспільство. Також роз'яснюється, кого саме слід віднести до таких осіб. Такими особами є ті, хто потребують додаткової, постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі з метою забезпечення їхнього права на освіту. Також розширено перелік навчальних закладів для інклюзивного навчання й знято обмеження щодо кола осіб, які потребують інклюзивного навчання. Окрім цього, держава взяла на себе зобов'язання виділяти субвенції з державного бюджету на навчання дітей з особливими потребами у звичайних школах.


Для прикладу, у 2017р. Урядом було вперше виділено цільову освітню субвенцію на інклюзивну освіту у розмірі 209 млн. гр. Як зазначила Л.Гриневич: "Ця субвенція має заохочувати місцеві органи розширювати можливості інклюзивної освіти". Закон також зобов'язує місцеві ради виділяти кошти на обладнання доступних дитячих майданчиків, шкіл, ВНЗ, а управління освіти - передавати ці кошти цим закладам. Окрім цього, законодавчо закріплено право на навчання з допомогою жестової мови і літератури шрифтом Брайля. Тобто особи з вадами зору чи слуху, що навчаються у школі чи у ВНЗ можуть подавати до суду та вимагати від педагогічного складу знання жестової мови, а від керівництва навчального закладу - забезпечення літературою шрифтом Брайля.


Це не перемога, а тільки крок вперед. Власне, це те, що повинно було існувати в Україні уже давно, але запроваджується тільки тепер. Тільки тепер створюються пілотні інклюзивні проекти на базі загальноосвітніх шкіл, розробляються спеціальні освітні програми та виділяються на це державні кошти. Вперше в Україні відкрили бібліотеку тактильних книжок для незрячих дітей у Черкасах. Цей проект отримав перемогу у міському конкурсі соціальних ініціатив і організатори виграли 10 тис. грн на придбання матеріалів. Після цього волонтери під наглядом тифлопедагогів вручну створили 17 книг із об'ємним зображенням, що допоможуть незрячим дітям пізнавати світ.


Проте існує й ряд проблем, зокрема, готовність українського суспільства до впровадження інклюзивного освітнього середовища. Адже, це суспільство, яке звикло до ізоляції осіб з інвалідністю. Якщо зайти на форуми де обговорюється тема інклюзії в Україні, то можна наштовхнутись на категоричне несприйняття батьків здорових дітей ідеї спільного навчання із дітьми з особливими потребами. Головний аргумент полягає у тому, що ці діти стануть тягарем для класу й будуть заважати нормально навчатись. Власне, про дискримінацію дітей з інвалідність неодноразово розповідають самі батьки, яким іноді боляче спостерігати за тим, що відбувається. Зокрема, як тикають пальцями й зверхньо споглядають. Не кращою часом є й поведінка наших чиновників, яких я б залюбки помістила у інвалідний візок й змусила цілий день пересуватись по місту. Може тоді це дозволило б пробити мур байдужості до осіб з інвалідністю. Тому проблема ще й тому, що наші чиновники, які не поспішають реалізовувати інклюзивне освітнє середовище і суспільство, яке викинуло за борт осіб з особливими потребами - прирікають цих людей на ізоляцію та постійне перебування або в інтернатах, або ж вдома.