Про почуття провини, або Чому варто прочитати «Неідеальну матусю» Сари Тернер

Коли моя мала, як їй було всього два дні, кричала сльозами від того, що не могла витиснути весь меконій, а акушерки в пологовому в один голос казали, що до двох днів – то норма. Я почувалася винною.

Коли в неї були коліки, і я реально нічим не могла допомогти, бо просто не знала чим, а те, що радили, не діяло. Я почувалася винною.

Коли її виводила на вулицю гуляти в якийсь там мороз у 7 градусів, а мама мені кричала, що «захолоджу внучку, і ти не знаєш, що таке бути з бронхітом із місячною дитиною…». Я почувалася винною.

Коли вперше – чи то від прорізання зубів, чи то, що я наїлася пестицидних кавунів, чи дитя нажерлося піску, – в неї почався нон-стоп у підгузку… А ще на додачу температура 38,7, і ниття мамамамамама… Я почувалася винною. І тоді, коли не годувала панадолом у її 38,1, бо була переконана, що дочці треба не температуру збивати, а дати час на одужання… Тому всю ніч щопівгодини міряла темпу і не спала… Я постійно почувалася капець якою винною…

Цей список можу продовжувати безкінечно довго. Так, за натурою я мама-панікер, але все ж таки не непритомнію від того, що маля випило морської води.

Почуття провини супроводжує новоспечених мам ще раніше, ніж вони народили. Може, з часом, коли діти виростають, легшає. Мені ж поки, з 8-місячним недо-досвідом, провина знайома. Як і багатьом жінкам, як я читаю дописи в мамських блогах, чи в книжках про материнство.

Звідки це? Чому, щоб не сталося з дитиною, чи яка б у неї не була поведінка – зручна або незручна, – чи ти годуєш груддю чи сумішшю, чи ти вдягаєш у памперси чи навчила ходити на горщик у 1,5 року – постійно все має супроводжуватися почуттям провини? Навіть якщо мами поруч не було. Але як у тому анекдоті про невістку – так плаття висіло.

Я би мабуть ще довго розмірковувала над цим, якби вчасно не прочитала «Неідеальну матусю» Сари Тернер.

Ні, почуття провини нікуди не зникло, але я вчуся із ним жити, а не заїдати себе вщент.

Про Сару Тернер. Вона – звичайна британська мама двох британських дітей. І в хвилини розпачу від «щастя материнства», коли від сина, а згодом і двох, їй їхав дах – почала писати свій блог про те, як «достобіса важко бути матір’ю» (цитата).

«В один із особливо тяжких днів, коли я страшенно недоспала – один із вас [синів Сари – авт.] горлав, я була знервована, а будинок скидався на бойовище – я хотіла прочитати про когось, хто теж мав тяжкий день. Когось, хто запевнив би мене, що я остаточно не з’їхала з глузду. Когось, хто сказав би мені, що все буде гаразд (але що в мить, коли це все відбувається, поводитися, як ненормальна – то нормально)».

І неймовірно – її почали коментувати, писати листи, зустрічати на вулиці й ділитися схожим досвідом. Що материнство – це не глянцеві різдвяні родини з чемними дітками, які ОХАЙНО їдять кексики з шоколадом. Це важка емоційна робота, це 25 годин на добу ні разу собі не належиш, це брудні підгузки, пелюшки, штанята, а пралька зламалася.

Це не вилизана від пилюки хата, бо ж «сидиш в декреті» і повно часу – а рейвах ще той.

Це коли на простесеньке ввічливе питання бездітної подруги, як справи, ти вже півгодини розповідаєш, як твоя дитина какає… І реально вважаєш, що саме ПРО ЦЕ тебе запитали. А потім отямлюєшся і кажеш – нормально. І подружка нарешті видихає.

Якось подруга – мама з-понад 10-річним досвідом – мені ще без дітей сказала, що материнство – це зовсім не те оспіване «традиційними цінностями» (а потім інстаграмною дійсністю). Це втрата здоров’я, втрата краси, вільного часу, зрештою, часто себе. Якщо вчасно не отямитися.

І тоді вона сказала, що про реальність потрібно розповідати без прикрас. Щоб дівчатка з романтичними поглядами про «красу материнства» не почали їхати з глузду в пологовому будинку чи трохи згодом, бо «щось пішло не так». Можливо, вони б ще подумали, чи готові, чи варто народжувати.

Я тоді не повірила, ба більше – щось типу осудливо подумала: «Як так можна казати. Це ж ДИ-ТИ-НА... І ти так говориш, бо в тебе є син». Як вона виявилася права! Питання – не в тому, щоб народжувати чи не народжувати (наприклад, в моєму організмі щось таке вбудовано, що, підозрюю, якби я знала, наскільки все реально, я би все одно зважилася на цю авантюру).

Але бути готовим до негламурного боку.

І у Фейсбуці навіть найпаскудніший день все одно опишуть дотепно! І я про найпаскудніший день напишу з теплою іронією, хоча чоловіка або подружок цілий день вимучуватиму своїм скигленням.

А Сара Тернер зробила неможливе – вона написала НЕ ДОТЕПНО. А так, як є! І хоч її дописи дотепно читати, я можу під більшістю озвучених нею речей підписатися недоспаними ночами, болем від укусів моєї дочки, коли в неї з’явилися перші зуби, і синцями на шиї, руках, грудях…

«Неідеальна матуся» - це узагальнений досвід Сари Тернер, кількарічні дописи у Фейсбуці і її рефлексії як мами. Вона не дає порад. Вона свідома того, що її книжка – не інструкція до дій чи пігулка від головного болю. Але вона чесна і відверта у своїх розмовах.

І ця книжка однозначно потрібна, щоб розуміти, що тебе МОЖЕ чекати в материнстві.

Головне збагнути завчасно, що кожний досвід – унікальний. Що британський досвід відмінний від українського чи польського (наприклад, я час від часу пчихала й думала, що деякі ситуації вже надмірні й можна було б з якихось причин не заморочуватися). І якщо раптом так сталося, що ви народили дитину, розслабтеся – ви не одні і ви обов’язково впораєтеся. Так що залиште вашу провину – є ще мільйон інших причин напружуватися.