Пригадую, як після заяви одного російського політика про те, що у росіян на одну хромосому більше, соціальними мережами поширились глузування з цього приводу. Адже усім відомо, що на одну хромосому більше мають люди з синдромом Дауна, тож усі гуртом зі зневажливим тоном почали називати наших сусідів "даунами". Така реакція - своєрідний лакмусовий папірець ставлення українського суспільства до людей з цією генетичною недугою, а дикість проявлена у цій ситуації, свідчить про те, що багато хто застряг у Середньовіччі.
Проте це далеко не єдиний випадок несприйняття суспільством "сонячних людей". Якось нещодавно наштовхнулась на історію про дівчинку з синдромом Дауна з Київської області. Вона проживала у селі разом зі своєю мамою, яка працювала у Києві масажисткою. Їй подобалось робити масаж домашнім тваринам чи своїм іграшкам, так само, як це робить її мама. Дівчинка була добра й щира, проте через недугу жила в ізоляції від суспільства. Якось мама змушена була переночувати у Києві й дочка залишилась одна вдома. Коли повернулась наступного дня, то застала свою дівчинку згвалтованою та з тяжкими пораненнями. Швидка не поспішала на виклик, тож дочка померла від втрати крові у матері на руках. Сусіди й люди у селі, дізнавшись про цю подію, мало не вітали матір зі смертю свої дочки. Вони були переконані у тому, що смерть такої дитини тільки на радість. Після цього жінка виїхали за кордон, бо не могла далі жити з цими людьми, а на могилі своєї дочки встановила великий хрест.
Власне, через середньовічне сприйняття суспільством людей з синдромом Дауна стає неможливою їхня інтеграція у життя країни. Навіть якщо вони мають люблячих батьків й проживають разом з ними, то після їхньої смерті потраплять до геріатричних закладів чи психо-неврологічних диспансерів. Там вони будуть повільно вмирати, так ніколи й не відчувши себе частинкою цього суспільства. На жаль, така українська реальність.
У розвинених країнах світу ситуація зовсім інша: суспільство толерантно ставиться до людей з синдромом Дауна, які мають можливість інтегруватись у життя країни. Уповноважений з прав дитини в Україні М.Кулеба навів чудовий приклад цьому. Головним героєм цієї історії є хлопчина Майрон з Канади, який має на одну хромосому більше ніж у інших людей. У 8 років він почав займатись плаванням, а у 10 став на ковзани. Через рік Майрон розпочне професійно займатись хокеєм, а згодом отримає перемоги на змаганнях по карате, плаванні та хокею. Окрім цього, хлопчина ходив до звичайної школи, де спілкувався зі своїми ровесниками та мав серед них друзів. Зараз Майрону 46 років й він самостійно заробляє собі на життя та проводить вільний час зі своїми друзями. Історія Майрона - це яскравий приклад інтеграції людей з синдромом Дану у життя суспільства.