Дуже важливий сам факт подібного дослідження, бо воно викриває міф, що "багаті не плачуть", звертає увагу на "таємниці українського двору", дає можливість іншим, хто потерпають у своєму житті від сексизму, сексуальних домагань, сексуального насильства поміркувати і, можливо, наважитися сказати і про свій досвід. Від такого кроку значно ближче до дій з подолання проблеми.
Що з наведених в дослідженні фактів притаманно нашій Верховній Раді? Щоби дати відповідь, треба теж провести дослідження. Проте можна скористатися і відкритими джерелами. Відкриті джерела безумовно свідчать про сексизм - латентний і ні. Він має, на жаль, сталі традиції. Навіть перед обговоренням законопроекту "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків" у далекому вересні 2005 головуючий перший заступник голови Верховної Ради Адам Мартинюк "видав" "доречну" фразу - "ну, що? Захистили тварин (перед тим проголосували відповідний закон), захистимо і жінок".
Обговорення одягу жінок-депутаток у ЗМІ відбувається значно частіше, ніж обговорення одягу чоловіків-депутатів. Негативна увага на жінок-депутаток звертається частіше, ніж на молодих чоловіків-депутатів. Словом, "ґендерне віддзеркалення" знайти складно, як у "високій політиці", так і "на землі".
Що ж робити жінкам-депутаткам? Певні зрушення вже є. В третьому скликанні працює міжфракційне об'єднання (МФО) "Рівні можливості". Це одне з найбільш активних МФО. Спільна праця допомагає "відчути плече", встати на захист - згадайте нещодавній протест МФО щодо сексистських і загалом дискримінаційних висловлювань одного з депутатів. А що робити жінкам, які тільки замислюються над таким можливим продовженням власної політичної кар'єри? Ніколи, ніколи, ніколи, ніколи не здаватися.