Жінка, наодинці, навколо світу

В кінці 2016 року я поставила свої речі в підвал, залишила все і поїхала сама подорожувати навколо світу.

Залишила все означає: активізм, роботу, квартиру. За три місяці я побувала на двох узбережжях США, блудила в зимових лісах Канади, дивувалася кам’яними джунглями та парками Гонконгу, зустріла змію, птахів ківі та ящірок в лісах Австралії, ходила наодинці в гори у В'єтнамі, та спостерігала за світанками в Камбоджі.

Я їхала втомленою активісткою, яка відчувала себе відповідальною за те, що залишає все, що розпочала та вела останні десять років у Берліні, але настільки виснажилася, що просто хотіла нарешті виключити телефон. Подорож навчила мене багато чому. Наприклад, що у мене є справжні друзі. Що від себе врешті-решт не втечеш. А також, що якщо ми хочемо змін – навколо чи в собі, то маємо робити їх на місці, там, де ми вдома.

У цьому тексті я спробую дати відповідь на найчастіші питання, які мені ставили щодо моєї подорожі. Передовсім вони були про те, як жінці подорожувати самій.

Тут буде і частка моїх думок про таку подорож зі сторони людини, яка займалася та займається активізмом.

Як наважитись

Чи я боялася? Так. Насамперед того, що буде потім, коли я повернуся. Знайти оплачувану квартиру в Берліні, наприклад, наразі мало реально. Час від часу тої осені, коли я прийняла рішення про поїздку, роздавала свої книги, звільнялася з роботи, передавала проекти, на мене накочували хвилі страху, і думки, чи правильним є те, що я роблю. Але потім на моє місце на роботі взяли нову колежанку – і вона запропонувала мені взяти в оренду її квартиру, коли я повернуся. І найпізніше тоді я зрозуміла, що все буде добре. І стрибнула в невідомість.

Взагалі, я зовсім не планувала їхати навколо світу, а просто дуже хотіла поїхати в Австралію. Вже давно. Можна довго роздумувати, чому ми хочемо їхати кудись, а кудись - ні. Австралія здавалася мені чимось недосяжним, вабила здалеку. Моїм планом було поїхати в країни Південно-Східної Азії, а потім туди. Але в Австралію я доїхала тільки згодом. Спочатку я полетіла в Бостон.

Мій квиток був тільки в одну сторону – я наважилась провідати своє велике кохання, якщо вже все залишаю в Берліні. З нашої зустрічі в Бостоні нічого не вийшло. Велике кохання було справжнє, але залишилося там, де воно було – в моєму минулому. Ми так мало зустрічаємо справжнє кохання в житті, і це кохання потрібно дійсно берегти. Інколи від самих нас майбутніх. Якщо я чомусь навчилася тоді, на початку подорожі – то це, принаймі, не повертатися до минулого. Залишила на березі сірого Атлантичного океану проявлені плівки старих мрій, зібрала уламки розбитого серця докупи, та поїхала далі. Як виявилося – в навколосвітню подорож.

Наважитись їхати – як і з усім в житті. Потрібно просто почати робити. Так часто трапляється – великі речі відбуваються малими кроками.

Як подорожувати самій

Перед тим, як відправитись в подорож, я багато читала про те, як інші жінки готуються до довших поїздок. Я хоч і купила квиток в один бік – все ж трохи планувала дорогу, бо знала, що скоро не повернуся. Зробила копії важливих документів та залишила їх онлайн, заламінувала картку з ім'ям та іменем людини, до якої можна звернутися в разі потреби, тримала гроші окремо від документів та карток, взяла з собою ніж, який подарував тато (знадобився в якості ножа, не для захисту), та купила ліхтарик (не знадобився взагалі).

Загалом, під час подорожі потрібно бути обережною, як і вдома. Коли я обирала couchsurfing – то у жінки, якщо подавала на housesitting – то у жінки або сім'ї. Я намагалася ходити тільки освітленими вулицями та якщо поверталася ввечері сама в хостел – то довіряла власним відчуттям, на скільки є безпечною дорога.

Найбезпечніше я почувалася у В'єтнамі та Камбоджі. Єдиний раз, коли я дійсно злякалася, був коли я зустріла групу хлопців туристів напідпитку десь на березі океану в австралійському Gold Coast ввечері. Але і тут нічого не сталося. Подібні зустрічі є усюди – включаючи Берлін, де я живу.

Небезпечні ж ситуації все ж можуть ставатися. У В'єтнамі, де я пішла сама в гори, мене застав муссонний дощ. Води падало з неба так багато, що гора з кожним кроком плавно перетворювалася у водоспад. Я не тілька була повністю мокра, але й досить швидко стало зрозуміло, що якщо я підверну ногу на цьому слизькому камені, то вибратись самій звідти буде вкрай важко. Мені пощастило, що я зустріла американську пару, з якими ми таки добралися до вершини, а потім і назад.

Дощ не пробрався в моєму наплічнику до лаптопа, та не пробрався в гаманець, але пробрався до відкладених паперових грошей, так що портрет Грушевського з лілової 50-ти гривневої купюри, успішно зробив свій відбиток на паперових євро. Грушевському, до речі, взагалі нічого не сталося.

Мій власний висновок щодо безпеки жіночих подорожей – подорожувати для жінки хоч і потребує додаткового планування та обережності, але не є більш небезпечним, ніж публічний простір вдома. А ще важливо дослухатись до власного відчуття та мати голову на плечах.

Подорожні

В деяких містах США, Канади та Австралії мене тепло прийняли знайомі українці, яких я знала ще з Берліну або з України, і яким я дуже вдячна. В інших місцях я пробувала couchsurfing, housesitting, або жила в хостелах та недорогих готелях. Я майже ніколи не була сама. Або, якщо була – то обирала це свідомо. Подорожуючі постійно з кимось знайомляться. В Сан-Франциско я зустріла волонтерку Джуді, яка вийшла на пенсію та розказувала про історію міста відвідувачам. В американському Портланді я жила у в'єтнамсько-американської лікарки, з якою ми весь вечір проговорили про міграцію та приналежність – саме ця зустріч підштовхнула мене потім заїхати у В'єтнам. У Гонконг я потрапила випадково – мою заявку на housesitting прийняли двоє американських вчителів, які їхали у відпустку в Таїланд та шукали когось, хто б доглядав за їхньою кішкою Квінні.

Перед тим мене там прихистила українка, яка організовувала Український кіноклуб. В Сіднеї я раптово познайомилась з активістами, які виступали за права біженців. Ще потім там же нізвідкись виник Томас, який голодував, щоб вибачитись перед австралійськими аборигенами за все, що їм накоїли його британські прародичі. У Камбоджі мені пощастило через booking.com знайти локальний сімейний хостел, і я жила там хоч і на краю міста, але у веселій родині викладача англійської. Його доньки танцювали під музику зі шваброю вечорами, їздили по двоє на роверах у школу, ходили з іншими дітьми з села спостерігати за тарантулом та були найщасливішими з тих, кого я побачила на своєму шляху.

По дорозі я зустріла різних людей – знайомих та незнайомих. Сумні, веселі, багаті та бідні – коли я розмовляла з ними, то відчувала, що світ там, ззовні, набагато кращий та добріший, ніж те, що ми бачимо в новинах, і що багато з нас мріють про одне й те саме, на якій би півкулі ми б не жили і скільки грошей в гаманці ми б не мали. Гроші – це все-таки всього лиш папір, вони дійсно не так важливі, як і все, що проходить. Насправді важливими є близькі люди (окрім твоїх батьків – приблизно три людини, які будуть питати тебе під час подібної подорожі, чи ти ще жива), здоров'я та мати дах над головою, який не тече.

По приїзді

Моєю останньою країною у подорожі була Камбоджа. Я приїхала туди на декілька тижнів, і збиралася залишитись на довше – на додаткових два місяці та викладати у школі для дівчат курс по критичному мисленню. Але в мене нічого не вийшло. Я мусила зізнатись собі, що після трьох місяців втомилася та хочу додому. Подорож добре навчила мене, що ми – активіст(к)и – маємо піклуватись про себе та добре дослухатись до своїх потреб. Інколи ми занадто даємо собі зануритися в поле відповідальності, та забуваємо про те, що якщо ми про себе не попіклуємось, цього ніхто не зробить. Адже, як каже моя краща подруга – "Який світ ми побудуємо, якщо не будемо в ньому щасливі, не будемо самими собою?" І вона права.

Подорож навчила мене також і тому, що дорога сама по собі – не панацея. Ти не змінишся кардинально. Бо люди в принципі змінюються повільно. Бо для цього потрібні неймовірні зусилля. Ти також не вирішиш своїх проблем – подорожуючи, ти береш своїх тарганів та тарганчиків з собою. Але, якщо пощастить, ти побачиш світ. Дізнаєшся більше про себе. Познайомишся з чудовими людьми, які тебе надихатимуть. Станеш трохи більш впевненою у собі. Зрозумієш, як важливо говорити з нібито-то 'іншими', та як мало ми насправді говоримо з тими, у кого інша думка. Прокинешся одного ранку в Камбоджі, побачиш сонце, яке відсвічує на очеретяний стрісі, і зрозумієш, що щаслива, і що для щастя потрібно дуже мало.

Як виявилося по поверненні – все і правда було добре.

Я пишу цей текст два роки потому. У мене є вірні друзі, хороша робота та затишна квартира. Я і надалі мандрую, вчусь новому, розпочала вимріяну дисертацію, не вийшла повністю з активізму та разом з тим намагаюсь бути більш ґречною до себе. Це означає, зокрема, не доводити себе до виснаження, спати достатньо часу, займатися спортом, частіше казати 'ні', більше дослухатись до себе, свідомо знаходити час, щоб побути на природі та їсти здоровішу їжу.

Чи я жалкую про те, що я це зробила? Жодної хвилини. Як хочеться – треба їхати. Адже в дорозі ми всі щось шукаємо – і кожна та кожен щось своє.

Поганою новиною є те, що 'раю' не має. Навіть в Австралії. Якщо дійсно хочеш змінити своє життя, то важливо відважитись на зміни не втечею – якими інколи бувають подібні подорожі – а відважитись на зміни вдома.

А хорошою – що світ чудовий. Вартує жити та любити життя, яким воно є.