20 вересня, 2018

Про почуття провини, або Чому варто прочитати «Неідеальну матусю» Сари Тернер

13 серпня 2018

Коли моя мала, як їй було всього два дні, кричала сльозами від того, що не могла витиснути весь меконій, а акушерки в пологовому в один голос казали, що до двох днів – то норма. Я почувалася винною.

Коли в неї були коліки, і я реально нічим не могла допомогти, бо просто не знала чим, а те, що радили, не діяло. Я почувалася винною.

Коли її виводила на вулицю гуляти в якийсь там мороз у 7 градусів, а мама мені кричала, що «захолоджу внучку, і ти не знаєш, що таке бути з бронхітом із місячною дитиною…». Я почувалася винною.

Коли вперше – чи то від прорізання зубів, чи то, що я наїлася пестицидних кавунів, чи дитя нажерлося піску, – в неї почався нон-стоп у підгузку… А ще на додачу температура 38,7, і ниття мамамамамама… Я почувалася винною. І тоді, коли не годувала панадолом у її 38,1, бо була переконана, що дочці треба не температуру збивати, а дати час на одужання… Тому всю ніч щопівгодини міряла темпу і не спала… Я постійно почувалася капець якою винною…

Цей список можу продовжувати безкінечно довго. Так, за натурою я мама-панікер, але все ж таки не непритомнію від того, що маля випило морської води.

Почуття провини супроводжує новоспечених мам ще раніше, ніж вони народили. Може, з часом, коли діти виростають, легшає. Мені ж поки, з 8-місячним недо-досвідом, провина знайома. Як і багатьом жінкам, як я читаю дописи в мамських блогах, чи в книжках про материнство.

Звідки це? Чому, щоб не сталося з дитиною, чи яка б у неї не була поведінка – зручна або незручна, – чи ти годуєш груддю чи сумішшю, чи ти вдягаєш у памперси чи навчила ходити на горщик у 1,5 року – постійно все має супроводжуватися почуттям провини? Навіть якщо мами поруч не було. Але як у тому анекдоті про невістку – так плаття висіло.

Я би мабуть ще довго розмірковувала над цим, якби вчасно не прочитала «Неідеальну матусю» Сари Тернер.

Ні, почуття провини нікуди не зникло, але я вчуся із ним жити, а не заїдати себе вщент.

Про Сару Тернер. Вона – звичайна британська мама двох британських дітей. І в хвилини розпачу від «щастя материнства», коли від сина, а згодом і двох, їй їхав дах – почала писати свій блог про те, як «достобіса важко бути матір’ю» (цитата).

«В один із особливо тяжких днів, коли я страшенно недоспала – один із вас [синів Сари – авт.] горлав, я була знервована, а будинок скидався на бойовище – я хотіла прочитати про когось, хто теж мав тяжкий день. Когось, хто запевнив би мене, що я остаточно не з’їхала з глузду. Когось, хто сказав би мені, що все буде гаразд (але що в мить, коли це все відбувається, поводитися, як ненормальна – то нормально)».

І неймовірно – її почали коментувати, писати листи, зустрічати на вулиці й ділитися схожим досвідом. Що материнство – це не глянцеві різдвяні родини з чемними дітками, які ОХАЙНО їдять кексики з шоколадом. Це важка емоційна робота, це 25 годин на добу ні разу собі не належиш, це брудні підгузки, пелюшки, штанята, а пралька зламалася.

Це не вилизана від пилюки хата, бо ж «сидиш в декреті» і повно часу – а рейвах ще той.

Це коли на простесеньке ввічливе питання бездітної подруги, як справи, ти вже півгодини розповідаєш, як твоя дитина какає… І реально вважаєш, що саме ПРО ЦЕ тебе запитали. А потім отямлюєшся і кажеш – нормально. І подружка нарешті видихає.

Якось подруга – мама з-понад 10-річним досвідом – мені ще без дітей сказала, що материнство – це зовсім не те оспіване «традиційними цінностями» (а потім інстаграмною дійсністю). Це втрата здоров’я, втрата краси, вільного часу, зрештою, часто себе. Якщо вчасно не отямитися.

І тоді вона сказала, що про реальність потрібно розповідати без прикрас. Щоб дівчатка з романтичними поглядами про «красу материнства» не почали їхати з глузду в пологовому будинку чи трохи згодом, бо «щось пішло не так». Можливо, вони б ще подумали, чи готові, чи варто народжувати.

Я тоді не повірила, ба більше – щось типу осудливо подумала: «Як так можна казати. Це ж ДИ-ТИ-НА... І ти так говориш, бо в тебе є син». Як вона виявилася права! Питання – не в тому, щоб народжувати чи не народжувати (наприклад, в моєму організмі щось таке вбудовано, що, підозрюю, якби я знала, наскільки все реально, я би все одно зважилася на цю авантюру).

Але бути готовим до негламурного боку.

І у Фейсбуці навіть найпаскудніший день все одно опишуть дотепно! І я про найпаскудніший день напишу з теплою іронією, хоча чоловіка або подружок цілий день вимучуватиму своїм скигленням.

А Сара Тернер зробила неможливе – вона написала НЕ ДОТЕПНО. А так, як є! І хоч її дописи дотепно читати, я можу під більшістю озвучених нею речей підписатися недоспаними ночами, болем від укусів моєї дочки, коли в неї з’явилися перші зуби, і синцями на шиї, руках, грудях…

«Неідеальна матуся» - це узагальнений досвід Сари Тернер, кількарічні дописи у Фейсбуці і її рефлексії як мами. Вона не дає порад. Вона свідома того, що її книжка – не інструкція до дій чи пігулка від головного болю. Але вона чесна і відверта у своїх розмовах.

І ця книжка однозначно потрібна, щоб розуміти, що тебе МОЖЕ чекати в материнстві.

Головне збагнути завчасно, що кожний досвід – унікальний. Що британський досвід відмінний від українського чи польського (наприклад, я час від часу пчихала й думала, що деякі ситуації вже надмірні й можна було б з якихось причин не заморочуватися). І якщо раптом так сталося, що ви народили дитину, розслабтеся – ви не одні і ви обов’язково впораєтеся. Так що залиште вашу провину – є ще мільйон інших причин напружуватися.

Про почуття провини, або Чому варто прочитати «Неідеальну матусю» Сари Тернер