22 вересня, 2017

Вихід з гендерної матриці та його охоронці

13 липня 2017
Інна Ірискіна
Вже багато років співпрацюю та останніми роками безпосередньо працюю у громадській організації "Інсайт". Писатиму на теми, пов'язані з сексуальною орієнтацією, гендерною ідентичністю, фемінізмом, правами людини, насамперед у контексті трансгендерності, оскільки це мій основний напрямок активізму та мій особистий досвід.

Днями у мережах широко розійшлася новина з Канади про дитину гендерно-небінарної людини, яка домоглася для неї можливості не вказувати стать в офіційних документах. А трохи згодом з’явиласяа інша новина – про транс-чоловіка з Британії, який народив.


Хоча ці події було подано у ЗМІ як перші у тому чи іншому сенсі, для тих, хто більш-менш стежать за відповідною тематикою, вони навряд чи стали несподіваними. Так, на сьогоднішній день вже кілька країн, серед яких є наприклад така як Німеччина, дозволяють не вказувати стать у свідоцтві про народження. І оскільки законодавство для того існує, то коли знайдеться людина, яка ним скористається – лише питання часу. Цілком припускаю, що такі люди вже були і досі, просто на відміну від останнього випадку не робили з цього приводу політичних заяв.


Що ж до транс-чоловіків, які вагітніють і народжують, то це теж давно не сенсація – зараз такі випадки рахуються, мабуть, уже десятками. Принаймні один з таких чоловіків живе у нас в Україні і є відкритим транс-активістом.


Але завжди є люди, для яких такі новини стають відкриттям чогось нового. І у даному випадку я звернула увагу на ряд реакцій – що показово, переважно з боку цисгендерних чоловіків – які висловлювали свою стурбованість щодо майбутнього життя таких дітей. Мовляв, ті, не отримавши від самого початку чіткого уявлення про свою стать чи явище статі як таке, через безвідповідальність, а то й цілеспрямоване нав’язування поглядів їх батьками, виростуть з купою психологічних проблем та не зможуть повноцінно адаптуватися до суспільства.


Перше, що хотілося б сказати з цього приводу: на сьогоднішній день вже накопичено багато даних про те, що діти в одностатевих та трансгендерних сім’ях не мають якихось типових для них проблем і загалом не відрізняються від своїх однолітків з більш звичайних сімей (а деякі вказують навіть на те, що якщо і відрізняються, то тільки на краще, насамперед у сенсі сприйняття різноманітності). Тому, я думаю, проблеми у дітей з гендерно-нетипових сімей можуть з’явитися хіба що у разі, якщо вони опиняться у середовищі саме таких людей, як ці коментатори – які заради позбавлення гіпотетичних проблем почнуть вбивати цим дітям у голову уявлення про стать та своє місце відносно неї. На щастя, у розвинених країнах (а в Канаді, наприклад, прем’єр-міністр Джастін Трюдо відомий тим, що охоче брав участь у ЛГБТ-прайдах та висловлювався на підтримку необхідності офіційного визнання гендерно-небінарних людей) вони мають достатньо шансів цього уникнути.


Та я також думаю, що такі люди, готові витрачати багато годин на відстоювання своїх позицій у мережах, зовсім не долею цих – власне, чужих та незнайомих їм – дітей переймаються.


Як на мене, насправді все навпаки: підсвідомо вони бояться, що ці діти у «нетрадиційних сім’ях» виростуть цілком здоровими та щасливими. Бо це значитиме, що можна вийти з тієї цисгетеросексуальної гендерної матриці, у якій вони самі жили все життя і звикли жити. У якій кожен і кожна мають знати свою стать та своє місце відповідно до неї. А інакше ламається вся їх картина світу. І саме вони врешті-решт виявляться дезадаптованими до суспільства, у якому людей поза матрицею стане достатньо багато для того, щоб вона перестала його визначати.


І тому захисникам матриці хочеться від самого початку все зупинити, позбавити дітей шансу отримати інший життєвий гендерний досвід. А неможливість дотягнутися безпосередньо до джерел їхньої стурбованості змушує їх спрямовувати свої емоції на тих, хто висловлюються на підтримку таких подій.


Та процес суспільної еволюції хоча й повільний, але неминучий. А його противникам хочеться побажати підтягнути матчастину та звернутися за психологічною допомогою в подоланні демонів у своїх головах – хоча навряд чи вони мене почують.