Турбота про близьких людей старшого віку: гендерні аспекти і війна як (ще один) виклик

Старіння населення — одна з найпомітніших демографічних тенденцій сучасних розвинених суспільств. В Україні станом на 1 січня 2022 року частка людей віком від 60 років і старших становила 24,8%. В умовах війни та масових міграцій, коли за кордон виїжджають переважно молоді та люди середнього віку, частка старшого покоління зростає, а турбота про них стає дедалі складнішим викликом для українських родин, громад і суспільства загалом.

Питання материнства й догляду дітей останніми роками дедалі частіше виринають у публічному просторі, особливо через демографічну кризу та пошуки шляхів її подолання. Натомість ситуація, яка стосується людей старшого віку, повсякденна турбота про них і проблеми тих, що цю турботу забезпечують, залишаються майже невидимими. Водночас проблеми людей старшого віку і тих, що їх доглядають, не вписуються в домінувальну логіку «інвестицій у людський капітал», на якій ґрунтується бачення повоєнного розвитку країни. В «економіці догляду» ця сфера традиційно перебуває на останніх позиціях за обсягами державних і місцевих витрат, рівнем розвинености інфраструктури та пріоритетністю політик. 

Люди, які щодня дбають про близьких людей старшого віку, часто почуваються самотніми в цьому досвіді. Їм бракує підтримки з боку держави, роботодавців і навіть найближчого соціального оточення. Сімейна турбота про літніх людей і людей з інвалідністю досі сприймається як приватна справа, хоча насправді вона є невід’ємною складовою суспільної стійкости, особливо під час війни.

Ця стаття написана на основі матеріалів авторського дослідження з використанням методу національного репрезентативного опитування (cічень 2025-го), а також глибинних інтерв’ю з 13 жінками і чотирма чоловіками (грудень 2024-го — липень 2025-го), які є або були основними піклувальницями/ками про близьких людей старшого віку.^[i]

Перед більш ніж половиною українців і українок постає виклик піклування про членів сім’ї старшого віку

Я вживаю поняття «турбота» в значенні уваги до іншої людини та її потреб (англ. care about), тоді як поняття «піклування» (англ. care for) використовується на позначення повсякденних практичних дій і взаємодій, спрямованих на забезпечення фізичного, емоційного та соціального благополуччя іншої особи. Наприклад, фінансова підтримка близької людини може бути формою турботи про неї, однак вона відрізняється від піклування, тобто щоденних дій, безпосередньо пов’язаних із доглядом. Також я віддаю перевагу більш інклюзивному визначенню «люди старшого віку», хоча часом вживаю і «літні люди».

За даними національного репрезентативного телефонного опитування, проведеного за моєю методологією, 60% респондентів (62,2% жінок і 56,7% чоловіків) відповіли ствердно на питання, чи є в їхній сім’ї бодай одна літня людина, яка потребує регулярного піклування в побутових справах, догляді, лікуванні, або чи була така людина в їхній сім’ї останніми роками. 43% опитаних мають досвід різних форм догляду й піклування про своїх батьків; 24% — про (пра)бабусь або (пра)дідусів; 8% піклуються про своїх партнерів або партнерок; 14% опитаних чоловіків — про свого тестя або тещу і 14% жінок — про свекра або свекруху. Чимало жінок і чоловіків мають досвід одночасної турботи про кількох рідних.

Серед тих респондентів_ок, у сім’ї яких є або була старша людина, яка потребує догляду, 19% відповіли ствердно на питання про те, чи має / мала вона (чи бодай одна з них, бо нерідко таких людей у сім’ї кілька) порушення розумових функцій: деменція, хвороба Паркінсона, Альцгеймера. При цьому є виразні розбіжності за критерієм місто/село: жителі сільської місцевости значно рідше повідомляли про це (12%) порівняно з жителями великих міст (у Києві, наприклад, таких опитаних 28%), що, припускаю, є наслідком меншої поінформованости про деменцію чи нерівного доступу до послуг із діагностики. Ці дані є важливими з огляду на, по-перше, вкрай низький рівень діагностики цих порушень в Україні, по-друге, тому що турбота про людей з деменцією є однією з найбільш складних і виснажливих для родини.

Тільки на плечах сім’ї

Загалом піклується про людину старшого віку в Україні, що очікувано, майже завжди сім’я, практично без опори на зовнішні ресурси підтримки, як-от послуги чи заклади професійного догляду. Лише близько 2% опитаних мають досвід користування послугами державних (1%) або недержавних (1%) закладів інституційного догляду (геріатричними пансіонатами).

87% опитаних відповіли, що ніколи не користувалися платними послугами з догляду, навіть у тих випадках, коли член сім’ї потребував інтенсивної підтримки в щоденних діях із самообслуговування (прийом їжі, купання, одягання тощо). Лише 3% опитаних зазначили, що мають досвід регулярного користування допомогою оплачуваних працівниць із догляду, а 10% користувалися нею час від часу. Частка тих, що регулярно користуються такими послугами, очікувано більша у великих містах (7%) та в Києві (10%). Інтерв’ю показали, що причиною є великий дефіцит осіб, які можуть надати такі послуги за прийнятну для сімейного бюджету плату, а також  важливість довіри до людини, яка забезпечує догляд близької людини.

Гендерні особливості

Піклування про членів сім’ї старшого віку (переважно батьків) в Україні, хоч і має гендерні особливості, не є гендерно поляризованим. Іншими словами, чимало чоловіків залучені до різних форм догляду, навіть у найінтенсивніших його формах. На основі отриманих даних можна стверджувати, що приблизно кожна третя жінка (36%) і кожен четвертий чоловік (24%) в Україні мають досвід тих чи інших форм догляду старшої людини. Ці дані відображають суб’єктивну оцінку внеску у догляд, тобто тільки за оцінками респондентів_ок, на що може впливати так звана асиметрія приписування, коли опитані схильні перебільшувати свій внесок та недооцінювати внесок партнера/ки. 

Більш об’єктивним показником можуть бути відповіді тих респондентів_ок, які зазначили, що основний догляд забезпечують не вони самі, а інший член сім’ї. За цими даними жінки вдвічі частіше визначалися опитаними як основні доглядальниці: у 67% випадків основною особою, що здійснює догляд, є жінка, у 33% — чоловік. Отримані результати загалом узгоджуються з міжнародними тенденціями: за даними різних досліджень, чоловіки становлять 20–40% піклувальників про старших членів сім’ї, залежно від країни. Водночас можна припустити, що в Україні на частку чоловіків, залучених до догляду, певною мірою вплинула повномасштабна війна, зокрема той факт, що виконання доглядових обов’язків є законодавчою підставою для відстрочки від мобілізації. Це може вплинути на сімейні рішення про розподіл доглядових обов’язків.

Про який саме догляд мовиться

Я виділила чотири ключові практики догляду, який забезпечувався принаймні шість місяців: 1) допомога з купанням, одяганням, прийомом їжі, користуванням туалетом; 2) емоційна та соціальна підтримка (спілкування, спільне проведення часу); 3) хатня допомога: прибирання, прання, приготування їжі, купівля продуктів, допомога з оплатою рахунків тощо; 4) допомога в питаннях здоров’я та лікування: виконання медичних призначень, моніторинг здоров’я, супровід до лікарів тощо.

Отримані дані вказують на те, що жінки частіше дбають про старших людей в усіх цих випадках і роблять це більш інтенсивно. Наприклад, одна з найскладніших форм повсякденного догляду — це турбота про людину з обмеженими чи відсутніми навичками самообслуговування, тобто дії, пов’язані з допомогою в купанні, одяганні, прийомі їжі, користуванні туалетом.

Чому жінок більше серед тих, що піклуються про людей старшого віку

З урахуванням того, що середня тривалість життя жінок в Україні на 10 років більша за тривалість життя чоловіків, це може бути важливим чинником таких розбіжностей, адже через довше життя жінки частіше набувають досвіду догляду старших людей.

Як виявило дослідження, переважна більшість опитаних (61%) вважають, що якщо в родини є вибір, хто доглядатиме людину старшого віку, то стать у цьому питанні не має значення, а майже кожен третій опитаний (32%) вважає: краще, якби це була жінка (з виразними віковими розбіжностями: молодь значно рідше поділяє цю думку). Натомість лише 4% респондентів  (без виразних вікових і гендерних особливостей) схиляються до думки, що краще б таку людину доглядав чоловік.

Водночас на практиці в гетеросексуальних партнерствах чоловіки частіше покладаються на своїх партнерок у питаннях догляду. Інтерв’ю показали, що рішення родини щодо того, хто і як забезпечуватиме цей догляд, обумовлені переважно такими чинниками, як: наявність братів і сестер, які можуть розділити доглядові обов’язки, сімейний стан, місце проживання (хто з близьких проживає поряд), графік роботи членів сім’ї (у кого він найбільш сприятливий) тощо. Водночас зазначимо, що частіше саме жінки перебувають у таких життєвих обставинах, які закріплюють за ними доглядові обов’язки: вони часто менше зароблять порівняно з чоловіками, мають «полегшений» графік роботи, попередній досвід догляду чи професійну медичну освіту. Тому якщо доглядові обов’язки можна перерозподілити між різними членами сім’ї, то частіше вони будуть покладені на жінок.

На залучення жінок до догляду впливає і попередній розподіл гендерних ролей у сім’ї. Наприклад, показовою є історія Оксани, яка мала багаторічний досвід піклування про своїх батьків і тепер дбає про свекруху. Вона розповідає про шерегу виборів, зокрема професійних, які будувалися довкола доглядових обов’язків відносно батьків і малих дітей одночасно:

«Я почала з того, що кожного разу вибори, тобто один вибір був пов'язаний – їхати, не їхати [за кордон]. Не їхати — доглядаємо батьків. Потім уже пішли діти, один, другий, то мови про те, щоб я мала можливість десь далеко виїжджати, не було. Тобто я обмежилася в своїй професії так, що моє місце праці після аспірантури залишилося в [назва академічної установи], воно дозволяло бути мобільною протягом дня і протягом року. Я дуже коротко пробувала працювати, викладати… Але це завжди були такі небагато курсів, чверть ставки, половина ставки, не більше, для того щоб я мала достатньо вільного часу».

Вона також розповідає, що її нинішня залученість до піклування про свекруху є наслідком процесів ухвалення рішень про розподіл гендерних ролей у важкі 1990-ті:

«Потім дочка народилася, тож, відповідно, поки чоловік ставав на ноги, тобто фінансово будував оцей фінансовий наш фундамент, нашої родини. І оце повністю… ну, ми так домовилися. Я пам'ятаю, що в нас так було. Якось ми сіли, і він каже: “Ти розумієш, що хтось мусить заробляти нам гроші, а хтось мусить тримати тил”. І я погодилася з цим. Я розуміла, що в тих умовах, які були на середину 90-х років, ну, чоловікові було легше вигризти оцей фундамент».

У світовій літературі показано, що гендер впливає на розподіл доглядових ролей: брати частіше стають помічниками або співдоглядальниками, тоді як сестри, як правило, ініціюють догляд і є його координаторками. Якщо в сім’ї є брат і сестра, які можуть розділити доглядові обов’язки, на практиці основну роль частіше бере на себе власне сестра. Наприклад, Ганна, маючи рідного брата, каже, що всі обов’язки, що стосуються догляду мами, повністю покладені на неї:

«У мене є брат рідний... Це особлива, мабуть, сторона і трохи болісна для мене в цій ситуації догляду за мамою, бо зараз я проживаю з мамою… В мене на той час ще не було своєї сім'ї, я жила з мамою і, що логічно, дбала про неї. Але насправді були періоди, коли вона потрапляла в лікарню, це було досить важко. Вони [брат та його сім’я] долучалися, але дуже так мінімалістично. Наприклад, я була з мамою в лікарні по 20 плюс годин, а брат міг прийти на дві години, щоб я просто вийшла, купила ліки, пішла поїла, помилася і повернулася. Найгірше для мене в цій ситуації, що в лютому 2022 року (були такі настрої вже кілька місяців, що може бути війна) ситуація стала досить напруженою. Вони просто виїхали... Тобто останні три роки мама 100% на мені».

Війна як (ще один) виклик

Я запитувала своїх оповідачок_чів про те, як війна вплинула на практики догляду. І вони описували низку викликів, пов’язаних із вимушеним переміщенням:

* переміщення разом із тими, хто потребує догляду (мовиться про тимчасову евакуацію з подальшим поверненням);

* виїзд інших членів сім’ї за кордон, який залишив увесь тягар догляду на одній людині;

* виїзд найманих доглядальниць, що збільшив обсяг обов’язків для тих членів сім’ї, що залишилися;

* рішення не евакуйовуватися через неможливість забезпечити належний догляд людини під час евакуації та після переселення.

Хоча моя вибірка й не охопила партнерок військовослужбовців, варто додати, що вони стикаються з особливими викликами часто одноосібної відповідальности за доглядову працю, нерідко відразу за кількома особами повністю (наприклад, дітьми і батьками) своїми та мобілізованого партнера.

Другою за частотою темою, яку згадували, був психологічний вплив війни як на піклувальниць_ків, так і на тих, про кого вони піклуються. Серед іншого мовилося про почуття провини через неможливість гарантувати безпеку близьких:

«Коли працює ППО, мені ніде сховати маму. І я постійно відчуваю провину, бо вона залишається там [у кімнаті біля вікна] без захисту» (Тетяна, Київ). А також про негативний вплив на близьку людину: «Моя мама постійно плаче за померлими. Це головна тема наших розмов із нею» (Олексій, Чернівці).

Розповіді, отримані у відповідях на інші запитання, рідко містили прямі згадки про війну. Здається, війна сприймається цими сім’ями як ще один виклик у повсякденному житті або навіть як частина «нової нормальности»:

«Якби ми жили десь у Запорізькій області, це була б одна річ. Але тут, оскільки ми далеко від фронту, далеко від бойових дій, ми живемо у спокійному куточку. Все тихо, це нас особливо не зачіпає. Впливає лише психологічно» (Олексій, Чернівці).

Варто наголосити, що мої оповідачки/чі проживають переважно у великих містах (Київ, Суми, Вінниця, Чернівці, Полтава, Львів), час проведення інтерв’ю припав на відносно спокійний період без активних обстрілів та перебоїв з електропостачанням. Я не змогла охопити дослідженням тих, що проживають поблизу лінії фронту або в прикордонних громадах: їхні рефлексії про вплив війни могли бути іншими.

Отже, сім’я є головною ареною соціальної стійкости у воєнний час. Саме в сім’ях підтримуються повсякденні практики турботи, адаптації та солідарности. Піклування про людей старшого віку досі на периферії розмов про доглядову працю, зокрема й у жіночому русі. Водночас ця проблема актуальна для багатьох сімей, які не мають змоги покластися на зовнішні ресурси підтримки, а війна стала для них ще одним викликом. Ця турбота, хоч і має гендерні особливості, не є гендерно поляризованою: жінки частіше та інтенсивніше залучені до повсякденних практик догляду, проте чимало чоловіків теж мають такий досвід.

Ця серія матеріалів присвячена Міжнародному дню піклування і підтримки, який відзначають щорічно 29 жовтня. Нею ми хочемо привернути увагу українського суспільства й феміністичного руху до важливости неоплачуваної та оплачуваної доглядової праці, а також наголосити на критичній значущости внеску піклувальниць і піклувальників про дітей, людей з інвалідністю, поранених військових і людей старшого віку в забезпечення стійкости суспільства під час війни. Кураторка серії — докторка соціологічних наук, дослідниця гендерних питань і соціології турботи Олена Стрельник.