Про несприйняття інклюзії на індивідуальному рівні в Україні

Прийняти відповідну нормативно-правову базу для створення інклюзивного середовища насправді дещо замало для того, щоб його ефективно реалізувати у суспільстві. Важливим компонентом ефективної реалізації інклюзії у країні є інклюзивна культура суспільства. Власне, саме про неї ми поговоримо.

Мені відомий випадок, що трапився в одному невеликому містечку на Прикарпатті під час проходження медичного огляду у районній поліклініці дитини з особливими освітніми потребами. Батьки дитини з ознаками гіперактивності та алалії 2-го ступеня обрали навчання для неї у звичайній загальноосвітній школі, попередньо звернувшись в інклюзивно-реабілітаційний центр. Оскільки сімейний лікар перебув у відпустці, звернулись до іншого педіатра під час проходження мед.огляду. У кабінеті лікарки вони почули фразу: "Вашій дитині у школі не місце! Я наполягатиму на тому, щоб вона навчалась вдома". Власне, цю фразу лікарка постійно повторювала у відповідь на численні запитання батьків: "Чому їхня дитина не повинна навчатись у звичайній школі?"

Мені відомий й інший випадок, який також трапився на Прикарпатті. Дитині з легкою формою ДЦП лікар порадив займатись танцями, тож батьки звернулись до керівниці хореографічного гуртка з відповідним проханням. У відповідь вони почули фразу: "Я з інвалідами не займаюсь".

Нещодавно мені доводилось спостерігати як дівчину на інвалідному візку залишили біля крамниці, бо не було пандусу. Власне, ми маємо доволі сумний спадок з Радянського союзу, де від людей з інвалідністю відгороджувались муром, адже так набагато простіше.

Слід розуміти, що несприйняття інклюзії на індивідуальному рівні призводить до порушення прав людей з інвалідністю й зумовлює низький рівень інклюзивної культури у суспільстві.